nonf_biography sci_history Петро Мірчук НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

„Нарис Історії ОУН” заплянований як двотомове видання. Перший том описує роки між двома світовими війнами, другий – роки другої світової війни і післявоєнних часів. В українській історіографії міжвоєнного періоду залишилась велика і дошкульна прогалина, що її якоюсь мірою повинна виповнити ця книжка. Історики та учасники тодішніх подій спромоглися з різних становищ насвітлити і зберегти для історії факти розвитку, будівництва, росту, розгрому і відроджування українського національного, культурного й політичного життя. Історичні нариси та мемуаристична література про окремі ділянки різнородних форм українського національного життя, що в тодішніх обставинах почвірної окупації змогло все таки проявляти себе в наявних леґальних чи півлеґальних формах, дали щоправда досить широкий образ національного будівництва та буйного збудження національної свідомости після втрати державности і глибокого закорінювання національно-державницької ідеї та боротьби за неї в леґальних формах, обмежених приписами чужого законодавства. Одначе ці описи подій двох міжвоєнних десятиріч є невистачальні, бо вони з різних причин не відмітили якслід ваги і впливу УВО і ОУН на хід політичних процесів в Україні, ані ролі підпільно-революційних дій підземної України в формуванні, в унапрямлюванні політичної історії тієї доби, в утверджуванні національно-державницької думки і в стимулюванні процесів зростаючої активізації мас супроти окупантів України.

uk uk
Tempus FictionBook Editor 2.4 27 October 2010 http://lib.oun-upa.org.ua/narys_oun/ 60B71E34-76D8-4F50-A8AA-B272B6F0CEF9 1.0

ПЕРЕДМОВА

„Нарис Історії ОУН” заплянований як двотомове видання. Перший том описує роки між двома світовими війнами, другий – роки другої світової війни і післявоєнних часів. В українській історіографії міжвоєнного періоду залишилась велика і дошкульна прогалина, що її якоюсь мірою повинна виповнити ця книжка. Історики та учасники тодішніх подій спромоглися з різних становищ насвітлити і зберегти для історії факти розвитку, будівництва, росту, розгрому і відроджування українського національного, культурного й політичного життя. Історичні нариси та мемуаристична література про окремі ділянки різнородних форм українського національного життя, що в тодішніх обставинах почвірної окупації змогло все таки проявляти себе в наявних леґальних чи півлеґальних формах, дали щоправда досить широкий образ національного будівництва та буйного збудження національної свідомости після втрати державности і глибокого закорінювання національно-державницької ідеї та боротьби за неї в леґальних формах, обмежених приписами чужого законодавства. Одначе ці описи подій двох міжвоєнних десятиріч є невистачальні, бо вони з різних причин не відмітили якслід ваги і впливу УВО і ОУН на хід політичних процесів в Україні, ані ролі підпільно-революційних дій підземної України в формуванні, в унапрямлюванні політичної історії тієї доби, в утверджуванні національно-державницької думки і в стимулюванні процесів зростаючої активізації мас супроти окупантів України.

Хоч виникнення і дії українського національно-революційного руху стали невідривною часткою політичної історії України і зворотнім етапом в розвитку української політичної думки, погляди на історичну необхідність революційних форм національно-визвольної боротьби, оцінка метод чи конкретних підпільних акцій були в сучасників тих подій часто суб'єктивні й контроверсійні, та змінливі з ходом років.

В перших роках після втрати власної держави збройна боротьба за її повернення, тобто ідея національної революції, апробована обидвома українськими урядами, що не скапітулювали перед окупантами, – була самозрозумілою конечністю для патріотичних людей, які почували себе громадянами української держави і окупацію українських земель уважали за стан нелеґальний і тимчасовий. Заснована в 1920 році УВО, як підпільна понадпартійна армія України, висунула всім зрозумілі головні гасла: за самостійність української держави і соборність розірваних між; чотирьох окупантів українських земель. УВО в своїх діях знайшла підтримку і співдію від тодішніх політичних партій. Продовжувані нею акції пасивного і активного спротиву, бойкоту окупаційним розпорядженням поривали маси до солідарности і наслідування.

Одначе, переключення загальної громадської думки на категорії революційного мислення було короткотривале. Ризький мир 1921 р. і рішення Ради Амбасадорів у 1923 році про прилучення Східньої Галичини до Польщі та політика регіонального патріотизму двох діючих за кордоном українських урядів, УНР і ЗУНР, внесли глибоке потрясення і розбіжність поглядів на принцип соборности і на перспективність визвольно-революційної боротьби. Московський і польський окупаційні режими після своєї стабілізації почали робити заходи, щоб приєднати непримиренність підкорених українців мінімалістичними приманами: одні – надіями на українізацію й полегшену економічну політику в радянській псевдодержаві на СУЗ, другі – надіями на автономічні полегші, які ніколи не були ухвалені варшавським сеймом. Ці примани відкрили дорогу ілюзіям про можливість примирного співжиття з окупантами, дорогу, суперечну з цілями національної революції. На СУЗ національно-активні елементи включилися в співпрацю головно на культурному відтинку, за що були потім масово знищені; на ЗУЗ постали дві головні течії: напрямок „реальної політики” з надіями на осягнення нереальної автономії з Варшави, звідки приходили щораз нові реальні обмеження довоєнних прав і – радянофільський напрямок з надіями на московсько-большевицьку допомогу визволитися від Польщі, щоб попасти в московський полон. Цей зворот до політичного ілюзіонізму змінив позитивне ставлення цих обидвох політичних груп до ідеї національної революції, базованої на організуванні власних сил народу за державну незалежність від обидвох окупантів. УВО, з свого боку, твердо відкидала орієнтацію на історичних ворогів України, Москву і Варшаву, як теж на міжнародню справедливість західніх держав.

УВО не могла залишатися далі безпартійною армією українського народу, коли речниками політики того народу оголошували себе автономісти або радянофіли, шукаючи приємливих для них форм коляборації з окупантами. Доцільність і неминуча потреба революційного шляху до самостійної соборної української держави вимагала тепер обґрунтування та чіткого скристалізування власної політичної плятформи, програмових засад і врешті ідеології, як теж і критики та відкинення антиреволюційних і антисоборницьких поглядів противників. Сторінки цієї книжки описують, як рух „загравістів”, згуртованих під ідейними гаслами УВО, проробив цю піонірську роботу очищення політичної думки від залишків довоєнних сподівань про можливість поступового виборювання конституційних полегшень від національного ворога, чи через єднання в спільному політичному фронті проти царського деспотизму з російською революційною демократією, чи з російськими соціалістами різних мастей, що воєнними нападами знищили українську державу.

Новий політичний рух гостро протиставився деґрадації і принижуванню значення національної ідеї з боку соціялістичних доктринерів. Соціялісти українського поневоленого народу за головне своє завдання вважали соціяльну революцію у спілці з російськими соціялістами, а національне визволення – за підрядну справу, яка, мовляв, автоматично буде позитивно розв'язана з утворенням соціялістичного уряду в федеративній Росії. Самостійницькі ідеї Міхновського, Донцова, „Молодої України” трактувалося як шовінізм, навіть як політичну некультурність і відсталість. Тому-то спроможності політичного горизонту були в них обмежені або концепцією поділу Галичини і утворенням українського „коронного краю” в австро-угорській монархії, або концепцією федерації України з майбутнім російським демократичним чи соціялістичним урядом. Оця неспроможність власної української перспективної дії серед тодішніх українських діячів виникала із слабкої організованости українських сил іти під відкритими, неприхованими гаслами державної самостійности України. Організувати ті сили і протиставити їх ворожому насильству – стало якраз центральним завданням нового революційно-визвольного руху.

Пізнання причин нашої державної невдачі розбудили великі шукання нових історичних обріїв. Відкинення ілюзорних концепцій, зудар українських армій, а згодом підпілля, з брутальною силою завойовницьких націй без ріжниці на партійну приналежність керівників підбою і руйнування України, став початком виходу на світ нових груп націоналістичної молоді. Виникнення українського націоналізму було реакцією на національну катастрофу, поширенням кадрового резервуару УВО, і разом із тим було відкиненням тісних політичних горизонтів, що онесмілювали відкрито прямувати до належного кожній нації природнього права жити вільним життям. Для відмежування від культурницького етнографізму довоєнних патріотів і для виразного протиставлення підступному „пролетарському інтернаціоналізмові” новий політичний рух прийняв назву „український націоналізм”. Національне визволення – це передумова волі соціяльної, волі політичної, волі культурного і господарського розвитку, – проголошував на початку XX сторіччя Міхновський. Його поклик через чверть-століття почали здійснювати новоорганізовані загони ОУН. Наскільки успішно або невдало в окремі роки вони зуміли своє завдання здійснювати, про це розказують сторінки цієї книжки.

Як з УВО виникла ОУН, як розгорталася боротьба обидвох визвольно-революційних організацій, які успіхи, невдачі, тріюмфи й удари вона мала, про те розповідає ця книжка. Вона писана доступним стилем для широкого читача. Завданням автора не було дати сухий науковий нарис історії, аще зібрати також описи бойових акцій, хід важливіших політичних процесів, навести документарний матеріял про формування засадничих принципів ідеології, політики й стратегії ОУН, щоб різнобічне відтворити атмосферу умов творення тодішньої підпільної боротьби, її розвитку й поширювання. Автор не обмежується лише описом світлих і героїчних сторінок історії ОУН, що в дальші роки стали предметом щорічних протидержавних відзначень і ювілейних святкувань, але обговорює також слабкі сторінки і помилки, що поставали наслідком чи то ворожих диверсій, чи через нестійкість або недосвідченість окремих бойовиків і політичних діячів.

Для читача сухим і нецікавим матеріялом може видаватися хронікальний перелік арештів і присудів за поодинокі роки. Він, зрештою, не є вичерпний, бо охоплює тільки ті випадки, які були реєстровані в пресі, в додатку ще в здекомплетованих подекуди річниках газет. Але якраз ця хроніка ув'язнень і політичних процесів свідчить про два важливі моменти: про безпідставність большевицької вигадки, нібито ОУН, стоячи на службі всяких „іноземних буржуазних сил”, об'єднувала в своїх лавах „контрреволюційні елементи” з метою поневолювати й соціяльно визискувати український народ; та про другий момент – про невпинне зростання, з ходом років, революційних кадрів ОУН і революційної активности мас, які під час другої світової війни і після неї набули розмірів всенароднього визвольного руху. З хроніки ув'язнень і політичних процесів наявне випливає, що в національно-визвольній боротьбі під керівництвом ОУН брали активну участь і спомагали їй усі шари народу: інтеліґенти, студенти, безземельні селяни, робітники, соціяльно упосліджені ремісники, учителі, кооперативні працівники, навіть і священики. Капіталісти, поміщики і буржуї участи в підпільній боротьбі не брали, а це лише тому, що таких клясів українці не мали, проте український націоналістичний рух не перестав бути всенароднім рухом.

Історія ОУН стала історією долі сотень тисяч українських родин. В цій книжці велика кількість читачів знайде згадку про себе, про своїх найближчих рідних і друзів. Сподіваємося, що декотрих читачів вона заохотить доповнити історію ОУН своїми спогадами про події, в яких вони самі, або їхні друзі, брали участь.

Рукопис цього „Нарису історії ОУН” був опрацьований багато років тому. Редакція не поспішала з швидким виданням книжки, розуміючи труднощі автора в здобутті джерельних і об'єктивних матеріялів про конкретні факти дій підпільної організації, що не лише не занотовувала їх в публікаціях, але свідомо затирала перед ворогами сліди своєї дії, щоб не улегшувати ворогові викривання людей. Про труднощі реконструкції та уточнювання фактів пише Автор у своїй передмові. Свідчення учасників подій часто бувають неточні, суб'єктивні та в умовах конспіративної дії – фраґментарні і неповні. Тому праця Автора вимагала ґрунтовної перевірки зібраних відомостей, як також уточнень, змін, або доповнень окремих розділів. У цій праці деякі співучасники дій ОУН допомогли своїми порадами і спогадами про відомі їм події, за що Редакція складає їм подяку. Окрема подяка за уможливлення доступу до річників довоєнної української преси належить директорові Української Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі Петрові Плевакові; за вистарання рідкісних світлин із приватних збірок – маґістрові Ярославу Ракові; за уточнення багатьох фактів і випозичення світлин д-рові Миронові Коновальцеві; за перевірку і сумлінне уточнення багатьох дат, імен і прізвищ – Михайлові Борисові.

Видаючи цей перший том „Нарису Історії ОУН”, сподіваємося, що читачі пізнають повний образ різнобічної праці ОУН, в тому багато невідомих загалові фактів, а це допоможе їм виробити собі свій власний погляд і об'єктивну оцінку ваги і ролі ОУН в українській історії міжвоєнної доби.

ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА

Книга, що її оце даємо до рук українського читача, – це перша в українській історичній літературі спроба дати повну й систематичну, тобто впорядковану хронологічно, з датами та прізвищами, історію ОУН. Досі появлялися друком тільки дрібніші чи обширніші причинки до історії ОУН, присвячені окремим епізодам чи окремим проблемам діяльности ОУН, або, врешті, загальній оцінці діяльности ОУН з приводу котроїсь із її річниць. Такий характер причинку мають і дві найобширніші із виданих досі друком праць з історії українського підпілля Володимира Мартинця: „Від УВО до ОУН” („Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму”, рік видання 1949) та „Організація Українських Націоналістів 1929-1955” („Збірник статтей у 25-ліття ОУН”, рік видання 1955) і тому в передмові до останньої й зроблено висновок „Історія ОУН очікує свого Нестора. Хай же цей Збірник буде причинком до неї”. В додатку, перша з названих розглядає події й проблеми тільки до моменту постання ОУН, а друга заторкає історію ОУН тільки до 1940 року; після цієї дати вона займається вже виключно історією ОУН під керівництвом полк. Андрія Мельника. В виду цього, найповажнішим із досі опублікованих причинків до історії ОУН являється документарна збірка п. з. „ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955” („Бібліотека Українського Підпільника”, ч. 1, видання Закордонних Частин ОУН), хоч і має вона зовсім своєрідний характер – збірки документів без будь-яких коментарів, заміток і, тим більше, даних з діяльности ОУН.

А тому, беручись до опрацювання цієї нашої праці ми були, і тепер, даючи її до рук читача, є свідомі усіх тих недоліків, що їх мусить мати кожна перша праця того характеру.

Але трудність опрацювання повної й систематичної історії ОУН не тільки в тому, що це перша праця; причина найсеріозніших труднощів це – характер підпільно-революційної організації ОУН в минулому й сьогодні.

Вислідом такого характеру ОУН є дошкульний брак і офіційних публікацій про організаційну структуру та персональну обсаду керівних постів в Організації за весь час її досьогоднішньої історії, і архівних організаційних документів з тієї ділянки. Як організація підпільна, жорстоко переслідувана окупаційними властями, ОУН ніколи не подавала в своїх публікаціях організаційної структури й тим більше персональної обсади керівних постів в організаційній сітці ОУН на Українських Землях. Більше того: ці справи залишалися таємницею навіть перед членством самої ОУН так строго, як тільки це було можливе для здорового функціонування організаційної сітки й засадничо не фіксувалися навіть в архівних записках закордонного Проводу ОУН, хоч би й за псевдами. В висліді цього, в ніякому архіві ОУН немає й ніколи не було списка навіть Крайових Провідників ОУН за їхніми тодішніми псевдами, ні тим більше членів кожночасної Крайової Екзекутиви ОУН, а й провідні члени ОУН знали й знають звичайно тільки своїх безпосередніх організаційних зверхників, співчленів даного організаційного звена та своїх безпосередніх підлеглих. Для ілюстрації цього наведу характеристичний факт, що один із провідних членів ОУН, який перед чверть-століттям займав пост надобласного, щойно тепер, при нагоді збирання мною й провірювання потрібних для моєї праці даних, довідався від мене, хто це був тоді його безпосереднім організаційним зверхником на пості Крайового Провідника ОУН, бо й тоді, і ціле чверть-століття після того він уважав ту людину тільки зв'язковим між ним і невідомим йому особисто Крайовим Провідником ОУН.

При такому стані реконструювання персональної обсади керівних постів ОУН на Українських Землях на протязі 30 літ діяльности ОУН при писанні історії ОУН – це особливо мозольна робота збирання й дбайливого провірювання інформацій від десяток провідних у даному періоді членів ОУН, розсіяних сьогодні по всьому світі.

Дещо краще мається справа з фактами й датами з історії ОУН, бо тут являється допоміжною тодішня українська й чужинна, крайова й позакрайова преса. Але й тут справа не така то проста. Поперше, не існує на чужині ніодної української установи, яка мала б усю колишню українську пресу і її приходилось нам вишукувати поодиноко по різних установах й приватних бібліотеках окремих людей. Подруге, інформації в тодішній українській пресі в Краю й на чужині були дуже скупі і часто навіть в достовірних джерелах невірні, – чи то із-за непоінформованости, чи теж з інших мотивів. Наприклад: в офіціозі Проводу ОУН було подано про Конференцію Проводу ОУН з делеґатами Крайового Проводу ОУН, яка відбулася в липні 1932 року в Празі, що вона відбулася в червні 1932 у Відні. Це було зроблено Проводом ОУН умисно, щоб таким повідомленням обманути польську поліцію й заставити її шукати членів Крайової Екзекутиви ОУН між такими особами, які були в червні 1932 у Відні, а не між тими, хто був у липні 1932 року в Празі. Або: в акті обвинувачення Варшавського процесу проти Степана Бандери і товаришів, що його виготовляло двох польських прокурорів на підставі даних всієї польської поліції та документів „архіву Сеника”, подано в одному місці, що спроба атентату на куратора Ґадомського у Львові відбулася 27 серпня 1933 року, а в двох інших місцях того ж самого акту оскарження, що 28 вересня 1933 року. Таке поплутання дат сталося через недбалість польських прокурорів у провірюванні того, що вони самі писали. Третій приклад: у частині тогочасної української преси, ворожої ОУН, писалося вперто, що Роман Барановський був членом Крайового Проводу ОУН, хоч повну безпідставність такого твердження довели на судовій розправі і сам Барановський, і польські поліційні свідки. Це було зроблено противниками ОУН з партійної ненависти. А це значить, що й до фактів і дат з історії ОУН, подаваних у тогочасній пресі та в різних документах, при досліджуванні й писанні історії ОУН було конечним ставитися з оправданою обережністю.

Знову ж революційно-підпільний характер ОУН сьогодні, коли вона й далі стоїть у важкій боротьбі на життя і смерть проти московсько-большевицького окупанта, видвигнув перед нами ще одну проблему: а чи не пошкодить розконспіровування історії ОУН тим, хто веде сьогодні боротьбу ОУН на Українських Землях, або щонайменше родинам, які перебувають під большевицькою окупацією, тим, що в минулому були в рядах підпільно-революційної української націоналістичної організації?

Ця проблема особливо серйозна і до неї ми поставилися з найбільшою увагою. Але, проаналізувавши дуже основне всі „за” і „проти”, ми прийшли до переконання, що опублікуванням нашої праці ми „розконспіровуємо” історію ОУН тільки перед українським громадянством і ніякою мірою перед ворожими чинниками. Бо зовсім слушною є заввага В. Мартинця з передмові до його „Від УВО до ОУН”, що всі матеріяли про УВО-ОУН з поліційних архівів колишньої польської та гітлерівсько-німецької держав, з документами „архіву Сеника” включно, опинилися в руках большевиків. Тож виданням історії УВО-ОУН ми большевикам нічого нового виявити не можемо. Тимбільше, що ми подаємо повністю тільки дані з періоду до другої світової війни, які мають вже лише чисто історичне значення й стосуються або людей, які вже не живуть, або перебувають на чужині й своєї колишньої участи в ОУН не скривають, а з новішого періоду подаємо виключно ті дані, що за апробатою компетентних чинників ОУН були вже (найчастіше в некрологах упавших членів ОУН) подані до загального відома, а тим самим стали вже відомими й для ворога без найменшої шкоди для справи та для окремих людей.

А „розконспірування” історії ОУН перед українським громадянством являється настирливою й зовсім оправданою вимогою української науки та інформативної й виховної праці самої ОУН. Адже діячі з рядів ОУН, особливо, коли мова про давніші періоди, як їхні ровесники, відходять поволі один за одним в небуття й можуть забрати з собою в могилу всі відомості про діяльність ОУН так, що пізнішому дослідникові, при згаданій відсутності архівно-документальних даних в будьякому українському архіві буде неможливим написати історію ОУН. А в тих, що ще живуть, відомості з минулого чим далі, тим більше затираються в пам'яті та переплутуються.

От тому то, виконуючи вимогу української науки та державницької традиції зберегти в писаній формі якнайбільше даних про одну з найсвітліших сторінок боротьби українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу, що її становить революційна боротьба Організації Українських Націоналістів, та виконуючи свій моральний обов'язок передати пам'ять про героїв національної революції майбутнім поколінням, щоб на їхньому світлому прикладі виховувались нові кадри незламних борців, ми рішилися, не лякаючись всіх труднощів, опрацювати й передати до рук українського читача оцей перший нарис історії ОУН.

На цьому місці я з приємністю складаю щиру подяку всім друзям і знайомим, які своїми інформаціями, випозиченням газет, журналів і книжок, або своїми цінними заввагами й доповненнями при читанні рукопису моєї праці причинились до здійснення мого завдання – написати повну, наскільки воно можливе, історію Організації Українських Націоналістів з загальним начерком історії передвісників ОУН.

Моя особлива подяка належиться сл. пам. Степанові Бандері за те, що як Голова Проводу ОУН він апробував мою пропозицію написати історію ОУН і завжди щиро піддержував мене морально в моїй нелегкій кількалітній праці.

Д-р Петро Мірчук

І ЧАСТИНА: ПЕРЕДВІСНИКИ ОУН

Під чотирма окупантами

Виховані на московській традиції терору, хитрощів, і підступу, большевики переходять до НЕП-у в економічній та до „українізації” в національній політиці в Україні, мовляв: безжалісна заглада всім, хто проти совєтської влади, та зате можливість національного розвитку для тих, хто цю „селянсько-робітничу” владу визнає. Цей хитрий підступ заскочив багатьох, здезорієнтував їх політично та здемобілізував морально. І чимало українських патріотів, політично незрілих, дало себе зловити в сіті московсько-большевицьких хитрощів. Вони стали щиро до співпраці з московськими окупантами України з надією, що під вивіскою „УССР” вдасться їм таки розбудувати українське національне життя, створити справді вільну „соціялістичну, селянсько-робітничу” українську державу. Пішли на щиру співпрацю з московськими большевиками, щоб уже по кількох роках тієї співпраці позбутися всяких мрій про „загірну комуну” і, гукнути голосно пересторогу своїм землякам – „Геть від задрипанки Москви!”, – покінчити самогубством (М. Хвильовий, М. Скрипник), або загинути в підвалах ҐПУ.

Так само і Польща запровадила систему варварського терору на окупованих нею західноукраїнських землях, хоч вона залюбки чванилася своєю приналежністю до західньої Европи. Тюрми та концтабори наповнились українськими патріотами, а рука польського „культуртреґера” нищила українські школи, читальні, церкви.

На Буковині й Басарабії українці терпіли від шовінізму румунів, яким забажалося збільшити свою націю через винародовлення українців, застосувавши супроти них систему поліційного терору.

І навіть чехам захотілося чехізувати закарпатську частину України, яку було влучено в склад Чехо-Словаччини під виразною умовою, що це українська земля, яка повинна втішатися свободою демократичної республіки і мати змогу приєднатися до незалежної української держави, як тільки така знову постане.

Під тиском ворожого режиму то тут, то там ламались одиниці. Але, тільки одиниці; український же народ залишався далі незламним і невгнутим та продовжував нестримно прямувати до своєї мети. Зміна політичного положення зумовлювала зміну способу боротьби, зміну родів зброї, зміну тактики, але ніколи – припинення самої боротьби. Розбуджений до чину з вікового сну збройними визвольними змаганнями 1917-1921 рр., український народ уже за жадних обставин не припиняв боротьби і провадить її по сьогоднішній день – усіма можливими способами, в усяких умовах, проти кожного окупанта України і проти кожної сили, що ворожа ідеї самостійности та соборности України.

Аванґардом цієї боротьби стала від 1929 р. Організація Українських Націоналістів (ОУН). Не з'явилась вона нежданно, ні не створилася штучно, а постала органічно як історична конечність на даному етапі нестримного маршу української нації до своєї мети.

Революційно-збройна боротьба українського народу після знищення української держави наїзниками, коли то Україна опинилася знову під ворожими окупаціями, прийняла найвиразніші організаційні та ідеологічно-політичні форми на західньоукраїнських землях.

Становище українських урядів і військовиків

Українсько-польська війна, що почалася 1-го листопада 1918 р., тимчасово припинилася 16-го липня 1919 р., коли то Українська Галицька Армія під тиском ворожої переваги, а водночас ведена бажанням спричинитися до звільнення від большевицької навали Києва, щоб повернутися до Львова через Київ, – залишила західні українські землі й відійшла на схід за Збруч. Західня частина України опинилася під польською окупацією. Надії на переможний поворот УГА не здійснилися, і польська окупація західноукраїнських земель почала скріплюватися. Але політично-правний стан тієї частини української території, окупованої Польщею, залишався невирішеним. Польський окупант намагався перетворити захоплені ним західньоукраїнські землі в інтеґральну частину польської держави. Цим намаганням рішуче спротивився законний господар цієї землі – український народ, який вирішив не складати зброї та продовжувати боротьбу проти польського наїзника революційними методами, аж до повної перемоги. Цю боротьбу, проваджену в нових формах, очолили недавні старшини Корпусу Січових Стрільців та Української Галицької Армії.

Політична ситуація, в якій опинилися недавні Січові Стрільці, була дуже важкою і складною. Уряд Української Народньої Республіки на нараді з вищими представниками армії УНР 6-го грудня 1919 р. в містечку Чарториї біля Любара прийняв постанову про переформування реґулярної армії УНР на партизанські загони, щоб війну проти большевиків та денікінців провадити надалі партизанськими методами. Згідно з цим, того самого дня на нараді Старшинської Ради Січових Стрільців ухвалено розв'язати Корпус Січових Стрільців, залишаючи кожному стрільцеві свободу вирішувати самому, чи прилучитися йому до партизанських загонів, що під командуванням ген. М. Омеляновича-Павленка вирушали в Зимовий Похід на тили ворога, чи відходити на захід. Але, коли для всіх інших частин армії УНР вищезгадане рішення мало тільки формально-тактичне значення, то для Січових Стрільців воно було вирішальне. Негайно після формального розв'язання Корпусу Січових Стрільців польські війська несподівано його оточили, роззброїли й інтернували, перевізши до таборів для полонених в околицях Рівного-Луцька. Внаслідок цього, водночас із формальним розв'язанням, Корпус Січових Стрільців перестав існувати теж фактично.

В польських таборах для полонених перебували Січові Стрільці всю зиму 1919-1920 рр., і щойно навесні 1920 р. почали вони, вже як цивільні люди, виходити на волю – частково шляхом індивідуальних звільнень, а частково через утечу. Все ж таки вони й надалі вважали себе вояками армії Української Народньої Республіки, намагалися відновити свій зв'язок з військовим командуванням та урядом, бажаючи знову брати участь у боротьбі за прогнання окупантів з території України.

Тим часом, хоч становище було просто катастрофальне, всередині уряду Української Народньої Республіки дійшло до роз'єднання між представниками осередньо-східніх і західніх земель України. Андрій Лівицький, представник УНР у Варшаві, знехтувавши спротив представників західніх земель України, підписав 22-го квітня 1920 р. т. зв. варшавський договір, згідно з яким, за ціну військової допомоги з боку поляків, Західня Україна була визнана складовою частиною Польщі.

Проти варшавського договору запротестували представники Західньої України, Буковини й Закарпаття в уряді УНР, вийшли зі складу цього уряду й відновили уряд Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР), під проводом диктатора Євгена Петрушевича.

Між обома урядами заіснували засадничі розходження. Уряд УНР плянував розпочати, з допомогою польських військ, новий похід проти московського окупанта, а уряд ЗУНР, відмовившись визнати союз із Польщею, повів за кордоном дипломатично-політичну акцію в обороні державної самостійности Західньої України, відокремлюючи справу західніх земель від справи решти української території.

Події ці поставили теж і Січових Стрільців у важке морально-політичне положення. Як ядро армії Української Народньої Республіки, Січові Стрільці бажали залишитися й надалі вірними урядові УНР, не зриваючи, однак, при тому моральних і політичних зв'язків з західноукраїнськими землями, звідки самі походили.

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ

Заснування Української Військової Організації (УВО)

Для продовжування визвольної боротьби Україна потребувала насамперед військових сил. Тому теж і розформовані Січові Стрільці стараються зберігати організовані форми, щоб могти у відповідний момент відновити існування військової формації. Формальне і фактичне розв'язання Січових Стрільців, як військової формації, не було для них однозначним із знищенням усяких організаційних вузлів, що єднали їх досі. Стрілецька Рада діє далі теж під час інтернування та по виході інтернованих на волю, а стрілецтво далі вважає її своїм зверхнім органом. Проте частина стрілецтва опинилася в таких умовах цивільного життя, що дуже послабили організаційний зв'язок між вояками і Стрілецькою Радою, а з другого боку – в цей зв'язок почали включатися колишні старшини й вояки УГА. З уваги на такий стан, у липні 1920 р. відбулося в Празі, під проводом полковника Євгена Коновальця, останнє засідання Стрілецької Ради, на якому ухвалено розв'язати Стрілецьку Раду та розпочати діяльність у нових організаційних формах, а не на базі організаційних пов'язань з часу існування Корпусу Січових Стрільців. Нараду Стрілецької Ради у Празі, в липні 1920 р., треба вважати датою постання Української Військової Організації (УВО).

Дня 2-го вересня 1920 р. опубліковано „Приказ УВО ч. 1”, а це значить, що в той час УВО вже існувала. А що зараз же після наради Стрілецької Ради в липні 1920 р. виїхали на Наддніпрянщину колишні старшини Січових Стрільців, про яких у літературі УВО кажеться, що вони виїхали з дорученням організувати на Наддніпрянщині клітини УВО, – то й насувається з того логічний висновок, що саме на тій нараді й створено УВО. Такий висновок насувається теж як логічне вияснення, чому на тій нараді розв'язано Стрілецьку Раду і формацію Січових Стрільців: створення Української Військової Організації та її Команди зробили існування Стрілецької Ради зайвим. Важко припустити, що з почину полк. Є. Коновальця розв'язано Стрілецьку Раду без попереднього створення нового керівного органу для дальшої боротьби проти окупантів. Врешті той факт, що саме члени Стрілецької Ради стали ядром першої Начальної Колеґії УВО, – вказує на одночасність розв'язання Стрілецької Ради і покликання до життя УВО та її Начальної Колеґії.

Точної дати постання УВО не збережено в жадному документі з тих часів. Нараду Стрілецької Ради в Празі, в липні 1920 р., про яку згадує полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” (на стор. 42), приймаємо за початок створення УВО, у висновку таких міркувань:

На основі опублікованих досі спогадів і матеріялів треба вважати найбільш імовірним, що дата формального заснування УВО припадає скоро після припинення діяльности Стрілецької Ради, хоч сам задум і підготовчі плянування існували перед формальним її заснуванням. Полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” стверджує, що останнє засідання Стрілецької Ради відбулося в Празі в липні 1920 р. Тоді ухвалено рекомендувати усім Січовим Стрільцям вертатися в Україну. „Після цього засідання Стрілецької Ради перестала фактично існувати Січово-Стрілецька організація” – пише полк. Коновалець (стор. 35). Який мілітарний осередок постав на її місце після липня 1920 р., або перед припиненням діяльности Стрілецької Ради, цього з зрозумілих конспіративних причин він не подає.

[В спогаді про „Початки УВО у Львові” („Срібна Сурма” – II. Збірник статтей і матеріялів до діяння УВО, стор. 25-62) сотн. Осип Навроцький пише, що: „початок заснування УВО припадає на другу половину серпня 1920 р.” Навроцький не був сам співучасником заснування УВО в Празі чи Відні ані учасником І. З'їзду представників військових організацій, 31.8.1920 р. Він був організатором першого керівного осередку УВО у Львові, що мав назву „Начальна Колеґія УВО” і був заснований у вересні 1920 р. з ініціятиви вже попередньо створеної Української Військової Організації. Пропозицію організувати у Львові перше крайове керівництво УВО Навроцький одержав від Я. Чижа, який брав участь у січневій (в Луцьку) і липневій (в Празі) нарадах перших ініціяторів оснування УВО і який поінформував його напочатку вересня, що організаційна робота УВО деінде, отже поза Львовом, вже ведеться.

Про заснування першого керівного ядра – Начальної Колеґії УВО – у Львові Осип Навроцький подає, що з початком вересня 1920 р. його повідомив Ярослав Чиж, недавній член Стрілецької Ради СС та кол. начальник контррозвідки в Корпусі СС, що ССтрільці створили Військову Організацію, щоб зберегти військові кадри для боротьби проти обидвох окупантів, що „організаційна робота вже ведеться. Командантом Української Військової Організації буде полк. Євген Коновалець, він покищо в Відні, але старається якнайшвидше дістатися до Львова”. Перед його приїздом необхідно „створити якийсь керівний осередок... для зв'язків з урядом Президента д-ра Євгена Петрушевича з українськими політичними партіями та взагалі з українською громадськістю, а водночас з тим для керування цілою діяльністю УВО”.

Створення такого командного осередку Я. Чиж запропонував сотн. О. Навроцькому, як старшині найвищому ранґою, з тим, що він має наперед узгіднювати з ним намічених кандидатів. Це значить, що Чиж мав повновласті від уже існуючої в той час УВО монтувати такий командний осередок у Львові і вирішати про добір осіб.

За даними Навроцького перший склад командного осередку УВО до часу приїзду Коновальця до Львова був такий: сотн. Осип Навроцький – координуючий голова; члени: Ярослав Чиж, Михайло Матчак, проф. Юрій Полянський (старшина-гарматчик) і Володимир Целевич. Ця п'ятка утворила в вересні 1920 р. „Начальну Колеґію УВО”. З приїздом полк. Коновальця перейменовано її на „Начальну Команду УВО”. (– ред.).]

Можливо, що тоді ще не були вироблені чіткі організаційні форми для нової організації, і тому окремі клітини УВО діяли спершу самостійно. Одні з них більше симпатизували з урядом УНР, інші знову з урядом ЗУНР, контактуючись з його міністром військових справ Я. Селезінкою. Проте залишається фактом, що вже 2-го вересня 1920 р. видано окрему листівку, що її відтак нелеґально поширено на західньо-українських землях, про створення УВО та про мету і завдання цієї нової організації.[1]

Дня 31-го серпня 1920 р. в Празі відбувся перший З'їзд відпоручників українських військових організацій, на якому були присутні також і представники Бриґади УГА, що перебувала в інтернуванні в Німецькому Яблінному (ЧСР), представник Українського Союзу Старшин у Відні, представники робітничих сотень на Закарпатській Україні та представники української еміґрації в Америці. Про цей з'їзд полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” пише:

„На цьому З'їзді винесено, між іншим, такі постанови: 1. З'їзд стоїть на становищі повної соборности й самостійности України без огляду на те, в які соціяльні та політичні форми виллється ця самостійність. 2. З'їзд стверджує, що теперішнє катастрофальне положення України є наслідком неохоти до праці, нестійкости, хитання, суперечности з гаслами, виведеними в т. ч., і самого факту існування аж трьох українських урядів і їх органів. 3. З'їзд уважає вказаним не ставити мілітарного спротиву з'єднанню українських земель, яке зараз наспіває через большевицький наступ, та одночасно завзиває всіх старшин і стрільців Української Армії до дальшої послідовної боротьби за самостійність України. 4. З'їзд уважає за потрібне затримати в організованій формі існуючі поза територією України військові частини та об'єднати їх ідейно між собою. Крім цього, З'їзд закликає всіх тих, що можуть повертатися на Україну, до повороту й до праці на місцях. Далі прийнято постанови щодо центрального ідейного проводу всіх військових організацій”.[2]

Після З'їзду один з членів колишньої Стрілецької Ради виїхав був до пок. Головного Отамана з пропозицією звільнити Українську Армію від її незавидної ролі оборони Галичини для Польщі та заховати Армію виключно для боротьби за українську державність. Пропоновано тоді раптовим зворотом відсунути Українську Армію, що боролася на правому крилі польського Фронту, у Карпати й таким робом ухилитися тимчасово від дальшої боротьби большевиків. Розрахунок був такий, що большевики, після переможного походу через Польщу, були б дійшли до Середньої Европи й загрозили безпосередньо інтересам держав-переможців. Для рятування ситуації згадані держави мусіли б не тільки піддати ревізії Версальський договір, але почати також організування поважного протибольшевицького фронту, при чому мусіли б вони взяти до уваги теж ті українські бойові сили, які досі легковажено й яким не хотіли помагати. Отже українські частини, що заховались би в Карпатах і до них приєднались би всі інші українські частини за кордоном, мусіли б увійти в плян великої протибольшевицької кампанії. Українська справа виринула б тоді знову на широкому інтернаціональному форумі та не була б залежною від одного тільки маршала Пілсудського. Переможена Польща не мала б відваги ставити такі домагання, як зробила вона пізніше в Ризі... Пок. Головний Отаман цю пропозицію відкинув. Не хотів він допуститися, як сам зазначив, „зради союзника”. „Союзник” одначе, якому пок. Головний Отаман дотримав вірности аж до смерти, не мав таких сантиментів. Річ Посполита Польська погодилася дуже швидко після цього з Москвою в Ризі і то коштом українських земель та коштом долі решток вірних Польщі військ Української Республіки, – яких роззброєно й інтерновано. Так затратилось перше основне завдання Української Військової Організації – стати зав'язком української армії для відновлення протибольшевицької війни в найближчому майбутньому.

На перший плян перед УВО, як підпільно-революційної організації висувається нове питання: очолити революційно-політичну боротьбу українського народу проти окупантів. Такий характер УВО закріпився остаточно в 1923 р., коли то 14-го березня Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі Польщі. Того самого року, 31-го грудня, Головний Отаман Симон Петлюра виїхав з Польщі в Західню Европу.

Оте завдання, – очолити, як підпільно-революційній організації, спротив українського народу проти окупантів, – висунуло на перший плян перед УВО само життя, жахливе положення, в якому опинився український народ після невдачі визвольної боротьби.

Відносини на західньоукраїнських землях

Хоч Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі за Польщею щойно в 1923 р., то поляки запровадили на цих землях, а зокрема в Галичині, нечуваний поліційний терор вже від першого дня окупації, уважаючи Галичину інтеґральною частиною „Речіпосполитої Польської”. Версальський договір, що його підписала Польща з державами Антанти, забезпечував українцям у Галичині права національної меншини: рівність перед правом, свободу української мови в публічному житті, власне шкільництво, самоврядування тощо. Під умовою пошанування тих прав Рада амбасадорів прийняла своє вищезгадане рішення. Польський уряд, хоч і зобов'язався шанувати ту умову, проте на ділі знехтував її цілковито уже від першої хвилини.

По всій Галичині прокотилася хвиля військового, а вслід за цим поліційного терору. Згідно зі звітом міжнароднього Червоного Хреста, лише восени 1919 р. число українців, заарештованих та засланих до таборів полонених, перевищило 100.000, в цьому понад 1.000 українських греко-католицьких священиків. У казематах Модліна, Берестя, Стщалкова, Варшави, як теж; у концтаборах Домбе, Вадовиці, Перемишль, Пикуличі й ін. – навмисно морено ув'язнених українців голодом та важко побивано, внаслідок чого тисячі українців загинули, а тисячі залишилися каліками. За апробатою уряду, польські поліційні та військові частини проводили по селах грабежі, безправно реквірували в українського населення майно, знущалися над населенням, побиваючи людей нагайками та шомполами, ґвалтуючи жінок та дівчат. Багато українських патріотів розстріляно без усякого суду, проти колишніх українських вояків проваджено політичні процеси. І так, наприклад, без суду розстріляли поляки десятьох українських священиків: оо. Остапа Нижанківського, Заторського, Лопатинського, Захарію Підляшецького, Галібея, Сухаровського та ін.[3]

В березні 1920 р. поляки запровадили назву „Малопольска Всходня”, заборонивши вживати назви Західня Україна й українці та запровадивши замість того окреслення „русіні”, „рускі” та „русінські”. Українську мову усунено з урядових установ. Галицький Крайовий Сойм та Крайовий Виділ скасовано, так само, як і самоврядні повітові ради, передаючи компетенції польським старостам. Більшість громадських рад розв'язано й замість них настановлено польських комісарів.

Варварську нагінку повели польські окупанти теж; проти українського шкільництва. Рішенням ректорату єдиного на західноукраїнських землях університету у Львові з 16.8.1919 р. дозволено студіювати в ньому тільки польським громадянам і тим, хто відбув службу в польській армії. Таку саму постанову проведено й на львівській політехніці. Метою цих постанов було виключити від студій українську молодь, а тих, хто мав би надію таки дістатись на студії, заставити прийняти польське громадянство та зголоситися до служби в польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Шевченка відкрити приватні університетські курси польська влада відкинула й рішуче заборонила влаштовувати такі курси. Водночас, для заспокоєння міжнародньої публічної опінії, пущено в закордонній пресі повідомлення про те, що варшавський уряд нібито підготовляє відкриття українського університету у Львові. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існувала за Австрії, тепер скасовано, а замість неї створено „Кураторію львівської шкільної округи”, підпорядковану варшавському міністерству освіти. Дозвіл розпочати навчання дано тільки польським гімназіям, а до народнього шкільництва впроваджено скрізь примусове навчання польської мови.

Всіх українських урядовців, що працювали за Австрії та ЗУНР, позбавлено праці, якщо вони відмовилися скласти присягу на вірність польській державі. В листопаді 1921 р. проведено державний перепис населення Галичини, як частини польської держави, в листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму, а в грудні 1922 – перший примусовий набір до польського війська.

Цьому тотальному наступові польського шовінізму й терору мусів протиставитися український народ.

У відповідь на вищезгадане рішення ректорату львівського університету, українська суспільність створила тайний університет у Львові, що, не зважаючи на поліційні переслідування, проіснував аж до 1925 р. Університет цей відіграв важливу ролю в формуванні революційної психіки серед повоєнного покоління західньоукраїнської молоді. Позитивний революційно-формуючий вплив на всі шари українського громадянства мав також факт кількарічної невирішености щодо державної приналежности західньоукраїнських земель.

Завдання і командний склад УВО

Спротив українського народу окупантам очолила Українська Військова Організація (УВО). За дату постання УВО треба вважати, як уже було зазначено раніше, липень 1920 р. Спочатку організувалися клітини УВО більш стихійно, при чому ці клітини були лише слабо взаємно пов'язані. Остаточне організаційне оформлення УВО на західньоукраїнських землях проведено навесні 1921 р., після приїзду туди полк. Є. Коновальця, який почав особисто керувати організаційною працею УВО. В першому році існування УВО багато праці на організаційному відтинку доклав полк. Юрко Отмарштайн, визначний старшина армії УНР, який загинув у 1922 р. від скритовбивчої кулі.[4] Співробітниками полк. Отмарштайна в цій праці були старшини української армії Іван Чмола і Роман Дашкевич.

Для розбудови УВО важливою була постанова наради Стрілецької Ради в Празі з липня 1920 р., повторена як постанова З'їзду представників Українських Військових Організацій у серпні 1920 р., щоб усі старшини та стрільці Українських Армій, які можуть повернутися в Україну, зробили це і ввімкнулися в ряди українських революційних організацій. Згідно з цією постановою, чимало визначних військових старшин, а між ними і полк. Є. Коновалець, повернулося з-за кордону на українські землі.

Прибувши до Краю ранньою весною 1921 р., полк. Є. Коновалець скликав таємні сходини коло 100 колишніх старшин і з'ясував їм тодішню політичну ситуацію, як теж потребу, завдання та засади нової підпільно-революційної організації. Згідно з тезами його доповіді, УВО повинна стати в своїй політичній діяльності на націоналістичних позиціях: боротися з усякими проявами русофільства й польонофільства; перестерігати нарід перед надмірним оптимізмом щодо можливостей успіху дипломатичної акції уряду ЗУНР; готуватися до затяжного періоду польської окупації; спонукувати до організації всі живі сили народу в усіх ділянках його життя; звернути особливу увагу на молодь, жіноцтво, селянство й робітництво; енерґійно протиставитися ворожим всеукраїнській національній ідеї гаслам; пропаґувати ідеї соборництва, національного активізму й віри у власні сили.

Під організаційним оглядом західноукраїнські землі поділено на чотири округи на правах самостійних „корпусів”. Ядром членства повинні стати загартовані в боях і випробувані щодо характеру недавні старшини та стрільці українських армій, а дальший дбайливо контрольований доплив повинна становити студентська, робітнича та селянська молодь. Цілістю діяльности УВО має керувати її Начальна Команда.

Тези доповіді полк. Є. Коновальця були однозгідно апробовані всіма учасниками конференції як основні засади діяльности УВО.

Членами Начальної Команди УВО стали: сотн. Богдан Гнатевич – начальник штабу; М. Саєвич – бойовий референт; Дмитро Паліїв – політичний референт; Осип Думин – розвідка; інж. Ярослав Індишевський, проф. Юрій Полянський, полк. Роман Сушко, Василь Кучабський, Остап Коберський, Осип Навроцький, Михайло Матчак, Петро Бакович, Ярослав Чиж. Після повернення з-за кордону в 1922-24 рр., до Начальної Команди УВО ввійшли ще сотн. Юліян Головінський, полк. Андрій Мельник, а також Володимир Целевич, Володимир Бемко, Ярослав Селезінка, І. Ревюк та П. Меркун. Спочатку Начальна Команда була водночас і Крайовою Командою. По виїзді полк. Є. Коновальця восени 1922 р. вже напостійно за кордон, осідок Головної Команди УВО, званої тоді Начальною Командою, перенесено так само за кордон, а діяльністю УВО на західноукраїнських землях стала керувати окрема Крайова Команда, підпорядкована Головній Команді УВО.

Крайовими комендантами УВО були: проф. Юрій Полянський (1922-23), Петро Бакович (1923)[5], полк. Андрій Мельник (1923-24), інж. Ярослав Індишевський (1924), сотник Юліян Головінський (1924-26 і 1930), інж. Богдан Гнатевич (1926-27), полк. Роман Сушко (1927-29), сотник Омелян Сеник (1929). Крайовими комендантами УВО на осередньо-східніх українських землях були сотн. Іван Андрух та сотн. Микола Опока.

Роля і завдання УВО з'ясовані в брошурі „У.В.О.” (видання Пропаґандивного Відділу УВО, широко кольпортоване між українцями як нелеґальна література) так:

„УВО є організацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде рішаючим у її діяльності. Вона свідома рівнож того, що в цій діяльності буде вона наражена на атаки й клевети навіть з боку українців й це таких, що за юдин гріш служать чужим і ворожим Українському Народові інтересам. До всіх них буде УВО ставитися й надальше як до сміття Варшави або грязі Москви й на їх крайньо демагогічні й брехливі наклепи, що ними за наказом згори послуговуються, відповідатиме не полемікою та дискусією з ними, але ще більше інтенсивною діяльністю.

„Рівнож не думає УВО служити інтересам других народів. Рівночасно, одначе, УВО є свідома того, що не тільки її завданням, але й обов'язком є шукати собі союзників і вести серед народів світу пропаґанду, щоб підготовити відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву Українського Народу.

„УВО не ставить терористичної діяльности як виключного свого завдання. Не є вона рівнож, як це польська займанницька влада старається ввесь час пропагувати, ніякою розвідчою централею. Ні! Ще раз ні! УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропаґувати думку загального революційного зриву Українського Народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з'єдинену Державу. Як організація, що веде свою діяльність на західноукраїнських землях, вважає вона своїм обов'язком проводити вже плянову підготовку цього революційного зриву проти польського займанця. В цій підготовці звертає вона пильну увагу на всі ті можливості, що з ними прийдеться Українському Народові стрінутися як у випадку самостійного зриву, так рівнож на випадок конфлікту Польщі з її сусідами, чи при вибухові щораз більше назріваючого світового конфлікту. УВО старається на всі ці випадки мати не тільки готовий, випрацюваний плян, але щобільше, перевести підготовку цілого кадру людей, що були б здібними зразу охопити повсталі маси, їх зорганізувати й повести національну революцію до переможного кінця й то до такого, що не тільки приніс би українському народові власну державу, але й створив би збройну силу, готову й здібну боронити цю державу перед ворогами.

„УВО, що вважає себе носієм і спадкоємцем заповітів Великої Української Армії, не може й не сміє допустити до того, щоб грядучі події заскочили український нарід непідготованим, як це мало місце в роках 1917-18”.

„Українська Військова Організація, що поставила собі за завдання пропаґувати загально-національний зрив українського народу проти займанців і як організація, що переводить конкретну підготовку цього зриву на західніх українських землях, йде й мусить іти з усіма шарами народу й серед них поширювати свої ідеї. Для неї не можуть бути обоятними настрої мас, бо саме від тих настроїв залежить, як широкі маси будуть ставитися до займанця взагалі, зокрема ж, чи стремління УВО увінчаються в остаточному висліді успіхами, чи ні.

„Українська Військова Організація буде тому впливати на настрої народніх мас та ширити дух активізму й непримиренности супроти займанця. Тому, в своїй пропаґандивній, як теж конкретній підготовчій діяльності до загального зриву, Українська Військова Організація виступає й надалі якнайрішучіше буде виступати проти всього, що цей дух боротьби і видержливости могло б захитати. До таких надзвичайно небезпечних проявів, як для революційних настроїв взагалі, так для підготовки зриву зокрема, зараховує Українська Військова Організація нічим неоправдані надії й орієнтації на чужу допомогу, що вже від довших літ є в нас модними, їх вплив помітний навіть серед нашої заокеанської еміґрації, якої завданням, силою вже тої ролі, яку відогравали заокеанські еміґрації інших поневолених народів, є – стояти непохитно на сторожі найвищих ідеалів нації”.

УВО рішуче відкидала і поборювала пропаґовану колами УНР орієнтацію на Польщу. Щождо відношення до УССР, то спочатку, доки УВО Ще втримувала контакти з урядом ЗУНР, між членами якого були й такі, що в боротьбі проти Польщі хотіли бачити в підбольшевицькій Україні свого союзника, – серед деяких гуртів УВО були помітні пробольшевицькі настрої. Але полк. Є. Коновалець і його найближчі співробітники рішуче протиставилися таким настроям від самого початку існування УВО, і ці настрої ступнево заникали. Після заіснування конфлікту між УВО й диктатором Є, Петрушевичєм постала т. зв. ЗУНРО (Західньо-Українська Народня Революційна Організація), як конкуренційна до УВО організація з радянофільським наставленням. Серед підпільної літератури на Західній Україні деколи траплялися видані ЗУНРО брошурки з ділянки методики революції. Коли ж голова уряду ЗУНР д-р Є. Петрушевич одверто перейшов на радянофільську плятформу, то УВО зайняла виразні протибольшевицькі позиції. В уже цитованій нами брошурі „УВО” читаємо про це наступне:

„Не во ім'я злуки українських земель і не для добра Української Нації ведуть большевики свою каїнову роботу. І тому теж, доки в українському уряді (УССР) сидітимуть не дійсні представники українського народу, а висланники Москви й доки тим самим цей уряд вестиме, замість політики, що відповідала б інтересам всього українського народу, шкідливу й чужу нашому народові політику, так довго всякі орієнтації й надії на цей уряд будуть недоцільними й шкідливими. Всякі орієнтації, чи то на Польщу, чи на большевиків, є безпідставними й для українського народу шкідливими й тому УВО мусить з ними, як такими, боротися”.

Рішуче відкидаючи орієнтацію як на Польщу, так і на большевиків, УВО вважає зрадником визвольних змагань українського народу теж ті одиниці з-поміж українців, які пропаґують орієнтацію на того чи іншого окупанта України і намагаються витворити серед української суспільности прихильні до Москви або Польщі настрої. Не інакше оцінює УВО й тих українських політиків, які примирюються зі станом поневолення України та під плащиком „реальної” чи „позитивної” політики пропаґують розбудову українського життя в рамцях чужої держави. Перших називає УВО „хрунями”, других – „угодовцями”.

Про „хрунів” читаємо в брошурі „УВО” таке:

„Не один із них згинув уже з караючої руки члена УВО, бо це найгірша язва на народнім організмі”.

А „угодовців” названа брошура характеризує так:

„Це слабодухи, яких не бракує в ніякій нації, що тремтять за свої посади; це пережитки нашого минулого, що не можуть умістити себе в нових умовинах боротьби на життя і смерть з польським наїзником; це, врешті, наслідки нашого довгого поневолення, – раби, що в їх природі є стирати кому-небудь порох із ніг... Угодовці є більше небезпечні, ніж: згадані вище „орієнтаційні” табори. Бо коли останні не дуже то й закривають, що є на удержанні окупантів і до концепцій союзів з ворогами підходять, правда з хибним, однак з купецьким розрахунком, мовляв, „ми вам даємо Західню Україну, а ви нам творіть Велику Україну”, або „ми вам комуністичну пропаґанду, а ви нам федеративну державу з українізацією”, – то „реальна” політика угодовщини полягає на тому, щоб віддати український нарід на цілковиту ласку й неласку ворога... Угодовці не тільки резиґнують із самостійности та соборности і на їх місце ставлять „охлапи”[6], та щонайвище пишуть, що „нам у Польщі належиться автономія”, але й виступають якнайрішучіше проти війни, революції та взагалі нелеґальности”.

„Щоб здобути незалежність українському народові, підготовляймо збройну розправу, а не угодовщину. Пам'ятаймо, що український нарід творив свою державну традицію і проголошував свою самостійність серед крісових і гарматних стрілів. Як довго стріли лунали, так довго існувала українська держава. Зброєю можемо її воскресити, а не охлапами, не автономією, не реальною політикою”, що нав'язує шнур на шию українського народу. Хто поступає протилежно, той ворог українського народу й ворог УВО”.

Як засіб боротьби супроти терору окупантів, УВО приймає протитерор, уважаючи його конечним для самооборони поневоленого народу та успішним у пропаганді визвольної справи серед своїх і чужих. Але УВО виразно зазначила, що цим засобом вона користуватиметься якнайобережніше і тільки в конечних випадках. Стосування такого терору, чи радше відплатних дій, як засобу національної самооборони, вважається виправданим через потоптання московсько-большевицьким і польським окупантами всіх засад людяности супроти українського народу, через їхню політику варварського гнобителя і визискування України. В таких обставинах відплатні акції, стосовані в обороні людських прав, так само, як і оборонна війна народу проти варварів, це не насильство, а боротьба за знищення насильства. Такий протитерор „піднімає почування людського достоїнства у всіх понижених і поневолених та прочищує атмосферу загальної вимушеної підлеглости. Кожний терористичний акт, за кожним разом, показує, що не можна здушити в народі стремління до свободи”. Каральні акції, звернені проти провідних осіб ворожої держави, проти чільних представників окупаційної системи, – системи грабежу, кривди й насильств, – підривають самовпевненість окупанта та авторитет окупайційної влади, створюють стан провізорії та непевности. Такий стан не дозволяє ворогові закріплювати систему поневолення, а серед поневоленого народу скріплює духа спротиву й віру у власні сили та підносить почуття людської гідности.

Протитерор є теж успішним засобом пропаґанди визвольної боротьби серед своїх і чужих. Акти протитерору алярмують публічну опінію світу і заставляють її познайомитися зі станом, який змушує стосувати відплатні акції.

„Мусимо змінити психіку нашої суспільности і психіку ворогів та порушити світову опінію. Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агітації, яка дійде до всіх – своїх і чужих, без уваги на те, чи хочуть вони цього, чи ні. А тоді напевно прийде день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову опінію. знищить до тла, надламаний уже до цього часу, загарбницький характер ворогів. Тоді український нарід заживе вільно у власній хаті”.

Закид, ставлений революційній організації т. зв. „реальними політиками”, що, мовляв, революція пожирає гекатомби кривавих жертв поневоленого народу, – УВО вважає трагічною помилкою або єхидним заслонюванням власної трусливости. „Поневолений нарід, обдирають з його надбань не тоді, коли він робить повстання, а тоді, коли гнобитель є переконаний, що поневолений нарід не є здібний повстання підняти”. Жертви, покладені в боротьбі за волю, поривають народ і наснажують його незламним завзяттям. А тому – „ніхто й ніщо не здержить нас на нашому революційному шляху. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б'ється і в кого, крім самолюбія, живе ще любов вищого роду – любов до батьківщини”.

РЕВОЛЮЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ УВО

Форми пасивного й активного спротиву

Ставши на таких засадах, УВО розвинула на терені Західньої України широку революційну діяльність. Безпосередньою метою цієї діяльности було мобілізувати маси до втримання воєнної готовости супроти чужої влади. Передусім, УВО закликала всіх українців відмовитись визнати польську окупацію законною, а польську державу – сувереном тимчасово окупованих нею українських земель. У зв'язку з цим, з ініціятиви УВО проведено такі масові акції:

1. Бойкот присягання на вірність польській державі. Цього жадали поляки від усіх українців, що працювали як урядовці чи службовики на різних державних або самоуправних становищах. Заклик УВО викликав серед українського населення прихильний відгук, і українці почували себе далі громадянами української держави й масово відмовлялися від присяги, не зважаючи на загрозу позбавлення праці. Акція ця мобілізувала українську суспільність і примушувала польську владу робити поступки.

2. Бойкот загального перепису населення Західньої України, як частини польської держави, в листопаді 1921 р.

3. Бойкот виборів до польського сейму в листопаді 1922 р. Участь українського населення в польських виборах і вислання представників до польського парляменту були б сильним козирем для польської пропаґанди. Вона могла б твердити, що населення Західньої України вже примирилося з приналежністю до польської держави, і тому Рада Амбасадорів повинна визнати Західню Україну інтеґральною частиною Польщі, а українську справу на західніх землях – внутрішньою справою польської держави.

4. Бойкот набору до польського війська, що почався в грудні 1922 р. Бойкот цей мав засвідчити перед світом про те, що тільки насильством можна змусити українську молодь служити в чужій для неї польській армії та скласти присягу на вірність чужій польській державі. А присяга з примусу – неважна і не може нікого зобов'язувати.

До всіх тих акцій пасивного спротиву УВО анґажувала все українське громадянство, поширювала об'яви уряду ЗУНР, даючи ініціятиву і залишаючи за собою загальне керівництво.

Створюючи форми активного спротиву окупаційній владі, УВО перебрала на себе повністю проведення даної акції. В таких випадках участь в акціях брали тільки окремі члени УВО, визначені для того Командою УВО. До тих акцій належали: індивідуальний терор супроти представників окупаційної влади; саботажі – нищення ворожого майна й дезорганізація комунікації; „екси” – експропріяційні напади на державні установи, головно на поштові уряди й амбулянси.

Атентати на представників окупаційної влади

Першим голосним актом індивідуального терору УВО був револьверовий атентат на начальника польської держави маршала Й. Пілсудського, який приїхав з офіціяльною візитою до „польського” Львова, та на львівського воєводу Ґрабовського. Атентат виконав Степан Федак-„Смок”, син відомого адвоката д-ра Степана Федака, у Львові, в дні 25-го листопада 1921 року. Револьверові постріли не поцілили Пілсудського і тільки зранили Ґрабовського. Політичний процес проти атентатника відбився голосним відгомоном не тільки по всій Польщі, але й поза її межами. Атентат цей був протестом проти польської окупації західньоукраїнських земель і першим сиґналом бойової діяльности УВО.

Другим голосним актом індивідуального терору було вбивство членами УВО польського шкільного куратора Собінського, який особливо завзято заходився нищити українське шкільництво. Це був самозрозумілий для громадянства протест проти польонізації молоді. Собінського вбито револьверовими пострілами.

В голосному процесі, що відбувся в січні 1928 року, польський суд засудив, як виконавців того атентату, Івана Вербицького та Василя Атаманчука на кару смерти, замінивши її опісля на досмертне ув'язнення, а пізніше Атаманчукові на 10, а Вербицькому на 15 років тюрми. Обидва засуджені були до того вбивства зовсім непричасними; атентант на куратора Собінського виконав Роман Шухевич разом з іншим бойовиком УВО – Богданом Підгайним.

З інших актів індивідуального терору згадаємо: вбивство поліційного аґента в Стрию членами УВО Теодором Улицьким і Нагорняком; вбивство польського жандарма в Добростанах коло Львова; ліквідація станиці польської поліції в с. Фирлеві, Рогатинського повіту.

Окремо треба ще згадати атентат члена УВО Ольшанського на президента польської держави Ст. Войцеховського у Львові, в дні 5-го листопада 1924 р., та замах на тернопільського воєводу.

Перша саботажна акція 1922 року

Саботажна акція найсильніше розвинулася влітку та восени 1922 р., коли діяльністю УВО на західноукраїнських землях керував безпосередньо сам полк. Є. Коновалець. Саботажна акція, скерована проти державних об'єктів, почалась уже навесні того року. І так:

В травні 1922 р. в Баковинцях коло Перемишля спалено великі військові маґазини, а на передмісті Перемишля Засянні – два військові склади вовни і військовий тартак. На шляху Львів-Бібрка сильно пошкоджено залізничні рейки та поперетинано телеграфічні дроти. 3-го червня знищено дім жандармерії в Яворові. 16-го червня спалено поліційні доми в Городку Ягайлонськім. 18-го червня кинено бомбу на полі-ційну станицю в Угнові, а 27-го червня – на поліційну станицю в Судовій Вишні. 28-го червня спалено будинок водної станції в Любачеві. 2-го липня спалено залізничну станцію в Сопотові коло Кут, а тиждень пізніше – під Городком Ягайлонським. В липні поперетинано телеграфічні дроти навколо Львова, на лінії Коломия-Станиславів, біля Жовкви і в околицях Стрия 1.6-го серпня виконано динамітовий замах на потяг в околиці с. П'ядики. 20-го серпня кинено дві бомби до помешкання повітового коменданта поліції в Стрию. 28-го серпня знищено динамітовими петардами залізничну станцію та поліційний дім у Яворові. У вересні спалено будинок староства в Печеніжині, зірвано динамітом залізничний міст у Яворові, підкладено бомби під поїзд на лінії Львів-Підгайці, на станцію Боднарів та на залізничний шлях біля неї, зірвано залізничні рейки на шляху Вигнанка-Іване Пусте та на лінії Стрий-Сколе біля с. Конюхів.

Водночас УВО провела саботажну акцію проти польських поміщиків, які сваволили по українських селах, подібно як це було за панщизняних часів, та проти польських колоністів, що були здебільша поліційними донощиками. Влітку й восени 1922 р. проведено коло 2.300 підпалів фільварків, скирт збіжжя та господарських будинків, що були власністю польських дідичів і колоністів. У цій акції УВО користувалося спеціяльними часовими механізмами з запальниками, що вибухали й запалювали по 1-2 днях після їх вкладення в сіно чи збіжжя, так, що пожари вибухали звичайно тоді, коли даний об'єкт був оточений поліційною сторожею.

Партизанський рейд в 1922 році

Окремою бойовою акцією був партизанський рейд, проведений у жовтні 1922 р. групою коло 50 бойовиків, під командуванням колишніх чотарів УГА Степана Мельничука і Павла Шеремети. Опис цього рейду знаходимо в тодішній еміґрантській газеті „Український Скиталець”.[7]

„Дня 15-го жовтня появилась у Зборівському повіті повстанська група, зложена з 50 людей. Вона, руйнуючи і палячи по дорозі фільварки польських дідичів та оселі польських колоністів, вбиваючи та проганяючи польську поліцію й жандармерію, перейшла досі повіти Зборів, Бережани, Підгайці, Бучач, Перемишляни, Борщів і Чортків. Рівночасно появилася така група в Сокальщині і перейшла до Тернопільщини, третя група виринула в Брідщині та Збаращині. Остання злучилася по дорозі з першою групою. Ці групи, особливо перша, найсильніша числом, роздроблюються по дорозі на малі гуртки, які несподівано появляються в різних місцевостях і ширять переполох між польськими зайдами. Дідичі й польські жандарми втікають до міст. Повстанці роздають забране поляками добро між селян та взивають їх відозвами вступати в повстанські ряди й бойкотувати вибори. Відділи польської піхоти, кінноти й змобілізовані жандарми рушили проти повстанців, у кількох місцях, наприклад, коло Осівця й Бобулинець, Бучацького повіту, прийшло між повстанцями й польським військом до завзятих боїв, що закінчилися соромною втечою ляхів. Акцією польських військ кермує комендант 12-ої дивізії в Тернополі.

„Перша група покарала в Ярчівцях польських колоністів і спалила фільварки Яцківці (Зборів), Авґустівку, Плавучу, Куряни, Пліхів Демню, Конюхів, Геленків (Бережани), Писарівку, Черемхів, Горинь, Корзову й Вільку.

„В Плавучі повстанці вбили коменданта польської жандармерії Ґловінського і двох жандармів, у Горожанці коменданта жандармерії Корчовського, а в Дунаєві поранили кількох польських колоністів. Телеграфічна сполука між Львовом і Підгайцями та між Львовом і Бережанами була довший час перервана, а залізничний рух на галицькому Поділлі стриманий.

„По 25-ім жовтні повстанські гурти, поділившись на малі гуртки по 5-10 людей, появляються в Тернопільщині, Борщівщині, Бучаччині, Заліщиччині, Сокальщині, а навіть і під Львовом в околиці Куликова.

„Дня 28-го жовтня прийшло в лісі коло Бараніх Переток, пов. Сокаль, до завзятої боротьби між польською поліцією й одною з таких груп і в ній вбили одного чоловіка, а одного поранили.

„31-го жовтня прийшло до збройної розправи між ляхами й повстанцями з околиці Чорткова. Також між Заліщиками й Осівцем прийшло до завзятої боротьби між одною групою і польським військом і тоді зловили Степана Мельничука, сина галицького залізничника”.

Польському військовому відділові вдалось зловити й другого коменданта повстанського загону Павла Шеремету, як теж членів УВО Василя Крупу та Романа Луцейка, організаторів і командирів сокальської групи повстанців. Воєнний польський суд засудив усіх чотирьох на кару смерти і їх розстріляно: С. Мельничука і П. Шеремету в Чорткові, а В. Крупу і Р. Луцейка у Львові.

Експропріяційні акції в 1924-26 роках

Експропріяційні акти („екси”) УВО набрали найширших розмірів у 1924-26 р., коли крайовим комендантом УВО був сотн. Юліян Головінський. Головним завданням „ексів” було те саме, що й саботажів: підривати авторитет окупаційної влади, створювати стан непевности, залякувати ворога, алярмувати публічну опінію в користь української справи та морально мобілізувати українську суспільність. А крім того, через експропріяційні акти УВО здобувала гроші на бойову діяльність. Ішлося тут про гроші, здерті польським окупантом з українського населення, а тому й було зовсім виправдано, що ті гроші повинні були бути відібрані від грабіжника та використані на боротьбу проти нього.

Для проводження експропріяцій сотн. Ю. Головінський створив спеціяльну „Летючу бриґаду”, якою особисто командував при виконуванні „ексів”, добравши до неї належно вишколених бойовиків із різних місцевостей Західньої України. Членами цієї „Летючої бриґади” були: пор. Іван М. Паславський, Микола Ясінський („Льольо”), Андрій Оленський, сотн. Омелян Сеник, В. Шумський, Василь Атаманчук, Микола Ковалисько, С. Букало, Дмитро Дубаневич, А. Медвідь, Володимир Лупуль, Прокіп Матійців, Моклович, Роман Барановський і Ярослав Барановський. У кожній окрузі та повітовій команді УВО був бойовий референт. Він часом долучував до „Летючої бриґади” бойовиків із свого терену, щоб виконавці даного „ексу” могли краще орієнтуватися в терені. Сотник Ю. Головінський мав свояка, який працював у головній поштовій дирекції у Львові та інформумав його про більші грошові пересилки до різних поштових урядів. Призначені для виконання даного „ексу”, бойовики з'їжджалися в умовлений час на означене місце, виконували напад і негайно роз'їжджалися.

З проведених „Летючою бриґадою” експропріяцій ширше відомі такі: Напад на поштовий амбулянс під Калушем 30-го травня 1924 р.; напад на поштовий амбулянс під Калушем 28-го листопада 1924 р.; напад на головну пошту у Львові 28-го березня 1925 р.; напад на поштовий віз під Богородчанами влітку 1925 р.; напад на скарбовий уряд у Долині влітку 1925 р.; напад на поштовий амбулянс під містечком Дунаїв; напад на поштовий уряд Сьрем у Познанщині.

Після нападу на поштовий амбулянс під Калушем у листопаді 1925 р., при відвороті, частина боївки пробувала зупинитись у помешканні Барановських, батько яких був священиком у Темерівцях біля Галича, і тут попала в поліційне оточення. В перестрільці поліція поранила і зловила І. Паславського, а крім цього пізнала братів Р. і Я. Барановських, яких кілька місяців пізніше вислідила й заарештувала у Львові. Пізніше поліція вислідила й заарештувала теж інших членів „Летючої бриґади”. Врятувався від арешту лише Ю. Головінський, завжди добре законспірований, так, що навіть не всі члени „Летючої бриґади” знали його справжнє прізвище та місця його перебування.

В червні 1926 р. відбувся у Львові судовий процес проти учасників нападу під Калушем. Процес тривав більше місяця й набув широкого розголосу. Всі підсудні трималися дуже гідно, особливо ж Іван Паславський, який виголосив понад одногодинну промову. Паславський говорив не так у власній обороні, як радше в обороні прав українського народу, виправдуючи революційну боротьбу УВО та гостро обвинувачуючи Польщу за варварське поневолювання українців. Так само дуже гідно вів себе на суді Микола Ясінський, що був зразком незламного бойовика. Звідомлення з процесу видала УВО окремою брошурою п. н. „Дванадцять українців перед судом у Львові”, що стала дуже успішною пропаґандивною літературою.

Процес „поштовців” закінчився засудом вісьмох підсудних і звільненням (через брак доказів) чотирьох. Тоді були засуджені: Дмитро Дубаневич – 8 років тюрми, Іван Паславський – 5, Микола Ясінський – 4, Андрій Оленський – 3, Андрій Медвідь – 3, Ярослав і Роман Барановські – по 2 і пів років тюрми. На цьому ж процесі засуджено на 6 років тюрми також Миколу Бігуна, хоч він участи в нападі не брав, а, згідно з зізнаннями свідків, у день нападу виступав на імпрезі в Празі (ЧСР).

„Летюча бриґада” могла бути, очевидно, поповнена новими бойовиками, та цього не сталося через заарештування сотн. Ю. Головінського, у зв'язку з убивством шкільного куратора Собінського в жовтні 1926 р.

Головінський просидів у тюрмі аж до судового процесу в січні 1928 р. В час його відсутности „екси” припинилися. Щойно в липні 1928 р. відбувся знову більший „екс” – напад на поштовий уряд при вулиці Глибокій у Львові, під час чого загинув бойовик Ярослав Любович, а в березні 1929 р. проведено напад на листоношу в домі при вул. Городецькій у Львові.

Каральні акції проти зрадників

Крім акцій проти окупанта, УВО провела каральну акцію проти тих „хрунів”, які через вислуговування полякам шкодили українській національні справі. І так, від куль бойовиків УВО загинуло багато війтів, українців з походження, які добровільно стали на службу польській владі в закріплюванні стану окупацій, польщенні українських земель та винищуванні українського самостійницького руху.

Найголоснішим виступом УВО проти „хрунівства” було покарання смертю журналіста Сидора Твердохліба, який уже в перші роки польської окупації став із запалом пропаґувати льояльність „русинів” супроти польської держави. В такому „хрунівському” дусі С. Твердохліб редаґував, видавану за польські гроші, газету українською мовою, а крім цього особисто дуже активно аґітував за участь українців у виборах до польського сейму, хоч українська суспільність бойкотувала ці вибори. Бойовики УВО Іван Пасіка і Садовський, з співучастю члена УВО Дзіковського, застрілили С. Твердохліба в Камінці Струміловій, 15-го жовтня 1922 р. В той час УВО ще була організаційно пов'язана з урядом ЗУНР та його представництвом на західноукраїнських землях – „Політичною Колеґією”, і вбивство С. Твердохліба виконано за відомом і апробатою уряду ЗУНР, як теж проводів усіх тодішніх українських леґальних політичних партій.

Закордонні станиці і вишколи УВО

Для фінансування діяльности УВО було створено „Український Бойовий Комітет” під керівництвом Михайла Матчака. Цей комітет мав свої клітини в Краю й на еміґрації та займався збіркою грошевих пожертв на цілі УВО. На американському терені проводила збірки на цілі УВО „Федерація Українців у ЗДА”, під керівництвом д-ра М. Цеглинського. На терені Чехо-Словаччини, з почину д-ра І. Т. Рудницького, всі українські стипендіянти „Чесько-Українського Комітету”, симпатики УВО, добровільно оподаткували себе і щомісяця таємно платили певну частину своєї стипендії на цілі УВО. В час співпраці УВО з урядом ЗУНР представник уряду д-р Я. Селезінка передав з фонду ЗУНР на цілі УВО суму 100.000 чеських корон. Окремим джерелом фінансів УВО були вищезгадані експропріяційні напади на поштові та податкові уряди.

Важливою ділянкою внутрішньо-організаційної праці УВО був військовий вишкіл її членів. Як для майбутньої війни, так і для революційно-бойової діяльности потрібні були добре вишколені військовики. З уваги на це, УВО доручила своїм клітинам у Краю дати кожному членові початковий військовий вишкіл, якщо даний член не служив у війську. Для підвищення рівня військового вишколу Начальна Команда УВО зорганізувала за кордоном спеціяльні військові курси. Одним з більших таких курсів, поставлених на високому рівні, був у 1925-26 рр. піврічний військовий курс у Данціґу для старшин. Курс цей закінчили 60 членів УВО – колишні військовики, як теж і 50 молодших членів УВО, які ще не відбули військової служби. Всі вони прибули на курс із Краю нелеґально і таким самим способом по закінченні вишколу повернулися на рідні землі. Другий такий військовий курс відбувся на Закарпатті.

Підпільне видавання „Сурми”

Пресовим органом УВО був місячник „Сурма”, що почав виходити щойно в 1927 р. – на сьомому році існування Організації. „Сурма” друкувалася за кордоном, перший рік у Німеччині, а відтак у ЧСР і Литві. До Краю пересилано її організаційним зв'язком і поширювано як нелеґальну літературу. Наклад „Сурми” становив 10.000 примірників. Призначена для розповсюдження на українських землях частина накладу „Сурми” була друкована на тоненькому папері, а для закордону – на звичайному. Перше число „Сурми” зредаґував д-р Іван Ґижа, відтак „Сурму” редаґувала колеґія: на ідеологічно-програмові теми писав полк. Є. Коновалець, на військові – сотн. Ріко Ярий, на політичні – Сидір Чучман, про революційно-визвольну боротьбу інших народів – Омелян Сеник, хроніку подій провадив Володимир Мартинець, обов'язком якого було теж збирати редакційний матеріял. Технічною частиною видавництва та кольпортажу чотирьох перших чисел „Сурми” займався Омелян Сеник, а дальших – сотн. Іван Рев'юк („Бартович”), керівник станиці УВО в Литві.

Польська влада всіма способами намагалася унеможливити кольпортаж „Сурми” між українським населенням. Кого поліція зловила на розповсюджуванні „Сурми”, того засуджувано на кілька років тюрми. Та не зважаючи на ці переслідування, населення західноукраїнських земель залюбки читало „Сурму”, передаючи її з рук до рук і з хати до хати.

З-за кордону транспортовано „Сурму” на західньоукраїнські землі різними шляхами: з Данціґу, де провідником станиці від 1931 р. був Андрій Федина, з ЧСР через Польщу (лінія Тешина) і з Закарпаття через Карпати.

Проти орієнтацій на Москву і Варшаву

За вісім років діяльности УВО здобула собі величезний авторитет в українського народу, як теж; розголос і добру славу серед чужих. А проте вже від самого початку свого існування УВО мала одну основну хибу, що поступово все більше проявлялася і гальмувала її діяльність. Українська Військова Організація постала як рух спротиву ворожій окупації, не маючи однак єдиної ідеологічно-політичної основи. В рядах УВО згуртувалися люди різних політичних поглядів, що бажали брати активну участь у боротьбі за визволення України. А в той час в українському політичному світі існували великі ріжниці в поглядах щодо програми й тактики політичної діяльности. Ті різні погляди щораз виразніше стали проявлятися і в рядах УВО.

В перші роки свого існування УВО намагалася бути в близьких контактах з урядом ЗУНР, на чолі якого стояв д-р Євген Петрушевич. Комендант УВО полк. Є. Коновалець був того погляду, що контакти УВО з урядом ЗУНР не повинні бути занадто тісні й УВО мусить мати широку свободу діяльности. Протилежний погляд заступали диктатор ЗУНР Є. Петрушевич і його найближчі співробітники. Вони вважали, що УВО повинна бути повністю підпорядкована урядові ЗУНР і служити йому знаряддям у політичній діяльності. До 1923 р. авторитет уряду ЗУНР серед населення Західньої України був досить великий, тому й на полк. Коновальця, як Головного Коменданта УВО, ввесь час роблено натиск по лінії бажань диктатора Петрушевича. Для вияснення і полагодження тих справ полк. Є. Коновалець був примушений виїхати восени 1922 року за кордон. (Полк. Є. Коновалець виїхав з Краю 23-го жовтня 1922 р. і повернутися в Україну йому вже більше не судилося).

Полк. Є. Коновалець виїхав тягаровим поїздом з підльвівської станції в напрямі на Раву Руську, через Польщу до Данціґу на підроблені документи.[8]

Метою поїздки полк. Коновальця за кордон було намагання наладнати взаємини УВО з урядом ЗУНР д-ра Є. Петрушевича.

Властиво, полк. Коновалець утримував тісніший зв'язок та політичну координацію з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, а з головою уряду ЗУНР д-ром Є. Петрушевичем контактувався для узгіднення акцій УВО на західноукраїнських землях.

Одначе, полк. Коновальцеві, по приїзді за кордон, не вдалося наладнати добрих взаємин з урядом ЗУНР не тільки через своє безкомпромісове становище в питаннях соборности українських земель, але й через свою засадничо неґативну поставу до всяких радянофільських орієнтацій чи тенденцій, які в той час, як було вже згадано, проявлялися серед членів уряду ЗУНР. Крім того, полк. Коновалець твердо обстоював погляд, що визвольна політика й боротьба на західньоукраїнських землях повинна провадитися на плятформі соборного змагання всіх українських земель, проти всіх окупантів, в одностайній скоординованій політично-революційній дії, а не в обмежених рамках і такій політичній обстановці, в якій тоді перебували лише західньоукраїнські землі.

Ще навесні 1920 р. полк. Коновалець задеклярував був свою згоду ввійти до „Ліґи Відбудови України”, що тоді створилась на принципі соборництва, але через нефортунний добір осіб швидко розпалася. В лютому 1921 р. полк. Коновалець увійшов до „Всеукраїнської Національної Ради” у Відні, з якої, на рішучу вимогу диктатора ЗУНР Є. Петрушевича, мусіли вийти представники Галичини, після чого ця Рада розпалася. Водночас полк. Коновалець започаткував у Відні створення гуртка „Молода Галичина”, що поставив за своє завдання „дати зав'язок до створення громадсько-політичної організації всеукраїнського характеру з метою: „протидіяти ширенню ідеології територіяльного сепаратизму, маючи на увазі, що така ідеологія остаточно кинула б наддніпрянське громадянство в обійми поляків, а знову галицьке – в обійми москалів”. Після приїзду полк. Коновальця з-за кордону до Галичини, відбувся у Львові, в днях 1-3 липня 1922 р., великий студентський з'їзд з участю коло 250 учасників. Цей з'їзд прийняв подібного змісту постанови, як і „Молода Галичина” у Відні. Вище з'ясованих поглядів дотримувався полк. Коновалець і після другого приїзду за кордон, восени 1922 р., і тому проти нього почалася відверта кампанія з боку однодумців диктатора Петрушевича. В часописі „Канадійський Українець” проф. Петро Карманський умістив незвичайно напастливу статтю п. н. „Контрреволюційний заговір проти галицького уряду”, проф. Степан Рудницький заговорив подібним тоном у статті „Галичина та Соборна Україна”. В ще гіршому тоні, з явним пришиванням полк. Коновальцеві польської аґентури, були написані статті д-ра Осипа Назарука, колишнього міністра ЗУНР, а опісля шефа преси і пропаґанди в екзильному уряді ЗУНР. Врешті, сам диктатор Є. Петрушевич висунув вимогу, щоб Головний Комендант УВО полк. Коновалець або повністю підпорядкувався екзильному урядові ЗУНР, або уступив з поста Головного Коменданта УВО.

В тій справі відбулася в березні 1923 р., в Оліві біля Данціґу, спеціальна нарада командного штабу УВО та його конференція з представниками уряду ЗУНР. Цими представниками були: отаман Ярослав Селезінка, керівник військових справ ЗУНР, та д-р Володимир Бачинський і Зиновій Пеленський – члени зорганізованих з доручення уряду ЗУНР на західньоукраїнських землях „Народнього Комітету” та „Міжпартійної Ради”. Полк. Коновалець відмовився зійти з позицій соборництва і перетворити УВО в знаряддя ЗУНР. Щоб не спричинити відвертого конфлікту між УВО і урядом ЗУНР, полк. Коновалець уступив восени 1923 р. з поста Начального Коменданта УВО. Функції Начальної Команди УВО перебрала „Політ-Колеґія”, під проводом військового референта уряду ЗУНР отам. Ярослава Селезінки. Крайовим Комендантом УВО на західньоукраїнських землях став полк. Андрій Мельник, особа сприємлива для диктатора Петрушевича і його оточення як добрий військовик і бойовик, але людина не такого чіткого політичного наставлення як полк. Є. Коновалець. На становищі Крайового Коменданта УВО пробув полк. Андрій Мельник до квітня 1924 р., – коли то його заарештовано у зв'язку зі справою Ольги Басарабової і засуджено на 4 роки тюрми.

Явний перехід д-ра Є. Петрушевича, голови екзильного уряду ЗУНР, на совєтофільську орієнтацію в 1923 р. дуже швидко зруйнував увесь авторитет диктатора, а далі й самого екзильного уряду ЗУНР. Внаслідок цього УВО відсахнулася від політики екзильного уряду ЗУНР і вирішила піти своїм власним шляхом. Тоді провідний актив УВО звернувся до полк. Євгена Коновальця, щоб він знову перебрав керівництво Організацією в свої руки. Полк. Євген Коновалець на це погодився, тим більше, що в час його відсутности УВО зазнала важкого удару і потребувала негайної відбудови.

Процес Басарабової

На початку 1924 р. польська поліція заарештувала зв'язкову УВО Ольгу Басараб, і хоч вона загинула під час тортур 12-го лютого 1924 р., не зрадивши жадної організаційної та ємниці, то знайдені при ній в момент арештування деякі матеріяли напровадили поліцію на слід і уможливили їй провести численні арешти серед провідного активу УВО. Керівник розвідки УВО О. Думин залишив в О. Басарабової таємні матеріяли, що попали в руки поліції та помогли їй розкрити і заарештувати сотн. В. Коваленка. В ході дальшого слідства заарештовано і засуджено тодішнього Крайового Коменданта УВО полк. Андрія Мельника на 4 роки; сотн. Євгена Зиблікевича і сотн. Василя Коваленка по 3 роки; Богдана Зеленого і Федора Горобця по 2.5 року; Миколу Білянського і Михайла Ґаца по 2 роки; Ірину Вахнянин на 15 місяців в'язниці; Франца Штика і Григорія Лихолата звільнено. Внаслідок цих арештів організаційна сітка УВО була сильно порвана.

Про цей період політичних труднощів у діяльності УВО подано в книжці „Євген Коновалець”, що вийшла в 1938 р. у Париж під редакцією д-ра Олега Кандиби-Ольжича та Ом. Сеника, дослівно таку коротку замітку, яку цитує у своїй праці „Від УВО до ОУН” В. Мартинець:

„Грудень 1922 р.: – конфлікт Вождя з Петрушевичем, який домагається від нього безумовного підпорядкування, чому Вождь з огляду на вповні недоцільну антиреволюційну політику Петрушевича рішуче спротивився.

„1923 р.: – на вимогу висланої в березні цього року делеґації Петрушевича до Москви під проводом сотника Івана Коссака, намагається Петрушевич усунути Вождя від кермування УВО. Восени Вождь покидає Команду УВО до червня 1924 р.

„1924.: – В червні Вождь знову перебирає Верховну Команду УВО під умовою, що УВО, як соборницько-революційна організація, не сміє мати з Петрушевичем нічого спільного”.

Але саме повернення полк. Коновальця на пост Начального Коменданта УВО ще не зліквідувало у ній ріжниці в поглядах на зовнішню політику. Всередині УВО все ще існувала група прихильників політики д-ра Є. Петрушевича, щоправда нечисленна, зате ж досить впливова.

О. Думин, один із найрухливіших членів вищезгаданої групи, референт розвідки в Начальній Команді УВО, почав підготовляти, в порозумінні з диктатором Петрушевичем, „палатну революцію” всередині УВО, з метою відсунути полк. Коновальця від керівництва Організацією.

[В той самий час виникли великі розходження поглядів між тодішним Крайовим Комендантом інж. Ярославом Індишевським, а членами Крайової Команди УВО сотн. Ю. Головінським, та сотн. Омеляном Сеником щодо тактики і політичних позицій революційної боротьби УВО.

Ярослав Індишевський не був фронтовим старшиною, як Головінський і Сеник. Будучи в Коші УСС, він цікавився політичними питаннями, мав знайомства з полк. Г. Коссаком та іншими старшинами, що в часах українізації переїхали на Україну і були там пізніше розстріляні. Плянуючи з ними широку акцію на Україні, він нав'язував зв'язки також до деяких знайомих, що вже були залеґалізовані на большевицьких посадах. (Його змішують з його братом, інж. Степаном Індишевським, старшиною СС, що з Ужгороду утримував зв'язки УВО з ЗУЗ, і в 1924 році був висланий на СУЗ і там пропав у невідомий спосіб). Ярослав Індишевський, бувши приклонником Петрушевича, розраховував на допомогу большевиків у протипольській боротьбі. Він приїхав у 1924 році зі Львова до Праги намовляти, щоб змінити полк. Коновальця. Ця місія не пощастила петрушевичівцям. Я. Індишевського залишено в Празі, а Крайовим Командантом УВО на ЗУЗ призначено сотн. Ю. Головінського, бойового референта в Крайовій Команді. Про причини цих змін кружляли різні припущення.

На процесі Романа Барановського у вересні 1933 р. свідок прокурора Кухарський насвітлив ці розходження в такий сцосіб, що тодішній Крайовий Комендант УВО Ярослав Індишевський, разом із Дмитром Палієвом, політичним референтом Крайової Команди УВО, мали б їздити до Харкова на переговори з урядом УССР, щоб нав'язати з ним співпрацю УВО в боротьбі проти Польщі.

Я. Індишевський помер у Празі у 1928 році, а Дм. Паліїв був арештований і переслуханий у справі цієї подорожі, але не був за те засуджений поляками.] Тоді ж було розкрито і змову сотн. О. Думина.

Для вияснення всіх тих справ скликано окрему конференцію УВО, що відбулася в січні 1925 р. в Ужгороді. Конференція визнала неправильними позиції визнавців орієнтації на „радянську Україну” та прихильників політики Петрушевича, як теж затвердила усунення інж. Я Індишевського і сотн. О. Думина та їхніх однодумців з рядів УВО.

Усунені з рядів УВО, на підставі рішення ужгородської конференції, прихильники радянофільської політики д-ра Є. Петрушевича створили нову підпільно-революційну організацію п. н. „Західньо-Українська Народня Революційна Організація” (ЗУНРО), а водночас почали видавати, як її офіціоз, підпільну неперіодичну газету „Український Революціонер”. Проте, крім створення кількох ланок на Покутті, ЗУНРО не зуміла розбудувати своєї організаційної сітки на західньоукраїнських землях і незабаром самоліквідувалася.

Потреба політичної однородности кадрів УВО

Українська Військова Організація постала як революційно-збройний рух спротиву проти окупантів українських земель – в обороні самостійности соборної української держави, – без чітко визначеного власного ідеологічно-пропаґандивного обличчя. Членом УВО міг стати кожен український патріот-самостійник, який бажав чинно боротися в організованих рядах збройного підпілля проти ворожої окупації за волю українського народу, без уваги на свої ідеологічно-політичні переконання чи партійну приналежність.

Тому вважалося за цілком природне, що члени УВО, крім діяльности в рамках УВО, займалися ще й іншою політичною роботою поза цією організацією. І так, одні вели окремі ідеологічні організації (як, наприклад, Зиновій Петрів, д-р Мирон Коновалець, Ілярій Ольховий, Василь Бас, Д-р Іван Ґижа), інші залишилися членами леґальних політичних партій (як, наприклад, Юрій Полянський, Дмитро Паліїв, Михайло Матчак, Остап Коберський, О. Павлів та ін).

Організатори УВО гадали, що така постановка справи буде великим позитивом, бо дасть можливість об'єднати в рядах УВО найкращі одиниці з-поміж членів усіх українських політичних груп, партій і напрямків. Нова організація, як на це вказує вже сама її назва, повинна була базуватися на такому принципі, на якому базується побудова національної армії, всенароднього війська: на позапартійності.

Проте дуже швидко виявилося, що така „позапартійність” УВО стала її великим недоліком. Відсутність, всіх її членів зобов'язуючої, ідеології та програми з одного боку, а з другого – зустріч у рамках однієї організації людей різних політичних поглядів, – усе це стало причиною багатьох внутрішніх конфліктів, що завдали організації великої шкоди.

Начальний Комендант полк. Є. Коновалець, свідомий отих недоліків УВО, прагнув надати їй виразне ідеологічно-політичне обличчя, обличчя націоналістичне. А таке прагнення полк. Коновальця викликало, в свою чергу, велике зацікавлення до УВО з боку інших українських націоналістичних організацій, що постали в період „позапартійности” УВО і діяли чи то на українських землях, чи то на чужині. Політична доцільність наказувала прагнути до об'єднання всіх українських націоналістичних сил для спільної боротьби.

ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

Міжпартійна Рада

Спочатку всі вони діяли одностайно проти польської окупації і з цією метою заснували були „Міжпартійну Раду”, головою якої був Кирило Студинський, а секретарем – Володимир Бачинський. „Міжпартійна Рада” підчинялась екзильному урядові ЗУНР д-ра Є. Петрушевича. З бігом часу, внаслідок нової політичної ситуації, а саме: закріплення совєтської влади на Наддніпрянщині й польської окупації на західноукраїнських землях, перехід д-ра Петрушевича на совєтофільську орієнтацію і занепад авторитету екзильного уряду ЗУНР, – серед членів „Міжпартійної Ради” виникла велика ріжниця в поглядах щодо дальшої політичної діяльности. Через те „Міжпартійна Рада” перестала існувати, і кожна з вищезгаданих партій пішла далі своїм власним шляхом, переживаючи менше чи більше гострі внутрішні кризи та зміни.

УНДО та її відлам УПП

Найсильніших внутрішніх потрясень зазнала найбільша з тих партій – Трудова. Велика частина її членів залишилася вірною д-рові Є. Петрушевичеві навіть після зміни його політики, переходячи разом із ним на совєтофільську орієнтацію. Ця частина Трудової партії назвала себе „незалежною групою”. Вона мала спершу помітний вплив на офіціоз партії – щоденник „Діло”, який із захопленням передрукував вістки про „небувалі успіхи радянської влади” в УССР. Другу групу в Трудовій партії творили т. зв. автономісти, які підкреслювали конечність „органічної праці” і ставили перед собою завданням здобути для Галичини автономію в рамках польської держави. Провідниками цієї групи були д-р Степан Баран і Д-р Степан Витвицький. Була ще й третя група, а саме: ті, що відкидали совєтофільську орієнтацію й автономізм та намагалися знайти можливості леґальної боротьби на засадах самостійництва.

В 1923/24 рр. Дмитро Паліїв виступив з ініціятивою перебудувати Трудову партію під політично-програмовим оглядом і дати їй нову назву – „Українське Національно-Демократичне Об'єднання”. В Трудовій партії Паліїв належав до самостійницької групи, будучи водночас членом УВО, де займав пост політичного референта Головної, а відтак Крайової Команди.

Після довших переговорів дійшло до поєднання двох перших та частини третьої групи Трудової партії, і на з'їзді 11-го липня 1925 р. завершено те поєднання формально – створенням нової партії під назвою „Українське Національно-Демократичне Об'єднання” (УНДО). Теоретично беручи, переможцем вийшла самостійницька група, бо в програмі партії поставлено вимогу самостійности й соборности України. На ділі ж справжнім переможцем стала група автономістів, бо в практичній діяльності прийнято засаду змагати до самостійности й соборности шляхом леґалістичного парляментаризму, на якому першим етапом мало бути здобуття для Галичини автономії в рамках польської держави. Члени УВО, що вступили в УНДО, створили там „опозиційне крило” під проводом Дмитра Палієва, але з бігом часу, замість перетягти автономістів на свої позиції, як це вони собі обіцяли були зробити, й самі вони почали чимраз виразніше переходити на автономістичні позиції.

Визначними діячами УНДО стали: Степан Баран, Степан Витвицький, Володимир Бачинський, Антін Горбачевський, Михайло Галущинський, Володимир Кузьмович, Дмитро Левицький, Кость Левицький, Іван Кедрин-Рудницький, Остап Луцький, Любомир Макарушка, Володимир Охримович, Мілена Рудницька, Юліян Павликовський, Володимир Целевич, Сергій Хруцький, Василь Мудрий. Офіціозом УНДО залишився щоденник „Діло”. Спочатку УНДО бажало співпрацювати з УВО. До диспозиції Дм. Паліїв поставив щоденник „Новий Час”, що почав був виходити в жовтні 1923 р. на кошти УВО, а якого редактором був якраз Паліїв, як делеґат Крайової Команди УВО. Проте з бігом часу УНДО почало щораз то виразніше і рішучіше виступати проти УВО й усякої протипольської революційної діяльности, мовляв, вона завдає українському народові шкоду. Обороняючи позиції легалізму й „органічної праці”, прагнучи до розбудови українського господарського, культурно-освітнього й політичного життя на засаді льояльности супроти польської держави, УНДО швидко стало явним противником УВО, повністю перетворившися, згідно з вживаною в УВО номенклятурою, в партію угодовців.

В травні 1927 р. відкололась від УНДО, з групи совєтофілів, частина під проводом Вячеслава Будзиновського і створила окрему „Українську Партію Праці” (УПП), з пресовим органом „Праця”. УПП проіснувала до 1930 року.

Українська Соціял-Демократична Партія

Друга соціялістична партія на західньоукраїнських землях – „Українська Соціял-Демократична Партія” (УСДП) – підпала під комуністичні впливи більше, ніж соціялісти-радикали. До голосу в партії прийшли явні речники совєтофільсько-комуністичної орієнтації: Б. Кузьма, Антін Чернецький, С. Волинець. Вони перетворили УСДП в експозитуру нелеґальної „Комуністичної Партії Західньої України” (КПЗУ), через що польська влада її розв'язала. Щойно в 1929 р. УСДП відновила свою діяльність, уже як незалежна від комуністів партія, проте її впливи були ввесь час зовсім незначні. Преса УСДП, – тижневики, чи пак місячники „Вперед” і „Воля”, – мала маленький наклад і появлялась нереґулярно.

Головними діячами УСДП були: Семен Вітик, Лев Ганкевич, І. Квасниця, Я. Остапчук, Володимир Темницький, Володимир Старосольський.

Українська Соціял-Радикальна Партія

УНДО залишилось аж до 1939 р. найсильнішою з українських легальних партій на Західній Україні.

Друга передвоєнна українська політична партія, заснована в 1890 р. під назвою „Українська Радикальна Партія” (її основником був Іван Франко, який, однак, швидко після цього вирікся соціялізму), після окупації Західньої України Польщею, з'єдналася з волинською партією соціял-революціонерів в одну, під новою назвою „Українська Соціял-Радикальна Партія” (УСРП). [У своїй програмі ця партія на головний плян ставила клясові інтереси селянства і робітництва, а своїм ідеологом визнавала Михайла Драгоманова (нар. 1841, помер 1895 р.). В національному питанні вона стояла на засаді державної самостійности України, і вела в леґальних формах опозиційну політику проти польської окупації Західньої України. В соціяльній політиці радикали проповідували марксистський соціялізм, входили в склад соціялістичного II. Інтернаціоналу, ідейно-політично були в контроверсії з комуністичними позиціями Третього Інтернаціоналу і розходилися з комуністами також у питаннях тактики. Протилежно до комуністів, вони відкидали засоби революції і терору і йшли шляхом леґалізму. Хоч радикали були противниками комунізму, одначе своєю пропаґандою соціялізму вони мимовільно підготовляли подекуди ґрунт для комуністичної аґітації, зокрема в таких осередках, які не розбиралися в ріжницях між демократичним і совєтським соціялізмом, або були здезорієнтовані посталими тоді новотворами т. зв. соціялістичних республік, особливо в роках НЕП-у й українізації, у неменшій мірі, ніж совєтофільські групи націонал-демократів, що відкололися були від Трудової Партії. Чимало членів радикальної партії, які були наставлені революційно, перейшло тоді в комуністичні ряди. В практичній політичній дії радикали виступали головно проти консервативного клерикалізму в перебільшено-аґітаційних формах і старалися наставляти селянство проти духовенства та інтеліґенції не лише з польського адміністративного апарату, але також проти української інтеліґенції інших партійних переконань, як проти „буржуазії”, що нібито визискує його. Українські націоналістичні організації, зокрема ОУН, радикали навмисне змішували з УНДО і в своїй пропаґанді називали речниками „української буржуазії”]. Своєю тактикою леґалізму й опортунізму в відношенні до польської держави радикали були близько споріднені з УНДО-м.

Радикали мали значні впливи серед західньо-українського селянства і були, після УНДО, другою найсильнішою леґальною партією в Західній Україні.

Визначними членами УСРП були: Лев Бачинський, Іван Макух, Матвій Стахів, І. Блажкевич, О. Коберський, Д. Ладика, В. Лисий, М. Матчак, О. Павлів, І. Попович, С. Жук. Пресовим органом цієї партії був „Громадський Голос”, тижневик, за редакцією М. Стахова. Партія мала власну організацію молоді „Каменярі” та видавала освітню бібліотечку для народу „Самоосвіта”. Фінансово радикали спиралися на значну допомогу з боку української селянсько-робітничої еміґрації в Америці.

Сель-Роб

Частина совєтофільсько-комуністичного крила УСДП об'єдналася з соціялістами москвофільської галицької партії та з холмсько-волинською соціялістичною групою Сель-Союзу, і разом вони створили нову, явно комунофільську, партію „Українське Селянсько-Робітниче Соціялістичне Об'єднання” (Сель-Роб). У 1927 р. ця партія розкололася на „Сель-Роб правицю” і „Сель-Роб лівицю”. В 1928 р. частини обох відколів об'єднались у „Сель-Роб єдність”, та в 1932 р. польська влада розв'язала ввесь „Сель-Роб”.

КПЗУ

Побіч явних, леґальних комунофільських партій, від початку польської окупації на західньоукраїнських землях діяла нелеґальна „Комуністична Партія Західньої України”, заснована большевиками під час польсько-большевицької війни. КПЗУ користувалася великою фінансовою і політичною допомогою з боку уряду УССР, зокрема в період НЕП-у та „українізації”.

Пропаґуючи орієнтацію на „радянську Україну”, яка мала б помогти Західній Україні визволитися з-під польської окупації та об'єднатися в одній „самостійній соціялістичній радянській українській державі”, КПЗУ мала в перші роки свого існування помітні впливи серед українського селянства і студентства.

УКНП

Передвоєнна „Християнсько-Суспільна Партія” після окупації Західньої України поляками зовсім завмерла, і щойно в 1930 р. постала, як її наслідниця, „Українська Католицька Народня Партія” (УКНП), з пресовим органом „Нова Зоря”. Провідниками цієї партії були станиславівський єпископ Григорій Хомишин і редактор „Нової Зорі” д-р Осип Назарук. УКНП була наскрізь льояльною супроти Польщі та проповідувала польсько-українське співжиття в Галичині, як „спільній батьківщині українців і поляків”. З метою протиставитися тим національ-но-освідомлюючим впливам, що йшли через культурно-освітню організацію „Просвіта”, єпископ Гр. Хомишин доручив організувати на терені своєї дієцезії нове товариство „Скала”, подібне до „Просвіти”, але угодовецького напрямку.

Галицькі москвофіли

Існуюча до війни партія москвофілів зазнала в час війни смертельного ідейно-політичного удару. Визвольні змагання 1918-го і наступних років національне освідомили українську суспільність, так, що навіть колишні москвофіли стали здебільша свідомими українцями. З сильної колись москвофільської партії залишилась тільки жменька партійних провідників, без опертя в народніх масах. Проте ця жменька одержала міцну підтримку з боку польських окупантів, які з допомогою москвофілів прагнули розколоти український фронт Окупаційна влада передала москвофілам великий будинок „Народнього Дому” та друкарню „Ставропігії” у Львові, призначивши для них постійні фінансові дотації. Спираючись на цю польську грошову й політичну допомогу, галицькі москвофіли створили окремий стипендійний фонд, з допомогою якого намагалися приєднати собі незаможних українських студентів. Проте жадного політичного впливу на українські народні маси москвофільська партія після війни вже не мала. Невелика група москвофілів перейшла до „Сель-Роб”-у.

* * *

Окреме місце між усіма цими партіями займала недовгочасна „Українська Партія Національної Роботи”, про яку буде мова далі.

Так ото оформилось українське політичне життя в Західній Україні в перші роки польської окупації. Поминаючи москвофільську партію, що її штучно втримували при житті поляки своїми фінансовими субсидіями і яка могла тільки декого з українців зловити приманою стипендії чи праці на державній посаді, – на український загал ішов з одного боку наступ совєтофільства, а з другого – леґалізму й угодовщини. Речниками і пропаґаторами совєтофільства були КПЗУ і Сель-Роб, а посередньо також і УСДП та УСРП, як носії марксизму-соціялізму. УСДП і УСРП, разом з УНДО і УКНП, були теж пропаґаторами леґалізму й угодовщини. Всі ці впливи проникали і до УВО, яка не могла протиставити їм своєї ідеології, бо в той час вона такої ідеології ще не мала. Дехто з членів УВО симпатизував з совєтофілами, інші намагалися політично зв'язати УВО з УНДО-м (напр., Дм. Паліїв, Л. Макарушка, В. Целевич), ще інші – з УСРП (напр., М. Матчак, О. Навроцький, О. Коберський).

Щоб могти успішно протиставитися всім тим впливам, шкідливим для українського самостійництва, треба було спершу чітко оформити націоналістичну ідеологію. Тим більше, що саме в бік націоналістичної ідеології скеровував увагу українських патріотів критичний розгляд недавніх збройних визвольних змагань, ствердження причин їх поразки. Аналіза розвитку подій на Наддніпрянщині 1917-1918 рр. вказує на те, як фатально заважила на дальшому перебігу й кінцевому висліді визвольних змагань відсутність ясної національної самостійницько-державницької ідеї в тих, кому історія судила була стати при кермі на початках відновленого українського державного будівництва. Тож, як повчав досвід недавнього минулого, деструктивним силам, які все ще діяли, треба було протиставити самостійницько-державнотворчу силу – українську націоналістичну ідеологію й організацію.

В 1919 р., коли Польща окупувала західноукраїнські землі, тут існували чотири українські політичні партії: 1) „Українська Народно-Трудова Партія”, яка до 1919 р. називалася „Українська Національно-Демократична Партія” (УНДП); 2) „Українська Соціял-Радикальна Партія” (УСРП); 3) „Українська Соціял-Демократична Партія” (УСДП); 4) „Українська Християнсько-Суспільна Партія” (УХСП).

ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ОСЕРЕДКІВ НА ЗУЗ

Писання д-ра Дмитра Донцова

Першим і найвизначнішим ідеологом українського націоналізму по першій світовій війні став д-р Дмитро Донцов.

Д-р Дмитро Донцов перебував у Західній Україні вже в останні роки перед першою світовою війною. Він став тут загально відомим як пропаґатор націоналістично-самостійницької ідеології своєю доповіддю на Студентському з'їзді у Львові 1913 р. про „Сучасне політичне положення нації і наші завдання”. Доповідь ця появилася опісля окремим виданням як прийнята Студентським з'їздом самостійницька плятформа політичної діяльности на найближче майбутнє. Дальший розголос здобув д-р Дм. Донцов своїми брошурами „Модерне москвофільство” (видана 1913 р.) і „З приводу одної єресі” (видана 1914 р.). В тих брошурах, написаних блискучим публіцистичним стилем, Донцов доводив шкідливість для українського народу всіх проявів москвофільства і пропаґував, як єдиноправильний шлях, повне відокремлення України від Росії та відновлення національно-державної самостійности України.

В 1921 р. видав Донцов у Відні свою нову публіцистичну працю „Підстави нашої політики”, в якій рішуче відкидав усяку орієнтацію на Москву, все одно, чи та Москва царська, республіканська, буржуазна, чи пролетарсько-соціялістична, – і закликав українців орієнтуватися тільки на Західню Европу.

В 1925 р. появилась праця Дм. Донцова „Націоналізм”, в якій автор провів нищівну критику українського угодовства і соціялістичної псевдодемократії. Тієї псевдодемократії, що розкладала українську духовість, обдирала український нарід з його національної свідомости, присипляла його туманними фразами про „всесвітнє братерство” та про „спільні інтереси селянсько-робітничих мас усієї Росії”, чим підготовила катастрофу визвольних змагань. Як антитезу до цього Дмитро Донцов вказав український націоналізм.

Твори Дм. Донцова притягнули до себе загальну увагу. Гострота його вислову помагала виразніше бачити проблеми, а величність націоналістичних ідей, показана Дмитром Донцовим на тлі хуторянства „Дядьків атєчества чужого”, захоплювала українську молодь і робила її борцем за здійснення ідей українського націоналізму.

Полк. Євген Коновалець, повернувшися навесні 1921 р. до Галичини і перебравши пост Головного Коменданта УВО, звернувся до Д-ра Дмитра Донцова з пропозицією відновити видавання „Літературно-Наукового Вістника” й редаґувати його в дусі ідей українського націоналізму, пропаґатором яких був Донцов. Одержавши його згоду, полк. Коновалець доручив реалізацію відновлення „ЛНВістника” проф. Юрієві Полянському, членові Головної Команди і першому Крайовому Комендантові УВО після виїзду Коновальця з Галичини. Так завдяки заходам УВО, з днем 1-го травня 1922 р. почав знову появлятися „Літературно-Науковий Вістник”. Видавцем його стала відновлена в 1921 р. „Українська Видавнича Спілка”, яку очолювали проф. Юрій Полянський і Осип Навроцький, тоді член Крайової Команди УВО. Начальним редактором „ЛНВістника”, на виразну вимогу полк. Коновальця, став д-р Дмитро Донцов, а співредакторами – Володимир Дорошенко і Володимир Гнатюк.

Дм. Донцов подав у першому числі відновленого журналу таке основне завдання „Літературно-Наукового Вістника”:

„Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити її від сміття й болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація – ось завдання, до розв'язки котрого, разом з іншими, хоче спричинитися і відновлений „Літературно-Науковий Вістник”.

Згідно з такою заявою, Дм. Донцов заходився відразу надати журналові виразно націоналістичне обличчя. З тим не хотіли погодитися обидва співредактори, прихильники інших партійно-політичних напрямків, і тому вони вийшли з редакції. Редактором „ЛНВ” залишився сам Дм. Донцов.

Після того, як полк. Коновалець на деякий час відійшов від командування УВО, а УВО під Крайовим Комендантом полк. Андрієм Мельником підпорядкувалася урядові ЗУНР Петрушевича, зв'язок УВО з „ЛНВістником”, який різко осуджував совєтофільську орієнтацію Петрушевича, перервався. Того зв'язку вже й не наладнано, і „ЛНВ” під редакцією Дм. Донцова залишився вже на далі самостійним органом. Проте „ЛНВ”, хоч і не бувши пов'язаний організаційно з УВО, став пропаґатором ідей українського націоналізму і відіграв важливу ролю в формуванні націоналістичної ідеології. „Літературно-Науковий Вістник”, під редакцією Дм. Донцова, виходив до 1933 р., а від 1933 до 1939 р. – під скороченою назвою „Вістник”:

„Заграва” і УПНР

Побіч відновленого „Літературно-Наукового Вістника” почав у 1922 році, з ініціативи УВО, виходити ще один журнал виразно ідеологічно-політичного характеру – „Заграва”. Головним редактором цього журналу став Дм. Донцов, а співредакторами – тодішні члени Крайової Команди УВО Дмитро Паліїв, Василь Кучабський, Михайло Матчак, як теж; Володимир Кузьмович. У час відсутности полк. Коновальця в УВО (взимку 1923-24 р.) названі члени УВО заходилися творити при журналі „Заграва” окрему леґальну націоналістичну партію. Незабаром така партія справді постала під назвою УПНР, при чому для сторонніх це скорочення читалося „Українська Партія Національної Роботи”, а для її членів і втаємничених це означало: „Українська Партія Національної Революції”. Тому то повну назву партії писано завжди в формі: „Українська Партія Національної Р(оботи)”.

До проводу УПНР були обрані такі особи: посол Самійло Підгірський – голова, Дмитро Донцов – секретар, членами керівництва партії були Володимир Кузьмович, Дмитро Паліїв, Остап Луцький. Замітнішу ролю в УПНР відігравали Володимир Кохан, Дмитро Левицький, Роман Сушко, Іван Кедрин-Рудницький, Мілена Рудницька, Ярослав Цурковський та інші. Це була спільна галицько-волинська партія націоналістичного напрямку. Але вона проіснувала недовго.

В літі 1925 року заходами Дм. Палієва члени УПНР, крім Підгірського і Донцова, об'єдналися з автономістичною групою „трудовиків” і радянофільською групою „незалежних” трудовиків в нову політичну партію, в „Українське Національно-Демократичне Об'єднання” (УНДО).

Політичні розрахунки Дмитра Палієва, що націоналістична група „загравістів”, влившися в УНДО, надасть цій новій партії лінію принципового самостійництва, не здійснилися. Здійснилися за те передбачення і перестороги Донцова, що злиття з політично хиткими елементами доведе УПНР до самоліквідації.

Український університет в підпіллі

У формуванні політичної думки студентство відігравало завжди важливу ролю. Так само і в формуванні української націоналістичної ідеології та українського націоналістичного руху важливу ролю відігравало студентство.

У вир політичної боротьби за українські національні інтереси втягнула українське студентство вже сама політична ситуація, створена на західньоукраїнських землях польськими окупантами.

Боротьба за український університет у Львові почалась іще за часів австрійської окупації Галичини і вже тоді вона скеровувалась проти поляків. Під тиском українських вимог, австрійська влада поступалася крок за кроком, погоджуючись на щораз більшу розбудову українського шкільництва, з високими школами включно.

Протиставилися тому вперто й злобно поляки. Запроваджений поляками піляхетсько-панщизняний лад, що його застала Австрія при забранні Галичини в 1772 р., поміг полякам закріпити за собою політичні впливи на західньоукраїнських землях, так що й під австрійською окупацією польська меншість панувала над великою більшістю українських автохтонів.

Свої політичні впливи в австрійській державі поляки використовували насамперед для того, щоб не допустити до вирощування нової української інтеліґенції як провідної сили національного відродження галицьких українців. Заснований у 1784 р. австрійським цісарем Йосифом II університет у Львові проіснував до 1805 р. і був опісля відновлений цісарем Францом І в 1817 р. Польська інтеліґентська верхівка захопила керівництво університету в свої руки. Всіма можливими засобами, законно й беззаконно, поляки протиставилися допущенню в університет української мови, як викладової, а так само не допускали на українські катедри українських професорів. Університет – це святиня науки, але університет в українському Львові став, з вини поляків, тереном завзятої політичної боротьби українського студентства проти польських оборонців безпросвітности. Боротьба ця була окроплена й освячена кров'ю українських студентів.

По окупації Західньої України в 1919 р., поляки завершили свій „наступ темряви” проти українського високого шкільництва повним спольщенням львівського університету. Вони зліквідували всі українські катедри, що існували на цьому університеті за Австрії, та розпорядили, що на університеті можуть студіювати тільки громадяни польської держави, які відбули військову службу в польській армії.

З уваги на такий стан українці ухвалили закласти у Львові свій приватний університет. Реалізацію цього задуму перебрало на себе Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, членами якого, як неофіційної української Академії наук, зорганізованої на західньоукраїнський лад були не тільки українські, але й визначні західньоевропейські вчені. Управа НТШ проголосила 20-го вересня 1919 р. вписи до цього приватного українського університету, повідомивши водночас польську владу про його відкриття. Але уряд відновленої польської держави 20-століття пішов слідами середньовічних ворогів поступу й науки та заборонив відкрити приватний український університет.

Не добившись урядового дозволу, українці вирішили втримувати тайний український університет у Львові. На спробу проводити університетські виклади явно, не чекаючи на офіційний дозвіл, польська влада відповіла висилкою військових і поліційних відділів, що оточили будинок викладів та заарештували професорів і студентів. Таємні виклади університетських курсів почалися восени 1919 р. і проіснували до липня 1920 р., а тоді переорганізовано курси на зразок західньоевропейських університетів.

Український тайний університет у Львові мав три факультети: філософічний, правничий та медичний, а згодом ще й четвертий – технічний, разом 54 катедри, на яких у 1921/22 академічному році студіювало 1.258 студентів. Правничий і філософічний факультети мали всі чотири роки викладів, а медичний і політехніка – тільки два перші, так, що студенти цих двох останніх відділів мусіли закінчувати свої студії за кордоном. Як показала практика, всі закордонні університети визнали український тайний університет рівнорядним із західноевропейськими високими школами та без застережень зараховували студентам роки викладів, прослухані в українському університеті. Першим ректором тайного українського університету став проф. д-р Василь Щурат, а опісля цей пост зайняв проф. д-р Маріян Панчишин. Виклади відбувалися таємно в приміщеннях різних українських інституцій у Львові, а часом навіть у приватних помешканнях професорів.

Польська влада, одначе, не задовольнилася самою офіціяльною забороною відкриття українського приватного університету, ні пізніше загнанням його в катакомби, а застосувала супроти його студентів і професорів дошкульні поліційно-судові репресії. З-поміж заарештованих студентів затримано понад сотню в тюрмах довше ніж один рік. Пошукування за залями викладів, ревізії й арешти стали щоденним явищем. Супроти цього ректорат університету вніс до Союзу Народів у Женеві широкий меморандум, протестуючи проти варварської поведінки польської окупаційної влади. Цю скаргу підтримала своїм меморіялом „Українська Академічна Громада” в Празі, що його підписали теж; представники чеського, словацького, німецького і білоруського студентства та представники українського студентства на Закарпатті. В цьому студентському меморандумі писалось, між іншим, таке:

„Як студенти поневоленої нації, підносимо голос протесту проти варварств польської солдатески над студентами, професорами й над українською культурою. Подаємо до Вашого відома ці факти: старий університет у Львові, українсько-польський за австрійського режиму, сьогодні зовсім спольонізований. Усіх українських професорів і деканів, що їх число становило 14, викинено з університету. На підставі зарядження вищих органів польської державної влади, до польських університетів допускається тільки тих громадян, що виконали „свій обов'язок супроти держави”, себто тих, що служили в польському війську. На підставі того розпорядження звільнено українських студентів з високих шкіл, збудованих коштами українського населення, а сьогодні силою спольонізованих. Зрозуміло, що українські громадяни не могли служити в польському війську, бо окуповані сьогодні території зовсім не належали до Польщі. Українські студенти ніяк не можуть присвятитися вищим студіям. Бо коли професори львівського університету зорганізували вищі курси, то польська поліція розігнала слухачів уже на першому викладі. Так само відкинено домагання створити вищі курси, що його поставило Наукове Товариство ім. Шевченка, Товариство Наукових Викладів ім. Петра Могили та Братство Ставропігії. Тому українські студенти в порозумінні зі своїми професорами зорганізували таємні курси – наче в катакомбах. З цих курсів постав, нарешті, новий університет з відділами: філософічним, правничим і медичним та політехнічна школа. Цей університет, що нараховує 55 професорів, відвідує 1.350 студентів. Безперервні переслідування цієї суто наукової інституції польською поліцією просто неймовірні. Професори, як і студенти цього університету, піддані сотням нічних трусів, облав і арештувань. Декан і ректор п. В. Щурат був в'язнений впродовж: трьох місяців. Студентів тримано у в'язниці разом із звичайними злочинцями, а студенток кидано до тюрем разом із проститутками. 12 студентів перебувають у тюрмах аж до сьогодні, – їх обвинувачують у т. зв. „головній зраді” (проти окупантів), – дармащо їм не доручено акту обвинувачення. Тільки внаслідок їхньої голодівки (12-18 квітня 1922 р.) полегшено їх долю, цебто – окупаційна влада, нарешті, пообіцяла переглянути їхні акти”.

Під цим меморіялом представники студентів інших народів дописали від себе таке:

„Вважаючи слушним домагання українських товаришів, підтримуємо цей протест з уваги на потребу дати їм можливість вищих студій в їхній батьківщині”.

Свою солідарність з боротьбою за високі школи українська суспільність засвідчувала щедрою моральною і матеріяльною підтримкою для аиного університету та його студентів.

У час існування українського тайного університету, втримуваного коштами українського громадянства, студенство мало свою окрему професійну організацію. „Професійна Організація Українського Студентства” (ПРОФОРУС) мала таку організаційну побудову:

Найвищим органом ПРОФОРУС-а був Загальний Крайовий Студентський З'їзд, а його постійною екзекутивою – Українська Крайова Студентська Рада (УКСР). Нижчими організаційними клітинами УКСР були Окружні та Повітові Студентські Ради. Першим головою УКСР був Петро Ган („Шевчиків”).

Український тайний університет проіснував до 1924 р. Внаслідок польської окупаційної політики боротьба за українські високі школи набула виразно національно-політичного характеру.[9]

Група Української Державницької Молоді

Студентство – це особливо придатний ґрунт для всяких нових політичних ідей і концепцій, тому й українське студентство на Західній Україні стало об'єктом наступу з боку всіх тих партійно-політичних напрямків, які виникли в новій політичній ситуації.

Серед українського студенства 20-их років найсильнішими виявились радянофільські впливи. До поширення цих впливів найбільше спричинилася не нелеґальна КПЗУ, а головно організаційно неоформлений „культурно-політичний” табір радянофілів, що його очолив колишній член Християнсько-Суспільної Партії д-р Кирило Студинський. „НЕП” і „українізація” в УССР створили придатний клімат для поширення радянофільства в Західній Україні. Колишні українські соціялісти, а згодом провідні члени Української Комуністичної Партії (УКП, що існувала деякий час в УССР, – Микола Скрипник, Олександер Шумський та Лапчинський дбайливо заопікувалися „українською наукою і культурою” в Західній Україні. Як відомо, Микола Скрипник був членом уряду УССР, Олександер Шумський – це спершу представник УССР у Варшаві, а від 1923 р., після повернення до УССР, – керівник відділу аґітації та пропаґанди Центрального Комітету Комуністичної Партії большевиків України (аґітпроп ЦК КП(б)У) і міністер освіти, а Лапчинський – це консул УССР у Львові, їхня „опіка” й „уважливість” до працівників української науки і літератури в Західній Україні проявлялися в надаванні їм наукових і літературних стипендій, а совєтофільським видавництвам – значних грошевих субсидій. Все це заімпонувало деяким українським ученим і літераторам, тож, за прикладом проф. Кирила Студинського, вони почали загощувати до большевицького консула Лапчинського, – як тоді глумливо говорено, – „на ікру”.

Оті „ікроїди” стали головними пропаґаторами совєтофільства і серед українського студентства. З їх допомогою пливла в Західню Україну белетристична й політична література, видавана українською мовою в УССР. „Ікроїдні” критики вихвалювали цю літературу як небувалий осяг вільного розвитку української культури у „вільній українській радянській республіці”. Багатьом західнім українцям імпонував уже самий напис на книжках „Державне Видавництво України”.

Вслід за наддніпрянськими науковцями, літераторами й політичними діячами, що виїхали до УССР, туди почали виїжджати теж; галицькі вчені й літератори, як от проф. Степан Рудницький, проф. М. Лозинський, проф. М. Чайківський, д-р Антін Рудницький, Антін Крушельницький та інші.

Тому не дивно, що большевицька пропаґанда здобула собі поважні впливи також серед студентів українського тайного університету у Львові. За літературно-культурницьким совєтофільством ішло совєтофільство політичне, а вслід за цим – відвертий ідейний наступ комуно-большевизму.

Хто ж успішно протиставився наступові совєтофільства й комуно-большевизму, той ставав об'єктом наступу „автономістів”. Володимир Бачинський, Володимир Охримович, редактор „Діла” Федь Федорців та інші намагалися впливати на українських студентів у тому напрямі, щоб переставити їх на боротьбу за автономію Західньої України в межах польської держави. Така політика, мовляв, приведе до створення теж українського університету, бож це „виразно застережено” в постанові Ради Амбасадорів про передання Західньої України Польщі.

Націоналістично настроєне українське студентство вирішило протиставитися розкладовим впливам обох вищезгаданих політичних течій. З цією метою засновано, зі студентів тайного університету, першу в Західній Україні нелеґальну ідеологічну, чітко націоналістичну, організацію під назвою „Група Української Державницької Молоді”. Завдання, Що його взяв на себе гурт студентів-націоналістів, об'єднаних у „Групі Української Державницької Молоді”, було нелегке. Проти себе вони мали сильний табір совєтофілів і комуністів, озброєних докладно розпрацьованою доктриною марксизму-ленінізму та підтримуваних „ікроїдною” інтеліґенцією, а з другого боку – табір „автономістів”, що підривав віру у власні сили народу. Члени ж „ГУДМ” ще не мали ясно оформленої ідеології, а спирались тільки на власний запал, на свій патріотизм і на віру в те, що здоровий стихійний гін українського народу до здійснення власної Правди – переможе. Проте вони не злякались труднощів і з запалом взялися до праці.

Провідними членами „Групи Української Державницької Молоді” були: Степан Охримович, Юліян Вассиян, Іван Ґабрусевич, Богдан Кравців, Осип Боднарович, Володимир Диденко.

Організація Вищих Кляс Українських Ґімназій

Націоналістична течія захопила теж старших учнів українських ґімназій. У той самий час, коли серед студентів українського університету діяла „Група Української Державницької Молоді”, серед старших учнів українських ґімназій постала і розвинула діяльність „Організація Вищих Кляс Українських Ґімназій” (ОВКУҐ). Ця молодеча організація середньошкільників у Львові почала навіть видавати перший нелеґальний журнал молоді „Метеор”. ОВКУҐ поставила перед собою такі головні завдання: підготовляти учнів до студій на тайному університеті, до бойкотування польських високих шкіл та українських студентів-штрайколомів, притягнення учнів до таємних святкувань заборонених і революційних річниць та панахид, грошові збірки на тайні УВШ та Бойовий фонд, допомога в кольпортажеві революційних листівок. ОВКУҐ звертала увагу на те, щоб спонукувати ґімназистів до пильного вивчання українознавства, до зацікавлення суспільно-політичними питаннями, зокрема ж до читання „Літературно-Наукового Вістника” та писань Донцова. В практичній дії ОВКУҐ організувала бойкот ґімназистами польських державних свят та різних польських патріотичних маніфестацій, до яких польська шкільна кураторія намагалася притягати теж учнів українських ґімназій.

Провідними членами „Організації Вищих Кляс Українських Ґімназій” були: Роман Шухевич і його брат Юрко, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Богдан Шдгайний, а поза Львовом – Осип Карачевський, Степан Бандера, Олекса Гасин, Степан Новицький, Дмитро Яців (Стрий), Зенон Коссак (Дрогобич), Степан Ленкавський, Гриць Салевич, Ярослав Карпинець, В. Макух (Станиславів), Дмитро Грицай, Володимир Кобільник (Самбір), Омелян Грабець (Любачів), Василь Сидор (Сокаль), Іван Шиманський (Тернопіль).

Союз Української Націоналістичної Молоді (СУНМ)

Члени ОВКУҐ, закінчивши середні школи і ставши студентами, почали творити всередині місцевих (повітових) організацій Т-ва „Українська Студентська Громада” окремі ідеологічні групи націоналістичного напрямку, які намагалися відсунути від впливів студентів радянофільського чи угодовецького напрямків. З об'єднання цих груп у різних „Студентських Громадах” з львівською „Групою Української Державницької Молоді” постав у 1926 р. „Союз Української Націоналістичної Молоді”.

Цю організаційну роботу провели Степан Охримович, що став організаційним та ідеологічним референтом, і Осип Боднарович, що став першим головою нової організації. До проводу СУНМ входили також: Богдан Кравців і М. Демкович-Добрянський. Потім до нього покликано Степана Ленкавського та Івана Ґабрусевича. Припинено видавати орган середньошкільників „Метеор”, а замість нього почав появлятися легальний орган СУНМ „Смолоскипи”, під редакцією О. Боднаровича, що стояв під впливом Палієва. СУНМ розвинув жваву діяльність серед студентів та старших середньошкільників, зорганізувавши свої клітини не тільки у Львові, але й по інших західньоукраїнських містах.

Але Осип Боднарович, ставши співредактором „Нового Часу”, що його почав видавати з ініціятиви УВО Дмитро Паліїв з співучастю Івана Тиктора як офіціяльного видавця, вступив під впливом Палієва в члени УНДО і почав робити заходи, щоб СУНМ з його органом „Смолоскипи” перетворити в секцію молоді УНДО. Ті заміри Боднаровича зустрілися з рішучим спротивом з боку інших членів Союзу. Осипа Боднаровича підтримував тільки М. Демкович-Добрянський. Підтримка для Боднаровича з боку Д. Палієва, який до 1928 р. був політичним референтом Крайової Команди УВО, та з боку полк. Романа Сушка, що був тоді Крайовим Комендантом УВО, – не допомогла. Члени СУНМ рішуче відкинули пропозицію перетворити їхню нелеґальну організацію на леґальну молодіжну прибудівку УНДО. Вони дотримувалися засади, що вже сама леґалізація політичної партії означає визнання польської окупаційної влади як державної влади західньоукраїнських земель, а цього СУНМ зовсім не думав робити. Внаслідок того внутрішнього конфлікту Осип Боднарович та М. Демкович-Добрянський вийшли з СУНМ. Новим головою СУНМ став Богдан Кравців. Провід СУНМ-у доповнено Богданом Кордюком, Михайлом Турчмановичем, Зеноном Коссаком.

СУНМ пожвавив і поглибив діяльність, започатковану „Групою Української Державницької Молоді” серед студентства та „Організацією Вищих Кляс Українських Ґімназій” серед середньошкільників. У ділянці розпрацьовування націоналістичної ідеології Степан Охримович, Іван Ґабрусевич і Степан Ленкавський звернули увагу на ідеалістичний світогляд і впровадили культ героїзму. В ділянці тактики вони розробили концепцію перманентної революції, що полягала на „постійному розвиткові революційної роботи, ввімкнення до неї чимраз нових кіл громадянства й постійному підвищуванні революційної температури”. З ініціятиви Володимира Янева, як теж Атанаса Фіґоля і Богдана Романенчука впроваджено культ триста героїв-студентів, що загинули 29-го січня 1918 р. в бою під Крутами. Попри участь в академії або святкових сходинах, кожен український, студент та учень вищих кляс ґімназії повинен був вшанувати день річниці Крут цілоденною голодівкою і віддачею заощаджених через голодівку грошей на допомогу політичним в'язням. Ці гроші вплачувано таємно збірщикам. Бойкот польських патріотичних свят українськими ґімназистами поширено. З уваги на те, що за неучасть у таких імпрезах шкільна влада на вимогу поліції викидала учнів з ґімназії, СУНМ організує через своїх членів зривання цілих імпрез із допомогою кидання між присутніх на імпрезі смердючок та навмисне викликування паніки через фіктивні напади на учасників цих примусових імпрез.

Активним виявом культу героїзму було влаштовування зеленосвяткових маніфестаційних походів на могили стрільців і героїв, українського студентства поляглих у боротьбі за волю України, та жалобних академій у кожну річницю смерти членів УВО, засуджених на смерть польськими судами, або поляглих у бойових акціях підпільної організації.

Особливо мобілізуючий характер мало врочисте відзначування річниці 1-го Листопада, як дня проголошення державної самостійности Західньої України, а яке було заборонене і переслідуване польською владою. Найімпозантніше випали святкування 1-го Листопада, влаштовані СУНМ-ом у Львові в 1928 р. В навечер'я річниці відбулася, за масової участи громадянства”, в церкві св. Юра панахида, під час якої члени СУНМ- розвинули й вивісили над катедрою український національний прапор з літерами УВО. Цієї ж ночі вивішено українські національні прапори на Головному залізничому двірці, Високому Замку та університеті. Після панахиди влаштовано великий демонстраційний похід вулицями міста з гостро протипольським характером. Коли кінна поліція почала розганяти демонстрантів, дійшло до зудару, під час якого вперше від часу окупації Західньої України поляками, з лав українських демонстрантів на вулицях Львова посипались на польську поліцію револьверові постріли. В продовженні акції проти демонстрантів поліція, на спілку з польським шовіністичним шумовинням, приступила до наступу на Український Академічний Дім, в якому забарикадувалися студенти-учасники демонстрації. На допомогу студентам прийшла українська робітнича молодь Львова. Так у першолистопадовій протипольській демонстрації та в боях проти польської поліції прийшло до єднання українського студентства з українськими робітниками і до ввімкнення його в лави українських націоналістів-революціонерів.

Для ідеологічного вишколу юнацтва ухвалено видавати окремий нелеґальний журнал під назвою „Юнак”. Перше його число появилося наприкінці 1928 р., зредаґоване Степаном Охримовичем з співучастю Степана Ленкавського, Івана Ґабрусевича, Богдана Кравцева й Володимира Янева.

Студенти взяли свою участь у підготовлюваному Першому Конґресі українських націоналістів, призначивши своїми делеґатами на Конгрес Степана Охримовича, Богдана Кравцева і Степана Ленкавського. Богдан Кравців, заарештований у зв'язку з першолистопадовою демонстрацією, не взяв участи в Конґресі.

СУНМ був спочатку організацією тільки студентської та середньошкільної молоді, але швидко під його ідейні впливи дістається теж робітнича й селянська молодь. Клітини СУНМ у Львові та інших містах оахідньої України поповнюються теж юними представниками селянства й робітництва, що чимраз виразніше й рішучіше відвертаються від комуністів, соціялістів та соціял-радикалів і горнуться під прапори українського націоналізму в гуртках симпатиків УВО.

Цікавим для дослідження ґенези українського націоналістичного руху в Західній Україні після першої світової війни є епізод з життя ініціяра й першого ідеолога того руху серед молоді Степана Охримовича.

Степан Охримович, працюючи в пополудневих годинах у Національному Музеї при вул. Мохнацького у Львові, натрапив у бібліотеці музею на брошуру призабутого тоді М. Махновського „Самостійна Україна”, яка полонила його своїм націоналістичним змістом. Знаючи педантичну натуру директора музею Іл. Свєнціцького, Степан Охримович навіть не намагався пробувати її випозичити, але потайки взяв собі сам і дав своїм друзям на зміну переписувати її в цілому. Потім, пізнавши ім'я першого проповідника українського націоналізму, відшукав інші писання М. Міхновського, як от брошури „Справа українського робітництва в програмі УНП”, „Справа українського селянства в програмі УНП” тощо.

Політичні ідеї Миколи Міхновського, викладені в тих брошурах, полонили душу молодого Степана Охримовича і „дали ґрунт під ноги” ідеологічним гурткам української молоді, що саме тоді почали творитися в Західній Україні: „Організація Вищих Кляс Українських Ґімназій”, „Група Української Державницької Молоді” юнацькі п'ятки УВО та врешті „Союз Української Націоналістичної Молоді”. Ті ідеологічні організації, що творилися спершу як спонтанний протест здорової української молоді проти комуно-соціялізму та політичного угодовства, стали на позиції українського націоналізму, прийнявши за свої проголошувані Миколою Міхновським ідеї. Це було чітко відмічено вже в самій назві нової ідеологічної організації. Хоч СУНМ уже від самого початку своєї діяльности стояв у живому контакті з еміґраційною організацією „Група Української Національної Молоді”, то в свою назву взяв він окреслення не „національна”, а „націоналістична”. Щодо ріжниці між: окресленням „національний” і „націоналістичний” провадилися тоді жваві дискусії.

Організаційно-структурально СУНМ розподілявся на „групи” або „секції”, а кожна з „груп” – на „звена”. Напередодні Конґресу українських націоналістів СУНМ складався з двох високошкільних „груп”, чотирьох середньошкільних, трьох селянських та двох робітничих. Кількість „груп” та кількість членів у кожній із них були різні, відповідно до обставин. У проводі звена стояв провідник, запропонований членами звена і затверджений головою групи; у проводі групи стояв голова групи, запропонований провідниками звен і затверджений головою Союзу, якого вибирали голови груп. До помочі в праці добирали собі голови та провідники референтів, які мали керувати даною референтурою праці. Такий посередній спосіб вибору провідників, який ставав дійсним щойно після затвердження, практикованого з тієї причини, що СУНМ, бувши нелеґальною організацією, в проводі якої сходилися зв'язки з революційною УВО, забезпечував себе перед випадковим приходом у склад проводу балакунів або не зовсім перевірених осіб, чи підсунених демагогів. Члени СУНМ поділялися на „прихильників”, „новиків” і „дійсних членів”. Прихильники брали участь у зовнішній праці групи: сходинах, рефератах, дискусіях; новики проходили ще крім цього окремий ідеологічно-політичний вишкіл та виконували певні доручені їм завдання; дійсні члени вели працю самостійно в рамках СУНМ і поза ним, дбаючи про пояшрення націоналістичної організації та про приєднування нових членів для СУНМ. Вимоги, що їм мусів відповідати „прихильник”, щоб стати „новиком”, та „новик”, щоб стати „дійсним членом”, були окреслені окремим правильником організації при узглядненні інтелектуального рівня студентів, ґімназистів, робітників та селян. До суттєвих, але дуже дискретних завдань „дійсних членів” належало підшукувати і добирати з-поміж членів СУНМ-у найпевніші одиниці, які надавалися б на бойовиків УВО, пізнавати ґрунтовніше охочих і давати про них опінію. З цього погляду СУНМ був свого роду фільтром для рекрутування деякої частини членів УВО.

Плекання активізму в СУНМ-і було не теоретичне, а практичне. Культ „філософії чину” здійснювався спершу на найближчих для молоді ділянках. В 1928 р. націоналісти повністю перебрали керівництво в студентських товариствах та установах, здобули ключеві позиції в „Пласті” та пластовій пресі; повністю або переважно здобули безпосередній вплив на маси молоді, організованої в „Соколах” і „Лугах”, ставши інструкторами і виховниками в тих молодіжних товариствах. Згодом, ставши до послуг Т-ву „Просвіта”, висилали реґулярно до сільських читалень доповідачів з доповідями відповідного виховно-патріотичного змісту, з метою переборювати угодовецькі чи радянофільські впливи на селянські маси і прищеплювати їм націоналістичні ідеї.

В дописах про СУНМ, поміщених у „Розбудові Нації” (ч. 5, травень 1928 і ч. 10-11, жовтень-листопад 1928), подано таку характеристику тієї організації:

„Умови, серед яких здійснювано організаційні спроби націоналістичної молоді, були надзвичайно некорисні. Не можна було спертися на аналогічну організацію старших громадян, бо такої не було, не було старших провідників, бо ті або виїхали за кордон, або заанґажувалися в партійній діяльності. Врешті, всюди в дотеперішніх організаціях молоді взяли верх ліві елементи, з якими від самого початку треба було вести важку боротьбу...

„Групи, що творять Союз, є організаціями ідеологічного характеру. Вони перше кладуть вагу на самоосвідомлення членів, що відбувається при помочі сходин, рефератів на різні теми (ідеологія, історія, визвольна боротьба), журналів і книжок. Далі групи ведуть культурно-освітню працю по селах, дають ініціятиву й беруть часто участь у закладанні „Просвіт”, „Соколів”, хорів, аматорських гуртків, уряджують вистави по селах, беруть участь у національних святах, їдуть по селах з відчитами, переводять збірки на національні цілі й стають завжди до праці в такі моменти, як громадські вибори, поміч жертвам повені, парляментарні вибори та ін.

„За час існування Союзу витворився вже певний тип молодого націоналіста. Своїм думанням і чином він чужий старому поколінню, яке виховувалось у партіях. Власне це е найбільшим успіхом, бо сьогодні існує, правда невеликий, але сильний гурток націоналістів, що зуміє повести націоналістичний рух на Західній Україні та, вихований в соборницькому дусі, вважає себе частиною тої майбутньої організованої сили, яка росте всюди, де тільки живе молоде українське покоління на цілій Україні й поза її межами, не еміґрації”.

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗА КОРДОНОМ

Група Української Національної Молоді

Першою націоналістичною молодіжною організацією на чужині була „Група Української Національної Молоді”, що постала в таборі інтернованих вояків УГА в чеському містечку Ліберець (по-німецьки Райхенбах) на початку 1921 р.

В ліберецькому таборі перебувала група Української Галицької Армії під командуванням ген. Кравса, яка влітку 1920 р. перейшла Карпати й була інтернована чехо-словацькою владою. До табору полонених в Лібереці перевезено цих вояків у вересні 1920 р. До них долучено транспорт галичан із Відня, а далі втікачів з польського полону та інтернованих з табору в Липнику. Згідно зі статистикою з 31 грудня 1920 р., в ліберецькому таборі перебувало в той час 450 старшин, 563 стрільців, 66 жінок і 25 дітей. В таборі швидко розгорнулася жвава культурно-просвітна праця, а далі й ідеологічно-політична. На цьому ґрунті й виросла перша клітина „Групи Української Національної Молоді”.

[Першими організаторами ГУНМ були; д-р З. Петрів, Мирон Коновалець, Ілля Ольховий, В. Бас, І. Ґижа та інші. Згодом визначнішими провідними членами цієї „Групи” стали: О. Черкавський, Осип Бойдуник, Михайло Козак, д-р Юліян Вассиян, Степан Нижанківський.]

Дня 1 квітня 1921 р. перевезено інтернованих українців з Лібереця до Йозефова. Туди, очевидно, перенеслася й перша клітина ГУНМ.

Чеська влада бажала дати інтернованим джерело самостійного заробітку. З цією метою вона почала вже з самого початку існування таборів організувати різні робітничі відділи та посилати їх на працю до різних місцевостей на території ЧСР. Багато з тих відділів залишалося „на постійне” на нових місцях. Згодом влада почала дозволяти інтернованим самостійно переноситися з табору на нові місця праці, а студентам виїжджати на студії до Праги, Брна, Подєбрад та інших міст. В наслідок цього табори інтернованих стали розпливатися, творячи менші українські громади по всій ЧСР.

Разом з іншими переносяться на нові місця праці чи студії теж поодинокі члени ГУНМ. Цю обставину використано для розбудови організації. По різних українських осередках постають нові клітини ГУНМ. Восени 1922 р. створено централю організації, осідком якої стала Прага. Від квітня 1924 р. ГУНМ почала видавати в Празі свій журнал – місячник „Національна Думка”. Начальним редактором „НД” став д-р Мирон Коновалець (брат полк. Є. Коновальця), а редактором-помічником Іван Ґижа. В 1925 р., коли М. Коновалець виїхав до Краю, було створено редакційну колеґію в складі: д-р Степан Нижанківський, Ілля Ольховий, Осип Бойдуник і Олесь Бабій. Згодом начальним редактором став Олесь Бабій, а технічним редактором – початкуючий тоді журналіст Володимир Мартинець. Співробітничали в „Національній Думці” теж інж. Дмитро Андрієвський з Брюсселю, полк. Роман Сушко зі Львова, д-р Остап Грицай і д-р В. Ґалан з Філядельфії. Журнал виходив спочатку літографовано, а від вакацій 1926 р. друком. Видавання „Національної Думки” припинено в січні 1928 р., коли замість неї почала виходити „Розбудова Нації”, вже як орган Проводу Українських Націоналістів.

Про ідеологію ГУНМ читаємо в її органі „Національна Думка”: „Українському народові доводиться боротися на чотири фронти. Найважніші з них – це московський і польський, бо на них важиться судьба нації. Програна на одному вирішує про долю й другого. Тому на цих фронтах у першій мірі муситься скупчити вся увага нації, тут мусять бути зосереджені найбільші сили, бо тут кипіла і кипіти буде найжорстокіша боротьба. Говорити тут про способи боротьби не можна, бо характеристичною ціхою є її змінливість у формах, у видах, способах і поняттях, які все мусять бути приноровлені до специфічних вимог даного фронту і потреби хвилини, а це е найважливіше і найвідвічальніше завдання проводу.

„Одначе пам'ятати мусимо, що боротьба, яку веде український народ, це боротьба на життя або смерть, а в такій боротьбі ніколи не вибирається засобів і кожний засіб, який веде до цілі, себто до знищення ворога, не тільки треба, але муситься вжити. Жадна боротьба не узнає сантиментів, а тим більше боротьба за буття або небуття. З тих то причин встановляти якісь подрібні приписи бою поперед теоретично минається з ціллю; не допускає до Цього само поняття боротьби як стихії життєвої сили.

„Але завданням нашим є не тільки знищення ворога чи прискорення його упадку, але рівночасно скупчити в нації стільки енерґії, стільки життєвої сили, щоб на будучих руїнах створити нове життя. Бо руйнування є тільки тоді доцільне, якщо є основою і засобом до творення.

„Не від речі буде порушити питання т. зв. орієнтацій і т. зв. власних сил. „Ми не говоримо тут про жадні орієнтації в тім розумінні, наче б ця або інша держава була спеціяльно покликана до того, щоб дати нам поміч. Наша думка: максимум власних сил у боротьбі за власну державність, при рівночасному використанні кожної, хоч би і найменшої, помочі, яку приносить зі собою хвилина. Це також завдання політичного проводу...

„Тому: одна думка повинна нас оживляти, одне хотіння лучити, одна віра загрівати, одна воля проводити, одна мета присвічувати, а нею є добро української нації. На наших національних прапорах мусить бути виписане. – ні, не на прапорах, але в серцях, не написане, але випалене вогнем любови: „Салюс україніце націоніс супрема лекс есто” („добро української нації хай буде найвищим законом”.)[10]

В питанні польської окупації західноукраїнських земель ГУНМ стояла на принципово непримиренному становищі:

„Маючи на увазі польські тенденції супроти українських земель, як на протязі цілої історії, так і від часу існування теперішньої польської держави, треба позбутися всяких ілюзій щодо можливости уладити національне життя, хоч би тільки тимчасово, під Польщею і звернути всі сили на руйнування польської держави. Всі „здобутки” можливі під Польщею, при відсутності цього основного відношення до Польщі, матимуть характер наркози, яка тільки облегшуватиме Польщі операції нашого національного тіла згідно з її цілями. Для боротьби з польською державою треба, очевидно, використовувати всі леґальні можливості як внутрішні, так і міжнародні, одначе все мати на увазі не устроїтися під Польщею, але відірватися від Польщі. Наше положення в Польщі – це положення в'язня в тюрмі. Він повинен використати всі можливості, щоб поліпшити своє положення. Одначе його ціль – якнайшвидше втекти на волю”.[11]

Відношення ГУНМ до большевиків характеризує таке становище: „Є дві евентуальності: Або ми уважаємо Радянську Україну фактично за українську державу і тоді ясно і зрозуміло, що треба кинути клич прилучення (західноукраїнських земель) до Української Держави, або – уважаємо Радянську Україну фактично за фікцію і так довго, доки нема дійсної української держави, не можна до того, що не існує, щось прилучити... А тому, що на нашу думку Велика Україна є фактично під окупацією ворога, так як і Західня Україна, отже прилучати цю послідню до російського воза є недопустимим”.[12]

„Українська політична думка не може йти по лінії радянщини... На місце інтернаціоналізму мусимо плекати ідею національної єдности, на місце братовбивчої клясової різні – ідею співпраці, позитивізму, реалізму та патріотизму. А це виключає синтезу і компроміс, бо синтеза і компроміс йдуть усе на шкоду слабшому. Національно-державний принцип і клясово-інтернаціональний комуністичний – це вогонь і вода. І коли хто хоче творити синтезу з тих двох антитез, той хоче мирити вогонь з водою. Ми в ту синтезу не віримо. І тому на місце інтернаціоналістичних фраз несем в народ клич: Україна понад усе”.[13]

З наведених цитат видно виразно, що ГУНМ стояла на засаді безком-промісової боротьби за самостійну соборну українську державу, проти кожного окупанта, рішуче відкидаючи орієнтацію як на Польщу, так і на УССР, та проповідувала орієнтацію на власні сили українського народу.

Празьку клітину ГУНМ творили студенти, тому її було зголошено як члена Української Академічної Громади в Празі.

Але до цієї націоналістичної організації належали теж і не студенти: інтелектуальні працівники, військовики та робітники. Клітини ГУНМ були не тільки на території ЧСР, але й у Відні, Берліні, Леобені та Ґрацу. ГУНМ стояла теж; у живому зв'язку з Союзом Української Націоналістичної Молоді, що діяв у Західній Україні.

Навесні 1924 р. відбувся в Празі з'їзд представників усіх клітин ГУНМ, на якому одноголосне схвалено ідеологічно-політичні позиції організації та порушено думку про доцільність об'єднання всіх націоналістичних організацій.

Особливу ролю відіграла ГУНМ на студентському відтинку, у спрямовуванні українського студентства на чужині на шлях українського націоналізму. Ініціятор і голова ГУНМ д-р Ст. Нижанківський був визначним студентським діячем і деякий час головою централі українського студентства ЦЕСУС-у.

Головами ГУНМ, а від весни 1924 р. Екзекутиви ГУНМ, створеної конференцією представників клітин ГУНМ, як центрального проводу всіх груп, були: д-р Степан Нижанківський, д-р Петрів, д-р Любомир Макарушка, д-р Мирон Коновалець. д-р Іван Ґижа, д-р Снігурович, Осип Бойдуник. У своєму звідомленні д-р Ст. Нижанківський подає, що „через Групу перейшло коло 1.000 членів, які пропаґують і здійснюють гасла УНМ на ріднім ґрунті”; серед тих членів було кругле 70% західніх і 30% східніх українців.

Окреме приміщення в таборах інтернованих старшин і вояків Української Галицької Армії було причиною того, що створена в тих таборах „Група Української Національної Молоді” хоч в ідеологічно-політичній площині стояла рішуче на позиціях соборництва, то під оглядом особового складу свого членства вона була „галицькою” і щойно згодом, коли почали творитися клітини ГУНМ теж поза таборами інтернованих, членами її почали ставати й наддніпрянські українці.

Тому-то поруч із ГУНМ починають творитися інші націоналістичні організації наддніпрянців. Такими організаціями були: „Українське Національне Об'єднання” (провідні члени: М. Сціборський, Дмитро Демчук), „Союз Українських Фашистів” (Леонід Костарів, Петро Кожевників) та „Союз Визволення України” (Юрій Коллард, Григорович).

З почину кол. полк. Армії УНР, а в той час студента Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехія) Миколи Сціборського відбувся 12 листопада 1925 р. у Празі з'їзд представників усіх цих трьох організацій, на якому було прийнято постанову про злиття „Українського Національного Об'єднання”, „Союзу Українських Фашистів” та „Союзу Визволення України” в одну організацію під назвою „Леґія Українських Націоналістів”. Головою ЛУН обрано М. Сціборського. [Постання і ролю Леґії Українських Націоналістів характеризує Ю. Артюшенко[14] наступно:

Постала Леґія Українських Націоналістів 12 листопада 1925 року в Подєбрадах, із злиття трьох раніше утворених ідеологічно-політичних організацій. Ці три організації, зливаючись, внесли з собою в ЛУН дві головні ідеологічно-політичні течії. Знаменним є те, що ці дві течії репрезентували дві різні, відмінні по своїй ментальності групи вояків – членів ЛУН. До чисельно більшої з цих двох груп належали переважно ті військовики, що були овіяні романтикою українського історичного минулого і вже з початку 1917 року спонтанно включилися в українську національну революцію. Ця група за джерело свого світогляду вважала традиції двох державницьких періодів, хоч форми їх втілення були різні, а то традиції давньої Козацької Держави і традиції державницького періоду Української Народньої Республіки, і на них старалася оперти свої ідеологічно-підставові засади.

До другої, менш чисельної групи належало переважно те вояцтво, що включилося в державно-збройні визвольні змагання вже в пізніших часах під впливом реальних українських державно-політичних і соціяльно-національних змін, себто – під впливом наявної історичної дійсности. Будучи далеким від романтики минулих державницьких періодів, це вояцтво шукало спочатку обґрунтування своєї української націоналістичної ідеології в різних нових европейських рухах. Та проти наслідування цих нових західньо-европейських рухів рішуче виступив Микола Сціборський.]

Леґія Українських Націоналістів

Значення Леґії Українських Націоналістів як головно наддніпрянської організації в загальному національному русі було велике. А в ОУН, де в силу минулих історичних обставин галичани були у великій більшості, члени ЛУН, як і інші наддніпрянці, були тим ферментуючим чинником, що витворював на ґрунті минулого все дальший і дальший процес практичного соборницького ставання у всенаціональних маштабах. ЛУН підтримала кандидатуру на Голову Проводу ОУН полк. Євгена Коновальця, головним чином тому, що він із усіх вищих старшин Армії УНР уосібнював у собі фронтову боротьбу і революційне підпілля, фронтовика-вояка й державного мужа-політика.

Перші місяці існування Леґії пройшли на внутрішньо-організаційній діяльності (фактичне злиття згаданих трьох ідеологічно-політичних організацій та творення нових клітин Леґії) і на уточненні ідеологічно-програмових питань. В першому завданні – в переведенні фактичного злиття трьох окремих до того часу організацій – не зустріто ніяких труднощів. Зате в ідеологічно-програмовій ділянці прийшло до міцного зудару двох концепцій: 1) базувати ідеологію і програму українського націоналізму виключно на українській державницькій традиції та на властивостях духовости української нації; 2) при розроблюванні української націоналістичної ідеології та програми використати досвід інших народів, зокрема італійський фашизм. Речником першої концепції був М. Сціборський, речниками другої – Л. Костарів і П. Кожевників. Переможцем вийшла перша концепція, оборонці думки про наслідування чужих зразків скапітулювали й покинули її, залишаючись членами Леґії. Протягом пів року виготовлено й усталено організаційну схему та переведено відповідну пропаґандивну працю серед українського загалу.

В організації введено обов'язковий ідеологічно-політичний вишкіл членів. Як головні засади ідеології прийнято: визнання нації, а не кляси, творцем історії і ставлення, з уваги на те, інтересів нації понад інтереси кляс, груп і партій; змагання до відновлення самостійної соборної української держави; органічна єдність та солідарність усіх частин нації. Відзнакою членів Леґії був щит в українських національних кольорах з державним тризубом та написом: „Думка – думкою, меч – мечем”.

Леґія плекала традицію визвольної боротьби Української Народньої Республіки, репрезентантом якої вважала Симона Петлюру, але до еміґраційного „центру УНР” ставилась вороже, як до партійного центру Українських соціялістів, що несовісне надуживають назву „УНР” для прикривання нею своєї розкладової партійницької роботи. На вістку про вбивство Симона Петлюри Леґія організувала жалобні віча українського громадянства та окремі громадські комітети для оборони пам'яті Головного Отамана. Не зважаючи на це, на Леґію почалася неперебірлива атака з боку українських соціялістів, які вважали себе „центром УНР на чужині”, а то й посипалися доноси до чужої влади, мовляв, згуртовані в Леґії українські націоналісти є реакціонерами й аґентами італійського фашизму.[15]

Восени 1925 р. ЛУН виступила з ініціятивою творення Всеукраїнського Національно-Політичного Об'єднання, закликаючи всю українську еміґрацію підпорядкувати свої вузькопартійні інтереси справі одностайної боротьби за українську незалежну соборну національну державу. Але партійний егоїзм еміґраційних політиків та моменти суперництва не дали змоги здійснити думку про широке об'єднання. Тому 3-ій звичайний Делеґатський З'їзд ЛУН восени 1926 р. ухвалив, щоб Леґія зосередила свою увагу на справі об'єднання всіх однозвучних груп в єдину націоналістичну організацію, маючи на думці насамперед об'єднання ЛУН з однозвучною під ідеологічно-політичним оглядом „Групою Української Національної Молоді”.

На надзвичайному Делеґатському З'їзді ЛУН, що відбувся 17-18 березня 1928 р., внесено в статут організаційні поправки в тому сенсі, що створено як найвищий орган організації, замість Делеґатського З'їзду, Генеральну Раду. В офіціяльному повідомленні про це сказано:

„Замість Делеґатського З'їзду, що часом міг мати випадковий склад, ролю зверхнього органу передано Генеральній Раді, що складається з найбільш активних і найбільш продуктивних елементів. Право до вибору нових членів забезпечує Генеральній Раді поповнення свіжими випробуваними силами з-поміж рядових членів і тим витворюється кадр провідників організації”.[16]

Створена цим З'їздом Генеральна Рада, до якої ввійшли представники всіх секцій ЛУН, вибрала свій Центральний Комітет у такому складі: М. Сціборський – голова, Юрій Руденко – генеральний секретар, Леонід Костарів – політичний референт, П. Кожевників – референт преси й пропаґанди, Кордонський – фінансовий референт, Ярослав Герасимович – секретар.

Центральний Комітет ЛУН заініціював був у 1927 р. творення „Національно-Військового Союзу в ЧСР”, одним із завдань якого мала бути підготовка, спільно з іншими подібними військовими організаціями, об'єднання українських вояків в єдину національно-військову організацію на засаді самостійности й соборности української національної держави.

Найсильнішими осередками ЛУН були секції в Подєбрадах і Празі. Крім них, жваву діяльність розвивали теж секції в інших місцевостях ЧСР, де були скупчення української еміґрації, а також; секції в Берліні, Відні, Парижі (інж. Г. Калюжний, сотн. М. Антоненко, сотн. П. Василів), Люксембурзі (О. Твардовський, Чуб). Провідний член паризької секції ЛУН сотн. П. Василів робив старання поширити ЛУН серед українських еміґрантів в Єгипті, але ця праця зустрілася з великими перешкодами з боку російських еміґраційних кіл. За посередництвом окремих осіб встановлено було інформативний зв'язок з українцями в Туреччині, а на Балкани було вислано окремого представника Центрального Комітету ЛУН.

Більшість членів ЛУН становили наддніпрянці, але було між: ними й багато українців із західноукраїнських земель. І так серед гурту провідних членів ЛУН ми бачимо таких наддніпрянців, як Микола Сціборський, Дмитро Демчук, Євген Маланюк, Юрій Руденко, проф. М. Вікул, Л. Мосендз, Григорович, Л. Костарів, П. Кожевників, а поруч із ними – українців із західноукраїнських земель: Ярослав Герасимович, П. Вигнанський, В. Виноградник, Р. Минів, М. Селешко.

В 1927 р. ЛУН видавала свій пресовий орган – місячник „Державна Нація”. Редаґувала його колеґія в складі: М. Сціборський, П. Кожевників і д-р Д. Демчук.

Союз Організацій Українських Націоналістів

Ідеологічно-політична однозвучність „Групи Української Національної Молоді” та „Леґії Українських Націоналістів” викликала в членах цих націоналістичних організацій думку про доцільність об'єднання обох організацій. Ініціятива щодо реалізації цієї думки виринула одночасно з обох боків. ЛУН пробувала зразу ініціювати об'єднання всіх українських політичних організацій на чужині для спільної зовнішньо-політичної дії в користь української державности. Коли ж це виявилося нездійсненним, то ЛУН ухвалила обмежитись об'єднанням всіх українських націоналістичних організацій.

На початку 1927 р. почалися офіційні розмови між представниками обох організацій щодо об'єднання ГУНМ і ЛУН, разом з усіма їхніми філіями, із збереженням можливости вступу до Союзу іншим співзвучним еміґраційним і крайовим організаціям. Представники обох організацій спільно переглянули всі матеріяли, що стосувалися ідеології обох груп і, ствердивши, що розходжень в ідеології обох груп, які унеможливлювали б співпрацю, немає, – ухвалили скласти проєкт статуту „Союзу Організацій Українських Націоналістів”. Випрацьований проєкт статуту „Союзу” був у червні 1927 р. офіційно прийнятий зборами ГУНМ і Генеральною Радою ЛУН.

Статут „Союзу Організацій Українських Націоналістів” мав, між; іншим, такі пункти:

п. 3. Мета Союзу: Боротьба за якнайскорше відновлення Самостійної, Національної, Соборної Української Держави, яка забезпечувала б добробут усіх верств українського народу, та її охорона.

п. 4. Засоби: 1. Репрезентація й оборона української визвольної та дер-жавно-соборницької ідей шляхом ініціювання та влаштовування політичних акцій на захист інтересів українського народу, шляхом пропаґанди визвольних змагань українського народу перед світовим суспільством та міжнарод-німи політичними чинниками. 2. Плекання свідомости беззастережного пер-шенства українських національно-державних інтересів перед усіма іншими інтересами чи то чужих народів, чи власних політичних, суспільних, релігійних, військових чи інших угрупувань чи поодиноких осіб. 3. Вироблення, плекання й поширювання української національної ідеології та піднесення політичної активности національно-орієнтованих політичних організацій і течій серед українського народу. 4. Об'єднання всіх згаданих політичних організацій і течій та узгіднення їхньої діяльности шляхом скликання Всеукраїнського З'їзду політичних організацій українських націоналістів.

п. 5. члени Союзу діляться на:

1. Дійсних, якими є автономні політичні організації українських націоналістів.

2. Чинних, якими є поодинокі фізичні особи, члени повищих організацій.

3. Почесних, якими є фізичні і правні особи, заслужені своєю діяльністю в національно-політичній ділянці, згідно з п.п. 3 і 4.

п. 10. Органи Союзу: Головна Рада, Управа, Ревізійна Комісія і Суд Національної Чести.

Дня 12 липня 1927 р., відбулися установчі збори Союзу, на яких обрано Управу в такому складі: голова – М. Сціборський; заступник голови – д-р Козак; секретар – д-р С. Нижанківський; організаційний референт – д-р С. Чернявський; політичний референт – Н. Нововірський, В постановах Зборів зазначено, що одною з найважливіших справ е висвітлення й остаточне зформулювання ідеологічних засад та визначення напрямних української національної політики. Цю роботу можна виконати тільки через скликання спеціяльної Конференції або Конґресу українських націоналістів. На таку конференцію повинні бути запрошені організації, що є членами Союзу й організації, близькі йому своєю ідеологією, а крім цього теж окремі особи, які з виправданих причин не є членами жадної з українських націоналістичних організацій, але своєю дотеперішньою працею заслужилися для українського націоналізму. Завданням Конференції чи Конґресу має бути:

1. Остаточне зформулювання української націоналістичної ідеології і визначення шляхів української національної політики та відношення українського націоналістичного руху до існуючих українських ідеологічно-політичних організацій;

2. Створення нової української націоналістичної організації, яка об'єднала б усі співзвучні націоналістичні елементи як за кордоном, так і в Краю на базі одної організаційної схеми.[17]

Як напрямні своєї діяльности „Союз Організацій Українських Націоналістів” визначив:

1. Активна підготовка вищезгаданої Конференції чи Конґресу;

2. Психологічне, ідеологічне й організаційне об'єднування українських націоналістів з усіх земель України, що мало б бути першим етапом революційно-конструктивної, соборно-державницької чинности;

3. Дотримання виразно ворожого становища до окупаційних режимів на українських землях, а тим самим і до тих українських політичних груп, які в своїй діяльності спираються на котрийсь із окупаційних режимів;

4. Ведення рішучої акції проти політичних груп, які прибирають назву „націоналістичні”, а разом із тим провадять особисто-авантюрницьку або угодовецьку діяльність, провокуючи й компромітуючи націоналістичний організований рух;

5. Розбудовувати далі українські націоналістичні організації на всіх теренах.

Союз Українських Націоналістів

Створення „Союзу Організацій Українських Націоналістів” було великим кроком уперед в об'єднуванні окремих націоналістичних організацій в одну. Все ж, остаточне злиття залишено майбутньому Конґресові українських націоналістів, а „Союз Організацій Українських Націоналістів” створено тільки як координаційний центр, із збереженням організаційної самостійности й окремішности ЛУН і ГУНМ та їх клітин.

Більший крок у напрямку об'єднання, аніж централі ЛУН і ГУНМ, зробили клітини обох цих націоналістичних організацій у Брні на Моравії. В дні 28 січня 1928 р. вони відбули спільні сходини, на яких ствердили, що існування на тому самому терені двох окремих націоналістичних організацій з ідентичними цілями є зайве, а подекуди навіть шкідливе. З уваги на це сходини одноголосне прийняли постанову про злиття обох цих організацій в одну, під назвою „Союз Українських Націоналістів”. На цих сходинах були присутні також; націоналісти, які до того часу не входили до жадної з названих організацій, хоч і цілковито поділяли думку про завдання цих організацій та схвалювали їхню діяльність. Щоб не залишатися надалі поза організацією, вони зголосили своє приступлення до новоствореного Союзу.

На сходинах обрано Управу Союзу в такому складі: Микола Байко – голова, Осип Яхницький – заступник голови, Володимир Пеленський – секретар, Дмитро Мачай – пресовий референт, Остап Буринський – скарбник, Андрій Швець і Андрій Шкварок – виділові.[18]

Тим самим шляхом, що ЛУН і ГУНМ у Брні, пішли українські націоналісти й у Берліні. Там діяла окрема секція ЛУН, але поза нею залишалася ще деяка кількість українських націоналістів, які були членами інших націоналістичних організацій – ГУНМ та УВО. Після створення „Союзу Організацій Українських Націоналістів” усі націоналісти в Берліні ухвалили об'єднатися в одній спільній організації – в „Союзі Українських Націоналістів”, щоб доцільніше повести працю як серед української еміґрації, так і серед німецького загалу, Новостворений „Союз Українських Націоналістів” повинен був бути тільки переходовим звеном до організації українських націоналістів, що її мав покликати до життя заплянований конґрес українських націоналістів.

Установчі Збори „Союзу Українських Націоналістів у Німеччині” відбулися 25 червня 1928 р. в Берліні. До складу Управи були вибрані: Сидір Чучман – голова, С. Тимчук – заступник голови і скарбник, П. Кожевників – секретар, інж. М. Селешко – запасний член. Завданням нової організації визначено: вести націоналістичну пропаґанду серед українців та інформативно-політичну роботу серед чужинців на терені Німеччини; поширювати націоналістичну пресу; відбувати періодичні дискусійні сходини; вести підготовку до заплянованого Конґресу Українських Націоналістів.[19]

Невдача визвольної боротьби українського народу 1917-20 років вигнала на чужину порівняно велику кількість українців. На чужині опинилися уряди Української Народньої Республіки та ЗУНР, рештки наддніпрянської і галицької українських армій та загал політичних і громадських діячів періоду Визвольних змагань.

В нових умовах творяться скрізь, де опинилися українські вигнанці, нові українські установи, товариства, організації, розвивається далі й політична праця.

Рештки української наддніпрянської армії опинилися головно в таборах полонених у Польщі, що з них найбільшим був табір у Тарнові. Польське містечко Тарнів (недалеко від Кракова) стало теж осідком і уряду УНР. Але тут, у Польщі, були дуже малі можливості розвитку політичного, а то й культурно-громадського життя українських еміґрантів, бо Польща, хоч формально союзник УНР, дивилася кривим оком на зростання будь-якого українського громадського життя і його явно або приховано припиняла.

Західньоукраїнський уряд (уряд ЗОУНР, очолений диктатором д-ром Є. Петрушевичем) опинився у Відні. Тут була безмірно більша свобода дії, аніж та, що її мав уряд УНР у Польщі. Тому у Відні досить широко починає розвиватися громадське і, насамперед, політичне життя української еміґрації. Проте у Відні не було так багато українських еміґрантів. Тут опинилися переважно старші галицькі політики та частина студійної молоді.

Найбільше українських еміґрантів опинилося на території Чехо-Словаччини. Уряд Чехо-Словаччини поставився до українських вигнанців досить прихильно і дав їм порівняно велику свободу громадської та політичної діяльности. Тому саме на території Чехо-Словаччини почало найбуйніше розвиватися громадське і політичне життя української еміґрації, як західньоукраїнської, так і наддніпрянської.

Але партійно-політичні діячі, хоч багато дечого загубили по дорозі, тікаючи на чужину, то, на жаль, нічогісінько не загубили з партійної сварні, гризні та партійницького підходу до національних справ. Увесь цей крам перевезли вони на еміґрацію. Це лягло важким прокляттям на громадсько-політичне життя української еміґрації. Тим більше, що болюча невдача визвольної боротьби залишила і так своє важке тавро на стомлених душах, викликавши огірчення й озлоблення, а в слабших і зневіру.

Міжпартійна та внутрішньопартійна гризня спричинила важке морально-політичне спустошення головно серед членів і прихильників колишніх наддніпрянських соціялістичних партій – соціял-демократів і соціял-революціонерів. Велика частина провідних ес-ерів ще в час збройної боротьби Української Народньої Республіки проти московсько-большевицького наїзника стала до співпраці з московськими большевиками. Таким чином ес-ери викликали враження, ніби большевицький режим в Україні не є тільки новітньою формою московської окупації, але спирається на самих же українців, як бажана ними форма власного державного життя. Вслід за ес-ерами пішли після невдачі збройної боротьби деякі провідні ес-деки. Першим із них пішов найвизначніший їхній лідер Володимир Винниченко, який повернувся на Україну і там склав перед большевиками покаянну заяву, опубліковану прихильниками Винниченка за кордоном. За ним пішло чимало інших його партійних колеґ.

Таке політично безхребетне „зміновіховство” викликало серед еміґрантів загальну дезорієнтацію, ідейно-моральний маразм, політично-програмову розгубленість та ще більше розбурхало партійні пристрасті. Соціял-Демократична та соціял-революційна партії розкололися на безліч груп і відламів, з яких кожне вважало себе єдиним справжнім репрезентантом соціял-демократичної чи соціял-революційної партії.

У висліді „зміновіховства” колишніх провідних політиків типу В. Винниченка та важкої нової політичної дійсности зродилися серед еміґрації сильні течії совєтофільства, дбайливо підтримувані політично й фінансово большевицькою владою УССР за посередництвом її численних закордонних аґентів.

Тверезі уми протиставилися тому розкладовому процесові і, щоб вийти з тієї партійницької матні, почали шукати нових правильних шляхів ідеологічно-політичної діяльности. Як протиставлення хаосові, маразмові та примітивізмові політичної думки, репрезентованих українськими соціалістичними партіями, починають виростати націоналістичні ідеологічно-політичні організації з ідеологією державницького, соборницького і понадпартійного українського націоналізму.

II ЧАСТИНА: НАРОДИНИ ОУН

ДВІ КОНФЕРЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

 Аналіз виникнення й діяльности українських націоналістичних організацій в роки по першій світовій війні приводить до безсумнівного висновку, що український націоналістичний рух – це органічний природний процес. Він вийшов на політичний байд як стихійне явище. Український нарід, хоч і поневолений унаслідок поразки своїх визвольних змагань, та проте морально-політично незламний, шукав далі єдиноправильного шляху і найдоцільніших засобів для здійснення заповітної мети – побудови самостійної соборної української держави. Він не давав звести себе з єдиноправильного шляху, зі шляху національно-визвольної боротьби на партійні політичні манівці та протиставився партійницькому розгулові, що анархізував політичне життя української еміґрації. І саме як вислід отого шукання єдиноправильного шляху до осягнення всенаціональної української мети, що йшло впарі зі здоровим протиставленням партійницькій анархії, виник організований український націоналістичний рух.

Оця стихійність вищезгаданого процесу зумовила виникнення в той самий час кількох окремих націоналістичних організацій, одна з одною не пов'язаних. Проте такий стан не міг задовольнити нікого з українських націоналістів, тому що визвольно-революційна боротьба за найвищу мету вимагала організаційного об'єднання і координованої дії всіх, самостійницьких державно-творчих сил. Цей „катеґоричний імператив” – ця природна вимога – знаходила відгук у душі кожного українського націоналіста і тому кожна з націоналістичних організацій висівала спонтанно, як одно з найперших і найважливіших своїх завдань, вимогу допровадити в можливо найкоротшому часі до організаційного об'єднання всіх українських націоналістичних організацій як на наших землях, так і за кордоном. Оця вимога була чітко зформульована зокрема в постановах крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ), „Групи Української Національної Молоді” (ГУНМ) і „Леґії Українських Націоналістів” (ЛУН) на чужині, як теж у постановах „Союзу Організацій Українських Націоналістів” (СОУН), створено з почину ГУНМ і ЛУН.

Провідні члени названих організацій, ідучи назустріч здоровій ініціятиві щодо об'єднання всіх українських націоналістичних організацій, скликали з цією метою Конференцію українських націоналістів, що й відбулася в днях 3-7 листопада 1927 р. у Берліні.

І. Конференція Українських Націоналістів в Берліні (3-7 листопада 1927 року)

Конференція ця була названа офіціяльно І. Конференцією Українських Націоналістів, і в ній взяли участь такі особи: полк. Є. Коновалець – начальний Комендант УВО; д-р Степан Нижанківський і д-р Юліян Вассиян – представники „Групи Української Національної Молоді” (Прага); інж. Микола Сціборський і Петро Кожевників – представники „Леґії Українських Націоналістів”; Омелян Сеник і Сидір Чучман – відпоручники УВО (Берлін); Петро Сайкевич і Любомир Макарушка – делеґати Крайової Команди УВО (Львів); Осип Боднарович, Богдан Кравців і Степан Охримович – делеґати „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (Львів); Володимир Мартинець – делегат УВО і „Групи Української Національної Молоді” (Берлін); інж. Дмитро Андрієвський (Брюссель) і Зенон Пеленський (Берлін) – редакційні співробітники „Національної Думки”.

Центральною особою, що єднала всіх у підготові, та проведенні І. Конференції, був полк. Євген Коновалець, висуваний усіма націоналістами як єдиний кандидат на провідника майбутньої Організації Українських Націоналістів.

Зараз же на самому початку Конференції проявилися дві різні .концепції щодо способу організаційного оформлення українського націоналістичного руху. Перша концепція була така: всі вже існуючі українські націоналісдичні організації мають самоліквідуватися через влиття в нову і єдину Організацію Українських Націоналістів, що її необхідно створити. Друга концепція зводилася до пропозиції об'єднати всі вже існуючі, як теж і можливі в майбутньому українські націоналістичні організації в одному координаційному центрі, на зразок уже раніше створеного „Союзу Організацій Українських Націоналістів”, залишившися об'єднаними організаціями і надалі з їхньою окремішністю та самостійністю.

Представник Крайової Команди УВО (а водночас член леґальної галицької партії УНДО) д-р Любомир Макарушка обстоював другу концепцію та висунув ще додатково вимогу, щоб до майбутнього „Об'єднання українських націоналістичних організацій” не втягати УВО і щоб головою того „Об'єднання” був хтось інший, а не комендант УВО полк. Є. Коновалець. На думку Л. Макарушки, повинні були й надалі існувати дві, одна з одною не пов'язані, організації: ідеологічно-політична організація українських націоналістів з одного боку, а з другого – підпільна, якнайбільше законспірована, військово-бойова організація УВО. Перша організація має бути оформлена як леґальна партія, під назвою Об'єднання (чи Союз) українських націоналістів, і тому її не слід організаційно пов'язувати з УВО, бо таке пов'язання автоматично спричинить реакцію з боку польської окупаційної влади на західноукраїнських землях і вона почне так само переслідувати й ідеологічно-політичну організацію українських націоналістів, як нелеґальну. З тих самих мотивів Л. Макарушка радив не вибирати на пост голови ідеологічно-політичної організації коменданта УВО, щоб і персонально не пов'язувати двох окремих і різного характеру організацій.

Проти такого ставлення справи виступили прихильники першої концепції, зокрема ж представники крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ). Знаючи добре умови польської окупації на західньоукраїнських землях, делеґати СУНМ-у заявили, що в час ворожої окупації України зовсім не можливе леґальне існування української націоналістичної організації. Аджеж окупант ніколи не дозволить на леґальне існування такої ідеологічно-політичної організації, яка принципово відкидає кожну співпрацю з тим же окупантом, а своїм головним завданням ставить повне знищення тієї ж ворожої окупації. Українська націоналістична організація, що намагалася б залеґалізувати себе перед ворожою окупаційною владою, таким чином сама себе заперечила б.

Конференція висловилася за першою концепцією, себто за злиттям усіх українських націоналістичних організацій в одну Організацію Українських Націоналістів. Проте, з уваги на наявність двох різних концепцій щодо організаційного оформлення українського націоналістичного Руху, І. Конференція ухвалила передати цю справу на остаточне вирішення майбутньому Конґресові Українських Націоналістів. Конґрес цей, – згідно з резолюцією І. Конференції, – мав відбутися приблизно за рік, після відповідної психологічної, ідеологічно-політичної та організаційної підготовки. З цією метою І. Конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів (ПУН), що до часу створення єдиної Організації Українських Націоналістів мав діяти як координаційний центр усіх українських націоналістичних організацій та ще дезорганізованих окремих націоналістів.

Провід Українських Націоналістів (ПУН, створений І. Конференцією Українських Націоналістів, 5-го листопада 1927 р., укладався з п'ятьох членів: чотирьох обрала Конференція, а п'ятого мали узгіднити й визначити „Союз Української Націоналістичної Молоді” і Крайова Команда УВО. Таким чином отой п'ятий член ПУН-у, як уповноважений проводом СУНМ і УВО, мав бути в ПУН-і представником Краю. На голову Проводу Українських Націоналістів І. Конференція одноголосно обрала полковника Євгена Коновальця. Членами ПУН-у обрано: інж. Миколу Сціборського – голову „Союзу Українських Націоналістів”; Володимира Мартинця – члена УВО (і співредактора „Сурми”) та інж. Дмитра Андрієвського – „самостійного” націоналіста, редакційного співробітника українських націоналістичних пресових органів. М. Сціборський став керівником політичної референтури, Дм. Андрієвський – ідеологічно-статутарної, а В. Мартинець – керівником секретаріату і пресового та пропаґандивного відділу.

Конференція ухвалила, що ПУН має видавати, від січня 1928 р. почавши, свій власний щомісячний пресовий орган ідеологічно-політичного характеру. На пропозицію інж. Дм. Андрієвського прийнято для цього місячника назву „Розбудова Нації”.[20] В 1-му числі „Розбудови Нації” (за січень 1928 р.), як органу Проводу Українських Націоналістів, опубліковано про І. Конференцію Українських Націоналістів офіціяльний комунікат такого змісту:

„І. Конференція Українських Націоналістів у днях 3-7 листопада 1927 покликала до життя Провід Українських Націоналістів, до якого входять (в поазбучному порядку): інж. Дмитро Андрієвський, полк. Євген Коновалець, Володимир Мартинець і Микола Сціборський. Як п'ятий член має увійти представник крайових націоналістичних кіл.

II. Провід розділив між своїх членів функції та утворив такі Відділи:

1. Секретаріят та відділ преси і пропаґанди, що має наладнати зв'язок із націоналістичними організаціями та поодинокими націоналістами; підготовити технічно Конґрес Українських Націоналістів, централізувати пропаґанду в користь Конґресу і майбутньої Організації та видавати пресовий орган.

2. Ідеологічно-статутарну референтуру, що централізує всю працю для підготовки Конґресу, а то через вироблення пляну відповідних референтур і визначення референтів, через формулювання ідеологічної бази і розроблення конструкції майбутньої організації українських націоналістів; при рефе-рентурі створено окрему ідеологічну комісію з правом кооптації потрібних людей.

3. Політичну референтуру, що координує діяльність поодиноких націоналістичних організацій, веде культурно-освітню працю внутрі тих організацій та займається питанням зовнішньої політики Проводу.

4. Економічну референтуру, що веде економічні справи Проводу, старається про фонди для відбуття Конґресу та виготовляє пляни для витворення сталої, сильної економічної бази для майбутньої організації українських націоналістів.

III. Провід приступає до видавання свого органу „Розбудова Нації”, в якому будуть заступлені такі відділи: ідеологія, політика, філософія, соціологія, економічний та військовий відділи, література, політична та військова мемуаристика, визвольні змагання інших народів, огляд політичного життя українського та міжнароднього, націоналістичного руху, україніка та бібліогарфія. Журнал буде видаваний у Празі.

IV. Для придбання фонду на поточні потреби, як рівнож у зв'язку з підготовкою Конґресу Українських Націоналістів, Економічна Референтура приступила до збирання фондів на лісти. Кожна ліста є на мінімальну суму 10 амер. дол. Особи, що дістануть лісти, зводять їх повернути враз із грішми до 31 грудня ц. р. Всі лісти мають порядкове число та печатку Проводу”.

Одночасно з цим офіціяльним повідомленням опубліковано в тому ж числі „Розбудови Нації” (ч. 1, за січень 1928 р.) таке звернення (видане крім цього і як окрема летючка):

„Новий почин!

Невдача наших національно-державних змагань у рр. 1917-1920 спричинила дезорієнтацію і так слабої та мало виробленої української політичної думки, появу безлічі партій, центрів і безнастанну борню всередині сторозтерзаної Нації.

Тим часом з кривавого моря української революції та збройної боротьби за незалежність вилонився в різких формах національно-державний ідеал, що владно вимагає сконсолідування наших сил і координації нашого чину.

В огні сих двох суперечностей розвинувся новий рух, що стає вище партійних розмежувань. На тлі великого румовища старих світоглядів, нав'язуючи до кращих традицій української історії, та головно до недавньої збройної боротьби, формується новий світогляд і розвивається новий творчий чин. Цим процесом є: Рух Українських Націоналістів.

Сильні вірою у високе призначення свого Народу, палені соромом за пониження своєї Батьківщини, свідомі своєї місії в боротьбі за долю України, націоналісти відчули, що для поневолених немає порятунку, доки не підпорядкують часове і підрядне вічному й основному в бутті Нації та доки не здобудуться на однозгідний будуючий чин.

Світогляд українських націоналістів гостро відрізняється від сучасних українських ідеологій та вже всилу своєї природи змагає до опанування всієї нашої національної дійсности. Його вплив і чинність позначилися двома шляхами. З одного боку він покликав до життя різного роду націоналістичні формації (ідеологічні, політичні, військові); з другого боку він дав себе відчути щораз сильніше з поступом часу в різних українських організаціях і установах без уваги на їх характер і місце осідку.

Початкова стадія розвою українського націоналізму має стихійний характер. Бо як поодинокі націоналісти працюють у різних, часто дуже віддалених ідеологічно, організаціях, не пов'язані, не рідко навіть не підозріваючи один в одному спільника, так і поодинокі націоналістичні угрупування існують побіч себе й чинять без спільного пляну, без одного проводу, навіть без зв'язку між собою.

Брак осередку націоналістичного руху дався гостро відчути щойно тоді, коли рух набрав потужности. Конечність його оформлення, загально відчута й подиктована як внутрішніми законами розвою Нації, так і зовнішніми обставинами, привела українських націоналістів до зближення, порозуміння та шукання способів координації свого чину. Вислідом цього була Конференція Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 р., складена з членів різних націоналістичних організацій, як рівнож із поодиноких осіб, в краю та еміґраційних осередків.

Після основного розгляду сучасного українського націоналістичного руху Конференція визнала доцільність і конечність зцентралізування дальшої праці й вирішила створити Єдину Організацію Українських Націоналістів.

До часу створення такої організації, Конференція, рахуючись із потребою хвилини, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликала до життя і чину Провід Українських Націоналістів.

Найближчим завданням Проводу є зформування ідеологічної бази й розроблення структури та намічення пляну діяльности майбутньої організації, як рівнож підготовка загалу українських націоналістичних елементів до прийняття вже від нині її кадрів. У своїй діяльності Провід з одного боку спирається на всіх учасників Конференції, що підпорядкувалися йому, а з другого – має ввійти в тісний зв'язок з існуючими організаціями українських націоналістів. Завершенням діяльности теперішнього Проводу буде Конґрес Українських Націоналістів, що має остаточно усталити ідеологічні позиції українського націоналізму, ствердити факт постання єдиної організації, прийняти її структуру та покликати її сталий Провід.

Цим шляхом організований, послідовний український націоналізм, відкидаючи всякі орієнтації на зовнішні сили, хоче й буде йти до перебрання в свої руки керми українського національно-політичного життя й змагатиме до відновлення та оборони Незалежної, Соборної Української Держави.

За Президію Конференції Українських Націоналістів:

інж. Дмитро Андрієвський, голова

Володимир Мартинець, секретар”.

Поява „Розбудови Нації”

Заплянований І. Конференцією Українських Націоналістів офіціоз Проводу Українських Націоналістів (ПУН), місячник під назвою „Розбудова Нації”, почав появлятися, як це було намічено, від січня 1928 р. В цьому журналі найбільше місця й уваги присвячувано головно питанню ідеології українського націоналізму та організаційним справам майбутньої єдиної організації українських націоналістів.

У трьох перших числах „Розбудови Нації” (ч. 1-ше зредаґував Вол. Мартинець, чч. 2-ге і 3-те – Петро Кожевників) були вміщені такі статті різних авторів: „До головних засад націоналізму” – д-р Ю. Вассиян; „Соборність психології та політики – основа націоналізму” – М. Сціборський; „Наша позиція” – інж. Дм. Андрієвський; „Принципи раціональної політичної організації” – Л. Костарів; „Листи з Італії: Дещо про фашизм” – Є. Онацький; „Революція чи контрреволюція” – О. Бабій; „Причинки до історії ролі Січових Стрільців в Україні” – полк. Є. Коновалець. Крім цього в згаданих числах „Р. Н.” були вміщені статті також і на загальні теми, як теж дописи про політичне положення на українських землях під усіма чотирма окупаціями та на чужині. Названі статті були написані у визначеному І. Конференцією Українських Націоналістів пляні ідеологічної, політичної та психологічної підготовки до майбутнього Конгресу Українських Націоналістів і до створення єдиної організації українських націоналістів, яку повинен покликати до життя і дії запроєктований Конґрес.

І так, д-р Ю. Вассиян подав у стисло науковій формі основні засади ідеології українського націоналізму, чітко підкреслив органічну пов'язаність цієї ідеології з духовістю української нації, з її природнім відвічним прагненням до самовиявлення в усіх ділянках життя, а при цьому вичерпно з'ясував державницько-творчий характер української націоналістичної ідеології. М. Сціборський і Дм. Андрієвський окреслювали у своїх статтях політичні позиції сучасного українського націоналістичного руху і його ставлення до інших політичних таборів, зокрема ж до українських партій. Суть італійського фашизму була проаналізована Є. Онацьким, який вказав на цілковиту відмінність українського націоналізму й італійського фашизму, як теж на неможливість і недоцільність пересаджування цього останнього на український ґрунт. Стаття О. Бабія з'ясовувала ставлення українського націоналістичного руху, в ідеологічно-програмовій та політичній ділянках, до комуно-большевизму. Л. Костарів подав жмут думок до дискусії про політичні принципи націоналістичної організації, як політичного руху. „Причинки до історії і ролі Січових Стрільців”, написані полк. Є. Коновальцем, вказали на світлі моменти державницько-творчої традиції в нашому недавньоминулому. Це минуле було творене спільно молодими українськими патріотами, що походили з західніх чи східніх українських земель і діяли в рядах військової формації Січових Стрільців на Наддніпрянщині. Названа праця полк. Є. Коновальця є чіткою і переконливою ілюстрацією позитивного, творчого характеру українського націоналізму, визнаннями якого саме були Січові Стрільці. Разючим контрастом до нього є руїнницький соціялізм, що то його намагалися прищепити нашому народові партійні лідери, а який так багато приніс шкоди українським визвольним змаганням і державному будівництву.

Великим моральним і політичним успіхом увінчалися організовані з ініціятиви ПУН-у публічні доповіді для українського громадянства. Хоч усі тодішні українські політичні партії, а головно соціялістичні лідери, що опинилися на еміґрації, зустріли український націоналістичний рух і хвилями партійницької ненависти, накидаючись на нього на партійних і вічах неперебірливою лайкою, – то симпатії позапартійного громадянства чимраз виразніше зверталися в бік українського націоналізму.

Так, отже, ідеологічно-політична і психологічна підготова для створення єдиної організації українських націоналістів проходила цілком успішно.

Причини відкладення Конґресу Українських Націоналістів

Зате ж в організаційній ділянці ініціятори нового діла зустрілися з несподіваними труднощами. І-ша Конференція не прийняла рішучих остаточних постанов щодо злиття всіх існуючих українських націоналістичних організацій в одну нову. І хоч усі ті організації поставились були прихильно до створення Проводу Українських Націоналістів і здебільша йому підпорядкувалися, то все ж таки продовжували існувати окремо. Головно у проводів згаданих організацій помітна була тиха нехіть до вимоги самоліквідуватися. І так, наприклад, низові клітини Леґії Українських Націоналістів і Групи Української Національної Молоді у Брні на Моравії та в Берліні, після обговорення ухвал І. Конференції, ухвалили підпорядкуватися ПУН-ові, як найвищому керівному органові всіх українських націоналістичних організацій, а крім цього створили, з власного почину, нову одну організацію – „Союз Українських Націоналістів”, в якій влилися всі дотогочасні окремі клітини Леґії та Групи. Та в той самий час, на засіданні Центрального Комітету Леґії Українських Націоналістів, обвинувачувано М. Сціборського, тодішнього голову Леґії, за „самовільне переступлення даних йому компентенцій”, конкретно кажучи, за згоду стати членом ПУН-у без попередньої апробати на це з боку Центрального Комітету Леґії. І хоч після дискусії над цією справою на форумі ЦК оте обвинувачення знято, то деякі члени ЦК Леґії були і надалі в тихій опозиції до пропозиції зліквідувати Леґію на користь майбутньої єдиної організації українських націоналістів. Щойно по деякому часі ті опозиціонери змінили свою думку і погодилися на згадану пропозицію.

Та в ще гострішій формі виявився спротив проти організаційної самоліквідації у членів Крайової Команди УВО. Висловлені в цій справі на І. Конференції д-ром Л. Макарушкою погляди були не тільки його власними. На такому самому становищі стояли й деякі інші члени УВО, головно ж ті, які в міжчасі стали членами леґальної партії УНДО. Особливо завзятим противником самоліквідації УВО був Дмитро Паліїв, тодішній політичний референт Крайової Команди УВО. Через те важко

[...]

державним пашпортом їде леґально до польської держави член Начальної Команди УВО й ПУН підготовляючи акцію, що була звернена проти тієї держави”.

Ціла ця досить дивна справа викликала в Краю і за кордоном різні міркування і стала джерелом всяких підозрінь.

Нефортунним виявився вибір В. Мартинця на посланця ПУН-у до Краю також і в іншому аспекті. І так, наприклад, він мав зустрітися особисто з д-ром Дмитром Донцовим з метою приєднати його до співпраці з ПУН-ом і майбутньою організацією українських націоналістів. Така зустріч і вичерпні розмови на цю тему відбулися, проте В. Мартинець не лише не приєднав д-ра Дм. Донцова до співпраці, а навпаки – зразив цього останнього через свою прикру вдачу, задиркуватість і нетактовність.

Та що найважливіше, В. Мартинець зовсім не зрозумів того політично-психологічного процесу, що вже протягом довшого часу проходив серед частини провідних членів УВО, і в своєму звідомленні (поміщеному в сконденсованій формі в „Розбудові Нації”, ч. 5, за травень 1928 р., стаття п. н. „По другій конференції”) подав цілком фальшиві висновки. У названій статті він писав, між іншим, таке:

„Річ у тому, що, коли націоналісти на еміґрації стали вже давно твердо на становищі не тільки в теорії, але й на ділі, відокремлення себе від усіх інших політичних груп, то галицькі націоналісти ще сьогодні йдуть у хвості наших політичних груп. Провідники націоналістів частинно повступали в УНДО, зайнявши навіть відповідальні становища, і віддають йому не тільки свої сили, але при кожній нагоді також сили націоналістичних ідеологічних організацій”.

А тим часом суть справи була зовсім інша. Не галицькі націоналісти й націоналістичні ідеологічні організації „пленталися у хвості політичних груп”, а лише деяка частина членів УВО, що займала раніше або ще й у той час провідні пости в УВО, еволюціонували не в бік чіткого опреділення себе до націоналістичної ідеології, а в бік опортуністичного партійництва. Але ж це стосувалося тільки окремих, хоч і провідних в УВО одиниць, а не загалу членства цієї організації, ні тим більше Союзу Української Націоналістичної Молоді. І саме тому, що загал членів обох згаданих організацій залишився націоналістичним, то між ним і тими членами, які еволюціонували в бік опортуністичного партійництва, наростав виразний конфлікт.

В Союзі Української Націоналістичної Молоді процесові опортунізації підпали лише перший голова СУНМ-у Осип Боднарович та ще два-три члени. Виниклий на цьому тлі конфлікт зліквідовано радикально в самому його зародку: О. Боднаровича і кількох його однодумців усунено з рядів СУНМ-у. Організація ця залишилася і надалі виразно націоналістичною, твердо стоячи на засаді принципіялізму й послідовно відкидаючи ідеологічно-політичну співпрацю з опортуністичними партіями. Проте це не перешкоджало членам СУНМ-у брати активну участь в українському суспільно-громадському житті. У „Просвітах”, „Соколах” та інших товариствах вони льояльно співпрацювали з членами різних українських партій, якщо ці громадяни працювали на користь названих товариств і не намагалися захоплювати їх під свій ідейно-політичний вплив. Це, очевидно, не має нічого спільного з опортунізмом, а навпаки – належить до завдань націоналістичної організації. Бож і сам В. Мартинець, у вищезгаданому звідомленні, ставив українським націоналістам закид, мовляв, вони мають замалий вплив на українське організоване життя в Галичині. Супроти цього твердження В. Мартинця, що „галицькі націоналісти йдуть ще сьогодні в хвості наших політичних груп”, було зовсім безпідставне щодо СУНМ.

Зовсім інакше була справа з УВО, що не мала, як було вже попередньо підкреслено, єдиної і всіх її членів зобов'язуючої ідеології. Не дивлячись на те, що сам ініціятор і пізніший начальний комендант УВО полк. Є. Коновалець завжди був визнавцем української націоналістичної ідеології і постійно клав великий натиск на ідеологічне оформлення цієї організації, то УВО, яка постала була не як ідеологічна, а як військово-бойова організація, лише в процесі свого розвитку та практичної роботи відчула конечність ідеологічно-політичної підбудови для всієї своєї діяльности. Саме тоді й виявилось, що хоч усі члени УВО були однозгідні щодо примату боротьби за українську самостійну соборну державу, зокрема ж проти польського окупанта на західноукраїнських землях, то в ідеологічно-політичних питаннях тієї однозгідности в них не було. З цієї причини в УВО раз-у-раз виникали різні конфлікти. Спочатку, в перші роки існування УВО, це виразно проявилося в різному ставленні членів УВО до сепаратної політики диктатора ЗУНР д-ра Євгена Петрушевича, пізніше як у ставленні до УССР. У висліді – всі прихильники сепаратної політики Є. Петрушевича, як теж і прихильники „м'якої політики” супроти УССР, відійшли з УВО.

З 1926 р. всередині УВО почав звільна наростати новий конфлікт через різне ставлення до леґальних українських політичних партій. Група провідних членів УВО, – д-р Л. Макарушка, д-р В. Целевич, О. Навроцький, М. Матчак, на чолі з тодішнім політичним референтом Крайової Команди Дм. Палієвим, – поставилась позитивно до леґальних українських партій та вступила в члени УНДО або УСРП. Ця група вважала, що організація українських націоналістів повинна бути леґальною партією, виразно ідеологічного характеру, поруч з іншими леґальними партіями, зате ж УВО повинна й надалі залишитися нелеґальною військово-бойовою організацією для політичного тиску українських леґальних партій на польський окупаційний уряд, себто бути на ділі таємною прибудівкою УНДО. Вищенаведений вислів В. Мартинця про „плентання у хвості” був слушний лише у відношенні до тієї групи провідних членів УВО. Члени цієї групи націоналістами насправді не були, тому й мусіли відійти з УВО з хвилиною її чіткого ідеологічно-політичного оформлення в націоналістичному дусі.

Та ще в 1928 р. могло декому здаватися, що погляди групи Дм. Палієва є поглядами загалу націоналістів на західноукраїнських землях. А що такий стан був поважною перешкодою для заплянованого добровільного злиття всіх націоналістичних організацій, з УВО включно, в нову єдину організацію українських націоналістів, то цю справу треба було ґрунтовно проаналізувати і вирішити. Для того і скликано II. Конференцію, відкладаючи відбуття Конґресу Українських Націоналістів на пізніше.

II. Конференція Українських Націоналістів в Празі (8-9 квітня 1928 р.)

II-га Конференція Українських Націоналістів відбулася в Празі, в днях 8 і 9 квітня 1928 р. На ній референти ПУН-у здали звіт із проробленої їхніми референтурами роботи та про стан підготови до Конгресу, але головною темою нарад була проблема ставлення-українського націоналістичного руху взагалі, а майбутньої організації українських націоналістів зокрема, до українських політичних партій, насамперед до леґально існуючих на західноукраїнських землях.

Учасниками II. Конференції Українських Націоналістів були: полк. Є. Коновалець, М. Сціборський, Дм. Андріевський і В. Мартинець – члени ПУН-у; П. Кожевників і Л. Костарів – від ЛУН; д-р С. Нижанківський, д-р Ю. Вассиян і О. Бойдуник – від ГУНМ; сотн. Р. Ярий, О. Сеник і С. Чучман – від Головної Команди УВО; Б. Кравців і С. Охримович – від СУНМ; полк. Р. Сушко і сотн. Ю. Головінський – від Крайової Команди УВО. Крім цього на цій Конференції були присутні ще деякі співробітники української націоналістичної преси.

ІІ-га Конференція прийняла остаточне рішення про поставу українського націоналістичного руху до політичних партій. ПУН і всі націоналістичні організації, що визнали його своїм зверхником, рішуче відмежувалися від леґальних політичних партій і заборонили своїм членам до них належати. Члени націоналістичних організацій, у цьому числі й члени УВО, які вже стали членами котроїсь із українських леґальних партій, мусіли тепер зважитися: або виступити з партії, або перестати бути членами даної націоналістичної організації.

В технічно-організаційній ділянці II-га Конференція ухвалила „стосувати різні методи, відповідно до місцевих відносин і вимог доцільности”. Згідно з цією ухвалою, поодинокі націоналістичні організації зберегли покищо свою організаційну окремішність. Проте зроблено все ж таки великий крок вперед у напрямі злиття всіх тих організацій в одну.

Спираючись на заяву представників, заступлених на II. Конференції, ухвалено передати ПУН-ові виключне представництво всіх українських націоналістів на зовнішньому форумі, як на чужинецькому, так і на українському. Таким чином визнано за обов'язуючу засаду єдности всього українського націоналістичного руху в його діяльності на міжнародньому форумі та у відношенні до всіх інших українських організацій, партій чи рухів.

Справа представника від крайових націоналістичних організацій у ПУН-і залишилася й надалі відкритою.

В „Розбудові Нації”, в ч. за квітень 1928 р., про II. Конференцію опубліковано таке офіціяльне повідомлення:

„8-9 квітня б. р. відбулася друга Конференція Українських Націоналістів. У Конференції прийняли участь члени Проводу Українських Націоналістів, члени організацій українських націоналістів на українських землях і чужині та представники націоналістичної преси. На Конференції виголошено доклади референтів і переведено над ними дискусію.

10-го квітня Провід Українських Націоналістів прийняв на основі праць Конференції такі ухвали:

1. Провід Українських Націоналістів у своїй діяльності відмежовується від усіх українських політичних партій і груп та не вступає з ними в співпрацю. Всі організації українських націоналістів на українських землях і на чужині мусять стати також на цей шлях.

2. Організації українських націоналістів мають до скликання Конґресу Українських Націоналістів перевести організаційну працю згідно з окремо укладеним пляном.

3. Провід Українських Націоналістів перебирає заступництво організацій українських націоналістів назовні з тим, що організації можуть у порозумінні з Проводом вступати у взаємини з необхідними чинниками для полагодження справ місцевого значення.

4. Конґрес Українських Націоналістів має бути скликаний 1-го вересня б. р. На фонд Конґресу Провід заряджує другу збірку”.

Постанови II. Конференції зустрілися з позитивним відгуком серед загалу українських націоналістів у Краю та були апробовані як СУНМ-ом, так і УВО, хоч у Крайовій Команді УВО були ще спроби опозиції. Внаслідок прийняття отих постанов, з УВО відійшли однодумці Палієва, вирішивши, що її місце – згідно зі своїм світоглядом і політичним наставленням – не в УВО, а в УНДО. Вслід за цим прийшли теж конечні зміни на керівних постах у крайовій УВО.

Таким чином, II. Конференція своїми постановами мала найсильніший вплив на крайову УВО. Постанови ці внесли ясність щодо ідеологічно-політичних позицій УВО, внаслідок чого з рядів УВО мусіли відійти ті члени, які еволюціонували в бік опортунізму. Напередодні створення єдиної Організації Українських Націоналістів, в рядах УВО мали залишитися тільки здецидовані визнавці української націоналістичної ідеології.

ПЕРШИЙ КОНҐРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

(28 СІЧНЯ – 3 ЛЮТОГО 1929 РОКУ У ВІДНІ)

Склад і перебіг Конґресу

Конґрес Українських Націоналістів був заплянований І-ою Конференцією на весну 1928 р., а ІІ-ою – на вересень того ж року. Але з політичних, технічних і конспіративних причин відбуття Конґресу було двічі відкладене, так Іцо він відбувся щойно в днях 28-го січня – 3-го лютого 1929 р.

Конгрес відбувся в столиці Австрії, у Відні, в одному з кращих готелів 23-ої дільниці („бецірку”). Місце відбуття Конґресу було аж до останньої хвилини конспіроване. В повідомленнях про заплянований Конґрес подавано як місце його відбуття Прагу, столицю Чехо-Словаччини, де й зібралися учасники Конґресу і звідси від'їхали прямо до Відня. У згаданому готелі винаймлено, крім залі для нарад, також і мешканеві кімнати для всіх учасників Конґресу, так, щоб якнайменше звертати на себе увагу сторонніх осіб.

Наради Конґресу розпочалися дня 28-го січня 1929 р., о 10,15 год. ранку. Участь у Конґресі взяло 30 представників від українських націоналістичних організацій (у цьому 4 представники прибули на Конґрес прямо з Краю), а крім цього двоє гостей. Учасниками Конґресу були (подаємо в поазбучному порядку):

[1. Інж. Дмитро Андрієвський, член ПУН, Брюссель; 2. сотн. М. Антоненко, ЛУН, Париж; 3. Володимир Арсенич, ГУНМ, Прага; 4. Олесь Бабій, ГУНМ, Прага; 5. Ярослав Барановський, УВО, Львів; 6. Інж. Осип Бойдуник, ГУНМ, Прага; 7. Д-р Юліян Вассиян, член ПУН, Прага; 8. Інж. Василь Виноградник, ЛУН, Подебради; 9. Проф. Микола Вікул (нар. 3. 1. 1888 р. у Тбілісі, в Грузії, як син православного священика; помер 14. 5. 1935 р. в Празі), професор неорганічної хемії. (Писав під псевдом М. Райгородський), ЛУН, Подебради; 10. Інж. Ярослав Герасимович, (нар. 1. 7. 1898 р. в Білявцях, у Галичині), інженер хемічної технології; 11. Д-р Дмитро Демчук, ЛУН, Прага. Учитель чеської ґімназії; 12. Максим Загривний, старшина Армії УНР, поет, писав під всевдом Максим Грива, помер на сухоти 1931 р. в Празі; 13. Євген Зиблікевич, УВО, Перемишль, сотник СС; 14. Олександер Згорлякевич, УВО, Данціґ: 15. Ген. Микола Капустянський, УВО, ген.-хор. Армії УНР; 15. Петро Кожевників, ЛУН, Берлін; 17. Полк. Євген Коновалець, Комендант УВО і Голова ПУН-у; 18. Інж. Леонід Костарів, ЛУН, Прага, інж. аґрономії, (нар. 6. 2. 1888 в Петербурзі); 19. Макар Кушнір (нар. 10. 8. 1890 р. Помер 2. 8. 1951 року в Бельгії; 20. Степан Ленкавський, СУНМ, Львів, студент філософії; 21. Інж. І. Малько, сотн. СС; 22. Інж. Володимир Мартинець, ЛУН; 23. Доц. Яків Моралевич, ЛУН, Подебради; 24. Степан Охримович, СУНМ, Львів, студент філософії, нар. 18. 9. 1905 р. у Сколім, Західня Україна. Помер 10. 4. 1931 р. в Завадові біля Стрия; 25. С. Пасічник Тарновський, ЛУН, Подєбради; 26. Зенон Пеленський, Берлін, журналіст; 27. Інж. Юрко Руденко, ЛУН, Прага, інж. економії, нар. 12. 8. 1899 р. в Окниці на Бесарабії; 28. Інж. Микола Сціборський, член ПУН-у, полк. Армії УНР, інж. економії, нар. 28. 3. 1897 р. в Житомирі, загинув 30. 8. 1941 там же; 29. Інж. Андрій Федина, УВО, Данціґ; 30. Ріко Ярий, УВО, Берлін, сотн. УГА, нар. 14. 4. 1898 у Ряшеві.]

Гістьми на Конґресі були:

1. Полковник Кіндрат Плохий (представник українців з Кубані); 2. Іван Кедрин Рудницький (член УНДО, член редакції львівського щоденника „Діло”).

Нараду відкрив Голова Проводу Українських Націоналістів полк. Євген Коновалець. У своїй вступній промові він зробив перегляд українського націоналістичного руху протягом останніх років і з'ясував завдання Конґресу. Після цього він передав слово гостеві К. Плохому, який привітав учасників Конґресу від імени українців північного Кавказу, що в основу своєї політичної програми поставили постулят побудови незалежної соборної української держави.

Президію Конґресу обрано в такому складі: інж. Микола Сціборський – голова, ген. Микола Капустянський (в офіціяльному комунікаті названий псевдонімом: П. Низола) і д-р Юліян Вассиян – заступники голови; Володимир Мартинець, Володимир Арсенич, Ярослав Герасимович та інж;. Юрій Руденко – секретарі.

Наради відбувалися в формі засідань окремих комісій та пленумів. Створено шість таких комісій: 1) ідеологічна – голова Ю. Вассиян, 2) соціяльно-економічна – голова доц. Я. Моралевич, 3) військова – голова полк. Є. Коновалець, 4) політична – голова д-р Дм. Демчук, 5) культурно-освітня – голова О. Бабій, 6) організаційна – інж. Л. Костарів.

На пленарних засіданнях в дні 28. 1. були відчитані такі доповіді: „Сучасне положення на українських землях” – полк. Є. Коновалець; „Український націоналізм” і „Державний устрій України” – Дм. Андрієвський; „Міжнародня політика України” – З. Пеленський.

Наступного дня, 29.1., виголошено на пленумі такі доповіді: „Аґрарна політика” і „Торговельна політика” – М. Сціборський; „Промислова політика” – Л. Костарів; „Фінансова політика” – Я. Моралевич; „Соціяльна політика” – В. Мартинець; „Література і мистецтво” – О. Бабій; „Релігійне питання” – М. Вікул; „Військова справа” – ген. М. Капустянський; „Організація Українських Націоналістів” – П. Кожевників.

У днях 30 і 31 січня та 1 лютого праця Конґресу відбувалася в комісіях, де додатково було прочитано такі доповіді:

1. Ідеологічна комісія: „До головних засад націоналізму” – Ю. Вассиян; „Причини невдачі наших визвольних змагань” – Ст. Охримович; „Суверенна Україна та національна революція” – Ст. Ленкавський; „Основи українського націоналізму” – Дм. Демчук; „Дві концепції” – Дм. Андрієвський.

2. Соціяльно-економічна комісія: „Економічні взаємини між Україною і Росією в СССР” – В. Богуш; „Уваги до економічної політики України” – О. Бойдуник; „До морської політики України” – Я. Герасимович.

3. Військова комісія: „Військова справа” – полк. Є. Коновалець; „Військова політика України” і „Справа інтервенції” – ген. М. Капустянський; „Проблема морської оборони України” – Л. Костарів.

4. Політична комісія: „Революція національна і пролетарська”, „Проблема сталого миру на Сході Европи й Україна” та „Національна революція на Західніх Землях України” – Л. Костарів; „Проблема майбутнього державного устрою України” та „Фашистівська Італія” – Ст. Нижанківський; „Політичне становище в Західній Україні” – С. Чучман: „Закарпаття” – Р. Ярий; „Політичне становище на Буковині та Басарабії” – Ю. Руденко.

5. Культурно-освітня комісія: „Шкільна політика” та „Література й мистецтво України” – М. Загривний.

6. Організаційна комісія: „Проєкт устрою ОУН” – П. Кожевників;

„Уваги до статуту організації націоналістів” – О. Бойдуник; „Уваги до статуту ОУН” – Л. Костарів.

Усього на пленумах і на засіданнях комісій було прочитано 40 доповідей. (З цього числа тільки доповідь Ю. Вассияна була ще перед Конґресом надрукована на сторінках „Розбудови Нації”). Доповіді, впарі з висновками та проєктами резолюцій із даного питання, були заздалегідь роздані всім учасникам Конґресу.

На засіданні ідеологічної комісії розпочалася полеміка, що опісля перенеслася частково і на кінцеве пленарне засідання під час ухвалювань ідеологічних концепцій. Юліян Вассиян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно-ідеалістичні основи українського націоналізму, вирослі з ідеалістичного світогляду українського народу, теоретично зформульовані в писаннях Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дм. Андрієвський і Дм. Демчук, що намагались включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріялістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Перемогла перша концепція.

На пленарному засіданні в дні 2-го лютого зроблено підсумки праці окремих комісій, ухвалено Постанови Конґресу та Устрій Організації Українських Націоналістів. Останнього дня Конґресу, 3-го лютого, обрано керівні органи ОУН. Головою Проводу Українських Націоналістів вибрано одноголосно полк. Є. Коновальця. На його пропозицію, затверджено такий персональний склад Проводу: М. Сціборський, В. Мартинець, П. Кожевників, Дм. Андрієвський, Ю. Вассиян, ген. М. Капустянський (Низола), Дм. Демчук і Л. Костарів. Головним Суддею іменовано одноголосно Я. Дуба, а Головним Контрольним – доц. Я. Моралевича.

Після обрання його Головою Проводу, полк. Є. Коновалець перебрав дальше ведення Конґресу.

На закінчення Конґресу полк. Є. Коновалець виголосив промову, в якій сказав, між іншим, таке:

„Як знаєте, Мої Друзі, я не є приятелем гомінких слів...

„Я не знаю, чи і наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось-тут прийнялися. Це залежатиме від праці, зусиль, послідовности і жертвенности нас усіх. І це залежатиме від того, наскільки ми нашу справу зуміємо зробити зрозумілою всьому українському громадянству. Отже, сьогодні ще надто швидко казати, що, покликаючи до життя нашу Організацію, ми вже тим самим довершили велике діло, або що наша Організація обов'язково призначена бути великою. Але одне, знаю напевно: доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаються на цілі десятиліття, і в якій кується новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії...

„Сьогодні ми покищо тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов'язання. Але це ще не осяг. Бож мусимо собі ще раз коротко узмисповити і величину цього нашого зобов'язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними, шляхами.

„Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу...

„Чи можемо пориватися на такі великі діла? Чи ми, як колектив, і кожен з нас, як одиниця, – маємо в собі цю міру і цей формат, щоб відповісти прийнятому зобов'язанню? Цього свідоцтва ми не можемо виставляти самі собі: його виставить нашій Організації щойно пізніше твердий іспит самого життя. Завжди це є мужі, що творять історію. Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками, як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації”.

Конґрес закінчено 3-го лютого 1929 р., о 1-ій год по полудні.

Про відбуття Конґресу Українських Націоналістів та про покликання ним до життя Організації Українських Націоналістів повідомлено українське громадянство окремою відозвою такого змісту:

Від Конґресу Українських Націоналістів

Боротьба Української Нації за незалежність у рр. 1917-20 скінчилася поразкою. Поневолення України змінило лише форму. Кількість окупантів української землі збільшилася.

Але в огні боротьби вибуяло в українському народі незламне прагнення волі й остаточно оформився ідеал Незалежної Соборної Української Держави, який серед тяжких обставин сучасности владно кличе Українську Націю до продовження боротьби аж до остаточної перемоги.

Цей ідеал ліг в основу нового українського світогляду й нового творчого чину, – в основу українського націоналізму.

За короткий час націоналістичний рух перейшов внутрішнє організаційне оформлення. Слідом за стихійним постанням численних угрупувань українських націоналістів, що провадили діяльність без спільної керми й пляну, Конференція Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 року покликала Провід Українських Націоналістів, у тісній співпраці з поодинокими націоналістичними групами, Провід підготовив і скликав 27 січня – 3 лютого 1929 р. Конґрес Українських Націоналістів, в якому взяли участь представники з різних українських земель і чужини.

Конґрес покликав до життя й чину Організацію Українських Націоналістів, що має охопити всі існуючі націоналістичні групи, та ухвалив головні засади українського націоналізму.

Маючи за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення Незалежної Соборної Української Національної Держави, українські націоналісти змагатимуть до зібрання творчих сил унутрі нації та до зміцнення її відпорности назовні.

Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів Української Нації, але будучи в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України, національна диктатура, що витвориться в бігу національної революції, забезпечить у тяжкий час боротьби силу Української держави.

Щойно після відновлення державносте, національна диктатура перейде, через участь у владі провідної верстви, до створення законодавчих органів, на засаді представництва всіх організованих суспільних верств з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.

Місцеве самоврядування буде основою адміністративного устрою впорядкованої Української Держави, на чолі якої стоятиме покликаний представницьким органом голова держави.

У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до осягнення меж, що охоплюватимуть всі українські етнографічні терени й забезпечуватимуть їй належну господарську самовистачальність та стратегічну відборонність.

В основу внутрішньо-політичної діяльности ляже забезпечення духових потреб і матеріяльного добробуту населення та збільшення національного добра шляхом розбудови всіх галузей народнього господарства.

Визнаючи в засаді право приватної власности, державна влада ствердить законом, переведене на Сході України вивласнення поміщицьких земель без викупу, поширить силу того закону на інші українські землі, удержавить ліси та обмежить право вільної продажі землі.

Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности шляхом підтримання середнього селянського господарства, сільсько-господарської кооперації та промисловости.

Упромисловлення України буде переводитися на основі приватної ініціативи поруч удержавлення підприємств, що мають значення для оборони й нормального розвитку країни.

Вільна торгівля поруч державних монополів на вироби Удержавлених підприємств і на галузі перевозу ляже в основу торговельної політики. Система мит і торговельних договорів охоронятиме національне господарство.

Єдиний, рівномірний і поступовий, безпосередній податок, при обмеженій кількості посередніх податків, забезпечуватиме державні фінанси.

Співпрацю всіх виробничих верств Української Нації осягне державна влада регулюванням взаємовідносин поміж суспільними групами зокрема між капіталом і працею, на засадах волі праці права коаліцій і вільних умов працівників і працедавців. Разом з цим, буде затверджений восьмигодинний день праці із скороченням його в міру витворення сприятливих умов та заведене загальне соціяльне забезпечення.

Переводячи засадничо відділення церкви від держави, влада співпрацюватиме з церквою у справах духового виховання населення на підставах християнізму.

Обов'язкова, безплатна, державна школа, разом з приватними освітніми установами, перебере на себе виховання українського народу в національно-державному дусі та піднесе рівень української культури й цивілізації.

Єдина, реґулярна армія і фльота, збудовані на підставі загальної обов'язкової повинности, разом із територіяльними козачими частинами, оборонятимуть Українську Державу.

Визнаючи ці засади, Організація Українських Націоналістів протиставляється всім партійним і клясовим угрупуванням і буде стреміти, через опануваня цілого українського життя на всіх землях України й на чужині, до найширшого розгорнення української національної сили та до забезпечення великій Українській Нації відповідного місця серед інших державних народів

За Президію:

голова Микола Сціборський

секретар Володимир Мартинець

Постанови Великого Збору

Організації Українських Націоналістів

що відбувся в днях 28. 1. до 3. 2. 1929 р.

В „Розбудові Нації” (чч. 3-4 за березень-квітень і ч. 5 за травень 1929 р.) опубліковано постанови Конгресу. Ось вони:

І. ЗАГАЛЬНІ ОЗНАЧЕННЯ

1. Український націоналізм є духовий і політичний рух, що зродився з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття.

2. Українська Нація це вихідне положення кожної чинности та метове на-значення кожного прямування українського націоналізму.

3. Органічна зв'язаність націоналізму з нацією є фактом природного порядку і на ньому основане ціле розуміння істоти нації.

4. Нація є найвищий тип органічної людської спільноти, що при найбільшій своїй психологічній та суспільній зрізничкованості має свою одну внутрішню форму, витворену на ґрунті подібного природного положення, спільного пережиття історичної долі та невпинного стремління здійснитися в повноті силової натуги.

5. Внутрішня форма нації є основний чинник її динамічного тривання і разом з цим принцип синтетичного формування, який дає життю нації на протязі її історичного розвитку суцільну духову окресленість, зазначену в різних її конкретно-індивідуальних виявленнях. У тому означенні внутрішня форма – це є ідея нації, що основує та вможливлює її історичне ставання.

6. Історичне ставання – цей наглядний вираз постійної актуальности національної ідеї – вказує на безглядний ідеал нації, який полягає в її стремлінні, втриматися в системі світової дійсности в ролі безпосередньо-чинного підмету з найширшою сферою впливу.

7. На шляху до власного самоздійснення в формі найбільшої інтенсивно-сти історичного значення, нація чисельно збільшує запас своїх біофізичних сил на поширеній рівночасно територіяльній базі; у цьому відношенні відбувається у ній процес постійного переформлювання різних етнічних первнів у синтезу органічної національної едности; з погляду цієї своєї чинности нація все находиться в стані власного росту.

8. Найвидатнішим силовим засобом росту нації є її духова тугість, узмисловлена в витворених вартостях культури, що – з одного боку – затіснюють внутрішню спільність нації, а з другого – простелюють їй шлях від-осереднього впливу на оточення. Культура не є тільки чинником національної окремішности та її відпорности назовні, але першим з-поміж чинників безпосереднього зазначення на оточенні духової сили нації, за яким з тим-більшим успіхом наступає цивілізаційне і політично-господарське його опанування.

9. Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава.

10. Держава є зовнішньою формою такої взаємочинности всіх діючих сил нації, яка відповідає основним її якостям і в той спосіб уможливлює нормальний її розвиток у всіх можливих виявленнях; держава – це стан кожночасної окреслености нації формою організаційного співвідношення сил, замкнених в органічну цілість – систему, відмежовану назверх, як самостійна збірна одиниця.

11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо щолиш у державній формі свойого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного підмету.

12. Державна форма життя найвимовніше потверджує конкретне узмістовлення чинного характеру національної ідеї, а тому першим природним стремлінням нації є прикрити межі своєї державної виконности з цілим краєвидом свойого етнічного розпросторення, щоб таким чином державно оформити цілий свій фізичний організм – цю найважливішу елементарну підставу своєї будучности.

13. Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної Українська Самостійна Соборна Держава.

14. Для створення, закріплення і розвитку держави необхідна є засаднича умова: щоб держава була висловом національної істоти у спосіб найбільш творчої видайності всіх складових органів нації, отже виявляла систему організованої їх взаємочинности на засаді інтеґралізму суспільних сил з їх правами і обов'язками, відповідно до їх значення в цілості національного життя.

15. Український націоналізм висновує для себе з провідних засад державної організації практичні завдання, підготовчі для здійснення державного ідеалу соборними зусиллями українців-державників, зорганізованих на принципах: чинного ідеалізму, моральної своєзаконности, та індивідуального

почину.

16. Першим зав'язком та переємником завдань українського націоналізму є покликана до життя Конґресом Українських Націоналістів, Організація Українських Націоналістів, побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійности і монократизму.

II. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

1. Форма української державної влади буде відповідати послідовним етапам державного будівництва України, а то: національного визволення, державного закріплення та розвитку.

2. В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу української нації та найбільшу її відпорність назовні.

3. Що лиш після відновлення державности настане доба її внутрішнього порядкування та переходу до стану монолітного державного тіла. В цей переходовий час голова держави матиме за завдання підготовити створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств з узглядненням відмінностей окремих земель, ще ввійдуть до складу Української Держави.

4. На чолі упорядкованої держави стане, покликаний представницьким органом, голова держави, що назначить виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законодавчим тілом.

5. Основою адміністративного устрою Української Держави буде місцеве самоврядування, зокрема кожний край буде мати свій представницький законодавчий орган, покликаний місцевими організованими суспільними верствами, та свою виконавчу владу.

III. СОЦІЯЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПОСТАНОВИ

1. Вступні тези

1. Українська Держава буде змагати до осягнення господарської само-вистачальности нації, збільшення народного майна та забезпечення мате-ріяльного благобуту населення, шляхом розбудови всіх галузей народного господарства.

2. Господарське життя країни буде побудоване на основі співпраці держави, кооперації та приватного капіталу. Поодинокі ділянки народного господарства будуть розділені між ними, стануть предметом їх рівночасного й рівнорядного діяння, у залежності від корисности цього для цілости народного господарства та для інтересів держави.

2. Аґрарна політика

1. Інтересам народного господарства України відповідає існування та розвиток селянського господарства.

2. Вивласнення поміщицьких земель без викупу, переведене в час революції на Сході України, державна влада затвердить законом, силу якого поширить на всі землі Української Держави.

3. Державна влада переведе корективи в розподілі землі на Сході України, необхідні з огляду на стихійний, неупорядкований характер розподілу вивласнених земель у час революції.

4. Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности та ї про забезпечення благобуту селянства шляхом підтримання середнього селянського господарства.

5. Селянське господарство буде побудоване на праві приватної земельної власности, обмеженім державною реґуляцією вільної продажі і купна землі; з ціллю запобігти в цей спосіб надмірному зменшенню чи збільшенню земельних наділів.

6. Державна влада буде всебічно сприяти інтенсифікації селянських господарств та пристосовуванню їх до ринків, буде підтримувати розвиток сільсько-господарської кооперації, уділювати сільському господарству дешевого продукційного кредиту і буде дбати про аґрикультурну й аґриосвітню справи та про забезпечення хліборобської продукції державним забезпеченням.

7. Лісові площі будуть вивласнені без викупу та передані державі, або органам самоврядування. Лише невеликі площі, непридатні до удержавлення й муніципалізації, будуть у руках приватних власників.

8. Аґрарне перенаселення буде реґульоване шляхом приміщення селянських рештків у національній продукції та відповідно переведеній колонізації.

9. Міські землі та нерухоме майно остануть у руках приватної власности. Держава і органи самоврядування реґулюватимуть міське будівництво та усуватимуть мешкальні кризи й земельну спекуляцію шляхом скупчення в своїх руках відповіних реґуляційних земельних фондів.

3. Промислова політика

1. В цілі усамостійнення народного господарства та його всебічного розвитку, що зокрема диктують потреби державної оборони та конечність дати варстат праці лишкам сільської людности, держава буде сприяти упромисловленню країни.

2. Підприємства тих галузей промисловосте, що являються важливими для існування та оборони країни, будуть удержавлені. Інші підприємства будуть залишені приватному капіталові поодиноких осіб і асоціяцій на основі вільної конкуренції та приватної ініціятиви. У випадках, визначених законом, держава матиме право першенства перед приватними капіталами в набутті співвласности приватних підприємств.

3. Держава дбатиме про переведення раціоналізації всіх родів промисловости, зокрема їх машинового урядження, та про підготування кадрів фахівців і технічних робітників, що задовольнили б вимоги сучасної техніки.

4. Для піднесення добробуту сільського населення й для підготування фахових робітників для великої промисловости, держава буде сприяти розвиткові сільсько-господарської промисловости в формах виробничої кооперації.

5. Держава подбає про організацію виробничої та збутової ремісничої кооперації, підпираючи ремісництво в межах, що відповідають сучасному характерові продукції та ринків.

4. Торговельна політика

1. Торговельні операції, як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках, будуть розподілені між приватним капіталом, кооперацією і державою, яка то останньо перебирає торгівлю виробами удержавленої промисловости та головні роди перевозу.

2. Маючи на увазі нормальний внутрішній процес обміну розподілу, держава дбатиме рівночасно про забезпечення українським продуктам і виробам найвигідніших умов збуту на світових ринках, а для оборони національного господарства назовні вживатиме метод охоронного і сприяючого характеру та метод протекціонізму, що найдуть примінення у формі мит та торговельних договорів.

5. Фінансова політика

1. Податкова система буде оперта на засаді єдиного, рівноправного, поступового і безпосереднього податку при залишенні обмеженої кількости посередніх податків.

2. Держава дбатиме про розвиток банківництва в усіх галузях господарського життя. Емісійний банк буде установою найбільш незалежною від суто політичних чинників, та підлягатиме контролі з боку виконавчої влади та громадянства.

3. Справа уморення державних боргів, що припадуть на українську державу, як частина боргів окупаційних держав, буде упорядкована після засад справедливости і в рямках господарської спроможности.

6. Соціяльна політика

1. Реґулювання взаємовідносин поміж суспільними групами, зокрема право остаточного арбітражу в справах суспільних конфліктів, буде належати Державі, яка дбатиме про співпрацю виробничих верств Української Нації.

2. Члени всіх супільних груп будуть мати право коаліцій, на основі якого зони будуть об'єднуватись у професійних організаціях з правом синдикалізування після територіяльного принципу і після галузей виробництва, та матимуть своє представництво в органах державної влади.

3. Працедавці і працівники будуть мати право вільних персональних і колективних умов у всіх справах, що дотичать взаємних інтересів, у рямках законодавства та при контролі держави.

4. В приватних і державних промислових підприємствах будуть утворені виробничі ради з представників підприємців, керівників і робітників, з правом вгляду і контролі техніки продукції.

5. У хліборобських, промислових і торговельних підприємствах будуть утворені ради працівників, як представничі органи для полагоджування справ працівників у взаємовідносинах їх з професійними спілками, працедавцями та державою. Зокрема вони заключатимуть самі, або в порозумінні з професійними організаціями колективні умови, а в промислових підприємствах братимуть участь у виробничих радах.

6. Працедавці і працівники матимуть право вирішувати взаємні спори шляхом третейських судів. На випадок недосягнення згоди, за ними залишається право штрайків і льокавтів. Остаточне залагодження конфліктів належатиме державним арбітражним урядам.

7. Нормальним днем праці буде 8-годинний день праці з тим, що, наскільки дозволять на це обставини, держава подбає про його скорочення.

8. Признаючи засадничо волю праці, держава дбатиме про видатність праці, з одного боку, шляхом видавання закону, що визначуватиме умови кваліфікованої праці і концесіованих занять та нормуватиме внутрішній реґулямін підприємств, зокрема розпорядок робіт і технічний процес, з другого боку, при помочі контрольних органів та інших державних установ.

9. Ведучи державний уряд праці, та контролюючи приватні бюра посередництва праці, держава дбатиме про матеріяльну поміч безробітним, що її буде уділювати при посередництві професійних організацій з фондів, зібраних від працівників і працедавців, а у виняткових, визначених законом, випадках, з допомогових фондів громад і держави.

10. Держава заведе єдину організацію загального забезпечення, обов'язкову для всіх верств суспільности, приймаючи рівночасно на себе обов'язок удержувати всіх громадян понад 60 років життя, позбавлених власних засобів прожитку.

IV. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

1. Здійснення постуляту української державности передумовляє активізацію внутрішнього політичного життя українського народу, заманіфестовану назовні для зазначення української справи, як рішаючого чинника в питанні східньо-европейського політичного стану.

2. Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції, та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна союзницька політика.

3. Відкидаючи в засаді традиційні методи української політики орієнтуватися у визвольній боротьбі на котрогось з історичних ворогів Української Нації, українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзних зв'язань із тими народами, що вороже відносяться до займанців України, як рівнож шляхом належного використання міжнародних взаємовідносин для осягнення суб'єктивної ролі України в міжнародній політиці.

4. У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до осягнення найбільш відборонних меж, що охоплюватимуть усі українські етнографічні терени й забезпечуватимуть їй належну господарську самовистарчальність.

V. ВІЙСЬКОВА ПОЛІТИКА

1. Організація української військової сили буде поступово розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану України: ворожої займанщини, національної революції, державного закріплення.

2. В обставинах ворожих займанщин підготовку українських народніх мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організаторів і вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок.

3. Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави.

4. Оборону упорядкованої держави перебере єдина, реґулярна, надклясова, національна армія і фльота, що враз із територіяльними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинности.

VI. КУЛЬТУРА Й МИСТЕЦТВО

1. Українська Держава буде змагати до піднесення рівня культури й цивілізації на Україні, узгіднюючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчости, з духовою природою українського народу, його історичними традиціями і вимогами сучасности, та викорінюючи лихі наслідки чужонаціонального поневолення в ділянці культури і психіки народу.

2. Тільки розвиток тої культурної творчости і тих мистецьких течій, що зв'язані зі здоровими проявами в минувшині Української Нації та з культом лицарськости і волево-творчим відношенням до життя, зможе збудити здоровий гін нації до сили й могутности.

VII. ШКІЛЬНА ПОЛІТИКА

1. Керування і догляд за шкільництвом, як засобом виховання народніх мас в національно-державницькому дусі, та встановлення шкільної системи, що піднесла би на належний рівень розвитку освіту українського народу, буде належати державі.

2. В основу народнього шкільництва ляже система української, державної, обов'язкової і безплатної, єдиної школи, яка забезпечуватиме всебічний, гармонійний розвиток людини, та обійматиме й практичне, фахово-професійне виховання.

3. Приватні освітні установи та чужомовне навчання будуть допущені за дозволом держави в кожному окремому випадку, та підлягатимуть контролі державних чинників.

VIII. РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА

1. Вважаючи релігійне почуття внутрішньою справою людської особи. Українська Держава в цьому огляді стане на становищі повної волі релігійної совісти.

2. Приймаючи засадничо відділення церкви від держави, влада – задержуючи необхідну контролю над церковними організаціями – співпрацюватиме з українським духовенством різних культів у справах морального виховання нації.

3. В школу буде допущена наука релігії тих культів, що не будуть проявляти денаціоналізуючих тенденцій.

4. Українська Держава буде сприяти розвиткові української національної церкви, незалежної від чужоземних патріярхатів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні.

IX. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

1. Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свойого політичного діяння та не признаючи всіх тих міжнародніх актів, умов і установ, що стан українського національно-державного розірвання створили та закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе в категоричне противенство до всіх тих -сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляться, та протидіятиме всяким політичним заходам одиниць і колективів, що будуть являтися відхиленням від повиших засад.

2. Не обмежуючися в своїй діяльності на той чи інший терен, але змагаючи до опанування української національної дійсности на всіх українських землях та на чужих теренах, заселених українцями, Організація Українських Націоналістів вестиме політику всеукраїнського державництва без придавання їй партійного, клясового, чи якогонебудь іншого суспільно-грулового характеру, та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і класовим угрупуванням з їх методами політичної праці.

3. Спираючись на творчі елементи українського громадянства та об'єднуючи їх вколо українського національно-державного ідеалу, Організація Українських Націоналістів ставить собі за завдання уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українському народі державно-творчі зусилля, розгорнути українську національну силу на всю її ширину, і таким чином забезпечити великій Українській Нації відповідне місце серед інших державних народів світу.

* * *

Ухвалений Конґресом „Устрій ОУН” опубліковано, з пропущенням із конспіративних причин 1-го розділу, в цьому ж журналі („Розбудова Нації”, чч. 1-2, за січень-лютий 1929 р.). Нижче передруковуємо дотичний текст:

Устрій Організації Українських Націоналістів

II. Розділ

1. Членами Доросту ОУН можуть бути українці(-ки) у віці 8-15 років.

2. Членами Юнацтва ОУН можуть бути українці(-ки) у віці 15-21 років.

3. Членами ОУН можуть бути українці(-ки), яким сповнився 21 рік життя.

4. Кожний бажаючий вступити в ОУН подає до одного з відділів писану заяву з порукою двох дійсних членів ОУН.

5. Новий член протягом шести місяців вважається кандидатом.

10. Обов'язком членів е підлягати приписам Устрою, правильників, постановам і наказам усіх керуючих органів ОУН, ширити ідеологію українського націоналізму, притягати нових членів і своєчасно платити членські вкладки.

III. Розділ

1. ОУН на території України ділиться на 10 Країв.

2. ОУН на чужині ділиться на 10 Теренів.

3. Край ділиться на 5 Округ.

4. Терен ділиться, відповідно до політичних кордонів, на Держави.

5. Кожна Округа й Держава діляться на Відділи.

IV. Розділ

1. Відділ складається з членів ОУН, що перебувають в одній місцевості.

2. Відділ має гурти Доросту і Юнацтва.

3. На чолі Відділу стоїть Управа в складі Голови і двох членів.

4. Голову обирають Загальні Збори Відділу. Членів Управи затверджують Загальні Збори на пропозицію Голови.

V . Розділ

1. На чолі Округи чи Держави стоїть Секретар, якого призначає Провідник Краю чи Терену.

VI. Розділ

1. На чолі Краю чи Терену стоїть Провідник, якого призначає Провід Українських Націоналістів.

VII. Розділ

1. Законодавчим органом ОУН є Збір Українських Націоналістів.

2. Членами Збору є всі Секретарі Округ чи Держав, усі Провідники Країв чи Теренів, усі члени Проводу, всі члени Суду, Головний Контрольний і всі члени ОУН, що виконують ті чи інші самостійні завдання.

VIII. Розділ

1. Виконавчим органом ОУН є Провід Українських Націоналістів.

2. Провід складається з Голови, якого покликає Збір, і вісьмох членів, яких на пропозицію Голови затверджує Збір.

3. Кожний плен Проводу, що стоїть на чолі Референтури, зветься Референтом.

IX. Розділ

1. Фінансово-технічну контролю ОУН переводить Головний Контрольний, якого покликає Збір Українських Націоналістів.

X. Розділ

1. Голова Проводу, Провідники, Секретарі й Голови Відділів мають право накладати кари на членів ОУН.

2. Суд ОУН складається з Головного Судді, якого покликає Збір Українських Націоналістів, і двох членів, яких іменує Провід з-поміж фахово підготованих членів ОУН.

3. Правильник Організаційної Карности встановлює норми дисциплінарної влади керівників і діяльности Суду ОУН.

* * *

Покликання постановою Конґресу Українських Націоналістів з дня 2-го лютого 1929 р., до життя і дії Організації Українських Націоналістів (ОУН) завершило процес об'єднання націоналістичних груп і організацій в одну українську націоналістичну революційно-визвольну організацію.

ОУН з'явилась на політичному овиді не нежданно, ні не виникла вона штучно. Вона зродилась у процесі боротьби найкращих українських патріотів за права української нації, в боротьбі проти ворожої окупації і проти ворожих українській національній справі політичних сил, як наслідок багаторічного шукання найкращих організаційних форм для української революційно-визвольної боротьби. На початку 20-их років стихійно виник ряд окремих націоналістичних організацій, одна з одною не пов'язаних, і то як на українських землях, так і на чужині серед скупчень української політичної еміґрації. Через аналізу причин і факторів, що зумовили невдачу визвольних змагань 1917-1921 років, оті організації прагнули продовжувати національно-визвольну боротьбу єдиноправильним – революційним – шляхом. У здоровому органічному гоні до об'єднання приходить насамперед до злиття трьох націоналістичних груп у Чехо-Словаччині в одну „Леґію Українських Націоналістів”, яка в дальшому процесі об'єдналася з націоналістичною „Групою Української Національної Молоді” в „Союз Організацій Українських Націоналістів” (СОУН). Подібно було теж і на західноукраїнських землях. Студентська націоналістична організація „Група Української Державницької Молоді” та ідеологічні групи, що постали з „Організації Вищих Кляс Українських Ґімназій”, об'єдналися в один „Союз Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ). СОУН і СУНМ та УВО, яка остаточно теж; стала на політично-ідеологічні позиції українського націоналізму, злилися врешті в одну Організацію Українських Націоналістів (ОУН).

УКРАЇНСЬКЕ ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЧАС ПОСТАННЯ ОУН

В час постання ОУН українське політичне життя визначалося великим партійним розбиттям, розгубленістю і зневірою у власні сили в рядах вчорашніх політичних лідерів, занепадом політичної моралі серед партійних проводів і шуканням опертя на чужі сили. Ці лідери та партійні проводи вставляли ще в свою програму теоретичну вимогу самостійної соборної української держави, та насправді висували плян т. зв. „реальної органічної праці”, що оту вимогу практично перекреслювала. Тоді існували ще різні т. зв „державні центри”, а саме: республіканські „Державний центр УНР” і „Державний центр ЗУНР”, а крім цього ще й монархістично-гетьманський „Державний центр”.

Державні центри

„Державний центр УНР” уважав себе екзильним урядом Української Народньої Республіки та стояв на плятформі Варшавського договору з 1920 р. Інакше кажучи, він проповідував боротьбу за відновлення державної самостійности на осередніх і східніх землях України в формі Української Народньої Республіки, в оперті на Польщу, як союзника, і признання їй за те суверенних прав над західноукраїнськими землями: Галичиною, Волинню, Поліссям, Холмщиною і Підляшшям. Репрезентантом цього центру вважав себе Андрій Лівицький. який по смерті Симона Петлюри проголосив себе його наслідником, прибравши собі титул „Головний Отаман УНР”, а згодом – „Президент УНР”. А. Лівицький, разом із своїми найближчими співробітниками, перебував у Варшаві на „союзницькому” утриманні польського уряду, а в Парижі перебував проф. Олександер Шульгин як міністер закордонних справ екзильного уряду УНР. Там же проф. Ол. Шульгин редаґував головний політичний орган уенерівського „державного центру” – „Тризуб”.

Під Новий Рік 1929 було скликано у Варшаві з'їзд „Українського Центрального Комітету”, що повинен був стати центральним представництвом усієї наддніпрянської еміґрації при „екзильному уряді УНР”. Та на з'їзд прибули представники тільки тієї частини наддніпрянської еміґрації, що перебувала в той час у Польщі, а й з-поміж них коло 20 осіб заявилися проти політики Андрія Лівицького й демонстративно покинули з'їзд. Політику А. Лівицького підтримали ті, хто служив у польській армії чи державній адміністрації, або в якійсь іншій польській інституції.

Проти А. Лівицького і його групи, як репрезентантів наддніпрянської України, виступили зокрема недавні члени Директорії УНР, що перебували в Чехо-Словаччині, а саме: А. Макаренко, Ф. Швець та П. Андрієвський. Вони назвали А. Лівицького узурпатором, який, усупереч законам УНР, самовільно привласнив собі і титул Головного Отамана УНР, і право репрезентувати екзильний уряд УНР. Згадані діячі проголосили себе єдиними законними репрезентантами УНР, з титулу свого членства в Директорії УНР. Для протиставлення намаганням групи А. Лівицького здобути собі підтримку з боку загалу наддніпрянської еміґрації через створений ними „Український Центральний Комітет”, вищезгадані члени Директорії, а особливо А. Макаренко, на переломі 1928/29 рр. заходились творити „Українську Національну Раду Закордоном” (УНРЗ), що мала бути репрезентантом усієї наддніпрянської еміґрації „перед законним урядом УНР – Директорією УНР”.

Крім цього, проти варшавської групи УНР, очоленої А. Лівицьким, виступила так само і празька група ес-ерів: М. ІПаповал, Григоріїв, Ол. Шелухин, С. Русова. Група ця, в противагу двом вищезгаданим „державним центрам”, заходилася в той самий час творити „Народню Українську Раду” (НУР), як „єдине законне і демократичне” представництво всієї наддніпрянської еміґрації.

Продовжував існувати теж „екзильний уряд Західньо-Української Народньої Республіки” (ЗУНР) – д-ра Євгена Петрушевича, хоч авторитет його впав уже майже зовсім – через відвертий перехід на совєтофільську орієнтацію. В Галичині підтримувала його ще тільки невеличка „Українська Партія праці”, з тижневиком „Праця”.

Компромітував уряд Петрушевича й той факт, що недавній міністер закордонних справ цього уряду д-р Степан Витвицький прибув до Польщі, начебто для оборони воєннополонених і в'язнів, і незабаром став з листи УНДО послом до польського парляменту. Склавши посольську присягу на вірність польській державі, д-р Ст. Витвицький тим самим офіціяльно визнав польську окупацію над західноукраїнськими землями. Так само і д-р Осип Назарук, недавній міністер пропаґанди в Уряді ЗУНР, став у пізніші роки проповідником льоялізму супроти польської держави, як редактор наскрізь угодовецької газети „Нова Зоря”, Що виходила у Львові. Врешті д-р Василь Панейко, теж недавній міністер уряду ЗУНР, почав проповідувати москвофільську концепцію „Союз держав східньої Европи”.

Ще один „державний центр” на еміґрації створили гетьманці. Колишній гетьман Павло Скоропадський перебував на еміґрації в Берліні. Його однодумці проголосили, що зречення П. Скоропадського з гетьманату в листопаді 1918 р. було вимушене, а тим самим не важне і тому Павло Скоропадський залишається далі єдиним законним Репрезентантом Української Держави.

Так, отже, існувало в той час аж чотири „державних центрів” на еміґрації, що з них кожен уважав себе єдино „законним”, „леґітимним”, „традиційним”. Та що найгірше, кожен із них проповідував орієнтацію на котрусь із сторонніх сил.

Політичні партії

Такий образ розбиття являли собою й тодішні українські політичні партії.

Найгаласливіша на еміґрації партія ес-ерів (соціял-революціонерів), після того, як її „ліве крило” повернулось до УССР і стало до співпраці з большевиками, черговий раз розбилася. „Революційно-Демократичний Союз” і „Селянська Спілка” ес-ерів самоліквідувались, а на з'їзді партії в 1929 р. обох її лідерів – Шаповала і Григорієва – усунено з проводу. Таким способом соціял-революційна партія розкололася на три частини-групи: Куликівського і Клименка, Шаповала і Григорієва, Богацького і Паливоди. Кожна з тих груп претендувала бути єдиною партією соціял-революціонерів.

Не менше розбитою була і соціял-демократична партія. Особливо велике безладдя в рядах соціял-демократів настало після того, як лідер партії Володимир Винниченко розкаявся був перед большевиками і виїхав до УССР, а потім, уже „розчарований”, знову повернувся за кордон. Тоді-то виник цілий ряд соціял-демократичних „партій”, що на ділі були лише невеличкими (часом лише з двох-трьох членів складеними) партійними групками.

Ідеологічно-організаційний розлам не оминув у той час і гетьманської організації, від якої в 1929 р. відкололася група Полтавця-Остряниці, що проголосив себе „гетьманом”. Та найяскравішим проявом розколу серед гетьманців була публічна заява її дотогочасного ідеолога Вячеслава Липинського про розрив з П. Скоропадським. У цій заяві, написаній у дуже гострому тоні, В. Липинський написав, між; іншим, таке: „Урочисто, як теперішньому, так і будучим поколінням Української Землі заявляю, що ні я, ні мої однодумці з таким „українським монархізмом”, який робиться тепер п. Павлом Скоропадським і його прибічниками у Ванзее, ні в ділах, ні в помислах наших не мали, не маємо і не будем мати нічого спільного. Коли б такий „монархізм” під проводом Павла Скоропадського, чи іншого подібного „гетьмана”, мав колинебудь на Україні появитись, – коли „гетьманцями-монархістами” стануть звати себе люди, в яких довголітня політична розпуста і мандрівки по різних політичних партіях виснажили всю віру, всю ідейність, всю дисциплінованість, товариськість, і оставили в душі лише згарища, повні злоби, заздрости, перфідії і звичок до політичного крутійства, – то заявляю, що такий монархізм буде найгіршою формою правління, яку тільки Україна може мати, і що прокляття за такий монархізм нехай не спадає на мою голову, бо я перед ним остерігав і проти нього боровся”.

Найсильніша галицька партія „Українське Національно-демократичне Об'єднання” (УНДО), після відходу з неї в 1927 році групи радянофілів під проводом В'ячеслава Будзиновського, пережила новий внутрішній конфлікт. А саме: ряди УНДО покинула група Дм. Палієва, яка створила нову партію „леґалістичних націоналістів” – Фронт Національної Єдности (ФНЄ).

Так само і в лоні галицької соціял-радикальної партії (УСРП) відбувалися різні ферменти та внутрішньопартійні розгри. Нову соціял-радикальну партію намагався створити старий радикальний лідер Кирило Трильовський, після відсунення його від впливів у „матірній” партії. На з'їзді цієї останньої в 1929 р. викинено з партії посла до польського сейму Стефанова, зажадавши передання його посольського мандату до диспозиції партії. Відкололася від партії і т. зв. Богордчанська група д-ра Осипа Когута.

Крім цього, в Галичині існувала ще невеличка українська соціял-демократична партія (УСДП), провідними діячами якої були Володимир Старосольський, Володимир Темницький і Лев Ганкевич.

Галицькі партії, головно ж УНДО і УСРП, намагалися поширити свою діяльність і на північно-західні землі (Волинь, Полісся, Холмщину, Підляшшя), що в перші роки польської окупації було ще можливе, і ці намагання увінчалися були спершу деякими успіхами. Та вже незабаром польська окупаційна влада відгородила названі землі від Галичини адміністраційно-поліційним, т. зв. „сокальським”, кордоном і почала практикувати там окрему „реґіональну українську політику”, що практично проявлялася як крайнє угодовство, опортунізм і сервілізм супроти Польщі з боку продажних і безхребетних елементів українського походження. Найяскравішим уосібленням цієї політики був ославлений Петро Певний, лідер „Волинського Українського Об'єднання” (ВУО) і посол до польського сейму, слухняне знаряддя в руках польського адміністраційного кацика на Волині – воєводи Г. Юзефського.

В такій ситуації і за такого стану українського політичного життя по цей бік ризького кордону, а по той – за умов жорстокого тотального поневолення большевицькою Московією осередніх і східніх земель України – оформилась і почала діяти нова українська політична сила: Організація Українських Націоналістів (ОУН).

ОУН і українські леґальні партії

Організація Українських Націоналістів зайняла від самого початку неґативну поставу супроти всіх тодішніх українських леґалістичних політичних партій.

Яка ж причина такої постави: принципова ворожість до кожної іншої політичної партії, як до конкурента, монопартійні та монополістичні тенденції, чи неґативне ставлення до політики тих партій, як виразно шкідливої для української визвольної справи?

Оцінка тодішніх українських леґалістичних партій під польською окупацією зроблена українським революційно-визвольним рухом і висловлена, між іншим, на сторінках офіціяльного органу УВО „Сурма” про тодішній український опортуністичний табір:

„Один із наших письменників недавно писав:

Кожна справді визвольна боротьба – це за кожен раз і в кожному середовищі, де вона повторюється, боротьба безумовна і всеціла, боротьба всіх і всіма силами, словом – боротьба на життя і смерть. Визвольної боротьби пів-засобами, півдорогами і півділами немає, ніколи не було і бути не може.

Але цієї правди не хоче знати опортуністичний табір, що складається з різних політичних груп і партій, які займаються „реальною” політикою, проповідують „органічну працю” та мають „орієнтаційні концепції”. Всіх їх ціхує одна спільна риса: всі вин хотіли б „хитро-мудро, невеликим коштом” – „збудувати Україну”.

І так одні (уенерівці) вже від років проповідують: українці самі не зможуть побороти всіх ворогів, а що більше – навіть самих большевиків; тому ми вступили в союз із поляками і відступили їм західноукраїнські землі; за те польські війська звільнять Велику Україну з-під большевицького ярма, тоді ми там створимо нашу державу, створимо власне військо, а коли окріпнемо – відберемо від поляків Західню Україну; а коли б мали навіть назавжди зрезиґнувати з Західньої України, то це оплатиться за самостійність Великої України.

А другі (гетьманці) кажуть: Росія завелика, щоб її поборола Польща, а тим більше ми самі не зможемо її побороти, та ще й тепер, в стані нашого поневолення. Зате легше є побороти Польщу, тому нам треба жити в згоді з Росією, створити „союз трьох Русей” з монархій московської, української і білоруської під сгептром московського монарха; тоді легко поборемо Польщу, відберемо Західню Україну й так діб'ємося „соборности”; а тоді зможемо зрезиґнувати з союзу з Московщиною, а якщо і ні, то також нічого злого не буде.

А треті (соціял-революціонери) кинули клич: монархії в Роси вже не буде і не є добре, щоб була, бо буде нас гнобити, як давніше гнобила. Зате треба утворити соціялістичну „Ліґу Востока Европи” в союзі з російськими соціялістами; Україна тоді легко відбере свої землі від Польщі, буде соборна і самостійна, бо союз із соціялістами не буде ніякою неволею, а союзом самостійних держав.

Четверті (ундівці) вже давно почали проголошувати: не можемо звільнитися нараз, а лише поступово, етапами. Тому дбаймо ми за галицький загумінок і тут стараймося дістати автономію; тоді ми скріпнемо й наша самостійність прийде автоматично.

А п'яті (соціял-рідикали) кажуть: біда наша не в Польщі, і не в польській державі а в фашистівській диктатурі в Польщі. Коли б не було диктатури, то польський працюючий нарід погодився б з українським працюючим народом. Отже, в Другім соціялістичнім Інтернаціоналі наше спасіння.

Шості (соціял-демократи) додають до того ще й большевицьку диктатуру, як причину неволі на Великій Україні, і також шукають спасіння в ІІ-ім Інтернаціоналі й у світовій демократії.

Сьомі (радянофіли) говорять: ми вже маємо українську державу над Дніпром, а треба на тільки визволитися з-під Польщі. Тому наше спасіння в большевиках, які прилучать Західні Землі до Радянської України, і тоді будемо мати і самостійність, і соборність.

Осьмі (католики Хомишина) заявляють: Радянська Україна – це царство Антихриста, і - „не Рада Амбасадорів, але Провидіння Боже поставило нас, як частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися. Хотяй би нас польська держава гнобила і переслідувала, то таки маємо завжди і всюди зазначувати нашу льояльність; наша льояльність має до того стреміти, щоб польська держава

була сильна і забезпечена”. Лише тоді дістанемо автономію, а тоді побачимо.

Що більше, маємо й таких „реальних” політиків (Панейко), які постійно міняють свої орієнтації, в залежності від того, де бачать силу: коли Денікін був сильний, тоді видвигали концепцію злучених держав сходу Европи, отже

союз із білими москалями; коли ж упав Денікін, а большевики закріпили свою владу, то перескочили до радянофільської орієнтації; коли ж із большевиками почало бути „не теє”, тоді давай проповідувати територіяльну автономію під Польщею.

Але мали ми ще ліпший випадок: один і той самий „реальний” політик редаґував „Діло” і проповідував „самостійність і соборність” та принципіяльну політику, а заразом, із одного боку, через В. Бачинського вів угодово-польонофільську політику, а з другого боку – редаґував радянофільські „Нові Шляхи” та разом із большевицьким консулем ширив радянофільство.

Отака-то „реальна політика” – сидження на двох, а то й на трьох стільцях, щоб і „капитал пріобресті і невінность соблюсті”, – розуміється, до нічого путнього не може довести не тільки тому, що навіть самі ті протилежні концепції взаємно виказують свою абсурдність і нереальність, отже засуджують себе взаємно, – але й тому, що кожна поодинока група з табору „реальної політики”, а то й навіть поодинокі „реальні” політики самі себе неґують, коли проповідують одне, а роблять зовсім щось протилежне, або коли нині роблять одне, а завтра щось друге – протилежне.

Ми вже навіть не говоримо про те. що всі ті „концепції” „реальної” політики не мають ніякої об'єктивної вартости, бо ані поляки не думають про створення України над Дніпром (доказом на що є хоч би похід ляхів на Київ 1920 р., ризький мир і пакт неаґресії, абстраґуючись від давньої історії і теперішньої політичної думки польських провідників); ані не думають вони про ніяку автономію на Західній Україні (доказом чого є „пацифікація” з цілим дотеперішнім винищуючим режимом згідно з пляном „на зніщенє Русі”); ані російські монархісти не думають про самостійну Україну (доказом цього є не тільки стара монархія, але й поведінка „чорної сотні” на Україні за часів гетьмана Скоропадського та воєнна акція Денікіна на Україні); ані російські демократи й соціялісти не думають про самостійну Україну (доказом на що є російські правительства за часів Центральної Ради, що навіть на автономію не хотіли дати згоди); ані большевики не „будують” українську державу і не думають принести волі західній Україні (доказом є Соловки, комуністична партія і ризький мир); ані Другий Інтернаціонал не дасть нам спасіння (доказ – рішення його про непорушність польських державних границь і засудження ним усякої революційної і повстанчої акції в совєтському Союзі)”.

Оця стаття дає ясну відповідь на питання, чому ОУН зайняла вороже становище до всіх тогочасних леґалістичних українських партій. Без-компромісово самостійницька революційно-визвольна політика ОУН була рішучим і цілковитим запереченням угодовецько-опортуністичної політики леґалістичних партій. Політика цих партій була наскрізь шкідливою для української визвольної справи, через підривання в народі віри у свої власні сили та через пропаґанду примирення з ворогом і рабством.

Не можучи до цього признатися, оті партії обвинувачували ОУН у монопартійних тенденціях. Проте ж з історичної перспективи добре видно, що політика ОУН була абсолютно правильною і для української визвольної справи единоспасенною.

ВІДГОМІН НА СТВОРЕННЯ ОУН

Як прийняли постання ОУН українські партії

Різні українські політичні партії, що існували раніше, чи існують ще й тепер, завжди закидали Організації Українських Націоналістів нетолерантність супроти цих партій. Як же ж вони самі прийняли факт постання ОУН?

Загально кажучи, постава всіх тих партій супроти ОУН була крайнє неґативна. Найбільшу ворожість супроти ОУН виявив табір уенерівців, очолений Андрієм Лівицьким. Офіціоз цього табору „Тризуб” постійно нападав на ОУН неперебірливою лайкою. І так, в числі за 24 лютого 1929 р. „Тризуб” написав про створення ОУН наступне:

„На протязі останнього року з окремих еміґрантських течій щодо самореклями рекорд побив нововиявлений Провід Українських Націоналістів у своєму органі „Розбудова Нації”. Розуміється, ми не такі наївні, щоб вірити цілому тому реклямному галасуванню, яке утворюють біля своєї націоналістичної фірми її власники, але за еміґрантських умов і саморекляма може вплинути на переоцінку питомої ваги даної політичної течії... Хто є вони, ті панове націоналісти з-під знаку Проводу, які оповіщають свій виступ на громадську арену з таким галасуванням? Перегортаємо їх орган „Розбудова Нації”. Вони хотять собі засвоїти два ймення – ім'я представників молоді й представників новітнього націоналізму. Думаємо, що ні на перше, ні на друге панове з Проводу не мають права... Через що власне групка людей, що назвала себе „Проводом”, сміє брати на себе претенсії бути єдиним репрезентантом українського націоналізму?”

„Тризуб” у числі за 5 травня 1929 р. дав таку оцінку програми ОУН:

„Такі наміри націоналістів, як удержавлення лісів і обмеження продажу лісів явно викривають етатські нахили наших майбутніх диктаторів. Яка ж тоді лишається ріжниця у методах в порівняні з большевизмом? Так само на большевицький манер збираються націоналісти збудувати і соціяльну базу влади ... Очевидно, було б ніяково говорити серйозно про програму і партію націоналістів. Є лише певна група з певним настроєм... Дійсно, приглядаючись до того, хто в „Розбудові Нації” виробляє і творить ідеологію Проводу, хто належить до складу його, приходиш до висновку, що при тих умовах годі говорити про можливість витворення чогось нового, єдиного, що з'єднувало б людей в певну ідейну цілість”.

Неґативно поставився до ОУН також і гетьманський „Державний центр”. Орган гетьманців „Січ”, що появлявся в Чікаґо, подав у числі за 15 квітня 1929 р таку інформацію:

„В чеській Празі зав'язалася недавно з українських інтеліґентів на еміґрації дуже цікава організація. Та організація назвала себе „Організацією Українських Націоналістів”. Бідні українські „націоналісти” змагають до зміни теперішнього державно-політичного стану шляхом „національної революції” (без того, очевидно, ніяк не обійтися!) і до зміни внутрішніх економічно-суспільних умов шляхом послідовних реформ (пощо реформ, коли большевики вже їх зробили і ті „реформи” беруть наші бідні націоналісти в свою програму)... Та організація назвала себе „Ліґою” або „Організацією Українських Націоналістів” здається тому, що її члени вважають, що ніде на світі нема ніяких других націоналістів”.

У цьому ж часописі, числі за 1 червня 1929 р., читаємо, між іншим, таке:

„Тим „героєм”, що валив Українську Державу і приїхав аж сюди з порадами про потребу „вічної революції” на Україні, єсть бувший полковник нещасливих українських „Січових Стрільців” – п. Євген Коновалець. Замість помолитися Господу Богу, замість вдаритися в груди і сказати: „Боже, милостив буди мені, грішному” та просити у Господа прощенія за окаянні літа з р. 1918, сей „герой” вибрав іншу дорогу, вірний засаді „вічного революціонера”. Він оснував у Чехах в спілці з такими другими героями, що їх дух „рветься до бою”, своєрідне Товариство або „Леґію Українських Націоналістів”. Наші свідомі робітники вже розуміють, в чім діло, і не тільки не виявляють українським „вічним революціонерам” своєї симпатії, але навпаки – відвертаються від них з погордою, бо знають і розуміють, що вони завалили в р. 1918 Українську Гетьманську Державу і так віддали її в руки Ляха, Москаля і Румуна. Отож, ще раз повторяємо, що даремні й пусті є кличі українських „вічних революціонерів” так довго, доки вони не признають одної правної української гетьманської влади, хоч вона, завдяки їх юдиній роботі, сама нині на вигнанні”.

„Соціял-Демократ”, що появлявся в Празі під редакцією Ісаака Мазепи та Панаса Феденка, інформуючи про ОУН, побив усі рекорди пресової вульґарности. Ось кілька прикладів політично-журналістичної культури українських соціял-демократів:

„Лямпові революціонери”, „недобросовісні політиканти”, „анархісти” і „революціонери” з УВО, в „самозакоханому засліпленні”, „підняли рев” (і створивши ОУН, висунули) „глибокопримітивні ідеї нашого т. зв. українського націоналізму”. „Ці панки, граючись у диктатуру, спекулюють на крові й муках свого народу”. „УВО своїми саботажами працювала на Пілсудського”, програма дії ОУН проти окупантів – це „дитячі змови”, а революційні методи боротьби – це „простацькі, наївні методи політичного примітивізму”.

Взагалі, вся заплянована революційна діяльність ОУН, в оцінці українських соціял-демократів, – це „злочинна безвідповідальність отаманів”, а революційно-визвольна тактика – це „тактика тореадора: роздразнити бугая і придивлятися збоку, як він рогами своїми поре черево шкапи”.

Орган „екзильного уряду ЗУНР” – „Український Прапор”, в числі за 15 квітня 1929 р., повідомив про постання ОУН так:

„Провід Українських Націоналістів, себто жмінка молодих, шукаючих життєвого примінення людей, переважно петлюрівців, що під проводом отамана Коновальця на Конґресі у Відні і собі склеїла щось у формі диктатури, і стоячи зрештою ідейно недалеко від уенерівців варшавського толку, утворила свою філію за кордоном під кличем „чистого націоналізму”.

„Діло”, орган УНДО, в числі за 4 квітня 1929 р., дало таку оцінку:

„Якщо націоналісти проти партійництва, то вони мусять здати собі справу, що зорганізувавшись, вони стали не чим іншим, а новою українською політичною партією, тільки партією фашистівського покрою”.

А в звідомленнях про 3-ій З'їзд УНДО подано слова одного з доповідачів:

„Від націоналістичних елементів нічого позитивного для національної політики в нинішніх часах надіятись не можна. Вони самі не знають, до чого вони зміряють. Але шкодити вони можуть”.

Подібно, як „Соціял-Демократ”, лайкою та інсинуаціями привітав новостворєну ОУН також і „Громадський Голос”, офіціоз галицьких соціялістів-радикалів, прозиваючи українських націоналістів „фашистами”, „організацією попобичівських паничиків” та „спекулянтами на безпросвітності робочого люду”.

Так ото привітали ОУН тогочасні українські політичні партії.

Большевики про створення ОУН

Постання ОУН привернуло до націоналістичного руху пильну увагу большевицької пропаганди і партії в УССР, а також; її експозитури на Західноукраїнських землях – КПЗУ. І так, харківський „Більшовик України” (ч. 7-8, за 1929 р.) вмістив статтю М. Мотузка п. н. „Зовсім нового типу українці”, в якій, між іншим, написано таке:

„Слабкі організаційні ресурси молодого українського фашизму не дають одначе підстав легковажити потенціяльні можливості його, як певної активної націоналістичної концепції. Створюючи в умовах еміграції лише свою „Ударну групу”, прихильники молодого українського фашизму за певних умов можуть іноді мати впливи значно більші, ніж; би то дозволяли йому його організаційні дані. Ідеологічний натиск фашизму може за певних умов виявлятися на деяких ділянках нашого життя. Елемент деструктивний, хоч орган українських фашистів і має назву цілком конструктивну – „Розбудова Нації”.

На реальність відміченого в тій статті „впливу націоналістів на наше життя”, себто на життя українського народу під большевицькою окупацією, звернув увагу також і Ф. Голуб у своїй книжці „ ЛКСМУ в культурно-національному будівництві”, що її видало „Державне Видавництво України” (ДВУ) в Харкові 1929 р. Цитуємо:

„З одного боку бачимо український націоналізм, що соціяльним представником його є куркуль та прошарки української інтеліґенції, які з ним зв'язані; тут відбувається шалена боротьба в різних формах за вплив на молодь. Український шовінізм зокрема морально підтримують і допомагають йому уламки націоналістичної еміґрації за кордоном. Це є, так би мовити, духовно-ідейні отці... Якби комсомольські організації досить добре провадили роботу в справі українізації, не доводилось би натрапляти на факти; утворення ворожих нам організацій, або принаймні їх було б дуже мало. Наприклад, по селах Берещівка, Скипка і Нападівка Липовецького району, Вінницької области, створено оформлену організацію молоді під назвою і НПВУ (Народня Партія Визволення України). Угруповання хотіло зв'язатися з українською шовіністичною організацією дорослих і добитись скинення радвлади. Можна послатися ще на таке явище, як створення ворожої нам групи молоді в Березніговатському районі, Херсонської округи, керівником якої був колишній комсомолець. Такі явища настирливо сигналізують для ЛКСМУ про певну небезпеку в боротьбі за молодь”.

Подібним тоном вдарила на сполох теж „Пролетарська Правда”. І так, наприклад, у 39-ім числі цієї газети, з датою: Київ, 20. 6. 1929 р., в статті М. Харитонова „Клясова боротьба на ідеологічному фронті” читаємо таке:

„Із плятформою автора „проблеми української економіки”, звісно, цілком згодні закордонні українські націоналісти типу Донцова... Історична ділянка ідеологічного фронту на протязі останнього року теж характеризується чималим пожвавленням і активізацією ворожої ідеології. Закордонні українські фашисти в своїй „прогнозі” щодо процесів, які нібито відбувається на Радянській Україні, покладають свої надії на ту, як вони кажуть, на „нову провідну верству” з кіл радянської української інтеліґенції, що своєю психологією стоїть найближче до заможнішої, дрібновласницької селянської маси й що має стати „основою майбутньої національної державности” ... Наведена концепція українського історичного процесу користується чималим впливом серед декого з українських істориків-марксистів, а також і серед частини наукової молоді, що працює в галузі української історії... Проти ворожого ідеологічного фронту, що організує і скупчує проти нас свої сили, конче треба протиставити добре згуртований, войовничий марксо-ленінський фронт”.

Отож, алярмуючи про небезпеку для большевиків від ідейно-політичного наступу українського націоналізму, організаційно очоленого ОУН, большевики зразу ж усякими способами намагаються компромітувати український націоналістичний рух перед очима українського населення УССР. З цією метою вони вперто й послідовно прагнуть насамперед причепити українським націоналістам ярлик „фашизму”. Довгорічна большевицька пропаґанда проти італійської фашистівської партії, за її рішуче ворожу поставу супроти комуно-большевизму, спромоглася надати назві „фашизм” неґативного змісту, утотожнили його з поняттям антинароднього, терористично-диктаторського, буржуазно-ретроґрадного руху. Тому називаючи українських націоналістів „фашистами”, большевики хотіли викликати ворожість і погорду до них з боку українських народніх мас.

Прикладом большевицького фальшування ідеології, програми та політики ОУН є хочби така „замітка” в харківському „Більшовику України” (ч. 7-8, за 1929 р.):

„Українському фашистові раптом Варшава здається значно симпатичнішою, ніж Москва. Чому так, невідомо, – але в програмово-декляративному числі органу „Проводу Українських Націоналістів” стоїть цілком ясно, що Москва „є більш небезпечного для України”. Що більше, редакція „Розбудови Нації” дала повну амнестію польонофільській позиції Петлюри. Ні, таки снуються укр-фашистівські нитки на Варшаву. „Провід Українських Націоналістів” є кубло інтервентів”.

Як бачимо, цитуючи з „Розбудови Нації” вислів, що Москва є для України грізнішим ворогом, ніж Варшава, большевицька пропаґанда твердить, що ОУН є союзницею Польщі, з допомогою якої вона хотіла б знищити большевицький режим в УССР.

На іншому місці той же „Більшовик України” пише: „Члени „Проводу” в своїм центральнім органі не криються з тим, що основою їхньої „держави” має бути „верства земельних власників”, себто рештки старої шляхетської, дворянської верстви. Хоч форма влади, за словами наших фашистів, і не має вирішального значення в державному будівництві, але ми бачимо, що тут ходить не про що інше, як про режим монархії. В ч. 4. „Розбудови Нації”, на стор. 128, наші теперішні фашисти з кольосальним запалом боронять репутацію не кого іншого, як гетьмана Павла Скоропадського”.

Отож, за твердженням большевицької пропаґанди, українські націоналісти з ОУН – це „фашисти”, „реставротори шляхетчини та дворянства” і „оборонці гетьмана Павла Скоропадського”. Фальш такої пропаґанди більш, ніж очевидний.

Таке становище супроти ОУН зайняли й західноукраїнські вислужники большевиків. У постановах „II. Пленуму Центрального Комітету Комуністичної Партії Західньої України” (ЦК КПЗУ) читаємо, між іншим, таке:

„Треба також підкреслити посилену антирадянську діяльність груп фашистівських націоналістів, що гуртується навкруги празького місячника „Розбудова Нації”. Мнимо непримиримі націоналісти з групи Коновальця на ґрунті антирадянських плянів знаходяться в одному фронті з польським фашизмом і в щораз більшій мірі будуть примушені підлягати його команді...

„Ця група українського фашизму стремиться створити організацію, яка б здобула собі визначний вплив на організації української буржуазії в краю.

Спеціяльну увагу група „Розбудови Нації” звернула на молодь, організуючи „Союз Української Націоналістичної Молоді”, опановуючи „Пласт”, добуваючи впливи в українських студентських корпораціях і навіть пробуючи закладати гуртки серед української ремісничої і робітничої молоді”.

Отже, така ж сама свідомість грізної небезпеки для большевизму з боку українського націоналізму, і таке ж саме таврування „фашистами” та підсовування українським націоналістам – польонофільства.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ СУПРОТИ ФАШИЗМУ І ГІТЛЕРИЗМУ

Московські большевики та інші вороги України, а впарі з ними й українські опортуністичні партії намагалися причепити українському націоналізмові, особливо ж Організації Українських Націоналістів, ярлик „фашисти”, а згодом ще й „гітлерівці” – з метою принизити український націоналістичний рух і представити його як безкритичне наслідування чужих зразків, як пересаджування на український ґрунт чужих назадницьких політичних доктрин, і авторитарних організаційних форм.

Що це робили і роблять далі вороги України, то в тому немає нічого дивного. Аджеж ці вороги подекуди ще й досі намагаються заперечувати навіть саме існування української нації, мовляв, усе це „видумка” такої чи іншої чужої політичної потуги. Зате ж дуже жалюгідним явищем є те, що й українські політичні опортуністи не раз підспівують в один голос із ворогами України, називаючи український націоналістичний рух „фашистівським”, чи „гітлерівським”. Якщо ж уже мова про наслідування кимось з українців чужих зразків і прищеплювання на наш ґрунт чужих доктрин, то цей закид можна зробити тільки на адресу українських соціялістів всіх мастей і відтінків. Це ж вони виводять свої програми не з української духовости і традиції, а з вчення Маркса, Леніна, Плеханова, чи іншого чужинецького вчителя соціялізму.

А все ж таки цікаво, яке становище зайняла Організація Українських Націоналістів супроти фашизму й гітлеризму?

В час постання ОУН італійський фашизм під проводом Беніта Муссоліні мав уже за собою кілька років існування і діяльности, позначеної дуже серйозними досягненнями в політичній, економічній та соціяльній ділянках життя італійського народу. В критичні дні після першої світової війни фашистівський рух врятував Італію від комуністичної анархії, що почала була заливати країну. Перебравши в свої руки владу, фашизм запровадив лад і порядок, опанував важку повоєнну господарську кризу і привернув народнім масам патріотизм та дисципліну.

Ці наявні успіхи італійського фашизму привернули до нього увагу політиків, економістів та соціологів, а то й простих людей у всьому світі. Будучи не лише декляративно, але й на практиці безкомпромісовим ворогом комунізму та соціалізму, фашистівський рух здобув собі симпатію в їх противників. Комуністи та большевицька Москва визнали фашизм своїм смертельним ворогом. Аджеж якби не фашизм, то комуністи були б опанували Італію, і вже в перші повоєнні роки вона була б стала большевицькою випадовою базою для опанування Европи й Африки.

Не диво, що й серед українських націоналістів, безкомпромісових противників комуно-большевизму, італійський фашизм, як антикомуністичний рух, викликав симпатію, а як новий соціяльно-політичний та економічний рух – зацікавлення. Проте вони вважали його витвором чужого духа, непридатним для прищеплювання на український ґрунт.

ОУН чітко з'ясувала своє ставлення до фашизму, як ідеології, на сторінках свого офіціозу „Розбудови Нації” (ч. 8-9, за серпень-вересень 1929 р., стор. 262):

„У десятий рік після закінчення світової війни хто не чув про фашизм? Він притягає до себе увагу не тільки політиків, його противників, але й найшов широкий розголос, а навіть став модною назвою серед широкої публіки, хоч вона не завжди знає його суть. Ним стали цікавитися і люди науки; постали навіть інститути для вивчення фашизму. Про нього з'явилося вже немало спеціяльних публікацій різними мовами, крім української, в якій досі маємо тільки окремі статті про ті чи інші прояви.

„Тим часом і для нас далеко не зайвим є мати цілісну уяву, хочби тільки в стисло конспективнім огляді, цього нового й своєрідного політичного й соціяльно-економічного явища, бодай в основних його ідеологічних і практичних проявах.

„З надісланих праць даємо насамперед можність п. проф. О. Мицикові передати свої погляди про фашизм, який автор розглядає в процесі його розвитку – від початків до сьогоднішнього стану.

„Заразом зі свого боку підкреслюємо невмісність назви „фашизму”, якою охрестили український націоналізм його противники. Фашизм – це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагалася за владу у власній державі. Український націоналізм – це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки-що не можна утотожнювати з італійським фашизмом, але навіть не можна до нього надто приподібнювати. Тим більше не можна приподібнювати українського націоналізму до тих соціяльно й політично реакційних течій інших державних народів, що їх охрещено рівнож „фашизмом”, назвою зрештою невідповідною, коли візьмемо хочби на увагу те, що сам Муссоліні сказав: „Я тверджу, що в чужині є неможливо наслідувати Фашизм, тому що є там інші історичні, географічні, господарські й моральні умовини”.

Цю останню глибоку різницю між італійським фашизмом і українським націоналізмом чітко підкреслено й у черговій статті про фашизм, пера Є. Онацького, вміщеній на сторінках „Розбудови Нації” (ч. 12, за грудень 1929 р.):

„Зміст тої ріжниці полягає в тім, що фашизм зродився і переводив цілу свою акцію з межах власної держави, в опозиції до власного уряду, на власній національній території, і мав на увазі не створення якоїсь нової Держави, але лише відмолодження, перетворення старої. Тим часом український національний рух має перед собою займанські уряди, не має ніякої національної держави й головні його представники перебувають навіть на чужій території. Вже сама ця ріжниця є настільки істотна, що вона потягає за собою цілу низку важливих відмін у тактиці і в діяльності відповідних угрупувань. Ця ріжниця ще більше поглибилася з того часу, як італійський Фашизм прийшов до влади й почав користуватися для своїх цілей державним апаратом, вживаючи тої зброї, якої так охоче вживали і вживають проти нас наші вороги, що володіють державним апаратом на наших землях. Більше того, ця типова зброя державних переможців у кожній горожанській війні зробилася для ліберальної преси цілого світу і для цілої низки псевдофашистівських урядів та організацій ніби найбільш характеристичною для фашизму, тим часом, як вона є типова і для большевизму, і для російського автократизму, і для польської „соціялістичної” пілсудчини”.

До тих ясних заяв треба додати ще факт, що ідеологія українського націоналізму – прийнята Організацією Українських Націоналістів за свою і покладена в основу її програми – оперта виключно на тисячолітній державницькій традиції українського народу. ОУН не з'явилась неждано, а постала через органічне об'єднання українських націоналістичних і революційно-визвольних організацій, які виникли в той час, коли фашизм був ще лише в пеленках і ніхто з українців ним не цікавився. З того всього ясно, що тільки неук, або злобний ворог чи політичний противник, який не гидує свідомим фальшуванням правди, може називати українських націоналістів „послідовниками фашизму”.

Ще більшою нісенітницею є твердження ворогів і противників українського націоналізму про те, що ідеологія і програма ОУН – це „копіювання німецького націонал-соціялізму”.

В час постання Організації Українських Націоналістів німецький націонал-соціялізм був ще лише дрібною, для українців майже зовсім невідомою партією, однією з багатьох інших. Гітлерівська партія починає привертати до себе увагу щойно в 1931 р., як замітніша нова політична сила Німеччини. В „Розбудові Нації” починають появлятися інформативні статті про гітлерівську партію щойно в 1932 р., отже аж на четвертому році існування і боротьби ОУН. Отже, закид на адресу ОУН про ідеологічно-політичне чи програмове наслідування гітлерівців – це очевидна нісенітниця. Такою ж самою нісенітницею є ворожі інсинуації про „політичне пов'язання” Проводу ОУН чи навіть усієї ОУН з гітлерівською партією.

У відповідь на згадані ворожі наклепи. Провід ОУН опублікував у „Розбудові Нації” (ч. 11-12. за листопад-грудень 1931 р.) таку заяву:

„Від хвилини, коли організований український націоналістичний табір зайняв відповідне місце в теперішній українській дійсності, як активний чинник боротьби українського народу за відновлення Самостійної Соборної Держави, почали проти нього завзяту й щодо способів неперебірливу акцію уряди, суспільність та преса тих держав, що окупували українські землі. Поруч із насильствами та нищенням українців на окупованих ними українських землях, окупанти почали вживати ще одного способу – провокації.

„Мета тих провокацій полягає в тому, щоб викривити справжній зміст націоналізму та скомпромітувати його в опінії українських мас, а тим самим убити їхню віру в непереможну силу ідей українського націоналізму та тих методів боротьби, якими він послуговується для виборення волі Україні. Попри це намагаються окупанти представити український націоналістичний рух у шкідливому освітленні перед чужинцями.

„Зокрема комуністична Москва змальовує український націоналістичний рух як ворожу інтересам українського працівного люду „фашистівську” акцію, що перебуває на услугах Польщі та міжнароднього капіталу. Натомість Польща окреслює український націоналізм як німецьку або большевицьку авантюру, що загрожує мирові Европи.

„Останніми часами польська й большевицька преса, інспірована своїми урядами, почала з особливою впертістю й безоглядністю ширити різні злобні провокації про Організацію Українських Націоналістів та її Провід, а ті провокативні вістки почала повторювати й чужинна преса. Зокрема в одному випадку, для надання більшої правдоподібности своїм провокаціям, використала ворожа (і польська, і большевицька) преса факт уміщення в українському часописі „На Сторожі”, що видається в Софії, Болгарія, статті про німецьких націонал-соціялістів, при чому названо той часопис націоналістичним органом.

„Провід Організації Українських Націоналістів подає до відома наступне:

1. Останні вістки ворожої преси є наскрізь брехливі. Провід ОУН від самого початку своєї діяльности станув на ідеологічні, політичні та тактичні позиції активної боротьби проти окупантів українських земель – Москви і Польщі – та з тих позицій ніколи не сходив і не думає сходити. Тему зокрема й вістка про якісь ніби зобов'язання Проводу Українських Націоналістів супроти німецьких націонал-соціялістів провокативно протирічить загальнознаним та непорушним засадам політики Проводу.

2. З часописом „На Сторожі” Провід ОУН не мав і не має нічого спільного, а тому не може нести ніякої відповідальности за зміст статтей, які там появляються.

3. Ця нова хвиля ворожих провокацій проти українського націоналізму є з одного боку виявом слабости ворогів українського народу, а з другого – зросту революційних настроїв серед українських мас на окупованих територіях, як також активізації української справи взагалі в світі.

4. Провід ОУН заявляє, що на всякі дальші провокації відповідати буде не спростовуванням їх, але посиленням наступу організованого націоналізму”.

Цю свою заяву про ставлення українського націоналізму до німецького націонал-соціялізму підтвердила ОУН на початку другого десятиліття своєї боротьби ділом. А саме: в час окупування України німцями якраз ОУН була тією єдиною політичною силою українського народу, яка відверто виступала сама й закликала весь український нарід до політичної і збройної боротьби проти німецьких націонал-соціялістів.

КЛІТИНИ ОУН НА ЧУЖИНІ

У висліді створення єдиної Організації Українських Націоналістів, всі українські націоналістичні організації, які існували на чужині, повинні були самоліквідуватися й перетворитися в клітини ОУН.

В Устрої ОУН, ухваленому Конґресом, передбачено такі самі організаційні форми для мережі ОУН на українських землях, як для мережі ОУН на чужині. Але умови для існування та дії української націоналістичної організації на українських землях були цілком інші, ніж на чужині, і тому швидко виявилося, що й організаційні форми обидвох частин єдиної організації мусять бути цілком різні.

Злиття та переорганізування окремих націоналістичних організацій в єдину ОУН на теренах Чехо-Словаччини, Австрії, Німеччини та інших середньо- і західньо-европейських країн пройшло без будь-яких затримок. Управа Союзу Організацій Українських Націоналістів негайно передала свої компетенції ПУН-ові і Союз перестав існувати. Вслід за цим відбулося ліквідаційне засідання Генеральної Ради Леґії Українських Націоналістів, на якому прийнято й опісля опубліковано в „Розбудові Нації” (чч. 3-4 за березень-квітень 1929 року) таку постанову:

„Леґія Українських Націоналістів вже при своєму заснуванні зрозуміла, що український націоналізм повинен виступити як окремий політичний чинник у житті Української Нації, що він не може бути мовчазним у питаннях життя та благобуту нації, що він не сміє бути пасивним у визвольній боротьбі. Леґія рівнож зрозуміла, що цю політичну мету націоналізм може осягнути не обмеженням себе на плеканні національного почуття, а політичною роботою. Леґія вже тоді зформулювала політичну плятформу, яка в засаді покривається з плятформою, що її ухвалив Конгрес Українських Націоналістів.

Уважаючи, що лише напруженням усіх своїх сил Українська Нація зможе здобути власну Державу, Леґія почала працю в напрямі сконсолідування українських політичних чинників у формі утворення Українського Національно-Політичного Об'єднання. Однак, переконавшись у ході праці, що політичні партії не можуть прийти до згоди з уваги на ідеологічне розходження, а зокрема соціяльного порядку та політичної тактики і в наслідок того вони далі будуть себе поборювати, – ЛУН добачала порятунок національної справи в об'єднанні якнайширших кіл активних працівників на засаді визволення з-під влади окупантів і забезпечення інтересів усіх верств нації та в охопленні їх єдиною організацією націоналістів.

У змаганні до цього було необхідне злити в одне ціле всі організації та угрупування українських націоналістів. Першим кроком у цьому напрямку було створення Союзу Організацій Українських Націоналістів. Довершенням започаткованої справи мало бути скликання Конгресу Українських Націоналістів, у підготові якого ЛУН взяла жваву участь.

Ця праця приходить до великого успіху. Від 27 січня до 3 лютого 1929 року відбувся Конґрес, у якому, поруч членів інших націоналістичних організацій та поодиноких націоналістів, беруть визначну участь члени ЛУН.

Конґрес прийняв вирішення в усіх питаннях ідеології та політичної плятформи, як також ухвалив устрій Організації Українських Націоналістів. Члени поодиноких націоналістичних організацій, що брали участь у Конґресі, від імени своїх організацій задекларували прийняття Устрою. Те саме зробили й члени ЛУН.

Таким робом постала єдина Організація Українських Націоналістів, що тепер охоплює цілий організований рух українських націоналістів.

Генеральна Рада Леґії Українських Націоналістів на засіданні 26 лютого і 2 березня 1929 року підтвердила постанови Конґресу й задекляроване її представниками прийняття Устрою ОУН та з радістю прийняли до відома здійснення одного з поставлених перед собою завдань.

Переносячи решту завдань, що стоять перед українськими націоналістами, на ОУН, Генеральна Рада ЛУН закликає дотеперішніх членів ЛУН до дальшої невтомної праці вже в рядах ОУН і бажає їм найкращих успіхів.

У Празі, 2 березня 1929 року.

Д-р Дмитро Демчук, голова.

Інж. Ярослав Герасимович, секретар”.

Подібні постанови прийняли також управи Групи Української Національної Молоді, Союзу Українських Націоналістів та інші, а тому від квітня 1929 року на території середньої і західньої Европи почали існувати й діяти відділи ОУН, як клітини єдиної української націоналістичної організації. Так постали відділи ОУН у Чехо-Словаччині – в Празі, Подєбрадах, Брні, Ліберці, Пшібрамі та в інших містах скупчення української еміґрації; у Франції – в Парижі, Шалеті, Омекурі, Крезо; у Бельґії – в Брюсселі, Льєжі; у Німеччині – в Берліні; в Австрії – у Відні; в Люксембурзі – в Еш; в Італії – в Римі та в інших місцевостях.

ІІІ ЧАСТИНА: ПРОТИ ПОЛЬСЬКОГО ОКУПАНТА

ПЕРШІ КРОКИ В ОРГАНІЗАЦІЙНІЙ ДІЛЯНЦІ

Перший Провід ОУН, вибраний Конґресом Українських Націоналістів, зразу ж по Конґресі розглянув проблему зорганізування сітки ОУН на українських землях. Розмови вів полк. Коновалець довірочно й окремо з представниками Наддніпрянської України та окремо з представниками західньоукраїнських земель. Про перші організаційні плянування щодо Наддніпрянської України не збереглося жадних відомостей. Існувало загальне переконання, що йдеться тут про базування початкової організаційної роботи на дуже конспіративних зв'язках з окремими членами УВО або з військовиками української армії, що жили тоді в УССР. Щодо західньоукраїнських земель, то там в основному мала бути здійснювана організаційна схема, прийнята Конґресом, але зразу ж передбачалася теж необхідність деяких відхилень від неї з уваги на півлеґальний характер, що його плянувалося на перші роки надати ОУН. Долонними людськими кадрами для будови першої сітки ОУН були, очевидно, члени СУНМ та окремі одиниці, нечинні в УВО.

Перша Крайова Екзекутива на ЗУЗ

На пост першого Крайового Провідника намічено три кандидатури: полк. Андрія Мельника, сотн. Євгена Зиблікевича і Зенона Пеленського. Трудність була в тому, що два перші, як недавні політичні в'язні, були політично підозрілі, останній же кандидат не міг ще повернутися до Краю (з уваги на закінчування студій у Берліні), а це спинило б усю роботу. Стало на тому, щоб уповноваженнями наділити полк. А. Мельника. Одначе, в переговорах з двома представниками полк. А. Мельник відмовився прийняти пост Крайового Провідника, мотивуючи свою відмову тим, що після виходу з тюрми польська поліція настільки ним цікавиться, що йому не можливо анґажуватися в політичну роботу. В подібному становищі перебував сотн. Є. Зиблікевич. Його переїзд з Перемишля до Львова збільшив би поліційну настороженість, але він не відмовився політично активізуватися на менше помітній роботі.

Декілька місяців утримався тимчасовий стан. Підготовкою і плянуванням перебудови кілька місяців займався Провід СУНМ при співпраці УВО, а початок змін наступив з приїздом З. Пеленського. Зміни ці були, одначе, дуже незначні та повільні. Провідником 1-ої Екзекутиви ОУН на ЗУЗ став просто голова існуючого тоді Проводу СУНМ-у, який прийняв назву Крайової Екзекутиви ОУН і був поповнений на короткий час одною особою (Є. Зиблікевич). З. Пеленському, який по 5-річній перерві прибув з іншого світу, треба було звикати і до нових політичних умов, і до чужого способу думання крайовиків, і перебудовувати невідомі йому, але випробувані практикою польських умов, півлеґальні форми існування і діяння націоналістичної організації. Ця конфронтація представника націоналістів еміґраційного хову, які звикли до менш-більш наявних форм політичної дії, з крайовими націоналістами, які привикли до півконспіративних або до підпільних форм дії, загальмувала на деякий час практичну роботу. Замість неї треба було вияснювати до подробиць усякі дрібниці, які обом сторонам здавалися самозрозумілі без жадних пояснень. Про цей досвід згадуємо як про симптоматичний тому, що й у пізніші роки повторювалася подібна ситуація, і скільки разів доводилося вмуровувати в організаційну крайову сітку націоналістів, що були виховані в інших, ніж крайові, еміґраційних умовах, або навпаки – крайовиків у закордонну сітку. Процеси пристосування і перестановки на інший стиль роботи та інакший „клімат” крайового підпілля не обов'язково доводили до початкових напружень і зударів, але завжди поріг початкових непорозумінь мусів бути перейдений, а це вимагало довшого або коротшого часу, залежно від ментальности новоприбулого.

З монтування 1-ої Крайової Екзекутиви, згідно з пропозицією ПУН, щоб Крайовим провідником ОУН на ЗУЗ став Зенон Пеленський, вийшла невдача не лише через невмілість крайовиків переставити кут зору прибулого з інших умов на крайові, але й тому, що Зенон Пеленський, бувши добрим журналістом, не мав одночасно відповідного організаційного хисту, щоб підняти чи навіть зрозуміти ті організаційного порядку проблеми, які були головним завданням І. Крайової Екзекутиви. Це спиняло оперативну роботу, але до особливих напружень у той час не доводило.

На першій конференції ОУН, що відбулася в Академічному Домі у Львові в першій половині лютого 1930 р., після докладного обговорення тих проблем, однозгідно була прийнята постанова: запропонувати Голові Проводу ОУН полк. Є. Коновальцеві, щоб першим Крайовим Провідником ОУН на західноукраїнських землях став Богдан Кравців, як тогочасний голова СУНМ, яка вливається в ОУН. Богдан Кравців не брав участи в Конґресі Українських Націоналістів у Відні, тому, що під час маніфестації біля церкви св. Юра у Львові 1-го листопада 1928 р. був заарештований і в час нарад віденського Конґресу перебував у слідчій тюрмі. Проте він був призначений на Конґрес представником від СУНМ. Тому, коли в перших днях лютого він вийшов з тюрми, Провід СУНМ на згаданій конференції запропонував його кандидатуру на пост Крайового Провідника ОУН на західноукраїнських землях. Зенон Пеленський повинен був зайняти, згідно з тією пропозицією, пост заступника Крайового Провідника, перебираючи в свої руки політичну референтуру.

Полк. Коновалець, якому подано цю пропозицію, погодився на неї беззастережно і, як Голова Проводу ОУН, затвердив її. Після того було зформовано вже в половині лютого 1929 р. І. Крайову Екзекутиву ОУН у такому складі: Богдан Кравців – Крайовий Провідник; Зенон Пеленський – заступник Крайового Провідника і політичний референт; Степан Охримович – організаційний референт; Зенон Коссак, член СУНМ і УВО – бойовий референт; Степан Ленкавський – ідеологічний референт; Михайло Колодзінський, член СУНМ і УВО – референт військового вишколу; Іван Ґабрусевич – керівник підреферентури юнацтва.

Організаційна структура ОУН

Згідно з організаційною схемою, прийнятою в організаційних постановах Конґресу, всі українські землі повинні бути поділені на 10 „країв”: два „краї” під польською окупацією (Галичина і Волинь), один під чеською, один під румунською і шість під московсько-большевицькою окупацією. Кожний „край” поділявся на 5 „округ”, а „округи” – на довільну кількість „відділів”. Позаукраїнські землі, на яких мала діяти організаційна сітка ОУН, поділено на 10 „теренів”. Значить, на території польської держави повинно бути два „краї” (Галичина і Волинь включно з Поліссям та Холмщиною) та один „терен” (Польща і Данціґ). А тому й згадана І. Крайова Екзекутива на ЗУЗ, яка перебрала на себе завдання зорганізувати сітку ОУН на території всієї польської держави, прийняла назву: „Крайова Екзекутива Галичини й Волині та терену Польщі і Данціґу”.

Та швидко виявилося, що передбачена Конґресом структура надто теоретична і в практиці в ім'я доцільности треба було її піддати відповідній коректурі. Так, насамперед змінено згадану назву на простішу: „Крайова Екзекутива ОУН на Західньо-Українських Землях” (КЕ ОУН ЗУЗ). Водночас з'єднано два „краї”, Галичину і Волинь, в одну організаційну цілість, поширюючи при тому організаційну зверхність КЕ ОУН ЗУЗ теж на всі організаційні клітини ОУН, що існуватимуть на території всієї польської держави. Зате Данціґ вилучено в окрему організаційну одиницю.

ЗУЗ поділено на 10 округ: 1. Львівська, 2. Стрийська, 3. Станиславівська, 4. Коломийська, 5. Бережанська, 6. Тернопільська, 7. Перемиська, 8. Сокальська, 9. Луцька, 10. Рівенська.

Як низові клітини округи пробувано спершу організувати, згідно з передбаченою Конґресом схемою, відділи. Та скоро, з уваги на конечність конспірації, яка мусить зобов'язувати в підпільній організації, як теж з уваги на краще функціонування організаційної сітки, схему „відділів ОУН” на українських землях закинено зовсім, а замість цього перейнято організаційну схему, вироблену в УВО: округу поділено на повіти, повіт, що покривався з правила з повітом державної адміністрації, ділився на райони, район – на підрайони, що охоплювали о-о сіл, а найнижчу клітину становила „п'ятка” або „трійка”, себто п'ять або троє членів, залежно від обставин. Кількість членів в одному селі обмежувано звичайно на одній трійці згл. п'ятці; але, якщо була для цього потреба й відповідні кандидати, тоді організовано в одному селі дві, або й три зовсім окремі й одна перед одною законспіровані п'ятки чи трійки. Якщо ж у даній місцевості не було відповідних кандидатів, тоді там діяв тільки один член організації – станичний. Прихильники ОУН становили категорію „симпатиків”: вони одержували організаційну літературу, підтримували Організацію грошовими пожертвами і провадили суспільно-громадську працю згідно з інструкціями й напрямними ОУН. З-поміж „симпатиків” вербовано членів ОУН.

В деяких округах замість „район” і „підрайон” було прийнято назви „надрайон” і „район”.

Працею округи керувала Окружна Екзекутива ОУН (ОЕ ОУН), повіту – Повітова Екзекутива ОУН (ПЕ ОУН); вони складалися з провідника і референтів, на взір Крайової Екзекутиви. В районах і підрайонах, згл. в надрайонах і районах, референтури кумульовано, і головним керівником ставав районовий чи підрайоновий провідник.

Спершу пробувано застосувати теж визначений Конґресом Українських Націоналістів спосіб встановлювання керівних органів у кожній із організаційних клітин ОУН: вибори. Та це виявилося зовсім непридатним для підпільної організації, яка змагає до якнайповнішого законспірування себе. Умови праці ОУН на українських землях під ворожою окупацією були зовсім інші, ніж на чужині, куди не сягала влада окупантів, а тому й в організаційній побудові ОУН на українських землях мусіли бути застосовані зовсім інші принципи. Якщо ОУН мала стати на українських землях не тільки ідеологічно-політичною, а й революційно-бойовою організацією, то вона мусіла запровадити в себе дисципліну та принципи визначування керівних органів за військовим зразком: не вибори командирів, а призначування їх вищою командою.

Саме з тих причин засаду виборности керівних органів, яка й надалі залишалася обов'язковою для клітин ОУН на чужині, на українських землях цілковито заступлено військовою засадою: визначування провідників нижчого ступня провідником вищого ступня. Перед своїм рішенням провідник повинен був засягнути опінії в членів даних клітин і визначити такого провідника, який мав потрібний авторитет серед членів. Очевидно, що всі ті, відмінні від закордонних, організаційні засади ОУН у Краю не оформились одного дня. Навпаки, майже ввесь перший рік існування ОУН на українських землях пройшов у пошуках і випробуванні кращих організаційних засад, які відповідали б твердим вимогам важкої підпільно-революційної боротьби з окупантом. Рішучий зворот у цій ділянці прийшов у 1930 р., коли Крайовим Провідником ОУН став сотн. Юліян Головінський, а завершився той зворот у 1932 р., коли Крайовим Провідником став Степан Бандера.

Організаційним ядром новоствореної ОУН на ЗУЗ став Союз Української Націоналістичної Молоді. А тому, що центром, де сходилися всі організаційні нитки СУНМ, був Академічний Дім у Львові, то таку ж ролю став відігравати Академічний Дім і для ОУН.

ПОЛІТИЧНО-ВИХОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН

Леґальна й підпільна література

Одним із найважливіших засобів ширення нових думок, кличів та ідей серед найширших кіл громадянства є преса; тому Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ від самого початку звернула на цю ділянку пильну увагу.

Передусім взято до уваги можливість видавання під польською окупацією леґальної української націоналістичної преси. Цією справою зайнявся особисто Зенон Пеленський. Завдяки старанням Є. Зиблікевича, він відкупив інформативний тижневик „Український Голос”, що виходив у Перемишлі, від тогочасного його видавця проф. Ґреґолинського і перетворив його на „орган націоналістичної думки”. Отак ставши формальним власником того тижневика, З. Пеленський перебрав у свої руки теж начальне редакторство, а його заступником на тому пості став довголітній член УВО й учасник Конґресу Українських Націоналістів Євген Зиблікевич. Співробітниками були теж інші провідні члени ОУН: Богдан Кравців, Степан Охримович, Степан Ленкавський, інж. Осип Бойдуник, Олесь Бабій та інші, а з-за кордону присилав свої статті ідеологічний референт ПУН-у д-р Юліян Вассиян, статті на теми міжнародньої політики – Євген Онацький, а час до часу й інші автори.

Адміністратором газети був І. Паславський.

Перемиський „Український Голос” виходив у 1929-32 рр. і відіграв поважну ролю в ширенні націоналістичної ідеології серед українського громадянства. Польська цензура утискувала його чимраз більше, конфіскуючи часто цілі сторінки. Проте білі плями, що, згідно з обов'язуючим тоді у Польщі пресовим законом, мусіли залишатися на місці сконфіскованих статтей, – були тільки додатковим засобом успішної протипольської пропаґанди серед чужих і своїх, як наочна ілюстрація окупантського гніту.

„Студентський Шлях”, що виходив як місячник, згл. двомісячник, у Львові, взяв під свою опіку Степан Охримович. Завдяки тому офіціоз українського студентства в Західній Україні дістав виразно націоналістичне обличчя. Для збереження журналу від закриття польською цензурою застосовано, в міру можливости, практику визначування на пост відповідального редактора, який формально репрезентував журнал перед польською владою, нечлена ОУН або принаймні незаанґажованого в інших ділянках підпільної праці члена.

„Розбудова Нації” спершу приходила на ЗУЗ леґально, поштовою пересилкою з Праги, польська влада трактувала її як орган одної з українських еміґраційних ідеологічних груп. Щойно в липні 1929 року „Розбудові Нації” відібрано поштовий дебіт. Проте ще й кілька місяців пізніше не притягано нікого за посідання „Розбудови Нації” до судової відповідальности. Це використовувано для того, щоб кожен член і симпатик новопосталої ОУН міг вільно, без наражування себе на поліційні репресії, ознайомлюватись із постановами Конґресу Українських Націоналістів та з основними статтями, купуючи цей журнал зовсім відкрито в українських книгарнях.

Але вже приблизно через рік після постання ОУН „Розбудова Нації” зайняла місце поруч „Сурми”, як нелеґальна протипольська література, за посідання якої карано тюрмою. З того часу кольпортувала її вже сітка ОУН нелеґально.

Своєю тематикою і стилем „Розбудова Нації” не надавалася для масового поширення і залишалася підпільною націоналістично-революційною літературою тільки для провідних кіл.

„Сурма” виходила далі і хоч після створення ОУН вона повинна була бути присвячена в основному військово-бойовим проблемам, то насправді своєю тематикою і стилем вона залишалася й надалі такою самою, як була й раніше. Через те вона більше надавалася до масового поширення, і вся сітка ОУН кольпортувала її між членами й симпатиками, а не тільки серед членів бойового реферату, як це було запляновано.

„Український Націоналіст” в формі журналу почав виходити за кордоном у 1934 році і був нелеґально кольпортований на українських землях.

„Націоналіст”, що почав появлятися дещо пізніше, був видаваний заходами ПУН за кордоном. Протилежно як „Сурма”, „Розбудова Нації” чи „Український Націоналіст”, що були нелеґально перепачковувані до Краю і тут поширювані організаційною сіткою, „Націоналіст” був друкований для закордону. Він був редаґований популярно і надавався для масового поширення. Тематично „Націоналіст” був доповненням „Сурми” для закордонного читача, а „Український Націоналіст” для читача на ОСУЗ. Коли „Сурма” Містила більше матеріалу військового і бойового змісту, то в „Націоналісті” друкувалися статті на ідеологічно-політичні теми.

Але й за наявности всіх тих видань у підпільній літературі ОУН відчувалася ще певна прогалина: „Розбудова Нації”, „Сурма” та „Націоналіст” були видавані й редаґовані за кордоном, а через те вони не охоплювали та не віддзеркалювали якслід проблем чисто крайових. Леґальні ж націоналістичні часописи мусіли рахуватися з фактом існування польської цензури, яка конфіскувала статті, що їй не подобалися. За поміщення ж статті з явною обороною становища ОУН газету закривалося, а редактора притягалося до судової відповідальности.

„Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ” заповнив згадану прогалину: він був присвячений насамперед проблемам крайової боротьби та іншим актуальним крайовим питанням у світлі ідеології й тактики ОУН.

Ініціятор видавання „Бюлетеня КЕ ОУН на ЗУЗ” і першим його редактором був Степан Охримович – перший організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ. По смерті С. Охримовича пост головного редактора „Бюлетеня” перебрав Іван Ґабрусевич, опісля Ярослав Стецько, а наприкінці Дмитро Мирон-Орлик. Головними співробітниками „Бюлетеню” були: Володимир Янів, Дмитро Штикало, Зенон Коссак, Степан Ленкавський.

„Бюлетень” появлявся цикльостилевим виданням як місячник, але часто виходив як двомісячник. Матрици друкувалися у Львові під наглядом редакційної колеґії, відтак їх перевозили до законспірованої криївки і там відбивалися. Головна криївка для друкування цильостилевих видань ОУН містилася спершу в селі Завадів коло Стрия під контролею С. Охримовича, опісля в с. Конюхові біля Стрия під наглядом Олекси Гасина, а після її викриття в 1934 р. – у с. Добрівлянах біля Стрия під наглядом Петра Мірчука-„Залізняка”.

„Юнак” почав появлятися таким самим способом, як і „Бюлетень”, і в той самий час. Він цілковито був присвячений ідеологічно-політичному вишколові юнацтва ОУН; час до часу появлялися в ньому теж статті з ділянки військово-бойового вишколу. Ініціятором видання „Юнака” був Степан Охримович, головним редактором – Іван Ґабрусевич. У 1931 році перебрав редаґування „Юнака” Ярослав Стецько, який наприкінці 1931 р. редаґував уже теж „Бюлетень”.

Крім цих періодичних видань КЕ ОУН на ЗУЗ видавала при різних нагодах окремі летючки, скеровані проти польського окупанта, як от: в річницю 1-го Листопада, кожнорічно з нагоди „Свята Могил”, під час акції в шкільній справі, в річницю смерти В. Біласа і Д. Данилишина т°Що. Вони були видавані, звичайно, цикльостилевим способом.[21]

Підпільну літературу ОУН передавано для читання не тільки членам і симпатинам ОУН, а й усім іншим українцям, до яких члени ОУН мали довір'я, як до патріотів. Девізою в ширенні підпільної націоналістично-революційної літератури було: „З рук до рук, з хати до хати”.

Ідеологічний відтинок

Ядром новоствореної Організації Українських Націоналістів стала на західноукраїнських землях, як уже було згадано, ідеологічна організація Союз Української Націоналістичної Молоді. В наслідок цього теж в ОУН звернено особливу увагу на ідеологічну сторінку. Тому то, хоч керівництво проблемами ідеології належало до ідеологічної референтури в Крайовій Екзекутиві, в праці тієї референтури жваву участь брали теж і ниті члени Крайової Екзекутиви ОУН.

Декалог („Десять заповідей українського націоналіста”)

Для підкреслення того, що ОУН є для її членів не якимось механічним об'єднанням на зразок партій але окремою вірою в політичній ділянці, було укладено „Десять заповідей українського націоналіста”, що стали загально знаними під своєю грецькою назвою „Декалог”. Їхній текст такий:

„Я – Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.

2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації.

3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.

6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави”[22].

Автором „Декалогу” був Степан Ленкавський, мотто уклав Р. О. Вперше „Декалог” був кольпортований, як вкладка до „Сурми”, влітку 1929 року.

„12 прикмет характеру українського націоналіста”

Доповненням „Декалогу” мали бути „12 прикмет характеру українського націоналіста” та „44 правила життя українського націоналіста”. Щоправда, вони не стали так широко відомими, як „Декалог”, та все ж таки всі провідні члени ОУН були зобов'язані самі знати і пояснити їх низовим членам, зокрема юнацтву, в пляні ідеологічного вишколу.

Текст „12 прикмет характеру українського націоналіста” такий:

„Український націоналіст є:

1. Все готовий, це значить, що він є вояком Української Революційної Армії. Він бореться на великому всеобіймаючому фронті Української Національної Революції, віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя. Український націоналіст є завжди в повній бойовій .готовості.

2. Безкорисливий, це значить, що Ідею Українського Націоналізму й службу для неї ставить він вище всіх скарбів світу цього. Для неї він проміняє з радістю можливість спокійного та вигідного життя на тверду долю жовніра-борця, теплу хату – на окопи чи тюрму. Щастя шукає і знаходить він у радості з боротьби й перемоги на службі Великій Святій Справі. Лише в щасті Української Нації щастя українського націоналіста, її воля, слава й могутність – його найбільше бажання.

3. Чесний, це значить, що він ім'я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить ніяким нечесним вчинком. Він завжди придержується високих вимог націоналістичної моралі. Мораль опортуністичного світу родить і плекає безділля, страх, фарисейство й угоди. Мораль націоналістична – це мораль нового світу, світу чину й боротьби, її засади взнеслі й тверді. Вона є основою чинного й чистого, мов хрусталь, характеру українського націоналіста, Лицаря-Революціонера.

4. Карний, це значить, що він безоглядно підпорядкований і вірний аж до смерти Ідеї Українського Націоналізму, Організації Українських Націоналістів і своїм провідникам. Колений наказ для нього святий. Він знає, що карність – це основа організації й сили, а анархія – це руїна. Тому він завжди піддержує авторитет Проводу Української Нації в Організації.

5. Активний і підприемчивий, це значить, що він бореться всіма силами, використовуючи всі можливості, кожну хвилинку для добра Великої Справи – Української Національної Революції. Він не знає безділля. В нього за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою грім. Бо життя – це Рух, боротьба, а спокій – це застій, і холодна смерть. Кожну ідею, організацію чи людину він оцінює по ділах, а не по словах. Пасивність – це прикмета раба. Пасивності раба протиставляє він творчу ініціятиву й напружену активність борця-провідника.

6. Відважний, це значить, що він завжди відважно і невстрашно протиставиться всім перешкодам і небезпекам. Він не знає, що то є страх. Заяча вдача боягуза-труса йому чужа й гидка.

7. Рішучий, це значить, що він кожний наказ і кожну свою постанову виконує рішучо, без вагань. Постановив – зробив.

8. Витривалий, це значить, що він завжди бореться завзято й витривало. Він знає, що без витривалости, доведеної аж до впертости, немає перемоги.

9. Зрівноважений, це значить, що він у всіх випадках життя задержує повну рівновагу духа. Життя українського націоналіста повне трудів, перешкод і небезпек. Щоб їх перебороти, щоб опанувати положення і зібрати всі сили до удару в відповідне місце, треба насамперед опанувати себе. Тому український націоналіст у підпіллі й у твердому бою, в окопах і в тюрмі, в тріюмфі чи на ступнях шибениці, завжди зрівноважений, завжди однаково спокійний, гордий і усміхнений. Вміє по-лицарськи перемагати і по-геройськи вмирати.

10. Точний, це значить, що він завжди придержується точности в житті аж до дрібниць.

11. Здоровий, це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоб ціле молоде українське покоління було здорове. Україна потребує сильних і здорових тілом і духом синів. Тому він в міру можливості вправляє та поширює руханку і спорт, не нищить свого здоров'я вживанням отрут, – не п'є і не курить, – ні гулящим життям. В українського націоналіста Велика Ідея в серці, вогонь революційного духа в грудях, міцні й гнучкі м'язи, сталеві нерви, бистрий соколиний зір і слух та твердий п'ястук.

12. Обережний, це значить, що він завжди суворо придержується усіх засад конспірації”.

„44 правила життя українського націоналіста”

„Невмируща владарна воля Української Нації, що казала Твоїм предкам завойовувати світ, водила їх під мури Царгороду, поза Каспій та Вислу, здвигнула могутню Українську Державу, мечем і плугом зазначувала границі своєї владарности, в боротьбі проти орд сповняла історичну місію України, що проявлялася в державницьких чинах і творчих замірах Великих Гетьманів і Геніїв, що піднялися з руїни до нового революційного чину й державного будівництва, що посягає тепер владно по нове життя і творить могутню епоху Українського Націоналізму й наказує Тобі: Встань і борись! Слухай і вір, здобувай і перемагай, щоб Україна була знову могутня, як колись і творила нове життя по власній уподобі і по своїй волі.

1. Приймай життя як героїчний подвиг і здобувчий чин незламної волі та творчої ідеї.

2. Найвищим Твоїм законом і Твоїм бажанням є воля й ідея Нації.

3. Будь гідним виконавцем заповітів великих синів Твоєї Нації і борись та працюй для великого майбутнього.

4. Твоїм найбільшим добром і Твоєю честю є сила і велич Твоєї Нації.

5. Залізна дисципліна супроти Ідеї та Проводу й обов'язок праці є Твоєю чеснотою.

6. Пам'ятай, що Україна покликана до творення нового життя і тому працюй для її могутности й розвитку.

7. Плекай духа волі й творчости, неси всюди ідею Правди України і закріплюй в життя її історичну місію.

8. Твоєю найбільшою любов'ю є Українська Нація, а Твоїми братами всі члени української національної спільноти.

9. Будь вірний Ідеї Нації на життя і смерть і не здавайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.

10. Красу і радість життя вбачай у невпинному стремлінні на вершини духа, ідей і чину.

11. Могутній Бог княгині Ольги і Володимира Великого жадає від Тебе не сліз, ані милосердя чи пасивного роздумування, але мужности й активного життя.

12. Знай, що найкраще віддаси Богові почесть через Націю та в ім'я Нації чинною любов'ю до України, суворою мораллю борця та творця вільного державного життя.

13. Здобувай знання, що допоможе Тобі опанувати світ і життя, піднести Україну й перемогти ворогів.

14. Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю цілої Нації.

15. Пам'ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації.

16. Твоїми ворогами є тільки вороги Твоєї Нації.

17. З ворогами поступай так, як цього вимагає добро і велич Твоєї Нації.

18. Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною – меч.

19. Постійно пізнавай, удосконалюй себе, а здобудеш світ і життя.

20. Знай, що світ і життя – це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто мас силу.

21. Тоді Ти повна людина, коли перемагаєш себе і світ і постійно стремиш на вершини.

22. Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заламлюється невдачами, але мас відвагу піднятися з упадку й завзято змагає до цілі.

23. До перемоги треба витривалости й постійного зусилля в діянні й боротьбі.

24. Кожночасно будь готов на найбільший чин, але при тому не занедбуй щоденної праці.

25. Будь перший в боротьбі й перемогах життя, щоб здобути для Нації вінець перемоги.

26. Живи риском, небезпеками і постійним змагом, а погорджуй всякою вигодою та спокійним життям філістра.

27. Радо й без нарікань виконуй покладені на Тебе обов'язки, щоб власною працею й наявними вартостями здобути собі право на провідництво.

28. Пам'ятай, що провідництво вимагає постійних трудів і великих зусиль.

29. Будь сильний і незламний навіть в обличчі смерти і всяких терпінь.

30. Став гордо чоло небезпекам, а на удари життя відповідай збільшеним зусиллям праці й боротьби

31. Пам'ятай, що милостиню приймає тільки немічний прошак, що не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя.

32. Не покладайся на нікого. Будь сам творцем свого життя

33. Будь скромний і шляхетний, але знай, що значить слабість і покора.

34. Співчуття з велетнями духа Тебе підносить, а співчуття з підлими і безхарактерними людьми ослаблює. Подай братню руку тим, що хотять, як і Ти, йти на верхів'я.

35. Не завидуй нікому. Приймай те, що здобудеш власною працею й вартістю.

36. Будь товариський. Зав'язуй побратимство духа, ідеї і зброї в житті, праці й боротьбі.

37. Зв'язуй тісно своє життя з життям Нації. Віддай Україні свою працю, майно, кров.

38. Гидуй всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і не дайся заманути в наставлені сіті, для здобуття ж тайни від ворога вживай навіть підступу.

39. Шануй жінок, що мають стати Тобі товаришками духа, ідеї й чину, але гидуй розгнузданими.

40. Ціни високо материнство, як джерело продовження життя. З Твоєї РОДИНИ зроби кивот чистоти Твоєї Раси і Нації.

41. Люби й опікуйся дітворою, як молодістю майбутнього Нації.

42. Плекай фізичні сили, щоб тим видатніше працювати для своєї Нації.

43. Будь точний. Вважай за втрачену частину життя кожну хвилину, що пройшла без діла.

44. Що робиш, роби совісно й так, якби воно мало остатися вічно й мало стати останнім і найкращим свідоцтвом про Тебе.

На кров і славну пам'ять Великих лицарів, в ім'я майбутніх поколінь все і всюди засвідчуй чином вірність і любов Україні. Неси гордо й непохитно прапор Українського Націоналізму, високо ціни й шануй честь та ім'я вкраїнського Націоналіста”.

„12 прикмет характеру українського націоналіста” та „44 правила життя українського націоналіста” постали кілька років пізніше, ніж „Декалог”. Вони є продовженням намагання на відтинку ідеології та світогляду членів ОУН створити систему зобов'язуючих моральних законів, які помагали б вирощувати кадри високоідейних, працьовитих, жертовних і активістично наставлених до життя борців за інтереси Української Нації. А тому, якщо обидва ці твори й не захоплюють стилістикою, то з уваги на те високоблагородне завдання, якому вони мали служити, вони є наскрізь позитивним вкладом у змагання за відродження героїчної духовости української людини.

Автором „44 правил життя українського націоналіста” був Зенон Коссак, він написав їх у львівській тюрмі.

КУЛЬТ СТРІЛЕЦЬКИХ МОГИЛ

Заініційований уже Союзом Української Націоналістичної Молоді культ героїзму, вбраний у форму святкового відзначування геройського чину юних українських патріотів під Крутами, – ОУН поширює на практику всенароднього вшановування на стрілецьких могилах національних героїв, які полягли в збройній боротьбі за українську державу. В цьому пляні звернемо увагу насамперед на великі воєнні цвинтарі на місцях славних боїв Українських Січових Стрільців: на Маківку, Лисоню, а далі й на інші могили УГА, як теж: бойовиків УВО. На тих могилах у кожну річницю влаштовувано панахиди при масовому здвизі українського громадянства.

У Львові та інших галицьких містах здавна існувало „Українське Товариство Охорони Воєнних Могил”, що опікувалося впорядковуванням могил українських вояків та зберіганням їх у відповідному стані. Та це було зовсім що інше, ніж те, що започаткувала ОУН. Українське Товариство Охорони Воєнних Могил, що йому ОУН дала щиру підтримку, обмежувалося тільки впорядковуванням цвинтарів і зберіганням гідного вигляду могил українських вояків. А ОУН заініціювала масове демонстративне відзначування на стрілецьких могилах річниць славних боїв та такі ж масові демонстративні панахиди на могилах бойовиків УВО, а пізніше й ОУН, як прилюдне маніфестування симпатій всього українського народу до збройної боротьби проти окупанта за українську державу.

Політичний характер культу могил національних героїв зрозуміла окупаційна влада скоро, і тому польський уряд доручив своїй поліції не допускати до таких демонстративних панахид на могилах українських героїв. У наслідок цього часто доходило до зударів з поліцією. Це було якраз те, чого бажала ОУН: у безпосередній активній боротьбі з ворожою поліцією, яка не дозволяла вшановувати українських національних героїв українські народні маси активізувалися, анґажувалися в національну революцію вже в її підготовній стадії та набували гарту в відвертому виступі проти окупанта.

Виразно протипольський характер мали панахиди на могилах членів УВО Ольги Басараб та Ярослава Любовича, а опісля на могилах бойовиків Біласа й Данилишина, Старика, Березинського, Пісецького й ін. Тому, коли панахиди на могилах УСС польська поліція намагалася тільки „контролювати”, то на могилах членів УВО й ОУН поліція офіціяльно забороняла правити панахиди, в наслідок чого кожного разу виникали криваві зудари з поліцією. Для ОУН це була добра нагода перевірити боєздатність своїх членів.

У своїй безсилій люті та розгубленості ворожа влада доручила поліції та польській молоді потайки руйнувати могили українських героїв. І так, „Сурма” в числі за травень 1930 р., в рубриці „Ляцькі варвари”, зареєструвала такі факти:

„У Поморянах, повіт Зборів, ляхи на самі Великодні свята поламали на стрілецьких могилах хрести, поздирали написи та порозкидали могили так, що кості померлих валялися по землі. Це робота польського „Стшельца”, що авантюрується постійно, а оце недавно дня 4 травня напав на читальню „Просвіти”. У відповідь на це українське громадянство влаштувало 17 травня ц. р. величаву Богослужбу з походом, в якому брало участь 7 священиків і населення довколишніх місцевостей.

Знову ж у Козовій, повіт Бережани, дня 5 травня ляхи порозкидали впорядковані стрілецькі могили, поломили березовий хрест, а терновий вінець здерли з хреста.

У Княжім, повіт Золочів, за оздоблювання могили ст. булавного УГА Душка поліція списувала протоколи з селян, а 10 травня невідомі злочинці, здається сама поліція, поскидали вінки з хрестів та могил до рова.

Нарешті в Білобожниці, повіт Чортків, поляки три рази скидали хрест та дерли вінки на могилі січового стрільця С. Кутного. Українці оправили спрофановану могилу та поставили на ній варту з членів місцевого „Лугу”.

„Громадяни! – закінчувала той реєстр „Сурма” – Шануйте могили наших героїв та безпощадно мстіть ляцьким вандалам за їх профанацію!”

А в числі за серпень 1930 р. „Сурма” реєструвала далі:

„В Романівці, повіт Теребовля, громадяни висипали могилу для вшанування пам'яті поляглих на війні українців. Станиця польської поліції розкопала ту могилу.

В селі Маґдалівка, повіт Скалат, селяни впорядкували та прикрасили могилу хорунжого української армії І. Білецького. Дня 8 червня мало відбутися посвячення хреста на могилі, а дня 7 червня поліція розгребала могилу і хрест забрала. Крім того староство покарало П. Стадника та Володимира і Мирослава Голоядів арештом по 7 днів за прикрашення могил.

У селі Завалові за поправлення та прикрашення могили стрільця УГА М. Думника заарештовано С. Душника, І. Скакальського, Б. Дідору, С. Банаха та С. Моравського, а 10 хлопців староство покарало грошовою гривною. На кінець поліція при асисті ляцького ксьондза Маршала розкинула могилу та поставила варту, щоб ніхто до могили не мав приступу.

В селі Сільце біля Підгайців за поправлення могили стрільця УГА Григора Барана заарештовано Г. Джулинського, В. Цибульського, М. Сумея, Івана та Олексу Баранів, а 4 хлопців покарано грошовою гривною. Староство Б Підгайцях казало громаді збурити могилу, а коли та відмовилася це зробити, покарало 5 українських радних грошовою гривною. Біля могили поставили ляхи варту, щоб ніхто не мав до неї приступу”.

І далі в наступному числі „Сурми”, за вересень 1930 р., читаємо:

„В Жабині, повіт Зборів, е могили чотирьох стрільців УГА, на яких в часі Зелених Свят поставлено високий хрест. Дня 28 липня ц. р. ляхи розрили могилу та викинули хрест.

У Плетеничах, повіт Перемишляни, селянин Іван Баран упорядкував чотири могили стрільців УГА і поставив на них дубовий хрест. Поліція покарала за те Барана та 6 хлопців, що помагали справляти могили, грошовими карами, а староство наказало викопати хрест і розкопати могилу.

У Білобожниці дня 9 серпня ц. р. приїхав завідатель воєнних могил, поляк В. Забільскі з Чорткова і при помочі місцевих поляків розкопав могилу стрільця УГА С. Кутного, а кості вивіз до Чорткова, хоч у селі й околиці є 130 могил австрійців і росіян, яких ніхто не спішиться переносити на військовий цвинтар.

У Торговій, повіт Зборів, громадяни поставили пам'ятник погиблим стрільцям УГА. Поліція за те арештувала 5 громадян.

Поліція хотіла дня 6 вересня розкопувати могили стрільців на Маківці та зажадала від війта людей до помочі. Війт відмовився. Тоді поліція почала викопувати кості з гробів, що порозкидані окремо по полях”.

Ця акція польської влади викликала, одначе, наслідки зовсім протилежні до тих, що їх бажали собі поляки. Варварське збезчещування могил українських героїв поляками викликало хвилю обурення серед усіх українців. В обороні могил українських героїв ставали навіть жінки, дівчата й малі діти, загороджуючи своїми грудьми шлях польській поліції, що намагалася руйнувати могили.

Вістки про ті варварські вчинки польської влади та поліції, що їх ОУН передавала чужинецькій пресі для опублікування, компромітували Польщу в опінії всього культурного світу й пригадували факт існування насильної польської окупації на західноукраїнських землях.

НАСТУП ПРОТИ МОСКВОФІЛЬСТВА І РАДЯНОФІЛЬСТВА

Два види москвофільства

На внутрішньо-українському відтинку новопосталій ОУН довелося звести бій насамперед із москвофільством двох видів: „общим”, тобто москвофільством давнього типу, що своїм корінням сягало ще минулого століття, та „радянським”, тобто симпатіями до СССР.

Збройна боротьба українського народу за державну самостійність у 1918-20 рр. завдала галицькому москвофільству давнього типу смертельний удар. В боротьбі проти польського наїзника масову участь взяли теж: і частини галицько-українського селянства, а то й інтеліґенції, котрі раніше були задурманені москвофільством. Разом з УГА в липні 1919 р. перейшли вони на Наддніпрянщину. Тут вони наочно переконалися, що втовкмачуване їм раніше москвофільськими аґентами твердження про „єдиний руский народ від Чорного моря по Біле” – це великий політичний обман. Над Дніпром живуть українці, а не „русскі”, а „русскі” – це насправді москалі, що є такими ж смертельними ворогами українського народу, як і поляки. Тож, повернувшись опісля в рідні сторони, колишні москвофіли, жертви чужої аґітації були вже свідомими українцями й показували пальцями на москвофільських аґітаторів, як на свідомих політичних обманців.

Проте, після першої світової війни москвофільство в Галичині ще не зовсім зникло: його ґальванізував польський уряд, підтримуючи фінансово і політично. Він вбачав у москвофільстві чудовий засіб для роз'єднування галицьких українців. Польська влада передала москвофілам на власність багатий „Народній Дім” у Львові та призначила постійні грошові підмоги для різних москвофільських видань і для фінансування діяльности москвофілів. Спираючись на ті „пособія” аґенти москвофільства намагалися відновити свою киринницьку роботу серед галицьких українців.

Постання після першої світової війни „Української Радянської Соціалістичної Республіки” створило серед західніх українців течію радянофільства. Большевизм і зв'язане з ним радянофільство пробувано представляти як явища, що стосуються соціяльно-економічної проблематики. Та українські націоналісти станули на становищі, що большевизм – це новітня форма московського імперіялізму, а совєтофільство – це новітня форма москвофільства, ще небезпечніша від москвофільства старого типу, бо більше замаскована й озброєна приманливими кличами.

Серед опортуністичних кіл галицько-української громади буйно поширювалося совєтофільство у зв'язку з „українізацією” в „радянській Україні”. Чимало визначних західньоукраїнських письменників, журналістів та науковців почали залюбки відвідувати консула УССР у Львові Лапчинського та брати від нього грошову „допомогу радянської України діячам української культури під польською займанщиною”. Українські націоналісти гостро натаврували це „ікроїдство”, як співпрацю з одним із окупантів України отже – як національну зраду.

Віча і демонстрації

З ініціятиви КЕ ОУН відбулося в цій справі в Академічному Домі у Львові, 21 листопада 1929 р., бурхливе студентське віче. На цьому вічу промовці поставили знак рівняння між „общим” москвофільством давнього типу і москвофільством нового типу – совєтофільством, а совєтську, чи пак „радянську”, владу на Наддніпрянщині визнано аґентурною владою московського окупанта.

Для заманіфестування того становища влаштовано після віча великі демонстрації під большевицьким консулятом і безпосередньо після цього перед будинками москвофільських інституцій та редакцій.

У своїх резолюціях націоналісти поставили вимогу до всіх українських науковців і письменників на ЗУЗ, які співпрацювали з Лапчинським, щоб вони задеклярували про зірвання всякої співпраці з большевицькою владою УССР, а галицькі члени київської Академії Наук, щоб зреклись цієї почести. Большевицькому консулеві Ґ. Лапчинському загрожено, що коли він появиться на українських національних святах, то це буде вважатися профанацією національних почувань українського народу, і його силою викинеться зі залі.

Демонстранти вибили вікна в большевицькому консуляті, в осідку москвофільських організацій „Народньому Домі” та в приміщеннях москвофільських і комуністичних газет „Земля і Воля”, „Русский Голос”, „Рада” та „Сельроб”.

Львівські демонстрації відбилися голосним відгомоном в українській і чужій пресі, вони звернули увагу українського загалу на киринниць-ку роботу підтримуваних польською владою москвофілів старого типу та на шкідливість для української визвольної справи всякого радяно-фільства що своєю суттю є москвофільством нового типу.

Під час демонстрацій дійшло до зудару з польською поліцією, яка багатьох учасників демонстрацій заарештувала. До гурту арештованих попав теж Крайовий Провідник ОУН Богдан Кравців, тому пост Крайового Провідника ОУН перебрав тимчасово заступник Б. Кравціва — Зенон Пеленський.

Справа проф. Кирила Студинського

Безпосередньою причиною для протимосквофільських і протибольшевицьких демонстрацій українських націоналістів у Львові були повідомлення большевицької преси про посилений терор московсько-большевицької влади на Наддніпрянщині і зокрема про масові арешти найвизначніших українських учених, членів Академії Наук.

Львівські демонстрації були спрямовані проти національних ворогів, а для українців, які співпрацювали з ворогом, вони мали бути пересторогою і закликом до відвороту. Цією протисовєтофільською акцією досить драстично був заторкнений зокрема проф. Кирило Студинський.

Професор Кирило Студинський, тодішній голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, здавна викликав обурення серед українських націоналістів своїм відвертим радянофільством. Коли, наприклад, до Львова приїхав член уряду УССР М. Скрипник, то проф. К. Студинський скликав поспішно надзвичайне засідання НТШ, щоб привітати Скрипника і дати йому нагоду виголосити доповідь про „українізацію”, густо перетикану вихвалюванням большевицького режиму в УССР. На запрошення уряду УССР, проф. К. Студинський гостював у Києві та Харкові, а повернувшись до Галичини помістив у пресі звідомлення, в якому вихваляв большевицький режим в УССР і його успіхи. Коли студентське віче зажадало, щоб, з уваги на масові арешти на Наддніпрянщині найвизначніших членів Всеукраїнської Академії Наук, всі західньоукраїнські члени цієї інституції зреклися свого членства на знак протесту, то проф. Студинський демонстративно відмовився це зробити. Коли західньоукраїнські науковці й журналісти схвалили прилюдний протест, опублікований у пресі, проти большевицьких арештів українських науковців на Наддніпрянщині, то проф. К. Студинський окремою заявою в пресі відсепарувався від того протесту. В березні 1930 р. у звідомленнях з процесу СВУ львівський щоденник „Новий Час” надрукував таке речення з записок проф. С. Єфремова, судженого на тому процесі: „Появився Студинський, що 30 сребреників одержав од Харкова, з подякою. Гидь!” Проф. Студинський, прочитавши це, вислав телеграму до предсідника большевицького суду з вимогою, щоб суд зажадав від проф. Єфремова доказів на ту записку, бо інакше він назве Єфремова клеветником. Таким чином проф. Студинський перебрав уже всяку мірку. У зв'язку з тим у канцелярії НТШ у Львові з'явилося двох членів ОУН, які вибили Студинського по лиці, подавши йому причину свого вчинку.

Львівські щоденники „Діло” та „Новий Час” подали вістку про побиття по лиці проф. К. Студинського, гостро засуджуючи методу особистого терору. Все ж таки „Діло”, заторкуючи в ч. 77 за 6. 4. 1930 р. причини „мордобиття”, признає:

„Вислів осуду та обурення не вичерпує справи і треба сягнути в глиб до джерел того справді прикрого випадку... Сутнім джерелом того прикрого випадку було публічне згіршення, на яке склалася низка поодиноких виступів нинішнього голови НТШ... Публічне згіршення викликає явище довголітнього перебування на високому і відповідальному становищі людини, під адресою якої розглядаються закиди безхребетности ... А явища публічного згіршення мусять викликати реакцію. Коли ж вони тривають роками і ніхто на них не рєаґує так, як цього заслуговувала б установа тої міри, що Наукове Товариство ім. Шевченка і сам титул професора університету, голови товариства, то не можна дивуватися, що ...”

А автор допису про цю справу на сторінках „Розбудови Нації”[23], один із крайових націоналістів, додав до завваг „Діла” від себе:

„Ось так конкретна справа побиття проф. К. Студинського виходить на добру дорогу. Однак таке її поставлення вносить деякі зміни в теоретичні, принципові погляди на справу биття по лиці. Здасться, найвідповіднішою буде така дефініція: биття по лиці – це радикальний вияв реакції, допустимий при явищах публічного згіршення, коли вичерпано безуспішно інші, менш радикальні, засоби – напр., просьба, переконання, грозьба, натиск публічної опінії та інше – для припинення їх та коли є оправдане побоювання, що винному безкарно пройдуть дотеперішні вчинки та безкарно буде він допускатися дальших згіршуючих вчинків. Одначе биття по лиці не все успішне.

В таких випадках приходять на увагу ще радикальніші засоби”.

Невиконаний атентат на большевицький консулят

Впарі з формальними переговорами КЕ ОУН намагалася нав'язати і фактичну співпрацю ОУН з УВО. І так, у зв'язку з процесом Спілки Визволення України, що відбувся навесні 1930 р. в Харкові, КЕ ОУН постановила задемонструвати гострий протест українців проти большевицького терору атентатом на большевицький консулят у Львові. Виконавець атентату повинен був забити большевицького консуля та дати себе поліції зловити живим і на суді виявити мотиви свого вчинку, як член української націоналістичної організації. Зорганізування атентату запропоновано УВО.

Крайовий Комендат УВО полк. Р. Сушко апробував плян, прийняв пропозицію і доручив зорганізувати атентат бойовому референтові Крайової Команди УВО З. Книшеві. З уваги на те, що виконавець атентату повинен був гідно зарепрезентувати перед судом своє ідеологічно-політичне вироблення і тим поставити демонстративний процес на високий рівень, до диспозиції Книша на виконання атентату зголосився Богдан Кордюк, заступник керівника підреферентури юнацтва в Крайовій Екзекутиві ОУН. Книш прийняв зголошення, але по деякому часі заявив, що Начальна Команда УВО не погодилася на атентат, при якому виконавець мав би віддати себе добровільно в руки польської поліції. Замість цього Начальна Команда запропонувала виконання такого атентату, при якому ніхто з виконавців не попав би до рук поліції, а УВО вже сама проголосить, що атентат є її ділом і відповідно використає це в своїй протибольшевицькій пропаґанді. А тому участь в атентаті підреферента юнацтва КЕ ОУН була зайва.

Беручи це до уваги, Книш заходився організувати атентат так, щоб ніхто з його виконавців не попав до рук поліції. ОУН запропонувала в цій справі свою співпрацю. А тому, що Книш скаржився на болюче прорідження рядів бойовиків в УВО, ОУН дала йому до диспозиції, для вишколу і використання, гурт своїх членів.

Атентат був заплянований на день 22-го квітня 1930 р. Виконати його мали два вибрані бойовики, а третій мав запевнити їм димовою заслоною відворот. Хемік УВО Юрко Кришталь виготовив для цієї мети спеціяльний препарат, що після вибуху витворював клуби диму. Третій бойовик, ждучи непомітно біля брами консуляту, мав у слушний мент спричинити вибух того препарату, і під димовою заслоною всі три атентатники мали спокійно втекти від поліційної погоні.

Проте довго приготовлюваного атентату таки не виконано. Зовсім випадково поліція притримала двох бойовиків, що несли під консулят димовий препарат, і заарештувала їх. Два інші, що мали виконати атентат у консуляті, не діждавшись своїх товаришів, завернули, думаючи, що, може, атентат відкликано. Арешти, що наступили після цього, не захопили тих двох бойовиків, і атентат можна було таки виконати, але цього чомусь не сталося.

Епілогом цього невиконаного атентату був судовий процес проти заарештованих бойовиків М. Ласійчука і В. Саляка, які несли вибуховий матеріял, та проти кількох інших членів УВО-ОУН, викритих і заарештованих у зв'язку з цією справою. Розправа відбулася у Львові, в днях 18 червня до 3 липня 1931 р., перед судом присяглих. На лаві обвинувачених засіли: 1. Євген Врецьона, літ 26, студент; 2. Володимир Саляк, літ 20, переплетник; 3. Богдан Стецишин, літ 19, торговельний помічник; 4. Степан Бардахівський, літ 22, учень промислової школи; 5. Микола Ласійчук, літ 24, різьбар; 6. Іван Ткач, літ 22, переплетник; 7. Роман Щур, літ 21, слюсар-зброяр; 8. Богдан Павук, літ 20, фризієр; 9. Ярослав Олійник, літ 22, ґімназійний учень; 10 Петро Жмінковський, літ 21, швець; 11. Семен Пасіка, ґімназійний абсольвент; 12. Василь Ярош, ґімназійний абсольвент. Обвинувачено їх у приналежності до ОУН та в переховуванні вибухових матеріялів у зв'язку з заплянованим атентатом на большевицький консулят у Львові.

У висліді розправи засуджено В. Саляка на 5 років тюрми, Б. Стецишина – на 4 роки, С. Бардахівського – на 3 роки, М. Ласійчука і І. Ткача – по 2 роки тюрми кожного; решту звільнено.[24]

КОНЦЕПЦІЯ „ПЕРМАНЕНТНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ”

Теорія „перманентної революції” зродилася в перші роки діяльности ОУН на західноукраїнських землях у висліді довгих всебічних дискусій серед провідних кіл ОУН, точніше – тогочасного українського націоналістичного студентства, на теми програми і тактики ОУН.

ОУН, як ідеологічно-політичний рух, підкреслювала важливість усіх Ділянок людського життя, але звертала увагу на конечність встановлення ієрархії важливости окремих ділянок відповідно до того, в якому стані в даний мент перебуває нація. Ясно, що за своєю власною уподобою нація може розв'язувати всі проблеми тільки у своїй власній самостійній державі, а тому для поневоленої нації найважливішим завданням мусить бути здобуття і закріплення своєї самостійної та соборної держави.

Отже, найважливішим завданням для української нації в період її поневолення мусить бути здобуття і закріплення української самостійної соборної держави.

Здійснити це завдання можна тільки шляхом революції, бо ні один із окупантів українських земель ніколи добровільно не погодиться зректись свого панування і відійти без бою. Він зробить це тільки тоді, коли український нарід змусить його до того силою. Шляхом леґалізму, тобто парляментарної боротьби в рамках зобов'язуючих законів окупаційної держави, ворожого панування не знищиться і власної держави не відбудується, бож окупант спирає своє панування не на закони, а навпаки – на насильство та потоптання основних людських і Божих законів, що за кожним народом визнають право на вільне життя.

Остаточною розправою з наїзником буде всенародній збройний зрив. До нього ж треба конче підготовитись. Бо, коли у вийняткових випадках й буває, що такий зрив спалахує стихійно, то й тоді його вислід залежить насамперед від підготови тих, хто той зрив переводить. Для досягнення бажаного успіху потрібно відповідної підготови.

Якої ж підготови вимагає збройне повстання?

Насамперед – психологічно-моральної мобілізації народніх мас. Самого усвідомлення собі народніми масами цілей і завдань визвольної боротьби ще замало; народні маси мусять бути ще опановані нестримним бажанням досягти ті цілі й завдання шляхом боротьби і бути готовими на боротьбу, що вимагає великих жертв, бути заправленими в боротьбі, щоб витримати, а не заламатися на півдорозі.

Державний нарід може підготовлятися до війни „мирним-” шляхом: нормальним, систематичним військовим вишколом усіх боєздатних громадян та всебічною морально-психологічною мобілізацією їх до завдань, які поставить перед ними їхній уряд. Користуватися такими методами поневолений нарід не може; бойову заправу він може здобувати тільки в справжніх бойових зударах із ворогом, психологічно ж мобілізувати може його лише бойова сурма.

Це є вже складовою частиною справжньої революції.

Революція поневоленого народу не може обмежуватися тільки фраґментом остаточного збройного зриву, але мусить поширитися й на період підготови до того зриву. Політична організація, що виступає керівником національної революції, мусить освідомлювати маси свого народу про цілі й завдання визвольної боротьби, нехтуючи закони й владу окупанта; мусить організувати щораз нові бойові зудари з окупантом, щоб ними мобілізувати маси; і мусить включати в бойові зудари з окупантом щораз ширші кола, щоб заправляти в боротьбі ввесь нарід. В тій підготовній мобілізаційній стадії мусять бути і жертви, щоб нарід бачив їх, розумів їх неминучість і щоб був заздалегідь готовий приносити їх.

Все це разом становить постійну, або, по-латинськи кажучи, перманентну революцію: політичне освідомлювання народніх мас із допомогою чіткого вказування остаточної мети – відновлення самостійности й соборности власної держави; організування щораз нових бойових виступів проти окупанта; поширювання і закріплювання організаційної мережі керівної політичної організації; безупинне підсилювання революційного кипіння серед мас аж до того ступня, коли воно прорветься всенароднім повстанням проти окупанта. Не анемічний безактивний патріотизм; не „етапність боротьби”, – спершу розбудова власного шкільництва, „Просвіт”, кооперації, потім маленька автономія, далі більша, а там колись і самостійність; і не відірвані бойові виступи, як „боротьба для самої боротьби”. Замість цього – чітка і послідовна цілеспрямованість усієї діяльности революційної організації: втягування в активну боротьбу щораз ширших кіл народніх мас, плекання патріотизму, розбудова власного шкільництва, „Просвіт” та економіки, бойові виступи – все це зосереджене в одноцілу безперервну революційну боротьбу проти окупанта. Ця боротьба в висліді органічного зростання своєї натуги закінчується всенароднім збройним повстанням.

Таку перманентну революцію повинна організувати і провадити ОУН.

ПРОБЛЕМА ОУН-УВО

Конґрес Українських Націоналістів у Відні, в січні-лютому 1929 р., прийняв постанову про те, що разом з усіма іншими націоналістичними організаціями зливається в єдину Організацію Українських Націоналістів теж Українська Військова Організація (УВО).

Проведення в життя цієї постанови виявлялося аж не такою простою справою. Передусім сам Провід Українських Націоналістів став на становищі, що з пропаґандивних мотивів доцільно затримати ще деякий час фірму УВО, широковідому в Краю і на чужині, серед своїх і чужих. Тому не розв'язано Головної Команди УВО й не припинено видавання „Сурми” як органу УВО, ні не проголошено жадного офіціяльного комунікату про припинення УВО як окремої організації та злиття її з ОУН. Видавано й надалі, в міру потреби, окремі летючки, відозви та комунікати від Начальної та Крайової Команди УВО. Насправді УВО, зберігаючи ще деякий час свою окрему назву, повинна була стати бойовою рeферентурою ОУН.

Така постановка справи не викликала найменших ускладнень за кордоном з тієї простої причини, що майже всі члени Начальної Команди УВО були водночас членами Проводу ОУН. Але в Краю ситуація була зовсім інша. Серед керівних кіл УВО в Західній Україні виникли застереження і нехіть щодо самоліквідації УВО шляхом злиття зі СУНМ в єдину ОУН, а тодішній Крайовий Комендант УВО полк. Роман Сушко, арештований у зв'язку з демонстрацією в листопаді 1928 р., перебував у слідчій в'язниці.

З уваги на це, Провід ОУН і Начальна Команда УВО призначили Крайовим Комендантом УВО сотн. Омеляна Сеника, члена Начальної Команди УВО, котрий саме тоді повернувся з поїздки до Америки, та доручили йому зреалізувати постанову Конґресу Українських Націоналістів про злиття УВО й СУНМ в єдину ОУН.

БОЙОВІ АКЦІЇ В 1929 РОЦІ

Напад на листоношу у Львові

В перші дні перебування в Західній Україні Ом. Сеника, як нового Крайового Коменданта УВО, відбувся напад бойовиків УВО Ярослава Любовича та Романа Мицика на листоношу у Львові, що закінчився невдачею і смертю Ярослава Любовича.

Підготова й виконання цієї експропріяцій-ної акції були переведені в такий спосіб:

Одна з членів УВО, студентка Стефанія Кордуба (дочка проф. д-ра М. Кордуби) винайняла собі під прибраним прізвищем „Поля Бронфман” помешкання в польської родини у Львові й надала на свою адресу грошову посилку. Бойовики Ярослав Любович і Роман Мицик, що приходили ніби на відвідини до „Полі”, як її колеґи, мали обезвладнити листоношу, що мав при собі завжди більшу кількість грошей, і відібрати йому їх.

Дня 4-го березня 1929 року листоноша прийшов до помешкання „Полі”, але Мицик, який згідно з пляном, мав несподівано заатакуватя листоношу, не зумів себе опанувати, і напад не відбувся. Наступного дня, коли листоноша прийшов знову, Мицик, на знак Любовича, зловив несподівано листоношу за горло, а Любович збоку приголомшив листоношу ударами револьвера по голові. Після цього Любович пішов до дверей сторожити, а Мицик разом із „Полею” повинні були зв'язати листоношу, закнеблювати йому уста та забрати торбу з грішми, а відтак усі троє мали втекти. Але Мицик, побачивши на своїх руках кров з уст приголомшеного листоноші, втратив зовсім рівновагу духа, пустив листоношу й кинувся тікати. За ним вибігла й „Поля”. Листоноша ж прийшов до пам'яті, вибив вікно і зчинив тривогу. Недалеко якраз проходили два поліцаї, які кинулися до помешкання. Бачачи це, Я. Любович почав відступати. Відстрілюючись, він ранив обох поліцаїв, але на гук пострілів надбіг третій поліцай, який кількома пострілами смертельно поранив Любовича.

Зловленого під час утечі Романа Мицика поставлено перед наглий суд і засуджено на 7 літ тюрми, загостреної темницею в кожну річницю нападу.

Похорон Ярослава Любовича перетворився на бурхливу протипольську демонстрацію. На похорон прийшло понад пів тисячі української молоді. Поліція, бажаючи перешкодити демонстрації, наказала поховати Любовича потайки, на дві години раніше. Коли молодь прибула на похорон, то її повідомлено, що він уже відбувся дві години тому, а на могилу йти заборонено. Сотні обуреної молоді прорвали поліційний кордон і прибули на цвинтар. Але тут зустріла її, раніше схована, піша й кінна поліція й заатакувала шаблями. В сутичці багато демонстрантів поранено, а частину заарештовано.

Пам'ять Ярослава Любовича вшановувано в кожну річницю з дня його смерти, як безстрашного бойовика УВО, поляглого в боротьбі з польським наїзником.

Само ж зорганізування та невдале переведення цього „ексу” було важким ударом по авторитеті УВО.

Атентат на „Тарґі Всходнє”

Омелян Сеник (з другої половини м. лютого 1929 р. Крайовий Комендант УВО) намагався наново піднести захитаний авторитет УВО. Тому він усунув зі становища бойового референта в Крайовій Команді УВО Романа Барановського, а призначив на його місце Романа Осипа Біду і доручив йому зорганізувати бомбовий атентат на „Тарґі Всходнє”.

„Тарґами Всходніми” називали поляки торговельно-господарську виставку, організовану польським урядом на терені Львова, на яку з'їжджалися купці, промисловці та журналісти з усього світу. Польський Уряд навмисно вибрав для цього Львів, щоб при такій нагоді всім чужинцям вбивалося в пам'ять, що Львів – це польське місто. Українські ж революціонери вважали, що імпреза „Тарґі Всходнє” є і для українців чудовою нагодою пригадати світові, що Львів – це українське місто, насильно загарбане Польщею. Вони постановили пригадати це вибухом бомб. Ця думка була дуже популярна серед українців, тож Сеник Доручив виконати бомбові атентати на „Тарґі Всходнє”.

Атентат виконано 7-го вересня 1929 р. Того дня вибухла бомба в будинку дирекції Східніх Торгів на площі Східніх Торгів. Вибух бомби здемолював увесь будинок і поранив двох урядовців. Ту бомбу великої вибухової сили, з годинниковим механізмом, передав був бойовик УВО у валізці „для тимчасового переховання” одній із службовичок, яка працювала в канцелярії дирекції, мовляв, він іде до директора „Тарґів Всходніх”. Того самого дня запальна бомба спричинила пожежу в переховальні головного залізничного двірця у Львові, а третя бомба вибухла недалеко „Тарґів Всходніх” у Стрийському парку.

Епілогом атентату на „Тарґі Всходнє” у вересні 1929 р. був великий політичний процес у Львові, що почався 26 травня 1930 р. і тривав три тижні. На лаві обвинувачених засіли: 1. Роман Осип Біда, Гімназійний абсольвент, літ 24; 2. Тарас Крушельницький, літ 21, студент; 3. Володимир Попадюк, студент, літ 29; 4. Михайло Терещук, літ 24, студент; 5. Іван Вацик, літ 22, рільник; 6. Осип Наорлевич, літ 23, огородник; 7. Володимир Махницький, літ 28, механік; 8. Осип Кирилюк, літ 25, лісничий; 9. Стефанія Шушкевич, літ 21, студентка; 10. Роман Качмарський, літ 28, купець; 11. Михайло Колодзінський, літ 28, студент; 12. Лев Гошовський, літ 21, переплетник; 13. Володимир Лемішка, літ 23, студент; 14. Степан Мирослав Огородник, літ 21, студент; 15. Юрій Онишкевич, літ 21, студент; 16. Ярослав Кульчицький, літ 24, студент, 17. Ярослава Кліш, літ 22, приватна урядничка.

Головний обвинувачений Роман Біда признався до членства в УВО та до участи в зорганізуванні атентату на „Тарґі Всходнє” і в своїх зізнаннях перед судом з'ясував політичні цілі УВО, яка змагає до відновлення самостійности української держави на всіх етнографічних українських землях. Романа Біду, який заявив теж, що він „виконав тільки свій обов'язок супроти Батьківщини”, засуджено на кару смерти. Але цього вироку не виконано, бо президент Польщі опісля помилував засудженого і замінив йому кару смерти на досмертне ув'язнення. М. Терещука, І. Вацика, О. Наорлевича та В. Махницького засуджено на 4 роки тюрми кожного, О. Кирилюка і Т. Крушельницького – на З роки, Р. Качмарського – на 2 роки, а всіх інших звільнено.

ДВІ КОНФЕРЕНЦІЇ УВО-ОУН В 1930 РОЦІ

Львівська Конференція УВО-ОУН в травні 1930 року

Атентат на „Тарґі Всходнє” наново підніс авторитет УВО. Використати це для унормування взаємин УВО-ОУН Омелян Сеник уже не вспів, бо у висліді слідства скоро виявилась роля в УВО „Урбана”, і тому Сеник-”Урбан”, який жив нелеґально, мусів чимшвидше виїхати за кордон.

По виїзді Сеника пост Крайового Коменданта УВО перебрав у жовтні 1929 р. знову полк. Р. Сушко, який кілька місяців раніше вийшов зі слідчої тюрми. Справу злиття УВО-ОУН на терені Західньої України треба було починати наново, бо Сушко привернув стан з-перед свого арештування і почав відновляти сітку УВО як зовсім самостійної організації. Крім цього, у зв'язку з листопадовою демонстрацією в 1929 р., заарештовано голову Крайової Екзекутиви ОУН Богдана Кравціва, а його заступник Зенон Пеленський, який перебрав пост Крайового Провідника ОУН тільки тимчасово, розгубився і не знав, як розв'язати оту незвичайно складну проблему.

А знайти розв'язку тої проблеми вимагало само життя, бо на практиці діяльність обох організацій скрізь зазублювалася і створювала не раз аж надто незручні ситуації. І так, наприклад, полк. Р. Сушко призначив навесні 1930 р. бойовим референтом Крайової Команди УВО Зиновія Книша. Намагаючись відновити порвану арештами сітку УВО, Книш звернувся з пропозицією вступити в боївки УВО під його проводом, між іншим, до Зенона Коссака, Романа Шухевича та Степана Охримовича. В той час Роман Шухевич став членом КЕ ОУН замість заарештованого М. Колодзінського, а З. Коссак і С. Охримович теж були членами Крайової Екзекутиви ОУН. З цього титулу вони вважали себе автоматично організаційними зверхниками не лише З. Книша, а й цілої УВО на терені Західньої України.[25]

Для обговорення всіх цих справ постановлено, з ініціятиви КЕ ОУН, відбути спільну конференцію обох організацій на ЗУЗ.

Така конференція відбулася в травні 1930 р. в підземеллях церкви св. Юра у Львові. Участь у конференції взяли: від КЕ ОУН – Б. Кравців, З. Пеленський, С. Охримович, З. Коссак, С. Ленкавський, І. Ґабрусевич і Б. Кордюк, заступник І. Ґабрусевича в підреферентурі юнацтва; від Крайової Команди УВО – Роман Сушко, Крайовий Комендант УВО, Зиновій Книш, бойовий референт, і Ярослав Барановський, зв'язковий між Начальною і Крайовою Командами УВО, а крім цього, члени Проводу ОУН інж. Микола Сціборський та д-р Юліян Вассиян, які спеціяльно для цього прибули нелеґально до Львова з Чехо-Словаччини.

Конференція почалася доповідями: Б. Кравціва – про ідеологію українського націоналізму, З. Пеленського – про сучасне політичне положення на внутрішньо-українському відтинку та в загальному в Польщі й у світі, і С. Охримовича – на організаційні теми. Дві перші доповіді мали загальний, більш теоретичний характер. Натомість суть справи, для якої скликано конференцію, обговорив ґрунтовно і відверто в своїй доповіді організаційний референт КЕ ОУН Степан Охримович.

С. Охримович розпочав із пригадки факту, що ОУН, як єдина українська націоналістична організація, постала в наслідок постанови Конґресу Українських Націоналістів, на якому були заступлені всі діючі в Краю і на чужині українські націоналістичні організації. Консеквенцією тієї постанови на практиці мусить бути самоліквідація і влиття в єдину ОУН усіх до того часу окремо діючих українських націоналістичних організацій, отже й УВО. ОУН є ідеологічно-політичною і революційно-бойовою організацією, що охоплює всі ділянки життя і боротьби, а тому поруч ОУН не може існувати ще якась інша українська націоналістична організація, з якою ОУН ділилася б роботою за ділянками, бо це практично не упрощувало б, а тільки утруднювало б працю.

В дискусії, що розвинулася після доповідей, становище С. Охримовича гаряче підтримали З. Коссак та інші члени КЕ ОУН. Зенон Коссак вимагав, щоб УВО спеціяльним комунікатом негайно повідомила українське громадянство про свою самоліквідацію, як окремої організації, та про своє цілковите влиття в новостворену ОУН, як теж, щоб УВО на ділі влилася повністю зі своїми кадрами в організаційну мережу ОУН. Він підкреслив великі заслуги УВО, як передвісника ОУН у боротьбі проти наїзника, але при цьому зазначив, що дальше існування УВО після створення єдиної ОУН було б недоцільним і шкідливим.

Частина учасників конференції признавала, щоправда, користь із збереження ще на протязі певного часу фірми УВО для зовнішнього українського й чужинецького світу, але це мало бути тільки для зовнішнього ефекту, на ділі ж УВО мала означати тільки військово-бойовий реферат єдиної ОУН.

Всі три представники УВО протиставилися тій пропозиції, заступаючи думку, що в боротьбі проти окупанта є й надалі місце для обох організацій: для УВО як бойової і для ОУН як ідеологічно-політичної. Врешті Р. Сушко-”Сич” заявив, що цю конференцію треба вважати тільки інформативною, бо він не вважає себе компетентним вирішити таку важливу справу, як самоліквідація УВО на ЗУЗ, і що цю справу може остаточно вирішити тільки Начальна Команда УВО в порозумінні з Проводом ОУН. У зв'язку з цим конференція КЕ ОУН та Крайової Команди УВО не прийняла жадних постанов і обмежилась тільки обміном думок про актуальні справи.

Празька Конференція ОУН-УВО в червні 1930 року

Одержавши від делеґатів ПУН звідомлення із львівської конференції ОУН-УВО, полк. Є. Коновалець наказав скликати в найближчий час „вершинну” конференцію ОУН-УВО, себто конференцію Проводу ОУН і Начальної Команди УВО, як теж представників КЕ ОУН і КК УВО А тим часом він вислав ще раз сотн. Омеляна Сеника на ЗУЗ із завданням приготовити там на місці пропозицію конкретної розв'язки проблеми ОУН-УВО в організаційній площині.

Вислідом „закулісових” розмов і нарад обома сторонами була схвалена пропозиція розв'язати проблему в такий спосіб: Крайовим Комендантом УВО призначити сотн. Юліяна Головінського, який уже займав цей пост у 1924-1926 роках. Він буде водночас і Крайовим Провідником ОУН. Маючи в своїх руках обидва ці пости, Головінський уже без труду проведе фактичне злиття обох організацій.

Заплянована конференція відбулася в Празі в половині червня 1930 року, її учасниками були: члени Проводу ОУН і Начальної Команди УВО; представники Краю – від КЕ ОУН Зенон Пеленський, від КК УВО полк. Р. Сушко-”Сич” і З. Книш-”Ренс”, а також сотн. Ю. Головінський.

Для остаточної розв'язки проблеми ОУН-УВО на ЗУЗ конференція прийняла такі постанови:

1. Організація Українських Націоналістів (ОУН) є єдиною українською націоналістичною підпільно-революційною організацією, як організація ідеологічно-політична і водночас бойова. УВО стає збройним раменем ОУН, вливається в неї повністю і, будучи фактично тільки військово-бойовою референтурою, зберігає ще деякий час свою давню назву „УВО” для зовнішньо-пропаґандивних цілей та для відтягання, як довго це вдасться, уваги ворожої поліції від цілости ОУН на її бойову референтуру.

2. Крайовим Провідником ОУН і водночас Крайовим Комендантом УВО стає сотн. Юліян Головінський. Полк, Роман Сушко переходить у склад Начальної Команди УВО й залишається за кордоном. Зв'язок до ОУН передасть сотн. Головінському Зенон Пеленський, до УВО – Зиновій Книш. Як Крайовий Провідник ОУН і водночас Крайовий Комендант УВО, сотн. Ю. Головінський переведе на місцях у Краю остаточне фактичне злиття з ОУН. Членами КЕ ОУН сотн. Головінський призначить тих, кого вважатиме за відповідного.

АРЕШТИ І СУДОВІ ПРОЦЕСИ

ВІД СІЧНЯ 1929 ДО КІНЦЯ 1930 РОКУ

Арешти й судові процеси відбувалися як у зв'язку з діяльністю УВО, так і з діяльністю ОУН; та на протязі першого півтора року існування й діяльности ОУН всіх арештованих і суджених обвинувачувано в приналежності до УВО. ОУН для польської поліції і навіть для польських судів була ще невідомою. Щойно на судовій розправі за атентат на „Тарґі Всходнє”, яка відбулася перед львівським судом у травні та червні 1930 р., радник львівського воєвідства Івахуф, що виступив як знавець українського націоналістичного підпілля, подав до загального відома, на підставі підпільної літератури, яку він увесь час пильно студіював, та на підставі „довірочних інформацій”, що від лютого 1929 р. існує і діє на західньоукраїнських землях Організація Українських Націоналістів, як „політична надбудова УВО”. Українська преса передруковувала комунікати польських аґенцій без змін і тому в ній про всі арешти і процеси писалося як про арешти і процеси „членів УВО”, без будь-яких натяків на ОУН. Зрештою, ОУН у той час ще не розгортала бойової акції під власною фірмою, а за участь у влаштовуваних ОУН демонстраціях польські суди карали порівняно невеликими карами, не дошукуючись ще в таких випадках приналежности суджених до підпільної організації.

Проте й ті первісні прояви протипольської діяльности ОУН викликали з польського боку реакцію в формі ревізій та арештів. І так, українська преса в своїх описах судових розправ й арештів реєструвала ту частину революційної діяльности, яка стала видною на зовні. З дуже неповного пресового матеріялу подаємо перегляд арештів, ревізій і судових присудів у політичних процесах за 1929 рік:

Дня 17 лютого 1929 р. арештовано у Львові біля Преображенської церкви, у зв'язку з панахидою по О. Басараб студенток: Наталію Юрчинську, Надію Петрик, Валю Танасевич і Сеньківну.

Вночі з 26 на 27 лютого переведено у Львові ревізію в Академічному Домі й арештовано ряд українських студентів.

6 березня після зудару учасників похорону бойовика УВО Ярослава Любовича з поліцією, заарештовано у Львові студентів: Володимира Федака, Івана Козачка, Степана Жалусика, Михайла Мазура, Івана Шебеця, Пилипа Когута, Анатоля Качмарського, Романа Мулика, Ольгу Нальчик, Ольгу Попович, Марію Лесько, Іванну Коваль, Івана Кобзаря, Ярослава Михайловича, Володимира Гука, Романа Сколоздру, Михайла Шалавія, Івана Рудакевича, Олександра Яропіа, Романа Мусія, Михайла Салевича та Марію Попович.

16 квітня в Бережанах арештовано студентів: Володимира Рижевського, Михайла Ставничого та Ярослава Старуха.

В червні в Яворівгцині заарештовано як запідозрілих в поширюванні протипольської літератури Петра Перуна, учня 8 ґімназійної кляси, Володимира Грабовського учня 8 кляси, і Василя Муху учня 5 кляси.

28 липня арештовано в селі Розгадів, повіт Зборів, студента Теодора Любовицького.

1 жовтня арештовано у Львові у зв'язку з пошукуванням за таємничою „Бронфман”, що була учасником нападу на поштаря в березні 1929 р., студенток: Ярославу Кліш, Степанію Кордубу, Марію Конрад, Герасимович і Гординську.

17 жовтня в Комарні арештовано за спротив поліції під час панахиди на стрілецьких могилах студентів: Івана Рудовича й Михайла Пеленського та міщан; І. Мусаковича, В. Івашкевича, І. Грошевського.

В листопаді 1929 були у Львові арештовані у зв'язку з демонстраціями перед большевицьким консулятом та перед приміщенням москвофільських редакцій і товариств студенти: Б. Кравців, В. Мурин, Дмитро Немилович, Роман Драґан, В. Кметин та ґімназисти: Б. Дяків, В. Брик, Б. Гриневич, Б. Питляр і Куранський.

Крім арештів і ревізій, в 1929 році відбулися такі замітніші судові процеси:

Дня 28 червня 1929 львівський суд розглянув справу студентів, обвинувачених у демонстраціях в день 1-го листопада 1928 року, коли то на Церкві св. Юра та міській ратуші було вивішено українські прапори, а опісля

Дійшло до зудару демонстрантів з поліцією. На лаві підсудних засіли: Марія Кравців, Марія Чиж, Марія Конрад, Соня Мойсейович, Євген Сена, Жиґмонт Процишин і Осип Процишин. Вони просиділи в тюрмі від листопада 1928 р. у висліді розправи були судом звільнені.

В червні у Городку суд засудив за зірвання і подертя польського прапору Михайла Мерцалу з Бартатова – на три місяці в'язниці.

25 липня львівський суд засудив двох учасників нападу на пошту У Львові в липні 1928 р. Скіцького і Штокала на 4 роки в'язниці кожного.

28 липня Найвищий Суд у Варшаві затвердив присуд на Василя Атаманчука на засудження на 10 років в'язниці, а засудженому на смерть Іванові Вербицькому замінив кару на 15 років в'язниці. Обидва були засуджені за вбивство куратора Собінського (виконане Р. Шухевичем при співучасти Б. Підгайного), хоч польський суд мав вже тоді відомості, що обидва засуджені до того вбивства були непричетні.

6 вересня бережанський суд засудив за опіку над могилами УСС: Петра Сагайдачного на 10 місяців, В. Вулика і Д. Семчишина – по 6 місяців в'язниці, а священика о. В. Соломку та інших 28 підсудних на кару по 2 місяця в'язниці.

15 грудня тернопільський суд засудив за участь у панахиді на могилах УСС-ів ґімназійних учнів: Віру Яворську, Теодора Яворського, Павла Стадника і Мирослава Сокола на 14 діб арешту кожного, Степанію Роговську і Володимира Лемця – на 10 діб, а Теодозію Фалендиш – на 3 доби арешту.

Приблизний образ великого поширення революційної діяльности в наступному році подає сухий перелік арештів і засудів, що відбулися в 1930 році.

В Биткові, сокальського повіту під замітом приналежности до УВО та підпалу фільварків арештовано: Володимира Савчука, Мандюка, Пуру і Сафіяна.

4 лютого засуджено у Львові Василя Назара і Гриця Федоровича з села Вас й лева. пов. Рава Руська – разом на 5 років в'язниці.

14 лютого в Самборі відбувся суд за приналежність до українських тайних організацій 23 юнаків з села Зарайське.

20 лютого в Коломиї засуджено за допомогу українським політичним в'язням кільканадцять людей.

26 лютого в Коломиї був суджений за приналежність до українських тайних організацій Степан Маціборок та кільканадцять товаришів.

28 лютого в Самборі був суджений кол. сотник УГА Володимир Паньків на 15 років в'язниці.

28 лютого львівський суд присяглих засудив за приналежність до УВО селян з Белзщини: Михайла Яцишина, Теодора Сидора, Миколу Кожушка, Івана Кравчука і Михайла Сидора – разом на 16 років в'язниці.

В лютому 1930 суд присяглих у Самборі засудив за приналежність до УВО: Івана Даньківського, Павла Семкова та Ілька Ілочка – на 10 років в'язниці.

1 березня 1930 львівський суд розглядав справу участи у демонстрації перед большевицьким консулятом: Богдана Кравціва, Омеляна Вер-холи і Богдана Онишкевича.

В березні арештовано в Стрию студента Юліяна Гошовського, який перевозив підпільну літературу та учительку Любінецьку, яка їхала разом із ним.

З березня холмський суд засудив за спротив польській владі Василя Друка, Станислава Ціхана й Анастазію Прокоп'юк.

9 березня львівський суд судив за підбурювання проти Польщі Степана Андрущишина.

9 березня в Коломиї засуджено за УВО Романа Олійника й Ярослава Жибчина – разом на 1 рік в'язниці.

16 березня перемиський суд засудив за саботажну акцію селян: В. Дутка, І. Крупу, С. Польняка та студента Василя Нагайського з села Бушковичі.

17 березня бережанський суд судив за участь у саботажах селян: П. Шаюка, сина Дмитра, і П. Шаюка, сина Василя.

18 березня бережанський суд судив за приналежність до УВО і саботажі селян: М. Мішинського та М. Волошука.

24 березня у Львові відбувся перший процес за приналежність до ОУН та за участь в саботажах. М. Василик, Володимир Книш, Василь Крупа, С. Рудий і В. Бігота були звільнені від кари.

25 березня львівський суд за похвалювання саботажів судив: А. Пасічника та І. Романчука.

27 березня львівський суд присяглих судив студента Михайла Чай-ковського з Ременова.

31 березня львівський суд засудив за приналежність до УВО, ширення нелеґальної літератури і підготову протипольського повстання студента Володимира Мельника, робітника Клима Гарасимчука, учня Володимира Боярського, селянина Івана Цюру, студента Дмитра ПІтикала – разом на з роки ув'язнення.

В березні арештовано Гімназистів: Л. Кобринського, З. Пісецького, П. Саноцького, М. Головатого і Й. Придаткевича за те, що вони під час дефіляди не скидали шапок перед польським пам'ятником, а учителя Новосельського, який першим не скинув шапки, покарано 14 добами арешту.

У квітні і травні 1930 р. у Львові були арештовані у зв'язку з підготовлюванням атентату на совєтський консулят: М. Штаєр, Б. Малиновський, В. Стариба, І. Токар, А. Ткач та 12 інших, що за цю справу були суджені 3 липня у процесі Є. Врецьони і товаришів.

20 квітня тернопільський суд судить за приналежність до тайних організацій 12 людей.

27 квітня тернопільський суд судить за зневагу польської держави гімназистів: Артима Лугового і Мирона Дзюбинського та маляра Романа Турина.

28 квітня львівським судом присяглих були засуджені за вбивство поліційного конфідента: Павло Гнідець і Михайло Гнідець – на 11 років ув'язнення.

В травні 1930 р. арештовано на Волині 123 українців запідозрених у приналежності до УВО. Преса прізвищ арештованих не подала.

2 травня 1930 львівський суд засудив за кольпортаж летючок у річницю дня смерти О. Басараб – Ф. Фалендиша на 6 місяців в'язниці.

4 травня львівський суд присяглих судив за участь в саботажній акції Кирила Чотиробока, селянина з Любачівщини.

6 травня львівський суд за саботажну акцію судив селян з Сокальщини: Василя Шнирка, Степана Чіпа, Василя Покотила, Івана Гарасима, Омеляна Еміліяна, Петра Махиброду та Івана Іванчина.

16 травня львівський суд присяглих засудив за приналежність до УВО, колпортаж нелеґальної літератури і переховування вибухових матеріялів: студента ветеринарії Данила Гриника, Омеляна Штаєра, Е. Підгайного, та М. Гудака – на 3 роки.

20 травня бережанський суд засудив селян: В. Озаркова, Б. Белеґая, В. Гучка і Д. Гучка – на 7 літ ув'язнення.

22 травня львівський суд засудив за співучасть у вбивстві Сидора Твердохліба 1922 р. студента Івана Пасіку на 6.5 року в'язниці.

Вніч з 23 на 24 травня, у зв'язку з киненням бомби до приміщення польського „Сокола” в Бориславі, поліція зробила ревізію в багатьох українських громадян Тустанович та заарештувала: Михайла Гнатова, Миколу Сеніва, Петра Драгана, Гриця Муйлу, В. Маціва, Я. Волошина, Я. Ількова й С. Баб'яка. Гнатова й Сеніва відіслано після переслухання на поліції в Бориславі до судових арештів у Самборі, інших звільнено.

26 травня в Готові, повіт Долина, заарештовано Михайла Шаяна.

30 травня бережанський суд за приналежність до УВО засудив М. Волощука і М. Мищина на 1 рік в'язниці.

9 червня 1930 у Золочеві за приналежність до УВО і кольпортажу „Сурми” засуджено ґімназійного учня Антона Демковича-Добрянського та Ілька Мельничука – на 3 роки.

10 червня судом присяглих у Львові були засуджені за приналежність До УВО, участь у саботажній акції та протидержавну агітацію: студент Василь Процишин, учень Богдан Гевко, Я. Романюк, Л. Ґелещук, Марія Гевко і Ярослав Кошіль – на 16 літ в'язниці.

15 червня самбірський суд за політичне вбивство засудив І. Менцінського – на 6 років.

2 липня 1930 р. в Рогатині арештовано: Л. Прокоповича та Осадчука, а в Чорткові студента Чорнія.

14 липня в Скольому арештовано: І. Бутковського й А. Медведя.

Вніч з 15 на 16 липня в Вислобоках, повіт Львів, арештовано за саботажі С. Дєдика, в Запитові: В. Цигана, М. Сеницю та В. Кремінець-кого; в Стронятині:В. Лотоцького; у Дзвинячі, повіт Заліщики, – студента О. Ганкевича, учителя Сохацького і двох селян, братів Думних; у Поляниці біля Болехоза арештовано: В. Дубова, В. Шмиґу, М. Шмиґу, В. Дякова, М. Дубова, Лисюка, С. Піжика.

23 липня в Долині арештовано: Ю. Антоновича, Вірстюка, В. Медведя і М. Шумського.

27 липня в Скольому арештовано: В. Вільшинського, Володимира Бичковича, В. Івасикова і В. Бориса.

29 липня опівночі поліція арештувала в Коломиї гімназиста: К. Сель-ського і переодягнену за хлопця Марту Кузьму в той момент, коли вони розліплювали відозви УВО й „Сурму”.

23 серпня в Глібовичах біля Бібрки арештовано студентів: Івана й Володимира Ґабрусевичів. У Городенці арештовано студентів: К. і Я. Паничевських, Р. Олейка, Я. і В. Сілецьких, В. Бандурака, С. Перейму, Л. Дорожинського, Р. Сербинського, та ґімназистів: Я. Хомова, М. Хомова, та І. Березовського, Степана Семенюка, Івана Ступара, Михайла Голинського. У Стрілкові, біля Стрия арештовано І. Ковальського; у.Б єлеєві – П. Матійціва. У Львові арештовано: Богдана Кравціва, О. і Ж. Процишинів, Н. Яціва, А. Стефанишина; у Перемишлі був арештований Є. Зиблікевич, редактор „Українського Голосу”. У Львові після кількагодинної ревізії в Академічному Домі арештовано в ночі 30 студентів.

В серпні під підозрінням підпалу стирт в Тернопільщині були арештовані: студ. техн. Іван Малюца, Михайло Рущак, Мирон Тарнавський, студ. філос. Богдан Борщ, студ. прав Ярослав Романгок, студ. торг. акад. Богдан Горох; ґімн. абс.: Степан Чубатий, Єразм Дзюбинський, Артем Луговий, Антін Романюк; ґімн. учні: Осип Галиш, Володимир Яцишин. Олександер Залуцький; м'ясар Ярослав Коцюмбас.

В Поточненьках б. Бібрки арештовано Теодора Юзькова.

В Перемишлянах арештовано : уч. 5 кл. ґімн. Романа Фостяка та уч. 7 кл. ґімн. Бучацького.

2 вересня у Бережанах суджено за участь в саботажах В. Кілина.

2 вересня 1930 р. в Станиславові арештовано Т. Салука і Я. Пиндуру, а в Павелчу біля Станиславова – С. Тадинського і 5 селян; у Рогатині – студентів: Я. Гладкого, С. Харища та Б. Бігуса.

14 вересня в Станиславові арештовано: Д. Батринчука і М. Ники-форчина, а в Рогатині 10 осіб, між ними проф. Ковальського, Каменецького і д-ра Вербенця. У Грималові арештовано: А. Ґершона і В. Бурштинського, у Ворохті – Володимира Попадюка; у Підсоснові – П. Гладкого, С. Цьвірінкала та І. Грицая; у Козовій – Вол. Білинського.

18 вересня самбірський суд судив за приналежність до УВО інж. Омеляна Вецу.

19 вересня львівський суд за приналежність до УВО засудив гімназійних учнів та студентів з Коломиї: Данила Березовського, Дем'яна Га-расимюка, Нестора Гнатишака, Марту і Марію Кузьма, Володимира Мару-няка, Зиновія Михалевського і Костянтина Сєльського – на 4 роки ув'язнення.

26 вересня львівський суд присяглих засудив за приналежність до УВО і саботажну акцію: ґімназистів Івана Мигула. Любомира Лямпіку, Олексу Сокола, селян Миколу Левицького, Івана Паланицького та колодія Михайла Кухту, слюсара Петра Лахмана, шевця Данила Пеца – на 33 роки ув'язнення.

29 вересня бережанський суд присяглих за кольпортажу „Сурми” і підпали польських колоністів в Понюхові і Ценові засудив: Івана Атаманчука, Миколу Барана, Д. Білоуса, І. Корнецького, М. Микитюка, В. Процика, Ф. Назара і В. Сеника – на 22 роки ув'язнення.

У вересні арештовано: у Львові І. Химича та С. Стефаника, на Левандівці: І. Шмаґалу, В. Повзанюка, С. Івахова та Курила; в Хищевичах біля Рудок – студентів: Ю. Гавришкевича, Чорнія, Цяпку, Лопадчука і Саврука. В Тернополі – О. Сіяка; в Ходачкові – о. М. Осадцу і 15 селян; у Серафинцях – Ю. Загаєвича і його трьох синів; у Раві Руській – С. Совика і Ф. Чіха.

В вересні 1930 р. в Заліщиках під замітом участи в саботажах поліція арештувала учня 7 кляси ґімназії М. Боднара. В часі переведення його до в'язниці поліцист Курин обезвладнив арештованого, а поліцист Вазик застрілив Боднара.

2 жовтня арештовано у Львові абс. філос. І. Теслю та студ. геології Б. Кордюка.

8 жовтня наглий суд у Самборі за зрізання телеграфічного стовпа і перетинання телеграфічних дротів засудив М. Салтищука, кітляра з Губич біля Борислава – на досмертну тюрму.

На таку ж кару досмертної тюрми наглий суд у Львові засудив за саботажі учня Ярослава Поповича і селянина Миколу Сенича.

10 жовтня суд присяглих у Чорткові судив за приналежність до УВО: о. М. Івахнюка, пароха Джурина, студента Антона Івахнюка, студента Омеляна Тарнавського, Степана Олеськова, М. Ростковича, В. Карачка, М. Горячого, О. Білинського.

12 жовтня суд присяглих у Львові за УВО і саботажі засудив: службовця Степана Бокала, В. Гірняка, студента Остапа Гука, дяка Івана Джиджору, селянина І. Колодницького, Гриця Максимишина, студента І. Миськова, О. Пришляка, громадського секретаря Я. Сену – на 30 років ув'язнення. 12 жовтня окружний суд у Рівному за приналежність до УВО засудив Ольгу Твердохліб і Михайла Грибівського – на півтора року.

В жовтні 1930 р. арештовано: в Городищі ученика гімн. Андрія Турковського, в Лапшині голову „Лугу” Ілька Олійника, в Радехові б. посла о. д-ра В. Пелліха, в городенському повіті: о. Івана Пісецького з Корнева, о. Рибицького з Петрова, ученика 8 кл. Б. Пестушенка; селян: І. Гевка, Модного. В Гаях під Львовом арештовано о. пароха Сохацького під замітом приналежности до УВО.

19 листопада суд присяглих у Львові за УВО і вбивство провокатора засудив Івана Мицика на 15 літ в'язниці.

26 листопада суд присяглих у Львові за приналежність до УВО та ОУН і напад на поштовий амбулянс під Бібркою засудив: Юрка Кришталя, Миколу Максимюка, Зиновія Книша, Богдана Кравціва, Зенона Пеленського. Дмитра Вирсту, Богдана Кордюка, Йосипа Процишина, Жигмонта Процишина, Володимира Качмарського, Володимира Андрущака, Володимира Чоловського, Прокопа Матійціва і Юлію Козакевич – разом на 1 кару смерти і 37 років в'язниці.

27 листопада 1930 р. в Городенці арештовано Курилюка, урядовця Повітового Союзу Українських Кооператив, а в Серафинцях – студента Козаченка.

28 листопада бережанський суд присяглих за УВО і саботажну акцію засудив селян: Іллю Сироту, Степана Орляка, Дмитра Пителя, М. Мартинова, Д. Посунька та 6 інших – на 18 років в'язниці.

2 грудня арештовано в Бібрці студента Івана Ґабрусевича, який після тримісячного ув'язнення у бібрській в'язниці вийшов був на волю. Арештованого відвезено до тюрми у Львові.

2 грудня суд присяглих у Львові за УВО, творення її відділів і вишколи членів засудив: студентів А. Данчевського, Богдана Галайчука, Степана Ірвицького, селянина Василя Шведа і ґімназійного абсольвента Михайла Мельничина – на 3 роки в'язниці.

9 грудня наглий суд у Стрию засудив кравця Михайла Рудого за УВО і замах на провокатора на досмертну тюрму.

10 грудня львівський суд за підбурювання до протипольських виступів засудив селян Василя Витвицького, Дмитра Гошовського та Івана Котурбаша – на 12 років в'язниці.

12 грудня львівський суд за замах на поліційних донощиків судив селян з Чижова: Степана Білана, А. Ляпка, М. Дреліха, В. Івахова і В. Лучинського.

12 грудня Бережанський суд за вбивство донощика Татуньчака засудив Володимира Хамулу на кару смерти та Євгена Мороза з Підкаменя на 6 років в'язниці.

14 грудня львівський суд присяглих за вбивство поліційного донощика А. Юркова засудив; В. Кисіля, С. Грабаса, М. Кисіля, М. Дудного, М. Боднара, М. Маленького, М. Старицького і П. Баворовського – на 25 років в'язниці.

У грудні 1930 р. в Єзуполі біля Станиславова арештовано Михайла Шандуру, а в Турчанщині – Федя Дороша з Турочок та Івана Лудчака з Волосянки Малої.

В останні місяці 1930 року арештовано в Сокальщині 68 осіб, з них після кількох тижнів випущено на волю 37, а 31 особу перевезено до слідчої в'язниці у Львові.

ЮЛІЯН ГОЛОВІНСЬКИЙ КРАЙОВИМ ПРОВІДНИКОМ ОУН

 Сотник Юліян Головінський, колишній старшина УГА, як бойовий референт УВО в 1922-24 рр., і як Крайовий Комендант УВО від осени 1924 до жовтня 1926 р., коли його арештовано у зв'язку з убивством куратора Собінського, – здобув собі беззастережний авторитет серед членства УВО і серед провідних членів ОУН, які знали про його ролю в УВО. Тому призначення Ю. Головінського на пост того, хто мав остаточно з'єднати в одних організаційних рамках УВО з ОУН на ЗУЗ, зустріли обидві сторони з великим вдоволенням і повним довір'ям.

Повернувшися до Краю з празької конференції, Ю. Головінський узявся негайно твердою рукою до здійснення свого завдання. Крайову Екзекутиву ОУН створив він у такому складі: Степан Охримович – організаційний референт; Зенон Пеленський – політично-пропаґандивний; Степан Ленкавський – ідеологічний; Роман Шухевич, член УВО й ОУН, виконавець вдалого атентату на куратора Собінського в час, коли Ю. Головінський був Крайовим Комендантом УВО, – керівник бойової референтури, а Зенон Коссак, теж давній член УВО й ОУН – заступник керівника бойової референтури; Михайло Колодзінський – військовий референт; Іван Ґабрусевич – референт юнацтва, а Богдан Кордюк – заступник референта юнацтва; о. Ярослав Чемеринський – фінансовий референт. Зиновієві Книшеві доручено провід над одною з боївок УВО.

Зводячи в одно, під організаційним оглядом, УВО й ОУН, Ю. Головінський доручив закріпити на всіх ступнях організаційну побудову клітин ОУН на зразок УВО: трійкова згл. п'яткова система, призначування провідника нижчої клітини провідником вищої, суворе дотримування засад конспірації.

Особливу увагу звернув Ю. Головінський на відповідне законспірування самого себе. Він перебував постійно в Чесанові, як співласник перевозового (автобусового) підприємства і в цьому характері, не виключаючи ні в кого найменших підозрінь, бував часто у Львові, використовуючи це для своїх організаційних зустрічей. У засіданнях КЕ ОУН він не брав майже ніколи особисто участи. Ті засідання переводив звичайно С. Охримович або І. Ґабрусевич, з якими Ю. Головінський обговорював перед тим програму нарад, а опісля їх перебіг і вислід.

Справи поодиноких референтур обговорював він окремо з кожним референтом під час зустрічі сам-на-сам.

Тому, що щойно сотн. Ю. Головінський допровадив до фактичного злиття УВО з ОУН і поставив тверді основи під організаційну структуру ОУН, серед членства був поширений погляд, що це він був першим Крайовим Провідником ОУН.

ЗАГАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ В ПІДСОВЄТСЬКІЙ УКРАЇНІ

[ця частина є доповненням, написаним іншим автором]

ЗАВОЮВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ БОЛЬШЕВИКАМИ

Невдача з організуванням громадянської війни

Накинена червоною Москвою окупаційна влада на Україні намагалася з самого початку всіма способами фальшувати історичні факти про насильне завоювання України. За директивами партії про фальшування історії України історики мають замовчати, що большевики організували з-за кордону напади на Україну своїх збройних сил, і що Україну завоювали насилані з Росії збольшевичені полки російських і лотишських солдатів і матросів. Згідно з такою директивою це завоювання України є представлене в большевицьких підручниках історії, як справа побічна і допоміжна, не як напад на Україну чужих сил з-за кордону, але як вислання прошеної „українськими” комуністами допомоги з Росії, за що українські маси мають бути від тоді до тепер вдячні Росії. Головне намагання в пофальшованій історії є представити, що українські місцеві большевицькі сили самі зорганізували внутрішню громадянську війну, що вони приєднали маси до боротьби проти українських урядів: Центральної Ради, гетьмана і Директорії, а з Росії одержували тільки тоді військову допомогу, коли її просили. Так виглядає большевицьке перекручення. Дійсність була інакша.

У ті роки ніяких місцевих українських комуністів – крім кількох трохи замітніших одиниць – в Україні не було, як і не було перед революцією ніякої окремої комуністичної партії в Україні.[26]

Існували лише в кількох промислових містах України рештки передвоєнної російської комуністичної партії, що по-давньому називалася „Российская Социал-Демократическая Рабочая Партия большевиков” (РСДРПб). Ця територіальна організація російської комуністичної партії мала свої слабі підпільні клітини, звані спершу комітетами, а згодом ревкомами, всього в шести українських промислових і змосковщених містах.[27] Цього було замало, щоб піднести громадянську війну проти української держави.

Тимбільше замало, що ці клітини, зложені з москалів і жидів, були ізольовані від українських мас. Соціялістичні партії, конкуренційні до російської партії большевиків, передусім соціял-революціонери, українські і російські, мали занадто міцні впливи в Україні серед лівих елементів, тому відіграли головну ролю в революційних заворушеннях 1905 року і здобули тим для себе авторитет. Натомість, ліве крило російських соціял-демократів, фракція большевиків, заскорузла в кількох містах та у внутрішніх дебатах між собою. Ніякої ширшої ані помітнішої діяльности вона до часу революції не розгорнула, крім аґітації за малоуспішними штрайками серед чужонаціонального міського пролетаріяту.

Доступу до селянських мас ці комітети російських большевиків не вміли і не могли знайти, а саме з двох причин. По-перше, вони не мали – як і досі не мають – ніякої концепції програми земельної політики, що могла б бути приманлива для українських працюючих мас, що в ті часи були в 85 відсотках хліборобськими. По-друге, вони, бувши явними всеросійськими централістами, зорієнтованими на різнонаціональне робітництво, а не однонаціональне українське селянство, були – і далі є – глухі і сліпі на українські національні домагання, уважаючи їх за маловажний пережиток реакційних часів і дрібнобуржуазних впливів і за перешкоду в закріпленні імперіяльних плянів Москви.

За перебільшеними совєтськими даними, ця Російська комуністична партія большевиків РКП(б) – нараховувала в червні 1918 року всього 4 364 членів на всій Україні, що мала в той час 30 мільйонів населення. За національним складом вона складалася головно з москалів, жидів та обмосковленого місцевого елементу, що був чужий для селянської в той час України. Місцеві сили російських большевиків в Україні були численно заслабі, замало відомі серед чужонаціональних для них українських мас, щоб могли підняти внутрішню громадянську війну проти України своїми власними місцевими ячейками, ревкомами, радами, чи бандами слабо озброєних міських червоноармійців, що були зацікавлені в грабежах „буржуїв” і бешкетах.

Організування бунту в Україні прибулими чужинцями

Тому то весь стратегічний плян підкорення України російські большевики побудували на збройній інтервенції зовнішніх сил. Цими силами були дві групи чужих солдатів: 1) деякі полки російських гарнізонів, що були стаціоновані на Україні, і, побоявшися відкомандирування їх на фронт, легко піддавалися большевицькій капітулянтській агітації за мир; і 2) озброєні дезертири з фронту, що поспішаючи не спізнитися прибути до дому по обіцяний поділ землі, застрягли переїздом в Україні і, не знаючи того, що дальші транспорти ешелонів були навмисне спинені якраз тими, що обіцяли дарувати їм землю, але не спішилися її дати, мітинґували з большевицькими агітаторами, які намовляли їх на „общепонятном языке” збройно повстати проти української влади, щоб скорше прорватися додому. Оці чужі гості в шинелях, що випадково застрягли в Україні по ґарнізонах чи переїздом через чужу державу, мали – за большевицьким пляном – зробити в чужій країні збройне повстання проти української влади, ніби то від імені українських мас. Назовні це виглядало би, що повстання роблять місцеві сили.

Але з цього організування громадянської війни „українців” проти України нічого не вийшло, бо якраз українські полки в час роззброїли збунтовані ґарнізони чужинців, а українські залізничники скерували ешелони червоноґвардійських дезертирів з фронту не на Київ, а поза межі України, до їхньої власної „родіни”.

Напади з зовні

Большевики з самого початку, від коли захопили владу в тодішній російській столиці Петрограді (7 листопада 1917 року), поставились з іще більшою ворожістю до встановлення Українською Центральною Радою самостійної національної влади в Україні, ніж; попередній уряд Керенського. Російсько-большевицький уряд народніх комісарів з осідком спершу в Петрограді, потім у Москві, чотири рази намагався насильно окупувати Україну, організуючи напади своїх військ на українську територію і одночасно підбурюючи до протиукраїнських бунтів і бешкетів чужонаціональні, протиукраїнські міські елементи і збольшевичених солдатів, тимчасово стаціонованих на Україні російських військових частин.

Большевицькі спроби завоювати Україну збройним нападом російських військ почалися вже в грудні 1917 року і повторялися чотирма наворотами до листопада 1920 року.

Матвій Стахів, у вступі до своєї аналізи[28] початкового періоду большевицької окупації України подає коротке зведення історичних фактів:

„Совєтська влада в Україні після свого проголошення в Харкові 26 грудня 1917 року не існувала безперервно. Після першої аґресії Советської Росії і першої частинної окупації України совєтська влада була викинена з України в квітні 1918. Пізніше почалася в грудні 1918 друга частинна окупація України, яка поступала ще меншими кроками вперед, як це було за першої, бо совєтська армія мусіла уступати назад, щоб потім припливом нових сил з Совєтської Росії поширювати окупацію знову. Так ця окупація то йшла вперед на захід і південь України, то відступала на схід і північ в сторону Совєтської Росії”.

Коли російським большевикам не вдалося в Україні зорганізувати „громадянської війни”, вони приготовили концентричний напад своїх військ на Україну під командою Антонова із спрямуванням на Харків і на Київ. 14 грудня військові приготування до нападу були вже закінчені. Російський большевицький уряд вислав 17 грудня ультимативну ноту українському урядові, домагаючись визнати в Україні диктатуру совєтів, повернути назад зброю роззброєним большевицьким бандам, що приготовляли протиукраїнське повстання і не перепускати через Україну козачих військ на Дон, Кубань, Урал і Сибір, щоб таким чином помогти большевикам повалити тамошні крайові уряди. Ультимат закінчувався виповідженням війни Україні. „Коли на протязі 48 годин не буде задовільної відповіді – писалося в ультиматі – то Совєт Народніх Комісарів (так називався російський большевицький уряд) – буде вважати Центральну Раду в стані війни проти совєтської влади в Росії і в Україні”.[29] Український уряд відкинув большевицькі домагання. Воєнна аґресія большевиків мала бути замаскована покликанням на поміч большевицьких військ від харківських комуністів, але цей плян маскування не вдався, бо спроба большевицького повстання з7 Харкові вночі на 16 грудня була здавлена українськими військами. Щойно, коли большевицькі війська здобули Харків 25 грудня 1917, під їхньою охороною Всеросійська Комуністична Партія (большевиків) – ВКП(б) – зорганізувала там з-поміж своїх поплечників совєтський український уряд. Для замаскування воєнної аґресії це було вже запізно.

„Харківський уряд – пише В. Голуб[30] – був створений для того, щоб надати війні (большевицької Росії) проти Української Народньої Республіки клясового громадського, внутрішнього характеру, а не характеру війни між Росією й Україною. Спираючись на російську Червону ґвардію „Курського напрямку” під командою Антонова-Овсієнка, Червона Армія під загальною командою Юрія Коцюбинського та Муравйова почала наступ на Київ”. Цей уряд складався з „народніх секретарів”, що взагалі не знали української мови.

Один з таких „народніх секретарів” – пише М. Стахів[31] – що був українського походження, В. Шахрай, говорив другому большевикові, Ґ. Лапчинському тоді таке: „Що це за уряд „український”, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користаються жадним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за „український військовий міністер”, коли всі українізовані частини в Харкові роззброюються, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну Антонов і що на все українське дивиться як на вороже і контрреволюційне”.

Большевицькі війська здобули Лівобережжя і деякі полоси на Правобережній Україні, включно з Києвом, знищивши перед тим по дорозі на Київ, дня 29 січня, під Крутами студентський курінь. В часі відступу перед офензивою Центральна Рада заключила 9 лютого 1918 року корисний мир з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, які визнали Україну державою, а дві перші держави дали Україні військову допомогу в заміну за допомогу хлібом. Большевицькі війська за три місяці були вигнані з України, а уряд „Совєтської Української Республіки” перестав існувати. Він ухвалою від, 20 квітня 1918 року розв'язався в Таганрозі і скасував існування цієї фіктивної совєтської „республіки” в Україні.

Другу військову аґресію проти України приготовили большевики на 1 грудня 1918 року і знову створили для маскування другий фіктивний уряд України – цим разом за кордонами України, в Курську – під назвою „Тимчасове Робітничо-Селянське Правительство України”. Сталін, тодішній секретар Російської КП(б), покликав в Курську на засідання намічених ним на міністрів („секретарів”) російських комуністів і повідомив їх, що ЦК Російської КП(б), тобто чужий закордонний чинник, як відмічає М. Стахів[32], ухвалив створити совєтський уряд України.[33] На думку призначених до цього уряду „міністрів” ніякої України, хоч би і в формі совєтській, не треба, бо це справа реакційна, але вони підпорядкувалися ухвалі ЦК партії і цей уряд створили. В маніфесті про створення цього наказного „уряду” була надрукована така погроза: „Всякий, хто примушує або намовляє виконувати розпорядження гетьмана або Центральної Ради чи їх аґентів на місцях, підлягає розстрілові на місці”.

Без виповідження війни Україні, большевики пересунули крадькома малі частини російської совєтської армії під Харків і концентричною атакою здобули його. У відповідь на ноту Українського Уряду спинити аґресію на Україну, і відкликати російські війська, большевики не призналися до нападу і відповіли:

„Ніякого війська Російської Соціялістичної Совєтської Республіки в Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент провадиться поміж військами Директорії (Української Народної Республіки) і військами Українського Совєтського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною і Совєтською Росією немає тепер ніяких збройних сутичок”.

Цих історичних фактів про початки підбою України вистачить, щоб нагадати методи підступу і крутійств, яких ужили російські большевики, щоб обдурювати, що не вони завоювали Україну брутальною силою з зовні, але що самі українці загнали її в російську неволю.

БОЛЬШЕВИЦЬКА ОКУПАЦІЙНА ВЛАДА

Большевицька інвазія принесла Україні не лише чужу окупацію, жадобну заволодіти багатствами завойованої колонії, експлуатувати її [...]

Фіктивні большевицькі уряди

[...]ких прислужників большевицькі фіктивні уряди в Україні. Цих спроб було кілька.

У Харкові партійна конференція членів Російської КП оголосила себе „Всеукраїнським З'їздом Рад” і – в противагу до Української Центральної Ради – створила 26 грудня 1917 р. переважно з чужинців нібито законодатне тіло під назвою „Всеукраїнська Центральна Рада Депутатів”, що незадовго перезвала себе на російський лад на „Центральний Виконавчий Комітет України” (пізніше ВУЦВК). Разом з цим вони проголосили свій „уряд” для України під назвою „Народній Секретаріят”.

На голову ЦВКУ поставили на показ спершу обмосковленого робітника Медведева, після нього москаля С. Бакінського (псевдо), а потім українського большевика Володимира Затонського, що був одночасно членом Совнаркому Росії. „Прем'єром уряду” тобто „Народного Секретаріяту” став від 4 березня 1918 р. український большевик Микола Скрипник. Він і Василь ШахРай, військовий міністер без війська[34] – це були два українці на 13 членів цього большевицького уряду України. Створення ЦВКУ і „Народного Секретаріяту” коментується тепер большевиками як початок утворення УССР. На ділі це був безсилий пропаґандивний трюк і фікція, бо від листопада 1917 р. Совнаркомом Росії був призначений Йосиф Сталін з своїм штабом керувати з-за кордону всією большевицькою акцією на Україні. Ціла стратегія і тактика війни й диверсії проти України була в його руках, незалежно від усяких борсань творених ним лялькових театрів. Харківський „уряд”, не виконавши своїх завдань щодо приєднання населення, сам ліквідував себе.

Майже рік після вигнання большевиків з України в грудні 1918 року, Сталін змонтував поза межами України, в Курську, другий „уряд” для України під назвою „Врємєнноє рабоче-крєстянскоє правітельство України”. На його голову призначив спершу київського москаля Ґеорґія П'ятакова, а 26. 1. 1919 року болгарина Христіяна Раковського.

Цей болгарський голова „уряду” України на засіданні київської Міськради 13 лютого 1919 р. заявляв: „Декретування української мови яко мови державної є реакційним, нікому непотрібним заходом”.[35] Про міністра совєтської пропаґанди в тому ж „уряді”, москаля Артьома (правдиве прізвище Ф. Сєрґєєв) – згадує Затонський – що „Артьом ... доводив, що це справа реакційна утворювати Україну хоч би навіть радянську”.

Трьох українських большевиків, що їх Сталін покликав у склад цього нового „уряду України”, зложено з 15 міністрів, – Затонський (народня освіта), Скрипник (соціялістична контроля) і Ю. Коцюбинський (член без ресорту) – „не мали в тому „уряді” ніякого значення – слушно підмічує М. Стахів[36] – бо він був у руках зажертих русотяпів на чолі з Раковським”. По національності цей уряд „совєтської української республіки” – просто провокація не тільки цілого українського народу, але навіть тих нечисленних членів Російської Комуністичної Партії, які були українського роду й не забули свого походження”.

Спосіб явного декретування чужою державою і на чужій території уряду для іншого народу це грубе накинення окупаційної адміністрації перед явною інвазією чужої країни. Так воно і на ділі було. Уряд Раковського остався закордоном і в міру інвазії України російськими військами пересувався на окуповані землі, де оголошував себе совєтським українським урядом і накидував свої розпорядження.

Але і цей чужинецький „уряд” виявився непридатним інструментом для політичної диверсії проти України. Довір'я до накинених самозванців українське населення не мало. Він мовчки перестав діяти, ще ухваливши в березні 1919 р. на т. зв. III Всеукраїнському З'їзді Совєтів потрібну окупантам конституцію УССР.

Большевики не обмежилися на таких спробах „узаконнювання” фіктивних урядів для України. Вони зорганізували „Всеукраїнський Ревком” з відкритим завданням організувати підпільно-підривні дії проти України і керувати ними. Щоб надати цьому „Всеукраїнському Ревкомові” леґальну підмурівку, Петроград доручив большевикам з недіючого Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету України (ВУЦВК) ухвалити, що цей Комітет передає свої функції Всеукраїнському Ревкомові, як надбудові існуючих в обмосковлених містах Революційних Комітетів.

Ревкоми не були ніким вибирані, як теоретично це ніби повинно б бути з Радами (Совєтами) Депутатів. Вони були іменовані в часі воєнної окупації Російською Комуністичною Партією і підлягали тільки їй. Ревкоми були важливіші від місцевих Рад, вони могли підчиняти собі місцеву владу. Існували також і Воєнні ревкоми, які підлягали Воєнревкомові при Всеросійському Центр. Іспольнітєльному Комітетові (ВЦУК) в російській столиці і мали право карно-адміністративних санкцій. Через Ревкоми Москва могла діяти безпосередньо на Україні, оминаючи створені нею і часто недолугі парторганізації і місцеві совєтські органи.

Окупаційна влада в Україні спиралася на маловпливову партійну сітку, на наказний большевицький „уряд”, на переважно міські ревкоми та на терористично-поліційну організацію ЧЕКА. Цього всього було замало, щоб притягнути українські маси, здобути та закріпити большевицьку владу на Україні. Без московської військової інвазії большевивики не могли б здобути України і закріпити там совєтську владу.

ТРИ ПЕРІОДИ МОСКОВСЬКО-

БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ НА УКРАЇНІ

Большевицька політика в тимчасово завойованих українських областях, а потім на всіх окупованих ними українських землях мала весь час одну незмінну мету: насильне затримання України в складі російської імперії, знищення елементарних прав, що їх український нарід здобув в роки визвольної війни і викорінення всяких національних прагнень до самостійного державного життя і до окремішности української національної культури і української нації. Політичний та фізичний терор і економічна грабіж, а згодом повне економічне узалежнення українського населення від держави були засобами підкорення України. Не в усіх обставинах удавалося московській партійній верхівці послідовно переводити цю лінію терористичної диктатури. На перешкоді цьому стояв активний і дуже міцний пасивний спротив усіх прошарків українського народу, як теж загрозлива небезпека катастрофи большевицької господарської системи. Тому большевики, побачивши своє повне безсилля, були примушені зробити на деякий час (1923-1929) тактичний відступ, щоб не довести до загальної революції та до свого провалу і рятуватися перед господарською руїною. Скріпивши за час цієї передишки свій апарат поневолення і приготовивши кадри до побудови тотального політичного й економічного узалежнення населення від держави, большевики повернулися знову до терору, цим разом удосконаленого й охоплюючого всі ділянки життя, як до головної основи „пролетарської” диктатури.

З уваги на змінливість тактики, а не політичних цілей, московсько-большевицька окупація України поділяється на три окремі і неподібні до себе періоди: період воєнного комунізму (1918-1922), НЕП-у й українізації (1923-1929 рр.) та сталінського терору 1930-1941 років.

ПЕРІОД ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ

Перший це період воєнного, або військового комунізму. Він починався в деяких, хвилеве завойованих большевицькою армією областях України вже з початком 1918 р. і тривав приблизно до 1922 року. Большевики намагалися брутальною атакою з чола зразу підкорити Росії Україну. Це був період розбою, грабежу і насильства „карательних отрядів”, початок кривавої сваволі всевладної ЧЕКА; часи відкритого політичного та економічного терору званого „червоним терором” і жорстокої боротьби з численними повстанськими загонами; період явної і насильної русифікації. Україна була трактована як завойована колонія, яку треба якнайшвидше насильно ограбити, силою баґнетів і розстрілами винищити непокірних і страхом примусити поневолених служити наказам завойовників.

Щоби явним загарбницьким нападам на Україну не зіпсувати собі марки „визволителів трудящих” і не змобілізувати ще більше проти себе і своїх всеросійських імперіалістичних зазіхань визволені з московського ярма та військове вишколені в світовій війні маси неросійських народів, большевики пильно старались дезорієнтувати населення і маскувати загарбницький характер своїх воєн брехливими пропаґандивними гаслами, урочистими декляраціями, тактичними штучками і цинічним обманом.

Народні повстання проти окупантів

Жорстока практика большевицької окупаційної політики стояла в разючій суперечності до пропаґандивних обіцянок і аґітаційних гасел і українські маси, побачивши жорстоке нахабство московсько-большевицької тиранії, відповіли на це масовими повстаннями. Розміри цих повстань, координованих і стихійних, що тривали до 1925 року, свідчать про велику динаміку українського національного спротиву російсько-большевицькій окупації. Для ілюстрації наведемо цифри про кількість повстань, зібрані знавцем тієї доби з самих таки совєтських джерел за неповні три місяці 1919 р.:

„У першій половині 1919 р. – пише Д. Соловей[37] – повстання проти московської червоної армії безупинно спалахували в різних місцевостях України. Лихолат[38] подає, що тільки у квітні 1919 р. відбулось 93 селянських повстань, а в тому числі: на Київщині – 17, Херсонщині – 8, Харківщині – 7, Поділлі – 4, А за свідченням самого Раковського за неповні три весняні й літні місяці 1919 р. їх, цих селянських повстань, відбулося аж 328. А з того числа: від 1.4. до 1.5.1919 р. – 93, від 1.5. до 15.5.1919 р. – 28, від 1.6. до 19.6.1919 р. – 207. Разом 328 повстань”.

Той же самий Християн Раковський, голова першого самозванчого „Народного Секретаріяту” в Харкові, писав[39] і про наступні роки в „Єжеґодніку Комінтерна” (1923 р.) таке:

„В 1920 і 1921 роках ми були свідками великого селянського революційного руху, який щодо свого характеру і стихійної сили пригадував перші місяці революції в Великоросії і охоплював усю Україну”.

Це був революційний рух українського народу звернений проти підкорення України большевицькою Росією.

Після відвороту реґулярної Армії УНР 21 листопада 1920 року на польську територію, де вона була інтернована, збройна боротьба українських повстанських загонів проти большевиків не вщухала, її вели в різних районах Поділля, Київщини, Полтавщини і Катеринославщини в формах партизанської війни різні повстанські загони. Вони були керовані з закордону Повстанським Штабом генерала Юрка Тютюнника і начисляли біля 40 тисяч повстанців. До світлих і незабутніх подій нашої історії належить трагічна загибель учасників Зимового Походу під Базаром, де 359 українських бійців не прийняли пропозиції піти на службу до Червоної Армії і під спів національного гимну були 22 листопада 1921 року розстріляні большевиками.

Крім повстанців, координованих Повстанським Штабом ген. Тютюнника, що підготовляв повстання на літо 1921 року, діяли в різних місцевостях України самочинно організовані повстанські загони, які винищували большевицькі станиці; нападали на транспорти пограбованого у селян хліба, винищували збройну охорону „спецотрядів” і пограбоване збіжжя розділяли поміж селян; відповідали протитерором на терор каральних відділів.

Командували тими загонами повстанські отамани, люди з організаційним хистом і вояцьким серцем, не завжди з потрібним військовим досвідом. Деякі повстання мали значні успіхи. Інші були вибухом стихійного народнього гніву, не були як слід організовані і кінчилися трагічним розгромом.

Наприклад, Трипільське повстання влітку 1919 року (близько Києва) підняли селяни. Не маючи потрібної кількости рушниць і обрізанів, зони озброїлися в коси, сокири і вила. З Києва большевики вислали на його придушення комсомольський полк у силі 4 000 жидівських комсомольців та кілька сотень кінноти і дніпровської артилерії. Повстанці знищили в бою до ноги цей комсомольський полк, живим урятувався тільки один комсомолець.

Трипілля, – Канів, – Васильків, правобережна Київщина була тереном повстанської дії отамана Зеленого, який оперував на тому просторі в роках 1919-1920.

Іншим стихійним повстанням проти окупантів було Медвинське повстання на Київщині, яке вибухло в серпні 1920 року і тривало до літа 1921 року. Про його силу і завзяття свідчить те, що большевики мусіли вислати дивізію реґулярного війська, щоб його придавити.

Визначними керівниками народніх повстань був добрий стратег анархіст Махно, що діяв на Дніпропетровщині в 1919-20 роках, отаман Ангел на Чернигівщині, отаман Григоріїв на Херсонщині, організатор Вільного Козацтва, отаман Клименко на Уманщині.

Через рухливу діяльність українських повстанців створився такий стан, що большевицька окупаційна влада утримувалася по містах, а на селах появлялися аґітатори й комісари під охороною озброєних чекістів чи червоноґвардійців. Про широкий обсяг українського народнього повстанського руху свідчить, що влітку 1921 року большевики ліквідували біля шість тисяч українських повстанських груп. Великих людських жертв коштувала Україну спізнена готовість широких мас обороняти в час свого права на вільне національне і соціяльне життя у власній державі. Але велика боротьба українських повстанців обернула внівець первісний задум большевицьких завойовників розторощити з одного маху лобовою атакою і припинити розвиток українського національного життя.

Голод у 1921-1922 роках

Ефективність повстанських дій була посилена загальним пасивним спротивом українського населення большевицьким розпорядженням „Продналоги”, тобто плачення податку в натурі, на основі наложений на села і господарства надмірних континґентів і контрибуцій[40], довели до того, що селяни спершу укривали і закопували збіжжя перед ограбленням його „продотрядами”, а зазнавши досвіду з каральними відділами, почали обробляти і засівати стільки землі, скільки було потрібне для утримання власних родин, щоб ворог не мав що грабувати. Це приневолило окупантів скасувати згодом систему оподаткування продуктами.

Головну масу, точніше 85 відсотків, українського населення в тодішній, ще переважно хліборобській, Україні становило селянство. Щоб розбити вікову єдність національного однородного українського селянства, большевики наслали з обмосковлених міст аґітаторів з завданням викликати ненависть сільських бідняків проти заможніших господарів (прозваних „куркулями” і „ворогами працюючих”), щоб „розслоїти” однородне село на ворогуючі між собою штучні соціяльні групи і зорганізувати сільську голоту, як підпору „пролетарської влади”, в „Комітети незаможників” („комбєди”). „Комбєди”, поза надокучливими персональними порахунками з сусідами і донощицтвом, не дали окупантам бажаної остої на селах.

Експерименти соціяльно-економічної перебудови спричинили катастрофічний хаос продукції в країні, що і без того була знищена війною. В додатку посуха в 1921 році зменшила ще збір урожаю на 65% в областях Запорізькій, Донецькій, Дніпропетровській, Одеській та Миколаївській. Військові експедиції проводили безнастанно основні ревізії по селах за захованим зерном, здираючи безпардонно континґенти наложених „продналогів” для держави і відбираючи селянам „лишки”, тобто хліб залишений на прохарчування родин. Це довело до голодової катастрофи, до розпучливої самооборони селянства, арештів та розстрілів цілих родин. За приблизними обрахунками, в часі першої голодової облоги померло на Україні в 1921 і 1922 роках біля 1.5 мільйона людей. З нужди поширилися між населенням ще й пошесні хвороби: тиф, подекуди холера, які, впарі з жертвами плянового політичного терору, ще більше підірвали чисельний стан українського населення.

Ці практики розкрили українським масам очі на те, що не на словах, а в дійсності несе з собою московський большевизм. Вони залишили у свідомості народу тривалу ворожість до московсько-большевицьких окупантів.

ДОБА НЕП І УКРАЇНІЗАЦІЇ

Невдача системи „воєнного комунізму” примусила большевиків зробити відворот і уступки в економічній і національній політиці. Курс Нової Економічної Політики (НЕП) і зм'якшення єдинонеділимської національної політики тривав від 1923 до 1929 року.

Зміни в періоді НЕП

В економічній ділянці НЕП була частковим поворотом до приватної власности в хліборобстві та допущенням приватної ініціятиви в дрібній промисловості й торгівлі. Земля оставалася далі власністю держави, але її передавалося, згідно з земельним законом УССР від 22.XI.1922 року, селянам до приватного користування й орендування в держави. Змінено податкову систему „продразверстки”, встановлюючи натуральний податок від кількости землі. Селянам признано право продавати продукти на вільному ринкові. Ці зміни піднесли добробут селянства, викликали ріст кооперативних форм сільськогосподарської промисловости і пожвавили підприємчивість кооперативних діячів і приватних купців та промисловців („непманів”), які в черговому періоді були за свою, дозволену законом, діяльність винищені, як „клясові вороги”.

Для зазначення зміни курсу зменшено масові розстріли. Зненавиджену ЧЕКА офіційно розв'язано, замаскувавши її новою назвою – ОҐПУ. Проголошено амнестію решткам повстанців і членам некомуністичних партій. Недобитків українських патріотів, культурних і церковних діячів не переслідувано прямо за їх національно-культурну діяльність, але ліквідовано поодиноко під закидом мнимої участи в протисовєтських підпільних організаціях. Заґарантовано українській політичній еміґрації поворот на Україну й вільну працю над розвитком української національної культури в межах совєтських законів. Це викликало явище радянофільства на західньоукраїнських землях і „зменовєховства” серед еміґрації. Через кілька років ці ґарантії безпеки поворотцям виявилися недійсними і їх поголовно під різними претекстами винищено.

Причини національних уступок

В національній політиці російські большевики були примушені також піти на хвилеві уступки. Склалися на це різні причини. Внутрі Російської КП(б) розгортався конфлікт з лівою, а згодом з правою опозиціями.[41] Апарат терору, що мав лобовою атакою переломити суспільно-економічну структуру на комуністичну, виявився занадто примітивним і дратуючим для населення. Селян треба було заспокоїти бодай хвилевими наділами землі для приватно-трудового користування, щоб уникнути господарської катастрофи. Зокрема в Україні широко розгалужений повстанчий рух виразно був спрямований за економічно-політичну незалежність України й вільний розвиток української культури. Надіючись ще на „світову революцію”, Москва не хотіла відштовхувати від себе пролетаріят европейських народів показом жорстокого давлення неросійських народів. Врешті, деякою мірою заважили довгорічні остороги й незадоволення декотрих авторитетних українських комуністів, яким нахабна колоніяльна політика російських большевиків перешкоджала комунізувати Україну.

„Українізація” і спротив русифікаторів

XII З'їзд РКП(б) 17 квітня 1923 р. засудив усі місцеві націоналізми і одночасно оголосив російський великодержавний націоналізм за небезпечний ухил. Декрет про українізацію, виданий 1 серпня 1923 року, ствердивши, що дотогочасна формально визнана рівність між російською й українською мовами в Україні є недостатня, та що „в наслідок невеликого розвитку української культури взагалі”, в наслідок браку підручників і недостатньо підготовленого персоналу, російська мова має перевагу в Україні, – заповів, що уряд, „щоб усунути цю нерівність, уживає низки практичних заходів, які... мусять забезпечити українській мові місце, відповідне чисельності та питомій вазі українського народу на території УРСР”.

Отже рік 1923, місяць квітень чи серпень, можна би уважати за формальний початок нового курсу відмосковлення України, тобто „українізації”. На ділі так не було. Оголошені в 1923 році постанови осталися близько два роки паперовими ухвалами. Активно впроваджувати „українізацію” почав у 1925 році нарком освіти Олександер Шумський, а продовжував і закінчив її його наступник, Микола Скрипник (1927-1933). Тому фактичний час українізації не співпадає з періодом НЕП-у, але починається з 1924 роком і кінчається в 1933 році.

Московські большевики здавна прийняли були в національній політиці таку тактику: впарі з політикою винищування підбитих народів, заявляти в пропаґанді, що совєтська диктатура в принципі признає тим народам право на культурний розвиток у національних формах, але соціялістичного змісту. Згідно з цією старою тактикою[42], секретар ЦК КП(б)У, русифікатор Дмитро Лебідь (1923-1925) на Київській партійній конференції в серпні 1923 р., ствердивши, що через історичні обставини культура міста є російська, а культура села українська, заявив, що: „Поставити собі за завдання активно українізувати партію, себто робітництво ... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста”. Він запропонував засаду вільної боротьби двох культур в Україні, вільну конкуренцію двох культур, з тим, що партія і уряд не повинні вмішуватися в відмосковлення України. Ця „лебедівщина” не закінчилася з моментом проголошення XII з'їздом РКП(б) ухвал про українізацію. Русифікаторський уряд видав формальні розпорядки про „українізацію”, але партійні русифікатори-лебедівці ужили потихо заповіджених Декретом „низки практичних заходів”, одначе в такому напрямі, щоб гальмувати українізацію, сподіваючися, що в вільній конкуренції двох культур швидко переможе російська.

НАСЛІДКИ „УКРАЇНІЗАЦІЇ”

Сталося протилежно, як сподівалася лебедівщина. Українське стихійне відродження, розбуджене в часах державности, приховавшися під назву „пролетарської культури”, перемогло російську культуру партійних шабльонів. Ця перемога закінчилася в чергових роках сталінсько-постишевського терору відплатою русифікаторів, фізичною ліквідацією учених, письменників і навіть українських комуністів за те, що вони в культурній творчості перевершили москалів. Таким способом приспішено „вільну конкуренцію двох культур”.

Большевики перерахувалися щодо наслідків тактичних полегшень в Україні. Політика тимчасових уступків викликала буйний зріст української національної стихії в різних напрямках.

Національно свідомий елемент, що ухилявся від співпраці в совєтських партійних і адміністративних апаратах, розбудував до небувалих розмірів українську різногалузеву кооперацію, що проникала всі ділянки українського економічного й культурного життя й проявляла тенденції не піддаватися в узалежнення від Москви.

Нарком освіти в 1920-1923 роках, Григорій Гринько, запровадив окрему від російської систему української освіти, завівши українську мову в народніх і високих школах, хоч і впровадив обов'язуючий комуністичний дух. Молода фахова інтеліґенція почала виповняти важливі пости в техніці, науці, культурі, шкільництві і в совєтських установах, вносячи на свій лад українську інтерпретацію в переведення совєтських директив.

Освіта й шкільництво

В Україні створено величезну мережу курсів українознавства. Рідна мова облекшила повести енерґійну боротьбу з неписьменністю. Кількість письменних збільшилася в 1925 р. на 60%. В 1927 р. в містах було вже 70%, а в селах 50% письменних. В державних і громадських установах, завдяки енерґійним вимогам О. Шумського, заведено урядування і листування в українській мові. Службовці мусіли вивчати і складати іспити з української мови, щоб не втратити праці. Також і москалі, прислані на Україну, підлягали цьому розпорядженню, крім вищих партійних вельмож. Значно зросла кількість українських шкіл, а зменшилась кількість російських. В 1925 році працювало близько 18 тисяч шкіл, 145 технікумів, 35 вузів і 30 робфаків. В 1927 році було 38 вищих і 146 середніх спеціальних учбових закладів, навчання українською мовою проводилося в більше як 80% шкіл і в 50% технікумів.[43] Міста зовнішньо починають відмосковлюватися припливом сільської молоді до шкіл і фабрик. Також обмосковлений пролетаріят починає вивчати рідну мову. Різко збільшується видавництво українських книжок і підручників. Появляються мовні видання класиків української літератури й переклади творів европейських письменників. Заходами Скрипника Комісаріят Освіти РСФСР після спротиву дозволив 30.8.1929 р. українську мову завести в шкільництві поза межами УССР в українських поселеннях на Кубані, в частинах Курщини і Воронічжини, в Казахстані і Зеленому Клині. Адміністрація в Україні зостається далі головно в московських руках. У 1929 році українських службовців у республіканському апараті було 36,2%, а в обласному 28%.[44]

Наука

Конкуренційна боротьба двох культур, як теж і поворот М. Грушевського в 1924 році і зменовіховців на Україну, вплинули на те, що несоціялістична інтеліґенція перестала ізолюватися від співпраці з совєтчиною і масово почала включатися до праці в шкільництві, в напівгромадських большевицьких установах, а особливо в наукову, літературну, мистецьку й театральну діяльність. Це довело до великого розвитку наукової праці Всеукраїнської Академії Наук, яка потворила свої філії та інститути в більших містах України й притягнула майже всіх українських і багато чужинецьких учених до співпраці.

Дуже плодовито пожвавлюються мовознавчі студії. Опрацьовується наукову і технічну термінологію, видано шість томів великого словника української мови до букви „п” (опісля сконфісковано), опрацьовано і затверджено в 1929 р. єдиний український „академічний” правопис, розпрацьовано українську наукову термінологію з різних галузей знання.

Великий науково-історичний осередок розбудував М. Грушевський під назвою „Історичні Установи” при Українській Академії Наук. Низка наукових комісій опрацьовувала історію України різних часів і видавала багато праць та наукові і масові журнали („Україна”, „Первісне громадянство”, „За сто літ”). Міцними осередками історичної науки був Харків (Д. Багалій), Одеса (М. Слабченко), також Дніпропетровськ (Д. Яворницький), Полтава (І. Рудницький), Ніжен, Чернігів (Я. Жданович), Кам'янець-Подільський (М. Поленський). Пізніші арешти професорів ВУАН в 1929 р. послабили, а далі перервали великі наукові праці істориків. М. Грушевського заслано в 1931 році до Москви й поставлено під поліційний догляд, а потім до Кисловодська на „лікування”, яке приспішило його смерть (24.ХІ.1934).

Боротьба двох культур була приспішувана в такий спосіб, що українських діячів культури впродовж років поодиноко або малими групами розстрілювано, напр., композитора М. Леонтовича (24.1.1921), професора мистецтва імпресіоніста Олександра Мурашка, поета Грицька Чупринку (28.8.1921), але генеральний погром прийшов разом з народовбивством села від 1933 року.

ЛІТЕРАТУРНИЙ І МИСТЕЦЬКИЙ РУХ

 Нові напрямки в літературі

Ініціятиву організування літературного руху після большевицької окупації перебрали письменники, між ними колишні члени лівих українських партій, що під час війни перейшли на большевицьку сторону, але по-різному уявляли собі розвиток української совєтської літератури. Вони теж не хотіли бути додатком до російської пролетарської літератури і маючи партійний стаж, не хотіли вкладатися в шабльони партійних директив. Москва рекомендувала письменникам плекати стиль пролетарського реалізму, пізніше названий соцреалізмом. В Україні буйно розворушилося творче шукання різнородних стильових течій. Це літературне зрушення мало теж і політичний аспект – самооборону незалежности творчости. Визначування тематики і навіть стилю вимагає від мистця сервілізму. Писав Олександер Довженко: „Здається це перший в історії культури випадок, де стиль „постановляють” на засіданні” („Вапліте”, 1926, зошит І.). Наперекір партійній директиві, в Україні спонтанно оживають або творяться нові різнородні літературні течії, протиставні рекомендованому Москвою натуралістичному реалізмові, як необарокко, неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, О. Дорошкевич, М. Могилянський); символісти (Микола Філянський, Володимир Свідзінський, Павло Тичина, Дмитро Загул, Яків Савченко, Володимир Ярошенко, Володимир Кобилянський, Терещенко); футуристи (Михайло Семенко, Ґео Шкурупій); неоромантики (Микола Хвильовий, Микола Бажан).

Організації письменників

В Києві літературна група творить у 1924 р. „Ланку”, потім перезвану на МАРС (Майстерню Революційного Слова), що об'єднує письменників: Тодося Осьмачку, Григорія Косинку, Валеріяна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Євгена Плужника, Михайла Івченка, Дмитра Фальківського, Івана Багряного. В цій групі переважали неоклясики. Несоціялістичні інтелектуальні сили гуртувалися також: біля літературно-наукового журналу „Життя і революція”, що виходив у Києві в 1925-1933 роках.

Поруч з Києвом, другим осередком культурного, зокрема літературного життя, стає тодішня столиця Харків. Там утворюються літературні групи, а також: літературні об'єднання в формі спілок письменників. До масових спілок належить „Плуг” (1922-1932) – спілка селянських письменників нижчого рівня і „Гарт” (1923-1925) спілка пролетарських письменників. В тих роках постала з наказу Сталіна літературна організація „Молодняк”, спілка молодих комсомольських письменників. Харківські москалі утворили в 1924 р. „Всеукраїнську Асоціяцію Пролетарських Письменників” (ВАПП) і безуспішно намагалися затягнути до неї українських письменників, обіцюючи їм окрему секцію, щоб спільно ширити на Україні російську пролетарську культуру, проти чого гостро виступив також і комуністичний поет В. Еллан-Блакитний.

До „Плугу” на початку належали: Сергій Пилипенко – голова, П. Панч, А. Головко, І. Кириленко, Д. Гуменна, С. Божко, Г. Орлівна, В. Алешко та інші. Частина з них перейшла пізніше до „ВАПЛІТЕ”, побачивши, що Пилипенко йде на співпрацю з спілкою московських письменників.

До „Гарту” належали на початку: В. Еллан-Блакитний – голова, М. Хвильовий, В. Сосюра, революційні романтики Валеріян Поліщук, М. Йогансен, І. Дніпровський, Г. Коцюба. Микола Хвильовий розвалив „Гарт” в 1925 р., вийшовши з нього з групою письменників „Урбіно”.

Він заснував нову організацію письменників, „Вільну Академію Пролетарської Літератури” – ВАПЛІТЕ (1926-1928) в складі М. Яловий – 1-ий президент, Микола Куліш – 2-ий президент, М. Хвильовий – заступник президента, Олекса Слісаренко – секретар, її членами були також не-комуністи, як: Ю. Японський, Майк Йогансен, О. Слісаренко, Аркадій Любченко, Іван Сенченко, Ґео Шкурупій. Належали туди О. Досвітній, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, П. Панч, І. Дніпровський, Г. Коцюба, Гр. Епік, О. Копиленко та інші – це була тодішня літературна еліта України. В. Державин пише, що: „ВАПЛІТЕ” це була єдина в підсовєтській Україні літературна організація, що засадничо і систематично протестувала проти московсько-большевицького режиму в Україні – протестувала, зрозуміла річ, почасти з націонал-комуністичних позицій, проте почасти і з суто національних”.[45] В їхніх органах не друкувалося матеріялів на партійне замовлення.

Партія заставляла Хвильового кілька разів каятися. Він друкував іронічну самокритику на себе для роз'яснення своїх гріхів у такий спосіб, що повторяв у ній свої єретичні думки і пропаґував їх. Після оголошення свого „каяття” він продовжував далі робити те саме з вродженим йому динамізмом і вольовістю.

„Втративши свою державність,... українці з незвичайною запеклістю обстоювали далі свою культурну незалежність, перетворюючи поверхово-бюрократичну українізацію на дерусифікацію міста” – пише Дивнич. Це завзяття надробити втрачене в програній війні проявилося в усіх ділянках громадського життя і також на відтинку релігійного життя, яке стало окремим фронтом напруженої боротьби з окупантом.

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

 Заходи відновити Українську Автокефальну Православну Церкву

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) має великі заслуги в національному освідомленні народу. Перед революцією православна Церква в Україні підлягала московському патріярхові й Синодові і стала інструментом царської політики русифікації. Це ставило українських священиків у принизливе становище, а вірних віштовхувало від російського або облюсковленого духівництва. Боротьба за унезалежнення української Церкви від московського патріярха і Синоду почалася на весну 1917 року. Київський Єпархіяльний Собор обрав Комісію для скликання всеукраїнського церковного собору. Хоч російські церковні власті на Собор не погодилися, ця Комісія разом з Братством Воскресіння проголосила себе Всеукраїнською Православною Церковною Радою (ВПЦР), зайнялася підготовок) собору і домоглася таки дозволу на його скликання від нового московського патріярха Тихона.

Дня 7 січня 1918 почався в Києві Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який висловився за автокефалією, але праці Собору були перервані здобуттям Києва большевицькими військами під командуванням Муравйова.

За гетьманату київський Єпархіяльний Собор обрав київським митрополитом московського русотяпа Антонія Храповицького (що опісля втік до Денікіна), а скликаний в червні 1918 р. собор російського духовенства затвердив Цей вибір.

Дня 1 січня 1919 року Директорія проголосила автокефалію Української Православної Церкви, але незабаром, 2 лютого 1919 року, большевики окупували Київ.

Боротьба за збереження Церкви серед репресій

В початкових роках окупації відбувалися в пляні антирелігійних акцій Союзу безбожників різнородні шикани Церкви і духовенства, богохульні аґітаційні виступи, грабежі і безчещення церков, знущання і вбивання священиків, перешкоджування в виконуванні релігійних практик. Вони відбувалися постійно, але большевики ще не почувалися на силах підняти плянову оротьбу за цілковите знищення церковної організації, ані на офіційне оголошення заборони релігії „на бажання” віруючих. Це зробили вони на закінчення доби НЕП-у. Покищо, з хвилиною захоплення влади, вони офіційно обмежилися до ограблення церков з майна і коштовностей та до накладання непосильних податків.

Про початкові большевицькі репресії, що почалися з їхнім приходом на Україну, наведемо для ілюстрації кілька прикладів. Першою замітною жертвою терору був греко-православний київський митрополит Володимир Богоявленський, замордований большевицькими партизанами 25 січня 1918 року. Того ж місяця, коли большевики зайняли Лубні, комісар Бакай розстріляв усіх 25 ченців з тамошнього манастиря. З Святогорського манастиря в Харківщині вигнано монахів, а манастир ограблено. 4 червня 1918 р. ограблено Святохресний манастир у Полтаві та застрелено ігумена Ніля. У 1925 заслано секретаря ВПЦ Ради П. Гордовського. Жертвою переслідувань була Печерська Лавра в Києві. В ній було ще в 1926 році біля 500 монахів, з них осталося; 7, але і цих в 1928 році заслано, ігумена Гермоґена Голубинського арештовано, манастир перетворено в антирелігійний музей.

На основі законів СССР від 4. XII. 1917 та 23. І. 1918 рр., большевики перевели конфіскацію всіх церковних й манастирських маєтків і скарбів, як золото, ікони, чаші, ризи і т. п.,[46] заборонили шкільне навчання релігії, розв'язали богословські семінарії й академії, перешкоджали церковній діяльності, шиканували духовенство, а зокрема монахів, церквам заборонили вести харитативну діяльність.

Відновлення і зростання УАПЦ

Закон з 1918 року дозволяв церковним громадам приватне наймати сконфісковані церкви. Київська церковна громада, яка складалася переважно з членів ВПЦРади, зареєструвала свій церковний статут і одержала дозвіл користуватися Миколаївським Військовим Собором. Другу парафію організовано при Соборі св. Андрія Первозванного, третю – при Соборі св. Софії. Перше богослуження, відправлене тодішнім протоєреєм Василем Липківським дня 9 травня 1919 року в Миколаївському Соборі на Печерську, уважається за фактичну дату відновлення УАПЦ.

На прохання поновленої ВПЦРади (М. Мороз – голова, Ів. Тарасенко – секретар) полтавський архиєпископ Парфеній Левицький влітку 1920 р. тимчасово очолив УАПЦеркву і висвятив біля 30 священиків, але під впливом московського патріярха Тихона перестав її очолювати. Російські єпископи на чолі з митрополитом Єрмаковим заборонили відправляти богослуження по-українськи, в 1921 році позбавили всіх українських священиків священичого сану і проголосили ВПЦРаду недіючою.

Але ВПЦРада скликала 11 жовтня 1921 року Всеукраїнський Православний Церковний Собор до св. Софії в Києві, в якому взяло участь 472 делеґати з України і Кубані. Собор затвердив проголошену 1 січня 1919 року автокефалію УАПЦеркви і вибрав Василя Липківського її митрополитом, якого висвячено 23 жовтня 1921 р.

Шістдесятирічний митрополит з великою енерґією перевів українізацію Церкви, приспішив переклади церковних книг на українську мову, відвідав особисто понад 500 парохій, хоч діставав часті заборони і був кілька разів арештований за відважні патріотичні проповіді, в яких засуджував „слуг червоного сатани”. Те саме робили великі провідники й організатори УАПЦ: митрополит Микола Борецький, харківський архиспископ Олександер Ярещенко, уманський єпископ Костянтин Малюшкевич, волинський архиєпископ Степан Орлик, архиєпископ Нестор Шараївський, єпископ Володимир Дахівник-Дахівський, благовісник з мирян Володимир Чехівський, та тисячі інших оборонців Христової правди й української нації.

В крайнє непригожих умовинах большевицької безбожницької нагінки і переслідувань УАПЦерква відновилася і зростала з дня на день. У 1927 році вона мала 34 єпископів, 10657 священиків, 2800 парохій та та 6-7 мільйонів активних вірних. Тоді в Україні окупаційна партія КП(б)У мала лише 122 928 членів.

До УАПЦеркви приєдналися православні українці з-поза України. На бажання українців з Канади призначено для них, а опісля для СІЛА Івана Теодоровича єпископом УПЦ. Також українські парафії в Туркестані і в південно-східньому Казахстані (Семиріччі) підпорядковувалися УАПЦеркві. До Казахстану вислано єпископа УАПЦ Костянтина Кротевича.[47]

Церква творила дуже важливий фронт протиставлення комунізмові і глибоко впливала на формування релігійної і національної свідомости. Тому її швидкий ріст був для російсько-большевицької влади небезпекою, яку вона поборювала на всі лади і врешті вирішила докорінно знищити.

Поборювання УАПЦеркви і духовенства

УАПЦерква, як церква національна, була для большевиків ненависніша від російської Церкви. Антирелігійна боротьба большевиків проходила в Україні в особливо жорстоких, подекуди в садистичних формах. Спершу вони старалися з середини розбивати церковну організацію УАПЦ, розкладати духовенство, основуючи інші „Церкви”, щоб перетягати до них вірних з УАПЦ.

„Для боротьби з Церквою створено в Москві 1923 року „Живу Церкву” та „Обновленченську”, їх переноситься в Україну, але вони в країні не знайшли співчуття. Тоді ҐПУ організувало через своїх аґентів „Батство об'єднання Української Православної Церкви”, на чолі якого став пископ, висвячений „обновленченським” митрополитом в Москві – Павло Погорілко. Ця організація притягла багато вірних; їх приваблювала українька мова служби та „благодатність”. Одночасно діяло Полтавське ҐПУ, використовуючи протоєрея Ф. Булдовського. Він був прихильник автокефалії, але за умовою „благодатности”. Ф. Булдовський був висвячений єпископом Григорієм – Тихонівської Церкви – на єпископа. Ці єпископи висвятили ще 4-ох єпископів й заснували „Соборно-Єпископську Церкву”. Слов'янських єпархій приєдналося багато, але жодної з УАПЦ. Таким чином ця організація стала мостом, яким переходили до УАПЦ ...

„На початку 1924 року з'явилася „Діяльна Христова Церква” – ДХЦ – головою якої став М. Мороз. Осередком ДХЦ став Михайлівський манастир у Києві. Далі відібрали в УАПЦ ряд інших церков і передали „Діяльній Церкві”. Проте ДХЦ виявилась безсилою, не зважаючи на допомогу ҐПУ (гарний хор, тощо) і року 1927 „ліквідувалася”.[48]

Заснований в Москві Союз безбожників розпоряджав великим розгалуженим по областях пропаґандивним апаратом: пресою, радіовисиланнями, видавництвами, автами, антирелігійними музеями, курсами, мандрівними лекторами. Антирелігійні лекції і карнавали були низького рівня. Вони зводилися до висміювання і богохульства, що ображало і відштовхувало вірних. Комуністи і комсомольці, поперебирані за святих і чортів, вдиралися до церков, уряджували перед вівтарем свисти і богохульні танці, співали сороміцьких пісень, стріляли до образів, провокували вірних, побивали священиків, демолювали церковне урядження. Щоб компромітувати релігію й духовенство в очах вірних, вони перебирали своїх аґентів за священиків, які по відправі оголошували, що вони обдурили народ, роздирали ризи, ламали хрести й чинили всякі богохульства.

Антирелігійні лекції й антирелігійні карнавали безбожників це був лише вступ до терору. За ними прийшло усунення Митрополита, а далі заборона УАПЦеркви і фізичне винищення її єпископату і духовенства.

* * *

Завзяття, розмах і муравлина праця на відтинку науки, Церкви, культури, мистецтва, шкільництва, кооперації і господарського життя набрали в Україні таких несподіваних розмірів, що ця стихійна праця розбудженого національного життя виривалася з-під контролі й пішла понад голови большевиків. Москва не могла дати собі ради з розбурханою українською стихією, яка поставивши собі за мету, творити незалежну українську культуру і господарство, всупереч настановам Москви, захопила також, на свій бік частину місцевих членів партії. Сталін радикально змінив тимчасовий курс національної політики і, підготовивши відповідні кадри, вирішив терором і фізичною ліквідацією українських національно-свідомих елементів усунути назавжди небезпеку українського спротиву при нагоді кинення гасла індустріялізації, колективізації і пляну першої п'ятирічки. Цим закінчилася доба відлиги і почалася нова – доба репресій і терору.

ДОБА СТАЛІНСЬКИХ РЕПРЕСІЙ

Три хвилі репресій

Роки відступу большевики використали, щоб включенням приватної ініціятиви населення рятувати перед катастрофою народне господарство та щоб закріпити свою владу, підховавши для того кадри партійного, адміністраційного й поліційного апарату примусу. Після передишки настала довга доба репресій і терору.

Доба сталінських репресій у передвоєнному періоді триває впродовж років 1929-1941 і після війни переходить у тотальний терор. В передвоєнних роках доба сталінського терору має три хвилі особливого посилення репресій: роки 1929-1931 (примус колективізації, ліквідація УАПЦеркви, процес СВУ); роки 1932-1934 народовбивство села, масові вивози на заслання, чистка в армії, постишевщина і відгуки кіровщини; роки 1936-1938 єжовщина, чистка в партії.

Доба репресій не починається точно означеним роком. В ділянці сільського господарства вона починається трохи раніше, в 1928 році, за „добровільної” колективізації і завершується 1933 року організованим народовбивством села через голод і масові заслання; в ділянці національної культури репресійні погроми починаються 1929 року ліквідацією УАПЦеркви і масовими арештами діячів культури, інтеліґенції й молоді і закінчують українізацію в 1933 р., але сам терор і репресії перериваються 1941 року з вибухом війни і втечею большевиків з України.

Керівники репресій

Владу в Совєтському Союзі в цьому періоді репресій мав Йосиф Сталін. Головним шефом ОҐПУ був В'ячеслав Мєнжинський до часу його отруєння большевиками в 1934 р.; його наступником і шефом заснованого 10. 7. 1934 р. НКВД був Генрих Яґода (розстріляний у 1938 р.); наступником Яґоди і шефом всесоюзного НКВД від серпня 1936 до 1938 був Ніколай Єжов, а після його розстрілу наступником і шефом НКВД став з грудня 1938 р. Лаврентій Берія (до його розстрілу в 1953 р.).

Відповідальними за добу сталінського терору в Україні є не лише кремлівські головачі, що мали в тих роках владу в партії, уряді й ОҐПУ-НКВД Совєтського Союзу, але також їхні ставленики й виконавці терору в Україні. Щоб з багатотисячного апарату ліквідаторів і катів назвати найважливіших, обмежимось переліком імен тих, що з командних постів давали постанови і директиви; що мали керівну виконну владу й тих, що своїм апаратом переводили репресії в широких маштабах, чи окремих ділянках національного життя.

Яґода є зокрема відповідальний за винищення мільйонів в'язнів у совєтських концтаборах, бо з 1930 р. він був шефом ҐУЛАҐу (Главное Управление Лагерей), зокрема за винищення українців на Соловецьких островах, з 1933 року на будові Бєломорканалу, де на відтинку 227 км згинуло 100 тис. в'язнів. Перед тим Єжов був у роках розкуркулювання (1929-30) заступником наркома сільського господарства СССР по завідуванні кадрами, а в 1929-1934 роках завідувачем відділом партійних кадрів в ЦК ВКП(б) і рішав про добір людовбивців і їхнє розміщення в Совєтському Союзі, в тому і про добір 23 тисяч політичних начальників МТС-ів, що прославилися безоглядністю. Як член, а потім як заступник голови ЦК Партійного Контролю (Каґановіча) він вирішував про чистки партійного і адміністративного апарату. Єжов має марку найбільшого терориста в історії СССР.

Сюди належать у першу чергу висилані з Росії на Україну члени ЦК ВКП(б), спеціально уповноважені партійним центром керівники терору і зміцнювачі репресій:

Лазар Мойсейович Каґановіч, як комісар партійної інспекції (РКІ) в 1920 р. був ліквідатором повстання басмачів у Туркестані; як 1-й секретар КП(б)У в 1925-1928 р. ліквідував національний рух і „націоналістичні ухили” в партії; як член Політбюра ВКП(б) перевів чистки в профспілках 1928-1930; як завідувач сг відділом ЦК ВКП(б) з 1933 р. завершив насильну колективізацію; як голова Центральної Комісії партійного контролю ЦК ВКЩб) перевів разом з тодішнім ще членом ЦКПК і потім своїм заступником тієї комісії (ЦКПК) Н. Єжовом, криваві чистки в партії; в 1920-1921 ген. секретар ЦК КП(б)У, в березні 1947 р. знову 1-й секретар КП(б)У і ліквідатор націоналістичного підпілля; в 1956 р. усунений з партії.

В'ячеслав Молотов (Скрябін) – з грудня 1920 до лютого 1921 як ген. секретар КП(б)У переводив „червоний терор” в Україні; як предсідник совета праці й оборони СССР у 1928-30 рр. підготовляв ліквідацію НЕП-у; в 1932 р. зміцнив голодові репресії, відкинувши разом з Каґановічом домагання українських комуністів знизити хлібоздачі з України.

Другу групу становили послані на керівництво Україною довірені і випробувані партійці, що одержали фактичну необмежену владу й займали переважно становище ген. секретарів КП(б)У. Ними були, крім уже згаданого Л. Каґановіча, Станислав Косіор , Павєл Постишев і Нікіта Хрущов.

„Усі чергові керівники української (комуністичної – ред.) партії після відкликаного до Москви Каґановіча в 1929 р. були добирані за ступнем їхньої твердости – пише Кренкшов (Crankshow). Але також найздібніші з тих людей не могли себе оправдати самою лише безоглядністю. Дійшло до самогубств і ліквідацій. Врешті двоє людей, що все завдячували Сталінові й завдавали собі найбільшого труду, щоб виконати його найголовніші доручення – Постишев і Косіор були розстріляні”.

Третю групу творять фахові спеціялісти від репресій і ліквідацій, керівники поліційно-ліквідаційного апарату – Всеукраїнської ЧЕКА, ҐПУ, НКВД – та керівники большевицької „юстиції і правосуддя”.

Микола Скрипник, голова Всеукраїнської ЧЕКА; Яковлєв – заступник голови Всеукраїнської ЧЕКА і ҐПУ; Всеволод Баліцький, шеф ҐПУ в Україні з 1926 р., що після короткої відсутности повернувся в 1933 р. і разом з Постишевом проводив масові ліквідації. Він і його пізніший наступник на цій посаді, Лєплєвський (співробітник Єжова) перевели масові репресії, під час колективізації 1929-1933 рр., винищили діячів культури й УАПЦ та ліквідували партійні ухили. Шеф НКВД А. І. Успенський, привезений Хрущовим, і розстріляний в 1938 р, як приклонник Єжова, та його наступник на тій посаді І. А. Сєров присланий Берією, пізніший шеф Всесоюзного КҐБ (1954-1958), виключений опісля з партії.

Керівниками большевицької „юстиції” в добі терору й масової масакри українців були в першу чергу:

Андрій Януарович Вишинський — генеральний прокурор СССР в 1931-1939 роках та його заступник Ахманицький (пс. Ахматов); Василь І. Порайко – генеральний прокурор УССР і (з 1927 року) нарком юстиції УССР; заступник наркома юстиції УССР Павло Михайлик; Якимишин – прокурор наркому юстиції УССР; Биструков – прокурор окружного суду в процесі СВУ та багато інших.

За голод в Україні, за ліквідацію повстанців, винищування селян, духівництва, інтеліґенції та масові депортації населення з України – крім голови ВУЦВК Григорія Івановича Петровського (1919-1938) і голови Раднаркомату УССР Власа Чубаря (з липня 1923 до 1933 р.) і його наступників на цій посаді Панаса Любченка (від зими 1933 до самогубства в серпні 1937 р.) і Д. С. Коротченка є збірно відповідальний весь місцевий керівний і низовий партійний політичний і адміністраційний апарат та учасники спецчастин, що були висилані на Україну в 1928 до 1941 роках для грабежей, ліквідацій і депортацій.

За ліквідацію культурних, наукових і церковних діячів окрему відповідальність несуть: М. Скрипник (нарком освіти 1927 до 1933 р.) і його наступник В. Затонський, а з менших: І. А. Адамовіч, начальник частин ҐПУ окремого призначення (ЧОН), господарський наглядач ВУАН з березня 1930 р. та Карін , наглядач ҐПУ над УАПЦ.

За чистки й ліквідації старшин і вояків Червоної Армії відповідальними є: Йона Емануїлович Якір, командувач київського військового округу, та Ян Гамарнік, голова Політуправління Червоної Армії й заступник наркома воєнної оборони СССР (застрелився 1937 р.).

За роки постишевського терору (1933-1937) УРЕ[49] відмічає низку замітніших погромників:

„У розгромі троцькістів, бухарінців і націоналістів усіх мастей велику ролю відіграла діяльність Є. І. Веґера. М. Ф. Владимирського, М. Н. Демченка, В. П. Затонського, Е. І. Квірінґа, К. О. Кіркіжа, С. В. Косіора, І. Є. Клименка, Д. З. Мануїльського, О. В. Медведєва, Г. І. Петровського, П. П. Постишева, А. Ф. Радченка, М. Л. Рухимовича, М. О. Скрипника, К. В. Сухомлина, Р. Я. Терехова, М. В. Фрунзе, М. М. Хатаєвича, В. Я. Чубаря, М. Є. Чувиріна, О. Г. Шліхтера, Й. Е. Якіра та інших діячів партійної організації України”.

Події в роках терору

Відмітимо коротко замітніші події в добі сталінського терору:

1927 рік – початкові репресії: усунення митроп. В. Липківського; 6.6. самогубство проф. Д. Щербаківського як протест проти обсаджування керівництва Київського Історичного Музею партійними людьми без наукового стажу проблема шумськізму перед Комінтерном; виключення троцькістів з партії. 29.11. виступ Л. Каґановіча проти „націоналістичних ухилів” Хвильового, Шумського, і закриття ВАПЛІТЕ; грудень: ухвала про „добровільну” колективізацію селянських господарств.

1928 рік – початки колективізації, примус продавати сільсько-господарські продукти по низькій державній ціні і купувати високі державні позики; голод в багатьох областях; виступ М. Волобуєва і критика його за ухил; введення групи комуністів у склад ВУАН; права опозиція бухарінців проти індустріялізації коштом села.

1929 рік – „рік великого перелому”, – 6.4. московський закон про масову колективізацію і наступ на „куркулів”; карткова система на харчі, випродаж худоби, примусова грабіж харчів; повстання і селянські терористичні акти; 8.4. оголошення нелеґальности УАПЦ, заслання митроп. Липківського і духовенства, замикання церков і вивози на заслання селян і непманів; масові арешти професорів і працівників ВУАН, студентів та інтеліґентів; 27.12. Сталін заповідає „ліквідацію куркуля як кляси”.

1930 рік – 5.1. московський указ про приспішення темпів колективізації; 28.1. вимушена ухвала про самоліквідацію УАПЦеркви; приспішені вивози „куркулів” з метою ліквідації їх як кляси; висилка 10 500 промислових робітників для постійної праці на селах з числа „25-тисячників”; селянські повстання; 2.3. відворот Сталіна з „головокруження від успіхів” і оголошення про „добровільність” колективізації; масовий вихід сколективізованих селян з колгоспів; 9-19 квітня процес СВУ; осінь: початок чисток в ВУАН в формі вимушування прилюдної критики й самокритики.

1931 рік – 19.1. розв'язання „Пролітфронту” й заборона незалежних видань; масові арешти й розстріли українських старшин червоної армії і бувших вояків Армії УНР; 24.11. – призначення Михайла Мойсеевича Майорова наркомом постачання УССР; масові ув'язнення підозрілих в діяльності Українського Національного Центру; чистка секретарів райкомів партії; голод і підвищення хлібоздач також від колгоспів.

1932 рік – плянове народовбивство, безоглядне граблення харчових запасів умисно перебільшуваними нормами хлібоздач; вимирання і мандрівки за харчами; 23.4. постановою московського ЦК партії зліквідовано всі літературні організації і створено єдину „Всесоюзну Спілку Радянських Письменників” з її філіями в колоніях; 6.7. Молотов і Каґановіч відкидають пропозицію українських комуністів обнизити хлібоздачі; 7.7. закон про охорону „соціялістичного майна”, ув'язнення за збирання колосків, відбирання жорен; 22. 8. закон про боротьбу з „спекуляцією” встановляє голодову бльокаду; 18. 11. ЦК КП(б)У обвинувачує низових комуністів у співпраці „з куркулями і петлюрівцями”.

1933 рік – кульмінаційний рік голоду й розгрому українського життя й масового терору; 24. 1. 1933 московський ЦК засудив діяльність Центр. Комітету КП(б)У, призначив П. Постишева диктатором і Всеволода Баліцького шефом ҐПУ України; приїзд Постишева і 15 тисяч партійців; масове винищення місцевого партійного й адміністраційного апарату; масова чистка в кооперації й серед інтеліґенції; облога і вимирання сіл; самогубства комуністів: 13.5. М. Хвильового, 7.7. М. Скрипника, 3.8. (закордоном) Миколи Стронського; в зимі на місце Власа Чубара[50] назначено Панаса Любченка головою наркомату УССР (до 1937 р.), а на місце М. Скрипника В. Затонського наркомом освіти; керівництво ВУАН після розгрому професорів переходить в комуністичні руки і перемінює назву на УАН, а через рік на „УАН УССР”; 13.3. колегія ОҐПУ (за Мєнжинського) засудила 35 вищих урядовців Наркомзему і Наркомради (аґрономів) на розстріл, 22-ох – на 10 років, а 18 – на 8 років ув'язнення, щоб вину за народовбивство перекинути на опозиційні елементи; введено в дію політвідділи МТС і радгоспів; виарештовано членів мережі УВО-ОУН; розстріляно 34 українських комуністів; в листопаді засуджено комуністів О. Шумського і М. Яворського та інших; широкі арешти підпільників з „Всеукраїнського есерівського Центру”, УВО і „Всеукраїнського боротьбістського Центру”; припинення українізації і проголошення місцевого українського націоналізму за головну небезпеку; зріст культу Сталіна; успіх Постишева із жнивами.

1934 рік – русифікація замість українізації; єжовсько-каґановичівські чистки в партії; закриття низки наукових інститутів ВУАН; переміна музеїв на пропаґандивні установи; ліквідація Науково-дослідчого Інституту Історії Української Культури в Харкові, Інституту Економіки й Організації сільського господарства, Інституту літературознавства ім. Шевченка в Харкові, погромлено Геологічну Службу України, ліквідовано археологію як науку; 24.11. – смерть М. Грушевського; в грудні заведено Надзвичайні Комісії військової колеґії Верховного Суду СССР („тройки”);[51] 15.12. засуджено в процесі проти „Українського Центру Білоґвардійців-терористів” до розстрілу 28 українських письменників і культурних діячів.

1935 рік – викриття і ліквідація дійсних і фіктивних організацій: „Націоналістично-терористичний центр”, „Всеукраїнський боротьбістичний центр”, „Націоналістично-терористична група проф. М. Зерова”, „Бльок Українських терористичних груп” – УКП, УКП(б), УСДРП, УПСР, УВО, „Троцькістсько-націоналістичний терористичний бльок” (Нирчук, Івченко, Давиденко, Шабльовський та ін.).

1936 рік – проголошення сталінської конституції; репресії на Україні підозрілих в співпраці з групою Зінов'єва, Камєнєва і Євдокімова (9.8.); знищення „Українського Троцькістського Центру” м. ін. членів ЦК: Ю. Коцюбинського, М. Голубенка та інших; масова чистка державного апарату і науково-культурних установ.

1937 – в Одесі висаджено в повітря 19 церков; (29.1. процес проти Пятакова, Радека, Сокольнікова), репресії проти їх прихильників на Україні; в березні перенесення Постишева на секретара Обкому Партії до Куйбишева; в квітні розстріл большевика Ґ. Пятакова в процесі „Антисовєтського троцькістського центру”; в червні Косіор засуджує терор і надмірну самокритику; ліквідація шефа НКВД УССР В. Валіцького, б. голови раднаркому В. Чубара, партійців Рекіса, Полякова та ін.; з кінцем серпня покінчив самогубством Панас Любченко з жінкою і донькою; арешти військовиків І. Дубового і Й. Якіра, членів ЦК В. Порайка й А. Хвилі, та в Москві Гр. Гринька під закидом приналежности до „Націоналістично-фашистської Організації України” й масові арештування тисячів людей; восени забрано з України С. Косіора.

1938 – розстріляно Волобуєва, в січні першим секретарем назначено Н. Хрущова; з ним прислано на начальника НКВД А. І. Успенського з апаратом, Бурмистренка, Коротченка та ін.; усунено Петровського, що з 1919 р. був головою ВУЦВК; в березні розстріляно Григорія Гринька (б. нарком освіти) і засуджено на довголітнє ув'язнення б. голову раднаркому УССР X. Раковського за троцькізм; в Москві усунено і розстріляно Єжова; репресії продовжуються за його наступника Л. Берії під керівництвом Успенського.

БОЛЬШЕВИЦЬКА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ – ПОВОРОТ ДО НЕВІЛЬНИЦТВА

Удержавлення замість усуспільнення майна

Комунізм поставив собі за програмову мету скасувати приватну власність та встановити колективну власність як основу побудови суспільно-економічного ладу. В теорії „соціялізація засобів виробництва” мала би довести до усуспільнення, тобто до передачі власности на землю, підземні багатства, фабрики, транспорт, торгівлю працюючим, які колективно посідали б їх, керували б ними та випродуковані добра розділяли б за засадою „від кожного і по здібностях – кожному по потребі”. Це так у теорії.

Практика московського комунізму є запереченням теорії. Большевики не допустили до встановлення колективної власности. Не працюючі кляси – робітники і селяни – але держава стала власником землі, фабрик, засобів виробництва і реґулятором розподілу продукції між працюючих. Замість усуспільнення, „соціялізації”, всіх маєтків і фабрик, вони завели удержавлення – „етатизацію” – всього майна і засобів продукції. Не капіталісти і поміщики, ані не робітники й селяни, але „держава”, тобто партійні диктатори, позбавили працюючі кляси права перебрати на свою власність землю і фабрики по капіталістах і поміщиках і присвоїли їх собі.

Заведені „колгоспи” фактично не були ніякими колективними господарствами належними селянським громадам. Вони були удержавленим господарством з прикріпленими до нього робітниками, на яких перетворено селян. Селянам не було дозволено вибирати на керівників спільних господарських справ людей, яких вони вважали придатними до керівництва, вони мусіли голосуванням погоджуватися на урядовців назначених партією. Ані на господарення спільним господарством колгоспу, ані на розподіл потрібних селянам прибутків з нього працюючі в ньому колгоспники ніякого впливу не мали. Держава через своїх наставників визначувала висоту обов'язкової здачі для себе і мінімальну норму оплати в продуктах за відроблений час („трудодні”) і то наприкінці року. Колгоспник, подібно як колись кріпак, став прикріпленим до землі, став невільником керівників колгоспу і без їхньої згоди не міг переселятися чи перейти на іншу роботу. Йому не видавано особистих пашпортів, щоб не міг перейти до міста на працю в фабриці. З погляду дійсних громадських прав людини колективізація була прихованим поворотом до невільництва панщизняної доби. Як кріпак був приватною власністю пана, так і колгоспник став власністю державної адміністрації, яка призначала, чи і в яких розмірах залишати йому або відбирати його город („присадибну землю”), корову, коні і т. п., чи дозволити чи заборонити невільникові переселитися на посілости іншого пана.

Гасло „колективізації сільського господарства” було маскою, що приховувала заведення державного невільництва для селян.

Початкові форми колективізації

Удержавлення землі, відібраної від поміщиків і селян, що мало офіційну назву „колективізація”, не сталося за одним разом. Колективізацію попередили два кількарічні криваві і невдалі експерименти: творення сільськогосподарських комун і творення ТСОЗ-ів.

Комуни були творені в перших роках окупації на земельних маєтках, сконфіскованих від поміщиків і манастирів. Селяни, що їх загнано в сільськогосподарські комуни, не мали ніякої приватної власности, навіть житла ані речей. Вони обслуговували будинки, рештки непограбованої худоби, користали з залишених хліборобських машин і мали обіцянки одержувати бракуюче приладдя і реманент, потрібний для обробітку землі. Але фабрики їх не випродукували і спільною працею комун рідко щастило обробити всю посівну площу. Державні дотації, насіння, угноєння, племінна худоба, що були даровані комунам, розкрадано й розбазарено. Тому большевики перестали заводити ці показові зразки безгосподарности.

ТСОЗ – „Товариства спільного обробітку землі” були заведені також у роках військового комунізму. Спершу землі і урожай з них належали селянам, що „супрягалися”, щоб обробляти їх. Згодом селянські землі (крім присадибних городів) об'єднувано в більші земельні масиви на основі „цілковитої добровільности” в сільсько-господарській артілі для спільного обробітку. Селяни оставалися далі власниками своїх коней, плугів, хліборобського приладдя чи машин, але на час польових робіт спрягалися з сусідами і спільно орали, засівали, косили і виконували хліборобські роботи на приналежній для їхнього користування земельній площі. Згідно з декретом ВУЦВК від 26.5.1919 р., з прибутків ТСОЗ-у можна було купувати коні і хліборобські приладдя на власність товариства. Приходи розділялися селянам відповідно до кількости землі, до обсягу виробленої людської праці і використання живого і мертвого інветара. Часами розподіляли їх на кількість членів родини.

Радгоспи – „радянські господарства”, державні маєтки, це була явна форма етатизації землі для продукування спеціяльних галузей хліборобства. Місце поміщиків і панських „економів” заступили управителі, назначені державою, гостріші в вимогах і контролі праці за попередників. Працюючі в цих державних маєтках селяни осталися далі тим, чим передше були в панських промислових маєтках – наймитами. Переміна з панських на державних наймитів не дала їм ніякого, навіть теоретично-фіктивного, права впливати на господарку маєтків, у яких вони зосталися на службі, ані на висоту своєї власної заробітньої платні, бо вони були позбавлені навіть права штрайку, як засобу законної оборони. В Україні на маєтках поміщиків і цукрозаводчиків утворено в 1919 році перші 174 радгоспи. Вони вирощували насіння цукрового оуряка та самі буряки для цукрової фабрикації. Пізніше, в степових районах, творено зернові й тваринницькі радгоспи.[52]

Отже шлях до заведення невільництва на селі почався для большевицької Росії з невдач. Спротив населення був завеликий. Москві не вдалося з першого маху на окупованій Україні загнати селянство в первісні комуни. Придумана вступна форма державного закріпачення селянства, ТСОЗ-и, залишала селянам забагато свободи і була незадовільним знаряддям його узалежнення й експлуатації. Державні зразкові господарства – радгоспи – як засіб пропаґандивного заохочення селян перейти на колективну форму господарювання, тим заохоченням не стали, ще й коштували державу великих піклувань і капіталовкладів.

Від „добровільної” до примусової колективізації

Після невдач з комунами і ТСОЗ-ами, XV з'їзд ВКП(б) в грудні 1927 року ухвалив запровадити „добровільну колективізацію сільського господарства”, але селяни не хотіли добровільно йти до колгоспів. Посівна площа колгоспів і радгоспів становила в 1927 році всього 1,7%. В 1929 році большевики, приготовивши заздалегідь кадри апарату терору, рішилися завести насильну колективізацію і видали в тому напрямі відповідні постанови й укази,[53] а крім цього таємні адміністративні накази, що встановили, скільки в районі треба „розкуркулити господарств”, в якому часі, і яких підозрілих осіб разом з родинами треба винищити. Якраз фізичне винищення було першим завданням. На попередніх голодових катастрофах організатори народовбивства вивчали способи, як перешкоджати заходам голодуючих рятувати себе від смерти.

Свіжу нагоду для випробувань метод, як поглибляти голодову катастрофу, приніс большевикам голод у 1928-29 роках.

Примусові закупи хліба за безцін в 1928 році

Хоч 1928 рік приніс Україні неврожай, бо через пізні морози на весну вимерзло 80% озимини, а літня спека знищила також ярі посіви і було ясно, що Україні не вистачить хліба для своєї людности, то комуністична влада вже на весні 1928 р. силою примусила селян продавати хліб по державній ціні тільки кооперації, отже значно нижче від нормальних цін і примусово купувати високі державні позики. Рада комісарів України аж 12.11.1928 повідомила, що голодова катастрофа набрала великих розмірів, що в Україні є 76 неврожайних районів з 732 тисячами селянських господарств і ствердила, що „стан людности недорідних районів є дуже тяжкий”. Але, проте, вона не спинила дальшої насильної скупки хліба, за допомогою „надзвичайних мір”. У висліді цих насильств до місяця липня держава здерла з неврожайної України хлібних запасів на 32,8% більше, ніж у попередньому році.

Випродаж селянської худоби

Нестача харчевих запасів викликала паніку і селяни стали випродувати худобу, щоб купити собі хліба в містах по твердій ціні. Це з одного боку спричинило знижку цін на худобу й м'ясо і зубожіння селян, з другого – викликало поліційні репресії проти селян „як спекулянтів”. Селян при виїзді з міста ревідовано і відбирано їм куплений хліб і муку. В 1929 р. заведено карткову систему. Право купувати хліб в місті мав тепер тільки „організований споживач”, а голодні селяни, як „неорганізовані”, не могли в місті хліба купити.

Голодне селянство продавало, або різало свою худобу – коні, корови, вівці – і продавало солоне м'ясо, а наслідки були такі, що на весну не було чим орати і що засівати. Загроза нового голоду однаково не ломила людей іти в колгоспи. З початком 1929 р. закладено в Степовій Україні 24 колгоспи і запляновано заложити ще 135 із 2 000 родин та 27 700 га посівної площі.[54]

В голодних областях України большевики забезпечили спеціяльною і таємною мережею постачання харчування свого поліційного, партійного й адміністраційного апарату.

Масові вивози на Соловки

Початок винищування української людности припадає на 1929 рік, рік „великого перелому”. Політбюро ВКП(б) висунуло гасла: „знищення куркуля як кляси”, „колективізації сільського господарства” та „індустріялізації країни”.

Також і перше гасло було брехливе. „Куркулі”, тобто заможні селяни, були вже винищені на Україні в 1918-21 роках. Багатоземельним селянам відібрано тоді землю, або заслано за „бандитизм”. В колишніх куркульських господарствах осталося не більше 8-10 десятин землі, яку обробляли родинною працею, без наймитів, рештки колишніх заможніх селян. На практиці наступ на „знищення куркуля як кляси” був спрямований на знищення середньо-заможніх („середняків”) і бідних господарів, запідозрілих у ворожості до большевицького режиму. Незалежно від незаможности їм пришивано, що вони є „підкуркульники”. Сотні тисяч селян вивезено на загибель у сибірську тайґу і на соловецькі острови. „Знищення куркуля як кляси та підкуркульників розумілося просто як фізичне винищення людей... з політичних міркувань ... При чому під час цього фізичного винищення не щадили ні дорослих, ні старих, ні дітей” – пише Дмитро Соловей.[55]

Твердий спротив села і большевицький відворот

Терор під час примусової колективізації в 1929-1930 роках набрав найгостріших форм на українських селах в Україні, на Кубані, Донщині, в Туркестані. Українські селяни відповіли протитерором.

В ці роки відбулася генеральна проба, як організувати в чергові роки народовбивство при помочі голоду.

„На Україні – пише В. Уваров – в період хлібозаготівельної кампанії 1928/29 р. куркулі підпалювали колгоспні і радгоспні будівлі, державні зсипні пункти, організовували вбивства партійних і радянських працівників, колгоспників і сільських активістів. Так, VII окружна партійна конференція Українського військового округу (травень 1930 р.) відзначала, що у 1929 р. в республіці було 1 262 випадки терористичних актів... Контрреволюційні елементи розповсюджували ідеї підпільної... націоналістичної організації „Союзу Визволення України”.[56] В наступному році активний спротив селянства значно збільшився. Тільки в першому півріччі 1930 року куркулі вчинили на Україні понад 1 500 терористичних актів” – подає УРЕнциклопедія. (Том 17, стор. 142).

Рішучий спротив селянських мас, загострений терористичними акціями проти насильників, повстанням в окремих районах (Павлоград-Лозова), „бабськими бунтами” тощо, заставили большевиків припинити на якийсь час дальше форсування колективізації. Сталін виступив з критикою допущених „перегинів” надто ревними партійцями, перекидаючи вину за пляновий терор на адміністративних виконавців нижчого щабля. Щоб оминути небезпеку загального повстання в Україні, Сталін зробив відступ. Дня 2.3.1930 року він помістив статтю в „Правді” про „Головокруження від успіхів”, обвинувативши місцеву владу за стосування насильства й лукаво оголосив, що колективізація має мати добровільний характер. Наслідки проголошення цього відвороту були такі, що селянство, насильно загнане в колгоспи, покликуючисяна засаду добровільности, масово повиходило з них.

Але большевицький відступ був тимчасовий, щоб приготовити сили певніші від дотеперішніх до наступу для докорінного знищення індивідуальних господарств, що творили соціяльну базу незалежности українського селянства.

ОРГАНІЗОВАНЕ НАРОДОВБИВСТВО В 1932-1933 РОКАХ

Голод в Україні 1932-1933 років був засобом московського імперіяльного уряду і то саме такого, який на своїх прапорах виписав гасло „визволення” працюючих від нужди і голоду. Большевицький уряд у Москві пляново зорганізував голод в Україні, щоб народовбивством назавжди зломити спротив національно однородного українського селянства, щоб підорвати біологічну силу української нації, а осталих при житті зробити безвільними слухняними кріпаками в колгоспній системі.

Безоглядне ограблення населення з хліборобських урожаїв довело вимирання людей з голоду до найвищої точки в перших п'ятьох місяцях 1932 і 1933 років. Катастрофально тяжкий був передновок на весні 1933 року. „Сільська людність України, ґвалтовно пограбована озброєною рукою держави, лишилася без будьяких харчів. У ці місяці люди вмирали масами. Часто від нестерпних мук голоду божеволіли”.[57]

Загальний збір зерна в Україні в 1932 році дорівнював 894 млн. пудів, тобто був більший на 94 млн. пудів, ніж у 1928 р. і на 243 млн. пудів більший, ніж у 1924 році. Урожай був багато вижчий, ніж у тих неврожайних роках, коли голоду не було. Але норми примусової здачі навмисно встановлено на 1932 р. не від зібраного врожаю, а від заплянованої посівної площі, байдуже чи вона стояла облогом, щоб пляново довести до вимертя мільйонів людей.

На весні в 1932 р. села були ограблені з харчів. Під тином часто можна було бачити скорчені від мук трупи померлих людей. В повстанському селі Медвині на Київщині, наприклад, на весні 1932 р. з голоду померло близько 1 500 душ. „Люди рятувалися буряками, мерзлою картоплею, домішуючи до них суху траву або дерев'яну тирсу”. „Те що мало йти на корм худобі, тепер їдять люди” – спостерігає американський кореспондент К. Фос. Під час весняного посіву люди „на полі часто їли сухе посівне зерно, або ховали його по своїх кишенях, щоб принести якусь жменю зерна додому” для голодної родини. Влітку того ж року голодні селяни „не могли діждатися цілковитого вистигання хлібних зерен і зривали для свого прохарчування ще зелені колоски на полі”.

Голод виганяв людей у мандрівку шукати в інших сторонах порятунку для себе і своїх родин. „Тисячі селян, поклавши на плечі клунки, в яких було складено все їхнє майно, голодні, холодні, обкрадені, йдуть з того місця, де вони родилися й жили, щоб знайти шматок хліба. „Рух цей набрав стихійного характеру” – пише той самий Кондес Фос про весну 1932 р.[58] Цю мандрівку за харчами народовбивці теж собі закарбували і придумали проти неї протизасоби.

ДВА ЗАКОНИ ПРО НАРОДОВБИВСТВО

Большевицька влада, маючи точні звідомлення, якими способами українські селяни рятували себе перед голодовою смертю, рішила перешкодити цьому рятункові. Видано два драконські закони, щоб приспіiити народовбивство. Закон від 7 серпня 1932 про „охорону соціалістичного майна” і через два тижні, дня 22. 8. 1932 р., ще один закон про „боротьбу з спекуляцією”. Перший закон кваліфікував призначених на голодову смерть селян як „злодіїв”, другий, як „спекулянтів”, попередні адміністративні розпорядження кваліфікували селян, що чинили активний спротив насильствам, як „бандитів”.

Закон про приспішення народовбивства

Перший закон прирівняв майно колгоспів і кооператорів з державним майном, наказав всебічно зміцнити охорону цього майна від „розкрадачів” і встановив загострення поліційної охорони та судових репресій у формі таких кар: „розстріл з конфіскатою всього майна і з заміною при зм'якшувальних умовинах, позбавлення свободи не менше 10 років з конфіскатою всього майна”. Це був законом встановлений терор проти голодних людей, приневолених самою державою „красти”, бо держава, відібравши від них усі харчові продукти, не приділила їм харчів навіть за картками, як це було по містах.

Згідно з цим першим законом, тяжко карали тих, хто відважувався збирати колоски на зжатому полі, з якого цілком уже був зібраний урожай. Щоб не можна спожити придбаного зерна, при обшуках хат відбирано і нищено жорна, тобто хатні млинки до перемелювання малої кількости зерна на муку. Совєтська преса в листопаді і грудні 1932 р. безсоромно писала, що в Одещині знайдено 125 хатніх млинів, в Лубенському районі – 27, у Царичанському – 75, в Слов'янському – 100. Це не було вже відбирання в „розкрадачів” колгоспних колосків, це було нищення домашнього приладдя для приготови їжі, щоб приспішити смерть з голоду. Коли не стало цих ручних жорен, селяни серед ночі товкли в ступах зерно, перемішане з кукурудзяними обеззерненими качанами. Українські фармери з Канади хотіли в літі 1932 р. подарувати збіжжя через Совєтський Червоний Хрест для безплатного розподілу голодуючим в Україні. Кремль рішуче відмовився прийняти цей дарунок, бо це було суперечне з його плянами народовбивства.

Зрештою, збіжжя з закордону і не було потрібне, бо було чим рятувати людей від смерти, якщо б це було в пляні народовбивців. Після жнив намолочене зерно поспішно звозили до переповнених і поліційно бережених зерносховищ, або зсипали на залізничних станціях в купи під голим небом, де воно мокло на дощі, пріло і проростало, бо ані мішків ані транспорту не вистачало, щоб вивезти його з України. А пограбовані селяни з голоду пухли і вмирали. Щоб усі харчові запаси відібрати українським селянам і не дати їм змоги більше з'їсти, Сталін призначив найкоротший час для виконання хлібоздачі. Для блискавичного переведення операції ограблення змобілізовано й кинено на села влітку 1932 р. весь місцевий партійний, адміністративний і поліційний апарат і скріплено його тисячами партійців, присланих з Росії. Вони намолочене зерно забирали негайно з-під молотарок і відвозили з голодного села до зерносховищ і на залізничні станції, де зерно гнило і пропадало для вмираючих з голоду людей і для Росії.

Але мета народовбивців була досягнена. Вісім мільйонів українців Росія знищила. Це кінцевий баланс плянового народовбивства.

Закон про голодову облогу України Другий серпневий закон 1932 року „проти спекуляції” встановив голодову бльокаду України. Центральний Виконком і Рада Наркомів СССР „з уваги на те, що останнього часу ... збільшилися випадки спекуляції крамом масового споживання ... зобов'язує ҐПУ (НКВД), органи прокуратури і місцеві організації влади вживати заходів до викорінення спекуляції, застосовуючи до спекулянтів і перекупників ув'язнення в концтаборах терміном від 5-ти до 10-ти років без застосування амнестії”. Під маскою боротьби „з спекулянтами” обложено залізничні станції в прикордонній смузі між Україною і Росією, де голоду не було, поліційною контролею, щоб не допустити переїзд людей для обміну рештками домашніх речей за харчові продукти. Аґенти ҐПУ завертали назад селян з України, конфіскували ручний баґаж і арештували як „спекулянтів”. Пасажирам, що приїздили в Україну, відбирали харчові продукти, не щоб не обіднити вивозом малого ручного пакунку харчевих запасів Росії, але щоби не було чим рятувати від смерти голодуючих родин в Україні. В українських містах селяни не мали як купити харчів у крамницях без харчових карток, ані приватно, бо мешканці міст самі мали голодові харчеві приділи. Це була поліційна бльокада на команду Кремля, щоб голодні люди з України приспішено померли в заплянованому реченці.

І вони вмирали по пляну передбачених директив. В одного селянина – описує С. Фурса – на станції в Юзівці, „міліція найшла в мішечку якихось 5 фунтів крупів і 2 буханці хліба і забрала це. Як же він благав їх. Казав, що у нього дома лежить на смертній постелі його дружина і двоє дітей, які чекають на цей хліб як на порятунок. Не помогло”. Люди обступили його, співчуваючи, і міліція не відважилася арештувати цього „спекулянта”, щоб згідно з законом бльокади посадити його в концтабор на 5-10 років ув'язнення „без амнестії”. Міліція була затруслива, але це народовбивцям не пошкодило. Цей „спекулянт” урятувався від повільної смерти: „пів години пізніше він кинувся під потяг”. Наводимо один, спостережений живим свідком, епізод... А скільки незаписаних свідками смертей і ув'язнень отаких самих „спекулянтів” до концтаборів „без права амнестії” було в Україні?

Недовір'я Сталіна до комуністів в Україні

Після об'їздки В. Чубара й М. Скрипника до голодуючих районів відбувся в червні 1932 р. „Драбівський процес” проти деяких чиновників, що поповнили занадто разючі зловживання, грабежі й самовільні розстріли. В липні 1932 р. на 3-ій Конференції КП(б)У катастрофальний стан спонукав навіть Харківський наркомат України пропонувати Москві зниження висоти хлібозаготівель, сповільнення темпів колективізації та уділення харчової й насіневої позики населенню. Виник конфлікт. Відпоручники Москви В. Молотов і Л. Каґановіч відкинули домагання Чубара і Скрипника, закинули їм невміння керувати колективізацією і викривати саботажників і підтвердили конечність виконання партійних директив без ніяких уступок. Тиждень пізніше (14.7.1932 р.) Українська Економічна Рада, всупереч директиві московського Політбюра, знизила плян м'ясозаготівель для України з 16 400 до 11 214 тонн. Недовір'я російського Політбюра ВКП(б) до ЦК КЩб)У зростало. В січні 1933 року прислано в Україну П. Постишева на 2-го секретара ЦК КП(б)У (не питаючися Харківського ЦК) і 15 тисяч політкомісарів. ЦК ВКП(б) засудив 24 січня 1933 р. діяльність ЦК КП(б)України, надав Постишеву необмежені диктаторські права, призначив довірених Москві людей керівниками в Одесі (Є. Веґер) і Дніпропетровському (М. Хатаєвич), шефом ОҐПУ в Україні призначив довгорічного шефа Всеукраїнської ЧеКа, В. Баліцького, що повернувся в його почоті назад на Україну після короткого перевишколу в Москві.

Завершення народовбивства в 1933 році

Завершенням акції народовбивства був 1933 рік. Не довіряючи справності діючого в Україні апарату терору, Сталін вислав у січні 1933 року свого довіреного уповноваженого Павла Постишева з обмеженими диктаторськими правами і разом з ним 15 тисяч політкомісарів („п'ятнадцятьтисячників”), що мали контролю і керівництво над апаратом терору, місцевою адміністрацією і парткомами.

В ограблених селах почався вже по Різдвяних святах 1933 р. масовий голод.

Збіжжя було відібране з-під молотарок ще в осени, бо було наказано, щоб село здало наложену хлібоздачу від пляну, а не від дійсного збору засіяної площі. Тому що на жнива здесятковані народовбивством і виснажені голодом селяни не мали сил скосити, скласти в скирти, ані не мали чим позвозити з поля збіжжя, мільйони гектарів збіжжя загинуло на полях. Народовбивчий плян хлібоздачі не був виконаний. Отже большевики в жовтні видали додатковий плян хлібоздачі, а потім ще й третій плян здачі неіснуючих „злишків”, щоб ограбити село з усяких харчових запасів взагалі. Окремі бриґади ходили по хатах одноосібників і колгоспників і переводили ревізії за захованими або закопаними харчовими рештками („злишками”), обстукували стіни, шукали залізними дротами закопаного збіжжя в землі. Вони складалися з висланих давніше з Росії „25-ти тисячників”,[59] спецзагонів військ ҐПУ та донощиків з-поміж місцевих комуністів і комсомольців. Вони відбирали людям глечики з гречаною кашою, заховані пляшки з пшоном і всякі „злишки” харчів непотрібні державі для хлібоздач, але потрібні для переведення народовбивства. Коли прийшли постишевські „15-тисячники” робота була простіша. Селяни-кріпаки не посідали пашпортів і в підміських селах не могли бути прийняті на фабрики, щоб щось заробити на їжу. „Робітничо-селянська” міліція виловлювала по містах селян, що приїздили, щоб обміняти щось за харчі. Дальші подорожі за межі України по харчі до Росії були забльоковані зміцненою поліційною контролею. 15-тисячники допильновували, щоб місцевий апарат не розм'як, не розгубився, не втратив нервів у затяжній боротьбі з півживими людьми й щоб ці люди гинули на місцях, а зломані недобитки щоб пішли в невільництво колгоспів.

В зимі 1933 р. люди їли товчену кору з дерева, січеву солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, їли котів, собак, щурів, а на весну – слимаків, жаби, кропиву і вмирали на найтяжчі шлункові захворування. Спеціяльні транспортні колони щодня збирали до вантажних авт тисячі трупів та людей неспроможних рухатися з ослаблення. По селах вмирали на весну десятки тисяч селян. Не всюди було кому їх поховати. Ситі комуністичні активісти аґітували записуватися в колгоспи і обіцяли варену страву і 100 грам хліба для працюючих, а для дітей і родин – нічого.

Зброї по селах не було. В районних центрах і декуди по селах стояли кінні й піші ґарнізони, „робітничо-селянської” міліції і тяжко озброєні кінні і моторизовані частини ҐПУ-НКВД під загальним керівництвом шефа В. Баліцького. А все ж таки були криваві повстання в Полтавщині, Сумщині (Іван Козлов), Херсонщині, Київщині, на Кубані.

Багато сіл вимерло до останньої душі. Кількости тих „відумерлих” сіл не знаємо. На Україну транспортовано впродовж 1933-1935 років колоністів з холодних російських губерній: Уфи, В'ятки, Рязані, Калуги. Число московських колоністів затаєно.

ЛІКВІДАЦІЯ УАПЦЕРКВИ

Винищення єпископату й духовенства

Одночасно з наступом на селян почався в 1927 році приспішений наступ на УАПЦеркву з метою її ліквідації. Ліквідація Церкви була переведена в грубий диктаторсько-поліційний спосіб.

Большевики всіма способами обмежували свободу рухів єпископам, забороняючи їм навіть право виїзду з місця перебування. Ці обмеження довели до того, що в листопаді 1926 року на 34 єпископів УАПЦ було тільки 17 єпископів чинних. Сиґнал до остаточної ліквідації Церкви дав Кремль.

Уряд СССР заявив 8. 4. 1929 року, що він не визнає Церкву за ієрархічну організацію, а вслід за цим почалося плянове винищування духівництва і замикання церков.

Дня 28 січня 1930 року ҐПУ скликало до Києва „Надзвичайний церковний собор” з рештою єпископів та 40 священиків і продиктувало йому ухвалити, що УАПЦ „самоліквідується” й духовенство залишається надалі „служителями культа”. Це був ліквідаційний Собор, на якому духовне керівництво єпископів практично закінчилося і ВПЦРада була розв'язана.

Нагляд над УАПЦ мали від початку спеціяльно уповноважені аґенти ҐПУ, спершу Серафімов, а під час 2-го Всеукраїнського Церковного Собору в жовтні 1927 року Карін. Карін наказав організаторам Собору негайно усунути митрополита Василя Липківського під загрозою розігнання Собору й арешту та заслання на Сибір його керівників. Учасників Собору, що явно виступили з закликом не коритися вимогам ҐПУ, арештовано в ході нарад і ліквідовано. Під тиском терору Собор ухвалив „зняти з митрополита Василя тягар митрополичого служіння”. Митрополитом обрано Миколу Борецького, гайсинського єпископа. Митрополита Василя Липківського арештовано в 1927 році, а потім, у 1928 році, врешті в лютому 1938 року і заслано на північ, де він і помер.

Під час процесу СВУ в 1930 р. нового митрополита М. Борецького арештовано, ув'язнено в Ярославському ізоляторі й катовано там за його відмову ҐПУ підписати деклярацію до Папи, що в Україні ніби то немає релігійних переслідувань, а потім заслано на Соловки, звідтам перевезено його до лікарні в Ленінграді в 1935 р., і там в 1936 році замордовано його. Продовж 1929 року почалися систематичні репресії, арешти єпископів і священиків.[60]

Жертвою большевицького переслідування був насамперед харківський архиєпископ Олександер Ярещенко, арештований у квітні 1926 року і засланий до Ташкенту. Київський архиєпископ Нестор Шараєвський, заступник Митрополита помер з виснаження в Києві в жовтні 1929 року. Архиєпископа Юрія Жевченка засуджено 1.9.1929 року і заслано на 8 років до Караґанди. Після відбуття кари засуджено його ще на 20 років заслання в концтаборах і там замучено. Архиєпископа Йосипа Оксіюка, що з 1927 року був другим заступником Митрополита і проживав в крайній нужді заслано в 1935 році на Сибір. Архиєпископа Степана Орлика, блискучого проповідника і меткого організатора, заслано в 1928 р. на Соловки. Коли після відбуття присуду він повернувся до Житомира, його ув'язнено і посаджено в темний льох, де він осліп і помер у 1938 році.

Єпископи і священики були „згори” підозрілим елементом в очах влади й систематично виарештовувані. В 1926-1931 роках, коли десятки тисяч української інтеліґенції, робітників і селян були арештовані, масові арешти охопили теж і духівництво. Застрашені люди крадькома заходили до церков, боялися зустрічатися з священиками.

В ході систематичних арештів були з бігом років ув'язнені і заслані До концтаборів усі архиєпископи, єпископи і тисячі священиків УАПЦ. Частину з них по-бестіяльськи замучено або розстріляно, інших заслано до концтаборів без права повороту. Така ж доля стрінула членів церковних громад.

„Роки 1934-1936, – то були роки остаточного знищення видимих ознак релігійного життя на Україні. Тоді було переведено масову руйнацію храмів. Над духовенством і вірними провадились останні, фабриковані урядом, судові процеси. З духовенства і вірних УАПЦ було знищено понад 30 єпископів, понад 2 000 священиків та велику силу вірних. Лише нечисленні одиниці священиків повернулися на Україну, перед другою світовою війною. А в час війни, вони знову зорганізували й відновили життя УАПЦ”.

„Українська Автокефальна Православна Церква мала 34 єпископів і понад 3 000 священиків і дияконів. З цієї кількости, в роки другої світової війни, повернулися на Україну два єпископи з зіпсутим здоров'ям, один з них помер у 1943 році. Священиків, поворотців з заслання в Україну, було зареєстровано Київською Всеукраїнською Церковною Радою в кінці 1941 року лише 270 осіб. Інші зникли з лиця України”.[61]

Але жорстоко доведена до кінця плянова ліквідація української церковної організації УАПЦ і її духовенства не вбила в народі релігійного духа. З втечею большевиків з України під час світової війни, прийшло стихійне відродження релігійного життя й відновлення УАПЦ.

Замикання і руйнування церков

Щоб приспішити поступове замикання церков, большевики наклали на церкви і на священиків та служителів надмірно високі податки від „нетрудових” прибутків.[62] За спізнення терміну заплати податку умову аренди уневажнювали, а церкву замикали й перетворювали на склади збіжжя, стайні або й руйнували. Священиків за незаплачення податку арештували і засилали або знищували у в'язницях НКВД, а їхніх дітей переслідувано за непевне соціяльне походження.

Крім замикання і перетворювання церков на сільбуди, кіна, клюби, склади, большевики просто руйнували їх, зокрема історичні пам'ятки з княжої (ХІ-XIII ст.) та козацької доби (ХVІ-ХVIII ст.), що були зразками візантійської архітектури або козацького барокко.

Зруйновано Свято-Михайлівський Золотоверхий Манастир на Софійській площі у Києві (з XII ст.); Десятинну церкву (з X ст.); Братський манастир у Києві на Подолі (з XII ст.); церкву Різдва на Подолі; Миколаївський Собор (з 1690 р.) в Києві; церкву Святої Трійці в Києві (з XII ст.), на місце якої поставлено будинок для ЦК КП(б)У; Запорізький манастир Святого Спаса в Межигір'ї; Запорізький Собор у Нікополі, у стилі козацького барокко (з XVII ст.); грецький манастир у Таганрозі (з 1807 р).

В одній Полтаві знищено 14 історичних церков. В Одесі в 1937 році висаджено в повітр'я одного дня 19 церков. В Києві на 140 церков, що були на початку окупації, залишилися тільки дві церкви відкриті для вірних, і то лише з уваги на бажання показати закордонним туристам і політикам релігійну „толеранцію”.[63]

Після фізичного винищення духовенства, церковної прислуги і вірних УАПЦерква існувала далі нелеґально. Хоч остання церковна громада була офіційно розв'язана в 1936 році, малі рештки священиків і монахів, маскуючися і скриваючися перед ҐПУ, продовжали потаємно апостольську працю серед вірних, за що були карані деколи навіть і розстрілами на місці зловлення (напр., чернець Пилип у 1937 році або ігумен Арсеній у 1941 році).

БОРОТЬБА З НАЦІОНАЛЬНИМИ УХИЛАМИ В ПАРТІЇ

Шумськізм

Внутрішньо-партійна опозиція в КП(б)У проявилася в 1924-1926 роках. Вона спрямувалася проти московських централізаційних заходів і нової програми національної політики большевиків. Провідними особами цієї опозиції були: нарком освіти Олександер Шумський, економіст Михайло Волубуєв, нарком фінансів Сергій Полоз, Василь Еланський, голова спілки письменників, та ряд інших українських комуністів, що мали впливові становища в партії і в харківському уряді, їх підтримували бувші боротьбісти, письменники й учені. Шумськісти вийшли перші з критикою щойно започаткованої системи політики послідовної централізації, що пізніше дістала назву сталінізму, та висунули „ясну програму позитивних вимог усамостійнення УССР”.[64] Вони домагалися забезпечення провідної ролі українських комуністів у КП(б)У, рівноправности КП(б)У з іншими комуністичними партіями в Комінтерні, участи УССР в керуванні закордонною політикою, створення територіальної армії України, повної автономії в освітніх і господарських справах. Особливо гостро виступили шумськісти в 1926 році проти централізаційних реформ Сталіна в зв'язку з індустріялізацією, які позбавляли Уряд УССР функцій влади на користь всесоюзного уряду та проти централізації тяжкої промисловосте України.

Опозиційні виступи Шумського зійшлися в літературній ділянці з опозицією Хвильового проти домінації російської культури в Україні й викликати своїми популярними і зрозумілими гаслами ідеологічну атмосферу опозиції на Україні проти московського централізму. В Кремлі потрактовано це як ідеологічний вилім і серіозну загрозу, тимбільше, що до голосу шумськістів прислухалися інші неросійські народи (особливо грузини), а поза кордонами СССР українські комуністи в Західній Україні (КПЗУ) приєдналися до позицій Шумського. Опозиція українських комуністів набрала широкого розголосу і розслідження її передано в 1926 році окремій Комісії III Інтернаціоналу.

ЦК КП(б)У на доручення московського Політбюра постановив в квітні 1927 р. усунути Шумського з партії, але його справа була в Комінтерні, куди вніс її член ЦК КПЗУ Васильків-Турянський, мотивуючи, що вона виходить поза компетенції КП(б)У. Спір поглибився, бо тій же Комісії Комінтерну московські большевики поставили на розгляд справу націоналістичного ухилу члена політбюра КПЗУ Карла Максимовича та Василькова-Турянського. Це довело до розламу серед тих галицьких комуністів, котрі вважали Шумського і Максимовича за своїх ідеологічних провідників. Група Василькова-Турянського вийшла в квітні 1928 р. з КПЗУ. Контрольна Комісія Комінтерну осудила діяльність групи Василькова-Турянського. Шумський і Максимович в квітні 1929 р., виконуючи постанову цієї Комісії Комінтерну, склали неясного змісту заяву, проти використовування їхніх прізвищ тією групою, але вину за її становище приписали Комуністичній Партії Польщі (КПП), домагалися для себе привернення членських прав і звільнення від закидів у націоналістичному ухилі. Це визнано за невистачально щире каяття. Максимовича виключено з III Інтернаціоналу за підтримування зв'язків з групою Василькова-Турянського, а Шумському висловлено гостру нагану з попередженням. КП(б)У не змінила свого осуду і Шумського вислала спершу до Москви на становище голови профспілки учителів. Звідтам Шумський був засланий на Соловки разом з Максимовичем. Скрипник допоміг Каґановичеві виконати доручення Сталіна усунути з України Шумського.

Осудження Шумського привело до репресій на ближчих співробітників Шумського, яких у 1930-1933 роках арештовано, депортовано або розстріляно.

Олександер Шумський це найвизначніша постать з рядів колишніх українських есерів, що творили в УПСР ліву фракцію боротьбістів. Після їхнього спільного виступу з большевиками проти Центральної Ради на І Всеукраїнському З'їзді 17.12.1917 р. боротьбісти були виключені з партії есерів. Група боротьбістів з Шумським на чолі втекла до Харкова окупованого большевиками, оголосила себе окремою партією УПСР-боротьбістів. Шумський, Полоз, Михайличенко та інші виїхали до Петрограду переговорювати з большевицьким центром, щоб створити в Україні коаліційний уряд, складений з большевиків і УПСР (боротьбістів) подібно як було з урядом РСФСР. Ленін спершу вагався і передав Сталінові вести переговори, а наприкінці 1919 р. зажадав, щоб боротьбісти розв'язали свою партію і вступили без застережень до новоствореної в липні 1919 р. КП(б)У. Шумський з своїми однодумцями об'єдналися з лівою фракцією українських соціял-демократів-незалежників (Авдієнко, Пісецький) і створили Українську Комуністичну Партію (УКП). Есдеки-незалежники старалися, щоб III Інтернаціонал прийняв УКП як територіяльну партію в свій склад, але російські большевики перебили ці заходи.

„Леніна особливо турбувала Партія Соціял-Революціонерів-боротьбістів. Прийнявши комуністичну програму, боротьбісти обстоювали разом з тим здійснення на практиці свобід для неросійських народів, що їх було проголошено в декляраціях. Вони разом з тим вимагали створення окремої національної української армії. Ленін бачив, що ... боротьбісти можуть розпочати повстання, маючи добрі зв'язки з селом. Тому він став прикладати всіх зусиль, щоб влити партію боротьбістів до КП(б)У, відділу РКП(б). Плян його був простий:

а) знищити незалежну українську комуністичну політичну організацію, небезпечну для монополії Російської Комуністичної Партії в Україні;

б) унешкодити членів партії боротьбістів. Небезпека від боротьбістів була в тому, що боротьбісти – пише далі Д. Соловей – підтримували опозиційні українські елементи та захищали повстанців-партизанів, які виступали проти масових вивласнень, чи конфіскації, що їх здійснювали „продотряди”, надіслані в Україну з РСФСР та проти антиукраїнської політики завойовників. А під „інтересами пролетаріяту” ховалися місцеві інтереси великоруського пролетаріяту. Ленін висунув гасло „єдности дій пролетарів великоруських і українських”, оголосив, що ніби від цього залежить чи вільна Україна буде можлива чи ні. Але ця „єдність дій” полягала в підкоренні московському центрові та в безвідмовному виконані його розпоряджень”.

Великоруський централізм Леніна був послідовний і далекозорий. Протиукраїнська боротьба Леніна була замаскована інтернаціональною фразеологією. „Ленін був не проти українців, але при тій умові, що вони ніякої вирішальної ролі в Україні не будуть відогравати. Що вони, українці, ніяких окремих від Росії самостійних національних завдань не ставитимуть і цілком у всьому підкорятимуться зарядженням і керівництву його партії в Москві. Що вони, українці, безвідмовно поставлять до диспозиції кремлівської влади усі ресурси і всю фізичну й мозкову робочу силу українського народу”.[65]

А цього українці не хотіли робити. Вони хотіли ввійти в партію, щоб перемогти великоруських шовіністів. І про це Ленін знав. Тому після злиття боротьбістів з КП(б)У в 1920 році, почалася в липні 1921 року велика чистка в партії „і майже всіх боротьбістів в індивідуальному порядку повикидали з КП(б)У (назвавши їх „клясовими ворогами” з усіма поліційними наслідками – С. Л.). І в 1923 р. їх у КП(б)У лишилося тільки 118 осіб з прийнятих близько 20000”.[66] Постишевська і Єжовська чистки були такі ґрунтовні, що в 1938 році на волі не остався ні один.

Розкусивши великоруський централізм Леніна і його партії, Шумський У 1920 р. називав КП(б)У „партією колоністів”. Вступивши в члени цієї партії колоністів наприкінці того ж року він писав про включення боротьбістів: „Партія (себто Ленін) скомандував нам „струнко”, і ми стрункою лавою увійшли до КП(б)У. Тактика чи наївність Шумського? Наївними були в усякому разі боротьбісти, коли знаючи, що партійну політику диктує Україні Москва через КП(б)У, і в ній вони будуть творити внутрішній фронт опозиції, безжурно думали: „влиємось, роззіляємось, заллємо!” Із „струнких лав” осталася незабаром понад сотня живими, що впрягла свою робочу силу в шори окупаційної партії. Частина укапістів і боротьбістів, маючи самостійницьке наставлення, робила ухили „від настанов Російської Комуністичної Партії. Компартія періодично викривала ті ухили, „знешкоджувала” ухильників, на їх місце ставила інших, які часто робили те саме, що попередники”.[67]

Сам Шумський, колишній член Української Центральної Ради, а потім її противник, став у 1919 р. большевицьким наркомом освіти й почав вести твердий курс проти русифікаційної політики. Він вніс від свого Наркомату „Проєкт декрету про сприяння розвиткові української культури”. Коли його відкинено, вніс його знову від власного імени. Денікін вигнав большевиків і обірвав дальший конфлікт. Ставши послом УССР в Польщі 1921-1923 рр., Шумський далі завідував відділом аґітації і пропаґанди ЦК КП(б)У і домагався обсади керівних становищ у профспілках українськими робітниками, замість імпортованими з Москви кремлівськими наглядачами. Він організував змову, щоб скинути з першого секретара ЦК КП(б)У Л. Каґановіча і поставити В. Чубаря. Своєю вимогою виплатити Україні п'ять мільярдів відшкодування і своїм проєктом перенести столицю СССР на Україну до Електрополісу біля Дніпрельстану викликав переляк і лють у Кремлі.

В лютому 1927 р. Шумський писав до ЦК КП(б)У, що „комуніст-українець почуває себе пасинком партії”, а на засіданні Політбюра 12 травня 1927 р. заявив, що: „В партії господарює росіянин-комуніст, що з підозрою і недружелюбством, щоб не сказати більше, відноситься до комуніста-українця”. Недаром партійні критики закидали Шумському „виразне недовір'я силам та здібностям партії проводити національну політику на Україні; систематичне недовір'я до основних партійних кадрів, зокрема до російських товаришів, а особливо до тих, що прибувають на Україну з інших союзних республік”. „Нашу партію він уявляв собі, як джерело російського шовінізму, що ніби пригноблює комуністів українських”.[68]

Це не було уявлення Шумського. Це було відважне ствердження реальних фактів, що зосталися незмінно правдивими по нинішній день.

Хвильовізм

На літературному фронті ідеї шумськізму, а особливо атмосферу ідеологічної опозиції українського комунізму за незалежність української культури від Москви і за провідне місце України в творенні пролетарської культури пристрасно проповідував Микола Хвильовий. Літературно-ідеологічний рух групи його однодумців названо від його імені хвильовізмом.

Одночасно з критикою О. Шумського Х-ий З'їзд КП(б)У в 1927 році засудив і М. Хвильового, як „підголоска буржуазії та куркулівського охвістя”. Закрито видання ВАПЛІТЕ. Але хвильовісти не здавалися. Вони створили журнал „Літературний Ярмарок” (1928-1930 р.) і езопівською мовою пропаґували далі „романтику вітаїзму” й боротьбу за високоякісну українську культурну творчість. У 1929 р. ваплітяни утворили останню літературну групу під назвою „Пролітфронт” (об'єднання Студій Пролетарського Літературного Фронту”) з місячником „Пролітфронт” (1930-1931 р.). Це об'єднання влада заборонила 19.1.1931 року. Прямування культурного відриву України від Москви насторожило большевиків.

Занепокоївся і Сталін і писав ще в квітні 1926 року листа до Каґановіча, що Хвильовий відступає від марксистського інтернаціоналізму, коли вимагає негайно дерусифікувати пролетаріят України і закликає тікати „яко мога швидше” від російської літератури та її стилю, уважаючи, що ідеї пролетаріяту відомі і без московського мистецтва; що Хвильовий захоплюється „якоюсь ролею месіянства української молодої інтеліґенції” і хоче відривати культуру від політики. Коли комуністи пишуть „в нашій радянській пресі словами тов. Хвильового”, то це осмілює „інших українських інтеліґентів з не-комуністичного табору”. Ліквідувати його Сталін ще не відважувався, щоб не відштовхнути молодої української інтеліґенції. Зрештою і сам ще не засів міцно на диктаторському стільці після Леніна, що помер 21.1.1924 року. В 1928 році Сталін дав йому дозвіл виїхати за кордон, але Хвильовий і не думав рятувати себе втечею. Він повернувся назад, завзято висловлював свої сумніви, і під час голоду дня 13 травня 1933 року застрелив себе на 40-му році життя. Що це був постріл, спрямований у віру в російський комунізм, видно з таких гнівних висловів Хвильового: „Москва центр всеросійського міщанства, збирательниця землі руської, продовжувачка царської імперіялістичної політики”. Або:

„З'їли, сукини сини, революцію!” („На глухім шляху”), або: „А що ж оспівувати? Всяку сволоч... тільки тому, що вона зветься комуністами?” („Синій Листопад”). „Не маса, що не оформлена ідеологічно, буде задавати ідеологічний тон культурному ренесансові, а інтеліґенція тієї маси ...” Всупереч марксистській теорії, стверджує в „Вальдшнепах”: „Очевидно, історію робить не тільки економіка, а й живі люди”. А ці живі большевицькі люди наробили в роках страшного голоду, таке, що: „навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться”. І врешті: „Бо справді, хто сказав, що Маркс є вічний прапор революції? Сьогодні він веде вже до найбільшої реакції...” („Вальдшнепи” II).[69] Устами Аглаї в тій повісті каже: „Справа в тому, що український націоналізм не дає і не дасть спокою твоєму російському мрякобєсію. Справа в тому, що як ти не кажи, а в його особі виходить на історичну арену молодий проґресивний фактор!”

Ю. Дивнич підносить у заслугу Хвильовому, що він відважно висловив думку, що: „на зміну світового мільярдера соціялізм і комунізм приводять на трон світової імперії світового чиновника – найменш шляхетного, найбільш бездушного і жорстокого типу володаря”.[70]

Ю. Лавриненко так характеризує політичні позиції Хвильового: „Хвильовий заатакував малоросійський комплекс внутрішнього рабства, викрив імперсько-реставраторську шовіністичну політику Москви, проголосив кінець геґемонії на Україні російської літератури ... кинув клич тісного зв'язку з віковою культурою Заходу, намітив шлях літератури клярнетизму („романтика вітаїзму”) та протиставив месіянізмові Москви ідею „Азіятського ренесансу” – як весни народів Евразії, що стали на чергу свого відродження й усамостійнення”.[71]

Хвильовий засіяв сумніви в партійну догматику. Він руба поставив питання: „Чи є Україна колонією чи ні?”

Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм фактичним, якщо не де юре, станом, декретованим геґемоном – російським конкурентом. Ми мусимо негайно стати по боці активного молодого українського суспільства, яке представляє не лише селянина, але й робітника і тим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю будувати на Україні російську культуру” („Україна чи Малоросія”). Це поривало, осмілювало й заохочувало українців комуністів і противників большевизму завзято активізуватися, щоб виграти історичний бій за культурне унезалежнення України.

Для Баліцького й підлеглого йому апарату ҐПУ ширення думки, що насаджування російської культури на Україні є ідеєю контрреволюційною, вистачало, щоб і українських комуністичних письменників і їхніх читачів розцінити нарівні з несоціялістичною інтеліґенцією як „українських націоналістів” і вчинити всім без розбору однаковий погром.

Волобуєвщина

Гасло економічно усамостійнити Україну від Москви підніс Михайло Волобуєв, науковий працівник комуністичного Науково-дослідчого інституту ВУАМЛУН в Харкові й економічно доповнив та підкріпив політичну систему шумськізму і культурну концепцію хвильовізму.

Михайло Волобуєв помістив у 1928 році в „Більшовику України” ч. 2 і 3 дві статті п. з. „До проблеми української економіки”, в яких він звів в одну систему економічне обґрунтування, що в економіці СССР Україна знаходиться в становищі колонії. Свої твердження обґрунтував він циферними даними, що їх оголосив економіст Віктор Доброгаєв в „Хозяйстве Украины”, і тезами М. Слабченка, О. Оглобліна та Г. Гринька. Це було доповнення поглядів Шумського і Хвильового про необхідність усамостійнення комуністичної України економічними доказами з позицій національної економіки.[72]

Волобуєв стверджує, що за царських часів російська імперія, хоч і сама була в великій мірі колонією західньоевропейського імперіялістичного промислу й капіталу, вона мала одночасно свої власні колонії у прикордонних і загарбаних нею країнах. „Українське господарство було не звичайна провінція царської Росії, а країна, що знаходилася на колоніяльному становищі”.[73] Норма зиску з України для Росії в 1883 по 1910 рік становила 21%. За большевиків Москва не повернула Україні в 1925-27 роках 20% державних доходів України. Він стверджує, що частина большевицьких урядовців у центрі і на місцях помилково уважає, що Совєтський Союз це не спілка рівноправних національних республік, але крок до їх ліквідації й продовження царської економічної політики по лінії творення російського метропольного господарства. Він ніби підтримує Сталіна, що побудова соціялізму в СССР є можлива, але тільки тому, що СССР саме не є одна країна, але господарська метрополія, що вміщає в собі упосліджені неросійські колонії і має змогу їх економічно урівноправнити, але цього не робить. „Після революції – пише Волобуєв – українська економіка тепер є рівноправна і спільно з руською має піднести до свого рівня господарського розвитку свої колишні колонії царату”.[74] Особливо переконливо він підкреслює, що українська економіка становить самовистачальну єдність. Тому помилкою держплановиків є, що вони в аналізі господарства Совєтського Союзу забувають, що те господарство є комплексом національних економік і що вони забувають підходити „до кожної національної економіки, як до певної цілосности потенціальної (колишні азіятські колонії) або реальної (Україна, Росія)”, бо вони самі є „під впливом старих великодержавних економістів.[75]

Після популяризації цієї теорії полемікою його критиків Волобуєва примусили писати покаянне спростування. Він це зробив. Але однаково Волобуєва заслано до концтаборів після приходу Хрущова на Україну і в 1938 році розстріляно. Доктрина Михайла Волобуєва, що Україна є також з економічного погляду колонією Москви, і повинна перестати нею бути в інтересі соціялістичної влади була вимогою, висуненою до пляновиків першої п'ятирічки і мала в той час гостре актуальне значення. Її правдивість підтвердилася в пізніших десятиріччях і осталася незмінною правдою аж до нинішнього дня. На тогочасні роки вона була небезпечною і тим, що стала науковим підмурівком політичних поглядів шумськістів і хвильовістів.

Чистки в КП(б)У

При ліквідації НЕП-у в 1928 році було винищено в СССР понад 100 тисяч членів партії. В 1933 р. в наслідок насильницької колективізації було винищено біля пів мільйона членів. Про цю цифру говорив Каґановіч на Пленумі ЦК в січні 1933 р., а також згадував Кіров в „Правді” за 22.1.1933 р.

Найбільших розмірів у цей період чистка набрала в Україні. Так, в 1933 р. в КП(б)У з 600 тисяч членів залишилась тільки половина. В українському комсомолі (ЛКСМУ) відбулось щось подібне: в 1932 р. членів ЛКСМУ було 1 300 000, в 1933 році – 700 тисяч, у 1934 р. – тільки 450 тисяч.

Третя чистка партії відбулася в роках „термідору” (1936-38), в часі остаточного закріплення влади кляси вельмож. Точної кількости вичищених членів ВКГІ(б) за ці роки не маємо. Але відомо, що в 1934 р. в партії було 1 872 488 членів, а в 1939 р. – 1 588 852 членів. Це значить, що в період „термідору” було вичищено щонайменше 300 тисяч членів”.[76]

Це цифри про весь СССР. Про чистки в Україні звітував Постишев на пленумі нового ЦК КП(б) 9.11.1933 р., що після усунення Скрипника він очистив працівників культури „від петлюрівських, махнівських і інших націоналістичних елементів .... „Було вичищено понад 2 000 чоловіка націоналістичних елементів, з системи наркомпросу 300 наукових і редакційних робітників. Тільки з восьми центральних радянських установ ми викинули понад 200 націоналістів, які мали посади завідувачів відділами, завідувачів секторами, тощо. Тільки з двох систем... – з кооперації і з заготзерна – ми викинули понад 1 000 націоналістів і білоґвардійців”.

М. Ковалевський доповняє, що на 390 адміністративних районів України змінено 237 секретарів райпарткомів, 249 райвиконкомів і 158 голів районових контрольних комісій. Що вичищених, „переобраних” і позбавлених партійних квитків комуністів фізично зліквідовано або арештовано, про це, як про самозрозумілу справу, не говорено.

Цю велику ліквідацію партійців у КП(б)У в основному перевів один з най-жорстокіших катів України Павєл Петрович Постишев (від січня 1933 до 1937 року в Україні) в тісній співпраці на печатках з шефом ҐПУ В. Баліцьким, а потім з шефом НКВД Лєплєвським. В наслідок цих Єжовських чисток органи окупаційної влади ЦК партії і державний апарат послабли до тієї міри, Що вирішний вплив на адміністратування Україною фактично опинився в руках НКВД і став диктатурою тотального і прямого терору. Щоб назвати Декілька імен зліквідованої большевицької верхівки в Україні, що почалася з весною 1937, цитуємо за Ф. Піґідом: „Вперед ліквідовано Шелехеса, першого заступника голови Раднаркому Любченка, потім генсекретара ЦК КП(б)У поляка Станіслава Косіора (1928-1937). Далі: наркомзема Шліхтера, наркомфіна Рекіса, наркомздрава Каторовича, начальників відділів: Дадилєва, Дубінського, Поповича, другого заступника голови Раднаркому – Порайка”.[77]

А все ж Постишев втратив довір'я в очах Сталіна, бо висловив сумнів його обвинувачення, спрямовані проти деяких комуністичних ватажків з України, яких Постишев ще не зліквідував. Постишева перенесено з України в 1937 р. до Куйбишева на посаду секретара обкому партії, в січні 1938 р. виключено його з Політбюра ВКП(б), призначивши кандидатом до Полібюра Н. С. Хрущова, а в грудні 1940 р. Постишева розстріляно. За два десятки років, після чергового пофальшування історії КПСС, мертвого Постишева за його ліквідації комуністів, за основне винищення національно-активних елементів в Україні і за довершення голодового народовбивства – реабілітовано і славлено.

Подібно закінчилося десятирічне панування поляка Станіслава Вікентіовича Косіора над Україною. Після відкликання Постишева з України Косіор, як ген. секретар ЦК Партії, перебрав на кілька місяців його функції, але вже в січні 1938 р. його забрано з України на посаду заступника голови Наркомату СССР, щоб спорожнити в Україні місце для Хрущова, і через рік – 29.2.1939 – розстріляно його, а через двадцять кілька років по смерті реабілітовано за подібні „заслуги” як Постишева.

Сталін вислав на Україну Хрущова з штабом дібраних помагачів і з уповноваженням перебрати керівництво партії. Про стан в компартії України, що його застав Хрущов, Кренкшов пише таке:

„Коли Хрущов у січні 1938 р. прибув до Києва, було вже вимордувано 69% осіб, обраних до Центрального Комітету української КП на партійному з'їзді, що відбувся лише 6 місяців раніше ... На XIV з'їзді КП(б)У, шість місяців після прибуття Хрущова, з поміж 116 членів і кандидатів ЦК, осталося ще лише трьох. А чистка йшла далі. На XV з'їзді партії, в 1940 р., переобрано щось трохи більше ніж половину членів ЦК, що були обрані до нього за керівництва Хрущова в 1938 р. Одним словом, якщо йдеться про винищення вищих партійних функціонерів, то Хрущов поводився в Києві таксамо добре, якщо не ліпше, як Сталін у Москві. В 1940 році він посідав інструмент, що знаменито вмів допасуватися до його волі”.

Великі обіцянки були роблені в 1923 році про рівноправність української мови з російською, про українізацію партії й адміністрації, повну автономію української мови й літератури. „Десять років пізніше ці обіцянки були забуті. Хто про них нагадував Сталінові, був замордований. Вбивники, зокрема Постишев і Косіор, самі були замордовані, а тепер до голосу прийшов Хрущов”.

ПОЧАТКОВІ РОКИ ДИКТАТУРИ ХРУЩОВА В УКРАЇНІ

Одним з перших завдань даних Сталіном Хрущову було усунути з партії усіх, хто співпрацював, або симпатизував з заарештованими комуністами; докорінно розгромити недобиті Постишевом рештки потенційних ворогів московсько-большевицької диктатури на випадок війни з Німеччиною, та висунути нові партійні і адміністративні кадри. „Всюди в Советському Союзі жили вищі партійні секретарі, окружившися командувачами ґарнізонів і поліційними шефами, наче варварські здобичники у ворожій і з ворожої країни. В Україні, в Кавказі і Совєтському Туркестані перебіг був дослівно такий самий і тут виконували вони свою владу на всіх щаблях часто через місцевих опортуністів, через людей, що їх в інших умовинах названо колаборантами. Таких місцевих зопортунізованих коляборантів Хрущов найшов собі між. ін. в особах Д. С. Коротченка, тодішнього голови Раднаркому України; Л. Р. Корнійця, члена Бюро ЦК КП(б)У; Олександра Корнійчука, який визначився доносами на українських письменників. Після ліквідації старшинського складу червоної армії Хрущов знайшов для себе підпору в командувачеві Київської воєнної округи О. І. Тимошенкові, якого покликав в склад Бюро ЦК КП(б)У разом з привезеним з собою М. О. Бурмистренком та А. С. Щербаковом. Поліційною підпорою Хрущова був у перших місяцях привезений ним на Україну новий шеф НКВД Александер І. Успенський, відданий учень Єжова. Успенський звеличував Хрущова як мужа з прибуттям якого, після всіх уже довершених масакр „розгром ворогів народу в Україні щойно зовсім серйозно почався, відколи вірний послідовник Сталіна Нікіта Серґієвич Хрущов прибув на Україну”. Хоч вже півтора року шаліла чистка Єжовщини, Хрущов з Успенським приїхали на Україну довершити нові криваві жнива. Але Сталін зорієнтувався, що Єжовські масакри послабили в усьому СССР партійне, державне і військове керівництво і завели рештку здесяткованого керівного апарату важкої промисловости над пропасть застою продукції. Єжова розстріляно в грудні 1938 р., а в слід за ним тисячі вищих і менших начальників НКВД, в тому числі і звеличника Єжова і Хрущова Олександра Успенського. На місце Єжова Сталін поставив Берію, який збудував керівництво поліційного апарату, як теж і партійного з людей особисто відданих Сталінові. На шефа НКВД в Україні Берія призначив І. А. Сєрова. Коли головним завданням Яґоди і Єжова було винищити дійсних і уявних керівників національного спротиву та ліквідувати опозиційні чи конкуренційні елементи в партії і установах до диктатури Сталіна, то завданням Берії було тримати в терорі маси, доставляти безплатну робочу силу в концлагери.

Але в Україні Хрущов продовжував переводити чистку національної і комуністичної верхівки ще цілий 1938 рік. Він завів русифікацію й нове тероризування мас та вивози населення, зменшив присадибні ділянки колгоспникам та зліквідував хутори. Сетон-Вотсон, пише, що Хрущовська чистка „усунула всіх 9 членів українського Політбюро, всіх 12 членів української Ради Ниродніх Комісарів та 45 з-поміж членів Центрального Комітету КП(б)У”. За підрахунками В. Голуба після приїзду Хрущова „з-поміж 62 членів ЦК КП(б)У, обраних до ЦК попереднім з'їздом рік тому, до нового ЦК попала лише одна людина; з 30 кандидатів ЦК КП(б)У в 1937 році, в 1938 році залишилося 2 чоловіки; з 9 членів Ревізійної Комісії КП(б)У минулого року не залишилося ні однієї людини”.[78] Керівні пости в партії переходять у руки російських комуністів.

Офіційний перехід до відкритої русифікації, замість українізації, Хрущов проголосив на 14 З'їзді КП(б)У в червні 1938 року. Він заявив, що Німеччина плянує відірвати Україну від СССР і головною небезпекою тепер є „український буржуазний націоналізм”, „буржуазно-націоналістичні аґенти польсько-німецького і японського фашизму”, тому треба єднатися „з великим російським народом. І ми будемо всіляко зміцнювати те єднання”. Одним з важливих способів цього „єднання” є „ліквідувати наслідки шкідництва в викладанні російської мови в неповніх середніх школах, а також у вузах”. Кренкшов пише: „І знову силою підкорені українці все ж таки чіплялися за свою мову і свої національні одяги. Одне і друге мусіло щезнути ... Хто обороняв українську культуру, робився винним у державній зраді. Хто обставав за недавньо ще признавану українську мову й культуру, був тепер плямований як „здеґенерований фашист” і „буржуазний націоналіст”... Шкільні підручники були змінені з метою, щоб довести до відумирання українську мову і місцеву традицію. Змінено український правопис. Переписано історію України, а з колишніх національних героїв пороблено відступників і зрадників. Учителі діставали відпустки з роботи, щоб відбути приспішені курси російської мови. Щоб для цього діла приєднати собі підтримку, Хрущов ласкаво відзначував деяких українських письменників і інтелектуалістів, що були готові запродати себе, заперечити свою (національну) спадщину і, в заміну за хрущовські благословення, співпрацювати над придавленням свого народу”.

На основі договору з гітлерівською Німеччиною Росія дістала в дарунку західньоукраїнські землі, Західню Білорусь та сферу впливів на балтійські країни. Дня 17 вересня 1939 року совєтська армія без боїв почала окупацію нових, подарованих колоній, а за нею просунулися Хрущов, Сєров і керівники КП(б)У з великим окупаційним апаратом ліквідаторів, енкаведистів, адміністративних начальників, загарбувати чужі землі, оголосивши себе „визволителями братів з Західньої України”.

Заохочена такою легкою здобичею большевицька Росія напала без виповідження війни, 29 жовтня 1939 року, на Фінляндію і заставила українські полки гинути за свої імперіялістичні інтереси в несподівано твердій і затяжній боротьбі з цим хоробрим народом.

ІV ЧАСТИНА: ПРОТИ ЧЕРВОНОГО ОКУПАНТА

УВО ТА ОУН В ПІДСОВЄТСЬКОМУ ПІДПІЛЛІ

Невдача збройної боротьби в обороні Української Держави в 1917-20 роках та встановлення новітньої форми московського поневолення України – УССР не спинили національного відродження української нації. Навпаки, правда національної ідеї ставала зрозумілою, очевидно, помалу, навіть для тих українців, котрі, задурманені соціялістично-комуністичними гаслами, були активними противниками Української Народньої Республіки, а потім помагали закріпляти большевицьку владу. Але темою нашої праці є історія ОУН і тому цей стихійний зворот у бік українського націоналізму на східніх землях України під большевицькою окупацією в 1920-их роках ми згадували тільки загально, а докладніше зупинимося над питанням, чи і скільки зуміла ОУН охопити своєю діяльністю українські землі під большевицькою окупацією.

Розглядаючи дії УВО, ми відмітили, що на терен підсовєтської України полк. Євген Коновалець звернув пильну увагу вже від первопочинів організування підпільно-революційного націоналістичного руху, скерованого проти всіх окупантів українських земель. Як при тій нагоді згадано, вже в 1920 році були вислані на східні землі України групи (десятки) колишніх Січових Стрільців, мавши завдання розбрестися по всій підсовєтській Україні, ввімкнутися в місцеве життя й організувати там клітини підпільно-революційної організації. Праця тих спеціяльних висланників УВО була важка, але успішна. Хоч у 1922 році большевики заарештували й розстріляли перших Крайових Комендантів УВО на східніх землях України – сотн. Івана Андруха й сотн. Миколу Опоку,[79] а пізніше й багато інших керівників тієї підпільної праці, – то все ж справу організування підпільних клітин було таки зреалізовано.

Одначе, особливості большевицького поліційного режиму вимагали застосувати на підбольшевицьких теренах іншу систему підпільно-організаційної праці, ніж на західньоукраїнських землях. Доцільнішим виявилось організувати тут, замість одностайної зцентралізованої підпільної організації, окремі підпільні осередки спротиву, які приймали для себе різні назви.

А тому на східньоукраїнських землях у 1920-их роках не створилася така одностайна підпільна націоналістична організація, як на західньоукраїнських землях УВО та СУНМ, яка могла б, при творенні ОУН, брати участь через своїх делеґатів і переформуватися в єдину українську націоналістичну організацію – ОУН. На Конґресі Українських Націоналістів у Відні в січні-лютому 1929 року східні землі України репрезентували наддніпрянські українці-націоналісти, які після невдачі визвольних змагань опинилися на чужині. Після створення ОУН теж не було доцільно перетворювати окремі підпільні клітини протибольшевицького спротиву, що існували й діяли в той час на території УССР, маючи зв'язок із Головою ПУН полк. Є. Коновальцем, – в одностайну, організаційно зцентралізовану ОУН.

Все ж таки окремі осередки й клітини підпільної української організації на східніх землях України існували й діяли. У своєму спогаді про зустріч із полк. Коновальцем у серпні 1937 року полк. А. Мельник свідчить про це так:

„З ентузіязмом, властивим йому, ділився він (полк. Є. Коновалець) відомостями про розгортання праці нашими резидентами, залишеними на Осередніх і Східніх Землях з відходом наших військових частин на захід у волинський „чотирокутник смерти”. Вказував він, що праця Адруха і Кучерішки, з їх ліквідацією, не припинилася, їх вклад не пішов намарне, що створені ними та їхніми переємниками точки опертя діють, що з деякими з цих осередків збройного спротиву тримається зв'язок, що в розбудові є лінії зв'язку з іншими осередками. При цьому з притиском завважив, що коли дотеперішнє темпо праці на цих землях утримане буде без перебою й надалі, то він уважає за потрібне вже в наступному році відвідати Осередні Землі і в цьому напрямі почав підготову. Свою подорож на рідні землі плянував Євген Михайлович ще перед II Великим Збором Українських Націоналістів, що його підготовляти почав окремий уповноважений, ним призначений. В пляні його було мати на черговім Конґресі більше представників з Осередніх і Східніх Земель”.[80]

Одначе, подати відносно докладний перегляд діяльности підпільно-революційних націоналістичних клітин, що хоч приймали різні назви, то в дійсності були організаційними клітинами ОУН, як це можна зробити щодо діяльности ОУН на ЗУЗ, не можливо з трьох причин.

Поперше, большевицька поліція, як правило, ліквідовувала не тільки виявлених членів тих клітин, а й підозрілих у приналежності до них, а большевицька преса (а іншої в УССР не існувало) не подавала до прилюдного відома інформацій про те, кого й за що арештовано, й кого та за що зліквідовано, а тому й немає такого важливого й багатого джерела вісток, яким є, наприклад, щодо подій на ЗУЗ, українська преса на теренах польської окупації.

Подруге, контакт із окремими клітинами Організації на ОСУЗ (Осередніх і Східніх Українських Землях) тримав увесь час безпосередньо полк. Коновалець і з його несподіваною смертю загинуло й джерело інформації про ці справи.

Потретє, з уваги на дальше тривання большевицької окупації й особливі відносини на ОСУЗ, вимоги конспірації ще й сьогодні не дозволяють, щоб подати до загального відома навіть найдрібніші вістки про підпільно-революційну діяльність на ОСУЗ, зокрема щодо прізвищ і місцевостей, невідомих большевикам.

А тому ми примушені в цьому випадку обмежитися тільки на скупих згадках про ту діяльність у тогочасній большевицькій і в закордонній українській пресі.

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЗА ОУН

ТА ІНФОРМУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ПРО ОУН

Ревізії, арешти, а то й фізична ліквідація людей, підозрілих у ворожості до большевицького режиму, належали до „нормального” явища в СССР, від першої хвилини встановлення большевицької влади, зокрема ж в Україні. Одначе, в липні і серпні 1929 року в Києві та в багатьох інших містах України були проведені ревізії й арешти, під час яких ҐПУ виразно шукало за літературою ОУН і арештованих допитувало конкретно про Організацію Українських Націоналістів, очолену полк. Є. Коновальцем.

У той час справді вислано через Румунію на східньоукраїнські землі більшу кількість націоналістичних видань, які повністю розійшлися підпільно серед населення підбольшевицької України.

Орган „Пролітфронт”,[81] біля якого після розгромлення „Вапліте”[82] скупчилися „хвильовисти”, помістив у своїй першій книзі за 1930 рік статтю п. н. „Фашизм і футуризм”, підписану „Варварою Жуковою”. Автор полемізує зі статтею Г. Калицького „Українська література в світлі націоналізму”, надрукованій у „Розбудові Нації” за березень-квітень і травень 1929 року. В статті „Варвари Жукової” подано виразне пояснення, що „Розбудова Нації” – це орган Проводу Українських Націоналістів, який (провід) перебуває за кордоном.

Якщо ще взяти до уваги факт, що прізвище „Варвара Жукова” є псевдонім (правдоподібно, К. Буревія), то стає очевидним, що під формою полеміки зі статтею одного з еміґраційних українських літературознавців автор з „Пролітфронту” бажав подати до відома українців на східніх землях про факт існування за кордоном Проводу Організації Українських Націоналістів та про видавання ним свого офіціозу „Розбудова Нації”. Це тим більше помітно, що автор полемічної статті вибрав і назвав у своїй відповіді якраз ті числа „Розбудови Нації”, в яких були надруковані постанови Конґресу Українських Націоналістів про ідеологію і програму ОУН. Це, очевидно, міг бути зручний маневр для того, щоб під маскою цитат і полеміки подати до відома східньо-українським читачам цікаві факти про існування націоналістичної організації.

Для того, щоб поінформувати загал читачів „Пролітфронту” про одну з основних ідеологічно-політичних прикмет ОУН, автор полемічної статті „Варвари Жукової” повністю зацитував один із висновків автора статті в „Розбудові Нації”, а саме:

„Необхідною передумовою цього цілковитого злиття із західньою духовістю є радикальне пірвання всіх зв'язків із, дуже шкідливою для нас, східньою московською духовою культурою як большевицького, так і містично-орієнтаційного покрою”.

Окрему нотатку про „Розбудову Нації”, ПУН і ОУН було надруковано також у „Більшовику України” чч. 7-8 за 1929 рік.

У березні-квітні 1930 року в Харкові відбувся процес проти 45 видатних українських культурних діячів – членів виявленої большевицьким ҐПУ Спілки Визволення України і Спілки Української Молоді. Питання організаційного пов'язання цих спілок з ОУН на процесі не стояло. Немає теж жодних доказів того, що таке організаційне пов'язання справді було. Все ж на відзначення заслуговують деякі фраґменти зізнань обвинувачених, які вказують на їхнє ознайомлення з ідеологією та програмою ОУН.

Наприклад, голова Спілки Української Молоді Микола Павлушков заявив у своїх зізнаннях перед судом: „Справа в тому, що СУМ у цілому стояла за демократичну республіку, з застереженням, що на перший час після повалення радвлади Україна має відбути етап режиму твердої диктатури”.[83] А підсудний проф. В. Ганцов на питання, яке його відношення до фашизму, відповів перед судом: „Я називав себе фашистом, розуміючи фашизм як диктатуру націоналізму”.[84]

Ці заяви підсудних, членів СВУ і СУМ, аж надто сильно нагадують постанови Конґресу Українських Націоналістів про те, що ОУН змагатиме, після знищення московсько-большевицької окупації в Україні, до встановлення перехідного етапу націоналістичної диктатури, змагаючи, одначе, в основному до побудови в Україні демократичної республіки. Рішуче застереження підсудного проф. С. Єфремова, що він вірить у сили українських мас, а не в інтервенцію[85], теж нагадує міцно наголошуване і в постановах Конґресу Українських Націоналістів, і в окремих статтях на сторінках „Розбудови Нації”, становище ОУН про конечність відкинення орієнтації на чужу інтервенцію й опертя визвольної боротьби українського народу на віру у власні сили.

Це свідчить про те, що хоч жодного організаційного пов'язання СВУ і СУМ із ОУН не було, проте під ідейно-політичним оглядом Спілка Визволення України та Спілка Української Молоді стояли на позиціях ОУН. Для підсилення цього твердження пригадаємо дуже виразне й рішуче самостійницько-державницьке становище підсудних. Наприклад, проф. Голоскевич на питання судді, як він ставився до совєтської влади в Україні, відповів: „Я поставився вороже; я вважав радвладу за московських окупантів!” А всі підсудні засуджували середовище УНР за його „Варшавський договір” і стверджували, що в розмовах на ту тему вони стояли на становищі, що „УНР оджила себе” і „щоб взагалі довести до ліквідації уенерівського центру за кордоном і замінити його іншим центром”.[86]

Згаданий уже факт, що вже в першому числі „Пролітфронту” з 1930 року було надруковано полемічну відповідь на статтю в числах „Розбудови Нації”, в яких були опубліковані постанови Конґресу Українських Націоналістів, говорить про те, що ті числа „Р. Н.” були в руках київських українців уже в 1929 році, ще до ув'язнення членів СВУ і СУМ.

З РЕЄСТРУ ДІЙ САМОСТІЙНИЦЬКОГО ПІДПІЛЛЯ

На підставі вісток з УССР українська еміґраційна преса зареєструвала в той час такі випадки арештувань і розстрілів членів українського протибольшевицького підпілля на східноукраїнських землях:

У травні 1929 року київський суд засудив 13 українських повстанців на кару смерти, а 35 на кару довгорічного ув'язнення. Київська преса подала, що на протязі 7 років засуджені виконали понад 300 нападів на станиці большевицької влади.

У червні 1929 року ҐПУ розстріляло за протибольшевицьку діяльність у Полтаві, Умані Дніпропетровську 37 осіб, переважно селян.

У червні 1929 року ҐПУ розстріляло з Харкові колишнього отамана Юрка Тютюнника, обвинувативши його в зорганізуванні українського націоналістичного підпілля. Разом із ним розстріляно 8 інших провідників підпілля,

прізвищ яких не подано.

У вересні 1929 року арештовано в Києві, Житомирі, Умані й інших містах Правобережжя приблизно 200 українських інтеліґентів, між ними шефа київської астрономічної обсерваторії Голодного, під закидом приналежности до таємної організації, метою якої було визволити Україну з-під большевицької Москви.[87]

У жовтні 1929 року почалися арешти чільних українських науковців і колишніх політичних діячів, що їх опісля поставлено перед суд як членів Спілки Визволення України. Повідомляючи про ті ув'язнення, часопис „Америка”, на підставі інформацій з Европи, писав:

Арешти переводять на підставі списків, що їх зладив український комісар освіти Микола Скрипник. Він їздив недавно до Львова ніби для оглянення українських установ. Там він нав'язав взаємини з українськими симпатиками большевизму, які видають місячник „Нові Шляхи”. У Львові він зібрав відомості про протибольшевицькі українські організації на території радянської України. Помітивши, що їх є велике число, він мерщій вернувся до Харкова й передав списки владі, яка всіх виарештувала”.[88]

У листопаді 1929 року засуджено на смерть 8 селян із Полтавщини за вбивство большевицьких урядовців.[89]

Харківський щоденник „Комуніст” подав, що в листопаді 1929 року в Полтавщині військові відділи ЧеКа мали битву з повстанським відділом під командою Ґонти. Большевики взяли в полон і розстріляли 47 повстанців. Цей повстанський відділ довший час нападав на совєтські уряди. Сам отаман Ґонта з останками повстанців скрився у лісах.[90]

У грудні 1929 року большевицький суд у Черкасах засудив на смерть кількох „колишніх петлюрівців”, за приналежність до таємної протибольшевицької організації. Засуджені походили з села Потапки коло Канева.

В грудні 1929 року большевицька ЧеКа розстріляла за протибольшевицьку діяльність інженера Оцупа, лікаря Постменицького та члена лісової академії Ярослава Я. Новицького.

У Сумах ЧеКа розстріляла в грудні 1929 року командира українських повстанців-націоналістів Муху. Його розстріляно прилюдно на міській площі.

Київська большевицька преса подала, що в грудні 1929 року в Києві виявлено й ліквідовано „український штаб”, в склад якого входили теж багато галичан. Згідно з тим повідомленням, коли чекісти ввійшли до будинку „Інституту Маркса”, де штаб українських націоналістів відбував свою таємну нараду, то члени цього штабу ставили чекістам збройний спротив.[91]

У січні 1930 року арештовано в Харкові групу українців, які під проводом проф. Микитенка створили таємну українську націоналістичну організацію. До організації належали самі інтеліґенти, професори та військові старшини.[92]

У січні 1930 року на Київщині появився селянський повстанський загін, котрий уночі напав на Жмеринку, розстріляв кількох визначних комуністів і забрав усі гроші з державного банку. Для знищення повстанців вислано окремий військовий відділ. Повстанці відступили в напрямі Вапнярки. Повстанські загони появилися також в околиці Вінниці, де вони мали 4-денні збройні сутички з большевицьким військом.

Суд у Прилуках засудив у січні 1930 року 13 членів підпільної організації на кару смерти. Ця організація мала за мету повалити совєтську владу шляхом збройного повстання, її очолював Лісовий, колишній старшина Армії УНР. За час свого існування організація під керівництвом Лісового мала виконати 25 терористичних актів.[93]

У січні 1930 року суд у Бердичеві засудив на кару смерти 13 українських революціонерів.[94]

У лютому 1930 року харківський „Комуніст” інформував: у Миколаєві розстріляно за спротив большевицькій владі священика Павленка і селян Біяна, Диненка, Клименка і Забирака; у Києві розстріляно колишнього отамана українського повстанського загону Папушу; у Дніпропетровську розстріляно за протибольшевицьку діяльність колишніх повстанців Білинку, Бондаренка, Фисуна і Малинченка; у селі Сольці на Херсонщині за напад на комуністичні збори розстріляно 15 селян.[95]

В лютому 1930 року большевицькі газети писали, що на Київщині знову появився повстанський отаман Муха зі своїм відділом. Він нападає на комуністичних урядовців і вбиває їх.[96]

Того самого місяця ЧеКа виявила в районі Білої Церкви українську протибольшевицьку організацію, яка протягом кількох місяців тероризувала большевиків. Провідником організації був колишній петлюрівський старшина Сухомлин. Аґентів ЧеКа, які прийшли його арештувати, Сухомлин засипав револьверовими пострілами, трьох із них убив і втік.[97]

У Могилеві на Поділлі большевики засудили в квітні 1930 року на кару смерти 6 селян, членів підпільної протибольшевицької організації. В Умані розстріляно селян Хмельницького та Бомека – за вбивство комуніста Куклича.[98]

ХАРКІВСЬКИЙ ПРОЦЕС ПРОТИ СВУ І СУМ В 1930 РОЦІ

У березні-квітні 1930 року в Харкові відбувся великий політичний процес проти 45 членів підпільних українських самостійницьких організацій – Спілки Визволення України та пов'язаної з нею Спілки Української Молоді. Їх судив „Найвищий суд УССР” у складі: голова Погодько, члени-проф. Волков, проф. Соколянський, робітники Коробенко і Муха та селяни Одинець і Корженко. Обвинувачами виступали, прокурор Народнього комісаріяту судівництва Якимишин, заступник народнього комісара судівництва Михайлик, заступник прокурора Найвищого суду Ахматов, київський окружний прокурор Биструков. „Громадськими обвинувачами” були: від Всеукраїнської Спілки Профспілок Любченко, від Всеукраїнської Секції Наукових Робітників професор Харківського сільсько-господарського інституту Соколовський та від Федерації Радянських Письменників Олекса Слісаренко.

Обвинуваченим закинено, що вони заклали таємну організацію під назвою Спілка Визволення України та її прибудівку, студентсько-молодняцьку організацію Спілка Української Молоді, з метою знищити большевицьку владу й відновити самостійницьку українську державу шляхом політичної і терористичної діяльности. Підсудних боронили члени організації совєтських адвокатів: Ратнер, Виноградський, Вількомирський, Іделевич, Обухівський, Рівлін, Юровицький, Шац, Вознесенська (всі жидівського походження), Пухтинський, проф. Гродзинський, Ковалівська, Потапов (усі з Києва). На лаві підсудних сиділи:

1. Сергій Єфремов, 53 роки, професор університету, учений, член Академії Наук, головний обвинувачений, як голова СВУ.

2. Володимир Чехівський, 54 роки, кол. голова уряду УНР, один з активних учасників творення Української Автокефальної Православної Церкви.

3. Володимир Дурдуківський, 55 років, видатний педагог, директор ґімназії ім. Шевченка в Києві.

4. Йосиф Гермайзе, 37 років, професор, член Академії Наук.

5. Андрій Ніковський, 44 роки, письменник, кол. міністер закордонних справ УНР.

6. Людмила Старицька-Черняхівська, 60 років, видатна письменниця.

7. Олександєр Черняхівський, 60 років, професор київського Медичного інституту.

8. Олександєр Гребенецький, 55 років, педагог, співпрацівник Академії Наук у Києві.

9. Всеволод Ганцов, 37 років, професор, член Академії Наук.

10. Микола Павлушков, 26 років, студент Київського педагогічного інституту, голова СУМ.

11. Борис Матушевський, 22 роки, студент, провідник однієї з п'яток СУМ.

12. Юрій Трезвинський, 49 років, учитель.

13. Ніна Токарівська, 41 рік, учителька.

14. Андрій Заліський, 44 роки, учитель.

15. Григорій Іваниця, 38 літ, професор-філолог.

16. Василь Дога, 44 роки, професор, співпрацівник Академії Наук.

17. Костянтин Шило, 50 років, керівник редакційного відділу київської філії державного видавництва, співпрацівник Академії Наук.

18. Зиновій Марґуліс, 50 років, член адвокатської палати, науковий співпрацівник Академії Наук (з походження жид).

19. Михайло Івченко, 47 років, видатний письменник.

20. Григорій Голоскевич, 45 років, науковий співпрацівник Академії Наук. Редактор українського правописного словника.

21. Григорій Холодний, 44 роки, науковий співпрацівник Академії Наук.

22. Микола Кривенюк, 59 років, біолог, науковий співпрацівник Академії Наук.

23. Володимир Страшкевич, 54 роки, науковий співпрацівник Академії Наук.

24. Вадим Шарко, 47 років, професор математики, науковий співпрацівник Академії Наук.

25. Віктор Дубровський, 50 років, науковий співпрацівник Академії Наук.

26. Костянтин Туркало, 37 років, інженер-хемік, кол. член Центральної Ради.

27. Володимир Підгаєцький, 41 рік, професор київського Медичного інституту, науковий співпрацівник Академії Наук.

28. Микола Кудрицький, 46 років, науковий співпрацівник Академії Наук.

29. Аркадій Барбар, 50 років, науковий співпрацівник Академії Наук.

30. Володимир Удовенко, 49 років, професор Медичного інституту, науковий співпрацівник Академії Наук.

31. Авксентій Болозович, 43 роки, видатний діяч українського кооперативного руху.

32. Максим Ботвиновський, 50 років, кооперативний діяч.

33. Микола Чехівський, 53 роки, священик УАПЦ.

34. Петро Єфремов, 46 років, професор педагогічного інституту в Дніпропетрівському, брат головного обвинуваченого.

35. Микола Білий, 32 роки, учитель.

36. Любов Біднова, 48 років, учителька.

37. Костянтин Товкач, 47 років, член адвокатської палати в Полтаві.

38. Володимир Щепотаєв, 50 років, професор Педагогічного інституту в Полтаві.

39. Петро Близнюк, 49 років, кооператор.

40. Микола Лагута, 34 роки, лектор Педагогічного інституту в Миколаєві.

41. Йосиф Карпович, 43 роки, учитель у Чернігові.

42. Валентин Атамановський, 37 років, провідний національний діяч серед молоді в часи Визвольних змагань.

43. Михайло Слабченко, 47 років, член Академії Наук.

44. Тарас Слабченко, 25 років, учитель в Одесі.

45. Кирило Панченко-Чаленко, 42 роки, педагог в Одесі.

Під час процесу виявилося, що СВУ і СУМ мали свої відділи в Одесі, Дніпропетрівському, Чернігові, Винниці, Полтаві й Миколаєві.

Підсудні на суді трималися гідно, за вийнятком колишнього секретаря В. Винниченка – Зиновія Марґуліса, який засуджував СВУ та зневажав на процесі С. Петлюру й виправдував його вбивцю Шварцбарта. Головні діячі СВУ і СУМ заявили, що їхні організації змагали до того, щоб прогнати московських окупантів з України та відновити самостійну українську державу. Підсудний Дурдуківський заявив, що СВУ і СУМ „були націоналістичними організаціями, які рішуче відкидали інтернаціоналізм”.

19 квітня 1930 року проголошено вирок: 13 підсудних – Єфремов, Чехівський, Дурдуківський, Гермайзе, Ніковський, Старицька-Черняхівська, Гребенецький, Черняхівський, Ганцов, Павлушков, Барбар, Удовенко й Підгаєцький були засуджені на кару смерти, яку замінено на кару від 8 до 10 років тюремного ув'язнення. Інші підсудні одержали кари від 2 до 5 років тюремного ув'язнення, 11 підсудних мали бути після відбуття кари, виселені поза межі України. Зразу після процесу засуджених вивезено в невідомі місцевості, де вони згинули мученицькою смертю.

ПРИСУДИ, РОЗСТРІЛИ, ПОВСТАННЯ В 1930 РОЦІ

Совєтська преса інформувала теж, що апеляційний суд у Xаркові розглянув у лютому 1930 року кругло дві тисячі присудів смерти і з них затвердив 1.683 присуди. Між засудженими було найбільше українських селян, які ставили активний спротив большевицькій владі.[99]

У квітні 1930 року большевицька преса в Харкові подала інформацію про те, що перед судом „незабаром” відповідатимуть за протибольшевицьку діяльність дві групи підсудних. До першої з них належали економісти: Маньковський, Різників, Дибольт, Подільський, Кононенко, Цєнтилович, Абдула-Абдулевський, Онуфріїв, Дідусенко і Доленко; до другої групи – працівники лісового господарства України: Рурський, Колесників, Шустов, Коваленко, Падалка і Марченко.[100]

В травні 1930 року большевицька преса писала, що в Харкові за протибольшевицьку діяльність знову заарештовано 60 українців.[101] Їх обвинувачувано в тому, що всі вони належали до революційної націоналістичної організації.

Харківський „Комуніст” інформував у червні 1930 року, що ЧеКа закінчила слідство в справі виявленої там підпільної протибольшевицької організації, метою якої було знищення большевицької влади в Україні. Процес проти 25 ув'язнених членів тієї організації мав відбутися в червні 1930 року. Прізвищ підсудних большевицька преса не подала.[102]

У червні 1930 року в Харкові відбувся процес проти згаданих вище осіб та 10 інших, обвинувачених за протибольшевицьку змову. Головного підсудного, Різникова, засуджено на 10 років, Кононенка, Доленка і Маньковського по 8 років, всіх інших від 6 до 2 років тюремного ув'язнення.[103]

У липні 1930 року харківський „Комуніст” повідомив про виявлення серед молоді української самостійницької організації. До неї належали учні кількох шкіл, а центр був у Мелітополі. Під час таємних сходин там виголошувано протибольшевицькі промови, а члени організації нищили портрети Леніна і Сталіна та виконували терористичні акти, а серед населення поширювали відозви про швидке падіння большевицької влади й привернення Україні самостійности.[104]

У липні 1930 року в районі Вапнярки група повстанців зірвала в повітря 2 залізничні мости; в Уманщині розкинено протибольшевицькі летючки.[105]

Весною 1930 року на Поділлі в районах Смотрича-Фрамполя спалахнуло селянське повстання, керівником якого був народній учитель Володимир Бенедик. Большевики це повстання зліквідували, а Бенедика спіймано й заслано на Соловки, де він загинув.[106]

Літом того ж року повстання під керівництвом Рябченка охопило Городнянський, Тупичевський і Сновський райони на Чернігівщині. Вислана проти повстанців полкова школа 21-го чернігівського полку під командою майора Губаренка перейшла до повстанців. Тоді большевики вислали з Москви „пролетарську дивізію” ҐПУ.[107]

У серпні 1930 року большевики здушили повстання сіл Голо-Пристанського району на Херсонщині. 84 повстанці, котрі живими попали до рук большевиків, були розстріляні в Херсоні.[108]

Генеральний секретар комуністичної партії в Україні Станислав Косіор у своїй промові на з'їзді комуністичних аґітаторів у Харкові в серпні 1930 року заявив, що останнім часом в Україні виявлено чотири українські націоналістичні організації, які підготовляли протибольшевицьке повстання.[109]

В Артемівську большевики розстріляли в серпні 1930 року трьох видатних українських повстанців: Яковлева, Іваницького та Чепурного, які вбили 6 комуністів.

Харківський „Комуніст” писав, що в вересні того ж року в Чернігові засуджено на кару смерти й розстріляно повстанця Гавриленка – колишнього коменданта повстанського відділу, який знищив був 165 большевиків. Гавриленко вже двічі перед тим був засуджений на смерть, але йому пощастило втекти з в'язниці і щойно за третім разом, коли його спіймано, розстріляно.

У жовтні 1930 року в Поминках під Києвом вбито голову сільради. В селі Дідусі вбито інспектора большевицької міліції та ще одного комуніста. В той час вбито теж комуністичних аґітаторів у Луганську й одному селі біля Луганська.

За інформаціями харківського „Комуніста”, в листопаді 1930 року в селі Середня Буда вбито голову сільради, комуніста Пискуна, а в Балаклеї застрелено комуніста Пірожкова. В селі Дмитрівка важко поранено ножами секретаря сільради, комуніста Черкасова та делеґата центрального комітету партії Нікітина.

В грудні 1930 року арештовано в Харкові 91 українців, які нібито були членами виявленої підпільної української самостійницької організації.

Большевицька преса подала, що в грудні 1930 року в Дарниці біля Києва зірвано в повітря склад амуніції, при чому знищено теж кілька гармат, а в фабриці літаків в Одесі викликано велику пожежу, яка знищила частину варстатів і три літаки. На думку большевицької влади, це були саботажі підпільної української самостійницької організації.

В грудні 1930 року в Києві виявлено українську військову революційну організацію, завданням якої було підготовити протимосковське повстання. В Кременчуці вояки червоної армії демонстрували на вулицях проти большевицької влади; в Умані вбито комісара полку.

В селі Курилівка-Муроване, подільської округи, в грудні 1930 року дійшло до кривавого зудару селян з комуністами: натовп селян убив кількох большевицьких урядовців, понищив портрети Леніна й Сталіна та розгромив будинок сільради. Заворушення придушило викликане військо, яке вбило майже сто осіб.[110]

На початку січня 1931 року в районі Білої Церкви вбито трьох комуністів і підпалено комуну „Червоний прапор”. У січні того ж року розкинено на Полтавщині відозви повстанців. У кількох селах спалено комуни. В Кобиляках вбито голову сільради Скнаря, а його дім спалено.

Наведені нами факти революційного спротиву українського населення це тільки дрібні фраґменти масових акцій, що потрясали Україною 1930 року. Большевицька преса промовчувала прояви тієї боротьби, щоб не виявити, якою ненависною для України була большевицька окупація.

Ліквідація червоних старшин в Україні

У лютому 1931 року німецька преса інформувала, що московська ЧеКа виявила в Україні націоналістичну організацію, яка підготовляла повстання для повалення большевицької окупаційної влади. Керівником тієї організації мав бути полковник Гриць Коссак, колишній комендант УГА. Разом із Коссаком заарештовано в Харкові 30 українських студентів та кругло сто старшин червоної армії, які були родом із західньоукраїнських земель.

У Полтаві при кінці лютого 1931 року арештовано понад 200 українців, на Херсонщині – понад 2 тисячі осіб, в Одесі й її районі – понад 7 тисяч осіб. Арешти проведено також в інших містах і селах України. Большевицька преса, у зв'язку з тими ув'язненнями, повідомляла про виявлення великої української підпільно-революційної організації.

Телеграма з Риги, столиці Латвії, повідомила в квітні 1931 року про те, що кількість заарештованих у Харкові військових штабовців досягла 24 і що між арештованими є також шеф штабу летунської бриґади Червінський, а серед цивільних є 150 студентів і 16 професорів вищих наукових закладів. У телеграмі була теж інформація, що большевицька влада в Україні видала надзвичайні розпорядження, побоюючись вибуху протимосковського повстання.

У згаданому повідомленні з Риги було твердження, що разом із Коссаком арештовано, як провідників виявленої української націоналістичної організації, також Степана Індишевського і галичан братів Адама й Михайла Мельника, які займали високі посади в комісаріяті судівництва УССР .

Згідно з тим повідомленням, большевики плянували спершу провести великий політичний процес проти членів розкритої української організації, але згодом, лякаючись демонстративних виступів на суді обвинувачених, вирішили потайки, без суду, ліквідувати українських самостійників.[111]

10 травня 1931 року львівський часопис „Діло” подав інформацію з Харкова, що там на підставі присуду таємного суду ЧеКа розстріляла 22 з-поміж арештованих українських вищих старшин. У червні західньоукраїнська преса писала про розстріл большевиками без суду інших 6 українських вищих старшин, як членів розкритої націоналістичної організації.

Російські газети подали з Харкова, що найвищий суд у Москві затвердив у червні 1931 року смертні присуди на старшин червоної армії, арештованих у лютому того ж року за організування протибольшевицького повстання: І. Морайка, Б. Кручишина, Симоненка, Ляховича, Шепелевича, Моравського, Зойхста, Мельника і Меркурова.

Офіційна большевицька преса спершу заперечувала вістки про розстріл без суду Гриця Коссака, Степана Індишевського, Онишкевича, братів Мельників, д-ра І. Цьокана та багато інших західніх українців, які займали в УССР високі посади в армії або державному апараті й були заарештовані в лютому 1931 року як керівні члени розкритої націоналістичної організації, але згодом ці вістки виявилися правильними. Одначе, точна дата розстрілу кожного з них залишилася невідома.

Український Національний Центр

Телеграфічна аґенція з Риги подала під датою 1 серпня 1931 року інформацію про нову хвилю арештувань в Україні, жертвою яких впали приблизно 70 видатніших осіб з-поміж української інтеліґенції, між ними колишні члени Української Центральної Ради й уряду УНР – Голубович, Христюк, Стасюк, Шраг, Чечіль, Лизанівський та професори Яворський і Мазуренко. Арештованих обвинувачено в приналежності до таємної української організації, метою якої було повстання проти большевицького режиму й проголошення незалежности України.[112] Та організація називалася Український Національний Центр.[113] Опісля в пресі появилася була коротенька згадка про те, що при кінці 1931 року проти 45 з тієї групи арештованих відбувся у Харкові процес. Але кого тоді суджено і який був присуд та що собою являла організація Український Національний Центр, – чи це була клітина викритої пів року раніше УВО-ОУН, чи цілком окрема, самостійно діюча організація, – про це невідомо, бо звідомлень з того процесу в пресі не було.

У зв'язку з викриттям Українського Національного Центру було проведено масові арешти по всій Україні. На протязі 5 місяців большевицька окупаційна влада заарештувала й вивезла на Сибір приблизно 60 тисяч українців, які колись служили в Армії УНР.[114]

РОЗСТРІЛИ УКРАЇНСЬКИХ КОМУНІСТІВ

На початку 1933 року московсько-большевицька ЧеКа провела численні арешти серед верхівки українських комуністів, обвинувачуючи їх в „українському націоналізмові”. В чому саме полягав той їхній „націоналізм”, – чи в їхніх поглядах, приналежності до якоїсь підпільної української націоналістичної організації, чи в самій їхній приналежності до української національности, – цього ніколи не було вияснено, бо їх судили таємно.

Вніч із 11 на 12 березня 1933 року присудом московсько-большевицького суду були засуджені на кару смерти, а вранці 12 березня розстріляні такі 34 провідні комуністи-українці: Федь Конар-Палащук, Іван Кузнецов, Микола Кременецький, Тихон Руднєв, Микола Телегін, Едвард Скорупський, Михайло Коварський, Іван Корей, Сергій Покровський, Іван Крамаренко, Юрій Михайловський, С. Фоменко, Андрій Гончаренко, Ол. Пономаренко, їв. Радзевич, Іван Бабак, Іван Зінченко, І. Шабанів, І. Пасічників, Ф. Кіяшко, Тихон Біляїв, Семен Сапіга, Павло Будай, Тимофій Улишин, Ол. Богачів, Ол. Іванів, Сергій Гедеонів, Ол. Маньковський, Ол. Зеленків, Мойсеїв, Орогів-Пирогів, Фабрикас, Саратів і Головка. З-поміж них Конар-Палащук, Семен Сапіга, Павло Будай і Головка – це українці з західніх земель.[115]

Англійська преса писала в той час, що в Україні діє українська самостійницька організація, яка змагає до визволення України з-під московської окупації та що членами тієї організації були Конар-Палащук, колишній старшина Української Галицької Армії, та його розстріляні товариші.[116]

13 травня 1933 року застрілився один із найвидатніших українських комуністів, письменник Микола Хвильовий, який збагнув усю глибінь брехні московського комунізму.

У липні того ж року телеграма з Москви повідомила про самогубство Миколи Скрипника, який довгі роки був міністром освіти УССР, а якого останньо усунув Постишев за „націоналістичні” ухили. Лондонський „Таймс” з датою 10 липня 1933 року, пишучи про самогубство Скрипника, пригадав, що „Постишев у своїх двох промовах, виголошених минулого місяця, одверто оскаржив Скрипника, що він має анти-сталінські переконання і стоїть у зв'язку з українським національним рухом, який змагає до відірвання України від Росії.[117]

РОЗКРИТТЯ УВО-ОУН НА СХІДНІХ ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ

Літом 1933 року почали появлятися пресові вістки про нову хвилю арештів серед провідного активу на східньоукраїнських землях, особливо серед тих українців, які, приїхавши свого часу з західніх земель, зайняли на Наддніпрянщині керівні посади в большевицькому урядовому апараті. На підставі приватних вісток західньоукраїнська преса інформувала в липні 1933 року про заарештування у Києві трьох галичан, старшин червоної армії, в Одесі – 18 студентів та неуточненої кількости осіб – у Харкові. На підставі повідомлень з Москви вслід за тими першими вістками подано інформацію, що між арештованими є Бадан, Юрасів „і приблизно 100 інших”, а також широко відомий на той час український комуніст Шумський, що його арештовано з наказу Постишева за приналежність „до організації, яка змагала до відірвання України від Росії”.

3 серпня 1933 року, без сумніву, в зв'язку з тими арештами, у Львові застрілився урядовець большевицького консуляту Микола Стронський, колишній сотник УСС, що його було викликано до Харкова. В одній з дальших вісток про арешти названо теж М. Барана з Києва, колишнього комісара в УГА.

31 серпня того ж року львівський часопис „Діло” повідомив, що одним із головних обвинувачених є Осип Букшований – колишній отаман Українських Січових Стрільців. Ще інші вістки подавали про ув'язнених Леся Курбаса, проф. Миколу Чайковського і д-ра Михайла Лозинського.

Московська газета „За комуністіческоє просвєщеніє” 16 серпня 1933 року інформувала про розкриття в УССР української націоналістичної організації і назвала найчільніших з-поміж арештованих: Бадан, С. Вітик, Приступа, Григоріїв, Пасіка „та інші”. А в повідомленні з Москви в листопаді 1933 року мовилося, що перед Найвищим судом УССР у Харкові відбудеться низка політичних процесів проти членів виявленої української націоналістичної організації, метою якої було відірвати Україну від Росії.

Врешті, в грудні того ж року московський диктатор в Україні Косіор і його новоприсланий з Москви заступник (незабаром наступник) Постишев відверто подали в своїх офіційних заявах, що заарештовані були членами Організації Українських Націоналістів, зглядно Української Військової Організації, що нею керує полк. Євген Коновалець. При тому вони назвали, як провідних членів розкритої організації, таких осіб: Максимович, Петренко, Тур, Букшований, Шумський, Бандрівський, Лозинський, Козоріс, Озерський. Шпарага, Сеньчук, Викомчук.

ОФІЦІЙНЕ БОЛЬШЕВИЦЬКЕ СТВЕРДЖЕННЯ

На підставі згаданої заяви тодішнього „першого секретаря ЦК КП(б)У” Косіора пленум Центрального Комітету Комуністичної Партії України, що відбувся в Харкові восени 1933 року, ухвалив таку резолюцію:

„Керуючі органи КПУ переочили і своєчасно не викрили посиленого пересякнення українськими націоналістичними елементами керуючих органів колхозів, машино-тракторних станцій, земельних і культурних установ, де вони переводили шкідництво й контрреволюційний саботаж: супроти розпоряджень компартії і радянської влади. Створилися цілі гнізда контрреволюційних дворушників, що провадили свою працю в наркомах, в наукових установах і навіть у партійних керуючих органах.

„Націоналістичні елементи, що пересякли партійний і державний апарат, зустрічали пряму піддержку з боку українських націонал-ухилівських верств, що зімкнулися з ними в підривній діяльності супроти партії і радвлади. Свою діяльність розвинули вони дуже широко і спричинили дуже велику шкоду соціялістичному будівництву на Україні.

„Українські націоналісти перебували в зв'язках з українською еміґрацією і з Галичиною, особливо ж з відомим гітлерівським наємником Коновальцем. Їх контрреволюційна і пропаґандивна праця проводилася за засоби закордонних чинників”.

Зміст доповіді Косіора про діяльність українських націоналістів на окупованих Москвою землях надрукували московські „Ізвєстія” з 2 грудня 1933 року:

„Після ліквідації громадянської війни, – писали „Ізвєстія”, – значна частина представників буржуазних українських партій перейшла на бік совєтської влади. Дехто з них, як наприклад, боротьбісти стали справжніми большевиками, але більшість залишилася на національних позиціях і пішла до компартії, бажаючи розсадити її зсередини. Пізніше до них приєдналися укапісти і виразні націоналістичні елементи ... Після розгрому шумськізму наша пильність впала. Це було поважною помилкою з боку ЦК КПУ, бо українські націоналісти зачали пристосовувати в боротьбі проти совєтської влади тактику „тихої сапи”. Вони пролізли в наші підприємства, совхози, МТС, колхози і навіть в партійні установи. Ми переочили ідейне переродження Скрипника і оформлення цілої течії, цілої націоналістичної групи, що ним очолювалася. Не забуваймо, що Україна займає передові позиції в СССР у стосунку до капіталістичного оточення і це зобов'язує нас бути особливо пильними й готовими відбити всілякі напади. Проте, за останні роки, приховуючись під прапором українізації для здійснення їх контрреволюційних цілей, творилися цілі гнізда націоналістів – у наркомпросі, наркомземі, в наркомюсті, в академії, інституті шевченкознавства і т. д. При кермі всіма цими установами перебували майже самі націоналістичні елементи...

Більшість націоналістів прибула на Україну з-за кордону – з Праги і Галичини. Велику ролю в тому грали галицькі націоналісти, що цілком продалися польським поміщикам, ополячилися та були післані сюди, щоб приготовляти інтервенцію. Але крім націоналістів, що прибували з-за кордону, були значні місцеві групи на совєтській Україні: тут головну ролю грали внутрішні вороги з партійним квитком у кишені. Це люди в роді Волоха, Ялового, Річицького, Авдієнка, Сирка, Турата й інших... Ще в 1923 році провідники української контрреволюції, як от Коновалець й інші, вирішили використати зміновєховський рух для своїх цілей. Націоналістичні елементи, що прибували на Україну під виглядом зміновєховців, намагалися прибрати до своїх рук наш державний апарат. У свій час ми викрили СВУ, а опісля був викритий націоналіст Матвій Яворський і з ним т. зв. „Український національний центр”, на чолі якого стояли Грушевський, галицький генерал Коссак та інші. Виявлені були також дворушники в партії, як от Михайло Левицький, котрий, прикриваючись партійним квитком, на ділі провадив націоналістичну акцію.

На початку цього року ми викрили нову націоналістичну контрреволюційну організацію, на чолі якої стояли: Максимович, Шумський, Біленький, Сологуб та інші. Цією організацією керував з-за кордону знаменитий Коновалець, котрий, будучи в Києві як начальник ґарнізону при Петлюрі, прославився розстрілом робітників. Один із членів цієї організації, Лозинський, заявив, що для знищення совєтського ладу в Україні й відділення її від СССР націоналістичний бльок приготовляє збройне повстання. Другий член організації, Козоріс, оповідав, що Німеччина спільно з іншими державами береться організувати похід проти СССР. Польща відступить Німеччині данціґський коридор, дістаючи за це компенсацію за рахунок Литви і доступ до Чорного моря, Лівобережна Україна попаде в сферу впливів Німеччини, котра буде експлуатувати вугільний і залізорудний район Донбасу для створення міцного промислового центру. Після приходу до влади Гітлера в Німеччині, на Україну був перекинутий один із найповажніших організаторів УВО, колишній отаман Січових Стрільців, Букшований, безпосередньо зв'язаний з Коновальцем.

У половині лютого 1933 року, за зізнаннями Бандрівського, до Берліну прибув Сушко й заявив, що хоче, спільно з Ярим, бачитися з ним. Сушко заявив, що разом із Ярим мав розмову з Розенберґом, На підставі тієї розмови Сушко оповідав Бандрівському, що Німеччина бере різкий протисовєтський курс і приступає в коаліції з Францією, Англією й Італією до створення інтервенційного бльоку проти СССР. Розенберґ порадив Сушкові, щоб УВО розгорнула свою акцію проти совєтської влади, бо прихід Гітлера до влади витворює для цього дуже вигідну ситуацію, яка у висліді може привести до відділення України і створення української національної держави”.[118]

Доповідь Косіора підтвердив Постишев, присланий Москвою на комісара в Україні на підставі постанов Центрального Комітету Всеросійської Комуністичної Партії большевиків, що нею було висловлено недовір'я для керівництва „Комуністичної Партії України”. Постишев, який зайняв був зразу покищо посаду „другого секретаря ЦК КПУ”, говорив:

„Українська комуністична партія зробила ряд помилок і промахів. У першу чергу українські комуністи не добачили того плянового розміщення контрреволюційних сил, яке відбувалося на Україні. Так, у 1925 році керманичем народньої освіти був явний контрреволюціонер і націоналіст Яворський. Пішов Яворський – прийшов Озерський. Пішов Озерський – прийшов Коник, а всі вони виявилися, що були членами Української Військової Організації. Заступником комісара закордонних справ був у 1924 році Максимович. Пішов Максимович – прийшов Петренко, пішов Петренко – прийшов Тур, а всі вони були в осередку української контрреволюційної організації”.

А на другій обласній конференції робселькорів Харківщини той самий Постишев звернув увагу на один відтинок діяльности українських націоналістів:

„Останнім часом у школах, сільських і міських, помітно посилилася праця контрреволюційних елементів. Націоналістичні елементи за кордоном і тут, у нас, закликають до боротьби „за душу молоді”, за „душу дитини”. Вони говорять, що не слід робити ставки на стомлених, треба робити ставку на молодь. Ось ті націоналістичні елементи стараються прищепити у свідомість дітвори всякі контрреволюційні, шовіністичні ідеї, спрямовані проти соці-ялізму”.

Про це заговорила й „Комсомольська Правда” з 28 січня 1934 року:

„Українські націоналісти, об'єднані в різні контрреволюційні організації, розраховували на те, що зможуть втягнути до своєї праці молодь і заразити її своїм впливом. Буржуазним націоналістам вдалося попасти в комсомол і втягнути туди своїх людей. Вони проникли теж до провідних органів і займали чільні місця у вихованні молоді”.

Під час комуністичної конференції, що відбулася весною 1934 року, комісар Хатаєвич зілюстрував твердження Косіора й Постишева деякими конкретними даними, а саме:

За минулорічний час, тобто, за 1933 рік, – твердив Хатаєвич, – було викрито 13 підпільних груп і терористичні організації, які діяли на території УССР, одну таємну типографію (друкарню), що друкувала протисовєтську, націоналістичну літературу, й заарештовано 76 аґітаторів, які жили на фальшиві документи.

У Києві недавно розстріляно 5 партійців, які брали активну участь у таємній сепаратистичній організації, розкритій у листопаді 1933 року.

9 січня 1934 року в Києві застрілився член Обласного ҐПУ, співпраця якого з таємною націоналістичною організацією була виявлена. У лютому того ж року в Херсоні, коли попри „Старі касарні” проходив відділ війська ҐПУ, хтось із-за огорожі кинув на нього ручну ґранату, яка вбила двох і поранила п'ятьох чекістів.

Військовий суд у Севастополі засудив на кару смерти за сепаратизм чотирьох членів місцевої Військової організації: коменданта кружляка „Красний Кавказ” Ващенка, двох провідників чоти Давиденка і Догайця та летуна Луб'янку. 17 їхніх товаришів за те саме засуджено на заслання від 5 до 10 років.

У тих офіційних заявах большевицьких достойників, зокрема ж у промові Косіора, помішано, звичайно, горох з капустою, справжні факти з большевицькою пропаґандою і вимішано в одно різні вияви протибольшевицького спротиву. Все ж, вони є офіційним ствердженням большевиків того факту, що в той час з Україні діяли окремі осередки протибольшевицького і протимосковського спротиву і, головне, – сильного впливу Організації Українських Націоналістів у ділянці ідеологічно-політичній. Українські націоналістичні видання, зокрема ж офіціоз Проводу ОУН „Розбудова Нації”, проникала з-за кордону на підсовєтську Україну, до Києва, Харкова та інших міст і унапрям-лювала стихійний протибольшевицький спротив. Замість боротьби за „правильність соціалістичної лінії”, за поодинокі принципи, гасла соціялізму чи методи їхнього здійснювання, що характеризували поєдинок українських соціялістів і комуністів з московськими большевиками, приходить чітке націоналістичне, державно-самостійницьке „за відділення України від Московщини”, „за самостійну Українську Державу!”, „орієнтація на Західню Европу, а не на Москву”, „геть від задрипанки Москви!” – і т. д.

Про таке унапрямлювання психологічно-політичного процесу серед українського загалу під большевицькою окупацією свідчить і дописувач із східніх земель України у своїй статті „Радянська Україна”, надрукованій в „Розбудові Нації” за березень-квітень 1934 року:

„У 1925-26 роках велике захоплення та симпатії викликала серед цілого українського громадянства (на Наддніпрянщині) УВО за свою революційну діяльність проти ляцької окупації. Пізніше дається завважити повний заколот у публічній опінії невірними поголосками, мовляв, полковник Коновалець веде виключно протипольську акцію, і що УВО цілком погоджується з большевицьким станом посідання в Україні. Ці провокативні вістки поширювали уенерівці, що верталися до краю. Зворот приходить в рр. 1928-29, коли то УВО й ОУН скоординували всю свою революційну працю проти всіх окупантів України.

„Політичні впливи деяких старих українських груп цілком впали і нині політика УНР всюди зустрічається з негодуванням через свою польонофільську, запроданську орієнтацію. Це саме стосується і до соціялістичних чи демократичних українських партій, включаючи до цього ще й групу гетьмана Скоропадського; всі вони в очах українського громадянства втратили давній авторитетний престиж кермуючих груп чи політичних органів, їх дотеперішня діяльність чи невміле кермування молодою Українською Державою, що спричинило її падіння, відібрали решту колишнього довір'я до них серед мас.

„Державницьке відродження розраховується тільки на власні сили, що оформить та розвине в усій їхній повноті Українська Національна Революція ... Тому великі надії покладається на український націоналізм, як силу, що в нас її ще не було, і як на таку, що єдина може завдати остаточний кінець большевицькому наїздові на Україну. Большевики самі лякають усіх усюди українським націоналізмом, головно молодь, на кожному кроці пригадуючи „ката пролетаріяту” – полк. Коновальця”.

РОЗСТРІЛИ Й ЗАСЛАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

11 грудня 1934 року київський большевицький щоденник „Вісті” подав таке повідомлення:

„Справи заарештованих останнім часом білоґвардійців щодо обвинувачення їх у підготовці терористичних актів проти працівників радянської влади в Українській Соціялістичні Радянській Республиці – передані 10 грудня 1934 р. на розгляд військової колеґії Найвищого Суду Союзу РСР”. Як обвинувачених, що їх передано судові, подано:

1. Антін В. Крушельницький, 2. Юліян А. Бачинський, 3. Іван А. Крушельницький, 4. Тарас А. Крушельницький, 5. Роман Ф. Сказинський, 6. М. М. Лебединець, 7. Р. І. Шевченко, 8. А. Ю. Карабут, 9. П. І. Сидорів, 10. В. А. Мисик, 11. В. І. Левицький, 12. А. І. Скрипка-Козловський, 13. Григорій М. Косинка-Стрілець, 14. Д. Н. Фальківський, 15. М. Г. Оксамит, 16. А. Г. Щербина, 17. І. П. Терещенко, 18. Кость С. Буревій, 19. Л. В. Ковальов, 20. Петро Ф. Дідушок-Гельмер, 21. О. Т. Близько, 22. Є. К. Дмитріїв, 23. А. А. Богданович, 24. П. І. Бутузов, 25. І. М. Бутузов, 26. В. А. П'ятниця, 27. Я. П. Блаченко, 28. Г. К. Ступін, 29. Д. І. Полевий, 30. І. А. Хоптяр, 31. П. Н. Борецький, 32. Л. І. Лукіянів-Світозарів, 33. К. І. Півненко, 34. Г. Н. Проценко, 35. С. Я. Матьяш, 36. А. К. Лященко, 37. А. І. Финицький.

А вже 16 грудня 1934 року львівський часопис „Діло”, використовуючи інформації чужинецьких пресових аґенцій, повідомив, що головний большевицький суд під головуванням Ульриха на таємній розправі під час виїзної сесії у Києві засудив з тих 37 обвинувачених 28 на кару смерти і присуд було виконано.[119] В оголошеній большевицькою пресою постанові того суду було сказано:

„Суд встановив, що більшість обвинувачених прибула в СССР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання вчинити на території УССР ряд терористичних актів. При затриманні їх у більшості обвинувачених забрано револьвери і ручні ґранати”.[120]

Ліквідація згаданих письменників відбулася в той час, коли по всьому СССР пройшла хвиля масових ув'язнень і розстрілів у зв'язку з убиттям Кірова в Ленінграді 1 грудня 1934 року. І в цитованому нами офіційному повідомленні в київських „Вістях” про суд над 37 українцями пов'язувалося їхню справу зі справою репресій проти „співвинних в убивстві Кірова”. Але Постишев, згадуючи окремо про цю групу українських підсудних, подав, що наприклад, О. Близько під час слідства й на суді признався:

„З кінця 1929 року я входив до складу фашистівської української націоналістичної організації, куди я був залучений письменником Ґеом Шкурупієм. Я цілком поділяв усі терористичні постанови й фашистську плятформу нашої націоналістичної організації.[121]

Вслід за тими розстрілами пішли масові засуди на довгорічне ув'язнення в сибірських концентраційних таборах, куди попали, між безліччю інших, такі відомі українські письменники: Микола Куліш, Яловий, Зеров, Досвітній, Вражливий, Йогансен, Епік, Слісаренко, Коцюба, і Калянник, Драй-Хмара, Филипович, Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Філянський, Савченко, Л. Могилянська, Зінаїда Тулуб, Б. Тенета, Валеріян і Клим Поліщуки, Семенко, Бузько, Дм. Загул, Пилипенко, А. Панів, М. Дукин, В. Штангей.[122]

ТРЕТЯ ХВИЛЯ АРЕШТІВ

Літом 1936 року пройшла нова хвиля арештів і розстрілів в УССР провідних українських комуністів, що їх московсько-большевицьке НКВД обвинувачувало в приналежності до ОУН. Цим разом провідниками клітин ОУН в УССР мали бути, як твердила, московсько-большевицька пропаґанда, Плескачевський і Титар, а членами ОУН мали стати навіть колишні члени уряду підсовєтської України – Юрко Коцюбинський і Порайко, і такі чільні члени компартії в Україні, як Голубенко, Логинів і Тирчук, що, очевидно, не відповідало правді.

Вже 8 червня 1936 року харківський щоденник „Комуніст” надрукував повідомлення, що в Славгороді, Новосибірського району, серед місцевих українців розкрито протибольшевицьку організацію, а під час ревізії в її членів знайдено велику кількість української націоналістичної літератури, а також зброю. Слідство нібито виявило, що в проводі тієї організації стояв галичанин за походженням – Петро Паньків, котрий був головою місцевої компартії у Славгороді. Паньків часто їздив до Харкова в справах компартії і при тій нагоді зустрічався там із членами української націоналістичної організації, яким передавав націоналістичні видання, доставлені до Славгороду з Манджурії.[123]

А 27 вересня того ж року київський щоденник „Більшовик” писав:

„Слідство у справі Коцюбинського виявляє щораз більше гиді, яка закралася в компартію України. Показується, що багато українських нібито комуністичних діячів були буквально на послугах Коновальця, що є аґентом німецької і польської інтервенції. Слідство виявляє, що після приїзду до Харкова Букшованого з Польщі, по всій Україні посилилася робота націоналістів з-під стягу ОУН, якою керує знаний „вождь” Коновалець. Букшований намовив Коцюбинського, щоб він пристав до тієї організації. Коцюбинський дістав добру суму грошей і за те продажно прилучився до руїнницької роботи націоналістів. Коцюбинському почав помагати приятель Букшованого, Порайко, що в компартії мав велике довір'я. До тієї компанії долучився теж Логинів, Тирчук і Голубенко. А провідниками тієї організації були Титар і Плескачевський.

„Плескачевський зустрічався в Женеві з Коновальцем, від якого дістав був наказ вбити Косіора і Постишева та змагати до відірвання України від Совєтського Союзу. Плескачевський, вернувшися з Женеви, де був секретарем при совєтській місії в Союзі Народів, почав свою роботу. Передовсім ця організація почала всюди закладати свої групи. Видали наказ своїм підвладним опанувати всі часописи на Україні. І так, досі опанували „Керченський Робітник”, „Маріюпольський Пролетар”, „Вісті” і „Комсомолець України”. Тією останньою газетою старалися скрито впливати на виховання молоді. Ту лінію мав пильнувати Голубенко. І він справді хитро настроював молодь ворожо до совєтської влади. Слідство виявляє, що Порайко мав зв'язки з усіма бандами, які тепер масово ґрасують по всій Україні. Він давав наказ, щоб зорганізувати великий наступ робітників і селян разом з казахами та деякими частинами червоноармійців на важливіші арсенали України і так здобути в свої руки владу.

„Маршалом військ мав бути Коцюбинський. Але завдяки патріотизмові більшої частини населення України ту бандитську роботу Коцюбинських, Порайків та інших в час зліквідовано. А Коновалець мусів утікати з Женеви, бо закороткі його руки до України”.[124]

У зв'язку з тими арештами большевицька преса заповідала новий великий процес. Можливо, що він справді відбувся, чи одноразово проти всіх обвинувачених у тій справі, чи теж – що правдоподібніше – частинами, але большевицька преса про те ніколи не звітувала й не подала навіть повнішого списка прізвищ арештованих та ліквідованих. Беручи до уваги большевицьку практику, треба припускати, що московсько-большевицьке НКВД ліквідувало арештованих без суду, з наказу поліційних органів із Москви, а раніша нагінка на них у пресі була тільки маневром, щоб підсудним пришити справу „приналежности до ОУН”.

НОВА ХВИЛЯ ТЕРОРУ ПРОТИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

У 1937-38 роках прийшла нова хвиля терору і проти українських письменників, обвинувачених за український націоналізм. Жертвами стали навіть ті письменники, що своєю критикою в 1934-35 роках заарештованих тоді українських письменників помагали „розкривати” їх як „ворогів народу”, наприклад, Коряк, Коваленко, Кириленко, Минитенко, Кулик, Щупак. Всі вони попали в терористичну машину НКВД, серед них В. Ґжицький, В. Атаманюк, В. Бобинський, М. Гаско, М. Кічура, І. Ткачук, О. Березинський, М. Ірчан та ін.[125]

„ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦЮНАЛІСТІВ-ДЕРЖАВНИКІВ”

Під час розсліджування викритих вінницьких могил у 1941 році було знайдено при жертвах большевицьких масакр різні документи. Комісія ствердила, що майже всі ці документи мали дати 1937-1939 років, а тільки деякі дати 1936 і 1940, отже, жертви большевицьких масакр у . Винниці попали до рук НКВД у 1936-1940 роках. Між знайденими при трупах документами був, – як твердить інж. Михайло Селешко[126], один із учасників досліджування могил, – акт обвинувачення групи людей, які належали до організації під назвою „Організація Українських Націоналістів-Державників”. Знищений вологістю землі цей акт мав дату серпня 1938 року і був підписаний майором НКВД Корабльовим. М. Селешко не подає у своїй статті дослівного тексту цього акту обвинувачення, а тільки переповідає цікавіші моменти, спираючи свої висновки також на проведене ним опитування про ту організацію серед місцевого населення.

„Організація Українських Націоналістів-Державників”, – каже М. Селешко, – була досить розгалужена по всій Україні особливо серед українського вояцтва червоної армії, а центр її знаходився в Києві. Одну групу тієї організації мав очолювати І. Г. Подольський, начальник обласного відділу освіти у Винниці, належав до неї і формальний член компартії Чернявський. Цю групу було розбито й ліквідовано в 1938 році. У 24-ій стрілецькій дивізії працював з рамени тієї організації В. Н. Нечаїв, у 71-му полку ветеринарний лікар Кудрик та коваль Малько, які мали зв'язок з Нуромським, начальником ветеринарного управління Київської Військової округи. У 97-ій стрілецькій дивізії – майор Кондратіїв, приєднаний до організації командиром Київської піхотної школи комдивом Зубовим. Співробітниками Кондратієва були: Герасимчук, керівник господарського відділу піхотної школи; Затворницький – начальник постачання школи; Пляшко – учитель математики і в тій школі; Рилев – командир артилерії; Грушецький – учитель української мови.

Одним із керівних членів ОУНД, від 1934 року почавши, мав бути якийсь високий військовий достойник Кавуловський, якому організаційно підлягав Кондратіїв. Як керівники організаційних клітин ОУНД по інших відділах червоної армії, згадуються ще: старшини Кондратенко, Романенко, Катасанов – у Києві, Дорошенко в Жмеринці, Голтуренко в 289-му стрілецькому полку, Северинів і Товаровський у 97-му артилерійському полку.

У Київському районі організація мала приблизно 150 бійців, у Київському ґарнізоні приблизно 500.

В акті обвинувачення мовиться, що Організація Українських Націоналістів-Державників ширила ідеологію українського націоналізму, розповсюджувала українську націоналістичну літературу, що її діставала з-за кордону, мала організаційні зв'язки з Проводом Українських Націоналістів за кордоном, а своїм основним завданням уважала підготовку до повстання, яке мало вибухнути в слушну хвилину, щоб відірвати Україну від Росії та відновити самостійну українську державу.

До того М. Селешко додає пояснення, що в 1938 році, деякий час після замордування полк. Є. Коновальця, до ПУН дійшли були вістки, з УССР, що там було заарештовано й розстріляно 217 українців, старшин червоної армії, з генералами й командирами дивізій включно, що їх, як членів ОУНД, розкрило НКВД з допомогою вбивці полк. Коновальця. Дата акту обвинувачення членів ОУНД вказувала б, що ті арешти й розстріли в 1938 році було проведено в зв'язку з смертю полк. Коновальця.

ПІДПІЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОУН НА НАДДНІПРЯНЩИНІ

Ми навели вище список революційних виступів українського народу проти московсько-большевицьких окупантів в 1929-1939 роках. Цей список, очевидно, далеко неповний, виготовлений нами на підставі скупих нотаток у тодішній українській закордонній пресі та з вирізків офіційних большевицьких стверджень і принагідних згадок большевицьких газет. Що з цього слід вписати на конто безпосередньої діяльности УВО-ОУН на східніх землях України, що на рахунок ідейно-політичних впливів ОУН, а що було тільки стихійною реакцією українського населення проти московсько-большевицького гніту, про це сьогодні годі сказати через згадані вже нами причини, а саме:

1. Жодного прилюдного судового процесу проти українців на центральних і східніх землях України, обвинувачених за приналежність до УВО-ОУН, большевики ніколи не переводили, але всіх їх ліквідували на підставі таємних присудів; жодної вільної преси в УССР не було й немає, а до своєї преси большевики не допускали нормальних повідомлень про те, кого з „громадян УССР”, кого й за що саме суджено.

2. З боку Проводу ОУН усі таємниці щодо організаційної мережі УВО-ОУН в УССР та її дій на тому терені забрав зі собою в могилу полк. Євген Коновалець.

3. Дальше тривання московсько-большевицької окупації України змушує бути обережним навіть з публікацією тієї жменьки даних про події того періоду, які ще збереглися.

А тому, якщо ми все ж таки хочемо дати відповідь на питання, що саме можна вписувати на рахунок дій УВО-ОУН на східньоукраїнських землях, то нашу відповідь ми можемо спирати тільки на логічні висновки й міркування чи припущення.[127] Отож:

1. Спілка Визволення України і Спілка Української Молоді, на нашу думку, жодного організаційного пов'язання з УВО-ОУН не мали. Зате очевидним і безсумнівним стає для об'єктивного дослідника тих подій, на підставі аналізи зізнань підсудних провідних членів цих організацій, – ідейно-політичний вплив Української Військової Організації на СВУ-СУМ. Бо виявлені зізнаннями і заявами підсудних явна ворожість до соціялістичних експериментів, першопляновість національних інтересів перед клясовими, визнання потреби національної диктатури в переходовому етапі закріплювання української державности, орієнтація на власні сили і, насамперед, дуже чітке й рішуче наголошування постуляту національно-державної суверенности України (моменти, такі дуже чужі усім тим українським соціалістичним середовищам, що до них колись суджені члени СВУ належали), – є аж надто міцною ремінісценцією тез ідеологічно-політичних постанов Конґресу Українських Націоналістів.

Багатомовним у цьому аспекті було теж рішуче відмежовування себе всіма підсудними від еміґраційного „центру УНР” і його партійних однодумців, з ясно формульованим поглядом провідних членів СВУ на те, що еміґраційний „центр УНР” оджив своє і повинен самоліквідуватися, уступаючи місця іншим, новим силам, які борються за Українську Державу.

2. Те саме стосується й ліквідованих українських письменників, поетів, науковців. За вийнятком, може, окремих одиниць, загал розстріляних большевиками в 1934-35 і 1937-38 роках українських працівників пера організаційного пов'язання з Організацією Українських Націоналістів не мав. Натомість незаперечним залишається факт міцного ідейно-політичного впливу української націоналістичної ідеології, ширеної ОУН, на всіх них. На одних цей вплив ішов безпосередньо з видань ОУН, на інших – посередньо через перших. Цьому сприяло те, що діячі культури – письменники-прозаїки, поети, науковці – мали в УССР, бодай до 1933 року, деяку змогу обміну думок на ідеологічні теми, бодай для того, щоб „протиставитися ворогові”. Тому вони знайомилися в той час із закордонними українськими журналами, між якими була й „Розбудова Нації”.

3. Безсумнівним, одначе, здається організаційне пов'язання з ОУН бодай частини тих, котрі були репресовані большевиками за приналежність до ОУН в 1931 році (Індишевський, Коссак), у 1933 році (Букшований, Курбас) і в 1936 році (Плескачевський, Титар). Бож братові Ярослава Індишевського, Крайового Коменданта УВО на ЗУЗ, Степанові Індишевському, що жив у відокремленні на Закарпатті, керуючи звідтіля зв'язками УВО, пересилкою зброї, людей і підпільних матеріялів до Галичини, і через своє законспірування не був замітний для оточення, полк. Є. Коновалець доручив переїхати до УССР і вести там підпільну роботу. УВО Осип Букшований, як отаман І Бриґади Українських Січових Стрільців, був знайомий з Коновальцем і зустрічався з ним на чужині перед своїм виїздом на підсовєтську Україну. Отож, є цілком правдоподібне, що його виїзд до УССР відбувся з доручення полк. Коновальця – у пляні праці УВО-ОУН на східніх українських землях. Відповідає також правді факт, що полк. Коновалець мав у Женеві зустріч із Плескачевським, який перебував там як співпрацівник большевицької місії. Факт організованого пов'язання з ОУН групи арештованих у 1937-38 роках підтверджувався б додатково поданням у большевицькій пресі повідомлення про арештування члена УВО-ОУН Петра Панькова, який, користуючись партійним квитком, виконував ролю доставця видань ОУН до Харкова, висиланих через Манджурію-Сибір. Цілком імовірною є теж приналежність до проводу УВО-ОУН ген. Гриця Коссака, колишнього коменданта УГА.

Коли Д. Соловей надрукував в „Українському Голосі” (Вінніпеґ, ч. 41, за 1951 р.) розділ своєї праці „Голгота України”, в якому зацитував твердження Феденка, що, мовляв, ген. Гриць Коссак належав до „українських комуністів”, до редації часопису прийшло спростування Н. Вазавлуцького (надруковане в „Українському Голосі” ч. 45 за 1951): „Я дуже добре знаю Гр. Коссака і його діяльність не з Чехії, а з Великої України, де він спочатку був професором старшинської школи, а потім – керівником військової катедри Хемічно-технологічного й Медичного Інститутів і виховав тисячі національно свідомої молоді. Гриць Коссак ніколи не був комуністом, яким зарахував його у своїх лекціях у Подєбрадах П. Феденко”.

Очевидно, що не всі, засуджені тоді большевиками за приналежність до УВО-ОУН, були справжніми членами Організації. Большевицький терористичний режим створив такі умови, що, з одного боку, до участи в революційній організації признавалися під час слідства люди, які з дотичною організацією нічогісінько спільного не мали, а з другого, що НКВД свідомо „пришивало” приналежність до революційної організації таким людям, що їх большевики бажали зліквідувати, а які в дійсності не мали нічого спільного з дотичною організацією.[128]

Правдою є теж те, що большевицька поліція залюбки користується провокацією.

Але попри все фактом залишається, що УВО-ОУН мала свою організаційну мережу на східніх землях України, діяла там, хоч і не в таких широких розмірах, як на ЗУЗ, та ширила українську націоналістичну ідеологію через свої організаційні клітини і через свою підпільну літературу[129], висилану з-за кордону до УССР через Волинь-Полісся, через Дністер і Манджурію-Сибір.

4. Організаційними клітинами були, за всякою правдоподібністю, і відділи розкритої в 1938 році Організації Українських Націоналістів-Державників.

5. Натомість цілком мало правдоподібним виглядає, щоб якийсь зв'язок з ОУН мала група чільних українських комуністів, розстріляних у березні 1933 року (Конар-Палащук і товариші). Сам факт, що чотирьох із розстріляних 35 були галичанами й колишніми старшинами УГА, ніяк не можна вважати доказом їхньої справжньої приналежности до ОУН, скільки вони ввесь час залишалися переконаними комуністами.

6. Неясною залишається справа „Українського Національного Центру”. В большевицькій пресі пов'язано цю, розкриту большевиками організацію з ОУН. Але названі у повідомленнях, як провідні члени „УНЦентру”, особи Христюк, Стасюк, Шраг, Чечіль, Голубович, Лизанівський – колишні лідери соціял-революціонерів і то крайнє лівого крила, – викликають сумнів щодо можливости не тільки організаційної, але навіть ідейно-політичної єдности тієї організації з ОУН. Тому треба прийняти, що „УНЦентр” ніяк не був пов'язаний з ОУН і виник або з власної ініціятиви її провідників або за інспірацією „Центру УНР”. У кожному разі, з тогочасних пресових повідомлень випливає цілком ясно, що большевицькі репресії у зв'язку з розкриттям тієї організації були скеровані проти кругло 60 тисяч колишніх старшин і вояків Армії УНР, що залишилися під большевицькою окупацією як мирні „громадяни УССР”.

Цілком інший погляд на „Український Національний Центр” заступає в своїй брошурі „У царстві червоного царя” Д. Діброва.[130] Він каже:

„Організаційний український націоналізм на СУЗ постав у 1930 році під назвою „Український Національний Центр” (УНЦ). Своєю структурою УНЦ нагадує провід ОУН, ріжниця полягає тільки в тому, що він був далеко численніший. До його складу належала підібрана керівна національна еліта, на чолі якої стояли: Шумський, Полоз, Максимович, Миколайчук, Баланін і ін. З їх смертю прийшли інші люди. Своїм завданням УНЦ мав кермування національною боротьбою на СУЗ. Він став штабом, що об'єднував, кермував і визначав напрямні для всіх національно-революційних осередків, що діють на СУЗ. У своєму програмовому й організаційному наставленні УНЦ підпорядковувався ОУН як верховному штабові української національної революції”.

Але Д. Соловей, згадуючи в своїй праці „Голгота України” наведене твердження[131] Д. Діброви, слушно звертає увагу на те, що в обидвох випадках мова йде про цілком інших людей та інший час. Діброва твердить, що назву „Український Національний Центр” вживала (бодай на початку 1930-их років) ОУН на СУЗ, натомість С. Николишин відносить цю назву до викритої літом 1931 року організації колишніх соціял-революціонерів і соціял-демократів.

Приймаючи, що назва „Український Національний Центр” належить таки виявленій в літі 1931 року організації колишніх ес-ерів і ес-деків, вважаємо, що УНЦ постав і діяв цілком незалежно від ОУН. На це між іншим вказувала б також і та обставина, що коли большевицька преса та большевицькі верховоди переплутували назви організацій, то вони ніколи не змішували прізвищ ліквідованих у 1931 році ес-ерів і ес-деків з членами УВО-ОУН.

V ЧАСТИНА

РОЗДІЛ 1

ДОБА ПОСИЛЕНИХ РЕПРЕСІЙ[132]

[З початком 30-их років почався на українських землях під СССР і під Польщею загострений курс політики обидвох окупантів супроти українського народу. Він тривав з малими передишками аж до вибуху II світової війни.

Захід увійшов тоді в стадію зростаючої економічної кризи. Поразка комунізму в Італії, Німеччині, згодом і в Еспанії, введення диктаторських режимів у Польщі, Угорщині і Румунії перекреслили російські надії збольшевичити Европу. В СССР криваво утверджувалася диктатура Сталіна, в Польщі зростала фашизація режиму пілсудчиків. Міжнародні напруження між бльоками держав з суперечними політичними й економічними інтересами приспішували зброення та з року в рік наближали неминучість загальної війни. Для обидвох головних окупантів України – Росії й Польщі – зростання українських сил і самостійницько-державницьких стремлінь стало внутрішньою небезпекою першорядної ваги. Незалежно від себе вони застосували супроти українців приспішену політику терору й репресій у таких розмірах, на які дозволяли їм їхні власні спроможності.

Вже в 1930 р. Росія завела примус колективізації, масовий погром села голодом, розстрілами, вивозами українського населення, обсадою вимерлих осель чужинцями; Польща зміцнила парцеляцію і колонізацію українських земель чужинцями, еміґрацію малоземельних селян у чужі країни, терористичний погром корінного населення уланськими буками пацифікації. Коли ешелони ув'язнених „куркулів” були транспортовані з вимираючих українських сіл на Сибір, в галицьких селах лежали тисячі жорстоко змасакрованих „хлопів” за те, що були українцями. Місця в польських в'язницях для них не вистачало, а Сибіру не було. Обидва окупанти спішилися нищити український стихійний і організований спротив, послаблювати джерела духового відродження нації: національну культуру, Церкву, шкільництво інтелектуальні сили, денаціоналізувати молодь протиукраїнськими шкільними розпорядженнями.

Головне вістря політики твердої руки, що приносила окупантам деякі тимчасові успіхи і разом з тим, одначе, збільшувала в масах протипольське наставлення, було звернене на ліквідацію націоналістичного підпілля. Масового характеру ці заходи набрали в роках пацифікації 1930-1931 в Галичині, а пізніше на Волині і на північнозахідніх землях. До терористичних заходів уряду належить заведення наглих судів 4 вересня 1931 р. і створення, за большевицьким зразком, концентраційного табору 17 червня 1934 року.

В історії українського націоналістичного підпілля, а теж в періодизації української історії того часу, події 1930-1939 років обабіч Збруча творять окремий період послідовного наступу на українство. Тому ці часи, як період репресій, відділяємо в окрему частину „Нарису Історії ОУН”.]

ДРУГА САБОТАЖНА АКЦІЯ

Польська політика колонізації українських земель

Повне знищення українського характеру окупованих Польщею українських земель польський уряд вирішив провести двома шляхами: через послідовне нищення політичного, культурного й економічного життя українського населення і через колонізацію тих земель польським елементом. Польські колоністи мали надати українським землям під Польщею характеру виразно двонаціональної країни з тенденцією польщення української меншини або змушування її еміґрувати до США й Канади, щоб таким способом зробити місце для нових польських колоністів.

Ті польські мотиви спонукали польський уряд – однаково, чи це був уряд соціялістів, чи уряд пілсудчиків, – присвятити справі колонізації українських земель особливу увагу. І так, уже в грудні 1920 р. був виданий окремий закон про колонізацію „східніх теренів Польщі” військовими поселенцями. На підставі того закону, на протязі 1920-1928 років, передано в руки польських колоністів, колишніх військовиків, на Волині й Поліссі 259.162 гектарів землі, на яких осіло круглo 20 тисяч польських поселенців, спроваджених із польських земель.[133] На підставі ж закону про парцеляцію земель спроваджено у той самий час на українські землі кругло 60 тисяч „цивільних” польських колоністів.

Про суто політичне підґрунтя тієї акції польського уряду на окупованих українських землях виразно говорить заввага тогочасного міністра хліборобства, автора „земельної реформи”, д-ра Вітольда Станєвіча: „Найбільшим нещастям нашого поселення були два моменти: поперше, що поселення скеровано не там, де є запас землі, але звичайно там, де скупчення місцевого населення найгустіше, а голод на землю найбільший, а подруге, землю давано передусім одиницям, може й заслуженим, але чужим, залишаючи місцеве населення поза увагою.”

Колонізація українських земель польськими зайдами була важким ударом для українського населення як під економічним, так і під політичним оглядом. Малоземельне українське селянство йшло на заробітки до панських фільварків, і хоч там його важко використовувано, то все ж таки якийсь заробіток був, коли ж тепер фільварки розділювано між спроваджених польських колоністів, то й ті мізерні заробітки пропадали, бож колоністи обробляли свою землю самі. Збільшуване таким способом безробіття змушувало українських селян залишати свою прадідну землю й еміґрувати. І так, наприклад, тільки впродовж одного 1929 р. виеміґрувало з західньоукраїнських земель 38.132 українців до Америки (з того 24.666 греко-католиків і 13.466 православних), а 14.823 (з того 11.602 греко-католиків і 1.221 православних) – до Франції та інших західньоевропейських країн. Отже, тільки за один рік мусіло виеміґрувати з Західньої України кругло 53 тисячі українців, поверх 38 тисяч із Галичини і майже 15 тисяч з Волині та Полісся.[134]

А в той самий час напливали до тих же українських сіл тисячі польських колоністів. Наприклад, до однієї тільки Тернопільщини напливло від 1919 до 1930 р. кругло 10 тисяч родин польських колоністів[135]

Польський уряд дбайливо підтримував такий стан і для збільяіення виїзду українських селян з їх рідних земель створив окремі еміґраційні бюра, а для спроваджуваних польських колоністів призначувано всякі допомоги, звільнення від податків, безплатні позики тощо. Всі протести проти такої політики польського уряду на українських землях, складені в польському парляменті українськими послами, викликали в поляків тільки сміх і глузування.

А до того долучувався політичний момент: колоністи були майже поголовнo носіями польського шовінізму й опорою для поліції в поборюванні всіх проявів українського національного життя. Польські колоністи безупинно слідкували за життям і працею українців у даній місцевості та негайно доносили про все поліції. Вони творили скрізь свої ніби спортові організації „Стшелєц”, члени якого мали право носити зброю, щоб збройними нападами на активніших українців та на різні українські імпрези тримати українське населення під постійним терором.

З початком 1930 р. польські посли у варшавському сеймі зголосили чотири нові законопроєкти в справі посилення польської колонізації на „кресах всходніх”, себто на окупованих Польщею українських і білоруських землях.[136] Нові протести українських і білоруських послів проти зголошених законопроєктів прийнято в польському парляменті та в польській пресі таким самим глумом, як і всі попередні.

Тій акції польського уряду „на зніщенє Русі” постановила протиставитись ОУН саботажною протиакцією: підпалами збіжжя, сіна та будинків польських колоністів. Загравою пожеж бажала ОУН заалярмувати публічну опінію світу, звертаючи його увагу на злочинну акцію польського окупанта супроти українського населення. Водночас саботажна акція мала відібрати польським колоністам охоту збагачуватись коштом українського селянина, займаючи відібрану в нього його споконвічну землю.

З тих мотивів почала ОУН влітку 1930 р. посилену акцію палення польського майна на українських землях. Доповненням цього були теж саботажі іншого роду, як, наприклад, зрізування телефонних і телеграфних стовпів, демолювання поліційних станиць, відплатні акції проти польських „Стшельців” тощо.

Саботажна акція з літа й осени 1930 р. розгорнулася в надсподівано широких розмірах. Через неї ОУН вийшла перед своїх і чужих як організація не тільки ідеологічно-політична, але й одночасно бойова.

Саботажна акція в оцінці чужої та української преси

Саботажна акція справді знайшла великий відгомін у чужинецькій пресі за кордоном. Вона звернула світові увагу на становище українського народу під польською окупацією і майже скрізь зустрілася з виправданням, як самозрозуміла оборона поневоленого народу проти несправедливости й гніту окупанта. Для прикладу наводимо кілька цитат: Нью-йоркський журнал „Ди Нейшин” з 5 листопада 1930 року, інформуючи про хвилю саботажів у Західній Україні, дав таке своє пояснення:

„Довго тліючий спротив українців проти крадежі їхньої незалежности вибухає у формі теперішнього бунту проти польського панування. Українці з Східньої Галичини не мають нікого, хто заступав би їх у Союзі Народів. Американські кореспонденти подають, що українські петиції і скарги просто викидалося завжди до коша, бо в Секретаріяті Союзу Народів немає нікого, хто цікавився б тими людьми. А тому не можна дивуватися, що українці в Галичині вибрали інші, безпосередніші засоби, щоб заговорити про свої кривди.”

„Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 16 жовтня 1930 р. так вияснювала своїм читачам про саботажі:

„Акцією керує терористична військова організація, яка змагає до визволення Східньої Галичини з-під польської окупації та до створення, разом із теперішньою „УССР”, незалежної української держави. Ці підпали нагадують методи ірляндських терористів 80-тих років минулого сторіччя.”

При цьому завважимо, що боротьба ірляндських революціонерів втішалася великими симпатіями американського громадянства, а тому й порівняння українського націоналістичного підпілля з ірляндським є висловом симпатій американської публічної опінії.

Саботажну акцію, як зрозумілий акт самооборони українського народу, виправдує і чеський часопис „Пржітомност” з 5 листопада 1930 р., з'ясовуючи в статті д-ра Франка „Кам спєє Польско?” („Куди іде Польща?”) причини, які її викликали:

„Земельна реформа, що її влада веде виключно на українській, білоруській і литовській територіях, на 90% розділила загарбану землю спеціяльно для цього спровадженим польським колоністам і леґіонерам, дармя, що місцеве рільниче населення тих теренів нараховує 27% безземельних, 70% малоземельних і лише 3 % самостійних господарств. Між польськими колоністами й українським населенням панує стан війни: з одного боку маєтки озброєних польських колоністів, а з другого – бунтівничі хвилі українських селян. Висліди: підпали польських маєтків, знищування польських колоністів.”

Таке ж, виправдуюче саботажну акцію, вияснення з виразним обвинуваченням не виконавців саботажів, але Польщі, яка своєю політикою супроти українців створила ситуацію, що в ній мусіла зродитися акція спротиву, – знаходимо і в французькій газеті „Ля Круа” з 5 листопада 1930, в її передовиці:

„Крайовий (галицький) сойм не існує, численні школи – гордість України – скасовано або спольщено. Український університет замкнено. Та найбільшим лихом є аґрарна політика, яка систематично провадиться уже впродовж десяти років: у Галичині польські магнати мають великі посілості, аґрарна ж реформа проведена в користь польських колоністів. Це колонізування українських земель викликає серед автохтонного українського населення глибоке обурення.”

Перед обличчям такого становища чужинецької преси особливо жалюгідною є постава тодішніх українських партій, які – чи то з пересадного льоялізму до окупаційної влади, чи просто з мотивів ненависти до ОУН, одначе, з виразною шкодою для всеукраїнських інтересів, – засуджували саботажну акцію і навіть виправдували репресії польського окупанта.

„Передовиком” у цій, поганої слави, акції засуджування революційної боротьби ОУН проти польського окупанта й виправдування злочинів того ж окупанта виявився „екзильний уряд УНР”, очолений Андрієм Лівицьким. Цей „уряд”, стоячи на позиціях варшавського договору, визнавав загарбані Польщею західньоукраїнські землі законною і невіддільною частиною польської держави. Перебуваючи ввесь час у Варшаві на утриманні польського уряду, А. Лівицький – без сумніву, з доручення польських урядових чинників – виїхав у жовтні 1930 року на кілька днів до Відня і тут, „на невтральному ґрунті”, дав чужинецьким журналістам спеціяльне інтерв'ю в справі подій на західньоукраїнських землях. Зміст цього інтерв'ю такий:

„Власне для того, щоб відвернути увагу роздратованих настроїв на совєтській Україні від розпучливої ситуації в самім краю, совєтський уряд вдається до випробуваного способу викликування заколотів серед українського населення в сусідніх державах, а насамперед у Польщі. Очевидно, акція саботажів у Галичині була ділом невідповідальних одиниць, які використали комуністичну пропаґанду з метою загострити стосунки між українським і польським населенням. Це загострення безперечно лежить в інтересах червоної Москви і широко закроєної акції ІІІ-го Інтернаціоналу ... Українське суспільство і в Польщі і на еміґрації зайняло виразне й одностайне становище в неґативній оцінці акції саботажів, яка принесла великі моральні й матеріяльні шкоди насамперед українському населенню ... Широкі верстви українського народу плямують акцію саботажів, яка, повторюю, є ділом невідповідальних одиниць, використаних ворожими силами, що працюють на шкоду для самої української людности.”

Текст цієї заяви Андрія Лівицького польські представництва за кордоном розіслали до всіх чужинецьких редакцій. У висліді цього, наприклад, нью-йоркська газета „Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 17 жовтня 1930 року, отже, ледве через два дні після інтерв'ю Лівицького, надрукувала таке „спростовання”:

„Польський консул у Нью-Йорку д-р М. Мерхлєвскі виразно зазначив, що коли в Галичині є якісь розрухи, то це тільки совєтські інтриґи. Правда, він не дав офіціяльного коментаря, бо казав, що жде на інформації з Варшави, але хоч не має інформацій, виправдує польський уряд за його карні експедиції, бо на них, як він твердить, погоджуються не лише польський уряд, а й українська влада... Польський генеральний консулят у Нью-Йорку видав також спеціяльну зaяву, в якій свій погляд на останні події в Галичині висловлює Андрій Лівицький, що його називається „колишнім президентом Української Республіки”, поки та республіка була загарбана совєтами. Отой Лівицький каже, що розрухи в Галичині походять від невідповідальних одиниць, які змагають до напруження відносин поміж Польщею й Україною. Він каже, що ціла українська нація засуджує саботажі та що згідна співпраця між польським і українським народами є конечна для економічного, культурного й політичного розвитку обидвох народів.”

Очевидно, що таке становище „екзильного уряду УНР” до революційно-визвольної боротьби викликало глибоке обурення насамперед серед українських націоналістів. Вислів цьому обуренню дала „Розбудова Нації” в ч. за листопад-грудень 1930 р. (стор. 327):

„Отже тоді, коли голляндка п-ні Бакер вносить інтерпеляції на міжнародньому полі в справі польських репресій, коли англійський посол Мельон вносить у тій таки справі інтерпеляцію в англійському парляменті, коли проти тих репресій протестують перед Пілсудським амбасадори американський, французький та англійський, коли італійський політик гр. Сфорца підносить голос у справі крайових подій у світовій пресі, коли чеська „Ліґа Миру й Свободи” видає відозву проти польського терору, коли французький вчений проф. Мартель, не маючи змоги повністю об'єктивно писати про польський терор у підкупній французькій пресі, пише про це в литовській пресі, коли такі американські публіцисти, як Джан Еліот, М. А. Гальґрін, Е. Джеймс, і чеські, як д-р В. Харват, Й. Обр та інші, на сторінках найповажніших чужинних часописів підносять тяжкі обвинувачення проти Польщі, коли в маніфестаціях проти польського терору беруть участь і промовляють на українських вічах професор колюмбійського університету Тредвел Смит, соц. кандидат на сенатора Нормен Томас, голова німецько-американської федерації Чарлз Оберваґер, Джан Моран з Дюкін університету в Пітсбурґу, юнійний діяч Мек Доналд, Джеймс Джан Дейвіс, полковник американської армії Ґастина та інші, коли чужинна преса цілого світу підносить голоси обурення проти польського терору, коли польська „пацифікація” поставила всіх українців у всьому світі на ноги та коли нема ні одного українського часопису, який не подавав би відомостей з польського пекла, – тоді уенерівці, які претендують на ім'я українців, забирають голос тільки в справах саботажів у тому розумінні, що вони були ділом злочинних елементів і большевиків, а щодо польських репресій завертають усіх інтерпелянтів до – поляків!”

Одначе, ані хвилі обурення українського громадянства, ані публіковані на чужині документи про польську „пацифікацію” не вплинули на зміну становища „екзильного уряду УНР”: він далі скрізь давав пояснення, які засуджували українську революційну боротьбу й виправдували польський уряд за його протиукраїнську акцію. Слідами „екзильного уряду УНР” швидко пішло й УНДО. Офіціоз цього об'єднання „Діло” подав 24 вересня 1930 року таку „оцінку” саботажної акції:

„Маємо до діла з невідповідальними виступами анархічних одиниць, що підпалювали збори (збіжжя) польських дідичів і осадників, спонукувані до того фальшиво зрозумілим патріотизмом, легкодушністю чи безкритичним фанатизмом, який навіть не відрізняє справжньої боротьби, її суті, метод і доцільности від псевдореволюційних поривів... Очевидна відсутність якої-небудь користи для української національної справи з таких псевдореволюційних подвигів, брак усякої здорової думки в цій роботі з погляду українських інтересів і навіть явна шкідливість таких актів для української організаційно-політичної, культурної й економічної діяльности взагалі, але й для самої революційної ідеї зокрема, – все те дає нам право твердити, що серед справників масових підпалів відсоток українського національно-свідомого елементу є мінімальний.”

А 1 жовтня 1930 року Центральний Комітет УНДО, Головна Управа УСРП і Центральний Комітет УСДП видали спільний комунікат, у якому сказано:

„Зокрема в справі масових пожеж стверджується, що поскільки вони є ділом українських рук, то з національного погляду вони недоцільні, позбавлені політичного змислу та невиправдані навіть ніякими революційними мотивами”.

До того становища опортуністичних українських партій і середовищ, які діяли на окупованих Польщею західньоукраїнських землях, на диво приєдналася й еміґраційна організація гетьманців. У „Бюлетені Гетьманської Управи” чч. 10-11 з 1930 р., у статті „Саботаж і пацифікація” було сказано:

„Ініціятива й виконання „актів саботажу”, організація підпалів і окремих терористичних актів виходили від таємної української військової організації, т. зв. УВО, як офіційно про це повідомляє ця організація в своїм органі... Ми мусимо якнайрішучіше засудити ту організацію і тих людей, які цих вчинків допустилися... Нерозважні виступи невідповідальних людей знищили здобуті надбання. Можна думати, що безглузду акцію підпалів і дрібного терору розпочали люди просто з якимось спеціяльним умислом викликати з противного, Е даному випадку сильнішого, боку репресії і збити населення з шляху органічної праці”.

Неґативне становище до революційної дії УВО-ОУН зайняли також комуністи. Харківський „Комуніст” за 13 жовтня 1930 року задеклярував своє становище:[137]

„Польська преса в один голос змінила крикливі аншляґи в той спосіб, що тепер палять польське майно не саботажисти з УВО, а комуністи. УВО віддавна визначила свої позиції до радянської України, як безоглядно ворожі позиції передового загону української буржуазії. Провокаційна позиція УВО в теперішній революційній боротьбі трудящих Західньої України відкриває очі тим зблуканим робітникам і селянам, що впіймались на гачок націоналістично-авантюрницького белькотіння панків з УВО, та, не зважаючи на наклепи на єдину справжню державу українських трудящих – УССР – пішли до УВО. В інтересах польського фашизму й своєї буржуазії, УВО й далі пробуватиме ширити в масах ілюзії. Та ці ілюзії летять прахом. Організації робітничі і селянські оголосили боротьбу УВО як провокаторської організації, що є аґентурою польського фашизму”.

З цього приводу аґентурна большевицька газета в США „Щоденні Вісті” з 19 жовтня 1930 року заявила:

„Ми проти саботажів. Це погані методи боротьби, тому що такі методи боротьби в першу чергу спричинюють хаос у революційних рядах робітників і селян і це дає змогу ворогові карними загонами і терором здавити почин, здеморалізувати маси ... Так треба було Пілсудському ... Саботажницька робота не є властиво революційна боротьба і в многих випадках потрібна польському фашизмові”.

Цілком зрозумілим є те, що большевики і їхні підголоски були проти революційної боротьби українського народу, очоленої УВО-ОУН. Зрештою, комуністичну пресу годі вважати українською, навіть якщо вона друкована українською мовою, Тому голоси комуністичної українсько-мовної преси, скеровані проти УВО-ОУН, не викликали жадного враження серед українського загалу. Натомість здивування, огірчення й обурення викликали серед українського громадянства в Краю і на чужині згадані вже заяви українських опортуністичних партій і середовищ: „екзильного уряду УНР”, УНДО, УСРП, УСДП і гетьманців, які засуджували революційно-визвольну боротьбу українського народу під проводом УВО й ОУН. Але тут треба з притиском відмітити, що те неґативне становище було тільки становищем партійних діячів, які свої вузькопартійні інтереси ставили вище за інтереси національні, всенародні. Загал українського громадянства як в Україні, так і на чужині, своїми симпатіями виразно став по боці УВО-ОУН. Вислів цьому дала, наприклад, „Свобода” в числі з 13 жовтня 1930 року:

„Різні демагоги, псевдореволюціонери виступають у своїх часописах, кажучи, що в Галичині треба спинити український терор проти поляків, бо, мовляв, треба спокою, а наш терор викличе контртерор поляків проти українців. Та спитати тих „революціонерів”: коли б не було нашої боротьби в Галичині за свої права, то взагалі, чи ми тепер мали б там щонебудь своє, українське? Звичайно, ні! А тоді полякам не було б чого нищити українського. Геройство й боротьба були вічним поступом живих націй і народів. Спокій панує лише там, де смерть, а український нарід живий і хоче жити вічним життям”.

А в своєму числі з 22 жовтня 1930 року „Свобода” закінчує: „Ми розуміємо, що в Галичині можуть знайтися такі політики, які бачитимуть тільки великі жертви, руїну і переполох, а не бачитимуть, що оце завдяки тим жертвам Польща котиться в ту яму, в якій вона готовилася поховати наш визвольний рух. Але на те не треба звертати уваги. Ми глядім на таку велику, хоч болючу хвилину, з отвертими очима. Вона принесла нам небувале досі вкдвигнення перед світом справи поневолених українських земель під Польщею. Вона відчинила нам очі на те, яке значення у національному визволенні має і така мала країна, як Галичина, яка своєю свіжою кров'ю популяризує в світі українське ім'я. Це величезне діло, яке певно принесе великі користі для української справи взагалі”.

А 5-ий Конґрес „Об'єднання Українських Організацій в Америці” ухвалив 23 жовтня 1930 року таку постанову в зв'язку з віденським інтерв'ю А. Лівицького, скерованим проти саботажної акції УВО-ОУН:

„Зокрема п'ятнує Конґрес зрадницьку роботу таких платних польських аґентів, як Андрій Лівицький, самозванчий голова нефункціонуючого тепер уряду УНР”.[138]

Про деклярацію західньоукраїнських угодовецьких партій писав вінніпезький „Український Голос” в числі за 5 листопада 1930 року:

„Вартість тих заяв не багато різниться від покаянних заяв, які від часу до часу вимушують большевики від деяких заляканих людей у Совєтському Союзі. До складання заяв із підкреслюванням своєї леґальности як цілей, так і роботи, заставляє українців у Галичині страх перед жертвами, які приходиться складати на жeртівнику національної революції”.

Розмах саботажної акції

Вліті 1930 року польська преса постійно писала про підпали та іншого роду саботажі, виконані членами українського революційного підпілля. Скирти збіжжя і сіна, а також господарські забудування польських дідичів і польських колоністів горіли майже в кожній місцевості Західньої України, де тільки вони були. Крім цього, на протязі трьох місяців було виконано кругло двісті інших саботажів, скерованих проти польської окупаційної влади. З них найголоснішим було перерізання телефонної і телеграфної сполуки довкола Львова, дуже вдало виконане боївкою УВО-ОУН під проводом Володимира Повзанюка. Закордонна українська преса та чужинецька писала про те на підставі телеграфного повідомлення „Нью-Йорк Таймc”-у з Варшави:

„Сьогодні, 13 серпня 1930 року, Львів був цілком відрізаний від світу тому, що члени Української Військової Організації знищили телеграфні й телефонні дроти, а також зіпсували дроти залізничної сигналізації. Зі Львова вислано спеціяльні льокомотиви, щоб зустрічали над'їжджаючі поїзди й відпроваджували їх до Львова, поки відремонтується сигналізацію. Лише завдяки цьому поспішний поїзд, який ішов з Букарешту до Берліну, оминув катастрофу. Цей новий замах українців на комунікаційне сполучення, яке єднає Львів з рештою світу, є правдоподібно демонстрацією проти відкриття щорічних Східніх Торгів, у Львові, яке повинно відбутися наступного тижня... Поляки бояться ще більших заколотів восени. Тоді в Женеві відбудеться засідання Ліґи Націй і українці намагатимуться використати цей момент для своєї справи”.

Відозва Проводу ОУН

У зв'язку з саботажною акцією та викликаною нею польською „пацифікацією” західніх українських земель, Провід ОУН видав таку відозву, публіковану в „Розбудові Нації” (ч. 9-10) за 1930 рік:

„Недавні героїчні зусилля народу нашого, скеровані на виборення та збудування Самостійної Соборної Української Держави, не дали нам бажаних наслідків. Непідготовані духово, мілітарне й політичне до великих завдань, що їх за час 1917-20 рр. поставила перед нами історія, ми не спромоглися дати належної відсічі ворогам і були змушені улягти їх силі. Українські землі поновно поділили між собою вороги, які стремлять закріпити над нами своє панування, здушити органічні розвоєві сили нашої нації та вбити її волю до самостійного державного панування.

„Московський імперіялізм, заховавшись під машкару червоної комуністичної доктрини, хижацьке розграбовує природні багатства нашого краю, гальмує його господарський розвиток, розбиває наш суспільний організм соціяльними антагонізмами, руйнує основну силу й джерело розвитку Української Нації – селянство, та отруює національний дух, традиції, уклад життя і родину догмою інтернаціоналізму.

„Польський імперіялізм, використовуючи ролю авангарду цивілізованого світу супроти східньо-комуністичного вандалізму, безкарно переводить на Західніх Землях України політику всебічного національного утиску, пере-Шкоджує господарському та культурному розвиткові краю та відбирає від Українського селянства його прадідівську землю, колонізуючи її своїми, ворожими українству, елементами.

„В боротьбі з українським народом московська і польська окупації вживають способів, хоч часом різних формою, але тотожніх змістом і цілями. „Московський комунізм, розперезаний у своєму одвертому варварстві, кривавим терором, розстрілами та засланнями нищить український елемент і цілою системою свого деспотичного управління з корінням вириває усякий прояв національної творчости і думки, – тоді, як польські окупанти, приховуючи свої насильства брехливою формулою зовнішньої законности й цивілізації, і собі ведуть послідовний наступ на українство з метою знищити та засимілювати його.

„Останні події на Західніх Землях України, коли польська влада допустилася нечуваного терору, катування та вбивств українського мирного населення – виразно вказують на схожість методів боротьби, яких вживає Москва та Польща у своєму стремлінні вбити живий організм Української Нації.

„Але даремні зусилля ворогів України! Московсько-польські насильства й терор лише скріплюють політичну силу українських народніх мас, сприяють їхній активізації та поглиблюють почування палючої ненависти до наїзників. Останніми роками назустріч ворожому походові українські маси активно висувають своє чоло і на удари відповідають ударами. З різних кутів наших просторих земель надходять вісті про масові вияви народньої революційности у вигляді численних підпалів большевицьких колхозів та польських маєтків, терористичного нищення представників окупаційної влади, економічних та інших саботажів, диверсійних актів і т. д. Зокрема останні події на Західніх Землях особливо яскраво вказують на зростаючий активізм народніх мас, а також на те, що ті маси, розділені штучними кордонами, але об'єднані спільною метою і волею до самостійного життя, – вживають майже однакових способів боротьби проти своїх ворогів.

„Намагання окупантів здушити революційних дух нашого народу не дають бажаних для них наслідків, бо жах терору має свої межі, поза якими він стає безсилий, зустрівши опір народнього гніву та пімсти. Вияви того революціонізму, поруч із тими загальними ускладненнями, в яких перебувають окупаційні режими, дають підстави передбачати, що недалеко вже той час, коли при відповідних умовах народня революційна стихія, закута в рамці організованости і творчого державницького змісту, знайде собі вихід у всеукраїнській революції, яка єдина може забезпечити нам досягнення нашого ідеалу – Самостійної Соборної Держави.

„Український націоналізм, який народився в вогні боротьби за незалежність України, в основу своєї визвольної політики поклав переконання, що всякі розрахунки на підтримку сторонніх чинників у нашій боротьбі проти окупантів не мають під собою ніяких підстав, коли ми самі не спроможемося досягти відповідного стану власної організованости та політичної відпорности. а сподівання використати допомогу одного окупанта проти другого – Москви проти Польщі, чи Польщі проти Москви – являють собою смертельну небезпеку для нашого визволення.

„З тих причин Організація Українських Націоналістів свою визвольну місію вбачає в організації народніх мас на окупованих землях, у виробленні в них активізму та підготовления їх до збройного зриву – національної революції. Тому сучасні вияви народнього революціонізму на українських землях ОУН трактує як конечну перехідну стадію до загальної революції, вважає їх доцільними та заявляє свою солідарність із творчими революційними чинниками, що проводять боротьбу на окупованих землях.

„Сучасне положення на окупованих землях та прийдешні завдання ставлять перед цілою Українською Нацією, а зокрема перед її політичним проводом, вимогу тісної консолідації, духової єдности та спільного напруження у підготовці революційної боротьби, в якій не сміє бути невтральних чи пасивних. На жаль, не всі українські політичні чинники так оцінюють важливість сучасного моменту. Такі факти, як деклярація політичних партій Західніх Українських Земель з приводу заворушень останнього періоду, або постава до польського терору з боку групи А. Лівицького, є зайвим доказом незрозуміння справжніх шляхів визволення з боку тих чинників, які мають претенсії вважати себе за провід нації. Вони ілюструють фатальну короткозорість представників відповідних партій і груп, хворобливу неміч їхньої волі, роз'їдженої умовами леґалізму та звичкою приладнюватися до окупаційних режимів, або на них орієнтуватися, але ніколи чинно поборювати.

„Організація Українських Націоналістів із почуттям прикрости підносить поведінку згаданих політичних чинників, а робить це з метою унеможливити на майбутнє подібні заяви льояльности до ворогів та індеферентизм, які загрожують розривом між провідними верствами та українськими народніми масами. ОУН підкреслює, що велику проблему національного визволення можна розв'язати не політикою компромісів, не стремлінням приладнатися до окупаційних умов під гаслом дочасних льокальних інтересів та зі страху перед жертвами, лише напруженим зусиллям цілого організму та арґументом збройної боротьби. Таке розуміння визвольної проблеми має бути для кожного українця символом його національної віри та дороговказом у всіх його починах для блага Української Нації.

„Український нарід на окупованих теренах, в обличчі грізної небезпеки, стоїть перед завданням утворити єдиний фронт боротьби проти окупантів, змагаючись за право життя, а тому без уваги на жертви. Українська еміґрація зобов'язана дати тим змаганням свою підтримку шляхом міжнародньої пропаґанди справи українського соборного визволення та тісним організаційним пов'язанням, щоб могти виконати перед нацією свою історичну місію. В душі кожного українця має бути викресане переконання, що визволення досягнемо лише через напружену боротьбу, організацію власних сил, активізацію духу нашого народу та його готовість запалити творчий вогонь національної революції.

„Це ж бо є той шлях, що, вже скроплений потоками народньої крови, приведе нас до нашої мети – Самостійної Соборної Української Держави.

Женева, листопад 1930 року.

Провід Організації Українських Націоналістів”.

В додатковій заяві, відповіді на закиди різних партійно-політичних противників, що нібито ОУН є комуністичною або німецькою чи польською агентурою, опублікованій у тому самому числі „Розбудови Нації”, Провід ОУН з усією рішучістю підкреслює:

„Разом із тим уважаємо за свій обов'язок раз назавжди заявити, що українські націоналісти ніколи не були й не будуть нічиїми аґентами – ні німецькими, ні большевицькими, ні фашистівськими, чи ще там якими. Так само зазначаємо, що ОУН з самого початку свого існування не брала ніяких грошей ні від німців, ні большевиків, ні від поляків, ні від чехів, ні будь-яких інших чужинців, а навпаки: існує на кошти Української Нації. І хоч кошти великі й хоч ОУН не змогла досі розвинути свою акцію в таких розмірах, як цього вимагає справа боротьби нашої нації за своє визволення, все ж ОУН у своїй діяльності незалежна від сторонніх чужинецьких чинників, а її розвиток є природній та з світлими виглядами на майбутнє. І ми горді своєю незалежністю від чужинців! І як віримо, що опертя на власні сили забезпечить нашій організації світлу будучність, то так само віримо, що й Українська Нація спроможеться власними силами добитися своєї мети, якщо всі українські патріоти переконаються, що лише вибраний нами шлях національної революції та збройної боротьби може привести нашу Націю до великодержавности. Правда, цей шлях тяжкий та вимагає великих жертв, але зате він запевняє нам перемогу над нашими ворогами”.

Лють і безсилля польської поліції

Роз'юшена розмірами та справністю саботажної акції, польська поліція кинулася арештовувати з-поміж українців усіх, кого лише можна було підозрівати в співучасті при саботажах. У той час українська преса була переповнена вістками звідусіль про масові ув'язнення українців і судові присуди, що ми їх навели в розділі „Арешти і судові процеси”.[139]

Очевидно, що той наш реєстр політичних процесів і головно ув'язнень, що їх у той час проводила серед українського населення польська поліція, далеко-далеко неповний. Це лише та невеличка частина, яка пробилася на сторінки української преси, бо в більшості випадків поліція не подавала до газет прізвищ арештованих та вживала всіх засобів, щоб українське громадянство і чужинці не довідалися правди. Чужинецька преса, користуючися звідомленнями своїх кореспондентів, які в той час були на українських землях, інформувала, що кількість ув'язнених польською поліцією українців сягає кількох десятків тисяч. А польський міністер внутрішніх справ Складковський заявив 10 січня 1931 року в польському сеймі, що в зв'язку з саботажною акцією українського підпілля літом і восени 1930 року заарештовано 1.777 українських громадян, з чого до 10 січня 1931 року 600 звільнено, інших затримано в тюрмі.[140] Подаючи такі дані, Складковський зазначив, що між арештованими є учні ґімназій, студенти університетів, учителі, священики, селяни і робітники.

Припинення саботажної акції

У жовтні 1930 року, після смерти Крайового Провідника ОУН сотн. Головінського, котрий був одночасно Крайовим Комендантом УВО, як бойового рамени ОУН, – Команда УВО видала наказ припинити саботажну акцію. Про це вона повідомила загал українського громадянства окремою відозвою, опублікованою нелеґальним виданням у Краю та в леґальних українських часописах за кордоном. Заокеанські часописи „Свобода” й „Америка” опублікували цю відозву під заголовком „Частинний виступ УВО”:

„Від кількох місяців на українських землях панує неспокій. У тому часі, коли на Східній Україні жертвою падуть большевицькі аґенти, на Західній Україні ми є свідками масових, саботажів проти польської держави, польських поміщиків та колоніялістів.

Перша акція УВО на Західній Україні, закроєна на ширшу скалю, була в 1922 році, коли-то масово палено фільварки польських поміщиків, роблено замахи на державні органи, карано провокаторів і зрадників та нищено державне майно. Тоді-то зреволюціонізовано цілий край і проти польської держави поставлено один фронт українського населення, що відмовлялося брати участь у виборах до польського сейму. Не зважаючи на переслідування з боку польської влади, великі втрати в рядах УВО, воно залишилося в пам'яті українського громадянства як прояв нашої сили; згадують його теж ляхи для перестороги перед випадками майбутности.

А оце другий раз мас місце т. зв. частинний виступ УВО. Такий частинний виступ мас на цілі організованим способом ширити неспокій в краю, паніку між польським населенням, ламати експансивного духа польського кресового[141]елементу, посіяти в нього зневіру в успішність оборони його державними органами перед наступом українського населення у крайньо ворожому напрямі до польської держави і нації, врешті викликанням неспокою й анархії посилювати за кордоном переконання про непевність границь польської держави та її внутрішню несконсолідованість, і маніфестувати протипольські настрої українського населення.

Зачалося від одірваних саботажів на маєтки відомих польських осіб – генералів, кол. воєводів, кол. міністрів тощо. Та швидко акція поширилася на всіх польських поміщиків без розбору і на колоністів та державні об'єкти. Чому звернено головну увагу на нищення майна польських поміщиків і колоністів? Передусім тому, що колонізація наших земель польськими зайдами, підтримувана польською державою, являється для нас найбільшою небезпекою, отже треба відстрашити польських колоністів від поселювання на українських землях, а друга, що при масовій акції це найліпший спосіб психічно впливати на маси українського селянського населення; пожежі, що їх наглядно бачать кілька, а то й кільканадцять сіл, пожежі майна безпосередніх ворогів нашого селянина, що забирають йому землю, більше переконують нашого селянина і мають на нього більший вплив, ніж, наприклад, атентати на органи державної влади, на незнаних їм людей.

Бажану ціль останні саботажі повністю досягнули. Правда, зачалися масові арештування, але вони не тільки не припинили їх, а вплинули на ще більше розгорнення акції. Щодня з різних сторін краю ішли телеграми про щораз то нові акти саботажу, занепокоювали органи державної влади і суспільність та звертали увагу закордону на відносини на українських землях. Неспокій ляхів зростав із коленим днем, перетворився в крайню ненависть до українців, у зневіру в акцію держави та настільки розбурхав пристрасті, що почулись заклики до спільного реваншу польського населення. Але тим тільки утруднювалося державну акцію пацифікації, бо збільшувалося заколот і замішання в краю, а кожний випадок реваншу в свою чергу компромі-тував польську державу. Щоб до цього не допустити, польська влада прий-няла надзвичайні засоби: з доручення Пілсудського до Львова приїхав віце-міністер Пєрацький з штабом урядовців керувати акцією пацифікації краю шляхом ліквідації УВО.

Та чергові масові арешти не лише не дали полякам бажаних успіхів, але якраз навпаки: саботажна акція набула виразно масового характеру. Польська влада ніяк не могла опанувати ситуації і то не лише в розумінні здушення саботажної акції, але й стримування польських елементів. Останні таки почали допускатися поодиноких актів реваншу на спокійному українському населенні, ще більше завогнюючи пристрасті та збільшуючи хаос. До того всього це діялося в час дуже напруженого внутрішнього польського становища, спричиненого боротьбою Пілсудського з сеймом та з передвиборчою акцією. Влада стає бeзрадна; ввесь її апарат є зайнятий масовими ревізіями, арештами, слідством, тюрми переповнені; а саботажі продовжуються.

Не зупинили їх і карні експедиції військові і поліційні, що їх вислано на українські села. І от у добі загального миру польська влада думає завести на українських землях вийнятковий – воєнний стан і негайні суди.

Такий нинішній стан. Ми дійшли до кульмінаційної точки. Наша ціль досягнена: викликано потрібне моральне враження між українським загалом і між ляхами й чужинцями; завдано ворогові великих моральних та матеріяльних втрат, а врешті бойовики виявили технічну справність, про що свідчить обставина, що за ввесь час акції ні одного з них не спіймано на гарячому вчинку.

Тому акцію масових саботажів тепер припиняємо”.[142]

ЕКСПРОПРІЯЦІЙНІ НАПАДИ В 1930 РОЦІ

Напад на поштовий віз під Бібркою

У пляні розгорнення широкої бойової акції ОУН-УВО сотн. Ю. Головінський призначив окреме завдання і для боївки УВО, керівником якої був Зиновій Книш-„Ренс”, недавній бойовий референт при Крайовій Команді УВО. Цій клітині УВО було доручено виконати експропріяційний напад на поштовий віз під Бібркою. Плян нападу дбайливо й заздалегідь з усіма деталями виготовив був сам сотн. Головінський. Докладні інформації про пересилку поштових грошей він одержав від свого свояка, який працював як урядовець у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участи в революційній боротьбі українського підпілля, бажав таким способом прислужитися тій боротьбі, з якою він симпатизував. Його поліція не викрила.

Напад виконано в полудень 30 липня 1930. Гриць Пісецький загинув у бойовій акції УВО під Бібркою 3О.7.1930 року, а вчинили його бойовики: Зиновій Книш-„Ренс”, Юрій Дачишин-„Кришталь”, Микола Максимюк-„Кох” і Гриць Пісецький. Бойовики засіли в ліску, крізь який проходила дорога від залізничної станції до містечка. Один із них, Максимюк, заховався на краю ліска, щоб стежити й дати знак, коли над'їде підвода з грішми. На даний ним знак три інші бойовики вискочили зі схованки й затримали підводу, яка перевернулася в рів. Польський поліцист, який конвоював підводу, намагався чинити спротив і згинув від куль бойовиків, а візник утік. Як пізніше подавала польська преса, бойовики забрали гроші на суму 26.000 золотих, одначе тому, що вони були в монетах, забрано в наплечники тільки частину здобичі. Решту грошей бойовики заховали в дуплі старого дуба.

Напад відбувся швидко й, забравши гроші, бойовики відійшли. При цьому вони завважили, що немає з ними Максимюка, який повинен був до них приєднатися. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, друзі почали за ним шукати. А тим часом візник заалярмував поліцію і коли три бойовики, не знайшовши Максимюка, вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Бойовики кинулися до лісу, намагаючись заховатися перед кулями. Двом із них – Книшеві й Дачишинові пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе. Максимюк, виконавши своє завдання тим, що дав знак, коли над'їжджала підвода, негайно вийшов з ліска й повернувся до Львова, про що не знали його друзі.

Напад під Бібркою відбився великим відгомоном у всій польській пресі. Використовуючи ту дрібну обставину, що Гриць Пісецький був одягнений у пластову сорочку, польська влада розв'язала молодечу виховну організацію „Пласт” під претекстом, що, мовляв, участь пластуна Гриця Пісецького, як члена УВО, в нападі на поштовий амбулянс є доказом „Пласт” виховує бойовиків УВО.[143]

Намагаючись викрити виконавців нападу під Бібркою, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув'язнених методи жахливих побоїв і нелюдських тортурів. Жертвою цих методів упав, між ін., Юрій Дачишин-„Кришталь”, бо учасник нападу Максимюк не міг витерпіти мук і під час допитів виявив теж Дачишина, як одного з співучасників нападу. Допитуваний „Кришталь” рішуче заперечував свою приналежність до боївки й причетність до бібрецького нападу, а, намагаючись звільнитися від нелюдських катувань з боку польської поліції, склом перерізав собі жили. Одначе, його врятовано від смерти.

Судова розправа відбулася через рік пізніше. Вона називалася „справою Богдана Кравціва і 13 товаришів”, тому, що крім виявлених трьох учасників нападу, на лаву підсудних посаджено 8 здогадних співвинних у підготов! нападу, зглядно в допомозі виконавцям нападу та переховуванні їх. Суджено також Богдана Кравціва і Зенона Пеленського, як здогадних головних провідників Організації Українських Націоналістів, яка, згідно з свідченням „спеца від українських справ” Івахова, була „політичною надбудовою УВО”. Учасники нападу під Бібркою були засуджені: Юрій Дачишин-„Кришталь” на кару смерти, замінену президентом на 20 років тюрми; Зиновій Книш на 6, а Микола Максимюк – на 15 років тюрми.

Напад на поштовий віз під Белзцем

Цілком інший вислід мав напад на поштовий віз під Белзцем, що його зорганізував і особисто керував його виконанням бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН Зенон Коссак.

Напад відбувся увечері 28 жовтня 1930 року. На поштовий амбулянс, що віз гроші з Томашева Люблинського до Белзця, в ліску перед Белзцем засіло п'ять бойовиків ОУН, між ними керівник нападу Зенон Коссак. Коли віз наблизився до засідки, бойовики вискочили з хованки і під загрозою револьверів зупинили ескорту та зажадали видачі грошей. З наказу ескортуючого поліціянта візник почав тікати, а тоді бойовики засипали амбулянс пострілами. Візник Станіслав Гупка згинув на місці, поліціянт Іґнацюк був важко поранений. Бойовики забрали готівку в сумі 13.720 злотих і зникли,

Повідомляючи про цей напад, Польська Аґенція Телеграфна поінформувала, що поліція веде енерґійне слідство, щоб викрити організаторів і виконавців нападу. Але їй не пощастило подати прізвищ тих бойовиків ОУН, бо поліція ніколи не виявила учасників нападу.

Правда, з цієї причини напад боївки ОУН на поштовий віз під Белзцем був майже невідомий не лише ширшому загалові українців, а й широким колам членства ОУН. Напад під Бібркою став широко відомим тому, що в ньому згинув бойовик УВО Гриць Пісецький, пам'ять якого опісля вшановувано кожного року в річницю його смерти, а після нападу відбувся голосний політичний процес. На цьому процесі одного з учасників, Юрка Дачишина-„Кришталя”, як уже сказано, засуджено на кару смерти, замінюючи її на кару 20 років тюрми. У зв'язку з цим процесом вся українська, а також чужинецька преса широко писала про самий напад і його виконавців. Напад на поштовий віз під Белзцем не спричинив жадного політичного процесу, нікого за нього не суджено, ніхто з бойовиків ОУН не згинув і поліція ніколи не довідалася про прізвища його виконавців. Одначе, цей напад тим не менше гідний відмічення в історії бойової діяльности ОУН, бо це був перший „екс”[144], зорганізований і проведений бойовим референтом ОУН, до того ж зорганізований і виконаний взірцево.

ЗАМОРДУВАННЯ КРАЙОВОГО ПРОВІДНИКА ОУН

СОТНИКА ЮЛІЯНА ГОЛОВІНСЬКОГО

Найважчим для ОУН ударом, що його завдала польська поліція, було замордування сотника Юліяна Головінського, який, об'єднавши в своїх руках пости Крайового Провідника ОУН і Крайового Коменданта УВО та користуючись великим авторитетом серед усіх членів крайових частин обидвох цих організацій, успішно започаткував справжнє злиття УВО й ОУН в одну формацію.

Саботажна акція і зокрема напад на поштовий віз під Бібркою спричинили масові ув'язнення українців, що їх польська поліція підозрівала в революційній діяльності УВО-ОУН. Серед арештованих, одначе, не було Ю. Головінського: поперше тому, що він знамените законспірував був свої стосунки до революційної дії УВО-ОУН, а подруге просто тому, що саме в той час масових арештувань він нелеґально виїхав був за кордон на розмови з полк. Євгеном Коновальцем.

Головною причиною виїзду сотн. Ю. Головінського на нараду з полк. Коновальцем у Відні була проблема постави ОУН до недалеких виборів до польського парляменту. Партійні діячі УНДО, а також УСРП звернулися були до УВО-ОУН з проханням, щоб організаційні кадри підтримали їхні намагання здобути під час виборів посольські мандати. Своє прохання згадані партії мотивували тим, що здобуття українцями більшої кількости посольських і сенаторських місць у польському парляменті є корисне для української справи. Давніший Крайовий Комендант УВО, полк. Р. Сушко, поставився до прохання позитивно, натомість сотн. Головінський зустрів пропозицію політичних партій з виразним застереженням. Отож, щоб ґрунтовно обговорити це питання і зайняти до нього правильну поставу, сотн. Ю. Головінський і полк. Р. Сушко виїхали на початку вересня 1930 року до Відня на розмови з полк. Є. Коновальцем.

У висліді наради прийнято постанову, що членство ОУН-УВО дасть повну підтримку українським леґальним партіям у виборчій кампанії, але за умов, що ті партії: а) об'єднаються для виборів в один український виборчий бльок і цим чином протиставлять полякам не окремі партії, а національне об'єднання і б) що українські партії вистерігатимуться у своїй виборчій кампанії всяких угодовецьких та льоялістичних заяв і зберігатимуть гідну поставу.[145]

Повернувшися з Відня після наради з полк. Коновальцем, сотн. Головінський прийняв запрошення проводу УНДО особисто зустрітися для обговорення справи. 20 вересня він зайшов до приміщення УНДО у Львові, де його зустрів секретар об'єднання д-р Любомир Макарушка, який попросив сотника зайти другий раз вечором, бо інших членів ЦК УНДО ще немає. В той час хтось телефонував, запитуючись українською мовою, чи в приміщенні УНДО немає сотн. Головінського. Замість заперечити, д-р Макарушка намагався довідатись від незнайомого, хто запитує, але відповіді не одержав. У дальшій розмові з сотн. Головінським д-р Макарушка згадав йому, що хтось телефоном запитував про нього. Почувши це, сотн. Головінський негайно вийшов з приміщення УНДО, але при дверях зустрівся з поліційними аґентами, які арештували його.

Не було сумніву, що сотн. Головінського хтось видав польській поліції. Але хто? Спершу підозріння звернулося було проти управи УНДО, а зокрема проти д-ра Любомира Макарушки, бо ж це вони запросили сотника до свого бюра на розмову. Щойно три роки пізніше, коли виявлено аґентурну службу для польської поліції Романа Барановського, справа вияснилася. Крайового Провідника ОУН сотн. Юліяна Головінського виявив і віддав до рук польської поліції Роман Барановський, колишній бойовик УВО, а пізніше польський поліційний аґент і провокатор.

Розкриття юдиної роботи Барановського вияснило й іншу загадку, що її не можна було розв'язати протягом трьох років: як це сталося, що польська преса, разом із повідомленням про ув'язнення сотн. Головінського, подала поліційні інформації, що він був організатором багатьох „ексів” УВО і що кілька місяців тому він перейняв пост Крайового Коменданта УВО й Крайового Провідника ОУН.

На підставі інформацій свого провокатора Романа Барановського польська поліція мала певні відомості про становище й працю сотн. Головінського в ОУН-УВО, одначе, вона не мала абсолютно жадних об'єктивних доказів на те, й тому не могла поставити його перед суд. У польському судівництві зберігалася бодай сповидність об'єктивного доказового поступування і тому поліція мусіла б довести, що сотн. Головінський справді провинився такими вчинками, що їх йому закидається. Тим більше, що арештований нібито за провини у зв'язку з саботажною акцією і нападом під Бібркою Юліян Головінський повинен був стати перед судом присяглих, де подання доказів вини грало вирішну ролю. Щоб цю вину довести, поліція мусіла б погодитися на те, що на суді виступив би в ролі свідка її провокатор Роман Барановський. Одначе, поліція і не думала виявляти такого цінного співробітника, а з другого боку – вона ніяк не могла погодитися з тим, щоб сотн. Юліян Головінський вийшов на волю у висліді судового присуду, що давав би звільнення від кари. Тому вона вирішила замордувати його потайки, без суду, інсценізуючи справу так, що нібито Головінський утікав і був застрілений під час утечі.

Після заарештування сотн. Головінського польська поліція відвезла його до своїх казематів, приховавши перед сторонніми людьми місце його ув'язнення та не допускаючи до нього ні оборонців, ані свояків. Одначе, десятиденне тортурування в'язня не принесло поліції ніякої користи: Юліян Головінський до участи в дії ОУН-УВО не признався, ані тим більше жадних зізнань про інших членів ОУН не подав.

30 жовтня 1930 року поліція перевезла сотн. Юліяна Головінського до Бібрки, нібито для конфронтації зі свідками, які мали б ствердити, чи він був учасником нападу. Там, на місці нападу, о 7-ій годині вечора, закутого в кайдани в'язня прив'язано до дерева і вбито трьома пострілами з револьвера: два з них поцілили жертву в груди, а один у чоло.

Ще того самого дня польська телеграфна аґенція ПАТ опублікувала таке повідомлення:

„Сьогодні в Бібрці, на зарядження прокурорської влади, відбулася конфронтація Юліяна Головінського, коменданта УВО, запідозреного в приготуванні нападу на поштовий амбулянс під Бібркою в липні ц. р., зі свідками подій та іншими особами, які мали встановити тотожність виконавців нападу. Під час повороту з Бібрки до залізничної станції Глібовичі, Головінський скористувався тим, що один із поліцаїв ескорти затримався, ударив кулаком другого й хотів утекти. В погоню кинувся інший поліціянт і вистрілив шість разів у слід за Головінським; одна куля поцілила Головінського в голову та поклала його трупом на місці”.

Але польська преса подала, на підставі зізнань поліцистів, також інший опис випадку:

„Після конфронтації обидва поліційні функціонери вибралися з Головінським до залізничної станції у Глібовичах. Коли о 7-ій годині вечора вони були вже недалеко букового лісу, в якому було виконано напад на поштовий амбулянс, один із поліціянтів затримався на хвилину, а другий пішов далі з Головінським. Коли Головінський побачив, що з ним іде лише один поліцист, вдарив його кулаком в обличчя. Запаморочений поліцист посковзнувся на болоті й упав. Це використав Головінський і кинувся тікати. Заки поліціянт, що залишився позаду, і той, що впав, зорієнтувалися, Головінський віддалився від них на кількадесят кроків. Обидва поліцисти кинулися в погоню. Під час утечі Головінському перешкоджав плащ і він хотів скинути його. Це примусило його зупинитися, а тоді поліцисти наблизилися до нього й один поліцист вистрілив один раз, а інший сім разів. Одна з куль попала Головінському в голову і він помер на місці”.

Як бачимо, в цих польських повідомленнях є явна суперечність, бо в одному з них кажеться про шість пострілів, що їх віддав третій з ескортуючих поліціянтів, а в другому вже лише про двох конвоїрів-поліціянтів, з яких один нібито вистрілив раз, а другий – сім разів. Та найважливішим є те, що коли тіло загиблого передано його дружині для поховання, то на ньому знайдено три рани від револьверових куль: дві на грудях і одну на чолі. Це переконливий доказ, що до Головінського поліція стріляла з близької віддалі і спереду, а не з-заду, як то мало б бути, якщо б вона справді стріляла за втікачем. Отож, у цьому випадку польська поліція вчинила пляноване нікчемне вбивство, стріляючи до закутого в кайдани та прив'язаного до дерева українського політичного в'язня.

Тіло сотн. Юліяна Головінського поховано 2 листопада 1930 року на цвинтарі в Глібовичах, у присутності лише його дружини, двох дочок і брата. Ховав місцевий парох о. Бобовник.

У своєму повідомленні про смерть сотн. Ю. Головінського з жовтня 1930 р. Команда УВО подала:

„Бойовики! Згинув найкращий з-поміж нас: згинув найближчий друг і Ваш Комендант”.

Натомість Провід ОУН у своєму офіціяльному повідомленні про загибель сотн. Ю. Головінського[146] подав лише, що загинув „визначний член Організації Українських Націоналістів”, додавши до того: „Польська преса подавала, що Головінський здавна грав провідну ролю в УВО, що це він зорганізував замах на президента Войцєховського, вбивство куратора Собінського та різні напади на поштові амбулянси. Рівно ж польська поліція твердила, що Головінський зорганізував напад на поштовий амбулянс під Бібркою, що перед кількома місяцями він мав перебрати Крайову Команду УВО від Сеника. Крім того, мав бути також провідником Організації Українських Націоналістів на Західній Україні”.

„ПАЦИФІКАЦІЯ”

Свідома свого безсилля в боротьбі з українським революційним підпіллям, польська окупаційна влада, наслідуючи московських большевиків, вирішила застосувати супроти українського населення методу масового терору. Тій акції, заплянованій польським урядом і виконаній відділами польської поліції та війська, акції масового, варварського терору супроти безборонних людей, – дано офіціяльну назву „пацифікація”, себто „заспокоєння”, „привернення спокою”. Одначе, поведінка тих карних відділів була в очах українців і в понятті вільного світу варварськими оргіями здичавілої солдатні супроти безборонного населення, ініційованими й схваленими урядом – автором „пацифікації”.

„Пацифікація” Галичини з доручення польського уряду почалася в половині вересня 1930 року. До акції вжито членів поліційної школи в Мостиськах біля Львова, поліційні відділи з корінної Польщі, в кількості 2.000 поліціянтів, та ескадрони кавалерії 6-го корпусу польської армії. Ті поліційні й військові збройні відділи, поділені на групи по 50 до 150 людей, і вислано для „акції” в терені під проводом місцевих станиць польської поліції. Користуючися вказівками місцевих поліцистів, карні відділи оточували, звичайно вночі, обране для „спацифікування” село, пильнуючи, щоб населення не втекло в ліси. Вдосвіта одна частина починала „ревідувати” домівки українських культурних та економічних установ, а друга виловлювала свідоміших селян за списком, виготовленим заздалегідь місцевою станицею польської поліції.

„Ревізії” були насправді варварським плюндруванням культурних та економічних надбань місцевого українського населення. В читальнях „Просвіти”, в домівках кооперативних крамниць та в приміщеннях усіх інших сільських культурно-освітніх установ польські поліціянти та польська солдатня нищили всю обстановку, виривали й ламали двері й вікна, зривали й рубали сокирами долівки, скидали на купу книжки з бібліотек, мистецьке приладдя театральних гуртків та оркестр, а в кооперативах нищили товари таким способом, що змішували разом муку, сіль, цукор, збіжжя тощо, і поливали їх нафтою, „Мистецтвом” цього варварства поляки перевершили справжніх вандалів з часів глухого середньовіччя. Такі „ревізії”, себто вандальське руйнування, переводжувано й по приватних помешканнях активніших громадян.

У той самий час інша частина карного відділу виконувала екзекуції над населенням села. З гурту зігнаних за списком людей польські садисти викликали по одному, зривали з нього одежу й білизну, кидали на долівку й, притримували жертву за руки й ноги, катували нагаями, даючи від 25 до 100 ударів, або й більше, залежно від того, наскільки дана людина була активною в українському громадському житті. Коли катований млів, його відливали водою і продовжували екзекуцію, зі звірячою насолодою примушували жертву кричати „нєх жиє Польска!”

Жертвою катувань падали всі місцеві українські інтеліґенти та свідоміші селяни, які брали участь у праці „Просвіти”, „Рідної Школи”, в українській кооперації чи інших українських установах, а в тому й священики, жінки, старі й навіть діти. Наприклад, 60-річний Іван Панчишин, справник кооперативи в Яворові-Наконечнім дістав 200 нагаїв, а 85-річний Іван Щебиволока з Денисова, повіт Тернопіль – 100 нагаїв; у Швейкові, повіт Підгайці, побито дружину Василя Дутки, яка була породілею. Часто практиковано поголовне катування. Так було, наприклад, у селі Розкошниці, повіт Збараж, та в Чернилові Руському, повіт Тернопіль: ескадрон уланів, погрожуючи кулеметами, зігнав усе населення на майдан, вилучив дітей понижче 13 років життя, а всіх інших почав катувати за чергою, не розбираючи, чи це жінка, чи дівчина, чи літня людина. На смерть закатовано: у Чижикові біля Львова 17-річного Матвія Параньку, у Гаях біля Львова 18-річного Михайла Тютька, у Селиськах, повіт Бібрка, 30-річного Дмитра Підгірного.

Третім засобом „пацифікації” був грабіж українського населення. Начальник громади був зобов'язаний на протязі кількох годин доставити поліційному чи військовому відділові, який переводив у селі „пацифікацію”, визначену кількість продуктів та домашніх тварин: вівса для коней, яєць, гусей, курей тощо. Все це забирала собі дана частина грабіжників без жадної винагороди, примушуючи громадську управу списувати заяву, що карний відділ зразково поводився в селі й за харчі заплатив належну оплату. Ті грабіжницькі контрибуції були дуже великі і до військових магазинів звожувано пограбоване в українських селян добро вантажними автами.

По містах „пацифіковано” тим способом, що українські установи знищувало „самочинно”, але під охороною польської поліції, вуличне шумовиння, а всіх активніших українських громадян арештовувано й катовано на поліційних станицях. Арештованих було в той час стільки що ними були переповнені не лише в'язниці, а й деякі військові касарні.

У наслідок важких побоїв під час „пацифікації” померли: Антін Сновидович, 64 роки, з Підгородища, повіт Бережани, Михайло Кіцера з Коцурова, повіт Бережани, Михайло Горин з Руди, повіт Бібрка, 35-річний Михайло Литвинець із Тязева, повіт Станиславів, 46-річний учитель Петро Смолій з Медини, повіт Збараж, війт Онуфрій Дичко з Вівся, повіт Підгайці, мґр. права Володимир Кульматицький з Городища, повіт Бережани.

У тій погромницькій варварській акції брали участь не лише польська поліція і військо, а й польські „стшельци”, тобто молодь місцевих польських колоністів, члени „спортового” товариства „Стшелєц”, і місцеві польські інтеліґенти, зокрема ж польські студенти.

Ув'язнення українських послів

У той самий час заарештовано й українських послів до польського парляменту й перевезено до тюрми в Бересті Литовському, де вони просиділи кілька чи кільканадцять місяців. Деякі з них були опісля суджені за „протидержавні промови”.

Але ув'язнення українських послів не мало ніякого зв'язку з саботажною акцією ОУН-УВО. Українські леґальні партії окремою заявою негайно відмежували себе від усякої революційної діяльности українського народу, засудили цю діяльність і склали вислови льояльности до польської держави. Ніхто з польських чинників не закидав їм якої-небудь співучасти в саботажах і в революційній дії ОУН-УВО. Арештування і ув'язнення українських послів, як і таке ж ув'язнення в той час тих польських послів, що були в виразній опозиції до Пілсудського, – були викликані плянами групи Пілсудського здушити всяку опозицію з допомогою жорстокого терору й у витвореній ним ситуації страху провести вибори, які дали б повну перемогу для тієї групи. Вирівнюючи порахунки з неприхильними собі польськими партіями, польський режим Пілсудського вирішив стероризувати також українські партії й усе українське громадянство.

І власне арештування, ув'язнення та суди за „протидержавну діяльність” українських послів, які абсолютно жодної революційної дії не вели, а навпаки, заявляли свою льояльність до польської держави, – доводять, що польський уряд зорганізував „пацифікацію” українського населення незалежно від саботажної акції ОУН-УВО. Революційна діяльність ОУН-УВО тільки пригадала полякам і всьому світові, що українці вміють відповідати на удари, завдані їм окупантами.

СВІДЧЕННЯ ЧУЖИНЦІВ ПРО „ПАЦИФІКАЦІЮ”

Кореспондент англійської газети „Манчестер Ґардієн”, який особисто побував у Галичині, свідчить у своєму звідомленні з 21 листопада 1930 року:

„Львів, Східна Галичина, п'ятниця. – Важко побитих 11 українських селян лежать тут у малому, скромному українському шпиталі. Це лише кількох із безлічі жертв того, що урядове називається „пацифікація Східньої Галичини”. Цих одинадцять селян так змасакровано по голій задній частині тіла, що дослівно м'ясо було однією посіченою масою. З почуттям жаху й огиди, але в свідомості, що я не смію відмовитися власними очима побачити той безсумнівний доказ, я попросив ввічливих монахів, які доглядають покатовані жертви, щоб вони показали мені покалічення. Вони зняли перев'язки й підкладки з вати і я власними очима побачив посиніле живе тіло, збите чотири чи п'ять тижнів тому в одну безформну масу. Я маю фотографії тих покалічень.., Селяни по селах перелякані і не відважувалися говорити. Того, хто намагається випитувати їх, поліція арештує й не дозволяє шукати правди... Містер Фарсон, кореспондент „Чікаґо Дейлі Нюз”, і я сам були переслідувані бандою шпигунів, що їх ми швидко навчилися пізнавати. Між ними була одна дівчина в ґумових чоботях, яка проводила свій час переважно в почекальні готелю Жоржа. Містера Фарсона поліція притримала в селі Гаї, де поляки вчинили найжорстокіші свої звірства, де скатовано багато українських селян, а один із них конав від побоїв... Покатовані лежать у власних хатах, без відповідного лікарського догляду, бо українським лікарям не дозволено відвідувати такі села. Ці села польська поліція так дбайливо береже, що жодна санітарна допомога не можлива. Унеможливлено також вести розсліди, що їх почали самі українці, щоб ствердити кількість убитих і покалічених, бо кожного, хто пробує це зробити, поліція арештує і, якщо він є польським громадянином, відводить до тюрми ... Всі покатовані селяни, шо їх я бачив, є цілком невинні. Навіть поляки не висувають супроти них жодних обвинувачень. Селян катовано в таких повітах, де ніколи жодних підпалів не було”.

Кореспондент канадійської газети „Манітоба Фрі Прес” д-р Дей звітував на сторінках тієї газети з 24 грудня 1930 року:

„Під час однієї моєї поїздки до Галичини мою увагу притягнули до себе нелюдські відносини в тому краю: у багатьох містах і селах польська поліція зганяла українських селян і жорстоко катувала їх без жадної видимої причини. Я вибрався в терен як лікар. В одному селі я знайшов п'ятнадцять скатованих українських селян. Польські лікарі відмовили їм лікарської допомоги, а українських лікарів, які намагалися їх обслужити, не допущено до них. Я заходився їх лікувати разом із чотирма іншими медиками, але під час праці нас усіх арештовано, запроторено до тюрми й обвинувачено в шпигунстві. Нам не дозволено порозумітися між собою, ані з адвокатом. Зроблено спробу закинути нам революційну діяльність, шпигунство в користь німців, у користь большевиків, чи врешті кинено закид, що ми вдаємо з себе висланців Ліґи Націй. Нас звільнено щойно після 24 годин на інтервенцію британської амбасади”.

„Жіноча Міжнародна Ліґа Миру і Свободи” вислала до Галичини свою секретарку паню Шіпкінс, разом з австрійкою Г. Оппенгаймер, для того, щоб вони простежили справу „пацифікації”. Пані Шіпкінс подала у своєму звідомленні низку перевірених нею фактів польського варварства і в своїх висновках заявила:

„Головно мусимо підкреслити таке: поперше, що так звану „пацифікацію” проводили з жорстокістю, яку можна порівняти хіба з вчинками башибузуків на початку 19-го сторіччя на тодішній турецькій території; подруге, ці насильства не були карою за певні провини, їх роблено без суду, масово, на всьому населенні; потретє, ці насильства роблено з наказу влади за певним пляном і їх не можна вважати вибриками нижчих установ; почетверте, жертвам не дано жодної лікарської допомоги; поп'яте, влада зробила все, щоб унеможливити зіставлення докладних звідомлень чи статистичних даних щодо карних експедицій”.

СВІТОВИЙ ВІДГУК НА ПАЦИФІКАЦІЮ

Інформативно - політична акція ОУН у світі

Провід Організації Українських Націоналістів вирішив використати злочинну польську „пацифікацію” українського населення в Галичині для того, щоб звернути увагу всього культурного світу на ненормальні відносини на Сході Европи, а при тому спопуляризувати на Заході державницькі змагання українського народу. З тією метою Провід ОУН організував усі свої сили, щоб збирати доказові матеріяли про польські звірства під час „пацифікації” і розсилати їх для інформації та використання в пресі до всіх українських редакцій на чужині та до чужинецьких редакцій в Европі й Америці. До тих звідомлень додавано інформації про українську справу, становище українського народу під чужими окупаціями та про визвольну боротьбу українців у минулому й сучасному. Пресові бюра ОУН у Женеві, Берліні, Лондоні й Брюсселі видавали окремі бюлетені німецькою, англійською та французькою мовами, описуючи польські злочини; крім того, були видані цими трьома світовими мовами, як також чеською і литовською, а для українців українською, окремі „чорні книги” – збірники документів про варварства польської „пацифікації”.

Протестаційні акції українців

З ініціятиви й під керівництвом клітин ОУН поведено в той час протестаційну акцію українців у своїх країнах і в усіх місцевостях світу, де тільки жили наші земляки. Акція протесту проти польських злочинів у Галичині була особливо широко проведена в США і Канаді. Тисячі українців з більших міст Америки й Канади маршували вулицями з українськими національними прапорами та з відповідними транспарентами, які інформували населення даних країн про негуманні й некультурні вибрики й злочини польської солдатески на українських землях, окупованих Польщею. Схвалені учасниками протестаційних маніфестацій резолюції й меморіяли пересилано до Ліґи Націй, урядів США, Канади, Англії, Франції й інших eвропейських держав, а для інформації — до редакцій місцевих чужинецьких газет, які з цього приводу друкували додаткові повідомлення про демонстрації та причини протесту українців.

Акція Проводу ОУН на форумі Ліґи Націй

Для завершення тих акцій Провід ОУН подав у листопаді 1930 року меморандум до Ліґи Націй, а в грудні того ж року ноту, меморандум і супровідного листа з різними матеріялами до міністерств закордонних спрсв 27 держав: Австрії, Бельґії, Великобрітанії, Болгарії, Еспанії, Естонії, Фінляндії, Франції, Греції, Угорщини, Італії, Японії, Латвії, Литви, Голляндії, Румунії, Швайцарії, Швеції, Чехо-Словаччини, Юґославії, Канади, США, Єгипту, Туреччини, Арґентіни, Ірляндії, Ватикану. У ноті підкреслено ненормальний стан на окупованих Польщею українських землях, де польська влада проводить нелюдську „пацифікацію” мирного українського населення, згадано про зобов'язання Польщі щодо національних меншостей, накладених на неї міжнароднім договором, що його ґарантувала Ліґа Націй, і вказано на те, що Польща постійно порушує взяті на себе зобов'язання. А тому й була поставлена вимога, щоб Ліґа Націй: а) перевірила подані факти послідовного, глибокого порушування Польщею прийнятих нею зобов'язань і зокрема акцію польського уряду проти українського населення, названу „пацифікацією”, та видала свій осуд; б) зобов'язала польський уряд дати жертвам „пацифікації” належне відшкодування і в) визнала Польщу нездібною виконувати даний їй мандат над українськими землями та відібрала від неї цей мандат і признала українським землям самостійність. У меморандумі з'ясовано цілість української проблеми, часткою якої є українська проблема в Польщі, підкреслюючи політичне, економічне та стратегічне значення для миру й безпеки в Европі самостійної Української Держави, як чинника рівноваги на Сході Европи й заборола перед аґресією Москви.

У супровідному листі Проводу ОУН коротко з'ясовано суть і мету боротьби українського націоналізму та Організації Українських Націоналістів, як організованого керівника національно-політичних змагань українського народу, при чому звернено увагу на єдність і неподільність цього народу, штучно й силою поділеного ворожими окупаціями.

З ініціятиви ОУН подібні меморіяли до Союзу Народів і до урядів окремих держав подали також різні українські організації й установи з різних країн світу. Полк. Є. Коновалець, як Голова Проводу ОУН, особисто сконтактувався з українськими політичними діячами в Західній Україні і спонукав їх до того, що в акцію на форумі Ліґи Націй включилася також Українська Парляментарна Репрезентація в Польщі. Таким чином було досягнено однозгідного наступу на міжнародньому форумі в обороні прав українського народу з боку революційного й леґалістичного секторів.

Чужинецька преса про „пацифікацію”

Польська „пацифікація” українського населення в Західній Україні знайшла дуже голосний відгомін у пресі всього культурного світу. На сторінках „Розбудови Нації” та у виданій Проводом ОУН брошурі „На вічну ганьбу Польщі” зареєстровано кількість більших статтей, надрукованих у чужомовній пресі: у Німеччині – 312; в англомовній пресі Великобрітанії, США й Канади – 165; у Чехо-Словаччині – 40; в Італії – 20; у Франції – 20. У тих статтях, писаних чужинецькими журналістами, з'ясовано варварську поведінку польської поліції і солдатески супроти безборонного українського населення, відмічено слушність політичної і культурної боротьби українського народу за свої права, виявлено методи польського гніту й винищування політичних, культурних та економічних надбань українського народу й рішуче затавровано польський уряд за стосування ним „пацифікації” до європейського народу в 20-му сторіччі. Просторі звідомлення і статті про польські злочини в Західній Україні, з засудженням поляків, надрукувала теж японська преса та інші. Крім цих більших статтей, майже в усій чужинецькій пресі вільного світу появилися були тисячі коротких дописів і нотаток.

Ми зацитуємо кілька уривків із статтей чужинецької преси, які зілюструють тодішні її настрої:

Чеська газета „Право Ліду” з 18 жовтня 1930 року подала в статті д-ра В. Харвата такий опис польської „пацифікації”.

„У добу розквіту своєї популярности Пілсудський говорив про потребу згоди з українцями, засуджував вибрики польського шовінізму та марив про створення польсько-української унії, яка сягала б від Балтики аж по Чорне море. Гарні слова перепліталися з чарівними снами в його політичних комбінаціях, одначе в них не було щирого бажання спокійно вирішити українсько-польський спір... Українська парламентарна політика обмежувалася протестами і демонстративними політичними й культурними домаганнями. Проте громадська праця з кожним роком ставала плідніша й успішніша... Праця тих культурних і господарських інституцій зустрілася з неґативною оцінкою польської влади. Всі домагання порозумітися з українцями були унеможливлені диктаторським режимом, а українське питання дістало небезпечне для мирного розвитку стосунків у Східній Галичині забарвлення. У поліційній атмосфері розвинулася підпільна терористична українська організація... Коли в серпні ц. р. на галицькій землі почали виникати пожежі панських маєтків та селянських господарств, польська шовіністична преса записала всі ці пожежі на рахунок таємної української організації... До пожеж на провінції незабаром приєдналися бомбові атентати і саботажі, зокрема на залізницях, які у відплату викликали напади з боку польської академічної молоді на українські інституції у Львові. Польська шовіністична преса почала скажений наступ на українців та закликала владу до найгостріших репресій... Засліплений перемогою своєї капральщини над польською демократією, Пілсудський почав „заспокоювати” Східню Галичину на зразок, колишньої царської влади. Він вислав до Східньої Галичини своїх уланів, щоб „пацифікували” українське громадянство. Ці карні експедиції скоро поширили навколо себе жах і одчай. Куди вони прийшли, всюди відзивалися плач і стогін. Улани вривалися до приватних домів, до бюр культурних, установ, до кооперативних товариств, шукаючи за зброєю, вибуховими матеріалами, прокламаціями та забороненою літературою. Хто відважився протестувати, той був битий або приголомшений прикладом рушниці та був радий, якщо після „допитів” залишився живим... Поліційні й уланські відділи оточували українські села, скликали запідозрених українських хліборобів і – катували їх. Кожний запідозрений одержував від 50 до 100 ударів по голому тілі, прикритому мокрим рядном. Перед відходом з села, карна експедиція примушувала громадський уряд скласти письмове свідчення, що улани гарно поводилися і платили за харчі, хоч насправді кожна українська громада була примушена платити контрибуцію. У місцях, де були ревізії, повиривано з долівки дошки, пооббивано стіни, попорено подушки й перини, порозбивано дзеркала, все скидано на одну купу, щоб якнайбільше знищити і зіпсувати. Читальні „Просвіти”, домівки кооператив і крамниці демольовано, книги й записки розкидувано, в складах зумисне розсипувано з мішків збіжжя і борошно. В музичних товариствах так переглядано музичні інструменти, що після ревізії вони були цілком знищені. Сотнями арештовувано і ув'язнювано людей. Усі в'язниці переповнені, а в Бересть-Литовській фортеці сидить ціла низка колишніх українських послів. Нема потреби підкреслювати, що коменданти карних експедицій вимагали від громадських управ зобов'язання, що під час виборів цілою громадою будуть голосувати за державним списком... Польська шовіністична преса шалено раділа „успіхами” карних експедицій і в своєму засліпленні проголошувала, що український народ треба примусити до співпраці з поляками. Сьогодні Пілсудський хоче вогнем і мечем домогтися льояльности від українського народу. Не треба більшого доказу падіння польської державної думки за Пілсудського, як партизанська війна в Східній Галичині. „Пацифікація” тієї країни є справжньою трагедією. Вона роздмухувала глибоку ненависть і неприязнь між двома слов'янськими народами. Вона витворила атмосферу, в якій добре зростати буде лише взаємна ворожнеча, недовір'я інтриґи і терор. Ця „пацифікація” кличе до дії підпільні організації та підсилює серед загалу українців віру, що мирне порозуміння з Варшавою е неможливе. Поліційні та уланські відділи ускладнили внутрішньо-політичні відносини в Польщі... Пілсудський хотів показати національним меншостям свій п'ястук. Це правда, що він залякав і стероризував цілу Східню Галичину, але своїми уланами Польщі не поміг. За його політику в болючому українському питанні Польща покутуватиме протягом довгих років...”

Подібний опис „пацифікації”, з поданням багатьох фактів, прізвищ скатованих поляками жертв та місцевостей, назвами, де це сталося, — надрукував „Форвертс” у числі за 8 жовтня 1930 року, який так закінчив свою статтю:

„Це деякі коротенькі уривки з епопеї потопу, що тепер залив Східню Галичину. Все це діється в той час, коли міністер Залєскі говорить у Женеві про права людини і про гуманне трактування національних меншостей. Все це діється під боком Ліґи Націй. Так-то Польща, яка має відвагу називати себе „Месією народів”, поширює свою культуру серед довіреної їй частини українського народу”.

У статті „Повстання в Україні” часопис „Берлінер Берзєн-цайтунґ” зі жовтня 1930 року писав:

„Частина, шість мільйонів народу, веде розпачливу боротьбу в обороні перед денаціоналізацією поляками, боротьбу, яка останніми місяцями через нездатність Ліґи Націй призвела до відвертого повстання... Разом із систематичною пропагандою брехні на чужині, що змальовувала український національно-визвольний рух перед західніми державами як большевизм і селянську революцію, польська дипломатія перетранспортувала до Польщі зорганізовані у Франції й добре озброєні леґіони генерала Галлера для боротьби ж проти українців...” Подавши короткий опис окупації Західніх Земель України Польщею та польську окупаційну політику, автор статті пише: „Ошуканий у своїх правах народ удався до самооборони. Спершу вона мала характер демонстрації, щоб звернути увагу світу на невирішене українське питання... Заходи польського уряду звернені не лише проти таємної організації, яка виконує акти саботажу, але й проти непричетних українських культурних та економічних організацій по містах і проти українських селян по селах”.

У статті подано ряд фактів про ув'язнення, карні експедиції, мордування польськими вояками і поліцією безборонного населення, терор, стан облоги, маневри, замахи на українські установи й наприкінці зроблено висновок: „Так насправді виглядає атмосфера охорони чужих націй, що її так завзято боронив у Женеві пан Залєскі, вважаючи її вистачальною для виконання своїх зобов'язань. Недавній той час, коли польський народ сам боровся за свою незалежність. Кількісно він заслабкий, щоб просто проковтнути таке велике тіло, як український народ. Навіть найбільші насильства нічого не вдіють. Щораз більше напруження призведе лише до того, що світ ближче приглянеться до становища на Сході, створеного однобічними післявоєнними договорами, а це тому, що можливі наслідки такого становища заторкнуть не лише Польщу, а й інших”.

Широко описуючи „пацифікацію”, часопис „Дер Юнґдойче” з 5 жовтня 1930 року стверджує:

„Після десятьох років доводиться ствердити, що Польща не зробила нічого, щоб виконати взяті на себе міжнародні зобов'язання супроти українців. Не реалізовано ні автономії, ані не створено українського університету, сотнями замикається українські школи, а національні прагнення українців переслідується. Рівночасно з акцією винародовлення українців розпочато військову колонізацію і цим способом від українського хлібороба відібрано сотні тисяч гектарів землі... Кого ж може дивувати, що такі методи викликають лише ненависть? Сьогоднішні польські проводирі, які мають за собою революційну діяльність, мусять усвідомити собі те, що масу населення 1 мільйонів, як це є з українцями в Польщі, не дасться відразу зденаціоналізувати, та що в тому народі, крім історичної традиції й останньої визвольної боротьби, є свідомість того, чого в нинішні часи нація має право вимагати”.

„Ди Манчестер Ґардієн” з 14 жовтня 1930 року стверджував:

„Пацифікація України силою карних експедицій, є без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був колинебудь зроблений на якунебудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов'язання щодо меншостей. Бож справді, протягом трьох тижнів нищено цілу культуру, і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіязму”.

„Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 18 жовтня 1930 року так інформував американців про „пацифікацію”, друкуючи допис свого кореспондента, котрий побував у Західній Україні:

„По українських селах Східньої Галичини польська кіннота та поліція брутально б'є священиків і селян нагайками, ганебно ґвалтують жінок, здирають із селянських хат солом'яні стріхи, замикають школи, грабують кооперативні крамниці, нищать бібліотеки та грабують населення реквізиціями харчів... Становище українців невигідне ще й тому, що хоч вони творять найбільшу національну меншість в Европі, то проте не мають нікого, хто б боронив їхні права перед Ліґою Націй... Варварська поведінка вояків під час „пацифікації” до такого рівня обурює українських селян, що в усій Східній Галичині панує небезпечний дух неспокою”.

В такому дусі співчуття до українських визвольних змагань та обурення з приводу варварських методів „пацифікації” польського уряду були написані майже всі ті численні просторі статті, друковані в пресі всього культурного світу. Вони вичерпно доповнювали короткі повідомлення про розгляд польської „пацифікації” на форумі Ліґи Націй, вияснюючи, що східня частина польської державної території насправді є не польською, а українською. На цій східній території живуть українці, які бажають жити вільним життям у власній державі, як кожний інший народ, а Польща тримає ті українські землі під своєю окупацією насильством, вживаючи диких методів „пацифікації”, і це мусить обурювати кожну культурну людину.

Петиція англійських парляментаристів до Ліґи Націй

У висліді цього загального обурення до Ліґи Націй, а саме: її генерального секретаря Еріка Драммонда подано петицію, що її підписали 63 англійські парляментаристи:

„Ми, підписані члени британського парляменту, просимо вас подати Раді Ліґи Націй наступну петицію в справі порушення та небезпеки дальшого порушування договору, укладеного Польщею, Центральними і Союзними Державами 29 червня 1919 року та заґарантованого Ліґою Націй. З уваги на негайність справи ми пропонуємо, щоб без зволікання був скликаний Комітет Трьох для розгляду змісту цієї петиції, згідно з третьою резолюцією, прийнятою Радою Ліґи Націй на 51-му засіданні. Ми закликаємо вас зажадати безстороннього розгляду цих фактів:

„Беручи до уваги останні події в Східній Галичині, ми визнаємо за польською владою право й конечність втримати порядок в межах своїх кордонів, але ми хотіли б звернути увагу на факт, що, згідно з доказами, що їм годі щонебудь закинути, карні експедиції вислано щонайменше до 700 сіл, яким здебільшого не закинено жодних актів чи протизаконної діяльности; що сотні чоловіків, жінок і дітей скатовано й деколи побиття були такі тяжкі, що жертви мусіли лікуватися протягом кількох тижнів, а деяким знищено здоров'я на все життя; деяких забито на смерть; тисячі з-поміж українського населення ув'язнено; велику кількість бібліотек, домівок та кооперативних крамниць знищено або пограбовано. Зокрема 14 полк кінноти був, мабуть, висланий на села, щоб без розбору бити всіх українських селян. Ця акція проти української меншости є порушенням 8-го пункту, який каже: „Польща перебирає на себе зобов'язання забезпечити повну охорону життя і свободи всіх мешканців Польщі без ріжниці походження, народности, мови, раси чи релігії”. На випадок потреби докази тієї діяльности можуть бути подані як додаткова петиція.

„Громадянські права: Під час нових виборів українців тероризовано, щоб вони не могли вільно віддати своїх голосів. У Львові стверджено, що фактично всім українцям відібрано голоси, бо їм наказано подати окремій комісії документи, включно з посвідкою хрещення і карти тотожности, щоб перевірити, чи вони є польськими громадянами. Та комісія урядувала одну годину денно протягом трьох днів – для 18.000 осіб, – так, що мало кому пощастило довести своє право на голосування. У численних випадках неможливо було подати вимагані документи, бо вони пропали під час війни. Така дія польського уряду є порушенням 7-го пункту, який каже: „Всі національності в Польщі будуть рівні перед законом і будуть користуватися однаковими для всіх громадськими й політичними правами, без уваги на ріжницю раси, мови чи віри”.

„Шкільництво: У 1920 році на українських землях під Польщею було 3.662 українські школи, а на 1-го грудня 1925 року, згідно з офіціяльною статистикою міністра шкільництва, було 1.055 держ. і 19 приватних українських шкіл. Це означає, що поміж 1920 і 1925 роками українці втратили 2.607 шкіл. На 1-го грудня 1925 року на тих землях було 28.336 народніх шкіл, з того 22.996 (84%) були чисто польськими, 2.257 (8,3%) двомовні, а 2.083 (7,6%) мали іншу викладову мову. У 1927/28 р. було лише 771 українська школа. З 1.000 українських дітей лише 71 може ходити до української школи, 929 мусять ходити до польської або двомовної школи. Ці й багато інших фактів, що їх ми перевірили, є порушенням 8-го пункту, який каже: „... Зокрема всі народності рівне право матимуть закладати, утримувати і керувати школами та іншими виховними заведеннями, з правом уживати в них власну мову”.

„Колонізація: Стверджено, що 200.000 гектарів орної землі в Східній Галичині й таку саму приблизно площу на Волині й Поліссі приділено польським колоністам. А тому, що місцеве українське населення рідко коли посідає більше ніж по Уг до 1% гектара, а перенаселення сіл становить дуже поважну проблему в тій країні, – ця польська колонізація є несправедливістю засадничого значення. На тих землях українці мають 3.000 сільськогосподарських організацій; але в той час, коли польські сільськогосподарські організації одержали від уряду 79 мільйонів злотих допомоги, то українські організації не одержали ні сотика. Ці факти є порушенням тієї частини з 8-го пункту договору, підписаного Польщею, який каже: „Народності в Польщі, які належать до расової, релігійної чи мовної меншости, будуть користуватися однаковим ставленням та підмогами на підставі законів, як і всі інші національності в Польщі”.

„Ми віримо, що ця петиція від імени української меншости в Польщі зверне на себе увагу Ліґи Націй, яка є законним опікуном меншостей та єдиним існуючим органом для контролі дотримування і виконування договорів у справі меншостей”.

Підписали: ...

На форумі Ліґи Націй

Спонукана петиціями, Ліґа Націй зайнялася справою „пацифікації” на своєму засіданні в січні 1931 року. Референтом справи визначено японського представника Сато, а для підготовного розгляду створено окремий „Комітет Трьох”, складений з представників Англії, Норвегії й Італії. Комітет очолив представник Англії, міністер Гендерсон. Він енергійно взявся до праці, дбайливо збираючи матеріяли. Засідання „Комітету Трьох” було визначене на березень 1931 року. Здавалося, що Комітет суворо натаврує Польщу за зламання нею зобов'язання щодо пошани прав меншостей і за її варварську масакру безборонного українського населення і, правдоподібно, поставить на розгляд пленуму Ліґи Націй додаткові пропозиції стосовно політичного становища українських земель, окупованих Польщею.

Одначе, справа несподівано погіршилася через становище самих українських опортуністичних політиків.

Свідомий своєї програної на форумі Ліґи Націй, польський уряд пустився на хитрощі: він запропонував Українській Парляментарній Репрезентації, а точніше проводові УНДО, переговори для полюбовного досягнення згоди. Польський уряд обіцяв дати українцям в межах своєї держави різні культурно-економічні полегші, вимагаючи за те відкликання української скарги до Ліґи Націй і здезавування її відповідною заявою льояльности супроти Польщі. Провід УНДО погодився на переговори, а станиславівський єпископ Хомишин, відомий своєю понад-льояльністю супроти польської влади, видав окремого Пастирського листа, в якому засудив український підпільно-революційний рух за саботажі і виправдав поляків за акти „пацифікації”.

Українські угодовецькі політики з УНДО намагалися тримати свої переговори з польським урядом у таємниці, але полякам якраз залежало на тому, щоб про ті переговори знав світ, а тому справа стала загально відомою. Угодовецька постава українських леґалістичних політиків саме в той час, коли справу українців під польською окупацією розглядала Ліґа Націй, викликала обурення українського громадянства. Створений тоді вислів „чорна кава” став синонімом капітулянства, бо преса писала, що переговори українських угодовців з представниками польської влади велися під час „приватних зустрічей” при дружньому попиванні чорної кави. Але обурення українського громадянства не могло примусити діячів УНДО, щоб вони зірвали переговори з польським урядом принаймні до того часу, поки Ліґа Націй дасть своє вирішення. Переговори велися далі.[147]

Польський уряд використав переговори для того, щоб на форумі Ліґи Націй домагатися від „Комітету Трьох” відкласти розглядану ним справу, яка, мовляв, буде мирно поладнана. В дальшому польський уряд добивався того, щоб з уваги на існуючі переговори українського представництва з польськими чинниками Ліґа Націй взагалі покинула займатися справою петиції. Ці намагання польського уряду мали свої наслідки, хоч з українського боку роблено протизаходи. Засідання „Комітету Трьох” були кілька разів відкладані і, коли врешті в січні 1932 року Рада Ліґи Націй остаточно вирішила справу на своєму засіданні, засуджуючи Польщу за недотримування нею зобов'язань щодо національних меншостей і за негуманну поведінку супроти українського населення, то здезорієнтовані угодовецькою поставою УНДО члени „Комітету Трьох” зредаґували текст засуду в дуже делікатній формі, щоб „не шкодити існуючим переговорам українців з польським урядом”.

Політичний капітал

Все ж таки Польща була засуджена за свою ганебну поведінку супроти українського населення на окупованих нею землях. Цей факт, розголошений пресою усього світу, як теж коментарі тієї преси, публіковані під час „пацифікації” і згодом при нагоді розгляду справи на форумі Ліґи Націй, створили для української справи великий політичний капітал. Світ довідувався про визвольну боротьбу українського народу, сприймав її з симпатією та висловлював своє обурення з приводу варварських вчинків окупантів українських земель. Таким чином наслідки польської „пацифікації” поверталися проти Польщі: кожний удар польської нагайки перетворювався в дошкульний удар по авторитеті Польщі й польського народу.

ВІДПЛАТНИЙ ТЕРОР ОУН-УВО

Дії проти помагачів пацифікації

У період саботажної акції та після її припинення ОУН-УВО виконала низку відплатних терористичних актів. Ці акти були скеровані проти тих польських дідичів і колоністів, які особисто анґажувалися в погромницькі дії польської поліції і війська, і відверто вказували польським погромникам, кого саме з українських громадян слід особливо жорстоко катувати. Завданням відплатного терору було показати польським займанцям, що їхні злочини проти українського народу не пройдуть безкарно і що перед карою з рук українських революціонерів не захистить їх ані польська поліція, ні військо. Приклади покарання повинні були відстрашити інших поляків на українських землях ангажуватися в погромницькі акції проти українського населення. В ході тієї відплатної акції ОУН-УВО було між іншим: 26 листопада 1930 року вбито польського дідича з Богатковець на Тернопільщині, Юзефа Войцєховського. В лісі, куди він переїжджав підводою з залізничної станції Денисів до Богатковець, його перестріли два бойовики ОУН-УВО і двома влучними пострілами поклали його трупом. Убитий особисто керував „роботою” військово-поліційної карної експедиції в Богатківцях та в сусідніх селах у вересні 1930 року. Поліція не виявила виконавців атентату, хоч у районі проведено масові арештування.

28 січня 1931 року в лісі біля Копичинець застрілено графа Баворовського, студента аґрономії в Дублянах біля Львова. Молодий польський граф належав до проводу тієї польської студентської молоді, яка нацьковувала польську поліцію до погромів над українцями, при чому він сам брав у тих акціях активну участь.

У Товстолузі, повіт Тернопіль, застрілено Франца Брилька, коменданта польського „Стшельца”. Польська організація „Стшелєц” була особливо активна під час погромів українського населення.

У Ковалівці, повіт Бучач, застрілено „стшельца” Кузьмінського, який допомагав поліції „пацифікувати” населення.

Випадків відплатного терору проти польських погромників було більше, але поліція й преса намагалися приховувати їх перед загалом населення. Одначе, хоч факти відплатної акції ОУН-УВО часто промовчувано в офіціяльних повідомленнях, то вістка про відплату українського підпілля доходила до відома поляків шептаною „поштою”, викликаючи в них страх і респект перед цим підпіллям.

Напад на поліцію в Гаях біля Львова

У той час найголоснішим актом відплати був, проведений боївкою ОУН, напад на коменданта польської поліції в Гаях біля Львова.

Поліціянти зі станиці в Гаях біля Львова особливо вславилися в час „пацифікації” своєю жорстокістю проти українського населення: жертвою їхніх катувань був 18-річний Михайло Тютько з Гаїв і 17-річний юнак Матвій Паранька з Чижикова, які померли від побоїв. Ці злочини стали відомі в усьому світі, бо кореспондент американської газети „Чікаґо Дейлі Нюз”, Неґлі Барсон, особисто відвідав село Гаї біля Львова й опісля, як наочний свідок, потвердив звідомлення про варварську жорстокість польської поліції, виявлену головно в Гаях.

З уваги на те ОУН вирішила покарати коменданта поліційної станиці в Гаях. 12 лютого 1931 року, в годині 8,30 вечора, коли комендант поліції повертався саньми з залізничої станції Гаї-Чижиків, його зупинили 5 бойовиків. Вистріливши з близької віддалі, вони смертельно поранили коменданта Владислава Довчика й завдали важких поранень двом його колеґам. Подружжя учителів з Гаїв, які їхали тими самими саньми, не були поранені, бо бойовики не стріляли до них. Після замаху бойовики зникли.

Комісар поліції зі Львова, який негайно прибув до Гаїв разом із своїми помічниками та аґентами, розпочав енерґійні розшуки за виконавцями нападу; в селі Гаях і околиці арештовано багато осіб, як підозрілих в атентаті. Під час слідства виявлено одну клітину ОУН у Львові й її членів поставлено пізніше перед суд, але самих організаторів і виконавців замаху на коменданта Довчика ніколи не було знайдено.

Рік пізніше ОУН виконала ще голосніший акт відплатного терору. Це була відплата за замордування поляками Крайового Провідника ОУН, сотн. Юліяна Головінського, що її (відплату) раніше заповіла була ОУН. Невиявлений польською поліцією бойовик застрілив у Львові комісара поліції Чеховського, головного, чи принаймні одного з головних спричинників смерти сотн. Головінського. Але про цей атентат ми згадуємо окремо.

РОЗДІЛ 2

ЗМІНИ В КРАЙОВІЙ ЕКЗЕКУТИВІ ОУН НА ЗУЗ

Ще раз проблеми УВО-ОУН

Після смерти сотн. Юліяна Головінського керівництво Організацією Українських Націоналістів на західньоукраїнських землях перебрав дотогочасний організаційний референт КЕ ОУН Степан Охримович, який уникнув ув'язнення тому, що в той час проживав у Стрийщині, де майже не було „пацифікації”, ані арештувань, бо не було там польських колоністів, а через те й не було жадних саботажних актів.

Перебравши пост Крайового Провідника, Степан Охримович насамперед зробив деякі зміни й доповнення в складі Крайової Екзекутиви. Із складу колишньої КЕ вибули два члени, бо Богдан Кравців був ув'язнений у зв'язку з нападом під Бібркою і пізніше засуджений на кару З років тюрми, а Зенона Пеленського покликано восени 1930 року до польського війська і пізніше теж засуджено на бібрському процесі на три роки тюрми. Залишилися на волі такі давніші члени КЕ, як Іван Ґабрусевич, Зенон Коссак, Роман Шухевич, Степан Ленкавський, о. Ярослав Чемеринський і Михайло Колодзінський, і всіх їх Степан Охримович далі затримав у складі Крайової Екзекутиви ОУН. Очолюючи далі референтуру юнацтва, І. Ґабрусевич став заступником Крайового Провідника, організаційну референтуру перебрав 3. Коссак, бойову – Р. Шухевич, військовою далі керував М. Колодзінський, ідеологічною – С. Ленкавський, фінансовою – о. Я. Чемеринський. Новим членом КЕ, який очолив референтуру пропаґанди, став молодший шкільний товариш Степана Охримовича з стрийської української ґімназії – Степан Бандера.

Того періоду своєї діяльности ОУН звернула головну увагу на завершення формування своїх організаційних та ідеологічно-політичних основ. Започатковане сотн. Ю. Головінським, як Крайовим Провідником ОУН і одночасно Крайовим Комендантом УВО, фактичне злиття ОУН і УВО в єдину, одностайну Організацію Українських Націоналістів завершилося.

Крайова конференція ОУН в 1931 році

Правда, на цьому відтинку Організації довелося ще один раз переступити через небезпечний „поріг”. На вістку про замордування польською поліцією сотн. Ю. Головінського, ПУН і Начальна Команда УВО вислали на українські землі Петра Сайкевича, як його наступника. Прибувши під кінець 1930 року на ЗУЗ, Сайкевич заходився організувати нову Крайову Екзекутиву ОУН-УВО з колишніх членів УВО, відомих йому як колишньому бойовому референтові Крайової Команди УВО. Між іншим він запропонував пост свого заступника Романові Барановському.[148] Зрозуміло, що такa непродумана акція мусіла довести до конфлікту з існуючою вже й діючою Крайовою Екзекутивою ОУН.

У зв'язку з цим на початку 1931 року у Львові відбулася перша Крайова Конференція ОУН. Технічно її підготовив Зенон Коссак, як організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ[149], а проводив нею заступник Крайового Провідника ОУН Іван Ґабрусевич-”Джон”.

Крайова Конференція ОУН не погодилася на те, щоб пост Крайового Провідника перебрав Петро Сайкевич, висловила повне довір'я діючій Крайовій Екзекутиві ОУН, очоленій Степаном Охримовичем, і передала Проводові ОУН, полк. Є. Коновальцеві, своє побажання, щоб він затвердив персональний склад існуючої КЕ на ЗУЗ і відкликав пропоновану ПУН-ом персональну зміну на пості Крайового Провідника ОУН. Довідавшись про вирішення Конференції, Сайкевич негайно передав пост Крайового Коменданта УВО сотникові Богданові Гнатевичеві, відділяючи той пост від посту Крайового Провідника ОУН, щодо якого він заявив свою некомпетентність.

Полк. Є. Коновалець апробував постанови Крайової Конференції ОУН і затвердив персональний склад діючої КЕ під проводом Степана Охримовича, але залишив сотн. Богдана Гнатевича на пості Крайового Коменданта УВО. При цьому, одначе, він зробив засадничу зміну щодо характеру посту Крайового Коменданта УВО і самої УВО. Згідно з цією зміною, фірму УВО належало зберігати далі, але лише формально, для політично-пропаґандивних цілей, а в дійсності затверджувалося стан, що УВО, як окрема організація, фактично вже перестала існувати, її кадри повністю перейшли до складу ОУН, переважно до її бойової референтури, що нею керував бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН. Збережений пост Крайового Коменданта УВО повинен був мати тепер лише моральне значення: на тому пості повинна бути людина досвідчена в справах підпільно-бойової діяльности, як авторитетний дорадник для КЕ ОУН. А тому й окреслення „Крайова Команда УВО” повинно мати тепер лише політично-пропаґандивне значення, бо фактично залишався тільки Крайовий Комендант УВО, визначений Проводом ОУН за кордоном, в узгідненні з Крайовою Екзекутивою ОУН. „Крайова Команда УВО” вже жодних окремих референтур не творила і ніякої окремої від ОУН діяльности УВО на ЗУЗ не вела.

У висліді цієї постановки, у практиці на внутрішньо-організаційному відтинку вже жодної проблеми ОУН-УВО не було, діяла лише єдина й одностайна ОУН, а під назвою УВО вважалося (на внутрішньо-організаційному відтинку) клітини бойового реферату ОУН. Одначе треба згадати, що на зовнішньому відтинку, в українській і чужинецькій пресі, а також під час судових процесів проти членів ОУН ще впродовж довшого часу була мова про УВО.

Послідовно завершилася теж започаткована за Юліяна Головінського перебудова всієї ОУН на систему законспірованих п'яток, зглядно трійок, що досі пристосовувано лише до бойової референтури. Але разом із тям ідеологічно-політичному вишколові піддано всі без вийнятку кадри бойового реферату ОУН. Тому до ОУН не перейшли з УВО ті люди, які, бувши членами УВО, як самостійної бойової організації, – під ідеологічно-політичним поглядом стояли не на позиціях українського націоналізму, а симпатизували з якоюсь „орієнтацією” чи якимось окремим напрямком, як, наприклад, прихильники Дмитра Палієва, симпатини УНДО або соціял-радикальної партії. Правда, таких людей у лавах УВО було вже цілком мало, а тому не було й якихнебудь спроб протиставитися процесові чіткого ідеологічно-політичного оформлення Організації: хто не погоджувався з тим процесом, той просто переходив до котроїсь із леґальних українських партій, яка відповідала його особистим політичним поглядам, або ставав осторонь від організованої політичної боротьби.

Відносно короткий період часу, за якого Степан Охримович керував Організацією Українських Націоналістів на західньоукраїнських землях, становить важливий етап в історії ОУН, як безпосередньо під організаційним оглядом і безперервно щодо змісту продовження праці за часів сотн. Юліяна Головінського. Але Ст. Охримовичеві припало керувати Організацією у важкі часи польської „пацифікації”, яка намагалася стероризувати все українське громадянство й завдати смертельний удар українському підпіллю. Правда, застосовані тоді поляками масові ув'язнення в свою чергу викликали конечність швидких масових звільнювань, щоб дати у тюрмах місце для нових транспортів в'язнів, а разом із тим, серед маси цілком випадково арештованих губилися справжні керівники й виконавці саботажної акції та завдяки тому оминали репресій, скерованих проти них особисто. Так, наприклад, заступник Крайового Провідника ОУН, Іван Ґабрусевич, на протязі пів року був аж двічі арештований і двічі звільнюваний уже після кількох тижнів, коли звільнювано десятки інших українських в'язнів.

Смерть Крайового Провідника ОУН Степана Охримовича

Інша доля зустріла самого Крайового Провідника ОУН, Степана Охримовича. Як згадано, Стрийщину, де жив у своїх батьків С. Охримович, оминула хвиля жорстокої „пацифікації” і навіть масових арештувань, а тому й Крайовий Провідник не був ув'язнений. Але весною 1931 року, коли на західньоукраїнських землях проминула хвиля масових арештів, Степана Охримовича несподівано ув'язнено й піддано поліційному слідству із застосуванням найжорстокіших тортур. Слідство не дало поліції бажаних наслідків, бо Степан Охримович ні до чого не признався й не дав жодних інформацій щодо діяльности ОУН. Тому його швидко звільнено з слідчої в'язниці, але з дуже поважно підірваним здоров'ям.

10 квітня 1931 року, у Великодню П'ятницю, кілька днів після виходу з тюрми, Степан Охримович помер у домі своїх батьків у селі Завадів біля Стрия. Похорон відбувся на самий Великдень.

В офіціозі ОУН „Розбудова Нації”, чч. 5-6 за травень-червень 1931 року, подано було таку посмертну згадку:

„Степан Охримович – заприсяжений член Організації Українських Націоналістів” і редактор Бюлетеня Крайової Екзекутиви ОУН західньоукраїнських земель, помер 10 квітня 1931 р. в Завадові коло Стрия, невдовзі по виході з ляцької тюрми.

„Степан Охримович, син о. Богдана й Анни, народився 18 вересня 1905 р в Сколім, у Галичині. Дитячі роки провів у своїх батьків у Корчині, п. Сколе, де скінчив народню школу. Нижчу ґімназію скінчив в „Академічній Ґімназії” у Львові, вищу в Стрию, де в 1923 р. склав іспит зрілости з відзначенням. По матурі один рік студіює в Українському Університеті (тайнім) у Львові, однак тяжка недуга змусила небіжчика перервати студії. Щойно по видужанні записався на філософічний відділ львівського університету й цього року мав одержати маґістерський диплом.

„Небіжчик помітно вирізнявся серед галицької молоді як її організатор та ідеолог. Будучи членом ще давнього „Союзу Української Націоналістичної Молоді”, працює в ньому в ідеологічній ділянці і є одним із редакторів „Юнацтва”. Заразом працює в станових студентських організаціях та в „Пласті”. Редаґує „В дорогу” (1927 р.), є головою „Українського Студентського Товариства” в Стрию, осавулом „Загону Червоної Калини”, членом другого Конґресу УУСП[150], делеґатом крайового студентства на З'їзд „Цесусу” в Празі (1928-1929), головою філії „Товариства Наукових Викладів ім. П. Могили” у Львові, ініціятором 1-ої Крайової Студентської Конференції (1929), що покликала до життя І УСК, членом ред. гуртка „Студентський Шлях”. У 1929 р. бере участь у „Конґресі Українських Націоналістів” у Відні, після чого, як присяжний член ОУН, працює в „Крайовій Екзекутиві ОУН західньоукраїнських земель”, спершу як організаційний референт, згодом як референт пропаґанди[151] і редактор „Бюлетеня”. Крім цього, був організатором Стрийщини, і не лише серед націоналістів, а й на культурно-освітньому полі. Майже не було свята чи неділі, що не застали б його на селі; зокрема робота серед сокільства визначалася таким успіхом, як величний сокільський здвиг у Стрийщині, що його небіжчик підготовив у 1929 році.

„Не дивлячись на велику активність на громадському й політичному відтинках, небіжчик не занедбував і наукової праці. Ще з часів Українського Університету він досліджував деякі наукові питання, між ін., під час кількарічної праці в Національному Музеї; деякі студії, як, наприклад, про староукраїнську книгу, про петрикування тощо, вже оголошено друком. Останніми часами він підготовляв більшу монографію про творчість Леся Мартовича.

„Активність небіжчика, а зокрема праця в нелегальних організаціях була причиною, що він кілька разів попадав в ляцьку тюрму. Його останнє перебування у Стрию і Львові (у в'язницях – прим. наша) незвичайно підірвало і без того слабке здоров'я та приспішило його смерть.

„Кришталево чистого характеру, сильної волі, витривалий, послідовний у змаганнях за ідею, визначний своєю муравлиною і безкорисливою працею, безпретенсійний, а проте ризикуючи своєю особою, коли йшло про загальну справу, загальновідомий і люблений як між крайовою молоддю, так і між: емігрантами, – небіжчик належав до тих нечисленних одиниць, які з самопосвятою повністю віддали себе ідеї, змагаючись за її здійснення в перших рядах та кидаючись у найзагрозливіші місця, або там, де треба було збільшеної напруги, самовідречення і вийняткової витривалости в праці, то знову там, де з'явилися прориви, недостачі, брак людей чи охочих до діла, або там, Де треба було дати ініціятиву, нову думку й почин, зрушити справу з місця. Таких людей кожна організація цінить на вагу золота, бо вони є її підпорою та запорукою її існування і розвитку. Тому велику, велику втрату зазнала Організація Українських Націоналістів і за останні бурхливі й тяжкі часи на Західній Україні смерть Степана Охримовича – це найтяжчий для неї удар.

„Похорони Степана Охримовича відбулися на самий Великдень, 12 квітня 1931 р. в селі Завадові коло Стрия, з участю кількатисячних мас селянства й стрийської інтеліґенції, головно молоді. Після відправи в хаті, товариші небіжчика винесли домовину і на подвір'ї його попрощав мец. Калуський від стрийської громади. По тому при звуках стрийської сокільської оркестри та селянських хорів із Завадова й Конюхова жалобний похід вирушив до перкви. По Богослужбі в церкві похід рушив далі, на цвинтар за селом. „Хор співав „Христос Воскрес”. Востаннє прощають небіжчика о. Матковський, студент Дармохвал від „Загону Червона Калина”, студент Петрина від стрийського студентського товариства, проф. Кобат від громадян Голобутова, Завадова й Нежухова, де працював небіжчик, та студент Гладкий від загалу українського студентства.

„Похорон, який був величною національною маніфестацією, закінчився піснями: „Ви жертвою в бою”, „Видиш, брате мій” та „Гей у лузі”. Заходяче сонце кидає останні проміння на домовину, на яку складено пластовий капелюх, хустину й терновий вінець ...

„Так не стало одного з юнаків, отих „дітей сонця і весни”, що літом бачать їх полонини Карпат, ріки Волині й Підкарпаття. Так не стало одного Вірла-Скоба, що хотів „знятися над хмари, проміряти тернистий шлях України і ввести Вітчизну на дорогу щастя”, як кажуть слова пластової присяги. Так не стало одного „лицаря абсурду”, що з вірою в краще майбутнє Української Нації вів українську молодь по шляху праці, пожертви і відданости Батьківщині. Так не стало одного шляхетного, доброго сина України, що впав при праці на шляху реалізації великої ідеї – Самостійної Соборної України.

„Він вмер... умер лише тілом. Бо дух його буде далі жити між нами, що залишилися здійснювати нашу спільну мету.

„Вічна Тобі пам'ять, Друже!”

Смерть д-ра Степана Нижанківського

Збереження фірми УВО та посту Крайового Коменданта, чи пак Крайової Команди УВО, навіть у змодифікованій формі, було лише тимчасовою конечністю в час переходу від УВО до ОУН. Тому Степан Охримович, зараз після того, як ПУН затвердив його на пості Крайового Провідника ОУН, а сотн. Богдана Гнатевича на пості Крайового Коменданта УВО в характері дорадника КЕ ОУН, висунув концепцію злиття обидвох тих постів в одній особі, яка мала б беззастережний авторитет і серед членства ОУН з рядів молоді, і серед старших членів УВО.

Таким кандидатом виявився д-р Степан Нижанківський. Як колишній старшина Української Галицької Армії і член УВО, він був авторитетом для всіх членів УВО, що рекрутувалися з лав колишніх вояків УГА, УСС і СС; а як один із організаторів „Групи Української Національної Молоді”, що на чужині була ідеологічно-політичним відповідником для крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді”, і як головний ініціатор та кількакратний голова „Центрального Союзу Українського Студентства”, врешті, як автор рефератів на І Конґрес Націоналістів і пізніший член Головного Суду ОУН, д-р Степан Нижанківський здобув собі симпатії і дуже великий авторитет серед націоналістичної молоді на Західній Україні.

Це була розумна й корисна пропозиція. Полк. Є. Коновалець апробував її, а д-р Степан Нижанківський погодився прийняти відповідальне завдання. З тією метою він з-за кордону повернувся до своєї родини в Стрию, нібито для лікування своєї хвороби шлунка. В той час д-р Степан Нижанківський був поважно хворий, але як і він, так і його друзі вірили, що під дбайливою опікою лікарів молодий і загартований у воєнні роки організм переможе недугу. Одначе незабаром виявилося, що це не проминаюча недуга, а невилічимий пістряк шлунка. Очевидно, що такий стан здоров'я д-ра Степана Нижанківського не дозволяв на те, щоб ставати до революційної праці на керівному пості. Тому реалізацію пляну відкладено, тим більше, що праця ОУН на ЗУЗ під керівництвом Степана Охримовича розвивалася задовільно, а співпраця Крайової Екзекутиви ОУН з сотн. Богданом Гнатевичем, як Крайовим Комендантом УВО в характері дорадника КЕ ОУН укладалася гармонійно, без найменших конфліктів. А тому д-р Степан Нижанківський тимчасово міг залишатися „на відпустці” та лікуватися.

Несподівана смерть Степана Охримовича знову зактуалізувала потребу повороту д-ра Степана Нижанківського до активної праці – як нового Крайового Провідника ОУН і рівночасно Крайового Коменданта УВО. Але важка хвороба не дозволила на це; замість сподіваної полегші, стан здоров'я хворого погіршився і 9 червня 1931 року д-р Степан Нижанківсьский помер.

У своєму офіціозі „Розбудова Нації” чч. 7-8 за липень-серпень 1931 року Провід ОУН надрукував про покійного такий некролог:

„Д-р Степан Ніжанковський,[152] заприсяжений член Організації Українських Націоналістів, член Головного Суду ОУН і відповідальний редактор „Розбудови Нації”, помер 9 червня 1931 р. у Стрию, на Західній Україні, на 34-му році життя.

„Небіжчик був середущим сином відомого українського композитора о. Остапа Ніжанковського,[153] який, разом із Державним Секретарем Мартинцем, згинув трагічною смертю під час українсько-польської війни, підло збитий польськими вояками.

„Покійний Степан, вийшовши з інтелігентної, патріотичної сім'ї, виніс із дому гарячу любов до свого народу, небуденну культурність і характерність, якими визначався на протязі цілого свого, недовгого, життя. По тяжких боях за волю свого народу, в яких брав участь як старшина УГА, небіжчик опинився на Чехо-Словаччині, де попри фахові студії, що їх покінчив у такий короткий час, як лише дозволяли університетські приписи, віддався праці в студентських, громадських і політичних організаціях.

„Зокрема замітна його роля в діяльності „Центрального Союзу Українського Студентства” (ЦЕСУС), де початкове він вів реферат міжнародніх зв'язків; як представник українського студентства, брав участь у різних міжнародніх студентських з'їздах, на яких вміло та гідно заступав не лише інтереси українського студентства, а й цілого українського народу, з притаманною йому завзятістю, відвагою і відвертістю, висуваючи українську справу та обвинувачуючи наших національних ворогів. Також активно проявлявся він в „Українській Академічній Громаді” в Празі, в „Студентському Віснику” як його співробітник тощо. За сумлінну працю студентство наділило його найвищим довір'ям, обравши його головою „ЦЕСУС”-у.

„Багато часу й праці присвятив небіжчик об'єднанню української еміґрації в Чехо-Словаччині, яка, пересварена, ніяк не могла вміститися під одним дахом; та переконавшися в неможливості досягнути бажаного об'єднання, Разом з іншими закладає „Українську Громаду в ЧСР”, а далі працює над створенням „Союзу українських організацій”

„Але найбільші його заслуги в справі розвитку націоналістичного руху. І так, у „Групі Української Національної Молоді”, якої був головою, він працював над поширенням ідей українського націоналізму, бувши одночасно співредактором „Національної Думки” та дбаючи про організаційне закріплення і поширення націоналістичного руху. Якраз покійний був головою делеґації „Групи Української Національної Молоді”, яка вела переговори з „Леґією Українських Націоналістів” з метою створити „Союз Українських Націоналістів”. Переговори увінчалися бажаним успіхом, а створений Союз поставив перед собою завдання сконсолідувати український націоналістичний рух під одним проводом. Це й сталося на 1-ій Конференції Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 р., де брав участь і покійний; ця конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів, що поставив собі мету скликати Конґрес Українських Націоналістів і створити єдину націоналістичну організацію (ОУН), що сталося в 1929 році.

„Після створення ОУН покійний став її присяжним членом та сповняв відповідальні обов'язки члена Головного Суду ОУН. Крім того, був відповідальним редактором „Розбудови Нації”.

„Тяжка недуга (рак шлунку) спричилила відхід покійного від праці, а потім і поворот до Краю,[154] де, не зважаючи на всі зусилля родини рятувати його, він і закінчив своє коротке життя.

„Смерть Степана Ніжанковського болюче вразила кожного соборника, бо не стало в наших рядах одного з молодих „каменярів”, які добро Батьківщини поставили понад групові й особисті інтереси, які безмежно вірять у блискуче майбутнє свого народу. ОУН передчасно втратила людину ідейну, характерну, талановиту, досвідчену й працьовиту, яка могла б ще багато-багато зробити для української справи при своєму знанні, національній свідомості та глибокій і певній вірі в кращу майбутність Української Нації.

„Вічна пам'ять Тобі, Друже!”

Крізь перебої

Важка недуга не дозволила д-рові Степанові Нижанківському фактично перебрати у свої руки провід ОУН на ЗУЗ. А все ж таки, завдяки своєму авторитетові серед гурту провідних українських націоналістів, він уважався, бодай під моральним оглядом, Крайовим Провідником ОУН від часу смерти Степана Охримовича до своєї власної смерти, отже, на протязі двох місяців. А це й дало змогу оминути на той час зайвих перебоїв у праці Крайової Екзекутиви.

Тому, що заступник Степана Охримовича, як Крайового Провідника, Іван Ґабрусевич у той час перебував у слідчому ув'язненні, ролю фактичного Крайового Провідника виконував протягом трьох місяців – від квітня (коли заарештовано Степана Охримовича, а також; Івана Ґабрусевича) до липня 1931 року – о. Ярослав Чемеринський, довгорічний фінансовий референт КЕ ОУН на ЗУЗ.[155] Його особа не викликала підозріння в польської поліції, яка навіть не припускала, що о. Чемеринський може бути видатним членом ОУН, а тому він мав змогу затримувати організаційні зв'язки й безпечно вести Організацію крізь найнебезпечніші перебої. Супроти о. Чемеринського не мали також жодних підозрінь польські слідчі чинники й тому він міг часто відвідувати хворого д-ра Степана Нижанківського і засягати його порад та вказівок.

Отець Чемеринський зустрічався і з Крайовим Комендантом УВО, д-ром Б. Гнатевичем, щоб узгіднювати з ним працю, врешті, він контактувався, мірою потреби, з усіма іншими членами КЕ ОУН, які були на волі. У липні 1931 року вийшов на волю з слідчої в'язниці Іван Ґабрусевич-”Іртен” і з доручення Голови ПУН полк. Є. Коновальця перебрав пост Крайового Провідника ОУН. Крайовим Комендантом УВО, в характері дорадника для Крайової Екзекутиви ОУН, залишився сотн. Богдан Гнатевич.

Склад Крайової Екзекутиви залишився без змін. Іван Ґабрусевич затримав у своїх руках референтуру юнацтва, сподіваючись, що його давніший заступник у цій референтурі, Богдан Кордюк, також вийде на волю, а тоді він передасть йому керівництво юнацтвом. У той час Богдан Кордюк був арештований у зв'язку з нападом на поштовий віз під Бібркою, хоч до нападу він був непричетний.

Іван Ґабрусевич-”Іртен” пробув на пості Крайового Провідника ОУН до 23 березня 1932 року. В той час процес злиття УВО-ОУН уважався вже завершеним, тому бойова референтура ОУН проводила свою терористичну діяльність під фірмою ОУН.

23 березня 1932 року, в зв'язку з убивством поліційного комісара Чеховського, арештовано Івана Ґабрусевича, а кілька днів пізніше також деяких інших членів Крайової Екзекутиви, між ними й Ст. Бандеру. Арештованих затримано в ув'язненні протягом кількох місяців, одначе жодних признак участи когонебудь з них в атентаті на Чеховського поліція не могла виявити. Тому треба було сподіватися, що ув'язнені будуть звільнені, згідно з законами польської держави, які дозволяли тримати в ув'язненні підозрілих у слідчій в'язниці найдовше впродовж: трьох місяців. З уваги на це, Провід ОУН не робив жодних персональних змін у складі Крайової Екзекутиви, дожидаючи, хто буде звільнений, а кого все ж таки обвинуватять і затримають у тюрмі довше.

Іван Ґабрусевич вийшов на волю на початку червня 1932 року. Під час його ув'язнення, від 23 березня до початку червня 1932, обов'язки Крайового Провідника знову виконував о. Ярослав Чемеринський. Правда, виконуючи в заступстві відповідальні обов'язки Крайового Провідника, о. Я. Чемеринський ніякої бойової діяльности не ініціював, ані не керував жодними бойовими діями, започаткованими раніше. Його роля обмежувалася на втриманні організаційних зв'язків, пов'язання тих, що були порвані в наслідок масових ув'язнень, кольпортажу підпільної літератури й на опіці над політичними в'язнями, що її організовувала мережа ОУН. Але й ця праця о. Я. Чемеринського, як виконуючого обов'язки Крайового Провідника ОУН, мала для Організації величезне значення. Завдяки їй мережа ОУН в цілому Краю могла справно діяти, не зважаючи на ув'язнення провідних членів, а це підтримувало на дусі всіх членів ОУН і дезорієнтувало польську поліцію. Організація могла переможно усувати перебої, спричинені арештуванням провідних членів.

До справи участи українського священика в революційно-підпільній боротьбі додамо таке. В понятті загалу тодішнього українсько-католицького священства участь священика в революційній боротьбі була неприпустимим порушенням тодішніх поглядів. А тому й участь о. Ярослава Чемеринського в керівництві ОУН на ЗУЗ була дбайливо зберігана в таємниці. Одначе, в західньому світі участь священика в боротьбі поневоленого народу проти окупанта вважається цілком природнім, наскрізь моральним явищем. Так, наприклад, бельґійський священик Домінік Жорж Анрі Пір, якому в 1958 році признано Нобелівську нагороду миру, в час другої світової війни брав активну участь у боротьбі бельґійського революційного підпілля проти німецьких окупантів. За це він одержав після війни найвищі військові відзначення: бельґійський Воєнний хрест із пальмами та французький Хрест почесного леґіону. Отож, його участь, як католицького священика, в активній революційній боротьбі за свободу власного народу не викликала жодних застережень з боку західніх католицьких кіл, ані не перешкодила йому одержати світову нагороду миру, а навпаки, піднесла його авторитет в опінії західнього світу. А тому й ми вважаємо, що немає причин приховувати участи в революційній боротьбі проти окупанта українського священика.

БОЙОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН

Розпочату бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН, Зеноном Коссаком, бойову діяльність вміло й успішно продовжував його наступник – Роман Шухевич-”Дзвін” (популярно відомий серед членів Організації як „Шух”).

Особливо активною і спритною в „роботі” виявилася бойова п'ятка, зорганізована в Дрогобичі самим Коссаком, до якої належали бойовики: студент Лев Крисько-”Кріс”, студент Михайло Гнатів-”3алізняк”, робітники Дмитро Данилишин і Василь Білас та „Оса”. Перебуваючи в різних селах Дрогобиччини, вони організаційно належали до різних „п'яток” і лише для виконання бойових завдань творили окрему ланку; це і додатково законспіровувало тих бойовиків, бо коли, наприклад, Мотика, член організаційної ланки, до якої належали Данилишин і Білас, виявив їх поліції, він не вмів назвати інших трьох членів бойової п'ятки, яка виконувала напади в Дрогобиччині. Лев Крисько, провідник боївки, студіював у Данціґу, а в Дрогобичі перебував лише під час вакацій, чи і спеціально приїхавши, а тому він був мало відомий не лише поліції, а й місцевим членам ОУН.

Передавши бойову референтуру Шухевичеві-”Дзвонові”, Зенон Коссак особисто вже не брав участи в праці бойової дрогобицької п'ятки, а тому й увага польської поліції при розсліджуванні актів тієї бойової групи, яка, згідно з вказівками донощика Романа Барановського, була звернена на Коссака, – трапляла в порожнечу й дезорієнтувала поліційні чинники. Кожного разу, коли бойовики виконали напад, Зенон Коссак мав такі переконливі докази, що він у даний час був де інде, що поліція мусіла звільняти його з тимчасового ув'язнення, як цілком непричетного до дотичного бойового акту. Не зважаючи на масові арешти і наслідки пацифікаційних репресій, Бойова Референтура ОУН поновила свою діяльність, даючи цим знак своєї незнищимости.

Напад на поштовий віз під Бірчою

Дня 31 липня 1931 року перемиська бойова п'ятка ОУН виконала успішний напад на пильно оберіганий поліцією поштовий віз у лісі під Бірчою біля Перемишля. Бойовики перестріли поштовий амбулянс, який віз гроші з Перемишля до Бірчі, в ліску недалеко містечка, тому що візник намагався втекти, бойовики покористувалися зброєю і від пострілів згинув конвоїр, поліціянт Ґібінські, а візник Ян Секела був поранений. Бойовики забрали частину грошей і втекли. На місце випадку виїхали з Перемишля староста, повітовий комендант поліції й начальник слідчого відділу, а в усьому терені перемиського й добромильського повітів влаштовано поліційні погоні за виконавцями нападу. У висліді цього поліції пощастило спіймати одного учасника нападу Василя Цебиняка. Він признався до співучасти в нападі і 15 жовтня 1932 р. був засуджений на кару 18 років тюрми. Інших чотирьох учасників нападу не спіймано, ані не виявлено в ході слідства. Щойно чотири роки пізніше на підставі „архіву Сеника” стверджено, що три учасники того нападу – Володимир Терешко й Осип та Роман Куцаки – втекли після виконання нападу до Чехо-Словаччини.

Напад на поштовий віз під Печеніжином

У той самий день, що під Бірчою, подібний напад відбувся під Печеніжином біля Коломиї. Його виконала коломийська боївка ОУН. І в цьому випадку нападені намагалися втекти, у висліді чого від куль бойовиків загинув конвойний поліціянт, а візник був поранений. Так само, як при нападі під Бірчою, поліції не вдалося спіймати бойовиків. Вони поспішним маршем – 110 кілометрів за 40 годин – віддалилися від місця нападу і дійшли до околиць Микуличина, а звідтіля непомітно перейшли через гору Кукул і добилися на Чехо-Словацьку територію. Слідство устійнило, що вони йшли не дорогами, а стежками, користуючись мапами і, мабуть, якимось провідником, котрий добре знав околиці карпатських гір.

У Чехо-Словаччині чеська поліція арештувала була кілька підозрілих для неї осіб, але коли стало відомим, що йде про політичну справу, відмовилася видати їх польській поліції. Троє з них, про яких під час допитів чеської поліції стало відомо, що вони були учасниками нападу під Печеніжином, – Микола Митлюк, Колитко і Кукурба-Барицький, — виїхали з Чехо-Словаччини до Німеччини, а звідтіля до Манджурії. Інших учасників та організаторів того нападу польська поліція не могла знайти.

Напад на „Банк Людови” в Бориславі

Третій з черги напад у віддаленій підгірській області успішно виконала того самого дня дрогобицька боївка ОУН на польський „Банк Людови” в Бориславі. Напад був виконаний 31 липня 1931 р. о 2-ій годині пополудні. Двоє бойовиків залишилося біля входу на стійці, а троє ввійшло до приміщення банку, стероризували урядовців, забрали понад 20.000 польських злотих готівкою і векслями й безслідно зникли. І в цьому випадку поліції не пощастило виявити виконавців нападу. У ході слідства, при допитах з побоями, до участи в нападі признався звичайний злочинець Юзеф Пісняк і тому преса подала була, що нападу не зробили члени ОУН.[156] Одначе, дальше слідство виявило, що Пісняк не був причетний до нападу. П'ять років пізніше польські судові чинники, вираховуючи в акті оскарження на Варшавському процесі напади членів ОУН, визнали, що й напад на банк у Бориславі був актом Організації. Все таки й тоді вони не вміли назвати його виконавців.[157] І тільки виявлення бойовиків Біласа й Данилишина при нападі на пошту в Городку Ягайлонському давало польській поліції нагоду вказувати на них як на двох бойовиків виявленої бойової п'ятки.

Напад на пошту у Трускавці

Згадана бойова п'ятка Дрогобиччини виконала напад на поштовий уряд у Трускавці 8 серпня 1931 року, о другій годині після обіду. Бойовики стероризували револьверами не лише всю обслугу пошти, а й кількох польських старшин, які випадково були в той час у поштовому приміщенні, забрали більшу кількість грошей і зникли без сліду. Поліційна погоня та слідство не дали жодних позитивних наслідків: польська поліція не змогла виявити ні виконавців нападу, ні його організаторів.

Щойно в 1933 році, на підставі інформацій своїх провокаторів, Романа Барановського і Миколи Мотики, поліція сконструювала версію, що описаний напад виконали бойовики: Білас, Данилишин, Михайло Гнатів (який тим часом утік за кордон) і „ще дехто”, за співучастю Петра Лоцуняка, Михайла Лабавки, Миколи Ільківа й Мирослава Петрова. Дня 16 жовтня 1933 року польський суд у Самборі засудив за те Лоцуняка, Лабавку й Ільківа на кару по 8 років тюрми, а Петрова на кару 4 роки тюрми.

Вбивство поліційного аґента Букси

Черговим вдалим і невиявленим поліцією актом тієї ж п'ятки було застрілення таємного поліційного аґента Якуба Букси. Цей аґент займався виявленням нападів на пошту в Трускавці та на „Банк Людови” в Бориславі і, здавалося, що він попадає на правильні сліди. Тому вирішено негайно ліквідувати його, поки він завдасть Організації шкоди. Буксу застрілено 24 серпня 1931 року опівночі, коли він повертався додому з приміщення команди поліції. Він дістав кулю в голову й зразу згинув.

Виконавців нападу польською поліцією не було виявлено. Про черговий бойовий виступ ОУН, так само вдало виконаний, а саме: про вбивство одного з видатних польських державних діячів на протиукраїнському відтинку, Тадеуша Голуфки, згадуємо окремо й ґрунтовніше, з уваги на особливе політичне значення того терористичного акту.

ВБИВСТВО ПОЛЬСЬКОГО ПОСЛА ТАДЕУША ГОЛУФКА

Найголоснішим терористичним актом того часу було вбивство бойовиками ОУН польського посла Тадеуша Голуфка, виконане 29 серпня 1931 року в Трускавці біля Дрогобича.

Про вбивство посла Голуфка поінформувала польська телеграфна аґенція, додаючи в короткій телеграмі, що його застрілили в готелевій кімнаті курортної місцевости Трускавець біля Дрогобича три невідомі напасники. „Діло” з 1 вересня 1931 р. подало наступний опис вбивства і свої коментарі:

„Дня 29 серпня о год. 7,30 вечора вбито в Трускавці посла Тадея Голувка, заступника голови клюбу ББ.[158] Голувко від двох тижнів перебував у Трускавці і мешкав у віллі СС Василіянок. Там на відпустці він конферував з особами дипломатичного й урядничого світу, а також – як кажуть польські джерела – з українськими політиками... В суботу після 7 години Голувко пішов до своєї кімнати. Ішов зливний дощ. Голувко роздягнувся, поклався в ліжко й почав читати книжку. За яких 5 хвилин тихенько відчинилися двері; у кімнату ввійшло двоє молодих людей. Прискочили до ліжка. Один із них вистрілив тричі до Голувка з револьвера, другий пробив його кинджалом у лівий бік грудей. Кинджал, який вийшов але на другий бік тіла, убивник залишив у грудях, а револьвер забрано. Голувко зразу згинув. Одна куля влучила в голову, дві в плечі, з чого виходило б, що Голувко ще в першу хвилину зміг підвестися. Вбивники втекли тією дорогою, якою прийшли. На відгомін пострілів збіглися служба й гості з сусідніх кімнат. Майже на їхніх очах вбивники втекли й пропали в темряві. Слідство було утруднене через зливу, яка змила сліди за вбивниками. Свідки подали опис убивників. їх шукає поліція з Трускавця, Борислава й Дрогобича.

І далі в наступному повідомленні про цю справу писалося:

„Сусіди, які мешкали зараз біля Голувкової кімнати ч. 5, чули голос пострілів, одначе думали, що це громи, бо тоді лютувала хуртовина. Вбивники були в темних плащах, схожих на пелерини; коміри мали піднесені вгору, шапки засунені на очі. Шапки були схожі на академічні або циклістів. При секції виявлено в тілі вбитого шість куль. Дві з них вийнято з голови, а дві з правої ключиці. Кулі з щоки не витягнено, шоб не опоганювати обличчя. Кулі були калібру 6,35 і 6,75, отже стріляли обидва вбивники. Два пальці правої руки скалічені, видно, що Голувко відрухово був заслонився. Зате секція заперечила перші вістки, начебто вбивники пробили свою жертву кинджалом. Дві рани в околиці серця походили не від кинджала, але шкіра в тому місці трісла, бо куля пересунулася від ключиці вниз. Воротар пансіону зізнав, що в четвер до пансіону зайшов якийсь молодий чоловік і випитував про подробиці щодо Голувка, головно, що він робить вечорами. Перед убивством, як щовечора, в Голувка був ще масажист. Після відходу масажиста Голувка вбито. Судова візія ствердила, що перед убивством один з убивників, або хтось із спільників, видряпався був по колоні балькону аж під вікно кімнати та слідкував, чи Голувко є вже в кімнаті. Вбивники втекли Стебницькою вулицею в напрямі пошти; пробігли біля станиці поліції і затрималися коло пошти, де на них ждав третій змовник. Третій змовник мав обов'язок дати вбивникам іншу одежу. Коли вони переодягнулися, втекли тією самою дорогою, що напасники, які недавно забрали з трускавецької пошти 27 тисяч злотих. Перший побачив убивників прокурист польського банку з Ясла, Бриковський. Вбивники бігли з револьверами, готовими до пострілу. Бриковський відступився і вбивники мали отверту дорогу. Стверджено, що вбивники по дорозі віддали пелерини якомусь хлопцеві. Польські джерела подають, що Голувка вбили члени УВО. Покійний Голувко мав 44 роки; народився в Ташкенті, у Туркестані. Залишив дружину й донечку. До сейму ввійшов як посол ББ. Перед тим був начальником східнього відділу в міністерстві закордонних справ. Свого часу був теж членом відділу для справ національних меншостей, який то відділ був під проводом колишнього посла Туґута. Досі в зв'язку з убивством Голувка арештовано: Олексу Бунія, воротаря пансіону та інших”.

Становище українських угодовецьких політиків

На вістку про вбивство польського посла Голуфка українські угодовецькі політики з поспіхом склали вислови співчуття родині вбитого та польському урядові, засуджуючи вбивство. Так, наприклад, уже 1 вересня 1931 р. жидівсько-польська газета „Xвіля” повідомила, що „першою кондоленційною телеграмою у зв'язку з убивством Голуфка, що її одержав польський уряд, була телеграма „Українського Наукового Інституту в Варшаві” такого змісту:

„У невимовному смутку від імени Українського Наукового Інституту просимо прийняти вислови найглибшого співчуття з причини трагічної смерти бл. п. Тадеуша Головка. – О. Лотоцкі, – Р. Смаль-Стоцкі”.

„Курєр Варшавскі” з 1.9. 1931 р. при описі похорону Голуфка подав, що за домовиною поруч офіціяльних представників найвищих польських державних чинників ішов теж представник УНДО (Українського Національно-Демократичного Об'єднання), адвокат з Дрогобича д-р Ільницький. Варшавський „Експрес Поранни” з 2 вересня 1931 року, у своєму звідомленні п. з. „Похорони бл. п. Тадеуша Голуфка” писав:

„Українською мовою, від імени українського населення Волині, промовляв посол Петро Певний, голова Волинського Українського Об'єднання, прощаючи трагічно померлого приятеля українців такими словами: „Злочинна рука ворога-варвара зробила, що перестало битися велике серце. Цей ворог – ворог відродження українського народу, мабуть, добре розуміє, що здорова частина українського народу в Польщі щораз льояльніше ставиться до польської держави, тож за всяку ціну він намагається усунути найвиднїші одиниці серед одного й другого громадянства, які насамперед бажають розв'язати українське питання як внутрішню справу польської держави”.[159]

А „Нови Дзєннік” з 2 вересня 1931, в статті „Українська еміґрація осуджує замах”, інформував:

Український Центральний Комітет у Речіпосполитій Польській[160] оголосив наступний комунікат: Трагічна смерть бл. п. Тадеуша Голуфка викликала потрясаюче враження серед української еміґрації в Польщі. На вістку про смерть щирого приятеля українського народу, який втішався надзвичайною популярністю між українською еміґрацією, зібралися в неділю на нараду найвищі чинники української еміґрації, які перебувають у Варшаві, та представники таких українських організацій: Українського Центрального Комітету Речіпосполитої Польської, Варшавського відділу того ж Комітету, Товариства ім. Симона Петлюри, Товариства б. Вояків Армії УНР, Українського Клюбу у Варшаві, Союзу Українок-еміґранток, Товариства помочі політичним збігцям з України, корпорації академіків „Запоріжжя”, Союзу Українських Інженерів і Техніків на Еміґрації, Українського Військово-історичного Товариства, Товариства помочі студентам українцям і Українського Правничого Товариства. На зібранні повстанням з місць вшановано пам'ять трагічно померлого Т. Голуфка. Опісля виголошено ряд промов, присвячених особі небіжчика, в яких підкреслювано його непорочне чистий характер, як теж великі заслуги для українсько-польського зближення і для самостійницьких змагань українського народу. Промовці стверджували, що огидний акт скритовбивства великого приятеля України є ділом ворогів як польського, так і українського народів... Зібрання українських делеґатів суспільних організацій створило комітет для вшанування пам'яті бл. п. Т. Голуфка під проводом голови Українського Центрального Комітету Речіпосполитої Польської, п. М. Ковальського”.

Українським опортуністам з Наддніпрянщини „гідно” дотримували кроку в складанні вірнопідданчих заяв з приводу убивства Голуфка теж західньоукраїнські угодовці. 31 серпня 1931 р. УНДО видало свій окремий комунікат, опублікований у щоденнику „Діло” з 2. 9., в якому, між ін., сказано:

„Українське Національно-демократичне Об'єднання завжди протиставилося з засадничих мотивів методам особистого чи масового терору, як засобам політичної боротьби. Тому і в даному випадку Екзекутива і Президія Української Парляментарної Репрезентації безумовно й рішуче осуджують акт убивства пок. посла Тадея Голуфка, без огляду на те, хто не був би його спричинником”.

З вихвалюванням Голуфка, як небувалого приятеля українського народу, виступив теж орган уенерівщини у Франції „Тризуб” (6. 9. 1931), пишучи, між ін., таке: „В одному ми, знаючи Голуфка, не маємо сумніву, – це в тому, що він щиро й гаряче бажав порозуміння в Галичині. Що це порозуміння хотів він утворити не тільки для того, щоб лад і спокій панували в його державі, але й для того, щоб галицька проблема не стояла на перешкоді до зближення вищого порядку, до державного зближення поміж Польщею й Україною. Цій справі надавав Покійний найбільшої ваги. І сходить він у довчасну могилу як борець за це зближення, що вірив у майбутнє близьке відновлення Української Народньої Республіки”.

За що вбито Голуфка?

У зв'язку з такими заявами українських опортуністичних політиків з обох боків Збруча та їхнім однозгідним вихвалюванням польського політичного діяча Тадеуша Голуфка, як великого й щирого приятеля українського народу й української державности, мусить виринути запитання: так завіщо ОУН убила того Голуфка?

Натяк на те, чому Голуфко згинув з рук бойовиків Організації Українських Націоналістів, видно в цитованому нами уривкові надгробної промови М. Ковальського: ОУН силою усунула Голуфка з політичної арени як одного з найвизначніших і найактивніших польських державно-політичних діячів, які „бажають у першій мірі розв'язати українське питання як внутрішню справу польської держави”.

Цю, мимовільно висловлену українським угодовецьким політиком, фразу достатньо розшифровують тодішні польські газети і – сам Голуфко. І так, польська газета „Час” у числі з 2. жовтня 1931 року завважила:

„Ідентичний характер специфічного трагізму двох смертних замахів, жертвою яких упав колись намісник (Галичини) Потоцкі, а тепер Голуфко, не підлягає найменшому сумніву. Обидвох убито тому, щоб перетяти нитку угоди, яка нав'язувалася між польським і українським суспільствами, вбито обидвох як найчільніших представників угодового напрямку”.

А газета „Напшуд” пояснювала:

„Його урядовою діяльністю було ведення переговорів... Найважливішим його завданням були переговори з українськими політиками, щоб прихилити їх до відтягнення з Женеви скарг на відому пацифікацію”.

Пояснення до цього додав колишній шеф Голуфки в польському уряді С. Туґут у газеті „Роботнік”:

„Виступати з пропозицією угоди наступного дня після пацифікації було, здається, невчасним помислом, якщо змагається до справжньої і щирої угоди”.[161]

Доказом того, що намагання Голуфка привести до такого стану, щоб українська парляментарна репрезентація офіційно, від імени західніх українців, відкликала з Ліґи Націй українську скаргу проти польської „пацифікації”, – не було чимось відірваним у його діяльності, як, наприклад, стаття „Слова Польскєґо” з 5. 10. 1931 р. п. н. „Програма, яка буде виконана”: „Бл. пам. Голуфко був абсолютно проти яких-небудь автономістичних думок, звідкіля вони не виходили б. Мало того. Він був також проти творення денебудь у Галичині українського університету. Бо слушно вважав, що за теперішнього стану справ, коли болюча для нас проблема ще вічно виступає як політична катеґорія, давати українському населенню яку-небудь автономію чи університет, це тільки утривалювати й ще збільшувати цю політичну катеґорію, а тим самим сепаратизм, себто, унеможливлювати реалізацію виховної програми... На дорозі до конечного поєднання, бо подиктованого історичними й природніми умовами, у своїй програмі, яка мала виховувати нового громадянина, бл. пам. Голуфко логічно й послідовно висував ясні й конче потрібні засоби: повинно бути одно Товариство школи людової польське-руське, однакові права й обов'язки, накладані на поляка й на русина; один польсько-руський кооперативний рух, який точно підлягає державній контролі, помножуючи й утривалюючи добробут усіх громадян; одні повинні бути організації фізичного виховання, врешті – одна й та сама, що в цілій державі, повинна зобов'язувати в Східній Галичині самоуправа”.

Чи це, може, тільки припущення – хай і з польського боку, але лише припущення – щодо поглядів Голуфка на проблему українських земель, окупованих Польщею? Відповіді на це пошукаймо у виясненнях самого Голуфка.

У 1929 р., коли Польща склала з большевицькою Росією „пакт Літвінова”, Т. Голуфко був керівником східнього відділу польського міністерства закордонних справ. Виступивши з приводу підписання цього договору з прилюдною доповіддю у Варшаві, Голуфко – як інформувала жидівсько-польська газета „Наш Пшеґльонд”, – цілком відверто заявив, що з точки зору польських державних інтересів „совєтський уряд”, цебто московсько-большевицька окупація наддніпрянської України, є найвигіднішою для Польщі розв'язкою української проблеми, бо кожний інший уряд почав би територіяльні спори з польським урядом. „Таким чином, – робить висновки „Наш Пшеґльонд”, — Тадеуш Голуфко внівець обернув фантастичні перспективи розбивання СССР на низку нових незалежних держав”.[162]

А в своїй статті, що її в 1931 р. опублікувала „Ґазета Польска”, ч. 78, Голуфко писав:

„Українська суспільність повинна зрозуміти, що давня Червона Русь на протязі 600-річної приналежности до польської держави підпала глибоким впливам польської культури, стала мішаною польсько-руською країною. І тому українці повинні погодитися з тим, що ця дільниця стала невід'ємною частиною Польщі та що всі надії на якісь зміни заведуть... Тому-то українці з „Малопольскі Всходнєй” повинні, не тільки з почуття програної війни 1918 Року, але й з реальної оцінки становища як у цій дільниці, так і міжнароднього, а насамперед в ім'я рації буття українського народу як цілости, — щиро стати на становищі громадян польської держави, велич і сила якої лежать і в їхньому національному інтересі”.[163]

І точнісінько таке саме писав Голуфко в своїй статті, що її опублікувало „Слово Польске” через два тижні після його смерти: „Не дасться заперечити, що вживання українською молоддю у Східній Галичині таких злочинних засобів політичної боротьби, як убивства, напади, підпали, є подиктоване умовами ідеологічного характеру, що випливає з бажання звільнити край з-під „польської окупації”. Одначе, вся біда в тому, що окупації немає. Не можна говорити про окупацію в країні, що 600 років зв'язана з польською культурою і державою, яка не попала в татарське ярмо, а відтак не стала московською провінцією тільки завдяки кривавим оборонним змаганням усього польського народу. І сьогодні не може бути мови про окупацію в країні, де „окупанти” становлять 50 відсотків населення, складеного з усіх прошарків, починаючи від селянства, а кінчаючи на містах, в яких промисловість, торгівля, фахові знання є переважно в руках польського населення”.[164]

Таким, отже, „приятелем українського народу й української державности” був польський державно-політичний діяч Тадеуш Голуфко в світлі його власних заяв і свідчень польської преси про його погляди на українську проблему. Західньоукраїнські землі, окуповані Польщею, він уважав за невід'ємну частину польської держави, а, знаючи, що його твердження про те, нібито поляки на тих землях становлять половину всього населення, – це лише видумка, він послідовно прагнув до того, щоб поселенням на тих просторах спроваджених з Польщі польських колоністів та змушуванням українців еміґрувати за море витворити такий стан, за якого поляки на західноукраїнських землях справді творили б половину населення. Стосовно східньоукраїнських земель, він єхидно утримував на ласкавому польському хлібі частину наддніпрянських виходців, щоб ними шахувати большевицький уряд в інтересах польської держави. Насправді, – як це він сам задеклярував, – він уважав московсько-большевицьку окупацію східніх земель України за найвигіднішу для Польщі розв'язку. Прикриваючи ту свою принципову ворожість до української державности обіцянками сповидних благ, як, наприклад, дозвіл на закордонну торгівлю української кооперації в заміну за відкликання українських скарг до Ліґи Націй на польську „пацифікацію”, Голуфко був особливо небезпечним ворогом, бо затруював українське життя угодовством із станом ворожої окупації.

Як керівник відділу національних справ у польському уряді, Тадеуш Голуфко був співвинним у переведенні кривавої „пацифікації” Галичини влітку й восени 1930 року.

І польська преса цілком слушно завважила, що постріли ОУН у Тадеуша Голуфка були пострілами, спрямованими українською революційно-самостійницькою силою в хробака угодовства – погодження поневоленого й безоглядно винародовлюваного народу з його окупантом. Це погодження, за відсутности спротиву, мусіло вести тільки до неминучої загибелі цього ж народу.

Хто і як убив Т. Голуфка?

Вбивство такого видатного польського державного діяча, яким був Тадеуш Голуфко, поставило на ноги всю польську поліцію. Вона негайно провела масові арештування серед української молоді не тільки в Дрогобиччині, а й в інших повітах, а для керування слідством Варшава вислала до Трускавця суддю для справ особливої ваги д-ра Скоржинського. Насамперед ув'язнено Олексу Бунія, дверника пансіонату сестер Василіянок, в якому згинув Голуфко, та всіх запідозрених у революційній діяльності, хто жив у Трускавці й околиці. Польська преса інформувала, що на інтервенцію польського уряду було арештовано, як запідозрених в убивстві Голуфка, двох українців, студентів, які жили в Ризі, столиці Латвії. В ході слідства увага поліції зосередилася на чотирьох українських студентах, а саме: Лев Крисько, 25-річний студент політехніки в Данціґу, родом з Унятич біля Дрогобича, 22-річний Ілля Бутрин, родом із Поруддя, пов. Яворів, Володимир Кобільник і Лев Сенишин, уважаючи, що двоє з них напевно є вбивниками Голуфка. Одначе, ніхто з арештованих до вини не признався, а слідство, попри всі намагання поліції, не лише не дало доказів чиєїсь вини як учасника чи співучасника вбивства, але не виявило жодних слідів.

Під час суду над Біласом і Данилишином, у грудні 1932 р., за напад на поштовий уряд у Городку Ягайлонському, донощик польської поліції Мотика, який раніше був членом тієї самої п'ятки ОУН, що й обидва підсудні, висловив думку, що Голуфка вбили Білас і Данилишин. Але це були тільки його здогади, бо доказів на те в нього не було. На тій підставі польські слідчі чинники сконструювали тезу, що вбивниками Голуфка були справді Білас і Данилишин, які, одначе, до того не призналися ані під час процесу, ані навіть під шибеницею.

У вересні 1933 року в Самборі відбувся процес проти дверника пансіонату Олекси Бунія, який признався, що він стежив за Голуфком і про все повідомляв Організацію та що він переконаний, що одним із тих, хто вбив Голуфка, був Василь Білас, а другим, мабуть, Данилишин. Але й на цій розправі не виявлено достатніх доказів щодо тотожности виконавців атентату.

Одначе, Василь Білас і Дмитро Данилишин були дійсно тими бойовиками ОУН, які виконали замах на Голуфку. Генеза і хід атентату виглядали так.

З кінцем 1930 року бойовим референтом Крайової Екзекутиви на ЗУЗ був Зенон Коссак. Перебуваючи постійно в Дрогобиччині, він зорганізував боївку ОУН, до якої належали теж Дмитро Данилишин і Василь Білас. До організаційної п'ятки ОУН у Трускавці, що її очолював Михайло Гнатів, належали, крім Біласа й Данилишина, ще ґімназист Микола Мотика і робітник Олександер Буній. У половині серпня 1931 р. Буній, який працював дверником у пансіонаті сестер Василіянок у Трускавці, повідомив свого зверхника Гнатіва, що в пансіонаті замешкав для відпочинку польський посол Голуфко, про якого писала українська преса як про заанґажовану в польсько-українській політиці людину. Гнатів повідомив про те З. Коссака, який від вересня 1930 р. очолював організаційну референтуру КЕ. Бойовим референтом був у той час Роман Шухевич. Його і повідомив негайно про „нагоду” Коссак, а далі й тодішнього Крайового Провідника ОУН Івана Ґабрусевича.

Особа Голуфка була відома серед провідних кіл ОУН як співавтора „пацифікації” та підступного політика, що послідовно змагав до спольщення західньоукраїнських земель, вдаючи при тому приятеля українського народу. Тож на нараді трійки – Ґабрусевич-Шухевич-Коссак запало вирішення усунути цього небезпечного ворога. Зорганізуванням атентату зайнявся сам Шухевич, одержавши зв'язки з бойовиками в Трускавці безпосередньо від Коссака. Всі потрібні інформації давав Олександер Буній, хоч сам він безпосередньої участи в атентаті не брав. Гнатів зразу після атентату втік за кордон, а З. Коссака напередодні вбивства Голуфка арештовано й притримано у в'язниці протягом 9 місяців. У висліді того ніхто з арештованих, ані поліційні донощики Мотика й Роман Барановський, не могли „сипати”. Тільки Мотика підсував польській поліції думку, що атентатників треба шукати серед членів місцевої мережі ОУН. При цьому він боявся виявити членів п'ятки ОУН у Трускавці, до якої він сам раніше належав, і тим самим захищав бойовиків Біласа і Данилишина. З цілої місцевої організаційної мережі тільки Гнатів знав, яку видатну ролю в тій справі відіграв Коссак, одначе й Гнатіва польська поліція не вспіла дістати до своїх рук. А Р.Барановський припускав лише, що Коссак, – за його переконанням – все ще бойовий референт, – мусить знати цілу справу. Про ролю Шухевича й Ґабрусевича в КЕ Барановський у той час не знав. Найцікавіше є те, що один із виконавців атентату користувався револьвером, що його Барановський був позичив провідникові однієї з п'яток ОУН у Дрогобиччині, Криськові, колишньому членові УВО. Одначе, цей револьвер стільки разів переходив з рук до рук, що Барановський не міг зорієнтуватися, кому він останньо належав.

Корисним в усій справі був факт, що Коссак, сконтактувавши Шухевича з трускавецькою боївкою, далі не займався атентатом, до того ж кілька днів перед застріленням Голуфка був арештований. Це переконувало місцеву поліцію, що він до справи атентату на Голуфка був непричетний.[165]

Не зважаючи на те, що Зенон Коссак у той час ще щиро довіряв Р.Барановському, він про замах на Голуфка і свою ролю в ньому нічого йому не сказав.

Про вбивство Голуфка вирішили тільки три члени Крайової Екзекутиви ОУН, спираючись на те, що Крайовий Провідник мав право сам вирішувати про доцільність знищення національного ворога українського народу. Коротке перебування Голуфка у відпочинковому пансіонаті не давало змоги порозумітися з закордонним Проводом ОУН. Його поінформовано про всю справу щойно після виконання атентату. Тому то в перші дні після замаху ПУН справді не знав, хто вбив Голуфка. Одначе, згодом полк. Коновалець апробував атентат і беззастережно перебрав його на відповідальність ОУН.

АРЕШТИ І СУДОВІ РОЗПРАВИ

(ВІД СІЧНЯ 1931 ДО ЧЕРВНЯ 1932)

Припинення саботажної акції з боку УВО-ОУН та закінчення польської урядової „пацифікації” не стали на перешкоді польській поліції, щоб вона не продовжувала ув'язнювати українців і ставити їх перед судами за всякі вияви „антипаньствової[166] дії”, себто, діяльности проти окупаційної влади. Але тепер ув'язнювано вже лиш у зв'язку з якоюсь конкретною справою і ставлено перед судом із конкретним обвинуваченням, а тому й реєстр арештувань і судових розправ став менший.

Частина судових процесів у 1931 р. – це був ще відгомін саботажної акції в літі й восени 1930 р., інші судові розправи й нові ув'язнення були вислідом дальшої дії ОУН після закінчення саботажної акції.

Дня 23 січня 1931 суд присяглих у Львові засудив за приналежність до УВО: В. Савчука, П. Мандюка, П. Пуру та Л. Сафіяна з Вишова повіт Сокаль – разом на 6 років в'язниці.

В січні 1931 р. під замітом підпалу скирт арештовано в с. Волиця Комарова: Домку Несторову, Оксану Несторівну та Настю Іванчинівну.

4 лютого 1931 р. суд присяглих у Львові засудив Назара Заяця та Гриця Федоровича з Василева, повіт Рава Руська, на кару по 5 років тюрм, за приналежність до ОУН і підпал 7 скирт збіжжя польського дідича. Двох інших підсудних у тому самому процесі засуджено на кару по 3 роки тюрми.

7 і 8 лютого 1931 р. відбулася в Тернополі судова розправа проти трьох українських студентів: Василя Сосновського, Василя Солонинки й Богдана Мельника, обвинувачених у протипольській діяльності. Всіх трьох суд звільнив.

13 лютого в Полюхові, пов. Перемишляни, арештовано Василя Кузьмова.

13 лютого1 1931 засуджено у Львові Онуфрія Максимова і Гриця Байду по 5 років в'язниці за ОУН і участь у саботажах.

14 лютого 1931 р., у зв'язку з нападом боївки ОУН на станицю польської поліції в Гаях біля Львова, арештовано: в Гаях Володимира і Марійку Романів та Анастасію Гнатишин, у Львові Андрія і Катерину Гнатишин, Романа Романова, Петра Михалічку та Осташевського, а в Винниках Ольгу і Стефу Банах. Після вступного слідства Андрія Гнатишина і Володимира Романова відставлено до тюрми у Львові, інших звільнено.

В лютому 1931 р. варшавська поліція провела серед українського студентства ґрунтовні ревізії й заарештувала деяких студентів, але після дводенних допитів усіх звільнила.

20 лютого в Коломиї відбувся процес проти 18 українців і українок, обвинувачених у тому, що вони допомогали українським політичним в'язням. Суд звільнив від вини й кари усіх підсудних.

9 березня 1931 р. у Станиславові відбувся процес проти Василя Дейчаківського та Семена Спільчака з Ямниці, обвинувачених за участь у саботажах. Суд звільнив обидвох.

9 березня суд у Коломиї засудив 17-річного ґімназиста Романа Олейка на 1 рік тюрми за писання погрозливих листів до поліції в Городенці, 19 березня 1931 року суд у Чорткові засудив за приналежність до УВО-ОУН та участь у саботажах: Мирослава Чорненького й Миколу Кузьмака по 4 роки тюрми, Юліяна Думного, Олексу Ганкевича й Любомира Прокоповича по 1 рокові, Осипа Осадчука, Володимира Пирога та Петра Спиханого по 7 місяців тюрми; Вол. Гладкого й Сидора Нагаєвського звільнено.

22 березня відділ поліції арештував у Спасові, пов. Сокаль, Дм. і О. Іванчуків, І, Фіґаса, А. і М. Наконечних, Г. Братка, П. Радецького, Д. Гаврилюка, М. Мельника, П. Бузилевича й дві жінки – Сидорову й Радецьку. їх відставлено на станицю поліції в Тартакові й під час переслухування всіх дуже побито. Після двох днів допитів П. Бузилевича й М. Наконечного відставлено до судових арештів, інших звільнено.

У квітні 1931 року в Підмонастирі, пов. Бібрка, поліція арештувала, в зв'язку з убивством місцевого війта „хруня”, трьох українців: І. Онишкова, А. Цвека та О. Шевчука.

20 і 21 травня перед судом присяглих у Бережанах відбулася судова розправа проти трьох українців, обвинувачених за приналежність до УВО-ОУН та участь у саботажах. Суд засудив Івана Розпятовського на 5 років тюрми, Ярослава Лапчака і Мартина Мізерного по 3 роки тюрми.

22 і 23 травня той самий суд у Бережанах судив за „державну зраду”, участь у саботажах і намову до вбивства Мартина Мищишина і Миколу Волощука з Шумлян, пов. Бережани. Волощука засуджено на кару 6 місяців ув'язнення. Мищишина звільнено.

В червні 1931 р. суд у Стрию засудив абсольвентку семінарії Володимиру Середницьку, за приналежність до УВО, на 1 рік тюрми. У слідчому ув'язненні вона відсиділа 13 місяців, тому після присуду її випущено на волю.

У Липиці Горішній, пов. Рогатин, 23 липня 1931 р. арештовано Івана Рибіцького, Осипа Лотоцького, Олексу Сторощука, Івана Нижника, О. Семеґена та М. і О. Людкевичів, в Данильчу – Миколу Падущака, в Лукові – Петра Онуфрика. Усіх їх обвинувачено в приналежності до ОУН і за саботажну дію.

У Перемишлі, в зв'язку з нападом на поштовий амбулянс під Бірчою 31 липня 1931 р., арештовано редактора „Українського Голосу” Євгена-Зиблікевича, Зубрицького та ще кількох студентів.

В серпні 1931 р. в Дрогобиччині арештовано І. Матчака з Волі Якубової, Юрка Шевчука, Івана Микача та Гриця Дуба, підозріваючи їх у знищенні телеграфних проводів на шляху Борислав-Східниця.

4 вересня 1931 року в зв'язку з убивством Голуфка та нападами на поштові амбулянси й уряди, арештовано: в Бориславі – М. і Ол. Підгородецьких, Мирослава Тураша,[167] М. і В. Сушкова, Ст. Ніклевича; у Мразниці – М. Андрушкова, М. Коблика та І. Кунцевича; в Губичах – М. Гапкала, П. Городиського, М. Петрикевича, Д. Герниківну, О. Яворського і П. Вішку; у Попелях – В. Ількова; у Тустановичах – І. і м. Зарицьких, Р. Попеля, Я. Волошина, Р. Романюка, Романюківну, Я. Терлецького, І. та Ю. Гаврилових, С. Уруську, І. Сенюту, М. Кушніра, П. Драгана, Ф. Муйлу, М. Сеніва, М. Бабича, В. Маціва, Г. Гнатова, В. Веприка, М. Добрянського.

В Рімні, пов. Рудки, арештовано Петра Мозола, запідозреного у викраденні 4 крісів із військового складу в Самборі.

2 вересня 1931 р. суд у Бережанах судив В. Кілина з Краснопущі, обвинуваченого за участь у саботажах. Підсудного звільнено.

В Бібреччині арештовано: Івана й Вол. Ґабрусевичів, І. та С. Коцюмбасів, П. Панкевича, А. Козакевича, А. Боднара, В. Михалкевича, С. Рудого, В. Василика, П. Коржівну.

В Комарні арештовано: О. та А. Перунів, М. та І. Радовичів, В. Ленця, І. Ліщинського, М. Сенюту, І. Сороковського, О. Когута, Л. Дрималика, Р. Климова.

У Львові – д-ра Богдана Гнатевича, Ю. Коропія, Анну й Ольгу Чемеринських, Ю. Онишкевича, В. Коцюмбаса, Карла й Вол. Мулькевичів, О. Садовича, П. Жмінковського, В. Сеницю, П. Чорнія, В. Байталу, О. Рудакевича, О. та Я. Яримовичів, І. Сеніва, Е. Штаєра, Е. Тиса, А. Мілянича.

В Самбірщині: Антона Сілецького, інж. О. Веца, Я. Майхера, М. та І. Яремка, Е. Рудого, І. Шембеля, В. Ступницького, Я. Гошка, Г. Кустрицького.

В Сколім арештовано: В. Бичковича, Р. Кобилецького, І. Бутковського, О. Федорику, О. Павлюка, Б. Івасикова.

У Стрию: Яр. Падоха. Ол. Гасина й кільканадцять інших студентів. В Перемищині арештовано 30 осіб. У Сокальщині – 40 осіб.

16 вересня 1931 року суд у Львові за приналежність до УВО-ОУН засудив студентів Василя Яцкова, Юліяна Іванчука, Романа Лебедовича, Петра Рішка й торговельного помічника Степана Грущака на кару по 8 місяців ув'язнення, робітника Олексу Боднара на – 9 місяців. Степана Луцика і Юліяна Найду звільнено.

18 вересня суд у Самборі судив інж. Омеляна, обвинуваченого за приналежність до УВО. Після розправи його звільнено.

2 жовтня Е Стрию, під час перевожування підпільної літератури, заарештовано Бутковську з Сколього та Ярему Савчинського й Степана Рошка, а наступного дня – Гр. Барабаша і В. Нагірного з Конюхова.

5 жовтня в Варшаві арештовано українських студентів: Ю. Дутку, Стефу Кордубу, О. Чемиринського та А. Довгопільського.

17 жовтня 1931 р. в Дичкові, пов. Тернопіль, арештовано гімназиста Василя Охримовича та М. Гаврилишина, у Семиківцях 7 хлопців, між ними В. Чаплинського й В. Козуба, закидаючи всім приналежність до УВО-ОУН.

29 жовтня, обвинувачуючи в приналежності до ОУН і в участі у саботажах, арештовано Святослава Шурана з Нового Села, пов. Збараж, та Онуфрія Ґуру з Суховець.

У Монастириськах арештовано в жовтні того самого року урядовця „Просвіти” Володимира Білинського, закидаючи йому підпільну діяльність.

2 листопада 1931 року арештовано в Кракові Степана Ленкавського, у Львові Олеся Бабія й Осипа Бойдуника, в Бродах д-ра Юліяна Вассияна, а в Перемишлі – ред. Євгена Зиблікевича.

10 січня 1932 року тернопільська поліція арештувала в Довжанці, пов. Тернопіль, Остапа Рудакевича, Дмитра Музику й Павла Козюпу, підозріваючи, що вони розкинули в тернопільській церкві летючки ОУН. За розкинення летючок арештовано теж ряд українців в інших селах Тернопільщини та в Скалатщині.

17 січня 1932 р. у Львові арештовано студента Михайла Колодзінського, закидаючи йому державну зраду.

Протягом 18 і 19 січня 1932 р. в Бережанах відбувся судовий процес проти 12 молодих українців – студентів і селян, обвинувачених у приналежності до ОУН та ширення протипольської літератури ОУН.

20 січня 1932 р. львівський суд засудив учня ґімназії Володимира Тусевича на три місяці ув'язнення за приналежність до ОУН і розкидування летючок.

В останні дні січня 1932 року в Заліщиччині арештовано, під закидом приналежности до УВО Гната Тимчука, Гриця Горішного, Василя Лисака, Дениса Кондура, Івана Антоняка та Петра Федіва.

6 лютого 1932 року львівський суд присяглих засудив за приналежність до УВО й участь у саботажах Богдана Гевка – на 4 роки тюрми, а Василя Процишина – на півтора року тюрми.

На Волині поліція арештувала 6 лютого 1932 р. Павла Вітрика, Ілька Куницю й Сергія Сомчинського, запідозрюючи їх у приналежності до УВО. Арештованих відставлено до тюрми в Луцьку.

7 лютого в Петрикові, пов. Тернопіль, за розповсюджування летючок заарештовано Осипа Наконечного, Тараса Лозу й Глинського.

8 лютого 1932 року львівський суд засудив на півтора року тюрми студента Івана Мітринґу з Петрикова – за приналежність до ОУН і ношення зброї; іншого підсудного, Тому Кордубу, звільнив.

У Бережцях, пов. Крем'янець, за поширювання летючок ОУН арештовано на початку лютого Євдокію Семчишин.

10 лютого 1932 року у Львові відбулася розправа проти 8 українців із Збаражчини, обвинувачених у приналежності до УВО: Василя Пастушенка, Зиновія Пузя, Вол. Кадлубицького, І. Багрія, С. Клима, І. Кравчука, І. Гевка та Я. Порохняка. Пастушенка засуджено на 8 місяців тюрми, Пузя і Багрія – на 6 місяців, інших звільнено.

У Рогатинщині за поширювання летючок арештовано Гриця Кучму та Паламаря.

11 лютого львівський суд засудив студента Івана Климова на 6 місяців ув'язнення – за протипольську промову.

14 лютого поліція з Бережан арештувала за поширювання летючок ОУН Петра Павлишина й Василя Лентуха. Того самого дня в Добромірці арештовано за летючки студента Володимира Мороза й ґімназиста Івана Слободяна.

20 лютого 1932 р. в політичному процесі „Поповича і товаришів” засуджено за участь у саботажах Ярослава Поповича на досмертну тюрму, Миколу Сенича на 5 років, а Березюка на 2 місяці тюрми.

22 лютого львівський суд присяглих засудив на три місяці ув'язнення священика Петра Петрицю – за „протидержавну” промову на могилі Невідомого стрільця.

26 лютого 1932 збаразька поліція ув'язнила, за протипольську діяльність, Марію Гевко та Катрю Кручову. Наступного дня та сама поліція відставила до в'язниці в Тернополі, як підозрілих у протидержавній діяльності, вчителя Івана Олійника, Ярослава Вецика, Володимира Керничного та Павла Филину.

В березні 1932 р. з дрогобицької тюрми до Львова відвезено Зенона Коссака, запідозреного в організуванні нападів на пошту в Трускавці і „Банк Людови” в Бориславі та в убивстві Голусрка. До тюрми в Самборі перевезено Льва Криська, Володимира Кобільника і Льва Сенишина, запідозрених в участі в тих нападах та в убивстві Голуфка.

12 березня 1932 р. суд у Бережанах засудив за приналежність до УВО та участь у саботажах Миколу Ставарського, Гарасима Єналя й Івана Нижника – по 10 місяців ув'язнення, а Василя Лотоцького й Івана Рибіцького — по 9 місяців.

В останньому тижні березня 1932 року у Львові та на провінції проведено масові арештування, в зв'язку з убивством поліційного комісара Чеховського. Серед інших арештовано 23 березня Івана Ґабрусевича, а 30 березня – Степана Бандеру. Обидвох їх звільнено з ув'язнення по двох місяцях слідства: Ґабрусевича 23 травня, а Ст. Бандеру 30 травня.

У березні 1932 р. в Поториці, пов. Сокаль, арештовано студента Володимира Пришляка.

У квітні 1932 р. польська поліція провела масові ревізії серед українських студентів у Познані й арештувала, під закидом приналежности до ОУН, 30 осіб.

У квітні 1932 р. в Боратині арештовано студента Павла Палющинського.

27 травня 1932 року в Сокальщині арештовано студента Івана Климова та М. Ґуру, а в Равщині – Володимира Осідача.

„НАГЛІ СУДИ” В ПОЛЬЩІ

Наслідки „пацифікації”, як засобу боротьби з українським революційним підпіллям, виявилися некорисними для Польщі: замість залякати українське населення і викликати серед нього ворожість до цього підпілля, як цього сподівалися поляки, „пацифікація” зреволюціонізувала широкі народні маси та спопуляризувала серед них підпільно-революційну УВО-ОУН, а в усьому світі викликала жваве зацікавлення українською справою і симпатії до визвольної боротьби українського народу і водночас ворожість до Польщі, як носія варварського поневолювання одного з eвропейських народів.

А тому в дальшій боротьбі проти ОУН польська влада не схотіла більш користуватися „пацифікацією”, а стала розглядатися за новими засобами. Таким новим засобом залякування українців і відстрашування їх від участи в революційній боротьбі повинні були стати „наглі суди”.[168]

Розпорядження польської Ради міністрів про введення на території Польщі „наглих судів” появилося 4 вересня 1931 року. Тим розпорядженням введено нагле поступування перед окружними судами в справі „проступків з характером бандитизму”. Розпорядження стосувалося не лише до виконавців таких „проступків”, а й до співвинних і тих, хто намовляє до таких вчинків. Нагле поступування – устійнювало розпорядження – відбувається без слідства. Слідство веде сам прокурор безпосередньо або з допомогою поліції чи суду, але під його особистим керівництвом і таким приспішеним темпом, щоб акт обвинувачення був поданий ним до 21 днів від часу зловлення винуватців. За всі провини, що за них карний закон передбачає кару тюрми (ув'язнення від пів до 15 років), „наглий суд” карає смертю; за провини, що за них карний закон передбачає інші ув'язнення до 6 місяців чи грошову кару, „наглий суд” карає присудом від 10 до 15 років тюрми. У випадках, коли виявиться, що для вияснення справи необхідно провести ґрунтовніше й довше триваюче слідство, „наглий суд” передає справу звичайному судові. Значить, коли хтось попадав перед „наглий суд” і не був ним звільнений чи переданий звичайному судові, то перед ним стояли лише такі дві можливості:

1) якщо його визнанно винним хоча б лише настільки, що звичайний суд засудив би його на 7 місяців ув'язнення, то „наглий суд” засуджував на кару смерти;

2) якщо його визнано винним у цілком дрібній справі, за яку перед звичайним судом його засуджено б найвище на 6 місяців тюрми, „наглий суд” карав його тюрмою від 10 до 15 років.

А тому, що звичайні польські суди карали за саму приналежність до революційно-підпільної протипольської організації карою понад 6 місяців тюрми, то ставало ясно, що кожному членові УВО-ОУН, якщо він тільки попаде перед наглий суд, загрожує кара смерти, а кожному не-членові – за його найдрібніший вияв симпатії до українського революційного руху й ворожости до Польщі, пов'язаний з якимось „проступком характеру бандитизму”, – кара 10 до 15 років тюрми.

У розпорядженні про „наглі суди” послідовно вживано вислів „проступки з характером бандитизму”, щоб за кордоном викликати враження, ніби йдеться про рішучу боротьбу проти грабіжництва і крадіжок. Але всім, хто жив у межах польської держави, а згодом і за кордоном, було ясно, що розпорядження про „наглі суди” скероване проти українського революційного руху, а окреслення „характер бандитизму” та пристосування того закону також до справжнього бандитизму, – це лиш примітивний засіб замаскування справжньої причини видання такого закону.

Але, як раніше „пацифікація”, так теж і „наглі суди” звернули своє вістря проти самої Польщі. Бож за своєю суттю це були суди воєнного стану і за кордоном постало переконання, що Польща проголосила вий-нятковий стан з уваги на широко розгорнену революційну боротьбу українського народу проти польського окупанта. А це ж тільки пригадувало вільному світові, що східні терени польської держави не є польськими, а українськими, насильно окуповані і тільки терором і воєнними судами втримувані під польською окупацією.

А тому, коли після кількох років існування „наглих судів” сам польський нарід переконався, яке погане враження для Польщі викликали ці суди в культурному світі, польський уряд уневажнив своє розпорядження законом з 6 березня 1934 р., залишаючи „наглі суди” тільки для справ шпигунства. Законом з 28 жовтня 1934 р. „наглі суди” зліквідовано цілком.

РОЗДІЛ 3

ВБИВСТВО КОМІСАРА ПОЛІЦІЇ ЧЕХОВСЬКОГО

Комісара польської поліції Чеховського, що був керівником „українського відділу” в слідчій поліції львівського комісаріату і керував слідством у всіх важливіших справах спійманих членів ОУН, вбито вранці 22 березня 1932 року на вулиці Львова. Атентат підготовано й виконано так справно, що польській поліції ніколи не вдалося ані виявити виконавця й організаторів замаху, ані навіть попасти на певний слід, хто саме міг виконати атентат. Беручи до уваги факт, що комісар Чеховський був службовим зверхником конфідента польської поліції Романа Барановського, проти якого останнім часом виникли були підозріння, що він дає поліції неправильні інформації, слідчі й судові чинники підозрівали, що Чеховського вбив таки сам Р. Барановський. Тому, що Барановський не міг вияснити поліції, хто вбив комісара, польська судова влада доручила арештувати його й поставити перед польським судом.

Щойно після розвалу Польщі, у 1940 році, таємницю вбивства комісара Чеховського виявив Роман Шухевич, що в 1932 р. був бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН і підготовив замах на Чеховського. Роман Шухевич написав про це окремий спогад і опублікував його в „Краківських Вістях” під заголовком „З життя бойовика”.[169] З того спомину український загал довідався, що Чеховського, перекинчика українського роду, який став комісаром польської поліції і своєю жорстокістю під час слідства проти українських революціонерів намагався дорівняти Яремі Вишневецькому, вбито з наказу ОУН. Атентат виконав бойовик Юрко Березинський, який вісім місяців після того згинув у нападі на пошту в Городку Ягайлонськім[170], а не Барановський, як це припускали поляки, а за ними повторювали й деякі українські газети. Замість коротко з'ясувати хід атентату на Чеховського, ми дозволимо повністю навести спомин Романа Шухевича з уваги на історичну вартість спомину, написаного організатором замаху й пізнішим Головним Командиром УПА, ген. Тарасом Чупринкою.

„В 1929-32 рр. добре було знане кожному українському підпільникові на ЗУЗ прізвище комісара польської поліції у Львові Чеховського. Він разом з комісаром Білєвічем вів найважливіші українські справи. На всіх тодішніх процесах підсудні вказували на них, як на спричинників жахливих побоїв-знущань, бо саме вони давали накази своїм підвладним поліційним агентам тортурувати політ-в'язнів. З ОУН комісар насміхався, жартував, певний, що за ним стоїть держава з великим, справним поліційним апаратом, що внемож-ливить навіть бойовикам ОУН пімсту за друзів. Та перечислився, бо проти сили і справности поліції стоять фанатизм, погорда смерти, впертість і посвята.

У звені членів ОУН у Дзвона[171] був молодий, 20-літній юнак Юрко Березинський. Високий, вродливий, з сизими блискучими очима. Цілим своїм серцем належав до ОУН. Її історію, її бойовиків знав усіх напам'ять. Щоранку будила його думка про Організацію і думка про неї заколисала його за рік на вічний сон у Городку Ягайлонському. В душі леліяв мрії і собі помірятися з ворогом і показатися гідним своїх старших друзів. І саме цей юнак дістав наказ від Дзвона прослідити спосіб життя комісара Чеховського: де живе, куди рано ходить, якими вулицями ходить, в котрій годині повертається з бю-ра, чи систематично виходить вечором і куди? Живий усміх і радість в Юрко-вих очах е відповіддю на наказ провідника. І Дзвін бачить, що найбільшу радість зробив би йому, коли б дав ту „роботу” саме йому до виконання. Інвіґіляційну працю виконує Юрко не самий. Він мас людей у своєму звені, вони стають йому до помочі. Але трьох людей до слідження може бути замало, особливо тому, що слідкування треба вести також біля слідчого відділу польської поліції на вулиці Казимирівській, а там крутиться багато аґентів. Юрко дістає до помочі ще дівчину Міру.

Грудень, січень, лютий проходять на інвіґіляції, яка, зрештою, ніяких нових матеріялів не дає. Але й досі зібрані ті дані, що є, вистачають уповні. Систематично ходить він щоранку тою самою дорогою – вулиця Стрийська, алея Стрийського парку, і знову вулиця Стрийська до трамваевої зупинки. В ранніх годинах рух на тих вулицях мінімальний. Поліцистів чи озброєних військовиків, що могли б бути грізні при погоні за вбивником, майже ніколи тут немає. Терени, що прилягають до дороги, якою іде Чеховський, прекрасні. З одного боку Стрийський парк і виставова площа, з другого виходи на Вулецькі горби, Стрийський цвинтар і город біля вулиці Пелчинської. В такий терен певно не буде пускатися погоня, що може бути складена найбільше з 2-3 випадкових цивільних людей. До того ж вони, правдоподібно, бувають неозброєні, а перед собою будуть мати людину зі зброєю в руках і готову на все.

В такій ситуації можна приступати до подрібного опрацювання цілого пляну. Немає сумніву, що робота буде виконана рано в годині 7.10-7.35 на трасі між домом і трамваєвою зупинкою.

Дальше йде про вибір самого виконавця. На просьби Юрія Дзвін не може бути глухий. Він гарно зробить це сам – він не розконспірований, відваги йому не бракує. Правда, що молодий він ще трохи, – 20 літ має – та тут Дзвін тямить, що він сам, маючи 19 літ, брав участь у „мокрій роботі” і зовсім добре її виконав.[172] А на війну чи не йдуть 18-20 літні і чи не якраз ці молоді запальні люди є найбільші герої воєн і революції? Старші, звичайно, називають їх „дурними дітьми”, „неґативістами”, чи інакше, але чи не тому, що вже забули, якими самі були замолоду? Отже, піде Юрко Березинський.

Чи міг би хто відтворити той гордий погляд, з яким Юрко прийняв наказ?

Будь спокійний, друже провіднику, я не заведу тих надій, що їх на мене покладаєш. Коли б мені навіть не вдалося втекти від погоні – живим у руки ворога не здамся.

(І справді, слово його не було пусте: підстрелений у нападі на пошту в Городку Ягайлонському, коли не міг уже втікати, приклав собі холодну цівку до виска і скінчив із собою, щоб ворогові не здатися).

Місце до виконання роботи вибрали на закруті Стрийської вулиці, в тому місці, де кінчиться якийсь опарканений город, а починається кладовище. Закрут настільки добрий, що евентуальне свідків атентату не буде. Хібащр ті, котрі будуть по тому самому боці закруту, де буде виконаний атентат. Всі, що будуть на протилежному боці, нікого не зможуть бачити. Охорони Юркові не треба буде, бо від перехожих не треба сподіватися поважної погоні. Зрештою, Юрко дістає два пістолі й кілька маґазинків набоїв. Щоб роботу робити „якнайдискретніше”, він дістане пістоль маленького калібру 6.35 мм., який стріляє без великого гуку при вистрілі, а другий великого калібру 9.0 мм. для самооборони. Устійнення дня атентату має в собі посмак забобону. Виконати роботу можна буде щодня, та Дзвін вважає, що найкраще вона вдасться у вівторок, бо це в нього найщасливіший день у тижні. Він сам ішов на першу велику роботу саме у вівторок. І вибрано вівторок 22 березня. В перших днях цього тижня Юрко від'їжджає до дому своїх батьків у селі Оглядів, Радехівського повіту. Ситуація укладається надзвичайно гарно. Поїзд із Радехова до Львова приїздить на двірець Підзамче десь біля години 6.45 рано. Звідси безпосередньо Юрко дістається на місце роботи ще на час, а повортний поїзд до Радехова є вже о 8 год. рано; цей поїзд Юрко мусить зловити на Підзамчі і ним від'їхати додому. Вже в полуднє буде вдома, отже, його кількагодинної неприсутности ніхто з домашніх не повинен запримітити, тим більш, що він і так надто багато вдома не просиджував. Алібі[173] буде просто прекрасне. Від самого початку березня він був цілий час вдома, поза Львовом. Все приготоване. Юрко нетерпеливо жде в Оглядові на день 22 березня. У Львові Міра далі стверджує, чи Чеховський не змінив способу життя. Ні, все „грає”.

Приходить ніч 21 на 22 березня. На заспаному приходстві помітний рух. Юркова сестра тихо-тихенько будить свого брата зі сну. Чи спав він? Не знати. Зривається спокійний, опанований, трохи блідий. У темній кімнаті одягається в приготовані „пумпи” і куртку[174]. Кашкет і зброю дістане у Львові. За кілька хвилин уже готовий. Має велику дорогу, до маленької залізничної зупинки Павлів 11 кілометрів ходу. Сестра прощає свого улюбленого брата без сліз.

Поїзд не мав запізнення. Точно заїхав на Підзамче, а між юрбою перекупок, молочарок і учнів протискався високий, блідий мужчина й уважно шукав між тими, що ждали на станції, свою подругу. Весело усміхнувся до Міри, що ждала вже з течкою в руці. Там пістолі і кашкет – ці останні конечні речі. Обоє пішли, взявшись під руку, ніби залюблена пара, веселі й усміхнені. Вона повідомляє його, що все в порядку. Чеховський незмінно продовжує свою ранішню дорогу і сьогодні напевно також піде, а завтра – хіба вже ні. Вступають до першої брами при Жовківській вулиці. Міра випорожнює течку й обидва пістолі мандрують до кишені Юрка. Він твердо стискає холодну сталь. Все в порядку, – каже Міра, – передучора з них ще пробно стріляти. Дев'ятка „Штаєр” стріляє знамените, мала 6-ка „ФН” може затятися по кількох пострілах. Та Юрко впевняє, що найбільше буде два постріли до комісара. Юрко добрий стрілець.

Час утікає, - треба всідати до трамваю. Сідають обоє й їдуть до жандармерії при вулиці Сапіги, по дорозі домовляються: Міра зажде при вулиці Пел-чинській коло трамваєвої зупинки, там відбере від нього все зайве – пістолі, набої, кашкет. Висідають з трамваю. Кріпкий, дружній стиск рук. Це благо-словенство Міри для молодого революціонера, і довгий, довгий погляд за ним. Чи вернеться живий, чи може... Ні, він повернеться напевно – такий був спокійний і певний успіху. Вже пішов. Скоро, скоро. Кадетською вулицею вгору, назустріч невідомому. Юрко не бачить нічого біля себе. В думці лиш одно: бути гідним тих усіх, що були перед ним – усіх Любовичів, Пісецьких, всіх, що по тюрмах ждуть пімсти. Ще кілька хвилин... Треба лише пам'ятати: добре ціляти і – найкраще нічого не думати, лиш про те одне – добре Ціляти.

Юрко доходить до кадетської школи. Ще кілька кроків до Стрийської вулиці і зараз побачить Чеховського. Це ж година, що в ній він повинен іти. Так, ось іде вже, іде – вже виходить із Стрийського парку. Іде самий, спокійно, з руками в кишенях плаща. Іде до бюра, де ждуть уже жертви. Не чує, не прочуває нічого пан комісар, він думає про аванси, про кар'єру...

Юрко приспішує ходу. Ще лиш десять кроків ділить його від Чеховського. Рука в кишені відбезпечила „ФН” (Юрко був майстром) – зараз Чеховський опиниться на закруті. Ще секунда життя. Юрко вже два кроки за Чеховським. Рука з кишені різко витягається, а в ній блестить маленький, чорний предмет. „Лиш добре ціляти!” – єдина думка в тому вирішальноглу моменті. Сухий тріск понісся по деревах Стрийського парку – лиш один тріск. Якийсь чоловік у темному плащі зігнувся в колінах і впав перед себе лицем до землі. Не видав із себе ні однго звуку – навіть рук не витягнув з кишень. Це вже труп. Труп комісара політичної поліції Еміліяна Чеховського.

Якийсь другий перебіг через гостинець і почав дряпатися на протилежний шкарп на кладовищі. Раз обсунувся, бо було ковзько, та за другим разом видістався на цвинтарну алею. І зараз же зник. Ще лиш оглянувся за перехожими, а вони: всі три трамваярі поставали збентежені, нерішучі, не знаючи, що робити, до кого вдатися. Не кричали, лиш поволі почали підступати до чоловіка, що лежав на землі. Про того другого хіба забули. А він кількома швидкими кроками пробіг кладовище і кинувся через городи в напрямі Пел-чинської вулиці. О, це зовсім не легка дорога – сніг декуди по пояс, стежки нема, а гаятись не можна. Та на щастя ні живої душі не видно.

Та в Юрка вже друга думка: якнайшвидше віддалитися звідсіля. І мов олень скаче він великими кроками по глибокому снігу. Ще крок, ще два і він уже при Пелчинській вулиці, вже видно трамваєву зупинку. Міра вже жде. Допитливий погляд. „Щасливо, по всьому”. „Ні, це неможливо, я нічого не чула!” – „Бо тільки один постріл, а відгомін тут не долетить”. І знову дружній стиск руки. Вона перша його вітає, того щасливого молодого революціонера, що ось перейшов свій хресний вогонь. Відбирає від нього зброю, кашкет, тепер уже вона тим заопікується.

Але робота ще не скінчена. Ще Юрко мусить якнайскорше дістатися додому, їдуть трамваєм обоє, щасливі, радісні. Вівторок щасливий день. До поїзду ще п'ять хвилин часу. Міра купує білет і знову молодий блідий чоловік всувається в кутик сепаратки, – закрившись курткою, дрімає. Чи справді дрімає? На маленькій зупинці Павлів висів єдиний подорожній і польовими доріжками подався на схід.

– Де ж той Юрко подівся, що я його від рана не бачив? – питається батько доньки.

— Десь тут ходив, а потім сказав, що йде до свого товариша до Кривого.

— Але що так зранку захотілося йому йти у відвідини?

– Він десь зараз повинен бути, – відповідає дочка, а сама лиш ходить від вікна до вікна і щохвилини заглядає на годинник. Ах, як тяжко ждати, краще самому робити, ніж другого висилати. Живе, чи ні? Ці питання увесь час клубляться в дівочій голові.

В сінях хтось витирає взуття. То він, то напевно він. Скрипнули двері, в кухні стала струнка постать Юрка. Йому назустріч один довгий, допитливий погляд. Його очі сказали їй усе. Ще заки вспів щонебудь промовити, кинулась йому на шию і почала гаряче цілувати. За хвилинку сиділа вже при слухавках радіо-апарату і відбирала вістку:

„Сьогодні о годині 7.30 при вулиці Стрийській невідомий чоловік одним пострілом з пістоля замордував пана комісара Еміліяна Чеховського. Вбивство, правдоподібно, сталося на політичному підґрунті. Слідство ведеться. Подробиці покищо в таємниці”.

Польська поліція стала перед загадкою, що її довший час поліція не могла розв'язати. Доперва три роки пізніше вона з архівів Сеника[175] довідалася, що вбивником комісара Чеховського був Юрко Березинський. Та він уже тоді не жив. 30 листопада 1932 року він згинув смертю революціонера в Городку Ягайлонському”.

Так був підготований і виконаний один із найсправніших і ніколи не виявлених польською поліцією атентатів ОУН. Проведені польською поліцією масові арештування та енерґійне слідство закінчилося неуспіхом.

ЗМІНИ В КРАЙОВОМУ ПРОВОДІ ОУН

Наприкінці травня 1932 року Івана Ґабрусєвича-”Іртена” звільнено з слідчого ув'язнення і він незабаром виїхав нелеґально до Праги, щоб обговорити з полк. Коновальцем ситуацію і плян дальшої дії ОУН.

Одначе, беручи до уваги підірване здоров'я Ґабрусевича й те, що польська поліція, після слідства, почала підозрівати, що ОУН у Краю очолює „Іртен”, а тому дбайливо стежитиме за ним і всіма, з ким він зустрічатиметься, – полк. Коновалець запропонував Ґабрусевичеві залишитися за кордоном у складі ПУН-у, а на Крайового провідника на ЗУЗ покликати іншу особу. Цю пропозицію Ґабрусевич прийняв. На його наслідника передбачувався Степан Бандера, але він перебував у той час у слідчій тюрмі й важко було передбачити, чим закінчиться його ув'язнення. Тому на пропозицію Ґабрусевича призначено на пост Крайового провідника колишнього його заступника в референтурі юнацтва – Богдана Кордюка-”Діка”, що якраз тоді вийшов із в'язниці. Степана Бандеру призначено заступником Крайового провідника.

Кордюк зформував нову Крайову Екзекутиву в такому складі: Степан Бандера-”Баба” – заступник Крайового провідника і референт пропаганди; Зенон Коссак-”Конашевич” – організаційний, його заступник і після ув'язнення Коссака наступник на пості керівника організаційної референтури – Іван Малюца-”Крук”-”Чорний”; Володимир Янів-”Янкель” – референт політично-ідеологічних справ, його заступник і згодом наступник – Ярослав Стецько-”Карбович”; бойовим референтом залишився Роман Шухевич-”Дзвін”, фінансовим – о. Ярослав Чеме-ринський; військову референтуру перебрав, на місце Михайла Коло-Дзінського-”Кума”, що був арештований 17 січня 1932, а 10 червня засуджений на один рік тюрми, – Дмитро Грицай; референтом зв'язку з закордоном стала Анна Чемеринська-”Нуся”. Кордюк, як Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ, вживав псевда „Новий”, але воно було відоме тільки членам ПУН; для крайового членства він був відомий під псевдами „Дік” або „Сніп”.

ПРАЗЬКА („ВІДЕНСЬКА”) КОНФЕРЕНЦІЯ В ЛИПНІ 1932[176]

На початку липня 1932 року в Празі відбулася Конференція ПУН і КЕ, в якій представниками від Крайової Екзекутиви були: Богдан Кордюк-”Новий”, Степан Бандера-”Баба”, Іван Малюца-”Крук” і Роман Шухевич-”Дзвін”.

Найважливішою темою нарад Конференції була справа остаточного впорядкування організаційних взаємовідносин ОУН – УВО. Власне, ця справа вже була вирішена в 1930 році, коли провід обидвох організацій перебрав сотн. Юліян Головінський. Але з пропаґандивних причин, під час „пацифікації”, вживання назви УВО на внутрішньо-українському та на зовнішньому відтинках вносило певну неясність чи сприяло деяким старим членам УВО відновлювати Українську Військову Організацію на ЗУЗ як самостійну одиницю. В цій справі Конференція прийняла таку постанову:[177]

„З метою створити якнайдогідніші умови для дальшого поширення революційної дії на ЗУЗ, УВО („Спілка”) підпорядковується Крайовій Екзекутиві ОУН на ЗУЗ. Бойові акції на ЗУЗ УВО провадить як референтура для військових справ при КЕ ОУН. Вона складається з бойового й кадрового ЕІДДІЛІВ, а на випадок потреби може творити свої підреферентури, наприклад, розвідки. Бойовий і кадровий референти входять у склад КЕ ОУН. У справах військово-технічних вони втримують безпосередній контакт із бойовим та військовим референтами ПУН”.

Цією постановою ще раз стверджено організаційну єдність УВО-ОУН і вияснено, що під назвою „УВО” треба розуміти бойову й військову референтури ОУН.

Конференція у Празі остаточно устійнила організаційну структуру КЕ ОУН і цілої ОУН на ЗУЗ, яка оформилася еволюційно, силою обставин, дещо інакше, ніж це зразу передбачали постанови Конґресу, який покликав до життя ОУН. Конференція затвердила існуючий фактичний стан. Додатково було вирішено покликати до дії також „контрольно-розвідочну” референтуру, завданням якої було вести, згідно з дорученнями, нагляд над окремими членами Організації та збирати різні інформації щодо різних представників ворожої влади і тих, хто з нею співпрацює.

Керівником новоствореної референтури при КЕ ОУН Кордюк-”Новий” призначив студента медицини Ярослава Макарушку, члена УВО, а його заступником студента техніки Олександра Пашкевича.

Конференцію у Празі було названо, для конспірації, „Віденською” і час її відбуття подано в офіційному, прилюдному повідомленні ПУН як червень 1932. Текст того офіційного повідомлення, опублікованого в „Розбудові Нації”, такий:

„1. Подаємо до відома, що в днях 20-24 червня 1932 р. відбулася у Відні конференція між представниками „Проводу Українських Націоналістів” і представниками ОУН на окупованих землях. Конференція обговорила та вирішила ряд справ, що торкаються діяльности, зокрема пляну праці на майбутнє, ОУН на окупованих землях. Між іншим постановлено приступити в найближчому часі до видавання популярного місячника п. з. „Український Націоналіст”, призначеного для найширших кіл українського громадянства на українських землях і на еміґрації (eвропейській і заокеанській).

2. З огляду на тенденційно-неправдиві вістки, ширені різними нашими противниками, про членів і провідні органи ОУН на Західній Україні, подаємо до загального відома, що „Крайова Екзекутива ОУН на Західньо-Українських Землях” є підпорядкована „Проводові Українських Націоналістів” і веде діяльність з його доручення, отже за цю діяльність відповідає Провід”.[178]

ПРОЦЕС „КОНҐРЕСІВЦІВ”

У першому тижні вересня 1932 року у львівському суді розпочався процес проти шістьох учасників Конґресу Українських Націоналістів, відбутого в січні-лютому 1929 р. у Відні. На лаві підсудних були: 1. д-р Юліян Вассиян, 2. д-р Олесь Бабій, 3. інж. Осип Бойдуник, 4. Степан Ленкавський, 5. Євген Зиблікевич, 6. Зенон Пеленський. Цей процес став відомим під назвою „процесу конґресівців”.

Під час слідства підсудні спочатку заперечили свою участь у Конґресі й приналежність до ОУН. Але коли їм показано власноручні підписи на привітальному листі до одного з запрошених націоналістів, що зза кордону не міг прибути на Конґрес, то всі підсудні призналися, що вони брали участь у Конґресі.

Серед українських кіл довший час було загадкою, звідкіля і яким способом польська поліція одержала згадану фотографію. На суді вияснювано, що фотографію нібито знайшла польська поліція під час ревізії між паперами покійного Степана Охримовича, який теж був учасником Конґресу, але це вияснення було цілком непереконливе. Щойно рік пізніше, під час судової розправи проти Романа Барановського, поліційний радник Івахуф зізнав, що фотосвітлину й поіменний список учасників Конґресу Українських Націоналістів привіз із Праги і передав польській поліції провокатор на польській службі – Роман Барановський.

Процес „конґресівців” заповідався дуже цікаво й привернув до себе увагу не тільки українських і польських, а й деяких закордонних журналістів: це ж уперше на лаві підсудних у польському суді сиділи провідні члени й основники ОУН.

Але сподівання журналістів, спрагнених сенсацій, не справдилися. Вже на самому початку процесу підсудні зажадали, щоб акт обвинувачення відчитано українською мовою, а коли суд на це не погодився, вони відмовилися від усяких зізнань. Розправа відразу „застрягла” і суд обмежився розглядом деяких статтей підсудних. Для пояснення статтей д-ра Вассияна, друкованих у „Розбудові Нації”, та для ствердження, чи характер цих статтей є виключно науковий чи політичний і протипольський, суд покликав окремого знавця історії й теорії філософії.

П'ятого вересня, після промови прокурора, суд проголосив присуд, яким засудив усіх підсудних на кару по 4 роки тюрми. Пеленському, засудженому вже у бібрецькому процесі на 3 роки, визначено спільний присуд – 6 років тюрми.

ДАЛЬШІ АРЕШТУВАННЯ І ПРИСУДИ

(ВІД ЧЕРВНЯ ПО ГРУДЕНЬ 1932)

Як згадано, після припинення саботажної акції з боку ОУН та закінчення польської „пацифікації” не припинився терор польської поліції. Вона майже безперервно арештовувала й ставила перед суд молодих українців, підозріваючи їх у приналежності до ОУН.

10 червня 1932 року перед львівським судом відбулася розправа проти студента права Михайла Колодзінського. Його обвинувачено в „державній зраді”, бо, як член ОУН, він мав в Академічному Домі доповідь на тему „Націоналісти і військове виховання”, а під псевдом М. Буджак видав брошуру „Польське повстання 1863”, з метою заохочувати українців до революційної боротьби проти Польщі на зразок того, як це робили поляки під московською окупацією. Суд засудив Колодзінського на один рік тюрми, зарахувавши йому слідче ув'язнення від 17 січня 1932.

10 червня 1932 р. у Золочеві засуджено Павла Ґабу та Гната Дядіва на 10 місяців ув'язнення – кожного за поширювання летючок ОУН.

17 червня 1932 р. городський суд у Бучачі покарав 17 селян з Осовець, в тому 12 мужчин і 5 жінок, за активний виступ проти польської поліції в обороні арештованих у 1930 році українців, — карою від 4 до 1 місяця ув'язнення.

8 липня 1932 р. за висипування могили Українським героям у Городиловичах арештовано українців Щирбу і Процика.

20 липня 1932 р. наглий суд у Сяноці засудив за участь у кривавих селянських заколотах у Ліському повіті Василя Дуника, Михайла Малецького і Петра Мадею на кару смерти, а Антона Павловського на досмертне ув'язнення. Президент польської держави замінив кару смерти на досмертне ув'язнення.

20 серпня 1932 р. апеляційний суд у Львові засудив за приналежність до ОУН і побиття „хруня” – професора С. Клапоущака (який змінив своє прізвище на „Кулаковскі”): Байталу на півтора року, Ярослава Гайваса на 2 роки, Горбаля на 10 днів ув'язнення, а підсудного Довгого звільнив.

В днях 5 до 18 вересня перед польським судом у Рівному на Волині відбувся процес проти 42 українців, обвинувачених у приналежності до УВО та в саботажній акції. Підсудні були арештовані ще в 1930 році. На процес цивільну публіку не допускалося. Суд засудив: Євгена Потапова на 8 років тюрми; Миколу Шафранського, Нікона Корабчука, Василя Богана, Петра Мельника, Степана Масловського по 6 років тюрми кожного; Степана Семенюка на 3 роки; Теодора Приступчака, Трофима Данилюка, Якова Тужика по 2 роки; Павла Гонтара, Анну Язвінську, Костя Либака, Вол. Кадлубовського, Василя Калинюка, Гаврила Войтюка, Павла Антонюка, Вол. Зданевича, Никифора Прокопчука та Ол. Власюка по півтора року; Надію Стефанську, Іларіона Дабіжу, Петра Зданевича, Василя Киселюка. Атанасія Михасюка, Єфима Михасюка, Василя Козлюка, Івана Тижука, Якова Лукащука, Юмена Бойчука, Андрія Шолотко, Євгена Фурмана і Ол. Прищепу – по одному рокові; Максима Медведюка, Тихона Вітрука, Івана Костюка, Василя Юру, Павла Гаврилюка, Мих. Мельничука, Василя Михасюка, І. Киселюка, Г. Тимощука та Іларіона Семенюка – по пів року тюремного ув'язнення. Цей процес був відомий під назвою „процесу Семенюка і товаришів”.

8 вересня суд у Стрию судив 16-річну ученицю Олену Вутковську за перевіз пакета летючок ОУН і Ярему Савчинського та Степана Рошка за приналежність до ОУН. Я. Савчинського засуджено на 2 роки тюрми, Вутковську і Рошка звільнено.

15 вересня 1932 р. суд у Бережанах засудив за приналежність до ОУН і кольпортаж нелегальної літератури: Івана Гавриляка з Підмихайловець й Омеляна Озаркова з Журова на кару по півтора року, а Рудольфа Вульчина з Підмихайловець на пів року тюремного ув'язнення.

Той самий суд засудив 16 вересня Дмитра Дяківського за приналежність до УВО й саботажі на пів року тюрми.

17 вересня 1932 року львівський суд засудив за промову на стрілецьких могилах Павла Пастушенка на пів року тюремного ув'язнення.

Стрийська поліція арештувала у вересні 1932 року багатьох учнів 7 і 8 кляс української ґімназії, підозріваючи їх у приналежності до ОУН

В Сокальщині арештовано за приналежність до ОУН і поширювання нелеґальної літератури Василя та Володимира Макарів, Гриця Бабського, Павла Рада й А. Дячишина. В Яворівщині 22 вересня арештовано Федора Перуна, Миколу Вахловича, Василя Стецюха, П. Василиху, І. Манька та Семена Харамбуру.

22 вересня 1932 року львівська поліція, підсилена військовим відділом, провела в Академічному Домі у Львові цілонічну ревізію й заарештувала 210 українських студентів. Польська преса писала з того приводу, що, мовляв, українці підготовляли повстання проти Польщі на день 1 листопада, тому арештування знешкідливили змову, бо серед арештованих був „увесь штаб заплянованого повстання”. Більшість арештованих звільнено після кількох днів допитів, інших затримано в слідстві.

23 вересня 1932 р. перед виїздною сесією рівенського окр. суду в Крем'янці відбулася розправа проти Івана Міщени, учителя с. Рудки, за приналежність до ОУН. Суд засудив його на 2 роки в'язниці.

28 вересня вийшли з слідчої в'язниці в Самборі студенти Володимир Кобільник і Лев Сенишин, запідозрені в атентаті на Голуфка. Згадані студенти просиділи у в'язниці 11 місяців.

У днях 26-29 вересня 1932 року перед судом присяглих у Чорткові відбувся процес проти 11 селян із Голіград, Колодрібки і Лесичник, Заліщицького повіту, обвинувачених за приналежність до УВО-ОУН і поширювання підпільної літератури. Перед судом стали: Іван Антонкж, Петро Федюк, Петро Динський, Гнат Тимчук, Василь Лисак, Василь Крихтяк, Гриць Горішний, Петро Олійнич, Денис Кондура, Михайло Баран і Василь Стадник. Суд засудив В. Стадника на б і пів року тюрми, І. Антонюка на 5 років, Г. Тимчука на 4 роки, П. Федюка і Медведева по 2 роки тюремного ув'язнення; інших підсудних звільнено.

1 жовтня 1932 року в Яворові поліція арештувала Семена Менду, Вол. Грабовського, Гімназиста Остапа Линду та Ілька Горкяка.

5 жовтня львівський суд засудив за приналежність до ОУН і кольпортаж підпільної літератури Василя Еліяшевського на 2 і пів року тюрми. Двох інших підсудних звільнив.

10 жовтня перед львівським судом стали Теодосій Охримович з Завадова, пов. Стрий, і М. Баран, обвинувачені за приналежність до ОУН і поширювання підпільної літератури. Охримовича засуджено на 2 роки тюремного ув'язнення, М. Барана звільнено.

13 жовтня 1932 року поліція поновно провела в Академічному Домі У Львові ревізію. Поліційною акцією керували начальник відділу безпеки Соханський і львівський староста Клімов. Допитувано 140 студентів, арештовано 16, між ними Івана Витвицького, Івана Равлика, Дмитра Грицая, Осипа Тюшку, Гриця і Вол. Салевичів.

15 жовтня 1932 року польський суд засудив селянина Цебиняка за співучасть у нападі на поштовий амбулянс під Вірчою (літо 1931) на 18 років тюрми.

21 жовтня засуджено учнів торговельної школи у Львові: Павла Ладиґу, Романа Гука і Вол. Явнича, за приналежність до ОУН, на кару по пів року ув'язнення.

Суд у Золочені засудив 25 жовтня 1932 р. Ґімназиста Петра Цицу за розліплювання протипольських летючок на кару півтора року тюремного ув'язнення; чотирьох інших підсудних звільнено.

25 жовтня вийшов, після шестимісячного слідства, з тюрми в Стрию Михайло Репета, запідозрений у приналежності до ОУН.

30 жовтня в Сокальщині проведено масові арешти у зв'язку з застріленням 29 жовтня в Поториці польського вислужника війта Івана Жовтка. Такі самі арешти проведено у львівському повіті, де в селі Бродки застрілено війта Теодора Отецького.

В днях 4 і 5 листопада 1932 р. перед окр. судом у Луцьку відбувся процес, за принадежність до ОУН і поширення летючок проти: Юрія Косача студ. прав, Володимира Маркевича, Гриця Лісневича, Мирослава Онишкевича, Павла Вітрика, Зиновія Сомчинського, Сергія Сомчинського та Ілії Куниці. Суд засудив усіх підсудних на кару арешту по одному році. На підставі амнестії даровано всім половину кари, а на решту 6 місяців зараховано слідчий арешт, так що по розправі усіх випущено на волю.

В листопаді 1932 р. поліція арештувала: студ. І. Вітушинського в Токах пов. Збараж, Е. Романюка з Тернополя, селян Кобилянського і Парабуляка з Ладинича пов. Тернопіль; Миколу Савчина з Татарова пов. Самбір, Струбицького, В. Волоського з Пинян з Самбірщини; студ. Петра Онуфрика, сел. М. Климціва, М. Музичку і Я. Матусяка з Пукова пов. Рогатин.

У листопаді 1932 року арештовано: в Станиславівщині – Василя Саса з Павелча і Я. Пірамоча з Стриганець; у Скалатщині – В. Ґавду, М. Левицького, А. Чорного, М. Гирку, М. Процика, А. Курила, Я. Котика, І. Ґалаґана, І. Воробця та Л. Воробця; в Галичі – студентів Сливинського, Найдича та Осипа Мончука; в Межигірцях – П. Городецького; в Бережанщині і Рогатинщині проведено масові арешти у зв'язку з тим, що вніч із 11 на 12 листопада хтось попереривав телефонні дроти на лінії Рогатин-Бережани біля Чесник, а вніч із 12 на 13 листопада на тій самій лінії біля Курян. Виконавців не виявлено, тому після слідства всіх арештованих звільнено.

У листопаді 1932 року в Чорткові відбувся процес проти Володимира Сенюти, обвинуваченого за те, що в 1931 р. під час „пацифікації” він убив польського студента, погромника українців, графа Баворовського. Сенюту повішено 12 грудня 1932 року в Чортківській тюрмі.

15 грудня в Дрогобичі арештовано гімназиста Михайла Поповича з Чернева, пов. Рогатин, і відставлено його до в'язниці у Бережанах.

У Львові арештовано Михайла Копача зі Знесіння, запідозрілого у нападі на дир. Бабія.

17 грудня 1932 р. львівська поліція арештувала д-ра О. Барвінського.

17 грудня 1932 р. суд присяглих у Перемишлі, за розкидання летючок ОУН на терені Перемищини, засудив: Івана Кузича, студ. прав, з Хирова на 2 роки, Дмитра Глухого, прив. урядника з П'ятниць (Добромиль) на 1 рік, селян Михайла Городецького з Гійська на 10 місяців, Онуфрія Юристовського з Коростенка (Хирів) на 10 місяців; Тожовича, Мащака, Барнича, Олександра Матлу, Ярослава Ґумовського, Арпада Березовського, Богдана Мартинюка і селянина Захаревича звільнено.

18 грудня суд присяглих у Чорткові, за приналежність до УВО засудив: Ярослава Клима на 3 роки; Осипа Кузика і Тараса Левчука на 1.5 року в'язниці. Кушніра, Гречку та Демчука звільнено.

20 грудня 1932 р. суд присяглих у Чорткові по знесенню першого засуду, засудив у другій розправі: Онуфрія Шиманського на 6 літ в'язниці (замість 10 літ), Михайла Гринчука на 10 літ в'язниці (замість 15 літ).

У грудні 1932 р. у висліді розправи за державну зраду проти Мирона та 16 його товаришів, що тривала 8 днів, золочівський суд присяглих засудив: двох обвинувачених по 4 роки в'язниці, трьох по 3 роки в'язниці, інших звільнено.

25 грудня 1932 року, в зв'язку із знищенням телефонної лінії на шляху Львів-Золочів, арештовано студентів Р. Кравчука, О. Чемеринсьокого, І. Коропецького, Б. Гошовського, Р. Квасовського, В. Кука, В. Заяця, братів Німецьких, В. Шандра, М. Саґатого, В. Боднара; ґімназистів Кука, Гойдуна, братів Сорок; ремісників і робітників Л. Гаєвого, братів Гусаків, братів Купчиків та В. Ковзуна.

26 грудня в Дем'янові, пов. Рогатин, заарештовано 20 українців. З-поміж них Беніша і братів Кропельницьких відставлено до тюрми в Рогатині, а інших, після кількох днів слідства, випущено на волю.

29 грудня 1932 року у Львові арештовано інж. Юліяна Воробкевича, який їхав з Данціґу відвідати своїх батьків у Чортківщині.

НАПАД НА ПОШТУ В ГОРОДКУ

Напад бойовиків ОУН на поштовий уряд у Городку біля Львова[179], що став широко відомий у зв'язку з наглим судом над спійманими трьома учасниками нападу, відбувся 30 листопада 1932 року.

Доручення підготовити й виконати новий „екс” (експропріяцію), себто, напад на поштовий уряд, щоб здобути гроші, одержав тодішній Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ Богдан Кордюк-”Новий” від ПУН-у. Одержане завдання він почав реалізувати так, що бойовому референтові КЕ Романові Шухевичові-”Дзвонові” він доручив організацію виконання самого нападу, а собі залишив завдання устійнити, котрий поштовий уряд дає найкращі умови для виконання нападу, себто, коли в ньому найбільше готівки і яка його охорона з боку польської поліції.

Роман Шухевич особисто зайнявся підбором бойовиків, а технічну підготовку нападу, простудіювання терену, укладення подробиць пля-ну нападу, визначення завдань для окремих бойовиків та нагляд над виконанням самого пляну й відступом учасників нападу він передав, на пропозицію Кордюка, Миколі Лебедеві-”Маркові”, який до того часу був підреферентом юнацтва в КЕ, а за кілька місяців перед нападом перейшов до безпосередньої диспозиції бойового референта.

Після кількамісячного розсліджування ситуації Кордюк, як Крайовий провідник, вирішив, що напад повинен відбутися на поштовий уряд У Городку біля Львова наприкінці листопада. Згідно з його інформаціями, в той час у поштовому уряді повинна бути велика сума грошей, приміщення поштового будинку є дуже догідне для успішного проведення нападу, а поліційно-службової охорони пошти там не існує майже жодної.

На учасників нападу обрано дванадцять бойовиків з різних районів: Дмитро Данилишин і Василь Білас із Дрогобиччини, які раніше виявилися знаменитими бойовиками як учасники нападів на поштовий уряд у Трускавці та на „Банк Людови” у Бориславі і як виконавці атентату на Голуфка, далі Юрко Березинський з Радехівщини, брат дружини Романа Шухевича, виконавець вдалого замаху на комісара Чеховського, Маріян Жураковський і Петро Максимців із Станиславівщини, Степан Долинський, Степан Куспісь, Степан Мащак, Володимир Старик, Гриць Файда, Степан Цап і Г. Купецький.

Згідно з опрацьованим пляном, напад мав відбутися у вівторок 29 листопада 1932 року, о годині 4.55 після обіду. Вибрані бойовики прибули організаційним зв'язком до Львова, а звідсіля поодинцем виїхали до Городка. Керівник нападу Лебедь-”Марко” безпосередньої участи не взяв, а передав провід над бойовиками Юркові Березинському. Гроші з поштового уряду повинні були забрати Данилишин і Білас, інші бойовики мали стероризувати поштових урядовців та евентуальних відвідувачів пошти, забезпечити Данилишинові й Біласові відступ з будинку пошти й після цього відступити. Стріляти було дозволено тільки у випадку конечности.

У Городку бойовики зустрілися в домовленому відлюдному місці в точно визначений час. Але в останню хвилину виявилося, що бойовикам не доставлено запасних набоїв до револьверів, а тому довелося реченець нападу пересунути на наступний день. Бойовики відійшли двома групами до поблизького села, добре відомого учасникові нападу Ст. Куспісеві, непомітно зайшли до однієї селянської клуні й там, непомічені навіть господарем клуні, пробули ніч і наступний день.

Перед присмерком у середу 30 листопада 1932 року бойовики двома групами, по 5 і 6 осіб, вирушили до Городка й, наблизившись із двох протилежних кінців вулиці, точно о годині 4.55 увійшли до будинку пошти. Залізна брама була відчинена і бойовики, ввійшовши крізь неї, наклали на обличчя маски.

Несподівано виявилося, що пошта має озброєну охорону, бо як тільки бойовики ввійшли до залі й закликали присутніх піднести руки вгору, на них посипалися постріли, а двері до каси замкнулися. Це викликало серед бойовиків замішання, почалася двобічна перестрілка. Не гаючи часу, Данилишин віддав кілька пострілів до дверей каси й розбив віконце, через яке видавалися гроші, Білас скочив крізь це віконце до приміщення каси, забрав гроші, при чому йому допомогла згорнути їх у наплечник перелякана урядничка, потім вийшов і разом із Данили-шином вибігли з будинку, давши умовлений знак, що всі повинні відступати згідно з пляном. Одначе, при відступі на бойовиків знову посипалися постріли – з вілли, яка прилягала до поштового будинку. Треба було відстрілюватися теж на вулиці.

Бойовики відступили на умовлене місце двома групами, де було стверджено, що двох бракує: Березинського і Старика. Виявилося, що вони загинули від ворожих куль – Березинський був смертельно поранений в будинку пошти й впав, як тільки вибіг на вулицю, де й дострілився, а Старика скосили постріли з вілли. Третій з учасників нападу, Г. Купецький, був поранений в руку.

Дальший відступ бойовиків відбувався теж двома групами: шестеро з них, перебравши захоплені гроші (4.500 злотих), подалися під проводом Гриця Файди в напрямі Львова, а Данилишин і Білас, разом із Куспісем, пішли до Глинної Наварії, щоб там всісти до поїзду і через Стрий повернутися у Дрогобиччину. Перед Наварією Куспісь подався До рідного села, а Данилишин і Білас зайшли на станцію. Тут несподівано вони натрапили на двох поліціянтів, які вже були заалярмовані про напад у Городку й перевіряли всіх подорожніх. Поліціянти зажадали документів. Данилишин сягнув до кишені, наче б хотів дістати пашпорт, а вихопив револьвер і одним пострілом поклав трупом коменданта поліції Коята, а другим важко поранив іншого поліціянта. Заалярмована пострілами решта поліції у Глинній Наварії почала погоню за бойовиками, але вони зуміли відв'язатися від неї і зникли в лісі.

Після цілонічного маршу манівцями друзі добилися до села Черкаси, зайшли до хати Панька Бобеляка, де господиня гостинно нагодувала їх. Розвідавшись про околицю, Білас і Данилишин пробувати йти далі вздовж залізничного шляху. По дорозі вони зустріли залізничника, поляка, який звернув їм увагу, що заборонено йти залізничним шляхом. Тому друзі звернули на поле і стежками дійшли до села Розвадів над Дністром. Тут вони плянували перейти мостом ріку й стежками великого Білецького лісу вийти на шлях Стрий-Дрогобич, звідкіля легко можна було добитися до Трускавця.

Одначе, залізничник заалярмував був громадський уряд у Розвадові, кажучи, що він зустрів двох „бандитів”, які ограбили українську кооперативу. Коли друзі появилися в Розвадові, на них кинулася підбурена юрба українських селян, думаючи, що це здогадні грабіжники. Данилишин і Білас стали відстрілюватись на пострах, щоб зупинити напасників, і поспішно подалися берегом Дністра до села Веринь. Притримуючись линви, яка була перекинута понад ріку для човнів, бойовики пройшли Дністер вбрід, але на березі вже на них ждали переслідувачі. Білас вистріляв усі набої й просив Данилишина застрілити його й себе. Та Данилишин відмовився.

Натовп, бачачи, що бойовики не мають набоїв, прискочив до них і почав бити. Захищаючи Біласа, Данилишин віддав ще кілька пострілів, опісля з докором сказав, що вони є бойовиками й членами Української Військової Організації. Селяни оторопіли, але вже було запізно. Прибула польська поліція й забрала їх із собою до Львова.

Польська влада негайно повідомила, що спійманих бойовиків ОУН – учасників нападу на поштовий уряд у Городку, – буде поставлено перед наглий суд. Маючи свідчення свого донощика Миколи Мотики, який раніше належав до тієї п'ятки ОУН, що й Білас і Данилишин, про те, що, мовляв, Зенон Коссак передав через нього листа для Біласа й Данилишина, щоб вони з'явилися на зустріч, – польська поліція долучила до справи нападу на пошту Зенона Коссака. Серед широких арештувань поліція попала на слід Маріяна Жураківського і він під тортурами піддався та признався, що брав участь у нападі на поштовий уряд у Городку. У висліді перед наглим судом стало чотири підсудних.

Могила Володимира Старика і Юрія Мирослава Березинського в Городку розкопана поляками вночі з 24 на 25 липня 1933 року. Вінки і частини трун були порозкидані по цвинтарі, а тіла бойовиків сховані в старому гробівці, де їх віднайдено по розшуках.

НАГЛИЙ СУД ЗА ГОРОДОК

Хід судової розправи

Наглий суд над трьома учасниками нападу на пошту в Городку й одним членом ОУН, обвинуваченим у співвині в цій справі, відбувся у Львові в днях 17 до 22 грудня 1932 року. На лаві обвинувачених сиділи:

1. Дмитро Данилишин, літ 25, нар. в Трускавці (1907), не жонатий, греко-католик, шевський челядник, освіта – 3 кляси народньої школи;

2. Василь Білас, літ 21, нар. в Трускавці (17 вересня 1911), не жонатий, греко-католик, освіта – 7 кляс народньої школи;

3. Маріян Жураківський, літ 25, нар. в Станиславові (1907), римо-католик, купець, освіта – 7 кляс ґімназії;

4. Зенон Коссак, літ 25, нар. в Дрогобичі (1907), не жонатий, греко-католик, студент права.

Перебіг судової розправи

Початок розправи був визначений на 9 год. рано. Але вже о годині 8-ій перед будинком суду зібралася велика кількість публіки. Поліція густо обсадила всі входи до будинку суду й впускала тільки тих, хто мав карту вступу; таких було 150 осіб, назагал представники преси й судовики. О годині 8.45 введено під сильним поліційним конвоєм обвинувачених, кожного зокрема, і посаджено на спільну лаву обвинувачених. Позаду них засіло 9 озброєних поліціянтів.

Оборону підсудних перебрали адвокати: Данилишина – д-р Степан Шу-хевич і д-р К. Паньківський; Біласа – д-р Володимир Старосольський і д-р Марітчак; Коссака – д-р Глушкевич; Жураківського – д-р Лев Ганкевич. Трибунал складався з трьох фахових польських суддів: Яґодзінські – голова і Дворжак та Мігалє – вотанти; прокурор – Мостовскі.

На початку розправи д-р Шухевич зголосив, від імени всіх оборонців, домагання, щоб початок судової розправи пересунути на пів години і дати в той час змогу оборонцям порозумітися з обвинуваченими, бо досі такої змоги не було. Прокурор висловився проти цього домагання. Голова трибуналу погодився на домагання оборонця, але розпорядився, щоб наперед відчитано акт обвинувачення, а після цього зробити перерву процесу, під час якої оборонці зможуть порозумітися з своїми мандантами.

Акт обвинувачення твердив, що Д. Данилишин, В. Білас і М. Жураківський „3О листопада 1932 року вдерлися до поштового уряду в Городку Ягайлонському і, стероризувавши револьверовими пострілами поштову обслугу, забрали 3.232,15 злотих, чим допустилися злочину за параграфом 259 польського карного кодексу”. Крім того: Данилишин У Глинній Наварії стріляв, з наміром убивства, до поліціянта Слуґоцкого і поранив йото, а в Верині 1 грудня 1932 року стріляв, з наміром убивства, до Ол. Андрухова і поранив його; Білас убив у Глинній Наварії поліціянта Коята; Коссака обвинувачував акт у тому, що він 27 листопада 1932 року намовив Біласа й Данилишина та поміг їм взяти участь у нараді, дав їм наказ поїхати до Львова й сконтактував їх з організатором нападу та дав 2 американські доляри на кошти подорожі до Львова.

В акті обвинувачення подано, що під час слідства Данилишин відмовився зізнавати. Натомість Білас признався, що він, як член ОУН, одержав від Зенона Коссака, через Ярослава Біласа, листа з дорученням прийти на зустріч до Дрогобича. На тій зустрічі він одержав наказ поїхали, разом із Данилишином, до Львова на умовлене місце. На дорогу вони одержали два доляри. На умовленому місці у Львові – в політехніці під годинником – вони обидва, сконтактувалися за кличкою з Березинським, який давав їм дальші інструкції. Білас описав хід нападу і втечі після того та подав, що це він убив поліціянта Коята і поранив Слуґоцкого. Зізнав теж, що це він і Данилишин застрілили Тадеуша Голуфка. Коссак у слідстві заперечив свою приналежність до ОУН і будь-який зв'язок з нападом у Городку та з підсудними. Жураківський признався до участи в нападі, але крім Березинського, що згинув, він нікого з учасників нападу не знає. Так твердив акт обвинувачення.

Під час процесу Білас у своїх зізнаннях потвердив сказане ним на допитах щодо своєї участи в нападі та щодо ходу втечі. Одначе він заявив, що тим, з ким він зустрічався, як з організаційним зверхником, на мості в Дрогобичі і який дав йому наказ їхати до Львова, не був Зенон Коссак. Прізвище Зенона Коссака підсунула йому в слідстві поліція, домагаючись, щоб він це потвердив. Важко побитий, він під терором потвердив це у слідстві, але тепер відкликає, як незгідне з правдою. Він заперечив також і свою та Данилишина участь у вбивстві Голуфка, вияснюючи, що під час слідства признавався тому, що до цього його примушувала терором поліція; прізвища співвинних підсувала йому сама поліція, а опис він подав на підставі того, Про що після вбивства Голуфка писала преса.

У своїх зізнаннях перед судом Жураківський признався до участи в нападі, але підкреслив, як і в час слідства, що з учасників нападу він знав тільки загиблого Березинського, який давав йому всі накази. Інших учасників нападу не знає і нікого пізнати не може, бо він хворий на серце і при нападі так перелякався, що про ніщо докладно не пам'ятає. Участь у нападі взяв, як карний член ОУН, з переконанням, що своєю діяльністю в ОУН допоможе своїй Батьківщині Україні.

Данилишин відмовився зізнавати також перед судом. Голова суду відчитав йому зізнання інших про нього і запитав, чи все те є правдою. Але Данилишин збув запитання мовчанкою. Прокурор запитав: „Чи ви називаєтеся Данилишин?” Відповіддю з боку Данилишина була горда мовчанка.

Як під час слідства, так і тепер, на процесі, Коссак заперечив свою приналежність до ОУН і будь-яку причетність до справи нападу в Городку.

В дальшому ході розправи прокурор несподівано запитав Біласа:

— „Пане Білас, яким револьвером ви стріляли до Голуфка?”

Білас спокійно відповів: „Жадним, бо я там взагалі не був”.

Оборонець д-р Старосольський запротестував проти таких підступних запитань прокурора й пригадав голові суду, що такі запитання є незгідні з судовою процедурою і принижують повагу суду.

Коли свідок поліціянт Слуґоцкий зізнав, що до нього стріляв Білас, Данилишин встав і спокійним, виразним голосом заявив, що це неправда, бо до обидвох поліціянтів на станції в Глинній Наварії стріляв він, а Білас там цілком не стріляв.

Як коронного свідка обвинувачення прокурор впровадив Миколу Мотику. Микола Мотика, літ 20, учень 8 кляси ґімназії, греко-католик, з Трускавця, зразу після нападу зголосився на поліції та заявив, що спіймані Білас і Данилишин – це учасники нападу і що якраз Зенон Коссак, як повітовий провідник ОУН у Дрогобиччині, передав ним листа до Ярослава Біласа, закликаючи на організаційну зустріч Василя Біласа і Дмитра Данилишина, яким опісля дав наказ їхати до Львова на „екс”. У своїх зізнаннях перед судом Мотика, як свідок прокурора, сказав, що до ОУН втягнув його, ґімназиста в Дрогобичі, студент Смола. Він перший почав організувати мережу ОУН у Трускавці, але присяги не складав. Йому, як членові ОУН, Василь Білас дуже, мовляв, довіряв і тому признався, що він і Данилишин брали участь у нападі на поштовий уряд у Трускавці та в убивстві Голуфка. Сам він, Мотика „діяв в ОУН у стані ґалюцинації, психози”, тому виконував усі доручення ОУН. Але, – заявив перед судом Мотика, – „від хвилини його ув'язнення за Трускавець мені не довіряли і якось дивно до мене ставилися”. Це дуже заболіло його і тому він вирішив зголоситися до поліції й виявити їй усе, що знав про ОУН.

Вислухавши під час процесу ці, обтяжуючі їх, свідчення Мотики, Білас, Данилишин і Коссак заявили перед судом, що всі твердження провокатора є неправдиві. Коссак пояснив, що він знає Мотику, бо той під час свого навчання в дрогобицькій ґімназії мешкав деякий час у бабки Коссака, але всі його зізнання є провокаційною вигадкою мстивої людини. Неправдою назвали зізнання Мотики і два інші свідки – Ярослав Білас і Буній, що їх Мотика також обтяжив, як членів ОУН, і яких поліція, у зв'язку з цим, арештувала. Свідок Буній, літ 21, з освітою 7 кляс народньої школи, заявив, що він до ОУН не належить, але з газет знає, що ОУН – це українська революційна організація, яка всіма засобами бореться проти всіх наїзників за привернення незалежности Україні.

Підтриманий іншими оборонцями, д-р Глушкевич поставив внесок, Щоб Мотику піддати лікарському обстеженню, чи він є нормальною людиною, бож він сам заявив, що діяв увесь час в ґалюцинації. До того сама логіка підказує, що людина, яка добровільно зголошується до ворожої поліції й не тільки виявляє все, що знає про інших членів ОУН, а й обтяжує себе саму, мусить бути ненормальною. Проти цього внеску рішуче запротестував прокурор, який з поденервуванням вигукнув: „Трапився свідок, який говорить правду, а панове оборонці хочуть зробити з нього вар'ята!”

Найдраматичнішим моментом під час процесу були зізнання свідка о. Киндія, пароха села Розвадів, який сказав:

„Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтриґований цим, я пішов за ними й почув крики: „Розбійники! Лапайте!” Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: „Бий, забий!” На гостинці (мурованці) я почув постріл. Після того рознеслися голоси: „Він уже не має набоїв, приступай безпечно!”

„Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив; один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: „Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!”...

У цей момент розповіді свідка о. Киндія Данилишин вибухнув плачем, стиснув кулаки й зціпив зуби, намагаючись опанувати себе. Білас, що сидів біля нього, поклав його голову на своє плече, обняв руками, поцілував і заспокоював. Принесено воду. Данилишин випив її й заспокоївся. Отець Киндій почав продовжувати свої зізнання перед судом:

„Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: „Тепер поцілуймося на прощання!” Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала”.

Оборонці й публіка в залі не могли стримати сліз. Данилишин знову несподівано заплакав. Заспокоївшись, він голосно сказав до оборонців: „Не думайте, що це я за себе плакав!”

Черговий свідок, Ярослав Білас, літ 20, студент, який під час допитів потвердив був обвинувачення, складені Мотикою, тепер перед судом відкликав їх і заперечив. Він зізнав, що до ОУН не належить, жадного листа від Мотики, переданого нібито Коссаком, не одержав, Василя Біласа й Данилишина на жадну організаційну зустріч із Коссаком не посилав.

Оборонець д-р Ст. Шухевич пригадав при цьому, що до зізнань, складених під час поліційних допитів, треба ставитися дуже обережно. В справі Голуфка, яку тут часто заторкується, при поліційному слідстві аж чотири в'язні призналися були до того, що це вони вбили Голуфка, а прецінь у висліді дальшого обстеження справи суд усіх їх звільнив від підозріння в тому вбивстві. Один із тих чотирьох, користуючись описом у пресі, подав був поліції ще докладніші подробиці вбивства, до якого він при поліційному слідстві признався, ніж Білас.

Після переслухання підсудних і свідків промовляли прокурор і оборонці.

Промова д-ра В. Старосольського

„Високий і найвищий, суде, від рішення якого немає відклику, немає апеляції! Суде, який буде вирішувати цю справу вже в першій і останній інстанції, Суде, що маєш рішати про долю цих чотирьох людей, але Суде, Рішення якого матиме своє місце у факторах тієї, кров'ю, болем, нещастям, любов'ю, ненавистю і великими змаганнями наскрізь пересиченої, країни!

„Високий суде! Інакше говориться до лави присяглих, інакше до фахових суддів. Там можна апелювати до почувань, можна бути неречевим, натомість до фахового судді промовляється виключно речево, виключно фактами і доказами. Маю цю недостачу, цю хибу, що не вмію промовляти до присяглих, але разом із цим маю певність, що в цьому спеціяльному випадку, може, з деякого боку є щастям те, що промовляємо до фахових суддів, які до того не є вирвані з коріння з оцієї землі, але є її громадянами і переживають усе те, що переживає ввесь край. Вони мають ці високі кваліфікації інтелекту й характеру, які дозволяють їм дивитися і вирішувати об'єктивно, і керуватися виключно розумом, який чейже не є самою математикою, який є розумінням життя, тим розумом, який розуміє зміст дійсности. Сказав великий філософ: „Weltgeschichte ist Weltgericht” („Історія світу є судом світу”). Суд, а зокрема фаховий суд, має і мусить мати можливість об'єктивно дивитися на речі, які є близькі, які ще обтікають кров'ю, так, як дивився на це з перспективи сторіч холодно, спокійно і керуючись розумом, котрий усе бачить і все розуміє, той філософ. Розумом, який може не все прощати, бо не все вільно судові простити, але який, у всякому випадку, не піде далі, як наказує припис закону. Оте глибоке розуміння життя й актуального моменту і того струму, який у безконечності за нами почався і в безконечність нас веде і зветься він історією. Це дає мені відвагу, як першому, що має промовляти в обороні цих хлопців.

„Високий суде! Передусім хочу обговорити одну справу, яка не зважаючи на свій трагічний хід, має велике значення, яка є чимось несподіваним і не була охоплена пляном дії цих авторів нападу на пошту в Городку, як щось, що створив випадок — це смерть коменданта поліційної станиці Коята. Ця смерть є інкримінована моєму клієнтові Біласові. В цій справі прошу видати уневиннюючий вирок, бо вважаю, що маю повне право з таким апелем до вас звернутися. Маю право тому, що не тільки не подано жадних доказів вини обвинуваченого, а навпаки, всі докази, які могли в цій справі обтяжити, підтвердили оборону Біласа, що він тієї крови не винен, що до бл. п.коменданта він не стріляв. Єдиним обтяженням у цій справі були зізнання п. Слуґоцкого. Й, очевидно, я не оспорюю йото суб'єктивного переконання про те, що Білас був тим, хто стріляв до Коята, але прошу, Високий трибунале, це є тільки суб'єктивне переконання, оперте на конклюзії, нависновки і в цьому я вікликаюся до пам'яті судді. Сказав Слуґоцкий: була темна ніч, світилося не далеко, у віддалі 20 кроків, одна тільки ліхтарня і світло тієї ліхтарні падало в очі обидвом представникам поліції і що ті два, що і професор права львівського їх вони стрінули, були в тіні. І університету ще мушу підкреслити, що п. Слуґоцкий не бачив ані блиску, ані руху. Чи в тій ситуації можна було бачити, що якраз Білас стріляв до комісара Коята? Й, очевидно, цим одним зізнанням вина Біласа ще не є доведена, доказу в напрямі вини немає. Але зате є протидоказ: зізнання свідка Коллера, який виразно ствердив, що почув три постріли, з яких третій міг бути тільки відгомоном, бо лише два він чув виразно і ми знаємо, що їх було тільки два. Коли ж пан Коллер міг порахувати і ствердити, що їх було тільки два, то це значить, що вони не могли впасти одночасно, особливо ж у тих акустичних умовах в коридорі. І врешті, Високий суде, є щодо цього признання іншого обвинуваченого, котрий з тим високим етичним підкладом у той критичний момент заявив: „Не стріляв Білас, тільки я!” І не лишилося ані тіні можливости, що стріляв Білас, але, може, Данилишин, його дядько, керуючись дуже сердечним почуванням, стягає вину на себе. Смію, Високий суде, покликатися на ту внутрішню правдомовність зізнань Біласа. Адже він признався до речей безмірно страшніших і юридичне та морально більше обтяжуючих його, і не затаював нічого, бо говорив у тому психічному наставленні, коли не міг говорити неправди і думати про викрут. Був рішений на все, був уже без усякої надії. При такій настанові Білас від самого початку аж до розправи, і тут, завжди твердив, що в Глинній Наварії він не стріляв, що під час цілого нападу він не віддав ані одного пострілу. Тому прошу про уневиннюючий вирок щодо цього місця акту обвинувачення, в якому йому закидається вбивство коменданта Коята.

„Високий трибунале! Тепер приступаю до другої справи, в якій не прохатиму уневиннення. В справі, в якій мусить запасти вирок, що він, клієнт, є винний. Це справа нападу на пошту. В цій справі щодо мого клієнта все є вияснене і я мушу признати, що акт обвинувачення в цьому пункті є тільки потвердженням зізнань обвинуваченого про те, що діялося під час нападу на пошту. Отож, фактом є, що Білас належав до ОУН. Фактом є, що він отримав наказ їхати до Львова, фактом є, що він тут опинився серед подібних йому інших пізніших учасників нападу на пошту. Фактом є, що він брав участь у нападі, фактом є, що мав призначену ролю в ньому й її виконав. Але тут заходить цілий ряд облегшуючих обставин щодо участи і значення того, що робив підсудний Білас. Не буду повторювати всього, хочу тільки відкинути погляд і насвітлення, що його цій саме справі дає пан прокурор. Каже пан прокурор, що Біласові й Данилишинові доручено завдання забрати гроші, бо вони мали вже за собою минувшину, яка їх кваліфікувала до експропріяційних нападів, бо вони брали участь у давнішому нападі на пошту в Трускавці. Я зважуюся сказати щось протилежне: роля, яку їм приділено, вказує якраз на те, що вони були трактовані як люди найменше спосібні на те, що є терором, що є ґвалтом, що виконується зі зброєю в руках, що вимагає остаточного виступу проти людського життя. Навпаки, з ролі, яка була призначена першому і другому, виходить ясно, що це була воля, яка вимагає цілком інших кваліфікацій. Роля, яка вимагає певности, що той, кому вона буде доручена, її виконає і виконає абсолютно чесно.

„Високий суде! Я завжди буду цілком далекий від того, щоб очорнювати, понижувати якийнебудь революційний рух, щоб плюгавити й етично понижувати тих, котрі в ім'я політичних ідей беруть участь у нападі на чуже добро. Як людина, яка хоче і має ту абсолютну волю дивитися на життя реально, я знаю, що гроші – це є страшна сила, про яку Ґете у „Фавсті” сказав, що це сила, яка безоглядно панує над людиною і залишається постійною небезпекою для того, хто їх тримає. В підпільній революційній боротьбі, в акції, де немає контролі, де неможливими є точні рахунки, де немає доказів, хто скільки взяв і скільки видав та на що видав, з конечности залишається ця спокуса і можливість, що хтось, із якоїнебудь слабости або через дефект свого характеру може піддатися тій спокусі, яка є зв'язана з посіданням грошей. І ось я тверджу: коли Біласові й Данилишинові доручено якраз цю функцію – забрати гроші, щоб серед тієї суматохи в хвилині, після якої наступає втеча, коли наступає безконтрольність, – зберегти їх і передати організації, коли якраз їм доручено споаву грошей, то це є доказом, що той, хто давав ті доручення, мав абсолютну певність щодо чистоти їх душі, мав абсолютну певність, що доручає ту ролю людям, які про власну користь не дбають і матимуть силу опертися найбільшим спокусам. Признаю, що це доручення було певною мірою вирізненням з-поміж інших учасників, бо той, хто доручив їм ту ролю, знав, що доручає ролю людям, які зроблять для організації, що її членами вони є, все без найменшої думки про власне добро і про власну вигоду. Вони щиро і всеціло, нічого для себе не застерігаючи, принесли себе в жертву ідеї, яку визнали великою і святою, і тими способами, що їх їм вказано, як єдиними й найкращими способами, намагалися цю святу і велику ідею здійснити. Уважаю, що перше, що промовляє в користь обидвох, – а і в цьому і в цілій справі трудно відділити їх одного від одного, – є та обставина, яку я оце подав і яку треба взяти до уваги як злагіднюючу обставину, згідно з розпопядженням про нагле поступування. Є незаперечним фактом, що під час цілого нападу ні один, ані другий, особливо ж Білас, не мали зброї в руках. Уважаю, що цей факт давав би мені право оспорювати, чи взагалі їх обидвох належало ставити перед наглий суд...

„Але, Високий трибунале, є ще обставина обставин, щось, що не просить, не говорить, а кричить великим голосом про пристосування статті розпорядження про наглі суди щодо злагіднюючих обставин: це мотиви, якими керувався обвинувачений Білас, який пішов на цей страшний чин, коли згодився взяти участь у грабунковому нападі на пошту. Це проблема проблем, найбільша і найістотніша, це відповідь на те питання про мотиви: чому ти, Біласе, послухав наказу і виконав його, чому й сьогодні кажеш, що ти зробив те, що тобі твій моральний обов'язок наказував? Вельмишановний пан прокуратор давав частково відповідь на це питання, навів ряд аналогічних справ, нападів саботажів, експропріяцій. І, Високий суде, те, що вирахував пан прокуратор, – це тільки частина, їх було багато, багато більше. Була акція, але ж була й протиакція, – був цілий ряд шибенець, цілий ряд розстрілів, сотки і тисячі літ в'язниці, сотки й тисячі зламаних екзистенцій, сльози матерів і батьків, і все те, що може нести якась буря, якийсь вихор, якого не можна спіймати в сітку карного кодексу. Іде щось, що в актуальний момент набуває спеціяльно гострих форм, але й щось, що є специфічне не лише для цієї землі. Рух, що ідентичною формою виявився скрізь по світі. Фінляндія – спокійна країна, мешканців якої характеризувалося тим спокоєм, тим абсолютним опануванням життя, – ця Фінляндія зірвалася до революційного змагу... І Латвія, і Бретонія, й Ірляндія, і Катальонія, і скрізь і всюди – те саме. Якийсь великий крик народів, часто навіть малих, про існування яких світ навіть не знав, а які виступають на арену до боротьби проти тих, кого вважають за своїх ворогів. І скрізь ми бачимо ті вчинки, маленьку частину яких назвав пан прокуратор. І це, прошу Високого суду, не якась там зла воля одиниць, а якась, скажімо, – психоза, якась природня сила, стихійна сила, сила, що пориває людей на вчинки, метою яких е смерть чужа і власна.

„1913 року відбувся світовий конґрес соціологів, який був присвячений виключно національним справам, виключно лише соціологічному дослідженню тих рухів, що їх називаємо національними. І соціологи, представники всіх світових держав, однозгідно прийшли до переконання, що тут мається до діла з силою природньою, елементарною, якоюсь волею національних груп, яка е сильніша за волю одиниці, – що тут маємо справу з проявом стихійної сили, яка паде, немов той струм на водопаді. І всі ствердили безсильність людської одиниці супроти тієї великої елементарної сили, яка попросту вже є, існує, і пливе вперед.

„Високий суде! Французька революція перша створила в тому новому значенні слово, яке, навіть якщо перед тим існувало, мало цілком інший зміст: слово „ля патрі” – „Батьківщина”, в значенні не держави, а чогось іншого, якоїсь іншої людської спільноти, яка є родиною, але в безмірно більшому значенні, – якоїсь людської спільноти, що її творить та загальна спільна воля, яка має право говорити за всіх, яка має право вимагати від усіх своїх членів якнайбільшого послуху, якнайбільшої посвяти. Постало те слово, те нове поняття, яке не існувало ще 200-300 літ тому, коли існувала держава-династія, коли був обов'язок вірности державі і династії. Тепер, коли демократія розбила старі організації, старі спільноти, поставила на їх місце нове – оцю Батьківщину. І постає любов Батьківщини й обов'язок супроти неї.

Але я смію твердити, що та любов і той обов'язок не все однакові, хоч зовнішньо, теоретично їх однаково називається. Смію висловити, може, парадоксальну думку, що ваше польське покоління, те, яке прийде, не буде знати того слова – Батьківщина – і не буде знати любови до тієї Батьківщини в такому змислі, в такій беззастережності абсолютної сили, як знає її наше покоління.

„Бо Батьківщина вільна, державна, щаслива Батьківщина – її треба любити, її треба шанувати, її треба боронити і стояти на сторожі її добра, але ця батьківщина вже сильна, вона не дуже потребує нашої помочі й нашої любови, вона робить не раз і те, що нам невигідне матеріяльно чи морально. Але батьківщина, – нещаслива батьківщина в неволі, батьківщина, яка терпить, – це є Батьківщина, це є величезне джерело любови, понад яку більшої, сильнішої нема і бути не може. Жеромський сказав, що він скінчив свою творчість з приходом визволення Польщі; цим він сказав велику істину, відкриваючи тайну того, що діється в душі патріота після того, коли поневолена Батьківщина стане вільною. Бо вільна і щаслива Батьківщина ніколи не може бути в психологічному значенні для своїх поколінь і для нації тим, чим є нещаслива, поневолена Батьківщина. І коли я, Високий суде, прохаю, щоб ви пішли зі мною тією тернистою дорогою, що нею йде мій народ, і до якого належать підсудні, то прошу вас не для сантименту, а для того, щоб ви зрозуміли цих хлопців та їхні вчинки і щоб знайшли речеву формулу їхньої вини.

„Польський поет Томаш Весоловскі дивився на нашу історію, як ще досі ніхто з українців. Він відкрив тайну історії, вказав, що наша історія – це ряд зривів до життя, і то зривів, з яких кожний кінчиться невдачею. Він у своєму вірші до України каже: „Дивним на світі існуєш спокоєм: могилою в колисці, колискою в могилі. Існуєш як трава на луці, що має силу перетривати всі земні творива”.

„Так упродовж тисячеліть і раз, і другий, і десятий, здавалося, що ось-ось постане на цій землі якийсь новий твір, щоб внести щось від себе, додати своїм зусиллям і багатствам своєї душі якийсь новий культурний дорібок. І – кожний раз таке зусилля кінчалося невдачею. Кожний раз приходила руїна, така страшна не раз, що, здавалося, з неї виходу вже немає, що з того стану Україна вже ніколи не вийде. В цих хлопців є той біль століть, що його свідомо й несвідомо відчувають усі українці й який єднає нас усіх. Але не тільки те. В їхньому поколінні, в поколінні цих хлопців живе ще щось інше.

„Прошу взяти до рук їхні життєписи, прошу глянути на дати народження цих молодих хлопців. Вони були цілком молодими хлопцями, дітьми тоді, коли Україна, здавалося, вітає свою нову весну. І тут, Високий суде, знову не до почувань, а до розуміння життя я апелюю. Хто раз поглянув на сонце волі, чи ж може він це забути? Чи є на світі сила, яка видерла б з його душі бажання й постанову йти далі нестримно до сонця волі?

„Я знову вживу порівняння. Два поети двох народів: Міцкевич згадує про 1813 рік, кажучи, що він виріс у неволі, але мав у своєму житті одну весну, весну надії. А Шевченко – „В неволі виріс між чужими і неоплаканий своїми, в неволі, плачучи, умру”. Чи ж не бачите тут тієї глибокої трагедії, різної трагедії двох народів? Міцкевич бодай одну весну мав, а Шевченко, як і багато поколінь українського народу перед ним і по нім, такої весни не мали.

„Але прийшли роки 1917 і 1918 і кинули своє зерно: ті почування, що мусіли залишитися назавжди. Очевидно, інакше формулювалися вони в старшого покоління, а інакше в молоді, яка не має інших критерій, крім одного: любови і бажання служити визволенню України.

„Прошу послухати тієї сухої мови фактів. Один і другий підсудний – хто вони? Молоді хлопці, освіта яких скінчилася на кількох клясах народньої школи, а живуть у той час, коли в перших роках їхнього життя завітала наша весна – початок нового життя. І хто прийшов до них? Мотика. Людина абсолютно визута з усіх почувань моралі. Хто повірить його сповидному каяттю тут у залі? Хто повірить у причини, задля яких він постановив змінити свої переконання і в ім'я цього видати своїх товаришів? Хто повірить в перетворення, з календарною точністю майже щодо години, цієї цинічної людини, голос якої не задрижав і очі не зайшли сльозами в хвилину, коли він видавав і вказував тих якраз, котрих він перший поставив на шлях, що тут кінчається.

„Сьогодні суджені стали членами ОУН. І коли ми згадуємо це, то тут стає перед нами один основний, абсолютний закон соціології, їх втягнено до конспіративної організації і – що стає для них панівним мотивом їхнього життя? Посвята. З одного боку бажання чину, – оте бажання чину, яке що-якийсь час стукає до вікон сердець і душ народів, яке проявлялося і в польського народу у формі романтизму, – не того сентиментального, ідилічного, а того романтизму, що кликав до чину, той, квітом якого було повстання 1831 року, того, що застукав до душі польського народу 1863 року, того, що ворожо ставився до тих земляків, які „хотіти не хотіли”. Він, цей поклик, приходить і опановує цілі покоління. Приходить і породжує бажання чину, байдуже, чи в оцінці критика той чин виглядає доцільним чи ні. На критичні завваги не відповідається арґументами, а тільки вірою, що той, хто ду має інакше, хто критикує, робить це з психічного дефекту – „не хоче хотіти”. Це та абсолютна віра в абсолютну силу й вартість чину, віра і переконня, що „треба міряти сили на наміри, а не наміри залежно від сил”.

„Високий суде! Приходить ще один мотив, який виявляється в психології кожної людини-патріота. В душі Данилишина і Біласа, коли вони стали в ряди ОУН, зроджується й приходить до голосу одне бажання: бажання посвятити себе, згоріти в жертві на жертовнику ідеї, на службу якій вони стали. Ми признаємо, що для великої ідеї треба посвячуватись, треба бути готовим на смерть. У них оця квестія жити для ідеї, служити їй, перетворилася в бажання вмерти за цю ідею. У своєму критичному наставленні супроти себе самих, вважаючи себе тільки сірими рядовиками в боротьбі, вони прийшли до переконання, що великій своїй ідеї вони не можуть прислужитися нічим краще, як тільки своєю смертю.

„Високий суде! Цей момент бажання жертвувати самого себе, попри бажання чину, притаманний усім таким рухам, до яких належить і український революційний рух. У Німеччині недавно ставав перед судом один революціонер-комуніст, який сказав: „Ми, члени підпільної організації, – це небіжчики, що їм дано тільки відпустку на якийсь час. Ми не зачисляємо себе до живих. Наше місце там, по тому боці границі”. До типу таких належить і Данилишин, належить і Білас. Перший потвердив це своєю твердою мовчанкою, другий зізнаннями, в яких виразно ввесь час бриніло: „Такі, як я, Батьківщині найкраще смертю служать”. І ніщо з того, що вони робили, ані трішки не затемнює ясности: чому й кому віддали себе цілковито ці обидва революціонери. Відділити їх одного від одного я не можу. В них обидвох однаковим було одне-одніське почування, святе почування: любов, ніщо інше. Не бажання наживи, користи. Вони були невільниками тільки тієї одної ідеї – Волі. І стали вони рабами її, віддаючи їй все своє життя, добровільно. Два рази відкрив заслону святая святих своєї і Біласа душі той, що мовчить – Данилишин. Там, у шпиталі, де небуденним, щирим, геройським жестом бере на себе з товариша вину за вбивства, і тут, коли на звук самого слова Україна „заламався” той гордий Данилилишин – заридав. І це хай промовить до ваших суддейських душ: цей кришталь душі обидвох підсудних”.

Промова д-ра Степана Шухевича

„Високий наглий суде! В цій справі я повинен, власне, мовчати. Мовчав увесь час розправи Дмитро Данилишин і я повинен пристосуватися до його тактики і також замовчати. Але я мовчати не можу. Не можу, бо моя совість, мій обов'язок, що його накладають на мене мій уряд, моє звання і моє становище в цій справі, забороняють мені мовчати в таку хвилину. Не можу мовчати, бо мушу сказати те, що чую цілим своїм серцем, що чую цілою своєю душею, цілою своєю совістю.

„Хочу сказати так голосно, щоб голос мій почув не тільки Високий трибунал, не тільки присутні в цій залі, але й уся суспільність; щоб мій голос, голос мого серця почув увесь світ, ціла вселенна. Не можу мовчати, бо уста мені відкрив сам мій клієнт Дмитро Данилишин. Відкрив три рази, – але про це пізніше.

„Сказав хтось: він цинічно мовчить. Таке міг сказати тільки той, хто не знає людської душі, – бо хто знає психіку людини, той чогось подібного не відважився б сказати. Я знаю з історії Церкви, що були колись монахи, які накладали на себе великий обіт, обіт мовчанки і ціле життя мовчали. І за це Церква проголошувала їх святими. Якщо б мовчанка була чимось лихим, або якоюсь приємністю, то Церква не проголошувала б святими тих, що собі справляли приємність. Мовчати – це мука, мука накладена на себе добровільно і за це Церква й проголошувала їх святими.

„Мовчати має право кожний обвинувачений. Це право дають йому карні процедури всіх новітніх держав і нікому не вільно потягати його за це до відповідальности. Не вільно робити йому закиду: чому мовчиш? Це його добре право. Якщо обвинувач хоче засуду для обвинуваченого, то повинен йому його вину доказати, а обвинувачений може мовчати і цим сказати: докажіть мені мою вину.

„Мовчання в такій розправі, де йдеться про бути або не бути, жити чи не жити, – мовчанка є геройством, великим геройством. Витримати мовчанку не хто-будь потрапить. Адже ж тут, на цій розправі, розглядається питання, від якого залежить існування цієї людини. Не раз попросту самі слова рвуться з уст. А він сидить тихо, мовчить, зціпив зуби, затиснув п'ястуки і з його уст не паде ні одне слово. Чи ж це не гідне подиву? Чи ж не свідчить воно про характер, добрий, міцний характер, про тверду й незламну волю, про справді мужеський характер цього хлопця? Думаю, що так.

„Але й проломив він мовчанку. Раз, коли стало питання, хто вбив поліціянта Коята, він про мовив: „Я стрілив. Не стріляв Білас, тільки я”.

Чому? Бо не хотів, щоб його вина спадала на чужі плечі щоб невинно посуджено його друга. А, може, хотів його рятувати? Я не знаю, хто з них стрілив. Може, він, а, може, й Білас. Але він бачить, що його товариш у небезпеці, отже сміливо бере новий, великий тягар, тягар, що при оцінці його вини може заважити на його долі. А це вказує на велич його характеру. Та сильна, безмірна любов до товариша, яка посувається аж до пожертвування своїм власним існуванням, вказує на велич його характеру.

„І промовив другий раз тоді, коли, на його думку, тут у залі цілком непотрібно розглядано іншу справу, справу Голуфка. Не міг він мовчати і мусів перервати мовчанку, щоб заявити, що з тим убивством не має нічого спільного.

„І третій раз – тоді, коли свідок о. Киндій розповідав про ту сцену, коли селяни, побивши їх як злочинців, почули від них слова: „Ми за Україну гинемо”. І у хвилині, коли свідок проголосив слово Україна, почули панове плач на залі: плач Данилишина, цього твердого й німого Данилишина. На самий звук слова Батьківщина він попадає у розпуку й проливає не сльози, а біль-жемчуги. Все зніс, але не міг знесети образу тієї хвилини, трагічної хвилини.

„Чи, осуджуючи вчинки Данилишина, можете, панове, пройти попри цей факт мовчанки, не звернувши на нього уваги? Колосальна, нечувана любов До всього свого, до свого народу, до свого рідного краю. Ця велика, безмежна любов до України – це мотор усього того, чого допустився Данилишин. І над цим мотивом панове судді застановитися мусять. Бо не для якихось інших, нечесних „цинічних” спонук, а тільки з любови до Батьківщини він пішов на чин, за який сидить отут на лаві обвинувачених. І коли я так думаю і вдумуюся в душу цього хлопця, то мимоволі мушу сказати про нього: „Мовчазний Велетень”. Так, бо у своїй мовчанці він – справжній велетень хоч ще такий молоденький.

„Своєї приналежности до ОУН він не заперечує. Так, він був справжнім членом ОУН, він, цей любий, милий шевчик, велет духом.

„А подивімось, хто це той, що зізнає проти них, що їх „закопує”. Це інтеліґент Мотика: номен омен.[180] Шкода, що відомість, яку я одержав щойно кілька годин після замкнення доказового поступування, я не міг подати вчора, щоб подати судові теж свідків. Бо тоді суд був би довідався, що, наприклад, до одного з них, поважного молодого громадянина, приходив оцей Мотика і питав, чи він не знає яких комуністів або націоналістів, бо коли він (Мотика) виходив із в'язниці, то зобов'язався за те, що його випустили, доносити поліції про все, що довідається про підпільну протипольську діяльність. Достовірні свідчення про донощицькі зобов'язання пана Мотики проти поліційної влади в Дрогобичі кинули б властиве світло й на саму особу цього Мотики, і на його характер, і на вартість його обтяжуючих зізнань. Бо, зважте, панове судді: оцей півінтеліґент іде на село й вербує молодих хлопців до підпільної організації, щоб їх видати поліції на наглий суд. Втягнути когось до підпільної організації, а опісля приходити перед наглий суд і, з свідомістю, що цих хлопців жде, зізнавати проти них – хто зна, чи хоч крихітку правди! – це вже не робота Каїна, але робота диявола, гіршого, підлішого за сотні Каїнів!

„І на підставі таких зізнань, на підставі депозиції такої людини мається судити оцих чесних хлопців?

„Залучений до ОУН Данилишин чесно й послідовно йшов за тією зіркою, якою для нього була любов до України. Він знав, що боротися за волю своєї Батьківщини є його святим обов'язком. Він дістає наказ їхати до Городка на чин у користь Організації. Який це чин – він не знав. І не питався. Бо так, як увесь час мовчить спокійно й гордо тут, у судовій залі, як твердо мовчав увесь час у ході важкого слідства, – так само мовчки приймає він організаційний наказ і йде сповнити його, як дисциплінований жовнір, їде разом із Біласом, щоб виконати організаційний наказ. І – прошу панів суддів: якими фондами розпоряджають вони? Мають тільки те, що треба мати на квиток; ні одного сотика більше не хочуть узяти від Організації, щоб не зменшувати її фондів, їдуть обидва, бо, як слушно завважив д-р Старосольський, ці два бойовики нерозлучні. А що таке нерозлучна, щира дружба, я знаю і ви, мабуть, знаєте добре з воєнного досвіду.

„Вже оборонець Василя Біласа підкреслив цю важливу обставину, що їм обидвом було доручено не завдання стріляти, а завдання забрати гроші. І не могли доручити їм завдання стріляти, бо добре знали кришталеві серця їх обох. Цю чистоту геройських сердець ми мали змогу пізнати тут; відчула її й оця жінка селянка, яка гостила їх молоком, а тут, зізнаючи, як свідок, плакала із співчуття до них. Пан прокуратор намагався зобразити, що вони обидва безсердечно вбивали людей під час своєї втечі. Але ж ми чули і бачили щось цілком інше. Переслідувані юрбою селян, вони не стріляли в людей, хоч ті могли їх спіймати і видати на смерть, а тільки відстрілювались у повітря, на пострах, бо вбивати не дозволяло їм їхнє серце.

„Я хочу звернути увагу на ще один момент. Тікаючи, гнаний і перевтомлений, Білас бачить, що скорше чи пізніше їх таки зловлять і тому звертається до свого товариша: „Не втечемо. Ти маєш револьвер: проший одною кулею мене, а другою себе. Хай буде з нами кінець!” А Данилишин на те: „Ні, так бути не може. Хай вони зроблять з нами кінець”. Що це значить. Чи це, може, якийсь акторський жест? Ні, це, панове, важливий психологічний момент, який дуже багато говорить про психіку Данилишина. Як карний член Організації, він бажає згинути з рук ворога.

„Мій клієнт увесь час мовчав. Але мовчання є признанням і, якщо суд визнає, що він був учасником нападу, я знаю, що його жде. Та я вважаю, що суд мусить узяти до уваги мотиви дії, душевний стан обвинуваченого, бож судиться не факт, але особу. Я прошу проаналізувати мотив: для чого він діяв? Бо ж відповідь ясна: він діяв для України. Слово Україна, як ми це бачили, викликало в цього сильного хлопця стогін. Панове судді, це не Данилишин стогнав, це стогнав цілий український народ!”

Уривок з промови оборонця д-ра Ганкевича

„... Хтось назвав цей процес „сплетом трагізму”. Дуже слушно! Бо скільки ж тут трагізму: молоді хлопці виконують акцію, що її осуджує польське громадянство і з якою не погоджується теж частина власного громадянства. Чи не трагічне воно? їх уважають за бандитів, їх судять і їх чекає шибениця, хоч вони виконали тільки те, що вважали за свій святий обов'язок супроти Батьківщини. Чи це не трагедія? Цей трагізм мої товариші, що говорили перед тим, уже намагалися пояснювати. Професор Старосольський з соціологічного і психологічного боку, товариш Марітчак (один із адвокатів, який виступав на процесі, – прим. ред.), кинув історичне тло, а я спробую підійти до проблеми – з хемічного боку. Мені здається, що тут аж надто очевидна аналогія з хемічним процесом. Нації також є свого роду органічними тілами. А організми не раз підпадають на якийсь час повній мертвості, поки враз якийсь новий хемічний процес не штовхне їх до нового життя. Так буває і з націями. В час, коли інші нації жили своїм бурхливим життям, наша нація переживала період чи то козацьких оселедців, чи сантиментальної романтики. Ви, поляки, переживали процес відродження на протязі десяток літ, ми переживаємо тепер те саме тижнями і днями.

„А, може, е тут щось із геології? Як відомо, пребагаті поклади нафти зберігаються непомітно під поверхнею землі сотні літ, аж поки якийсь щасливий свердляр не видобуде їх наверх. Отак нашим свердлярам Петлюрам і Грушевським, вдалося викликати вибух енерґії українського народу. Не перечу, що цей раптовий вибух може бути незрозумілим не тільки для вас, поляків, а й для частини українського народу, яка вважає це за якусь „ґалюцинацію”, як це ми чули тут від Мотики. Та це не змінює суті справи. Тут не треба шукати аналогій з польським, ірляндським чи якимось іншим революційним рухом. Український революційний рух е рухом самостійним, природнім, хоч і пливе він сьогодні ще незрозумілим для нас річищем. Чи спроможні ви, панове судді, зрозуміти ту „ґалюцинацію” українського народу, коли він, збудившись ранком першого листопада 1918 року, побачив на ратушевій вежі у Львові синьо-жовтий прапор?”

Уривок з промови оборонця д-ра Глушкевича

„... Які ж це він (Мотика) подає мотиви того, чому він вважає ідеологію та боротьбу ОУН за шкідливі? Подає він якісь шляхетні мотиви? Ні! При оцінці підпільної революційної організації він керується тільки низькими, чисто утилітарними спонуками й „арґументами”: уряд, мовляв, замикатиме нам школи, розв'язуватиме господарські інституції, ну і – я додам – про теплу посаду буде трудніше. Я не маю змоги зрозуміти, як таким способом може підходити до таких справ молода людина!..

„А при кінці я хочу докинути до глибоких думок доктора Старосольського ще кілька не своїх, а чужих думок, бо справа, яку розглядаємо, справді небуденна. Так, наприклад, широко відомий французький психолог Лє Бон каже: „За одиницями, що діють, стоять ґенії або демони, що їх ведуть. Одиниці є тільки знаряддям правильної чи неправильної ідеї і масової суґестії, які посувають людьми, як фіґурками по шахівниці. Самі фіґурки вірять, що вони мають вільну волю; та насправді вони є під примусом. Ми були б занадто дрібні, якщо б ми за рухи народів робили відповідальними одиниці...”

Останнє словопідсудних

Після промов оборонців і перед відходом на останню нараду суддів, голова суду спитав підсудних, чи вони хочуть сказати своє останнє слово.

Дмитро Данилишин відповів: „так”. Піднявшись, він спокійно й голосно заявив:

„Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої Неньки України!”

Василь Білас також скористався з права останнього слова і заявив:

„Я свідомий своєї вини і кари. Я український націоналіст і революціонер. Але в своєму житті я поповнив один злочин, а саме: під час слідства, бажаючи проволікти свою справу, я кинув підозріння на товариша Коссака. Я є свідомий того злочину й тому ще раз на цьому місці стверджую, що товариш Коссак є рішуче невинний і ще раз невинний”.

Підсудні Жураківський і Коссак відмовилися від останнього слова.

ПРИСУД ТА ЕКЗЕКУЦІЯ

22 грудня 1932 року, після півгодинної наради суддів, проголошено присуд: Дмитро Данилишин – кара смерти; Василь Білас – кара смерти; Маріян Жураківський – кара смерти; Зенон Коссак – справу передається звичайному судові.

Засуджені прийняли присуд цілком спокійно. Д-р Старосольський зразу ж висунув домагання, щоб суд вислав прохання до президента польської держави про уласкавлення. Прокурор виступив проти цього домагання, а після хвилини поправив свій спротив домаганням, щоб суд відмовився вносити прохання про уласкавлення в справі Данилишина і Біласа, а в справі Жураківського, щоб вирішував, як уважатиме, за відповідне. Данилишин і Білас заявили, що вони про жадне уласкавлення не просять. Після наради суд вирішив вислати телеграфічне прохання про уласкавлення для всіх трьох засуджених на кару смерти.

О годині 5.05 після обіду прокурор повідомив, що президент уласкавив Жураківського, замінюючи йому кару смерти на 15 років тюремного ув'язнення, натомість кару смерти для Біласа й Данилишина затвердив. Згідно з постановою польського закону, присуд смерти мав бути виконаний до 24 годин після його проголошення.

Засуджених на страту відпроваджено до окремої камери. Матері Біласа, яка була рідною сестрою Данилишина, дозволено побачитися востаннє з сином і братом по п'ять хвилин з кожним окремо. Після цього засуджених відвідали оборонці. Вночі в'язничний душпастир отець д-р Богдан Липський висповідав обидвох, запричастив і провів з ними решту ночі. Вранці о годині 6.30 засуджених виведено на тюремне подвір'я під шибеницю. Данилишина повішено першим, а після кільканадцяти хвилин – Біласа. Вийшовши на ешафот, Данилишин заявив дзвінким голосом: „В цій хвилині я не маю жадних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну!” Білас попрощався з життям окликом: „Хай живе Укр....” На знак прокурора кат затулив йому уста.

Присутніми при екзекуції були члени трибуналу, прокурор, оборонці та тюремний душпастир.

* * *

Ось ще декілька фраґментів із тих трагічних, але героїчних днів, коли польський окупант страчував засуджених Біласа й Данилишина. Ці фраґменти – це розповіді очевидців, адвокатів і членів ОУН.

Українські адвокати, котрі боронили підсудних, намагалися продовжити судову розправу аж поза латинські свята Різдва, сподіваючися, що це, може, вплине на лагідніший присуд. Але прокурор і судді довели до того, що процес закінчився ще до їхніх свят. Перед закінченням розправи Крайовий Провід ОУН передав через д-ра Степана Шухевича листа для Данилишина і Біласа, в якому дякував їм за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі. В дальшому Провід запевняв бойовиків, що вони й їхні вчинки назавжди залишаться в серцях української нації, що ОУН є горда з них, що вони повністю виконали своє завдання та що знайдуть своїх спадкоємців у боротьбі за вільну українську Державу.

Опісля члени Крайової Екзекутиви ОУН у Львові домовилися були з д-ром Шухевичем, що в час, коли страчуватимуть підсудних, по всіх церквах дзвонитимуть дзвони.

Серед тих, хто був на тюремному подвір'ї, коли вішали засуджених, були теж начальник тюрми, кількох озброєних в'язничних сторожів, комісари поліції та ін. З адвокатів – д-р Ст. Шухевич і д-р В. Старосольський. Дивним дивом перед шостою годиною рано в ту зимову пору почали недалеко щебетати пташки. Вражений цим д-р Старосольський звернувся до д-ра Шухевича:

— Чи чуєте спів пташок? Це в таку пору нечуване.

— Але що це нашим поможе, – гірко махнув рукою д-р Шухевич.

У хвилину, коли на подвір'я впроваджено Біласа й Данилишина, роздалися звуки дзвонів з українських церков у Львові. Д-р Шухевич підійшов до засуджених і уривчастим через хвилювання голосом запитав:

– Чуєте дзвони? То Вам вони грають! Ви ввесь час трималися дуже Добре, тримайтеся так далі. Як будете йти на шибеницю, то дивіться мені в очі, а я буду дивитися в очі Вам і таким способом підтримуватиму Вас.

Коли кат затулив уста Біласові, щоб той не закінчив свого оклику на славу Україні, д-р Старосольський увесь затрясся, зблід і на повний голос крикнув:

– Що ви робите? Затикаєте уста засудженому на смерть і не даєте йому висловити його останніх побажань! Чи є ще така інша держава в Европі, щоб так поступала?

Велике зрушення, яке панувало серед найширших кіл українського громадянства на ЗУЗ, не послабло до дня смерти героїв. У день їхнього страчення на західніх українських землях майже не було села, в якому не дзвонили б дзвони, чи не відслужено поминальних Богослужень. Польська поліція намагалася не перешкоджати в тому явно, бо варшавське міністерство внутрішніх справ, побоюючись всенароднього гніву, видало таємне розпорядження, щоб за влаштування панахид нікого не карати.

Кілька годин перед стратою Дмитро Данилишин зажадав, щоб йому дозволено попрощатися з Коссаком. Прокурор не згодився, а на черговій розправі проти Коссака сказав таке: Коссак висилав Данилишина взяти участь у нападі на поштовий уряд у Городку, а доказом цього було і те, що Данилишин хотів попрощатися з своїм зверхником. „Одначе, я на це не погодився”, – заявив бундючнo польський прокурор. На це відповів йому д-р В.Старосольський: „Те, що Данилишин хотів востаннє перед своєю смертю попрощатися, ще не є доказом, що Коссак був його провідником. А щодо вашої відмови у побаченні, то я запитаю: чи є така друга культурна держава в Европі, щоб відмовила засудженому на смерть у його останньому бажанні бачитися з кимось, хто для нього є дорогим? На це здобулися тільки ви!”

Під час процесу проти Данилишина і Біласа, на якому суджено теж Зенона Коссака, польські політичні чинники, головно з кіл розвідки й державної безпеки, домагалися, щоб львівський суд засудив Коссака на смерть або принаймні на досмертне ув'язнення. З інформацій своїх конфідентів польська поліція підозрівала, а навіть була переконана, що Коссак є одним із найнебезпечніших для польського окупанта членів ОУН. При цьому вона знала, що сл. пам. сотн. Юліян Головінський брав Коссака до деяких переговорів, що їх він вів з українськими леґальними партіями. Отож, ситуація під час процесу за Городок була для Зенона Коссака дуже серйозна.

Вихід із цієї ситуації знайшов Роман Шухевич. Разом із одним українським громадянином зі Львова (який тепер живе на еміґрації) Роман Шухевич поставив перед собою завдання врятувати Коссака від шибениці чи довгорічного ув'язнення.

Згідно з польським карним кодексом щодо негайних судів, для того, щоб засудити підсудного на кару смерти, треба було одностайности цілого трибуналу, себто, однозгідного погодження всіх трьох суддів. Якщо хоч один суддя виявив сумнів, чи утримався від голосування над карою смерти, справа даного підсудного переходила до звичайного суду. Знаючи це, Роман Шухевич і згаданий українець зі Львова подбали про те, щоб підкупити одного з польських суддів. У багатого громадянина з Дрогобиччини вдалося одержати більшу суму грошей на оборону Коссака. За першим разом цей громадянин передав тисячу польських злотих, опісля інші суми. Оборонцем Коссака став д-р Маріян Глушкевич, який у поляків мав марку москвофіла. д-р Глушкевич погодився „переговорити” з одним із суддів, які судили учасників нападу на пошту в Городку. Він улаштував прийняття і дав польському судді готівку. Під час наради суддя сказав до своїх колеґ, що він сумнівається щодо вини Коссака, тому не може голосувати за його засудженням.

Справа Зенона Коссака була передана до звичайного суду. На процесі, який відбувся пізніше, його засуджено на 7 років ув'язнення. У своїй промові польський прокурор сказав: „Я є переконаний, що всі закиди, які робить йому акт обвинувачення, є правильні і що Коссак є у всьому винний. Але тут маємо справу з цілком іншою, ніж; решта, людиною. Це надзвичайно інтеліґентний і вироблений хлопець. Зенон Коссак — це націоналіст у краватці і сальоновий революціонер. Його не легко спіймати”.

З тюрми вийшов Коссак щойно в серпні 1938 року.

* * *

Після страти Данилишина і Біласа польська влада відмовилася видати їхні тіла родині для християнського похорону. З наказу судових і поліційних чинників тіла героїв поховано потаємно, повідомивши про це родину загиблих і пресу щойно після похорону.

СПРАВА ГОРОДКА ПЕРЕД СУДОМ ОУН

Геройська постава бойовиків Данилишина й Біласа перед польським судом і в обличчі смерти, як теж і їхня загибель з рук польського ката, мали велетенське морально-політичне значення для піднесення патріотичних почувань українського народу й гартування його в боротьбі проти польського окупанта і для зміцнення актуальности української проблеми на зовнішньому відтинку. Все ж той факт, що під час нападу згинуло двох бойовиків ОУН, а у висліді процесу дальших двох, – мусів викликати застереження щодо технічного боку підготови нападу на поштовий будинок у Городку.

Тому полк. Коновалець, одержавши звідомлення про хід нападу, писав до Сеника, тодішнього бойового референта Проводу Українських Націоналістів:

„Цей випадок з точки зору відповідальности КЕ за підготову і вибір об'єкту, Ваших розмов і доручень, даних у цій справі „Новому” тощо – є рішуче каригідним. Нічого спільного з цією заввагою не може мати поведінка тих, які з наказу взяли участь у нападі; справжній героїзм Данилишина й Біласа, виявлений на процесі, тим більш обтяжують тих, хто давав накази виконувати того роду акцію. Супроти цього, прошу викликати з Бази[181] даних людей і перевести з ними слідство, або вислати звідси до Бази когось із виразним дорученням зібрати там на місці потрібний матеріял, щоб таким способом Устійнити, хто саме, безпосередньо чи посередньо, несе вину і відповідальність за згаданий випадок. Маємо тут справу не лише із злим підготуванням акції, але теж і з виразним невиконанням доручень, переданих Вами для КЕ від імени Проводу ОУН”.[182]

Володимир Мартинець – голова, Омелян Сеник – обвинувач, полк. Роман Сушко – оборонець, Євген Врецьона – секретар суду. Обвинувачення скеровувалось, у висліді проведеного слідства, зразу лише проти Крайового провідника Богдана Кордюка-”Нового”, але згодом поширилося й на фактичного керівника акції в Городку – Миколу Лебедя-”Марка”.

Познайомлений із вислідом слідства, полк. Коновалець, як Голова ПУН, так з'ясував свою думку організаційному судові:

„Щодо самого присуду, то, на мою думку, — за невиконання доручень і за незадовільну підготову акції слід усунути „Нового” з поста провідника КЕ ОУН; а щодо дальшого його використання в Організації, то суд може залишити це моїй децизії”.

Організаційний суд у своїй постанові приєднався до суґестії Голови ПУН: Кордюка-”Нового” знято з поста Крайового провідника, Лебедя-”Марка” виправдано і запропоновано доручити йому виконати нову відповідну акцію для повного реабілітування себе в опінії членства.

Щодо дальшої долі „Нового”, полк. Коновалець доручив: „Щодо того, що далі робити з „Новим”, то треба буде за можливістю виконати дану йому свого часу обіцянку і після вакацій стягнути його на рік до Карпата[183] як стипендиста”. Це доручення було виконане і Кордюк-”Новий” опинився в Берліні для докінчення своїх студій.

Богдан Кордюк-”Новий”, з наказу Проводу ОУН, виїхав на початку січня 1933 року. Провід Організацією на ЗУЗ у час його неприсутности перебрав його заступник Степан Бандера. Але поки справа Кордюка, як Крайового провідника, не була остаточно вирішена, так довго Бандера залишався формально „виконуючим обов'язки Крайового провідника на ЗУЗ”. Такий стан тимчасовости тривав до червня 1933 року, поки не було видано вирішення Організаційного суду в справі „Нового” і затвердження того вирішення ПУН-ом.

РОЗДІЛ 4

КОНФЕРЕНЦІЯ ОУН В БЕРЛІНІ В ЧЕРВНІ 1933

У днях 3-6 червня 1933 року в Берліні відбулася чергова Конференція Проводу ОУН з представниками Крайової Екзекутиви ОУН, названа „Берлінською Конференцією”, на якій подано до відома й виконання, остаточне вирішення Організаційного суду та ПУН-у в справі „Нового”, як теж постанову ПУН про призначення на пост нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ Степана Бандеру.

Учасниками берлінської конференції м. ін. були: від ПУН – полк. Є. Коновалець, інж. Сціборський, Сеник, Сушко, Капустянський, Андрієвський, ген. Курманович (який став тоді якраз заприсяженим членом ОУН), д-р Демчук, І. Ґабрусевич і М. Селешко, а від Крайової Екзекутиви – Богдан Кордюк, Степан Бандера, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Малюца, М. Турчманович. Крім того, у Конференції взяли участь: представник ОУН на Литву І. Ревюк-Бартович і представник ОУН на Данціґ інж. А. Федина; частково були присутніми теж співпрацівники Проводу – інж. Є. Врецьона, сотн. Чучман і Ол. Сокіл.

Конференція розглянула звідомлення з дій ОУН на західноукраїнських Землях за час від червня 1932 до січня 1933, подане Б. Кордюком-”Новим”, та за час від січня 1933 до червня 1933, подане Ст. Бандерою-”Лисом”, проєкти дальшої праці ОУН на ЗУЗ, подані Бандерою, і прийняла відповідні вирішення в цій справі.

БАНДЕРА СТАЄ ПРОВІДНИКОМ КЕ ОУН

Степан Бандера переймає Провід ОУН на ЗУЗ

Перейнявши керівництво ОУН на ЗУЗ, як виконуючий обов'язки Крайового провідника, Степан Бандера-”Лис”-”Баба” провів невеликі зміни І доповнення в особовому складі Крайової Екзекутиви. Організаційним референтом, на місце арештованого Зенона Коссака, якого чекало кількарічне ув'язнення, став Іван Малюца-”Чорний”-”Крук”, котрий досі був заступником Коссака; бойову референтуру зміцнено ще одним референтом, що ним став інж. Богдан Підгайний-”Бик”, колишній член УВО, який при кінці 1932 року приїхав із Данціґу, закінчивши там студії в політехніці; референтуру ідеологічно-політичну розділено: політичним референтом КЕ залишився Володимир Янів, а його заступником став, після виходу з тюрми в 1933 р., Богдан Кравців, керівництво ідеологічної референтури самостійно перебрав Ярослав Стецько-”Карбович”; окремій пропаґандивній референтурі залишилися тільки справи кольпортажу підпільної літератури, видаваної в Краю і за кордоном; керівником цієї референтури став Ярослав Спольський-”Бір”, а його помічниками – Осип Николишин-”Голота” та Адріян Горницький; референтами розвідки залишилися Ярослав Макарушка й Олександер Пашкевич, поділивши територіяльно свою працю так, що Макарушка мав керувати працею референтури у Львові, а Пашкевич – поза Львовом, „на провінції”. Залишилися, як раніше: Дмитро Грицай – військовий референт, о. Ярослав Чемеринський – фінансовий і Анна Чемеринська – зв'язкова із закордоном.

Бойова Референтура

Як Крайовий провідник, Степан Бандера присвятив організаційній розбудові та діяльності бойової референтури особливу увагу, особисто цікавлячись навіть підготовкою кожної окремої бойової акції. В складі Крайової Екзекутиви, як уже згадано, зміцнено цю референтуру ще одним референтом, при чому головний референт, Роман Шухевич-”Дзвін”, був законспірований навіть перед членами ОУН. Зустрічі з членами відбував другий бойовий референт – Б. Підгайний-”Бик”, який, звичайно, сам репрезентував бойову референтуру й на засіданнях Крайової Екзекутиви ОУН.

Усім обласним Екзекутивам було доручено зорганізувати окремі бойові п'ятки, зглядно трійки. Керівниками головних боївок на терені Львова стали: Степан Долинський-”Комар” і Роман Мигаль.[184] Для диспозиції обидвох тих боївок стояла окремо зорганізована бойово-розвідувальна дівоча п'ятка під проводом Марійки Кос. Провідником бойової п'ятки Мигаля був Євген Качмарський-”Ґеник” (вийшов з тюрми 4 липня 1933 р., відсидівши 5-річний засуд за участь у нападі на пошту у Львові 1928 р.), а членами були Гриць Мацейко-”Ґонта”, Мирон Ко-ролишин-”Старий”, „Залізняк” та Іван Ярош. Членами згаданого дівочого відділу були: Віра Свєнціцька, Катря Зарицька, Дарія Гнатківська і Галя Недзвєцька.

У самому характері бойової дії ОУН також наступила деяка зміна: „екси”, себто, напади на поштові уряди й амбулянси для здобуття потрібних для організаційної дії грошей, тепер припинено, а замість цього бойову дію скеровано насамперед на індивідуальний терор проти представників польської окупаційної влади та її вислужників і проти розсадників совєтофільства на ЗУЗ. Про цю ділянку бойової діяльности революційної організації писав „Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ”:

„Акти терору супроти найвизначніших представників окупаційної влади – це приклад акцій, в яких їхній безпосередній ефект та політично-пропаґандивний капітал, як їх наслідок, ми ставимо нарівні... Консеквентним тероризуванням ворога і спрямовуванням уваги мас на безпосередню боротьбу створюється стан, який зближає хвилину остаточного зриву. А разом із цим, ряд таких акцій постійно послаблює ворога морально й фізично, і підриває його авторитет”.

А журнал „Юнак” додавав:

„Ці революційні акти вдаряють по всяких угодовецьких затіях, викликають у душах мас ворожість і ненависть до окупанта та копають непрохідну прірву між ним і нами”.

Але бойова діяльність не була єдиною, ані навіть не найважливішою ділянкою дії ОУН. Про це з особливим притиском пригадав Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, у своєму „останньому слові” перед польським судом у липні 1936 року:

„Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт український терористів і штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя”.

Пропаґанда націоналістичних ідей

У ділянці пропаганди націоналістичних ідей серед українських мас на ЗУЗ період керівництва ОУН Степаном Бандерою був періодом найширше розгорненого і найправильніше діючого кольпортажу всіх підпільних українських націоналістичних видань і найширшого охоплення впливами ОУН українських студентських та інших молодечих організацій.

Для безперебійного допливу видань з-за кордону – „Розбудови Нації”, „Сурми”, „Українського Націоналіста” і різних книжкових публікацій ОУН, – зорганізовано два окремі прикордонні осередки перепачковування цієї літератури: у Кракові під керівництвом Миколи Климишина-”Непоборного” і на Гуцульщині під керівництвом Євгена Онищука, а після його ув'язнення і засудження, – Адріяна Горницького.

Третім центром була Бойківщина в околицях Сколього, але ним тепер рідше транспортовано літературу, бо на цей відтинок кордону була звернена головна увага польської поліції.

У Краю досить реґулярно виходили „Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ”, „Юнак” для провідних кадрів Юнацтва ОУН та „Юнацтво” для загалу юнацтва.

Уся ця націоналістична підпільна література була масово кольпортована не тільки серед членства, а й серед загалу українського громадянства по всіх західньоукраїнських землях. Кому члени ОУН більше довіряли, тим члени місцевої організаційної мережі передавали таку літературу й при тому збирали пожертви на пресовий фонд видань і на бойову акцію ОУН, – іншим громадянам непомітно підкидувано організаційні видання до їхніх помешкань.

Політична референтура під керівництвом Володимира Янева зайнялася ширенням націоналістичної ідеології з допомогою леґальних газет, що ними в той час були „Наш Клич” (почав друкуватися 19 березня 1933 р.), тижневик, та „Студентський Шлях”, а теж через залучення окремих членів ОУН до праці в різних леґальних молодечих і культурно-освітніх товариствах.

Культ могил українських героїв

Культ могил українських героїв, як засіб патріотичного виховання українських мас, ОУН ввела уже раніше, але тепер надано йому нову форму. До того часу пам'ять поляглих героїв вшановувано, звичайно, на могилах Українських Січових Стрільців і УГА, насамперед на таких історичних побойовищах, як гора Маківка чи гора Лисоня і по місцевих вояцьких цвинтарях, отже – в обмежених розмірах. Тепер уведено ще й культ символічних могил українських героїв: у кожному майже селі висипувано символічну могилу на пошану героям, біля якої в день першого листопада чи на Зелені Свята правлено панахиди, виголошувано патріотичні промови й співано патріотичні пісні, відзначаючи світлу пам'ять усіх поляглих за волю України борців. Завдяки цьому, культ героїв поширився на всі українські західні землі.

Таке вшановування пам'яті тих, котрі впали в боротьбі за волю рідної країни, патріотичні промови й пісні біля могил плекали патріотичні почування серед загалу українського населення. Висипування символічних могил, всупереч забороні польської влади та дуже часті зудари при тому з польською поліцією, яка намагалася розкопувати могили[185] й перешкоджати в посвяченні їх, або бодай усувати з них тризуби й тернові вінки, – заправляли маси в активному спротиві ворожій владі.

Особливого розголосу набула справа могили, висипаної на честь Біласа й Данилишина на тому місці, де їх спіймано. Польська поліція розкопала могилу, але молодь села Вериня та околиць висипала нову. При тому в могилу закопано бомбу й коли поліція вдруге почала розкопувати могилу, бомба вибухла й поранила тих, котрі розкопували. З того часу поліція не поспішала з розкопуванням могил для українських героїв.

Військовий вишкіл

У той час, коли Степан Бандера очолив ОУН на західньоукраїнських землях, посилилася теж і праця військової референтури. Записки „Архіву Сеника”, цитовані на Варшавському процесі[186], подають, що в днях 10-15 серпня 1933 року відбувся в Данціґу спеціяльний однотижневий курс для інструкторів військового вишколу членства ОУН на ЗУЗ. У цьому курсі взяло участь 13 заавансованих військовиків, членів ОУН. Безпосередньо після того в Берліні відбувся військовий курс для радіотелеграфістів, учасниками якого були теж члени ОУН із західньоукраїнських земель. Повернувшися з тих курсів на рідні землі, військовики ОУН зорганізували в різних місцевостях вишколи військових інструкторів, у тому десять вишколів з участю по 9 слухачів у кожному в самому Львові. Завданням тих інструкторів було вести систематичний військовий вишкіл, за можливістю, для всього членства ОУН у краю.

У 1934 році, коли розвиток політичної ситуації в Польщі вказував на можливість нової „пацифікації” на західньоукраїнських землях, Крайова Екзекутива ОУН розглянула на своєму засіданні[187] можливість і потребу організувати „зелені кадри”: на випадок посиленого польського терору проти українців, усі дещо розконспіровані члени ОУН повинні перейти в підпілля і створити повстанські загони, щоб таким способом зберегти себе перед польськими тортурами та одночасно повести організовану повстанську боротьбу проти польського окупанта, концентруючи через те всю увагу польської влади на повстанські загони ОУН. Арештування, що прийшли в половині 1934 року після вбивства міністра Пєрацкого, не дали змоги ці пляни реалізувати.

ОУН НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ І „ОРГАНІЧНИЙ” СЕКТОР

Неприхильна до ОУН тодішня українська преса різних політичних партій у своїх виступах проти націоналістів завжди протиставляла їхній діяльності т. зв. „органічну” працю, себто, працю в леґальних українських організаціях, товариствах та установах, і дорікала, що, мовляв, ОУН відтягає українську молодь від позитивної участи в тому „органічному” секторі. А тим часом якраз члени ОУН були рушійною силою в праці всіх майже леґальних українських культурно-освітніх, виховних і спортових організацій, хоч репрезентативні керівні посади в тих організаціях вони залишали, звичайно, не-членам ОУН, щоб не наражати цих організацій на переслідування з боку польської поліції та влади.

Для підсилення нашого твердження ми наведемо звіт із діяльности 30-х клітин Українського Студентського Товариства на західньоукраїнських землях за 1932-33 шкільний рік саме в тому „органічному” секторі.[188] В тих 30-х клітинах було зорганізовано 697 студентів; із них тільки приблизно половина була членами ОУН, але саме вони на 90°/о були виконавцями охопленої звітом праці в рамцях діяльности „Студентських Громад”, „Просвіти”, „Рідної Школи”, „Відродження”, „Соколів” і „Лугів” на старих статутах.[189]

За звітний час ці українські студенти виголосили доповідей – 921, улаштували спільних сходин із доповідями – 223, підготовили театральних вистав 206, відбули організаційних поїздок у терен – 484, підготовили святкових концертів-академій – 145, влаштували фестинів – 57, вечерниць, забав – 51, виголосили святкових промов – 76, провели люстрацій – 116, загальних зборів – 62, анкет – 14, фізичних вишколів – 13, керували діяльністю товариств – 27, вели гуртки для неграмотних – 79, заснували нові читальні „Просвіти” – 4, кружки „Рідної Школи” – 2, гнізд „Сокола” і „Лугу” – 6, спортових гуртків – 2, відділів „Відродження” – 6, інших товариств – 2, театральних гуртків – 5, хорових і музичних гуртків – 14, самоосвітніх гуртків – 22, ощадностевих – 8, спортових товариств – 10, інших гуртків – 2, культ.-освітніх курсів – 11, збірних лекцій „Рідної Школи” – 2, вели гуртки – 79, головами товариств були – 6, членами управ – 41, працювали при будові „Народніх Домів” – 99 днів.

І все це зроблено в той час, коли ті студенти вчилися, заробляли на свої студії і – дуже часто – були арештовані за революційну діяльність, що її вони вели як члени ОУН.

На окрему згадку при цьому заслуговує праця членів ОУН – Миколи Дужого, що був довгорічним секретарем Головної Управи матірного товариства „Просвіта” у Львові та душею всієї просвітянської роботи на західньоукраїнських землях, і Ярослава Старуха, ініціятора й організатора освітніх курсів молоді при читальнях „Просвіти” у Львівщині, що швидко поширилися по всьому краю і стали однією з найважливіших ділянок праці читалень „Просвіти”.

Крайова Екзекутива ОУН особливу увагу присвятила була теж спортово-виховним організаціям на західньоукраїнських землях. Тією ділянкою праці ОУН, у рамках леґальних спортових організацій, товариств і секцій, керував Ярослав Рак-”Мортик”, при співпраці інших членів ОУН, як Володимир Повзанюк, Володимир Левицький-”Ґерманік” та ін. З іні-ціятиви й силами ОУН в червні 1934 року почав виходити чи не перший український спортово-виховний тижневик „Готові”, що проіснував до вересня 1935 року, коли його закрила польська влада. Редактором перших 6 чисел цього тижневика був інж. Є. Врецьона, а після його ув'язнення, аж до закриття тижневика, популярна серед кіл ОУН Софія Мойсейович-”Мошко”, пізніша дружина Володимира Янева.

Щільна співпраця між; ОУН і „Пластом” проявлялася теж і в тому, що майже всі провідні члени ОУН були пластунами й скрізь по пластових куренях займали керівні пости. Тому, хоч формально жадного зв'язку між УВО-ОУН і „Пластом” ніколи не було, проте фактично саме членству УВО-ОУН „Пласт” завдячував свій буйний розвиток у двадцяті роки. Але коли польська влада розв'язала „Пласт”, то ОУН неприхильно поставилася до пляну продовжувати діяльність „Пласту” нелеґально. ОУН стала на становищі, що для загально-національної виховної праці молоді треба знаходити нові леґальні організаційні форми, а в підпіллі нелеґально повинна вести свою діяльність єдина ОУН. Коли ж гурт колишніх пластунів, об'єднавшись біля журналу „Вогні” (звідси й назва „вогнівці”), таки пробував продовжувати працю „Пласту” нелеґально, сепаруючи при тому „вогнівців” від усякої націоналістично-революційної діяльности, то відносини між ОУН і „вогнівцями” стали холодними, якщо не ворожими.

СПРАВА ІМПРЕЗИ „УКРАЇНСЬКА МОЛОДЬ ХРИСТОВІ”

Голосним відгомоном серед українського громадянства відбився був свого часу конфлікт ОУН з українсько-католицькими колами, які в рамцях „Католицької Акції” зорганізували були 7 травня 1933 року маніфестаційну імпрезу „Українська Молодь Христові”. КЕ ОУН неприхильно поставилася до тієї імпрези й доручила своїм членам та симпатикам не брати в ній участи. З того приводу проти ОУН піднялася була в неприхильній до націоналізму українській пресі кампанія із закидами, що, мовляв, українські націоналісти почали боротьбу проти католицької Церкви.

А тим часом справа була в чому іншому й нічогісінько з ставленням ОУН до католицької Церкви чи релігії взагалі не мала. Вся справа полягала в політичному аспекті імпрези: організатори свята погоджувалися на те, щоб у почесній президії, перед якою мали дефілювати тисячі української молоді, сиділи також офіційні представники польської окупаційної влади та польського єпископату, проти чого запротестувала ОУН. Крайова Екзекутива ОУН висунула вимогу, щоб організатори імпрези в дипломатично чемній, але цілком рішучій формі відкинули пропозицію про присутність польських представників у почесній президії. При цьому КЕ ОУН обіцяла, що коли ця вимога буде сповнена, то мережа ОУН активно ввімкнеться в підготовку величного здвигу. Коли ж організатори імпрези відкинули вимогу КЕ ОУН і далі погоджувалися на офіційну присутність польських представників, ОУН висловилася проти імпрези.

Тільки політичні, а не будь-які релігійні, моменти були також причиною неприхильного тоді ставлення ОУН до станиславівського єпископа Григорія Хомишина: ОУН поборювала політичне становище цього єпископа, що його він з'ясував дуже виразно у своєму „Пастирському Листі” з 1932 року дослівно такими словами:

„Не Рада Амбасадорів, а Боже Провидіння поставило нас, частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися... Хотяй би нас держава (польська) гнобила і переслідувала, то таки маємо завсіди і всюди зазначувати нашу льояльність”.[190]

Очевидно, таку пропаґанду принизливого угодовства серед українського громадянства ОУН повинна була рішуче й відверто поборювати, незалежно від того, хто її ширив.

ШКІЛЬНА АКЦІЯ В 1933 РОЦІ

Боротьбу за українське шкільництво і проти польщення українських шкіл на ЗУЗ[191] ведено ввесь час. Але як окрему ударну масову акцію, її зорганізовано й проведено в 1933 році. Концепцію такої акції обговорено і ухвалено на Берлінській Конференції ПУН-у з представниками КЕ в червні 1933 року, після чого конкретний плян дії укладено на засіданні Крайової Екзекутиви в половині червня того ж року і на окремій, спеціяльно для тієї мети скликаній, конференції повітових провідників Організації в липні 1933 р. На цій конференції, яка була поділена на кілька груп, подано докладні інструкції щодо проведення акції, метою якої було: а) не допустити, щоб окупант уже від народньої школи міг затруювати українські душі угодовством, примирливістю з станом панування поляків на ЗУЗ, б) звернути увагу українським дітям на стан поневолення, та в) впоювати в їхні душі любов до рідної мови й культури та ворожість до тих, хто їх нищить.

Реалізацію акції запляновано так: з початком шкільного року скрізь повинні бути розкидані в той самий час летючки ОУН з роз'ясненням справи, а шкільна молодь, навчена старшими членами ОУН, мала б відмовитися говорити польською мовою; понищити в школі польські державні емблеми й вимагати від учителів, щоб їх учили українською мовою й про Україну та щоб до українських шкіл повернулися українські вчителі, що їх масово перенесено на польські землі, а щоб польські вчителі забиралися до Польщі.

Шкільна акція була проведена надсподівано вдало й сколихнула всім українським громадянством, одночасно викликаючи голосний відгомін серед чужинців. У записках „Архіву Сеника”, цитованих на Варшавському процесі, подано, що в той час розкольпортовано 92 тисячі летючок (таємно надрукованих в друкарні „Час”-у у Львові) і 6 тисяч брошур, присвячених цій справі. Крім того, розліплювано й роздавано в кожній місцевості додаткові летючки, друковані на цикльостилі в кожній окрузі. Пам'ятного вересня 1933 року майже в кожному українському селі вночі повикидано з шкільних заль польські державні герби й портрети польських державних достойників. Вранці, коли до кляси прийшов учитель, один із малих школярів виголошував завчену промову, підтримувану одностайним криком усіх присутніх дітей з вимогою, щоб на українських землях українських дітей учив український учитель, українською мовою й про Україну. Заалярмовувана польськими вчителями польська поліція пробувала арештовувати шкільних дітей, але на їх захист часто ставали матері, б'ючи поліціянтів мітлами чи коцюбами, а це ще більш осмішувало представників польської влади. Для тисячів українських шкільних дітей такі події були пам'ятні на все їхнє дальше життя і творили першу лекцію активного спротиву окупантській ворожій владі.

Для документації наводимо уривки з поширюваних тоді летючок ОУН:

„Ви, молоді українці, виборюйте для себе рідну, справжню українську школу, в якій Вас учитиме щирий, кохаючий свою землю і нарід, учитель-українець. Школу, в якій учитимуть Вас любити свою рідну землю Україну, свій Український Нарід і шанувати своє славне минуле. Боріться за школу, з якої Ви вийдете справжніми синами свого народу й землі, борцями за кращу долю й волю. Не чекайте, щоб Вам хтось виборов власну українську школу, але самі ставайте до боротьби! Дружньо! Як один! Спільною лавою!

„Щоб Ваша боротьба була успішна, робіть ось що: В школі жадайте, щоб Вас учив учитель щирий українець, що любить Україну, а не поляк-зайда або хрунь. Жадайте науки українською мовою, а не мовою нашого ворога й грабіжника поляка. Коли поляк-учитель схоче, щоб Ви молилися по-польськи, Ви вперто моліться по-українськи, всі, як один! Коли поляк-учитель скаже, щоб Ви співали польських пісень, Ви вперто співайте тільки українських!

Жадайте, щоб учитель оповідав Вам про Україну, а не про Польщу! Нищте по шкільних бібліотеках усі книжки, в яких вихваляється Польщу! Нищте в школі портрети польських королів і панів! Зробіть собі українські синьо-жовті прапорці та'маршуйте через село, співайте українських пісень і кричіть: Ми хочемо української школи! Ми хочемо вчитися про Україну! Хай живе справжня українська школа! Геть з учителями-ляхами! Хочемо вчителів-українців! Геть з польськими школами!

„Не дайтеся, щоб із Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх покірних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України! Перед Вами велика, свята боротьба!”

Про те, чи була причина для таких алярмів до боротьби проти польщення українських дітей, може свідчити хоча б ця коротка нотатка з української газети:

„Ляхи силують українських дітей молитися мовою окупанта. Пишуть із Золочева: В золочівському повіті з новим шкільним роком почались нові практики з нашими молитвами, не зважаючи на виразне рішення Кураторії в цій справі, а саме: вчителі, заслонюючись розпорядженням повітової шкільної ради, наказують українським шкільним дітям молитися по-польськи й навіть кажуть їм переписувати собі польські молитви по кільканадцять разів, щоб їх наші діти скорше вивчили”[192]. Таку практику, щоб, з одного боку, для зовнішньої пропаґанди видавати розпорядження про право українських дітей молитися в школі своєю рідною мовою, а одночасно іншими розпорядженнями адміністраційної влади та внутрішніми політичними інструкціями для учителів:

— послідовно привчати всю українську шкільну дітвору навіть молитися по-польськи, – було застосовано поляками не тільки в одному золочівському повіті, а й пробувано робити це скрізь, на всіх українських землях, окупованих Польщею. І тому заклик ОУН, щоб активним спротивом не дозволити полякам повертати українських дітей у яничарів, не був аж ніяк „бомбастичною” фразою, але серйозною пересторогою перед грізною, наявною небезпекою.

Як виглядав хід шкільної акції, подамо за газетою „Український Націоналіст” опис двох із безлічі подібних випадків:

У селі Жидичин, пов. Луцьк, діти активно виступили проти польської школи. Вони зажадали української мови, української історії, українських пісень. Відмовлялися говорити по-польськи, рвали польські книжки, усунули „орли” (польські державні герби) й портрети польських державних достойників. До школи прийшла поліція, робила слідство, страшила тюрмою. Все таки діти не піддалися. Наслідком їхньої рішучої постави, з того часу науку ведуть виключно українською мовою.

В селі Синєвідсько Вижне, пов. Стрий, діти понищили в школі польські державні герби та портрети й зійшлися з синьо-жовтими прапорцями перед школу. Тут один із школярів, дванадцятирічний хлопчина, сказав до учнів, учителів і батьків, що зібралися біля школи, промову про причини й мету того шкільного страйку. Своє слово він закінчив так: „Ми хочемо вчитися по-українськи, про Україну, ми хочемо молитися в школі по-українськи. Чи ви, наші батьки, з нами в цій боротьбі, чи проти нас?”

Закликана поліція пробувала арештувати найактивніших школярів, але в обороні дітей виступили матері й побили поліціянтів. На допомогу місцевій поліції прибув відділ поліції з Стрия, який арештував певну кількість школярів і матерів. Кілька відкритих авт, що везли українських дітей і українських жінок під ескортою поліційних баґнетів, становили не абиякий показ протипольської пропаґанди.

Польська газета „Ілюстровани Курієр Цодзєнни”, що мала докладні поліційні інформації, описуючи згадані події, визнавала, Що зорганізована ОУН шкільна акція мала масовий характер і що в ній взяли участь десятки тисяч українських шкільних дітей.

Характеристичне, що й у випадку шкільної акції українські угодовські партії виступили з засудом революційних методів боротьби проти окупанта. Центральний Комітет УНДО вважав за потрібне присвятити шкільній акції ОУН окреме засідання. Воно відбулося 30 вересня 1933 року й „після всебічного розгляду справи”, як стверджено на засіданні, учасники прийняли резолюцію про засуд шкільної акції. Вияснюючи цю постанову, секретар ЦК УНДО Вол. Целевич писав у „Ділі”:

„Між державними й недержавними народами іде безупинна боротьба на Цілому фронті. Недержавні народи домагаються, щоб школа була кузнею національної СВІДОМОСТИ і виховувала борців за народні права, а знову державні народи стараються зробити школу знаряддям культурної і політичної асиміляції”. І після цього дуже влучного ствердження автор цитованої статті заявляє: „Але ніхто не вживав шкільних саботажів як засобу боротьби за школу. Вибиття вікон у школі, знищення портретів, уміщення нецензурних написів на оповістках – це не є боротьба за школу, але це забава в революцію... Шкільні саботажі дають тільки працю поліції, яка переводить арештування здогадних винуватців і наражує багато молоді на суворі засуди. З тих причин шкільні саботажі є фальшивим і недоцільним засобом боротьби й вони не можуть принести українському народові ніякої користи”.[193]

Таке становище займали в час боротьби українські леґальні партії хоч бачили, як польські окупанти послідовно нищили й польонізували українське шкільництво, насміхаючися з усяких українських протестів та приймаючи жалі й прохання українських послів у польському парламенті тільки як признання осягів польонізаційної політики та як заохоту до дальших того роду „подвигів” з боку польських шовіністів. Натомість загал українського громадянства прийняв „шкільну акцію” ОУН з неприхованими симпатіями. Мужня, активна постава в боротьбі проти окупанта була для нього близькою, рідною, а покірливість викликала обридження”.

АТЕНТАТ НА ШКІЛЬНОГО КУРАТОРА ҐАДОМСЬКОГО

Завершенням широко розгорненої й дуже вдало проведеної шкільної акції мало бути знищення шкільного куратора Ґадомського у Львові, відомого з своїх польонізаційних заходів для ліквідації українського шкільництва.

Зорганізуванням атентату на Ґадомського зайнявся студент Юліян Іванчук з Стрия. На виконавця атентату був призначений бойовик Северин Мада, робітник з Калуша. При співпраці з дівочим відділом розвідки було устійнено спосіб життя Ґадомського та підготовано технічне виконання замаху. Згідно з пляном, Мада повинен був застрілити куратора з револьвера, а на випадок потреби, кинути на нього ручну ґранату.

Але стежачи 28 вересня 1933 року за Ґадомським вулицею Львова, Мада прийшов до переконання, що жертвою зриву гранати чи перестрілки могли б упасти сторонні люди, тому вирішив відкласти виконання атентату на інший день. Одначе, Ґадомського перестерегли поліційні аґенти, які завважили Маду, що йшов за куратором. Один із цих аґентів, Тендей, підійшов до Мади, щоб його затримати. Мада смертельно поранив аґента з револьвера і втік.

Северин Мада сподівався, що супроти нього, як такого, що тільки-но приїхав з далекого Калуша, львівська поліція не може мати жадних підозрінь, спокійно повернувся на свою квартиру, залишаючи в ній револьвер і ґранату. Тим часом уже наступного ранку польська поліція застукала Маду в його помешканні й заарештувала його, забравши знайдену зброю. Крім того, поліція арештувала Ю. Іванчука, Олександра Луцького, В. Медведя і В. Фединського, в яких під час ревізії знайдено зброю й вибухові матеріяли. Поліційні свідки пізнали Маду, як атентатника, а експертиза виявила, що поліційний аґент був пострілений кулями з револьвера, знайденого в Мади.

Наглий суд у жовтні 1933 року засудив Северина Маду за підстрілення поліційного аґента на досмертне ув'язнення в тюрмі, а в липні 1934 року львівський суд присяглих за підготовку атентату на куратора Ґадомського з доручення ОУН засудив таких осіб: Юліяна Іванчука на 15 років, Северина Маду на 12, Олександра Луцького на 6 і В. Медведя на 5 років тюремного ув'язнення. В. Фединського, щодо якого суд заперечив обвинувачення в приналежності до ОУН та в підготові до атентату на Ґадомського, засуджено лише за перетримування вибухових матеріялів на 2 роки ув'язнення в тюрмі.

ПРОТИМОНОПОЛЬНА АКЦІЯ

Виконання присуду смерти над Біласом і Данилишином до глибин потрясло українське суспільство і викликало бажання повести солідарні демонстративні виступи проти окупанта. Серед цього настрою обурення впало гасло відповісти бойкотом польського монополю, відмовитися платити державні добровільні додаткові податки. У перші тижні й місяці після проголошення бойкоту, добровільне відречення від тютюну й алькоголю, які в Польщі були державним монополем, стало масовим явищем. Згодом бойкот почав потрохи меншати.

На доручення КЕ ОУН протимонопольній акції надано виразно політичного характеру: кожний український патріот повинен був відмовитися від пиття горілки і від палення тютюну не лише з уваги на здоров'я, а насамперед тому, щоб, купуючи ці продукти, не збагачувати своїми грішми фінанси окупанта. Така постановка справи примушувала зустрічатися з політичними проблемами кожну українську людину, а одночасно завдавала поважного удару польській державі, відбираючи їй мільйони злотих, прибутків за алькогольні напої й тютюнові вироби.

Зрозуміло, отже, що польська влада й поліція повели безоглядну боротьбу з протимонопольною акцією, користуючись усіма можливими засобами. І так, наприклад, коли в розпалі тієї протиалькогольної боротьби в Сокальщині, влітку 1933 року, було побито налогових п'яниць у корчмах і при тому здемольовано теж корчми, як розсадники розпиячування українського селянства, поляки поспішно використали цю подію для того, щоб пустити в світ інсинуації, нібито такі випадки є виявом антисемітизму українських націоналістів. Ті самі польські пресові аґенції й газети, які дбайливо промовчували протижидівські вибрики польських студентів у польських університетах, тепер друкували на своїх сторінках і посилали у світ до всіх редакцій фотосвітлини здемольованої корчми, а біля неї закутих у кайдани українців під охороною поліції, як доказ українського антисемітизму й дбайливої опіки над жидами з боку польської поліції.

Найприкрішим фактом у той час було те, що на допомогу полякам стали теж українські угодовецькі партії. Здавалося, що українці, яких політичних поглядів вони не були б, повинні були знати правду й мусіли розуміти, в ім'я чого поляки воюють неправдою. Вони знали, що ОУН ніколи до жадного антисемітизму, ні тим більше до протижидівських виступів не закликала і що протиалькогольна акція скерована проти польських державних фінансів з політичних мотивів. Якщо ж у широкому розмаху акції трапився випадок здемолювання корчми, власником якої був жид, то це зроблено тільки тому, що корчма була розсадником п'янства взагалі, байдуже, хто її вів: жид, поляк чи навіть українець. Якщо ж хтось із українських противників ОУН лякався заторкувати політичний аспект тієї справи, то в ім'я правди і в ім'я українських національних інтересів повинен був визнати, що вже з фінансових та моральних оглядів протимонопольна акція була величезним позитивом: адже завдяки цій акції мільйони злотих, видаваних раніше на горілку й тютюн, залишалися тепер у кишенях українських селян. Переставши пити, ці селяни проводили вечори або в колі своєї сім'ї або в читальні „Просвіти”. Отож, моральні й матеріяльні успіхи для українського селянства були очевидні, не кажучи вже про великий політичний вплив.

Тим часом частина української тодішньої преси (напр., „Діло” з датою 30 квітня 1933) підхопила польські інсинуації проти ОУН. Не залишилися позаду й еміґраційні партійці. І так, голосний у той час на чужині соціял-демократичний партієць Панас Феденко з поспіхом покористувався польськими провокаційними „документами”, щоб написати у празькому органі ес-деків статтю такого змісту:[194]

„Фашистівський рух має міжнародній характер. Як в інших землях, бачимо посилення українських фашистівських груп також у Східній Галичині, і між українськими еміґрантами, передусім в колах молоді... Приклад гітлерівського антисемітизму заразив також українських фашистів. Перед 14 днями українські фашисти напали на жидівські склепи[195] в декотрих селах Східньої Галичини і вибили вікна в жидівських домах.[196] Проти тих вибриків „Організації Українських Націоналістів”-фашистів рішуче протестує українська преса соціялістична і міщансько-демократична ... Український фашистівський рух підпирають передусім реакційні закордонні елементи ... Цікаво, що в Празі вже шостий рік виходить центральний орган української націоналістичної організації, що проголошує інтеґральний фашизм, „Розбудова Нації”. Бачимо цілком ясно систематичний і добре приправлений наступ реакції на ціле політичне й культурне українське життя”.

Але такі виступи, подібно як і в випадку шкільної акції, були відірваними виступами поодиноких партійців, що втратили зв'язок з народніми масами. Протимонопольна акція розгорталася й доходила до найглухіших закутин західньоукраїнських земель.

АТЕНТАТ У БОЛЬШЕВИЦЬКОМУ КОНСУЛЯТІ У ЛЬВОВІ

Найпомітнішою подією у тодішній протибольшевицькій акції ОУН на західньоукраїнських землях був демонстраційний атентат у большевицькому консуляті у Львові – голосний не тільки по всій Україні, а й далеко поза її межами „постріл в обороні мільйонів”.[197]

Постанову виконати атентат на совєтського консула у Львові, як акт протесту ОУН проти московсько-большевицької голодової акції на Україні, прийнято на Конференції ПУН-у з членами Крайової Екзекутиви ОУН у Берліні 3 червня 1933 року.[198] Виконанням цієї постанови зайнявся сам Крайовий провідник ОУН Степан Бандера.

„Я, – зізнав він опісля перед львівським судом, – особисто дав наказ Лемикові і подав йому мотиви та інструкції. Ми знали, що большевики будуть у фальшивому світлі представляти те вбивство і тому ми вирішили, що Лемик має віддатися в руки поліції й не стріляти до неї та таким чином дати спроможність зробити судову розправу”.[199]

Підготова й перебіг атентату

Технічною підготовкою атентату зайнявся бойовий референт КЕ Роман Шухевич. До боївок ОУН у Львові було вислано організаційний заклик, щоб зголосився доброволець для виконання атентату, в якому атентатник може згинути або буде спійманий і засуджений на досмертну тюрму. Зголошення треба було слати листовно на адресу: „Ксавери Брудас, Політехніка, Львів”.[200] З-поміж зголошених добровольців вибрано молодого бойовика, несповна 19-річного абсольвента української ґімназії у Львові Миколу Лемика, сина селянина з Львівщини. Йому видано револьвер марки „Орґіс” і доручено добре вправлятися в стрілянні.

В половині жовтня 1933 року Лемика викликано на організаційну зустріч з „кимось згори”. На цю зустріч, що відбулася в парку на Личакові у Львові, прибув сам Бандера, не виявивши, однак, Лемикові ні свого прізвища, ні свого організаційного поста. Він з'ясував Лемикові мету атентату, його причини й завдання, яке повинен Лемик сповнити як виконавець того атентату.

Обсервацію большевицького консуляту провела одна із дівочого розвідкового відділу, а для зібрання інформацій про розміщення бюр консуляту та вигляд консула покористувалося малярем Романом Сеньківим. Сеньків зголосився до консула як охотник виїзду до УССР, де, мовляв, для нього, як маляра-українця, є великі можливості праці. При нагоді кількакратних відвідин Сеньків добре приглянувся до приміщень та опісля нарисував для Лемика розміщення бюр і силюетку консула.

22 жовтня 1933 року Микола Лемик зайшов до большевицького консуляту у Львові при вулиці Набєляка число 22 з підробленою виказкою на прізвище „Дубенко”, як прохач у справі виїзду до УССР. Таких прохачів приймав консул від 12 до 1 години в полудні. У ждальні було більше інтересaнтів, але коли дверник Джуґай зголосив, що прийняття починається, Лемик зголосився перший. Увійшовши до другої кімнати, де урядував консул, він побачив при бюрку людину, що не дуже була схожа на нарисовану Сеньківим силюету консула. Але коли Лемик сказав, що він бажає говорити з консулом, незнайомий за бюрком відповів московською мовою: „Будь ласка, говоріть!” Тоді Лемик пояснив, що він хотів би поїхати до УССР, де живе його сестра, від якої має листи із запрошенням на відвідини. Коли ж консул (як думав Лемик) попросив показати йому ті листи, Лемик сягнув до кишені по револьвер і, витягнувши його, швидким рухом скерував цівку на „консула”. Той здеревів із переляку, промимрив якісь благальні слова, але Лемик заявив йому коротко, що це кара ОУН для нього, представника большевицької Москви за смерть мільйонів українців, і – одним пострілом у чоло поклав його трупом.

Гук пострілу викликав паніку серед присутніх у ждальні. Лемик швидко ввійшов до неї з револьвером у руці і закликав усіх піднести руки вгору та обернутися обличчям до стіни. Кілька присутніх жінок зімліли зі страху, а інші, між ними й таємні большевицькі аґенти, що були особистою охороною консула, виконали наказ. Дверник Джуґай теж підніс руки, але тому, що був близько вихідних дверей, пробував використати момент і вискочити з кімнати. Одначе Лемик завважив це і вистрілив до дверника. Поранений у долоні, Джуґай зі страху упав на землю.

Лемик пробував вийти на вулицю, де вже збігалася заалярмована пострілами поліція, але виявилося, що вихідні двері були замкнені. Тому бойовик повернувся до ждальні, замкнув її на ключ, щоб забезпечитись перед можливою несподіваною атакою енкаведистів, і вийшов у коридор ждати на польську поліцію. З горішнього поверха будинку почав сходити вниз віцеконсул Голуб, який, побачивши Лемика з револьвером, злякано закричав, впав на долівку й поповз швидко до своєї спальні, де заховався під ліжком. Але Лемик не гнався за ним, бо був переконаний, що він застрілив справжнього консула.

Арештування й наглий суд

Врешті на горішньому поверсі появилася польська поліція, яка не могла відчинити входових дверей, тому пролізла через горішнє вікно. Побачивши озброєного Лемика, поліціянти злякано поховалися за одвірки й різними мовами крикнули до нього, щоб він підняв руки вгору. Лемик відкинув револьвер і підняв руки, тоді його заарештовано, закуто в кайдани й під дуже сильною охороною відставлено на поліційну станицю. Арештований Лемик заявив, що він виконав атентат як член ОУН з наказу Організації, але відмовився подати особисті дані. Щойно в ході слідства, на підставі знімок поліційного архіву, було встановлено тотожність особи атентатника.

Вже на початку слідства виявлено, що Лемик застрілив не большевицького консула, але „урядовця консуляту” Маїлова. Та швидко стало відомим, що Маїлов не був звичайним „урядовцем консуляту”, але високозаавансованою большевицькою „шишкою”, що з доручення самого Сталіна об'їжджав усі дипломатичні представництва СССР за кордоном з метою контролі їхньої діяльности і, зокрема, контролі таємно діючих по тих представництвах закордонних станиць НКВД. Сам Лемик довідався про це щойно в час судового процесу від свого оборонця д-ра Степана Шухевича. Таким чином, завдяки помилці атентатника, замах, як акт протесту, став дошкульним ударом для Москви.

Судова розправа проти Миколи Лемика відбулася перед наглим судом у Львові 30 жовтня 1933 року. На оборонців підсудного зголосилися демонстративно всі українські адвокати, але польський суд допустив тічьки трьох. Головним оборонцем був д-р Степан Шухевич.

Наглий суд засудив Миколу Лемика за вбивство урядовця большевицького консуляту та поранення службовика того ж консуляту на кару смерти, але з уваги на вік атентатника, замінив йому цю кару на кару досмертного ув'язнення в тюрмі. Під час процесу Лемик з'ясував мотиви свого вчинку, що був протестом перед усім світом проти московсько-большевицького терору супроти українського народу на окупованій Москвою частині України.

Обставини атентату й перші реакції на нього

Рік 1933, кульмінаційний рік голоду на Наддніпрянській Україні, організованого большевицьким урядом, приносив щоденно жахливі вісті поза кордони СССР. Довготривалі інтервенції, заходи організування допомоги, меморандуми до міжнародніх чинників з боку українців на землях не зайнятих большевиками й на еміґрації були безуспішні. Це створило гнітучу й тривожну атмосферу неспроможности мобілізувати світову опінію проти народовбивства ні протидіяти власними силами з закордону. На західньоукраїнських землях відбувалися численні протестаційні віча з резолюціями, що мали сколихнути опінію світа, по переповнених церквах[201] відправлялися молебні, панахиди, Богослужби.

Вже на перші вістки про початок большевицьких репресій та арешти українських науковців, письменників і інтеліґенції, ОУН на ЗУЗ організувала восени 1929 року протестаційні віча, демонстрації під совєтським консулятом у Львові получені з вибиттям вікон і демолювання приміщень совєтофільських, комуністичних і москвофільських газет. У відповідь на харківський процес проти Спілки Визволення України й на жорстокий присуд членів СВУ приготовила УВО у Львові на 22 квітня 1930 року атентат на большевицького консуля і бомбовий замах на совєтський консулят. Одначе через сильну поліційну охорону консуляту і технічне ускладнення цієї демонстративної акції не переведено, а бойовиків арештовано, що вийшло на яву на голосному політичному процесі.

Але по селах Наддніпрянщини далі вмирали з голоду українські селяни тисячі за тисячами. В атмосфері такої гнітучої недієвости Польська Аґенція Телеграфічна (ПАТ) принесла 21 жовтня 1933 року повідомлення про „Політичний атентат на большевицький консулят у Львові” такого змісту:

„Сьогодні около год. 11 зголосився на авдієнцію до совєтського консуляту якийсь молодий мужчина, якого по 15 хвилинах очікування візвано зі ждальні до кімнати, в якій урядував начальник канцелярії Александер Маїлов. Інтересента ввів возний консуляту. У хвилини, коли Маїлов питався інтересента про причину домагання авдієнції в консуля, цей вийняв револьвер і стрілив до нього двічі та вбив його на місці. На відгомін стрілів зі сусідньої кімнати вбіг другий урядовець консуляту, Іван Джуґай, до якого атентатник теж стрілив та ранив його в обі руки. Рани Джуґая є легкі, так що його після перев'язки залишено домашній опіці. Почувши стріли, надбіг з голю сторож Гавриїл Мандзій, до якого атентатник теж стрілив, однак не поцілив його, зате стріл збив шибу. Мандзій зчинив крик і сховався до пивниці.

Перебуваючий в тому часі на горі у свойому кабінеті совєтський заступник консуля відчинив вікно і візвав помочі, прикликаючи поліціянта, який однак не міг дістатися до будинку, бо двері від середини були зачинені, а вікна на партері є заґратовані.

Водночас повідомлена поліція з'явилась на місці атентату й на візвання консуля увійшли крізь вікно 1. поверху до середини аспірант поліції Бартузель з поліціянтом Тшемнальским. Згодом увійшли вони до голю й розоружили атентатника окликом: „поліція, руки в гору!”

Атентатник підніс руки до гори й віддав зброю. Запитаний про назвисько, подав його, заявляючи, що є членом ОУН, і виконав замах на приказ тієї організації.

Безпосередньо по випадку, відвезено атентатника до слідчого виділу й розпочато переслухання”.[202]

Поліція перевела численні ревізії й арешти серед підозрілих у приналежності до ОУН. Перед будинками совєтських посольств і консулятів Польщі поставлено поліційну варту. Проти М. Лемика і організаторів атентату поведено слідство за процедурою наглих судів. На конференціях у львівського воєводи і апеляційного прокурора брав участь радник совєтського посольства в Варшаві, Подольський, який дуже живо цікавився подробицями слідства і потім був приявний на судовій розправі. Тіло Маїлова, що перед трьома тижнями приїхав з Москви до львівського консуляту, після переведення секції перевезено через Шепетівку й Харків до Москви. „Ізвєстія” накинулася на поляків, що вони через політику толеранції причинилися до протисовєтської кампанії:

„Та кампанія є інспірована, організована і фінансована скрайніми анти-совєтськими чинниками, – переповідала ПАТ – які завжди змагали до війни між Польщею і Совєтською Росією (натяк на гітлерівську Німеччину — ред.) та спротивлялися зближенню, що народжувалося в цім році між Польщею і СССР... Треба ствердити, що толеранція певних польських властей у відношенні до приклонників Петлюри та інших смертельних ворогів Совєтської України причинилася до розвитку цієї кампанії. Львівський замах це є безперечно1 спроба перепинити зближення СССР з Польщею”.

Польська преса накинулася і на ОУН і на українські партії. На ОУН за те, що вона нібито в інтересах Берліну хоче порізнити Польщу з Росією; на українські партії за те, що вони розбурхали пропаґанду проти СССР для рятування братів на совєтській Україні і разом з німцями хотіли перенести її на форум Ліґи Націй на шкоду Польщі, що почала „мирову консолідацію” з СССР.

Перебіг судової розправи

„Новий Час” з дня 1-го листопада 1933 під наголовком „Микола Лемик перед наглим судом” подає:

„Львів, 30 жовтня 1933. Сьогодні почався черговий наглий суд у Львові. Перед судом став 18-літний Микола Лемик, студент математично-природничого відділу львівського університету, що в суботу, 21-го жовтня ц. р. вбив в совєтському консуляті начальника секретаріату консуляту Маїлова і ранив функціонаря того ж консуляту Джуґая.

Зацікавлення розправою велитенське. В год. 8.45 заля майже повна публіки. Деякі журналісти заняли свої місця вже й на три чверти години перед розправою. Заступлена в комплеті не лише львівська преса, але й часописи з інших міст Польщі прислали своїх спеціяльних кореспондентів, а навіть і заграничні. Приїхав теж пресовий аташе совєтського консуляту в Варшаві, Ковальський, що є рівночасно варшавським кореспондентом совєт-ської аґенції „Тасс” та „Ізвєстій”. Кореспондентів нині більше ніж колинебудь, так, що мусять доставляти їм спеціяльні столи та крісла. Рахують, що є їх понад 3О.

Перед входовою брамою до суду та в його коридорі багато тайних і явних поліційних функціонерів, що дуже докладно провірюють леґітимації всіх журналістів і публіки. Остання мусить ще мати карту вступу.

В год. 9. вводять Лемика. Є це досить сильно збудований молодець, бльондин. Вбраний в плащ, з незначно піднесеним ковніром. Рішучим кроком входить на залю розправ. Не знає, де сідати, показують йому лавку. Сідає, а за ним двох поліціянтів. Приступає до нього меценас Шухевич. Підсудний, усміхаючись, встає і вітається з своїм оборонцем. По хвилині підсудний скидає плащ. Має на собі чорне убрання. В год, 9,15 заля повніська публіки.

В тому ж часі входять на залю адвокати: (подаємо в поазбучному порядку): д-р Ст. Біляк, д-р Лев Ганкевич, д-р Кость Левицький, д-р Ол. Марітчак, д-р Осип Назарук, д-р Вол. Старосольський, д-р Ст. Федак, д-р Ст. Шухевич. Всі боронять підсудного. Лавою оборонців проводить д-р Степан Шухевич ...”

Прокуратор д-р Прахтель-Моравяньскі противиться тому, щоби підсудного боронило більше число оборонців.[203]

„Є це, – говорить прокуратор, – демонстрація, а демонстрація на цій залі не може мати місця”.

Д-р Шухевич домагається допущення всіх оборонців. Трибунал іде на нараду.

Після перерви входять на залю три оборонці в тоґах, інші вже без тоґ. Д-р Шухевич встає і подає, що боронити Лемика будуть д-р С. Шухевич і д-р В. Старосольський. Але тому, що д-р Старосольський є тяжко хворий і невідомо, чи він могтиме сидіти через цілий час розправи, прошу про допущення як нашого субститута адв. д-р Біляка...

Предсідник: До вини почуваєтесь?

Підсудний: Ні, лише до сповненого діла.

Предс.: До вбивства Маїлова. А до другого вчинку, до ранення Джуґая?

Підc.: Ні, я до нього не міряв.[204]

Підc.: На приказ ОУН я прийшов до консуляту з метою вбити представника московської влади, яка силою загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю.

Предс.: Хто вам дав револьвер?

Підc.: Северин Брудас. На питання, хто це був – піде, каже: Не знаю.

Предс.: Оповіжте, як це було?

Підc.: Десь з початку жовтня ц. р. я записувався на університет і тоді мешкав кілька днів у вуйка Осипа Кутного на Знесінні. Одного дня вечером я вертав з кіна. На Знесінні стрінув мене Вол. Маївський і казав, що маю бути одного дня на розі вулиць Потоцького і Шимоновичів. Я пішов там одного дня десь в год. 14. І там стрінувся я з низьким молодцем, бльондином. Він запитав мене, де є вулиця Ісаковича, а я відповів – бічна вулиці Листопада. Це була умовлена кличка. Незнайомий казав на другий тиждень прийти на те саме мійце. Другого разу він дав мені револьвер і 30 набоїв і велів навчитися стріляти. Револьвер був теж набитий. Я поїхав на село вчитися стріляти. В дома я вистрілив 5 набоїв, потім я знову наладував револьвер. Щодня я виїздив до університету поїздом. Револьвер був удома.

В п'ятницю 20. ц. м. я їхав до університету. Того дня мав я бачитися з Брудасом на Личакові. Тоді сказав він мені, що має бути атентат на представника совєтської влади у Львові та казав, що я маю виконати його. Казав, що атентат цей має звернути увагу цілого світа на стан, в якому находиться українська нація.

Він дав мені гроші (ЗО зол.), щоби купити собі білля і черевики, бо не личить іти в таких черевиках, які я тоді мав... На другий день в 11. год, я пішов коло костела Марії Магдалини, де мав стрінутися з Брудасом. Він сказав, що атентат має бути виконаний в год. 11.30. Ще в п'ятницю сказав мені, як входиться до коясуляту та що консуль є молодий. Велів 2 рази стрілити до нього. Як вийду на вулицю, то втеча мене не обходить.

До консуляту впустив мене якийсь старий. В ждальні я скинув плащ. Там було більше осіб. Ніхто не питався, пощо я прийшов. Потім вийшов якийсь чоловік з кімнати секретаря, візвав мене до кабінету і я став перед бюрком. За бюрком був молодий чоловік. Спитав мене по-московськи чого, я прийшов. Я сказав, що в справі виїзду на Велику Україну. Тоді спитав мене, чи хочу бути совєтським громадянином. А я витягнув з кишені револьвер і стрілив до нього. Чи третій раз я стрілив – не тямлю. Опісля я опинився в сінях. Я став під дверми і чекав. Почали стукати до дверей поліціянти, але я не міг їх відчинити.

До поліції я мав приказ не стріляти, хіба вгору на випадок погоні. Опісля прийшла поліція і забрала мене на комісаріят.

Предс.: Від коли ви належете до ОУН?

Підc.: Від 1932...

Д-р Старосольський: Чи суддя, що переслухував вас, казав вам говорити правду?

Підc.: Казав, що ліпше говорити правду.

Д-р Стар.: Ви сказали, що поступування Совєтів у відношенні до Великої України було мотивом ваших стрілів.

Піде.: Так, терор скріпився там тоді, як я здавав матуру. Про те я знав також: з газет...

Д-р Стар.: Чи ви знали, що цілий ряд визначних українців покінчило самогубством з приводу подій на Великій Україні?

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Стар.: Чи ви знаєте, що багато визначних українців розстріляли?

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Стар.: Пане предсіднику, чи можна взагалі ставити питання політичного характеру?

Предс.: Ні! ..

Д-р Шухевич: Чи ви читали, що Совєти нищать релігію?

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Шух.: Чи ви читали про те, як над Дністром розстрілювали...

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Шух.: Чи ви читали про масову смертність на Великій Україні...

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Шух.: Прошу про ухвалу трибуналу.

Трибунал іде на нараду і затверджує ухилення питань.

З переслухання свідків вибираємо фраґмент зізнань, що їх зложив совєтський віцеконсуль свідок Михайло Ґриґорієвич Голуб, літ 31, віцеконсуль СССР.

Предс.: Якої релігії?

Свідок: Нікакой.

Предс.: Тоді зложите тільки приречення, що будете говорити правду. Відчитує текст приречення, а прикінці подає свідкові руку. Це видно, новий церемоніял відносно безконфенсійних свідків.

Свідок оповідає: 21-го жовтня ок. 12-ої години, сидячи в кабінеті, почув я 2 вистріли, а по якій мінуті 3-тій стріл. З кабінету вибіг я на сходи і побачив там молодого чоловіка, що тримав револьвер, спрямований до мене. Я скоро втік: увійшов до кімнати, відкрив вікно і звернувся до поліцая за поміччю.

По якомусь часі увійшла поліція через вікно і вбивника задержала. По задержанні атентатника, я побачив образ: Маїлов вбитий, а Джуґай ранений.

Предс.: Хто був Маїлов?

Свідок: Начальник канцелярії...

Недопущені питання оборонців:

Д-р Шухевич: Чи урядники були узброєні?

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Шух.: Які замки є у дверях консуляту?

Предс.: Усуваю те питання, не будемо зраджувати тут їх таємниць.

Д-р Шух.: Прошу про ухвалу трибуналу.

Трибунал йде на нараду.

Д-р Біляк: На якім правнім акті спирається відношення українців до Росії?

Предс.: Усуваю це питання.

Біляк.: Чи ви знаєте, хто був Хвильовий?

Предс.: Усуваю те питання.

Д-р Біляк: Чи ви знаєте, хто був Скрипник?

Предс.: Усуваю те питання.

... Свідок з консуляту, Іван Джуґай, оповідає, що він переходив через канцелярію, коли Мандзій просив відвідувачів із ждальні. До Маїлова впровадив одного мужчину. Маїлов спитав по-польськи: „цо пан собє жичи?”[205]

Мужчина сказав, що хоче їхати на Україну. Тоді свідок вийшов і замкнув двері. Нагло почув два стріли. Я вернувся. Побачивши мене в дверях, мужчина крикнув до мене „руки вгору!” Я цофнуся і замкнув двері. Тоді впав стріл і мене ранив в руку. Двері є скляні, а шиби в них матові.

Атентатник пішов до ждальні, а я до кабінету Маїлова. Через вікно я кликнув поліціянта, але поліціянт мене не зрозумів. Тоді я пішов до ждальні, але той мужчина спрямував до мене револьвер і я вернувся...

Третій свідок з консуляту – возьний Ґабрієль Мандзій заявляє, що є гр. кат. релігії і годиться присягати. Присягає по-українськи, а потім зізнає по-польськи:

„Підсудний прийшов до консуляту, задзвонив і я його пустив. Він завісив плащ і я його спитав, пощо він прийшов. Сказав, що по інформації в справі виїзду на Велику Україну. Завів я його до ждальні. Було 5 інтересантів, а він шостий. Внедовзі спитав Маїлов, чи є інтересанти. Тоді я сказав, що так і впустив до Маїлова підсудного. Я сів у ждальні за дверима кабінету. Нагло я почув два стріли.

„Ого, – сказав я, – щось сталося” і побіг до Джуґая. Він вибіг і зустрінувся з підсудним, що до нього стрілив. Тоді я пішов до кабінету Маїлова. Він лежав мертвий. Я хотів зійти на долину до входових дверей. Там стояв вбивник і кивав на мене пальцем.

Предс.: Ви прийшли до нього?

Свідок: Ні, бо він мав револьвер. Опісля я пішов через вікно і закликав поліціянта, сказавши, що один є вбитий, а другий ранений.

Далі з питання предсідника виходить, що в консуляті так були перелякані, що ховалися навіть під канапи ...

Відкинення внесків про колективізацію, голод і світову опінію

Д-р Біляк ставить внески ...

... вношу, щоби переслухати як свідка п. Залєского, експерта для справ українсько-московських відносин в східньому відділі міністерстерства закордонних справ у Варшаві і б. міністра Лєона Васілєвского на обставину, що політичні і господарські відносини між Україною і Москвою є від довшого часу дуже напружені, а зокрема, що всі договори заключені між СССР і УСРР, які ґарантували сяку таку свободу Україні, потоптані були московським Комінтерном.

– Зокрема вони ствердять, що колективізація, переводжувана від 1929 р. на Великій Україні, а рівночасно з нею і національно-політичний гніт, який скріпився з приходом до Харкова в 1933 р. Постишева, викликали незвичайно від'ємні враження і почування в усіх українців.

– Вони ствердять, що від 1930 р., себто від року, коли переведено в Харкові процес членів Спілки Визволення України, московський комінтерн почав переводити масовий терор на Великій Україні.

Прокуратор в цьому менті встає і заявляє, що він противиться, щоби оборонець говорив про відносини на Великій Україні.

Предсідник (до д-ра Біляка): Вже кінець?

Д-р Біляк: Ще ні!

– Далі вношу, щоби відчитати часопис „Вядомосьці Літерацкє” з 1933 р., в яких міститься стаття проф. віденського університету Маряна Здеховского, а це на обставину, що жахливе положення, в якім находиться тепер український нарід на Великій Україні, викликає однакове враження і почування у кожної культурної людини.

– Далі прошу відчитати „Бюлетень Польсько-Українскі” з 1933 р., де є стаття п. наг. „Шістнадцята весна в УСРР”. В цій статті репродукується враження людини, що весною 1933 р. була на Великій Україні, яка ствердила там факт жахливого голоду, що там тепер панує, а зокрема, що там трапляються жахливі випадки людоїдства.

– Прошу відчитати вступну статтю з „Ілюстрованого Курєра Цодзєнного” з 12.7.1933 р. під заголовком: „Правда про голод в Росії”, а далі – статті з французького часопису „Матен” з 3О. і 31.7.1933 та вступну статтю з того щоденника з 27.9.1933, на обставину, що трапляються на без...

Предс.: Я юж вєм, пан о тих стосунках! Прошен далєй не мувіць.[206]

Оборонець говорить далі: Прошу відчитати статтю д-р Аменде, генерального секретаря конґресу національних меншин, поміщену в „Ділі” 28.7. ц. р. на ствердження обставин, які господарські й політичні причини голоду на Україні.

З черги д-р Біляк ставить внесок, щоби прочитати статтю одного англійського часопису з липня 1933 р., де кореспондент того часопису, що був на Великій Україні стверджує, що там згинуло з голоду понад мільйон людей ...

Предс.: Пан знову о тих стосунках![207]

Д-р Біляк: Далі ставлю внесок, щоби покликати на свідків д-ра Дм. Левицького, голову УНДО-ня і д-ра Макуха, голову УСРП на обставину, що події й положення на Великій Україні викликали серед галицьких українців незвичайне пригноблення і незвичайно жахливе враження, яке найшло свій вислів в останньому пастирському листі усіх українсько-католицьких Владик. Далі вношу переслухати як свідка редактора „Діла” п. В. Мудрого, в якого руках находиться дуже багато листів, що стверджують жахливе положення на Великій Україні. Він ствердить далі, як англійська й французька преса малюють жахливі відносини на Великій Україні.

– Далі вношу переслухати п. Мілену Рудницьку. Вона ствердить, як учасниця Конґресу Національних Меншин, що відбувся недавно в швейцарському Берні ті факти, які наведено в тому конґресі, а які малюють жахливе положення на Великій Україні, зокрема повторить факти, які навів на тому конґресі московський професор Курчинський, факти, які ілюструють події на Великій Україні. Далі вона ствердить, що цей же конґрес видав відозву до всього культурного світу, де взиває цілий культурний світ до допомоги жертвам голоду на Великій Україні.

Вона ствердить, що 24-го вересня 1923-го року Найвища Рада Ліґи Націй скликала спеціяльне засідання на розглянений справ, зв'язаних з жахливим положення на Великій Україні й звернувся до Червоного Хреста, взиваючи його до рятункової акції голодуючим на Великій Україні.

Прокурор противиться всім внескам, а внески, ухвалення яких трибуналом причинилося б до висвітлення відносин на Великій Україні, називає демонстративними внесками та що вони не стоять у ніякому зв'язку з цією справою.

Д-р Старосольський: Я хочу заявити, що нема тут ніякої демонстрації. Стверджуємо лише факти, що на Великій Україні гинуть...

Предс. (схвильований): Ухилям, ухилям... то...[208]

Д-р Старосольський: Наші внески йдуть у тому напрямі, щоб висвітлити підложжя, на якому зродився вчинок підсудного.

По нараді трибунал відкинув усі внески оборонців.

Промова оборонця д-ра Ст. Шухевича

Високий Наглий Суде! Вношу, щоб Високий Суд цю справу, як щодо вбивства Маїлова так і щодо намаганого вбивства – переказав до звичайного поступування. (В дальшому оборонець наводить правничу мотивацію, відкликуючися до параграфів, що стосуються молодого віку і психічного настрою).

... Правда, він каже, що дістав наказ від Організації Українських Націоналістів, але тут не рішає сам наказ. Тут рішають перш усього ті відносини, на підставі яких він дійшов до переконання, що цей наказ треба і муситься виконати, тут децидує та психіка, в якій він находиться почавши від того часу, коли почав вичитувати в часописах про ті жахливі відносини на Великій Україні.

Хто ж є обжалований? Селянська дитина. Кінчив ґімназію. Живе традицією 1917-го і дальших років. Начитався в літературі, спогадах, поезіях, оповіданнях, наукових статтях про те, як там за Збручем повстала була своя власна держава. І він, молодий хлопчина, перейнятий тим. Бо треба знати, що наша молодь тепер по війні є незвичайно патріотично успосіблена, про що могли панове переконатися серед тої безлічі процесів, що мали тут місце. І такий патріотично успосіблений хлопець, для якого першою і найважнішою ціллю є любов до рідної країни, вступає до ОУН і там дістає приказ і там дають йому мотиви, чому саме на представника російської держави він має виконати замах. Усі знаємо, які відносини сьогодні на Великій Україні... І для того, прошу Високого Трибуналу, якщо обжалований подає мотиви свого чину такі, як їх подав, я міг би поставити просто внесок на уневинення. Бо діяв він з мотивів взнеслих, бо діяв тому, що бачив гноблення своєї рідної батьківщини. І тому, якщо б Високий Трибунал стояв на тому становищі, що не можна його увільнити, то можна його оправдати. Тому належало б справу передати до звичайного поступування.

Але були такі мотиви, що могли викликати такий стан, як це представляє обжалаваний, то панове судді знають. Я тільки одно наведу. Є їх до вибору. Вісім мільйонів з голоду... (предсідник забороняє порушувати цю справу). Я вже скінчив. І чи, коли обжалований начитався тих оповідань, які подають хоч би чужомовні подорожні, які їздили там спеціяльно тому, щоб це провірити, чи ж не міг в його душі витворитися той психологічний стан, що він уважав за конечне зробити те, що зробив? Це зовсім логічне. Всякі ухвали, всякі резолюції, всякі віча, всякі анкети, все те не звертає уваги світу, цілого культурного світу (кажу про культурний) на те, що діється з його рідною країною. І він, бачучи, що те все не помагає, хоче звернути увагу в інший спосіб. В такий спосіб, який потряс би цілим світом, щоб очі всіх культурних людей звернулися на те, що діється в його країні.

І рішився на чин, рішився стрілити в репрезентанта того народу і тої влади, що є спричинниками цього всього. І дійсно треба признати, що цей його чин порушив увагу цілого світу. І тут не можна підсувати підсудному тої думки, як це робить п. прокуратор, що мотивом його діяння було не зареаґувати на гноблення свого народу, а тільки впровадити якесь непорозуміння між Річчю Посполитою Польською і Совєтською Росією. Це видвигнення було в одній газетній статті, а я не знаю, на якій підставі доходить до такого ж твердження п. прокуратор. Обжалований діяв виключно з патріотичних мотивів. Він бачив свою Батьківщину, свій нарід „пригноблений і замучений” – як сказав Іван Франко в „Мойсею”, де питався чи вічно йому бути тяглом у поїздах бистробіжних своїх сусідів? А він хоче бачити свій народ іншим, хоче бачити таким, яким хотів його бачити Франко:

Та прийде час, і ти вогнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш як хазяїн домовитий По своїй хаті і по своїм полі...

Промова оборонця д-ра В. Старосольcького

Найтрагічніша розправа, яку колинебудь переживала ця заля! Найтрагічніша розправа, в якій колинебудь я боронив! Найтрагічніша розправа, в якій колинебудь польський суд мав рішати в українській справі. Завжди було так, що обвинувачений ставав тут за чин звернений проти польської держави чи нації. Завжди польський суд судив українця за чин звернений, об'єктивно, чи суб'єктивно проти польської держави, проти польського інтересу. Сьогодні, Високий Суде, розправа відбувається у зовсім іншій площині.

Я не націоналіст, я соціяліст, але я розумію і бачу, що це виросло з моменту великого столітнього процесу. Я бачу, що це виросло з моменту національного визволення, з процесу, якого не молена згладити жадною ідеологією, жадним хотінням не бачити цього. І в тім процесі, в однім з епізодів того процесу польський суд має сказати своє слово.

Високий Трибунале! Устами вельмишановного пана предсідника сказали ви, що не можна говорити в тій справі про політичні квестії. Постанова для нас безконечно важка. Процес політичний. У мотиві лежить цілий комплекс душевних переживань обжалованого. Усе, що в нім наболіло, усе, що в нім накипіло, усе, що стихійно вкладало йому убивчу зброю в руки. Тільки формальним був – приказ ОУН. А фактично в глибині своїй цей стріл своїм висловом був вислідом тої безконечно-глибокої трагедії, яку переживають мільйони нації. І не для демонстрації, а тому, що ми розуміли характер цього вчинку, незалежно від того, яка організація тут діяла, ми з'явилися в такім числі перед Високим Судом. З'явилися, щоб дати свідоцтво правді, щоби сповнити той обов'язок, який лежить на українцеві адвокатові, коли він є членом громадянства, суспільности. Але, Високий Суд постановив, що не дозволено на цій розправі говорити про політичні справи і до цієї постанови я мушу притінитися.

Пригадується мені та велика, стара грецька леґенда. Замерзали слова в героїв леґенди і тільки пізніше ті слова відмерзли і заговорили. На наших устах замерзли, наслідком ухвали, слова. Ми не можемо говорити про те, чого вислідом, стихійним вислідом є стріл обвинуваченого. І я уважаю, що коли Високий Суд стане на становищі тім, яким нам зв'язав уста, якщо виключить політичний момент з цеї розправи, то обвинувачений живе! Тільки політичний момент може його повести на смерть!... (Слідує правнича і психологічна мотивація).

Високий Суде! Уважаю, що навіть коли б не діяли тут ті сильні політичні мотиви, то сам тільки вік обвинуваченого, 18 рік життя, становив би вистачаючу, аж надто вистачаючу причину до того, щоб притінити кару з §3. Але є далі ряд облегшуючих обставин. І той факт, що діяв з наказу чийогось, чи це не належить узнати за обставину облегшуючу. Діє з наказу організації, яку мусить слухати, чи ж нема тут ріжниці між ним і таким, що сам підпринимае виконання подібного чину? А про те все, що хотілося б говорити, а про що слова нам замерзають, про те, що переслідує тисячі, тисячі заголоджуваних українців? Це той приказ; це те, що веліло йому з вірою виконати цей другий приказ ОУН.

А те його життя дотеперішнє чесне, чисте, чи це теж не облегшуюча обставина?..

Демонстрація солідарности

У день судової розправи проти Миколи Лемика під будинком львівського суду відбулася велика демонстранція української націоналістичної молоді на знак солідарности всіх свідомих українців з атентатом, як виявом протесту проти большевицького терору над українським народом. З-під будинку суду демонстранти перейшли під будинок воєвідства і тут проти них виступила польська поліція, стріляючи гострими набоями. З-поміж українських студентів потерпів важко тільки Іван Равлик, якого поранила поліційна куля. Коли він упав, поліція ще й побила його. Під час стрілянини згинула польська студентка, яка випадково переходила вулицею під час демонстрації.

Серед сутичок із поліцією, що її українські демонстранти обкидували камінням, арештовано кільканадцять студентів, учасників демонстрації. А вночі польська поліція провела „дикі” ревізії в Академічному Домі та в Ремісничій бурсі, де здемолювала обстановку й арештувала багато мешканців – в Академічному Домі 87 студентів, у Ремісничій бурсі – 11.

Демонстрація була добрим доповненням до атентату й судового процесу, зокрема тому, що цей процес викликав жваве зацікавлення поза кордонами Польщі, бо під час судової розправи були присутні закордонні журналісти, які стали наочними свідками української демонстрації й кривавої розправи з демонстрантами польської поліції. Політичний сенс атентату, судового процесу й демонстрації краще, ніж усі писані комунікати й заяви, з'ясовував кожному чужинецькому спостерігачеві, що українці на західніх своїх землях солідарнo стоять із своїми братами на східніх землях України в боротьбі проти московсько-большевицького окупанта, а українські націоналісти скеровують вістря своєї революційної боротьби однаково проти всіх займанців українських земель.

А варварська поведінка польської поліції супроти демонстрантів і під час ревізії в Академічному Домі й Ремісничій бурсі, про яку вільний світ інформували закордонні кореспонденти, як наочні свідки, компромітувала Польщу в опінії культурних народів.

ЮНАЦТВО ОУН ПЕРЕД СУДОМ

В ході слідства проти Лемика польська поліція провела масові арештування серед шкільних товаришів Лемика і при тому виявила деяку кількість членів ОУН. На судовому процесі проти них у липні 1934 року засуджено за приналежність до ОУН і співучасть у підготовці до атентату на совєтський консулят: Володимира Нидзу на 14 років, Володимира Маївського на 10, Дмитра Мирона на 7, Ярослава Стойка на 5, Василя Безхлібника – 4, Ярослава Гайваса – 2, Андрія Луціва – 5, Ярослава Петеша – 4, Івана Захаркова – 3, Юліяна Заблоцького і Богдана Лаврівського – по півтора року тюремного ув'язнення.

ПРОТИБОЛЬШЕВИЦЬКА АКЦІЯ

ОУН присвятила свою увагу й дію не лише проблемам західньоукраїнських земель, – вона повела теж організовану боротьбу проти большевизму. Про причини й форми цієї боротьби говорив під час львівського процесу у червні 1936 року Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ Степан Бандера, який керував цією боротьбою. Він вияснив, що ОУН бореться проти большевизму тому, що большевизм – це форма і система, якою новітня Москва знищила відроджену українську державу і знову поневолила український народ. Крім того, комунізм є рухом, що світоглядово протилежний до націоналізму. Він вказав на факт, що на східніх землях України український народ веде з большевизмом боротьбу на життя і смерть і тому большевицька влада відгородила окуповану нею частину України від світу „китайським муром”, щоб ніхто не довідався правди і про змагання українського народу, і про організовану московсько-большевицькими окупантами в 1933 р. акцію масового винищення українців голодом.

У ході протибольшевицької боротьби на західноукраїнських землях ОУН виконала бомбовий замах на редакцію совєтофільської газети „Праця” у Львові, заплянувала вбити редактора совєтофільських „Нових шляхів” Антона Крушельницького та виконала атентат на большевицького консула у Львові.

Атентат на редакцію „Праці”

Бомбовий атентат на редакцію совєтофілької газети „Праця”, що приміщувалася тоді у львівській друкарні Яськова (де згадана газета друкувалася), виконано 12 травня 1934 року. Того ж дня українська студентка, член ОУН, принесла до друкарні пакуночок із захованою в ньому годинниковою бомбою і попросила директора друкарні переховати його в бюрку редактора „Праці” до його приходу. Через якихось 12 хвилин після відходу студентки бомба вибухла, знищуючи приміщення редакції. Жертв у людях не було.

Про мету цього атентату зізнав перед судом Степан Бандера: в даному випадку йшлося про демонстративний акт не проти інституції, але проти комуністичного руху і проти політичних сил, що тим рухом керували; не йшлося про людей, хоч люди могли потерпіти, але про демонстрацію проти того духа, що ширився з тієї друкарні. Цей демонстративний акт мав звернути увагу на те, що з большевиками і з комунізмом ОУН буде боротися теж технічними засобами.[209]

Плянований атентат на Антона Крушельницького і зудари з комуністами

На згаданому львівському процесі Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ, вияснив теж справу плянованого, але не виконаного замаху на редактора „Нових Шляхів”, Антона Крушельницького. Я видав наказ, – говорив Ст. Бандера, – вбити проф. Антона Крушельницького. Атентат на нього був частиною протибольшевицької діяльности ОУН. Крушельницький був у нас репрезентантом радянофільства, цебто того струму, що намагався прихильно настроїти тутешнє українське громадянство до УССР. У „Нових Шляхах”, що їх видавав Крушельницький; він намагався доводити, що українське життя під большевицьким насильством розвивається вільно, а водночас той самий Крушельницький, з допомогою свого журналу, поширював наклепи на український націоналістичний рух, пишучи, що його інспірують чужі чинники. Але коли стало відомо, що Антін Крушельницький вибирається виїхати з цілою родиною до УССР, плянований атентат на нього ОУН відкликала, передбачаючи, що в УССР Крушельницького зліквідують самі московські большевики. Це буде кращою демонстрацією для всіх українців того, чого може сподіватися від большевиків навіть той українець, що їм вислуговується. Синів Антона Крушельницького большевики таки ліквідували, а він сам помер серед переслідувань.

Одночасно з акцією проти носіїв совєтофільства на верхах ОУН повела таку саму акцію і на низах, з тією ріжницею, що чільніших низових пропаґаторів совєтофільства, де вони були, не ліквідовано, а лише завдавано їм побиття. Таке побиття московсько-большевицьких вислужників ставало голосним на всю околицю й зацікавлювало навіть тих з-поміж українського населення, що все ще мало займалися суспільно-політичним життям і втягало їх у загальний протибольшевицький фронт.

У кількох місцевостях, де були сильніші комуністичні впливи, дійшло тоді до масових кривавих зударів поміж українськими націоналістами й комуністами. Так було на Великдень 1934 року в Дрогобиччині в селах Стебник, Колпець і Добрівляни, та в м. Яворові. Під час зудару в Столпці згинув український націоналіст Петро Білявка. Його похорон перетворився на протибольшевицьку маніфестацію українського селянства й робітництва. В похороні взяли участь 3 священики й тисячі людей, на могилі складено кільканадцять вінків від різних українських організацій.

РОЗДІЛ 5

„НУРЕЦЬ” ПОЛЬСЬКОЇ ПОЛІЦІЇ СЕРЕД ПІДПІЛЛЯ

У днях 19 вересня до 6 жовтня 1933 року в місті Самбір відбувся процес проти трьох українців – Олександра Бунія, Романа Барановського і Миколи Мотики (обвинувачений за співучасть в убивстві польського посла Тадеуша Голуфка в Трускавці 1931 року). На цьому процесі підсудний Роман Барановський відверто признався до того, що він був від 1929 року на службі польської поліції як „нурець” серед українського націоналістичного підпілля. Під час цілої розправи Р. Барановський зізнавав по-польськи.

Роля Р. Барановського, виявлена його власним признанням, стала політичною сенсацією серед українського громадянства і викликала гнітюче враження не лише серед членства українського революційного підпілля, а й серед інших українських патріотів. На тему юдиної роботи Р Барановського в українській пресі появилося було чимало статтей, але в них подано теж деякі цілком незгідні з правдою „факти”, залежно від тенденцій авторів. Тому доцільним є вияснити цю справу докладніше.

Постання ОУН й організування першої Крайової Екзекутиви ОУН на західньоукраїнських землях та створення перших організаційних клітин застали тодішнього Крайового Коменданта Р. Сушка-”Сича” в слідчій тюрмі й через те на Романа Барановського, як керівника бойової, отже найважливішої в УВО, референтури припало важливе завдання співдії у реалізуванні злиття УВО з ОУН.

Не зважаючи на пост Барановського-”Рибака” в УВО, проти нього виникли якісь, невиразні антипатії й підозріння. Вони були помітні серед членів УВО, а яскраво виступали серед провідного націоналістичного активу, що почав організувати ОУН. І коли на західньоукраїнські землі прибув весною 1929 року Омелян Сеник-”Гриб” та перебрав пост Крайового Коменданта УВО, то під час переговорів з боку КЕ ОУН йому виразно поставлено вимогу[210] відсунути від праці в Організації Романа Барановського. Під тиском тієї вимоги та, беручи до уваги відсутність симпатій до Романа Барановського з боку членів УВО, Сеник весною 1929 р. усунув Романа Барановського-”Рибака” від керівництва бойовою референтурою Крайової Команди УВО і призначив на його місце тодішнього заступника Р. Барановського – Зиновія Книша-”Ренса”.

Роман Барановський-”Рибак” пробував протиставитися такому вирішенню справи, а тому його покликано на організаційний суд до Праги, який поставив йому закид розкладової роботи в УВО та співпраці з польською поліцією. Але Головний Суд УВО не зміг довести Р. Барановському його провокаційної роботи на службі польської поліції й тому обмежився ствердженням його провини, що полягала у веденні розкладової роботи в УВО. За це Барановсьхому дано гостру догану й усунено з УВО.[211]

Ясно, отже, що після усунення Романа Барановського з рядів УВО не могло бути й мови про прийняття його до ОУН. Все ж система конспірації підпільних організацій зумовила те, що не всім членам УВО й ОУН стало відомим усунення Р. Барановського. А загалові членства він був відомий з процесу учасників нападу на поштовий амбулянс під Калушем, знову ж багатьом провідним членам УВО, як бойовий референт Крайової Команди УВО в 1928 і на початку 1929 року. Врешті, й у тих, хто знав про постанову Суду УВО і про те, що не було переконливих доказів співпраці Р. Барановського з польською поліцією, притупило підозріння супроти нього. Замість цього наступило переконання, що Роман Барановський – це тільки вічний невдоволенець, шкідливий для Організації своїми інтриґами. А тому Роман Барановський-”Рибак” мав змогу й після його усунення з лав УВО зустрічатися з деякими членами УВО-ОУН і, використовуючи певне довір'я, про дещо довідуватися. Це дало Барановському змогу працювати для польської поліції як „нурцеві” серед українського підпілля і при тому обманювати цю ж поліцію твердженням про те, що він, мовляв, є член Крайової Команди УВО і Крайової Екзекутиви ОУН.

Питання точної дати, коли Роман Барановський-”Рибак” став на службу польської поліції, може викликати деякі сумніви, хоч перед польським судом він сам заявив, що в червні 1929 року, себто, після того, як Головний Суд УВО („Революційний Трибунал”) осудив його й усунув з лав УВО. Таку саму дату подали перед судом поліційні зверхники Р. Барановського. Його вияснення на згаданому процесі про те, що він почав працювати проти УВО й ОУН тому, що після його виходу з тюрми Організація не заопікувалася ним, хоч він був хворий, та його розкладова праця в УВО розпочалася вже з 1928 року, вказували б на те, що Р. Барановський став на службу польській поліції раніше, ніж у червні 1929 р. Але це лише припущення. Організування інтриґ усередині УВО могло бути тільки виявом його вдачі, а жаль до Організації за брак піклування ним – якщо це справді мало якийсь вплив на його перехід до служби ворогові,[212] – міг зародитися в душі Барановського зразу після його виходу з тюрми. Набути конкретної форми диявольської пімсти міг цей жаль щойно в половині 1929 року, коли його осуджено й викинено з рядів УВО. Переконливих доказів на те, що Барановський був поліційним донощиком уже перед червнем 1929 р., коли він був ще членом УВО, не виявлено й після ствердження його юдиної роботи. Найдостовірніший у цій справі свідок, радник Івахуф, поліційний зверхник Барановського, заявив на процесі, що Р. Барановський став на службу польської поліції 20 червня 1929 року.

Роман Барановський видає на смерть сотн. Головінського

Коли рік після усунення Романа Барановського з УВО Крайовим Комендантом УВО та Крайовим Провідником ОУН став сотн. Юліян Головінський, Роман Барановський-”Рибак” зголосився до нього. В розмові Барановський з'ясував справу так, що його, мовляв, осуджено за те, що він домагався усунення з посту Крайового Коменданта УВО нездарного Сушка-”Сича” й передання цього посту сотн. Головінському. Можливо, виправдувався Барановський, що це в той час виглядало на анархію, але тепер, коли сотник Головінський таки знову став Крайовим Комендантом, він, „Рибак”, бажає знову бути під його командою і чесно та гідно сповняти обов'язки бойовика УВО, як колись у „Летючій бриґаді”. Сотн. Ю. Головінський вирішив розкусити горіха дуже радикальною пробою. Під час обстежування Р. Барановського виринуло підозріння, що він, як донощик польської поліції, „службовo” контактується з комісаром Чеховським. Отож Головінський прийняв пропозицію Р. Барановського повернутися до праці в УВО і доручив йому забити комісара Чеховського, маючи такий плян: якщо Барановський є на службі поліції, то замість вбити свого зверхника, перестереже його і цим остаточно здемаскується перед Організацією; якщо ж уб'є Чеховського, то дасть доказ, що він не є польським донощиком.[213]

Барановський прийняв пропозицію й ніби приступив до виконання пляну атентату, виготовленого Зиновієм Книшем.[214] Але не виконав його. Кілька днів підряд він відкладав виконання, виправдуючи це різними „непередбаченими ускладненнями”, поки не появилося повідомлення, що Чеховський виїхав зі Львова на відпочинок.

Підозріння про те, що Роман Барановський таки є польським провокатором, зміцнилося і немає сумніву, що сотн. Головінський швидко був би довів повне здемаскування поліційного „нурка”. Одначе Р. Барановський зважився на безоглядну протидію: він видав сотн. Головінського в руки польської поліції на певну смерть. Барановський подав поліції вичерпні інформації про ролю Головінського в УВО в давнішому періоді та його ролю в УВО-ОУН тепер. А тому, що польська поліція була свідома того, що не зможе дістати таких конкретних доказів революційної діяльности сотн. Головінського, з допомогою яких могла б його поставити перед суд і добитися його довгорічного засудження, не сподівалася і примусити Головінського до признання, – тому й вирішила ліквідувати його без жадного суду й слідства.

Виявлення бібрецького нападу

Рівночасно Барановський виявив поліції прізвища учасників нападу на поштовий віз під Бібркою 30 липня 1930 року, довідавшись про це від організатора того нападу Зиновія Книша, який довіряв Барановському, як своєму недавньому зверхникові.

Члена Крайової Екзекутиви ОУН Зенона Коссака Барановський дослівно продав польській поліції за „тридцять срібняків” не в символічному, а в дослівному значенні. Не знаючи подробиць вбивства Тадеуша Голуфка та нападу на поштовий уряд у Городку, Р. Барановський виявив поліції становище Коссака в ОУН і порадив заарештувати його та тортурами „витиснути” з нього виявлення потрібних інформацій. А тому, що поліції не щастило спіймати Коссака, Барановський за винагородою 1.500 злотих погодився знайти його: він удав, що нібито також ховається перед поліцією і таким способом проник до Коссака і тоді видав його.[215]

Виявлення учасників Конґресу

Учасником Конґресу Українських Націоналістів у січні-лютому 1929 року Роман Барановський не був. Правда, в той час він приїхав був з братом до Праги, одначе учасники Конґресу, зібравшися спершу в Празі, переїхали пізніше на наради до Відня, а Романа Барановського затримано й після цього передано на згаданий нами організаційний суд – Революційний Трибунал УВО.

Але в 1931 році, на доручення радника Івахова, що працював у воєвідському уряді у Львові, як спеціяліст від справ українського націоналістичного підпілля, Роман Барановський ще раз приїхав до Праги, одержавши для цього пашпорт і гроші від комісара Чеховського. Тут він роздобув, невідомо як, імовірно через свого брата Ярослава, картку учасників Конґресу з їхніми власноручними підписами. Цю картку він передав Чеховському й на її підставі польська поліція арештувала тих членів ОУН, які жили на західньоукраїнських землях, а брали участь у Конґресі.

До якого провалля негідности скотився був Роман Барановський, ставши на службу ворожій поліції, свідчить виявлений під час процесу факт, що він запропонував був поліції організувати спіймання Коссака з допомогою кур'єрки ОУН Марусі Федусевич. Після спіймання Коссака Барановський погоджувався, за апробатою поліції, вбити дівчину, щоб вона не виявила Організації ролі провокатора. Але пляну Барановського не реалізовано, бо поліція злякалася вплутуватися в політичне вбивство української студентки.

У власних сітях

Одначе врешті-решт провокатор Роман Барановський-”Рибак” заплутався у власних сітях. Стаючи на службу ворога, він подав поліції, що є членом Команди УВО, а опісля і членом Крайової Екзекутиви ОУН. Це своє твердження Барановський постійно підтримував, щоб підбивати собі в поліції ціну. Спочатку польська поліція вірила вигадкам свого співробітника, але коли Р. Барановський почав подавати їй помилкові інформації, вона почала підозрівати його в подвійній грі. Польській поліції здавалося, що Барановського наслали організаційні чинники, щоб він помилковими інформаціями впроваджував поліцію в блуд і при тому видобував від неї потрібні для Організації таємниці. Недовір'я поліції до Барановського спричинилося до того, що врешті його ув'язнено і поставлено перед польський суд.

Перші підозріння поліції проти Романа Барановського виникли вже при справі атентату на „Тарґі Всходне” у вересні 1929 року. Р. Барановський поінформував був поліцію про підготовку нападу, але подав, як виконавця заплянованого атентату, Романа Шухевича. Поліція всю свою увагу скерувала на слідкування за Шухевичем, а тим часом атентат на „Східні ярмарки” виконали інші члени УВО, на яких Барановський не вказав, бо, не бувши вже членом, не знав організаційних таємниць, а користувався тільки тим, що десь від колишніх своїх знайомих і друзів зачув. Барановський виправдувався перед поліцією, що учасники атентату були, з конспіративних причин, призначені в останню хвилину і про це він уже не мав змоги докладніше довідатися. Поліція прийняла вияснення, але підозріння залишилося, бо ж дивним було, що Барановський, як – за його твердженням – член Команди УВО, не знав чи не міг знати про всі подробиці діяльности Організації.

Підозріння польської поліції зміцнило також вбивство Тадеуша Голуфка. Барановський ані не попередив поліцію про підготовку вбивства, ані не видав справжніх організаторів і виконавців атентату. Правда, Барановський вказав поліції на Зенона Коссака, як на такого, хто повинен знати „всі нюанси” атентату на Голуфка, але поліція цим не задовольнилася. Тоді Барановський запропонував їй огидний плян, щоб довідатися про те, хто вбив Голуфка. Поліційний аґент Хшановський був своїм виглядом дуже схожий на сотника Ріка Ярого, члена Команди УВО. Барановський пропонував, отже, щоб Хшановського сконтактувати з членами УВО-ОУН у Дрогобичі, подаючи його за Ярого, який нібито нелеґально прибув з доручення Головної Команди УВО та Проводу ОУН провести слідство в справі вбивства польського посла.

Таким сміливим маневром, твердив перед поліцією Барановський, можна буде обманути організаційну мережу в Дрогобиччині й виявити всю правду про вбивство Голуфка. Пляну Барановського не виконано тому, що поліційний аґент Хшановський побоявся ризикувати своїм життям. Одначе сама диявольська пропозиція Барановського вказує на те, що він хотів помогти поліції знайти атентатників. Та це бажання не розвіювало підозріння проти Барановського, бо поліція ніяк не могла збагнути, чому „член Команди УВО”, за якого подавав себе її аґент, хапається аж таких трюків, як „приїзд Ярого”, а не знає, хто організував замах на Голуфка і хто виконав його.

Підозріння польської поліції супроти Барановського зростало в ході дальших подій, коли він не міг попередити її, ані пізніше вказати на виконавців нападів на поштові амбулянси в Трускавці, під Вірчою, Печеніжином, вбивства таємного поліційного аґента в Бориславі та низки інших бойових виступів ОУН. Врешті, коли згинув з рук бойовика комісар поліції Чеховський, зверхник Барановського на службі польської поліції, а донощик не міг навіть вказати на слід атентатника, поліція прийшла до висновку, що Барановський підісланий і тому пора з ним покінчити. Барановського ув'язнено і він, як згадано, з Мотикою став перед судом.

Під час процесу Р. Барановський запевняв суддів, що він щиро й вірно служив поліції й доносив їй про все, що знав. Свідок радник Казімєж Івахуф, який також був поліційним зверхником Барановського, свідчив у його користь, висловлюючи переконання, що донощик справді служив щиро і розкривав поліції все, що тільки міг знати про діяльність УВО-ОУН. Все таки польський суд засудив Романа Барановського на 10 років тюремного ув'язнення за... співучасть в убивстві Тадеуша Голуфка. Скоро після того Барановський-”Рибак”, а як поліційний працівник – „Завадзкі”, помер у тюрмі на сухоти 11 липня 1935 року.

Довідавшися з опису процесу про ганебну працю свого сина, батьки Романа Барановського оголосили в українській пресі таку заяву:

„Заявляємо оцим, що раз назавжди вирікаємося нашого сина Романа і не хочемо ні ми, ні наші діти мати з ним жадних взаємин, а то тому, що він через свою юдину роботу позбавив життя або здоров'я не одного українця. Його поступки негідні не то українця, але ніякої чесної людини. – Дорогів, 27 вересня 1933, Володимир і Мальвіна Барановські, разом з дітьми”.[216]

Заява КЕ ОУН у справі Романа Барановського

У зв'язку з процесом проти Романа Барановського Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ оголосила в його справі окремий комунікат, опублікований у „Бюлетені КЕ ОУН на ЗУЗ” та в „Розбудові Нації” такого змісту:

„У зв'язку з самбірським процесом (проти Романа Барановського) доводимо до відома:

1. Рішенням Крайової Команди УВО в місяці червні 1929 р. виключено Романа Барановського з активу УВО тому, що він затратив ті моральні вартості, які члени УВО мусіли мати в своєму характері.[217] Тим самим з того часу не був Роман Барановський утаємничений в ніякі справи Організації й не брав ніякої участи ні в організуванні, ні в виконуванні ніяких актів чи акцій з доручення Організації.

2. До ОУН Роман Барановський ніколи не належав.

3. В місяці жовтні 1929 р. виринуло підозріння, що Роман Барановський має зв'язки з польською поліцією. Тоді перевірено ті факти, з яких випливало те підозріння, одначе вони не вистачали до випровадження остаточних консеквенцій – цебто виміру найвищої кари. Дальшому слідженню Романа Барановського перешкодив його побут за кордоном, а після його повороту до Краю – його арешт.

4. Інформації, які давав Роман Барановський польській поліції, були роблені ним як заключення на основі зовнішніх помічень і ознайомлення з деякими справами Організації (УВО) з давніших часів. Позатим – це видумки і брехні.

5. Так званий самбірський процес був влаштований польською владою на те, щоб підірвати довір'я українського громадянства до ОУН. Представники угодового табору в поборюванні революційного націоналістичного руху пішли шляхом, підсуненим польською владою, і прийняли за правдиві поліційні зізнання та насвітлення діяльности ОУН, подавані конфідентом і представниками польської поліції”.[218]

Остання замітка стосується того, що український угодовецький табір не тільки безкритично повторяв у своїй пресі всі твердження Барановського і польської поліції, як правдиві, а й видав окремим цикльостилевим виданням зізнання Р. Барановського про діяльність УВО-ОУН і поширював його поміж українським громадянством. Але цікавим є факт, що сама польська поліція перестала вірити в „інформації” Барановського і названих ним провідних членів УВО-ОУН не поставила перед суд на підставі тих його „зізнань”.

ЯЗВА ПРОВОКАЦІЇ ТА ОЦІНКА ЦЬОГО ЯВИЩА

Викриття юдиної роботи Романа Барановського на службі польської поліції проти українського революційного підпілля викликало потрясальне враження як серед членів УВО-ОУН, так і серед загалу українського громадянства. Що могло привести молоду українську людину, колишнього члена УВО, до такого морального падіння, до такої затрати не тільки національних почувань, а й відчуття людської гідности взагалі? Але українські опортуністичні політики підійшли до справи з цілком іншого боку: вони визнали, що справа Барановського дає їм добру нагоду компромітувати перед очима українського громадянства революційно-підпільну боротьбу поневоленого народу, ведену націоналістичними організаціями УВО й ОУН, компромітувати в самих підставах, саму концепцію тієї боротьби. В тогочасній українській опортуністичній пресі появилися моралізаторські статті, в яких, нав'язуючи до справи Романа Барановського, з'ясовувано кожне революційне підпілля як кубло ворожих провокаторів, а саму революційно-підпільну боротьбу, як таку, що нею в кожному випадку обов'язково керує ворог, проти якого та боротьба ведеться. Для ілюстрації цього наведемо уривки з однієї з таких статтей:[219]

„Ще ніколи український громадянин наших земель не мав нагоди бачити так виразно і в такій цинічній наготі всієї, до досконалости доведеної, новітньої техніки боротьби з підземними організаціями. Та ще ніколи той сам громадянин не мав нагоди переконатися, у яке безвихідне трясовиння зіпсуття докотилася українська підземна організація, яка неподільно й беззастережно опанувала душі і серця української молоді.

„Самбірський процес розкрив небувалий в історії всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації з допомогою двадцятилітніх конфідентів. Бо разом з двома обвинуваченими процес розкрив уже п'ять прізвищ ґімназистів або студентів університету, які з однаковою легкістю робили „революцію”, як і віддавалися на послуги поліції. Маємо повне право припускати, що при іншій тактиці оборони, яка чомусь не вважала за відповідне потягнути за язик свідків, високих поліційних достойників, звільнених до того від урядової тайни, – можна було довідатися тих прізвищ ще більше.[220]

„Ми вже згадували, що вважаємо за природне явище те, що в ОУН розпаношилися конфіденти. ОУН, як революційна організація, не могла бути вийнятою з-під права, під яке підпадають усі того роду організації. Могутня нелеґальна партія російських соціялістів-революціонерів була попросту опанована (царською поліцією) „охраною”. Можна було сказати, що охрана командувала партією. Що найменше кожний третій соціяліст-революціонер був конфідентом охрани, яка з допомогою тих конфідентів кермувала майже всіми виступами партії...

„Все це історичні факти. І тому не потрібно дивуватися, чому в нас не мав би бути можливий Барановський, коли деінде і при подібних умовах можливий був Азеф і Маліновскій.[221] Усяке здивування й обурення тут не поможуть. Громадянство, а в першу чергу молодь, повинні докладно зрозуміти, що революцію не можна зробити за всяку ціну, хоч би при допомозі ґімназистів. І що до революції треба людей не лише готових до посвяти і з почуттям ризика, але перш усього треба характерів. Що, врешті, цього всього замало, коли все це не побудоване на непохитній, глибокій моралі...

„Рух, якого завданням було захопити і відновити все громадянське життя, отрясти з нього зневіру й апатію, перетворити біль у постійне зусилля, став монополем одиниць, що скрились за анонімність і революційну недосяжність, пішов на послуги сил, про які не можна було ніколи сказати, де кінчаться власні, а починаються чужі. І – довів до втечі від громадської праці, поглибив зневіру ще більше, створив у політичному житті дикі поля, на яких бушують вовчі інстинкти і всевладно царить пайдократія (панування дітей).

„Нація котиться до катастрофи. І скочують її не лише інспіратори атентатів а ля Голуфко, але й анонімові автори летючок і бюлетенів, масово поширюваних поміж молоддю, особливо сільською”.

В такому оце стилі й у такому напрямку українські опортуністичні політики повели напади на українське націоналістичне підпілля, бо вважали, що треба використати нагоду компромітувати український революційний рух.

Серед політичне дозрілого громадянства не може бути двох різних думок щодо моральної оцінки аґентурного служіння ворожій поліції і щільно з цим пов'язаного провокаторства: це – поза всяким сумнівом – явище гидке, наскрізь неморальне і негідне не лиш революціонера, але взагалі кожної шануючої себе людини. А тому й виявлення кожного окремого випадку провокації й служіння ворожій поліції викликає серед загалу громадянства обридження до даної одиниці й пригноблення через свідомість того, що людина спроможна морально так низько впасти. Не може бути також сумніву, що ті явища пов'язані з боротьбою кожного революційного підпілля.

Одначе, для аналогії сказати б, немає теж двох різних думок щодо того, що масова масакра людей, вояків і цивільних, тисячі калік та руйнування не лише промислових об'єктів, а й мешкальних домів, шкіл і церков, що їх приносить зі собою кожна війна, є також явищами глибоко потрясальними, глибоко трагічними і жалюгідними. А проте, жадна об'єктивно думаюча людина не стане засуджувати й відкидати війну в обороні волі й існування нації. Бо всі жертви і спустошення є конечним лихом: жахливим, якщо розглядати й розцінювати його як само про себе, але – дрібним, якщо порівняти його з тим безмежним лихом, яке приходить, коли загрожена нація відкине війну як засіб оборони своєї волі та свого існування і без спротиву підкориться жорстокому займанцеві.

Явища „конечного лиха” має теж кожна революційно-підпільна боротьба і одним із них є – явище провокацій й зради. Це лихо треба безоглядно поборювати, але ніколи шляхом ліквідації самої підпільно-революційної боротьби. Бо ж таке „лікування” було б цілком подібне до „лікування”, наприклад, сухіт людини через... фізичну ліквідацію цієї самої людини.

Одначе, чи справді служба ворожій поліції та провокаторство зв'язані тільки з революційно-підпільною боротьбою? Чи справді зникнуть ті явища, якщо не стане революційно-підпільної боротьби? Безперечно, що перед обличчям революційної боротьби ворог стає особливо аґресивним і безоглядним у стосуванні засобів поборювання підпільників-революціонерів, свідомий того, що саме така боротьба несе для нього загладу. Коли поневолений народ мовчки кориться і не мислить про жодний активний спротив окупантові його землі, коли й тіні немає такого організованого спротиву, то й для чого ворог має скріплювати свою чуйність та розсилати своїх розвідників і провокаторів? Для цього немає потреби у ворога й тоді, коли поневолений народ має свої організації і бореться за свої права, але організації є суворо леґальні і боротьбу веде виключно в рамцях того, на що погоджується й дозволяє окупант. Бо ж тоді окупаційна влада знає про все докладно від самих тих організацій, які звітують про кожний свій крок і про кожний свій задум окупаційній владі, згідно з її вимогами, проголошеними як „леґальні закони”.

Твердження, нібито підпільно-революційна боротьба поневоленого народу сприяє породженню запроданців, вислужників окупантові й провокаторів, – абсолютно неправильне й необґрунтоване справжнім станом. Про це повчає нас давне минуле. Наприклад, найвідданіший окупантові та найбезоглядніший супроти власного народу запроданець-перевертень періоду козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького – Ярема Вишневецький, вийшов цілком не з середовища тогочасних українських повстанців, а якраз навпаки, з рядів найрішучіших противників тієї боротьби проти польського окупанта. А в нашій сучасності: польські комісари Чеховський і Білєвіч та польські таємні поліційні аґенти Гірний, Хімяк, Будний,[222] такі відомі в період польської окупації з політичних процесів, як особливо жорстокі переслідувачі всіх проявів українського національного життя, – походили з українського роду і виростали не в середовищі визнавців революційно-підпільної боротьби українського народу, а в середовищі противників такої боротьби. А директор української ґімназії у Львові Бабій, що без вагань видавав у руки польської поліції кожного „нельояльного супроти польської влади” українського ґімназиста? Хіба ж це не той Бабій, українець, але запеклий ворог підпільно-революційної боротьби українського народу проти польського окупанта, намовляв до служіння польській поліції донощицтвом на своїх товаришів – молодих українських ґімназистів? І в ім'я правди, хоч вона дуже гірка, запитаємо: чи не було більше отаких Бабіїв якраз у середовищі українських „леґалістів”, противників революційного підпілля, які цілком свідомо й послідовно сприяли вирощуванню вислужників окупантові й провокаторів? Підпілля ніколи не вирощувало вислужників окупанта ні в себе, ні серед своїх партійно-політичних противників. Навпаки, революційне підпілля завжди і в морально-політичній ділянці, і на ділі безоглядно поборювало кожний вияв вислужництва ворогові й провокації. Але ж від підпільно-революційної організації не можна вимагати, щоб вона іммунізувала кожного свого члена проти евентуального морального заламання, щоб кожна людина, яка стала членом підпільно-революційної організації, обов'язково перетворилася в незламного, мов криця, твердого, та з кришталевим характером революціонера. Людина є істотою нерозгаданою, і немає жадного мірила, яким можна б було зміряти, точно визначити й перевірити її моральну міць, немає теж засобів, що ними можна було б формувати духовість людини точнісінько такою, а не інакшою. Коли між 12 апостолами Христа виріс один Юда, то й неможливо запобігти тому, щоб десь між тисячами членів підпільно-революційної організації не появився політичний Юда.

І саме так, як жадна нормальна людина не ставить твердження, що краще б було, коли б Христос не виступив із своєю наукою, бо тоді не було б Юди, і не стане винуватити християнства в тому, що воно „неодмінно” виростило Юду, – так само не повинно бути здорово думаючої людини, яка запевняла б своє громадянство, що було б краще, щоб не було в нього підпільно-революційної боротьби за своє визволення, бо тоді не буде провокаторів та агентів ворожої поліції, та звинувачувань революційного підпілля в вирощуванні провокаторів і вислужників ворогові.

Як ми уже згадали, ОУН і морально, й активно завжди поборювала провокацію та вислужництво ворожій поліції. Одначе цікавим є, що ті самі, хто звинувачував ОУН у тому, що нібито вона сприяє вирощуванню провокаторів і поліційних донощиків, – ті самі українські політичні діячі з найбільшим галасом завжди підносили лицемірний „протест”, як лише ОУН карала котрогось виявленого провокатора чи донощика. Значить, вони цілком не бажали винищення тих неморальних проявів, якими є провокаторство і донощицтво на службі ворога, а навпаки, вони брали в оборону провокаторів і донощиків та домагалися для них безкарности. Тому й увесь галас із приводу розкриття провокаторської роботи Романа Барановського українські партійні діячі зчинили виключно з метою компромітувати ОУН як свого політичного противника.

Мета, що її поставили перед собою ті партійні політики, зчиняючи галас про „просякнення ОУН провокаторами”, примусила їх теж перекручувати або бодай тенденційно насвітлювати окремі факти.

І так, наприклад, хоч сам Р. Барановський на процесі цілком виразно заявив, що на службу до польської поліції він пішов щойно після того, коли Революційний Трибунал УВО осудив його і викинув з лав УВО, себто, від червня 1929 року, та що від початку того ж року він уже не був членом УВО, а членом ОУН взагалі ніколи не був, і хоч цей факт підкреслив теж в офіційному комунікаті Провід ОУН, то в українській опортуністичній пресі далі вперто повторювано, як факт, вигадку Барановського, яку він подавав польській поліції, щоб підбити собі ціну, а саме, що в час служби для поліції він нібито був одночасно членом Крайової Команди УВО та Крайової Екзекутиви ОУН. В аспекті такого перекручування фактів, з метою компромітувати українське революційне підпілля, згадана преса повторювала також іншу неправду, а саме, що посла Голуфка і поліційного комісара Чеховського вбито нібито з ініціятиви й під керівництвом Романа Барановського, дарма, що Барановський до тих двох атентатів не мав жадного стосунку. Навпаки, він ніяк не міг довідатися, хто з бойовиків ОУН убив Голуфка і Чеховського, а через те попав у підозріння польської влади, що він насправді не „нурець” польської поліції в українському підпіллі, а „нурець” того ж підпілля в польській поліції. За те він був суджений польським судом.

Отож, Романа Барановського ніяк не можна порівнювати з Азефом, який, бувши аґентом царської поліції, був одночасно справжнім керівником бойового реферату підпільної російської партії соціял-революціонером, чи з Маліновскім, який був аґентом царської поліції і заразом офіційним представником большевицької партії в російському парляменті та членом проводу підпільної партії большевиків.

Вже з цитованих вище уривків статті у львівській „Меті” видно, як дуже українська опортуністична преса перебільшувала розміри язви вислуговування ворожій поліції серед українців. Автор цитованої статті стверджує, що процес проти Барановського виявив аж п'ять поліційних донощиків серед українського студентства. Він припускає теж, що їх було більше, скажімо, ще два рази по п'ять, – і робить висновок, що ОУН так просякла поліційними провокаторами, що являє собою „небувалий в історії всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації”. В дальшому той самий автор подає, що „найменше кожний третій (російський) соціял-революціонер був конфідентом охрани” та докладно описує ролю Азефа й Маліновского. При іншій нагоді в цитованій нами пресі згадується повідомлення польських газет про те, що під час дослідження історії колишнього польського підпільного руху стверджено на підставі документів кол. російської й німецької поліції, що понад 300 членів підпільної польської бойової організації ППС були одночасно на службі російської чи німецької поліції й видавали окупантській владі своїх товаришів. То чи можливо, за об'єктивного розгляду справи, твердити, що українська підпільна організація є „зразком небувалого в історії провокаторства”, якщо в ній було приблизно кільканадцять вислужників ворожої поліції? Навпаки, щиро боліючи над прикрим явищем, що й серед українського народу знайшлося можливо яких два десятки поліційних Юд, об'єктивно, спираючись на факти, належало таки визнати, що розміри гидкої язви юдиної роботи на службі ворога були серед українців у багато разів менші, ніж серед москалів чи поляків. Таке об'єктивне ствердження повинна була зробити, згідно з правдою, кожна тодішня українська газета, яка писала про ці справи для того, щоб з одного боку – звернути увагу і підпілля і українського громадянства на грізну небезпеку від донощицтва і провокаторства, а з другого – щоб не знецінювати моральної сили українського народу та не підривати його довір'я до себе самого. Коли ж українські політики повели себе в цьому випадку цілком інакше, то це вказує, як вони полювали на кожну нагоду, щоб тільки компромітувати український націоналістичний рух в опінії свого власного громадянства.

Над цими справами ми зупинилися окремо тому, що як донощицтво й провокаторство, якими залюбки користувалася ворожа поліція, так і безсовісне використовування їх українськими опортуністами для компромітування підпільно-революційної боротьби в опінії власного громадянства, – це одні із тих супротивних явищ, з якими доводилось українському націоналізмові тих часів вести боротьбу за ввесь час його дії.

БОРОТЬБА З КОНФІДЕНТСТВОМ І ПРОВОКАЦІЄЮ

ОУН засуджувала й натавровувала поведінку українських опортуністичних політиків, які жирували на факті існування теж і серед українського громадянства поліційних донощиків та провокаторів, але разом із цим вона ні не заперечувала існування гидкої язви донощицтва, ні не легковажила її. Навпаки, ОУН постійно вела безпощадну боротьбу проти донощицтва й провокаторства, а після процесу проти Романа Барановського ще посилила цю боротьбу.

Намагання ОУН нищити донощицтво й вислуговування ворогові ішли двома напрямками: проти самих конфідентів і провокаторів, та проти польської поліції, як такої, що намовляла чи примушувала окремих українців найматися до неї на юдину роботу проти своїх братів. У пляні боротьби проти польської поліції ОУН видала була окрему інструкцію з порадами для своїх членів: якщо поліція примушує чи намовляє кого до конфідентства, то за певних обставин сповидно погоджуватися на це і зараз же, створивши собі вигідну нагоду, застрілити дотичного поліціянта, щоб відстрашити інших поляків від охоти здобути собі донощиків.

АТЕНТАТИ НА НАМОВЛЮВАЧІВ ДО ДОНОЩИЦТВА

Справа Василя Степана Нича

22-річний студент політехніки в Данціґу, Василь Степан Нич, родом із Винник біля Львова, був заарештований польською поліцією напередодні Великодня 1933 року, коли він повертався з студій до своїх батьків на свята і віз із собою пакет „Сурми” та „Розбудови Нації”. Під час слідства комісар Єжи Цєсєльчук-”Юревіч”, наслідник вбитого Чeховського, запропонував Ничеві негайне звільнення, якщо він погодиться стати конфідентом поліції й доставлятиме нелеґальні видання ОУН. Нич сказав „Юревичеві”, що погоджуєлься і його звільнено з в'язниці.

Повернувшись за кілька днів пізніше до Данціґу, Нич оповів про свою пригоду своїм організаційним зверхникам, вияснюючи, що він погодився на поліційну пропозицію для того, щоб за неї вбити „Юревіча”. Організаційний суд у складі: Базилевич, Федина і Біланюк, розглянувши справу, вирішив – усунути Нича з лав ОУН та з студентських націоналістичних корпорацій за згоду на співпрацю з польською поліцією, або дати йому змогу повної реабілітації, якщо він уб'є комісара „Юревіча”. Цим він доведе, що він погоджувався на співпрацю з поліцією тільки сповидно, для того, щоб опісля вбити польського комісара за його провокативну пропозицію українському студентові.

Нич прийняв пропозицію реабілітації й, одержавши від А. Федини новий револьвер та 22 штук набоїв до нього, повернувся до Львова. У Львові він відвідав комісара Цєсєльчука-”Юревіча”, передав йому по одному примірникові найновіших випусків „Сурми” й „Розбудови Нації” та умовився з ним на окрему зустріч на відлюдді, в ліску на передмісті Львова.

Умовлена зустріч відбулася 27 квітня 1933 року, о годині 6 вечора. Коли прибув комісар, Нич несподівано вихопив револьвер і спрямував його в груди поліціянта. Зляканий комісар, благаючи пощади, довший час не був спроможний вийняти з кишені свого револьвера. Тим часом надзвичайно перечулений Нич призабув, що його револьвер не відбезпечений і даремно потягав за язичок, думаючи, що зброя затялася. А тому, що комісар вибрався на зустріч не сам, а в асисті двох таємних аґентів, тож один із них почувши жалісний крик Цєсєльчука, прибіг і вистрілив у голову Нича. Зімлілого від рани Нича забрано до в'язничного шпиталя.

Судова розправа проти Нича відбулася у Львові на початку листопада 1933 року. Його засуджено на три роки тюрми за приналежність до ОУН і на шість років за намагане вбивство поліційного комісара, даючи спільний присуд – 8 років тюремного ув'язнення. Під час касаційної розправи у березні 1934 року польський суд підвищив кару на 10 літ ув'язнення тому, що підсудний заявив, що він не шкодує свого наміру вбити комісара польської поліції, бо вважає за обов'язок чести українського студента саме так реаґувати на провокативну пропозицію співпраці з ворогом на шкоду українського народу.[223]

Справа Степана Корпана

23 березня 1934 року біля села Вибранівки, повіт Бібрка, було вбито коменданта польської поліції Тадеуша Врубля. Поліційний собака привів поліцію до хати Степана Корпана, якого й арештовано під закидом убивства. Степан Корпан, 28-річний столяр із Городища Королівського, пов. Бібрка, який останньо жив у Бринцях Церковних того ж повіту, під час слідства й процесу у Львові в травні 1934 року признався, що він справді вбив коменданта поліції. У слідстві він подав, що забив з наказу ОУН, але на судовій розправі відкликав свої попередні зізнання й заявив, що вбив комісара з власної спонуки. Але в обидвох випадках він пояснив, що вбив польського поліціянта за те, що той намовляв його стати конфідентом поліції, зі завданням проникнути в лави ОУН, щоб доносити поліції про все, що робить і плянує робити Організація.

Корпан погодився на пропозицію коменданта поліції, але коли той прийшов на умовлену з ним таємну зустріч уночі на відлюдному шкар-пі залізничних рейок, Корпан раптово вихопив револьвер і влучним пострілом у голову забив польського поліціянта. Він зробив це так швидко, що Врубель не мав навіть часу витягнути своєї руки з кишені, в якій тримав напоготові свій револьвер. Виявлений поліційним собакою і заарештований Корпан заявив під час першого поліційного допиту: „Я вбив Врубля, бо він був ворог українського народу. Більше нічого не скажу. Прошу мене відставити до слідчого судді”.

Лава присяглих, перед якими став Корпан, потвердила 10 голосами вину підсудного щодо державної зради, себто, приналежність до ОУН, і 12 голосами вину в убивстві польського поліціянта з розмислом. За це засуджено Корпана на кару смерти. Засуджений, як це підкреслила тодішня українська і польська преса, прийняв присуд цілком спокійно.

Президент польської держави відмовився уласкавити засудженого і Степана Корпана повішено на подвір'ї тюрми Бриґідки у Львові о 4-й годині ранку 28 липня 1934 року. Преса інформувала, що Корпан, повідомлений про те, що вранці наступного дня вирок буде виконаний, провів усю ніч, разом із в'язничним капеляном о. д-ром Липським, на молитві, а вранці вийшов цілком спокійний під шибеницю. Тут він попрощався з капеляном і своїм оборонцем, не дозволив зав'язати собі очей і поцілував шнур.

Дружині страченого польський прокурор не дозволив бачитися і попрощатися з своїм чоловіком перед його смертю.

Справа Олександра Литвина

Смертю поліціянта закінчилася також спроба тернопільської поліції намовити члена ОУН Олександра Литвина стати поліційним конфідентом. Литвин позірно погодився на його пропозицію, а коли поліціянт Ґловяк прийшов на умовлену з ним таємну зустріч, Литвин заколов його шилом.

Литвина спіймано й в червні 1934 року засуджено на кару смерти, але президент польської держави замінив йому кару на досмертне ув'язнення.

ЛІКВІДУВАННЯ КОНФІДЕНТІВ І ДОНОЩИКІВ

Другим засобом боротьби ОУН з донощицтвом було ліквідувати самих конфідентів і провокаторів, що рекрутувалися з-поміж українців. Виявлених донощиків насамперед побивано, а якщо це не спонукувало їх покинути юдину роботу, тоді до них пристосовувано кару смерти. Вбиваючи поліційних донощиків і провокаторів, революційне підпілля не лише забезпечувало себе перед шкодами, а й відстрашувало інших від гидкої служби ворогові. Цього конечного засобу вживала УВО, — найголоснішим було вбивство провокатора Гука в 1927 році, – користувалася ним і ОУН. При цьому треба зазначити, що ОУН ніколи не стосувала кари смерти супроти когось із українців за самі його політичні погляди, які б вони не були, а тільки за доведену активну співпрацю з ворожими чинниками в поборюванні українських самостійників. При цьому в засаді мусів відбутися організаційний суд. Якщо під час судового слідства виявлялося, що дана людина-українець є справді провокатором чи поліційним донощиком і діє на шкоду українській справі, – тоді організаційний суд судив дотичну людину за національну зраду на смерть і присуд виконувано.

Замах на Євгена Бережницького

Українського студента Євгена Бережницького вбито двома револьверовими пострілами на вулиці Львова 16 червня 1931 року. Атентат виконав студент Іван Мицик, родом із Синевідська Вижнього, пов. Стрий (брат Романа Мицика, засудженого за напад на польського листоношу у Львові в лютому 1929 р.). Після вбивства Іван Мицик намагався втекти, а коли на вулиці Підвалля йому заступив дорогу робітник Є. Свідзінський, він застрелив його. Втікача притримав Гр. Мацейко, який був свідком, як Мицик застрелив знайомого йому робітника й тікав перед поліцією. Переконаний у тому, що Мицик є звичайним злочинцем, Мацейко пустився за ним у погоню.

На поліції і в суді Іван Мицик заявив, що вбив Бережницького з наказу УВО, бо Бережницький був на службі польської поліції і за те Революційний Трибунал засудив його на кару смерти. Суд, що відбувся 19 листопада 1931 року у Львові, засудив Івана Мицика на 15 років тюремного ув'язнення.

Вбивства сільських конфідентів і присуди

Рішучий виступ проти вислужництва польській поліції захопив теж українські села.

За ліквідацію поліційного співробітника, засудив львівський суд 28 квітня 1930 виконавців атентату, Павла і Михайла Гнідець на 11 років ув'язнення.

15 червня 1931 суд у Самборі засудив на 6 років тюремного ув'язнення Івана Менцінського – за вбивство поліційного конфідента.

9 грудня 1930 року суд у Стрию засудив на досмертне ув'язнення кравця Михайла Рудого з Завадова біля Стрия та за вбивство поліційного донощика.

12 грудня 1930 року суд у Бережанах засудив Володимира Хамулу на кару смерти, замінюючи її на кару досмертного ув'язнення, а Євгена Мороза на 6 років тюрми – за вбивство поліційного донощика С. Татуньчака з Підкаменя, пов. Бережани.

14 грудня 1930 року суд присяглих у Львові засудив, за вбивство поліційного донощика А. Юркова, підсудних: В. Кисіля, С. Грабаса, М. Кисіля, М. Дудного, М. Боднара, П. Маленького, М. Старицького і П. Баворовського – разом усіх на 25 років тюремного ув'язнення.

27 квітня 1932 року польський наглий суд у Тернополі засудив за вбивство поліційного співробітника Василя Затирки з Вікна, пов. Скалат, трьох членів ОУН – Якова Пришляка та Олексу Метельського з Вікна і Павла Голояда з Теклівки – на кару смерти. О. Метельського, який виконав атентат і на поліції признався до цього та виявив своїх організаційних зверхників, президент польської держави уласкавив, а Павла Голояда і Якова Пришляка, членів УВО і членів Повітової Екзекутиви ОУН, повішено в Тернополі у Великодній четвер 28 квітня 1932 року, о годині 12.30 після обіду.

Вліті 1931 р. в Стрілкові біля Стрия застрілено поліційного донощика, війта Теодора Гладія. Виконавців убивства не виявлено.

В Синєвідську Нижньому, пов. Стрий, трьох членів ОУН застрілили місцевого війта, комуніста й одночасно поліційного донощика, що допомагав польській поліції поборювати український націоналістичний рух.

8 травня 1934 року суд присяглих у Бережанах засудив Миколу Бея, 24-річного робітника з Литвинова, на 12 років ув'язнення за вбивство конфідента поліції Михайла Скаскова в дні 27 вересня 1933 року.

Суд у Станиславові засудив у жовтні 1935 р. Гриця Перегіняка з Угринова Горішнього, за застрілення солтиса-”хруня” Ількова, на досмертне ув'язнення.

16 грудня 1935 року у Львові відбувся процес проти Ол. Мельничука з Корчина, пов. Сокаль, обвинуваченого в тому, що з наказу ОУН він підстрелив двох поліційних конфідентів. Процес не виявив доказів щодо вини підсудного і його звільнено.

Суд у Луцьку на Волині в травні 1937 року засудив В. Лавренка, за застрелення поліційного аґента, на кару смерти, замінюючи її на кару досмертного ув'язнення; Гаврисюка на 4 роки, а Марію Панасюк на 3 роки тюремного ув'язнення.

1 липня 1938 року окружний суд у Бережанах засудив за приналежність до ОУН та видання присуду смерти на гайового Онищука, що його виконала незнала особа: Петра Панькова – на 10, Петра Шачку – на 8 й Ата-наса Шачку – на 6 років в'язниці.

19 червня 1939 року апеляційний суд у Львові затвердив присуд станиславівського суду за приналежність до ОУН і намагане вбивство аґента, засудивши: Ярослава Ґавдяка та Володимира Лівого з Болеховець, повіт Дрогобич – по 12 років, Михайла Веприка з Пульманович та Івана Іванчука з Тустанович, повіт Дрогобич – по 6 років ув'язнення.

Вбивство Якова Бачинського

Справа вбивства українського студента Якова Бачинського за його співпрацю з польською поліцією була докладно обговорена під час львівського процесу членів КЕ ОУН у червні 1936 року, на якому суджено теж організаторів і виконавців убивства.

Під час згаданого процесу Степан Бандера, як Крайовий провідник УВО-ОУН, вияснив, що проти Я. Бачинського виникло в Організації підозріння ще в 1931 році. Тоді члени ОУН запримітили, що Яків Бачинський, не бувши членом Організації, особливо цікавиться організаційною діяльністю, підслуховує розмови українських студентів, про яких говорено, що вони є членами ОУН, та робить собі записки з підслухів. Під час стеження за Бачинським виявлено, що він потайки зустрічається з аґентами польської поліції. Для того, щоб мати певні докази вини Якова Бачинського, визначені для цього члени ОУН, ніби нехотячи, підсували вістки, що про них ніхто більше не знав, бо вони були спеціяльно з тією метою спрепаровані. Це робили одночасно кілька членів, не знаючи один про одного.

Коли в кожному з тих випадків стверджено, що всі підсовувані Бачинському „таємниці ОУН” дійшли до відома поліції й вона, на підставі тих „інформацій”, арештувала декого й під час допитів повторила арештованим ті „таємниці”, Революційний Трибунал ОУН засудив Якова Бачинського на кару смерти. Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, присуд затвердив і дав наказ бойовикові Романові Мигалеві присуд виконати.

Мигаль призначив до виконання засуду двох бойовиків: Євгена Качмарського та Івана Яроша, які мали вбити донощика без великого шуму, ножами. 31 березня 1934 року Мигаль завів Бачинського на умовлене з бойовиками місце в Стрийському парку. Після того, як Мигаль відійшов, Качмарський і Ярош кинулися на Бачинського, але завдані йому рани не були смертельні; Бачинський підняв крик і, користуючись зніяковінням напасників, утік. Після цієї невдачі Мигаль вирішив вбити аґента револьвером. Разом з іншим членом ОУН, Романом Сеньківим, він запросив Бачинського до ресторану, а після того, проходячи разом з донощиком через Стрийський парк, застрілили Бачинського.

Вбивство Івана Бабія

На тій самій судовій розправі у Львові в червні 1936 року суд розглядав також справу покарання смертю бойовиками ОУН директора української ґімназії у Львові, Івана Бабія. Вбивство Бабія викликало було дуже сильний відгомін серед українського громадянства тому, що тут ішлося про людину з високою освітою, колишнього старшину української армії. З уваги на становища, що їх займав серед українського суспільства Іван Бабій, на ОУН посипалися гострі напади з боку різних українських політиків та українських опортуністичних партій і їхньої преси.

Чітку відповідь на питання, чому вбито Бабія, дав перед польським судом Степан Бандера, як тодішній Крайовий провідник ОУН, під час процесу в дні 5 червня 1936 року. На запит прокурора, чи ОУН видала наказ убити Івана Бабія за те, що він стояв на становищі, що українська рація стану вимагає льояльного відношення західніх українців до польської держави, – Степан Бандера заявив:

Якщо б директор Іван Бабій був тільки льояльним супроти польської держави і свою діяльність вів згідно з вимогами національної етики, тоді ОУН не видала б наказу убити його. ОУН нікого з українців не карала за саму їхню льояльність до польської держави, а тільки за специфічні вияви цієї льояльности, які приносили шкоду для української національної справи. Директора Бабія ОУН засудила на кару смерти за те, що він активно співпрацював з польською поліцією і свідомо поборював українське революційне підпілля, видаючи польській поліції українських ґімназистів та студентів, членів і симпатиків ОУН, і намовляв учнів своєї ґімназії стати поліційними донощиками й зраджувати поліції про всі вияви протипольської діяльности своїх товаришів-українців.

При цьому Степан Бандера заявив, що так само, як це було у випадку поліційного співробітника Якова Бачинського, директора Івана Бабія засудив на кару смерти за національну зраду й за активну співпрацю з ворогом на шкоду українського народу, Революційний Трибунал ОУН, а він, як Крайовий провідник ОУН, тільки затвердив присуд і дав наказ його виконати.[224]

Згадану шкідницьку діяльність дир. Іван Бабій проявляв на протязі довгого часу. І так, наприклад, уже в 1932 році „Розбудова Нації”, ч. 5-6 за травень-червень інформувала українське громадянство про діяльність дир. Бабія:

„Директор філії української академічної ґімназії у Львові, І. Бабій, „арештував” у Преображенській церкві у Львові студента університету Вол. Гірного і віддав його в руки польської поліції, закидаючи йому, що Гірний розкидав у церкві, між військом, летючки ОУН, видані з нагоди річниці смерти Ярослава Любовича. І ось ґімназійний професор сповняє функції поліційного аґента та ще в церкві, в присутності байдужих до справи польських офіцерів. Гірний сидить у тюрмі, а оце недавно засуджено його на 6 місяців тюрми.

Той самий дир. Бабій перед тим заборонив учням іти на панахиду за бл. пам. Любовича, рівночасно переконуючи учнів, що ті, хто друкує летючки на пошану Любовича, – це провокатори. Делеґації учнів, що домагалися влаштування в ґімназії Шевченківського свята 10.III.1932, спочатку не хотів дати дозволу, а потім, бачачи рішучу поставу учеників, відповів по-польськи: „Напшуд бендзє концерт маршалковскі, а потем шевченковскі” (т. зн. наперед влаштується концерт у честь польського маршала Пілсудського, а тоді щойно можна буде давати концерт у честь Шевченка). І справді, спочатку – 19.III. на „Юзефа” – влаштував концерт у честь Пілсудського, а щойно потім Шевченківський.

Шевченківський концерт І. Бабій довго не дозволяв розпочинати, хоч у залі були 2 українські єпископи, бо спізнився... польський куратор, запрошений дир. Бабієм. Коли ж куратор прийшов, у дверях його привітав дир. Бабій, дякуючи йому за... польську культуру, яку несуть поляки українцям. Потім він посадив куратора поміж двох українських єпископів і виголосив другу привітальну промову з вірнопідданчими висловами для Польщі.

Той самий українець, дир. І. Бабій, викинув із ґімназії учня за те, що той пішов до церкви на панахиду по бл. п. Басарабовій”.

А рік пізніше „Розбудова Нації” знову інформувала:

„В українській ґімназії, філії у Львові, знаний уже з кількох ганебних вчинків дир. Бабій, має за собою новий „подвиг”: коли в час поранку (раннього святкування) в честь Пілсудського у тій ґімназії хтось обкидав портрет Пілсудського гнилими яйцями, педагогічна рада разом з дир. Бабієм вирішила розв'язати цілу 8-му клясу, як найбільше підозрілу в цьому „замаху”. Але навіть польська кураторія не погодилася з таким рішенням ревних українських педагогів і тільки наказала перевести слідство для виявлення виновника. Та дир. Бабій, не зважаючи на ревне слідство, не знайшов виновника, а щоб рятувати „гонор” ґімназії, знайшов жертвенного козла в особі цілком у тій справі невинного учня, якого викинув з ґімназії. Що так було, про це пізніше проговорився сам дир. Бабій. Та все ж таки це не перешкоджало, що дир. Бабій постарався, що того ученика не хотіли ніде прийняти, навіть до Малої Семінарії[225], мовляв, він неетично поводився, є безбожником, хоч катехит видав про нього добру опінію”.[226]

За таку поведінку дир. Бабія один із бойовиків ОУН набив по обличчі, а пізніше, коли Бабій уперто продовжував свої „подвиги”, інший бойовик вибив його в будинку ґімназії палицею.

Але й ці дві перестороги не спам'ятали Бабія. Він далі вів свою шкідницьку роботу, чимраз більш ангажуючись у співпрацю з польською поліцією. Вже після згаданих двох випадків його побиття, він закликав до своєї канцелярії поодинцем, в таємниці одного перед одним, кількох українських ґімназистів і намовляв їх, щоб вони стежили за всіма своїми товаришами й через нього доносили поліції про все, що роблять українські ґімназисти. При тому він насміхався, що ОУН хоче його вбити, але він не боїться, бо має револьвер.

Вбито Бабія 25 липня 1934 року, о годині 7.15 ранком, коли він ішов вулицею Личаківською у Львові. Атентатник віддав до нього два постріли; один із них схибив, а другий поцілив Бабія у висок і він негайно помер. Як виявилося тоді, Бабія охороняли два таємні аґенти польської поліції, які кинулися за атентатником, щоб його спіймати. Бачачи безвихідність утечі, атентатник вирішив убити себе пострілом в уста. Але він тільки важко поранив себе і його відставлено до тюремного шпиталя. При пораненому знайдено особистий документ на прізвище Павло Савчук, і тому преса поінформувала, що так називається виконавець атентату на Бабія.

Прийшовши до свідомости, атентатник признався, що він убив Бабія з наказу ОУН та що насправді він називається Михайло Цар, родом з Поздимира. 17 серпня 1934 року М. Цар від рани помер.

Слідство і судовий процес виявили, що наказ виконати смертний присуд Революційного Трибуналу на дир. Бабія дав Крайовий провідник ОУН Степан Бандера, але вирок виконано щойно кілька тижнів після арештування Бандери у зв'язку з убивством мін. Пєрацького. Атентат організував Роман Мигаль з наказу організаційного референта КЕ ОУН Івана Малюци. Наказ передав Осип Мащак, що йому Малюца підпорядкував Мигаля. День перед атентатом Мигаль показав бойовикові Цареві дир. Бабія.

На початку липня 1934 року атентат на Бабія організував, разом із Королишином, бойовик Євген Качмарський, але замаху тоді не виконано, бо майже в останню хвилину Качмарський спостеріг, що Королишина обсервують поліційні аґенти, які берегли Бабія.

У „Бюлетені КЕ ОУНнаЗУЗ” чч. 6-7 за квітень-липень 1934 р. було опубліковано заяву, що дир. Бабія вбив бойовик ОУН з наказу та подано причину смертної кари.

Відповідаючи на напади української опортуністичної преси, яка робила з дир. Бабія невинну жертву терору ОУН, Провід ОУН ставив запит: чим же дир. Бабій кращий за Романа Барановського? Чи тим, що Барановський видавав у руки поліції провідних членів ОУН, а Бабій тільки підозрілих у приналежності до ОУН гімназійних учнів? Далі, коли Барановський тільки сам був донощиком, то Бабій намагався вирощувати з української гімназійної молоді цілий загін поліційних співпрацівників. У зв'язку з викриттям шкідницької ролі Барановського, українські політики робили закиди Організації, чому вона, як бойова формація, завчасу не викрила його і не ліквідувала, коли ж ОУН виявила і покарала іншого донощика – Бабія, то ті самі опортуністичні політики почали виступати в його обороні, захищаючи „невинну жертву перед терором ОУН”.

Безперечно, боротьба з провокацією і донощицтвом – це найболючіша справа кожної революційної організації, бо при цьому доводиться карати смертю не ворога-наїзника, а таки свого земляка. Але це – неминуча конечність, на яку звертав увагу ще стародавній байкар, кажучи, що жадна сокира не вирубає лісу без топорища, а тому й завданням лісу є не допустити, щоб котресь із його дерев дало свою галузь на топорище до сокири. Донощики і провокатори завжди були грізнішими для революційної боротьби, ніж явний ворог, тому кожна революційна організація мусить поборювати донощицтво і зраду найрішучішими засобами.

СТАНОВИЩЕ НА ЗУЗ ТА ОУН В ОЦІНЦІ ОБ'ЄКТИВНОГО ПОЛЯКА

Для українця, який з власного досвіду знає відносини на західньо-українських землях під польською окупацією, вислів „об'єктивна польська оцінка української справи та ОУН” звучить парадоксально. Бо тогочасна польська преса, очолена непересічне шовіністичним і україножерним краківським щоденником „Ілюстровани Курієр Цодзєнни” (загально відомий тоді під скороченням „ІКЦ”), у відношенні до українців, а вже зокрема до ОУН, завжди висловлювала такі крайньо ворожі і такі тенденційні погляди, що про якусь об'єктивність з їхнього боку годі було мовити.

Одначе, якщо об'єктивні голоси польської преси про становище українців під польською окупацією та про ОУН справді були „білими круками”, то все ж таки, треба ствердити, вони деколи траплялися. Для всебічного висвітлення ОУН і її боротьби такі голоси ворога заслуговують на особливу увагу і тому ми зацитуємо їх на цьому місці.

Під цим оглядом гідною уваги є насамперед стаття п. з. „П'ять хвилин перед дванадцятою”, надрукована в часописі „Бунт Млодих” з 20 грудня 1933 року.

На початку цієї статті автор стверджує, що останньо відносини між поляками й українцями погіршилися і що нині в цьому відношенні вже немає політики, а є тільки, з одного боку, польська поліція, а з другого – Організація Українських Націоналістів. Далі він пише дослівно:

„Звалювання вини на українців чи на чужі сили носить тавро песимізму не тільки з уваги на очевидну штучність такого вияснювання подій, але також з уваги на наші політичні здібності. Ствердження факту, що ми досі не зуміли розв'язати української проблеми і то в той час, коли становище за Збручем нам цю розв'язку дуже полегшує, – компромітує не українців, а тільки нас. Це доводить, що ми не вміємо дати собі ради з важливими проблемами національних меншостей. Ми не вміємо впливати на українське населення, не вміємо защепити йому політичного реалізму та звільнити його з чужих[227] впливів. Це є найкращим доказом, що наша політика є банкрутом.

„Лише наша політика, лише ми, як державний нарід, несемо відповідальність за це. Тільки в наших переможних і правлячих руках лежить ініціятива: ми не вміємо віднайти якоїсь прямої лінії, не можемо знайти якоїсь спільної підстави, що лучила б нашу державу з її народами. Ось низка окремих фраґментів: насамперед спроби асиміляції, побудовані на половинчастості і через це вже заздалегідь засуджені на невдачу. Ми зліквідували українські катедри у львівському університеті і цим дали причину для постання українського таємного університету. Ми вхопилися за колонізацію, хоч мали досвід у Познаньщині, щоб уже по кількох роках побачити, що групи колоністів без дальшої державної підтримки втікають назад, або українізуються. Ми заборонили українські написи на станціях, на квитках, на роздоріжжях, хоч підручник політики навчає, що це викликає тільки подражнення і хвилювання місцевого населення, й більш нічого. Ми зутраквізували[228] більшість українських шкіл, не зважаючи на протести населення, яке бачило в цьому наступ на свої права. Воно ніяк не хотіло змінити своєї думки й зрозуміти, що цим ми хочемо тільки зарезервувати йому місце в польській культурі.[229] Ми забували, що в такій атмосфері виклади польською мовою не можуть довести до наближення, а навпаки, ще більше викликатимуть тертя. А потім – ми шукали інколи й порозуміння. Та для цієї мети ми вишукували серед українців морально найслабші та найменш відповідальні одиниці й впихали їх до сейму. Такі одиниці надавалися хіба тільки на те, щоб убити всякий добрий почин. Така тактика була найлегшою, але наслідки її були найтрагічніші. Цього роду „співпраця” на роки припізнила справжню розв'язку важливої справи ...

„Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою за всі українські леґальні партії докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює з страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції... Ми звинувачуємо українські леґальні партії, що вони дозволили розвинутися нелеґальній акції. Ми звинувачуємо українських політиків, що вони дозволили молоді вирвати собі ініціятиву з рук і що вони не защепили українському населенню змислу реалізму. Але ж тут ми мусимо спитати самих себе: а що зробили ми, щоб вони мали підстави для защіплювання населенню змислу реалізму? Які арґументи вони можуть протиставити революційним кличам? Чим ми облегшили їм їхнє важке становище? Сьогодні ці політики самі стверджують, що це польська політика привела їх до упадку. Вони самі стверджують, що впливи Української Парляментарної Репрезентації не зросли тому, що в польському сеймі послідовно стосовано засаду – відкидати все, що пропонують, чи чого вимагають, українці, однаково, чи це справедливо, чи ні. Вони вказують, що українська молодь не має доступу до державної служби, що їхні економічні й культурні інституції не мають жадної підтримки від держави. Тому недавно „Діло” почувалося до обов'язку заявити, що „українське населення не має змоги зліквідувати революційні акції, бо причини, які цю акцію викликають, лежать поза ним. Ключ до розв'язки проблеми є не в українських, а в польських руках”.

„Під цю пору немає найменших знаків на те, що ті домагання знайдуть яке-небудь зрозуміння. Немає теж найменшої надії на речеву оцінку справи чи на хоча б малесеньку ревізію дотеперішніх методів. У польській пресі, яка стоїть близько правлячих кіл, чуються подібні нотки до тих, що попереджували пацифікацію 1930 року. Передбачується „катеґоричні масові засоби, що будуть вжиті твердо й рішуче”. Без сумніву, пацифікація є політичним струментом; але – що далі? Як довго ще здавалося, що час працює для нас, то відкладання української справи могло мати ще якийсь глузд. Та сьогодні вже цілком ясно, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі[230], а навіть на Волині може вичислити ряд сіл, що ще недавно були цілком пасивні, а сьогодні вони прагнуть боротьби, зреволюціонізовані протидержавною акцією. А це значить, що противник зріс на силі, а польська держава втратила.

„Українське питання мусить бути розв'язане. Коли дотеперішні методи не вдалися, то треба шукати нових. Якщо ми визнаємо вагу цієї проблеми, та визнаємо помилковість дотеперішнього підходу в розв'язуванні цієї проблеми, то мусимо мати відвагу відверто це визнати й зробити з цього відповідні висновки, щоб колись історія не сказала нам: „запізно!” – так, як сказала в листопаді 1918 року Австро-угорській монархії”.

РОЗДІЛ 6

ВБИВСТВО ПОЛЬСЬКОГО МІНІСТРА ГЕН. Б. ПЄРАЦЬКОГО

15 червня 1934 року надзвичайні видання польських газет подали коротке повідомлення про те, що в обідню пору того дня на вулиці Варшави застрілено польського міністра внутрішніх справ. Услід за цим повідомленням згадані газети надрукували й докладний опис атен-тату.

15 червня 1934 року, о годині 3.40, міністер Пєрацький, після закінчення свого урядування, приїхав автом на обід до льокалю „Товариського Клюбу” при вулиці Фоксаль число 3. Дверник клюбу, побачивши крізь вікно, що міністер висів з авта і ввійшов у сіни, вийшов йому назустріч і відчинив двері до їдальні. Та в ту хвилину він завважив, що ззаду до Пєрацького підбіг якийсь молодий мужчина і вистрілив до нього кілька разів із револьвера. Поцілений кулями, Пєрацький упав до їдальні, обличчям до землі. Переляканий дверник заалярмував присутніх у залі криком „міністра Пєрацького вбито!”, а тоді вибіг на подвір'я й крізь огорожу побачив мужчину, який убив Пєрацького. Мужчина ішов спокійно вулицею, посвистуючи, з пачкою під пахвою. Дверник крикнув: „То він!” – і на цей крик атентатник кинувся тікати, а гурма обслуги „Клюбу” та присутніх у клюбі державних достойників кинулася в погоню за ним.

Коло будинку японського консуляту таємничого втікача пробував затримати сторож того будинку, але атентатник вистрілив до нього і сторож, хоч не поранений, упав зі страху, а антентатник побіг далі, згубивши лише капелюх і пачку, що її тримав під пахвою. На розі вулиці Коперника стояв стійковий поліціянт, але він був заскочений подією і втікач без перешкоди пробіг біля нього. Зате з протилежного боку вулиці побачив утікача і погоню за ним інший поліціянт. Він вистрілив до втікача кілька разів, але не поцілив, а втікач зупинився, відповів пострілами з свого револьвера й поранив поліціянта, у висліді чого той залишив утікача в спокої. Втікача пробував спіймати ще один перехожий, що надійшов із протилежного боку й бачив погоню, але коли атентатник спрямував на нього револьвер, він злякався й дав утікачеві вільну дорогу.

Тим часом у погоню пустився також автом шофер убитого міністра Під охороною авта став наближатися до втікача один поліціянт. Запримітивши це, втікач завернув у бічну вуличку і вбіг до одного з будинків. Погоня оточила дім і поліція почала перешукувати його, розпитуючи за мужчиною в зеленому плащі. Під час того ніхто не звернув уваги на молодого мужчину, який без плаща вийшов із сусідньої брами і хвилинку, разом із юрбою інших глядачів, приглядався розшукам поліції, а тоді спокійно перейшов вулицю й цілком не поспішаючи, звернув у бічну вулицю та зник глядачам з очей. Його завважило двоє з юрби: сторожиха будинку та брат одного з поліціянтів, але цілком спокійна поведінка того мужчини не викликала в них найменшого підозріння проти нього й тому вони не звернули уваги на нього жадному з поліціянтів. Щойно коли поліціянти ввійшли на найвищий поверх будинку і тут у куті коридору знайшли зелений плащ, а далі ствердили, що з будинку можна вийти теж сусідньою брамою, вони додумалися, що той мужчина без шапки і без плаща, що вийшов був із сусідньої брами, – це й був атентатник. Але вже було запізно, бо за ним пропав усякий слід. Дальші розшуки не дали жадного висліду. Ще лише стверджено, що в загубленому атентатником пакуночку була бомба, яка не вибухла.

А міністер Пєрацький, перевезений до шпиталю, помер після двох годин, не відзискавши свідомости.

Поліційне слідство

Польська поліція повела енерґійне слідство, масово арештовуючи всіх підозрілих. Тому, що в кишені плаща, що його під час утечі залишив атентатник, знайдено синьо-жовту стяжечку, виникло підозріння, що атентат виконала ОУН. Одначе поліція зразу повела слідство і проти українців і проти однієї з польських партій, тому, що коротко перед убивством Пєрацького провідник тієї опозиційної до уряду партії, Мостдорф, телефонував і домагався авдієнції в Пєрацького, а отримавши відповідь, що може прийти наступного дня, відповів: „Це буде запізно”. Одначе, в найближчому, після вбивства Пєрацького, числі „Бюлетеня КЕ ОУН” (ч. 4., 1934) появилося офіційне повідомлення ОУН:

„Бойовик УВО виконав дня 15 червня 1934 року у Варшаві замах на одного з катів українського народу. Бойовик УВО вбив міністра внутрішніх справ польського окупаційного уряду на Західноукраїнських Землях, Броніслава Пєрацького”.

Ця офіційна заява ОУН, що вбивство Пєрацького є вчинком її бойовика, впевнила польську поліцію, в тому, що безпідставним є підозрівати в убивстві котрусь із польських опозиційних партій.

Лябораторія ОУН в Кракові

Одначе, найважливішою вказівкою для поліції, де треба шукати організаторів і виконавців атентату, була згублена атентатником бомба, яка не вибухла. 14 червня 1934 року, за один день перед замахом на Пєрацького, польська поліція в Кракові впала на слід кольпортажної станиці ОУН і заарештувала двох українських студентів: Миколу Климишина, студента філософії в краківському університеті, та Ярослава Карпинця, студента хемії в тому ж університеті. Микола Климишин керував працею кольпортажної станиці ОУН, завданням якої було перепачковувати підпільну літературу ОУН з Чехо-Словаччини до Польщі й відсилати її на українські землі. При цьому поліція ствердила, що Климишин утримував з Карпинцем організаційні контакти.

У дальшому поліція арештувала теж Степана Бандеру (14 червня 1934 року, в Академічному Домі у Львові) і Богдана Підгайного, ще приїжджали зі Львова і тут зустрічалися з Климишином. Під час ревізії в помешканні Карпинця виявлено хемічну лябораторію, в якій знайдено між іншим відрізок бляхи, що був частиною тієї, з якої була зроблена бомба, покинена при втечі вбивником Пєрацького. Отже, не було сумніву, що атентат є справді виконаний членами ОУН і що якесь відношення до нього мають заарештовані Карпинець, Климишин, Бандера і Підгайний.

Але всі чотири арештовані, хоч і піддані жорстоким поліційним допитам, ні до чого не призналися й рішуче заперечили, що вони мали щось спільне не тільки з убивством Пєрацького, а навіть з ОУН.

На слідах „Ольшанського”

Поліційне слідство виявило, що в день атентату зник з Варшави якийсь молодий мужчина, який три дні тому приїхав був до столиці Польщі і тут замешкав під прізвищем „Володимир Ольшанський”. Його опис повністю згоджувався з описом атентатника: це був молодий, вище середнього росту, правильної будови тіла, виспортований, із правильними рисами обличчя темний бльондин, з буйною, назад зачесаною чуприною. Цей „Ольшанський” вийшов вранці 15 червня з свого помешкання, залишаючи в ньому валізочку з білизною, і більше не повернувся. Він був одягнений в зелений плащ.

Поліційні розшуки ствердили, що на західніх українських землях живуть два Ольшанські Володимири, один із них навіть підозрілий, як член ОУН, але жодний з них в дотичний час не виїжджав з свого місця замешкання й не мав документів, виданих львівським старостою. Той же Володимир Ольшанський, що у Варшаві зголосив своє прибуття у відповідному уряді, мав особисту виказку, видану львівським старостою. Виходило, що виказка була зфальшована й прізвище „Володимир Ольшанський” вигадав сам атентатник. Одначе, хто це був той таємничий „Ольшанський” і де він дівся після вбивства Пєрацького, поліція не могла виявити.

Арештування „Євгена Скиби” – М. Лебедя

Кілька днів після атентату на Пєрацького поліційний аґент, висланий до Данціґу для стеження, чи не з'явиться там атентатник на міністра, завважив, що до провідного члена ОУН на данціґському терені, Андрія Федини, приїхав з Польщі якийсь молодий українець. У Данціґу він зустрівся із знайомою дівчиною, яка разом із Фединою відпровадила його до корабля. Той молодий українець відплив до Німеччини, а Федина і приятелька того, що відплив, повернулися до Данціґу. Повідомлена аґентом польська влада телеграфічнo попросила німецькі урядові чинники арештувати дотичного пасажира корабля, якщо він тільки прибуде до німецької пристані Свінемінде, і передати його польській поліції.

Німецьке ґестапо задовольнило бажання польського уряду. Підозрілого пасажира, що виказався пашпортом на прізвище „Євген Скиба, українець”, заарештовано, й хоч він заявив німецькому консулеві, що є політичним утікачем, якого з політичних мотивів переслідує польська поліція, – його закуто і негайно відставлено літаком до Польщі й передано польській поліції. В ході дальшого слідства швидко арештовано й приятельку „Скиби” та стверджено, що обоє вони кілька тижнів до вбивства Пєрацького жили у Варшаві: він під прізвищем „Сваричевскі”, а вона „Квєціньска”. В день атентату вони раптом виїхали з Варшави.

Одначе арештовані „Скиба” і його знайома відмовилися від зізнань і лише тоді, коли розшуки на підставі їхніх фотографій виявили, що „Скиба”-”Сваричевскі” – це Микола Лебедь, а „Квєціньска”, його наречена, є Дарія Гнатківська, – тоді вони призналися до своєї тотожности, але рішуче заперечили якийнебудь свій зв'язок з атентатником чи з ОУН. Лебедь вияснював, що він, вже давніше ховаючись перед поліцією, утік за кордон, а тепер приїхав був до Польщі, щоб побачитися з своєю нареченою і знову повертався за кордон. Виїхав він з Варшави саме в день убивства Пєрацького тому, що сподівався масових арештувань у зв'язку з замахом, про який він довідався з газет.