sci_history Володимир Сідак НАЦІОНАЛЬНІ СПЕЦСЛУЖБИ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр.

Дослідження присвячене діяльності спеціальних органів безпеки українських національних державних формацій 1917-1921 років: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, ЗУНР та Державного Центру УНР в еміграції. Залучення великого масиву документальних друкованих джерел, мемуаристики та раніше не відомих архівних матеріалів дало авторові змогу досягти максимальної об'єктивності при висвітленні складних історичних подій доби Української революції, виважено оцінити здобутки й помилки тогочасних національних спецслужб у боротьбі за державність України.

uk uk
Tempus http://tempus1.livejournal.com/ FictionBook Editor 2.4 28 October 2010 http://exlibris.org.ua/sidak/index.html 74DFD00A-10C4-4141-9F75-677200C3B742 1.0 Володимир Сідак. НАЦІОНАЛЬНІ СПЕЦСЛУЖБИ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр. Видавничий дім "Альтернативи" Київ 1998 966-02-0222-9

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

У 90-і роки кількість істориків, які звернулися до проблематики національно-визвольного руху в Україні 1917-1921 рр., стала вимірюватися сотнями. Масовий інтерес наукової громадськості до цих проблем цілком відповідав суспільним потребам. Адже історичний досвід національного державотворення початку XX ст. був практично забороненою темою в радянські часи. Тепер же він підлягав вивченню і осмисленню, щоб можна було винести уроки для сьогодення. Сучасна національна державність будується на радянському фундаменті, але з максимальним використанням демократичних традицій УНР і ЗУНР.

Масовий інтерес істориків до проблем 1917-1921 рр. призвів до дублювання найбільш популярних тем. З'явилося багато публікацій, які практично повторюють одна одну. Проте залишається важлива сфера, в якій практично відсутня конкуренція, – діяльність спецслужб. Безперечне лідерство в цій царині з 1994 року належить В.С.Сідаку. В руках у читача – останнє його дослідження, яке має підсумковий характер і охоплює всі аспекти досить специфічної теми. Автор зупиняється на зародженні органів державної безпеки в УНР періоду Центральної Ради, вивчає структуру та основні напрями діяльності спецслужб Української Держави Павла Скоропадського, детально аналізує роботу органів безпеки Директорії і специфіку функціонування розвідки та контррозвідки ЗУНР. Окремий розділ монографії присвячено особливостям діяльності спецслужб Державного центру УНР в екзилі.

Навіть побіжне ознайомлення із змістом монографії дає відповідь на причини відсутності конкуренції різних авторів у цій темі. Крім грунтовної загальноісторичної підготовки, її розробка потребує спеціальних знань, якими історики не володіють. Проте це завдання виявилося під силу В.С.Сідаку – кадровому військовому, генералу, організатору і ректору Академії Служби безпеки України, з-під пера котрого вийшло близько двох десятків публікацій з проблеми. Багато років він працював у тісному контакті з науковцями Інституту історії України, де вийшло друком кілька його брошур і грунтовна стаття в "Українському історичному журналі", пов'язані з проблематикою відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Отже, монографія є підсумком великої аналітичної роботи над першоджерелами, яких раніше не торкалася рука дослідника.

Монографія В.С.Сідака грунтується переважно на документах - використовуються матеріали близько трьох десятків архівних фондів, які вперше відкрилися тільки після 1991 р. Окремі з них, скажімо, Архіву Служби безпеки України, й досі мало доступні для істориків. Поряд з архівними використані деякі друковані матеріали, здебільшого відомчого характеру.

Автор прагнув опрацювати всю можливу інформацію перед тим, як написати цю книгу, і, можна стверджувати, досяг мети. Звичайно, в його дослідженні залишилися певні лакуни, але знайти суттєві додаткові джерела вже навряд чи вдасться. Не треба забувати, що українські держави, архіви яких досліджуються у книзі, швидко загинули. Разом з ними загинула або була спеціально знищена основна частина письмових матеріалів, які відбивали діяльність спецслужб.

У монографії досліджуються ключові питання діяльності органів безпеки – особливості державної політики в цій галузі, правове регулювання, форми, методи та "механізми" їх роботи, кадровий склад. Найбільш важливим висновком, який випливає з усього змісту книги, є те, що національні спецслужби були і діяли на всіх напрямках. Це означає, що попри короткий період існування УНР, Українська Держава гетьмана П.Скоропадського і ЗУНР виявилися спроможними в умовах воєнної або напіввоєнної обстановки завзято вести боротьбу з розвідками і контррозвідками інших держав.

Переконаний, що книга В.С.Сідака викличе інтерес у широких читацьких колах.

Заступник директора Інституту історії України Національної академії наук

професор С.Кульчицький

Генерал-лейтенант Сідак Володимир Степанович - доктор історичних наук, кандидат юридичних наук, професор. Закінчив філологічний факультет Рівнен­ського державного педiнституту. З 1970 р. на службі в органах державної безпеки. Пройшов шлях від молодшого оперативного працівника до заступника начальника управління. З 1988 року очолює спеціальні вищі заклади освіти; організатор і перший ректор Національної академії Служби безпеки України. Є автором понад 60 наукових праць, з яких близько 20 присвячені історії спеціальних служб України.

ПЕРЕДМОВА

"...Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукних; бо це є теж дар Божий - талант, який можна розвивати і довершати, але ні в якім разі не можна його вкоренити в чоловіка, який не народився з цим талантом; не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом або скульптором.

Отже, коли хто не почуває в собі того святого вогню, про який зазначено вище, то будь він з найвищою освітою і значним службовим стажем, він не може бути корисним для розвідочно-розшукної організації і йому не місце в рядах тієї сім'ї, яка ідейно і безоглядно віддана любимій праці своїй".

Начальник Інформбюро Генштабу Армії УНР полковник М.Красовський

Розвідка та контррозвідка... Серед різновидів людської діяльності немає інших, які б так завзято увінчувались ореолом таємничості. Остання зумовлена як об'єктивно-поважними, так і штучно-суб'єктивними причинами і за своїми соціальними наслідками часто була шкідливою, бо ставала, як правило, в кращому випадку предметом політичних спекуляцій, а в гіршому - зловживань владою та злочинів. Ось чому перше завдання кожного наукового дослідження діяльності спецслужб - розвіяти туман надмірної таємничості, сказати правду про роботу бійців таємного фронту, зробити її надбанням науковців та широкого кола читачів.

Інтерес до цієї проблеми ще більше зростає, коли мова заходить про історію національних спецслужб України, адже в літописі українського народу ця сторінка завжди була білою плямою. Білою, тому що для ідеологізованих, недемократичних систем це було дуже вигідно. Бо народ, що не знає своєї власної історії, стає іграшкою в руках політичних авантюристів, безпорадною чередою, яка, не вміючи боронити себе, приречено йде туди, куди жене її батіг пастуха. Заповнити цю білу пляму - відповідальне завдання науковця-історика. Головна мета монографії - довести, що український народ не лише творець шедеврів матеріальної та духовної культури, а що цей народ наполегливо й цілеспрямовано виборював свою незалежність, мужньо її відстоював, у тому числі й особливими, спеціальними засобами.

Об'єктом дослідження і є система спеціальних служб української національної державності 1917-1920 рр. та Державного Центру УНР в екзилі у 1921 р., різноманітні аспекти їх професійної діяльності в Україні та за її межами. На основі аналізу першоджерел та наукової літератури простежується процес їх становлення, розкриваються особливості функціонування як окремої важливої складової української державності. Мета автора - з'ясувати організаційний устрій, функції, форми, методи і напрямки діяльності спеціальних служб України періоду Центральної Ради, Української Держави Гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР, Західно-Української Народної Республіки, Державного Центру УНР в екзилі як специфічних державних інституцій.

У зв'язку з цим у праці здійснюється спроба спростувати думку, яка поширюється нерідко деякими політичними силами, про якусь "природжену анархічність" української нації, розвіяти міф про "бездержавність" українського народу, показати, що він був суб'єктом своєї державності в історії і спроможний не лише створювати основні гілки влади, а й формувати свої спецслужби та забезпечувати їх ефективне функціонування. Це вкрай важливо сьогодні, коли створюється правова демократична Українська держава.

З відомих причин всебічні спеціальні дослідження історії національних спецслужб у вітчизняній та зарубіжній літературі відсутні. І хоча останнім часом у пресі інколи з'являються деякі документи й мемуари - часто цікаві й навіть сенсаційні, - цим публікаціям бракує одного - науковості. А ті нечисленні дослідницькі праці, що вийшли раніше, торкаються лише окремих аспектів проблеми. Ця книга є спробою комплексного висвітлення процесу становлення й оперативної діяльності спеціальних служб України у 1917-1921 рр. на основі введення до наукового обігу великого масиву раніше не відомих архівних матеріалів, синтезу мемуаристики, тогочасної преси й наявної наукової літератури. При цьому деякі аспекти проблеми вперше відокремлюються як самостійні.

Не можна обійти увагою і таке важливе прикладне спрямування дослідження, як використання досвіду державотворення в Україні. Адже розвідка та контррозвідка, інші спеціальні служби, що покликані вирішувати проблеми зовнішньої і внутрішньої безпеки країни, - невід'ємні атрибути будь-якої державної формації. Цілком закономірно, що відновлення державного суверенітету України 24 серпня 1991 року започаткувало процес розбудови її власних спеціальних служб. Але вони створюються не на порожньому місці. Тут важливо творчо використати історичний досвід будівництва вітчизняних спецслужб періоду боротьби за українську державність у 1917-1921 рр. Вивчення досвіду створення і функціонування національних спецслужб зазначеного періоду за цілим рядом аспектів буде корисним сьогодні при подальшому вдосконаленні, підвищенні ефективності системи державної безпеки, яка адекватно відповідала би пріоритетним напрямам загальнополітичного курсу країни, її конституційним підвалинам, оперативній обстановці в Україні та ситуації навколо неї, науковим вимогам щодо структур державного управління як таких.

Наукове студіювання даної проблеми має й суто теоретичне значення, бо, по-перше, надає додаткову можливість для розуміння певних суттєвих моментів історії державотворення в Україні, її військової історії, суспільно-політичної думки, міжнародних зв'язків України у період, що розглядається. По-друге, висвітлення порушеної проблеми, як сподівається автор, сприятиме формуванню сучасної концепції державної безпеки України. Та й взагалі, слід зазначити, що для конструктивної праці, спрямованої на подальший розвиток органів державної безпеки сучасної України, важливим є використання солідної науково-теоретичної бази, у тому числі досліджень, що розкривають їхню історію.

Автор ставить за мету розвіяти і ще один живучий міф про те, що діяльність спецслужб не підвладна начебто науковому аналізу, не піддається раціональному дослідженню. Оскільки робота розвідника та контррозвідника - це не наука, а мистецтво і навіть просто ремесло. Тут, мовляв, немає закономірностей, системи. Все визначається лише суб'єктивними пристрастями, здібностями, майстерністю... Жодних узагальнень бути не може. Що на це можна відповісти? В таких міркуваннях спостерігається поверхове знання суті справи. Діяльність співробітника спецслужби, точніше, оперативна практика - це справді мистецтво, подекуди дуже високе й досконале. Як у всякому мистецтві, тут присутня значна частка суб'єктивного, і шаблони та стереотипи не повинні мати місце. Тим більше, що діють "бійці таємного фронту" в несхожих, неповторних і нестандартних ситуаціях. Але це зовсім не означає, що їхню діяльність не можна аналізувати. Як відомо, між мистецтвом та наукою прірви не існує, вони - не антиподи. І узагальнення притаманне не лише науці, а й мистецтву, де зветься типізацією. Мистецтво та наука - споріднені форми суспільної свідомості, особливо, коли йдеться, з одного боку, про оперативне мистецтво, а з іншого - про історичну науку. Як оперативне мистецтво, так і історія є сплавом об'єктивного й суб'єктивного, зовнішнього й внутрішнього, необхідного та випадкового.

Крім того, оперативна практика, як і діяльність спецслужб у цілому, підвладна науковому аналізу в тому випадку, коли цей аналіз вільний від ідеологічних пристрастей. Мова даної праці - це мова наукових, суто об'єктивних фактів. Проте автор - не сторонній, байдужий їх реєстратор. Адже діяльність спецслужб здійснювалась не у вакуумі. Вона була завжди пов'язана з політикою. Тому об'єктом дослідження є хронологічний відрізок, який за масштабами та гостротою політичної боротьби не має аналогів в історії. Це період з весни 1917 р. (створення Центральної Ради й виникнення передумов для формування вітчизняних спеціальних служб) і до листопада 1921 р. (припинення відкритої збройної боротьби з боку Державного Центру УНР в екзилі), тобто, історичний період, коли відбувалося становлення Української держави та тривала збройна боротьба за її суверенітет.

Ось чому при аналізі тогочасної обстановки в Україні особливу увагу автор приділяє її воєнним і політичним аспектам. Одне з головних завдань дослідження, вирішенням якого воно започатковується, - дати характеристику воєнно-політичної та оперативної обстановки в Україні й ситуації навколо неї напередодні та в період національно-демократичної революції 1917-1921 рр., чинники яких значною мірою визначали особливості створення і безпосередньої діяльності спецслужб України. Автор намагається проаналізувати детермінаційний вплив комплексу внутрішньополітичних і міжнародних обставин на формування спеціальних служб України. Не менш важливим є також показ особливостей державної політики щодо правової регламентації будівництва й діяльності органів безпеки.

При підготовці монографії автор спирався на структурно-системний метод аналізу, особливо там, де мова йшла про організацію, форми й методи діяльності спецслужб. Застосування цього методу дозволило вирішити ряд завдань, зокрема: висвітлити організаційний устрій, функції та головні напрямки роботи спеціальних служб України: загальнодержавної розвідки та контррозвідки, військової розвідки й контррозвідки, інших органів безпеки, спеціальних підрозділів повстансько-підпільних рухів часів Української революції 1917-1921 рр.; проаналізувати генезис форм і методів роботи спеціальних служб; дати характеристику кадровому складу цих спецслужб у соціальному, політичному й професійному аспектах; виявити провідні закономірності становлення спеціальних служб за умов формування української національної державності, дослідити нормативно-правову базу їх діяльності.

Але там, де йдеться про зміст діяльності органів безпеки, системно-структурний аналіз виконує допоміжну роль, бо має певні межі свого застосування. Ось чому на озброєння при підготовці та написанні праці береться ціла низка діалектико-методологічних засобів. Це насамперед єдність історичного та логічного. Адже історія пишеться не тільки для історії, а й для сьогодення, бо вона - це не лише минуле. Точніше, це не стільки минуле, скільки людська діяльність, яка має свої закономірності, одна із яких - спадкоємність минулого, сьогодення й майбутнього. Ось чому в роботі використовуються ретроспективний, порівняльно-історичний методи та метод історичної аналогії. Автор ставить за мету довести в дослідженні, що в логічне, тобто сьогодення діяльності спецслужб, треба взяти історичне, але виправлене, звільнене від усякої лузги, від випадковостей та помилок минулого. Через дослідження проводиться діалектична ідея наступності, яка вимагає брати з історії для сьогодення прогресивно-позитивне. Тому практичне значення теоретичного дослідження - відповісти на запитання: якими повинні бути сьогодні Служба безпеки, військова розвідка, інші спецслужби України, що вони мають запозичити з минулого, яку спадщину, яке надбання? Лише в цьому випадку об'єктивне, позбавлене кон'юнктурних ідеологічних нашарувань дослідження минулого спеціальних органів України дозволить запобігти повторенню певних негативних явищ, помилок, котрі можуть об'єктивно загрожувати вітчизняним органам безпеки у складних, нерідко суперечливих і напружених сучасних суспільно-політичних, економічних і міжнародних умовах періоду подальшої розбудови суверенної демократичної держави.

При дослідженні діяльності спецслужб бралась на озброєння діалектика загальнолюдського та національного. В ході наукового аналізу встановлено, що при всій різноманітності функцій, форм і методів роботи та унікальності ситуацій основним змістом цієї діяльності було служіння інтересам людини. І хоча в основі лежало загальнолюдське, в суворих умовах тогочасної дійсності цей чудовий принцип далеко не завжди реалізовувався в практичній діяльності. Спецслужби України зробили чималий внесок у розбудову державних інституцій. Їхня діяльність була спрямована не на агресивні акції, а на захист національної державності.

Запропоноване дослідження - суто наукове, але варто сказати і про його практично-виховне значення. Автор має надію, що положення і висновки праці можуть бути творчо використані при подальшому вдосконаленні структури, форм і методів роботи сучасних органів безпеки України, залучатися до написання спеціальних і узагальнюючих праць з історії вітчизняного державотворення, військового будівництва та міжнародних відносин. Фактичний матеріал монографії стане в пригоді й при підготовці лекційних курсів "Історія України", "Історія держави та права України", спеціальних курсів з історії спецслужб та інших силових структур України для курсантів і слухачів закладів освіти СБУ, МВС, Міноборони, студентів вищих юридичних навчальних закладів, а також для ознайомлення більш широкої аудиторії з маловідомими сторінками історії вітчизняного державотворення.

Слід, напевно, звернути увагу і на світоглядний аспект теми, її вагомість для професійного становлення й громадянського виховання майбутніх кадрів Служби безпеки України, військової розвідки, Міністерства внутрішніх справ, інших спеціальних і правоохоронних органів нашої держави. Тому одним із визначальних методологічних принципів дослідження є принцип патріотизму як конкретне втілення діалектики загальнолюдського й національного. А головною, наскрізною ідеєю, котра, власне, і давала натхнення авторові при написанні праці, є служіння Українській державі.

Перед тим, як розпочати безпосереднє розкриття теми, автор вважає за потрібне зробити ще кілька зауважень. У запропонованій праці окремо не розглядається проблема становлення головної спеціальної служби радянської України - Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК), яка вела активну розвідувально-підривну діяльність проти української національної державності. Причина та, що об'єкт даного дослідження інший. Але автор не поділяє виключно негативного, нігілістичного ставлення до вивчення історичного минулого і досвіду ВУНК, особливо її розвідки і контррозвідки, яке нерідко зустрічається у закордонній і сучасній вітчизняній науковій та науково-публіцистичній літературі. Очевидно, неупереджений, об'єктивний розгляд досвіду організації, форм і методів ("технології") діяльності цієї спецслужби за умови його критичної оцінки може становити певний професійний інтерес для співробітників сучасних українських органів безпеки. Тому дослідження процесу формування і роботи спецслужб радянської України варто віднести до окремої наукової проблеми.

Автор висловлює щиру подяку працівникам Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, центральних державних історичних архівів у Києві та Львові, Державного архіву СБУ, Інституту історії України Національної академії наук за допомогу в пошуках матеріалів для написання книги.

РОЗДІЛ I: Українські спецслужби як об'єкт наукового дослідження

§ 1.1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ

Перш ніж перейти до теми дослідження, варто, напевне, визначитися із терміном "національні спецслужби". Концепція (основи державної політики) національної безпеки України дає таке визначення системи національної безпеки: "...Це організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність в рамках законодавства України" [1]. Виходячи з цього національними спецслужбами України можна назвати державні органи спеціального призначення, які за допомогою оперативних сил та засобів забезпечують безпеку Української держави та захист її життєво важливих інтересів від внутрішніх та зовнішніх загроз.

Вживаючи термінологічне сполучення "стан наукової розробки" щодо проблеми історії національних спецслужб часів боротьби за державність України (1917-1921 рр.), слід насамперед зазначити, що воно дуже умовне, бо фактично проблема ця науковцями не розроблялася: з-під пера дослідників до 1991 р. не вийшло жодної узагальнюючої спеціальної праці з минулого органів безпеки нерадянських державних формацій.

В історіографії державного будівництва, військовій історії українських нерадянських державних формацій практично відсутня така гілка досліджень, як студіювання історії їх спеціальних служб. Певні моменти та окремі сюжети розпорошені по літературі, присвяченій історії державного будівництва, розбудові силових структур, історії війн цих форм державності.

При аналізі попереднього доробку у сфері історії національних спецслужб автор вбачав ознаки наукового підходу до проблеми лише за наявності у працях дослідників таких аспектів, як:

- характеристика й аналіз внутрішнього і зовнішнього становища країни (воєнно-політична ситуація, зовнішні загрози, антидержавницька діяльність опозиційних політичних сил, підривна робота іноземних спецслужб та зв'язаних з ними підпільних і повстанських формувань, наявність злочинних угруповань тощо);

- висвітлення нормативно-правової бази формування силових структур української державності, загальний курс країни в галузі оборонного будівництва та створення правоохоронних органів, ухвалення конкретних правових актів щодо цих структур, позиції певних партійно-політичних сил та окремих державних діячів стосовно силових органів тощо;

- характеристика окремих спеціальних органів та служб українських державних формацій (їх відомча належність, структура, штати, кадровий склад, місце і роль у загальних зусиллях щодо захисту державності України);

- аналіз конкретних форм і методів роботи спецслужб України, певних заходів у межах їх компетенції.

Слід враховувати, що ціла низка історичних, суспільно-політичних, ідейно-теоретичних та інших чинників, пов'язаних з трагічною долею української державності взагалі, зумовила надзвичайну строкатість, фрагментарність у висвітленні тих чи інших сторін діяльності українських спецслужб. Тим більше, що історіографія проблеми формувалася зусиллями двох протилежних таборів дослідницьких сил. Один з них, репрезентований творами істориків з української діаспори, мав чітко визначену орієнтацію на ідею незалежності України, нерідко відзначався плюралізмом думок, жвавим інтересом до історії її державних інституцій у 1917-1921 рр., і в тому числі - до минулого її силових відомств. Інша група дослідників, що працювала у специфічних умовах СРСР та радянської України, виступала з позицій апологетики радянського державотворення в Україні, а відтак - необ'єктивно, однобічно підходила до минулого інших форм української державності. Якщо дослідники цього табору і торкалися питань історії українських силових структур - противників радянської влади, то лише під кутом зору їх протистояння. Все це призводило до привнесення в характеристики національних спецслужб і масових антирадянських повстансько-підпільних рухів відвертої ідеологізації, до ігнорування історичної правди в інтересах соціального замовлення.

На думку автора, незважаючи на суттєві відмінності між згаданими групами історіографів, подальше наукове студіювання проблеми неможливе без урахування надбань кожної, без подолання притаманних їм ідеологічних нашарувань. Думається, творчо-критичний аналіз наукового доробку зазначених історіографічних течій стане однією з важливих умов поглиблення рівня дослідження питання, адже, як відомо, при зіставленні навіть діаметрально протилежних поглядів виграє істина.

Крім названих вище течій, була й історіографія, що висвітлювала діяльність розвідок і контррозвідок ряду держав на українських землях наприкінці 19 ст.-1917 р., тобто періоду, який передував Українській революції 1917-1921 рр. Вона складається з праць, присвячених діяльності спецслужб Російської, Австро-Угорської імперій та кайзерівської Німеччини часів підготовки і ходу першої світової війни. Й хоча серед цих праць немає жодної, яка б узагальнювала роботу згаданих спецслужб саме в Україні, їх автори при широкому висвітленні тем по інших країнах завжди приділяли увагу діяльності розвідок та контррозвідок і в Україні, яка перетворилася на один з головних театрів воєнних дій першої світової війни, а до того - була ареною запеклого протиборства майбутніх її учасників в ході "таємної війни".

Історіографія, що висвітлює діяльність спецслужб вищеназваних держав на українських землях з кінця 19 століття і до 1917 року, містить цікаві фактичні дані щодо створення ними агентурних позицій в Україні, вивчення її економічного потенціалу і політичних течій, організації таємної роботи в умовах України, практики проведення широкомасштабних пропагандистських акцій та схилення на свій бік її людності. Звичайно, після падіння царату перелічені фактори активно використовувались ними в розвідувально-підривній діяльності і проти молодої української державності [2].

Аналізуючи історіографію становлення спеціальних служб часів Української революції 1917-1921 рр., доцільно виділити три етапи її формування, пов'язаних з історичною долею України та українців в межах Батьківщини та поза ними.

Перший етап, зародження та становлення історіографії, що охоплює початок 20-х - 40-х років, характеризується формуванням кола проблем та їх активною розробкою науковцями переважно еміграції.

Другий етап, з 1940 до кінця 80-х рр., пов'язаний з подальшою розробкою проблеми й несе на собі відбиток протиборства двох вищезгаданих історіографічних течій.

Третій, сучасний, етап розпочався після проголошення суверенітету України 24 серпня 1991 р., що не тільки актуалізувало й підвищило практичну цінність досліджень проблеми в інтересах залучення історичного досвіду формування українських спецслужб до процесу їх сучасної фундації, але і надало реальну можливість поєднати зусилля вітчизняних учених і дослідників-емігрантів у єдину течію студіювання порушеного питання.

Перший етап історіографії проблеми настає після остаточної збройної поразки національної державності й формування української політичної та військово-політичної еміграції. У зв'язку з цим виокремлюються радянська та українська еміграційна історіографія. Як уже підкреслювалось, при вживанні терміна "історіографія проблеми" мається на увазі не наявність спеціалізованих наукових течій або шкіл з історії українських спецслужб (їх як таких не існувало взагалі), а сукупність праць, де висвітлюються певні моменти, котрі стосуються діяльності спецслужб України в період, що розглядається.

Необхідно дати характеристику українській радянській історіографії проблеми міжвоєнного періоду. Цілком зрозуміло, що внаслідок відомих ідейно-політичних причин в її межах не з'явилося спеціальних робіт, які б містили об'єктивний аналіз становлення розвідки й контррозвідки української державності. Втім, певний інтерес для дослідження порушеної проблеми вона становить.

У Союзі РСР та УРСР починають виходити друком праці з історії радянських органів державної безпеки періоду громадянської війни (ВНК і ВУНК) [3]. При всій тенденційності офіційних видань, котрі старанно обминали таку сумну сторінку історії цих органів, як "червоний терор", їх місце в історіографії проблеми зумовлене характеристикою органів ВНК-ВУНК як одного з головних противників українських спецслужб. Крім того, розглядаючи діяльність радянських спецорганів, автори, хоч і схематично, торкаються деяких заходів спецслужб українських державних формацій або спеціальних заходів українського повстансько-підпільного руху, на придушення якого ВНК-ВУНК витрачали значні зусилля.

Якщо акцентувати увагу на характеристиці воєнно-політичної ситуації в Україні в кінці другого десятиріччя ХХ століття, то серед робіт радянських авторів цього періоду особливий інтерес викликає грунтовна праця колишнього заступника начальника Особливого відділу (військова контррозвідка) ВУНК С.Дукельського "НК-ДПУ", набір якої було розсипано навіть у відносно плюралістичні 20-ті роки. Вона побачила світ лише у 1991 р. у перекладі українською на сторінках "Українського історичного журналу" [4].

Хоча автор виступає з позицій апологетики радянської спецслужби, його праця готувалася у першій половині 20-х років, коли в радянській історичній науці ще не набула таких масштабів, як пізніше, ідеологізація, а в УСРР тривав процес "українізації" духовно-політичного життя. С.Дукельський торкається діяльності спецслужб Директорії УНР, зрозуміло - через призму їх протиборства з ВУНК. Він досить докладно характеризує деякі аспекти ситуації в Україні в цілому. Багато уваги, наприклад, приділяє висвітленню структури, форм і методів роботи спецслужб Польщі та керованого ними польського розвідувально-диверсійного підпілля (Польської Організації Військової). Автор широко залучає до історичного опису службові документи ВУНК, що також підвищує наукову вагомість його праці.

На сторінках наукової періодики СРСР та УРСР (особливо до кінця 20-х років) при розгляді проблем історії громадянської війни чимало місця відводилось аналізу таких істотних факторів обстановки в Україні, як діяльність комуністичного, "білого", польського, антирадянського українського підпілля [5]. З'являються й окремі монографічні дослідження з історії підпільної боротьби [6]. Згадані праці належали перу активних учасників підпілля, що привносить ряд суттєвих фактологічних моментів, котрі могли не дійти до професійних дослідників.

Не буде перебільшенням твердження, що у 20-ті - на початку 30-х років радянська історіографія зробила відчутний внесок у справу студіювання історії повстанських рухів в Україні періоду 1918-1921 рр. [7]. Аналіз історії цих рухів був корисним як для характеристики одного з чільних факторів обстановки в Україні, так і для висвітлення діяльності спеціальних ланок і служб повстанських рухів та угруповань різної суспільно-політичної орієнтації.

Як правило, ці праці створювалися відомими воєначальниками Червоної армії або відповідальними радянсько-партійними функціонерами, що працювали в Україні в період громадянської війни. Їм властивий відчутний авторський суб'єктивізм, адже йшлося про діяльність антирадянських повстанських сил. Разом з тим, автори наводять цінний фактичний матеріал, характеризують сам повстанський рух та заходи радянської влади, спрямовані на його придушення.

Так, у праці Б.Козельського йдеться про спеціальні (розвідувальні й контррозвідувальні) ланки підпільних антирадянських організацій в Україні, Партизансько-Повстанського Штабу (ППШ) при Головній Команді військ УНР в еміграції (Тарнов, Львів), повстанських угруповань в УСРР, що підлягали ППШ. Від умоглядного опису ряд авторів, насамперед Д.Кін, переходять до спроб наукової класифікації цих рухів, беручи за головний критерій їхню суспільно-політичну орієнтацію.

Питання діяльності спеціальних служб національних державних формацій України, повстанських рухів, "білого руху" розглядаються і в працях, присвячених боротьбі Червоної армії проти "білих", іноземних інтервентів, антирадянських повстанських сил [8]. Тут же містяться відомості про діяльність військової розвідки Червоної армії - одного з противників українських спецслужб.

Низка праць радянських авторів, котрі досліджували питання іноземного вторгнення в українські землі в період 1918-1919 рр., містить дані про діяльність спеціальних служб інтервентів (Франції, Англії, Греції) [9]. Історіографічна цінність цих видань збільшується тим, що в них опубліковані оригінальні документальні матеріали, на підставі яких автори переконливо доводили, що спецслужби іноземних держав-інтервентів мали безпосереднє відношення до репресій проти населення України, відверто втручалися у внутрішні справи країни, ігнорували її право на самостійне державне існування.

Із зростанням ідеологізованості суспільно-політичного життя в СРСР та набиранням обертів сталінською тоталітарною машиною проблема історії національних спеціальних служб, антирадянських рухів народного опору більшовицькому режиму потрапляє до числа суворо заборонених. На розгляд цього питання (як складової частини історії незалежного державотворення в Україні взагалі) поширюється ідеологічне тавро української державності як "буржуазно-націоналістичної, контрреволюційної, антирадянської, антинародної", що призводить до вилучення студіювання її історії з наукового обігу, перекручень і відвертих фальсифікацій історичної правди.

Досить плідним у справі дослідження історії спецслужб України був науковий доробок авторів української еміграційної історіографії. Цьому сприяло розгортання наукової творчості української політичної еміграції, її консолідація навколо провідних наукових інституцій в екзилі. Українська інтелігенція в еміграції намагалася з'ясувати причини (в тому числі військові) поразки національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Активну науково-дослідну, публікаторську діяльність вели колишні військовослужбовці збройних сил та співробітники інших силових структур українських державних формацій Наддніпрянщини й Галичини.

Основними центрами розвитку військово-історичної думки стають Чехословаччина, Польща, Німеччина, Франція. Безперечно, найбільш сприятливі умови для розвитку наукової, культурної, видавничої й освітянської справи українських емігрантів було створено у Чехословаччині. Керівництвом цієї держави (президент Т.Масарик, прем'єр-міністр К.Крамарж, голова МЗС Е.Бенеш) була розроблена й втілювалася так звана "Російська акція", тобто широка програма всебічної допомоги політичним емігрантам колишньої Російської імперії. Починаючи з 1921 р., завдяки матеріальній допомозі чехословацького уряду, моральній підтримці наукових кіл країни в Празі та інших містах ЧСР було створено ряд наукових й освітніх установ української громади.

Провідним центром військово-історичних досліджень української еміграції в ЧСР став заснований у 1925 р. Музей визвольної боротьби України (МВБУ). Він вів роботу по збиранню й збереженню документів та експонатів української збройної боротьби 1917-1921 рр., політичних партій, громадських об'єднань, державних установ і еміграційних організацій (про архівні матеріали МВБУ йтиметься). Результати дослідницької роботи співробітників Музею публікувалися на сторінках його друкованого органу "Вісті МВБУ", що виходив за редакцією відомого історика Д.Антоновича [10].

Ще одним центром розвитку української військово-історичної думки було "Військово-наукове видавництво" при таборі інтернованих українських військовослужбовців у Каліші, яке з 1923 р. випускало військово-теоретичний журнал "Табор". Багато уваги розробці військово-історичних проблем приділяло "Військово-історичне товариство", яке з 1925 р. видавало часопис "За державність" у формі збірок статей з історії збройних змагань України 1917-1921 рр. [11].

Військово-історичні проблеми розроблялись і в Українському Науковому Інституті у Варшаві, в Бібліотеці ім. С.Петлюри в Парижі (з 1929 р.). Певний час виходили такі військово-наукові періодичні видання української політичної еміграції, як "Вояк", "Військова справа", "Війна і техніка", "Дзвони". Вельми багатим на військово-історичний матеріал став журнал військової еміграції Української Галицької Армії "Український скиталець", котрий спочатку видавався рукописно-репринтним способом [12].

На сторінках періодичних видань української еміграції почали з'являтися статті, де автори порушували окремі питання історії становлення спеціальних органів української державності. Слід згадати працю колишнього співробітника Державної жандармерії ЗУНР І.Козака з історії цього органу безпеки [13]. Автор, окрім викладання власних споминів про службу в жандармерії, простежує процес її створення, аналізує зміни в структурі, характеризує функції цього органу, його особовий склад.

Цікаві моменти з історії спеціальних структур періоду існування ППШ та проведення рейду в листопаді 1921 р. ("Другого Зимового походу") на територію УСРР висвітлюються авторами статей одного з випусків збірки "За державність", який був цілком присвячений цим подіям [14]. Серед його матеріалів є згадки про роботу розвідки й контррозвідки ППШ, підлеглих йому повстансько-підпільних структур в радянській Україні, організацію штабом підривної роботи проти УСРР, хід самого невдалого рейду 1921 р., після поразки якого Державний Центр УНР змушений був відмовитися від подальшої збройної боротьби проти радянської влади. Автори статей збірника критично підходять до прорахунків в організації спеціальних заходів повстанського руху, що призводило до відчутних ударів по ньому з боку радянських спецслужб.

Певний інтерес щодо організації розвідувальної роботи за кордоном становить стаття колишнього офіцера українського військово-морського флоту С.Шрамченка з історії військово-морського аташату України у 1918-1920 рр. [15]. У праці, яка фактично започаткувала дослідження історії військової дипломатії України цього періоду, характеризуються організаційний устрій і функції військово-морського аташату України.

Варто згадати і низку статей на шпальтах збірника "За державність", у яких ідеться про конкретні військові операції Армії УНР. Аналізуючи їх проведення, автори торкаються й питань розвідувального й контррозвідувального забезпечення бойових дій. У праці відомого воєначальника О.Удовиченка при розгляді операції по форсуванню Дністра військами УНР у 1920 р. [16] належне місце відведено розповіді про організацію взаємодії структур військової розвідки при підготовці та здійсненні операції головних сил. В.Савченко у своїй статті критично проаналізував взаємозв'язок недоліків у проведенні спеціальних заходів та воєнних невдач Армії УНР у війні з радянською Росією [17].

Зрозуміло, в даній праці фізично неможливо дати докладну історіографічну характеристику всім публікаціям у періодиці української еміграції міжвоєнного періоду, де тією чи іншою мірою автори торкалися певних моментів з історії спеціальних служб України 1917-1921 рр. Зазначимо, однак, що практично всі ці праці написані співробітниками спецорганів або військовослужбовцями збройних сил української державності, що сприяло введенню в науковий обіг багатьох цінних конкретно-історичних фактів. Безумовно, в них вистачає й авторського суб'єктивізму. Неможливість для багатьох авторів користуватися архівними (узагальненими) джерелами, потреба в оперативному донесенні до читачів відомостей про збройну боротьбу нації за власну державу й незалежність (що було вкрай важливо для підтримки морально-політичного стану українського населення в окупованих землях Західної України й у діаспорі) призводили до певної фрагментарності статей, відсутності глибокого аналізу причин поразки. Проте ці історичні студії закладали наукове підгрунтя для подальшого дослідження історії силових структур України 1917-1921 рр.

У міжвоєнний період з'являються і більш грунтовні праці, де всебічно висвітлюються факти з історії спецслужб України. Слід зауважити, що формування історіографії військової історії України періоду "визвольних змагань" відбувалося в умовах існування в середовищі української політичної еміграції різних за державницько-політичним та ідейним спрямуванням течій та угруповань, які здебільшого сформувалися ще в період незалежної України й перейшли до еміграції разом зі своїми носіями. Насамперед ці течії репрезентувалися прихильниками української державності у формі республіки, котрі згрупувалися навколо колишнього голови Директорії УНР С.Петлюри, а також прибічниками української консервативної політичної течії, що виступали за державність у вигляді "історичного дідичного гетьманату" і консолідувалися в еміграції навколо колишнього гетьмана П.Скоропадського та різних груп "гетьманців".

Гострий характер ідейно-політичних суперечностей між згаданими течіями призводив до перенесення до військово-історичної літератури їх апологетики, суб'єктивізму, нестерпності щодо позиції наукового опонента. Сторони звинувачували одна одну у всіляких прорахунках і навіть у "зраді національних інтересів", безапеляційно й некритично покладали одна на одну всю відповідальність за поразку у боротьбі із зовнішніми ворогами або за невдачі внутрішньої політики.

Інше вогнище незгоди серед авторів військово-історичних студій виникло на грунті суперечностей між інтелігенцією з Наддніпрянської України, що опинилася в еміграції, та авторами з Галичини. Коріння цих суперечностей ішло від непорозумінь між керівництвом УНР та ЗУНР, котрі врешті-решт призвели до розпаду соборної України у листопаді 1919 р. При цьому обидві сторони вбачали у діях опонентів акти "зради" загальних інтересів, що також відвертало від об'єктивного дослідження причин воєнних поразок.

Крім того, полярні погляди на певні явища й події військової історії зустрічаються й серед авторів, котрі свого часу належали до одного табору. Для прикладу варто згадати роботи, що торкаються спроби державного перевороту у Рівному у квітні 1919 р., яку вчинив один з воєначальників Армії УНР В.Оскілко.

Автори праці "Шлях до катастрофи..." [18] рішуче засуджують протиправні, антидержавні дії заколотників і самого В.Оскілка, вбачаючи в них акт державної зради, спрямований на усунення законного керівництва УНР і підрив боєздатності її армії. При цьому вони порушують питання про причини загострення політичної обстановки в Україні та ефективність дій силових структур УНР по відверненню заколоту.

У свою чергу сам В.Оскілко інакше інтерпретує ці події, подає себе як борця за оздоровлення політичного життя УНР, проти корумпованої верхівки республіки, котра була, на його думку, неспроможною кваліфіковано проводити військове будівництво та організувати управління діючою армією [19].

У сукупності ж згадані праці висвітлюють різні (переважно негативні) аспекти політичної ситуації в Україні, дають уявлення про рівень спроможності державних органів підтримувати внутрішню й зовнішню безпеку в країні.

У період, що розглядається, виходить низка серйозних військово-історичних праць колишніх українських воєначальників генеральського рангу та офіцерів збройних сил України [20]. Одночасно на сторінках такого цінного з військово-історичної точки зору видання, як "Літопис Червоної Калини" з'являються стислі статті, присвячені конкретним бойовим епізодам або військовим підрозділам та інституціям [21].

Незважаючи на різну глибину висвітлення військово-історичних подій, згадані праці з погляду історіографії проблеми поєднує те, що їх автори побіжно торкаються й ряду моментів з історії спеціальних служб. Наводяться також окремі аспекти оперативної обстановки (зокрема, і діяльність ворожих спецслужб в Україні), організації роботи військової й польової розвідки, розвідувальних підрозділів діючих армій УНР і ЗУНР.

Найбільш помітним, на думку автора, явищем в історіографії військово-державного будівництва й військової історії України став вихід у середині 30-х років серії випусків "Історії українського війська". Повним виданням вона вийшла у 1953 р. [22]. Її автори вперше спробували підсумувати надбання історіографії з проблеми історії спеціальних служб України. Так, початок зародження спецслужб автори справедливо віднесли до періоду Української Центральної Ради, згадуючи про створення у структурі керівного органу національного військового руху - Генерального Військового Комітету - окремої комісії спеціальних служб, а у складі Українського Генерального військового штабу (березень 1918 р.) - розвідувального підрозділу.

При розгляді процесу створення збройних сил українських державних формацій 1917-1920 рр. автори цієї фундаментальної праці приділили увагу підрозділам військової розвідки різних рівнів (головних штабів, штабів з'єднань і частин). Окремо йшлося про діяльність та кадровий склад військової розвідки й польової поліції (жандармерії) Української Галицької Армії (УГА).

Ще більш детально ці питання розглянуті у тритомній збірці матеріалів з історії УГА, підготовленій українською діаспорою в Канаді. Перший і другий томи видання містять статті безпосередніх учасників тих подій, котрі на відміну від багатьох інших мемуаристів приділяють головну увагу не власній ролі, а, по змозі, об'єктивному аналізу діяльності тогочасних військових спецслужб, наводять конкретні факти з їхньої практики [23]. Окремий розділ своєї монографії присвятив розвідці та контррозвідці УГА, іншим її спеціальним підрозділам знаний український військовий історик Л.Шанковський [24].

Автори згаданих праць критично підійшли до аналізу успіхів української державності у створенні спеціальних служб та діяльності самих цих органів безпеки, віддаючи належне значенню їх роботи для оперативного забезпечення збройних зусиль і не приховуючи прорахунків. Усе ж таки, незважаючи на чималу наукову вагомість зазначених публікацій, котра зберігається й до цієї днини, ступінь висвітлення в них порушеної проблеми навряд чи можна визнати достатнім. Певні відомості з історії спеціальних служб України містилися у наукових виданнях з історії державного будівництва. Так, у праці М.Чубатого з історії ЗУНР-ЗО УНР дано характеристику органам безпеки української державності в Галичині [25].

Цікавою з точки зору дослідження ворожої для української держави підривної діяльності спецслужб російського "білого руху" є праця відомого державного діяча й дипломата УНР О.Лотоцького з історії україно-турецьких міждержавних стосунків періоду громадянської війни [26]. У роботі йдеться, зокрема, про намагання денікінської контррозвідки розгорнути підривну діяльність проти дипломатичної місії України в Константинополі, котру очолював автор.

У межах другого, післявоєнного, етапу історіографія проблеми продовжувала розвиватися під впливом існування двох течій: української еміграційної та української радянської. При цьому методологічні відмінності у підходах до минулого України й історії її силових структур не тільки не припиняли свого існування, а, скоріше, поглиблювалися.

Цілком зрозуміло, що радянська російська й українська історіографія зосереджувалася на дослідженні історії саме радянських органів державної безпеки періоду громадянської війни. Однак, висвітлюючи їх історію, просто неможливо було зовсім уникнути згадок про діяльність українських національних спецслужб, різноманітні аспекти воєнно-політичної ситуації в Україні, заходів радянських спецслужб у протиборстві з українськими органами безпеки.

Особливо слід відзначити колективну монографію харківських авторів з історії ВУНК 1918-1922 рр. [27]. У зв'язку з розглядом процесу формування й діяльності спеціальних органів радянської України наводяться численні приклади проявів роботи спеціальних служб Української Держави Гетьмана П.Скоропадського й, особливо, УНР. Об'єктом авторського дослідження стала й таємна діяльність Центрального Повстанського Комітету, котрий намагався розгорнути збройну боротьбу проти більшовицького режиму в Україні, створив розгалужену мережу підпільних і повстанських організацій в тилу Червоної армії. У праці досить докладно висвітлено й такий чинник оперативної ситуації в Україні, як розвідувально-підривна діяльність спецслужб іноземних держав: Англії, США, Франції, Польщі, Румунії, Греції та ін. Зрозуміло, автори при цьому виходили з поширених на той час ідеологічних постулатів, через що недооцінювалося значення розвитку українських національних спецслужб.

Крім цієї праці, виходять роботи, присвячені діяльності ВУНК або окремих її співробітників [28]. Значний обсяг дослідницького матеріалу щодо антирадянських сил, таємної боротьби в Україні міститься у ряді узагальнюючих праць з історії придушення радянськими силовими структурами руху опору більшовицькому режиму на території України [29]. Хоча згадані праці відзначаються явною тенденційністю при висвітленні проблеми, в них можна знайти численні сюжети про діяльність українських національних спецслужб і керованого ними підпілля, український повстанський рух, зокрема про роботу ППШ при Головній Команді військ УНР в екзилі.

Питання оперативної обстановки в Україні, боротьби між радянськими й національними органами безпеки, розвідувальної й диверсійно-підривної роботи останніх, розгортання українського повстанського руху займають помітне місце в працях, присвячених історії громадянської війни 1918-1920 рр. в Україні [30].

Чимало радянських істориків торкаються проблем іноземної інтервенції в період громадянської війни та політики провідних іноземних держав щодо країн, які утворилися на місці Російської імперії (наприклад, розгляду "українського питання" на Паризькій мирній конференції у 1919-1920 рр.) [31]. Ці наукові праці містять докладний матеріал стосовно роботи в Україні спецслужб провідних західних держав, їх взаємовідносин з українськими національними спецслужбами. До того ж аналіз міжнародного становища України, позицій великих держав щодо подальшої долі українських земель дає можливість краще зрозуміти драматизм зовнішніх обставин існування суверенної України у 1917-1920 рр., міжнародні чинники обстановки навколо неї.

У післявоєнний період тривала розробка окремих аспектів порушеної проблеми і серед науковців української діаспори. Як і раніше, певні відомості з історії українських національних спецслужб містилися у працях загального характеру з історії України цього періоду, роботах військово-історичної тематики, працях з історії державно-правового будівництва й міжнародних відносин України. У цей період з'являється грунтовна праця Л.Шанковського, де підбиті підсумки розвитку української військово-історичної думки після 1917 р. [32]. Симптоматично, що навіть докладно аналізуючи розвиток української військової історіографії, автор не говорить про наявність такого окремого напряму дослідження минулого вітчизняних силових структур, як історія спеціальних служб України, що зайвий раз доводить недостатній рівень її розробки.

У зазначений період триває створення наукових праць з історії збройних змагань на захист суверенної України у 1918-1920 рр. [33]. Крім того, численні військово-історичні студії продовжують друкуватися на шпальтах збірника "За державність", науково-історичних видань ("Український історик" та ін.). Авторами цих праць виступали переважно визначні військові діячі Української революції. Формується й група професійних істориків, предметом наукового інтересу котрих стали проблеми минулого силових структур України 1917-1921 рр.

Для цих творів характерним є більш грунтовне і всебічне, аніж у довоєнний період, висвітлення перебігу військово-історичних подій, залучення до дослідницької праці значно ширшого кола архівних джерел, тогочасної преси й мемуарної літератури. В цих роботах окремі моменти з історії спецслужб представлені аналізом певних розвідувальних й контррозвідувальних акцій відповідних підрозділів української армії в ході бойових дій, спеціальних заходів повстанського руху.

Звертає на себе увагу праця В.Плюща з історії підпільного антирадянського руху опору в Україні у 1920-1941 рр. Автор торкається діяльності підпільних організацій, що підтримували контакти зі спеціальними службами УНР й різними методами проводили розвідувально-підривну роботу на території радянської України [34]. Між тим, не маючи доступу до архівів радянських органів держбезпеки, користуючись лише мемуарними джерелами або еміграційною пресою, офіційними радянськими джерелами періоду масових переслідувань учасників українського національно-визвольного руху, автор подекуди вважає за реальні ті підпільні організації періоду громадянської війни та після її закінчення, які насправді не існували, а були вигадкою слідчих ОДПУ-НКВС задля звинувачення української інтелігенції у ході політичних процесів 20-30-х рр. (особливо процесу по так званій "Спілці Визволення України" у 1929-1930 рр.).

Низку цікавих праць, які торкалися історії органів безпеки ОУН-УПА, їх протиборства з радянськими спецслужбами написав колишній співробітник Служби безпеки ОУН(Б) С.Мечник [35]. Автор наводить фактичний матеріал про впровадження до ППШ у Польщі радянської агентури, а також її підривну роботу проти інших державних інституцій УНР в екзилі, української військової еміграції.

У деяких працях з історії міжнародних зв'язків України наводяться відомості про збір іноземними розвідками політичної та іншої інформації щодо розвитку Української революції [36].

Чимало цікавого матеріалу стосовно воєнно-політичної обстановки в УНР періоду Центральної Ради і Директорії, ЗУНР, Української Держави Гетьмана П.Скоропадського міститься у творах узагальнюючого характеру з історії цих формацій [37]. І.Нагаєвський, наприклад, багато уваги приділяє розвідувальній діяльності спецслужб Німеччини й Австрії проти Центральної Ради і Гетьманату П.Скоропадського; роботі радянської розвідки "під дахом" дипломатичних представництв у 1918 р., підпільній підготовці антигетьманського повстання (1918 р.), підривним акціям російських шовіністичних організацій; польським спецслужбам та ін. Висвітлення певних моментів історії вітчизняних спецслужб органічно вписується у загальний авторський виклад важливих подій періоду Української революції 1917-1921 рр.

Після проголошення Україною 24 серпня 1991 р. державного суверенітету розпочався новий етап наукового дослідження проблеми. Він характеризується підходом до проблеми як до окремої галузі історії державно-правового будівництва в Україні, історії її силових структур. З'являються перші спеціалізовані праці з цієї проблематики. Одночасно долаються усталені ідейно-політичні стереотипи, притаманні радянській історіографії, виникає реальна можливість синтезувати кращі надбання вітчизняної й закордонної гілок історіографії питання. До послуг істориків України надходить великий масив архівних матеріалів, котрих раніше не можна було залучити до наукового обігу. Розробляються основні засади дослідження історії спецслужб України.

Виходить праця В.Сідака і В.Степанкова "З історії української розвідки та контррозвідки", де здійснюється спроба узагальнити історіографічні надбання з проблеми й одночасно проаналізувати нові археографічні пам'ятки історії спецслужб України [38]. Один з нарисів цієї колективної монографії безпосередньо торкається історії українських спецслужб періоду 1917-1920 рр. Автор розглядає хід фундації й діяльності спецслужб різних формацій української державності, дає їх класифікацію, вперше виділяє ряд самостійних аспектів проблеми.

Ці ж проблеми В.Сідак порушив у виступах на міжнародних наукових конференціях "Центральна Рада і український державотворчий процес" (березень 1997 р.) [39] та "80-річчя початку відновлення української державності" (травень 1997 р.).

З'являється також низка праць з історії окремих інституцій спеціальних служб України 1917-1921 р., де розглядається становлення контррозвідувальних і розвідувальних підрозділів, військової розвідки, секцій безпеки повстансько-підпільного руху.

Скажімо, в статті П.Михайленка з історії Державної варти Гетьманату П.Скоропадського є дещо про освідомчі (контррозвідувальні) підрозділи цієї інституції [40]. Автор досліджує організаційну структуру, головні напрями роботи, систему підготовки кадрів гетьманської варти. На жаль, у роботі бракує інформації щодо конкретних оперативно-розшукових заходів Державної варти, а увагу здебільшого зосереджено на висвітленні суто поліцейських функцій згаданої служби.

Докладний розгляд діяльності контррозвідувальних підрозділів ("освідомчих відділів") Державної варти зроблено в історичному нарисі В.Сідака [41]. Автор показує історію їх становлення в широкому контексті оперативної обстановки в Українській державі, аналізує їх структурну побудову, форми і методи роботи, найбільш яскраві оперативні заходи по боротьбі зі шпигунством, ворожим підпіллям, тероризмом, масовими виступами проти існуючого ладу, організованою злочинністю.

Не можна обійти увагою статтю істориків Д.Табачника і Д.Вєдєнєєва, де вперше розглянуто проблему становлення української військової дипломатії 1917-1920 рр. Автори досліджують державну політику в галузі військово-дипломатичного будівництва, характеризують організаційно-штатну структуру військового аташату, висвітлюють конкретні акції військових дипломатів України. Вони підкреслюють серйозне значення військової дипломатії для постачання збройним силам України конфіденційної інформації, налагодження закупівлі зброї за кордоном [42].

У статті Д.Вєдєнєєва з історії розвідки України за наслідками аналізу нових архівних документів розглядається організація роботи центрального апарату військової розвідки УНР, діяльність її окремих резидентур (у Польщі, Румунії), показано здобутки українських розвідників і військових дипломатів [43].

Дослідження історії українського військового аташату періоду Директорії УНР продовжує стаття В.Сідака [44], де детально розглядаються директивні документи військового аташату УНР, основні напрями його професійної діяльності (в тому числі у сфері здобування таємної інформації за кордоном), труднощі розвитку інституції за складних міжнародних і внутрішніх умов існування української державності.

Праці того ж автора з історії військової розвідки [45] та контррозвідки [46] Директорії УНР на основі аналізу нових архівних документів висвітлюють питання організаційно-штатного устрою, правової бази діяльності, основних напрямів оперативної роботи військових спецслужб УНР.

Багато корисної інформації про керівників та співробітників української військової розвідки та військового аташату доби визвольних змагань 1917-1921 рр. вдалося почерпнути з праць В.Роєнка, Я.Тинченка, а також О.Колянчука, М.Литвина, К.Науменка [47].

Проблемі пошуків організаційних форм створення революційних органів безпеки у період Центральної Ради присвячена робота В.Сідака і А.Сироти [48]. На основі вивчення цікавого історичного документа (проекту С.Петлюри щодо створення спеціального Комітету з охорони завоювань революції під час корніловського заколоту) аналізуються перші кроки до фундації подібних органів в Україні. При цьому автори розкривають проблему на фоні суспільно-політичної боротьби за майбутнє української державності.

Детальний розгляд акцій спеціальних підрозділів повстансько-підпільного руху в Україні та діяльності спецслужб ППШ при Головній Команді військ УНР в екзилі (1921 р.) зроблено у статті [49] та історичному нарисі [50] В.Сідака. На основі аналізу документів, які півстоліття перебували за кордоном й не були відомі науковцям України, розглядаються питання організації розвідувальних й контррозвідувальних підрозділів ППШ і повстанських формувань в УСРР, їх боротьби проти радянських і савінковських спецслужб, підбору кадрів, роботи по розгортанню руху опору на території радянської України.

Серйозну увагу проблемі спеціальних заходів ППШ приділив у своїй кандидатській дисертації з історії військової діяльності уряду УНР в екзилі І.Срібняк [51]. Зокрема, розглянуто роботу ППШ по направленню на територію УСРР розвідників, створенню розвідувальних осередків на кордоні та при штабах повстанських формувань в УСРР.

Аналіз окремих аспектів діяльності спецслужб ППШ міститься у брошурі Б.Гудя та В.Голубка, присвяченій питанням українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917-1921 рр. [52].

Крім того, спеціальні заходи повстанських рухів різних політичних орієнтацій висвітлюються на сторінках праць інших сучасних істориків України. Для прикладу можна згадати роботу В.Верстюка з історії махновського селянського руху [53], де автор не обходить увагою проблеми розвідувальної діяльності та підтримки внутрішньої безпеки у селянській армії Н.Махна.

Питання організації повстансько-підпільного руху в Україні проти більшовицького режиму порушуються у монографії І.Біласа, присвяченій розгляду історії радянської карально-репресивної системи в Україні [54].

Сучасні дослідники звертаються й до проблеми діяльності іноземних спецслужб в Україні на рубежі 19-20 ст. і в період, що розглядається [55]. Цікаві відомості про розвідувально-підривну роботу спецслужб Австрії, Німеччини, радянської Росії подано у збірнику статей "Останній гетьман" [56], присвяченому державотворчій діяльності Гетьмана П.Скоропадського. Викликає, однак, подив, чому його автори при розгляді діяльності адміністрації П.Скоропадського зовсім обійшли увагою такий пріоритетний напрям її роботи, як творення збройних сил та правоохоронних органів Української Держави.

Отже, у зв'язку з появою окремих спеціальних праць з історії українських національних спецслужб 1917-1921 рр. та праць, де автори порушують її окремі аспекти в процесі висвітлення інших питань, вдалося на даному етапі розвитку історіографії проблеми просунутися вперед у справі відновлення об'єктивної історії минулого спеціальних органів нашої державності.

Аналіз історіографічних праць свідчить про те, що на всіх трьох етапах розвитку історіографії з вказаної проблеми спецслужби України названого періоду були предметом наукових досліджень. Але не системного, не комплексного, а спорадичного, фрагментарного, що давало уявлення лише про окремі, до того ж майже не пов'язані між собою аспекти діяльності спецслужб України. Не кажучи вже про те, що вони ніколи не були предметом наукового аналізу з точки зору генезису їх функціонально-діяльнісного становлення.

Виходячи з цього, автор поставив за мету: на основі вивчення нововиявлених опублікованих і неопублікованих документальних матеріалів, наукових праць, публікацій у пресі та мемуарів, по-перше, відтворити передумови, обставини і закономірності створення національних спецслужб України 1917-1921 рр., по-друге, простежити процес їх становлення, розкрити особливості функціонування як окремої важливої складової української державності.

§ 1.2. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

При визначенні джерельної бази дослідження автор керувався певними методологічними орієнтирами. Головними серед них є принципи об'єктивності, єдності історичного та логічного, соціально-економічної та політико-ідеологічної зумовленості діяльності спецслужб. При цьому враховувалось, що останні чинники, особливо політико-ідеологічні, накладали відповідний відбиток на джерельну базу, яка була в розпорядженні автора. Тому наукове дослідження історії національних спецслужб часів Української революції 1917-1921 рр. здійснювалося шляхом комплексного аналізу всієї сукупності джерел, де містилася та чи інша інформація з проблеми. При цьому ретельно вивчалися конкретні документи, зіставлялися та критично оцінювалися отримані дані. За своїм характером одні джерела безпосередньо стосуються формування й діяльності спецслужб України, інші - спецслужб тих держав, котрі проявляли певну активність в Україні або вели протиборство з Українською державою та її силовими структурами. До джерел з проблеми були віднесені й ті, котрі характеризували оперативну обстановку в Україні (її зовнішні й внутрішні чинники) або ж відображали процес функціонування інших державних інституцій України, котрі тим чи іншим чином були причетні до оборонних зусиль, державного будівництва, зовнішньої політики Української держави.

Джерела студіювання історії українських спецслужб виокремлені в такі групи: матеріали певних архівних фондів (архівні джерела); публікації тогочасної преси (насамперед офіційні періодичні видання); мемуарна література сучасників фундації українських спецслужб; офіційні збірники документів різних формацій національної державності; специфічну групу джерел становлять Конституція України та інші нормативно-правові акти, що визначають роль і місце Служби безпеки України, спеціальних служб взагалі в сучасному державному механізмі, котрі дали змогу більш точно з'ясувати питання спадкоємності досвіду національних спецслужб. Звісно, ще одну окрему групу джерел складають наведені вище доробки дослідників проблеми. При цьому враховувалося, що архівні матеріали можуть виступати і як першоджерела (якщо це вихідні оперативні документи, циркуляри, постанови керівних органів), і як вторинні документи (коли вони узагальнюють агентурні дані, повідомлення спеціальних підрозділів тощо).

Оскільки мова йде про документи, об'єктом дослідження в даному випадку виступає історична реальність, що пізнається за допомогою джерел, які мають пізнавально-історичне значення, несуть інформацію про факти, події, котрі характеризують історичний процес - діяльність спецслужб України. Мета дослідження - висвітлення правдивої історії спецслужб, тому головне його завдання полягає у реконструкції історичної реальності через сліди минулого - документи, що виступають як історичні джерела.

Пошук архівних джерел вівся за ознакою їх відомчої належності, тобто з урахуванням причетності конкретної державної інституції до розбудови спеціальних служб і силових структур взагалі. У зв'язку з цим, аби зберегти об'єктивність, автор поставив завдання відсікти вузьковідомче бачення проблеми.

Як відомо, архівні джерела мають ряд переваг з точки зору їхньої змістовності, конкретики й безпосередності перед іншими джерелами. Їх вивчення дозволяє простежити хід процесу створення тієї чи іншої інституції, її поточної діяльності. Такі документи значною мірою позбавлені суб'єктивізму авторів мемуарної літератури або офіційності урядових видань. Крім того, переважна більшість матеріалів національних спецслужб свого часу мала таємний або цілком таємний характер, що зумовило їх більшу конкретність, а подекуди - й відвертість у висвітленні негативних явищ життєдіяльності цих інституцій.

З огляду на відомчу належність можна відокремити такі підгрупи архівних джерел: документи центральних державних інституцій, що здійснювали керівництво розбудовою спецслужб; документи військових відомств, під егідою яких працювали спецслужби Збройних сил України того часу, а також матеріали самих спецслужб; архівні фонди відомств внутрішніх справ, у структурі яких перебували спеціальні підрозділи загальнодержавного рівня; документи національних повстансько-підпільних формувань; архівні джерела відомств закордонних справ національних державних формацій; архівні матеріали радянських органів державної безпеки та відомств закордонних справ.

Таким чином, джерельну базу дослідження складають понад 30 фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, центральних державних історичних архівів України у Києві та Львові, Державного архіву Служби безпеки України, а також ряд документів Бібліотеки Народової у Варшаві. Архівні матеріали доповнені рядом документальних видань, синтезом мемуаристики і тогочасної преси.

Перед тим, як розглянути названі підгрупи, варто торкнутися джерельної бази висвітлення діяльності спеціальних служб Австро-Угорщини, Німеччини, Росії на території України до 1917 р., які ще задовго до початку відродження її державності активно нарощували зусилля в проведенні масштабної розвідувально-підривної діяльності. У фонді Київського губернського жандармського управління в ЦДІА України у м.Києві зберігається чимало корисних з наукової точки зору документів контррозвідувального змісту, а також матеріалів розвідувального відділу штабу Київського військового округу (КВО) [57].

Великий обсяг матеріалу про діяльність російської розвідки на австрійських землях Галичини та боротьбу з нею спецслужб Австро-Угорщини містять архівні фонди Президії Австрійської дирекції поліції у Львові, що зберігаються у ЦДІА України (м.Львів) [58].

Зародження спеціальних служб української державності хронологічно відноситься до періоду Центральної Ради. Відтак, з метою пошуків відповідних архівних джерел автор досліджував фонди самої Центральної Ради та її вищих державних інституцій. Так, в архівному фонді Генерального секретаріату (уряду) автономної України [59] виявлено документи, що стосуються перших кроків на шляху пошуку організаційних форм побудови і діяльності революційних органів безпеки і оборони країни.

Маються на увазі такі унікальні документи, як лист лідера українського військового руху С.Петлюри до уряду України від 31 серпня 1917 р. з проектом створення "Крайового органу з питань охорони революції" та протокол засідання спеціальної комісії про утворення такої інституції від 2 вересня 1917 р. Ці документи зафіксували тогочасні уявлення про функції, нормативну базу та структуру органу, який спрямовувався на протидію контрреволюційному заколоту генерала Л.Корнілова [60].

Цікаві відомості про створення та функціонування в Україні подібних комітетів після жовтневого перевороту в Петрограді знаходимо у двотомному збірнику документів і матеріалів Української Центральної Ради [61].

Є підстави вважати, що найбільш повними щодо наявності матеріалів з історії національних спецслужб України 1917-1921 рр. є архівні фонди, котрі містять документи військових відомств та інституцій українських державних формацій цього періоду. Слід сказати про їхню драматичну долю.

Збір, первинне вивчення і систематизація архівних документів військових інституцій почалися вже за часів Центральної Ради. За умов зміни політичного режиму необхідно було зберегти архівну спадщину військово-історичної спрямованості. Такі заходи були далеко не зайвими: колишні царські військові чиновники, наприклад, знищили майже весь архівний фонд Київського військового округу до 1917 р. Щоправда, збереглася частина матеріалів про функціонування військової розвідки Центральної Ради, але мало відомостей щодо праці військової контррозвідки [62].

При новоствореному Генштабі українських збройних сил був відкритий військово-науковий відділ, ядро якого склали члени Київського військово-історичного товариства. Цей відділ мав у своєму складі військово-історичну частину, архів і наукову бібліотеку. 1 квітня 1918 р. військове міністерство УНР видало наказ про передачу всіх документів військових частин, які підлягали розформуванню, до військово-історичного архіву. Документи щодо особового складу передавалися в архів Генштабу або в державні архіви [63].

У період гетьманування П.Скоропадського працював військово-науковий відділ Генштабу, виходили журнали "Армія і Фльота", "Військово-науковий вісник армії і фльоти" [64], тривало накопичення архівного військово-історичного матеріалу.

Увага до збору документації українського війська посилилась у період Директорії УНР. При Культурно-освітній управі Генштабу Армії УНР планувалося створити комісію для перегляду і збереження архівних справ. Під загрозою повної окупації України більшовицькими військами було прийнято рішення про вивезення військових архівів до однієї з нейтральних країн [65].

Під час евакуації державних установ Директорії УНР до Польщі наприкінці 1920 р. частина архівних військових фондів залишилася в Україні, а решта потрапила до Головного воєнно-історичного музею при Головній Команді військ УНР в екзилі. За постановою Раднаркому УСРР від 31 жовтня 1922 р. уся наявна в Україні військова документація урядів різних формацій національної державності була передана до Військово-наукового архіву Центроархіву РСФРР [66].

Значна частина українських військових архівів зберігалася при наукових установах української еміграції в Чехословаччині. Власне архівосховище мав Музей визвольної боротьби України. В 1923 р. був створений Український архів з метою збирання, накопичення й збереження документів визвольних змагань 1917-1921 рр. У 1932 р. його фонди були передані до Українського історичного кабінету (створений у 1930 р.) [67].

Після 1945 р. "Празькі архіви" потрапляють до СРСР. У 1945 р. офіційно припиняє роботу МВБУ, хоча до 1948 р. він ще існував як "Український музей". Архівні матеріали МВБУ у 1945-1983 рр. поступово передаються до ЦДАВО України й перебувають там на збереженні. У той же архів передаються і фонди Українського історичного кабінету [68].

До ЦДАВО України у складі "Празьких архівів" потрапив великий масив документів силових відомств українських урядів 1917-1920 рр. [69].

Оскільки спеціальні служби України в період, що розглядається, розвивалися переважно під впливом потреб оперативного забезпечення збройної боротьби України за незалежність, для дослідження їх історії першочергове значення мають архівні фонди військових відомств національних державних формацій.

В архівах цих відомств можна знайти документи щодо організації центрального апарату військової розвідки та кадрового забезпечення армійських спецслужб, розвідувальні звіти, що дозволяють наочно побачити їх надбання, стосунки апарату розвідки з іншими силовими структурами або іноземними спецслужбами (наприклад, зі спецслужбами країн австро-німецького блоку у 1918 р.) [70].

Чимало документів у згаданих фондах торкається справ військової дипломатії України. Це - пропозиції щодо організаційно-штатної структури військового аташату, його службові директиви, настанови по вдосконаленню форм і методів роботи, підбору й підготовці кадрів, матеріали конкретних операцій за кордоном, які свідчать про складні проблеми, що з ними стикалася молода військова дипломатія. Проте слід зазначити, що повне уявлення про діяльність військового аташату України дало вивчення документів з фондів відомств іноземних справ Української Держави Гетьмана П.Скоропадського і Директорії УНР [71]. Так, у фонді МЗС УНР містяться розгорнуті звіти про роботу військових дипломатів при дипмісіях УНР в Польщі й Румунії [72].

Надзвичайно корисні для вивчення історії спецслужб періоду Директорії УНР документи знайдені у фонді Генштабу Армії УНР [73]. Насамперед це добірка, у якій ідеться про поточну роботу військової дипломатії й військової розвідки УНР. Серед документів військової розвідки містяться матеріали про організаційно-штатний устрій її центрального апарату і спецпідрозділів частин і з'єднань армії, про структуру й конкретні акції Інформаційного бюро Генштабу, інструкції для військової розвідки та контррозвідки, дані про їх спеціальний навчальний заклад тощо [74].

Документи військових фондів дали можливість побачити еволюцію, розвиток організаційних форм, методів роботи, нормативної бази діяльності військових спецслужб України, зіткнення різних поглядів щодо їх розбудови, поточні проблеми та пошук шляхів їх вирішення.

У 1921 р. центром організації збройної боротьби за національну державність на теренах України став Партизансько-Повстанський Штаб Головної Команди військ УНР в екзилі. Матеріалів про його функціонування виявлено і використано досить багато.

Доля архівних документів тих силових структур України, що опинилися під контролем Польщі після 1920 р., склалася так. У міжвоєнний період у відділі рукописів бібліотеки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (НТШ) зберігалася значна кількість документів з історії збройних змагань в Україні. У 1944 р. під час відступу німецько-фашистських військ зі Львова була здійснена спроба вивезти частину цих документів до Німеччини. Однак на території Польщі транспорт з ними потрапив під бомбардування, й документи залишилися в цій країні. Згодом вони потрапили до Бібліотеки Народової у Варшаві, де зберігалися під назвою "Військового архіву", до якого увійшли документи ППШ, військових відомств ЗУНР і УНР, штабу УГА, Легіону Січових Стрільців, військові мемуари [75].

Завдяки зусиллям співробітників ЦДІА України у м.Львові до України надійшли мікрофільми з документів ППШ, що знаходяться у Бібліотеці Народовій. Їх вивчення дає досить повне уявлення про організацію роботи Штабу. Для дослідження порушеної проблеми особливе значення мають ті з документів, що відображають працю розвідувальних і контррозвідувальних підрозділів ППШ та повстанських формувань в Україні.

До їх числа можна віднести матеріали про організаційно-штатну структуру цих підрозділів, їх інструктивні документи, звіти про керівництво з боку ППШ розвідувально-підривною роботою спеціальних ланок при штабах повстанських угруповань на території радянської України та активну працю прикордонних осередків ППШ. Цікавими є і численні розвідувальні звіти ППШ, донесення агентів з території УСРР, їх аналітичні обробки. Такі документи дають уявлення про пріоритетні напрями збору розвідувальної інформації в інтересах підготовки загального збройного повстання в Україні проти радянського режиму.

Наявні матеріали відображають великий обсяг роботи, що її провів ППШ по організації повстанського руху й підпільної боротьби в Україні. Збереглися й проекти вдосконалення структур повстанського руху, перетворення його на більш ефективну збройну силу.

Серед документів фонду ППШ: листування його керівництва з польськими урядовими й військовими колами, яке свідчить про суперечливий характер взаємин між ними, відомості щодо структури самого Штабу, матеріали про розробку бойових завдань для частин Армії УНР в екзилі та для підпільних і партизанських угруповань на випадок рейду військ на територію радянської України й вибуху там широкого антирадянського повстання. Архівні матеріали ППШ дають найбільш повні дані і про сили повстанців в УСРР: їх чисельність, місця дислокації та структуру, якої набув повстанський рух під керівництвом ППШ.

Автором вивчені й не менш цікаві архівні документи Всеукраїнської надзвичайної комісії, які нині зберігаються в Державному архіві СБУ. В них йдеться про залежність і контрольованість розвідки й контррозвідки Штабу спецслужбами Польщі, про агентурне проникнення радянських спецслужб в керівні ланки ППШ, дезінформування останніх з метою схилення до хибних рішень і підведення таким чином їх розвідувально-підривних та збройних зусиль під удари противника [76]. При цьому автор враховує, що документи архіву ВУНК у більшості своїй розроблялись співробітниками органів безпеки і через існуючі в той час ідеологічні настанови не завжди об'єктивно відображали стан справ.

На жаль, в документах усіх архівних фондів дуже мало відомостей про діяльність в еміграційний період (1921 р.) Розвідочної управи та її Інформаційного бюро Головної Команди українських військ [77].

ЦДІА України у м. Львові зберігає і ряд документів, які корисні для студіювання історії органів безпеки національної державності на західноукраїнських землях. До їх числа можна віднести спомини активних учасників збройного антипольського повстання у Львові в листопаді 1918 р., де є згадки про розвідувальні заходи української сторони, польське підпілля та його дії проти українців, деякі матеріали, в яких йдеться про існування українських підпільних організацій на окупованій поляками території Галичини. Не менш корисними виявились спогади колишніх вояків і співробітників військової розвідки та контррозвідки УГА, інші матеріали [78].

На значну увагу заслуговують закон про Державну жандармерію ЗУНР, службові інструкції, які дали змогу побачити хід розробки організаційно-правових підвалин цього важливого державного органу. Там же є відомості про систему підготовки кадрів Державної жандармерії [79].

Крім документів, що безпосередньо стосуються історії спецслужб ЗУНР, до фондів ЦДІА України у м.Львові внаслідок певних обставин потрапила й низка документів, цікавих з точки зору минулого спецслужб інших українських державних формацій в Україні. Вони зосереджені у так званій "Колекції документів УНР-ЗУНР" [80].

Там, наприклад, виявлені надзвичайно цінні щодо історії української розвідки секретні рапорти про діяльність дипломатії Української Держави Гетьмана П.Скоропадського на Кубані у 1918 р. [81]. Згадані документи свідчать про підвищення рівня роботи українських спецслужб, проведення ними масштабних операцій за кордоном, організацію цілеспрямованого впливу на зарубіжні політичні кола з метою забезпечення їх лояльності до України.

На пильну увагу дослідників історії національних спецслужб заслуговують і архівні фонди відомств внутрішніх справ різних формацій української державності. В ході ознайомлення з ними виявлені матеріали Адміністративно-політичного департаменту МВС Центральної Ради, установлена структура Департаменту, його керівний склад, напрямки діяльності, нормативна база. Правда, мало вдалося знайти стосовно результатів його праці [82]. У фонді МВС Української Держави Гетьмана П.Скоропадського [83] знайдений масив документів контррозвідувальних органів цього відомства - "освідомчих відділів" Департаменту Державної варти.

Документи гетьманської контррозвідки дають можливість для докладного висвітлення основних елементів оперативної обстановки у тогочасній Україні: матеріали про шпигунську й диверсійно-терористичну діяльність радянських спецслужб, антидержавну діяльність більшовицького підпілля, інших опозиційних Гетьманату політичних сил, повстанський рух, антиурядову пропаганду, прояви організованої злочинності тощо. Збереглося й чимало матеріалів про організаційно-штатний устрій самих "освідомчих відділів", підбір кадрів для них, а також директивних документів, листування з іншими державними установами. Цікавими є матеріали про оперативно-розшукові заходи "освідомчих відділів", їх протидію шпигунській та терористичній діяльності, особливо небезпечним кримінальним злочинам, зусиллям до підтримання внутрішньої безпеки у правоохоронних органах.

Наявні документи "освідомчих відділів" дають змогу відтворити хід конкретних оперативних розробок у справах з ознаками "шпигунства", "тероризму", "організації масових антиурядових виступів", а також побачити рівень проведення оперативно-військових операцій та контррозвідувального забезпечення ходу бойових дій.

Непогані можливості для студіювання історії української розвідки та контррозвідки надають і документи фонду МВС Директорії УНР [84]. Вони стосуються діяльності Політичного департаменту, реформованого потім в Департамент політичної інформації МВС УНР. Серед них - інструкції, які відображають провідні напрями службових зусиль цього підрозділу, доповіді, звіти про виконану роботу по контролю за іноземними місіями в Україні, відвернення шпигунської та антиурядової діяльності конкретних осіб, пропозиції щодо вдосконалення організації роботи місцевих підрозділів Департаменту. Ряд документів характеризує службову "технологію" цього підрозділу: роботу з агентурою, зовнішнє спостереження, обробку матеріалів засобів масової інформації, підбір і використання конспіративних квартир тощо [85].

Вище зазначалося, що автором опрацьовані і використані змістовні архівні матеріали щодо Державної жандармерії відомства внутрішніх справ ЗУНР. Унікальними можна назвати знайдені в ЦДАВО України документи стосовно функціонування Департаменту політичної інформації (розвідки та контррозвідки) МВС Державного Центру УНР в екзилі [86].

Як уже йшлося, для отримання відомостей з історії українських спецслужб вивчалися й архівні фонди цивільних відомств України того періоду. Це насамперед матеріали фондів міністерств закордонних справ національних державних формацій 1917-1920 рр. [87]. У них виявлено чимало документів щодо організації й функціонування військової дипломатії України, відносин між МЗС та силовими відомствами стосовно роботи військового аташату.

Крім того, документи цих відомств дають уявлення про специфіку роботи в Україні іноземних дипломатичних і консульських представництв, стан внутрішньої безпеки й службової дисципліни в українських представництвах за кордоном, а також роботу українських місій по репатріації військовополонених, серед яких також велося збирання інформації про країни перебування та їхні збройні сили. Окремі документи (наприклад, інформація посла України у Відні В.Липинського про австрійську шпигунську мережу в Києві у 1918 р.) свідчать про цілеспрямований збір розвідувальної інформації цивільною дипломатією України.

Чимало цікавих документів з історії українських спецслужб опинилося за кордонами України, в іноземних архівосховищах та бібліотеках. Відомо, наприклад, що Науково-дослідний Інститут ім. В.Липинського (Філадельфія, США) придбав у Гуверівській бібліотеці при Стенфордському університеті розвідувальний звіт Генштабу Польщі про стан УГА від березня 1919 р. [88]. Отже, студіювання історії спецслужб України має здійснюватися у співпраці вітчизняних та іноземних дослідників, кожні з яких мають доступ до тих чи інших груп джерел з проблеми.

Значний джерелознавчий потенціал для студіювання порушеного питання має Державний архів Служби безпеки України, якому передані архівні фонди колишнього КДБ УРСР та всіх попередніх радянських органів безпеки в Україні, починаючи з періоду громадянської війни.

За своїм походженням документальні джерела, де міститься інформація про спецслужби національної державності, можуть бути поділені на дві групи. По-перше, це документи ВУНК-ДПУ України, що стосуються боротьби проти антирадянських повстансько-підпільних рухів. Найбільш змістовними з точки зору наявності конкретно-історичної інформації є узагальнюючі матеріали радянських органів держбезпеки. Так, у документі під назвою "Отчет Центральной Украинской Чрезвычайной Комиссии за 1920 г." [89] дається характеристика повстансько-підпільному руху в Україні, роботі спецслужб УНР по його організації, контрзаходів ВУНК проти антирадянського руху опору, діяльності в Україні спецслужб іноземних держав Антанти, Польщі, Греції, Норвегії.

Велику інформативність мають і звіти радянських розвідників, що працювали у середовищі військових та політичних кіл діючих українських урядів. Автором, наприклад, використаний звіт співробітника особливого відділу 14-ї радянської армії О.Бірюкова про його роботу при урядових інституціях Директорії УНР [90]. Розвідник дає характеристику морально-політичного стану в державних інституціях УНР, розповідає про роботу спецслужб Української Народної Республіки (розвідки, контррозвідки), їх агентурну мережу, організацію повстанського руху, міжпартійні стосунки в урядових колах. О.Бірюков у звіті, звичайно, упереджено підходить до стану справ у силових структурах та урядових інституціях УНР, але документ має службово-інформаційний характер і тому близький до об'єктивності.

Інша група документів в архівах радянських спецслужб пов'язана з політичними репресіями проти діячів української національної державності або співробітників їх силових структур. Характерно, що практично протягом усього періоду сталінізму радянські органи держбезпеки вели розшук й безпідставно переслідували осіб, причетних до національних державних формацій періоду 1917-1921 рр.

Згідно із таємною інструкцією ОДПУ середини 20-х рр. постійному нагляду підлягали всі урядовці згаданих державних формацій, члени національних політичних партій, військовослужбовці збройних сил, працівники органів безпеки, внутрішніх справ, юстиції [91]. В період масових репресій вони ставали першочерговими їхніми жертвами. Розшук осіб цієї категорії тривав навіть наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. Так, у 1948 р. місцеві органи держбезпеки УРСР отримали вказівку виявляти колишніх службовців Державної варти періоду Гетьманату. В результаті у відповідних фондах відомчого архіву опинився перелік з понад 3000 прізвищ службовців цієї інституції, справді унікальний документ для вивчення особового складу цього органу безпеки.

Під час розшуку службовців Державної варти до відомчого архіву надійшли й документи щодо напрямів діяльності самої варти, її організаційного устрою, нормативних і правових підвалин роботи, документи про гетьманські органи безпеки на транспорті та ін. [92]

Чимало цінних документів потрапило до архіву держбезпеки при підготовці й проведенні у 1920-1921 рр. судового процесу над колишніми членами уряду УНР і членами ЦК партії українських есерів (УПСР) [93]. Згадки про діяльність українських спецслужб містяться у протоколах допитів підслідних або прилучених до справ документах - "речових доказах контрреволюційної діяльності" цих осіб. Слід сказати, що на той час характер звинувачень у "політичних справах" ще не набув такого відверто вигаданого, фантастичного змісту, який мав місце з початку 30-х років. Правда, уже під час проведення цього судового процесу підсудним висувалися звинувачення у реальних, але не злочинних діях: праця в урядових структурах УНР, членство в некомуністичних партіях тощо.

У матеріалах згаданого процесу зустрічаються відомості про організацію повстансько-підпільного руху і його спеціальних підрозділів, що підтримували зв'язок з керівництвом УНР в екзилі. Природно, слідчі намагалися стимулювати вилучення такої інформації, оскільки певний опір радянському режиму в Україні тривав. Не менш потрібні їм були й компрометуючі державних діячів УНР свідчення. Відтак, у матеріалах справи можна зустріти дані про факти морально-політичного розкладу вищих урядовців, зловживання службовим становищем, боротьбу амбіцій політичних лідерів, зростання числа військових злочинів (погромів, розкрадання майна збройних сил тощо), службових правопорушень у роботі контррозвідки, використання спецслужб для переслідування політичних опонентів.

Найбільш цікавими серед документів цієї справи є свідчення розвідника і функціонера УПСР Ю.Скугар-Скварського. Він здійснював спеціальні подорожі на Кубань, де збирав важливу розвідувальну інформацію про російський "білий рух", переходив фронтову смугу для розвідувальної роботи на окупованій "червоними" території, а в останні перед арештом місяці 1920 р. очолював розвідку підпільних антирадянських сил у Києві [94]. Всі ці факти свідчать про джерелознавчу цінність слідчих справ 1920-1921 рр. Безумовно, вони були використані автором.

Матеріали архівних фондів суттєво доповнюються за рахунок ще однієї важливої групи джерел - періодичних видань урядових і військових інституцій того періоду. До їх числа можна віднести видання вищих державних установ УНР і ЗУНР [95], силових структур національних державних формацій [96], Інформаційного бюро Генштабу УНР [97], Корпусу Січових Стрільців [98] та інші військові періодичні видання.

Урядові видання й друкована продукція силових відомств містили відповідні державні акти й розпорядження провідників країни щодо розбудови силових структур. Значно ширший діапазон інформації військової періодики. Там можна зустріти дані про діяльність іноземних спецслужб або спеціальні заходи українських військових розвідників під час бойових дій, таємні операції на стадії підготовки антигетьманського повстання з боку Директорії, повстансько-підпільний рух, спроби державних переворотів, санкції щодо опозиційно настроєних воєначальників (наприклад, отаманів Болбочана й Оскілка) та інші цікаві для дослідника відомості.

Зрозуміло, що інформація з періодичних видань, яка торкається певних моментів з діяльності спецслужб, має фрагментарний характер, подана "по гарячих слідах" подій, відображає здебільшого лише офіційну точку зору, що ускладнює всебічний розгляд непростих військово-політичних та інших суспільних явищ. Проте матеріали періодики містять чимало подробиць, котрі не зафіксовані в архівних джерелах або історичних виданнях, дозволяють краще зрозуміти історичну атмосферу, в якій відбувалася фундація українських спеціальних служб.

Нарешті, для дослідження проблеми залучалися і такі джерела, як мемуарна література. В більшості активні учасники розбудови спецслужб України, їх співробітники не залишили окремих споминів, де б авторська увага приділялася саме минулому спецслужб. Отже, доводиться використовувати мемуари широкого кола осіб, причетних до державотворення й військових подій у 1917-1921 рр., де можна зустріти згадки про певні аспекти проблеми, що розглядається.

Спомини з історії громадянської війни активно видавалися у Радянському Союзі протягом 20-х - початку 30-х рр. При цьому друкувалися мемуари не лише учасників тих подій з радянського боку, але й діячів "білого руху", національних урядів або рухів, функціонерів некомуністичних партій. Варто згадати збірку споминів ряду військових лідерів "білого руху", діячів Центральної Ради, Гетьманату і Директорії УНР, котра вийшла у 1930 р. під загальною назвою "Революция на Украине по мемуарам белых", хоча її автори подекуди стояли на протилежних позиціях стосовно політичної долі України [99].

У збірці містяться цікаві відомості про діяльність спецслужб радянської Росії і "білого руху", комуністичне й монархічне підпілля, незаконні збройні формування в Україні, повстансько-підпільний рух, роботу маловідомої підпільної організації періоду Центральної Ради, яка мала протинімецьку спрямованість, та про інші цікаві події, що мали відношення до формування силових структур української державності.

Чимало відомостей про діяльність радянських спецслужб та керованого ними антиукраїнського комуністичного підпілля можна зустріти в мемуарах відомих діячів радянської влади і комуністичної партії. Так, у споминах одного з організаторів більшовицької агресії проти незалежної України В.Антонова-Овсієнка [100] йдеться про організацію розвідувально-підривної роботи під час підготовки наступу на Україну наприкінці 1918 р., про діяльність комуністичного підпілля в Україні, повстансько-підпільний рух на підтримку УНР тощо.

Згодом, після посилення ідеологічного впливу сталінізму, видання мемуарів учасників антирадянських рухів згортається, до того ж більша частина авторів споминів з радянського боку була репресована, а їхні праці потрапили до спецсховищ і не перевидавалися.

Одночасно численні спомини про події національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. з'являються з-під пера їх учасників у середовищі української політичної еміграції. Їх авторами виступають колишні генерали й старшини Збройних сил України, політичні діячі, дипломати. Багато споминів друкується на сторінках періодичних видань, про які йшлося у першій частині цього розділу.

Разом з тим виходять окремі видання спогадів, серед яких особливий джерелознавчий інтерес мають мемуари активних учасників воєнних дій в Україні [101]. Звичайно, їх автори лише побіжно торкаються певних аспектів історії спецслужб: оперативного забезпечення бойових дій, діяльності ворожих спецслужб та ін. Виняток становлять лише мемуари керівника ППШ Ю.Тютюнника, де висвітлено роботу всіх структурних підрозділів (в тому числі й спеціальних) Штабу по організації повстансько-підпільної боротьби в 1921 р. У його споминах переважно темними фарбами змальовуються стосунки між членами вищого військового керівництва УНР в екзилі, їх протиборство за контроль над повстанським рухом і лідерство у військовому будівництві в умовах еміграції, моральне падіння. Необхідно, однак, враховувати, що згадані спомини писалися Ю.Тютюнником вже після його арешту у 1923 р. (внаслідок операції органів ВУНК-ДПУ УСРР Ю.Тютюнник був виведений з-за кордону і заарештований, а після використання в пропагандистських кампаніях розстріляний) і багато в чому мали характер соціального замовлення радянської влади, яка намагалася розкласти українську військово-політичну еміграцію.

У мемуарних виданнях попри всю фрагментарність висвітлення діяльності національних спецслужб зустрічаються відомості, котрі дозволяють краще зрозуміти особливості фундації спеціальних органів, кадрову політику та інші моменти їх історії. Наприклад, в архівних джерелах та деяких друкованих працях знаходимо дані про структуру, функції й особовий склад Корпусу Державної жандармерії ЗУНР, однак мало що можна зустріти, скажімо, про морально-політичний стан її службовців. Тут корисним стало звернення до споминів С.Шухевича про минуле УГА, де він згадує про наявність, поряд із сумлінним ставленням до своїх обов'язків, протиправних вчинків з боку окремих співробітників Державної жандармерії ЗУНР.

В останні роки пожвавилось видання раніше написаних споминів відомих діячів періоду громадянської війни, які належали до різних таборів політичних сил [102]. Автор критично ставився до їх свідчень при відтворенні історії українських спецслужб. Бо кожен мемуарист - син свого часу, і не виключена можливість обмежено-ностальгічного бачення ним історичної реальності та її відмежування від сьогодення. Запорукою подолання цієї вади мемуарної літератури, на думку автора, є поєднання історичного та логічного в дослідженні. Під таким же кутом зору використовувались як джерела і мемуари співробітників радянських органів держбезпеки, котрі працювали в Україні у період, що розглядається. Так, у споминах Ф.Фоміна [103] при висвітленні операцій ВУНК в Україні у 1919 р. багато суб'єктивного, коли йдеться про роботу спецслужб УНР по організації розвідувально-диверсійного підпілля на зайнятій Червоною армією території.

Крім оригінальних документів з історії вітчизняних спецслужб 1917-1921 рр., про які згадувалося вище, використовувались і збірки матеріалів, що вийшли за радянських часів і присвячені історії громадянської війни в цілому [104] та окремим її етапам [105]. Певний обсяг інформації з історії українських спецслужб знайдено в документальних виданнях про ранні етапи діяльності радянських правоохоронних органів [106].

Ця загальна характеристика джерельної бази, з якої виходить автор у своєму дослідженні, свідчить, що діяльність спецслужб у минулому - це об'єктивна історична реальність, котра, власне, і потребує серйозного наукового дослідження, особливо, коли йдеться про такий період діяльності спецслужб, що є переломним в національній історії.

РОЗДІЛ II: Зародження органів  безпеки України: період Центральної Ради 

§ 2.1. ПЕРЕДУМОВИ І ОСОБЛИВОСТІ СТВОРЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ОРГАНІВ БЕЗПЕКИ Й ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Людська історія взагалі, і спецслужб зокрема, свідчать, що останні виникають під впливом дії певних соціальних чинників. Так і створення в період Центральної Ради перших самостійно функціонуючих спеціальних служб України було історично закономірним, необхідним і соціально зумовленим.

Доба Української Центральної Ради (УЦР) назавжди залишиться в історії вітчизняного державотворення як спроба відродження незалежної держави, що було споконвічною мрією українського народу. Її утворенню передували падіння царського режиму та прихід до влади в Росії ліберально-демократичного Тимчасового уряду.

У цей час в Україні набувають сили процеси з ознаками державотворення, виразником яких і стала Центральна Рада, зорганізована у березні 1917 р. поміркованими лібералами національно-патріотичної орієнтації з Товариства українських поступовців (ТУП) спільно з представниками української соціал-демократичної та соціал-революційної течій. Головою Центральної Ради обрали визнаного лідера національно-демократичного руху професора М.Грушевського.

Як орган державно-політичної репрезентації інтересів українського народу Центральна Рада була легітимована на Українському Національному Конгресі, що розпочав свою роботу 7 квітня 1917 р. Цей форум висловився за автономний статус України у складі федеративної демократичної Російської республіки: "...Тільки національно-територіальна автономія України, - йшлося у резолюції Конгресу, - в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх народів, що живуть на українській землі". Була намічена структура Центральної Ради, що мала відтепер формуватися на основі делегування представників різних регіонів України, а також членів політичних партій та національних меншин України. Передбачалося створення місцевих органів влади - "українських комітетів - сільських, повітових й губернських". Сесія Центральної Ради обрала Комітет УЦР, реорганізований згодом у Малу Раду під головуванням М.Грушевського [107].

Дальше поширення впливу Центральної Ради на масову свідомість, громадсько-політичні організації України, спрямованого на досягнення широкої автономії у складі Росії, викликало різко негативну реакцію Тимчасового уряду. У цих складних умовах було вжито додаткових заходів до зміцнення позицій національно-державних сил. У виданому 10 червня 1917 р. Першому універсалі Центральної Ради проголошується верховенство її влади на терені України: "...Однині самі будемо творити наше життя". Був сформований виконавчий орган державної влади - Генеральний Секретаріат (уряд) автономної України на чолі з соціал-демократом В.Винниченком, висувалися вимоги створення власного законодавства й місцевих органів влади [108].

3 липня 1917 р. був оголошений Другий універсал Центральної Ради, де зазначалося, що вона визнає Всеросійські Установчі Збори, котрі повинні встановити автономію України, і не має наміру відокремлюватися від федеративної Росії. На підставі порозуміння з Тимчасовим урядом Центральна Рада поповнила свій склад за рахунок представників національних меншин, що проживали в Україні. Вони ж направили своїх репрезентантів до Малої Ради і Генерального Секретаріату.

Таким чином, усі верховні владні структури України із суто українських перетворювалися на органи захисту інтересів всього поліетнічного населення України. Щоправда, у серпні 1917 р. Тимчасовий уряд видав "Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату", котра значно обмежувала права української автономії: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду в Україні, а Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав, територія України зменшувалася до п'яти губерній [109].

Отже, потреби розбудови нового державного утворення на території України, нарощування його економічного та духовного потенціалу, захисту національно-територіальної автономії від великодержавних утисків Тимчасового уряду були першою найважливішою передумовою створення спецслужб України.

Другою важливою передумовою виникнення органів безпеки України за її автономії у складі Російської держави була необхідність охорони "революційного порядку", організації місцевої самооборони. Ця передумова реалізовувалась у межах суспільної самодіяльності українського військового руху в збройних силах Російської імперії (зауважимо, що під час світової війни до армійських лав потрапило до 2 млн. уродженців України). У травні 1917 р. відбувся 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд, що зібрав 700 делегатів від понад 1,5 млн. вояків-українців. З'їзд ухвалив резолюцію про необхідність створення українських частин у складі загальноросійських збройних сил, хоча в цілому форум військовиків стояв на позиціях автономії України. Головою українського військового руху з'їзд обрав члена УСДРП С.Петлюру. 5-10 червня 1917 р. у Києві відбувся 2-й Всеукраїнський військовий з'їзд за участю 2 тис. делегатів від 1 млн. 390 тис. українських військовослужбовців. Рішення цього форуму прискорили формування на фронтах українських військових осередків - клубів та комітетів [110].

Вже на параді українських вояків Київської залоги в березні 1917 р. було ухвалено рішення про фундацію Українського Військового Клубу ім. гетьмана Полуботка. За цим прикладом аналогічні організації українського вояцтва відкривалися в багатьох містах краю. Незабаром виникає перша українська військова частина - полк ім. гетьмана Б.Хмельницького. До серпня 1917 р. на фронті налічувалося вже 27 українізованих дивізій. В ході українізації збройних формувань особливо відзначився командир 34-го армійського корпусу генерал П.Скоропадський; його з'єднання перетворилося на 1-й Український корпус. На фоні загального розкладу російської армії українські частини, як помітив американський дипломат-розвідник Д.Дженкінс, відзначалися дисциплінованістю, боєздатністю, а їх особовий склад "з повагою вітає офіцерів і веде себе як солдати" [111].

Ще одним із суттєвих проявів українського військового самодіяльного руху стало виникнення інституту Вільного козацтва, започаткованого у квітні 1917 р. на Черкащині заможними селянами, що не потрапили за віком до лав регулярної армії. Метою Вільного козацтва була охорона громадського порядку й організація місцевої самооборони від деморалізованих втікачів з фронту. Ця організація швидко поширювалася по Україні, й до жовтня 1917 р. її чисельність досягала 60 тис. Козацтво проголосило себе територіальним військом і визнавало лише владу Центральної Ради. На з'їзді Вільного козацтва у Чигирині (жовтень 1917 р.) було обрано Генеральну Раду з 12 осіб і почесного отамана - генерала П.Скоропадського [112].

Розгортання українського військового руху вимагало створення координаційних органів. У складі Генерального Секретаріату існував секретаріат військових справ на чолі з С.Петлюрою. Крім того, після 1-го Всеукраїнського військового з'їзду було створено Генеральний Військовий Комітет, котрий відрядив своїх представників до військового міністерства Тимчасового уряду і до Генерального штабу Росії. Генеральний Комітет проіснував до створення Центральною Радою (після Третього універсалу) військового відомства та Генштабу Збройних сил України і став їх своєрідним організаційним ембріоном. У другому складі Генерального Комітету було сформовано "Комісію спеціальних служб" під головуванням генерал-майора Л.Кондратовича [113]. Але, з огляду на відсутність самостійної української державності й власних збройних сил, ця структура навряд чи могла стати організатором реальної роботи по створенню спеціальних служб. Так воно і сталося. Однак заслуговує на увагу саме виділення такої комісії як усвідомлення необхідності створення розвідки та контррозвідки в майбутніх збройних силах України.

Українізація збройних сил і національний самодіяльний військовий рух створили ще одну з передумов фундації силових структур української державності, й спеціальних служб зокрема. Її можна визначити як формування у суспільно-політичному середовищі течії, спрямованої на проголошення повного суверенітету України. Звертає на себе увагу, що її прихильники зосередили свою агітаційно-пропагандистську діяльність саме у середовищі військовослужбовців-українців та у створених ними організаціях. Лідером "самостійницької" течії та одним з ініціаторів українського військового руху був мобілізований до царської армії харківський адвокат підпоручник М.Міхновський. Опорою "самостійницького" руху служили групи самостійників-соціалістів, що складалися переважно з військовиків (у грудні 1917 р. об'єдналися у партію самостійників-соціалістів - УПСС), а також частина ліберальної інтелігенції та заможного селянства [114].

Однак ця течія мала обмежений вплив на громадську думку і політичні події в Україні. Домінувала ідея українських соціалістичних партій, представники котрих переважали у Центральній Раді та уряді України, автономного існування краю у складі Російської республіки. Вони категорично заперечували необхідність створення власних силових структур. Так, заступник М.Грушевського і голова уряду В.Винниченко на шпальтах центрального органу УСДРП "Робітничої газети" виступав з різкими статтями проти формування української армії, мовляв, "не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій" [115].

Але ситуація в країні свідчила про нагальну потребу іншого вирішення цього питання. Вона характеризувалась: зростанням деструктивних процесів в Україні, що загрожували повною анархією та остаточним занепадом правопорядку; посиленням цілеспрямованого інтересу до становища в Україні з боку іноземних держав; загрозою реставрації шовіністичного загальноросійського режиму шляхом встановлення мілітаристської диктатури російського генералітету. Все це стало ще однією практичною передумовою створення спеціальних служб. Слід сказати про ці фактори обстановки більш детально.

Реальна влада Центральної Ради і Генерального Секретаріату практично не виходила за межі Києва і не поширювалася на регіони. На місцях панувало свавілля місцевої адміністрації, тип якої залежав від співвідношення місцевих політичних сил. Так, у Донбасі і Катеринославському індустріальному регіоні зростав авторитет і вплив рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Центральні органи влади не спромоглися своєчасно вирішити найбільш болючі питання суспільно-економічного життя, насамперед - аграрне. Внаслідок цього Україну охоплювали стихійні селянські виступи, що мали великі деструктивні наслідки.

Під впливом більшовицької агітації розпадалася здеморалізована світовою війною армія. Озброєні групи дезертирів на своєму шляху вчиняли погроми і насильства проти мирного населення. У відповідь на анархію й неспроможність влади підтримувати стабільність і правопорядок виникали незаконні збройні формування самооборони населення. Так, у серпні 1917 р. в Одесі під час погромів і "п'яних бунтів" створилася єврейська дружина, що мала на озброєнні навіть кулемети. Вона складалася з колишніх військовослужбовців і фінансувалася місцевим населенням [116].

На питанні боротьби з анархією зроблені акценти у Декларації Генерального Секретаріату від 29 вересня 1917 р.: "Війна, економічне винищення держави несуть за собою темне, несвідоме незадоволення широких народних мас. На цьому грунті ростуть анархія і контрреволюція. Генеральний Секретаріат через секретаріат внутрішніх справ буде всіма силами рішуче боротися з всіма проявами безладдя і контрреволюційними замахами за допомогою демократичних органів місцевого самоврядування. На тому ж грунті війни і економічної руїни в краю поширюється епідемія грабежів, самосудів, анархічних виступів безвідповідальних груп". Як засіб боротьби проти вищезгаданих явищ пропонувалися "активна, організована самодіяльність і самооборона населення" [117].

Наведений уривок красномовно характеризує внутрішнє становище в краї. Однак важко не помітити, що головну надію в боротьбі з анархією та безладдям уряд покладав на абстрактне "самоврядування" населення, значна частина якого байдуже ставилася до Центральної Ради, котра не в змозі була проводити привабливу соціально-економічну політику. В рядках Декларації відчувається притаманне провідним у тогочасній Україні соціалістичним партіям зневажливе ставлення до державних інститутів (як таких, що мають незабаром "відмерти" при побудові соціалістичного суспільства). Жодного слова Декларація не присвятила проблемі зміцнення правоохоронних органів або ж створення органів безпеки, вкрай необхідних при такому внутрішньополітичному становищі.

Слід докладніше сказати про зростання інтересу до української "автономії" з боку провідних іноземних держав. Як правило, збір інформації про становище в Україні держави Антанти, США, Японія та ряд інших здійснювали через можливості військової дипломатії, консульські установи, силами окремих емісарів, журналістів, різного роду цивільних місій. Всі зазначені види роботи в Україні одночасно використовувались як "дах" для співробітників розвідок іноземних держав.

Іноземні інформатори намагалися вивчати широке коло питань щодо тенденцій розвитку політичних і військово-політичних подій в Україні, намірів її керівництва, позицій провідних суспільно-політичних сил, українізації збройних сил, становища в народному господарстві. Крім того, через канали спеціальних служб і військової дипломатії робилися спроби активно вплинути на провід України для забезпечення спрямування політичних подій в краї на користь власних держав.

Нестабільність ситуації в Україні й на решті території колишньої Російської імперії, відсутність спеціальних органів для боротьби з зовнішнім втручанням у внутрішні справи країни, загальний хаос у роботі державних органів, а також об'єктивне прагнення українського керівництва привернути увагу іноземних політичних кіл до розвитку національно-демократичної революції значно полегшували організацію збору розвідувальної інформації в Україні.

Швидкий розклад Східного фронту, що відвертав на себе величезні військові сили австро-німецького блоку, потреба у забезпеченні його стабільності і були покладені, очевидно, в основу інтересу країн Антанти і США до України. Їм необхідно було за рахунок військової сили та значного військово-промислового потенціалу краю повести керівництво України в кільватері своєї політики, спрямованої на продовження світової війни. При цьому українському населенню відводилась роль "гарматного м'яса" для утримання позицій на Південно-Західному і Румунському фронтах.

Спочатку серед інформаторів провідних держав Антанти переважало упереджене ставлення до Центральної Ради як до "банди фанатиків, без всякого впливу, що руйнує край в інтересах Німеччини" [118]. Проте прагматичні потреби військово-політичного порядку взяли верх над кон'юнктурною фразеологією.

Першою встановила контакт з Генеральним Секретаріатом японська військова дипломатія, що, напевно, можна розцінювати як спробу керівництва цієї країни знайти собі нових союзників серед молодих східноєвропейських держав, розширити свою присутність в Європі взагалі. В Україні перебувала японська військова місія для збору інформації про становище на Східному фронті, у Києві працювала група журналістів з Японії, в Одесі розташувалось консульство цієї країни для забезпечення транспортних сполучень. У липні 1917 р. військовий аташе посольства Японії в Росії Ашіда відвідав Центральну Раду і Генерального секретаря міжнаціональних справ О.Шульгина з метою одержання достовірної інформації про становище в Україні та зондажу намірів її керівництва щодо продовження світової війни [119].

Свій професійний інтерес до України виявляла й американська розвідка. У травні 1917 р. відповідно до рішення Ради національної оборони США до Росії прибула через Владивосток "економічна місія" на чолі з Рутом. Потрапивши до України, вона головну увагу приділила збору інформації про становище на Чорноморському флоті. Цю місію змінила "залізнична місія" Стівенса. Американські інформатори встановили контакт з діячами українського парламенту, неодноразово зустрічалися з О.Шульгиним [120].

Змістовну інформацію про політичні події часів Української революції спромігся зібрати французький журналіст-міжнародник Ж.Пеліс'є, який діяв напівофіційним шляхом, хоча його даними користувалися урядові кола Франції. У вересні 1917 р. він подав послу Франції в Росії Нулансу спеціальну доповідь на 27 сторінках, де містився грунтовний аналіз суспільно-політичної ситуації в Україні, з додатком в кількості 19 документів на 120 сторінках. Після цього західна преса почала писати про Україну як про "нову силу на Сході, здібну протистояти тиску німців" [121].

У жовтні 1917 р. прибули військові спостерігачі Франції - генерал Табуї і полковник Перл'є, котрим було доручено стежити за розвитком подій безпосередньо з Києва. Табуї мав двогодинну розмову з головою військового відомства України С.Петлюрою, виявив при цьому великий інтерес до процесу українізації збройних сил і військового аспекту політики Центральної Ради в цілому [122].

Військово-дипломатичні і консульські представники країн Заходу виявляли жвавий інтерес і до проявів громадсько-політичного життя України, контактували з самодіяльними суспільно-політичними об'єднаннями та їхніми лідерами. Так, 2 листопада 1917 р. військові дипломати Франції, Бельгії та Румунії були присутні на III Військовому з'їзді у Києві. Англійський консул Довглес вітав того ж дня Козацький з'їзд [123].

Інформаторами іноземних урядів про становище в Україні були і консульства цих країн - з дореволюційного часу в Києві перебували консульські установи Англії, Греції, Італії, Іспанії, Персії, Португалії, Данії, Норвегії, Франції, Швейцарії [124].

Окрім збору професійної інформації, західні емісари намагалися організувати підтримку певних політичних угруповань або їх лідерів, розраховуючи на їхню лояльність при вирішенні деяких питань на користь своїх країн. Дипломати країн Антанти намагалися придбати агентів впливу серед членів Центральної Ради, підтримуючи їх фінансово. Скажімо, через лідера УСДРП М.Порша до редакції "Робітничої газети" надійшло 10 тис. крб. Гроші від Антанти отримував і отаман Вільного козацтва П.Скоропадський. Контакти підтримувалися і з лідерами профспілок залізничників. Не залишилися поза увагою спецслужб Антанти і впливові таємні політичні організації. Іноземним коштом було створено масонську ложу св.Андрія "Молода Україна". Якщо згадати успіх місії Ж.Пеліс'є, то варто сказати, що він був одним з провідних діячів французької масонської ложі "Великий Схід", а С.Петлюра також входив до української масонської організації й пізніше підтримував листування з Пеліс'є, прохаючи про "моральну підтримку" зовнішньої політики УНР [125].

Еволюція української державності від автономії до повноправної суверенної держави відбувалася у надзвичайно складних внутрішніх і міжнародних умовах.

Особливої напруженості ситуації в країні надавало одночасне існування й політична конкуренція влади Тимчасового уряду, рад робітничих і солдатських депутатів та національно-демократичної державності - Української Центральної Ради. В Росії швидко розросталася анархія, визрівав соціальний конфлікт, викликаний невдалими спробами уряду О.Керенського здійснити демократичні перетворення, а також намаганнями встановити авторитарний режим реакційних військових кіл, визнаним лідером яких став генерал Л.Корнілов.

26 серпня 1917 р. головнокомандуючий збройними силами Росії Л.Корнілов надіслав голові Тимчасового уряду О.Керенському ультимативну вимогу передати йому всю повноту влади для встановлення "жорсткого порядку" в Росії та оголосити в столиці воєнний стан. Фактично йшлося про встановлення в Росії мілітаристської диктатури. Звістка про демарш Корнілова викликала тривогу в Україні - Центральна Рада небезпідставно побачила в ньому загрозу реставрації імперської державності. Дії Корнілова кваліфікувалися "контрреволюційними" як щодо Росії, так і України.

Відтак, Генеральний Секретаріат УЦР та інші владні структури, виконавчі комітети рад робітничих і солдатських депутатів, представники політичних партій одразу ж звернулися зі спільною відозвою до населення України, де йшлося про те, що замах контрреволюціонерів з генералом Корніловим на чолі на Верховну владу Російської держави вимагає від органів місцевого самоврядування повести рішучу боротьбу з проявами контрреволюції. Закликаючи громадян до спокою, вони заявили, що всі замахи на здобутий революцією лад, звідкіля б вони не йшли, будуть придушені всіма необхідними засобами [126].

Представник Військового Комітету України при військовому Міністерстві Росії М.Полозов розіслав із Царського Села циркулярну радіограму: "По дорученню Секретаріату Української Центральної Ради об'являється до відома всіх військових українців: контрреволюційний заговор на чолі з генералом Корніловим загрожує всім здобуткам революції, як в Росії, так і на Вкраїні. Перемога Корнілова привела б до порабощення російської демократії і нового поневолення України. Всі військові українці повинні всемірно підтримувати тимчасове правительство в його боротьбі з контрреволюцією. Кожен українець, не повставший в сю рішучу хвилю на захист революції буде зрадником революції і всієї України" [127].

Як бачимо, виступ Корнілова спричинив зростання політичної активності в Україні й кваліфікувався таким, що загрожує здобуткам національного відродження, як військовими, так і політичними колами України. Хоча заяви з приводу корніловського заколоту несли на собі відчутний відбиток соціалістичної демагогії, притаманної провідним політичним партіям тогочасної України, все ж вживані заходи для протидії диктаторським зазіханням реакційної вояччини висунули на порядок денний питання розбудови власних структур безпеки.

Переконливим доказом цього можуть служити дії окремих владних інституцій та громадсько-політичних об'єднань України по усуненню небезпеки корніловщини, спрямовані на створення координуючого органу з питань безпеки та оборони, який повинен був об'єднати сили для протистояння загрозам революційним завоюванням в Україні з боку внутрішніх та зовнішніх ворогів.

27 серпня 1917 р. на об'єднаному засідання рад робітничих і солдатських депутатів м.Києва було створено Особливий Комітет по охороні революції. До його складу увійшли: командуючий військами Київського військового округу К.Оберучев, начальник міліції, міський голова, голови рад робітничих і солдатських депутатів та представники провідних політичних партій. Метою Комітету була організація боротьби з корніловщиною. 28 серпня УЦР доручила йому виробити план оборони Києва і завчасно мобілізувати всі живі і матеріальні сили, необхідні для виконання плану [128].

Створення комітету викликало неоднозначну реакцію різних політичних сил країни. Так, представники партії кадетів на засіданні Київської Думи виступили з гострою критикою цього заходу, доводячи, що тільки Дума як представник всього населення є повноважним і повноправним органом влади, ініціатором у справі охорони завоювань революції. Від імені кадетів Григорович-Барський заявив, що, по-перше, комітет не є представником народу і у зв'язку з цим не може розраховувати на всебічну підтримку, а, по-друге, він перебуває поза законом, оскільки не визнаний Тимчасовим урядом. Більшовики, погоджуючись, що Дума є органом цивільної влади, заявили про необхідність створення Комітету для проведення рішучих заходів у боротьбі з контрреволюцією.

У результаті обговорення питання про створення Комітету охорони революції Київська Дума більшістю голосів прийняла резолюцію, де зазначалося, що в час, коли революції серйозно загрожує контрреволюція, існує необхідність створення органу, який би об'єднав військову і цивільну владу, бойові організації для протистояння внутрішнім і зовнішнім зазіханням. Одночасно Дума запропонувала ввести до складу органу своїх представників. Від голосування за прийняте рішення утрималися лише делегати від конституційно-демократичної партії. Таким чином, ідея створення спеціального органу безпеки країни одержала підтримку більшості депутатів. Але справа далеко не пішла [129].

К.Оберучев і близький до нього комісар Тимчасового уряду І.Кирієнко проявили себе запеклими ворогами українського руху. Вони відверто ігнорували постанови УЦР, не визнавали Генеральний Секретаріат й намагалися паралізувати роботу Комітету. Але Комітет все-таки дещо зробив: доручив охорону міста загонам міліції, козаків і юнкерів, бойовим дружинам; усунув з посад кількох військових і державних діячів, запідозрених у симпатіях до Корнілова; закрив газету "Киевлянин"; провів серію обшуків для вилучення зброї. Після ліквідації заколоту за постановою Тимчасового уряду 2 вересня 1917 р. Комітет припинив свою діяльність, а за іншими даними - саморозпустився [130].

Подібні Комітети існували в багатьох містах України. Є дані, що Комітет порятунку революції, "який установив нагляд за відповідальними установами", був сформований у Катеринославі. У Конотопі Комітет охорони революції припинив розповсюдження листівок з агітацією на користь корніловських заколотників. Такі ж Комітети діяли у Фастові, Чернігові, Полтаві [131].

Недостатня активність Особливого комітету викликала серйозне занепокоєння національно-патріотичних сил. 31 серпня 1917 р. лідер українського військового будівництва і голова Українського Військового Комітету С.Петлюра написав листа під грифом "таємно" до Генерального Секретаріату України, де запропонував свій варіант Крайового органу з питань охорони революції. У цьому документі чітко сформульовано мету створення зазначеної інституції: "...З огляду на небезпеку, загрожуючу інтересам революції на Україні од авантюри Корнілова, а також на можливість контрреволюційних рухів і вибухів та необхідність рішучої боротьби з ними і прийняття заздалегідь відповідних засобів, що могли б паралізувати контрреволюційні явища, вхожу до Генерального Секретаріату з слідуючою пропозицією: необхідно створити і то негайно при Генеральному Секретаріаті революційний орган влади, що мав би своєю метою швидку і рішучу боротьбу з контрреволюцією на Україні". Отже нова інституція, на думку С.Петлюри, мала б не тільки протистояти конкретному виступу Корнілова, але і відігравати вирішальну роль у боротьбі проти ворожих Україні проявів взагалі й займатися профілактикою їх виникнення.

Специфікою проекту створення цього органу в умовах піднесення політичної активності населення було те, що до його складу пропонувалося ввести представників не лише офіційних установ, а й громадських об'єднань. "...Генеральний Секретаріат, - зазначав С.Петлюра, - повинен взяти тільки провід від тої справи в свої руки, спираючись на ті впливові громадські і революційні організації, що представляють інтереси широких кіл революційної демократії.

Притягти до участі в сій праці такі організації і працювати з ними в тісному контакті. Генеральний Секретаріат міг би створити в нашому краю ту дужу силу, на яку можна спертися в боротьбі з контрреволюцією і тим захистити інтереси України і цілої держави". Очевидно, думка про залучення громадських об'єднань до співпраці була виправданою в умовах, коли Українська держава лише формувалася, фазу становлення проходили її силові структури. Цей захід дозволяв створити широку суспільну базу для захисту політичної стабільності й збереження громадянського миру.

До складу Крайового органу з питань охорони революції повинні були увійти по одному або по два представники таких організацій: Українського Військового Генерального Комітету; Всеукраїнської Ради військових депутатів; Ради солдатських депутатів Київської округи; Всеукраїнської Ради селянських депутатів; Ради робітничих депутатів Київської округи; Головного Комітету Південно-Західних залізниць; Ради Київської округи шосейних і водяних шляхів; Поштово-телеграфного союзу і Генерального Секретаріату. На думку С.Петлюри, представники вищезгаданих організацій мали створити при Генеральному Секретаріаті орган революційної влади по боротьбі з контрреволюцією, якому надається назва "Крайовий Комітет оборони нового ладу".

Звертає на себе увагу та обставина, що колективними членами нової інституції планувалося зробити ті структури, котрі контролювали стратегічні сфери життєдіяльності краю - транспорт, шляхи сполучення, засоби зв'язку. Автор документа спромігся в інтересах боротьби із загрозою військової диктатури піднятися над вузькополітичними суперечностями між національно-демократичним рухом і радами, запросивши до спільних дій і ці організації. Крім того, до Крайового органу планувалося ввести представників усіх провідних верств населення України, військових організацій.

Нова інституція мала діяти під загальним керівництвом уряду України, а функції її голови повинен був виконувати керівник Генерального Секретаріату або хтось інший із 14 генеральних секретарів за уповноваженням уряду. Комітет міг створювати спеціальні комісії: "освідомительну, технічну, військову" та інші залежно від потреб ситуації. Планувалося створити і розгалужену мережу представників Крайового Комітету за відомчо-територіальною ознакою при державних установах, громадських інституціях, залізничних станціях, пристанях, скрізь, де це буде викликане необхідністю і оперативними обставинами. Крайовий Комітет мав право залучати для консультацій і пояснень експертів, а в разі потреби - застосовувати військову силу, матеріально-технічні можливості інших відомств.

С.Петлюра уявляв собі новий орган як такий, що організовує й очолює боротьбу з контрреволюцією, здійснює контроль за виконанням своїх пропозицій владними установами у справі проведення запобіжних дій стосовно ворогів українського руху. До компетенції Крайового Комітету повинно було входити й право використання у разі необхідності резервів і можливостей органів влади та громадських організацій. "Вся збройна сила, мобілі, спеціяльні вагони, або навіть паровози та вагони, кому б вони не належали, Крайовий Комітет має право на певний час, в залежності від обставин, взяти до своїх рук до вжитку у боротьбі з контрреволюцією". За проектом Крайовому Комітету надавалося право "...робити струси у окремих осіб і в інституціях, усовувати з посад і арештовувати осіб, про яких в Крайовому Комітеті будуть повні відомості в їх небезпечності для революції, переглядати листування їх, робити інші заходи і вживати міри, що будуть викликані обставинами і характером боротьби з контрреволюцією". Таким чином, перелік методів роботи та повноважень Комітету дає додаткове підтвердження характеру цього органу як інституції, що могла виконувати і певні спеціальні функції.

У листі до уряду С.Петлюра не міг, звичайно, докладніше викласти свою думку стосовно правових основ спеціальних повноважень Крайового Комітету, особливо коли ситуація нагально потребувала оперативних заходів для протидії ворожим акціям. Імовірно, що детальніше регламентувати проведення таких специфічних заходів, як арешт, перлюстрація, обшук та інших повинна була зробити Центральна Рада як верховний законодавчий орган автономної України. Але у той час, коли відбувалося становлення головних підвалин української державності, в умовах війни, економічного занепаду, політичної і соціальної нестабільності урядові було важко забезпечити повністю всі права і свободи людини. Цей лист не передбачав і застережень про неприпустимість порушень прав особи, захист її від можливих посягань.

Що ж стосується конкретних заходів по створенню Крайового Комітету, то на їх характер частково проливає світло протокол засідання комісії (2 вересня 1917 р.) з приводу утворення цього органу. В її роботі взяли участь представники Українського Військового Комітету - Петлюра і Кедровський; керівник комісії Комітету з військово-інженерної роботи - Шумицький; голова комісії військових комунікацій - Глібовський; від Ради робітничих депутатів Київської округи - Овчаров; від Ради солдатських депутатів Київської округи - Григор'єв та Перепадя; від Всеукраїнської Ради військових депутатів - Березняк, Вротновський-Сивошапка; від Округи водяних і шосейних шляхів - Педес; від Комітету Південно-Західних залізниць - Шумицький і Мордохун.

Комісія ухвалила рішення про те, що Крайовий Комітет повинен складатися із представників організацій, перелічених у проекті С.Петлюри, а також Центрального Крайового бюро професійних спілок. Причому перелік організацій не був остаточним, оскільки при утворенні нових революційно-демократичних організацій за постановою Крайового органу до нього могли входити і представники цих політичних формувань.

Комісія також постановила, що Крайовий орган очолить один із членів Генерального Секретаріату (за погодженням між урядом і Секретаріатом). Товариша Голови Комітету обирає Комітет із свого складу. Кожна організація сама обирає представника до названої установи. При Комітеті передбачені такі комісії: інформаційна, військова, слідча. В разі потреби можуть створюватись й інші. На чолі кожної комісії мусить бути член Комітету. Отримав орган і свою остаточну назву - Крайовий Комітет оборони нового ладу при Генеральному Секретаріаті [132].

Як відомо, саме рішуча протидія корніловщині з боку демократичних сил різної орієнтації, а не заходи Тимчасового уряду Росії, котрий поступово втрачав контроль над ситуацією в країні, привела до краху планів встановлення військової диктатури. Посильний внесок у відвернення перемоги сил реакції намагався зробити й лідер українського військового руху С.Петлюра. Спроба створити орган безпеки з широкими повноваженнями є свідченням розуміння ним необхідності функціонування такої інституції в умовах важкого становлення молодої української державності.

Подальша доля проекту С.Петлюри не відома. Швидше за все він не отримав належної оцінки з боку керманичів тогочасної України. Останні вважали доцільним існування подібних комітетів лише для протидії контрреволюційним намаганням генерала Л.Корнілова.

Між тим, нагальну потребу створення нового Комітету захисту революційних завоювань в Україні неможливо було обійти, і це зайвий раз підтвердили події жовтня 1917 р. в Петрограді. 25 жовтня у столиці Росії стався державний переворот, що привів до влади більшовицький уряд на чолі з В.Леніним. Центральна Рада засудила насильницьке повалення Тимчасового уряду і заявила про недопустимість переходу всієї влади до рад робітничих та солдатських депутатів, які складають тільки частину організованої революційної демократії. Третій Український Військовий Конгрес висунув радикальні вимоги протидії "більшовизації" політичної влади в Україні, скликання Українських Установчих Зборів для проголошення Української Демократичної Республіки, передачі (при підтримці революційного війська) всієї повноти влади до Центральної Ради і Генерального Секретаріату, розбудови української армії і флоту. З урахуванням вимог військового руху і під загрозою поширення більшовицького впливу в країні Центральна Рада 25 жовтня вночі на закритому засіданні обрала Комітет охорони революції в Україні (в працях дослідників зустрічається й інша назва - "Комітет оборони революції в Україні"). Цей орган мав вирішувати найважливіші питання військового захисту та державної безпеки України.

До складу Комітету увійшли: М.Ткаченко, М.Порш, Ф.Матушевський (соціал-демократи); О.Севрюк, М.Ковалевський, М.Шаповал (соціалісти-революціонери); А.Ніковський (соціаліст-федераліст); Г.П'ятаков (більшовик); С.Гольденман (від єврейських організацій). Крім того, від партій та організацій були введені: С.Сораджаєв - російський соціаліст-революціонер; Пісоцький - від українських соціал-демократів; С.Петлюра - від Українського Генерального Військового Комітету; М.Шумицький - від залізничників; М.Тележинський і Кас'яненко - від Всеукраїнської ради військових депутатів; Б.Крейсберг - від Київської ради робітничих депутатів; В.Затонський - від більшовиків; М.Рафес - від Бунду; М.Зільберфарб - від єврейської соціалістичної партії, а також представники Київської Ради солдатських депутатів, від міст Харкова, Одеси, Катеринослава. Головою Комітету був обраний М.Порш [133].

Як бачимо, збереглася і була використана в нових умовах ідея С.Петлюри про включення до складу спеціального органу охорони революції представників провідних партій, громадсько-політичних і професійних організацій України. Слід зауважити, що ті українські більшовики, які спочатку ввійшли до Комітету охорони революції, незабаром з нього вийшли в знак протесту проти резолюції Центральної Ради, де висловлювалося негативне ставлення до перевороту в Петрограді та намір більшовицького повстання в Україні.

26 жовтня 1917 р. Крайовий Комітет ухвалив постанову, обов'язкову для виконання всіма владними структурами, де, зокрема, зазначалося:

"1. Всякого роду погроми, бешкети і непорядки будуть нещадно придушуватись всіма засобами, які маються в розпорядженні Комітету, аж до збройної сили.

2. Всякі прояви контрреволюційної агітації, спроби нацькувати одну частину населення на другу і підбурити до безпорядків на грунті продовольчих труднощів будуть рішуче подавлятись і виновні понесуть найтяжчу кару.

3. В цілі охорону спокою в краю забороняється до одміни сеї постанови, зібрання і мітинги під одкритим небом і всякі інші виступи на вулиці.

4. Всім властям на Україні пропонується вжити всіх заходів, які є в їх розпорядженні, до непохитного виконання сеї обов'язкової постанови".

27 жовтня Комітет проголосив відозву "До громадян України", де з приводу більшовицького перевороту закликав населення країни, "всю революційну демократію, робітництво, селянство та військо згуртувати свої сили для того, щоб зберегти спокій та добрий лад на Україні". Він закликав також усіх людей до спокою, а всі революційні й демократичні організації об'єднатися в місцеві комітети для охорони революції під проводом Крайового Комітету. В цій відозві говориться, що Комітет охорони революції поширює свої повноваження на 9 губерній, його накази мають обов'язкову силу на території усіх цих губерній і будуть підтримуватися військовими підрозділами, які є в його розпорядженні [134].

Але й на цей раз далі постанов, звернень і відозв справа не рушила. Так, комітет постановив, що всі громадські та військові власті повинні підлягати йому і виконувати його розпорядження. Про це були сповіщені військовий комісар Кирієнко та начальник військової округи Квецинський, але дев'ятьох комісарів, посланих до штабу округу Комітетом, Кирієнко наказав заарештувати. Він же заборонив генеральним секретарям користуватися телеграфним зв'язком. За наказом штабу округу перед Центральною Радою і Генеральним Секретаріатом були поставлені кулемети та броньовики. Не допомагало і втручання С.Петлюри [135].

Окремі члени УЦР на засіданні 26 жовтня 1917 р. висловлювались за необхідність взаємодії Крайового Комітету з Генеральним Секретаріатом, котрий і сам має окремий орган для боротьби із заколотами і контрреволюцією - Секретарство внутрішніх справ. Після цього була ухвалена резолюція: "В цілях охорони революційного порядку на Україні і для об'єднання всіх потрібних до того конкретних мір - Центральна Рада вважає, що Комітет по охороні революції на Україні разом з Генеральним Секретаріатом тимчасово повинен об'єднати всі власті на Україні".

У зв'язку з тим, що в Києві утворилася ціла низка "революційних комітетів", які спиралися на певні сили і видавали свої накази, а "по вулицях ходили, а також в багатьох місцях стояли цілком різні патрулі", УЦР вирішила скликати їхнє спільне засідання для узгодження дій та "щоб погодити діяльність начальника Київської округи Квецинського, комісара Кирієнка з приписом Крайового революційного комітету". Таке засідання відбулося та ухвалило постанову: "1. Установити єдність діяльності воєнних і гражданських властей. 2. В роботах Крайового Комітету повинні взяти участь представники начальника військової округи. 3. При начальнику округи має бути комісія, щоб ні один приказ не видавався без комісії. 4. Щоб розпорядження до українських частин видавались за згодою Генерального комітету. 5. Комісія при штабі округи має складатись по одному представнику Центральної Ради, Генерального комітету, 3-го Всеукраїнського військового з'їзду, городського самоуправління і од козачого з'їзду. 6. Щоб усунути комісара Кирієнка".

Та ця постанова також не була реалізована. Штаб КВО відкинув вищеназвані вимоги, а І.Кирієнко заявив, що не збирається йти у відставку. Під час переговорів представників Крайового революційного комітету з штабом округу там було скликано велику нараду, яка, розглянувши постанови спільного засідання комітетів, фактично звела компетенцію Крайового Комітету до функцій дорадчого органу при начальникові Київської військової округи. Відпали контроль та участь у прийнятті рішень представників Генерального військового Комітету.

За такої ситуації більшість членів Крайового Комітету охорони революції, не бажаючи брати на себе відповідальність за розпорядження, яких вони не давали, в ніч з 27 на 28 жовтня висловились за припинення діяльності Комітету і за пропозицію надзвичайним зборам Малої ради розпустити його. М.Порш заявив про наміри справу охорони революції передати Генеральному Секретаріату. 28 жовтня 1917 р. рішенням Малої ради Крайовий Комітет був скасований. Його функції перебрав Генеральний Секретаріат. Але зусилля до створення недовговічних комітетів "захисту", "оборони", "охорони" революції і нового ладу та порядку на цьому не припинились. Генеральним секретарем 13 листопада 1917 р. при Секретарстві внутрішніх справ була створена Комісія для охорони ладу в Україні (Комісія по охороні краю). До її складу ввійшли по одному представнику від секретарств військових, земельних, продовольчих, судових справ, шляхів та національних справ. Очолив Комісію товариш секретаря внутрішніх справ Л.І.Абрамович.

Слід зауважити, що після жовтневого перевороту в Петрограді в Україні відбулися важливі події, на яких варто зупинитися. 28-29 жовтня 1917 р. владу в Києві перебрала УЦР, загострилась її конфронтація з більшовиками. 7 листопада Центральна Рада ухвалила Третій універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською державою. Документ містив програму соціально-політичного реформування життя республіки, гарантії головних прав людини. До скликання Установчих Зборів вся повнота влади в Україні переходила до Центральної Ради і Генерального Секретаріату. УНР фактично стала на шлях самостійного державного будівництва. Згідно з цим Універсалом до Української республіки мали входити губернії: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму), а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини й інших територій з українською більшістю мала вирішити організована воля самого населення.

26 листопада 1917 р. в Могилеві при Ставці Верховного Головнокомандуючого більшовики створили "Революційний польовий штаб", під керівництвом якого формувалися загони радянських військ, котрі направлялися в Україну для боротьби з Центральною Радою. 4 грудня 1917 р. Раднарком (РНК) Росії висунув ультиматум до УЦР. Центральну Раду звинувачено в "нечуваній зраді революції", перед нею поставлені вимоги: утримувати спільний з Росією фронт, не пропускати через територію України військові частини, що повертаються з фронту на Дон, Урал, в інші місця, надати допомогу "червоним" у боротьбі з каледінщиною, повернути зброю раніше роззброєним Центральною Радою радянським полкам і Червоній гвардії. Ультиматум закінчувався прямою погрозою: якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді, "Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні" [136].

4 грудня 1917 р. у Києві зібрався Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (2,5 тисячі) з метою переобрання Центральної Ради. Але цього не сталося. Більше того, ультиматум РНК з'їзд розцінив як замах на УНР. Делегати-більшовики (124 особи) 5 грудня залишили з'їзд і виїхали в Харків. Того ж дня Генеральний Секретаріат дав офіційну відповідь на ультиматум РНК, де рішуче засудив спроби втручання у внутрішні справи УНР і заявив про відмову виконувати висунуті вимоги . 9 грудня 1917 р. перші ешелони з радянськими військами під командуванням Ховріна і Сіверса прибули до Харкова. 11-12 грудня під охороною радянських військ у Харкові більшовики провели альтернативний з'їзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. З'їзд схвалив повстання в Петрограді та політику РНК, проголосив встановлення радянської влади в УНР, обрав Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК), який створив Народний секретаріат - радянський уряд України. УЦР і Генеральний Секретаріат пасивно поставилися до подій у Харкові.

12 грудня 1917 р. рішенням Генерального Секретаріату Комісії по охороні ладу надано право видавати обов'язкові постанови з умовою, що всі вони доводитимуться до відома уряду. Проте робота Комісії не відзначилася результативністю. На засіданні Генерального Секретаріату 15 грудня 1917 р. Л.Абрамович заявив, що Комісія не може працювати планомірно і виконувати свої обов'язки через нестачу потрібних сил. М.Порш вніс пропозицію створити Колегію по охороні України, організувати штаб, надіслати РНК ультиматум з вимогою припинити війну, оповістити людність про справжній стан справ. Колегія повинна зробити облік сил і зброї, використати Вільне козацтво, підпорядкувати міліцію. Колегії слід надати право діяти від імені Генерального Секретаріату, а також в разі потреби давати розпорядження щодо розбирання залізничних колій. Була прийнята постанова: негайно надіслати РНК ультиматум з вимогою припинити війну й відкликати радянські війська з України. Вирішили також обрати особливий Комітет по обороні України в складі генеральних секретарів Порша, Петлюри і Єщенка. Таким чином, паралельно з Комісією по охороні ладу в Україні почав діяти особливий Комітет по обороні України. Проте їх функції не були розмежовані, що негативно відбилося на подальшій праці. 17 грудня 1917 р. ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення УЦР й Генерального Секретаріату, а з Росії прибули більшовицькі частини під командуванням Єгорова, Сіверса, Сабліна й повели наступ на Донбас і південь України. 25 грудня 1917 р. Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим зазнав більшовицького удару Катеринослав, потім Олександрівськ й Полтава.

У цих складних умовах як Комісія по охороні ладу в Україні, так і особливий Комітет по обороні України, судячи з документів, не виявляли практичної активності. Щоправда, на засіданні Генерального Секретаріату 23 грудня 1917 р. Л.Абрамович доповів проект постанови про умови, за яких названа Комісія може існувати. Постановили вимоги задовольнити. На засіданні уряду 7 січня 1918 р. за поданням Генерального секретарства внутрішніх справ був затверджений статут Комісії. Зміст цих документів не відомий, оскільки самі вони не виявлені. 6 квітня 1918 р. за поданням Міністра внутрішніх справ постановою Ради народних Міністрів Комісія по охороні порядку була скасована, а її матеріали і документи передані в Адміністративно-політичний департамент МВС [137].

Отже, аналіз особливостей створення та функціонування перших "революційних" органів безпеки України свідчить, що останні на початковому етапі свого функціонування намагалися зробити якийсь внесок у державотворення України та забезпечення її існування. Однак їх діяльність була малоефективною. Якщо говорити про причини цього, то можна виділити чотири найбільш важливі: по-перше, створення загальнодержавного органу з питань безпеки і оборони було нагальною потребою тогочасного суспільно-політичного життя в Україні. Але в керманичів країни не було чіткого уявлення про статус, функції, компетенцію і стратегічну лінію діяльності цієї інституції. Внаслідок чого створювались органи безпеки й оборони на "громадських" засадах (входили представники різних партій, відомств і установ). Більше того, створення кількох фактично аналогічних структур проводилося поспіхом, без належної всебічної попередньої підготовки. По-друге, за рядом питань зазначені органи, крім координаційних функцій, дублювали функції керівних та й низових структур інших відомств (військового, внутрішніх справ). Це викликало взаємні непорозуміння і гальмувало ініціативу як одних, так і інших. По-третє, до створення цих інституцій практично не залучалися висококваліфіковані військовики та досвідчені керівники й співробітники спеціальних служб, котрі були в розпорядженні Генерального Секретаріату. По-четверте, за діяльністю створених комітетів і комісій не здійснювався необхідний результативний контроль.

Зіставляючи обставини виникнення "революційних" органів безпеки Центральної Ради з подіями в Україні початку 90-х, можна провести певні історичні паралелі. Непослідовність і брак професійності Центральної Ради у вирішенні питань державного будівництва, надто великі сподівання на розв'язання внутрішніх проблем (особливо економічних) за рахунок іноземної допомоги, суперечності між урядом і місцевими адміністраціями, наявність незаконних збройних формувань, - все це створювало сприятливі умови для діяльності в Україні іноземних розвідок, котрі намагалися здобувати конфіденційну інформацію, впливати на український уряд через своїх агентів з числа дипломатів, радників, комерсантів. Вплив здійснювався також шляхом підтримки тих або інших політичних груп чи їх лідерів, ініціювання створення релігійно-містичних організацій та ін.

Після розпаду СРСР ситуація в Україні до певної міри повторилася: економічна криза, зростання іноземної присутності, недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази та інші обставини створюють сприятливі умови для розвідувальної роботи іноземних спецслужб.

§ 2.2. ВИНИКНЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ТА ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНИХ СПЕЦСЛУЖБ УНР

З кінця 1917 р. - початку 1918 р. воєнно-політична й оперативна обстановка в Україні ставала все більш напруженою. Формально дотримуючись принципу самовизначення націй, Раднарком радянської Росії докладав зусиль до ліквідації незалежної УНР, розгорнув військово-політичну підтримку українського радянського уряду. Більшовицькі агітатори вели активну підривну пропаганду серед селянства України, спекулюючи на серйозних прорахунках керівництва республіки в сфері аграрної політики [138].

Активізувалося російське монархічне підпілля, котре висувало гасло відновлення "єдиної і неподільної Росії". Так, уже в листопаді 1917 р. в Києві відомий ідеолог російського монархізму і великодержавного шовінізму В.Шульгін створив нелегальну організацію "Азбука" (її члени були зашифровані під літерами абетки), котра спеціалізувалася на здобутті політичної інформації про події в республіці [139].

Значно пожвавилась і робота в Україні іноземних спецслужб. Після розгрому більшовиками Ставки російського головнокомандувача і вбивства главкома генерала М.Духоніна до Києва переїхали з Могильова військові місії провідних країн Антанти, а також Бельгії, Румунії, Сербії, Італії, Японії. Особливо посилилися позиції американської резидентури в Україні - до Києва прибули військова місія генерала Скотта і група офіцерів-розвідників із Румунії. Велику зацікавленість в інформації щодо УНР та впливі на її політичний курс виявила і Велика Британія. 12 грудня 1917 р. Генштаб цієї країни підготував для уряду довідку про нові державні утворення на території Росії, котрі могли б виставити свої армії для боротьби з більшовиками. 14 грудня англійський уряд уповноважив МЗС країни надати фінансову допомогу всім антибільшовицьким силам. За розпорядженням посла Англії в Росії Д.Б'юкенена з Петрограда до Києва прибули його емісари майор Вільямс і капітан Нокс, котрі мали при собі по 10 млн. фунтів стерлінгів для фінансування сил, лояльних до Англії. Тривало й використання у розвідувальних цілях можливостей консульських закладів. Наприклад, роботу американської агентури у Києві координував з грудня 1917 р. консул США Д.Дженкінс [140].

Зрозуміло, хоча Центральна Рада і не приховувала своєї опозиційності до більшовицького уряду, штучне втягнення іноземними державами України у збройний конфлікт з радянською Росією могло б мати катастрофічні наслідки для УНР. До того ж, активна діяльність спецслужб країн Антанти і США була викликана не інтересом до відродження національної державності України як такої, а суто прагматичною зацікавленістю у залученні людських і матеріальних ресурсів УНР до війни проти держав Центрального блоку. З вояків-українців планувалося створити кілька армійських корпусів для відправлення на Південно-Західний і Румунський фронти.

Держави Антанти і США неприховано втручалися у внутрішні справи України, надсилаючи ноти з погрозами розриву дипломатичних відносин (вони були встановлені УНР з Францією і Англією) у разі продовження переговорів між УНР та країнами Чотвірного блоку у Бресті. Підписання ж Україною 27 січня 1918 р. мирного договору з країнами австро-німецького блоку та їх сателітами негайно припинило будь-які контакти держав Антанти з Україною. Навесні 1918 р. з Києва від'їхали до своїх країн військово-дипломатичні представники Англії, Франції і Бельгії [141].

Існування військової загрози Україні з боку радянського російського і радянського українського режимів змусили керівництво УНР вжити заходів до військового будівництва. Одним з найбільш важливих кроків у цьому напрямку було створення за рішенням Генерального Секретаріату військових справ у листопаді 1917 р. Генерального штабу української армії. Його очолив генерал О.Бобровський, а його заступниками стали полковники О.Сливинський та Е.Кільчевський [142].

На жаль, Генеральний штаб не мав спеціалізованого підрозділу військової розвідки, і це був не єдиний прорахунок організаторів військового будівництва в УНР. Розбудові вищих органів управління збройними силами (і в тому числі - військовими спецслужбами) суттєво заважала ідеологізація державного життя країни, перенесення партійного лобізму на питання державотворення. Все це негативно впливало на підбір кадрів військових установ. На думку Д.Дорошенка, генеральний секретар військових справ С.Петлюра оточив себе молодими прапорщиками, матросами, писарями, військовими чиновниками. Він та його прибічники з недовірою ставилися до "старих" офіцерів, навіть якщо вони були етнічними українцями. Звичайно, відчуваючи таке до себе ставлення, досвідчені офіцери і генерали, що мали бойовий досвід, не поспішали до лав української армії. Більше того, до органів управління армією проникали всілякі авантюристи, не здатні до конструктивної праці, і після гучної мітингової кампанії у розпорядженні Центральної Ради було лише кілька полків, що являли собою скоріше загони партизанів під командуванням своїх "отаманів", аніж частини регулярної армії [143].

При підборі військових кадрів, зазначав відомий український воєначальник М.Омелянович-Павленко, перш за все оцінювалась не кваліфікація людини, а її "партійний стаж". "Українці-романтики... надто велику увагу надавали другорядним історично-театральним атрибутам та букві "С" (соціаліст). Всі такі атрибути (оселедець, люлька, бандура) й були на початках тими ознаками, якими виявлявся патріотизм, кваліфікувалася людина як робітник. А скільки звідси ставало лиха!" За словами М.Омеляновича-Павленка, Генеральний штаб "уявляв собою оригінальну установу. Передовсім вражала мішанина в його особистім складі. З одного боку, тут були старшини вищої службової кваліфікації, а з другого - військові, які ніколи і нічого спільного не мали з штабовою службою" [144].

Більше того, провідні соціалістичні партії України єднало програмне положення про недоцільність існування в недалекому майбутньому регулярних збройних сил як таких, що не потрібні демократичній державі і, безумовно, відімруть після перемоги соціалізму. Так, у програмі української соціал-демократії (УСДРП) наголошувалося на необхідності "заміни постійного війська народною міліцією". У програмі українських есерів, яку ухвалив II з'їзд УПСР у липні 1917 р., теж ішлося про "скасування постійної армії і заміну її народною міліцією". Українські соціалісти-федералісти (УПСФ) внесли до ухваленої у вересні 1917 р. програми положення про намір "перейти від регулярної армії до міліції". Програма партії соціалістів-самостійників (УПСС) також висувала вимогу "знесення постійного війська на Україні". Оскільки саме соціалістичні партії встановлювали політичний тон у Центральній Раді, неважко зрозуміти її зневажливе ставлення до проблем утворення постійних оборонних інституцій в Україні. 3 січня 1918 р. УЦР прийняла "Закон про створення народного війська", ухвалений Малою Радою [145].

Нехтування проблеми військового будівництва мало фатальні наслідки для України, особливо в умовах збройної агресії радянської Росії та українського радянського режиму проти УНР. На початку січня 1918 р. радянські війська розгорнули наступ на Лівобережну і Південну Україну. Почалася неприхована агресія радянської Росії проти УНР.

За таких умов 11 січня 1918 р. Центральна Рада оприлюднила свій Четвертий універсал, який проголошував повну державну самостійність України: "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу" [146].

У боях з радянськими військами збройні формування УНР зазнали поразки. В січні 1918 р. пішов у відставку уряд В.Винниченка, розпочалося формування нового уряду (він отримав після виходу Четвертого універсалу назву Ради Народних Міністрів) під проводом В.Голубовича. Але перебуванню Центральної Ради в Києві залишились лічені дні. Радянські війська під командуванням М.Муравйова просувалися в напрямку на Київ. 16 січня у столиці спалахнуло підготовлене більшовиками повстання робітників. У ці ж дні "червоне" військо під залізничною станцією Крути наштовхнулося на героїчний опір кількасот необстріляних київських студентів і гімназистів, які майже всі загинули. М.Муравйов зазнав невдачі під час першого штурму Києва: вірні Центральній Раді військові частини мужньо захищали столицю. Тоді він наказав відкрити по місту вогонь з важких гармат. За цих умов Центральна Рада віддала розпорядження про евакуацію. Захопивши 26 січня 1918 р. столицю УНР, більшовицькі війська вчинили у місті масовий терор, у ході якого загинуло до 5 тис. осіб [147].

Як бачимо, керівництво Центральної Ради виявилося неспроможним налагодити конструктивну роботу по розбудові силових структур Української держави. Така ситуація викликала гостру критику з боку військових і політичних діячів національно-патріотичної орієнтації. Політика Центральної Ради, писав командир корпусу Січових Стрільців полковник Є.Коновалець, "вводить у краї замість ладу щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни...". Розмірковуючи над причинами занедбаності справи військового будівництва в Україні доби Центральної Ради, один з організаторів Вільного козацтва С.Шемет зазначав: "Головну причину, чому українське державне діло... представляється в такім кустарнім, мало серйозним вигляді, треба бачити в тому, що... провід належав виключно і неподільно такій однобічній, майже виключно по професії літераторській, нечисленній групі людей, серед яких не були представлені найважливіші фахові групи і соціальні шари нації" [148].

Подальша розбудова збройних сил і спеціальних служб України тривала після повернення Центральної Ради до Києва на початку березня 1918 р. в умовах австро-німецької окупації України. Як відомо, Брестський мирний договір УНР з країнами Центрального блоку (27 січня 1918 р.) передбачав збройну допомогу УНР в боротьбі з радянськими військами та перебування великого австро-німецького військового контингенту в Україні.

Потрібно зауважити, що загроза агресії з боку радянської Росії залишалася постійно, хоча у підписаному нею в березні 1918 р. Брестському мирному договорі з країнами австро-німецького блоку був такий пункт: "Росія зобов'язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та чотирма союзними державами. Українську територію негайно очистити від російського війська і російської червоної гвардії... Росія припиняє всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ Української Народної Республіки" [149].

23 березня 1918 р. в Малій Раді з декларацією, котра подавалась до затвердження, від імені Ради міністрів виступив її Голова В.Голубович. В ній зазначається: "Завданням Військового міністерства є організація на демократичних основах такої регулярної армії, яка зможе потім перейти до міліційного принципу" [150].

У березні 1918 р. новий начальник Генерального штабу Армії УНР полковник О.Сливинський провів його структурну реорганізацію. Відтепер Генштаб складався з двох генерал-квартирмейстерств: перше з них займалося управлінням оперативною діяльністю армії, а друге - проблемами розбудови самих збройних сил. Крім цих головних підрозділів, Генштаб мав і окремі структури, що зобов'язані були забезпечувати армію конфіденційною службовою інформацією, а саме: "розвідковий" підвідділ на чолі з підполковником Колосовським і підвідділ закордонного зв'язку під керівництвом генерала О.Березовського, який мав організовувати роботу військового аташату УНР. Згідно з наказом військового міністра УНР від 11 квітня 1918 р. розвідувальний підрозділ отримав статус відділу 1-го генерал-квартирмейстерства [151]. За станом на 19 квітня 1918 р. зазначений розвідувальний (дослідчий) відділ за штатом мав такі посади: начальника, його помічника, двох офіцерів для доручень, двох перекладачів і одного урядовця [152].

Між офіцерами відділу існував певний розподіл службових обов'язків. Начальник відділу полковник Колосовський здійснював загальне керівництво роботою розвідувального підрозділу. Його помічник осавул Матвієнко мав у своїй компетенції організацію агентурної діяльності військової розвідки ("керування таємною розвідкою"). Один із старшин для доручень (курінний Мазур-Ляховський) проводив допити військовополонених і громадян, що прибували з території радянської Росії, а другий (курінний Марченко) підтримував контакти з "політичним бюро по справах контррозвідки", вилучав цінну для розвідки інформацію, що її накопичувало зазначене бюро. Один з перекладачів (посада другого була вакантною) перекладав матеріали з німецької та французької мов. Урядовець виконував функції діловода підрозділу.

Поточна робота відділу розпочалася з березня 1918 р. Увага української військової розвідки була передусім зосереджена на вивченні становища на фронтах радянських військ в районі Дону і Кубані, враховуючи безпосередню наближеність цих регіонів до кордонів України. Здійснювалася розвідка Румунії, керівництво якої не приховувало своїх намірів щодо окупації Північної Буковини й Південної Бессарабії. Ці напрями роботи розцінювалися як пріоритетні; в другу чергу велася розвідка армій інших держав.

Надбана відділом секретна інформація кожного дня включалася до розвідувальних звітів для командування Армії. Крім того, відділ розробив "програму праці" для військових аташе УНР за кордоном. Однією з невирішених проблем організації розвідки була відсутність рівноправного обміну інформацією з союзними УНР військами Австрії та Німеччини, їх розвідувальними органами. Як ішлося в доповіді начальника розвідувального відділу полковника Колосовського, "відділ надсилає німцям і австрійцям всі одержані відомості, а від них ніяких відомостей не одержує", хоча розвідка Генштабу УНР була зацікавлена в отриманні від відповідних органів австро-німецьких військ інформації про збройні сили радянської Росії. Незважаючи на неодноразові спроби керівників Генштабу і військової розвідки УНР налагодити взаємовигідне співробітництво з розвідками Австрії і Німеччини, ця мета так і не була досягнута. Особливо важко було підтримувати контакти з австрійською розвідкою, оскільки її представник в Україні майор Флейшман з недовірою ставився до української розвідки і не бажав ділитися з нею надбаними відомостями.

Певний досвід, що його встигла накопичити військова розвідка УНР, дозволив полковнику Колосовському висловити у цитованому вище документі низку пропозицій щодо вдосконалення роботи розвідвідділу. В перспективі, вважав начальник відділу, цей підрозділ мав здійснювати перманентну розвідку всіх армій суміжних з Україною держав. На його думку, необхідно було збільшити штати підрозділу, поліпшити матеріально-технічні умови його повсякденної праці [153].

Таким чином, можна вважати, що в період Центральної Ради відокремився апарат військової розвідки республіки. Він отримав певні штати, визначалися пріоритетні напрями його діяльності. Поступово окреслилися й головні методи її роботи, а саме: здобування інформації агентурним шляхом, через опитування полонених і громадян, що перебували на території потенційного противника, обробка іноземних видань, де містилися відомості, котрі цікавили українську спецслужбу. Як один із плідних методів оперативної роботи розглядався обмін конфіденційною інформацією з розвідками союзних Україні держав. Хоча в умовах австро-німецької збройної присутності в УНР військова розвідка республіки залежала від спецслужб цього блоку. Крім того, розвідвідділ зазнавав труднощів через брак кваліфікованих кадрів і матеріально-технічну скруту.

Певним кроком у справі оперативно-технічного забезпечення процесу інформаційного постачання Генштабу УНР було встановлення при 1-му генерал-квартирмейстерстві потужної радіостанції, що працювала на прийом і передачу. Як ішлося в наказі військового міністра УНР від 13 квітня 1918 р., ця радіостанція в оперативному відношенні підлягала начальнику відділу зв'язку Генштабу, а в технічному - інспекторові радіотелеграфу. Станція вела роботу в інтересах усіх провідних підрозділів, в тому числі й розвідувального, Генштабу УНР [154].

Ефективним каналом постачання української держави та її збройних сил конфіденційною інформацією були можливості зовнішньополітичних інституцій УНР. Певний час на шляху налагодження міжнародних контактів України стала серйозна перепона у вигляді соціальної демагогії та політичної обмеженості діячів українського парламенту та вищих урядовців. "Ми надто боялися стосунків з буржуазними республіками і монархіями, - згадував О.Шульгин, - надто боялися самого слова "дипломатія", надто не звикли до міжнародного життя" [155]. "...Кабінет Винниченка, - констатував відомий історик та державний діяч Д.Дорошенко, - не міг вести ніякої активної політики в міжнародних відносинах... був зв'язаний політикою Центральної Ради з її стремлінням конкурувати з більшовиками на полі соціального максималізму й демагогії, а по-друге, тому що не спирався ні на яку реальну силу" [156].

Однак об'єктивна потреба у встановленні зовнішньополітичних зв'язків з іншими державами, бажання взяти повноправну участь у процесі післявоєнного врегулювання стимулювали зусилля по налагодженню забезпечення урядових структур інформацією міжнародного змісту. Ініціативу в цій справі виявило насамперед міжнародне відомство УНР.

27 грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат УНР надав молодшому урядовцю для доручень Генерального секретарства міжнародних справ капітану Ю.Гасенку мандат та усні інструкції для здійснення спеціальної місії за кордоном. Працюючи в одному з центрів міжнародного життя Європи - Швейцарії, він спромігся заснувати там заклад УНР з функціями посольства, консульства і прес-бюро одночасно, що створювало важливу організаційну передумову для поширення політичної присутності й інформаційних контактів України за кордоном.

Український дипломат-офіцер першочергову увагу приділив збиранню "надзвичайно важливих відомостей для дипломатичних місій України щодо нейтральних держав". Він зустрівся навіть з президентом і міністром закордонних справ Швейцарської Конфедерації, котра тоді ще не визнала офіційно Українську державу. Ю.Гасенко подбав також і про встановлення каналу відправки службової інформації до Києва, добившись від швейцарських урядових кіл дозволу на відрядження у березні 1918 р. першого українського дипломатичного кур'єра [157].

Сприятливі умови для збору інформації про зарубіжні країни та їх збройні сили виникли при створенні за кордоном мережі постійних дипломатичних представництв УНР. Навесні 1918 р. співробітники міністерства закордонних справ республіки підготували проект закону "Про закордонні установи УНР". Цей законопроект мав на меті підведення під процес розбудови зовнішньополітичного представництва УНР відповідної правової та організаційної бази. Документ визначав типи і штати дипломатичних представництв України. При цьому до штатів посольств 1-го і 2-го розрядів (відповідно - 9 і 7 штатних одиниць) пропонувалося ввести посади військових аташе [158]. Як уже зазначалося, координувати їх поточну роботу мав підвідділ закордонного зв'язку Генштабу. Отже, в період Центральної Ради почалося і формування системи військового аташату України.

За Центральної Ради Україна направила свої дипломатичні представництва до Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини й Румунії. Були й спроби налагодити відносини з напівдержавними новоутвореннями на терені колишньої Російської імперії. 18 грудня 1917 р. на Кубань виїхала дипломатична делегація УНР у складі членів Центральної Ради М.Галагана (голова) і Є.Онацького (політичний радник). У Катеринодарі посланці України мали зустрічі з головою Кубанського Крайового уряду Л.Бичем, відвідували засідання вищих керівних органів Кубані. При цьому відбулися бесіди інформаційно-консультативного характеру [159].

Звертає на себе увагу та обставина, що політичний вплив австро-німецької окупаційної влади, залежність УНР від "союзників" по Брестському договору призводили до суттєвого обмеження можливостей України вести активну зовнішню політику, формувати дипломатичні представництва в усіх країнах незалежно від їх блокової орієнтації. Зрозуміло, що це заважало запроваджувати за межами УНР систему постачання конфіденційною інформацією, котра конче потрібна будь-якій суверенній державі.

Крім розбудови органів української військової розвідки, за часів Центральної Ради відбувається становлення вітчизняної контррозвідки. Вже згадувалося про існування "політичного бюро по справах контррозвідки", з яким контактувала військова розвідка. В документі, на жаль, не конкретизовано відомчу належність і функції органу, але стосовно цього можна зробити певні припущення.

В одному з документів Департаменту політичної інформації МВС доби Директорії зазначається: "Після розвалу Царської Держави Російської - тюрьми народів - Український нарід, оточений навкруги ворогами, почав будувати своє власне життя. Щоб знати заміри своїх ворогів і відповідно до того приготовитись, природно, повстала організація Політичного Розшуку (ще в 1917 році) спочатку нелегальна і невелика, але по мірі здобуття прав Українським народом в його боротьбі і по мірі поширення нових гасел, організація Політичного Розшуку міняла свої попередні форми і розширювала свої функції. Ще з початку 1918 року, за Центральної Ради, було утворено при Військовому Міністерстві "Центральне Справ-Бюро", яке було остаточно зліквідовано Гетьманською Владою..." [160]. Не виключено, що саме це бюро мало в ті часи й іншу назву - "політичного бюро по справах контррозвідки", а очолював його Герасименко. Проте виявити якісь документи або матеріали щодо цієї установи не вдалося.

Була ще одна інституція, яку в той час також могли називати, враховуючи її функції, "політичним бюро по справах контррозвідки" - це Адміністративно-політичний відділ, а потім департамент (АПД) Генерального секретарства внутрішніх справ. Останній був створений рішенням Комітету УЦР від 15 червня 1917 р. "Про організацію Генерального Секретаріату". В січні 1918 р. Генеральний Секретаріат реформується в Раду народних міністрів, а Генеральне секретарство внутрішніх справ - в Міністерство внутрішніх справ. Директором АПД у вересні - жовтні 1917 року був Л.І.Абрамович, а з листопада 1917 р. до квітня 1918 р. - Ю.Г.Гаєвський [161].

Як засвідчують документи УЦР, на Адміністративно-політичний департамент та його осередки при губернських і повітових комісарах покладалися такі завдання: виявляти, упереджувати та припиняти прояви контрреволюційного й антидержавницького руху; пильно стежити за ворожими українській державності елементами, не допускати їх агітації проти органів революційної влади і революційно-демократичних організацій; рішуче ліквідовувати контрреволюційні заколоти; при наявності доказів контрреволюційної діяльності особи передавати матеріали органам судової влади [162].

Протягом усього періоду функціонування Адміністративно-політичний департамент та підпорядковані йому співробітники при губернських і повітових комісарах здійснювали свою працю на нормативній базі Тимчасового уряду Росії. Про це свідчить циркулярний лист від 25 березня 1918 р. (№ 312) за підписами міністра внутрішніх справ П.Христюка й Директора АПД Ю.Гаєвського такого змісту: "Прикладаючи при цьому Постанову Тимчасового уряду "Про здійснення заходів щодо осіб, котрі загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці й завойованій революцією свободі (ст.№ 1131)" - від 2 серпня 1917 р., "Про зміни 100 і 101 ст. Кримінального зводу (ст.№ 1132)" - від 4 серпня 1917 р., "Про відповідальність за образу дипломатичних представників іноземних дружніх держав (ст.№ 1133)" - від 5 серпня 1917 р. і "Постанову Тимчасового уряду" від 6 липня 1917 р., Міністерство звертає увагу пп. Комісарів на те, що ці постанови Тимчасового уряду, як і всі інші закони колишньої держави Російської, не скасовані Центральною Радою, мають силу яко Закони УНР, з одміною у відповідних місцях термінів "Росія" на "Українська Народня Республіка" і пропонує пп.Комісарам пильно стежити за тим, аби особи, які підпадають карі згідно наведеним постановам, передавались до рук судових властей, оскільки вони, на основі тих же постанов, не підлягають карі адміністративній" [163].

Видання цього циркуляру є спробою керівництва МВС оперативно реагувати на зміни внутрішньополітичної обстановки в країні шляхом прямого застосування нормативних актів іншої держави для припинення найбільш загрозливих для безпеки України посягань. У конкретних умовах того часу це було цілком прийнятним, хоча й не ідеальним, виходом із становища.

Постанови Тимчасового уряду, оголошені до застосування в Україні Циркуляром № 312, регламентували надзвичайні заходи адміністративної влади (взяття під варту в адміністративному порядку) в особливих умовах, посилювали кримінальну відповідальність за спробу зміни існуючого державного ладу й порушення територіальної цілісності країни, запроваджували кримінальну відповідальність за образу представників іноземної держави та скоєння найбільш небезпечних форм насильницьких дій.

При виконанні поставлених завдань АПД взаємодіяв з революційними органами безпеки і оборони, військовими спецслужбами, деякою мірою - з "Окремим корпусом пограничної охорони". Останній підлягав (за статутом) міністру фінансів і мав 16 бригад [164]. Щоправда, розгорнути належним чином роботу корпус не встиг.

Оцінюючи працю АПД, слід сказати, що її ефективність була не набагато кращою, ніж у дублюючих його революційних органів. Причини ті ж самі: відсутність концептуальних засад діяльності та відповідної реаліям дня нормативної бази, політичні суперечності у вищих ешелонах влади, що негативно відбивалось на роботі органів безпеки, відсутність достатньої кількості кваліфікованих кадрів.

Необхідно ще раз підкреслити, що військово-політична присутність в Україні Австро-Угорщини і Німеччини перетворювалась на один з вирішальних чинників оперативної обстановки в УНР. Окупаційна влада вбачала свою мету в забезпеченні виконання важкої для України умови Брестської угоди про постановку до країн австро-німецького блоку великої кількості сільгосппродуктів, у контролі над головними сферами державного життя республіки. Оскільки Центральна Рада не в змозі була ефективно керувати країною, то "австрійці та німці з перших днів свого приходу на Україну виявляли незадоволення з приводу неспроможності її уряду виконати договір" [165]. Як австрійська, так і німецька агентура надсилали керівництву країн блоку вкрай негативну інформацію щодо Центральної Ради, зображаючи її як купку молодих політиків-радикалів, котрі відстоюють свої власні амбіції "за ширмою безпомічного діда з сивою бородою - Грушевського" [166]. Внаслідок цього формувалося відповідне ставлення цих держав до України.

Спеціальні служби Австрії та Німеччини мали широкі можливості щодо ведення розвідки в Україні. Ще напередодні і в період першої світової війни вони створили на землях Наддніпрянської України потужні агентурні мережі. Після окупації України австро-німецькі спецслужби дістали можливість користуватися і послугами численної німецької колонії в Україні. Наприклад, значна кількість німецьких колоністів проживала в районі міста Дубно, у Волинській губернії і на Поділлі [167].

Великим був і апарат розвідки австро-німецьких військових з'єднань. На території УНР дислокувалося 6 німецьких армійських корпусів (17 піхотних і 2 кавалерійських дивізії, 2 кавбригади) та три австрійських корпуси (5 піхотних і 4 кавдивізії) [168]. Як відомо, всі корпусні та дивізійні ланки мали спеціальні підрозділи (відділення) розвідки, отже, на оперативно-тактичному рівні діяло щонайменше 37 розвідувальних осередків. У Києві та Одесі діяли австрійські розвідувальні пункти. Крім того, до штабу німецького військового контингенту були відряджені офіцери відділу III-Б штабу Верховного головнокомандування німецької армії. Ці офіцери-розвідники здійснювали керівництво всіма видами розвідувальної роботи штабів з'єднань, а надбану інформацію доповідали начальнику штабу військового контингенту і безпосередньо начальнику відділу III-Б головного штабу [169].

Активною розвідувальною діяльністю займалися і дипломатичні резидентури цих країн. Так, австрійські дипломати 16 квітня 1918 р. направили до МЗС Австрії докладну характеристику ділових і особистих якостей 23 провідних політичних і військових діячів УНР, інформаційно-аналітичний матеріал про міжнародну діяльність Центральної Ради. Німецькі дипломати провели 13 квітня 1918 р. зустріч з головою УЦР М.Грушевським, керівником уряду В.Голубовичем і головою МЗС УНР М.Любинським, під час якої здійснювали психологічний тиск на лідерів УНР, наголошуючи на тому, що без підтримки німецьких військ жоден з них не залишився б на своїй посаді. Результати цієї бесіди, за словами німецького посла, справили сумне враження про становище в республіці.

Австро-німецькі дипломати активно вивчали можливих кандидатів на вищі державні посади України, виходячи з їх особистих якостей та готовності виконувати політичну волю окупантів. Так, у доповіді німецького посла рейхсканцлеру від 29 квітня 1918 р. генерал П.Скоропадський дістав високу характеристику: "В наш час ідеологів, фантастів і недоумків він принаймні проявив себе як чоловік".

Спецслужби австро-німецького блоку активно вербували "агентів впливу" в Україні. Об'єктом їх оперативного інтересу були опозиційно настроєні до Центральної Ради особи, що посідали помітне місце в політичному і економічному житті краю. Так, велася глибока агентурна розробка начальника Генштабу генерала О.Сливинського. З німцями підтримував постійні контакти директор Київського банку зовнішньої торгівлі, член фінансової комісії УЦР А.Добрий. Останній вів переговори з німецьким командуванням про умови торговельного договору, проводив ряд власних фінансових операцій, пов'язаних з цукровими заводами. А.Доброго сучасники характеризували як "праву руку" німців у підготовці повалення Центральної Ради [170].

Між тим, ситуація в країні погіршувалась у зв'язку із зростаючим свавіллям окупаційної адміністрації, неспроможності лідерів правлячих соціалістичних партій забезпечити громадський спокій, обороноздатність країни, стабільний економічний розвиток. Незадоволення таким становищем виявляли насамперед представники тих професійних груп, що краще за інших передбачали його негативні наслідки. 10 квітня 1918 р. київські юристи подали до уряду меморандум, в якому висувалися вимоги негайного проведення загальних виборів і скликання Сойму, котрий визнав би "сильний" і компетентний уряд, подбав про створення боєздатної армії; відставки міністра внутрішніх справ М.Ткаченка; введення до складу уряду висококваліфікованих фахівців. Правники радили уряду УНР вжити суворих заходів для забезпечення внутрішньої безпеки в державі: заборонити друковані видання, які ведуть антиурядову пропаганду, посилити контроль за лояльністю чиновників державних установ, зробити українську мову мовою діловодства. В разі невиконання своїх вимог юристи загрожували перейти до опозиції Центральній Раді [171].

Опозиційні настрої ширились і серед вищих посадових осіб УНР. Яскравим прикладом цього стало створення нелегальної організації - "Комітету Спасіння України". На жаль, в розпорядженні автора зараз немає докладних відомостей про цей цікавий епізод "таємної історії" України. Але відомо, що до складу комітету увійшли або активно його підтримали такі відповідальні урядовці, як голова МЗС М.Любинський, міністр земельних справ М.Ковалевський, директор Адміністративно-політичного департаменту МВС УНР Ю.Гаєвський, начальник київської міліції П.Богацький, міністр внутрішніх справ М.Ткаченко, військовий міністр УНР полковник О.Жуковський [172]. Головною метою організації була підготовка збройного повстання для усунення австро-німецької окупаційної влади, стабілізації обстановки в країні та подальшої енергійної розбудови суверенної Української держави.

Відома одна з конкретних операцій цієї організації. Оскільки МВС УНР не наважувалося відкрито припинити злочинну діяльність згаданого вже банкіра А.Доброго, то його вирішили таємно заарештувати і вивезти з Києва. За вказівкою міністра внутрішніх справ М.Ткаченка до квартири Доброго увійшла група озброєних осіб, заарештувала банкіра і вивезла до Харкова. Там він перебував у різних місцях під охороною. Крім А.Доброго, затримали ще 27 осіб, що співробітничали з німцями [173].

Однак за агентурними даними німецької контррозвідки А.Доброго відшукали і звільнили з-під арешту. Німецький пособник навіть розповів про свої "пригоди" в інтерв'ю німецькій газеті в травні 1918 р. Німецькі спецслужби викрили і таємну організацію патріотів. Загін німецьких солдат під командою кількох офіцерів заарештував її активних учасників Ю.Гаєвського і М.Любинського прямо під час засідання Центральної Ради. В інших місцях були затримані О.Жуковський та дружина М.Ткаченка. Частина учасників цієї акції засуджена німецьким військово-польовим судом до різних термінів ув'язнення [174].

У відповідь на опозиційний рух були запроваджені німецькі військово-польові суди за акти терору проти австро-німецьких військовослужбовців та громадян України, які з ними співробітничали. Були також заборонені публічні виступи на вулицях, встановлена попередня цензура.

За таких обставин члени Центральної Ради все відвертіше висловлювались проти зростаючого свавілля австро-німецької військової влади, її втручання у внутрішні справи УНР. 13 квітня 1918 р. була ухвалена заява ЦР про те, що самовільне втручання німецького і австро-угорського командування в соціально-політичне й економічне життя України недопустиме. Парламент доручив уряду вжити заходів до протидії самочинним акціям іноземної військової влади [175].

Зрозуміло, що такі дії Центральної Ради викликали прагнення австро-німецької військової адміністрації усунути від влади цей парламент та замінити його на більш слухняний. Командування німецьких військ уважно стежило за співвідношенням сил різних політичних угруповань України і скоро дійшло висновку, що діючий уряд не має міцного коріння і не може забезпечити постачання хліба та інших продуктів згідно з Брестським договором. Граф Форгач - посол Австрії в УНР - висловив навіть побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернатором, але цю радикальну акцію австрійське керівництво вважало несвоєчасною [176].

У ніч з 23 на 24 квітня 1918 р. начальник штабу німецької експедиційної армії в Україні скликав у Києві таємну нараду для вироблення подальшої політичної лінії щодо УЦР. В ній взяли участь посли Німеччини і Австро-Угорщини Мумм фон Шварценштайн і граф Й.Форгач (відомий як запеклий слов'янофоб), військовий аташе посольств цих країн полковник Штольценберг і майор Флейшман, співробітник посольства Німеччини Принциг.

Учасники наради зійшлися на тому, що співпраця з Центральною Радою при її соціалістичній орієнтації надалі неможлива. Було сформульовано ряд вимог, які грубо порушували державний суверенітет УНР. Україна повинна була відмовитися від формування регулярних військових частин доти, поки німецькі та австро-угорські війська забезпечують їй військовий захист. За узгодженням із союзниками український уряд міг розпочати створення поліційних формувань. Розслідування всіх злочинних дій проти військ Центральних держав мало підпадати під юрисдикцію австро-угорських та німецьких військово-польових судів. Вимагалося усунення з усіх державних установ неблагонадійних елементів; всі земельні комітети мали бути розпущені та замінені звичайними державними органами влади. Брак українських військових законів союзники вимагали компенсувати за рахунок застосування відповідних нормативних актів, чинних у військах Центральних держав [177].

Але потай від своїх австрійських союзників німецька сторона розглядала й інші варіанти розвитку подій. Ішов пошук людей, які могли б здійснити переворот і очолити новий уряд. Уже з середини квітня 1918 р. командування німецькими військами в Україні мало інформацію про підготовку подібної акції опозицією, очолюваною "Українською Народною Громадою" та "хліборобами-демократами". А 24 квітня 1918 р., тобто в той же день, коли німецький посол проводив нараду зі своїми австро-угорськими колегами, К.Гренер, начальник штабу групи військ фельдмаршала Г.Айхгорна, зустрівся із керівником підготовки перевороту генералом П.Скоропадським.

Результатом зустрічі стала домовленість, що німецька сторона займе прихильну до намірів П.Скоропадського позицію за умови виконання новим урядом ряду вимог: підтвердження статей Брестської угоди; розпуск Центральної Ради й організація виборів до законодавчого органу лише після припинення в країні стану анархії; передача під юрисдикцію військово-польових судів союзників злочинів проти союзних військ на території України і забезпечення реальної незалежності від різних політичних течій українським судовим інституціям; чисельність української армії буде визначена за згодою з німецьким командуванням; усунення всіх перешкод вільній торгівлі; відновлення права приватної власності на землю, виплата селянами грошової компенсації за землі, набуті ними в результаті реквізицій; оплата військової допомоги Німеччини українською стороною. До того ж, генерал К.Гренер підкреслив, що підтримка П.Скоропадського буде здійснюватись німецьким командуванням лише після захоплення ним влади. Дозвіл на формування української армії був, як рапортував австрійський дипломат, "осолодженням гіркої пілюлі", що її подали Гетьманові німецькі союзники [178].

Характерно, що Центральна Рада не тільки не була проінформована органами безпеки УНР про майбутній переворот, але взагалі відкидала думку про його можливість [179]. Це, на жаль, переконливо свідчило про неспроможність спецслужб республіки контролювати ситуацію в країні, протидіяти замахам на її безпеку. Для Центральної Ради такий перебіг подій, як відомо, мав фатальні наслідки.

Українська Центральна Рада проіснувала тринадцять з половиною місяців. Це був бурхливий час, за який відбулося багато історичних подій, котрі докорінно змінили існуючий суспільно-політичний лад. Центральна Рада пробудила в українському народі державну свідомість, добилася визнання його прав на незалежне державотворення.

Однак, незважаючи на певні успіхи в державному будівництві, вихід на міжнародну арену, Центральна Рада зазнала поразки. Її головними причинами були: відсутність ефективного державного управління й привабливої для більшості населення економічної політики, боєздатної армії та надійних органів державної безпеки, незлагода серед різних правлячих політичних угруповань у сфері соціальної політики. Центральна Рада з великим запізненням усвідомила нагальну потребу створення української регулярної армії. Лише у квітні 1918 р. військовим міністерством і Генштабом був підготовлений проект організації постійної армії на основі територіального набору, але часу для його реалізації вже не було [180].

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся Хліборобський Конгрес за участю 6432 делегатів з 8 губерній України від заможних селян-власників ("хліборобів"). Учасники цього форуму одностайно висловилися за встановлення влади у формі історичного Гетьманату й обрали генерала П.Скоропадського Гетьманом України. Приймається рішення про розпуск Центральної Ради. Характерно, що саме цього дня на засіданні УЦР було ухвалено проект Конституції УНР.

Саме в період Центральної Ради було здійснено перші кроки на шляху будівництва вітчизняних спеціальних служб, котрі мали вирішувати питання захисту безпеки України. З'являється низка революційних органів захисту нового ладу в Україні. Але через відсутність чітко визначених завдань, єдиної політичної волі у провідників країни щодо їх формування, досвіду такої роботи, кваліфікованих кадрів ці інституції виявились аморфними і небоєздатними. Дещо ефективніше діяв Адміністративно-політичний департамент Генерального секретарства внутрішніх справ (згодом МВС) у боротьбі з проявами контрреволюції та антидержавницького руху, збройними заколотами, ворожою агітацією проти вищих органів влади, хоча і йому бракувало ініціативи та наполегливості. Деяким революційним органам безпеки й оборони нового ладу та Адміністративно-політичному департаменту МВС надавалося право при виявленні злочинних дій, віднесених до їх компетенції, проводити слідство, здійснювати допити, обшуки й арешти. Проте потреба створення сучасної нормативної бази для функціонування цих інституцій залишалася нагальною.

У структурі Генштабу розпочали роботу дослідчий (розвідочний) відділ та підвідділ закордонного зв'язку, який координував роботу військових аташе. На зазначені підрозділи покладалося: вивчення зовнішньополітичної діяльності більшовицької Росії, настроїв і заходів румунського уряду щодо України, боєздатності армій сусідніх держав. Для виконання цих завдань застосовувались відповідні форми і методи: агентурна ("освідомительна") робота, візуальне спостереження, контроль поштових відправлень, радіоперехоплення, опитування військовополонених та осіб, що прибували з території радянської Росії, оперативно-розшукові та військові заходи. Розвідувальні та контррозвідувальні органи взаємодіяли між собою. В розвідувальних підрозділах здійснювалась певна аналітична робота. Однак слабка боєздатність цих інституцій у справі захисту інтересів держави як на внутрішньому, так і на зовнішньому фронтах разом з несприятливою для країни розстановкою політичних сил, відсутністю її надійного збройного захисту, залежністю уряду від іноземної окупаційної влади і привели Центральну Раду до політичного краху.

29 квітня оприлюднюються головні політико-державні документи Гетьмана - "Грамота до всього Українського Народу" та "Закони про тимчасовий устрій України". Гетьман брав на себе всю повноту влади і перетворювався на верховну державно-правову інстанцію України. Була введена нова офіційна назва країни - Українська Держава. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту без боротьби взяли під контроль усі державні установи. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, намагалися її боронити, але марно.

Соціалістичні партії тогочасної України відмовилися взяти участь у розбудові гетьманської держави, хоча частина з них на догоду німецькому командуванню намагалася показати своє бажання найти порозуміння з П.Скоропадським. Не аргументованим уявляються твердження окремих радянських дослідників, що "представники всіх партій Центральної Ради виявили свою готовність примиритися з гетьманом, якщо він оголосив себе президентом республіки". Подальші події засвідчили якраз протилежне [181].

Отже, головною причиною втрати влади Центральною Радою та її Генеральним Секретаріатом є те, що вони не приділили своєчасно уваги не тільки створенню повноцінних органів безпеки, а й боєздатної регулярної армії. Сталося так через те, що в української еліти того періоду не було єдиної думки щодо політичного режиму і перспективного розвитку, стабільних поглядів стосовно основних засад державної влади в Україні. Раз у раз виявлялися хитання між такими формами влади, як диктатура пролетаріату у формі "радянської влади", "парламентської системи", "трудової демократії" і т.п. Це ж стосується і взаємовідносин з Росією - автономія, федерація і в кінцевому підсумку - самостійна держава. Ці коливання істотно вплинули не тільки на процес фундації державних органів влади, а й на створення та розвиток органів безпеки й оборони України.

РОЗДІЛ III: Спеціальні служби Української Держави гетьмана Павла Скоропадського  

§ 3.1. ВОЄННО-ПОЛІТИЧНА ТА ОПЕРАТИВНА ОБСТАНОВКА В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Якщо на першому етапі національні спецслужби лише зароджувались і започатковувалась їх діяльність методом проб та помилок, для наступного періоду Української Держави, яка виступає у формі Гетьманату, притаманні від самого початку досить професійні кроки до вирішення нагальної проблеми створення й належного функціонування сил безпеки, вдосконалення форм та методів, актуалізація змісту діяльності спецслужб. Це було пов'язане насамперед із значними змінами у воєнно-політичній та оперативній обстановці.

Період Української Держави Гетьмана П.Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) багатьма українськими істориками висвітлюється негативно, але важко заперечити те, що він заслуговує на увагу з точки зору історії вітчизняного державотворення в цілому і спеціальних органів зокрема. Йшов процес розбудови української державності та розвитку культури. Торкнувся він і силових структур України, в тому числі її спеціальних служб. Організаційні здібності П.Скоропадського, уміння згуртувати навколо своєї адміністрації однодумців, залучити до формування державного апарату висококваліфіковані, досвідчені кадри, прагнення встановити у країні громадський спокій та правопорядок сприяли відомим надбанням Гетьманату у фундації провідних засад державного ладу та управління.

Цілком очевидно, що ці надбання слід віднести і на адресу спецслужб, адже саме в цей період, на думку автора, найбільш повною мірою виявилася державотворча функція їхньої діяльності. І насамперед тому, що цей період історії України, напевно, не має собі рівних за кількістю та масштабами загроз існуванню держави. Про це, зокрема, свідчить і аналіз оперативної обстановки, в якій діяли спеціальні служби Гетьманату: наявність на території України австро-німецьких окупаційних військ, нелегальна діяльність спеціальних служб австро-німецького блоку та країн Антанти; розвідувально-підривна робота радянських спецслужб на території України з метою підготовки збройного вторгнення та повалення існуючого ладу; антидержавна діяльність підпільних організацій, що орієнтувалися на радянську Росію та російський "білий рух"; масові селянські й робітничі антигетьманські виступи; наявність впливової партійно-політичної опозиції, що ставала на шлях антиурядової діяльності та контактувала із зовнішніми противниками Гетьманату; діяльність організованих злочинних угруповань, розклад певної частини державного апарату.

Слід одразу ж зазначити, що окрім суто об'єктивних чинників, які негативно впливали на оперативну ситуацію, роботу органів безпеки Гетьманату ускладнювали серйозні прорахунки у внутрішній (особливо економічній) політиці П.Скоропадського, залежність його адміністрації від свавілля австро-німецьких окупаційних режимів. Усе це полегшувало підривну діяльність зовнішніх ворожих сил та місцевої політичної опозиції, оскільки давало змогу використовувати невдоволення значної частини населення політичними заходами Гетьмана.

Не ставлячи за мету зробити вичерпний аналіз суспільно-економічної політики гетьманської адміністрації, суперечливий характер якої визнаний істориками, вважаю за доцільне зупинитися докладніше лише на деяких аспектах суспільного характеру, що відбивалися на завданнях спеціальних органів Української Держави.

На жаль, органи безпеки Гетьманату залучалися не тільки до відвернення підривної діяльності іноземних спецслужб та пов'язаних з ними нелегальних формувань усередині країни, але і до придушення проявів незадоволення зростанням соціально-економічної напруги в Україні. Хоча Гетьман і намагався перетворити Україну на своєрідний "оазис суспільно-економічної стабільності" шляхом визнання приватної власності й підтримки заможного селянства ("хліборобів-власників" або ж "козаків"), країну все більше лихоманила економічна криза. Тривалість робочого дня у промисловості становила 10-12 годин, на 1 червня 1918 р. армія зареєстрованих безробітних досягла 180 тис., у базовій галузі - металургії - кількість працюючих скоротилася вшестеро [182].

Робітничому руху Гетьманат намагався протиставити репресивне законодавство та арешти, поновивши 19 липня 1918 р. царський закон 1905 р. про покарання за участь у страйках. Він підтримав і каральні заходи окупаційної влади (22 липня командуючий австро-угорською Східною армією віддав наказ про притягнення страйкарів до військового суду) [183]. Не дивно, що саме індустріальні регіони України стали базою для підривної діяльності комуністичних підпільних груп і організацій, адже тут склалися найсприятливіші умови для антидержавних акцій емісарів радянської Росії.

Австро-німецькі окупанти відверто грабували українське село. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення сільгосппродукції, каральні експедиції загонів окупантів спільно з військами Гетьмана викликали збройний опір селянства. Влітку 1918 р. в Україні почали інтенсивно формуватися повстанські загони. Так, у червні - липні 1918 р. на Київщині спалахнуло селянське повстання, в якому взяло участь близько 30 тис. осіб [184]. Саме в цей час виникає потужне селянське формування - майбутня "Селянська армія" Н.Махна. Загалом повстанські формування у листопаді 1918 р. зросли до 300 тис. осіб [185]. Селянські загони громили державні установи, поміщицькі маєтки, вступали в бої з окупантами, підрозділами регулярної армії та органами безпеки. Зрозуміло, що спеціальні підрозділи Державної варти, маючи з оперативних каналів достатньо інформації про селянський рух, на практиці фізично не в змозі були придушити повстанські виступи. Незадоволення ж селянства створювало сприятливий грунт для антигетьманської підривної діяльності та підготовку ударної сили, спрямованої на повалення режиму П.Скоропадського.

Переслідувань зазнавали і громадсько-політичні організації соціалістичного й національно-соціалістичного напрямків, профспілкові та інші робітничі об'єднання. Так, було заарештовано половину членів ЦК і голову Української партії соціалістів-самостійників (УПСС), понад 200 її членів, частину з яких розстріляли [186]. Зрозуміло, що змушені брати участь у придушенні справедливих виступів власного народу, та ще й пліч-о-пліч з іноземними військами, спеціальні органи Гетьманату втрачали свій авторитет серед населення. Вони все більше залучалися до виконання не властивих їм функцій.

Професіоналізм гетьманської контррозвідки давав можливість певною мірою протидіяти іноземному шпигунству та диверсійно-терористичним акціям антидержавних елементів. Однак цього вже було замало, щоб припинити масові збройні виступи й суттєво змінити ситуацію на краще. Історичні уроки досить повчальні. Вони свідчать, що коли на догоду політиці обмежуються можливості для високопрофесійного вирішення проблем, потенціал безпеки держави знижується, діяльність її охоронних органів втрачає свою ефективність.

Розглядаючи важливі чинники оперативної обстановки в Українській Державі, слід сказати про активну підривну діяльність спецслужб радянської Росії проти України. Хоча формально Україна і РСФРР перебували у стані перемир'я, в Росії йшла активна робота по організації прямої інтервенції й повалення гетьманського уряду.

Незважаючи на прелімінарний мирний договір з Українською Державою від 12 червня 1918 р., на який радянська Росія пішла під тиском зобов'язань Брестської угоди з країнами Чотвірного блоку, на кордоні з Україною концентрувалися більшовицькі війська. Проти України було розгорнуто окрему 8-му армію зі штабом у Воронежі під командуванням командарма Чернявіна. До цього об'єднання входили Таращанська повстанська дивізія (складалася з прорадянськи настроєних повстанців-українців, що відійшли на територію Росії під ударами австро-німецьких військ навесні 1918 р.), 2-а Орловська дивізія, 9-а, 12-а, 13-а стрілецькі дивізії регулярної Червоної армії. Загалом це угруповання налічувало до 75 тис. багнетів, 1400 шабель, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків, 6 бронепотягів, що значно переважало збройні сили Гетьманату, які тільки-но починали формуватися [187].

За браком сил на території України більшовики з кінця літа 1918 р. почали формувати загони у так званій "нейтральній зоні" - вузькій 10-кілометровій смузі вздовж північного кордону України з Росією, створеній за домовленістю між німецьким і радянським командуванням. Найбільш зручними ділянками "нейтральної зони" для підготовки військових сил для вторгнення в Україну був район від станції Унеча до Льгова, майже повністю покритий лісами і розташований на основній залізничній магістралі в напрямку Києва і Харкова [188].

Активну розвідувальну діяльність проти України як майбутнього театру воєнних дій вели військова розвідка та контррозвідка Червоної армії. За свідченням одного з провідних організаторів підривної роботи проти Української Держави В.Антонова-Овсієнка, радянські спецслужби придбали багатий матеріал про стан збройних сил і військового будівництва Гетьманату. Інформацію постійно надсилали підпільні прорадянські організації в Україні, здійснювався контроль за ходом телеграфних сполучень між частинами українських військ на Лівобережжі Дніпра [189]. У публічних заявах лідерів радянської Росії і РКП(б) Л.Троцького, Г.Зінов'єва та інших Україна розглядалася як неодмінний плацдарм і резерв матеріальних ресурсів для здійснення концептуальної мети більшовиків - "світової революції", експорту проповідуваних ідей через українські землі на Захід. Керівники РСФРР не приховували свого ворожого ставлення до суверенітету України.

Головними каналами ведення радянською Росією підривних дій проти Української Держави були дипломатичні й консульські можливості для засилання емісарів легальним і нелегальним шляхом з метою розгортання антиурядового підпілля. Нехтуючи нормами міжнародного права, радянська Росія активно використовувала для підривної діяльності участь своєї делегації в мирних переговорах з Україною. У складі цього представництва координацію розвідувально-підривної роботи здійснював його військовий експерт колишній полковник царської армії Єгоров. Крім того, до цієї роботи залучалися і консульства Росії, відкриті в Києві, Одесі, Харкові, Полтаві. До України під виглядом дипломатів і консульських співробітників прибуло близько 1000 радянських агентів і агітаторів, котрі розгорнули роботу по підготовці антигетьманського повстання. Для цього головою російської "мирної" делегації Х.Раковським було асигновано близько 40 млн. крб. [190].

У планах радянської Росії по "совєтизації" України відводилося певне місце створенню на її території комуністичних підпільних осередків та їх всебічній підтримці. У ЦК РКП(б) питаннями організації комуністичного підпілля займався Я.Свердлов [191]. Провідниками цієї діяльності в Україні були А.Бубнов і П.Дибенко - члени компартії України й активні учасники жовтневої революції 1917 р. А.Бубнов - член ЦК КП(б)У і Всеукраїнського Військово-Революційного Комітету - з серпня до жовтня 1918 р. працював у "нейтральній зоні" над формуванням українських радянських військових частин. З жовтня 1918 р. за рішенням 2-ї Всеукраїнської конференції КП(б)У дістав завдання організувати підпільну роботу в Києві; очолював київський підпільний штаб і підпільну Раду депутатів, був членом підпільного Київського обласного бюро КП(б)У. П.Дибенко перебував на керівних посадах по організації підпільної роботи на півдні України з травня до свого арешту у серпні 1918 р. Після звільнення у жовтні 1918 р. продовжував працювати у "нейтральній зоні" [192].

18 квітня 1918 р. у Таганрозі Центральний виконавчий комітет рад України провів свою останню сесію, яка ухвалила реорганізувати центральні органи радянської влади в Україні. Замість ЦВК рад і Народного секретаріату для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів і Центральної Ради створювалось Бюро - "Дев'ятка" - у складі: чотирьох більшовиків (А.Бубнова, В.Затонського, Г.П'ятакова, М.Скрипника), українського лівого соціал-демократа (М.Врублевського) і чотирьох українських та російських лівих есерів (С.Мстиславського, О.Сєверова-Одоєвського, М.Семушкіна, Є.Терлецького). Бюро називали ще "Партизанською дев'яткою" або "Повстанським Народним Секретаріатом". У його розпорядження ЦК РКП(б) виділив 34 млн. крб. Зусиллями ЦК РКП(б) і зазначеного бюро Україна вкрилась мережею підпільних організацій [193].

Комуністичне підпілля дислокувалося переважно у робітничих центрах України. Головними його завданнями було ведення політичної агітації, організація страйків і диверсій, створення збройних формувань для майбутнього антигетьманського повстання. Розгалужена підпільна мережа була створена в Донбасі. Підпільні групи діяли в Луганську, Юзівці, Маріуполі, всього - у 18 великих населених пунктах. У Катеринославі для підпільної роботи залишили близько 250 комуністів, були підібрані конспіративні квартири, виділені кошти. Міський підпільний комітет КП(б)У до червня 1918 р. керував уже 18 нелегальними групами. Усього ж у Донбасі й на Катеринославщині на цей час діяло понад 80 підпільних осередків, в тому числі 30 - у сільській місцевості. В Києві до літа 1918 р. підпільні організації налічували близько 650 членів, функціонувало 6 нелегальних райкомів компартії. У червні для керівництва "бойовою роботою" було створене губернське бюро [194].

Високою активністю відзначався й підпільний рух на півдні України. Його центром у регіоні була Одеса, куди у травні 1918 р. прибула група емісарів ЦК РКП(б). Разом з місцевими комуністами вони створили мережу підпільних осередків - в одному лише місті було 5 підпільних райкомів. Нелегальні групи діяли і в містах Криму - Севастополі, Сімферополі, Керчі та інших. Велася робота по підготовці збройного повстання. Інколи комуністичні підпільні центри навіть друкували у газетах оголошення про набір червоноармійців з адресами збірних пунктів. На серпневій нараді керівників підпільних парторганізацій і губернських ревкомів, скликаній Київським обласним комітетом КП(б)У, за участю представників Київської, Подільської, Волинської, Полтавської і Чернігівської губернських парторганізацій було ухвалене рішення про початок збройного повстання [195].

Загалом до осені 1918 р. в Україні існувало понад 200 підпільних комуністичних організацій. Вони формували військово-революційні комітети, штаби повстансько-партизанських загонів. Під проводом комуністичного підпілля ширився страйковий рух. Тільки у липні - серпні 1918 р. відбулося 11 страйків робітників-металістів. ЦК КП(б)У та Тимчасове залізничне оргбюро направляли своїх інструкторів до учасників загального страйку залізничників, котрий у червні 1918 р. охопив близько 200 тис. осіб [196].

Радянські емісари докладали зусиль і до підриву боєздатності збройних сил Гетьманату. Так, у липні 1918 р. агентурним шляхом Освідомчий відділ Державної варти встановив, що за завданням голови військового відомства РСФРР Л.Троцького до України з Москви прибув Г.Камєнєв з метою вербовки пілотів авіаційних частин, авіатехніків для подальшої служби в Червоній армії, а також для вивезення до Росії авіаційного парку Гетьманату [197].

Як зазначає історик І.Нагаєвський, діяльність радянської агентури здебільшого мала диверсійно-терористичний характер. Так, 6 червня внаслідок диверсії вибухнули порохові склади в передмісті Києва Звіринці. При цьому більше 200 чоловік загинуло, понад 1000 дістали поранення, 10 тис. залишилося без притулку. 14 червня в Києві згоріло 35 дров'яних складів, кілька підприємств, близько 10 тис. людей втратило житло. 31 липня в Одесі вибухнув великий склад набоїв [198].

З ініціативи однієї з правлячих партій радянської Росії - лівих есерів - було створено терористичну організацію "Чорна сотня". Її бойовик Б.Донський 30 липня 1918 р. смертельно поранив головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерала Г. фон Айхгорна та його ад'ютанта капітана фон Дрекслера. На допиті затриманий терорист повідомив, що для замаху на Айхгорна його направили з Москви, а крім того готуються замахи на П.Скоропадського, німецького генерала Гренера, посла Німеччини в Україні фон Мумма [199].

Велику небезпеку суверенітету й громадському спокою Української Держави несла підривна діяльність російських шовіністичних організацій під прапором "білого" руху, метою якого було відновлення "єдиної неподільної Росії". Проросійські підпільні та легальні організації тісно співробітничали з головною ударною силою "білих" - Добровольчою армією, що дислокувалася на Північному Кавказі, готуючись до боротьби проти більшовиків і нових національних незалежних держав. "Біле" підпілля збирало інформацію про Україну в інтересах Добровольчої армії, розгортало антиурядову агітацію, формувало збройні загони для відкритого виступу проти Гетьмана. Підпільні організації мали свою агентуру навіть серед вищих державних кіл Гетьманату. Відомо, що ряд вищих сановників, представники генералітету, офіцери особистого конвою П.Скоропадського надсилали в Добровольчу армію запевнення у лояльності до "російської ідеї", вступали в контакти з пропозиціями своїх послуг щодо організації державного перевороту [200].

Роботу "білого" підпілля полегшувала наявність в Україні (особливо - у Києві та Одесі) добре скоординованих та озброєних організацій російських націоналістів ("чорносотенців"), котрі виникли ще до 1917 р. Крім того, рятуючись від "червоного терору", на територію України іммігрувала велика кількість російського офіцерства. Наприклад, восени 1918 р. в Україні перебувало: 40 тис. офіцерів у Києві, 15 тис. - у Херсоні, 10 тис. - у Сімферополі, 8 тис. - у Катеринославі, 5 тис. - у Житомирі тощо [201]. Традиційно офіцерство було опорою російської монархії, і "білі" заколотники могли на цьому грати. Ідейне натхнення "біле" підпілля отримувало і від представників російської політичної, підприємницької та військової еліти, яка стояла на позиції "неподільності" Росії. До Києва при Гетьмані прибули такі її діячі, як П.Мілюков, мільйонер Рябушинський, ідеолог чорносотенства В.Пуришкевич, відомий монархіст В.Шульгін, колишні царські високі урядовці Гурко, Нелідов, генерали Драгомиров, Лукомський та інші [202].

Лідер російських кадетів П.Мілюков цинічно заявив, що чим довше в Україні буде панувати безладдя, тим легше буде її знов прилучити до Росії [203]. 1 серпня 1918 р. посол Австрії в Україні граф Й.Форгач повідомляв до Відня, що представники російської монархічної опозиції в Києві, "посилаючись на домовленість з центральними державами, намагаються налагодити стосунки з німецькими військовими і політичними представниками з тим, щоб дістати їх підтримку у здійсненні своїх планів повалення існуючого ладу і відновлення монархії в Росії" [204].

По Україні поширювалися численні нелегальні й відкриті російські монархічні та націоналістичні організації. Вже у листопаді 1917 р. в Києві виникла конспіративна організація "Азбука" на чолі з В.Шульгіним, котра спеціалізувалася на збиранні інформації політичного характеру. Так, вона здобула текст таємної телеграми кайзера Вільгельма II командуванню німецькими військами в Україні, де він давав згоду на обрання П.Скоропадського Гетьманом України. Копію документа переправили командуючому Добровольчою армією генералу Алексєєву [205]. Активно діяли такі монархічні та націоналістичні організації, як "Монархічний блок", "Нарада членів законодавчих палат", "Союз відродження Росії", "Київський Національний Центр", "Рада державного об'єднання Росії", "Клуб російських націоналістів" (існував у Києві з 1908 р.) та інші [206].

"Білі" організації підтримували контакти із зовнішніми силами, що вороже ставилися до гетьманського режиму. Так, "Київський Національний Центр" (філія "Всеросійського Центру" у Москві, лідери - М.Федоров, проф. Новгородцев, Волков, Салазкін) збирав інформацію на користь Антанти, закликаючи її "звільнити край від україно-більшовицької анархії". "Рада державного об'єднання Росії" (сформувалася в Києві у жовтні 1918 р. на чолі з бароном В.Меллер-Закомельським) через свою агентуру в державному апараті Гетьмана надсилала інформацію командуванню Добровольчої армії [207]. У Києві постійно перебував таємний представник цієї армії генерал Ломновський. З ним контактували російські націоналістичні осередки для передачі "добровольцям" таємної інформації. Офіційно командування Добровольчої армії (командуючий - генерал А.Денікін, начальник штабу - генерал І.Романовський) не зносилося з Гетьманом П.Скоропадським. За словами А.Денікіна, діяльність Добровольчої армії через її агентуру зводилася до "вилучення" з України російських офіцерів, організації закупок зброї та боєприпасів, розвідки австро-німецьких військ і підготовки території України для наступу проти них. Головними засобами підготовки України як театру воєнних дій проти австро-німецького контингенту розглядалися партизанські акції в його тилу, виведення з ладу залізничних сполучень і засобів зв'язку шляхом диверсій та організації страйків [208]. Не варто і говорити, до яких наслідків могла б призвести практична реалізація цієї програми.

Поступово створювалася мережа збройних формувань російських шовіністів для відкритого виступу проти існуючої влади. Вже на момент приходу Гетьмана до керма у Харкові діяла таємна офіцерська організація, котра фінансувалася шахтовласниками Донбасу. Організація мала офіцерський батальйон (до 1000 активних бійців), 3 тис. гвинтівок, 20 кулеметів. Її філії працювали в інших містах Харківської і Полтавської губерній. Виступ планувався на момент початку бойових дій Добровольчої армії проти Української держави [209].

У 14 великих містах України діяли законспіровані осередки російських бойовиків під проводом капітана Герця, які налічували до 4000 членів. Як доповідав радник посольства Австрії в Україні князь Е.Фірстенберг, монархісти планували розпочати відновлення царського режиму саме з Києва. Проголосити монархом планувалося брата колишнього імператора Миколи II великого князя Михайла. За даними австрійського дипломата, до 40 тис. російських солдат і офіцерів, дислокованих навколо Києва, були під впливом заколотників, котрі підтримували також зв'язок з "білим рухом " на Дону. Виношувався намір у момент виведення з України австро-німецьких військ захопити владу і проголосити монархію [210].

Цілком природно, що великі можливості для таємної роботи в Україні мали спеціальні служби країн австро-німецького блоку, адже військова окупаційна влада цих держав повністю контролювала територію країни. Необхідно зауважити, що гетьманські органи безпеки докладали зусиль для налагодження взаємодії зі спецслужбами австро-німецького військового контингенту, а саме: німецькою контррозвідкою під проводом майора Гассе та освідомчим бюро при штабі австрійських військ в Одесі на чолі з капітаном Шлютером. З цими підрозділами контактував Особливий відділ Особистого штабу Гетьмана (наприклад, у справах боротьби зі страйковим рухом). З боку Державної варти таке співробітництво було покладено на її 2-й відділ [211].

Однак навряд чи таке співробітництво можна було вважати за рівноправне, оскільки, контролюючи спецслужби Української Держави, окупаційна влада не бажала брати на себе відповідних зобов'язань щодо української сторони. Більше того, виходячи із власних політичних міркувань, вона навмисно втручалася у поточну роботу гетьманських органів безпеки. Наприклад, це мало місце при проведенні операції проти антигетьманського заколоту на чолі з В.Винниченком та іншими майбутніми членами Директорії. Після ряду арештів та обшуків у розпорядженні Державної варти опинилися документи, які свідчили про підготовку широкого повстання проти П.Скоропадського й тісний контакт заколотників з головою радянської "мирної" делегації Х.Раковським. Виявилося, що німецькі спецслужби були поінформовані про підготовку перевороту, однак не повідомили про це українську владу. Після проведення названої операції радник німецького посольства Тіль в ультимативній формі вимагав звільнення заарештованих, повернення вилучених документів та відставки глави МВС України І.Кістяківського, за ініціативою якого і було проведено цю акцію. Виникла міністерська криза.

Якщо в австрійській зоні окупації українські спецслужби могли діяти більш-менш вільно, то в німецькій зоні військова окупаційна адміністрація чинила їм всілякі перепони. 11 жовтня 1918 р. Кабінет міністрів був навіть змушений звернутися з телеграмою протесту щодо цих деструктивних дій окупаційної влади, однак демарш ніяких наслідків не мав [212].

Дипломатичні резидентури Австрії та Німеччини регулярно надсилали змістовні доповіді про економічне й суспільно-політичне становище в Україні. Крім досить чисельних за штатом дипломатичних представництв, держави австро-німецького блоку запровадили в Україні мережу консульських установ: німецькі діяли у Києві, Одесі, Харкові, Миколаєві, австрійські - в Києві та Одесі [213]. При цьому слід зауважити, що, наприклад, австрійські консульства вказівку підключитися до шпигунської діяльності отримали ще у 1882 році [214].

Посол України у Відні В.Липинський повідомляв своїми каналами про наявність у Києві великої австро-угорської шпигунської групи, до якої входили австрійські піддані й громадяни України [215]. Однак навряд чи спеціальні органи Гетьманату в змозі були адекватно зреагувати на цю інформацію - гетьманська адміністрація не бажала загострювати відносини з Чотвірним блоком, оскільки, за висловом міністра закордонних справ України Д.Дорошенка, ці стосунки були "основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням нашого існування як держави" [216].

На території України активно діяли і спеціальні служби країн Антанти і США. Українська Держава не могла розраховувати на прихильне ставлення цих країн, оскільки вважалася ними пронімецькою. Готуючись до збройного протиборства з радянською Росією, країни антибільшовицького блоку намагалися перетворити територію суверенної України на арену шпигунсько-диверсійної роботи. За свідченням англійського дипломата-розвідника Б.Локкарта, на американську резидентуру, очолювану торговим аташе Коломатіано, було покладено завдання організації широкомасштабної диверсійної діяльності на стратегічно важливих транспортних шляхах на зіткненні кордонів Росії, України та Білорусі [217]. Для координації підривних дій використовувалося перебування у Києві резидента американської спецслужби консула Д.Дженкінса, а також консульства Норвегії [218].

Зрозуміло, що розвідників Антанти і США вельми цікавили й австро-німецькі війська в Україні. Велася відповідна робота і на суміжних з Українською Державою землях Галичини, котрі входили до складу Австро-Угорщини. Як зазначалося у доповіді розвідувального відділу головнокомандування австро-угорської армії від 15 вересня 1918 р., підривна робота в Галичині з боку спецслужб Антанти перейшла від антиавстрійської пропаганди на стадію створення "таємних комітетів" антидержавної спрямованості [219].

Серйозним чинником ускладнення оперативної ситуації був масовий антигетьманський селянський рух. Його посилення спричинялося непопулярними серед селянства державними актами Гетьманату. 18 травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Української Держави видав розпорядження про повернення землі поміщикам. 27 травня вийшов закон про переважне право поміщиків на врожай. Приймаються закони про заходи боротьби "з розрухою сільського господарства", про державну монополію на хліб з правом його реквізування на першу вимогу. А 10 вересня публікується угода між П.Скоропадським і країнами австро-німецького блоку, за якою останні дістали право вивезти з України 75 млн. пудів хліба, 13 млн. пудів м'яса, 9 млн. пудів цукру тощо [220].

Головними районами селянського повстанського руху стали Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, південь України. Нерідко селянські загони контролювали цілі регіони держави, вели запеклі бої з окупантами й урядовими військами. Здійснювалися численні диверсійні акти на залізницях, що призводили до частих катастроф військових ешелонів з жертвами серед австро-німецьких військовослужбовців [221].

З осені 1918 р. серйозним противником силових структур Гетьманату стає селянський ватажок анархіст Н.Махно. Його прибічники не зупинялися перед терористичними актами проти службовців Державної варти. Так, в с.Михайлове-Лукашове махновці розстріляли голову волосної Державної варти Іванова, трьох офіцерів і двох козаків повітової "охоронної сотні", а потім в мундирах чинів варти проникли до садиби поміщика Миргородського, де саме проходив бал, і пограбували її. Махновці-розвідники часто маскувалися під варту, весільні процесії, селян, що їдуть базарювати. Навіть сам "батько" ходив у розвідку переодягнутий у жіночий одяг [222].

На оперативну обстановку в Україні впливала і наявність незаконних збройних формувань, створених за національною ознакою. Окрім вже згаданих формувань російських шовіністів, такі формування мало, наприклад, єврейське населення, для якого всяке послаблення влади в Україні оберталося кривавими погромами. Так, згадана вище єврейська збройна дружина "Бейтар" ("Зірка"), що сформувалася в Одесі ще у серпні 1917 р., за Гетьмана налічувала вже до 600 бойовиків і резерв (постійний склад був із числа колишніх військовослужбовців). На час приходу до Одеси австрійців дружина мала близько тисячі гвинтівок і 22 кулемети [223].

Нарешті, справі стабільності державного ладу загрожували політичні організації України антигетьманської спрямованості, котрі ставали на шлях співробітництва із закордонними противниками Української Держави, готувалися до збройного виступу проти гетьманського режиму. В першу чергу це стосується партій національно-соціалістичної та соціал-демократичної орієнтації, що спільно з рядом профспілкових організацій утворили влітку 1918 р. опозиційний Гетьману Український Національно-Державний Союз (УНДС), згодом перейменований на Український Національний Союз (УНС).

Лідери УНДС розпочали з радянською владою таємні переговори, які відбувалися в будинку заступника міністра фінансів, члена УСДРП В.Мазуренка. В них брали участь з боку УНДС В.Винниченко (УСДРП) та М.Шаповал (УПСР); а з російського - член делегації РСФРР Д.Мануїльський. В обмін на допомогу у поваленні гетьманської влади Росія вимагала легалізації в Україні комуністичної партії, підписання оборонного союзу між Росією та Україною проти Антанти [224].

15 листопада 1918 р. силами опозиції був створений координаційний орган підготовки і проведення антигетьманського повстання під назвою "Головний оперативний штаб Військово-Революційного Комітету" (за іншими даними - "Конспіративний Повстанський Штаб") [225]. До складу цього органу увійшли: голова УНС В.Винниченко, директор одного з департаментів Міністерства шляхів сполучення А.Макаренко, командир Запорізької дивізії полковник П.Болбочан, начальник Охорони шляхів в Україні генерал О.Осецький, командир Січових Стрільців полковник Є.Коновалець, полковник В.Пелещук, підполковник В.Тютюнник, начальник охорони шляхів Козятинського району капітан В.Оскілко, ряд офіцерів Чорноморського Коша, штаб якого дислокувався у Бердичеві. Членам УНС вдалося привернути на свій бік і деяких інших воєначальників: полковників А.Мельника, В.Павленка, Хилобоченка [226].

Слід зазначити, що спеціальні органи Гетьманату досить ліберально поставилися до заколотників. Так, коли за антигетьманську діяльність було заарештовано одного з лідерів УНДС-УНС С.Петлюру, то його контакти з оточенням не були перервані, він мав змогу спілкуватися з однодумцями і писав рецензії на переклади творів західноєвропейських авторів. В.Винниченко часто бував у Гетьмана, вільно з ним спілкувався і одночасно займався підготовкою заколоту [227].

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві у приміщенні Міністерства шляхів сполучення відбулася таємна нарада членів УНС, на якій було сформовано Директорію - орган політичного керівництва на період повстання та захоплення влади. Оперативний штаб заколотників розгорнув спеціальні заходи, одним із яких передбачалося збирання "цифрових даних і планів розположення військових сил", "налагодження повної, широкої розвідки". Відповідно у складі Штабу створювалися розвідочний та зв'язковий відділи. Для збору інформації широко використовувалися жінки-розвідниці. Здобута інформація надходила до "Робочого клубу" на Лук'янівці, там же відбувалися таємні зустрічі з агентурою [228]. У середині листопада 1918 р. повстанці почали бойові дії.

Цей стислий аналіз оперативної обстановки в Україні у квітні-грудні 1918 р. дає можливість зрозуміти, чому П.Скоропадський докладав багато зусиль для створення цілісної системи органів державної безпеки, які б успішно протидіяли розвідувально-підривній діяльності, особливо небезпечним антидержавним і кримінальним злочинам, попереджували масові виступи проти існуючого ладу. Такі функції значною мірою взяли на себе освідомчі підрозділи Департаменту Державної варти МВС України.

§ 3.2. КОНТРРОЗВІДКА ГЕТЬМАНАТУ

Дбаючи про встановлення стабільного правопорядку в Україні, Гетьман П.Скоропадський затвердив 18 травня 1918 р. постанову Ради Міністрів "Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти". Відповідно до неї перетворення "міліції" на "Державну варту" зумовлювало уточнення структури та функцій цього відомства. На нього покладалися як боротьба з кримінальною злочинністю, так і виконання контррозвідувальних завдань, протидія особливо небезпечним замахам на державний лад. Запроваджувалась чітка організаційно-функціональна структура центральних і місцевих органів Державної варти.

У структурі МВС України створювався Департамент Державної варти (ДДВ). Положення про нього базувалося на статтях 361, 362 "Зводу законів Російської імперії" (т.1, ч.2). До складу Департаменту входили директор, віце-директор, чиновники для особливих доручень, начальники відділів, секретар та інші працівники. ДДВ поділявся на окремі відділи: загальний (фінансово-господарчі та облікові питання), інспекторський (кадрові питання, попередження та припинення загальнокримінальних злочинів), залізничний (протидія ворожим акціям на залізничному транспорті), легітимаційний (паспортний режим), освідомчий і секретну частину [229]. Управління службовим персоналом й секціями Державної варти (ДВ) - загальною, карно-розвідчою (розшуковою - В.С.), освідомчою - в губерніях і повітах зосереджувалось в руках відповідних старост. Для допомоги губернському старості призначався окремий помічник-інспектор ДВ в губернії [230].

Державну варту повіту очолював начальник ДВ, який підлягав повітовому старості. Вся територія повіту поділялася на райони з осередками ДВ з відповідними начальниками. На чолі ДВ волості стояв голова волосної варти. У великих містах створювалися міські підрозділи ДВ, які мали районні структури. Діяльність ДВ у карно-розвідчій сфері зосереджувалась у відповідних губернських, повітових, міських та районних відділах. Вони мали передбачену штатами кількість піших і кінних вартових, а також резервні сотні. Відділи проводили оперативно-розшукову роботу та необхідні процесуальні дії у кримінальних справах. За діяльністю ДВ здійснювався прокурорський нагляд. При проведенні дізнання співробітники ДВ перебували у безпосередній підлеглості особам прокурорського нагляду згідно з постановами "Статуту Кримінального Судочинства", які поширювались і на службовців загальної поліції [231].

Детальніше варто сказати про Освідомчий відділ (ОВ) ДДВ, оскільки на цей підрозділ покладалася організація роботи по попередженню, відверненню й припиненню злочинів проти державного ладу й безпеки держави, збір інформації про політичні виступи, страйки, партизансько-повстанський, профспілковий рух, політичні партії та їх функціонерів, настрої населення [232]. Цим самим визначились основні види контррозвідувальної діяльності відповідно до головних завдань захисту безпеки держави.

Як свідчить "Короткий огляд діяльності Освідомчого відділу Департаменту Державної варти" від серпня 1918 р., створення системи освідомчих підрозділів розпочалося з 8 червня 1918 р. під безпосереднім керівництвом старшого урядовця для особливих доручень Л.Пономарьова (він же став і першим шефом цього підрозділу) і загальним керівництвом директора ДДВ П.Аккермана. Посаду віце-директора зайняв Тальберг [233].

У складі Освідомчого відділу виділялися окремі діловодства за напрямами роботи: загальне (особовий склад і господарські питання), таємне, агентурне, залізничне, а також реєстраційна частина і фото-криміналістична лабораторія. Штатом ДДВ в Освідомчому відділі передбачені посади урядовця для особливих доручень, начальника відділу, діловодів та їх помічників, урядовців I і II розрядів, журналістів (всього 51 особа) [234].

На різних адміністративно-територіальних рівнях створювалися місцеві освідомчі відділи ДВ, штатна чисельність котрих залежала від кількості населення конкретного регіону чи населеного пункту. Наприклад, апарат ОВ при Київському губернському старості включав: начальника ОВ, старшого діловода, 4 діловодів, 8 помічників діловодів, 2 перекладачів, журналіста, 8 канцелярських співробітників. Дещо меншим був апарат у периферійних органах. Так, штат ОВ при Подільському губернському старості включав: начальника ОВ, старшого діловода, 3 діловодів, 6 помічників діловода, перекладача, журналіста, 6 канцелярських співробітників [235]. Цікавим є факт наявності в штатах освідомчих відділів посад журналістів. Це, очевидно, свідчить про те, що керівники ДДВ розуміли, яке важливе значення мало пропагандистське висвітлення діяльності зазначеної інституції. Але в тій складній воєнно-політичній та оперативній обстановці ефективність таких заходів була не дуже високою.

Місцеві підрозділи підпорядковувались центральному Освідомчому відділу ДДВ. На чолі губернського ОВ стояв начальник, що безпосередньо підпорядковувався губернському старості, отримував від нього вказівки, але в оперативному напрямку діяв самостійно. Розпорядження й запити начальника ОВ були обов'язковими для виконання й дотримання всіма чиновниками губернських державних установ. Начальники відділів призначалися на посаду міністром внутрішніх справ за поданням директора ДДВ. Освідомчі відділи у повітах виконували розпорядження лише своїх начальників, без санкції яких жоден повітовий староста чи начальник повітової загальної варти (фактично - поліції) не міг провадити розгляд політичних справ [236].

Характерно, що всі співробітники ДВ незалежно від галузі своєї діяльності (міської, повітової, залізничної, карно-розшукової, освідомчої) мали працювати в тісній взаємодії [237]. Місцеві ОВ були зобов'язані висвітлювати політичну обстановку у своєму районі, вивчати характер діяльності місцевих політичних організацій та рухів, вербувати таємну агентуру й керувати її роботою, організовувати зовнішній на-гляд(, проведення обшуків у осіб, що підозрювалися у скоєнні державних злочинів, їх арешти, а також навчання співробітників. Важливе місце за своїм статусом і завданнями займав Київський ОВ. Сфера його діяльності поширювалась і за межі столиці. В структурі відділу існував підрозділ, що здійснював контррозвідувальну роботу на відрізку території від Києва до Броварів [238].

Провідними службовими ланками територіальних ОВ були: канцелярія, секція зовнішнього догляду і таємна агентурна мережа. Завдання ОВ на місцях конкретизувалися в "Інструкції начальникам освідомчих відділів при губернських старостах і градоначальниках", у параграфі 1 якої йшлося про те, що начальники ОВ відповідають за висвітлення суспільного і політичного руху у підзвітних їм районах, ведуть розшук у справах щодо загрози безпеці держави та її правопорядку. Для цього начальники ОВ мають власну канцелярію, вербують секретну агентуру й керують її поточною роботою, ведуть підбір та інструктаж співробітників зовнішнього догляду [239].

У канцеляріях освідомчих відділів за встановленими для цього ДДВ зразками реєструвалися дані спостереження, агентурні записки, особи, котрі проходять у справах відділу; велися щоденники спостереження з відповідними зведеннями, справи з листування. Обговорення й адресування справ, що надходили в освідомчий відділ, здійснювалось спільно з представником прокурорського нагляду й за його згоди. З виникненням потреби в обшуках чи арештах начальники освідомчих відділів вимагали їх проведення від певних чинів Державної варти. При необхідності для участі в обшуках командирувалися співробітники відділу. Загальне керівництво обшуками здійснював начальник Освідомчого відділу. Отримані в результаті обшуків докази негайно вивчалися, і в разі наявності даних для порушення кримінальної справи начальник ОВ передавав ці матеріали судовому слідчому для проведення попереднього слідства. Якщо даних для кримінального переслідування виявлялося недостатньо, начальники освідомчих відділів могли порушувати справи про адміністративну відповідальність.

В разі необхідності проведення багатьох обшуків і арештів начальники ОВ подавали, по змозі заздалегідь, губернським старостам або градоначальникам списки осіб, котрі намічалися для обшуків та арештів, з коротким зазначенням щодо кожної особи підстав до цих заходів і ступеня участі в злочинній діяльності. При одержанні від згаданих чиновників відповідних вказівок начальники освідомчих відділів діяли у визначеному вище порядку. Після вивчення речових доказів начальники ОВ через губернського старосту чи градоначальника надсилали в Департамент Державної варти детальне донесення про результати проведеної операції, додаючи до нього список осіб, котрі були обшукані й заарештовані, а також відомості про збереження речових доказів, які заслуговують на найбільшу увагу. Без згоди начальника освідомчого відділу в районі, на який поширювались його повноваження, не могли провадитись жодні обшуки чи арешти у справах політичного характеру, бодай з цього приводу надійшла вимога від уповноваженої на це іншої посадової особи. Щодо труднощів, котрі виникали у цих питаннях, начальник ОВ отримував вказівки від губернського старости чи градоначальника [240].

Отже, "Інструкція начальникам освідомчих відділів..." містила окремі, фрагментарні рекомендації щодо організації роботи цих контррозвідувальних органів. Втім, викладених в ній положень було явно недостатньо для проведення оперативної роботи на належному професійному рівні (особливо, коли інструкцією керувалися співробітники освідомчих відділів, котрі раніше не служили в поліції чи жандармерії). В інструкції, що розлядається, не знайшла чіткого відображення низка питань, які мають істотне значення для діяльності органів контррозвідки (категорії справ, що перебувають у провадженні; вимоги до роботи з агентурою; взаємодія освідомчих відділів з органами слідства та ін.). Не висвітлені ці питання і в "Положенні про освідомчі відділи при губернських старостах і градоначальниках".

Відповідно до затвердженої Радою Міністрів Тимчасової постанови "Про заходи проти осіб, котрі загрожують державній безпечності Української Держави та її правопорядку" міністр внутрішніх справ на всій території України, губернські старости - у межах підвідомчих їм губерній, столичні й міські керівники - у межах підвідомчого їм регіону мали право давати розпорядження: про проведення обшуків і виїмок у осіб, котрі підозрюються у вчиненні діянь, що загрожують державній безпеці країни та її правопорядку; про попередній арешт таких осіб. Строк попереднього арешту встановлювався: за постановами міністра внутрішніх справ - до двох місяців; за постановами губернських старост, столичних і міських отаманів - до двох тижнів. Цей термін за поданням старост і отаманів міг продовжити міністр внутрішніх справ до двох місяців. Підстави щодо проведених виїмок, обшуків та арештів викладалися в особливій постанові службової особи, за розпорядженням якої вони були здійснені. Копії постанов про арешт надсилалися в місця ув'язнення та прокурору місцевого окружного суду, причому останньому - протягом доби. В цей же термін про арешт сповіщався Департамент Державної варти. При провадженні обшуків і виїмок виконувалися правила, встановлені для попереднього слідства.

Прокурорському нагляду надавалося право перегляду дізнання щодо осіб, заарештованих в порядку цієї постанови. В таких випадках прокурорський нагляд не вдавався до оцінки даних, що торкалися особи, а лише переконувався, що дізнання стосовно заарештованого проводиться саме з приводу тих дій, які містять загрозу державній безпеці України чи її правопорядку. В разі виявлення помилковості арешту представник прокурорського нагляду повинен був негайно сповіщати про це безпосереднього прокурора Судової Палати, котрий здійснював передбачені законом заходи. При необхідності особи, заарештовані в порядку цієї постанови, могли примусово висилатися на строк до двох місяців з постійного чи тимчасового місця проживання в місцевості, визначені Радою Міністрів за особливим поданням міністра внутрішніх справ, або за межі Української Держави. Міністру внутрішніх справ за узгодженням з міністром юстиції та військовим міністром тимчасово надавалося право передавати до Військового Суду для розгляду за законами воєнного часу справи про вчинені приватними особами злочини, небезпечні для державного порядку та громадського спокою, навіть якщо ці злочини були скоєні в місцевостях, де не оголошено воєнний стан. До таких злочинів, крім зазначених у законі від 30 травня 1918 року про військову підсудність, відносились також всі злочини проти державного устрою України; напад на урядових осіб цивільних відомств при виконанні або з приводу виконання ними службових обов'язків; навмисне знищення або пошкодження майна, коли таке переслідується в порядку державного обвинувачення, а також фальшування грошових знаків [241].

Як бачимо, Тимчасова постанова Ради Міністрів від 24 вересня 1918 р. "Про заходи проти осіб, котрі загрожують державній безпечності Української Держави та її правопорядку" являє собою комплексний підзаконний акт, який містить різні за своєю юридичною природою норми: кримінально-процесуального характеру (з питань провадження первинних і невідкладних слідчих дій - обшуків, виїмок); адміністративного характеру (з питань попереднього арешту й тимчасового вислання з країни). Хоча в цій постанові контррозвідувальні органи не згадуються, вони в результаті її видання отримали конкретний і досить ефективний механізм одержання санкцій на проведення у відповідних справах обшуків, виїмок та попередніх арештів. За тогочасної загальнополітичної та оперативної обстановки це мало важливе значення.

При виконанні службових обов'язків, в разі збройного опору з боку злочинців, співробітники ДДВ, в тому числі й освідомчих відділів, мали право застосовувати зброю. Підстави для застосування викладені в циркулярі МВС за № 2086 від 3.X. 1918 р. Щоправда, в "Положенні про освідомчі відділи", "Інструкції начальникам освідомчих відділів..." та в нормативних документах, що регламентують в цілому діяльність Державної варти, не знайшли чіткого відображення права та обов'язки співробітників при здійсненні оперативно-розшукових заходів, питання соціального і правового захисту особового складу.

Необхідно зауважити, що цивільні державні установи зобов'язувалися доводити до ОВ інформацію, потрібну їм для виконання оперативних заходів. З цією метою навіть виробили відповідну процедуру для місцевої адміністрації. В той же час згідно з "Правилами для спільної роботи" система ОВ повинна була координувати свою діяльність як з іншими органами Державної варти, так і з військовим відомством. Сумною реалією часу була вказівка про надання службової інформації командуванню австро-німецького контингенту в Україні. Крім цього, останні намагались використовувати в своїх інтересах й агентурний апарат освідомчих відділів. Відомі спроби германського командування створити руками ОВ маріонеткову, "кишенькову" спецслужбу - освідомчо-агітаційне бюро, яке мало інформувати його про настрої населення та вести агітацію за існуючий лад і Гетьмана. Проте рівноправне співробітництво, обмін розвідувальною і контррозвідувальною інформацією із спецслужбами австро-німецького блоку налагодити не вдалося [242].

Постійно велася робота по вдосконаленню управління оперативною діяльністю місцевих ОВ. Виходять циркуляри начальника центрального ОВ, директора ДДВ про конкретні заходи, спрямовані на поліпшення роботи відділів. Відповідні розпорядження щодо сприяння роботі цих підрозділів на місцях отримують від міністра внутрішніх справ представники територіальних органів влади. В період існування ОВ розробляються такі важливі директивні документи, як інструкція з політичного розшуку, інструкції щодо зовнішнього догляду з конкретних напрямків роботи, положення про прикордонні пункти, був також підготовлений проект положення про закордонні розшукові пункти. Але подальша доля цього важливого документа не відома [243].

Фінансування контррозвідувальної роботи відбувалося через так звані "спеціальні таємні фонди", бюджет яких затверджувався на конфіденційних засіданнях Ради Міністрів спільно з Гетьманом [244].

Ефективним інструментом збору службової інформації в системі ОВ був зовнішній нагляд. Кількість філерів та їхнє грошове утримання залежали від розмірів губернських міст і ситуації в них. Найчисельнішим був контингент філерів міста Києва, де за штатом налічувалося 80 співробітників. У розпорядженні ОВ Київського, Харківського, Катеринославського губернських старост було по 30 співробітників. Інші губернські ОВ мали по 40 філерів. Крім того, групи зовнішнього догляду, що діяли в Одесі і Миколаєві (міста зі складною суспільно-політичною обстановкою), мали ОВ кількістю відповідно 50 і 30 осіб. Залежно від розмірів міст і губерній ОВ поділялися на розряди. Філери ОВ 1-го розряду мали річне утримання в 3600 крб. і добові - 4 крб., філери ОВ 2-го розряду - відповідно 3000 і 3 крб. Крім того, виділялися додаткові кошти "на відвідання (в службових інтересах - В.С.) ресторанів, пивних, кав'ярень", а також на незаплановані потреби і користування транспортом [245].

Як зазначалося у доповіді директора ДДВ від 3 вересня 1918 р., некомплект співробітників зовнішнього нагляду досягав 25 відсотків. Ще раніше, 11 липня, директор ДДВ прохав голову МВС збільшити цій категорії співробітників платню на 25 відсотків. Характеризуючи професіональні якості філерів, П.Аккерман зазначає, що знання ними своєї справи "досить задовільне", серед особового складу чимало людей з "добрим службовим тактом, дисципліною, витримкою", а перед вступом на службу кандидати проходять обов'язкову підготовку в резерві, де до них ставляться суворі вимоги.

Важливим каналом отримання службової інформації була секретна агентура. На неї покладалося висвітлення настроїв різних верств населення України. Агенти вступали до політичних партій та організацій з метою збору інформації про їх діяльність та наміри [246]. Вважалося, що для отримання повної інформації про ситуацію в конкретних місцевостях слід мати відповідну кількість таємних агентів. Наприклад, у Києві - до 100, на території, контрольованій ОВ 1-го розряду, - до 60, ОВ 2-го розряду - 40. Для фінансування (заохочення) роботи агентури виділялося на рік: по столичному ОВ - 25 тис. крб., по ОВ 1-го розряду - 15 тис., ОВ 2-го розряду - 10 тис. Усього на фінансування зовнішнього нагляду й агентурної роботи витрачалося до 75 відсотків коштів системи освідомчих відділів [247].

Створювалася й мережа конспіративних квартир для роботи з агентурою. За розрахунками, кожна квартира мала забезпечувати роботу оперативних співробітників з 20 агентами. На матеріальне забезпечення конспіративних квартир витрачалося 250-300 крб. на місяць залежно від категорії ОВ.

Керівництво центрального Освідомчого відділу ДДВ постійно дбало про забезпечення конспірації в роботі з агентурою, збереження в таємниці особи агента. В циркулярі начальника ОВ ДДВ від 25 вересня 1918 р. наголошувалося, що "у справі політичного розшуку вельми важливим є охорона особи таємного співробітника від можливого викриття". На начальників ОВ покладалася особиста відповідальність за це. Справжнє прізвище агента мали знати лише оперативник, що працював з ним, і керівник ОВ. У документі наводиться приклад дисциплінарного покарання одного з начальників ОВ, який у службовому листі назвав справжні прізвища агента й оперативного працівника, що з ним контактував [248]. В оперативній роботі ОВ було надано право здійснювати перлюстрацію кореспонденції осіб, які проводять антидержавницьку діяльність або обгрунтовано підозрюються в цьому. Щоправда, губернські старости та близькі до них посадові особи намагалися й собі займатись такою справою. Виникла потреба у відповідних роз'ясненнях з боку керівництва ДДВ [249].

При добуванні інформації про суспільно-політичне становище в Українській Державі здійснювалося й опрацювання періодичних (особливо партійних - В.С.) видань. Циркуляром голови МВС України від 27 вересня 1918 р. керівники місцевих органів влади зобов'язувалися передати до відповідних ОВ місцеву пресу, з якої можна було б почерпнути відомості про політичні партії регіону. Крім того, "банк інформації" ОВ поповнився за рахунок передачі їм усіх оперативних справ колишніх царських жандармських управлінь, фондів місцевих рад, списків членів міських дум, державних органів радянської влади, профспілок тощо. Важливим джерелом інформації вважалися і колишні чини зовнішнього нагляду служб безпеки царського режиму [250].

Зрозуміло, потік інформації, що надходив різними службовими каналами, вимагав узагальнення й опрацювання, доведення до відома державних, в тому числі інших правоохоронних органів України. Спочатку така робота проводилася на рівні апаратів місцевих ОВ. З повітових і губернських ОВ інформація надходила до центрального підрозділу освідомчої системи, де узагальнювалась до рівня висновків і пропозицій для вищих інстанцій. У свою чергу, співробітники відділу, контролюючи роботу підвідомчих ланок на місцях, забезпечували реалізацію завдань на головних напрямках оперативно-розшукової роботи в державі. У центрі велася звітність за даними агентури й зовнішнього догляду, існувала фотокартотека осіб, які перебували в полі зору контррозвідки [251].

Департамент Державної варти багато уваги приділяв і фізичному пошуку в столиці злочинців різного гатунку і в першу чергу - політичних. Він здійснювався за розробленою МВС "Інструкцією щодо заходів боротьби з бандитизмом" від 18 жовтня 1918 р., котра зобов'язувала: періодично у визначений міським головою час силами Державної варти проводити в готелях, нічліжках, приватних будинках та квартирах, мебльованих кімнатах усіх районів міста перевірки проживаючих там осіб на предмет легітимності прибуття, перебування і діяльності в Києві, наявності справжніх документів (сусіди та інші мешканці мали засвідчити, що знають цих людей); посилити нагляд за ресторанами, трактирами, притонами, публічними будинками, місцями масового відпочинку людей, підозрілих затримувати; на околицях міста, в приміських гаях та на пустирях організовувати облави з метою затримання підозрілих осіб; вивчати політичні настрої і моральну благонадійність швейцарів та двірників, активніше використовувати їх у розшукових заходах, для чого встановити чергування двірників на відведених їм ділянках; щодо затриманих негайно проводити належні установочні дії, з'ясовувати мету прибуття й діяльності в Києві; з особами, причетними до більшовизму, чинити відповідно до тимчасового закону про надзвичайні заходи боротьби з бандитизмом [252]. Далі побачимо, що подібні дії давали певні позитивні наслідки.

Як уже зазначалося, в структурі центрального ОВ існувала група, що відповідала за безпеку на транспорті. На неї були покладені завдання збору агентурних відомостей про причини аварій (диверсій) на залізницях, про підозрілих осіб, що пересуваються по залізниці; оперативного обслуговування залізничних станцій на кордоні з радянською Росією і прикордонної смуги; ведення обліку підозрілих осіб, складання агентурних звітів [253]. Безперечно, такі заходи були не зайвими з огляду на значну кількість осіб, що прямували з Росії й регіонів дислокації сил "білого руху" для проведення розвідувально-диверсійних, терористичних, пропагандистських акцій проти Гетьманату.

Було розроблено директивний документ щодо підтримки безпеки в прикордонній смузі - "Тимчасове положення про Пограничні пункти". Такі пункти влаштовувалися на кінцевих станціях. Розрізнялися "прикордонні пункти" (ПП) і "особливі спостережні пункти" . Перші мали завдання не допустити в'їзду на територію Української Держави антиурядових і кримінальних елементів і розміщалися на станціях Орша, Клинці, Хутір Михайлівський, Коренево, Гостищево, Валуйки. Іншим різновидом пунктів були ті, що дислокувалися в тилу ПП і стежили за діями іноземців на підконтрольній ділянці прикордонної смуги. Вони функціонували на станціях Жлобин, Новобілиця, Ворожба, Білгород, Куп'янськ. Зауважимо, що за Брестською угодою УНР з Центральними країнами державний кордон України проходив через південь Білорусі й частину сучасного російського Чорнозем'я.

Загальне керівництво ПП здійснював директор ДДВ, він же призначав їхніх начальників. В адміністративному відношенні ПП підлягали губернським старостам. Кожний ПП мав власну канцелярію, котра вела книгу реєстрації паспортів, алфавітну картотеку підозрілих осіб, щоденники зовнішнього нагляду, складала агентурні звіти. Існувала "Інструкція начальникам ПП на кордоні з Великоросією". Згідно з нею начальник ПП безпосередньо здійснював листування з директором ДДВ, доповідав губернському старості про особливо важливі справи, організовував при необхідності огляд пасажирів і багажу, реєстрацію документів, затримання і передання органам Державної варти осіб без документів. Особовий склад ПП здійснював перевірку документів у потягах, вів спостереження за підозрілими пасажирами, перешкоджав ввезенню зброї, літератури антидержавного змісту, вивчав обстановку в прикордонних районах в інтересах освідомчих відділів [254]. На прикордонні пункти уряд покладав великі надії. Для контролю за ефективністю їх праці були призначені комісари з широкими повноваженнями, і слід визнати, що вони зіграли певну позитивну роль в цій справі [255].

Регіональні підрозділи Державної варти та прикордонні пункти при виконанні своїх завдань тісно взаємодіяли з Окремим Корпусом кордонної охорони, очолюваним генерал-хорунжим Л.С.Байковим. Корпус мав 9 кордонних бригад, зокрема, Волинську, Курську, Азовську, Хоперську, три Чорноморських. Вони докладали зусилля для зміцнення кордонів України з більшовицькою Росією [256].

В інтересах безпеки в межах країни існували так звані "райони залізничної варти": Київський, Лівобережний, Катеринославський, Харківський, Одеський, Південний. На станції Бахмач, Гребінка, Київ, Фастів, Козятин, Жмеринка були відряджені спеціальні співробітники для вивчення настроїв місцевого населення й відвернення злочинних дій на транспорті. Існував штатний розклад "районів" та інструкція для їх особового складу [257].

Потрібно сказати ще про одну важливу ділянку праці центрального Освідомчого відділу ДДВ. Для зносин МВС та його департаментів з їх місцевими установами й останніх між собою, начальник ОВ Л.Пономарьов особисто розробив так званий рухомий шифр та створив відповідну службу. Зв'язок став більш надійним [258]. Щоправда, сучасні фахівці оцінюють цей шифр як дуже простий.

Таким чином, освідомчі (контррозвідувальні) підрозділи Державної варти (зустрічається і назва "інформаційні" - В.С.) мали власну організаційно-штатну структуру за територіальною ознакою й спеціальні підрозділи на транспорті. Розроблялися правові підвалини їхньої діяльності, були визначені форми, методи і засоби добування оперативної інформації, її опрацювання і реалізації в інтересах державної безпеки.

Завершуючи висвітлення правових аспектів проблеми, що розглядається, слід зазначити, що в ряді випадків було важко виявити формально-юридичний статус досліджуваних документальних джерел, оскільки частина необхідних реквізитів (затверджувальні санкції, підписи тощо) в них відсутня.

Аналіз системи підбору та підготовки кадрів Державної варти та її головних підрозділів показує, що при зарахуванні на службу до ДДВ перевага надавалася службовцям колишніх царських органів безпеки - поліції та жандармерії, адже це був єдиний на той час прошарок кваліфікованих спеціалістів з оперативно-розшукової діяльності, зовнішнього нагляду. Більше того, директор ДДВ П.Аккерман 1 серпня 1918 р. надіслав губернським старостам та градоначальникам телеграму такого змісту: "Прошу терміново запропонувати всім проживаючим в межах Вашої губернії колишнім жандармським офіцерам та нижчим чинам Корпусу жандармів і чиновникам, які служили в Російському Департаменті поліції, прибути в Київ, Департамент Державної Варти, Олександріївський палац, Освідомчий відділ, для отримання відповідного призначення в Києві та інших містах". На цей заклик прибували офіцери не тільки з України, а й з Росії. Таку кадрову політику Аккермана підтримувало командування австро-угорських окупаційних військ в Україні [259]. Думається, що саме широке залучення до служби цих фахівців дозволило у стислі терміни налагодити непогану роботу системи освідомчих відділів. Хоча не завжди ці професіонали були патріотами України. Багато з них були поза політикою і працювали за матеріальну винагороду. Кадровому забезпеченню контррозвідки сприяла і виважена політика щодо неї Гетьмана П.Скоропадського.

Особлива увага приділялась комплектуванню освідомчих підрозділів ДВ. Керівництво ДДВ орієнтувало на необхідність підбирати для цієї служби людей, відданих справі, з досвідом роботи, енергійних, з позитивними моральними якостями. Адміністрація Гетьмана з самого початку подбала про позапартійність силових структур, справедливо вбачаючи в цьому запоруку зосередження їхньої уваги виключно на загальнодержавних інтересах, про невтручання корпоративних і партійних кланів у роботу спеціальних органів, недопущення дискримінації при вирішенні питання щодо прийняття на службу тієї чи іншої особи. 1 серпня 1918 р. було ухвалено закон "Про політично-правове становище службовців військового відомства", за яким військовослужбовцям суворо заборонялося входити "до складу і брати участь у будь-яких спілках, гуртках, товариствах, партіях... та інших організаціях, що мають політичний характер" [260]. Такі ж вимоги висувалися і до співробітників ДДВ.

Необхідно зазначити, що Державна варта являла собою воєнізовану організацію. Її керівний склад і співробітники займали передбачені штатами посади певного класу. Частина посад могла займатися особами, які вважаються на військовій службі й іменуються штаб- і обер-офіцерами для доручень [261]. Відповідно до закону, ухваленого Радою Міністрів і затвердженого 30 травня 1918 р. Гетьманом П.Скоропадським, чиновники Державної варти як урядовці, що перебували на державній службі, а також особи, котрі виявили бажання вступити на цю службу, повинні були дати обітницю (клятву - В.С.). Того, хто відмовлявся приймати обітницю, не приймали на службу або звільняли зі служби [262].

Відрядження співробітника Державної варти на навчання здійснювалося, як правило, у двох випадках: при зарахуванні на службу (на її першому році) і при призначенні на нову посаду. Існували курси і школи ДДВ. Курси відкривалися в усіх губернських центрах за розпорядженням старости. Через них були зобов'язані пройти всі чини ДВ до помічників начальників районної варти включно.

Що стосується шкіл, то в них підвищували кваліфікацію переважно керівні кадри варти за конкретними напрямами роботи (були школи підвищення кваліфікації начальників відділів та їх помічників, працівників розшукових підрозділів залізничної варти та ін.) [263]. Для слухачів читалися лекції з поточної політики, географії, української та російської мов, юридичних і спеціальних дисциплін. Лекторів залучали з МВС, губернських органів варти, судового департаменту, цивільних навчальних закладів. Велика увага в навчальному процесі приділялась аналізу політичної, оперативної та криміногенної обстановки в Україні [264]. Усе це дає підстави вважати, що підготовка та підвищення кваліфікації співробітників ДВ організовувались відповідно до напрямків і обсягів їх роботи згідно з вимогами часу.

Як бачимо, уже в ті часи визначились основні структурні елементи, головні напрямки та функції діяльності контррозвідки, котрі в цілому притаманні оперативно-розшуковій діяльності і сьогодні.

§ 3.3. ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНИХ ПІДРОЗДІЛІВ

Оперативно-розшукова діяльність від самого початку зародження національних спецслужб мала багатофункціональний характер в силу різноманітності завдань по захисту державності України. Це визначило і ряд окремих напрямків цієї роботи в період Гетьманату.

Насамперед слід торкнутися оперативних заходів проти антиурядових політичних партій та організацій. У спеціальному циркулярі МВС України від 31 жовтня 1918 р. окреслювалося коло організацій, котрі "безумовно шкідливі й небезпечні для існування державного ладу в Україні". До таких було віднесено осередки РКП(б), КП(б)У, російських та українських соціалістів-революціонерів (есерів), партії та гуртки анархістської течії, російські націоналістичні партії в Україні, що перебували на позиціях "неподільності" [265]. Як відомо, всі ці політичні об'єднання виношували плани повалення гетьманського уряду насильницьким шляхом, вели підривну нелегальну роботу, застосовували диверсійно-терористичні засоби боротьби, підтримувалися з-за кордону ворожими Україні силами.

Керівництво МВС зобов'язувало освідомчі органи встановлювати зовнішнє та агентурне спостереження за діяльністю цих організацій та їх окремих функціонерів, з'ясовувати їх плани, контакти із закордонними колами, викривати явочні квартири, друкарні тощо [266]. Циркуляром від 18 вересня 1918 р. системі ОВ було поставлене завдання збирати інформацію про розповсюдження такими організаціями агітаційних матеріалів: де, куди, за яких обставин, в якій кількості, в який спосіб надходить підривна література [267].

Так, у жовтні 1918 р. агентурними каналами було встановлено, що радянським урядом Росії до України був відряджений "з транспортом більшовицької літератури" студент Петроградського неврологічного інституту Ш.Морозовський. Повідомлялося про його особисті прикмети для затримання [268]. За агентурними даними, у серпні 1918 р. до України прибула група більшовицьких агітаторів з метою впливу на повстанський рух в центральних районах держави. За звітом ОВ при херсонському губернському старості, в губернії спостерігалася активна пропагандистська робота лівих партій, за функціонерами яких було встановлено агентурне спостереження [269]. У вересні 1918 р. керівництво ОВ поставило завдання агентурі з'ясувати розташування центрального й місцевих осередків, склад і організацію роботи "Центрального Комітету офіцерів і солдат, що втекли з полону під час війни". За попередніми відомостями, ця організація вела широку агітацію проти Гетьманату й австро-німецьких військ [270].

На практиці зовнішнє та агентурне спостереження встановлювалося за членами партій, що входили до антигетьманського блоку УНДС (УНС), більшовицьких організацій, партії російських есерів, російських монархічних угруповань, "Бунду" (єврейська соціал-демократія), активістами профспілок, нелояльними до Гетьманату колишніми членами Центральної Ради. Проводилися навіть негласні обшуки і спостереження за "всіма матросами, що поверталися з Росії", адже активна роль "братішек" у Жовтневому перевороті 1917 р. була загальновідомою, як і їхня схильність до анархізму [271].

З'ясовувалася оперативним шляхом і діяльність політичних організацій по підготовці антигетьманського повстання. Наприклад, як повідомлялося у звіті ОВ ДДВ від 10 серпня 1918 р., через агентуру було встановлено, що в Одесі активну діяльність розгорнули партії - члени УНС. Вони нелегально й через місцеві культурно-просвітницькі осередки готували загальне повстання в Україні, планували арешт Гетьмана та його уряду. На задум заколотників, центром повстання мав бути Звенигородський повіт на Черкащині. Туди невеликими групами відправлялися з Одеси офіцери військ колишньої Центральної Ради. Офіцери Генштабу часів УНР розробляли план виступу, а доставкою людей до місця виступу керував колишній член Центральної Ради Пшонек. У документі містилися відомості й про інших активних провідників заколоту [272]. Як бачимо, через агентуру, впроваджену в політичні угруповання України, не лише надходила суто "партійна" інформація, але й досить докладно з'ясовувалися плани підготовки збройних виступів проти існуючого ладу. Освідомчий відділ регулярно складав для зацікавлених державних органів довідки про функціонерів провідних політичних організацій антидержавної спрямованості; в основу цих інформаційних матеріалів покладалися відомості агентури й зовнішнього догляду [273].

У полі зору гетьманської контррозвідки перебували й повстансько-партизанські рухи, а також незаконні збройні формування, робота проти яких передбачала: встановлення їх чисельності, дислокації, намірів, арешт ватажків. При цьому ОВ діяли спільно із загальної вартою, військовими органами, австро-німецькими військами. Зрозуміло, силами ОВ неможливо було припинити діяльність цих формувань, тим більше, що повстансько-партизанський рух був спричинений об'єктивними суспільно-політичними обставинами. В архівних фондах збереглися численні звіти контррозвідки про дислокацію й передислокацію повстанських загонів, ставлення до повстанців місцевого населення, чисельність і озброєння партизанів, діяльність їхніх представників у середовищі політичних партій (в першу чергу - членів УНС) [274]. Наприклад, через агентуру були виявлені активні організатори повстанського руху в Звенигородському й Таращанському повітах - головних центрах зародження антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р. Освідомчі відділи одержували інформацію і про такі антиурядові збройні формування, що орієнтувалися на УНДС (УНС), як "Сині жупани", "Січовики" та інші, котрі складалися переважно з вояків Армії УНР періоду Центральної Ради [275].

Не менш важливою була робота контррозвідки і проти терористичних груп, котрі, як правило, формувалися при підтримці радянської Росії й російського "білого руху". Головною метою терористи визначали фізичне знищення Гетьмана П.Скоропадського. Так, було встановлено, що терористи-есери виношують план замаху на Гетьмана під час його офіційної подорожі до Німеччини. До Берліна мали попрямувати два бойовики цієї групи і там здійснити терористичний акт. За інформацією ОВ ДДВ, наміри ліквідації членів керівництва Української Держави плекали і члени русофільського "Союзу порятунку України" [276].

Більш детально розглянемо оперативну розробку справи по ліквідації терористичної групи, пов'язаної з комуністичним підпіллям і закордонними російськими колами (листопад 1918 р.).

До місцевого відділу ОВ прийшла довірена особа - квартировласник І.Іванча. Він приніс запечатаного листа, якого передала для квартиранта - студента В.Любарського - підозрілого вигляду особа. В листі за підписом "Шура" викладався план майбутнього терористичного акту і наводилась схема місця його проведення. Крім того, адресата просили "переговорити з Володимиром" або "завідуючим провінціальним відділом" щодо формування диверсійної групи з 7 чоловік для підриву мостів і залізниць.

За відсутності В.Любарського на його квартирі оперативна група влаштувала засідку. Завдяки цьому вдалося затримати групу осіб: самого В.Любарського - студента Політехнічного інституту, 24 роки; О.Новикова, що приніс згаданого листа, - токаря Київського машинобудівного заводу, 24 роки; наречену В.Любарського Д.Туріанську - слухачку Вищих жіночих курсів, 20 років; В.Міхновського - студента Політехніки, 21 рік; колишнього квартиранта - Т.Фрідмана, кандидата комерційних наук, 23 роки.

Після затримання цих осіб проводились їх допити, здійснювались обшуки в помешканнях. При обшуку в кімнаті В.Любарського було вилучено плани одинадцяти районів Києва з позначками місць знаходження головного поштамту і телеграфу, дислокації військових частин, штабу Сердюцької дивізії (гвардії Гетьмана) та її охорони, 78 розписок в отриманні грошей за серпень - листопад 1918 р., звіти про кількість, командний склад, справжні найменування, систему постачання німецьких частин в Україні, дислокацію гетьманських офіцерських дружин, фінансовий звіт Київського губкому партії більшовиків. На квартирі у Т.Фрідмана під час обшуку були знайдені мандати про відрядження члена КП(б)У "Семена" для агітаційної роботи в Харкові і Донбасі, 9 документів шпигунського характеру про дії військ Української Держави проти повстанців, список таємної агентури. Таким чином було попередньо з'ясовано, що йдеться про наявність законспірованої міжрегіональної групи розвідувально-диверсійної й терористичної спрямованості, зв'язаної з комуністичним підпіллям.

На допиті В.Любарський заперечував свою причетність до знайдених документів і засвідчив, що колишній квартирант Т.Фрідман залишив частину своїх речей, прохав його отримувати листи, що будуть надходити для нього. Всього надійшло 5 листів. Т.Фрідман також не визнавав своєї належності до комуністичної організації. Він показав, що його знайомий "Павло", студент Київського університету, просив одержувати для нього кореспонденцію, сплачуючи за цю послугу і за квартиру 300-400 крб. на місяць. Як заявив Т.Фрідман, він згодом хотів відмовитися від посередництва, але "Павло" погрожував його вбити. О.Новиков заявив на допиті, що зустрів свого часу на квартирі у Любарського невідому йому особу, що назвалася "Володєю". Через кілька днів після знайомства "Володя" попросив його віднести листа Любарському, мовляв, з пропозицією стати репетитором його сестри. Свідчення В.Міхновського не зацікавили слідство, і його звільнили. Д.Туріанська засвідчила, що вона відвідувала В.Любарського як наречена і для "спільного вивчення вищої тригонометрії".

Оскільки підслідні вперто не визнавали своєї причетності до справи, було проведено експертизу почерку. За її результатами Т.Фрідман був ідентифікований як "Семен", член Київського губкому партії більшовиків України. Виявилося, що лист за підписом "Шура" написаний О.Новиковим, що також свідчило про його активну роль у роботі злочинної групи. Крім того, цим же почерком були написані розписки в отриманні грошей від "Петра". "Петром" слідство схильно було вбачати В.Любарського, котрий вів таємне листування. Після попереднього слідства затримані (крім звільненого В.Міхновського) були поміщені до Лук'янівської в'язниці. Після цього у справі продовжувались оперативно-розшукові заходи. На жаль, матеріалів про її подальше вирішення не знайдено [277].

Говорячи про утримання під арештом підслідних, зауважимо, що на той час губернські старости і міські голови мали право тримати таких осіб під арештом до 2 тижнів, а міністр внутрішніх справ міг продовжити цей термін до 2 місяців [278].

У червні 1918 року в Києві співробітники ОВ затримали для з'ясування особи невідомого у військовій формі та спорядженні, котрий назвався підхорунжим 20-го Донського козачого полку Сергієм Рафальським. В ході дізнання вони встановили, що насправді це жінка, житомирська міщанка Роза Висоцька - відома анархістка-комуністка "Маруся Никифорова", - яка скоїла ряд убивств та збройних грабунків у Катеринославській, Херсонській та інших губерніях під час більшовицьких виступів. Вона як ватажок і організатор нападів керувала навіть військовими частинами, здійснювала вибухи, підпали, вбивства, зокрема: пограбування заводу Ельворта в Єлисаветграді (понад 100 тис. руб.), державного банку в тому ж місті (понад 300 тис. руб.), убивство Єлисаветградського військового начальника полковника Владимирова. "Маруся Никифорова" була заарештована і поміщена в Київську губернську тюрму, а всі матеріали дізнання надіслані Єлисаветградському судовому слідчому в найважливіших справах [279].

Кошти нелегальним підривним формуванням надходили здебільшого дипломатичною поштою. Органи безпеки, наприклад, затримали радянського дипломатичного кур'єра з 3 млн. крб., котрі, як установили, призначались для ворожої діяльності. Займались "дипломати" й більш серйозними справами. Влітку 1918 р. за несумісну з офіційним статусом діяльність було затримано радянського консула в Одесі М.Бека і вісьмох співробітників консульства. Під час обшуку в приміщенні консульства знайшли значну кількість агітаційної літератури, а також керівний документ для підготовки збройних виступів - "Інструкцію для Червоних Гвардій", а також картки з фотографіями і біографічними даними осіб, що вступили до бойових підпільних організацій [280].

За умов активної підривної роботи іноземних спецслужб та підпілля різних орієнтацій особливого значення набувало оперативне забезпечення боєздатності самих органів Державної варти. Освідомчі відділи докладали зусиль і до підтримки внутрішньої безпеки.

Освідомчий відділ, наприклад, припинив ворожу діяльність в ОВ ДДВ агента "білої" організації баронеси М.Нітц [281]. Аналогічну операцію провели в серпні 1918 р. у Миколаєві. Тут в.о. місцевого комісара П.Шахотін та в.о. начальника місцевої варти польський соціал-демократ Я.Зіберт вели серед чинів Державної варти агітацію антиурядової спрямованості, намагалися схилити їх до невиконання службових обов'язків. Для з'ясування обставин їх злочинної діяльності до Миколаєва направили чиновника ДДВ Бєлєвцова, в обов'язки якого входило виявлення неблагонадійних елементів у підрозділах варти. Після розслідування згадані посадові особи і ще 17 працівників, причетних до справи, були звільнені. Заходами ОВ при херсонському губернському старості були виявлені факти проведення антигетьманської агітації з боку ряду співробітників повітової адміністрації [282]. Оперативного забезпечення потребували подекуди навіть ті збройні підрозділи, що відповідали за охорону громадського порядку. Як повідомляв, наприклад, голова Союзу земельних власників Каменецького повіту Харжевський, місцеві сотні "повітової варти" і "прикордонної сторожі", набрані з антисоціальних елементів, вчиняють протиправні дії щодо місцевого населення [283].

Сили освідомчих відділів залучалися і до боротьби з особливо небезпечними кримінальними злочинами, які здійснювались організованими угрупованнями. Наприклад, Одеський ОВ під керівництвом ротмістра фон Лангаммера вів розробку ватажка банди грабіжників і вимагачів М.Винницького, що увійшов до історії злочинного світу як "Мішка-Япончик". Цей бандит 10 років провів у в'язницях, вийшов на волю "в дні свободи" у 1917 р. і повернувся до кримінальної діяльності. Після отримання агентурних відомостей про злочини М.Винницького в його домі було проведено обшук, під час якого вилучено більше 16 тис. одиниць російської та австрійської валюти готівкою і не менше - у цінних паперах. Кримінальний капітал М.Винницький відмивав через фіктивне посередництво свого батька - вантажника одеського порту з платнею у 8 крб. на день. Останній значився власником будинку, кінних екіпажів для найму, співвласником кінематографу з розміром паю в 10 тис. крб. По завершенню розслідування було прийняте рішення вислати за межі України М.Винницького та його коханку Ц.Аверман.

Цікава подальша доля цього "короля" одеських бандитів. Після вступу в Одесу Червоної армії "Мішка-Япончик" добровільно прийшов у НК і заявив, що вирішив стати на чесний шлях. Він попросив дозволу сформувати із своїх людей загін для боротьби з "білими". Загін чисельністю в 2 тисячі бойовиків був створений, але вже в першому бою з військами Директорії розбігся. Самого "короля" при спробі втекти застрелив співробітник НК [284].

За агентурною інформацією того ж Одеського ОВ, у вересні 1918 р. припинено злочинну діяльність затятого фальшивомонетника В.Шишла, у якого було вилучено велику суму підроблених українських банкнотів. А завдяки свідченням затриманого був схоплений і їх розповсюджувач І.Ожиган [285].

Перспективним аспектом оперативно-розшукової роботи проти кримінальної злочинності було співробітництво із спеціальними органами інших державних інституцій на території Росії щодо розшуку, затримання злочинців, обміну службовою інформацією. Так, у жовтні 1918 р. голова Крайового Кубанського уряду звернувся до уряду України з проханням допомогти у розшуках і затриманні колишнього комісара (міністра) фінансів Кубанського радянського уряду Д.Дуніна. У квітні 1918 р. той вивіз з Катеринодара коштовності Державного банку (в т.ч. золото і срібло в монетах, зливках, ювелірних виробах) і переправив їх до Царицина. Кубанський уряд просив також для розшуку Д.Дуніна прийняти в Україні групу співробітників його правоохоронних органів. Прохання задовольнили. Хід подальшої роботи контролював в.о. начальника ОВ Тишкевич. Наряд Державної варти провів обшук на київській квартирі Д.Дуніна, однак ні його, ні коштовностей не виявив. Але агентурним шляхом встановили, що він перебуває в Криму (котрий фактично не входив до складу гетьманської держави). За квартирою Д.Дуніна в Києві було встановлене негласне спостереження, передбачені заходи на випадок появи його в місті [286].

Заслуговує на увагу діяльність освідомчих відділів по оперативному забезпеченню боєздатності Збройних сил Гетьманату, що викликалось необхідністю протистояти підривній роботі іноземних спецслужб і внутрішніх антиурядових елементів. Вище йшлося про підривну діяльність радянського емісара Г.Камєнєва серед персоналу військово-повітряних сил України, котра розпочалася у червні 1918 р. Незабаром за ним встановили зовнішній догляд. З'ясувалося, що Г.Камєнєв мав конспіративні зустрічі з офіцерами авіаційних частин в ресторанах, кафе і на вулицях Києва. Емісару не бракувало коштів - при собі він мав пачки купюр по тисячі карбованців. Під час відсутності Камєнєва в номері готелю було проведено обшук і знайдено підроблене посвідчення службовця Першого Українського авіазагону. Г.Камєнєву вдалося завербувати одного з офіцерів авіації - фон Вітте, в якого знайшли розписки про отримання грошей. Співробітники варти заарештували емісара та його агента і помістили їх в Лук'янівську в'язницю [287].

Аби оцінити роботу освідомчих відділів в інтересах збройних сил, варто розглянути оперативно-бойову операцію, проведену в грудні 1918 р. в Чернігівському гарнізоні. У той час значну територію України вже охопило антигетьманське повстання, й емісари УНС намагалися розкласти урядові війська. Об'єктом підривної пропаганди стала і залога м.Чернігова. Місцевий освідомчий відділ через агентуру встановив, що незабаром має відбутися відкритий збройний виступ ряду частин залоги, загітованих представниками УНС. Було прийнято рішення негайно знешкодити заколотників упереджувальними діями. На світанку 4 грудня почалася спільна операція військових підрозділів, загальної міської варти й ОВ. Силами сотні Особливого офіцерського корпусу, міської варти, при підтримці бронемашин, були оточені казарми бунтівних 26-го і 27-го стрілецьких полків 5-го армійського корпусу. Командир корпусу запропонував оточеним скласти зброю. Одночасно завдяки оперативним даним співробітники ОВ провели у місті арешти ватажків заколоту й агітаторів з числа членів партії соціалістів-самостійників. Таким чином, заколотники втратили верхівку в перші ж години операції.

Тим часом тривали переговори з оточеними в казармах вояками. Залишившись без керівництва, вони змушені були капітулювати. Придушення заколоту внаслідок чітких скоординованих дій армії та правоохоронних органів пройшло без людських жертв. Було затримано 72 військовослужбовці. Їх допити проводили працівники місцевого ОВ. Вдалося виявити склад керівних органів заколоту, його активістів та інших причетних осіб. 20 військовослужбовців і 3 цивільні особи з числа затриманих були визнані невинними і негайно звільнені. Разом з тим з'ясовувалися і такі причини розкладу вояків, як злиденне становище, зловживання командного складу, деморалізація під враженням поразок гетьманської армії у війні проти повстанців [288].

Освідомчі відділи проводили оперативно-розшукові заходи і за фактами злочинів проти мирного населення у воєнний час. Встановлювалися особи, що брали участь у розстрілах і грабунках під час більшовицької окупації Києва часів Центральної Ради, коли загони Муравйова знищили кілька тисяч громадян. Тільки у Микільсько-Слобідському районі столиці було встановлено 38 таких осіб, по кожному з них проводилося окреме дізнання [289].

Під час збройного повстання проти Гетьмана П.Скоропадського у листопаді-грудні 1918 р. ряд добровольчих формувань, що воювали на боці влади, створили власні спеціальні підрозділи. Так, "Волинський військовий відділ" мав у складі штабу і секцію розвідки. Окрім розвідки сил противника, складання відповідних звітів і ведення карт, цей підрозділ займався виявленням фактів підривної роботи повстанців, саботажу, виступів проти влади [290].

Власний освідомчий відділ сформувався при Київській добровольчій офіцерській дружині. Як свідчить, наприклад, звіт цього підрозділу від 4 грудня 1918 р., він виявляв: пункти нелегальної вербовки громадян до Червоної армії (навіть під прикриттям "Червоного Хреста"); шпигунів, що працювали на користь повстанців; чисельність і озброєння загонів УНС; ворожих агітаторів, що приїжджали до Києва. Надходила інформація і про конспіративні контакти соціалістичних організацій з німецькими соціал-демократами в підрозділах окупаційних військ, настрої населення тощо. Зауважимо, що особовий склад добровольчих дружин перебував під наглядом ОВ ДДВ, оскільки серед нього теж фіксувалися факти агітації за державний переворот [291].

У листопаді 1918 р. після початку бойових дій між повстанцями і Гетьманом з ініціативи ОВ при київському губернському старості були створені військова розвідка і контррозвідка з офіцерів і філерів відділу. Ці органи проводили роботу в прифронтовій смузі на лівому березі Дніпра до станції Бровари. Командування гетьманської армії неодноразово висловлювало подяку працівникам цього підрозділу за добування корисної військової інформації й контррозвідувальне забезпечення тилу армії [292].

Короткий огляд становлення і функціонування загальнодержавної контррозвідки в період правління Гетьмана П.Скоропадського дає підстави для висновку, що у формі "освідомчих відділів" Державної варти вперше в історії державного будівництва України було започатковано створення повноцінних контррозвідувальних органів. Вони мали досконалу структуру, котра включала центральний апарат, територіальні підрозділи, негласний апарат і допоміжні служби, кваліфіковано використовували службовий інструментарій.

§ 3.4. ВІЙСЬКОВА РОЗВІДКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ ОСОБИСТОГО ШТАБУ П.СКОРОПАДСЬКОГО

Необхідність створення в збройних силах Української Держави спеціальних розвідувальних органів для здобуття різнопланової військової, воєнно-політичної та військово-технічної інформації щодо країн імовірного чи діючого противника зумовлювалась низкою конкретно-історичних обставин. Але найголовнішими були дві з них: наявність зовнішньої загрози для суверенітету й територіальної цілісності України з боку радянської Росії, "білого" руху (Добровольчої армії), а також Румунії, яка захопила частину української території (Південну Бессарабію, Північну Буковину) й виношувала подальші агресивні плани щодо України. Все це вимагало послідовної роботи по збору відомостей про військові плани та стан збройних сил вищезгаданих держав та їх союзників; нагальна потреба розбудови у цих умовах збройних сил Української Держави, в тому числі її складової частини - військової розвідки, без якої армія і флот не спроможні вирішити покладені на них завдання.

Адміністрацію Гетьмана П.Скоропадського відзначав серйозний, конструктивний підхід до військового будівництва. У червні 1918 р. було реорганізовано Генеральний штаб Збройних сил України, начальником якого залишився полковник О.Сливинський, котрий займав цю посаду й за Центральної Ради. До складу Генштабу ввійшли: перше генерал-квартирмейстерство, яке очолив генерал Дроздовський; друге генерал-квартирмейстерство під керівництвом генерала Прохоровича. В структурі Генштабу були розвідочний відділ - головний орган військової розвідки та закордонний відділ, що організовував роботу військового аташату [293].

24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок та затвердила вироблений Генштабом план організації Збройних сил. Встановлювалися строки військової служби для громадян, штати військових з'єднань і частин, військовий бюджет. Планувалося створити за територіальною ознакою 8 армійських корпусів, гвардійську ("сердюцьку") дивізію, маневрові сили з 4 кавалерійських дивізій, ряд окремих артилерійських і спеціальних з'єднань, технічні частини. До осені 1918 р. мали з'явитися військова академія, низка військових офіцерських шкіл за родами військ, кадетські школи [294].

Як свідчить штат Головного управління Генштабу, що був прийнятий 21 червня 1918 р. на Раді військового міністра, розвідочний відділ очолив полковник Колосовський з помічником в ранзі осавула. Відділ мав три частини, спрямованість діяльності яких дає уявлення про пріоритетні напрямки оборонних зусиль Гетьманату. Перша частина - Румунія, Болгарія, Туреччина. Керівництво частиною здійснював штаб-старшина Матвієнко. В його розпорядженні перебували два старших офіцери для доручень, два перекладачі, військовий канцелярист. Друга частина - Росія, Кавказ та інші регіони (тобто ті держави, що утворилися після розпаду Російської імперії). Начальником цієї частини був штаб-старшина Щербицький. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень і військовий канцелярист. Третя частина - зв'язок з союзними арміями, їх командуванням, тобто державами Чотвірного блоку. Керівництво здійснював старший офіцер в ранзі полковника Генштабу. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень, діловод, перекладач, військовий канцелярист. Перша та друга частини організовували добування, збір і вивчення даних про воєнно-політичну ситуацію в країнах, котрі були об'єктами зацікавленості, їх збройні сили, військово-економічний потенціал, склад, розташування, стан, характер дій та намірів їх військ [295].

Таким чином, плани організації діяльності розвідки спрямовувалися на всебічне розвідувальне вивчення суміжних з Українською Державою країн. Але головними напрямами розвідувальних зусиль були радянська Росія і Румунія.

Як бачимо, розпочата ще Центральною Радою робота по формуванню регулярної національної армії та її розвідки не припинялася, але окупаційні власті не давали остаточної згоди на те, щоб справа рушила з місця. Так, рівноправне співробітництво у галузі обміну розвідувальною інформацією із спецслужбами австро-німецького блоку так і не вдалося налагодити. Окупаційні власті були зацікавлені в тому, щоб Україна платила за "послуги" німецьких та австро-угорських військ, їх розвідки та контррозвідки, а не зміцнювала власну армію та спецслужби [296].

Завдяки кадровій політиці, спрямованій на залучення до співробітництва фахівців старої царської армії різних національностей, до розбудови військової розвідки та Збройних сил Гетьманату в цілому підключилося чимало здібних офіцерів [297]. Правда, далеко не всі вони вірили у державну ідею і чесно їй служили.

Документи Генштабу Української Держави дають певне уявлення про головні форми і методи роботи, що планувалося застосовувати для здобуття таємної військової та політичної інформації. До цих форм належали "періодична посилка за кордон таємних агентів з особливими дорученнями", використання "постійних особливих агентів за кордоном" (імовірно, що на увазі малися завербовані громадяни іноземних держав або ж співробітники нелегальних резидентур української розвідки). Закордонна агентура й співробітники розвідки повинні були організовувати "покуп... важнійших таємних документів (наприклад, планів мобілізації), вартість яких лічиться на десятки, а то й сотні тисяч карбованців".

Військова розвідка орієнтувалася і на здобуття інформації про живу силу армій потенційних противників, засоби збройної боротьби, що мають у розпорядженні, прикордонну смугу, яка стане першочерговим театром воєнних дій.

Приділялася увага збереженню конспірації в діяльності розвідки, особливо - забезпеченню таємності у роботі з агентурою та при проведенні розвідувальних операцій в цілому: "...Вся організація закордонної розвідки повинна доставатися безумовною таємностю для всього розвідочного відділу, позаяк було б занадто непевно для справи знайомить багатьох осіб з організацією таємної розвідки...". Планувалося вести розвідку і силами офіцерів - розвідників при штабах армійських з'єднань і частин, "...при тих штабах і частинах, при яких вони состоять, і отримання цим шляхом тих відомостей, які неможливо одержати открито" [298]. Звичайно, ці розвідники повинні були мати для виконання поставлених завдань відповідні умови та засоби.

Існувала і можливість для здобування розвідувальної інформації у межах України. На її територію внаслідок імміграційних процесів потрапила значна кількість громадян з інших регіонів колишньої Російської імперії. "Тисячні товпи людей облягали консульство, - повідомляв Київ генеральний консул Української Держави у Москві, - звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну, про охорону персональну і охорону майна... бажаючих зареєструватися, без перебільшення, десятки тисяч" [299]. Серед іммігрантів, крім тисяч офіцерів, було чимало представників технічної та наукової інтелігенції, ділових людей, серед яких були і носії важливої для розвідників інформації.

Військова розвідка застосовувала й технічні засоби, насамперед радіоперехоплення. У Миколаєві ще у ході світової війни було відкрито спеціальну школу підготовки персоналу станції радіоперехоплення для російської армії [300]. Фахівці залишилися і почали працювати в нових умовах. Для контролю радіопереговорів радянських військ на даху будинку Генерального штабу змонтували станцію радіоперехоплення [301].

В процесі дослідження отримані певні дані й про наявність в структурі Генштабу Гетьманату окремого підрозділу військової контррозвідки. Питаннями оперативного забезпечення збройних сил займалися: контррозвідувальне відділення Генштабу та відповідні служби ДДВ. Контррозвідувальне відділення очолював підполковник царської армії, фахівець цієї справи [302]. При розробці законодавчих актів Гетьманат передбачив покарання за навмисні дії по підриву обороноздатності країни. Проект відповідного закону містить покарання безстроковою каторгою за вбивство командирів військових з'єднань і частин, пошкодження захисних засобів укріплення пункту або військового корабля. За виведення з ладу військових об'єктів, озброєння, засобів зв'язку, шляхів сполучення - покарання стратою [303]. Саме виявленням, попередженням і розкриттям подібних злочинів займалася контррозвідка Гетьманату.

Важливим засобом здобуття розвідувальної інформації була й військова авіація. Слід сказати, що на той час бойова авіація взагалі на 70-75 відсотків використовувалась для виконання розвідувальних завдань [304]. Затверджений Гетьманом генеральний план організації Збройних сил передбачав створення Інспектури повітряних сил, яка мала підпорядковуватися безпосередньо начальнику Генштабу. В збройних силах планувалося створення 3-х повітряних інспектур (авіаційних загонів), 2-х інспектур аеростатів і спеціальної повітряної школи для підготовки льотного складу. До того ж, кожний з армійських корпусів сухопутних військ повинен був мати окрему авіаційну частину. Свої авіарозвідувальні підрозділи мав і Чорноморський флот, формуванню якого Гетьманат приділяв особливу увагу. На озброєнні Чорноморського флоту перебувало до 20 гідропланів [305].

Військова розвідка Української Держави працювала досить професійно й ефективно. Підтвердженням цього, наприклад, можуть служити матеріали розвідувальних звітів Генштабу, що містять докладні відомості про штатну організацію, чисельність, озброєння, командні кадри, дислокацію та передислокацію з'єднань, частин і залог Червоної армії, складені за наслідками обробки відомостей агентури й радіорозвідки [306].

Важливим каналом добування розвідувальної інформації була і військова дипломатія Української Держави. Вже навесні 1918 р. почалася робота по створенню організаційних і директивних засад військового аташату. Його працівники ("військові агенти" за тогочасною термінологією) мали призначатися з офіцерів Генштабу. При цьому встановлювалися суворі вимоги щодо професійних і моральних якостей кандидатів на військово-дипломатичну роботу. "Відповідальна робота агентів, - зазначав начальник Генштабу генерал О.Сливинський, - що проходить перед очима представників влади чужого народу, вимагає призначення кращих наших офіцерів..." [307].

Керівним органом військової дипломатії у складі Генштабу був відділ закордонного зв'язку або закордонний відділ. Саме цей підрозділ взяв на себе основне навантаження по формуванню системи військово-дипломатичного представництва України, оскільки військовий аташат "необхідний для постійного зв'язку з центрами думки і військової науки приязних держав, а також для ознайомлення з становищем і поступом військових дій в них" [308]. Отже, за намірами Генштабу головними функціями військової дипломатії мали бути постачання інформацією про стан збройних сил іноземних держав і вивчення кращих надбань військово-теоретичної думки за кордоном.

З точки зору начальника першого генерал-квартирмейстерства Генштабу генерала Дроздовського, всі майбутні військові дипломати мають набути попередній досвід роботи в розвідувальному відділі Генштабу. "Тільки цей відділ, - наголошував він, - повинен служити як би школою для тих старшин Генерального штабу, котрі будуть потім одержувати призначення на посаду військових агентів за кордоном... тільки тут вони зможуть познайомитися цілком з виникненням і методами постанов різних принципових питань до всього... зо всестороннім освітленням різних політичних питань, в курсі котрих повинні бути військові агенти для того, щоб правильно дивитися на завдання нашої стратегії, відповідно цьому направляти свою діяльність" [309].

31 травня 1918 р. начальник Генштабу затвердив цілком таємну "Інструкцію закордонним військовим агентам при представниках (по частині розвідочній)". Цей документ був першою комплексною директивою щодо організації поточної роботи українського військового аташату по збору інформації про стан збройних сил і військового будівництва країн акредитації. Інструкцію можна розглядати і як концептуальний документ щодо цілеспрямованого збору відомостей розвідувального характеру, виходячи з тогочасного рівня уявлень про завдання військової розвідки як такої. "Військові агенти, - йшлося у ній, - прикладають усі міри, способи і прийоми для постійного і різностороннього догляду за усіма справами життя краю і армії, пориваючись можливо вичерплююче і повно уявити загальний малюнок військової підготовки і доповнити її можливо більшими деталями". Зібрана інформація повинна була надсилатися до Генштабу у відділ закордонного зв'язку таємним телеграфним шифром або ж кур'єром "у власні руки". Крім того, першого числа кожного місяця військові аташе зобов'язувалися готувати та відправляти до Генштабу докладний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовлений на основі зібраних за місяць відомостей [310].

Інструкція мала вичерпну схему збору інформації, котра потрібна була Генштабу для врахування при розробці оборонної стратегії Української Держави та раціонального будівництва її Збройних сил. Центральну установу української армії цікавили такі проблеми: правова база формування армій іноземних держав; їх організація у мирний та військовий час стосовно родів військ; озброєння та технічні засоби, що знаходяться у користуванні цих армій; мобілізаційні можливості населення, промисловості, транспорту й шляхів сполучення держав акредитації; їх тилове забезпечення; хід військової підготовки, військово-навчальні та наукові заклади іноземних армій; дислокація їх частин, з'єднань, залог; морально-політичний стан особового складу, командні кадри; підготовка майбутнього театру воєнних дій у фортифікаційному, транспортному, топографічному відношеннях; плани військових дій; охорона кордонів [311].

Позитивною рисою наведеної інструкції є те, що в ній міститься досить детальний перелік відомостей військового характеру, які мають збирати військові агенти (військові аташе) Української Держави в країнах акредитації. При цьому варто зазначити, що з воєнно-політичної й військово-штабної точок зору цей перелік складений вельми кваліфіковано й містить усі головні інформаційні орієнтири в галузі військової розвідки того періоду. Водночас в інструкції є чимало серйозних прогалин стосовно самої організації діяльності військових агентів. Зокрема, в документі не зазначені: статус військових агентів, їх місце в структурі закордонних представництв Української Держави й дипломатичні права; особливості взаємодії військових аташе з "чистими" дипломатами, представниками інших спецслужб України за кордоном, а також з військовими агентами інших держав у країні акредитації; основи роботи із закордонними конфіденційними джерелами інформації й пов'язані з цим вимоги; основи таємного діловодства; система зв'язку та багато іншого. Можна припустити, що ця інструкція була підготовлена кваліфікованим штабістом, котрий, однак, не мав грунтовних знань і навичок у сфері практичної організації військової розвідки.

У зв'язку з формуванням мережі дипломатичного представництва України за кордоном заступник міністра військових справ генерал Лігнау звернувся у червні 1918 р. до уряду з пропозицією направити до українських дипмісій військових представників. "Інтереси України, - йшлося у доповіді Лігнау, - вимагають установлення військово-дипломатичного контакту з сусідніми державами, а тому необхідно негайно командирувати військових агентів у держави, в які вже назначено посольство, а саме: в Германію, Австрію, Туреччину, Румунію і Болгарію... В найближчім часі прийдеться відряджати посольство в Швейцарію..." Відтак пропонувалося направити військових аташе до Берліна, Відня, Бухареста, Константинополя і Берна.

За проектом військового відомства при посольствах Української Держави 1-го розряду (12 осіб за штатом) повинні були отримати акредитацію військовий агент (посада отамана бригади), його помічник (полковник) та старшина для доручень (курінний), а при посольствах 2-го розряду (3 особи) - військовий агент (полковник) і його помічник (курінний) [312].

Поки уряд розглядав законопроект, було створено військово-морське дипломатичне представництво. 4 липня 1918 р. ухвалюється закон "Про призначення військово-морських агентів та встановлення посад військово-морських агентів при посольствах Української Держави". Зазначені місії складалися з військово-морського аташе та його діловода. Вони були акредитовані в Німеччині (за сумісництвом - і в Данії, Голландії, Швеції), Австрії, Угорщині, Румунії, Туреччині. Планувалося направити військово-морського аташе і до радянської Росії, однак цього не сталося через складний характер міждержавних стосунків.

Військово-морські дипломати брали участь у складі делегації на мирних переговорах з Румунією, три морських офіцери входили до української делегації на переговорах з радянською Росією. 22 липня 1918 р. до Берліна було відряджено капітана 1-го рангу Українського військового Флоту Г.Свірського для ведення переговорів з представниками зацікавлених держав у справі повернення Україні Чорноморського флоту [313].

Поточною роботою військово-морської дипломатії керував закордонний відділ Морського Генерального штабу. Цей підрозділ вів обробку інформації щодо організації та озброєння військово-морських сил іноземних держав, яка надходила від військово-морських аташе, давав їм відповідні інструкції [314].

10 серпня 1918 р. Гетьман П.Скоропадський затвердив закон "Про призначення військових агентів" до вищезгаданих столиць. При посольствах 1-го розряду встановлювалися посади військового агента та помічника (відповідно - отамана бригади і полковника), при посольствах 2-го розряду - ті ж самі посади, але на клас нижче за військовим званням.

При впровадженні військово-дипломатичних агентів український уряд наштовхнувся на дискримінаційне ставлення до України держав австро-німецького блоку. Уряди Австрії та Німеччини відмовили у приїзді українським військовим дипломатам, посилаючись на те, що при штабі "Обер-Ост" (м.Ковно) та штабі австрійської Східної армії генерала Крауса в Одесі вже працюють представники від українських Збройних сил генерал-хорунжі Левицький та Семенов [315].

Головними методами роботи військових дипломатів України були: встановлення та розвиток контактів з представниками урядових та військових кіл країн, де вони перебували (на це асигнувалася більша частка коштів); вивчення як офіційним, легальним шляхом, так і через таємні джерела іноземних збройних сил, опрацювання спеціальної періодичної літератури та наукових джерел зарубіжних країн з метою вилучення відповідних даних та інші. Військовий аташат працював не тільки в інтересах військового відомства, але й надавав суттєву допомогу цивільній дипломатії, здобуваючи важливу для неї інформацію.

Ефективність роботи військової дипломатії за кордоном була б, мабуть, вищою, якби не заважали відомчі суперечності між військовими та міжнародними інституціями України. Доходило до повної відмови Міністерства закордонних справ сприяти роботі військових агентів при дипломатичних представництвах. Їм не дозволяли користуватися приміщеннями посольств, транспортом, засобами зв'язку, що призводило до зайвих витрат [316].

Щоб досягти більш тісної координації роботи між цивільною та військовою гілками дипломатії, військове міністерство запропонувало запровадити посади військових дипломатів безпосередньо до штатів посольств України (це сталося 10 листопада). МЗС в цілому підтримало цю пропозицію, хоча і висловилося за відкладення цього заходу до остаточного формування української армії [317].

Поступове накопичення досвіду роботи за кордоном військовою дипломатією та військовою розвідкою сприяло уточненню їх функцій, дозволило зробити певні висновки щодо підбору й підготовки кадрів. Про це свідчить, наприклад, доповідь начальника першого генерал-квартирмейстерства начальнику Генштабу: "Розвідочному відділу повинно бути доручено всестороннє вивчення неприятельської армії, а також території противника, по можливості в такому ж об'ємі, як в статистичному відділі...". Тобто, йшлося про комплексну розвідку військового потенціалу зарубіжних держав.

На відділ закордонного зв'язку пропонувалося покласти все таємне листування з військовими агентами, розробку нових шифрів для конспіративних зносин, забезпечення режиму таємності навколо контактів Центру з конфіденційними джерелами інформації, а також офіційну репрезентацію Генштабу перед військово-дипломатичними представниками інших держав в Україні, супроводження їх у службових подорожах по країні.

Документ націлював підрозділи розвідки та аташату на щільну взаємодію. Висловлювалося побажання мати при кожному військовому аташе помічника для організації роботи українських дипломатичних резидентур. На посади військових агентів у провідних країнах Європи (Німеччині, Австрії, Англії, Франції, Туреччині та ін.) пропонувалося призначати лише тих офіцерів аташату, що вже мали попередній досвід роботи в країнах менш значних за місцем і роллю у міжнародних відносинах (Болгарія, Греція, Румунія, Швеція, Сербія та ін.) [318].

На військово-дипломатичній ниві за часів Гетьманату наполегливо працювали: генерал-майор Б.П.Баженов - голова української надзвичайної місії в скандинавських країнах; генерал-майор Л.А.Дроздовський - військовий аташе українського посольства у Швейцарії; генерал-хорунжий В.І.Левицький - військовий аташе України в Австрії; полковник К.Х.Середин - військовий аташе в Румунії та інші [319].

У період Гетьманату П.Скоропадського почали здійснюватися спеціальні операції за кордоном, спрямовані на підтримку союзних політичних сил та протидію агресивним планам стосовно України. Ці операції здійснювалися через можливості представницьких резидентур у взаємодії з відомствами військових й міжнародних справ. Регіоном проведення таких операцій стала Кубань, що зумовлювалося рядом воєнно-політичних обставин. По-перше, Кубань і Північний Кавказ у цілому стали головною базою Добровольчої армії, котра не приховувала своїх намірів знищити нові суверенні національні держави й відновити "єдину Росію". Необхідно було мати всебічну інформацію про військовий потенціал та плани "білого руху" щодо України. Більше того, збір розвідувальної інформації безпосередньо у стані "білих" міг дати відомості про політичні організації та громадян України, що вступали у контакти з командуванням Доброармії, вели підривну роботу в Україні в інтересах "білих". Це давало б змогу завчасно виявляти такі елементи та проводити проти них контррозвідувальні та профілактичні заходи. По-друге, тогочасне політичне керівництво Кубані, де мешкала численна українська етнічна громада, прихильно ставилося до незалежної України й само відчувало загрозу з боку Доброармії. За цих умов необхідно було конспіративно надати військово-технічну підтримку Кубані у її боротьбі за незалежність і збереження статусу проукраїнської сили у безпосередній близькості від кордонів України. Територія Кубані не повинна була перетворитися на зручний плацдарм агресії "білих" проти Української Держави.

Нарешті, геополітичні плани самого Гетьмана передбачали приєднання Кубані до України як окремої адміністративної одиниці. За свідченням галицького політичного діяча Л.Цегельського, Гетьман мав з цього приводу "великий, глибоко продуманий план" [320]. З метою прилучення Кубані готувалася десантна операція на Тамань силами одного з кращих з'єднань української армії - дивізії генерала Натієва, а точніше - Окремої Запорізької дивізії, дислокованої на південно-східних кордонах України, у складі чотирьох піхотних, кінного, гарматного, інженерного полків, кінно-гарматного дивізіону, бронедивізіону й авіаційного загону [321].

Між керівниками України та Кубані відбулися переговори у Києві, куди за рішенням Кубанської Законодавчої Ради від 15 травня 1918 р. прибула делегація краю. Кубанських представників гостинно прийняли у Києві, однак в ході переговорів визначилися серйозні суперечності у поглядах на майбутній статус Кубані. Гетьман наполягав на включенні Кубані до складу Української Держави з призначенням туди свого генерал-губернатора. Кубанська ж сторона висловлювалася лише за федеративні зв'язки з Україною [322]. Проте сторони усе ж таки обмінялися дипломатичними представництвами на рівні посольств, і Кубань отримала військово-технічну допомогу. З Київського артилерійського депо на Кубань було відправлено вісім 76-міліметрових гармат, 21 тис. гвинтівок Мосіна, 20 кулеметів "Максим", 100 кулеметів "Кольт" і 40 - австрійського зразка, 4 телефонні станції, військовий реманент, 5 млн. набоїв, 50 тис. снарядів тощо - на суму до 6 млн. крб. [323]. Зброя надійшла у червні-липні 1918 р. двома транспортами [324].

Одночасно активізували роботу на Кубані українські дипломати-розвідники. Зберігся таємний рапорт першого секретаря посольства Української Держави в Катеринодарі К.Поливана від 21 грудня 1918 р., де міститься звіт про роботу в краї гетьманської розвідки. Як доповідав український дипломат, було зібрано інформацію про настрої кубанських політичних кіл, становище місцевого козацтва, інтелігенції та інших верств населення, його склад, розстановку політичних сил.

Робота української розвідки не обмежувалась лише збором важливої інформації. "Політична кон'юнктура на Кубані, - зазначав К.Поливан, - вимагає від українського посольства одразу ж розпочати якомога ширшу й енергійну працю в справі поширення" політичного впливу Української Держави в краї [325]. Співробітники посольства брали участь у секретних нарадах Кубанської Крайової Ради і Крайового уряду, вели роботу по поглибленню антагонізму між місцевими політиками й командуванням Доброармії, наполегливо поширювали серед кубанських політичних кіл думку про життєву необхідність для Кубані тісного союзу з Україною. За активну діяльність в краї автор рапорту навіть заарештовувався денікінською контррозвідкою [326].

Посольська резидентура зібрала й корисну інформацію про міждержавні економічні злочини. Як ішлося в рапорті К.Поливана, "останнім часом спостережено приїзд до Катеринодару чимало спекулянтів з України". Останні скуповують за низькими цінами дефіцитні в Україні товари (насамперед - нафту) і перепродують її за такими цінами, яких "не було б при умові урядової закупки чи контролю". Відтак висловлювалась рекомендація про створення на Кубані торгового представництва Української Держави [327].

Цікаві пропозиції щодо поширення присутності українських спецслужб на Кубані й підготовки там збройного повстання проти Доброармії містилися в інформації українського розвідника-журналіста (прізвище невідоме) від грудня 1918 р. про становище на Кубані і на Дону. Запропонований план був спрямований на створення умов довгострокової розвідувальної присутності України на Кубані шляхом побудови розгалуженої резидентури в краї. Вона мала маскуватися під представництво українських засобів масової інформації. Передбачалося створити "головне інформаційне бюро на Кубані під виглядом видавництва, заснувати на місцях на Кубані і Чорноморщині філії бюро, ці філії мають насадити в кожне село і станицю своїх агентів під виглядом дрібних продавців газет... та крамарників на селі". Рекомендувалося для прикриття агентурної роботи широко залучати можливості українського кооперативного руху в регіоні та осередки товариства "Просвіта". Передбачалося, що українська резидентура не тільки буде вести збір необхідної інформації, але й активно впливати через місцеві засоби масової інформації на формування громадської думки в інтересах України. У міру посилення позицій українських спецслужб в регіоні планувалося перейти до підготовки збройного повстання проти "білих". Для цього пропонувалося направити "10 надійних людей" для формування підпільних "бойових організацій" [328].

Відомо, що за умов внутрішніх труднощів Гетьманату, протидії спецслужб "білих", такі плани не були здійснені, хоча їх наявність переконливо свідчить про масштабну роботу українських розвідувальних органів на зовнішньому фронті, розширення їх службового інструментарію, набуття професійного досвіду й вдалий підбір ініціативних кадрів, спроможних проводити активні закордонні заходи.

Разом з тим, українській розвідці часто бракувало наступальності для доведення до кінця розпочатих широкомасштабних операцій. Це видно на прикладі діяльності того ж секретаря українського посольства при Кубанському Краєвому урядові К.Поливана та консула Української Держави на Кубані Ф.Боржинського. У другій половині 1918 р. завдяки їх великій і наполегливій праці склалися реальні перспективи зближення України з Кубанню та Чорноморщиною, аж до подальшого можливого входження цих країв до її складу на умовах федерації. Зазначені працівники подавали керівництву кваліфікований аналіз обстановки і просили допомоги у вирішенні цих проблем шляхом активізації роботи спецслужб. Але до них не завжди прислуховувались, а після падіння Гетьманату й поготів. Справа була загублена. Трагічно загинув полковник Боржинський. В.Іванис так написав про це: "На станції Волноваха Маріупольського повіту Боржинського перехопили добровольчі офіцери і розстріляли "за ізмєну Росії", все майно його розграбували... Нащадки запорожців (кубанці - В.С.) не виявили мужности, щоб охоронити представника матері-України" [329].

Характеризуючи органи безпеки періоду Гетьманату, слід зазначити, що ряд підрозділів спеціального призначення, діяльність яких спрямовувалась на захист безпеки самого Гетьмана та на протидію замахам на існуючий державний лад Української Держави, функціонував у межах Особистого штабу Гетьмана П.Скоропадського. Згідно з "Положенням про Головну Квартиру Гетьмана" особистий апарат глави Української Держави складався з Особистого штабу Гетьмана, його Особистої канцелярії та чинів для особливих доручень. Штаб Гетьмана мав певні повноваження, котрі за своєю специфікою відносилися до спеціальної діяльності [330].

У структурі штабу Гетьмана існував Особливий відділ (далі - ОСБВ). В "Положенні про Особливий відділ Штабу Гетьмана П.Скоропадського, компетенцію його посадових осіб і підрозділів" до функцій цієї інституції віднесені: інформування про різні політичні та національні рухи, їх ставлення до особи Гетьмана; інформування про боротьбу правоохоронних органів з антидержавною діяльністю політичних партій, організацій та окремих осіб, які прагнуть підірвати гетьманську владу; збір відомостей про діяльність за кордоном нелояльних до Гетьмана політичних партій і течій, підривна робота яких може негативно відбитися на внутрішньому становищі та міжнародній політиці України; виконання особливих доручень Гетьмана в межах компетенції ОСБВ [331].

Положення є підзаконним нормативним актом, статусна належність котрого за рівнем затверджуючої інстанції (Гетьман чи начальник його штабу) чітко не визначена. За змістом воно має комплексний характер і складається з норм адміністративного, дисциплінарного й кримінально-процесуального характеру. Відповідно до цього Положення Особливий відділ являв собою державну структуру зі змішаною компетенцією спеціального і правоохоронного органу. Для виконання закріплених у Положенні завдань ОСБВ мав повноваження політичної розвідки і контррозвідки, дізнання та слідства у справах політичного характеру, здійснював цензуру, а також виконував особливі доручення Гетьмана. У системі спецслужб і правоохоронних органів Гетьманату Особливий відділ посідав центральне місце, оскільки його розпорядження були обов'язковими для чинів Державної варти, дипломатичного й митного відомств, прикордонної, лісової та залізничної сторож. У Положенні чітко визначена структура ОСБВ, дисциплінарний статус його співробітників, стисло викладені їх процесуальні повноваження і права, основи взаємодії з представниками інших відомств.

Цей нормативний акт не розглядає ряд важливих для будь-якої спецслужби питань (насамперед основ таємного діловодства). Втім, у тексті є універсальне посилання про наявність спеціальної інструкції, котра регламентує діяльність чинів ОСБВ при виконанні ними поставлених завдань (в архівах не виявлена). Положення демонструє досить високий рівень документальної культури. Швидше за все, воно готувалося колишнім старшим офіцером, котрий раніше обіймав керівну посаду в охоронному відділі чи корпусі жандармів царської Росії.

До складу ОСБВ входили: начальник відділу, його помічник, офіцери для доручень, старші офіцери, які відали таємним діловодством, районні офіцери, а також такі підрозділи, як юридичне та інформаційне відділення, канцелярія відділу. Всього ж в ОСБВ (без урахування відділень і канцелярії) за штатом працювало 7 лінійних та 8 районних офіцерів (посади підполковника-полковника). Всі чиновники відділу, як військові, так і цивільні, перебували на дійсній військовій службі у штабі Гетьмана і користувалися правами й перевагами, встановленими для службовців військового відомства. За посадові злочини чи упущення по службі вони підлягали відповідальності на загальних підставах, як для посадових осіб [332]. Військовики, а також особи, які вступали на військову службу, мали приймати присягу на вірність Українській Державі, передбачену законом від 30.05.1918 р. [333].

Районні офіцери ОСБВ, котрі призначалися до кожної з 8 губерній держави, мали права командирів окремих батальйонів і були своєрідними повноважними представниками ОСБВ в регіоні. Вони мали організовувати на закріпленій за ними території роботу в рамках компетенції відділу, а також користувалися правом ведення слідчих заходів.

Юридичне відділення спеціалізувалося головним чином на веденні дізнання і слідства. Однак головне навантаження в структурі ОСБВ припадало на інформаційне відділення, яке очолював помічник начальника відділу. До штату інформвідділення входило 4 старших офіцери, які обробляли й аналізували інформацію, що надходила, 6 офіцерів для доручень, двоє "завідуючих зовнішнім доглядом" та група співробітників зовнішнього спостереження. "Завідуючі зовнішнім доглядом" зобов'язувалися керувати роботою своїх співробітників у Києві та під час їх відряджень до провінцій. Самі співробітники зовнішнього спостереження поділялися на три категорії: "висшого розряду" (15 чол. за штатом), "середнього розряду" (20 чол.) і "молодшого розряду" (15 чол.). Очевидно, в основу службової градації було покладено професійний досвід та майстерність. Співробітники працювали на правах унтер-офіцерів надстрокової служби, проходили відповідну спеціальну підготовку та фахову атестацію [334].

До засобів добування службової інформації ОСБВ, крім зовнішнього нагляду, належала й агентурна робота. В кошторисі видатків ОСБВ передбачалися витрати на "секретно-агентурні потреби", згадуються агенти та "спостерігачі" відділу (зовнішній нагляд) [335].

Особливий відділ мав широкі повноваження. Співробітники за розпорядженням начальника відділу чи його помічника мали право здійснювати арешти в установленому законом порядку. Відповідним чиновникам відділу надавалися права військових цензорів. Органи Державної варти, кримінального розшуку, митниці, прикордонна, лісова та залізнична охорони зобов'язувалися співробітничати з ОСБВ, точно виконувати його розпорядження, доповідати про всі виявлені антидержавні дії. Українська дипломатія повинна була сприяти ОСБВ, переправляти його матеріали дипломатичною поштою, надавати відомості зарубіжної преси. Банківські та кредитні установи на вимогу ОСБВ також мали постачати його необхідною інформацією. Службовці ОСБВ були вправі відвідувати в'язниці та допитувати заарештованих. Усі справи та бюджет відділу становили сувору державну таємницю [336].

У наявних архівах дуже мало документів щодо оперативної діяльності ОСБВ. Проте й ті матеріали, що збереглися, дозволяють скласти певне уявлення про поточні справи відділу. Насамперед робота спрямовувалась на розслідування протиправних дій у сфері державного управління, котрі мали ознаки політичних злочинів. Так, у рапорті начальника ОСБВ начальнику штабу Гетьмана від 29 липня 1918 р. йшлося про серйозні службові зловживання начальника загального департаменту МВС, члена партії соціалістів-революціонерів (есерів) Тоцького, котрий відав кадровими питаннями в органах внутрішніх справ. Тоцький намагався "протягти" до центральних і місцевих підрозділів МВС своїх однодумців і "товаришів по партії", перешкоджав затриманню осіб, які вели антидержавну пропаганду [337].

У червні 1918 р. у зв'язку зі встановленням певних відносин між Гетьманатом і радянською Росією МВС поставило питання про посилення нагляду за особами, що прибувають з російського боку (як уже згадувалося, серед них траплялося чимало шпигунів, диверсантів та осіб, що мали завдання підтримувати антигетьманське підпілля, вести підривну пропаганду та терористичну діяльність). З метою ефективної протидії таким підривним акціям було розроблено відповідну інструкцію комісарам українських прикордонних пунктів. Однак Тоцький, причетний до розробки цієї інструкції, вніс до неї положення, за яким усі зносини комісарів з Радою Міністрів та головою МВС повинні були здійснюватися через начальника загального департаменту МВС, тобто - через нього особисто. Зрозуміло, це не тільки ускладнювало оперативний обмін інформацією, а й ставило під контроль Тоцького всі службові відомості про контррозвідувальне обслуговування прикордонної смуги. Врешті-решт, таке втручання Тоцького, як зазначалося в рапорті, фактично позбавляло директора Департаменту Державної варти можливості "здійснювати догляд за всіма злочинними елементами, що потрапляли на територію України".

У полі зору ОСБВ перебувала й оперативна обстановка в столиці держави. В рапорті начальника відділу від 25 липня 1918 р. зазначалося, що за агентурними відомостями до Києва проникло чимало неблагонадійних осіб. Серед них називалися "агенти Радянського уряду", відряджені до України з метою організації антигетьманської й антинімецької пропаганди, котрі контактували з радянською делегацією на мирних переговорах та місцевою комуністичною опозицією. Крім того, до числа потенційно небезпечних було віднесено функціонерів опозиційних Гетьманові українських лівих партій, політичних емігрантів монархічного толку з Росії, всіляких політичних авантюристів та злочинців, які переїхали до столиці.

У рапорті зверталась увага на незадовільний стан зовнішнього догляду за підозрюваними в антидержавній діяльності, недостатньо ефективні дії органів правопорядку та паспортного контролю. Начальник ОСБВ висловив ряд конкретних рекомендацій щодо поліпшення оперативної обстановки в столиці. В першу чергу зверталася увага на необхідність посилення кадрового потенціалу контррозвідки та органів правопорядку за рахунок залучення до роботи колишніх царських жандармів та поліцейських. На практиці це було досить складним завданням, оскільки "маса колишніх жандармів і городових чудово влаштувалася на велике жалування на різні місця в торгових і промислових закладах". Пропонувалося також перенести місце переговорів з Києва до одного з прикордонних міст, посилити контроль на кордоні, в потягах, що прибували з Росії, за готелями; підпорядкувати двірників та швейцарів Державній варті, запровадити обов'язкову прописку протягом 24 годин, навести лад в адресних столах та посилити режимність на телефонних вузлах, що обслуговували правоохоронні органи [338].

Особливий відділ, судячи зі змісту наведеного документа, брав на себе і певні контрольно-інспекційні та координаційні функції стосовно інших спеціальних та правоохоронних органів (розвідувальних, контррозвідувальних, міліцейських), ряду державних установ. Підрозділами ОСБВ проводився збір агентурної інформації про збройні виступи проти існуючого ладу. Так, у рапорті начальника відділу від 6 липня 1918 р. йшлося про збройні виступи селян на Черкащині та операції проти них гетьманських і німецьких каральних загонів. ОСБВ взаємодіяв зі спецслужбами окупаційних військ у сфері обміну інформацією та протидії антиурядовим організаціям. Наприклад, у червні 1918 р. німецькою таємною поліцією у контакті з ОСБВ було проведено ліквідацію київської робітничої організації, яка готувала загальний страйк [339].

Таким чином, функціональна спрямованість ОСБВ на протидію особливо небезпечним антидержавним та службовим злочинам, проведення агентурної роботи та зовнішнього догляду дозволяють вбачати в ньому спеціальний орган по захисту державної безпеки України. Причини виникнення свого роду "особистої гетьманської спецслужби" можна пояснити принаймні двома обставинами: складною оперативною обстановкою в державі в цілому й авторитарним характером самого режиму П.Скоропадського.

Відзначаючи певну ефективність роботи ОСБВ, слід сказати, що виникали ситуації, коли він та інші спеціальні органи дублювали один одного в поточній діяльності. Як уже йшлося вище, справою розшуку осіб, що заплямували себе воєнними злочинами в період радянської окупації Києва, займалися освідомчі відділи Департаменту Державної варти МВС. Такі ж функції виконував і Особливий відділ [340]. Звертає на себе увагу та обставина, що як ДДВ, так і ОСБВ за структурою та повноваженнями схожі на підрозділи Департаменту поліції Російської імперії [341]. Це дає підстави вважати, що Гетьман намагався використати апробований часом досвід згаданого відомства при створенні "особистих" спецслужб.

У структурі штабу Гетьмана існували спеціальні підрозділи, які займалися захистом особи П.Скоропадського та членів його родини. Вже зазначалося, що деякі екстремістські організації виношували плани та вели підготовку замаху на Гетьмана. У штабі піклування про особисту безпеку глави держави покладалося на гетьманського коменданта, котрому підпорядковувалися Гетьманський конвой та Особиста охоронна команда. Конвой займався охороною Гетьмана та його родини і прирівнювався за статусом до кавалерійського полку. До нього входили дві кінні й кінно-кулеметна сотні, які мали на озброєнні, крім звичайної кавалерійської холодної та вогнепальної зброї, 6 кулеметів типу "Максим" і 12 - типу "Льюїс". Командир конвою мав права командира окремої бригади.

Особиста Охоронна команда прирівнювалась до піхотного полку й комплектувалася з "відбірних і надійних осіб". На неї покладалася охорона гетьманської резиденції та самого Гетьмана під час його подорожей. Співробітники команди несли службу на постах усередині гетьманського палацу, здійснювали нагляд за навколишньою територією та будинками. Крім того, особиста охорона вела спостереження за персоналом, що обслуговував Гетьмана, підтримувала контакти з центральними й місцевими правоохоронними органами у справах своєї компетенції. До охоронної команди за штатом входило 7 офіцерів, двоє старших вартових, 62 вартових і 46 "доглядачів", канцелярські працівники [342].

Існувало "Положення про особисту Охоронну команду Гетьмана". Це - короткий підзаконний акт, котрий частково регламентує діяльність чинів особистої Охоронної команди П.Скоропадського, яка виконувала функції фізичної охорони Гетьмана та членів його родини. З точки зору інтересів контррозвідки це Положення містить лише основні принципи взаємодії особистої Охоронної команди Гетьмана із спеціальним органом - Особливим відділом штабу Гетьмана і місцевими розшуковими підрозділами.

До сил безпеки Гетьмана відносився і Загін окремого призначення, який складався з двох взводів. У кожному з них було 3 стрілецьких і 1 панцерний відділи. Загін окремого призначення являв собою підрозділ швидкого реагування і застосування в різних екстремальних ситуаціях [343].

Підбиваючи підсумки розгляду процесу становлення і розвитку спеціальних служб Української Держави Гетьмана П.Скоропадського, можна зазначити, що у складних внутрішніх і міжнародних умовах уряд України зробив відчутні кроки на шляху формування органів безпеки різної функціональної спрямованості. У формі "освідомчих відділів" Державної варти вперше в державотворчій історії України започатковуються повноцінні органи контррозвідки. Вони мали досить досконалу структуру: центральний апарат, територіальні підрозділи, негласний склад, аналітичні й допоміжні підрозділи. Велася наполеглива робота по відверненню розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб і пов'язаного з ними підпілля, боротьба з незаконними озброєними формуваннями, терористичними групами, особливо небезпечними кримінальними злочинами; виокремився (хоча й дещо умовно) такий напрям, як забезпечення внутрішньої безпеки силових структур держави.

У процесі формування системи освідомчих органів (контррозвідки) бачимо конструктивні підходи до підбору їх особового складу, куди увійшло чимало досвідчених професіоналів оперативно-розшукової діяльності. Почалася підготовка кадрів для територіальних підрозділів, окреслились основні напрями цілеспрямованої кадрової політики.

Звертає на себе увагу кваліфіковане застосування всього спектра спеціальних методів роботи. Створюються агентурні позиції у найбільш впливових політичних партіях, суспільно-політичних організаціях, збройних силах. Залучаються громадяни до співробітництва на довірчій основі. Використовуються методи зовнішнього нагляду. Ведеться аналітична обробка одержаної інформації, здійснюються окремі профілактичні заходи з метою попередження державних злочинів. Освідомча служба тісно взаємодіє з іншими силовими відомствами.

У сфері військової розвідки значним досягненням Гетьманату було вдосконалення її системи. Діяльність розвідувальних структур спрямовувалася на забезпечення пріоритетних стратегічних зусиль Генштабу в інтересах оборони, виявлення найбільш небезпечних для держави зовнішніх загроз. Для вирішення поставлених завдань використовуються різні форми агентурної роботи. Застосовуються технічні засоби, насамперед радіоперехоплення, військова авіація. Здійснювалась аналітична обробка здобутої розвідувальної інформації. Відбулося більш чітке розмежування функцій між військовою розвідкою та військовою дипломатією. Остання набула певних організаційно-штатних форм у вигляді військового й військово-морського аташату при дипломатичних представництвах. З'явилися досить досконалі для свого часу директивні документи, що регламентували їх поточну роботу, надійнішою стала процедура обміну інформацією між військовими аташе і Центром. Формуються уявлення про методи підбору й підготовки кадрів військової дипломатії. Поступово налагоджувалась діяльність представницьких резидентур закордонного відділу Генштабу. Розроблялися плани активізації такої роботи шляхом створення мережі резидентур, які мали поєднувати збір інформації з акціями політико-пропагандистського впливу та іншими заходами в інтересах Української Держави.

В умовах напруженої оперативної обстановки в Україні у складі Особистого штабу Гетьмана П.Скоропадського був створений Особливий відділ, який, окрім вирішення найвідповідальніших питань захисту безпеки держави та особи самого Гетьмана, виконував і певні контрольно-інспекційні та координаційні функції відносно інших спеціальних та правоохоронних органів.

Але, незважаючи на досить солідний рівень організації діяльності органів безпеки, вони все ж таки не змогли вирішити покладені на них завдання. І причини цього були дуже серйозні. Подальше зростання соціально-економічної напруженості в Україні, про причини якої вже йшлося, призвело до загального антигетьманського повстання, очоленого партіями соціалістичного спрямування, котрі об'єдналися в Український Національний Союз, що виділив зі свого складу керівний орган антигетьманської боротьби - Директорію - під проводом соціал-демократа В.Винниченка.

Після листопадової революції в Німеччині та розпаду Австро-Угорської імперії у жовтні 1918 р. Гетьманат втратив військову підтримку цих держав. Власні збройні сили та спеціальні служби режиму П.Скоропадського ще не встигли зміцнитися настільки, аби надійно захистити владу. До того ж загальна нестабільність у країні, непопулярне рішення Гетьмана про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією призводили до розкладу особового складу самих силових структур, недбалого ставлення до службових обов'язків, небажання служити Гетьману. Яскравим прикладом цього може бути перехід на бік антигетьманської опозиції елітних з'єднань і частин Збройних сил - Запорізької дивізії полковника П.Болбочана, Лубенського полку кінноти полковника Ю.Отмарштайна, загонів січових стрільців полковника Є.Коновальця. У ході бойових дій з повстанцями війська Гетьмана зазнали швидкої поразки. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський зрікся влади. Державний скарб (три більйони карбованців), як і владу, він передав урядові, а сам виїхав за кордон [344]. До Києва урочисто вступили війська Директорії.

Дуже влучно про цю ситуацію сказав історик І.Нагаєвський: "Затяжна опозиція до гетьманського режиму та розпочаток громадянської війни напередодні неминучої війни України на чотири фронти не свідчать про великий державно-політичний розум українських політичних груп і фракцій, що жили і діяли під кінець 1918 року. Вони поставили свої партійні програми вище добра нації та її держави. Це сталося в дуже рідкісній історичній хвилині, коли Галичина і Буковина, а частинно й Закарпаття, по розвалі Австро-Угорської монархії проголосили свою самостійність і з перших тижнів свого державного життя покладалися на поміч своїх наддніпрянських братів, але повалення гетьманського режиму, громадянська війна і похід більшовиків ці надії перекреслили" [345].

Не вдаючись в аналіз причин поразки Гетьманату, - це тема окремого дослідження, - зазначимо, що гетьманська доба є важливою сторінкою в історії спецслужб України, хоча б тому, що саме в цей період були сформовані повноцінні, як в структурному, так і в змістовному відношенні спеціальні служби, а їх досвід ліг в основу функціонування наступних органів безпеки національної державності.

РОЗДІЛ IV: Організація та діяльність органів безпеки Директорії УНР  

§ 4.1. ПОНОВЛЕННЯ СПЕЦСЛУЖБ УНР ЯК ОБ'ЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

У добу Директорії національні спецслужби діяли в дещо інших обставинах, зумовлених зміною політичних та оперативних реалій. 26 грудня 1918 р. Директорія видала програмний документ - Декларацію, що визначала її статус як "тимчасової верховної влади", котра передасть повноваження вищому виборному органу парламентського типу - Конгресу трудового народу, який "матиме всі верховні права й повновладність рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки" [346]. Поновлювалася назва держави - Українська Народна Республіка, з представників партій - членів УНС формувався уряд - Рада Народних Міністрів.

Трудовий конгрес, який відбувся наприкінці січня 1919 р., призначив Директорію "бути верховною владою і видавати закони, необхідні для оборони Республіки", уряд мав звітувати перед сесіями Конгресу, а у перервах в їх роботі - Директорії [347]. Головою Директорії був спочатку В.Винниченко, а з лютого 1919 р. її очолив С.Петлюра. Поступово зростали повноваження голови. У листопаді 1919 р. була ухвалена постанова, де зазначалося: "Верховне керування справами Республіки покладається на Голову Директорії С.В.Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів" [348]. Одночасно він був і Головним Отаманом (головнокомандуючим) Збройних сил УНР. На випадок перебування голови Директорії за кордоном право укладати тимчасові угоди з іноземними державами, видавати інструкції державним установам УНР отримала колегія у складі голови МЗС і міністра юстиції А.Левицького, військового міністра В.Сальського і товариша міністра внутрішніх справ П.Христюка [349].

За актом злуки між УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. її президент, а згодом "Диктатор ЗО УНР" Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії, але фактично не брав участі у роботі і в липні 1919 р. був офіційно виведений із її складу. Наприкінці травня 1920 р. два члени Директорії не повернулися із закордонного відрядження й автоматично вибули із її складу. Отже, фактично Директорія перестала бути органом колегіальним, її компетенція цілком перейшла до С.Петлюри.

У листопаді 1920 р. приймається закон "Про Державну Народну Раду УНР" - вищий законодавчий орган народного представництва до скликання парламенту, який мав розглядати законопроекти, підготовлені урядом. За законом "Про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР" Директорія в особі С.Петлюри повинна була затверджувати ухвалені Народною Радою нормативно-правові акти, робити кадрові переміщення у вищих державних інституціях тощо [350]. Варто взяти до уваги, що в екстремальних внутрішніх та міжнародних умовах тенденція до обмеження колегіально-демократичних чинників була цілком закономірною й відбивала трагічні реалії процесу державотворення в Україні.

Отже, за Директорії УНР відокремилися дві вищі державно-правові інстанції для керівництва формуванням управлінського апарату взагалі й силових структур зокрема - сама Директорія як орган, котрий затверджував державні акти щодо створення зазначених структур, і Рада Міністрів, що готувала проекти цих актів. Народна Рада помітно не впливала на державне будівництво через відсутність регулярної парламентської роботи за умов перманентного воєнного стану й безладдя в країні.

Період влади Директорії був найтривалішим в історії української національної державності 1917-1920 рр. Цей час збігся з вирішальними подіями на території колишньої Російської імперії, з процесами мирного врегулювання в Європі й створення Версальської міжнародно-правової системи. Складною була і внутрішньополітична ситуація. Саме тому за Директорії сформувалася найбільш розгалужена система органів державної безпеки, зусилля яких зосереджувались на оперативному забезпеченні збройних сил та бойових дій, боротьбі зі шпигунством, ворожим підпіллям, замахами на державний лад.

Оскільки завдання, форми і методи роботи спеціальних служб УНР значною мірою детермінувалися воєнно-політичною та оперативною обстановкою, слід зупинитися на сукупності зовнішніх і внутрішніх чинників, що її визначали. Як відомо, територія УНР у 1919-1920 рр. стала ареною збройної боротьби республіки з інтервенцією радянської Росії та її сателіта - Української радянської республіки, російського "білого" руху, котрі ставили за мету ліквідацію незалежної Української держави як такої, та шовіністичної Польщі, що домагалася відторгнення частини її території. Це зумовило жорстокий характер збройного протиборства. Зрозуміло, воєнні дії супроводжувалися й активною розвідувально-підривною роботою іноземних спецслужб. Характерно, що при цьому широко використовувалися можливості ворожого УНР підпілля.

Доцільно коротко нагадати динаміку воєнно-політичної ситуації в Україні кінця 1918-1920 рр.: листопад 1918 р. - Буковина захоплена Румунією; травень-липень 1919 р. - Західна Волинь і Галичина загарбані Польщею; липень 1919 р. - румунські та чеські війська окупують Закарпаття [351]. З листопада 1918 р. до квітня 1919 р. ряд південноукраїнських портових міст утримували війська Франції, Англії, Греції. На півдні України, на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Анулювавши Брестську мирну угоду, РСФРР заявила, що не визнає Україну суверенною державою. Прикриваючись створеним у Курську маріонетковим "Тимчасовим робітничо-селянським урядом України" та за допомогою його озброєних формувань, у січні-квітні 1919 р. війська радянської Росії захопили більшу частину території УНР. При цьому уряд РСФРР цинічно заявляв, що воєнні дії на території України ведуться виключно між військами Директорії й "незалежного" українського радянського уряду. Влітку 1919 р. активний наступ Добровольчої армії генерала А.Денікіна призвів до заміни радянського режиму окупаційною "білою" владою. За Директорією лишилися окремі райони Волині й Поділля. З листопада 1919 р. радянські війська при підтримці "червоних" партизан і селянської армії Н.Махна витіснили денікінців з більшої частини України. У травні 1920 р. польська армія спільно з союзними збройними силами УНР перейшла в наступ й 6 травня увійшла до Києва. Однак 12 червня радянські війська знову захопили Київ і до серпня 1920 р. повернули собі більшу частину Правобережної України. Тим часом, Крим і вся Таврія перебували під контролем "білого" генерала Врангеля [352].

Серед зовнішніх чинників впливу на воєнно-політичну та оперативну обстановку насамперед варто виділити такі: протистояння ворожих військ майже по всьому кордону УНР; розвідувально-підривні акції спецслужб іноземних держав і "білого" руху; зусилля ворожих УНР закордонних об'єднань, підтримуваних спецслужбами, по створенню на її території підпільно-повстанських формувань, організації антидержавних акцій; підривна робота іноземних спецслужб і ворожих УНР закордонних об'єднань проти її установ на території інших країн.

Найсерйознішим противником спецслужб УНР були Всеросійська надзвичайна комісія (ВНК), а також Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), створена у грудні 1918 р. На лютий 1919 р. центральний апарат ВУНК складався з таємного, оперативного, юридичного та інструкторського відділів, а також ряду допоміжних підрозділів. Пізніше для розвідувальної роботи за кордоном створюється відділ іноземного контролю ("іноземний відділ") [353]. З червня 1919 р. в центральний апарат ВУНК було внесено зміни. Відтепер він складався з Колегії, її президії, загальної канцелярії, інструкторського, транспортного, особливого (військова контррозвідка), місцевого відділів. Таємний відділ було розширено й поділено на окремі підрозділи, він почав виконувати й функції іноземного. Були також створені регіональні органи [354]. Активну розвідувальну й контррозвідувальну діяльність проводили особливі відділи 12-ї та 14-ї радянської армій.

Трагічною реальністю роботи ВУНК стало позасудове переслідування та масові репресії ("червоний терор"). Розстріли без суду, катування, нехтування елементарними правами людини увійшли в практику більшовицьких надзвичайних слідчих комісій, що не могло не викликати відповідної протидії їхніх противників. "Обопільне озвіріння, - підкреслював відомий письменник В.Короленко, - сягнуло вже крайньої межі, і мені гірко думати, що історикові доведеться відзначати цю сторінку "адміністративної діяльності" НК в історії першої Російської Республіки, і причому не у XYIII, а в ХХ сторіччі..." [355].

Навіть В.Ленін писав у листі до голови української НК Лаціса, що, на думку керівництва ВНК, радянські органи держбезпеки в Україні принесли "тьму зла, були створені занадто рано й допустили до себе масу таких, що примазалися". У відповідь Лаціс повідомляв, що кадровий склад ВУНК дуже слабкий, оскільки "в Україні зібралися ті співробітники, котрих ми відкидали у Москві як малоздібних і малонадійних" [356].

На території УНР активно працювала військова спецслужба Червоної армії. "Десятки московських таємних агентів блукали на нашому фронті та в його запіллі", - писав український генерал О.Удовиченко [357]. Проводилася не тільки безпосередня розвідка Армії УНР, але і здійснювалося цілеспрямоване агентурне проникнення до керівних структур, правлячих політичних партій, сил безпеки республіки. Про це, зокрема, свідчить інформація, здобута співробітником особливого відділу 14-ї Армії Бірюковим [358]. Радянські розвідники та їх агентура не обмежувалися збором інформації, а намагалися дестабілізувати обстановку й інспірувати антидержавні виступи. Так, агент Гаврилко, що легалізувався у Державному Інспектораті військ УНР, зіграв активну роль у підбурюванні до заколоту отамана П.Болбочана [359]. Крім того, розвідувально-підривна робота на території, зайнятій військами УНР, покладалася на місцеві органи ВУНК [360].

Проти військ УНР застосовувались і диверсійні акти на комунікаціях і засобах зв'язку. Так, усім бригадам, полкам і окремим загонам радянських повстанських сил Лівобережної та південно-східної частини Правобережної України було наказано сформувати "підривні команди" по 5-25 вояків. Ці команди отримали завдання знищувати телефонні й телеграфні лінії, мости, нападати на штаби [361].

Органи ВУНК проводили значну роботу проти антирадянських підпільно-повстанських рухів. Активно застосовувались агентурне проникнення в ці організації, їх знищення, перехоплення каналів зв'язку. Начальником тилу Південно-Західного фронту призначили самого Голову ВНК Ф.Дзержинського. У його розпорядження в Україну направили близько 1400 співробітників ВНК і бійців внутрішньої охорони [362]. В Україні розгорнулося масове переслідування громадян, особливо за причетність до органів д ержавного управління Центральної Ради й Гетьманату [363].

Головною опорою радянських спецслужб в Україні було комуністичне підпілля. Для керівництва нелегальною роботою створюється Зафронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С.Косіором, яке розгорнуло широку організаційну й кадрову діяльність. До неї підключився й Військовий відділ ЦК [364]. У травні 1920 р. у складі ЦК КП(б)У створюється розвідувально-інформаційний, а також Закордонний ("Закордот") відділи ЦК КП(б)У. Тоді ж у складі Зафронтбюро виникає "трійка" з метою керівництва підпіллям на Правобережній Україні, куди направили групи інструкторів для організації системи явок і зв'язку. Під проводом Зафронтбюро працював відповідний підрозділ при штабі 12-ї Армії, їхніми спільними зусиллями в 1920 р. було створено мережу підпільних організацій на Волині (16 осередків) і на Поділлі (8) [365].

Про чисельність й розгалуженість радянського підпілля свідчить хоча б перелік нелегальних осередків, переданих на зв'язок Закордоту від Зафронтбюро 12-ї Армії: Кам'янець-Подільська повітова організація (50-70 членів); Проскурівська (15); Волочиська (3); чотири розвідувальні групи у Вінниці, п'ять - у Жмеринці й одна - у Барі; агентурно-розвідувальне бюро в Чернівцях; зв'язкове бюро в Рибниці; розвідувальна резидентура в Бобруйську [366].

Агентурно-розвідувальний підвідділ Закордоту залишав при відступі Червоної армії в 1920 р. обласні підпільні центри в Києві й губернських містах, повітові центри ("трійки"). Сильне комуністичне підпілля, яке вело активну розвідку та контррозвідку в інтересах більшовиків, діяло в південноукраїнських містах (Миколаєві, Одесі та ін.) [367]. Закордот співробітничав і з іншими соціалістичними організаціями. Так, від єврейської "Поалей-Ціон" було направлено 6 резидентів до різних міст України [368].

Активно працювали в Україні спецслужби російського "білого" руху, особливо під час окупації денікінцями у 1919 р. значної частини України. Їхня діяльність відзначалася відвертим свавіллям, терористичною спрямованістю (наприклад, у Катеринославі за чотири перших дні окупації було розстріляно 3 тис. мирних громадян [369]), що викликало обурення навіть у самого Денікіна. Ще ніколи, писав він, інститут контррозвідки не набував такого поширення, як в період громадянської війни. Це було наслідком "болісної манії, створеної недовір'ям і підозрою, що розлилися по країні... Контррозвідувальні органи густою мережею вкрили територію півдня, були іноді джерелами провокації й організованого грабіжництва..." [370].

Денікінська контррозвідка встановила жорсткий контроль над політичною ситуацією в Криму, в районах Одеси, Новоросійська та інших портових міст. Розвідка "білих" ретельно готувала оперативне забезпечення наступу своїх військ. При відступі Добровольчої армії для шпигунсько-диверсійної роботи проти радянських збройних сил залишалися численні резидентури [371].

Зрозуміло, спецслужби "білих" активно діяли і проти державних структур, Збройних сил УНР. Щедре фінансування дозволило залучити до співробітництва з розвідкою Доброармії близько 20 тис. осіб, завдяки чому вона мала повну інформацію про стан Армії УНР, вела роботу по її розкладу [372]. Підривна робота "білих" створювала небезпеку і для закладів УНР за кордоном, де денікінці спиралися на численну російську еміграцію, різноманітні монархічні організації. Так, у складі денікінської контррозвідки в Константинополі був створений спеціальний відділ з 20 офіцерів, який стежив за будинком посольства УНР у Туреччині, його відвідувачами, намагався проникнути до цієї установи, фабрикував наклепницькі документи про "фінансування української місії німцями і більшовиками" [373]. Нелегальна "біла" організація "Правительственный Сенат" з центром в Константинополі мала свої філії в містах розташування посольств УНР в європейських столицях [374].

Не менш активно діяли в УНР спецслужби Польщі. Головним їх підрозділом був II-й розвідувальний відділ ("двуйка") Польського Генштабу (ПГШ), а провідним знаряддям розвідки в Україні - Польська Організація Військова (ПОВ). Польська розвідка мала в Україні вельми розгалужену систему організацій, які збирали важливу оперативну інформацію, вели диверсійно-терористичну діяльність. Так, лише на Волині загальна кількість бойовиків ПОВ досягала 60, в Одесі - понад 100. Тільки у травні 1920 р. "гуртки винищувачів" при місцевих осередках ПОВ висадили в повітря 17 складів, 20 мостів, провели ряд терористичних актів. Лідери ПОВ налагодили контакти зі спецслужбами Румунії, Доброармії, підтримували в організації сувору дисципліну, ретельно готували всі операції (існувала навіть спеціальна інструкція ПГШ по організації розвідувально-підривної роботи в Україні). Така "увага" до східного сусіда недвозначно свідчить про загарбницькі плани польського керівництва щодо України [375].

Україна була об'єктом уваги і спецслужб країн Антанти та США, які займали щодо УНР відверто агресивну позицію, підтримували "білий" рух і зазіхання Польщі. Ставлення Антанти до суверенітету України сформулював головний інформатор Франції у політичних справах України, консул Франції в Одесі Е.Енно: "Україна ніколи не мала своєї історії, ні національної окремішності. Вона створена німцями" [376].

За домовленістю між англійським і французьким урядами до сфери впливу Франції входили Україна, Бессарабія і Крим [377]. Не випадково, що війська Франції становили основу сил інтервентів на півдні України, а її спецслужби активно діяли в УНР. Офіцер французької розвідки Віллен був призначений військовим представником Франції при Директорії. У березні 1919 р. він провів нараду зі співробітниками українських органів безпеки, вимагаючи від них порозуміння з російськими "білими" спецслужбами [378]. "Контррозвідки працювали щосили, - читаємо в спогадах сучасника тих подій, - масові арешти, постійні облави і труси, безцільні розстріли "за спробу до втечі", мордування в катівнях - ось звичайні способи, якими французи запроваджували "порядок" в окупованих районах України" [379].

В Одесі, Миколаєві, Херсоні активно діяли британські розвідувальні місії полковників Вейда і Сміта, розвідники Молле, Джонсон, Фархем, розвідниця-журналістка Уотерман [380].

Значно активізувалися американські спецслужби. Вже наприкінці 1918 р. до Одеси прибула група офіцерів на чолі з полковником Ріггсом, а також військово-морська місія майора Соуера і ряд "економічних місій". Восени 1919 р. з групою Ріггса об'єдналася група американських офіцерів на чолі з майором Дасоуелом. Американських розвідників цікавила насамперед військова інформація та відомості про металургійну, вугільну й цукрову промисловість України [381]. Американська резидентура в Одесі під проводом консула США Д.Дженкінса намагалась нав'язати спецслужбам УНР співробітництво зі спецслужбами "білих", при цьому українській стороні відводилася другорядна роль. Американський резидент обіцяв С.Петлюрі всебічну допомогу в обмін на визнання пріоритету інтересів "білих" над інтересами УНР [382].

В Україні під "дахом" представницьких місій діяли спецслужби й інших держав: Італії, Бразилії, Греції та ін. [383].

Іноземна інтервенція дорого коштувала народу України: окупантами було вбито 38436, поранено 15386 і заарештовано 45800 громадян, а матеріальні збитки склали колосальну для тих часів суму - 626 мільйонів 737 тисяч 390 крб. [384].

Значну загрозу для країни становили й дії опозиції УНР за кордоном. Так, у 1920 р. спецслужби Врангеля серед української політичної еміграції в Парижі створюють під проводом Моркотуна "Український Національний Комітет", до якого увійшли П.Скоропадський і члени його колишньої адміністрації Могилянський, Цитович, Максимов та інші. За ініціативою однодумця Скоропадського генерала Біскупського розроблялися плани реставрації силами "білих", Німеччини й Угорщини монархії в Росії, де Україні відводилася роль постачальника "гарматного м'яса" у боротьбі з більшовиками. Представниками Скоропадського, німецьких і врангелівських спецслужб була підписана угода про співробітництво, за якою "білі" визнавали "самостійність" України під проводом "генеральної управи" архікнязя В.Габсбурга (колишнього офіцера Легіону УСС), розроблявся і план походу на Україну за участю українського корпусу [385].

Не меншу загрозу безпеці країни становили й внутрішні чинники. У перші ж тижні влади Директорії був виданий наказ в.о. військового міністра з переліком злочинних дій, що загрожували державній безпеці: невиконання бойових наказів і дезертирство, розголошення військової таємниці тощо. Винні оголошувалися "ворогами УНР", а їх рідні підлягали виселенню за межі республіки. Грабунки, знищення державного майна, "самочинне захоплення влади особливими групами", тобто заколоти з метою захоплення влади, мали каратися за законами воєнного часу. До державних злочинів було віднесено "всяку агітацію проти незалежності й об'єднання всіх українських земель проти Верховної влади Республіки, командування військами, вільного культурно-політичного і економічного розвитку України, створення партій і організацій, ворожих Українському руху", а також підривну пропаганду у військах. Особи, що скоїли такі злочини, повинні були віддаватися до суду або висилатися за межі УНР [386].

Спробуємо виділити основні внутрішні чинники оперативної обстановки в УНР: замахи до насильницького повалення існуючого ладу шляхом збройних виступів й заколотів; діяльність незаконних збройних формувань; масові військові злочини проти цивільного населення; розклад частини державного апарату, в т.ч. і силових структур, злочини державних службовців; порушення режиму збереження військової і державної таємниці. За словами командуючого Армією УНР генерала М.Омеляновича-Павленка, "до катастроф на фронті приєднувалися труднощі й авантюри на запіллі" [387].

Загрозливим явищем ставали спроби повалення уряду окремими військовими посадовими особами. Так, у квітні 1919 р. у Рівному було сформовано новий уряд УНР під головуванням Б.Мартоса. Однак проти цього кабінету виступили лідери правих соціалістів (УПСС) й консерваторів (республіканська партія), котрі вирішили здійснити державний переворот, головним збройним знаряддям якого мала стати Північна група військ УНР отамана В.Оскілка. Рішучості останньому додало і те, що незабаром його зняли з посади за поразки під Коростенем і Новоградом. 28 квітня Оскілко та його прибічники заарештували нового командуючого Північною групою отамана Желіхівського й начальника штабу Протазанова. Намагалися вони затримати і С.Петлюру та начальника Штабу Армії УНР. Заколотники заарештували половину міністрів, а Оскілко оголосив себе "командиром збройних сил України". Війська не підтримали заколотників, а один із підрозділів під командуванням М.Омелюсика придушив виступ. Сам отаман, прихопивши казну Північної групи, втік до Польщі [388].

Отже, не важко побачити, що прагнення окремих військових начальників до захоплення управління всіма збройними силами часто збігалися з намірами опозиційних Директорії політичних партій. Наведемо ще характерні приклади. У березні 1919 р. 5 отаманів і 10 полковників створили у Вапнярці "Революційний Комітет" (очолив його український есер, отаман Волох), який увійшов у таємні переговори з радянською Росією. Прибічники Волоха 11 січня 1920 р. роззброїли залогу в Умані й здали місто Червоній армії [389]. Відома і спроба військового заколоту отамана П.Болбочана, який нібито намагався самочинно взяти командування над Запорізьким корпусом, однак був заарештований і за вироком військово-польового суду розстріляний [390].

Державному ладу в республіці, боєздатності її збройних сил серйозно загрожувало існування й протиправна діяльність незаконних збройних формувань, виникнення у запіллі "волосних республік" на чолі з анархічними отаманами та "батьками". Найбільш потужним таким утворенням була селянська армія анархіста Н.Махна, яка досягала чисельності у десятки тисяч багнетів і шабель та кількасот кулеметних тачанок. Базою махновського повстанського руху були Катеринославський, Херсонський, Таврійський повіти і частина Донбасу. При штабі армії існували і власні спецслужби, їх підрозділи були і в штабах корпусів. Диверсійною роботою відав інспектор підривних команд. Функціонували розвідка і контррозвідка. Розвідкою керував начальник штабу В.Бєлаш. Контррозвідку очолював Л.Голік, його помічником був Л.Зиньковський ("Льова Задов"). Останній з часом став керівником контррозвідки 1 корпусу повстанської армії. Але, за багатьма джерелами, він завдяки своєму авторитету фактично керував усією махновською контррозвідкою [391].

Розвідувальні акції махновців відзначалися високою ефективністю, тому що спиралися на великий контингент селянства, котре співчувало Н.Махну. Завдяки такій підтримці вдалося створити розгалужену агентурну мережу, для зв'язку використовувалися кур'єри - підлітки 14-15 років з підробленими радянськими документами, жінки, літні люди, жебраки. Для збору інформації направлялися спеціальні корпусні розвідгрупи. Так, у грудні 1919 р. розвідка Донецького корпусу направила в район Херсона-Нікополя групу з чотирьох своїх співробітників, котрі здобули важливі відомості про настрої місцевого населення, дислокацію ворожих військ, склад органів безпеки денікінців тощо [392].

За словами денікінського офіцера, у Н.Махна існувала "таємна і швидка розвідка при допомозі співчуваючого населення", котру відзначали "неймовірна швидкість пересування, несподівана поява там, де їх не чекають, і така ж швидкість безслідного зникнення". Її робота "відбувалася переважно вночі чи вдосвіта. У таких випадках махновців завжди супроводжувала удача" [393].

Не менш чітко працювали й махновські контррозвідники. Їм, наприклад, вдалося виявити операцію, котру з метою ліквідації Н.Махна розробляв сам начальник ВУНК Манцев. Іншого разу було викрито і знешкоджено 9 агентів особливого відділу 42 стрілецької дивізії Червоної армії, засланих з тією ж метою [394]. Ці та інші успіхи мали місце завдяки вмілому керівництву Л.Зиньковського-Задова - людини мислячої, але жорстокої. Він не вагаючись віддавав накази про розстріли багатьох людей, сам брав участь у допитах із застосуванням тортур, часто власноручно страчував полонених. Щоправда, ці "заслуги" Льови Задова зіграли в його подальшій долі фатальну роль. Після розгрому махновського руху він опинився за кордоном, потім з каяттям повернувся в СРСР, з 1924 по 1937 рр. служив у ДПУ-НКВС, а в 1938 р. був розстріляний [395].

Збройні повстанські формування, що не визнавали центральної влади, подекуди досягали значної чисельності й неабияких бойових можливостей. Так, загони отамана М.Григор'єва на півдні України нараховували до 15 тис. вояків, мали 52 гармати і 700 кулеметів. Поширювалися "безідейні" та бандитські угруповання [396].

В умовах скрути на фронтах, прорахунків керівництва держави, підривної пропаганди зовнішніх противників і некомпетентності окремих воєначальників знижувалась боєздатність Збройних сил УНР, падала дисципліна й правопорядок у військах. Цьому сприяла і поведінка багатьох командирів регулярних частин. Генерал-хорунжий М.Капустянський вдало намалював портрет одного з таких горе-командирів - отамана Божка: "... Типовий отаманчик і авантюрник високої марки, до того ж не цілком нормальний. Мріяв про гетьманство... пробував воскресити всі звичаї Запорозької Січі у тому вигляді, який вона мала у XYI столітті... За Божком носили булаву (він її взяв у музеї... у Катеринославі), і творив силу різних чудасій. В справах військових отаман Божко був абсолютно профаном, хоча і відзначався особистою хоробрістю і відвагою. Його оточувала ціла зграя авантюрників". Як не дивно, всупереч думці Генштабу С.Петлюра призначив Божка командиром 2-ї піхотної дивізії Армії УНР [397].

Загрозливих масштабів набуло дезертирство та збройні виступи проти власного командування, деякі полки у повному складі переходили на бік "червоних", украй ненадійними вважалися частини з мобілізованих селян [398]. Деморалізація збройних сил і свавілля окремих командирів породжували численні злочини проти цивільного населення. Так, жертвами єврейських погромів ставали десятки тисяч громадян [399]. Військові злочини підривали авторитет Збройних сил УНР, штовхали громадян до збройного опору владі. Лише в районі Рівного на захист своїх прав повстало близько 6 тис. осіб [400].

Про занепад службової дисципліни й розклад армії свідчить і недбале ставлення до збереження військової таємниці. Вже згадуваний отаман Божко, наприклад, запровадив практику обговорення бойових наказів у присутності всього особового складу і членів родин [401]. Необачне спілкування вояків Армії УНР й неохайність у цих питаннях командирів призводили до того, що, за словами сучасника, "в селах, зайнятих нашими частинами, приватне населення знає назву частин, їх склад", належність до певних з'єднань, плани передислокації тощо [402].

Вкрай негативним фактором була деморалізація державного апарату, в т.ч. і силових структур, поширення в середовищі державних службовців правопорушень, зловживань службовим становищем, порушень виконавчої дисципліни. В листі одного з військових керівників УНР до С.Петлюри, членів Директорії та уряду УНР зазначалося: "...Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці замість того, аби бути вам звичайними урядовцями і писцями... Україна повинна червоніти за свій уряд перед світом... Подивіться, що з себе уявляють наші міністри. Як не критик, то подлець" [403]. Відверті правопорушення допускали навіть найвищі урядовці (прем'єр-міністр Б.Мартос, міністр Чижевський, член Директорії Ф.Швець та ін.) [404].

Поведінка вищих посадових осіб створювала загальну атмосферу вседозволеності. Ось як описує сучасник побут і звичаї Рівного - тимчасової столиці УНР: "Гульня, кидання направо і наліво державного гроша йшло без перерви день і ніч... Не було дня, щоб не сталося пари десятків скандалів у місті, щоб не то урядовці, або директори департаментів, а то й віце-міністр не заночував п'яний в комендатурі міста, або не оскандалився ще в більш непристойний спосіб" [405]. Вищі посадові особи нерідко покривали злочинців, перешкоджаючи діяльності правоохоронних органів. Так, втручання члена Директорії О.Андрієвського звільнило від покарання отамана Палієнка, котрий підозрювався у скоєнні 13 злочинів [406].

Розквітало кумівство і сімейність в кадровій політиці й призначення на відповідальні посади некомпетентних людей [407]. Численні правопорушення й службові зловживання мали місце і в закордонних закладах республіки, до яких, писав політичний діяч В.Андрієвський, "в першу чергу йшли партійні товариші з урядових партій... на відповідальні дипломатичні посади часто призначали малограмотних "юношей"... і всякого рода авантюрників, котрі мали заручку у якогось партійного товариша". Таке становище було в дипмісіях УНР у Туреччині, Італії, Франції, Австрії та ін. [408]. Поширеними були випадки службової недисциплінованості серед дипломатичного персоналу. Як вказувалося у доповіді про роботу місії УНР в Парижі, вона "складалася з представників усіх політичних партій... при таких умовах не могло бути і розмови про координацію роботи. Наслідком цього було те, що в умовах відірваності делегації від уряду її члени не тільки працювали сепаратно, а й змінювали орієнтацію своєї праці".

Яскравим прикладом морального розкладу і зловживань серед голів закордонних закладів УНР може служити поведінка О.Севрюка - керівника місії з репатріації в Італії. Він витратив на допомогу військовополоненим лише 29% виділених на це державних коштів, а решта пішла на канцелярські витрати і репрезентаційний фонд, який О.Севрюк вважав "не більш-менш як додатком до свого утримання" [409].

Розуміючи згубність для країни такого розвитку подій, деякі політичні діячі УНР (голова УПСС О.Макаренко, морський міністр адмірал М.Білинський, державний контролер П.Симонов) домогалися від С.Петлюри жорстких заходів (встановити диктатуру голови Директорії, розпустити уряд й скликати Військову Раду з провідних військових керівників, надати їй широкі повноваження), однак ці звернення залишилися без відповіді [410].

Отже, протягом усього часу правління Директорії УНР, в умовах постійного жорстокого збройного протиборства з численними противниками, активної розвідувально-підривної роботи іноземних спецслужб і ворожого підпілля, при наявності серйозних негативних внутрішньополітичних чинників існувала нагальна потреба у створенні й ефективному функціонуванні надійних спеціальних служб республіки. При цьому, звісно, враховувався досвід, набутий органами безпеки Центральної Ради та Гетьманату, а зміна назв самих спецслужб та їх підрозділів супроводжувалась дальшим удосконаленням змісту й форми оперативно-розшукової діяльності.

§ 4.2. СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ

З поваленням гетьманського уряду і приходом до влади Директорії були покликані до життя міністерства Української Народної Республіки. Одразу ж відчутною стала нагальна потреба сильного органу політичного розшуку для вирішення завдань як всередині країни, так і у запіллі противників. Наявні на той час військові спецслужби забезпечували переважно інтереси Головної Команди Українських республіканських військ. Тоді за рішенням уряду і був створений при Міністерстві внутрішніх справ "Політичний департамент", а при губернських і повітових комісарах - губернські та повітові "політичні відділи". При цьому поновлений законом від 3 січня 1919 р. Адміністраційно-політичний департамент МВС перейменовується в "Адміністраційний департамент". Політичному департаменту передаються усі справи політико-інформаційного характеру, а також кредити колишнього Департаменту Державної варти [411].

Головні завдання Політичного департаменту (ПД) були визначені такі: виявлення і припинення антидержавницької діяльності з боку політичних противників УНР, і в першу чергу партії комуністів, боротьба зі шпигунством, вивчення тилу противника та його військ. Виконував він і розвідувальну роботу щодо країн - потенційних противників УНР та можливих союзників.

Для співробітників ПД була розроблена "Інструкція по збиранню інформації". Документ цікавий в першу чергу тим, що дає уявлення про пріоритетні інтереси та визначені напрями діяльності цієї спецслужби, що випливали із згаданих вище завдань, в умовах постійних бойових дій, іноземної окупації та анархії в країні, підривних акцій ворожих УНР політичних сил.

Інструкція мала такі розділи:

1. Інформація про комуністичні організації в Україні. Пропонувалося звертати увагу на склад конкретних організацій, контакти між ними та іншими політичними течіями, їх ставлення до робітничого класу, селянства.

2. Агітаційна робота політичних партій і організацій. Інформація про їхні періодичні видання, листівки, відозви, проведення ними мітингів, зміст гасел, соціальне середовище, на яке спрямовується агітація. Зміст пропагандистської літератури.

3. Інформація про некомуністичні партії (українські, російські, польські, єврейські). Відомості про їх програми, організаційну структуру, ставлення до радянської влади та Директорії УНР, популярність серед населення.

4. Настрої населення республіки. Його ставлення до уряду УНР, Головного Отамана, радянської влади, до Польщі. Рівень національної свідомості.

5. Відомості про збройні повстання. Гасла, під якими вони розгортаються, склад учасників, характер дій повстанців (чи не є вони просто бандитизмом), як ставиться населення до повстанців.

6. Становище влади в регіонах, що не контролюються Директорією. Пропонується з'ясовувати, наскільки радянська влада міцно тримається в селах і містах, ставлення до неї населення, яку збройну силу вона має і проти кого проводить репресивну політику. Особовий склад надзвичайних комісій та міліції. Напрями їх діяльності та об'єкти зацікавленості.

7. Інформація про міжнаціональні відносини в Україні, політику радянської влади по відношенню до українців та української мови; відомості щодо виходу періодичних видань, роботи шкіл, про життєвий рівень населення, ціни на головні продукти харчування, обіг грошей, кооперативний рух, реквізиції більшовиків тощо.

8. Військова інформація. Місця дислокації і плани щодо передислокації військ противника, їх найменування, озброєння, постачання, одяг, харчування, політичні настрої серед особового складу, рівень дисципліни і ставлення до населення тощо.

9. Відомості про громадян, які активно співпрацювали з окупаційною владою або, навпаки, найбільш рішуче чинили їй опір [412].

Виходячи з поставлених перед ПД завдань, Міністерством внутрішніх справ здійснювалась розробка штатів департаменту. Тимчасовий штат Політичного департаменту був затверджений 24.01.1919 р. Ним передбачено, крім керівництва інституції (директора і двох віце-директорів), сім підрозділів з загальною кількістю 309 співробітників та осіб допоміжного персоналу: Осібна канцелярія директора департаменту (пізніше загальний відділ) - для вирішення організаційних і кадрових питань (18 осіб); відділ внутрішньої інформації - для контррозвідувальної діяльності та боротьби з антидержавницькими акціями (216 осіб); відділ закордонної інформації - для проведення розвідувальної роботи щодо активно діючих проти УНР ворогів (штаби Червоної армії, Доброармія, махновський рух), а також стосовно країн - потенційних противників республіки й можливих союзників (13 осіб); відділ справ-бюро - для вирішення статистичних і аналітичних питань та ведення архіву (9 осіб); відділ юрисконсультський і слідчий - для правового забезпечення і супроводження оперативної діяльності підрозділів (11 осіб); відділ прес-бюро - для вирішення питань пропагандистського висвітлення в пресі діяльності ПД (7 осіб); відділ господарчий - для вирішення господарських і фінансових питань (35 осіб).

Але за наявним переліком посад ПД, який був чинним у травні 1920 р., знаходимо їх значно менше, ніж передбачено тимчасовим штатом. Немає господарчого підрозділу, його функції перейняв загальний відділ. Це можна пояснити лише браком коштів.

Діяльність департаменту і його місцевих ланок проводилась відповідно до проекту статуту, який націлював їх на взаємодію з губернськими і повітовими комісарами. ПД являв собою організацію військового типу. Всі співробітники та працівники допоміжного персоналу перебували на державній службі і в залежності від статусу мали старшинські звання, класні чини, ранги.

Як свідчать документи, посаду директора ДПІ в різні періоди займали: Г.Кульчицький, С.Михайлів, М.Чоботарів (1919 р.), В.Шкляр (1920 р.), а віце-директора - М.Самойлович, М.Святогорів (1919 р.), М.Пасіченко (1920 р.).

Оперативну роботу в структурі ПД здійснювали два відділи: внутрішньої та закордонної інформації. Ці підрозділи використовували класичні для спецслужб того часу методи і засоби діяльності, основними з яких були таємна агентура та її конспіративне впровадження і використання. З цією метою розробляється інструкція для агентів "політичної розвідки та контррозвідки". До речі, за тимчасовим штатом центрального апарату Департаменту річний фонд на таємних співробітників становив 2 мільйони гривень. Хоча фактично відділи отримували коштів набагато менше. Традиційно здобуття потрібної інформації здійснювалось і шляхом вивчення вітчизняної і закордонної преси [413].

Відділ внутрішньої інформації (ВВІ) здійснював "політичну контррозвідку" та вів боротьбу з антидержавницькими акціями численних ворогів УНР. За тимчасовим штатом від 24 січня 1919 р. цей підрозділ мав нараховувати 16 співробітників, 50 старших і 150 молодших агентів.

Як уже зазначалося вище, в структуру ПД входили також губернські й повітові політичні відділи (ПВ), які займалися переважно контррозвідувальною діяльністю. За тимчасовим штатом у складі губернського ПВ передбачено 90 співробітників, а повітового - 49. У перспективі планувалося створення "прикордонних пунктів" для "контролю над виїздом і приїздом людей з метою недопущення ворожих агітаторів і ворожої нелегальної літератури, а також осіб, підлеглих судові" [414]. Завдання, статус, права та обов'язки регіональних ПВ були викладені в циркулярних листах керівників МВС і Департаменту на адресу губернських комісарів від 23 серпня 1919 р. і 19 травня 1920 р. (остаточний варіант): "Сим доводиться до відома п.п. Губерніяльних Комісарів, що Міністерством Внутрішніх Справ утворюються при Губерніяльних і Повітових Комісаріятах Політичні Відділи на слідуючих підставах:

1) Відділи мають метою боротьбу з протидержавним рухом, а також особами і організаціями, які прагнуть до повалення існуючого державного республіканського ладу. 2) Начальники Губерніяльних Відділів та їх помічники, а також Начальники Повітових Відділів призначаються до затвердження штатів Політичного Департаменту Міністром Внутрішніх Справ по докладу Директора Політичного Департаменту. 3) Вибір кандидатів на ці посади Директор Департаменту робить в згоді з відповідним Губерніяльним Комісаром. 4) Всі інші співробітники Відділів призначаються Начальниками Відділів в згоді з відповідним Комісаром згідно штатам, прикладаємим до цього. 5) Губерніяльні Політичні Відділи зносяться безпосередньо з Політичним Департаментом, одночасно доповідаючи про те Губерніяльним Комісарам. 6) Витрати по Політичним Відділам провадити до затвердження штатів Політичного Департаменту і його Відділів із коштів Комісаріяту. 7) Тимчасово до призначення Начальника Повітового Політичного Відділу Міністром до виконання обов'язків Начальника Відділу може бути допущена особа владою Губерніяльного Комісара. 8) Арешти та труси по політичних справах мають провадитись по ордерам за двома підписами: Комісара і Начальника відповідного Політичного Відділу. 9) Арештовані негайно переводяться до в'язниці разом з постановою про їх арешт, копія якої надсилається прокураторові відповідного Окружного Суду. 10) Дознання надсилаються відповідно судовій чи військово-судовій владі".

На необхідності контролю за діяльністю ПВ з боку судової влади акцентував увагу міністр внутрішніх справ УНР М.Білинський [415].

Слід зауважити, що провідники МВС вживали заходів щодо законодавчого урегулювання діяльності всієї системи ПД. Так, наказом по міністерству від 18 серпня 1919 р. для підготовки відповідного закону була створена комісія під головуванням товариша міністра П.Христюка . До її складу увійшли представники ряду міністерств: юстиції, закордонних справ, військового, преси та інформації, шляхів, а також Подільського губернського комісаріату, Коша охорони республіканського ладу й самого Політичного департаменту (виконуючий обов'язки директора С.Михайлів і віце-директора - М.Святогорів). Комісія працювала і мала відповідні наробки, але до прийняття закону справа чомусь так і не дійшла [416].

Відділ внутрішньої інформації та регіональні політичні відділи приділяли увагу конспірації в роботі. Таємні агенти були зашифровані псевдонімами. Їх особисто знали тільки ті співробітники, під керівництвом яких вони виконували поставлені завдання. Зустрічі з агентами мали носити конспіративний характер. Цікаві в цьому контексті вимоги, які ставились, наприклад, до службових приміщень губернського ПВ: вони повинні були мати два входи (один для агентури) та не менше п'яти кімнат з окремими ходами. Кімнати мали таке призначення: приймальня (щоб відвідувачі не ходили по кабінетах і не бачили співробітників); для слідчих (під час слідства арештовані не повинні бачити інших чиновників); для зовнішньої агентури (якій не слід знати канцеляристів і навпаки); канцелярія (її службовці не повинні проходити через кімнати для агентури та слідчих); кабінет начальника. Вважалося за необхідне мати також і окрему кімнату для заарештованих [417].

Об'єктивно оцінюючи вищезгадані вимоги до службових приміщень, потрібно сказати, що вони могли забезпечити лише елементарну і короткочасну конспіративність. Тривале перебування співробітників і агентів під одним дахом рано чи пізно призводило до розшифровки останніх. Систематичне відвідування агентами офісу спецслужби давало підстави оточенню вважати їх причетними до неї. Проте агентура оперативних відділів ПД приймалась не тільки в офіційних приміщеннях. Для цього використовувались і конспіративні квартири, а також місця, що відповідали вимогам конспірації. Головні напрямки діяльності ВВІ в першій половині 1919 р. показані на копії схеми, оригінал якої зберігається в архіві.

Досить повний коментар щодо структури, форм та напрямків діяльності Політичного департаменту МВС дає доповідь його директора Г.Кульчицького міністрові внутрішніх справ від 14 лютого 1919 р. Формувалася ця інституція у надзвичайно складних умовах, котрі "все більш жахали... людей перед працею в Департаменті, якого вже сама назва була для них страшною (страх про власну шкуру), а ідейних та знаючих працю в тому напрямку, на жаль, мало". Найважливішими підрозділами, "артеріями Департаменту" стали відділи: внутрішньої інформації; юрисконсультський і слідчий; боротьби зі спекуляцією; закордонної інформації; корпус охорони. Отже, в структурі ПД з'явились 2 нових підрозділи - відділ боротьби зі спекуляцією і корпус охорони. Про решту підрозділів, які виконували потрібну, але виключно "канцелярійну" роботу, в доповіді говориться лише побіжно.

Перед Відділом внутрішньої інформації, який формувався в ході гострої боротьби із зовнішніми ворогами, було поставлено завдання не тільки внутрішнього політичного інформування, але й допомоги військовій розвідці. Від першого дня свого заснування, коли навколо Києва велася запекла боротьба з "бандами російського більшовизму", ВВІ в міру своїх можливостей відряджав невеликі групи розвідників у розпорядження командуючих фронтами. Створювалися також групи, котрі працювали на фронті цілком самостійно (на Чернігівському напрямку), а з наближенням ворога відділ був змушений більшу частину своїх активних співробітників виділити для військової розвідки, створивши цілу мережу розвідників як підпорядкованих армійському командуванню, так і автономних. За станом на лютий 1919 р. діяли такі розвідгрупи на лініях фронтів: Рогульського (Київ); Сушка (Коростень-Сарни); Чмола (Фастів); Шаповала (Галичина); Оскілка (Рівне-Сарни). Самостійні організації функціонували в районі Бобринське-Цвіткове, на Румунському фронті та на фронті Махна.

Крім суто військових, існували "політично-розвідочні" (інформаційні) групи в найважливіших пунктах: Бердичів, Ставка, Штаб Корпусу січових стрільців, Вінницький залізничний пункт з рухомою агентурою, Кам'янець-Подільський, Житомир, Проскурів, лінія зони Антанти (станція Бірзула). Нарешті, силами Відділу внутрішньої інформації обслуговувалися територія розташування Департаменту і навколишня місцевість. Директор Департаменту звертав увагу керівника МВС на те, що з огляду на напруженість ситуації, швидку зміну обстановки, матеріальну скруту, брак кадрів та надійних співробітників можливі певні проблеми із своєчасністю надання інформації.

Юрисконсультський і слідчий відділ провадив свою діяльність у напрямку "полагоджування всіх судових функцій передвступного (слідчого) характеру". Крім цілої низки справ щодо окремих осіб, звинувачених в антидержавній діяльності "чи то більшовицькій, чи чорносотенній", відділ провів слідство й зібрав необхідні матеріали стосовно цілих підпільних організацій, які діяли в Києві, а саме: двох тимчасових більшовицьких урядів, котрі мали захопити владу в разі відходу українських військ з Києва; Військово-революційного комуністичного штабу; Совдепу з представників військових частин; чорносотенної контррозвідки та ін. Г.Кульчицький підкреслив, що роботі відділу дуже шкодить втручання інших державних органів у справи, які не входять до їхньої компетенції. Так, оприлюднення у пресі без відома та дозволу Політичного департаменту відомостей у справі Протофиса не дало змоги довести її до логічного завершення. При розробці у Вінниці польської підпільної організації "Мацеж", місцева міліція, котра повинна допомагати й виконувати розпорядження Департаменту, припускалася "вчинків, які паралізують всяку працю", дозволивши, наприклад, заарештованим у цій справі вільно залишати місце ув'язнення.

Потреба створення відділу по боротьбі зі спекуляцією зумовлювалася тим, що це явище набуло масштабів, загрозливих для державної безпеки, й часто було тісно пов'язане з політичним життям. Робота в цьому напрямку до створення спеціального відділу велася дуже пасивно, а вже перший місяць активної діяльності приніс у державну скарбницю кілька мільйонів карбованців. Усі матеріали у таких справах передавалися відповідним органам.

Відділ закордонної інформації теж формувався у вкрай несприятливих умовах, "коли нинішній приятель стає наразі ворогом і навпаки". Попри всі труднощі за короткий час вдалося налагодити агентурну мережу у сферах зон: Антанти, Добровольчої та польської армій (Одеса); румунської (Румунія) та більшовицької (Київ) армій [418]. Основні напрямки розвідувальної діяльності Відділу Закордонної інформації (ВЗІ) в першій половині 1919 р. відображені на копії схеми, що зберігається в архіві.

Стосовно Корпусу охорони директор Політичного департаменту доповідав про серйозні перешкоди на шляху до його утворення, оскільки "всі надійні сили на фронті, а забрати їх хоч малу частину без згоди командуючих фронтами неможливо". Г.Кульчицький далі зазначав, що такий підрозділ є "необхідною частиною цілого організму Департаменту", котрий несе й охоронну службу на місцях, є одним із засобів проведення в життя поставлених перед ПД завдань, тому для сформування Корпусу він просить пана міністра надати належну підтримку, ввійшовши у відповідні зносини з Військовим міністерством [419]. Очевидно, є підстави вважати, що йдеться про Кіш охорони республіканського ладу, який все-таки був створений за законом Директорії від 28 лютого 1919 р. у складі МВС. У боротьбі з антидержавницькими виступами та економічними злочинами Політичний департамент і в першу чергу його Відділи внутрішньої інформації та боротьби зі спекуляцією, регіональні органи спиралися на це військове формування. Кілька слів про нього.

Кіш охорони мав складатися із Головного управління (штаб, управа) і 11 полків (за числом губерній разом з Галичиною). Отаманом Коша був призначений П.Богацький, який користувався правами командира армійського корпусу. Комплектування Коша планувалося зі старшин і підстаршин, урядовців та козаків, відряджених з різних військових частин, а також з рекрутів і добровольців. Вступаючи до Коша, всі військовослужбовці приносили окрему службову "обітницю".

На Кіш охорони покладалися такі функції: "а) виявлення і розслід карних вчинків поза межами обов'язків в цих справах міліції або в межах цих обов'язків при відсутності міліції, або неможливості для неї виконати свої завдання власними силами; б) участь, згідно закону, в справах публічного обвинувачення, як обвинуватчики; в) припинення і переслідування законним шляхом дезерції (дезертирства - В.С.) і стеження за своєчасним поверненням військовозобов'язаних з відпустки; г) охорона порядку взагалі і зокрема на залізничних станціях, в районах залізниць, а також прикордонних місцевостях та портах; д) військово-поліційна служба в місцевостях, оголошених на військовому стані або стані облоги; е) допомога адміністраційним органам урядової та громадянської влади по їх заклику в виконанні покладених на них обов'язків". У своїй роботі чини Коша зобов'язані були керуватися відповідними цивільними і військовими законами. За їх діяльністю здійснювався постійний прокурорський нагляд [420]. Прикладом успішної взаємодії контррозвідки Директорії та Коша охорони республіканського ладу може бути придушення збройного виступу полковника П.Болбочана в червні 1919 р. [421].

Як уже зазначалося вище, тимчасові штати Політичного департаменту були затверджені міністром внутрішніх справ 24 січня 1919 р. Однак вони не були ухвалені в законодавчому порядку, хоча керівники департаменту протягом восьми місяців, витрачаючи багато часу як свого, так і підлеглих, чотири рази переробляли їх і подавали на розгляд уряду в установленому порядку. Але безрезультатно. Така ж доля спіткала і розроблений статут цієї інституції. Відсутність юридичної основи функціонування Департаменту породжував багато проблем, найголовнішою з яких було фінансування. Щоправда, 1 жовтня 1919 р. міністр внутрішніх справ затвердив нові тимчасові штати департаменту.

Різниця між першими і другими штатами була у зміні назви Департаменту і його відділів: "Політичний Департамент" став називатись "Департаментом Політичної Інформації" (ДПІ), а його губернські та повітові відділи - "відділами політичної інформації" (ВПІ). Крім цього, порівняно з попередніми штатами значно зменшилися посадові ставки співробітників, що викликало їх незадоволення. Було також прийнято рішення про утворення кількох нових ВПІ, наприклад, Київського Столичного, Миколаївського та Одеського міських, але воно значення ніякого не мало, позаяк їх не прийшлося відкривати, тому що там не було влади УНР [422]. Однак, попри всі негаразди, керівництво МВС і державотворчі інтереси країни вимагали від ДПІ активної праці. Вона проводилася, і були певні результати, навіть у цих вкрай складних умовах.

З конкретних досягнень ВВІ та регіональних органів можна назвати факти розкриття та арештів радянських агентів; виявлення оперативним шляхом діяльності супротивних українській державності радянських і русофільських підривних організацій та вилучення у них 48 млн. крб; затримання з великими сумами грошей і арешт двох відповідальних працівників військового відомства за підозрою у шпигунстві на користь ворожої держави; реєстрація населення у звільнених від більшовиків місцях з метою ефективного "розшуку непевних елементів" і викриття завдяки цьому значної кількості таких осіб; установлення каналів зв'язку з рядом міст по той бік фронту і Галичиною; придбання надійних і перспективних джерел інформації у запіллі противника. Крім того, ВВІ забезпечував нерідко результативне стеження за іноземними військово-дипломатичними місіями, що перебували при Директорії УНР. Підрозділом розроблені правила в'їзду іноземців в Україну. Корисною була допомога прес-бюро і регіональних політичних відділів ДПІ відділам інструкторів-інформаторів при губернських і повітових комісарах з питань організації та практичного здійснення пропагандистського впливу на населення [423].

Разом з тим є серйозні підстави і критично оцінити діяльність ВВІ. Відділ не забезпечив глибоке й ефективне контррозвідувальне вивчення оточення як Головного Отамана, так і уряду УНР. З 1919 по 1920 рр. особливою довірою С.Петлюри користувався О.Бірюков - уповноважений Директорії з проблем народного господарства, експерт з питань торгівлі й закупок, він же - агент особливого відділу ВНК 14-ої радянської армії Південно-західного фронту. Бірюков запрошувався на урядові наради, вільно спілкувався з членами уряду, мав доступ до таємних документів, зловживаючи своїм становищем, розпечатував службову кореспонденцію, нишпорив по робочих столах вищих посадових осіб. Як видно із звіту агента, він діяв настільки нахабно, що це не могло не викликати підозри оточуючих. Про неблагодійність О.Бірюкова й факти розголошення ним таємних відомостей неодноразово надходила інформація від посадових осіб до самого С.Петлюри. Напевно про це знала й контррозвідка. Але Головний Отаман не зреагував належним чином на отримані дані, більше того, посилав О.Бірюкова з важливими таємними завданнями до Італії, Німеччини, Австрії, Чехословаччини, Румунії. В одному з документів цей "експерт" писав, що "треба історії допомогти нищівним ударом пролетарського кулака закінчити існування Української самостійної Республіки". В урядових колах були й інші агенти "червоних". Таким чином, радянська сторона була добре проінформована стосовно внутрішньої і зовнішньої політики Директорії [424].

Слід сказати, що ДПІ і в першу чергу його головний контррозвідувальний орган (ВВІ) докладали зусиль до аналізу й прогнозування оперативної обстановки в країні. В цьому плані цікавим є документ Департаменту, датований 4 травня 1920 р., де йдеться про те, що внаслідок світової війни, більшовицької та денікінської навали в Україні залишилося багато людей, які становлять загрозу для УНР. Виділено три основні категорії таких осіб: "...які будучи хворими в той час, коли їх влада залишала певний терен, не мали можливості утікти"; такі, що, "одержавши гроші і певні директиви від своїх урядів і по їх наказу залишились тут для провадження шпигунської і взагалі руйнуючої праці, яка буде направлена на повалення У.Н.Р."; "... які у свій час награбували досить всяких цінностей і зневірившись тим часом у боротьбі рішили відпочити і спожить те, що їм досталось як трофеї".

Прогнозуючи подальшу діяльність зазначених осіб на шкоду УНР, автори документа вважали за необхідне їх ізолювати: "ворог є ворог, а тому залишати його на волі річ небезпечна". З огляду на це вони пропонували, враховуючи недоцільність поголовного ув'язнення ("... врешті і в'язниць не вистачить"), "утворити концентраційний табір і тоді їх туди спроваджувати". Одночасно корисною визнавалася "організація праці по реєстрації або перепису населення" [425].

Безперечно, всі три названі вище категорії становили для УНР певну проблему, особливо друга й третя. Але створення концентраційних таборів далеко не кращий вихід із становища, тим більше для правової держави, якою прагнула стати Українська Народна Республіка. Добре відомо, що, захопивши владу, саме цим антигуманним шляхом пішли вороги УНР - більшовики.

Необхідно сказати про надбання розвідувального підрозділу департаменту - відділу закордонної інформації (ВЗІ). В різні періоди його очолювали: А.Ткачук, Д.Левицький (1919 р.), Теодорович (1920 р.) [426]. Вивчення архівних документів показує, що ВЗІ у задовільних обсягах забезпечував інформацією лідерів УНР стосовно антидержавницьких політичних сил та рухів, що діяли проти неї на території України та за її межами. В першу чергу, це спеціальні відомства та військові формування так званого Українського радянського уряду в Харкові. Крім того, через оперативні можливості відділу Голова Директорії С.Петлюра вивчав ставлення урядів, політичних й ділових кіл ряду західних держав до проблем України та реалізовував задуми щодо відповідного впливу на них і ймовірного використання. Головний Отаман через агента А.Стрижевського здійснював конспіративні контакти з адміралом Колчаком з метою можливої взаємної підтримки. В актив розвідки є підстави записати і те, що важливі рішення уряду приймалися часто з урахуванням її інформації. Про наполегливу роботу "петлюрівської розвідки" за кордоном йдеться і в документах ВНК.

Установлено, що центральні комітети українських партій соціалістів-демократів та соціалістів-революціонерів мали свої органи для збору розвідувальної інформації - так звані Особливі відділи інформації. Аналіз документів дає підстави вважати, що вони працювали при підтримці Відділу закордонної інформації ДПІ та інших українських спецслужб. За даними особливого відділу ВНК 14-ої армії більшовиків, агентура вищеназваних партій діяла не тільки в тилу Червоної армії, але і в Москві та Петрограді. Називалися конспіративні імена агентів, що прибули із Києва: "Єва", "Оксана", "Перельчук", "Андрющенко", "Волошин". Їх діяльність контролювалась через спеціальних кур'єрів, що надсилались для перевірки. ЦК названих соціалістичних партій мали своїх таємних представників і в Австрії, Польщі, Англії. Робота велася і серед інших політичних партій України. Так, до прорадянської партії "боротьбистів" направили 11 агентів, які працювали під псевдонімами [427].

Разом з тим, ВЗІ не мав відчутних результатів щодо агентурного проникнення в більшовицькі партійні та урядові структури, в радянські органи безпеки та їх агентурний апарат, що звужувало інформаційне поле підрозділу й призводило до серйозних помилок і прорахунків.

Для отримання заслуговуючих уваги відомостей ВЗІ активно використовував і можливості дипломатичних представництв та інших закладів УНР за кордоном, а також українську діаспору й зарубіжні суспільно-політичні кола, які співчували боротьбі України за незалежність, а інколи і допомагали конкретними діями. Дипломатичні представництва УНР збирали і передавали до Центра інформацію військово-стратегічного та політичного характеру. З боку окремих голів дипломатичних установ УНР висловлювалися пропозиції щодо покращення взаємодії між розвідувальними органами та закордонними представництвами, надання їх роботі по збору інформації цілеспрямованого характеру. Так, в листі в.о. посла УНР у Фінляндії М.Залізняка (серпень 1919 р.) до Голови МЗС УНР пропонувалося налагодити на терені Фінляндії збір інформації про становище й стратегічний потенціал радянської Росії: "...В Фінляндії при помочі фінського Генерального штабу і власних агентів докладно вивідувати про те, що діється в совітській Росії, яка є внутрішня сила більшовиків, які є тенденції внутрішнього розвитку Росії...".

В одному з документів МЗС УНР (кінець 1920 р.) говорилося про доцільність контактів з командуванням збройних сил з метою отримання необхідної дипломатам інформації розвідувального характеру. Судячи з документів, ефективна система обміну інформацією між розвідувальними інституціями та міжнародним відомством УНР не була відпрацьована належним чином. Утім, є приклади і плідного співробітництва між ними. Так, за словами начальника відділу преси МЗС УНР, він отримав суттєву інформаційну допомогу від начальника військової місії УНР в Польщі (Інформаційне бюро цієї місії виконувало спеціальні завдання генерала Зелинського). Зокрема, до пресової служби МЗС УНР надходили важливі об'єктивні дані про становище на російсько-українському фронті. В інформації зовнішньої розвідки висловлювали зацікавленість й інші відомства республіки [428].

Варто зупинитися на питаннях підбору і професійної підготовки кадрів ДПІ. Резерв поповнення формувався як із числа ініціативників, так і осіб, відібраних працівниками підрозділів. Зарахування на службу здійснювалося за розробленими загальним відділом Департаменту "Правилами про прийом співробітників до відділів політичної інформації", де передбачалися певні умови. Після прийняття від громадянина письмового прохання щодо прийому на службу він мусив заповнити "квестіонар" (анкету) з такими запитаннями: прізвище, ім'я та по батькові; дата і місце народження; де прописаний; освіта; рідна мова (щоденного спілкування); рівень володіння українською мовою; знання іноземних мов; віросповідання й національність; відношення до військової служби; на якій службі перебував до 1917 р.; що робив з березня 1917 р. до теперішнього часу; посада, яку обіймає, її клас та відомство. Цей документ долучався до персональної справи кандидата.

Від кандидатів вимагалися рекомендації "українських, правительственних партій" або щонайменше двох їхніх членів (з обов'язковим зазначенням про непричетність претендента до більшовицького й русофільського рухів в Україні). Без таких рекомендацій зарахування кандидатів на службу категорично заборонялося під загрозою усунення начальників відповідних відділів з посади. Рекомендаційні листи для контролю мали зберігатися в персональних справах співробітників. Особи, яких керівники підрозділів знають особисто, могли прийматися лише в разі письмового свідчення цих керівників, що їхні кандидати не причетні до ворожих УНР рухів. Зараховані на службу складали урочисту заяву - "обітницю" про збереження "урядових таємниць" і про своє ставлення до майбутньої діяльності. До роботи у відділах політичної інформації не допускалися громадяни, які працювали в органах політичного розшуку більшовиків або інших окупантів України (крім тих, хто діяв за окремим наказом влади УНР). Обмежувався прийом у політичні відділи старшин Української армії, котрі раніше не служили в ДПІ (винятки з поважних причин допускалися лише з дозволу директора Департаменту). До відділів ДПІ могли прийматися й громадяни, які раніше працювали у ворожих неполітичних установах, але вони давали розписку, що не мали відношення до інституцій політичного розшуку противника. Викриті у нещирості каралися адміністративним арештом від одного до п'яти місяців. За якісний підбір кадрів у відділи політичної інформації, придбання цінних агентів передбачалися видачі з таємного фонду начальникам відділів, їхнім помічникам та співробітникам нагород за фахову працю - щомісячних грошових надбавок (до 25 відсотків установленої платні) [429].

Підготовка кадрів ДПІ проводилася шляхом повсякденного індивідуального й курсового навчання в практичних підрозділах. Був розроблений і проект курсів агентів політичної та військової розвідки й контррозвідки, який поступово впроваджувався в життя. Але сил і можливостей створити повноцінні навчальні заклади у керівництва Департаменту все ж таки не вистачило. Не виправдав себе принцип підбору кадрів за партійними рекомендаціями. Навпаки, залежність співробітників від курсу своїх партій призвела до того, що міжпартійні суперечки породжували непорозуміння в діяльності ДПІ і його регіональних органів. А це аж ніяк не сприяло їх нормальному функціонуванню. Керівники Департаменту Г.Кульчицький та В.Шкляр відзначали, що дуже мало людей приходило на ниву політичного розшуку за патріотичним, ідейним покликом, а знаючих цю справу й поготів. Багатьох людей жахала вже сама назва інституції. Серйозним недоліком ці керівники вважали відсутність законодавчого регулювання діяльності організації що, зокрема, призводило до становища, коли "тимчасове затвердження штатів тлумачать собі деякі навіть здібні і необхідні для... роботи особи як інституцію тимчасову і це... стримує багатьох від вступлення в ряди робітників Департаменту".

Немає сумнівів, що ДПІ слабо вів роз'яснювальну роботу стосовно важливості й необхідності для держави такої структури, недостатньо інформував громадськість про свою діяльність і взагалі мало турбувався про свій імідж. За таких умов важко було сподіватися на вагомі успіхи. Не обминула ДПІ й "епідемія" зловживань службовим становищем. Так, за розтрату "скарбових грошей" притягався до суду навіть колишній директор Департаменту Г.Кульчицький [430].

Як уже зазначалося, становлення органів політичної інформації відбувалося в дуже складних матеріально-фінансових умовах. У пояснювальній записці до закону про асигнування (червень 1920 р.) в.о. директора ДПІ, виходячи з тимчасових штатів, просив для забезпечення функціонування Департаменту та його губернських і повітових відділів щонайменше 40 млн. гривень, тоді як у вересні 1919 р. на це виділили десять, а видали всього два мільйони. Втім, навіть у разі повного задоволення клопотання була б покрита лише восьма частина реальних потреб підрозділів політичної інформації.

Циркуляром по МВС від 19 травня 1920 р. при губернських та повітових комісаріатах передбачалися відділи політичної інформації. За браком коштів такі відділи були утворені лише при Подільському губернському й Могилівському повітовому комісаріатах, а також призначені виконуючі обов'язки начальників Бердичівського, Літинського, Брацлавського і Ямпільського повітових ВПІ. Проте зазначені керівники так і не дочекалися затвердження штатів і виділення відповідних коштів для здійснення дорученої їм справи й змушені були евакуюватися разом з урядом у Кам'янець. Там вони залишилися без жодних засобів до існування. В аналогічному становищі опинилися й дев'ять службовців ВПІ при Подільському губернському комісаріаті, які евакуювалися перед наступом ворога на Вінницю. Провідники Департаменту політичної інформації, йдучи на порушення фінансової дисципліни, намагалися підтримати цих людей за рахунок коштів із таємного фонду. Разом з цим благали міністра внутрішніх справ затвердити подані ними тимчасові штати інституції і створити елементарні матеріальні умови для праці або розпустити ДПІ взагалі.

Шляхи виходу із критичної ситуації пропонував в.о. директора ДПІ В.Шкляр в доповіді міністру внутрішніх справ від 1 червня 1920 р. Об'єктивно оцінюючи попередню діяльність "Політичного Департаменту" і "Департаменту Політичної Інформації", він зазначає, що інституція більшу частину своєї праці покладала на здобуття засобів для існування як матеріальних, так і правових, а тому і не змогла повністю виконати ті завдання, які на неї покладалися. Не вдалося здобути і потрібних засобів для функціонування через катастрофу, яка трапилася з УНР у минулому році.

З відновленням праці в 1920 році ДПІ зустрівся з ще більшими перешкодами: всі ті документи і матеріали, які він мав раніше, були знищені і розгублені при евакуації та бойових діях у Проскурові. Залишилися тільки проекти тимчасових штатів Департаменту, затверджених міністром внутрішніх справ 1-го жовтня 1919 року, та проект тимчасових штатів губернських та повітових відділів, ухвалених міністром ще 24-го січня 1919 р. В.Шкляр вважав: якщо розробляти нові штати і затверджувати їх законодавчо, то справа може затягнутись, тоді як гострота моменту вимагає негайної праці - "навкруги тисячі ворожих агентів снують свої шпигунські сіті і пускають пропагандистський яд, щоб як найскоріше повалити не окріпле державне тіло і самим запанувати на терені УНР. З цією метою вони витрачають колосальні суми на утримання своїх агентів у нашому запіллі (при арешті однієї організації було виявлено вісім мільйонів карбованців). На захопленій території противник сіє страх і розлад серед українського громадянства і тим самим ослабляє рух опору у своєму запіллі... Так працюють наші вороги, а для того, щоб ми могли боротися з ними, ми також мусимо так працювати. Учитись треба і у ворога". Для реалізації цієї ідеї В.Шкляр просив міністра виділити щонайменше 20 мільйонів гривень для швидкої активізації плідної діяльності ДПІ та його регіональних органів.

В унісон з пропозиціями шефа висловив свої думки в одному із документів і віце-директор Департаменту (прізвище не відоме). Він заявив, що апарат політичного розшуку міг би сам себе окупити і навів приклад вилучення привезених більшовицькими емісарами в Київ для організації повстання проти уряду УНР 40 мільйонів карбованців. Із цих грошей політичний розшук не отримав майже нічого. І взагалі, за три роки боротьби Департамент не витратив в своїх інтересах і двадцяти відсотків коштів, відібраних у ворога [431].

Добре відомо, що уряд Директорії справді мав обмежені можливості для належного фінансування державних структур. Проте саме в цей час він витрачав значні кошти на встановлення контактів з іноземними політиками і урядовцями, на реалізацію сумнівних контрактів з представниками ділових кіл Заходу, на численні закордонні вояжі високих посадових осіб. Безумовно, такі заходи в принципі можуть мати місце в зовнішній політиці лідерів країни, але аж ніяк не за рахунок інституцій, покликаних забезпечувати державну безпеку.

Завершуючи висвітлення діяльності загальнодержавних розвідки та контррозвідки УНР, належить, певно, сказати, що керівництво МВС постійно шукало шляхи реформування спецслужб. Так, у доповіді директора Адміністраційного департаменту міністрові внутрішніх справ від 21 травня 1920 р. ідеться про те, що найближчим часом буде проведена реорганізація самого Центрального апарату Міністерства внутрішніх справ з метою оптимального розподілу повноважень між окремими департаментами. Департамент політичної інформації має увійти як освідомчий відділ до складу "Департаменту безпеченства", оскільки самостійне існування такої інституції суперечить принципам правової держави. Місцеві установи цього Департаменту - губернські та повітові політичні відділи планувалося скасувати. Замість них при губернських та повітових комісарах пропонувалося по одному урядовцю для доручень, керування таємною агентурою, що збиратиме відомості про антидержавні елементи. Жодних акцій (арешти, труси тощо) ці агенти не провадитимуть, а зібрані відомості, коли їх буде досить для притягнення винного до кримінальної відповідальності, передаватимуться карно-розшуковим та судовим органам за належністю.

Одним із найважливіших завдань Міністерства внутрішніх справ вважалося утворення єдиного органу безпеки - "Корпусу Державної Жандармерії безпеченства" на кшталт австрійської жандармерії та польської поліції. Жандармерія являтиме собою воєнізований орган державної виконавчої влади для забезпечення безпеки та правопорядку. Керівництво цією інституцією мали здійснювати командир Корпусу жандармерії та підпорядкований йому штаб, на який покладалися організація, інспектування, поповнення, озброєння, постачання та вишкіл. Територіальними підрозділами повинні були керувати: командири губернської та повітової жандармерій. Для підготовки кадрів жандармів, їх виховання та вишколу планувалося створити мережу спеціальних шкіл.

Усі аналогічні інституції, що існували раніше (міліція, Кіш Охорони, Горожанська охорона, Державна варта), скасовувалися. Карно-розвідчі відділи передбачалося скоротити та перепідпорядкувати Міністерству юстиції. Провадилася робота щодо підготовки законопроектів про реорганізацію Міністерства внутрішніх справ і створення жандармерії. Реформаторська праця МВС стосовно вироблення оптимальної структури спецслужб тривала і в складі Державного центру УНР в еміграції. Проте в силу відомих об'єктивних причин справа далі теоретичних нормотворчих надбань не пішла [432].

§ 4.3. ВІЙСЬКОВА РОЗВІДКА

Необхідність створення системи збору таємної інформації військово-політичного характеру в період Директорії, як і в попередні часи української державності, зумовлювалась нагальною потребою розвідувального забезпечення збройної боротьби країни за незалежність та постачання вищим державним органам необхідних конфіденційних відомостей.

У період Директорії виділився ряд каналів збору розвідувальної інформації військовим відомством: діяльність спеціальних структур Генштабу Збройних сил республіки, а також відповідних підрозділів армійських частин і з'єднань; робота польової розвідки по безпосередньому забезпеченню бойових дій; авіація Дієвої армії УНР; добування конфіденційної інформації по лінії військового представництва та інших дипломатичних установ за кордоном; зарубіжні відрядження емісарів за завданнями військової розвідки. Як бачимо, розвідувальна діяльність Директорії зберегла в основному напрями, форми та методи збору таємної інформації, притаманні спецслужбам Гетьманату. Разом з тим потенціал окремих її різновидів був вищим.

Оскільки функціонування української держави супроводжувалося безперервними бойовими діями, то варто в першу чергу показати роль польової розвідки у безпосередньому забезпеченні військових операцій. У складі частин Армії УНР діяли підрозділи польової розвідки. Працювала вона і в Корпусі Січових Стрільців Армії УНР. Польова розвідка здобувала інформацію шляхом проникнення в близький тил противника, допитів захоплених полонених, опитування перебіжчиків та місцевого населення.

У кожному з п'яти піхотних полків Корпусу існували сотня пішої (80 багнетів) і взвод кінної розвідки (30 шабель). Роботою цих польових підрозділів керували розвідвідділи штабів полків [433]. Активною діяльністю польової розвідки відзначився "Зимовий похід" військ УНР. У період з 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р. частина Армії УНР під командуванням генералів М.Омеляновича-Павленка та Ю.Тютюнника вирушила в рейд по тилах військ Червоної армії і А.Денікіна. Зрозуміло, що операції невеликого 5-тисячного з'єднання в оточенні ворога можливі були лише за наявності сильного розвідувального супроводження. Розвідники частин, що брали участь у "Зимовому поході", глибоко проникали в тили противника, вели опитування місцевого населення. Дані, що вони здобували, доповнювалися інформацією агентури. Всі оперативні накази по рейдовому корпусу спиралися на відомості, отримані таким шляхом [434]. Уміло організована робота польової розвідки часто ставала однією з головних передумов успіху серйозних військових операцій. Цікавим є приклад розвідувального забезпечення операції по форсуванню частинами Армії УНР р.Дністер в районі Городниці 14 вересня 1920 р.

У вересні 1920 р. головні сили Армії УНР відступали під тиском чисельно їх переважаючих сил Червоної армії у напрямку румунського кордону. Авангард українських військ - 3-я Залізна дивізія - отримала завдання забезпечити переправу головних сил армії через р.Дністер. На підготовку переправи у бойовому та інженерному аспектах було відпущено чотири дні. У районі переправи Дністер являв собою серйозну водну перешкоду шириною до 320 м. До того ж у місцях майбутнього форсування займали оборону радянські сили - 363-й стрілецький полк, посилений двома ескадронами кавалерії й артбатареєю, загалом - до 800 багнетів, 200 шабель при 15 кулеметах і 4 гарматах. Українські сили нараховували до 800 багнетів, 550 шабель при 16 гарматах. Як бачимо, українська сторона лише по артилерії мала вигідну (з тактичних міркувань) 4-кратну перевагу для наступу. Командування українськими силами організувало розвідку місця майбутніх дій. Були вислані спеціальні групи від піхоти, артилерії і саперів. Вивчалися місцевість, придатні для переправи ділянки, сили противника, їх дислокація. Проводилося опитування місцевого населення. Дані польової розвідки доповнювалися інформацією Генштабу Армії УНР. Нарешті, на рекогносцировку виїхав увесь штаб дивізії.

Після всебічного вивчення обстановки сили дивізії успішно форсували ріку, завдали поразки радянським військам, втративши при цьому лише 23 вояків пораненими. Було забезпечено умови для форсування Дністра головними силами Армії УНР. Звертають на себе увагу комплексний характер розвідувального забезпечення операції, координовані дії спецпідрозділів родів військ, використання штабом дивізії при плануванні операції даних, які надходили зі структурних підрозділів різного рівня [435].

З іншого боку, недооцінка ролі розвідувального забезпечення бойових дій призводила до поразок на полі бою. Так, при організації оборони Чернігова від Червоної армії у січні 1919 р. не було організоване вивчення сил і маневрів ворога, ситуації у самому місті. Напад радянських військ на місто виявився повною несподіванкою для його залоги, а в тил українським військам вдарили 600 озброєних прорадянських підпільників [436].

Важливим армійським засобом здобування розвідувальної інформації залишалася також бойова авіація. До серпня 1919 р. Армія УНР мала 26 літаків, зведених у два "літунських полки" [437]. Закон України від 25 січня 1919 р. "Про Флот Української Народної Республіки" передбачав у складі військово-морських сил загін гідроавіації. Щоправда, внаслідок міжнародних обставин Директорія УНР фактично не мала своїх військово-морських сил, хоча її дипломатія активно домагалася від Антанти і "білого руху" повернення Україні бойових кораблів, а уряд здійснював організаційні заходи до створення флоту. У ході бойових дій українська авіація активно вела повітряну розвідку в інтересах сухопутних сил. Застосування авіації як розвідувального засобу закріпив "Статут Польової Служби" від 29 червня 1920 р., який покладав на авіацію першочергове завдання ведення "близької та далекої розвідки", протидії авіарозвідці ворога [438].

Центральним органом військової розвідки Збройних сил УНР була Розвідочна управа Генерального штабу, яку очолювали в різні періоди полковник П.Ліпко та підполковник О.Кузьмінський. Генштаб працював під проводом полковника О.Сливинського. Після утворення єдиного командування Дієвої армії УНР і УГА Штабом Головного Отамана керував генерал М.Юнаків, справами військової розвідки завідував підполковник Гриців. З липня 1920 р. Генеральний штаб очолив генерал В.Сінклер [439]. У період Директорії УНР військова розвідка України мала таку організаційну структуру: функціонував її центральний апарат, регіональні органи, відповідні підрозділи штабів військових з'єднань (дивізій, корпусів, бригад), згадані вже підрозділи польової розвідки. Військова розвідка здійснювала оперативне забезпечення Армії УНР на стратегічному і тактичному рівнях. Основні вимоги до розвідки та інформації, що нею постачалась, були такі: цілеспрямованість, безперервність, активність, своєчасність, достовірність.

До складу Розвідочної управи входили начальник (посада генерал-хорунжого) та його помічник, окремі відділи: загальний, агентурний, контррозвідувальний, польової жандармерії, закордонний. Про організацію і функції підрозділів контррозвідки і польової жандармерії піде мова далі. Робота закордонного відділу буде висвітлена при розгляді діяльності військового аташату УНР. А зараз варто зупинитися на функціях агентурного відділу центрального апарату.

За штатом відділ мав таку структуру: начальник, два його помічники, начальник школи підготовки агентури. Завданнями цього підрозділу були: контроль за підготовкою агентури розвідки і постановка перед нею конкретних завдань; розробка інструктивних документів щодо організації агентурної розвідки; систематизація інформації, що надходила з агентурної мережі; ведення обліку розвідувальних заходів; первинна аналітична обробка набутої інформації. Щотижня агентурний відділ мав подавати начальнику Розвідочної управи Генштабу комплексний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовлений на основі повідомлень агентури, польової розвідки, радіоперехоплення і матеріалів преси. Ця доповідь повинна була містити відомості про дислокацію і загальний стан військ Червоної армії, збройних формувань "білого" генерала Врангеля, отамана Н.Махна. Крім того, цей підрозділ Розвідуправління займався справами організації збройних повстань на запіллі ворога. Такі питання належали до компетенції одного з помічників начальника агентурного відділу.

Отже, на агентурний відділ покладалося вельми широке коло завдань по організації розвідувально-підривної діяльності в тилу противника. При цьому штатна чисельність самого підрозділу була обмеженою. Збільшення обсягу розвідувально-підривної роботи, пов'язане з активізацією збройних зусиль УНР після Варшавської угоди з Польщею у квітні 1920 р. та посиленням повстанського руху проти окупаційного режиму більшовиків, вимагали кардинальної реорганізації розвідувальної системи Дієвої армії УНР. До літа 1920 р. мережа розвідувальних осередків обмежувалась відповідними підрозділами при штабах з'єднань і частин. До складу 2-го відділу штабу дивізії входили начальник дивізійної розвідки та його офіцер для доручень, кілька допоміжних канцелярських працівників на посадах унтерофіцерів ("підстаршин") [440].

Змістовно про службу розвідочного відділу (РВ) штабу дивізії сказав полковник Генерального штабу В.Змієнко. В "Конспекті викладів на старшинських курсах" він зазначає, що штаб дивізії зобов'язаний мати всі дані бойової обстановки для прийняття командиром відповідних рішень. Для збору й опрацювання відомостей про ворога в розпорядженні штабу є "мозгова клітка" - розвідочний відділ. Його завдання: збирати інформацію про супротивника, створювати у ворожому таборі та його оточенні сприятливі для виконання рішення умови. РВ мають цікавити такі відомості: розташування військ противника; схеми їх організації та комплектування, тактика бойових дій; персональний склад і характеристики командирів; матеріально-технічне забезпечення військ, засоби зв'язку; система вишколу; настрої у військах та стосунки між особами різної національності; ефективність "нашої" пропаганди щодо противника; настрої у запіллі (всередині краю), чи мають місце зловживання; робота комунікацій: швидкість і чіткість, стан залізниць, рух потягів; розміщення тилових баз й запасних частин; система постачання. З отриманням таких відомостей має скластись загальна картина стану ворожої армії та її боєздатності.

Для всебічного вивчення противника мають використовуватись відповідні розвідочні засоби: служба догляду - командні й обсерваційні (спостережні) пункти тощо - у фронтових частинах; повітряна розвідка і аерофотографування; допит полонених; бойова розвідка з метою вивчення охорони ворога, підступів до нього, захоплення "язиків"; агентурна розвідка, яка налагоджена ще в мирний час, при сталому фронті, та військова агентурна розвідка при маневровій війні. При сталому фронті така розвідка майже неможлива, особливо передача звітів. При рухливих фронтах - цілком можлива і необхідна, особливо в громадянській війні. Застосовувалась в 1-й дивізії січових стрільців. Виправдав себе спосіб залишення агентів у звільненій полосі [441].

Є відомості про те, що військова розвідка працювала успішно. У підрозділах Армії УНР завжди знали про чисельність противника та його моральний стан. Умови громадянської війни були певною мірою навіть сприятливими для проведення розвідувальної роботи. Дослідник Я.Тинченко зазначає: "Білі, червоні та українці використовували для цього широке коло агентури в тилу ворога, сплачували великі гроші місцевим жителям за подані відомості та мали завжди своїх людей у державних та військових закладах супротивника. Цікаво зауважити, що українська розвідка іноді мала дані про червоні та білі війська більш точні, ніж навіть їхні командування" [442].

Проте воєнно-політична ситуація вимагала удосконалення структури центрального апарату військової розвідки та створення системи регіональних органів з широкомасштабним планом дій. З цією метою у травні 1920 р. у підпорядкування Розвідочній управі Генштабу переводиться Інформаційне бюро при Корпусі військової жандармерії (скорочена назва - "ІНФІБРО"), котре мало перетворитися на головний робочий орган військової розвідки та контррозвідки Збройних сил республіки. Воно складалося з центрального органу - Центр "ІНФІБРО" та філій Центру "ІНФІБРО".

Згідно з тимчасовими штатами Інформбюро складалося з таких підрозділів: керівництво Інформбюро у складі начальника (ним призначили полковника М.Красовського), помічника начальника, старшого офіцера для особливих доручень, двох молодших офіцерів для доручень, юрисконсульта; загальної канцелярії (начальник, 3 діловоди, 2 канцеляристи, 2 друкарки); 1-го відділу - внутрішнього догляду (начальник, 2 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 2-го відділу - зовнішнього догляду (начальник, 4 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 3-го відділу - розвідочного (начальник, 2 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 4-го відділу - реєстраційного (начальник, який за фахом мав бути криміналістом, його помічник, фотограф, 3 лаборанти, 6 канцелярських співробітників).

На службу до Інформбюро приймалися як військові, так і цивільні особи, які користувалися всіма пільгами військовослужбовців. Йому при необхідності за розпорядженням начальника Генштабу міг підпорядковуватися також загін польової жандармерії. Навчання співробітників "ІНФІБРО" здійснювалось у школі підготовки штатних агентів Розвідочної управи. Таким чином, цей орган військової спецслужби мав таку організаційну структуру, що дозволяла йому автономно виконувати широке коло завдань з постачання розвідувальної інформації, її обробки, підтримки внутрішньої безпеки збройних сил, підготовки кадрів. Головні завдання цього спецоргану визначала Інструкція для співробітників "ІНФІБРО". В ній до числа завдань віднесені: "систематизація і наукова обробка відомостей про військовий, політичний, економічний стан, населення Української Республіки та її сусідів", а також "проведення рішучої боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами УНР". Таким чином, йшлося про цілеспрямований збір й аналітичне опрацювання розвідувальної інформації з широкої проблематики як на території України (де постійно йшли бойові дії), так і за її межами в інтересах захисту держави.

За Інструкцією таку інформацію співробітники "ІНФІБРО" (як офіційні, так і таємні) повинні були добувати головним чином з перших джерел, тобто у безпосередніх носіїв важливої інформації або з відповідних документів при персональній відповідальності виконавців. План поточної роботи цієї установи мав складати військовий міністр або начальник "ІНФІБРО", але з обов'язковим затвердженням міністром. Такий порядок планування роботи Інформбюро мав за мету забезпечити зв'язок між загальними оборонними зусиллями України та діяльністю військової розвідки республіки. Щодня начальник Інформбюро повинен був особисто звітувати перед начальником Генштабу або керівником військового відомства. Співробітники "ІНФІБРО" призначалися його начальником, а певного рівня керівники - з подальшим затвердженням військовим міністром [443].

Слід зупинитись на функціональності структурних підрозділів "ІНФІБРО". Господарські, фінансові, діловодські та, напевно, й кадрові питання покладалися на загальну канцелярію. Зрозумілі в цілому функції 3-го (розвідочного) відділу. Практичними криміналістичними дослідженнями займався 4-й (реєстраційний) відділ. Але Тимчасовий штат "ІНФІБРО" та інші наявні документи не вносять ясності щодо конкретних завдань 1-го і 2-го відділів (внутрішнього і зовнішнього догляду).

Певні припущення можна зробити на підставі рапорту начальника Головного управління Генштабу Армії УНР міністру внутрішніх справ України від 27 травня 1920 р. стосовно покладених на Інформбюро завдань, до числа яких віднесені: боротьба зі шпигунством з боку інших держав як на терені УНР, так і за кордоном; боротьба з ворожою агітацією і пропагандою у військових частинах та установах, яка загрожувала силі та цілісності Армії УНР; вивчення настроїв у військових частинах та установах, а також стеження за діяльністю окремих військових осіб; вивчення настроїв окремих кіл громадян та населення взагалі; боротьба з дезертирством та злочинними елементами в армії; організація та проведення агентурної розвідки в інших державах; здійснення агітаційно-пропагандистських заходів в арміях та серед населення інших держав; організація повстань та інших підривних акцій за лініями ворожих фронтів; виховання й підготовка агентів для контррозвідки та агентурної розвідки.

Цей перелік завдань дає підстави вважати, що на відділ внутрішнього догляду покладалися функції контррозвідувального забезпечення збройних сил, проведення в їх інтересах контррозвідувальної діяльності на терені України в цілому, а також боротьба з ворожою агітацією і пропагандою, дезертирством і злочинністю в Армії УНР, вивчення діяльності підозрілих військовослужбовців, настроїв у військових частинах та установах, серед окремих кіл громадян і населення взагалі.

Відділ зовнішнього догляду (нагляду - В.С.) здійснював спостереження за відповідними особами в інтересах відділів внутрішнього догляду та розвідочного. Останній же займався агентурною розвідкою в інших країнах, проводив агітаційно-пропагандистську роботу в арміях та серед населення ворожих УНР держав, здійснював у межах своєї компетенції і можливостей контррозвідувальні заходи за кордоном, організовував повстання та інші підривні акції за лініями ворожих фронтів.

Регіональними органами Інформбюро були його філії трьох штатних типів. Філії "ІНФІБРО" створювались, виходячи з потреб оперативної обстановки, за клопотанням його керівництва наказом начальника Генштабу. Філії обслуговували всі штаби військових частин, які були не менше штабу бригади і дислокувалися в зоні відповідальності певної філії. Тимчасовий штат філій Інформбюро передбачав такі їх типи: за штатом "А" у складі: начальника, його помічника, 3 офіцерів для доручень, 6 молодших офіцерів для доручень, 7 канцелярських співробітників (18 штатних посад); за штатом "Б" у складі: начальника, помічника начальника, 2 старших і 4 молодших офіцерів для доручень, 5 канцелярських співробітників (13 штатних одиниць); за штатом "В" у складі: начальника, помічника начальника, 4 офіцерів для доручень, 3 канцелярських працівників (9 штатних одиниць).

Внутрішню структуру філій штату "А" складали відділи внутрішнього догляду, зовнішнього догляду та реєстраційний. Інші два типи філій мали перших два із зазначених відділів. Таким чином, чітко простежувалися основні напрями їх роботи: контррозвідувальне забезпечення військ та підтримка в межах можливостей розвідувальних зусиль "ІНФІБРО". Така організаційна структура дозволяла диференціювати лінії роботи, запобігати дублюванню в діяльності підрозділів. Оскільки філії Інформбюро діяли у певному відриві від Центру в складних оперативно-бойових умовах, Інструкція висувала особливі вимоги до їх начальників, котрі мали організовувати роботу спецслужби на місцях, діяти залежно від ситуації, виявляти ініціативу при прийнятті рішень. Кожний з них наділявся великою самостійністю у плануванні поточної роботи, хоча й мусив принаймні двічі на тиждень надсилати до Центру звіт про оперативні заходи. Начальник повинен був також особисто знати як штатних співробітників філії, так і таємну агентуру, вести її облік, надсилати до центрального апарату картки обліку з фотографіями агентів.

За станом на 22 червня 1920 р. було сформовано такі філії Інформбюро: за штатом "А": Київську та Одеську; за штатом "Б": Вінницьку, Житомирську; за штатом "В": Уманську, Могилів-Подільську, Бердичівську, Жмеринську. Необхідно зауважити, що назви філій внаслідок окупації більшої частини України Червоною армією відображали скоріше не реальні місця їх дислокації, а територіальні напрями роботи. Так, Житомирська й Бердичівська філії розташувалися в Старокостянтинові, Вінницька - в Проскурові, Київська і Могилівська - у Кам'янці.

Про повсякденну діяльність філій Інформаційного бюро дають уявлення директиви начальника Розвідочної управи Генштабу. Вони встановлювали смуги для діяльності розвідувальних груп і осередків Інформбюро: Одеса-Миколаїв-Херсон; Бірзула-Єлисаветград-Кременчук-Полтава; Жмеринка-Черкаси-Золотоноша; Козятин-Канів-Пирятин; Фастів-Київ-Прилуки; Київ-Ніжин-Конотоп. За планами розвідки до вузлових населених пунктів відряджалося 6 резидентів для організації розвідувальної роботи. Два резиденти з двома кур'єрами кожний були направлені до армій Врангеля і Махна. Розвідники повинні були збирати інформацію в тилу і на фронті противника за маршрутом від місця розташування своєї резидентури до лінії фронту. В доручених їм смугах відповідальності резиденти створювали свою агентурну мережу, вербували також і агентів зв'язку, через яких вони щотижня зобов'язані були відправляти зібрану інформацію до Центру [444].

Кілька слів про начальника "ІНФІБРО" та сам підрозділ. М.Красовський був професіоналом в оперативно-розшуковій роботі, за царського режиму очолював Київське розшукове відділення Департаменту поліції. Центральна Рада залишила його на службі як офіцера, що сприйняв ідею української державності. Був членом підпільної організації, яка боролася зі спецслужбами австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором. Зазнав переслідувань. Відзначався принциповістю і наполегливістю, приділяв багато уваги організації агентурної роботи Інформбюро. Особисто працював з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном. З повагою ставився до негласних помічників. У критичній ситуації, пов'язаній з безпідставними намаганнями виконуючого обов'язки начальника Розвідочної управи підполковника Б.Снігіріва (підозрювався у симпатіях до більшовиків) отримати повну інформацію про них, виявив мужність і не назвав жодного агента. Під проводом М.Красовського "ІНФІБРО" працювало результативно: постачало Головному Отаману й іншим представникам вищої влади цінну інформацію щодо воєнно-політичної обстановки як на терені УНР, так і за її межами, ставлення урядових та ділових кіл інших країн до проблеми України та її державотворчих зусиль. Більшовики призначили за голову кожного співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали "петлюрівською ЧК" [445].

Агентурний відділ Розвідочної управи також надсилав таємних співробітників у запілля Червоної армії, її окремі частини і навіть у вище радянське військове відомство. Наприклад, у 1919 р. в Наркоматі військових справ УСРР успішно діяв розвідник УНР Павловський. Відомі факти взаємодії врангелівських і українських спецслужб по створенню спільних підпільних організацій для проведення розвідувально-підривної роботи на окупованій більшовиками території. У 1920 р. така організація виникла у Єлисаветграді під проводом полковника Генштабу Беліченка і юриста Муссія, але була знешкоджена ВУНК 30 серпня того ж року. У травні 1920 р. в Одесі органи ВУНК виявили організацію, створену спільними зусиллями розвідок Врангеля й Директорії, яка готувала збройне повстання проти радянського режиму. Її очолювали колишній командир елітної білогвардійської частини (Дроздовського полку) полковник Гусаченко і брат генерала Армії УНР Ю.Тютюнника. У справі цієї організації було розстріляно 54 активних її учасників [446].

Слід акцентувати увагу на тому, що Розвідочна управа Генштабу і підпорядковане їй у травні 1920 р. Інформбюро Корпусу військової жандармерії мали структурні підрозділи, які фактично виконували аналогічні функції, а саме: агентурний відділ Розвідочної управи і розвідочний відділ "ІНФІБРО"; контррозвідочний відділ Розвідочної управи та відділи внутрішнього і зовнішнього догляду "ІНФІБРО". Виникає питання щодо їх службових взаємовідносин і можливого дублювання функцій. На жаль, наявні документи не дають чіткої, однозначної відповіді на це питання. Дещо проливає світло на ситуацію рапорт начальника Інформбюро полковника М.Красовського начальнику Головної управи Генштабу (червень 1920 р.). Висловлюючи сумніви стосовно доцільності функціонування двох аналогічних військових спецорганів, він зазначає, що такі структурні недоречності є наслідком намагань деяких посадових осіб задовольнити власні амбіції та здобути можливість контролю і необмеженого впливу на спецслужби.

М.Красовський підкреслює, що за рішенням військового керівництва агентурний (розвідочний) і контррозвідочний відділи Розвідуправи мали проводити лише "ідейну" (установчу - В.С.) роботу, а технічне виконання завдань цілком покладалося на "ІНФІБРО", але в повсякденній діяльності це рішення практично не виконувалось, а навпаки, щодо останнього здійснювався жорсткий диктат [447]. Таким чином, виходячи із самого факту підпорядкованості та дещо різних рівнів повноважень названих структур, найбільш вірогідними, мабуть, будуть такі припущення: агентурний і контррозвідувальний відділи Розвідуправи як вищі за лініями роботи оперативні підрозділи щодо розвідочного відділу та відділів внутрішнього й зовнішнього догляду "ІНФІБРО" мали виконувати координаційні й контрольні функції.

Але постійні конфлікти між підрозділами Розвідочної управи та її особливим органом - Інформбюро, взаємні звинувачення в некомпетентності і злочинних проявах однозначно свідчать, що структура управи і організація її діяльності не відповідали інтересам справи і не були достатньо ефективними.

До речі, саме про це йдеться і в доповіді виконуючого обов'язки начальника Головної управи військової повинності, віце-директора Адміністраційного департаменту МВС від 11 жовтня 1919 р. на ім'я міністра внутрішніх справ. Висвітлюючи хиби в діяльності "служби безпеченства", автор вказує на різноманітність її органів. "Коли до цього, - зазначає він, - добавити безліч військових контррозвідок і взяти на увагу, що компетенції цих органів не розмежовані, то стане цілком розумілою та запутаність взаємовідносин цих органів, яка панує на місцях і відбивається на справі заведення ладу і спокою в державі" [448].

Висвітлюючи діяльність військових розвідувальних служб Директорії УНР, слід наголосити, що характерною рисою їх роботи була активна участь у заходах по організації повстансько-підпільного руху (ППР) на запіллі ворога. Як уже зазначалося, активно працювали в цьому напрямку: агентурний відділ та Інформбюро Розвідочної управи Генштабу, а також у певному обсязі й інші спецслужби. Повстансько-підпільний рух спирався на широку соціальну базу і став яскравим виразником прагнення українського народу до волі і демократії. Тільки у квітні 1919 р. в Україні, за даними НКВС УСРР, вибухнуло більше 90 антирадянських селянських повстань і виступів. Причини такої ситуації відомі: воєнно-більшовицька експансія в Україну в кінці 1918 - на початку 1919 р.; невдоволення селянства політикою "воєнного комунізму" й диктатурою пролетаріату, які здійснювались методами примушування і жорстокого терору. 17 липня 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР прийняла постанову "Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі", де йшлося про надзвичайні методи боротьби - кругову поруку, воєнну блокаду, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстанських загонів. Проте це не принесло бажаних наслідків, більше того - село посилило опір [449].

Спецслужби Директорії використовували повстансько-підпільні формування для збору відомостей розвідувального й контррозвідувального характеру. З цією метою ініціювалось створення у їх складі відповідних підрозділів: інформаційних, розвідувальних, контррозвідувальних та ін. Останні вирішували і проблеми внутрішньої безпеки формувань. Через фронтову смугу для інструктажу, координації дій та прийому розвідувальної інформації переходили до повстанських і підпільних формувань співробітники спеціальних служб Армії УНР. Важливою ланкою ППР був Радомишльський повстанський комітет, який розгорнув підготовку до збройного виступу на території 4 повітів. Комітет розпочав роботу із створення в селах 150 таємних "агентурпредставництв" та об'єднання і підпорядкування собі підпільних організацій в секторі між залізницями Київ-Коростень, Київ-Козятин. Формування основної повстанської групи велось під наглядом отамана Мордалевича. Велику допомогу комітетові надавала його розвідочна філія. Відомо також про існування спецпідрозділів у Полтавському, Катеринославському, Криворізькому, Херсонському повстанських комітетах, а також у штабах Олександрійської повстанської бригади, загоні ім.Гонти і Залізняка на Київщині. У багатьох таких підрозділах працювали офіцери Армії УНР, УГА, колишньої гетьманської армії [450].

Осередки безпеки повстанців спиралися на широку агентурну мережу. Спецвідділ Полтавського повстанського комітету займався як розвідкою сил "червоних", так і контррозвідувальними заходами. Оперативне виявлення ворожої агентури вела контррозвідка Олександрійської повстанської бригади. Причому її діяльність поширювалася не тільки на вояків-повстанців, але і на населення місцевості, де дислокувалося це формування. Агентура інформаційного (розвідувального) відділу Київської Національної Ради (керівний орган підпільних організацій і груп) проникала до радянських військових частин, збирала відомості про їх склад, постачання, настрої особового складу, вивчала керівних працівників окупаційної влади. Київська підпільна організація, очолювана студентом М.Петренком, спромоглася завербувати навіть одного з командирів Червоної армії й отримувала від нього цінну інформацію [451].

У липні 1919 р. органи НКВС зареєстрували 207 антирадянських виступів на території УСРР. Загони отамана Гончара у Васильківському повіті налічували до 8 тис. повстанців, а отамана Зеленого - близько 12 тис. У середині травня на Поділлі взяли участь у виступі 20 тис. чоловік. Уся селянська Україна повстала проти спроби переробити її життя на більшовицький лад. Це стало однією з головних причин падіння радянської влади в Україні влітку 1919 р. Не менш широким був повстансько-підпільний рух і в 1920 р. після відновлення влади більшовиків [452].

Важливим каналом постачання конфіденційної інформації урядовим структурам була й військова дипломатія. Для управління її поточною роботою у складі Розвідочної управи Генштабу УНР діяв Закордонний відділ у складі 9 офіцерів на чолі з полковником О.Шаповалом (1919 р.) та сотником П.Крижанівським (1920 р.). За станом на березень 1919 р. у відділ входили: начальник, його помічник, перекладач і канцелярист [453]. Посади військових аташе запроваджувались у посольствах УНР 1-го і 2-го розрядів та у надзвичайних дипломатичних місіях.

Організаційно-правовий статус і порядок поточної діяльності військового аташату УНР встановлювала укладена Закордонним відділом Генерального штабу таємна "Інструкція для військових агентів і для осіб, котрі їх заступають". За нею військові агенти або аташе та їх помічники підлягали начальнику Генштабу і перебували на обліку у Закордонному відділі. Крім того, в оперативній роботі за кордоном військові аташе зобов'язувалися виконувати ті розпорядження голів дипломатичних представництв України, що не суперечили службовим завданням аташату. Інструкція спрямовувала поточну роботу військової дипломатії на тісний контакт та взаємодію з цивільною дипломатією в інтересах захисту прав республіки за кордоном. "Військові агенти, - йшлося у згаданому документі, - є повноправними членами нашого дипломатичного представництва". Військові аташе наділялися досить високим загальнодипломатичним статусом: за рангом вони йшли за радниками посольств або першими секретарями дипломатичних місій УНР. Співробітники військового аташату повинні були доводити до повноважних представників України "всі одержані їми відомості політичного змісту, загальні відомості про військову силу держави, а також всі ті інформації військового характеру, котрі можуть бути потрібні для дипломатичного представника". Зі свого боку цивільні дипломати мали інформувати військових аташе про політичні події у країні акредитації, представляти військових дипломатів вищим урядовцям країни перебування, головам іноземних дипломатичних місій і членам дипломатичного корпусу. При призначенні нового військового аташе голова дипустанови УНР повинен був особисто представити його голові держави перебування.

Інструкція точно окреслювала коло службових завдань військової дипломатії за кордоном: 1) Всебічно досліджувати військовий потенціал й організацію збройних сил країни акредитації. 2) Збирати і проводити аналітичну обробку інформації щодо іноземних збройних сил, своєчасно доводити її до відома Головного управління Генштабу УНР. 3) Пильно стежити за інформацією військового характеру у матеріалах зарубіжної преси. 4) Вивчати політичну ситуацію в країні акредитації в частині, що стосується основ військової доктрини або військового будівництва. 5) Всебічно сприяти українським офіцерам, що прибували за кордон, у виконанні їх місії.

Керівний документ військового аташату України наголошував на необхідності не обмежуватися лише збором відомостей про стан іноземних збройних сил. Військові агенти зобов'язувалися надсилати до Генштабу УНР усі найважливіші законодавчі акти, військові та залізничні бюджети країни перебування, картографічні видання іноземних держав, супроводжуючи ці матеріали власними аналітичними викладками і поясненнями. Інструкція орієнтувала на перетворення військового аташату і на механізм постачання українським збройним силам передової науково-технічної інформації. Військові дипломатичні представники мали надсилати до Генштабу інформацію про нові військово-технічні винаходи або вдосконалення бойової техніки, по можливості складати їх детальний опис, здобувати технічну документацію. Як важливе джерело отримання стратегічної інформації розглядалася обробка матеріалів закордонної преси. Військові аташе повинні були передплачувати газети і журнали країни перебування, регулярно вивчати їх на предмет збору відомостей військового характеру.

Велика увага приділялась в Інструкції організації двостороннього оперативного зв'язку між військовим аташатом і Центром. Донесення не таємного характеру дозволялося надсилати поштою або шифрованою телеграмою, таємні документи - дипломатичними кур'єрами. Для ведення секретних телеграфних переговорів або таємного листування військовий аташат користувався спеціальними шифрами, які одержував від Закордонного відділу Генштабу.

Аналіз архівних матеріалів свідчить, що шифрувальні підрозділи українських спецслужб були вкомплектовані досить кваліфікованими спеціалістами. Вони користувалися поширеними на той час шифрами пропорційної заміни, особливо цінними в умовах перманентного воєнного становища УНР, оскільки не потребували тривалої спеціальної підготовки шифрувальників і дозволяли оперативно зашифровувати й розшифровувати документи. Проте ці переваги певною мірою нівелювалися порівняно меншою стійкістю таких шифрів. Фахівці визначають, що напередодні й під час Першої світової війни найпотужніші дешифрувальні служби мали Росія, Німеччина та Англія, криптоаналітики яких набули значного досвіду "зламування" подібних шифрів [454]. А отже, враховуючи й те, що шифрувальна служба молодої української державності перебувала лише на початковому етапі свого становлення, вельми великою вбачається імовірність, що спецслужби зазначених вище та інших країн могли таким шляхом здобувати таємну інформацію УНР.

Військово-дипломатичні установи мали діяти в тісному контакті один з одним, підтримувати постійний зв'язок з військовими представниками у суміжних державах, надсилати сусідам інформацію, яка могла б стати їм у пригоді.

Інструкція висувала спеціальні вимоги до кандидатів на посади військових аташе. Вони мали бути професійними військовими з відповідним освітнім цензом, орієнтуватися в справах тих іноземних країн, куди планувалося їх призначити. Нормативний документ військового аташату України закликав його співробітників до енергійної, ініціативної роботи, виходячи з місцевих умов країни перебування. Постать військового дипломата, його повсякденна праця й поведінка, за словами начальника Закордонного відділу Генштабу, мали сприяти "зміцненню престижу нашого війська в очах західних наших сусідів".

Природно, що на практиці організація плідної роботи аташату зіткнулася з великими труднощами, які були зумовлені особливостями внутрішньополітичного й міжнародного становища України. Можна виділити кілька головних факторів, що негативно вплинули на діяльність військової дипломатії республіки.

По-перше, це низький рівень державної дисципліни в самій УНР, наявність суперечностей серед вищого командного складу Збройних сил, прагнення керівництва республіки до надмірного політичного контролю за поточною діяльністю військових інституцій. За підтвердженням цієї думки варто звернутися до доповіді начальника Закордонного відділу Генштабу на адресу начальника I-го Генерал-квартирмейстерства Генштабу, в якій підбито підсумки роботи військового аташату України за 1919 р. - першу половину 1920 р. На практиці, йшлося в цьому документі, не було запроваджено чіткого порядку підлеглості військових аташе. Хоча формально вони підпорядковувалися Генштабу, траплялися випадки, коли аташе надсилали інформацію безпосередньо до Головного Отамана і військового міністра, обминаючи Генштаб, котрий змушений був користуватися відомостями не з "перших рук", а через інші верховні інстанції. Зрозуміло, що це негативно позначалося на своєчасному постачанні збройним силам необхідної інформації з-за кордону. Користуючись нерегулярною роботою вищих державних органів, відповідальні працівники військової дипломатії (наприклад, ревізор військових місій отаман Жуковський) діяли за кордоном самочинно, ігноруючи нормативні документи.

По-друге, безпосередньо у військовому відомстві існувала щонайменше потрійна система підпорядкування військових дипломатів - Генштабу, Закордонному відділу, Розвідочній управі. На думку начальника Закордонного відділу, цей підрозділ і підлеглі йому військові аташе мали б підпорядковуватися безпосередньо начальнику 1-го Генерал-квартирмейстерства [455].

Третьою причиною незадовільного стану роботи військової дипломатії була погано налагоджена система зв'язку між дипломатичними представництвами й слабкий державний контроль за їх роботою. "Внаслідок тяжких умов комунікації з чужоземними державами, - говорилося у доповідній записці Міністерства закордонних справ УНР (липень 1919 р.), - український уряд не має змоги постійно зноситися з своїми закордонними представництвами... не може часто їх інформувати навіть про найважливіші події в Україні та посилати їм відповідні інструкції". В аналогічних умовах працювали і військові аташе. Як зауважив начальник Закордонного відділу, деякі з військових агентів обмежували свої контакти з Генштабом переважно "вимогами на платню".

Недостатній державний контроль за роботою військової дипломатії стимулював виникнення різноманітних службових порушень серед її співробітників. Низькою була дисципліна, зафіксовані й фінансові зловживання за рахунок військового фонду України [456].

Відомо, що військові аташе постійно відчували нестачу коштів не тільки на оперативну роботу, а й на оплату власної праці. Так, військові дипломати УНР у Парижі не одержували платню протягом 4 місяців, у Берліні - 10 місяців, у Відні - "ніхто не знав скільки". Доходило до того, що військовий аташе України в Грузії змушений був працювати таксистом, аби якось прожити.

Нарешті, на ефективності роботи військового аташату негативно позначався брак кваліфікованих військових кадрів взагалі, і, зокрема, здатних до роботи за кордоном. Тому не дивно, що до його складу потрапляли особи, вся військова підготовка яких обмежувалася унтер-офіцерською школою. "Таке становище з кадрами, - зазначав автор цитованого документа, - призводив до того, що інформація деяких військових агентів з-за кордону мала характер "звичайної белетристики, рефератів преси". Як першочерговий захід по вдосконаленню військово-дипломатичної праці начальник Закордонного відділу пропонував введення спеціальної підготовки для офіцерів аташату, під час якої вони вивчали б військову політику іноземних держав, їх економіку, міжнародне право, дипломатичний протокол та етикет, що дозволило б "перевести справу нашого закордонного представництва з русла хуторянського до західно-європейського зразку" [457].

Крім військових аташе, при представництвах запроваджувалися військово-дипломатичні відділи або секції, котрі діяли на провідних напрямках зовнішньої політики республіки. Ці військово-дипломатичні підрозділи багато зробили для збору конфіденційної інформації та підтримки делегацій республіки на міжнародних переговорах. Так, військовий відділ представництва УНР в Румунії, на чолі якого стояв досвідчений фахівець-артилерист колишньої царської армії генерал-поручник С.Дельвіг, доклав багато зусиль для з'ясування військово-політичної ситуації на Балканах і стану збройних сил балканських держав - південних сусідів України. Як писав С.Дельвіг 18 січня 1921 р., керований ним підрозділ не мав змоги отримати необхідну інформацію через Генштаб Румунії, тому зосередив свою діяльність на зборі відомостей через власні оперативні можливості та вивчення матеріалів закордонної преси. Звіт керівника українських військових дипломатів, про який вже йшлося, дає уявлення про головні напрямки професійного інтересу та конкретні досягнення у справі постачання українському уряду стратегічно важливої інформації.

Підлеглі генерала С.Дельвіга зібрали значні відомості про оборонну доктрину, організацію частин і з'єднань, озброєння та можливості військової промисловості, мобілізаційний контингент, дислокацію з'єднань і залог, командний склад збройних сил Болгарії, Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Румунії. Звичайно, при цьому головну увагу було приділено відомостям про збройні сили Румунії, оскільки вона межувала з УНР і тримала під окупацією українські землі Буковини й Південної Бессарабії. За даними військового відділу дипломатичної місії УНР, Румунія в змозі була зосередити на Дністрі проти України 14-15 дивізій. Фактично ж на території від Карпат до Дунаю Румунія тримала 11 дивізій, котрі дислокувалися на значній відстані від кордону з Україною. В Бессарабії ж, як зазначав С.Дельвіг, знаходяться лише 2 дивізії. Румунське командування, робив висновок український військовий дипломат, не збирається розгортати армії проти УНР. Зрозуміло, яку цінність подібні аргументовані прогнози військової дипломатії мали для верховного командування Армії УНР, котра могла діяти, не боячись нападу з боку Румунії, й усі сили кидати на інші напрямки збройного протиборства із зовнішніми ворогами. Про ретельність збору інформації підрозділом С.Дельвіга свідчить хоча б те, що йому було відомо навіть про брак у румунському війську теплої білизни чи про прийом до нього офіцерів колишньої російської та австро-угорської армій (при цьому українські військові дипломати встановили особи кількасот з них) [458].

Дуже корисною для України виявилась інформація, здобута співробітниками військової секції дипломатичної місії УНР у Варшаві, яка діяла під проводом генерал-поручника В.Зелинського. Зауважимо, що робота в Польщі з другої половини 1919 р. (після невдачі української дипломатії по відстоюванню прав УНР на західноукраїнські землі на Паризькій мирній конференції) стала головним напрямом зусиль зовнішньої політики республіки. Представництво УНР в Польщі очолив сам міністр закордонних справ А.Левицький. Українська дипломатія вела роботу по виробленню умов широкого договору між Польщею та Україною. Зрозуміло, що узгодження військово-політичного аспекту майбутньої міждержавної угоди вимагало необхідної різнопланової інформації, контролю за намірами польської сторони як міжнародного партнера.

Змістовну інформацію про поточну діяльність військової секції у Варшаві та особливого її органу - Інформаційного бюро - можна почерпнути з доповіді генералу В.Зелинському політичного референта Інформбюро сотника Стрижака від 15 вересня 1920 р. За його визнанням, провідними завданнями Інформбюро були стеження за роботою тих польських військових інституцій, котрі безпосередньо займалися українськими питаннями, й вивчення досвіду організації та діяльності польських спеціальних служб як таких. Головну увагу українські військові дипломати приділили практиці роботи 2-го відділу Генштабу Польщі. Контактами співробітників Інформбюро було охоплене значне коло відповідальних працівників польських спецслужб: шефи та помічники начальників військової розвідки і контррозвідки Польщі ("офензиви" та "дефензиви"), керівники структурних підрозділів "двуйки" та їх помічники й референти, "спеціальний референт з українських справ" капітан Чарноцький та інші.

Однак українські розвідники не обмежувалися лише спілкуванням з верхівкою польських спецслужб і активно вели всебічне вивчення їх молодшого персоналу, який "був набраний виключно з студентської молоді, серед котрих є багато щирих прихильників України". "Знайомство з молодшими співробітниками, - підкреслював сотник Стрижак, - давало мені можливість користуватися ними як агентами, безумовно, лише ідейними, і в кожному разі вони давали багато таких дрібних відомостей і балачок своїх шефів з ними і між собою", які дозволяли відтворити "досить правдиву картину існуючих і борючихся течій в ПГШ". Комплекс заходів, проведених сотником Стрижаком, допоміг йому увійти в довіру до польських посадових осіб і отримати доступ до найтаємніших підрозділів польського Генштабу.

Співробітники Інформбюро української дипмісії спромоглися встановити взаємозв'язок між польськими військовими колами й українофобськими політичними силами. Було з'ясовано, що до керівництва "двуйки" дуже часто почали робити візити функціонери "Партії народових демократів", котра відверто виступала за інтервенцію проти України й повернення "східних кресів" польським землевласникам. Від молодших співробітників польського Генштабу українські військові дипломати довідалися, що лідери партії регулярно запрошують вищих офіцерів генштабу на таємні обіди й вечері до готелів "Брістоль" і "Ампір", часто відвідують номер спецреферента по Україні капітана Чарноцького в готелі "Брістоль", намагаються підштовхнути польську вояччину до нових збройних виступів проти УНР [459]. Важливі конфіденційні відомості надходили від військового аташе в Австрії (згодом - посла УНР в Угорщині) полковника В.Сікевича [460].

Розвідувальну інформацію здобувала й цивільна дипломатія республіки. Наприклад, як йдеться у доповіді посла УНР у Німеччині від 1 травня 1920 р., посольство одержувало інформацію про склад, чисельність, дислокацію й морально-політичний стан військ Врангеля на півдні України. Там же йшлося, що встановлено причетність "білої" організації "Правительственный Сенат" до вбивства кубанського політичного лідера Рябовола, котрий прихильно ставився до суверенної України [461].

До збору розвідувальної інформації за кордоном залучалися і військово-санітарні місії УНР по репатріації, котрі були направлені у Відень, Берлін і Рим. У складі місій працювали офіцери, лікарі, священики. Спілкування з десятками тисяч військовополонених українців, яким місії допомагали повернутися в Україну, дозволяло торкатися великого масиву інформації у вигляді власних спостережень полонених про країни перебування. Відомо, наприклад, що "збірна станиця" такої місії УНР у Відні проводила опитування полонених про обстановку в Польщі, Німеччині, Італії та Югославії [462].

Одним із шляхів здобуття спецслужбами УНР розвідувальної інформації за кордоном були відрядження до держав, що викликали інтерес окремих військових і цивільних осіб як емісарів з відповідними завданнями. Ця форма діяльності була доцільною за умов відрізаності ряду територій УНР зонами ворожої окупації, що перешкоджало створенню повноцінних розвідувальних мереж.

Наскільки корисними були такі заходи, свідчить діяльність одного з емісарів на Кубані у 1919 р. До української дипмісії на Кавказі відрядили під виглядом кур'єра МЗС УНР сотника О.Євтухова. Повертаючись у серпні 1919 р. із відрядження, він повідомив у Центр, що ним зібрано значну інформацію про ставлення правлячих кіл кубанської автономії до України. Кубанська Крайова Рада, йшлося у доповіді українського розвідника, різко опозиційно ставиться до Добровольчої армії і обіцяє "не дати ані жодного козака на боротьбу з українцями". У Катеринодарі за ордерами Крайової Ради проведено арешти агентури "білих". О.Євтухов висловив уряду УНР ряд рекомендацій щодо підтримки контактів з кубанською владою в інтересах протистояння російському "білому" руху, використання української діаспори для відповідного впливу на ситуацію в цьому регіоні [463].

Цікавою уявляється і місія до Катеринодара емісара Ю.Скугар-Скварського. Він за завданнями Верховної влади УНР неодноразово переходив лінію фронту за фальшивими документами, в тому числі і "посвідченням" Київської ГубНК, збирав інформацію про сили "червоних", контактував з антирадянським підпіллям. У Кам'янці, де тоді перебувала Директорія, Ю.Скугар отримав від її члена А.Макаренка завдання таємно виїхати на Кубань, зібрати відомості про сили й плани дій Добровольчої армії, а також схилити кубанську владу до відкритого збройного виступу проти А.Денікіна. Від проводу партії українських емісарів він отримав довірчого листа до одного з політичних діячів Кубані І.Макаренка. Голова МЗС УНР А.Левицький виділив емісару 18 тис. царської і керенської валюти з секретного фонду Директорії й дав адресу впливового "кооперативного батька" Кубані М.Левицького. 5 серпня 1919 р. Ю.Скугар виїхав до окупованого денікінцями Києва. Познайомився з машиністами паротягів і під виглядом помічника машиніста дістався до Катеринодара. Весь час він перебував там на нелегальному становищі. В Катеринодарі Ю.Скугар отримав від члена Особливої Наради Доброармії І.Макаренка інформацію про передислокацію її частин. Український розвідник у бесідах з І.Макаренком зондував можливості створення єдиного збройного фронту Кубані й УНР проти "білих". Однак кубанський лідер песимістично оцінив можливості УНР продовжувати збройну боротьбу і відмовився від якихось конкретних кроків до повернення з Парижа голови місцевого уряду Л.Бича. 15 вересня Ю.Скугар взяв участь у секретній нараді Кубанської Ради, де закликав до спільної боротьби за незалежність проти сил російської реакції. Голова Ради І.Кримгирей привітав боротьбу українського народу і передав йому братній привіт від українців Кубані. 22 вересня емісар повернувся до Києва, звідти дістався до місця перебування Директорії. Там він надав С.Петлюрі докладну (на 28 сторінках) доповідь про свою подорож, звітував перед А.Макаренком і ЦК УПСР [464]. Але подальшого розвитку ця справа не отримала.

Ще одним пріоритетним напрямом спеціальних заходів військової дипломатії за кордонами УНР було сприяння у вирішенні питань закупок зброї та іншого майна для Дієвої армії УНР. Ця робота була дуже потрібною тоді, коли збройні сили республіки залишилися відрізаними від головних військово-промислових баз Сходу та Півдня України. У складі Головної управи постачання Генштабу УНР функціонував відділ закордонних закупок на чолі з поручником Є.Ружницьким у складі 8 офіцерів та 5 військових урядовців [465].

Упродовж свого існування Директорія неодноразово асигнувала кошти для придбання зброї за кордоном. Так, 7 травня 1919 р. Глава Директорії й уряд УНР виділили 50 млн. гривень на ці потреби [466].

Найбільш цікавим прикладом проведення операції по закупівлі військового майна за кордоном (що само по собі вимагало володіння докладною інформацією про становище в країні перебування, застосування специфічних методів роботи) може розглядатися місія до Румунії офіцера Генштабу А.Стрижевського. Цей військовий емісар відбув до Румунії у жовтні 1919 р. за наказом С.Петлюри. У Бухаресті, діючи напівофіційним шляхом, він за допомогою прихильних до Української держави політичних та ділових кіл створив "групу сприяння" для закупівлі зброї для Армії УНР. Впливові підприємці Румунії допомогли Стрижевському зустрітися з представниками урядових кіл країни і отримати дозвіл "приватним" чином закупити необхідну продукцію. Вдалося розмістити у Румунії замовлення на продаж Україні 400 тис. гвинтівок, 2000 кулеметів, 180 гармат, 30 бронемашин, великої кількості набоїв [467]. Сьогодні важко судити, чи отримала УНР озброєння за цією домовленістю, однак можна припустити, що в скрутних воєнно-політичних умовах після поразки Армії УНР влітку 1920 р. ця визначна закордонна операція спецслужб України не дала бажаних наслідків.

Коли йдеться про закордонну роботу спеціальних служб УНР, виникає питання про джерела фінансування їх діяльності. Як доповідав своєму керівництву 2 вересня 1920 р. співробітник особливого відділу ВНК 14 армії "червоних" Бірюков, колишній військовий міністр УНР М.Шаповал мав у своєму розпорядженні до 350 закордонних агентів у різних куточках Європи. Політика С.Петлюри за кордоном проводилась через цю агентуру. Для організації такої діяльності виділялися величезні суми із таємного фонду Директорії. У одного із виявлених агентів було знайдено значну кількість діамантів, золота, срібла та інших коштовностей [468]. Як свідчать сучасники, С.Петлюра справді переказував закордонним дипмісіям УНР значні валютні кошти, котрі накопичив Гетьманат П.Скоропадського [469]. Проте архівні документи містять численні скарги українських дипломатів та співробітників спецслужб (про це, наприклад, йдеться у згаданій доповіді сотника Стрижака) на гостру нестачу коштів для поточної роботи. Цілком імовірно, що левова частка валюти і коштовностей, що потрапила за кордон, була використана не для забезпечення роботи закордонних установ, а заощаджена для лідерів республіки на випадок евакуації з України. Інакше важко зрозуміти, за рахунок чого з листопада 1920 р. підтримував своє існування та проводив активну розвідувально-підривну роботу проти УСРР Державний Центр УНР в екзилі.

Для Розвідочної управи гострою була проблема підбору й підготовки кваліфікованих кадрів, їх виховання в дусі відданості Українській державі.

Більшість співробітників в минулому були цивільними, не мали належної підготовки, але щиро бажали взяти участь у боротьбі Української держави за свою незалежність і територіальну цілісність. Отже, військова розвідка УНР відчувала гостру нестачу кадрів взагалі, а особливо кваліфікованих. Доцільно порівняти штатну чисельність центрального апарату і філій "ІНФІБРО" та реальну вкомплектованість цих установ. Так, у центральному апараті Інформбюро за штатом передбачалося 48 посад, а фактично працювало (за станом на кінець червня 1920 р.) 18 осіб; загальний штат філій повинен був мати 89 співробітників, а реальна їх чисельність досягла лише 35. Отже, вакантними залишалося майже дві третини штатних посад [470].

Пошуки шляхів розв'язання складної кадрової проблеми нерідко приводили до простого, на перший погляд, рішення: залучати до роботи в розвідувальних і контррозвідувальних структурах колишніх офіцерів жандармерії, поліції, військових спецслужб або й просто стройових армійських офіцерів зруйнованої імперії. Це давало певні позитивні результати, особливо з чисто професійної точки зору. Але далеко не скрізь така кадрова політика виправдала себе, приклади чого вже наводились.

Для підготовки спеціалістів розвідувальної й контррозвідувальної справи у структурі Розвідочної управи передбачалося створення спеціальної "Школи виховання розвідчиків". Її управління складали: начальник (підлягав особисто військовому міністру), його помічник і канцелярист. Начальником школи призначалася військова чи цивільна людина, достатньо обізнана з роботою спеціальних служб. Викладачами школи запрошувалися при необхідності військові чи цивільні особи [471]. Номенклатура спеціальностей навчального закладу визначалася тими напрямками роботи, яких найбільше вимагала загальнополітична й оперативна обстановка в умовах воєнного часу. Тобто, школа мала готувати фахівців, здатних організувати розвідувальні й контррозвідувальні осередки в тилу ворога, на окупованій території, а також забезпечувати доставку інформації до Центру. Встановлювався однорічний термін навчання. У положенні про школу зазначалося, що її завдання - у "всебічній освіті курсантів", котрі мають оволодіти несенням спеціальної служби (пройти курс спецдисциплін - В.С.), ознайомитися з військовим, політичним і економічним становищем в УНР та за кордоном. До програми навчання входили також політична економія, політична географія, статистика, українська мова, іноземні мови (німецька, французька, польська, румунська), основи законодавства, економічна географія, комерційні бухгалтерія й діловодство, товарознавство, прикладна хімія і піротехніка, стенографія, стройова підготовка та гімнастика. Отже, після опанування згаданих предметів курсант школи ставав всебічно підготовленим працівником спеціальних служб, міг виконувати завдання розвідувальної, контррозвідувальної роботи, вести диверсійну діяльність, боротися з економічними злочинами.

До цього спеціального навчального закладу зараховувалися офіцери і військовослужбовці рядового складу віком від 18 до 30 років, що мали належний освітній рівень, а також добровольці з числа цивільної молоді. Курсантами могли стати і жінки віком від 18 до 25 років. Після закінчення школи її випускники зобов'язувалися прослужити в органах не менше трьох років [472]. У Тимчасових штатах Розвідочної управи та Інформбюро Генштабу передбачалися школи навчання агентів. У багатьох інших документах цих відомств, а також Департаменту політичної інформації МВС також ідеться про необхідність створення школи агентів спецслужб УНР [473]. Планувалося готувати агентів різних спеціальностей, у тому числі й агентів-резидентів для розвідки та контррозвідки, агентів-ходоків, агентів зв'язку тощо. Відомостей про функціонування названих навчальних закладів, їх штати, структуру, програми навчання немає. Не виключено, що йдеться про вищезгадану "Школу виховання розвідчиків", оскільки після її закінчення багато штатних працівників мали використовуватись у ролі агентів на найбільш гострих і відповідальних ділянках роботи. Значна ж частина із них мала статус позаштатних таємних працівників.

Потрібно також сказати й про те, що всі співробітники-військовослужбовці та цивільні працівники Розвідочної управи після зарахування на службу (роботу) приймали спеціальні обітниці-клятви щодо чесного і сумлінного виконання покладених на них обов'язків в інтересах Української держави. Тексти обітниць були передбачені урядовим законом, затвердженим Головою Директорії С.Петлюрою 13 жовтня 1919 р. [474].

Таким чином, більш чітко, ніж в період Гетьманату, визначилась система військової розвідки як в горизонтальному, так і вертикальному вимірах. Оперативніше здійснювалось інформаційне забезпечення Армії УНР на тактичному й стратегічному рівнях. Починають задовольнятися потреби у розвідниках не тільки для сьогодення, а проводиться підготовка таких кадрів і на перспективу, створюються для цього спеціальні навчальні заклади.

§ 4.4. ВІЙСЬКОВА КОНТРРОЗВІДКА

Доба Директорії започаткувала ще одну особливу інституцію в системі національних органів безпеки - військову контррозвідку. Більше того, специфікою формування системи контррозвідувальних органів Директорії УНР було те, що першочергова увага приділялася створенню саме органів військової контррозвідки. За умов перманентних бойових дій, активної роботи на фронтах ворожих спецслужб та наявних спроб до збройних виступів проти існуючого ладу всередині держави, такий підхід можна вважати цілком закономірним. Фундація органів військової контррозвідки УНР відбувалася в межах повномасштабної реформи Збройних сил держави влітку 1919 р., спрямованої на перетворення армії на регулярну збройну силу з чіткою структурою, оскільки до того військо УНР нагадувало, скоріше, симбіоз повстанських формувань часів антигетьманського повстання й окремих регулярних частин.

Розуміючи гостру потребу посилення протидії замахам на боєздатність армії, важливість збереження військової таємниці й підтримки високого морально-політичного духу особового складу, керівництво Збройних сил з перших місяців існування Директорії вело пошук організаційно-правових форм механізму забезпечення внутрішньої стабільності у військах, особливо в "Дієвій армії УНР". Уже 12 травня 1919 р. за наказом Головного Отамана військ УНР почалося формування "Польового куреня варти" для боротьби з ворожою агентурою на фронті й безладдям на запіллі. До цього спеціального підрозділу, що поєднував функції військової поліції та військової контррозвідки, передбачалося набирати військовослужбовців "свідомих національно і соціально, безперечно чесних і совісних" [475].

Можна вважати, що першою спробою запровадження постійного механізму забезпечення внутрішньої безпеки у збройних силах було створення "Державного Інспекторату у військових частинах та інституціях Української Народної Республіки", положення про який затвердив 13 травня 1919 р. Голова Директорії УНР С.Петлюра. "Надзвичайні обставини, в яких перебуває зараз Україна, - йшлося в цьому документі, - вимагають, аби Державний Інспекторат з одного боку був правою рукою і очима Центральної Влади, а з другого боку він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду і деморалізації".

Положення встановлювало головні функції Інспекторату. До його компетенції входило: 1) Стеження за точним виконанням всіх наказів Верховного командування Армії УНР, боротьба з "демагогічністю, саботажем, розпустою, пияцтвом, мародерством, грабіжництвом", службовими зловживаннями й халатністю, господарськими злочинами у військах. 2) Догляд за політичними настроями військовослужбовців, проведення заходів, "аби всі військові частини і інституції були щиро демократичні й національно виховані". Своєчасне інформування центральної влади про "ворожий і непевний елемент", а також негайне усунення (у відповідності з наданими правами) із лав війська "непевного елементу". 3) Допомога стройовим командирам у справі зміцнення дисципліни, виховання високого морального духу військовослужбовців. 4) Виховна робота серед особового складу армії, "піклування про розвиток національної свідомості вояцтва" через організацію шкіл, лекційну роботу, художню самодіяльність, персональні співбесіди.

До складу інституції входили державні інспектори польових управлінь Дієвої армії, Штабу армії, Головної управи постачання, інших центральних військових органів, котрим підлягали інспектори військових з'єднань і частин. Згідно з Положенням державним інспектором могла бути лише людина "знайома з військовими справами... високої національно-патріотичної свідомості, морально не заплямована". Всі інспектори призначалися, звільнялися, а також несли покарання за рішеннями уряду, які затверджував особисто Головний Отаман Військ УНР. Державний Інспекторат очолював Головний Інспектор військ УНР. Державні інспектори наділялися великими повноваженнями. Вони мали право негайно припиняти дію шкідливих для обороноздатності військ наказів їх командирів, контролювати фінансові справи військових частин. Без їхньої санкції не могли набирати чинності вироки військово-польових судів, ордери на арешти військовослужбовців. У надзвичайних ситуаціях інспектор мав право звертатися до верховної влади республіки, обминаючи своїх прямих начальників. Разом з тим вони зобов'язувалися працювати в тісному контакті з командним складом військових частин, всіляко сприяти піднесенню авторитету командира, а під час бойових дій перебувати безпосередньо на фронті й допомагати командирам у їхній поточній роботі. Інспектор разом з командиром частини ніс повну відповідальність за її боєздатність [476].

Аналізуючи наведений вище документ, можна помітити, що Державна Інспекція в системі Дієвої армії УНР за своїм правовим статусом і функціональним завданням являла собою надто змішану структуру, котра здійснювала виконавський, дисциплінарний, політичний та ідеологічний контроль. Одночасно вона займалася окремими питаннями внутрішньої безпеки військ.

Ще одним негативним фактором поточної роботи Державного Інспекторату, його підрозділів у військах стало перенесення ідеологізації суспільного життя через партійно-політичні впливи і на діяльність Інспекторату. Його особовий склад комплектувався переважно з функціонерів правлячих соціалістичних партій, котрі проводили у військах політичну лінію своїх організацій. "Праця тих інспекторів, - зазначали сучасники, - вводила до армії політику, роз'єднувала людей і тим ослаблювала боєздатність відділів" [477]. Тим часом гострою залишалася потреба створення спеціалізованої армійської контррозвідувальної служби.

Центральним пунктом концепції такої армійської спецслужби Української Народної Республіки, розробленої фахівцями Генштабу Збройних сил у першій половині 1919 р., передбачалося створення чіткої системи контррозвідувальних органів на всіх оперативно-тактичних рівнях Армії УНР з підпорядкуванням їх Розвідочній управі Генштабу. Сама система була розроблена генерал-полковником М.Юнаківим [478]. Пропонувалася така організаційна структура контррозвідки:

1. Контррозвідувальні відділи, котрі мали входити до складу штабів військових груп і Управління коменданта тилу на театрі воєнних дій (ТВД). Відділ за штатним розкладом повинен був мати начальника, його помічника (офіцера або урядовця-юриста), двох діловодів, трьох канцеляристів, фотографа, 6-12 таємних агентів, козака для "господарських потреб".

2. Контррозвідувальні частини при штабі окремої дивізії. За штатом вони складалися з начальника, діловода, фотографа, двох канцеляристів, 3-6 таємних агентів.

3. Офіцери контррозвідки, що призначалися окремо. Наприклад, пропонувалося у складі розвідувального (агентурного - В.С.) відділу Штабу Дієвої армії запровадити посаду офіцера по контррозвідці, який би завідував збором і обробкою матеріалів, що надходили від нижчих ланок цієї служби [479].

"Положення про контррозвідку в Дієвій армії УНР", яке з'явилося у серпні 1919 р., визначало й головні функції армійської спецслужби. До них відносилися: збір інформації щодо розвідувальної діяльності ворога, "звертаючи увагу... на що саме найголовніше направлена розвідочна його діяльність, якими засобами користується ворог для своєї розвідки"; отримання інформації про конкретні розвідувально-підривні акції ворожої агентури на ТВД і в тилу Дієвої армії; активна протидія розвідувальній та контррозвідувальній діяльності противника в районах дислокації частин Армії УНР, затримання ворожої агентури й цілеспрямована її дезінформація та спрямування на фальшивий шлях; засилка власних агентів у запілля противника для збору інформації про роботу його розвідувальних органів. З цією метою документ рекомендував запроваджувати постійні агентурні мережі "в тилу ворога і особливо в місцях його керування своїми військовими силами", а також "підкуп осіб, працюючих у ворога, з метою одержання відомостей для з'ясування системи шпигунства у ворога і розкриття його розвідочних органів"; використання технічних засобів збору інформації (перехоплення телефонно-телеграфних розмов), а також застосування елементів "психологічної війни": "розповсюдження серед ворожих сил провокаційних чуток"; припинення диверсійно-терористичної діяльності, відвернення замахів на життя керівників збройних сил, а також зловмисної агітації з метою компрометації воєначальників УНР.

Окремим завданням військової контррозвідки було викриття посадових осіб, котрі "використовують своє службове становище в інтересах ворога": передають в його руки таємні документи Збройних сил УНР; повідомляють про кількісний склад, дислокацію, бойову підготовку військ; ведуть підривну діяльність по саботажу наказів командування; підривають дисципліну й закликають особовий склад до переходу на бік ворога. Гіркий досвід "отаманщини" доповнив реєстр обов'язків військових контррозвідників завданням протидії "персональним авантюрам або заходам до насильного усунення тої чи іншої особи з займаємої посади", відвернення "самовільної організації бойових отрядів з метою скористування фізичною силою для різних зловживань". Нарешті, до компетенції цієї служби було віднесено боротьбу спільно з іншими правоохоронними органами з кримінальними злочинами й відверто аморальними проявами з боку військовослужбовців (грабіжництвом, хабарництвом, "безмежним пияцтвом" та ін.).

Отже, документ, що розглядається, досить повно охоплював широке коло завдань військової контррозвідки, виходячи з конкретного воєнно-політичного становища УНР. При цьому передбачалося не лише проведення оперативних і карально-профілактичних заходів проти ворожої агентури, а й організація активних контракцій проти його спеціальних служб, робота по припиненню протиправних дій серед особового складу збройних сил, створення незаконних збройних формувань.

"Положення" встановлювало порядок управління поточною діяльністю контррозвідувальних установ різних рівнів. Відповідна інформація, зібрана контррозвідкою штабів груп і окремих дивізій, повинна була терміново передаватися до штабу Дієвої армії через офіцера розвідувального відділу, котрий відповідав за контррозвідку. У свою чергу начальник розвідувального органу Штабу Армії у визначений час робив доповідь з питань своєї компетенції начальнику Штабу, отримував від нього необхідні директиви та передавав їх нижчим контррозвідувальним установам.

Для виконання своїх службових обов'язків контррозвідувальним підрозділам надавалося право користуватися як штатними, так і позаштатними таємними агентами, працювати серед цивільного населення в тилу. Для отримання оперативної інформації вони здійснювали в разі потреби і зовнішній нагляд (спостереження) за відповідними особами, контролювали їх телефонні розмови, перехоплювали радіо- й телеграфні переговори розвідорганів противника, проводили допити полонених та перебіжчиків, вивчали здобуті у ворога документи.

Контррозвідувальним відділам надавалося право проводити арешти певних категорій осіб: засланих ворогом в діючі армійські частини з метою підкупу командування чи вояків або для проведення агітації; засланих для організації терористичних акцій проти вищого командування української армії; представників Дієвої армії або військових установ, які використовують своє службове становище в інтересах ворога (передача противнику таємних матеріалів, повідомлення ворога про плани армії, саботаж або несвоєчасне виконання розпоряджень командування, агітація на користь ворога, зловживання, що підривають дисципліну тощо); тих, хто хоч навмисно й не працює на ворога, але перешкоджає бойовим діям армії, руйнує чи розкладає її (авантюризм, самовільна організація бойових загонів для різних зловживань, грабіжництво, казнокрадство, шантаж, "безмежне пияцтво і гра в карти" тощо).

При цьому передбачалося суворе дотримання ряду умов, а саме: право проведення обшуків, виїмок, попередніх арештів, а також допитів осіб, запідозрених у перелічених злочинах, мають начальники контррозвідувальних відділів (лише в окремих випадках допити дозволялося проводити деяким іншим посадовим особам). Підстави для проведення цих дій повинні викладатися в окремій постанові. Для допомоги при проведенні арештів, обшуків, виїмок слід запрошувати представників міліції або інших правоохоронних органів. Копії постанови про арешт начальник контррозвідувального відділу повинен надсилати начальнику місця ув'язнення, прокуророві місцевого окружного суду й командуванню Дієвої армії. Під час проведення розслідування заарештовані можуть за розпорядженням начальника відділу триматися під вартою не більше двох тижнів. У разі потреби цей термін міг бути продовжений начальником штабу відповідної групи чи комендантом тилу до одного місяця, а за згодою прокурора окружного суду чи з дозволу начальника Штабу Дієвої армії - до трьох місяців. Усна чи письмова вимога про затримання зазначених вище осіб може бути висунута старшиною або штатним агентом контррозвідки, котрий має відповідне посвідчення, в особливо невідкладних випадках: коли особа захоплена безпосередньо при події шпигунства чи іншої явної допомоги ворогові або відразу після скоєння цих злочинів; коли свідки вкажуть на таку особу; коли речі, що є доказом перелічених вище злочинів, належать підозрюваному або знайдені при ньому; коли запідозрений не має постійного місця проживання; коли підозрюваний намагається втекти або затриманий під час чи після втечі; коли є обгрунтовані підстави вважати, що підозрюваний може сховатися або переховати чи знищити докази злочину.

З вимогою про затримання належить звертатися до міліції або відповідних їй органів. У разі їх відсутності затримання може бути виконано зазначеними співробітниками контррозвідки. Особа, затримана без відома начальника контррозвідувального відділу, повинна бути приведена до нього протягом 24 годин (у необхідних випадках цей термін продовжується на стільки, скільки цього вимагають місцеві умови). Начальник відділу не пізніше 24 годин після доставки до нього заарештованого мусить допитати його і написати постанову про звільнення підозрюваного з-під варти чи про затримання його надалі [480].

Коли при розслідуванні справ виявлено склад того чи іншого із перелічених вище злочинів, начальник контррозвідувального відділу зобов'язаний повідомити про це відповідний суд, але до прибуття його представника не припиняти роботу у справі. Якщо ж ознак таких злочинів не виявлено, закінчена справа надсилалася прокуророві місцевого окружного суду. Втім одночасно військовому командуванню не заборонялося вживати щодо підозрюваного заходів, передбачених "Правилами про місцевості, оголошені на військовому стані".

Рішення й дії начальника контррозвідувального відділу щодо провадження ним розслідування могли бути оскаржені відповідному начальнику групи або комендантові тилу, про що особа, яка заарештована чи у котрої проведено обшук, інформувалася одразу після проведення цих дій.

Співробітники міліції про кожну справу, розпочату за ознаками перелічених вище злочинів, повідомляють начальника відповідного контррозвідувального відділу, котрому надається право для провадження розслідування далі вимагати від міліції всі матеріали справи. Про це він повідомляє місцевий прокурорський нагляд. Представники прокурорського нагляду не беруть безпосередньої участі у розслідуванні справ, але контролюють дотримання законності при їх провадженні й мають право давати свої пропозиції з усіх правозастосовчих і процедурних питань [481].

Заслуговує на позитивну оцінку те, що в проекті Положення зафіксовані процесуальні права органів військової контррозвідки (на проведення затримань, арештів, обшуків, виїмок, допитів), а також запропоновано механізм їх реалізації. При цьому слід підкреслити, що наведені в проекті вимоги до підстав, термінів і загальної процедури проведення зазначених процесуальних дій, до нагляду за їх здійсненням відповідають у багатьох випадках загальноприйнятим демократичним стандартам (що за умов воєнного часу вельми показово).

Розглянуте вище Положення з невідомих причин не було остаточно затверджене Головним Отаманом військ УНР С.Петлюрою. Втім, аналіз архівних документів дозволяє зробити висновок, що принаймні організаційна структура контррозвідувальних органів Збройних сил УНР була саме такою, як пропонувалося в цьому документі.

Організаційно військова контррозвідка існувала як структурний елемент розвідувальної служби Дієвої армії УНР. Вищим керівним органом військової контррозвідки виступав контррозвідувальний відділ Розвідочної управи Головного управління Генштабу Армії УНР. Штат відділу складався з начальника, трьох його помічників (один з яких відповідав за такий напрямок роботи, як протидія ворожій пропаганді й військова цензура), юрисконсульта, трьох старшин для доручень і діловода [482].

Організатором і начальником контррозвідки Дієвої армії в 1919 р. був полковник М.Чоботарів - військовий і політичний діяч, колишній член Центральної Ради, член УСДРП, який певний період очолював Політичний департамент МВС УНР, в 1920 р. - начальник охорони Головного Отамана С.Петлюри і куратор контррозвідки. Людина вольова, рішуча і безкомпромісна. Мав великий вплив на вищих посадових осіб держави. Брав активну безпосередню участь у придушенні антиурядового збройного виступу отамана П.Болбочана. Дослідники дають дуже суперечливі оцінки діяльності М.Чоботаріва [483].

Як уже наголошувалося, контррозвідувальна діяльність безпосередньо у військах проводилась відповідними підрозділами штабів з'єднань і частин. Але реальна штатна чисельність апарату контррозвідки у військах була невеликою: у складі 2-го відділу штабу армійської дивізії працювали начальник дивізійної контррозвідки ("шеф дефензиви") і керівник контррозвідувальної агентури ("шеф дефензивної агентури"). Ці офіцери здійснювали контррозвідувальну роботу через ту агентуру, яку самі спромоглися залучити до співробітництва.

Особливою структурою забезпечення стабільності й порядку в армійських частинах та їх оточенні вважалася військова жандармерія, створена за урядовою постановою, затвердженою Головою Директорії С.Петлюрою 14 березня 1920 р. В ній йдеться про те, що для забезпечення спокою і ладу на терені УНР, проведення радикальних заходів в процесі організації Української армії утворюється в її складі "Корпус Військових Жандармів". Його вищим начальником призначається Військовий міністр. Жандармерія ділилася на польову і запільну (для захисту державних інтересів на фронті і поза ним). На місцях вони підлягали відповідно командуванню фронту та губернським і повітовим комісарам. Сотні польової жандармерії функціонували при штабі кожної дивізії. "Польова варта" існувала і при штабі Корпусу Січових Стрільців у складі 120 військовиків.

Завдання для обох видів жандармерії передбачалися аналогічні: запобігати злочинним діям, вести спостереження за правопорушниками як із числа військових, так і цивільних осіб; підтримувати громадський порядок і лад, сприяти становленню адміністрацій регіонів; стежити за точним і своєчасним виконанням посадовими особами розпоряджень військової та цивільної влади, мобілізаційних наказів; перевіряти легітимність перебування прибулих й підозрілих людей на контрольованій території, затримувати дизертирів; наглядати за роботою телеграфних і телефонних станцій, станом шляхів, мостів, дотриманням правил зберігання зброї та іншого військового майна; контролювати відповідність змісту друкованої продукції інтересам держави. Для формування Корпусу військовому міністру було асигновано із Державної скарбниці 30 мільйонів гривень. До складу Розвідочної управи Генштабу був прикріплений окремий відділ польової жандармерії чисельністю більше сотні бійців [484]. Взаємодія між військовою контррозвідкою і військовою жандармерією була досить тісною.

Варто додати, що Головний отаман С.Петлюра та військовий міністр полковник В.Сальський виношували плани по реформуванню жандармерії збройних сил. Передбачалося створити Окремий Корпус жандармів УНР з широкими повноваженнями щодо військ і цивільного населення. Для підготовчої праці (вивчення досвіду становлення і функціонування аналогічних структур - В.С.) в Румунію, Австрію і Чехію був командирований полковник А.Мельник. Однак з відомих причин ці зусилля не принесли бажаних наслідків [485].

Справа вироблення організаційних підвалин і методів роботи військової контррозвідки не стояла на місці й розвивалася під впливом змін воєнно-політичної ситуації. Як відомо, в кінці квітня 1920 р. була підписана Варшавська угода між Українською Народною Республікою і Польщею. Військова конвенція цієї угоди передбачала об'єднання збройних зусиль держав у війні проти радянської Росії. З кінця квітня 1920 р. об'єднана польсько-українська армія почала рішучий наступ на "червоних", який закінчився взяттям Києва 7 травня 1920 р. Проте з початку червня ворогу вдалося взяти реванш: на ділянці фронту Канів-Біла Церква вони ввели в прорив Першу кінну армію С.Будьонного, завдали поразки 3-й польській армії, котра почала хаотично відступати. Вже до середини липня Червона армія перейшла р.Збруч і швидко просувалася по Галичині. Кіннота С.Будьонного вийшла у передмістя Львова. У Тернополі було проголошено прорадянський уряд "Галицької Радянської Соціалістичної Республіки" [486]. В цей скрутний для Української держави та її Збройних сил час керівництво Генерального штабу Дієвої армії УНР вживало додаткових заходів до посилення роботи спеціальних служб, у тому числі - військової контррозвідки.

19 червня 1920 р. начальник Розвідочної управи Генштабу УНР віддає "Руководящі вказівки начальнику контррозвідочного відділу", де містилися конкретні завдання по організації контррозвідувального забезпечення бойових дій армії. Перш за все увага керівників української військової контррозвідки зверталася на необхідність вдосконалення організаційної мережі цього напрямку роботи. Пропонувалося, крім існуючих офіційних посад контррозвідників при штабах з'єднань, запровадити при штабах дивізій і запасних бригад таємних резидентів по контррозвідці "для слідкування за настрієм військових частин і командного складу". Останні повинні були також негайно створити на місцях власну агентурну мережу, вести збір інформації через агентів і щотижня доводити її до Генерального штабу. Співробітників контррозвідки планувалося ввести, крім військових штабів, і до складу регіональних органів (філій) Інформаційного бюро Розвідочної управи Генштабу. При цьому пропонувалося розробити схему поділу території України із зазначенням місць дислокації філій. Начальник контррозвідувального відділу зобов'язувався особисто вивчати кандидатів на посади резидентів контррозвідки, виходячи з їх особистих і ділових якостей, виробити спільно з керівником Інформаційного бюро норми грошового утримання агентури, завести її особистий облік і журнал для фіксації надбаної інформації. Всю підготовчу роботу необхідно було провести до 1 липня 1920 р.

Розуміючи необхідність оперативного забезпечення військових і цивільних комунікацій, керівництво військової контррозвідки подбало про запровадження окремих спецпідрозділів на транспорті. До цитованих вище "Вказівок" додавалося положення про "Контрольні пункти". Вони мали розташовуватися у найважливіших залізничних вузлах і на перехрестях стратегічно важливих шляхів. Обрання місця дислокації й призначення начальника пункту здійснював особисто керівник місцевої філії Інформаційного бюро Розвідочної управи. До завдань контрольних пунктів входила перевірка документів "всіх їдучих залізницею чи іншим шляхом", відсіч спробам шпигунської діяльності та ворожої агітації на транспорті, підготовка списків підозрілих осіб для передачі у досьє Генерального штабу. Всіх українських військовослужбовців, що подорожували без документів, належало затримувати і передавати до військових комендатур.

Слід нагадати, що у травні 1920 р. у підпорядкування Розвідочної управи Генштабу було переведено вищезгадане Інформаційне бюро при Корпусі військової жандармерії. До складу центрального апарату Інформбюро входили: 1-й (внутрішнього догляду), 2-й (зовнішнього догляду) та розвідочний відділи. На відділ внутрішнього догляду покладалися функції контррозвідувального забезпечення Збройних сил, проведення в їх інтересах контррозвідувальної діяльності в цілому на терені України, а також боротьба з ворожою агітацією і пропагандою, дезертирством і злочинністю в Армії УНР, вивчення політичних настроїв військовослужбовців та населення взагалі. Відділ зовнішнього догляду здійснював спостереження за певними особами в інтересах відділів внутрішнього догляду та розвідочного. Про функції останнього сказано вище.

Як відомо, Інформбюро при необхідності підпорядковувався й відділ польової жандармерії. "ІНФІБРО" мав свої регіональні органи (філії) трьох штатних типів: "А","Б", "В", а також філії при військових частинах з відповідними штатами. Причому до складу філії кожного типу входили підрозділи внутрішнього і зовнішнього догляду. Філія типу "А" мала ще й реєстраційний відділ, який вирішував питання криміналістики [487].

У "керівних вказівках" про організацію військової контррозвідки, про які вже йшлося, була висунута вимога розробки детальної інструкції для роботи агентури. Незабаром її було укладено під назвою "Інструкція агенту внутрішнього догляду по контррозвідці". Документ передбачав певні вимоги до ділових і морально-психологічних якостей цих таємних працівників: вони мали бути освіченими, культурно розвинутими, добре обізнаними з реальним життям Республіки, комунікабельними людьми. Судячи зі змісту, малися на увазі штатні таємні працівники. Багато місця в документі відводилося характеристиці контингенту, що ним агент мав постійно цікавитись і всебічно його вивчати. До потенційних об'єктів його професійного інтересу відносилися всі особи, котрі ведуть часті розмови з українськими військовослужбовцями щодо військових питань; громадяни, які протягом тривалого часу підтримують контакти з вояками Армії УНР; торговці й контрабандисти; власники готелів, ресторанів, кафе, кінотеатрів та інших розважальних закладів, особливо тих, що відкрилися перед початком військових дій у даному регіоні; особи, що прибули з-за фронтової смуги, з територій, окупованих ворогом; мандруючі артисти, біженці, жебраки, повії та інші. За всіма підозрілими особами потрібно було негайно встановлювати нагляд, повідомляючи про небезпеку відповідних начальників. Взагалі контррозвідники зобов'язувалися працювати в тісному контакті з військовою владою, жандармерією, міліцією, надавати цим органам конкретні докази антидержавної діяльності осіб або груп громадян для проведення їх арештів та інших санкцій.

У разі виявлення осіб, котрі ведуть відверту шпигунську діяльність (наприклад, фотографують місця розташування військ, бойову техніку, фортеці, транспортні засоби), працівникам слід було негайно їх затримувати і передавати в міліцію чи жандармерію, проводити у них обшуки, вилучати необхідні речові докази підривної діяльності. Особливу увагу належало приділяти пошуку й знешкодженню технічних засобів розвідки і зв'язку ворога - таємних радіо- і телеграфних апаратів, пристроїв для підключення в мережу зв'язку українських військ. Для виконання своїх службових обов'язків штатним агентам дозволялося вести зовнішнє стеження за підозрілими громадянами, а також вербувати шляхом підкупу агентів серед військових і цивільних осіб, отримавши на це санкцію свого керівництва. Для систематизації зібраної інформації агенти інколи заводили власну картотеку, куди заносили такі дані: біографічні відомості про людину, її особливі прикмети, характер занять при Центральній Раді, Гетьманаті, службове становище до 1917 р., партійна належність; вчинки людини, на підставі яких до неї виник інтерес контррозвідки. Документ орієнтував на необхідність неухильного дотримання конспірації в роботі. Розшифровка агента допускалася лише у крайніх, надзвичайних ситуаціях.

З професійної точки зору "Інструкція агентам внутрішнього догляду по контррозвідці" містить досить кваліфіковані рекомендації для виявлення за оперативними ознаками осіб, можливо причетних до шпіонажу проти Армії УНР. Ці рекомендації складають більшу частину змісту документа, проте мають не юридичне, а оперативно-прикладне значення. З правової точки зору викликають інтерес пункти 14-19 Інструкції, де регламентуються дії агента по затриманню осіб, що викликають підозру, як через відповідні органи міліції й жандармерії, так і самостійно, але з наступним переданням цих осіб владі. На особливу увагу заслуговує п.16, де говориться про наявність у агента відповідного посвідчення та права вимагати від органів міліції й жандармерії виконання його вказівок щодо затримання осіб, запідозрених у шпіонажі. Водночас зміст Інструкції (як з оперативної, так і з правової точок зору) не можна визнати вичерпним. У ній, зокрема, відсутні: вимоги до особистих якостей агента; особливості його поведінки в екстремальних ситуаціях (включаючи провокацію), рекомендації стосовно способів зв'язку зі старшим співробітником військової контррозвідки тощо.

Інструкція, що регламентувала оперативно-розшукову діяльність Інформбюро, встановлювала і нормативну основу функціонування спецслужби, котра повинна була діяти згідно з чинним законодавством УНР. Співробітники, наголошував документ, зобов'язані чітко знати, що на них покладена лише оперативно-розшукова робота, а судові функції виконують відповідні державні структури. При проведенні обшуків та арештів контррозвідники мали користуватися послугами військової влади або органів внутрішніх справ і лише у виняткових випадках здійснювати ці акції самостійно. Після закінчення розслідування певної справи її матеріали протягом 3-5 днів необхідно було надсилати до військових або цивільних судів за належністю. За скоєні злочини самі співробітники контррозвідки притягалися до відповідальності військовими судами або каралися згідно з військовими статутами. Користуватися зброєю дозволялося лише у випадках збройного нападу на співробітника Інформбюро або спроби заарештованого втекти. Про її застосування співробітник мав негайно доповідати керівництву [488].

Керівництво Розвідочної управи приділяло увагу налагодженню співробітництва між військовими спецслужбами і ДПІ МВС. Як йшлося у доповіді начальника I-го генерал-квартимейстерства Генштабу полковника Мишківського від 27 травня 1920 р., Інформаційне бюро та в цілому Розвідочна управа повинні тримати найтісніший контакт з Політичним департаментом та його відділами, обмінюватися з ними відповідними відомостями, а також в необхідних випадках надавати потрібну допомогу. Всі справи, що торкаються політичного розшуку, започатковані Інформаційним бюро, повинні одразу ж передаватися до відповідних органів МВС за належністю, за невиконанням цього - відповідальність перед судом. Інформаційне бюро призначається тільки для обслуговування військової контррозвідки та здобуття військової інформації, враховуючи, що армія повинна бути цілком деполітизованою [489]. Контррозвідувальні підрозділи Розвідочної управи активно взаємодіяли з Охороною Головного Отамана. Більше того, її начальник М.Чоботарів (1920 р.) за дорученням С.Петлюри опікував контррозвідувальні установи, інші керівники цього охоронного підрозділу - Б.Барвінський (1919 р.), К.Мандзенко (початок 1920 р.) також спиралися на допомогу контррозвідки [490].

Говорячи про діяльність військової і загальної контррозвідок УНР, не можна не торкнутися впливу на їх оперативну роботу Варшавської угоди між УНР і Польщею від 21-24 квітня 1920 р. На її підписання Голова Директорії С.Петлюра змушений був піти під тиском суворих зовнішніх обставин: неможливості України самій протистояти інтервенції радянської Росії. Як писав пізніше С.Петлюра, "Варшавська умова... була історично вимушеним фактом, неминучим ланцюгом в ході політико-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нерозважливості чи злої волі..." [491]. Умови угоди розроблялися таємно, її підписання відбулося всупереч законодавству УНР, котре забороняло Голові Директорії самочинно укладати угоди, які порушують територіальну цілісність республіки [492]. Хоча Польща і визнавала право УНР на незалежність, а Директорію - за верховну владу в Україні, від неї на користь Польщі відходили західні землі загальною площею 162 тис.кв.км. Сторони домовилися не укладати одна проти одної військових союзів. За військовою конвенцією Варшавської угоди верховне командування спільними польсько-українськими військами у війні проти радянської Росії переходило до Польщі. Головні галузі економіки і залізничний транспорт УНР мали перейти під контроль польського командування. УНР дозволялося сформувати лише дві дивізії, котрі і взяли участь у спільному поході на Київ у квітні-травні 1920 р. [493].

Підписання й зміст Варшавської угоди до сьогоднішнього дня залишаються об'єктом найрізноманітніших оцінок в історичній науці. Тоді ж цей акт викликав шквал обурення серед політичних кіл і населення України, особливо галичан, котрі з кінця 1918 р. вели нерівну збройну боротьбу з колоніальними зазіханнями Польщі. Варшавська угода остаточно розмежувала УНР та її Західну область.

Нерівноправний характер угоди вплинув і на роботу спеціальних служб Директорії УНР. Так, начальник військової контррозвідки отримав 19 червня 1920 р. вказівки про обов'язкове погодження з польськими спецслужбами місць дислокації осередків своєї організації. Всю здобуту інформацію контррозвідка зобов'язувалася передавати польській дефензиві, без її дозволу заборонялося робити обшуки і арешти. Начальники контрольних пунктів не могли перевіряти польських військовослужбовців [494]. Фактично апарат Генштабу, що протидіяв шпигунським акціям, переходив під контроль Польщі. Зі свого боку командування польських військ та їх спецслужби відверто демонстрували небажання визнавати аналогічні структури УНР за союзників і рівноправних партнерів. Конкретні свідчення цього містяться в одній з доповідей ДПІ МВС. Як зазначалось у документі, польські військові місії, що прибувають в Україну, мають повну волю у здійсненні своїх завдань, на них не поширюється нагляд українських правоохоронних органів. Натомість українським військовим представникам на територіях, що утримуються Польщею, чиняться всілякі перешкоди, встановлюється жорсткий контроль за їх пересуванням. Досить сказати, що навіть шофер військової місії УНР у Львові не міг ходити по місту без супроводу польського жандарма [495].

Отже, скрутне воєнно-політичне становище республіки, що змушувало йти на принизливі союзи, ставило органи контррозвідки в залежність від "союзників", призводило до безкарності дій їхніх спецслужб в Українській державі. Разом з тим, було б несправедливо висвітлювати тільки негативну сторону українсько-польських відносин. Як слушно зазначають Б.Гудь і В.Голубко, "з настанням військово-політичної катастрофи УНР територія Польщі стала єдиним місцем порятунку численних біженців з України: членів уряду Української Народної Республіки та їх сімей, колишніх вояків і старшин Дієвої армії, цивільної людності" [496].

У жорстокій боротьбі з противниками військова контррозвідка, протидіючи його розвідувально-підривним акціям, мала певні успіхи. Відомі непоодинокі факти виявлення ворожих агентів, попередження диверсійно-терористичних актів, недопущення дезертирства й переходу на бік ворога чи передання йому таємних документів, припинення розголошення військової таємниці. Активно проводились дезінформаційні заходи щодо противника, чимало корисного зроблено в справі підвищення рівня боєздатності військ, виявлення і розкриття кримінальних злочинів.

З кращого боку проявила себе контррозвідка Інформбюро. Саме завдяки зусиллям цієї установи був попереджений замах на Головного Отамана С.Петлюру й затриманий організатор цієї злочинної акції Шульзельман. "ІНФІБРО" виявило ряд більшовицьких агентів та недобропорядних старшин Розвідочної управи. Так, за протекцією начальника 1-го генерал-квартирмейстерства Генштабу УНР Е.Мишківського посаду начальника Закордонного відділу Генштабу отримав колишній царський офіцер підполковник Снігірів. Певний період у 1920 р. він навіть виконував обов'язки начальника Розвідуправи. Підполковник Снігірів, користуючись високим службовим становищем, настроював керівництво Генштабу проти контррозвідки Інформбюро. Не обмежуючись інтригами, він почав добиватися звільнення заарештованих у Вінниці за співробітництво з особливим відділом ВНК 12 радянської армії підприємців Геллера і Мар'янівського. Внаслідок протиправних дій Снігіріва, тиску на слідчих аж до загрози військовим трибуналом всі матеріали по цій справі було вилучено із ведення контррозвідки. Врешті-решт радянських агентів звільнили, а сам Снігірів перебрався жити до комфортабельної квартири Геллера. Завдяки заступництву Снігіріва був звільнений з-під арешту колишній старшина Галицької армії Н.Померанц, який за даними Інформбюро проводив таємну роботу на користь більшовиків. Як засвідчує М.Красовський, саме в цей час у Розвідочній управі знаходили місце різні авантюристи, особи, які підозрювались у зв'язках з більшовиками, допускали злочинні дії, з презирством ставились до української державності, а то й переходили на шлях її руйнації. В їх числі - "юрисконсульт" Розвідуправи Маліант, начальник контррозвідки 6-ї стрілецької дивізії поручник Серьга, начальник резерву старшин Розвідуправи полковник Гришко. Полковник Красовський у рапорті начальнику Головної управи Генштабу від 26 липня 1920 р. принципово, з душевною біллю за доручену справу й інтереси держави розкриває вищеназвані факти. Необхідно зауважити, що серед архівних документів є анонімний (!) лист від 20 серпня 1920 р. на ім'я Головного Отамана, де М.Красовський іменується "мистецьким провокатором". В листі багато емоцій і ніяких аргументів.

Водночас полковник Красовський на відміну від аноніма наводить конкретні факти, називає дати і місця подій, причетних до них осіб, свідків злочинних проявів, посилається на відповідні документи. На думку автора, він писав об'єктивно. І якраз це дає підстави зробити припущення, що саме за інформацією "ІНФІБРО" підполковник Снігірів був відсторонений від розвідувальної роботи. Щоправда, він очолив Військово-історичну управу 2-го генерал-квартирмейстерства Генштабу [497].

Завершуючи розгляд цього конфлікту в Розвідочній управі, слід торкнутися ще одного аспекту. Очевидно, не слід виключати, що певні дії підлеглих підполковника Снігіріва, зафіксовані Інформбюро і сприйняті як ворожі або навіть злочинні, могли бути елементами якоїсь утаємниченої оперативної комбінації. Але ж тоді виникає питання, чому керівництво Розвідуправи не координувало належним чином роботу структурних підрозділів і не регулювало їх взаємодію. Відповіді немає.

Українські військові спецслужби намагалися вирішувати і питання контррозвідувального забезпечення закордонних закладів УНР. Але здійснювані в цьому напрямку заходи мали періодичний характер, що зумовлювалося важкими взаємовідносинами з іноземними державами під час бойових дій, а також тим, що головні сили контррозвідки зосереджувалися на фронтових проблемах і відповідній роботі в межах Республіки. Цікаві такі приклади. Емісар військової розвідки УНР сотник О.Євтухов під час подорожі по Кавказу під виглядом кур'єра МЗС УНР виявив, що в одній із країн цього регіону військово-торговельна місія полковника Чехівського фактично не веде ніякої роботи по налагодженню поставок зброї в Україну, а призначений свого часу Гетьманом консульський агент Кулінський не визнає Директорію, саботує її рішення, а перед іноземцями видає себе за генерального консула республіки, чим завдає шкоди міжнародному престижу держави [498]. У травні 1919 р. по лінії Розвідуправи велося розслідування за фактом самочинного оголошення себе консулом у Бессарабії якимось авантюристом на прізвище Мінзаренко та фабрикації ним офіційних документів [499]. Були вжиті необхідні заходи.

Поряд з переліченими вище здобутками в діяльності військової контррозвідки знаходимо й чимало серйозних недоліків. Як відомо, становище Армії УНР, особливо в 1920 р., було складним. Брак озброєння, продовольства та одягу звичайно ж негативно впливали на боєздатність військ, породжували відчай, дезертирство, зневіру, а то й перехід на бік ворога. Але ще більше бойовий дух армії підривали більшовицькі агітатори, які проникали до неї. Безумовно, контррозвідка вживала упереджувальні й репресивні заходи, та їх ефективність була низькою. В одному з документів ВНК зазначається: "Пропаганда й агітація представників Радянської влади в рядах Петлюрівської Армії мали свої наслідки. В Запорізькому корпусі, в 1-й та 2-й піхотних дивізіях частини переходять на бік червоних". Не менш результативними були зусилля радянської агентури і щодо розкладу повстанських загонів, створених у запіллі противника [500].

Великий докір військовій контррозвідці є підстави зробити і за те, що вони не запобігли антиурядовим збройним виступам отаманів Дієвої армії В.Оскілка і Волоха. Останній, в ніч з 3 на 4 грудня 1919 р., спільно зі своїми прихильниками пограбував державну скарбницю, після чого втік до більшовиків. "Ця подія, - зазначають дослідники, - справила надзвичайно гнітюче враження як на політичний провід, так і на залишки війська Української Народної Республіки. Наступила повна деморалізація" [501]. Мали місце й інші серйозні негаразди, про які, до речі, йдеться не тільки в доповідних радянських спецслужб, а й у документах Інформбюро. В окремих підрозділах контррозвідки допускались безпідставні арешти людей та жорстоке поводження з ними. Сумною славою, наприклад, користувалася контррозвідка при штабі 3-ої бригади Армії УНР. Там широко застосовувались тортури і знущання над підслідними, навіть електричний стілець і скальпування. Після звільнення Києва від більшовиків у травні 1920 р. при 6-й стрілецькій дивізії засновується так званий 2-й (контррозвідувальний) відділ на чолі з поручником Серьгою. Відділ розташовувався в будинку по вул. Прорізній, 26. Туди приводили безпідставно заарештованих, відбирали у них все цінне й виганяли. А деяких мордували, "вириваючи шматки людського м'яса". Про ці та подібні факти було відомо й Міжнародній місії Червоного Хреста [502].

Перед військовою контррозвідкою, як і розвідкою, стояли серйозні кадрові проблеми. Не вистачало кваліфікованих фахівців з досвідом оперативно-розшукової роботи. Чимало працівників були людьми цивільними. За словами генерала Армії УНР О.Удовиченка, "наша контррозвідувальна служба через... брак підготовлених кадрів службовців більш займалася дрібними справами... ніж боротьбою зі шпигунством" [503]. Щоб якось зменшити цю прогалину, керівництво контррозвідки УНР намагалося залучити до праці в її лавах офіцерів спецслужб царської Росії, а також попередніх українських державних формацій. При комплектуванні оперативних підрозділів перевага надавалася фахівцям Генштабу армії Російської імперії. За агентурними даними військової контррозвідки Червоної армії у вищезгаданих органах УНР працювали і співробітники царського Корпусу жандармів: штабс-капітан Белінський, Веретєнніков (колишнє Київське охоронне відділення), Дашкевич (Петроградське охоронне відділення), колишні співробітники царської жандармерії Левитський, Колодяжний, Вайсман, Сивошапка, начальник контррозвідки Центральної Ради УНР Герасименко та інші.

Зрозуміло, що така наступність в кадровій політиці скоріше була явищем вимушеним, а не закономірним. Залучення до співробітництва "старих" досвідчених кадрів не знімало з порядку денного завдання підготовки власного корпусу співробітників спеціальних служб України, особливо на перспективу. Адже, по-перше, контингент колишніх фахівців не був безмежним, більшість працівників силових структур царату перейшла на службу до "білого руху", емігрувала або схилилась на бік радянської влади, сподіваючись, що вона відродить "сильну і єдину Росію". По-друге, частина співробітників царських органів безпеки, що потрапили на службу до аналогічних відомств УНР, виявилися людьми безпринципними, готовими служити будь-кому. Згадуваний вище Герасименко служив і Центральній Раді й був начальником охоронного відділення при штабі білогвардійського генерала Буєлова [504].

Все це свідчило про нагальну потребу виховання генерації кадрових співробітників спецслужб республіки, які б поєднували високу кваліфікацію з політичною лояльністю, відданістю державним інтересам України, високими моральними якостями. Про риси характеру майбутнього оперативного співробітника дуже влучно висловився начальник Інформбюро М.Красовський: "Інформбюро не може тримати в своїх рядах людей аби-яких, для котрих однаково, чи бути учителем, чи військовим, чи духовною особою, аби заробляти хліб насущний і, відбувши свої урядові часи, скрізь голосно заявляти, що він виконав свій службовий і громадянський обов'язок і має право на різні допомоги від держави... Не досить навіть щирого бажання виконувати все, що буде сказано. Треба самому себе почувати здатним до ідейної боротьби зі злочинністю, не рахуючись з тим, чи буде за це від когось подяка чи ні. Треба всякий злочин органічно ненавидіти і нищити його, находячи в цьому моральне задоволення..." [505]. Про те, які зусилля докладалися для вирішення кадрового питання, йшлося вище.

Отже, в ході безперервної збройної боротьби УНР за своє існування у 1919-1920 рр. були поновлені, розвивались і вдосконалювались її спеціальні служби як військові, так і загальнодержавні. Використовувався досвід органів безпеки попередніх формацій української державності. Структура спецслужб формувалась і коригувалась з урахуванням динаміки воєнної та оперативної обстановки в країні. Екстремальні умови вимагали адекватного рівня організації роботи усіх ланок, належної їх взаємодії у боротьбі на таємному фронті. І цьому приділялася увага. Докладались зусилля до визначення правової основи функціонування спеціальних інституцій. Вони використовували всі відомі на той час форми і методи оперативної діяльності. Кваліфікованіше (порівняно з періодом ЦР) стали здійснюватись заходи на таких напрямах, як захист державної і військової таємниці, внутрішня безпека військових формувань, протидія диверсійним та терористичним актам противника. Під контролем Центральних розвідувальних і контррозвідувальних структур діяли їх регіональні органи. Спецслужби вели пошук нових форм і методів оперативної діяльності. Проводилася робота по відповідній професійній підготовці та вихованню кадрів.

Вистачало й недоліків в організації діяльності спеціальних установ, вирішенні ними питань внутрішньої безпеки, застосуванні запобіжних дій стосовно акцій противника. Не були скоординовані належним чином зусилля військових спецслужб Армії УНР та УГА після їх об'єднання. Але, якби й не ці недоліки, то лише силами спеціальних служб, яким бракувало кваліфікованих працівників і достатнього досвіду роботи, важко було захистити країну. Незважаючи на відчайдушну боротьбу Збройних сил УНР і широкий повстансько-підпільний рух, Республіка не змогла врятувати суверенітет у протиборстві з могутнім зовнішнім противником. За словами прем'єр-міністра УНР І.Мазепи, тогочасна Україна опинилася "між молотом і ковадлом" [506]. У листопаді 1920 р., зазнавши серйозної воєнної поразки, Директорія УНР змушена була емігрувати за кордон.

Серед внутрішніх причин поразки Директорії УНР однією з найголовніших слід назвати відсутність належної єдності нації, а відтак і слабкість національної еліти. Найактивнішою у розбудові незалежної держави була українська інтелігенція, яка складала лише маленьку частку населення. Вкрай слабка національна буржуазія також виявилася неспроможною консолідувати народ і підняти його на боротьбу за створення самостійної держави [507]. Не можна ігнорувати й зовнішні причини поразки. Передусім слід назвати змушеність вести жорстоку збройну боротьбу як на сході, так і на заході, з ворогами, з котрих кожний окремо був сильнішим за українську армію. "Але, - як зазначив один із авторів "Історії українського війська", - причини зовнішньої натури грають у долі народу другорядну ролю - бо ж кожна сама в собі сильна нація найде собі все приятелів..." [508].

Таким чином, щойно створені нові інституції - розвідка та контррозвідка - за короткий період свого існування набули досвіду оперативно-розшукової роботи у всіх її напрямах. Крім того, саме в цей період, на думку автора, зароджується важлива ідеологічно-виховна засада професійної діяльності співробітників спеціальних служб: сплав національно-патріотичної спрямованості та ідеології державотворення, що вкрай важливо і для діяльності нинішніх спецслужб України.

РОЗДІЛ V: Специфіка організації спеціальних органів Західно-Української Народної Республіки

§ 5.1. СТАНОВЛЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ СПЕЦСЛУЖБ ЗУНР

Після закінчення першої світової війни в імперії Габсбургів розгорнувся рух за утворення самостійних національних держав. І на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям [509]. Українці, як і інші народи Австро-Угорщини, виступали за ліквідацію ненависної монархії на своїх землях. Революційні виступи у Східній Галичині, Буковині, Закарпатті та на Волині швидко переросли в оборонну війну проти військ новостворених держав (у першу чергу Польщі) і тих, котрі існували й раніше (передусім Румунії). Гостроти й міжнародного резонансу набула збройна боротьба у Прикарпатті. Це пояснювалося, з одного боку, стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її центру - Львова - в історичному житті українського народу, а з іншого тим, що Прикарпаття було найважливішим регіоном територіальних домагань Польщі на сході [510].

Коли Австро-Угорська імперія розвалилася, 18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники громадськості ("з'їзд мужів довір'я"), щоб утворити Національну Раду - вищий орган майбутньої держави. Її головою став Є.Петрушевич. Рада задекларувала претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини і Закарпаття, тобто на етнічні українські землі в межах імперії. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла збройними силами Львів, а потім і всю територію Східної Галичини [511].

Цю справу організував очолюваний сотником Д.Вітовським Військовий комітет(, створений у вересні офіцерами-українцями австрійської армії і поповнений у жовтні представниками січових стрільців. Перед виступом Комітет перейменували в Українську Генеральну Команду. Їй підпорядковувались створені у великих містах окружні команди. Велика увага приділялася роботі у дислокованих на землях Східної Галичини австрійських військових частинах, де переважали українці, а також серед розміщених у Буковині загонів Українських січових стрільців (УСС). Водночас налагоджувались зв'язки і взаємодія з населенням міст і повітів, де були осередки українського офіцерства [512].

Організатори виступу, маючи у своєму розпорядженні незначну кількість (не більше 2,5 тис.) вояків-українців у складі розміщених тут австрійських частин, а також повстанські загони, оволоділи 200-тисячним Львовом, а згодом і всією Східною Галичиною [513]. У відозві від 1 листопада Національна Рада проголосила створення незалежної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії. Закон від 13 листопада 1918 р. визначив її назву - Західно-Українська Народна Республіка й територіальні межі - суцільна етнічно українська область колишніх австрійських коронних країв Галіції й Володимирії та Буковини. Закон закріплював державну самостійність ЗУНР. В одному з його положень йшлося про те, що влада в новій державі належить народові, який мав обрати Установчі збори на "основі загального, рівного, прямого, безпосереднього, тайного і пропорційного права голосування без різниці пола" [514].

Західноукраїнська державність одразу ж стала об'єктом агресії із Заходу. Ворожі війська рухались на Львів двома напрямками: бригада генерала Б.Роя - через Перемишль; з Любліна через Раву-Руську - бригада полковника Е.Ридз-Смигли. Соціальні верхи і політичні кола Польщі намагалися підняти населення на захист "польськості" східних земель. Після відновлення втраченої понад 120 років до того незалежності польської держави такі заклики знаходили широкий відгук [515].

Серйозним фактором, що робив проблематичним успіх українського повстання, була наявність численного, добре організованого польського підпілля. Основними підпільними організаціями військового типу були: Польська Організація Військова (ПОВ), Польські Кадри Військові (ПКВ) і Польський Корпус допомоговий (ПКД) [516]. Вони мали чітку структуру, були зорієнтовані на захист великодержавних планів польських націоналістичних кіл, поширювали свій вплив на молодіжний, професійний, спортивний, жіночий рухи, а через них - практично на всі верстви польського населення Галичини. Вже у другій половині дня 1 листопада 1918 р. почалися відповідні дії польських груп опору у Львові. Окремі сутички переросли у бойові дії по всьому місту. Вони точилися насамперед за оволодіння чи повернення стратегічних об'єктів, широко застосовувались барикадні укріплення. З перемінним успіхом точилися запеклі вуличні бої. Поступово ініціатива переходила до польської сторони, яка спромоглася швидко мобілізувати свою львівську громаду та отримати збройну допомогу з Польщі [517].

Розпочався період тривалої і нерівної боротьби ЗУНР за свою незалежність. Головні польські підпільні організації мали значні можливості щодо проведення розвідувальних та інших спеціальних заходів проти українських повстанців. Так, "поштовий" відділ штабу ПОВ займався збором таємної інформації через перлюстрацію державних документів власною агентурою серед поштових чиновників. З ПОВ активно співробітничали такі конспіративні організації, як "Союз самостійної молоді" та "Вольносць", котра мала свої таємні джерела інформації в ряді військових частин краю. У ПКВ були сильні позиції серед скаутського руху і в організації студентів-бойовиків "Страж академіцкі" [518].

У розвідувальному забезпеченні дій польської сторони активно використовувалося місцеве населення. Для збору потрібної інформації залучалися підлітки, жінки, робітники. Вони чудово знали місто (на відміну від вояків-українців, котрі були мобілізовані з інших місцевостей і лише несли службу у Львові). Мешканці Львова - поляки стежили за розташуванням і діями українських загонів і своєчасно інформували своє командування. Польські розвідники діяли тактично грамотно. Особливо ефективно працювали розвідники з числа польських робітників. Як зазначав військовий історик А.Крезуб, вони себе зарекомендували "як боєвий елемент... відчайдушний і відважний, зокрема в розвідчій і зв'язковій службі незрівняний" [519].

На думку автора, прорахунком Української Генеральної Команди на початку повстання була відсутність налагодженої системи розвідки сил і можливостей противника. І тому вона не мала точних даних про фактичну кількість і можливості бойових загонів поляків [520]. Правда, при підготовці до повстання і на початковому етапі збройного виступу з ініціативи Генеральної Команди та інших військових керівників у місця розташування польських груп опору надсилалися окремі вояки для збору відомостей про їх чисельність, пересування, дислокацію штабів, складів, важких вогневих засобів та настрої особового складу. Але це не вирішувало проблему [521]. Не приділялась належна увага агентурній роботі. Контррозвідувальні заходи здійснювались переважно у межах командирських функцій.

Уже під час вуличних боїв у Львові розгорнувся процес творення західноукраїнської державності. 9 листопада 1918 р. був сформований Тимчасовий Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР. Його головою став К.Левицький, Л.Цегельський очолив Державний секретаріат внутрішніх справ [522]. Першими кроками уряду ЗУНР були: введення жандармерії і початок створення Української Галицької Армії (УГА). Однак сформувати за короткий час власне, достатньо надійне військо він не встиг, і польські збройні сили при активній підтримці Заходу, після жорстоких боїв 22 листопада зайняли Львів. Уряд ЗУНР змушений був переїхати у Тернопіль, а згодом у Станіслав. Тут до середини 1919 р. перебували основні урядові й політичні інституції західноукраїнських земель. 4 січня вийшов закон про "Виділ" (Президію) Української Національної Ради. Президентом став Є.Петрушевич. Було створено й уряд - Раду Державних Секретаріатів - на чолі з С.Голубовичем [523]. Передбачалося, що вищі законодавчі й виконавчі органи республіки забезпечать розробку організаційно-правових підвалин діяльності силових структур, в тому числі і спеціальних.

Події у Східній Галичині вплинули і на частину Волині, де перебували австро-угорські війська. Наступного ж дня після повстання у Львові жителі Володимира-Волинського створили Тимчасовий магістрат. Але українська влада проіснувала тут стільки ж, скільки й у Львові, - 22 листопада 1918 р. Володимир-Волинський захопили польські війська. Проти агресора повстали волиняни різних політичних напрямів. Найчисленнішими наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. стали загони, що орієнтувалися на УНР. Проте українським силам бракувало взаємодії. Коли ж вони об'єднувались, окупанти зазнавали відчутних поразок. Так, 22 січня 1919 р. загони отамана Оскілка відбили Володимир-Волинcький [524].

Успішній протидії агресії найбільше перешкоджала відсутність належної практичної допомоги з боку УНР. Польща неухильно нарощувала наступ на ЗУНР, яка від 22 січня 1919 р. мала статус "Західної області УНР", вела війну, просуваючись до Стохода й Збруча на Волині, котра вважалася безпосередньою частиною УНР, а та обмінювалась дипломатичними посланцями з Варшавою [525].

З метою належного військового захисту своєї державності ЗУНР ще з листопада 1918 р. розпочала формування регулярної Української Галицької Армії і досягла разючих успіхів. Це формування відбувалося найефективнішим шляхом - знизу, на базі вірних проводу військових частин та бойових груп, і було завершене в січні-лютому 1919 р. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тисяч вояків, у січні 1919 р. - 70 тисяч, а через півроку досягла 100-тисячної чисельності [526]. Вищим органом управління УГА стала Начальна Команда. Командуючими УГА у різні періоди були: полковники Д.Вітовський, Г.Коссак, Г.Стефанів, генерали М.Омелянович-Павленко, О.Греків, М.Тарнавський, О.Микитка, а за часів ЧУГА - В.Порайко. Структура з'єднань і підрозділів армії неодноразово змінювалась. Однак встановилися головні ланки її бойових сил: корпуси, бригади і батальйони (курені), окремі частини, підрозділи артилерії, спеціальних і технічних військ, кінноти, авіації [527].

У реформованій УГА належне місце зайняли розвідка і контррозвідка, хоча й були віднесені до "помічних формацій". Необхідно зауважити, що керівництво ЗУНР створило у збройних силах розвідувальну й контррозвідувальну служби значно оперативніше, ніж керівництво УНР. Це можна пояснити більш конструктивним підходом проводу Західноукраїнської держави до питань військового будівництва порівняно із заклопотаною політичною демагогією та "соціальними експериментами" Директорією. Зрозуміло, що збір важливої розвідувальної інформації й контррозвідувальне обслуговування військ були життєво важливі для Збройних сил ЗУНР під час запеклої війни з шовіністичною Польщею.

Досить конкретно завдання військової розвідки показав у своїх спогадах колишній її співробітник четар Іван Вислоцький: "Новітня армія послуговується двоякого роду розвідкою, явною й тайною. Явну розвідку ведуть боєві відділи, на близьку віддаль, між власним фронтом і боєвою лінією ворога, при помочі піших чи кінних (головно під час походу) стеж; дальшу, що сягає на зади ворога, при помочі літаків і бальонів на припоні. Тайна розвідка, що її завданням є просліджувати вороже запілля та все те, що торкається ворожої армії, її організації, озброєння, рухів, військових споруджень, постачання, включно з усіма господарськими ділянками, і настроїв населення, має свою окрему організацію та окремі методи праці. З нею лучиться нерозривно контррозвідка, себто охорона перед ворожою розвідкою і пропагандою серед війська і населення власного краю, і пропаганда, що знову має на меті словом і друком поборювати ворожу пропаганду і протиставити їй власну" [528].

Структура військової розвідки УГА включала в себе: розвідчий відділ НКГА, відповідні підрозділи штабів корпусів і бригад, агентурну мережу, відділи польової розвідки.

Начальнику РВ НКГА підлягали розвідчі підвідділи при корпусних і бригадних командах та при окружних військових командах, а також розвідчі старшини, які перебували в окремих важливих місцях обабіч тодішнього українського фронту й на кордоні з Румунією. Після переходу УГА за Збруч підвідділи були при урядових інституціях у Кам'янці й при Команді Етапу Армії (повна її назва Начальна Команда - Команда Етапу Армії).

Ініціатором створення розвідки галицького війська став керівник УГА полковник Дмитро Вітовський. Внутрішня організація РВ НКГА змінювалася залежно від потреб війська й можливостей. Згідно з "Перзональним складом Начальної Команди Галицької Армії", "Штатом Штабу Начальної Команди Галицької Армії" та рядом наказів (Ч.79 від 30.06.19 р.; Ч.141, № 64531 від 30.11.19 р. та ін.) на момент повного укомплектування склад головного відділу був таким: начальник РВ НКГА ("шеф розвідки") поручник Родіон Ковальський, котрий особисто керував відділами офензивної і дефензивної розвідки й відділом детективів та розвідників; ад'ютант начальника - хорунжий Володимир Комаринський (лише Ковальський та його ад'ютант володіли повною інформацією щодо роботи РВ); відділ "Реєстрації ворожих сил", який очолював хорунжий Ярослав Яремчишин, займався переважно вивченням польської армії і часто мав досить точні матеріали від своїх розвідників і ворогів Польщі; відділ "Пропагандивний", яким керував поручник Гриць Ничка, а згодом четар Володимир Лисий, дбав про піднесення боєздатності вояків, організовував агітаційно-пропагандистські заходи. Щоправда, згодом відділ "Пропагандивний" був виведений зі складу РВ [529].

Таким чином, старшинський склад РВ налічував двох поручників, двох четарів і двох хорунжих; підстаршинський - старшого десятника і десятника, котрі займалися виключно діловодством. Склад детективів (контррозвідників - В.С.) був дуже строкатим за національною належністю, склад розвідників постійно змінювався. Корпусні й бригадні РВ мали лише по одному старшині й одного-двох підстаршин з відповідною кількістю детективів і розвідників [530].

Робота розвідки за етапами діяльності поділяється на два головні періоди, які дуже різнилися обставинами праці, територією дій, протистоящим ворогом. Це період галицький - війна з поляками і наддніпрянський - війна з Червоною та Добровольчою арміями.

Під час війни з поляками РВ діяв у Галичині і працювати було легше, але на той час особовий склад ще не мав належного досвіду й навичок. Агентура військової розвідки рекрутувалася здебільшого з молоді допризовного віку - 16-17 років, як хлопців-гімназистів, так і дівчат. "З великою самопожертвою, з погордою смерти, - писав І.Вислоцький, - йшла ця молодь на певну загибіль, що в 95% випадках була наслідком повного браку фахового вишколення. Ці діти, 15-літні, тільки що вирвалися батькам і матерям - ішли служити Батьківщині, ішли в морози, дощі, пішки до Львова і назад. Околиці Львова мають цілий ряд незнанних могил - тих нашому загалові невідомих героїв" [531].

Вкрай складна обстановка не залишала часу на підготовку кадрів розвідників, тому ефективність їхніх дій була низькою. Склад детективів був набагато кращим, тут працювали фахівці, але переважно не українці. Так, "найстарший детектив" Іммерглік був словацьким німцем, а взагалі серед детективів були чехи, євреї і навіть один поляк. Бракувало у РВ також і кадрових офіцерів. З усіх розвідників-старшин, склад яких доходив до 30 чоловік, було лише 5-6 фахових. Деякі з них, що працювали ще в австрійській розвідці, відмовлялися служити в УГА через брак у РВ НКГА фахового персоналу, коштів, відсутність розуміння необхідності розвідки з боку багатьох членів уряду і декотрих вищих старшин. Навіть окремі старшини РВ через ці обставини відмовлялися працювати в розвідці та йшли на фронт командантами сотень чи куренів [532].

І все ж таки в цей період зусиллями поручника Р.Ковальського та його підлеглих РВ вдалося досягти чималих успіхів, зберегти, поповнити й навчити кадри розвідників і детективів.

Під час галицького періоду військова розвідка отримувала значну допомогу, часто навіть більшу, ніж це передбачалося інструкціями, від польової жандармерії УГА, про яку піде мова нижче.

Про зростання кваліфікації кадрів військової розвідки УГА свідчать досягнуті ними конкретні результати під час наддніпрянського періоду діяльності. Так, значним успіхом начальника РВ поручника Ковальського був арешт у Вінниці шефа польської розвідки капітана Ковалевського, котрий зломлений перебуванням у в'язниці повідомив дуже цінну інформацію стосовно дій польської армії на східному фронті. У корпусних розвідчих відділах найдіяльнішим був відділ 1-го корпусу, котрим керував здібний старшина (прізвище встановити не вдалося), убитий згодом більшовиками. Його висококваліфіковані енергійні дії по організації розвідки, талант розвідника зберегли життя багатьом українським воякам. Військові розвідники 1-го корпусу проникали далеко за лінію фронту з більшовиками, доходили аж до Гомеля, коли бої точилися під Коростенем.

При підготовці наступу на Жмеринку і Вінницю командант РВ 3-го корпусу УГА четар Померанц наказав підлеглим дослідити сили й дислокацію більшовицьких частин. Розвідники проникли в глибоке запілля ворога, встановили контакти зі старшинами розташованих у Жмеринці штабів двох дивізій Червоної армії. Їхня інформація сприяла вдалому наступу українських військ, а також дала змогу після захоплення Жмеринки знешкодити мережу більшовицьких шпигунів. Багато цінної інформації давали військовій розвідці дезертири так званої інтернаціональної дивізії Червоної армії, що складалася з полонених мадярів і німців колишньої австрійської армії, багато з яких бажали повернутись на батьківщину. За здобуття важливої інформації про те, що більшовики спрямували танки, які мали намір застосовувати проти УГА, на фронт з Добровольчою армією, хорунжий РВ 3-го корпусу УГА І.Вислоцький був підвищений у званні до четаря.

У частинах Дієвої армії та її тилових структурах і установах було дуже багато більшовицьких шпигунів, особливо під виглядом медичних сестер. З переходом УГА за Збруч ця маса "сестер милосердя" хлинула до галицьких військ, але рішучі дії розвідчих старшин швидко відвернули цю загрозу. Так, лише в Жмеринці на другий день після вступу до неї УГА щодо сімох "сестер-жалібниць" був доведений шпіонаж на користь "червоних". Одна з них мала документи австрійської сестри милосердя й була нібито дочкою мадярського старшини, вона вільно розмовляла українською й російською мовами. Усі шпигунки були покарані на місці за законом воєнного часу.

Військові розвідники УГА вивчали і своїх союзників - Дієву армію, оскільки для того були серйозні підстави. Багато старшин цієї армії та отаманів повстанських загонів участі в боях з більшовиками не брали, чинили сваволю проти мирного населення, кошти, виділені урядом, пропивали. Не дивно, що шеф оперативного відділу НКГА полковник Шаманек, ознайомившись із звітом розвідки про становище в Дієвій армії та поведінку отаманів, сказав: "Ці люди або божевільні, або злочинці" [533].

До активу військової розвідки УГА слід віднести попередження державного перевороту в Галичині, який намагалися здійснити соціалісти-революціонери Микита Шаповал та Григор'їв; попередження збройного виступу в Дрогобичі - так званого "Дрогобицького бунту", організатором якого були есери та комуністи. Причетними до останньої справи виявилися і В.Винниченко та його ліва фракція соціал-демократичної партії. Військова розвідка УГА ліквідувала й ряд великих злочинних угруповань, які діяли у прифронтовій смузі [534].

Примусове злиття УГА з Червоною армією призвело до ліквідації розвідки галицького війська, оскільки більшовики намагалися насамперед прибрати до рук співробітників РВ і розстрілювали їх без суду. Був заарештований і шеф військової розвідки Р.Ковальський, але під час конвоювання до Москви йому вдалося вискочити через вікно вагона і, незважаючи на зламану при цьому ногу, втекти. Ще 26 співробітників РВ НКГА спромоглися перебратися за кордон через Польщу й Румунію [535].

Один із співробітників військової розвідки УГА Л.Шанковський також дав оцінку діяльності розвідки Збройних Сил ЗУНР: "Назагал розвідка УГА, хоч і мала деякі безсумнівні успіхи, не могла й рівнятись з польською, большевицькою чи денікінською, головно з браку фахових старшин (тільки 6 фахових старшин на всіх 30, що працювали в розвідчих відділах) та браку грошей. На цей брак складалося теж мале зрозуміння для справ розвідки в деяких цивільних і військових колах, які з погордою ставилися до розвідки й поліції, як до своєрідної форми "шпіцлівства" [536].

Варто додати, що розвідкою УГА була слабо організована й пропагандистська робота серед населення взагалі й особливо в окупованих польськими військами районах. Для підвищення її ефективності не вистачало також кваліфікованих кадрів, відповідних матеріалів і літератури. Тому і не вдалося належним чином протистояти ворожій пропаганді й формувати настрої населення у державницькому дусі [537].

Одним з важливих каналів забезпечення УГА розвідувальною інформацією була військова авіація, котра підлягала безпосередньо Начальній Команді. На початку війни з Польщею УГА мала одну авіаційну сотню (ескадрилью) у складі 3 бойових і 4 розвідувальних літаків типу "Бранденбург" [538]. Пізніше авіація отримала "літунський полк" з 40 машинами типу "Ньюпор", "Бранденбург", "Фоккер". Авіаполк складався з двох сотень, що базувалися у м.Стрий і с.Красне. Ця частина вела повітряну розвідку, знищила 16 літаків ворога і пройшла бойовий шлях за маршрутом Чортків-Кам'янець-Вінниця-Могилів-Одеса-Бердичів-Козятин, після чого була інтернована до Польщі [539].

До постачання збройним силам розвідувальної інформації залучалися цивільна й військова дипломатії республіки. ЗУНР встановила дипломатичні і консульські взаємини з Австрією, Угорщиною, Чехословаччиною, Німеччиною, Югославією, Італією, Ватиканом [540]. Її представники увійшли і до складу делегації УНР на Паризькій мирній конференції, де збройні сили ЗУНР репрезентував полковник Д.Вітовський. За даними інформаційно-розвідувального відділення Реввоєнради Української Червоної армії від травня 1919 р., уряд ЗУНР влаштував при дипломатичних місіях у Відні, Празі, Будапешті "вербовочні бюро", які вели опитування військовополонених-українців, а також займалися залученням командних та інженерних кадрів в УГА [541].

Військова спецслужба УГА вдавалася і до створення підпільних осередків на окупованій Польщею території. 16 березня 1919 р. у Львові польська контррозвідка викрила українську підпільну воєнізовану організацію, що нараховувала до 700 членів, в тому числі 350 робітників-залізничників. Вона мала на озброєнні 4 кулемети, кожен з бойовиків - гвинтівку з 40 набоями. Організація вела розвідувальну і пропагандистську роботу, готувалась до збройного виступу. Її провідники Фоліс і Саломович були розстріляні, пройшли масові арешти робітників. При цьому затримали одного з керівників підпілля, агента розвідки ЗУНР Л.Ганкевича [542].

В доповіді співробітника закордонного відділу Генштабу Армії УНР А.Рибчука йдеться про те, що 22 жовтня 1919 р. у Львові польська спецслужба заарештувала М.Оссовську, яка ефективно допомагала Л.Ганкевичу залучати вояків до УГА. Всього у цій справі було затримано 40 осіб. Арешти агентів розвідки ЗУНР використовувались поляками як привід для розгортання масових репресій проти українського населення міста [543].

Розвідувальну роботу спецслужб ЗУНР на окупованій території Галичини ускладнював жорсткий контррозвідувальний контроль спецслужб Польщі. Так, у Львові польська контррозвідка, дирекція поліції і військова адміністрація встановили тотальне стеження за всіма українськими політичними, комерційними, культурними і молодіжними організаціями, що перешкоджало використанню їх українською розвідкою як прикриття, а також реалізації планів збройних виступів проти окупантів [544].

Становить інтерес організація контррозвідувального обслуговування Збройних сил ЗУНР. З перших днів свого існування вони стали об'єктом розвідувально-підривної роботи польських спецслужб. Останні намагалися вкорінити свою агентуру в середовище військовослужбовців УГА, вербувати членів її командного складу. Крім того, до вербовки вояків і командирів УГА були причетні спецслужби й інших ворожих ЗУНР держав. Так, румунською розвідкою був завербований і займався шпигунством на її користь начальник штабу 1-го корпусу УГА Вурмбрант. На чеську розвідку працював старший офіцер Зегорош [545]. Намагаючись завербувати українських старшин, іноземні спецслужби застосовували проти них методи фізичного й морального тиску. Наприклад, 19 травня 1919 р. від Начальної Команди УГА поїхали на переговори про перемир'я з поляками підполковник Фідлер і сотник Колтунюк, які були затримані в штабі польського генерала Галлера у Любліні. Парламентерів УГА офіцери польської та союзної Польщі французької розвідок почали допитувати про стан, дислокацію, командний склад УГА. Затриманим українським офіцерам погрожували зброєю, знущалися над ними, не давали спати тощо [546].

Іноземні спецслужби вели й диверсійно-підривну діяльність проти УГА. Активна пропаганда в її середовищі велася спецслужбами Польщі, РСФРР і російського "білого" руху, а також емісарами ворожих українській республіканській державності політичних кіл "гетьманців" [547]. Цілком імовірно, що спалах епідемії тифу серед вояків УГА влітку-восені 1919 р. був наслідком діверсійної акції її противників. До шпиталів потрапило щонайменше 10 тис. військовослужбовців, а загальна чисельність армії скоротилася до 10 тис. багнетів. Лише в бригаді УСС щодня вмирало семеро бійців. За словами головного лікаря УГА доктора Бурачинського, "армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня, а мандруючий склад трупів" [548]. Найбільшу кількість хворих на тиф мав 2-й корпус УГА, який вів наступ на Коростень, маючи противником на лівому фланзі частини польської армії Галлера. Стотисячна армія Галлера була сформована з польських громадян у Франції й кинута до Галичини, що призвело до вирішального перелому у воєнних діях на користь поляків [549].

ЗУНР мала загальнодержавний орган контррозвідки - "Державну жандармерію", про яку піде мова далі, а також військову контррозвідку УГА. Суттєвим недоліком в організації роботи зазначеної спецслужби була, на думку автора, відсутність центрального керівного органу. Підрозділи військової контррозвідки працювали на рівні корпусів та бригад і підпорядковувались розвідочному відділу Начальної Команди. Безпосередньо контррозвідувальною діяльністю займались здебільшого фахові детективи, між якими траплялись і чужинці. Їм допомагала дуже успішно й Державна жандармерія [550].

Питаннями безпеки військ та підтримання належного порядку у місцевостях їх дислокації займалися так звані помічні формації: польова жандармерія, булавні (штабні) сотні і стаційні (місцеві) команди. Це були підрозділи, що дбали про відповідний режим у бойових і прифронтових смугах. Всі вони існували лише при провідних командах - від бригадної і вище. Булавні сотні охороняли свої команди у місцях їх постою. Вони також допомагали стаційним командам, котрі відповідали за порядок у тих місцевостях, де розташовувались військові частини або команди. Їх завданням було охороняти військові установи, команди, пильнувати, щоб був лад між цивільним населенням, і підтримувати зв'язок з тими державними та самоврядними установами, які знаходились на території стаційної команди. В кожному місті чи містечку представниками військової влади виступали стаційні команди, що підлягали бригадам, корпусам чи самій Начальній Команді [551].

До послуг місцевим командам були й відділи польової жандармерії. Це були органи безпеки воєнного часу, які призначалися для виконання військово-поліцейських функцій у місцях розташування й передислокації армії. Головними їх завданнями були: збереження ладу і спокою в місцях перебування й руху військ, збір і охорона військового майна, особливо зброї та набоїв; попередження диверсійних акцій на залізничних шляхах, мостах та лініях зв'язку; протидія дезертирству; супроводження конвоїв і кур'єрів тощо. Інколи вони виконували також обов'язки Державної жандармерії (боротьба зі шпигунством, саботажем і ворожою пропагандою) там, де її підрозділів не було.

Польова жандармерія (ПЖ) УГА була започаткована у грудні 1918 р. У зв'язку із запланованим наступом на Львів тоді був створений відділ Польової жандармерії при Команді "Групи Південь", перейменованої потім на 7-му Львівську бригаду. Такий же відділ сформували при Начальній Команді Галицької Армії. Першим керівником - командантом - ПЖ став колишній офіцер австрійської жандармерії підполковник Олександр Красіцький. Згодом аналогічні відділи створюються при командах корпусів та бригад. У лютому 1919 р. підполковник Красіцький одержав призначення команданта Державної жандармерії 30 УНР та виїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де тоді перебував уряд. Польову жандармерію УГА очолив сотник Іван Козак.

Правовою базою діяльності органу стали "Організаційні Постанови для Полевої Жандармерії Галицької Армії" та службова інструкція для Польової жандармерії, схвалені тодішнім Начальником Генеральної Булави УГА полковником Курмановичем і оголошені наказом НКГА від 12 березня 1919 р. В основу цих нормативних актів лягли аналогічні постанови для польової жандармерії колишньої австро-угорської армії з відповідним пристосуванням до організаційної системи УГА [552].

Підрозділи Польової жандармерії підлягали Начальній Команді УГА, крім того, стосовно виконання військово-поліцейських функцій вони підпорядковувалися начальникам штабів військових з'єднань, у розташуванні котрих дислокувалися. Структуру ПЖ складали: Відділ Польової жандармерії при НКГА, сотні ПЖ при командах корпусів та чети при командах бригад. Сотнями керували сотенні старшини, на яких покладався і вишкіл підлеглих вояків, а четами - досвідчені підстаршини, по змозі професійні жандарми.

Невдовзі Командантом Польової жандармерії був призначений сотник Матвій Яворський. За його командування видано новий статут для ПЖ, оголошений наказом 24 червня 1919 р. за підписом тодішнього Начального Вождя ГА генерала Грекова. Цим статутом передбачалися певні зміни в організаційному устрої ПЖ: змінено назву "Польова жандармерія" на "Польова сторожа"(; вона підпорядковується Команді Етапу Армії та ділиться на шість відділів, кожний з яких складався з корпусної та бригадних сотень [553]; бригадна сотня - з бригадної чети та двох кордонних чет; чисельний склад сотні становив не більше 100 чоловік, а чети - не більше 30.

Кадрове комплектування ПЖ провадилося переважно за рахунок осіб, що мали певний стаж військової служби й пройшли короткий жандармський навчальний курс. Професійні жандарми становили в ПЖ УГА лише незначний відсоток і займали здебільшого посади підстаршин, командантів чет, подекуди - старшин. Причиною такого становища була недостатня кількість професійних жандармів-українців, котрі працювали в колишніх імперських інституціях і погодилися на службу в українській армії.

ПЖ не мала власного однострою (уніформи), вона користувалася уніформою військового зразку із зубчаткою та отоком на кашкеті вишневого кольору. Службовою відзнакою усіх вояків Польової жандармерії була жовто-блакитна опаска на лівому рукаві.

У прифронтових смугах та в складних умовах відступу українського війська ПЖ отримувала підтримку й допомогу від Державної жандармерії.

Незважаючи на велику користь ПЖ для збереження боєздатності армії, зміцнення її тилу, деякі старшини й вояки УГА ставилися до неї дуже неприхильно, чинили їй перешкоди. Таке становище зумовлювалося передусім упередженням, а то й ненавистю до всякої поліції з тих часів, коли її чини діяли як представники чужої загарбницької влади, а також незнанням і недооцінкою ролі цього органу безпеки. В інтересах захисту військової таємниці працювала і цензура польової пошти УГА [554].

Для розгляду справ про скоєння військовослужбовцями злочинів було покликане до життя "військове судівництво" ЗУНР - система, яка включала обласні, окружні та польові військові суди, Польовий Суд Начальної Команди, Найвищий військовий трибунал. Виключно до компетенції Польового Суду відносились кримінальні справи щодо офіцерів та осіб, котрі займалися шпигунством або надавали іншу допомогу противнику [555].

Не можна обійти увагою такі важливі питання, як об'єднання військово-командних апаратів УНР і ЗУНР та взаємодія їхніх спецслужб. З перших днів існування ЗУНР її керівництво висловило прагнення до об'єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянською Україною в єдину соборну державу. Для участі в урочистому акті з'єднання була затверджена представницька делегація. Акт Соборності (злуки) відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в Києві. Згідно з проголошеним Універсалом почала існування "одна незалежна Українська Народна Республіка". ЗУНР отримала статус Західної області УНР. При збереженні досить широкої автономії ЗО УНР проголошувалось об'єднання головних сфер державного життя обох частин України, і в тому числі оборонних відомств [556]. Проте на практиці таке об'єднання виявилось здебільшого формальним в силу важкої ситуації на фронтах національно-визвольної боротьби, а також через серйозні суперечності між соціалістичним за політичною орієнтацією керівництвом УНР та буржуазно-ліберальним проводом ЗУНР. "З'єднання відбулося похапцем, - відзначав у серпні 1919 р. міністр закордонних справ УНР В.Темницький, - маса справ лишилася не врегульованою. Хоч в засаді прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте було дві армії і дві закордонні політики" [557]. Напевно через це в історичній літературі частіше вживається назва ЗУНР, а не ЗО УНР [558].

Відсутність належного порозуміння між командуванням армій УНР і ЗУНР зумовило те, що лише 11 серпня 1919 р. було створено спільний провід - Штаб Головного Отамана, куди увійшли на паритетній основі наддніпрянці і галичани. Розвідочним відділом цього Штабу керував підполковник Гриців. Однак компетенція Штабу була дуже обмеженою, що не дозволяло "спільному проводові повести ширше справу для об'єднання армій і зосередження в її руках заряду всіма справами" [559]. На жаль, з тих же причин не вдалося налагодити необхідне співробітництво між армійськими спецслужбами УНР і ЗУНР щодо обміну розвідувальною інформацією та проведення спільних контррозвідувальних заходів.

Трагічно склалася й історична доля УГА. На початку червня 1919 р. в армії відчувалися втома й незадоволення проводом. Не на багато кращими були настрої і серед населення краю. Для виходу з екстремальної ситуації 9 червня 1919 р. Виділ (Президія) Національної Ради передав Є.Петрушевичу всю повноту військової і цивільної влади як диктатору. Командуючим УГА був призначений генерал О.Греків. Народ, армія і провід згуртувалися. Справи пішли на краще [560].

В запеклих боях з польськими військами вояки УГА показували приклади мужності та стійкості і досягали успіхів навіть за умов чисельної переваги противника. Досить згадати хоча б відому "Чортківську офензиву" - добре підготовлену (в розвідувальному аспекті теж) і успішно проведену наступальну операцію в червні 1919 р. Однак, будучи виснаженою у боях, постійно відчуваючи гострий брак боєприпасів, під ударами свіжих, чудово озброєних державами Антанти польських з'єднань, УГА за спільним рішенням Директорії УНР і Диктатора ЗУНР 17-18 липня 1919 р. перейшла р.Збруч для допомоги Армії УНР в боротьбі з більшовицькими військами. Наприкінці червня - на початку липня 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь. Було ліквідовано всю структуру української державності. Армія УНР і УГА у серпні 1919 р. здійснили успішний похід на Київ, здобули місто, однак змушені були його залишити під натиском військ російського "білого руху" [561].

За умов воєнних невдач, голоду й епідемій, духовної роздвоєності і зневіри в успіх Начальна Команда УГА в кінці жовтня 1919 р. самочинно прийняла рішення вислати парламентерів до денікінського штабу і розпочати переговори про перемир'я й обмін полоненими. 6 і 17 листопада 1919 р. були підписані угоди про перемир'я УГА з армією Денікіна [562]. Згідно з цією угодою УГА в повному складі мала перейти на бік Денікіна за умови незастосування її у війні проти УНР. 16 листопада 1919 р. ЗУНР виходить зі складу УНР і проголошує на терені своїх земель Галицьку державність [563].

Після розгрому "білих" в Україні Червоною армією створений наприкінці 1919 р. в рядах УГА так званий Революційний Комітет досяг угоди з командуванням Червоної армії щодо проголошення УГА "Червоною Галицькою Армією". На той час УГА була практично небоєздатна через великі втрати від тифу, і, на думку багатьох сучасників, ця угода пояснювалась прагненням врятувати "стрільців УГА від розстрілів у підвалах ЧК, де в тому часі гинули всі противники комунізму в Україні" [564].

З 1 березня 1920 р. УГА отримала назву ЧУГА, її корпуси переформовуються в бригади, що увійшли до складу ряду з'єднань Червоної армії [565]. Проте поширення на частини ЧУГА діяльності радянських політорганів, ревтрибуналів, утиски її стрільців на національно-культурному грунті з боку більшовицьких комісарів призвели до виникнення в ЧУГА планів антирадянського виступу. 24 квітня 1920 р. 2-а і 3-я бригади ЧУГА переходять на бік військ УНР. Однак нові союзники С.Петлюри - поляки - роззброїли ці з'єднання й інтернували їх особовий склад до таборів військовополонених. Група генерала Кравса, що приєдналась до 6-ї херсонської дивізії, вже в Галичині відкололась від фронту і пробилась до Чехословаччини. Більшість старшин і стрільців, що перебували в Києві та Одесі, більшовики відправили в табори на північ Росії. Багато з них було розстріляно [566].

З цього часу фактично припиняють регулярну діяльність Українська Галицька Армія та її спеціальні служби. Але багато армійських старшин та стрільців, співробітників військової розвідки й контррозвідки в підпіллі, лавах повстансько-партизанських формувань та національно-визвольних рухів продовжували нерівну боротьбу за самостійність і соборність Української держави.

Цей аналіз свідчить про наявність загальних закономірностей створення та функціонування спеціальних служб УНР та ЗУНР, про змістовну співзвучність їхньої діяльності, хоча форми, методи та способи дещо різнилися під впливом специфічних політичних та оперативних умов.

§ 5.2. ДЕРЖАВНА ТА ЗАЛІЗНОДОРОЖНА ЖАНДАРМЕРІЇ

З часу зародження перших владних структур західноукраїнської держави розпочалась наполеглива робота і по створенню спеціальних відомств з функціями захисту державного ладу, протидії розвідувально-підривним акціям іноземних спецслужб, боротьби з диверсійними та іншими ворожими й антигромадськими проявами на залізничному транспорті. Такими відомствами були Державна жандармерія і Залізнодорожна жандармерія. Варто зауважити, що органи безпеки ЗУНР загальнодержавного рівня формувались значно активніше ніж її військові спецслужби.

Перш ніж перейти безпосередньо до історії заснування й організаційно-правового впорядкування цих органів, слід зупинитися на визначальних факторах оперативної обстановки в ЗУНР, які зумовили необхідність їх створення. Найголовнішим із них була добре скоординована розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних служб на території республіки. Зрозуміло, що найбільш настирливо діяли спецслужби головного противника ЗУНР - Польщі. Найзаповзятішою в цьому відношенні є усі підстави вважати військову розвідку Польщі - так звану "двуйку", тобто 2-й відділ Польського Генерального штабу (ПГШ).

Про структуру та основні функції "двуйки" свідчить цікавий цілком таємний документ, здобутий в той період українськими розвідниками у Варшаві. Центральний апарат польської військової розвідки складався з таких відділень: організаційного, облікового, агентурного, паспортного, оборонного й пресового. Організаційне відділення координувало роботу розвідувальних підрозділів військових з'єднань й окремих розвідувальних груп і осередків за кордоном. Воно ж виробляло інструктивні документи, котрі містили в собі пріоритетні завдання для осередків розвідувальної інфраструктури, вело збір й обробку інформації, яка надходила від розвідувальної мережі. Саме в цьому відділенні вівся персональний облік агентури, її інструктаж, вирішувалися питання про професійну придатність розвідників, їх відправку за кордон, а інколи, в разі потреби, і про ліквідацію [567].

Функції аналітичного центру польської військової розвідки виконувало облікове відділення. Воно обробляло всі відомості про стан збройних сил, політичну ситуацію, економіку зарубіжних країн. Керівництво спецслужби орієнтувало облікове відділення на першочергову увагу саме до справ України. Згадане відділення аналізувало донесення польської агентури, дипломатичних джерел, іноземної преси. На підставі цих даних велися загальна картотека збройної сили противника та облік його сил в конкретних регіонах, журнали розвідінформації окремих польських військових з'єднань, складалися карти з оперативною ситуацією на місцях. Обліковий підрозділ кожного дня надавав верховному командуванню збройних сил докладні розвідувальні звіти. Крім того, він вів облік розвідувальних акцій противника на польській території, збирав інформацію про діяльність громадсько-політичних організацій у прикордонних районах Польщі. Внутрішню безпеку польської військової розвідки мало забезпечувати оборонне (контррозвідувальне) відділення. У його розпорядженні перебували контрольно-захисні пункти на державному кордоні та окремі контррозвідувальні групи при головних управліннях Генштабу, штабах військових з'єднань. Ці групи складалися з трьох офіцерів-контррозвідників і трьох кур'єрів. Як важливе джерело розвідувальної інформації розглядалися матеріали закордонної преси, обробку яких вело прес-відділення "двуйки". Головна увага приділялася вивченню матеріалів українських, російських, румунських, а також польських засобів масової інформації про становище в Україні [568].

Агентурне і паспортне відділення займалися всебічною підготовкою таємної агентури для роботи за кордоном, а також створенням необхідних умов для цього. Польські спецслужби не мали проблем з матеріально-фінансовим забезпеченням. Лише Франція, мріючи про перетворення Польщі у головну ланку протирадянської "Малої Антанти", надала режиму Ю.Пілсудського позику у 50 млн. та озброєння на 1,7 млрд. доларів, до Варшави прибули великі групи військових радників Франції, що співробітничали з "двуйкою" [569]. До послуг останньої було і численне етнічно польське населення Галичини, його підпільні організації, про які йшлося вище.

Територія Галичини стала ареною діяльності не тільки польських спецслужб. Мали місце факти вербовки вояків та старшин УГА розвідками Румунії та Чехословаччини, країн, котрі окупували Північну Буковину та Закарпаття. До ЗУНР прибували й емісари розвідок країн Антанти і США. Увага спецслужб цих країн до Галичини була викликана насамперед потребою в інформації для їхньої делегації на Паризькій мирній конференції, котра, зокрема, вирішувала і питання про майбутнє західноукраїнського регіону. Не зайвим буде сказати, що відомості розвідки відігравали суттєву роль при формуванні позицій цих держав на Паризькому форумі. Особливо це стосувалося США, що можна пояснити великим впливом на їх президента В.Вільсона з боку начальника військової розвідки США полковника Хауза. За словами англійського прем'єр-міністра Д.Ллойд Джорджа, "жодна людина не відігравала такої активної, послідовної й корисної ролі у відношеннях президента Вільсона до Європи, як полковник Хауз... Голос Хауза був голосом Вільсона" [570].

До складу "відділу політичної інформації" делегації США у Парижі входила велика група американських розвідників на чолі з заступником начальника військової розвідки США полковником Ван Деманом. Цьому підрозділу підпорядковувалися американські резидентури у Варшаві, Відні, Ясах, Константинополі. Групи американських розвідників з військово-морської розвідки попрямували до ряду міст України, в тому числі і до Львова [571]. На землях Галичини працювали розвідувальні групи США на чолі з капітанами Фостером, Новаком, Купером та іншими офіцерами. 7 квітня 1919 р. до Станіслава прибула військова місія США у складі капітанів Бахмана і Респера [572].

У лютому 1919 р. під проводом колишнього посла Франції в Росії Нуланса почала роботу "міжсоюзницька місія" в Польщі, до складу якої увійшли розвідники Франції, Англії, США, Італії. Уповноважений Паризького форуму французький генерал Бартелемі зі своїми помічниками об'їздив весь західноукраїнський регіон, відвідав його центри Львів, Дрогобич, Хуст та інші міста [573]. За завданням члена "міжсоюзницької місії" у Варшаві Вейда до Львова прибув емісар англійського командування капітан Джонсон. Незабаром тут з'явився і сам полковник Вейд. Англійські розвідники збирали матеріал про становище в Галичині, розробляли проекти демаркаційної лінії між польською армією та УГА [574].

Емісари розвідок країн Антанти і США розгорнули створення агентурних мереж у Львові, Станіславі, Дрогобичі та інших містах регіону, підтримували дії польської розвідки [575]. Зусилля спецслужб вищезгаданих великих держав, хоча й не завжди прямо, фактично були спрямовані проти державних інтересів ЗУНР. Ці країни не приховували своїх намагань вирішити долю західноукраїнських земель на користь Польщі, Румунії та Чехословаччини як членів запроектованої "Малої Антанти". Інформація їхніх розвідок використовувалась здебільшого не на користь представників України в Парижі, тим більше, що в Галичині складалася справді скрутна для уряду республіки та УГА ситуація.

Ще одним серйозним чинником оперативної обстановки в ЗУНР, крім згаданої активної роботи іноземних спецслужб та наявності польських підпільних формувань, було погіршення внутрішньополітичної ситуації в умовах воєнного часу. Спостерігалося послаблення діяльності апарату державного управління, зростало дезертирство з армії на грунті деморалізації частини вояків під впливом бойових невдач, прогресувала кримінальна злочинність. Все це якраз і свідчило про нагальну потребу створення державних структур з функціями захисту існуючого ладу, охорони життєво важливих об'єктів народного господарства, підтримки належного порядку в суспільстві.

Уже в перші листопадові дні визвольних змагань 1918 р. у Галичині були роззброєні всі підрозділи австро-угорської жандармерії, а натомість створено "державну міліцію" з добровольців. Для роботи в новому органі залучалися колишні австрійські жандарми-українці. Але їх було мало. Тому міліція здебільшого рекрутувалася з людей, які для цієї служби не мали ніякої кваліфікації, а вступали туди, щоб уникнути служби у бойових частинах. І, як наслідок, міліція не змогла виконати поставлені перед нею завдання. Це спонукало повітові центри розпочати організацію своєї, "правильної" сторожі безпеки. У деяких місцевостях за створення повітових команд жандармерії взялися старшини та підстаршини розпущеної австрійської жандармерії. Це була дуже важка праця і знову ж таки в першу чергу через відсутність належної кількості фахівців, а також у зв'язку з різними підходами повітових керівників до принципів підбору кадрів та службових обов'язків команд [576].

У листопаді 1918 р. згідно з рішенням уряду ЗУНР на основі закону Австро-Угорської імперії про жандармерію від 25 грудня 1894 р. почав формуватися "Корпус Української Державної Жандармерії", підпорядкований Державному секретаріату військових справ. Корпус мав і скорочену назву - "Державна жандармерія" (ДЖ). Її центральна команда (керівництво) під проводом майора Л.Індишевського знаходилась у Львові. Вийшов наказ, що зобов'язував уже існуючі повітові команди продовжувати свою діяльність, керуючись старими австрійськими законами і постановами, перейнятими Українською Національною Радою, аж до розробки нової нормативної бази. Підрозділи міліції були підпорядковані ДЖ як допоміжні формування. Передбачалося, що в разі потреби в розпорядження корпусу надавалися загони ополчення. Військовим і цивільним відомствам заборонялося втручатися в роботу та кадрові питання жандармерії. Зверталась увага командантів (командирів) повітових команд на необхідність результативного контролю за роботою підлеглих [577].

Щоб якось зарадити нестачі старшинських кадрів, керівництво ДЖ призначило трьох так званих "експонованих старшин", яким підпорядкувало жандармерію у військово-територіальних регіонах, введених Держсекретаріатом військових справ. Місцями перебування експонованих старшин були: Львів (тимчасово - Жовква), Станіслав, Тернопіль. Відповідно до військово-територіального поділу ЗУНР сформовано 23 відділи жандармерії з дислокацією у таких містах: Львів, Перемишль, Ярослав, Сянік, Самбір, Сокаль, Рава-Руська, Городок-Ягайлонський, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Золочів, Бережани, Стрий, Долина, Станіслав, Городенка, Коломия, Заставна, Чернівці. Команда Державної жандармерії ділилася на відділи і станиці. Якщо станиця знаходилась в адміністративному центрі, то вона отримувала назву повітової команди. Начальниками відділів призначалися старшини, керівниками повітових команд - повітові вахмайстри, станиці очолювали вахмайстри I і II класу. Окремі повітові команди підлягали прямо експонованим старшинам, а ті - керівництву ДЖ. Після відходу українських військ зі Львова керівництво Державної жандармерії разом з урядом переїхало до Тернополя, а потім до Станіслава, де перебувало аж до загального відступу УГА в травні 1919 р. Для контролю за поточною роботою підрозділів ДЖ на запроваджену посаду інспектора жандармерії призначається полковник австрійської жандармерії О.Гаванський [578].

Попри всі негаразди та складнощі поступово йшло поповнення особового складу Державної жандармерії, в тому числі і кваліфікованими кадрами. До неї продовжували вступати колишні жандарми, як українці, так і нерідко чехи, німці, євреї і навіть поляки, котрі перед розпадом Австро-Угорської імперії служили в Східній Галичині. Корпус зміцнювався також за рахунок тих жандармів-українців, яких переворот застав на службі в Західній Галичині, Боснії і Герцеговині, окупованих областях та на фронтах і які за звісткою про відновлення української державності повернулися додому. Після перевірки та прийняття присяги вони призначалися на відповідні посади. Комплектування кадрів здійснювалося і шляхом залучення добровольців, що пройшли строкову військову службу, та підготовлених резервістів, котрі відповідали вимогам [579].

Значним державотворчим кроком Національної Ради ЗУНР стало прийняття Закону "Про Державну жандармерію" від 15 лютого 1919 р. В його основу був покладений аналогічний австрійський закон 1894 р., проте існували й суттєві відмінності [580]. Заслуговує позитивної оцінки те, що основи діяльності спецслужби ЗУНР регламентувалися нормативним актом вищої юридичної сили, що відповідало демократичним політичним і правовим традиціям. Закон від 15 лютого 1919 року досить чітко і детально регламентував правовий статус Державної жандармерії, її підпорядкованість і територіальну структуру, порядок заміщення посад та проходження служби (відповідно до прийнятого табелю про ранги), порядок підбору і систему підготовки кадрів ДЖ, вимоги до кандидатів на службу. Важливо також, що у цьому законі здійснюються спроби захисту соціальних прав співробітників спецслужби та членів їх сімей.

За новим законом Державна жандармерія являла собою воєнізовану організацію, покликану захищати й убезпечувати суспільний лад (тобто боротися зі шпигунством, саботажем і ворожою пропагандою), підтримувати спокій і порядок в країні. В разі необхідності вона могла залучатися і до виконання окремих бойових завдань, якщо це не шкодило її основній діяльності. У вищих інстанціях жандармерія підпорядковувалась Державному секретаріату внутрішніх справ. Були ліквідовані посади експонованих старшин та інспектора жандармерії, а при відомстві внутрішніх справ утворюється "YI відділ жандармерії і поліції". Його начальником став майор Ю.Волощук. На співробітників корпусу поширювалися військові закони та дисциплінарні статути [581].

Повітові команди жандармерії перебували у подвійному підпорядкуванні: стосовно загальних питань суспільної безпеки вони підлягали повітовим державним комісарам (службовій владі), а у справах військових і оперативних, адміністративно-господарських, професійної підготовки та контролю за службою - своїм командантам (командирам). Повітовим державним комісарам дозволялося з урахуванням динаміки оперативної обстановки в межах свого району маневрувати силами жандармерії. Іншим цивільним і військовим установам, громадським організаціям жандармерія не підлягала. Але вони мали право звертатися до жандармерії з проханнями про допомогу в межах її компетенції. Користуватися послугами ДЖ могли суди і прокуратури. В свою чергу жандармерія мала право вимагати у поліції, цивільної та військової влади сприяння у вирішенні поставлених перед нею завдань, а також запрошувати громадян на бесіди у службових питаннях.

Службовій владі дозволялося залучати ДЖ до участі у справах поліції, але якщо це не шкодило основному призначенню жандармерії. У своїй діяльності ДЖ повинна була дотримуватись чинного законодавства. Разом з тим, по лінії підпорядкованості вона мала "безумовно виконувати одержані припоручення і не вдаватися в їх оцінку", оскільки за зміст наказу несе відповідальність та посадова особа, що його видала. Щоб уникнути непорозумінь, пропонувалося видавати накази у письмовій формі, якщо ситуація і час дозволяють це зробити.

Співробітник жандармерії мав право під час несення служби застосовувати зброю у таких випадках: "конечної оборони" - в разі потреби відбити напад на нього чи інших осіб, якщо це загрожувало їхньому життю; коли особа, щодо якої здійснюється затримання, чинить опір; при намаганні небезпечного злочинця утекти, якщо немає іншого способу для його затримання.

Загальну чисельність Державної жандармерії встановлював Держсекретаріат внутрішніх справ, а кількісний склад її місцевих підрозділів (станиць) - начальник ДЖ за узгодженням з повітовим державним комісаром [582].

У лютому 1919 р. команду Державної жандармерії очолив підполковник О.Красіцький, його заступником став майор Л.Індишевський, а після переміщення останнього у "Велику" Україну - підполковник Я.Яськевич. Вступивши на посаду команданта ДЖ, підполковник О.Красіцький обмежив склад міліціонерів до кількості, необхідної для поповнення жандармерії на час війни та інших надзвичайних обставин, як це передбачалося австрійським законом 1894 р. (поповнення становило ополчення). Під його керівництвом вдосконалюється організація роботи, система контролю, ефективніше здійснюється комплектування підрозділів. Уже в лютому 1919 р. були здебільшого укомплектовані команди відділів, повітові команди й станиці. Чисельний склад ДЖ перед відворотом за Збруч у липні 1919 р. був таким: 6 булавних старшин, приблизно 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових (кваліфікованих) жандармів, 400 пробних жандармів та 3000 міліціонерів. Один старшина припадав приблизно на 155 жандармів. Шляхом пробної служби, практичного навчання поступово досягалося зростання професійного рівня особового складу. У травні 1919 р. після складання іспиту 7 підстаршин іменовано старшинами. Керівники підрозділів мали забезпечувати професійну та військову підготовку підлеглих [583].

Законом від 15 лютого 1919 р. передбачені вимоги до осіб, які можуть прийматися на службу до Державної жандармерії. Кандидат повинен бути громадянином ЗУНР, вести бездоганний спосіб життя, мати позитивні моральні якості, метку вдачу, віком від 20 до 40 років, неодруженим чи бездітним вдівцем, високим на зріст, фізично здоровим і розвинутим, вміти добре читати, писати і рахувати, знати державну мову й мову тієї частини неукраїнського населення, яке проживає на території, де передбачається служба майбутнього жандарма. При службовій зацікавленості в конкретній особі Державний секретар внутрішніх справ або за його вказівкою командант Державної жандармерії мали право давати дозвіл на виняток стосовно вікових і сімейних обмежень. До речі, не заборонялося залучення до служби і неповнолітніх, але за згодою їхніх батьків або опікунів (правда, в законі нічого не сказано, про яку саме службу йдеться). Усі співробітники, вступаючи до Корпусу жандармерії, приймали службову присягу [584].

Остаточному рішенню про зарахування до ДЖ передувала однорічна пробна служба кандидата, яка включалася в загальний термін жандармської служби. Після цього претендент мав скласти іспит перед комісією, в яку входили представники місцевої адміністрації та старшини відомства. Особи, що вступили до корпусу жандармерії, зобов'язувалися прослужити там 4 роки. Поповнення старшинської ланки здійснювалось шляхом просування до вищих ступенів у межах Корпусу, переведення здібних командирів з військових підрозділів і повернення з відставки, а також за рахунок тих осіб, з якими підтримувались позаслужбові відносини. Стосовно останніх, очевидно, маються на увазі старшини, які конспіративно надавали допомогу у вирішенні оперативних завдань. Керівники усіх рівнів і співробітники ДЖ прирівнювались за ступенями (званнями) та правами до армійських. Командант Державної жандармерії користувався правами командира бригади. Кожний діючий жандарм мав ступінь десятника. Для Корпусу жандармерії була введена відповідна форма одягу - однострій.

Звільненню з Корпусу підлягали: співробітники, що під час пробної служби не проявили здібностей до роботи в жандармерії; після завершення встановленого терміну служби; за станом здоров'я; за родинними обставинами (з дозволу Державного секретаря внутрішніх справ); в разі скоєння злочину або серйозної службової провини (у цьому випадку звільнений повинен був незавершений термін служби в жандармерії пройти при запасному війську, якщо він за віком ще військовозобов'язаний); за скороченням штатів. Звільнення старшин здійснювалося в порядку, передбаченому для старшин армійських. На період роботи у ДЖ громадяни звільнялися від служби у війську, оскільки цей час зараховувався їм як військова служба. Всі видатки на утримання, навчання та забезпечення особового складу здійснювались із бюджету Державного секретаріату внутрішніх справ. Треба сказати, що належним чином вирішував господарчі питання "рахунково-економічний відділ" команди ДЖ [585].

Законом передбачався соціальний захист співробітників ДЖ та членів їх сімей (як і для армійських військовослужбовців): забезпечення житлом, призначення пенсій за вислугу років та у зв'язку із втратою працездатності під час служби, пенсій і разових грошових виплат вдовам і дітям жандарма у разі його загибелі при виконанні службових обов'язків тощо [586]. Слід зауважити, що після прийняття цього закону платня жандармів зросла на 100 відсотків [587]. Однак, дещо незрозумілими уявляються сьогодні певні складнощі, пов'язані з одруженням співробітників. Скажімо, старшина у ранзі полковника мав отримувати дозвіл на це у Глави держави, підполковник і нижчі, аж до десятника - у Державного секретаря внутрішніх справ [588].

Відповідно до закону від 15 лютого 1919 р. вийшли постанови, інструкції, розпорядження та інші нормативні документи, котрі більш детально регламентували устрій, переміщення кадрів та діяльність корпусу жандармерії. Один із колишніх жандармських старшин І.Козак у своїх спогадах критикує цей закон. Він вважає, що відлучення ДЖ від військового відомства й підпорядкування її Державному секретаріату внутрішніх справ призвели до послаблення згуртованості Корпусу, занепаду військового духу і службової дисципліни, аж до виникнення в ньому "таємного товариства", яке виступало з демагогічною програмою "охорони інтересів жандармів" [589]. Сумнівно, що саме перепідпорядкування спричинило названі проблеми. У багатьох країнах світу загальнодержавні органи безпеки підлягають міністерству внутрішніх справ або безпосередньо уряду. І при цьому, взаємодіючи з військовими спецслужбами, успішно вирішують поставлені завдання. Крім того, той же світовий досвід свідчить про недоцільність зосередження усіх спецслужб в одному силовому відомстві (цього немає практично в жодній цивілізованій державі). Що ж до "таємних товариств", то у той час вони виникали в державних структурах й інших європейських країн.

На думку автора, в законі та документах, що його доповнюють, є інші, більш суттєві недоліки. По-перше, нечітко викладені головні функціональні завдання і напрями діяльності Державної жандармерії, повноваження цієї спецслужби й процесуальні права її співробітників; внутрішня структура центральних ланок, порядок їх взаємодії з вищими органами влади. По-друге, в цих нормативно-правових актах відсутня регламентація (бодай найзагальніша) низки важливих для діяльності будь-якої спецслужби питань: таємного діловодства й категорій підвідомчих ДЖ справ, основ агентурної роботи, взаємодії з органами слідства та іншими спецслужбами, проведення спеціальних заходів та ін.

Виходячи з аналізу наявних документів та спогадів сучасників, є підстави вважати, що "Корпус Української Державної Жандармерії", який спирався у своїй діяльності на нормативну базу та "вишкіл" австрійської сторожі безпеки, запозичив і її методи та засоби практичної роботи. Сюди треба віднести: використання таємних інформаторів, візуальне спостереження, опитування, огляд, вивідування, контроль телефонних переговорів та листування об'єктів зацікавленості.

Після надання на початку червня 1919 р. президенту ЗУНР Є.Петрушевичу прав Диктатора Корпус ДЖ підпорядковується "Команді Запілля Начальної Команди УГА", а потім - безпосередньо "Військовій Канцелярії Диктатора". На введену посаду референта жандармерії призначається майор І.Дичка. Тоді ж було змінено назву "Державна жандармерія" на "Народна Сторожа" через те, що попередня назва викликала у населення "Великої" України негативні спогади про царську жандармерію [590]. "Народна Сторожа" (НС) берегла загальний суспільний лад і безпеку, розшукувала небезпечних злочинців, а також боролась із шпигунством, дезертирством, допомагала УГА проводити мобілізації, реквізиції харчів для війська, охороняла військове майно, припиняла протиправні посягання щодо населення. В прифронтових смугах і під час загального відвороту співробітники НС виконували військово-поліцейські функції, а часто і закривали окремі ділянки фронту. Відомо, що ще в боях за Львів відзначилась школа пробних жандармів. На жаль, автору не вдалося відшукати документи, які містили б інформацію про конкретні здобутки Народної Сторожі у боротьбі зі шпигунством, антидержавними збройними виступами тощо. Але ставлення керівників держави до названої інституції дає підстави вважати, що і на цьому напрямку роботи результати були.

Велику допомогу у вирішенні складних організаційних питань надавали співробітники НС державним адміністраціям. Повітовими комісарами були переважно люди малокомпетентні, значна їх частина не мала правової підготовки. І, за словами сучасника, саме діяльність "Державної жандармерії уможливила справне функціонування державної машини". На жаль, повітові комісари, військові чини часто давали сторожі безпеки доручення, які виходили за межі її службових обов'язків, що викликало обурення населення і, зрозуміло, на адресу останньої [591]. Хоча і в Державній жандармерії, і в Народній сторожі також не все було ідеально. Наприклад, в підрозділі жандармерії на станції Підволочиськ працювали особи, котрі замість охорони складів військового майна "самі обкрадали магазини й крадене добро або відносили додому в часи вільні від служби, або передавали своїй рідні, що спеціально по те приїздила возами до Підволочиська" [592].

Після відвороту УГА за Збруч у липні 1919 р. з нею перейшла на "Велику" Україну і Народна сторожа, за винятком тих її підрозділів, які були витіснені ворогом з місць дислокації разом з частинами однієї з бригад до Чехословаччини або потрапили до румунського чи польського полону. З прибуттям до Кам'янця-Подільського Корпус приблизно нараховував: 25 старшин, 900 заводових і 250 пробних жандармів та 2000 міліціонерів. Останніх зразу ж передали в розпорядження Команди запілля для відправки на фронт, а із заводових жандармів сформували 8 відділів. Вони належно забезпечували загальну безпеку, виконували допоміжну військову службу в районі, виділеному для УГА. Відділ сотника Ващука здійснював охорону Диктатора ЗУНР. Слід сказати, що Народна сторожа завоювала велику довіру та щиру прихильність і місцевого населення. Все це спонукало провідників УНР організувати й у себе сторожу безпеки на зразок НС. Для цього у вересні 1919 р. підполковник Яськевич і майор Волощук з групою старшин та підстаршин відкомандировуються в розпорядження МВС УНР. "Однак, - зазначає І.Козак, - із-за тамошнього загального безладдя та... нездарности злопам'ятної петлюрівської "влади", яка поза безконечними й беззмістовими нарадами та високопарними промовами не виявила в тому напрямі ніякої діяльности...".

Після переходу УГА до більшовиків "польовий штаб" розпустив Народну сторожу, а старшин і жандармів розділив по бригадах. В окремих формуваннях ЧУГА вони залучалися до польової поліцейської служби. Частина співробітників НС влилась в армію і органи безпеки УНР. По-різному склались долі тих жандармів, які разом з окремими частинами УГА перейшли через Карпати до Чехословаччини. В полках з них формувалися підрозділи військової поліції, місцева влада використовувала їх для несення внутрішньої сторожової служби в містах та таборах військовополонених, а також для допомоги станицям чехословацької жандармерії [593].

Доцільно детальніше зупинитися на проблемі підготовки й атестування кадрів Державної жандармерії ЗУНР. З метою організації теоретичного навчання (вишколу) пробних жандармів та підготовки станичних командантів при команді ДЖ функціонував "доповняючий відділ" [594]. Уже з кінця 1918 р. у Станіславі відкривається жандармська школа для "здібних, інтелігентних та ідейних хлопців з війська, що заявили охоту стало служити при жандармерії" [595]. В "Органічних постановах для жандармерії", складених у відповідності з австрійським законом від 25 грудня 1894 р., зазначається, що пробні жандарми мають проходити п'ятимісячну теоретичну підготовку при "доповняючому відділі", а потім - стажування в станичній команді протягом часу, якого не вистачає до пробного року. Після цього при наявності потрібних фізичних, моральних та інтелектуальних якостей претенденти зараховуються на постійну службу до корпусу.

Ступінь вахмайстра 1 і 2 класу міг присвоюватись тим жандармам, що закінчили школу станичних командантів, склали іспит і після того протягом 6 місяців успішно здійснювали керівництво станичною командою. Ступінь повітового вахмайстра надавався авторитетним та відданим справі станичним командантам з належним професійним рівнем та досвідом роботи, але за умови, що вони вже не менш як півроку виконують обов'язки повітового команданта й отримали позитивну оцінку "штабового" старшини чи команданта відділу. Повітових вахмайстрів дозволялося допускати до іспиту на старшин, якщо вони мали необхідну професійну освіту, бездоганну поведінку і справлялися з посадовими обов'язками. Осіб, які успішно склали іспит, Державний секретар внутрішніх справ іменував хорунжими і надсилав в розпорядження відділових командантів для практичного введення в старшинську службу. В разі нестачі старшин і наявності вакансій їм доручали керівництво відділовими командами. Іспити на жандармських старшин і станичних командантів (як і на пробних жандармів) проводила змішана комісія, сформована з адміністраційних урядників та жандармських старшин. Армійські старшини, переведені до Корпусу Державної жандармерії, повинні були також проходити встановлену законом річну пробну службу, яка включала: тримісячний вишкіл при штабі Команданта Державної жандармерії, знайомство (кілька місяців) з практичною роботою в адміністраційному та інших відділах, шестимісячне самостійне виконання обов'язків команданта відділу. По закінченні часу проби старшини складали іспит на придатність до керівної служби в ДЖ [596].

У першій половині 1920 р. керівництво ДЖ надіслало Диктатору ЗУНР проект організації професійної підготовки жандармів, де передбачалося створення навчальних закладів різних ступенів, а саме: "Школи пробних жандармів" - для початкової підготовки кадрів жандармерії з терміном навчання 4 місяці (40 осіб); "Школи командантів станиць", яка б готувала з кращих жандармів начальників станичних і повітових команд жандармерії, термін навчання - 6 місяців; "Школи старшин", до якої для підвищення кваліфікації мали зараховуватися керівники підрозділів жандармерії тільки за особистим дозволом Диктатора ЗУНР, термін навчання - 6 місяців. Слухачі повинні були вивчати загальнокримінальне й військове законодавство, службове діловодство, судову медицину та ін. [597]. На жаль, невідомо, як зреагував на цей проект Диктатор, але є дані, що школи пробних жандармів та станичних командантів функціонували ще до цього [598].

Важливою і дуже вразливою з боку як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів була одна з головних артерій життєзабезпечення ЗУНР - залізничний транспорт. В цих умовах нагальною стала потреба у створенні спеціального органу, який би ефективно протидіяв злочинним намаганням зірвати нормальну роботу залізниці або скористатися нею для проведення розвідувально-підривних акцій. Рішенням Державного секретаріату військових справ від 24 березня 1919 р. при Залізнодорожній військовій управі була створена Залізнодорожна жандармерія (ЗЖ). На неї покладалися перевірка документів у військових та цивільних пасажирів; виявлення й затримання підозрілих осіб з фальшивими документами, шпигунів, провокаторів і злодіїв; збереження ладу та порядку в поїздах; охорона "особових" (урядових - В.С.) транспортів та державного майна, що перевозиться залізницею.

Залізнодорожна жандармерія користувалася правами Державної жандармерії ЗУНР. Разом з тим, коли виникало питання про арешти залізничників, ЗЖ мусила негайно, по можливості перед арештом, повідомити про це своїх безпосередніх зверхників (керівників). Коли таке повідомлення зробити виявлялось неможливим, то після арешту слід було одразу (особливо, коли йшлося про "дефіцитних" фахівців) вимагати заміну в Залізнодорожній управі. Лінійні підрозділи ЗЖ по 8-20 чоловік під керівництвом підстаршин створюються у Станіславі, Ходорові, Тернополі, Стрию, Самборі, Чорткові, Коломиї, Красному, Бродах, Підволочиську, Гусятині, Лавочному, Ворохті, Бережанах. Залізнодорожна жандармерія підлягала адміністративно і дисциплінарно Державному секретаріату військових справ та відповідно Залізнодорожній військовій управі. ЗЖ тісно взаємодіяла з Державною жандармерією, поліцією і фінансовим відомством.

Залізнодорожна жандармерія мала такий же однострій (уніформу), як і ДЖ. Відмінність полягала лише в тому, що перші носили відзнаку з буквами "ЗЖ" на уніформі. Слід зазначити, що Державна жандармерія здійснювала нагляд за діяльністю ЗЖ. З цією метою з корпусу ДЖ було виділено 30 досвідчених жандармів, які, крім того, надавали допомогу колегам у підвищенні професійного рівня. Усі прикомандировані співробітники адміністративно і дисциплінарно підлягали Державній жандармерії, а в питаннях безпосереднього виконання службових обов'язків і Залізнодорожній військовій управі. Але вони мали дотримуватись також усіх розпоряджень та правил, передбачених для ЗЖ [599].

Як засвідчують сучасники тих далеких подій, Залізнодорожна жандармерія ЗУНР завдяки національній свідомості й професіоналізму, військовій дисциплінованості та надлюдським зусиллям особового складу також зробила вагомий внесок у справу визвольних змагань та розбудови Української держави [600].

Підбиваючи підсумки розгляду надбань ЗУНР в галузі розбудови спеціальних служб, слід зазначити, що роботу в цьому напрямку відзначали оперативність, цілеспрямованість, врахування попереднього досвіду органів безпеки Австро-Угорщини, увага до правового обгрунтування діяльності спецслужб. Варто пам'ятати, що цей процес проходив в умовах безперервних бойових дій проти сильного зовнішнього ворога, при нестачі кваліфікованих кадрів і коштів. Творення органів безпеки Західноукраїнської держави включало в себе й розмежування компетенції військових і загальнодержавних спецслужб. У Збройних силах республіки почали функціонувати центральний апарат розвідки та її підрозділи в структурних військових формуваннях. Розвідка розгортає діяльність за фронтовою смугою, на території, окупованій ворогом. Армійська контррозвідка вирішує покладені на неї завдання на корпусному і бригадному рівнях. Розвідка та контррозвідка тісно взаємодіють між собою і в разі необхідності використовують в інтересах справи можливості й здобутки західноукраїнської дипломатії. У свою чергу, ці спецоргани допомагають представницьким інституціям захищати інтереси ЗУНР на міжнародній арені.

Служба безпеки загальнодержавного рівня була представлена "Корпусом Української Державної Жандармерії". Він мав чітку організаційну структуру: провідну (керівну) команду і регіональні органи. Розгортається диференційована система підготовки кадрів для жандармерії. Створюється спеціалізований орган безпеки на залізничному транспорті - Залізнодорожна жандармерія. Завдяки патріотизму, відданості справі й наполегливості жандармерія користувалася повагою і авторитетом цивільного населення. Усе вищезазначене є свідченням конструктивного підходу керівництва республіки у сфері державотворення. Але, на думку автора, ЗУНР програвала від того, що розвідка була монополізована військовим відомством і не мала альтернативи в структурі загальнодержавної служби безпеки. Скоріше за все, це можна пояснити перебуванням ЗУНР в стадії становлення як самостійної держави.

Як відомо, державотворчі зусилля керівництва і народу ЗУНР не принесли бажаних кінцевих наслідків. Незважаючи на героїчну боротьбу УГА й наполегливу працю спецслужб Республіки, західноукраїнські землі були відторгнуті агресором і за межами України опинилася значна частина її етнічних територій з кількома мільйонами населення. В цій трагедії не вбачаємо вини Збройних сил та органів безпеки ЗУНР. Причини трагедії полягають в іншому. Протистояння проводів ЗУНР і УНР, їх неспроможність втілити в життя всенародне прагнення до возз'єднання, розбіжності щодо пошуку допомоги за кордоном, різні соціально-політичні орієнтири - далеко розвели ці національно-державні утворення. В котрий уже раз головними перешкодами стали відсутність єдності серед українців, небажання поступитися власними амбіціями в ім'я загальнонаціональних інтересів. Саме цим і скористалися вороги України. Розплата була катастрофічною - втрата державності як ЗУНР, так і УНР.

РОЗДІЛ VI: Особливості функціонування національних спецслужб в умовах еміграції  

§ 6.1. РОЗВІДУВАЛЬНІ ТА КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНІ ОРГАНИ МВС ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ УНР В ЕКЗИЛІ

Як зазначив історик О.Субтельний, остаточну перемогу більшовицькій владі в боротьбі з національно-визвольними силами в Україні принесли в першу чергу багнети Червоної армії радянської Росії. Коли на початку грудня 1919 р. більшовики повернулися в Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Але навіть після того, як у листопаді 1920 р. країну залишили останні солдати української та "білої" армій, "червоним" було ще далеко до повного контролю над українським селом. Значна частина селянства, котра залишалася ворогом комунізму, продовжувала нерівну, але вперту боротьбу [601]. Наприкінці 1920 - на початку 1921 р. Голова Директорії С.Петлюра, урядові інституції УНР перебували в Польщі (переважно у Тарнові, частково - у Варшаві й Ченстохові). Армія республіки розділилася на дві частини. Одна залишилася на рідній землі й повела партизанську боротьбу з більшовицькою владою, друга - перейшла за кордон (у Польщу й Румунію).

У Польщі відповідно до закону "Про Тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці" від 12 листопада 1920 р. почав діяти Державний Центр УНР в екзилі (далі - ДЦ УНР), "який став речником української нації в її боротьбі за самостійну і незалежну Українську Державу" [602]. Він включав еміграційний уряд республіки з відповідними міністерствами та відомствами, в тому числі військовим, внутрішніх та зовнішніх справ. Наслідком розпорядження С.Петлюри стало вироблення урядом певного плану перебування ДЦ і Армії УНР у Польщі. Передусім було внормоване правове становище українських військ, котре регулювалося інструкцією Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р., за якою Армія УНР трактувалася як дружня та союзна і мала б розташуватися у порозумінні з Головною Командою Військ УНР [603]. Головним підгрунтям функціонування ДЦ УНР були наявний на території України широкий антирадянський повстансько-підпільний рух і дислокована за кордоном частина військ УНР, котрі могли повести наступ на територію УСРР для підтримки повстанських формувань.

Уявлення про масштаби повстансько-підпільного руху на території України можуть дати кількісні показники. За свідченнями самих учасників опору в повстанських відділах та організаціях у різні періоди з січня по вересень 1921 р. нараховувалось від 15 до 30 тис. чоловік. Крім того, не менше 30 тис. бійців мав у своєму розпорядженні й анархіст "батько" Махно. У матеріалах однієї з чекістських конференцій є такі свідчення: "Загальна кількість бандитів в 1921 р. досягла 40 тисяч чоловік" [604]. Приблизно такі ж дані наводять сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники [605]. Щоправда, радянські автори називають цей рух опору не інакше як політичним бандитизмом, а збройні формування - куркульськими бандами, а то й просто мізерними шайками озброєних бандитів [606]. Очевидно, що це дуже тенденційний підхід і тому далекий від об'єктивності.

Одним із першочергових завдань уряду УНР в еміграції було реформування спеціальних служб з урахуванням нових умов. Без розв'язання цієї проблеми ставали неможливими дальше проведення збройної боротьби з більшовиками на терені України, вирішення питань внутрішньої безпеки, взаємодії з державними установами Польщі та інших країн, прийняття важливих управлінських рішень. Спецслужба загальнодержавного рівня - Департамент політичної інформації (ДПІ) входив у структуру Міністерства внутрішніх справ УНР. До компетенції Департаменту були віднесені "справи щодо боротьби з елементами та вчинками, які направлені проти державності УНР, їх попередження, виявлення і розслід". Визначалися і способи, за допомогою яких ці функції можна було виконувати, а саме: збір різного роду інформації та направлення відомостей за належністю; здійснення через суд висилок, арештів та інших заходів боротьби з державними злочинцями в тих випадках, коли це згідно з окремими законами належить до юрисдикції міністра внутрішніх справ або перевищує компетенцію місцевих адміністративних органів [607].

14 травня 1921 р. наказом по МВС створюється Комісія по організації політичної інформації. На першому її засіданні 20 травня за доповіддю в.о. директора ДПІ С.Івановича та співдоповіддю начальника відділу цього ж департаменту А.Ганкевича був ухвалений такий план діяльності: розробити закон про утворення Департаменту політичної інформації та надати право міністрові внутрішніх справ затверджувати його тимчасові організаційні засади та інституції; виробити статут ДПІ та інструкції для всіх категорій чиновників. 23 травня Комісія ухвалила назву закону в такій редакції: "Закон про встановлення в складі Міністерства внутрішніх справ Департаменту політичної інформації". Розробку статуту доручили А.Ганкевичу. Цікаво, що питання про цей закон обговорювалося з посиланнями та позитивними оцінками положень закону Гетьмана П.Скоропадського про Державну варту [608].

Протягом червня 1921 р. Комісія розробила структуру ДПІ і визначилася щодо компетенції його підрозділів:

1. Загальний відділ - приймання та розподіл кореспонденції Департаменту; листування ДПІ загального характеру; складання проектів наказів по Департаменту; справи особового складу; фінансове забезпечення та звітність; справи господарського та матеріального характеру.

2. Внутрішній відділ - таємні агентурні справи; створення апарату таємної агентури; викриття політичних злочинів та боротьба з ними; складання періодичних звітів та доповідей про внутрішнє становище на місцях на всій території перебування уряду та його органу; складання періодичних звітів та доповідей про діяльність політичної агентури. Є всі підстави вважати цей відділ контррозвідувальним підрозділом.

3. Закордонний відділ - справи закордонної агентури; складання періодичних звітів та доповідей за донесеннями закордонних агентів; складання звітів про діяльність українських політичних партій за кордоном та їх ставлення до влади УНР; передача внутрішньому відділу відомостей про іноземних політичних агентів, котрі виїжджають в Україну або до місця розташування уряду УНР; перевірка закордонних паспортів; справи політичних емігрантів. Цей відділ можна назвати розвідувальним.

4. Реєстраційний відділ - інструктування агентів (штатних - В.С.) щодо реєстрації державних злочинців і політично підозрілих осіб (реєстраційні, алфавітні, фотографічні картки і т.п.); видання окремих циркулярів ("обіжників") про розшук політичних злочинців; збирання про певних осіб та організації інформації політичного, персонального, громадського, національного, економічного та іншого характеру; загальна реєстрація всіх осіб, котрі активно проявили себе у справі відбудови УНР, а також її противників.

5. Пресовий відділ - координація роботи з пресовими відділами інших міністерств; організація бібліотеки з різними матеріалами та літературою; організація роботи по формуванню громадської думки; налагодження зв'язків з редакціями газет.

6. Відділ зв'язку - забезпечення безперебійного надійного зв'язку з повстансько-підпільними формуваннями на території УСРР [609].

На жаль, немає відомостей про те, чи закінчилась робота комісії прийняттям запланованого закону. Але структуру ДПІ мав саме таку.

До роботи в реформованому ДПІ були залучені колишні співробітники цієї інституції періоду функціонування на терені України. Директором Департаменту призначили С.Івановича, віце-директорами - М.Віденського, Б.Гамзина, М.Пасіченка, С.Михайліва, начальниками відділів - А.Ганкевича, В.Лупенка-Лотовського. ДПІ являв собою воєнізовану організацію зі штатом в кількадесят державних чиновників, котрі мали відповідні службові ранги [610]. Здійснювалося й оновлення кадрів ДПІ. Кандидати, гідні для зарахування на службу, підбиралися в інших департаментах МВС, Міністерстві закордонних справ, серед старшин військових формувань. Основними критеріями добору були: належний загальноосвітній рівень, знання військової справи та іноземних мов, досвід роботи з людьми. Приділялася увага професійній підготовці співробітників, вивченню правових дисциплін. При Адміністраційному департаменті МВС функціонували курси, де службовці Міністерства, в тому числі ДПІ, слухали курс лекцій з теорії ("енциклопедії") права, державного й адміністративного права, кримінального права й процесу та цивільного права й процесу. Після закінчення навчання слухачі складали іспит перед урядовою комісією й отримували відповідний атестат [611]. Зауважимо, що співробітники ДПІ працювали в досить складних матеріально-побутових умовах, але вони мужньо переносили ці негаразди і робили свою справу.

Основні завдання та організаційні засади Департаменту політичної інформації досить чітко викладені в доповіді виконуючого обов'язки директора ДПІ С.Івановича міністрові внутрішніх справ від 15 січня 1921 р. Умовно цю доповідь можна поділити на дві частини. Спочатку йдеться про те, які засоби використовують у політичній боротьбі, що точиться на території України, вороги УНР: агітація на мітингах, сходах, у пресі з метою здобуття прихильників серед населення; провокації, поширення дезінформації про стан і наміри уряду та військ УНР; шпигунство, за допомогою якого виявляються і знищуються організації та діячі - борці за волю України; підкуп преси для формування громадської думки на свою користь; підкуп окремих впливових осіб з метою перетягування цілих партій і груп у свій табір; підкуп впливових осіб з метою сіяння чвар поміж українськими політичними партіями для їх послаблення, руйнації єдиного фронту національних сил; засилання провокаторів на службу до урядових інституцій УНР з метою шпигунства та виклику невдоволення службовців та інших громадян урядом; сприяння в скоєнні державних злочинів [612].

Далі С.Іванович зазначає, що провід у політичній боротьбі всередині держави належить Міністерству внутрішніх справ, котре через свій Департамент політичної інформації керує цією боротьбою, з чого і випливають завдання Департаменту. ДПІ мусить створити таку організацію, яка могла б не тільки успішно протидіяти підривним акціям ворогів української державності, але і з повною енергією готувати грунт для дальшої боротьби за самостійність України, тим більше, що вся її територія захоплена ворогом, а уряд і армія перебувають на чужій землі.

Ця організація, продовжує С.Іванович, повинна покривати агентурною мережею всю Україну без огляду на те, яка там існує влада. Відповідно до реальних обставин необхідно для тимчасового практичного виконання завдань Департаменту організувати 2-4 агентури (резидентури - В.С.) на кордоні України, а саме: над Збручем і на Волині, по обидва боки кордону. Завдання цих агентур - підтримувати щільний зв'язок між ДПІ й усіма його агентами на території України. В кожнім повіті повинно бути не менше двох агентів, котрі мали б працювати незалежно один від одного. Ці агенти надсилають свої інформації та звіти в прикордонні резидентури для передачі в ДПІ. З метою інформування й контролю агентів на місцях, а також для зв'язку потрібно мати 12 кур'єрів. Крім того, пропонувалося тримати агентів в районах розташування уряду УНР, у тих місцях закордону, де проживає багато біженців з України або гуртуються українські політичні партії та організації.

Другу частину доповіді керівник ДПІ присвятив завданням, які, на його думку, мають вирішуватися за допомогою агентури, а також питанню категорій співробітників, задіяних в агентурному процесі.

"Політичні" агенти повинні виконувати такі завдання: 1. Стежити за діяльністю більшовицьких і всіх інших ворожих українській державності угруповань та створювати нові й підтримувати існуючі антибільшовицькі партійні організації, повстанські загони і т.п. 2. Інформувати населення про діяльність і наміри уряду УНР, підтримувати дух і настрій українців. 3. Виявляти більшовицьких шпигунів і провокаторів та інших ворожих українській державності осіб, стежити за тим, щоб такі особи не були на державній службі. 4. Попереджати усілякі політичні злочини, боротися з політичними злочинцями. 5. Стежити за діяльністю політичних організацій і партій, впливових громадських діячів, щоб знати їх наміри та настрої, а також ставлення до влади УНР.

Для організації діяльності таємної політичної агентури слід послуговуватись чотирма категоріями співробітників: постійними платними співробітниками (урядовцями, агентами, кур'єрами та залученими до співпраці повстанцями); принагідно заангажованими співробітниками, які тільки за виконання конкретного доручення одержують відповідну платню; постійно заангажованими співробітниками, котрі працюють в інших установах чи інституціях і поза своїм основним заняттям керують (як резиденти - В.С.) таємною агентурою у сфері політичної розвідки й отримують за це постійну платню; постійними і принагідно залученими співробітниками, котрі без жодної платні, тільки з патріотичного обов'язку і прихильності до влади УНР подають відповідну інформацію. Цим особам повертаються тільки евентуальні кошти, витрачені ними в інтересах політичної розвідки (на поїздки, зв'язок, частування тощо) [613].

Проаналізований вище матеріал змістовно доповнює інший документ - доповідь керуючого Міністерством внутрішніх справ Раді Народних Міністрів УНР (перше півріччя 1921 р.). Критично оцінюючи попередні досягнення Департаменту політичної інформації, керівник МВС зазначає, що діяльність цієї інституції зводилась до виконання завдань переважно розвідувального ("шпигунського") характеру, організація місцевих відділів ДПІ була надто бюрократизованою, робота губернських і повітових підрозділів здійснювалась лише на звільненій від більшовиків території України у порівняно спокійній обстановці. На його думку, такий підхід до цієї важливої справи був помилковим: завдання Департаменту політичної інформації повинні бути значно серйознішими, а поле діяльності охоплювати всю Україну, незважаючи на те, яка територія в конкретний час підпорядкована українській владі [614]. Самі ж завдання керівник МВС бачив в основному такими ж, як їх виклав у згадуваній вище доповіді його підлеглий - директор ДПІ С.Іванович: головні зусилля слід зосередити на підвищенні надійності кадрів державного апарату; знати настрої, бажання та наміри провідників громадської думки й більшості громадян; активізувати пропагандистські заходи серед населення, активніше протидіяти більшовицькій агітації та провокаціям; зміцнювати антибільшовицький український національний рух; своєчасно попереджати і припиняти політичні злочини.

Водночас, у доповіді Раді Народних Міністрів УНР є й нові думки стосовно необхідності вивчати політичне життя національних меншин в Україні та відповідно на нього впливати, проводити корисну для держави діяльність там, де з певних причин неможлива робота дипломатичного корпусу (війська Врангеля, Махна, Дон, Кубань і т.п.). Виконання цих завдань, наголошувалося в доповіді, конче потрібне і в час, коли уряд УНР перебуває на чужій території. Треба тримати якомога щільніший зв'язок з окупованою ворогом Україною, формувати там громадську думку в дусі єднання й підготовки до подальшої боротьби за самостійність України, пам'ятаючи, що кінець боротьби ще далеко.

Для практичного здійснення своїх завдань Департамент політичної інформації повинен залучати до співробітництва людей політично освічених, патріотів, для яких мета здобути волю Україні виправдовувала б засоби; осіб, котрі б співробітничали з Департаментом свідомо, не соромлячись і не за гроші виключно. Організація діяльності ДПІ має бути поставлена так: Департамент підбирає відповідну кількість кур'єрів і підтримує зв'язок з призначеними на місцях (не менше одного в повіті) провідниками політичної акції; останні повинні залучати до співпраці ідейних українців переважно з місцевого населення; крім таких осідлих помічників, мають бути люди, яким слід давати доручення вивчати який-небудь рух, партію чи особу (Добровольча армія, Дон, Кубань, боротьбисти, Махно і т.п.), відповідно на них впливати й використовувати в інтересах України. Завданням Департаменту політичної інформації є також стеження за пресою через прес-бюро. Для роботи і проведення в життя наміченої реорганізації потрібні більші, ніж передбачалося, кошти. Необхідно дозволити ДПІ повне користування коштами, асигнованими як самому Департаменту, так і на губернські та повітові відділи, позаяк реорганізація праці інституції охоплює й ту діяльність, яку мали проводити згадані відділи [615].

Отже, розглянуті документи свідчать про досить широкий спектр діяльності ДПІ та вельми серйозні основні вимоги до її суб'єктів. Однак викликає щонайменше сумнів те, що керівник МВС до патріотів найвищого гатунку відносить людей, "для яких мета... виправдовувала б засоби" (очевидно, будь-які - В.С.). Але ж історії добре відомі факти, коли застосування антигуманних, надмірно жорстоких засобів боротьби, навіть в ім'я найвеличнішої мети, рано чи пізно призводило до діаметрально протилежних наслідків.

На жаль, дуже мало змістовних узагальнюючих документів, які б засвідчили, як саме підрозділи ДПІ виконували поставлені перед ними керівництвом МВС і власними провідниками завдання. Певне уявлення про це дає доповідь директора ДПІ міністру внутрішніх справ від 15 квітня 1921 р. про напрями здійснюваної Департаментом роботи. Таких напрямів названо п'ять: зв'язок з Україною (з метою збору інформації, здійснення пропагандистських заходів, підтримки повстансько-підпільного руху - В.С.); взаємний обмін інформацією політичного характеру з іноземними (польськими - В.С.) спецслужбами; допомога уряду УНР у виробленні належної політичної лінії та напрямів ефективних дій як на терені України, так і в еміграції, а також спростування негативних чуток щодо уряду, позитивний вплив на певні політичні партії; реєстрація всіх політичних злочинців, збір матеріалів про їхній шкідливий вплив на діяльність державного апарату та вжиття відповідних заходів протидії; створення архіву з матеріалів справ політичної інформації. Оцінюючи діяльність ДПІ, його шеф акцентує увагу на тому, що у справі підбору співробітників і тактики роботи не обійшлося без негативних сторонніх впливів та серйозних недоліків. Найбільш уразливим для таких впливів виявився відділ зв'язку. Щоправда, з доповіді не видно, які, власне, впливи маються на увазі, не називаються причини недоліків. Та й самі напрями діяльності наведені дуже схематично, в узагальненому вигляді [616]. Більш докладну інформацію знаходимо в оперативних матеріалах закордонного та внутрішнього відділів ДПІ. Вона дає змогу зробити висновок, що організація роботи цих підрозділів, підбір кадрів співробітників, резидентів, агентів та інших виконавців здійснювались головним чином в межах завдань, визначених провідниками МВС та Департаменту.

Закордонний відділ приділяв багато уваги підтриманню безперебійного зв'язку з діючими агентами, а також придбанню нових таємних джерел інформації на терені України. З цією метою в надійно облаштованих з допомогою відділу зв'язку місцях ("вікнах" - В.С.) через кордон переправлялися досвідчені співробітники, резиденти та агенти. Наприклад, засланий у січні 1921 р. в Україну резидент "Б" налагодив втрачений зв'язок з десятьма таємними інформаторами у Проскурові, Волочиську, Чорному Острові, Климашівці, Вовковицях, на станції Кошарівці та інших населених пунктах. Крім того, йому вдалося у Жмеринці та Вінниці залучити до співпраці з ДПІ трьох службовців губернських і військових установ та телеграфу. Всього у розпорядженні цього резидента було 12 агентів і двоє зв'язкових [617].

За допомогою закордонних джерел ДПІ ретельно вивчав політичну й економічну обстановку в УСРР. Конфіденційна інформація надходила й опрацьовувалась здебільшого за п'ятьма напрямами: ставлення населення до більшовиків, уряду УНР, рівень національної свідомості громадян, міжнаціональні відносини; повстансько-підпільний рух в Україні: кількість загонів і організацій, їхня чисельність, політична спрямованість, командний склад, територія діяльності, ставлення населення до повстанців; культурно-освітня ситуація в УСРР: ставлення більшовиків до української мови та церкви, організація навчання в школах, матеріальне становище вчителів, ефективність пропагандистської роботи існуючої влади; економічне становище країни: обсяги обробітку землі, стан промислових підприємств та залізниці, торгівля, ціни на продукти харчування й товари першої необхідності, курс грошей, частота проведення реквізицій та їх характер; радянські війська на терені України, їх чисельність і призначення, ставлення до них населення.

Збір та аналіз інформації у такий спосіб давали досить повну картину обстановки в УСРР у 1921 р.: економіка в занепаді; орних земель засіяно лише до 35 відсотків; більшість заводів і фабрик не працює; рух пасажирських поїздів на залізниці фактично припинений; легальна торгівля не існує; ціни на продукти харчування та товари першої необхідності дуже високі; курс радянських грошей низький; жахливих масштабів набули спекуляція та здирства; реквізиції та контрибуції у селян влада проводить надзвичайні й нерідко масові; скрізь розпач і руїна; наступає голод; до 50 відсотків дітей не навчається у школі через численні арешти вчителів за звинуваченням у петлюрівщині й бандитизмі; хоча українська мова офіційно й не заборонена, влада активно перешкоджає її утвердженню; ставлення більшовиків до церкви агресивне; населення до влади ставиться вороже, незважаючи на її активні пропагандистські заходи; проте національна свідомість громадян не скрізь на високому рівні через відсутність належної роботи в цьому напрямку патріотичних сил; у країні процвітає антисемітизм; ревкоми при реалізації своїх рішень спираються на військову силу та надзвичайні комісії [618]. Після повернення з України розвідник С.Львівський у рапорті міністру внутрішніх справ від 7 лютого 1921 р. писав: "Треба деякий час понести на собі тягар тамтешнього життя, щоб цілком уявити собі страшну картину нищення всілякими засобами людності на Київщині. Я фарб не згущаю. Навіть нема таких фарб, щоб в повній уяві-мірі намалювати Вам картину горя під'ярмленої людності... Ставлення населення до уряду УНР прихильне, з надією на допомогу у звільненні від більшовицького режиму" [619].

У першій половині 1921 р., а в деяких регіонах аж до вересня того ж року на території УСРР розгорнувся широкий антибільшовицький партизансько-підпільний рух, який підтримувався більшістю населення. Протидіяли йому радянські війська та загони НК. Ці ж сили здійснювали каральні акції щодо мирного населення. По селах проводилася мобілізація молоді до Червоної армії. З дезертирством велася шалена боротьба: бралися під варту родини втікачів, конфісковувалося їхнє майно, спалювалися оселі, спійманих дезертирів розстрілювали. За рахунок дезертирів поповнювалися підпільні партизанські формування [620].

Інформація, отримана ДПІ оперативними каналами, в цілому об'єктивна. Про економічну скруту, жорстокий "червоний терор" в Україні в 1921 р. та активну протидію йому сил опору є свідчення й інших, "нейтральних" очевидців, а також радянських дослідників. У 1921 р. зі столиці України до Праги прибув директор Петроградської філармонії Г.Заславський. Він писав: "Становище в Києві жахливе. Лютує "надзвичайка", яку очолює комуніст Павлов, котрий разом з латишем Яном Гамарником є фактичним правителем міста. Дорожнеча життя страшенна внаслідок відмови селян везти продукти більшовикам. Радянський український уряд - голова Раковський - знаходиться в Харкові. "Українізм" цього уряду - оперетковий. У масі своїй українські партії ставляться негативно до радянського уряду Раковського. Життя київського населення проходить під знаком найнеобмеженішого терору. Більшовики ввели дуже складну систему шпигунства і провокацій практично в усіх сферах суспільного життя, і всі бояться що-небудь сказати один при одному... Ненависть селянства до комуністів шалена. Не припиняються повстання, причому селяни виступають розрізнено групами по декілька сіл. Повстання ці придушуються більшовиками з неймовірною жорстокістю" [621].

А.В.Лихолат у праці "Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917-1922 рр.)" посилається на інформаційне зведення ЦК КП(б)У за липень-серпень 1921 р., де повідомлялося, що "по всій території УСРР широкою хвилею розлився бандитизм (читай - рух опору - В.С.), найбільш сильний в губерніях: Донецькій, Катеринославській, Київській, Полтавській і Кременчуцькій" [622].

Таким чином, є підстави зробити висновок, що обсяг оперативних даних, що надходили в ДПІ з України, давав змогу правильно оцінювати ситуацію та об'єктивно інформувати про неї уряд УНР. Щоправда, бракує даних про розвідувальну роботу в радянських та компартійних установах, а також про агентурне проникнення у військові формування більшовиків, хоча масові мобілізації відкривали для цього непогані можливості. Значна частина інформації, що надходила в центр, збиралася на місцях шляхом візуального спостереження, і тому інколи важливі дані мають фрагментарний характер, як, скажімо, повідомлення агента, котрий прибув з одеського регіону: "приблизно місяць тому назад більшовики почали скупчувати сили на Румунському кордоні, но з якою метою не відомо" [623]. Розвідка департаменту недостатньо приділяла уваги вивченню морально-психологічного клімату в частинах РСЧА, а він у багатьох випадках був сприятливим для відповідного впливу супротивної сторони.

Характерно, що насильство, жорстокість і провокації були нормами та принципами забезпечення покірності й благонадійності в структурах Червоної армії. В одній із тогочасних опозиційних радянській владі газет компетентний аналітик писав: "Незважаючи на те, що зовні офіцери мають буцімто всі права вільних громадян, насправді вони (крім партійних комуністів) перебувають під вічним наглядом комосередків, політкомів та особливих відділів. Особливо не люблять більшовики тих командирів, котрі користуються любов'ю й авторитетом у своїх підлеглих. Таких командирів, як і всіх запідозрених у політичній неблагонадійності, миттєво "ізолюють". Ізоляція ця (як і ізоляція рядових червоноармійців) полягає в тому, що людині, котра "ізолюється", дають якесь відрядження. З відрядження "ізольований" ніколи до своєї частини не повертається, а переводиться в іншу, причому в наказі оголошується, що він за "особливі відзнаки" підвищений у посаді. Дуже часто той, хто "ізолюється", підвищується аж до Особливого відділу, після чого пропадає без вісти".

Закордонний відділ ДПІ надавав практичну допомогу в боротьбі з ворогом партизанським загонам й підпільним організаціям, що діяли на території УСРР. Такі доручення виконували співробітники, котрі мали попередній досвід аналогічної роботи. Так, ще в 1920 р. співробітник департаменту Іван Романівський чотири рази направлявся на Катеринославщину, тричі - на Київщину, двічі - на Херсонщину, по разу - у Вінницю й армію Омеляновича-Павленка. Він продовжив цю працю і в нових умовах. Однак мало даних про характер самої роботи [624].

Об'єктами зацікавленості та впливу Закордонного відділу були й війська Врангеля, розташовані в Туреччині та Сербії, а також емігрантське середовище в цих країнах. Там знаходилось чимало військових і цивільних українців. Є змістовна інформація, отримана від розвідників, котрі повернулися звідти, про склад врангелівських військ і взагалі емігрантів, їхнє вкрай скрутне матеріальне становище, пригнічений морально-психологічний стан; про напруження в стосунках між росіянами та українцями; про утворення в Туреччині "українізованих військових частин" і українських організацій. Цікаво, що рівень національної свідомості членів цих організацій залишався попри все дуже високим. Відомо, що вони надіслали звернення до Ліги Націй, котре називалося "ТАК КАЖУТЬ ТІ, ЩО ТРИ РОКИ БУДУВАЛИ ЄДИНУ НЕДІЛИМУ", де просили визнати Україну незалежною самостійною державою. Українізація в таборах відбувалася завдяки зусиллям посольства УНР в Туреччині, яке контактувало з відповідними ланками ДПІ. Зауважимо, що Закордонний відділ постійно взаємодіяв з МЗС, особливо стосовно обміну інформацією [625].

Одним із напрямів діяльності Закордонного відділу ДПІ була пропагандистсько-інформаторська робота на території УСРР. Вона проводилася спеціальними емісарами-маршрутниками, котрі з придбаною або виготовленою пресовим відділом необхідною літературою, часописами, газетами, листівками переправлялись через кордон в облаштованих місцях. Ці матеріали розповсюджувались в першу чергу серед національно свідомої частини населення, переважно сільського, з метою опрацювання й ознайомлення багатьох інших селян. Але найефективнішими були виступи емісарів з рефератами про справи та плани Державного Центру перед сільською інтелігенцією, простими хліборобами та людьми, котрі добровільно взяли на себе обов'язок дальшого поширення інформації серед української громади. Для них реферати розмножували на гектографі [626]. Емісари-пропагандисти виконували ще одну дуже важливу місію: організовували через добровольців-інформаторів збір у селян "миколаївських" грошей для допомоги бідуючим на чужині українським козакам і старшинам та їхнім сім'ям. Слід підкреслити, що цю допомогу до місць призначення доставляли каналами ДПІ представники селянства, обрані на загальних зборах громади, що унеможливлювало зловживання. Безперечно, це були корисні заходи, проте аналіз наявних документів свідчить, що їх проводилось мало [627].

У роботі внутрішнього (контррозвідувального) відділу ДПІ простежується чотири основних напрямки: контррозвідувальне супроводження діяльності ДЦ УНР в екзилі, насамперед виявлення і знешкодження більшовицьких шпигунів і провокаторів та інших ворогів української державності серед співробітників державних інституцій; забезпечення (в межах своєї компетенції) збереження державних таємниць у структурах Центру; виявлення, попередження та припинення політичних злочинів, спрямованих проти уряду УНР, державних інституцій (ворожа агітація і пропаганда, дезінформаційні акції, спроби насильницького захоплення влади в Державному Центрі тощо - В.С.); вивчення (в межах своєї компетенції) обстановки в таборах, де перебувають вояки Армії УНР, та в українському емігрантському середовищі [628].

Контррозвідка ДПІ мала певні здобутки. Так, уряд отримував від неї різнобічну інформацію стосовно ситуації в таборах перебування українських старшин і козаків: які частини розташовані в таборах та їх склад; ставлення польської влади до старшин і козаків, до українців взагалі. Багато уваги приділялося вивченню життя українців в таборах і оточенні, насамперед таким питанням: моральний і матеріальний стан війська та окремих осіб; культурно-освітня робота, її зміст; проведення муштри та її характер; взаємостосунки між старшинами й козаками; проведення ворожими партіями агітації серед війська, її наслідки; ставлення вояків до Головного Отамана, Ради Республіки, уряду; наявність утікачів з таборів та мотивація їхніх вчинків; кількість бажаючих повернутися в Україну; випадки скоєння вояками політичних чи тяжких кримінальних злочинів, їх причини [629]. У квітні 1921 р. завдяки зусиллям співробітників внутрішнього відділу вдалося попередити назріваючий через вкрай скрутне матеріальне становище бунт службовців Державного банку й Кредитової канцелярії в Ченстохові [630]. Внутрішній відділ провів також значну роботу по перевірці благонадійності осіб із середовища української еміграції. Усім, хто пройшов "сито" перевірки, були вручені відповідні посвідчення [631].

Але об'єктивність вимагає визнати, що контррозвідка ДПІ далеко не завжди забезпечувала надійний захист уряду УНР, апарату Головного Отамана та інших вищих інституцій від проникнення більшовицьких агентів та провокаторів. Установлено, що радянська агентура діяла в багатьох державних структурах і навіть у найближчому оточенні С.Петлюри (до нього, наприклад, потрапив більшовицький агент П.Жидківський) [632]. Розвідка ВНК завербувала дружину особистого секретаря С.Петлюри професора Зайцева, через яку мала доступ до таємних матеріалів уряду УНР. Інформацію вона передавала до резидентури ВНК у радянському посольстві у Варшаві. Крім того, вона отримала завдання отруїти голову Директорії, яке, втім, не змогла виконати [633].

Завершуючи огляд діяльності внутрішнього відділу ДПІ, слід сказати, що, на жаль, відсутність матеріалів не дає змоги оцінити його працю щодо контррозвідувального забезпечення розташованих у Румунії військових формувань УНР, вивчення їх оточення. Хоча така робота, безперечно, мусила проводитись.

§ 6.2. СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ ВІЙСЬК

У структурі Державного Центру УНР в екзилі спеціальні служби Головної Команди військ відігравали провідну роль на відміну від подібних інституцій МВС. Це природно, оскільки повалення радянської влади в Україні планувалося переважно за допомогою збройної сили - наявних у його розпорядженні військових формувань у Польщі та Румунії, а також партизансько-повстанських загонів на території УСРР. У військовому відомстві діяла дещо трансформована за нових умов Розвідочна управа з розвідувальним й контррозвідувальним підрозділами, Інформаційним бюро, закордонним відділом. Їх діяльність в еміграційний період (1921 р.) в документах відображена фрагментарно.

Є відомості про аналітичну роботу розвідувального і контррозвідувального підрозділів Розвідочної управи, відповідної праці Інформбюро в таборах вояків УНР та взаємодію його з II відділом ("двуйкою") Генштабу Польщі. Щоправда, за браком коштів скасовувались військові аташати УНР в інших країнах. У дуже скрутному матеріальному становищі перебувало й "ІНФІБРО". Цей підрозділ був виведений із складу Генштабу, а його співробітники залишилися без засобів для існування. Виконуючий обов'язки начальника Інформбюро поручник Шевчук звертався в усі інстанції, навіть до Головного Отамана, з проханням вирішити долю цієї установи й не дати померти голодною смертю її співробітникам, які багато зробили для уряду УНР і будуть йому корисні й надалі. Відомо, що через відсутність засобів для існування окремі "інфібровці" переходили на службу в польську дефензиву, але при цьому виявляли готовність допомагати УНР.

У доповіді поручника Шевчука Головному Отаману (19 січня 1921 р.) висуваються серйозні звинувачення на адресу колишнього начальника "ІНФІБРО" полковника М.Красовського, який нібито забрав гроші й цінні речові докази, таємні справи й документи, самочинно залишив бюро й з групою прибічників перейшов на службу до поляків. Об'єктивність цих звинувачень сумнівна, оскільки не зрозуміло, навіщо було керівнику спецпідрозділу українських військ самочинно і скандально переходити в польську "двуйку". Адже існував більш пристойний і апробований іншими варіант - за взаємною домовленістю між керівниками двох союзницьких військових відомств. Скоріше за все, так і сталося задля вирішення якоїсь важливої спільної справи. На користь цього припущення говорять такі дані. У звіті по лінії ДПІ від 10 листопада 1921 р. йдеться про те, що М.Красовський, поновлений на попередній службі, отримав надзвичайні повноваження щодо організації контррозвідувальної діяльності, а його співробітники активізували роботу, в тому числі в таборах перебування українських вояків. Напевно, цього не сталося, якби М.Красовський залишив Інформбюро так, як про це писав Шевчук [634].

Організацію збройної боротьби за відновлення суверенної української державності активно продовжував спеціальний орган Державного Центру УНР в екзилі - Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ), котрий дислокувався на території Польщі у Тарнові, а згодом у Львові. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні. Крім того, керівництво ППШ готувало збройні формування Армії УНР до переходу через польсько-радянський кордон у травні 1921 р. [635]. Головними організаторами й керівниками Штабу стали відомі воєначальники УНР генерал-хорунжий Ю.Тютюнник та полковник Ю.Отмарштайн.

ППШ був створений зі згоди глави Польської держави Ю.Пілсудського. При цьому польська сторона пішла навіть на порушення умов Ризького мирного договору з РСФРР та УСРР від 18 березня 1921 р., який забороняв існування на території Польщі антирадянських збройних угруповань. Підготовка військових частин Армії УНР до виступу проти УСРР здійснювалась і в Румунії, де в спеціальних таборах під контролем та при підтримці королівського генштабу проводилося навчання українських збройних формувань тактики партизанської війни [636].

Одразу ж після переходу української армії за Збруч у листопаді 1920 р., писав Ю.Тютюнник, до Державного Центру УНР в екзилі "потяглися делегації з України з проханням продовжувати керувати боротьбою проти окупантів, яка незалежно від неуспіху на фронті проводилась українським народом в виді окремих повстань". Враховуючи розгортання в Україні повстанського руху, Головний Отаман С.Петлюра доручив Ю.Тютюннику приступити до організації необхідного апарату керівництва ним. Відбувалося це за безпосередньої участі Генштабу Польщі та його представництва у Львові [637]. Формування апарату прискорилося після переїзду ППШ до Львова. Енергійну діяльність по підбору кадрів, створенню структури Штабу розгорнув досвідчений генштабіст Ю.Отмарштайн [638].

Механізм підготовки та проведення операцій з метою повалення радянської влади в Україні включав: центральний апарат ППШ і його осередки на радянському кордоні, органи управління партизансько-повстанськими формуваннями на території УСРР, самі партизансько-повстанські загони та підпільні групи(. Виділяються такі важливі напрями роботи ППШ, як здійснення розвідувальних та контррозвідувальних заходів відповідними підрозділами, керівництво розвідувально-підривною діяльністю спеціальних ланок повстансько-підпільного руху в УСРР, підготовка цих сил та військ УНР до відкритого виступу.

Структура центрального апарату протягом існування ППШ зазнавала певних змін, проте чітко визначилися провідні підрозділи, що керували роботою на головних ділянках підготовки збройного повстання. Це відділи: оперативний (на чолі з полковником Ю.Отмарштайном), організаційний (полковник Л.Ступницький), розвідувальний (полковник О.Кузьмінський), адміністративно-політичний (полковник Добротворський). За станом на 21 жовтня 1921 р. особовий склад центрального апарату ППШ налічував кілька десятків військовослужбовців, цивільних спеціалістів та канцелярських працівників [639].

З накопиченням досвіду роботи виникали різноманітні проекти реорганізації центрального апарату ППШ. Один з них було викладено в записці начальника Штабу до Головного Отамана (24 травня 1921 р.). На думку Ю.Тютюнника, бракувало координації дій між ППШ, військовим відомством та іншими вищими державними установами ДЦ УНР, тоді як Штаб мав не тільки орієнтуватися на поточну роботу по підготовці до виступу, а й бути готовим стати тимчасовим органом управління країною в разі її звільнення від більшовиків. Відтак пропонувалося докорінно змінити структуру Штабу, поділивши його на чотири напрями роботи: "військове керування", "політичне керування", "економічне керування" і "керування транспортом". Військове керування передбачало виконання функцій управління повстанськими формуваннями в УСРР та розвідки ворога, "себто збір, систематизація та остаточне оброблення всіх відомостей про стан війська московських окупантів". Таким чином, "військовому керуванню" пропонувалося надати статус пріоритетного. Інші ж підрозділи мали зосередитися на консолідації всіх опозиційних радянській владі партійно-політичних сил, здійсненні в УСРР акцій саботажу на транспорті, проведенні широкої агітації, наданні матеріальної допомоги повстанському руху. Пропонувалося також посилити апарат ППШ кадрами деяких міністерств, передати у підпорядкування ППШ оперативну й розвідочну управи I-го генерал-квартирмейстерства Головної Команди, безпосередньо підпорядковувати начальнику ППШ керівників відділів комплектування й постачання, а з розвідочної управи взяти у повному складі відділи розвідки і контррозвідки.

Безперечно, наведений проект мав чималий сенс, оскільки від успіху діяльності ППШ вирішальним чином залежало відновлення української державності взагалі, а сам ППШ фактично був єдиним органом, що на практиці займався військово-організаційною та оперативною роботою.

Нова структура центрального апарату ППШ була запропонована його начальником пізніше, у зв'язку з поразкою військ УНР у листопаді 1921 р. у так званому "Другому зимовому поході". Передбачалося, що ППШ у більш несприятливих умовах має продовжувати загальне керування рештками повстансько-підпільних формувань в УСРР, а також проводити збір усіх українських збройних формувань за кордоном в єдину армію. Сам ППШ планувалося перевести до Румунії. Структурні зміни мали відбутися і в штабному апараті, який складався б з окремих частин: оперативно-організаційної (керівництво всіма повстансько-підпільними силами), розвідувальної (розвідка й підривна робота проти ворожих військ) та господарської [640].

Варто зазначити, що деякі аспекти внутрішнього життя державних інституцій УНР в еміграції негативно впливали на діяльність провідного органу повстансько-підпільного руху. Насамперед це привнесення в управління повстанським рухом особистих політичних амбіцій вищих цивільних та військових провідників УНР. Так, поміж членами військового керівництва УНР точилася відверта боротьба за контроль над повстанським рухом. Особливі претензії в цьому плані проявляв шеф контррозвідки полковник М.Чоботарів, котрого деякі учасники визвольних змагань вважали навіть більшовицьким агентом [641].

Ветеран української розвідки полковник В.Роєнко переконливо спростовує ці закиди. Він пише: "Щодо української розвідки і контррозвідки у Другій світовій війні, то її широку працю проти більшовизму та московської агентури розробив колишній шеф розвідки і контррозвідки при тодішньому уряді УНР полковник Микола Чоботарів. До речі, не лише московські окупанти, а й свої нерозумні земляки в діаспорі називали його всесвітнім агентом. Як соромно й ганебно згадувати про це!

Микола Чоботарів, ще 1905 року засуджений урядом Росії до смертної кари, емігрував за кордон. Через Сибір, Далекий Схід він втік до Америки, де доглядав свиней у фермера. 1914-го він знову в Україні. Під час визвольної боротьби працював пліч-о-пліч із Симоном Петлюрою, очолював розвідку. З 1921 року - у Варшаві, а з початку 1939 року керував підпіллям і розвідкою в Німеччині. План Чоботаріва полягав у тому, щоб не допустити розбрату серед української еміграції і усіма засобами зберегти її єдність та національне обличчя" [642].

Деструктивним було нерідко втручання в поточну оперативну роботу Штабу самого С.Петлюри. Ю.Тютюнник у своїх спогадах із сумом зазначав, що голова ДЦ УНР "намагався весь час до складу ППШ залучити своїх клевретів... А вони насправді служили тільки тому, хто сьогодні більше платить. Ці штабісти, не кажучи вже про самого Петлюру, перебували у наймах у поляків. Між іншим, навіть співпрацювали в "Рідному краєві" - органі польської дефензиви (контррозвідки), який намагався провокувати галичан" [643]. Доходило до того, що паралельно ППШ та без його відома С.Петлюра засилав на територію УСРР зі спеціальними завданнями осіб, підібраних ним за ознакою особистої відданості. При цьому часто відповідальні завдання покладалися на службовців, що заплямували себе тими чи іншими правопорушеннями. "...Петлюра таємно від мене, - писав Ю.Тютюнник, - розпочав вести повстанську політику на Україні... Його посланці, їдучи на Україну, все чинили всупереч директивам Штабу, хоча їх підписував він же. Переважно Петлюра використовував із цією метою людей, чия карно-злочинна діяльність була вже доведена Штабом... Ці людці, потрапивши на Україну, воювали один з одним. Вони влаштовували провокації і взагалі своєю поведінкою виправдовували дану їм назву "бандити" [644].

Сам ППШ також хибував на самочинність у діях відповідальних співробітників. Склалася ситуація, коли, за словами начальника Штабу, "кожен прагнув досягти своєї мети" [645]. В обстановці службових непорозумінь та інтриг серед особового складу ППШ панувало пасивне ставлення до своїх обов'язків, розквітли "політиканство і кабінетна робота". Розкладу та позаслужбовій діяльності потурали їх патрони з вищого керівництва ДЦ УНР [646].

Поширення службових зловживань та морального розкладу вищих управлінських кіл ДЦ УНР спричинило виникнення навесні 1921 р. таємної організації військовослужбовців Армії УНР під назвою "Українське військове товариство" (УВТ), яку очолив полковник Ю.Отмарштайн. УВТ ставило за мету "збереження здорового ядра армії, а то шляхом розігнання тих злочинців і нездар, що оточили особу Головного Отамана С.Петлюри". Члени організації розгорнули роботу по згуртуванню однодумців серед військовослужбовців, котрі перебували у таборах для інтернованих, вступили в контакти з англійською та американською місіями в Польщі. На думку багатьох сучасників, саме намагання Ю.Отмарштайна зміцнити дієздатність силових структур та державного апарату в цілому ДЦ УНР шляхом боротьби проти правопорушень у їх середовищі призвели до його вбивства 3 квітня 1922 р. [647].

Дуже суперечливим моментом у діяльності ППШ було його співробітництво зі спеціальними службами Польщі, котрі не розглядали ці контакти як рівноправні. Штаб змушений був працювати під пильним контролем польської розвідки й контррозвідки, постачати їм власну службову інформацію, виконувати їхні вказівки щодо оперативної роботи в інтересах Польщі. Двічі на місяць ППШ подавав до польського Генштабу докладні звіти про свою роботу. Встановленню контролю поляків над ППШ сприяло намагання С.Петлюри всіляко підкреслювати свою політичну лояльність до їхнього лідера Ю.Пілсудського. "Пілсудський, - згадує Ю.Тютюнник, - особистий приятель Симона Петлюри... , а його оточення завжди вдає із себе друзів тих осіб, з якими завжди їм доводиться співпрацювати, виконуючи завдання свого шефа. Через таке "приятельство" поляки і досягли своєї політичної мети..." [648].

Польські спецслужби влаштовували до структур Штабу своїх співробітників. Вони знаходилися в канцелярії, розвідувальному, контррозвідувальному й пресовому підрозділах ППШ [649]. Зокрема, до розвідувального апарату ППШ був приставлений польський поручник Ковалевський, котрий без відома начальника розвідки Штабу полковника Кузьмінського дозволяв собі інструктувати агентів розвідки, що направлялися на територію України. Двох польських офіцерів було введено до контррозвідувального підрозділу ППШ. Офіцери розвідувального відділу штабу VI польської армії контролювали поточну роботу контрольних (розвідувальних) пунктів ППШ на радянському кордоні. Працюючи з особовим складом ППШ, "поляки не гребували навіть старими як світ методами. Вони спробували простежити, чи не вплине на голови українських штабістів алкоголь. І завели "товариські вечори" [650].

З керівництвом ППШ працювали начальник Генштабу Польщі генерал Розвадовський, керівник львівської експозитури розвідки польського Генштабу (ПГШ) майор Флерек (останній регулярно інформував про діяльність ППШ свого шефа у Варшаві І.Матушевського), співробітники ПГШ - спецреферент з українських справ капітан Чарноцький і капітан Бондаровський. Регулярно відбувалися спільні наради представників ППШ і ПГШ з питань проведення виступів проти УСРР. Так, 24-25 вересня у Львові відбулася нарада співробітників II відділу ПГШ з керівництвом ППШ, яка розглянула хід підготовки до походу в УСРР. Представники польського Генштабу зробили висновок, що рейд в Україну є бажаним, але передчасним. При цьому вони посилалися на несприятливу атмосферу в УСРР, викликану спадом повстанського руху, та незавершеність організаційних моментів походу [651].

Необхідно зазначити, що у ділових стосунках з керівництвом ППШ польські представники нерідко поводили себе непослідовно. Однією з причин було те, що в уряді Польщі далеко не всі бажали допомогти українській стороні. Так, у серпні 1921 р. Ю.Тютюнник змушений був погрожувати прийняти власне рішення про початок антирадянського повстання в Україні в разі подальших затримок виконання зобов'язань, взятих на себе польською стороною [652].

Не можна обминути увагою і такої цікавої проблеми, як взаємини між ППШ та російськими антирадянськими організаціями. Безперечно, створення єдиного антирадянського фронту опору могло суттєво посприяти поваленню більшовицького режиму та відновленню української демократичної державності. Проте на практиці процес координації дій між українськими та російськими антирадянськими силами виявився досить складним і суперечливим. Характерним у цьому відношенні є розвиток стосунків між ППШ та антирадянською російською організацією на чолі з відомим діячем партії есерів Б.Савінковим.

З початку 1921 р. значно активізувалася діяльність очолюваного Б.Савінковим "Російського евакуаційного комітету", котрий пізніше був перейменований у "Російський політичний комітет". Підтримка іноземних держав дозволила на його основі створити антирадянську організацію "Народний Союз захисту батьківщини і свободи" (НСЗБ і С), головною метою якої була підготовка "будь-якою ціною повстання в Росії для повалення більшовиків". Б.Савінков намагався перетворити НСЗБ і С у всеросійський координаційний антирадянський центр, для чого уклав угоди про співробітництво з ДЦ УНР і ППШ, білоруськими національними організаціями, Кубанською радою і Донським козачим колом. Сподіваючись на перемогу, Б.Савінков потай від української сторони обіцяв передати під протекторат Польщі західні повіти Волинської й Подільської губерній, надати їй право на експлуатацію Одеського порту, на керування залізницею Рівне-Шепетівка-Козятин-Одеса [653]. Таким чином, для Б.Савінкова не був недоторканним визнаний ним з кон'юнктурних міркувань суверенітет УНР. Більше того, національне багатство й територія України розглядалися ним як засіб розплати за послуги Польщі.

Усною угодою між Б.Савінковим та Ю.Тютюнником передбачалося розмежування сфер діяльності ППШ та НСЗБ і С: перший повинен був провадити військову та агітаційну роботу на окупованій території України, а другий - таку ж діяльність на терені Росії. Однак, незважаючи на досягнуту домовленість, Савінков вдався до сепаративних акцій, що вельми негативно позначилося на ефективності діяльності ППШ. НСЗБ і С розгорнув активну засилку агентури в Україну, вів вербувальну роботу серед інтернованих українських військовослужбовців у Польщі. Савінковці провадили організаційні заходи, спрямовані на забезпечення довгострокових агентурних позицій і підривної пропаганди в Україні, намагалися перевербувати агентуру й співробітників ППШ, розповсюджували агітаційну літературу. Оперативними заходами ППШ було виявлено цілу мережу їхніх розвідпунктів. Савінковці висували й претензії до української сторони. У листі Б.Савінкова до С.Петлюри йшлося про те, що його організація не може протягом місяця налагодити контакти з Ю.Тютюнником, не обізнана з планами повстанської роботи ППШ [654]. Зрозуміло, що розбіжності у стратегічних намірах сторін, їх поглядах на майбутню долю української державності призводили не лише до відсутності належної координації в діях, але й до енергійної роботи одної проти іншої.

Крім ППШ, за межами УСРР діяли й інші підпільні організації, що ставили за мету відновлення української державності. Як приклад можна навести Українську Військову Організацію (УВО). Існують різні точки зору щодо процесу формування УВО, яка згодом увійшла до складу ОУН. За однією з них, УВО заснували колишні члени Стрілецької Ради (політичної організації УСС) сотники М.Матчак і Я.Чиж у серпні 1920 р. у Львові. Інші дослідники вважають, що незалежно один від одного існували різні військові центри та підпільні організації української політичної еміграції. Частина з них самоліквідувалась, а решта злилася в єдину організацію під проводом полковника Є.Коновальця.

31 серпня 1920 р. у Празі відбувся з'їзд представників усіх українських військових формацій за кордоном, на якому було утворено "Начальну Колегію УВО". У 1921 р. тричі змінювався провід УВО, який згодом отримав назву "Начальна Команда УВО". Організація поділялась на референтури: бойову, фінансову, організаційну, пропагандистську. УВО висувала завдання терору проти польських окупантів. Вже у 1920 р. бойовик С.Федак здійснив замах на Ю.Пілсудського. Широка робота була розгорнута серед інтернованих українських вояків. Планувалося відновити регулярні військові частини, проводилися навчання військовиків. Особлива увага приділялася підривній справі та радіозв'язку. Функціонувала спеціальна лабораторія по виготовленню вибухівки, котра потім переправлялася до Галичини [655].

Для керування роботою УВО в Галичині було створено "Обласний центр". Цей орган підключився і до розвідувально-диверсійної роботи проти УСРР. Від нього в Україну попрямували десятки груп із завданням легалізації на місцях і створення широкого антирадянського підпілля [656].

Виникає питання про ймовірне співробітництво між досить добре організованою УВО та ППШ. Є підстави вважати, що можливості для цього були обмеженими. По-перше, УВО спиралася на колишніх військовослужбовців УГА та населення Галичини. Ю.Тютюнник підкреслює у своїх спогадах, що на той час суспільна свідомість галичан "не могла ще оговтатися від того страшного удару, якого завдав їй Петлюра спілкою з поляками (мається на увазі Варшавська угода УНР з Польщею у квітні 1920 р. - В.С.)... Самого Петлюру вони вважали зрадником..." [657]. По-друге, керівництво ППШ змушене було демонструвати лояльність до Польщі, співробітничати з її спецслужбами, тим часом діяльність УВО мала яскраво виражену антипольську спрямованість, що робило несумісними позиції двох організацій. Крім того, не знайдено жодної згадки про співпрацю УВО і ППШ.

Якщо ДЦ УНР і його ППШ орієнтувалися на Польщу, то керівництво УВО зробило ставку на співробітництво зі спецслужбами її потенційного противника - Німеччини. За даними радянських дослідників, у 1921 р. Є.Коновалець досяг домовленості з полковником німецької військової розвідки (абверу) Гемппом про постачання йому розвідувальної інформації, яку здобуватиме УВО. За цю послугу УВО щомісячно почала отримувати дотацію в 9 тис. марок [658].

Отже, в несприятливих зовнішніх умовах, при наявності внутрішніх суперечностей у проводі УНР в еміграції, не маючи надійних союзників, Партизансько-Повстанський Штаб розгорнув роботу організаційного й розвідувально-підривного характеру по підготовці широкого антирадянського повстання в УСРР.

§ 6.3. РОЗВІДКА ТА КОНТРРОЗВІДКА ПАРТИЗАНСЬКО-ПОВСТАНСЬКОГО ШТАБУ

Одним із провідних напрямків діяльності Партизансько-Повстанського Штабу була розвідувальна робота на території УСРР, котра здійснювалась відповідними підрозділами ППШ та повстанських угруповань, а також антирадянським підпіллям. Вона була спрямована в першу чергу на здобуття різнопланової інформації про дислоковані в Україні сили Червоної армії, органи державної безпеки УСРР, стан охорони державного кордону, політичну й економічну ситуацію в країні. Йшло вивчення території УСРР як майбутнього театру збройного повстання, що дозволяло встановити чіткі завдання для бойових дій Армії УНР у разі її переходу через польсько-радянський кордон.

Як уже згадувалося вище, керівним органом розвідувальної роботи ППШ був його 2-й (розвідувальний) відділ. До його складу входили три секції: офензиви (розвідки), дефензиви (контррозвідки) та пресова секція. Розвідувальна секція складалася з евіденційної та організаційної частин. Остання займалася питанням внутрішньої організації 2-го відділу в цілому, вела агентурну роботу, включаючи облік всієї агентури і кадрових співробітників розвідки. До її ж компетенції відносилося навчання розвідувальних кадрів, а також підготовка документів для легальної розвідроботи в УСРР, чим займалося паспортне бюро.

Евіденційна частина була своєрідним інформаційно-аналітичним центром, обробляла набуту різними каналами інформацію, вела облік ворожих сил в Україні, для чого мала картотеку й картографічну групу ("рисовню"). Ця частина складала узагальнюючі розвідувальні звіти. Пресова секція обробляла відомості іноземної та української радянської преси "в цілях більш докладної розвідки".

Керівниками секцій і ланок в розвідочному відділі були: офензиви - сотник Никодим Гриневич, агентури - поручник Михайло Михайлик, паспортного бюро - поручник Рогозинський, дефензиви - підполковник Митрофан Очеретько, секції преси - поручник Микола Іванів. Загальне керування розвідкою ППШ здійснював начальник 2-го відділу, на якого покладалося створення "розвідочних пляцувок на терені України, Росії, Дону, Кубані, Криму для планомірної агентурної розвідки цих країн", протидії ворожій агентурі, організації вивчення матеріалів преси. За станом на вересень 1921 р. у 2-му відділі працювало 7 офіцерів і певна кількість допоміжного персоналу. Головними "замовниками" розвідувальної інформації були керівництво ППШ та Головна Команда військ УНР [659].

Важливим елементом розвідувальної інфраструктури ППШ були контрольні (розвідувальні - В.С.) пункти (КРП) в прикордонних місцевостях - Рівному, Дубно, Корці, Тернополі, Кременці та ін. [660]. Вони займалися розвідкою у відповідних смугах, переправляли через кордон агентуру, приймали кур'єрів, що прибували з відомостями від розвідок повстанських формувань, опитували осіб, котрі приїхали з території УСРР.

Постійний штат таких пунктів мав складатися з кількох офіцерів української армії, котрі, як правило, мусили контактувати з польськими офіцерами зв'язку. Від кожного контрольного пункту на самому кордоні влаштовувались "передаточні пункти" для безпосереднього зв'язку з джерелами розвідувальної інформації в УСРР. У кожному з таких осередків мав перебувати український офіцер, котрий підбирав би собі помічників з числа надійних місцевих громадян [661].

Безперечно, обсяг і достовірність інформації, котра ставала надбанням ППШ, вирішальним чином залежали від роботи засланих розвідників та розвідувальних ланок повстанських формувань в Україні. Розвідувальний відділ ППШ регулярно відправляв за кордон співробітників із спеціальними дорученнями, приймав кур'єрів повстанської розвідки, обробляв отриману інформацію.

Уявлення про поточну оперативну діяльність 2-го відділу ППШ дає звіт про роботу цього підрозділу за вересень 1921 р. У розпорядження КРП було направлено 4-х розвідників, на територію УСРР заслано 3-х розвідників і 2-х кур'єрів для зв'язку з повстанською розвідкою, з УСРР повернулися відповідно 1 і 2. В документі одночасно висловлювалося зауваження, що в ППШ бракує кадрів розвідників і кур'єрів, для зв'язку між ППШ і штабами груп та районів на терені України використовують малолітніх хлопців. За звітний період було допитано 12 осіб, що прибули з УСРР, включаючи кур'єрів від повстанських формувань, здобуто 8 радянських військових документів та ряд інших матеріалів. Від КРП (на той час їх налічувалося 5) надійшло загалом 16 розвідзвітів. 2-й відділ розробляв і надсилав на місця інструктивно-директивні документи, серед яких, приміром, інструкції для начальників розвідок партизанських груп і районів. Евіденційна секція склала 4 тижневих звіти, 8 звітів з розрахунку два на тиждень, 30 щоденних звітів. Були підготовлені також: звіт про дислокацію частин Червоної армії в УСРР, узагальнений звіт за три місяці, 15 схем як додатки до інформаційних матеріалів [662].

Викликає інтерес і коло завдань, що ставилися перед агентурою розвідки ППШ. Так, агентові М.Діденку доручили налагодити зв'язок з відповідною агентурою в Козятині і Жмеринці, між залізничниками і місцевими повстанцями, зібрати відомості про військові частини, що проходили через Козятин, Фастів, Жмеринку. Агент О.Музика отримав завдання встановити зв'язок між повстанськими осередками, передати розпорядження офіцеру розвідки Лисенку прибути за вказівками до КРП у Тернополі. Але головними завданнями, з якими відправлялися розвідники за кордон, були: збір інформації військового характеру, проведення організаційної роботи серед місцевих повстанців та підпільників, а також розповсюдження агітаційної літератури.

2-й відділ намагався добитися від розвідників та агентури суворого дотримання правил конспірації. Увага зверталась на необхідність застосовування паролів, відгуків, псевдонімів, шифрів. В документі ППШ під назвою "Головні засади конспірації" наголошувалося, що розвідник повинен інформувати тільки певне, суворо обмежене коло осіб і лише в тій частині, що їх стосується; бути обережним у розмовах і "навіть доброму знайомому не говорити без необхідності про службові справи", а також знищувати всі чернетки донесень та інших службових документів. Варто зауважити, що розвідники й агенти, працюючи для ідеї в дуже небезпечних умовах, перебували у надзвичайно складному матеріальному становищі [663].

Про обсяги і зміст розвідувальної інформації, котра цікавила ППШ і командування Армії УНР, а також вищі державні установи ДЦ УНР, дають уявлення розвідувально-агентурні донесення і звіти, котрі складалися в 2-му відділі. Так, у звітах "розвідника 625" повідомлялося про становище у Київському військовому окрузі, можливу мобілізацію військ, наводилися докладні дані про кількість та технічний стан зброї Київського, Ніжинського та Кременчуцького арсеналів, маневри військ КВО, настрої населення та політичні події, становище в місцевому партизанському русі.

Розвідник сотник Косарь через свого агента передав до ППШ інформацію про настрої селянства, викликані переходом до нової економічної політики (непу) в УСРР, про будівництво укріплень навколо Києва та мостів. Він також налагодив розповсюдження листівок і розробляв плани диверсійно-терористичної роботи, для чого просив Центр надіслати отруєні цигарки, підривні машини, запали і піроксилінові шашки для підриву потягів.

Особлива увага приділялась збору та впорядкуванню відомостей про охорону кордону й сили Червоної армії в прикордонній смузі. Так, у звіті 2-го відділу від 16 липня 1921 р. окремо виділяється розділ "Обсадження кордону", в якому йдеться про чисельність, озброєння, командний склад, настрої серед вояків 28, 29, 30 бригад Особливого прикордонного корпусу ВУНК, розташування особливих відділів прикордонних військ. Змістовною інформацією відрізнялися щомісячні розвідзвіти 2-го відділу ППШ. Так, у звіті за вересень 1921 р. йшлося про охорону кордону, дислокацію та передислокацію частин і з'єднань КВО, технічних і спеціальних підрозділів, їхнє бойове постачання, зміни в чисельності військ, кількість хворих вояків, переозброєння, характер політико-виховної роботи серед особового складу, хід хлібозаготівель і навіть наводився персональний список працівників Коростенської повітової НК [664].

Напевно, найбільш повні відомості про становище в УСРР та її силові структури містилися у пояснювальних записках до карт, на які наносилася оперативна обстановка на територіях потенційних бойових дій в разі розгортання антирадянського повстання. Можна взяти для прикладу записку "До схеми ворожих сил на Україні на 1 серпня 1921 р.". Цей інформаційно-розвідувальний матеріал мав такі тематичні рубрики: Охорона державного кордону; Регулярні з'єднання і частини Червоної армії; Залізнодорожні сили та крупні радіостанції КВО; Авіація РСЧА; Бази й склади; Транспорт; Пошта і телеграф; Економічна інформація; Адміністративно-військовий поділ радянської Росії; Виробництво та імпорт зброї Росією; Характеристика мобілізаційної системи й мобконтингенту радянської Росії; Морально-політичний стан особового складу РСЧА; Органи цивільної влади; Характер агітаційно-пропагандистської роботи радянської влади; Загальна характеристика внутрішньої і зовнішньої політики радянської влади в цілому [665].

Як бачимо, надбана розвідкою ППШ різноманітна і досить змістовна інформація дозволяла готувати ведення бойових дій на території УСРР, виробляти пропагандистську лінію з урахуванням настроїв місцевого населення, передбачати можливу протидію з боку органів безпеки і внутрішніх справ при проведенні роботи в Україні, планувати першочергові військово-адміністративні заходи на випадок перемоги збройного повстання й повалення влади рад.

На 2-й відділ ППШ було покладено і завдання підбору й підготовки кадрів розвідників і керівників розвідувальних ланок повстанських з'єднань і формувань. Ця робота проводилась шляхом відбору кандидатів на згадані посади серед військових і цивільних осіб, їх спеціального навчання на курсах розвідників, постановки їм конкретних завдань розвідувального або зв'язкового характеру.

Так, 20 червня 1921 р. військовий міністр УНР віддав розпорядження командиру 4-ї Київської дивізії Армії УНР підібрати необхідну кількість цивільних і військових осіб для виконання розвідувальних доручень або праці у відповідних підрозділах повстанських формувань. У таборах для інтернованих необхідно було знайти 7 офіцерів з вищою або середньою освітою на посади начальників розвідвідділів штабів повстанських з'єднань. До цих кандидатів висувалися суворі вимоги: вони мали бути бездоганними з ділового й морального боку, "високих інтелектуальних і волевих прикмет". Вимагалося суворе дотримання конспірації при підборі таких кандидатів на службу, оскільки в таборах активно діяла радянська агентура. Потрібно зазначити, що на той час не вистачало щонайменше 31 офіцера для заміщення посад керівників розвідпідрозділів штабів повстанських загонів, що свідчило не тільки про брак підготовлених кадрів, а й про нестачу взагалі людей, здатних до такої роботи [666].

При 2-му відділі ППШ для підготовки розвідувальних кадрів працювали "курси інформаційних старшин". Їх опікала організаційна частина секції офензиви (розвідки) 2-го відділу. У вересні 1921 р., наприклад, ці курси закінчили 16 офіцерів. 13 із них були направлені в УСРР для заміщення вакантних посад начальників розвідувальних осередків чотирьох повстанських груп і дев'яти повстанських районів. Планувалося розширити як кількість офіцерів, що проходили підготовку на курсах, так і номенклатуру їхніх спеціальностей. Скажімо, вживалися заходи до відкриття нових курсів для підготовки 20 старшин і 20 розвідників, котрі б перебували у безпосередньому розпорядженні 2-го відділу ППШ; певну кількість офіцерів передбачалося підготувати для служби на контрольно-розвідувальних пунктах у прикордонні. Крім того, існував намір розробити програму навчання на курсах підготовки спеціалістів технічної розвідки (фотографів, радіорозвідників та ін.), котрі замістили б посади керівників технічних секцій при 2-х відділах [667].

Велике навантаження з точки зору добування оперативної інформації лягало на розвідоргани повстанських формувань в УСРР. Тому керівництво ППШ приділяло велику увагу їх створенню, вдосконаленню організаційної структури, форм і методів роботи.

У розробленому ППШ "Положенні про організацію повстання на Правобережній Україні" як одна з головних функцій повстанських сил відокремлювалася "розвідка про більшовицькі сили" й своєчасне інформування про них ППШ. Загальне керування розвідкою на місцях покладалося на начальників відповідних повстанських угруповань. "Коротка інструкція для розвідки у повстанських районах" ставила перед начальником району такі завдання:

"1. Начальнику району збирати всі відомості про більшовицьку армію: про організацію її частин, штабів, вказуючи їх назви і номера; прізвища начальників; про нові формування, зазначаючи номера формуючихся частин і зведення їх у вищі військові одиниці; настрій військ; дезерція; технічні засоби, зброя, вогнепальний запас.

2. Про пересування частин по залізницях, грунтових шляхах, точно зазначити, які номера частин, дивізій проходять і коли пересувались.

3. Про скупчення ворожих сил: їх кількість; які дивізії; скільки кінноти; артилерії; район зосередження; в якому напрямку гадають вести операції і коли.

4. Мобілізація: в якому районі; яких років; як пройшла в даному районі.

5. Які і де ведуться ворогом фортифікаційні будування і стан шляхів, особливо залізниць" [668].

Визначалися і засоби здобування відомостей: а) через постійних резидентів, що перебувають на залізничних вузлах, у великих містах, на великих шляхах, в районах розташування штабів і комісаріатів; б) засилки рухомих агентів в місця перебування постійних агентів. Донесення повинні були складатися "коротко, ясно і повно, щоб відповідали завжди питанням: як, де, коли, в якім числі і при яких обставинах, що робить". Певними вважалися тільки такі відомості про ворога, які підтверджувалися кількома джерелами.

Для організації безпосередньої розвідувальної роботи у штаті командуючого повстанською групою запроваджувалась посада "розвідочного референта", яку також мало й управління начальника повстанського району. Планувалося ввести посади працівників розвідки і до штабу Окремої повстанської армії, яка мала утворитися в ході широкого повстання в УСРР. Передбачалося, що у штабі цього об'єднання буде розвідувальний відділ (2-й) з секціями офензиви і дефензиви. Цей підрозділ мав здійснювати розвідку ворога агентурними засобами, через підрозділи польової розвідки, шляхом обробки преси, опитування військовополонених і перебіжчиків. Таким чином, 2-й відділ зосереджував керівництво практично всіма напрямками розвідки повстанських сил. Крім того, він же займався і справами контррозвідки, "себто ловлею ворожих агентів на території, зайнятій повстанчою армією, виявленням діяльності підозрілих або ненадійних осіб з боку політико-військового або національного". Справи суто кримінального характеру не відносилися до компетенції 2-го відділу і мали передаватися армійському прокурору [669].

Поступове накопичення досвіду розвідувальної роботи зумовило появу такого документа, як "Проект організації розвідки на терені України", спрямованого передусім на уніфікацію та вдосконалення організаційної структури розвідапарату повстанського руху в Україні. Поряд з цим у ньому віддзеркалилися тогочасні погляди на завдання, форми і методи розвідки, призначеної для оперативного забезпечення бойових дій.

"Успіх всякого військового підприємства (операції - В.С.) залежить головним чином від правильності прийнятого рішення, раціональності розробленого плану і його виконання. Прийняти правильне рішення начальник і розробити відповідний план його штаб можуть тільки тоді, коли головні чинники військової обстановки такі як: сили ворога, його наміри, місцевість в широкому військовому розумінні, настрій населення, політичний, економічний та транспортний стан театру військових акцій та інше, будуть їм досконально відомі і до дрібниць вивчені". Досягти цього можливо тільки добре поставленою і "правдиво організованою розвідкою на запіллі ворога". Висувалися такі принципи організації розвідки: "1) По можливості добування відомостей з перших джерел; 2) Безпреривність ведення розвідки; 3) Доскональна обробка та аналіз всіх добутих відомостей; 4) Своєчасна доставка добутих відомостей до штабу, який вислав цю розвідку".

Цікаві думки авторів щодо їх реалізації: "1) Досягнення першого принципу залежить: а) від влаштування на ворожому терені доцільної сіті агентури, розташування її так, щоб всі важливі політичні відомості і промислові центри були під контролем і район однієї агентури перетинався з районом другої; б) щоб один агент не знав другого; в) ніякого іншого завдання крім розвідки агент не мусить мати; г) ні з ким ніякої боротьби не може вести і мусить знати тільки виславшого його начальника і штаб. 2) Досягнення непреривності розвідки можливе тільки: а) при старанній конспіративності розвідчих органів; б) відповідності їх розташування, щоб в випадку захоплення одного, даний район продовжував освітлюватись другими; в) постійним перебуванням розвідчих органів на своїх місцях незалежно від змін фронту та інших причин. 3)... Досягається відповідною організованістю зв'язку. 4) Досягається відповідною організацією та підбором старшин розвідчого відділу".

Проект висував план створення "окремої розвідочної організації, безпосередньо підлеглої 2 відділу Повстанчого Штабу" на терені України. Необхідність цього пояснювалась цілою низкою причин. По-перше, повстанські штаби в УСРР являли собою досить розгалужені органи, що робило їх більш уразливими для ударів радянських органів держбезпеки. Тому вони були змушені часто змінювати місця дислокації, внаслідок чого інформація до ППШ надходила із запізненням. По-друге, в розвідпідрозділах цих штабів не вистачало спеціалістів, які могли б належно оцінити здобуті матеріали, тому звіти, які надсилалися, не завжди давали достатньо ясну картину. По-третє, в разі початку бойових дій 2 відділи повстанських штабів мали переключатися виключно на оперативне забезпечення цих дій, а ведення агентурної розвідки покладалося на осередки тієї розвідувальної організації, що пропонувалося створити. Нарешті, необхідно було мати декілька незалежних одна від одної агентурних мереж, аби підтверджувати відомості з різних джерел.

Згідно з проектом у штабах повстанських груп необхідно було запровадити "центральні розвідчі пляцувки", тобто керівні органи розвідки. Вони копіювали головні підрозділи 2-го відділу самого ППШ і складалися з підрозділів розвідки, контррозвідки й обробки преси. "Пляцувка групи" безпосередньо підлягала начальнику штабу групи. Він же за погодженням із начальником 2-го відділу ППШ призначав керівника розвідоргану.

"Пляцувка групи" відповідала за організацію розвідки і формування розвідорганів у закріплених за групою повстанських районах. Вона зобов'язувалася двічі на тиждень надсилати розвідзвіти до ППШ згідно із вказівками, отриманими від Штабу, а також вести обмін розвідданими з аналогічними підрозділами. "Пляцувкам груп" підлягали пляцувки повстанських районів, які складалися з частин розвідки та контррозвідки зі скороченими штатами і підпорядковувалися начальнику штабу повстанського району. Їх звіти мали двічі на тиждень надходити до "пляцувки групи" для узагальнення. Місце дислокації розвідувальних осередків залежало від наявності на території групи чи району стратегічних об'єктів, котрі становили інтерес з точки зору розвідки. Допускалося два варіанти розміщення пляцувок: разом зі штабом повстанського угруповання або поряд з найважливішими об'єктами розвідки. Відповідно до кількості повстанських з'єднань пропонувалося запровадити 5 "центральних розвідчих пляцувок груп" і 22 районні "пляцувки агентури" [670].

Факт прийняття названого проекту не встановлено, але розвідувальні підрозділи діяли в дусі його положень.

Як уже зазначалося вище, в структурі ППШ, його 2-му відділі функціонувала і контррозвідувальна секція. Потреба в її створенні зумовлювалась низкою чинників оперативної обстановки, котрі загрожували безпеці вищих органів влади УНР в еміграції, заважали ефективній діяльності центральних і місцевих повстансько-підпільних підрозділів. Насамперед це активна розвідувально-підривна робота спеціальних служб РСФРР та УСРР, ряду антирадянських еміграційних структур, що орієнтувалися на відновлення "неподільної Росії". До аналогічних заходів вдавалися і спецслужби "білого руху" генерала Врангеля. У зв'язку з цим керівництво ППШ сповістило штаби повстанських груп і Всеукраїнського повстанського комітету про наміри врангелівської агентури використовувати у своїх цілях український повстанський рух. Начальник Штабу звертав особливу увагу повстанських ватажків на намагання "різних російських антибільшовицьких груп" спровокувати українських повстанців на передчасні виступи, що вже призвело до загибелі одного з агентів ППШ і викриття органами ВУНК підпільних організацій [671].

Проте головним противником повстансько-підпільних структур були, безперечно, радянські органи держбезпеки. Слід відзначити, що їх розвідувально-підривна робота спрямовувалась не тільки проти ППШ, а й усієї української політичної еміграції та її політичних центрів. Використовуючи дипломатичні можливості, радянська російська та українська дипломатії розгорнули разом з органами держбезпеки жваву діяльність, спрямовану на розклад української еміграції та агітацію в її середовищі за повернення до УСРР. Тільки Наркомат іноземних справ УСРР до створення Союзу РСР провів значну роботу по розкладу військовослужбовців Армії УНР, котрі перебували в Польщі та Чехословаччині, внаслідок чого 3 з 8 тисяч вояків повернулися до УСРР. Серед інтелігенції швидко поширювалися "совєтофільські" настрої [672].

До розкладу еміграції підключилася радянська зовнішня розвідка - Іноземний відділ ВНК і ВУНК (згодом - ОДПУ і ОДПУ УСРР). Однією з головних функцій дипломатичних резидентур радянської розвідки (вони являли собою "посольства в посольствах", а з приводу їх статусу постійно точилася відомча боротьба між ВНК та НКЗС Росії) було вивчення і розклад антирадянської політичної еміграції, особливо з тих республік, що після 1917 р. утворили власну державність [673].

Уже наводились дані про те, що радянська агентура перебувала у найближчому оточенні С.Петлюри. На ВУНК працювала дружина особистого секретаря С.Петлюри. Більшовицьким агентом виявився і помічник начальника ППШ Добротворський, через якого надходила інформація про плани діяльності Штабу, суперечки в його середовищі. Радянські спецслужби активно протидіяли повстанським угрупованням в УСРР. Наприклад, завдяки агентурним даним двічі заарештовувався штаб одного з провідних повстанських лідерів отамана Мордалевича, а третього разу в полон потрапив і він сам. Переслідування органів держбезпеки змусили Київський повстанський Комітет залишити місто [674].

Група співробітників ВУНК під виглядом представників Врангеля увійшла у довіру до повстанців отамана Лютого. В результаті організація повстанців була розгромлена. В липні 1921 р. при переході кордону був затриманий емісар ППШ "3". На допиті у прикордонному особливому відділі ВУНК він зізнався, що був направлений на зв'язок до одного з отаманів, повідомив про структуру ППШ, підпільних організацій у Києві і в УСРР, накреслив схему дислокації повстанських сил. Після відповідної обробки "3" став секретним співробітником ВУНК. Працюючи в ППШ, він дезінформував його керівництво, давав ВУНК інформацію, згідно з якою проводилися арешти підпільників в УСРР, повідомляв про контакти ППШ з розвідками Польщі і Румунії, Н.Махном і Б.Савінковим, про плани переходу кордону силами Армії УНР [675]. Звідси зрозуміло, якої шкоди завдавала радянська агентура діяльності ППШ та його формувань в Україні.

Труднощів додавали часті випадки порушень режиму збереження державної та військової таємниці посадовими особами й військовослужбовцями Армії УНР. Так, у рапорті генерала Ю.Тютюнника до С.Петлюри зазначалося, що газети "Рідний край" і "Українська трибуна" друкували накази Головного Отамана, схеми розташування повстанських загонів і штабів, що призвело до їх розгрому більшовиками. Начальник ППШ вимагав під страхом застосування смертної кари заборонити розголошення таких відомостей. Доходило того, що співробітникам ППШ заборонялося без дозволу начальника Штабу залишати Львів, оскільки деякі з них у приватних бесідах зі знайомими розголошували службову інформацію.

Отже, в керівних структурах повстанського руху функціонували контррозвідувальні органи. Їх мали 2-й відділ ППШ (секція дефензиви), 2-і відділи штабів повстанських груп і районів, проектувався і контррозвідувальний підрозділ штабу майбутньої Окремої повстанської армії. Налагодження ефективної діяльності контррозвідки гальмував брак кваліфікованих кадрів. Як йшлося у рапорті начальника секції дефензиви начальнику 2-го відділу ППШ від 2 серпня 1921 р., очолюваний ним підрозділ не отримує необхідних директив, коштів, кадрової допомоги; незважаючи на численні прохання, досі не відкриті спеціальні курси підготовки офіцерів контррозвідки.

Що ж стосується діяльності секції дефензиви самого ППШ, то вона полягала у виробленні планів організації контррозвідки в повстанських угрупованнях, вивченні досвіду польської та радянської спецслужб. Планом роботи цього підрозділу передбачалося також завдання догляду за "всіма ворожими... особами" [676]. Яким же був цей догляд?

Немає сумніву, що повстанська контррозвідка діяла - виявляла й знищувала більшовицьких вивідувачів ("лазутчиків"). Так, до повстанського штабу втерся шпигун на прізвище Нестеренко, який вивідував і передавав ворогові роздобуту інформацію, видавав зв'язкових. Контррозвідники зібрали проти шпигуна компрометуючі докази й незабаром ліквідували його. Викриті були також провокатор Петро Жидківський, котрий довго працював на користь НК, а також інший її прислужник підполковник Снігірів - співробітник, близький до Юрія Тютюнника; виявлена шпигунська діяльність полковника Ємельянова, який отримав наказ від Одеського більшовицького комітету "перейти на бік повстанців" і котрого в Румунії призначили офіцером зв'язку з повстанцями [677].

Але, на думку автора, дефензива ППШ не організувала відповідним чином контррозвідувальне забезпечення військ УНР, які перебували в Румунії, не забезпечила надійний контррозвідувальний захист й супроводження підготовки і здійснення такої важливої військової акції, як "другий зимовий похід" в листопаді 1921 р. В його трагічному завершенні чимала доля вини саме контррозвідки та й розвідки Штабу. Такий висновок випливає із аналізу наявних документів та спогадів учасників походу, про що детальніше піде мова нижче.

§ 6.4. СПЕЦСЛУЖБИ ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ УНР І ПАРТИЗАНСЬКО-ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ НА ТЕРИТОРІЇ УСРР

Питання взаємовідносин спеціальних служб ДЦ УНР з партизансько-повстанським рухом в УСРР викликає інтерес, оскільки діяльність розвідувальних і контррозвідувальних органів Центру була підпорядкована досягненню головної мети - всеукраїнського повстання і звільнення країни від більшовицької окупації. Задля цього спецслужби брали участь в організації партизанських і підпільних формувань, сприяли налагодженню зв'язку зі структурами Центру, здійснювали інформаційне забезпечення керівників партизанських та підпільних угруповань, координували роботу їх спеціальних ланок, аналізували одержані від них відомості, надсилали співробітників на місця для допомоги партизанам і підпільникам в підготовці й проведенні диверсійно-терористичних акцій та оволодінні правилами конспірації тощо.

Дослідники історії радянських органів державної безпеки наводять такі дані: "Тільки за 1921 р. за завданнями польської розвідки ППШ направив на територію республіки близько 900 шпигунів, емісарів, ватажків петлюрівського підпілля, десятки озброєних загонів, які сприяли пожвавленню політичного бандитизму на Україні в 1921-1922 рр. Одночасно в Румунії функціонував так званий штаб південної групи військ УНР, який у 1921 р. перекинув на Україну понад 150 петлюрівських емісарів" [678].

Зі свого боку партизанські і підпільні угруповання постійно потребували всебічної і невідкладної допомоги від спецслужб Центру, оскільки, окрім відкритих збройних виступів, вели значну таємну боротьбу з використанням специфічних форм і методів в умовах жорстокої протидії набагато сильнішого ворога. На яких же процесах відбивалася ця взаємодія і які були її наслідки?

Широкий партизансько-підпільний рух антирадянської спрямованості в 1921 р. був одним з провідних чинників військово-політичної та соціальної обстановки в УСРР. "Воєнний комунізм" та економічна руїна викликали масове невдоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства [679]. Саме вони створювали основну соціальну базу для формування антирадянського руху опору. Тенденційними і цинічними виглядають заяви більшовицьких лідерів стосовно справжніх причин "бандитизму", тобто руху опору в Україні: "Коріння його - за кордоном. Із рук французьких буржуїв і польських панів отримує засоби петлюрівщина для своєї ганебної роботи. Пани знають, за що платять ... Врангель і Петлюра ліквідовані, але їх таємні й явні союзники продовжують розривати живе тіло України" [680].

Щоб прояснити це питання, необхідно ще раз торкнутися розмаху повстанського руху в Україні. За офіційними радянськими даними, тільки на Київщині на початку 1921 р. діяло до 100 повстанських загонів. Основними районами поширення руху опору були Київщина, Східна Волинь, Поділля, Катеринославщина, Полтавщина, ряд південних місцевостей України [681].

З'ясування чисельності учасників повстанського руху ускладнює ряд обставин. Відомості про повстанські формування важко вважати повними: не всі з них були зафіксовані в радянських джерелах, а ППШ не завжди міг отримати відповідну достовірну інформацію з-за кордону, що визнавалося у документах Штабу. По-друге, чисельність повстанських груп постійно коливалася під впливом різних чинників, у першу чергу - внаслідок зміни ставлення селянства до політики радянської влади, певних організаційно-тактичних особливостей самих повстанських формувань, котрі не мали, як правило, постійного складу. "Партизанські загони, їх кількість і стан активності має дуже рухомий характер. Діяльність їх, - зазначалося у доповіді начальника ППШ від липня 1921 р., - то зменшується, то збільшується під час боїв з більшовиками, нерідко до загону, який налічує не більше 500 багнетів, приєднуються місцеві селяни, збільшуючи цим загони до кількох тисяч, але ж пришлий елемент так же швидко і розпадається, залишаючи знов тільки одне ядро".

Істотно впливали на кількісний склад повстанських формувань втрати у боротьбі з радянськими військами й органами держбезпеки. Закінчення у листопаді 1920 р. основних бойових дій громадянської війни (поразка Армії УНР та розгром військ Врангеля в Криму) дозволили більшовикам кинути на придушення руху опору значні сили. За даними розвідки ППШ, у серпні 1921 р. в УСРР дислокувалося щонайменше 14 стрілецьких і 4 кавалерійських дивізії, окрема прикордонна дивізія особливого відділу КВО (3 бригади), окремі технічні частини, авіапідрозділи, 23 бронепотяги тощо. Свої збройні формування мали й органи внутрішніх справ і держбезпеки. Зрозуміло, що співвідношення сил у цьому протиборстві було не на користь повстанців. Але ж тоді виходить, що чисельність "союзників Петлюри" була дуже великою, коли для їх знищення знадобились такі військові контингенти. У липні 1921 р. силові структури радянської влади значно підвищили потужність ударів по повстансько-підпільному руху, нищили повстанські загони, викривали їх керівні органи та підпільні групи у містах. Проте в серпні рух опору ще досить відчутно давав про себе знати. В розвідчому звіті ППШ від 22.09.21 р. зазначається: 25 серпня в районі Ніжин-Носівка оперував повстанчий відділ полковника Ромашки (до 3 тисяч). Відділ перервав сполучення між Києвом і Бахмачем. Один з більшовицьких полків, посланий для його ліквідації, у повному складі перейшов на бік повстанців. 28 серпня відділ Ромашки захопив ст.Кобижча, а біля ст.Бобровиця висадив міст, повстанці захопили бронепотяг "Другий червоний командир" з 4 гарматами, 10 кулеметами і різним військовим спорядженням. За останні дні загін значно збільшився й існує під назвою "Друга дика дивізія". В Чигиринському повіті оперує відділ Заворотнього, а загін Заболотного рушив в район Одеси. 23 серпня в районі Дунаєвців повстанцями знищено бронепотяг, а на 41-й версті від Проскурова на Волочиськ пущений під укіс потяг. Восени 1921 р. більшість повстанських формувань в УСРР було ліквідовано, переважною їх формою відтоді стають невеликі загони, які нерідко налічували кілька десятків осіб і діяли здебільшого у лісовій місцевості [682].

Г.Бурнашов зазначає: "У ході боротьби зі своїми супротивниками чекісти разом з частинами Червоної армії ліквідували в 1921 р. за їх даними: "бандитських" отаманів - 444, рядових бандитів - 29612. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів, біля 4000 гвинтівок та іншої зброї. Ті, що добровільно з'явилися, здали 177 кулеметів, 8898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб ... Важко уявити, щоб такою величезною кількістю зброї могли володіти "банди", які нараховували в своїх рядах десятки тисяч народних месників. Ні, це була всенародна боротьба за свою свободу, за незалежність своєї держави!" [683].

За інформацією ППШ на липень 1921 р. (час найвищого піднесення партизанського руху - В.С.) в УСРР налічувалося до 42 значних партизанських загонів. Серед них виділялися: загін Заболотного (район дій Ольвіопіль-Балта), чисельність - до 6000 багнетів і шабель, 6-8 гармат, кулемети; загін Струка (Коростень-Житомир-Козятин), до 3 тис. осіб; загін Брови (Новомосковськ-Павлоград), 3 тис. багнетів і 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати; загін Мордалевича (Радомишльський повіт), до 1220 багнетів; формування Бондарчука, Загороднього і Хмари (Черкащина), до 1200 багнетів; загін Удовиченка (Полтавщина), до 1000 багнетів; "Надбузька Повстанська дивізія" (Гайсинський і Уманський повіти), до 4000 багнетів і шабель.

До 75 відсотків партизанських сил зосереджувалися в районі, обмеженому з півночі лінією Житомир-Київ, зі сходу - р. Дніпром, з півдня - лінією Катеринослав-Ольвіопіль, із заходу - Південним Бугом. Керівництво ППШ вбачало причини більшої повстанської активності на Правобережжі у вищій національній свідомості населення цього регіону, переважанні серед селян дрібних власників, котрі вороже ставилися до соціалістичної політики рад, у активнішій підтримці опору в цьому регіоні закордонними структурами УНР. Крім того, продовжувало боротьбу повстанське з'єднання Н.Махна (до 30 тис. осіб), втім воно не підлягало ППШ і додержувалось власної тактики. Решта ж повстанських загонів на етапі піднесення руху опору налічувала від 100 до 500-600 активних бійців. У документах, що стосувалися повстанського руху, спеціалісти ППШ намагалися класифікувати наявні формування, проаналізувати джерела й соціальну базу повстанського руху в УСРР.

Розрізнялися два провідних типи повстанських формувань: партизанські загони, що постійно проводять активну збройну боротьбу; повстанські організації, котрі в поточний момент не ведуть активних дій, перебувають у законспірованому стані й збирають сили для відкритого виступу. На думку співробітників ППШ, повстанські загони комплектувалися за рахунок таких категорій: осіб, що ведуть боротьбу проти Рад на ідейному грунті; громадян, які постраждали від свавілля радянської влади; людей, "скомпрометованих перед большевицькою владою, які не мають змоги спокійно проживати на одному місті під загрозою арешту"; дезертирів з Червоної армії; "людей, що люблять сильні почування" [684].

На території УСРР при підтримці ППШ формувалися координаційно-керівні органи антирадянської повстансько-підпільної боротьби. За участю його емісарів у Києві в березні 1921 р. створюється "Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет" (Центрповстанком)(. В УСРР виникають підпільні губернські, повітові, міські й сільські повстанкоми. Вони розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп. У липні головні структури Центрповстанкому були розгромлені ВУНК, ліквідовано його осередки у Києві й Катеринославі, заарештовано кількасот учасників підпілля, а ті, що залишилися на волі, змушені були значно обмежити свою діяльність і більш глибоко законспіруватися. Проте створення координаційних осередків не припинялося. У серпні 1921 р. була заснована "Козача Рада", котра у разі вибуху повстання мала керувати діями повстанців на території Київської, Подільської, Волинської, Миколаївської та Одеської губерній.

Діапазон безпосередніх дій повстанських формувань був вельми широкий: бойові операції проти цілих з'єднань, окремих загонів і залог регулярної Червоної армії, військ ВУНК, диверсії на комунікаціях і засобах зв'язку, терористичні акти проти партійних і радянських працівників та активістів, зрив продуктопостачання з України, пропаганда й агітація, збір розвідувальної інформації [685].

У зв'язку з цим, автор вважає за необхідне зупинитись на одному питанні, яке безпосередньо не торкається діяльності розвідки та контррозвідки ДЦ УНР, але дає об'єктивне уявлення про характер протистояння між противниками, в якому брали активну участь спецслужби. Відомо, що боротьба двох ворогуючих сторін була вкрай жорстокою і безкомпромісною, з великими людськими втратами як з одного, так і з іншого боку. В радянських архівних документах, які відображають процес цього протистояння, містяться дані про терористичні та грабіжницькі акції "контрреволюційних націоналістичних банд" щодо мирного населення, жорстоке переслідування, а то й фізичне знищення політичних опонентів, нелюдське ставлення до полонених тощо [686]. Водночас численні документи партизансько-повстанських сил опору також засвідчують факти масового знищення органами радянської влади та її збройними формуваннями захоплених повстанців і взагалі інакомислячих, здирництва та звірячих розправ над селянами [687].

Автори наукових і мемуарних праць, що висвітлюють цей період, переважно в залежності від політичних переконань звинувачують у тяжких злочинах одну та ідеалізують другу (близьку за духом) із ворогуючих сторін [688]. А скоріше за все правда полягає в тому, що жорстокість була обопільною. Однак виникає питання, що ж все-таки було першопричиною і наслідком такої ситуації.

Уявляється, що першопричин було декілька.

По-перше, воєнно-більшовицька експансія в Україну в кінці 1918-1919 рр. Ще 17 листопада 1918 р. у Москві спільним рішенням ЦК РКП(б) і РНК РСФРР було створено Реввійськраду групи військ Курського напрямку. Ця рада скерувала в Україну 2 російські і 2 "українські" дивізії. Наприкінці грудня група налічувала близько 22 тисяч бійців. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. увійшли в Харків, а з ними і сформований 28 листопада 1918 р. у Курську Тимчасовий радянський уряд України. Цікаво, що В.Ленін пояснив формування цього уряду так: "... Обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів" [689].

По-друге, "воєнний комунізм" в Україні: спроба безпосереднього переходу до виробництва і розподілу на комуністичних засадах - без приватної власності, ринку і товарно-грошових відносин, запровадження продрозкладки. І, по-третє, соціально-економічна і політична криза початку 20-х років [690].

Саме ці першопричини призвели до широкого повстанського руху в Україні. З ним не могли впоратися більшовицькі війська, хоча Реввійськрада кинула проти бунтуючих селян кращі частини Червоної армії на чолі з уславленими воєначальниками - М.Фрунзе, В.Блюхером, П.Дибенком, Г.Котовським, О.Пархоменком [691]. В цих умовах більшовики почали штучно прискорювати класове розшарування і провокувати антагонізм на селі. Так, в постанові Ради Народних Комісарів УСРР від 29.01.1921 р., яку підписали Голова РНК Х.Раковський і Командуючий усіма збройними силами України М.Фрунзе, знаходимо:

"1.Фронт війни з бандитизмом оголосити фронтом такої ж державної ваги, яким був фронт по боротьбі з білогвардійськими генералами і яким є фронт по боротьбі з господарською розрухою, закликавши маси трудящих України до нещадної боротьби з куркульсько-поміщицьким бандитизмом.

2. З метою політично-економічного розброєння куркульства, яке живить бандитизм, зобов'язати всі військові й цивільні органи влади всебічно сприяти процесу розшарування села (виділено мною - В.С.) шляхом збільшення числа комітетів незаможників, посилення і поглиблення їх праці" [692].

Реалізація постанови супроводжувалась широкомасштабним терором більшовицького репресивного апарату проти селян, що підтримували повстанців. Про це також яскраво свідчать документи.

У першу чергу слід назвати "Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстаннями", затверджену РНК УСРР 20 квітня 1920 р. За нею така боротьба повинна проводитись найнещаднішим чином, маючи головною метою будь-що захоплювати керівників банд та їхніх помічників, штаби й матеріальну частину. Основними завданнями документ визначив: знищення банд і окремих бандитів; знищення ватажків та їхніх помічників; запобіжні та каральні заходи; практичну роботу по розшаруванню села.

Як запобіжний захід інструкція вимагала з місць, щодо яких є дані про підготовку бандитизму і повстань, брати заручників із куркулів, впливових осіб або підозрюваних у співучасті чи співчутті "бандитам". У випадках, коли місцеве населення йшло у "бандитські зграї" або брало участь у повстаннях чи інших ворожих діях проти військових частин та їхніх начальників, установ чи агентів радянської влади, заручників належало розстрілювати.

У разі явного ворожого ставлення населення, переховування й упертої невидачі "бандитів" і повстанців, це населення пропонувалося піддавати тому чи іншому покаранню: контрибуції продуктами харчування чи грошима, виселенню та "вилученню" родин ватажків, призвідників повстань з конфіскацією всього майна й переданням його бідноті; обстрілу населених пунктів; їх повному знищенню. Щодо заручників 1 квітня 1921 р. Голова РНК України Х.Раковський підписав нову інструкцію, де були конкретизовані механізм їх відбору (в тому числі й серед родичів повстанців) та обставини, при яких заручники підлягали розстрілу [693].

Але на найбільшу увагу заслуговують два документи, найвиразніші пункти яких доцільно процитувати:

"Наказ Київської окружної наради по боротьбі з бандитизмом. 30 травня 1921 р. <...>

1. Поряд з політичною роботою, роз'ясненням справжнього обличчя керівників бандитизму та справжньої суті Радянської влади, необхідно встановити сувору відповідальність найбільш заможної частини населення за діяльність банд.

Для цього постановою повітових нарад у кожному селі чи хуторі підозрілих по бандитизму районів спеціальні комісії намічають із числа найбільш заможних і впливових громадян ВІДПОВІДАЧІВ, на котрих покладається відповідальність за будь-який прояв бандитизму в районі даного поселення.

2. Жоден випадок прояву бандитизму не повинен залишатися безкарним. У разі вбивства чи поранення в селі бандитами представника Радянської влади, червоноармійця або члена комнезаму розстрілюється з відповідачів подвійне число. Питання, хто саме, вирішується жеребом, котрий тянуть усі відповідачі.

Примітка: В разі утаєння тіл убитих кара збільшується вдвоє. <...>

5. Уникнути покарання (розстрілу) в даному випадку можна лише видачею справжніх винуватців, у тому випадку, якщо їх вдається взяти, або наданням Радянській владі особливих послуг по боротьбі з бандитизмом" [694].

Доповнює документ інструкція до наказу Окружної наради по боротьбі з бандитизмом "Про намічання відповідачів" :

"1. Призначення відповідача повинно відбуватися спочатку в районах, що найбільше полюбляють бандити, й має робитися найбільш урочисто... <...>

4. Взагалі мати на увазі, що головною метою створення інституту відповідачів є зовсім не негайний розгром бандитизму шляхом репресій, а внесення розбрату і розшарування в селі, створення атмосфери, коли кожен бандит буде боятися, що його видадуть. Відповідач, боючись репресії, буде при нагоді виказувати бандитів, а потім, боючись помсти з їхнього боку, може бути використаний як старанний інформатор.

5. При застосуванні репресій, особливо розстрілів, стосовно відповідачів, бити на психіку неквапним приготуванням до жеребкування і т.д., даючи можливість викупити життя (чи майно) видачею справжніх бандитів.

6. Взагалі рекомендується шляхом терору ставити відповідачів в такі умови, щоб вони ставали відкритими ворогами бандитів, тоді і звільнившись за заслуги від відповідальності, вони залишаться інформаторами й помічниками Радянської влади в боротьбі з бандитами через страх помсти з боку останніх.

7. Розданням конфіскованого майна і штрафів незаможникам і заходами політичного впливу слід створювати в селі обстановку, коли бандити і відповідач будуть боятися доносів з їхнього боку. Незаможники ж будуть зацікавлені у видачі тих та інших. Винагорода того, хто дає відомості, повинна йти або шляхом загального збільшення фонду комнезаму, куди надходить за наказом половина конфіскованого, або таємно з преміального фонду.

Якщо ж незаможник ризикне виступити відкрито, це слід усіляко заохочувати, надавши йому одному конфісковане у виказаного ним бандита майно.

Голова: Затонський. Члени: Пєтін, Іванов" [695].

Згідно з постановою РНК УСРР від 19.04.21 р. (підписана В.Чубарем), при військових загонах, що вели боротьбу з повсталим селянством, створювалися "революційні трійки". Вони мали права ревтрибуналів. Їхня діяльність не регламентувалась юридичними процедурами, а рішення виконувались безапеляційно [696].

Цікаві одкровення про справжнє лице і плани більшовицьких можновладців щодо українського народу є у спогадах відомого радянського розвідника і терориста П.Судоплатова. Перебуваючи в колі гостей секретаря ЦК Компартії України Косіора і високопоставленого партійного функціонера Хатаєвича, він чув їх думки про необхідність виховання нового покоління, абсолютно відданого справі комунізму і вільного від будь-яких обов'язків перед старою мораллю, про нагальну потребу розвитку і підтримки нової української інтелігенції, яка вороже ставиться до націоналістичних ідей. Напевно, бажаючи показати розуміння тонкощів національного питання в Україні, П.Судоплатов з осудом зазначає: "Знадобились ще шістдесят років і розпад Радянського Союзу, щоб стало очевидним: слід було проявити щонайменше терпимість і постаратися зрозуміти протилежну сторону, а не намагатися будь-що її знищити" [697].

Важко судити, наскільки глибоко зрозумів П.Судоплатов суть національної проблеми, але він заслуговує на подяку хоча б за розповідь про людиноненависницькі "теорії" тогочасних правителів України.

Мабуть, саме ці - показані вище - "теорія" та практика становлення радянської влади в Україні змушували повстанців у відповідь також застосовувати жорстокі методи і засоби боротьби з активно діючими ворогами української державності. Але ці методи і засоби не застосовувались і не могли застосовуватись (навіть через об'єктивні обставини) проти широких верств населення.

Ватажок одного із повстанських загонів сотник Гальчевський ("Орел") писав: "Кожному з нас розстріляно кого-небудь близького, рідного, сім'я без притулку, господарство зруйноване - чи піде козак грабить, де він його діне. По 1, по 2 роки є козаки, що не бачились з родиною. У мене є козак. Два роки вже зі мною. За його повстанчу діяльність більшовики в серпні 21 року застрілили його брата Давида. Цього року піймали сестру Оляну, питаючи за Ониська, катували її, насилували, живою засипали в яму, яку вона сама собі викопала. Вона нічого не казала, бо нічого не знала і забрали її до губчека, де розстріляли, за що? Є козак Гриць Осидчук з 19 року в повстанні: йому за нього розстріляли сестру і старого батька. В с.Літинці 4 брати Антонюки в повстанні з 19 року. Торішнього року в серпні іхнього батька Гриця Антонюка, питаючи за синів, мучили: поодрізували вуха, носа, очі викололи, по суглобах розбирали руки, обрізали губи, язика вирізали і шаблюкою в горло закололи, вивезли за село і затоптали в болото і наказали не ховати мученика. Коли поїхали кати, все село почало голосити, але боялось ховати. Тоді прийшли сини, збили домовину в своєму садку і там сховали мученика за Україну, без попа і без хреста. Таких випадків мільйони. Сльози навертаються, коли пишеш і пригадаєш все. В кожного з нас накипіло на душі, за грабунок ні один повстанець не думає. Бралось тільки те з державних установ, що назвав попереду, що було потрібно для організації і для життя загонів. Кожний знав, що за ганебний вчинок буде розстріляний партизанським судом; за всім стежила к.р. (контррозвідка - В.С.) загонів" [698].

Повертаючись до розгляду головної проблеми, необхідно зауважити, що у планах ППШ, крім повстанських формувань, чимало місця відводилося і тісно пов'язаному з ними антирадянському підпіллю. Воно виникало у різних містах і містечках УСРР, комплектувалося переважно з патріотично настроєної інтелігенції, колишніх військовослужбовців Армії УНР, молоді. Члени цих організацій проводили велику розвідувальну роботу, проникали й легалізовувалися в партійних і радянських органах, частинах РСЧА, впроваджували там свою агентуру, намагалися розкласти апарат радянського державного управління. Прикладом підпільної організації у РСЧА може бути "Військова організація січових стрільців", осередки якої діяли в Київській Школі червоних старшин і 402-му стрілецькому полку, дислокованому в Умані [699].

У м.Біла Церква Київської губернії в серпні 1921 р. активісти розгромленого "Цупкому", котрі лишилися на волі, створили "Козачу раду Правобережної України". Вона була затверджена Петлюрою як центр інформаційної роботи на Правобережжі, але така роль не задовольняла керівників організації. У вересні 1921 р. вони вирішили діяти і як центр підготовки повстання в Київській, Волинській, Миколаївській та Одеській губерніях. Головою обрали службовця Білоцерківської кооперації Павла Гайдученка (Гонта); начальником інформаційного бюро - Миколу Лозовика (колишній заступник голови інформаційного бюро при Директорії); уповноваженим пошт і телеграфу - М.Симака (колишній член "Цупкому"); "командуючим збройними силами повстанців північно-східної частини Правобережжя" - отамана Т.Бессарабенка, котрий мав мандат ППШ ДЦ УНР; командуючим північно-західною частиною - І.Шамуленка (Федорцев), який працював у районній спілці кооперації; генеральним писарем - Г.Григоренка.

Активісти "Козачої ради" вербували прихильників. У роботі брали участь і деякі службовці Білоцерківського повітового військкомату, земельного відділу, пошти та інших установ. Проникнення у названий вище військкомат дозволило здобути і передати за кордон мобілізаційний план УСРР. Г.Григоренко залучив до організації співробітників штабу 45-ї радянської дивізії Ф.Галянта, В.Виговського, М.Малика, І.Білика, котрі здобули топографічні військові карти та передавали таємні відомості про наради, які відбувалися в штабі. "Козача рада" зав'язала стосунки з "8-м повстанським районом" і з "УНРівською підпільною контррозвідкою" в Києві, створеними ППШ, а також зі збройними загонами Гайового і Трейка [700].

Історія цієї підпільної контррозвідки така. У серпні 1921 р. ППШ відрядив до Києва для розвідувальної роботи офіцера Миколу Афанасьєва, котрий закінчив у Польщі курси контррозвідки. Микола прийшов до батька, колишнього директора департаменту в Міністерстві фінансів за Директорії. Батько й дві сестри здобули Миколі Афанасьєву фіктивні документи, які дали йому змогу легалізуватися в Києві, а потім познайомили з людьми, котрі могли б допомогти у виконанні завдання.

Через деякий час незалежно від Миколи Афанасьєва до Києва прибув відряджений ППШ колишній полковник генерального штабу царської армії Віктор Алексєєв, котрий отримав мандат на організацію підпільної контррозвідки. Під ім'ям Георгія Мосійчука він за допомогою дружини та її знайомих вступив на службу в радянську військову установу, розшукав Миколу Афанасьєва й домовився з ним про спільну роботу. Зібрані через завербованих агентів відомості Алексєєв у шифрованому вигляді регулярно переправляв у Польщу через Едуарда Брейненсена.

У лютому 1922 р. Алексєєв, довідавшись про існування "Козачої ради", увійшов з нею в контакт. Йому запропонували працювати за сумісництвом помічником начальника контррозвідки при штабі "Козачої ради". Алексєєв згодився на пропозицію, допомагав цій організації й переправляв через свою агентурну мережу її донесення в Польщу. Але 3 березня 1922 р. НК ліквідувала "Козачу раду" й "УНРівську контррозвідку". Під час арештів та обшуків було вилучено 10 кулеметів, багато гвинтівок, револьверів, гранат і набоїв [701].

Мужньо захищався і трагічно загинув Е.Брейненсен. Начальник секретно-оперативної частини Київської НК Ю.Перцов, котрий керував операцією, розповідав про цю подію так: "...Під час моєї відсутності в штаб доповіли телефоном про те, що на одній із квартир по Діонісіївському провулку членами петлюрівської контррозвідки вбитий наповал наш співробітник Янковський, а решта... деморалізовані. Розпочатій справі, таким чином, загрожував цілковитий зрив по всьому фронту. Тов. Кравченко, захопивши з собою кількох співробітників, негайно рушив на місце події. Не доїхавши до Діонісіївського провулка, всі зійшли з автомобіля, аби не сполохати бандитів, і попрямували провулком. Пройшовши незначну відстань, тов. Кравченко помітив двох чоловіків і одну жінку, котрі йшли йому назустріч. Запідозривши в них членів злочинної зграї та вбивць Янковського, Кравченко вихопив зброю й кинувся на них з вигуком: "Руки вгору!" Співробітники, які йшли за ним, ще не встигли підтягнутися, як пролунав постріл. Тов. Кравченко похитнувся й упав. Поранений, він встиг ще вистрілити у свого вбивцю. Зав'язалася перестрілка між нашими співробітниками й пораненим зловмисником, котрий, лежачи на землі, не переставав посилати кулю за кулею. В результаті він був зрешечений кулями й супутники його затримані. Тов. Кравченка понесли до найближчого медпункту, де він через 15 хвилин помер. Його вбивця виявився членом петлюрівської контррозвідки Брейненсеном, котрий постійно курсував між штабом Петлюри й контррозвідкою через кордон" [702]. У зазначених вище справах до суду притягали 245 осіб, активні учасники організацій були розстріляні.

Питанням розвідки та контррозвідки приділяли увагу й повстанські загони. Вищезгаданий ватажок одного із них сотник Гальчевський писав: "В кожнім селі більшовики намагаються мати секретного співробітника. Ми, за допомогою своїх людей в губчека і в повітових політбюро, і в військових особливих відділах, діставали списки секретних таких співробітників. В списках були і селяни, і євреї, і т.ін. ... Знищено "секретних відповідальних співробітників" (хто б він не був з національного боку і за соціальним станом) до 200 на терені Київщини - за торішній (1921 - В.С.) рік - і на Поділлі ц.р. Шписів губчека, політбюро повітових, особливих відділів військових частин за 2 роки - до 450". Ефективно діяла розвідка отамана Орлика. Саме вона допомагала загону М.Палія здійснювати успішні маневри та з боями відриватися від противника.

До речі, успіхи повстанської контррозвідки визнавали і більшовики. В одній із інструкцій по боротьбі з бандитизмом знаходимо: "Своєчасна обізнаність щодо противника є фактором важливим взагалі і, на жаль, перевага в цьому розумінні до теперішнього часу була на боці банд. Перевагу цю необхідно вирвати із рук бандитів й паралізувати їх високою організацією нашої розвідки, головним чином таємної. Для здійснення цього потрібна агентурна розвідка" [703].

Цілком закономірно, що, розробляючи плани повалення радянської влади, керівництво ППШ докладало зусиль до перетворення повстанського руху на організовану, боєздатну силу, здатну не тільки готувати УСРР як потенційний театр воєнних дій, але й протистояти регулярним частинам Червоної армії і держбезпеки. ППШ постійно приділяв увагу кадровому забезпеченню повстанських формувань, постановці перед ними конкретних бойових завдань в умовах підпілля та відкритих бойових дій, підготовці відповідних інструктивно-директивних документів, формуванню організаційно-штатної структури й територіальної мережі повстанських угруповань, матеріально-бойовій підтримці партизан.

Органом безпосереднього керування повстанським рухом в УСРР у рамках Штабу був його організаційний відділ, до складу якого входили секції: організаційна, яка призначала співробітників на керівні посади в штабах повстанських формувань, підтримувала кур'єрський зв'язок між ними і Штабом, інструктувала командування повстанських угруповань; облікова - поточний облік повстансько-підпільних сил в УСРР; етапова - налагодження каналів оперативного зв'язку між ППШ і повстанцями; постачання і транспорту - матеріально-технічне забезпечення повстанських формувань.

За станом на 1 серпня 1921 р. організаційна секція направила в УСРР 111 осіб "для постійної організаційної праці" в штабах повстанських груп і районів та 11 кур'єрів. З 97 осіб, висланих до штабу 6-го району 2-ї повстанської групи, до місця призначення прибуло 80, а 13 повернулося з різних причин, не виконавши завдання.

Зрозуміло, яке велике значення мав постійний зв'язок між ППШ та його формуваннями в УСРР. Дбаючи про його забезпечення, етапова секція розробила "етапові шляхи" через кордон у напрямках Волочиськ-Проскурів і Корець-Житомир. Створювалися "контрольні пункти" для проведення кур'єрів через кордон та їх приймання на зворотному шляху. Планувалося розробити штати контрольних пунктів, а для контролю за виконанням службових обов'язків їхнім персоналом ввести в практику щомісячні ревізії представником Штабу. В майбутньому намічалося встановити зв'язок не тільки між ППШ і штабами повстанських груп, а й між окремими групами та районами повстанського руху.

Для налагодження чіткого зв'язку між Штабом і повстанцями була складена "Інструкція для зв'язку повстанських організацій". "Зв'язок в повстанській організації грає колосальну роль, як під час підготовчої праці, так і під час вибуху повстання. Повстання, - йшлося в цьому документі, - може дати перемогу при умові його підняття по всій Україні і керування повстанням з одного центру. То ж мусимо знать, що без належної організації зв'язку неможливо передати своєчасно накази й інструкції старшого начальника до менших, а менші начальники не можуть подати донесення старшим, і тому при відсутності зв'язку повстання приречене на невдачу". Передбачався зв'язок через технічні й особисті засоби. Застосування технічних засобів вважалося малонадійним (телефон, телеграф контролювалися владою), тому особлива увага приділялася організації зв'язкових пунктів. За інструкцією кожен штаб повстанської групи мусив мати по три таких пункти, розташованих у довірених осіб, котрі постійно мешкали в даному районі. Два пункти мали бути "збірними" і служити для збору інформації, що надходила зі всього району. Третій - планувався як передаточний між штабами вищого і нижчого рівнів. Начальник зв'язкового пункту повинен був приймати донесення до вищого штабу й зберігати їх до прибуття кур'єра, котрий повідомляв пароль. Начальник пункту, як говорилося в інструкції, мусив "бути німою поштовою скринькою", тобто не міг знати особи й адреси тих, хто передавав йому донесення. Він зобов'язувався тримати в таємниці довірену йому справу.

Місце дислокації пункту могло бути відомим лише начальникам районів та їх штабів, а також тим організаціям, що отримували від них інформацію. Сам же начальник пункту не повинен був знати місце розташування повстанського штабу. Він передавав тільки відомості конкретному штабу, що за ним закріплювався. Вироблялася система паролів: окремі паролі встановлювалися для районів та груп - їх штабами. Для зв'язку між ППШ і штабами груп вводився пароль, відомий лише цим штабам і передаточним пунктам зв'язку. Місця ж перебування штабів повстанських груп не повинні були знати ні функціонери ППШ (крім вищих керівників), ні сусідні повстанські штаби, ані пункти зв'язку.

Секція постачання і транспорту вела підготовку до регулярного постачання зброї повстанським формуванням в УСРР. Намічалося організувати п'ять прикордонних пунктів зосередження зброї поблизу польсько-радянського кордону в районах Сарн, Гусятина, Підволочиська, Корця і Рокитного. Необхідна була така кількість озброєння: 5 тис. гвинтівок, 40 кулеметів, 10 тис. ручних гранат і 350 тис. набоїв. Великий склад зброї і боєприпасів планувалося створити у лісовому масиві біля станції Моквин на залізниці Сарни-Рівне, куди їх мали перевезти нібито для забезпечення дислокованої там польської дивізії. Однак залишилася гострою проблема шляхів передачі зброї повстанським формуванням через кордон [704].

Як уже йшлося, ППШ намагався перетворити повстанські формування в УСРР на організовану, боєзданту силу, уніфікувати їх структуру, щоб ліпше пристосувати до поточного управління. Для цього всі повстанські сили в УСРР були поділені на 5 груп, котрі, в свою чергу, поділялися на райони. Існували такі повстанські групи: перша: центральні регіони Правобережної України, з центром в Березовці (5 районів); друга: південно-західний регіон Правобережжя з центром у Жмеринці (5 районів); третя: центральна Україна з центром у Гребінці (4 райони); четверта: південно-східні території УСРР, з центром в Павлограді (5 районів); п'ята: північно-східні регіони України, з центром у Харкові (3 райони). Зрозуміло, що чисельність кожного з цих підрозділів не була однаковою і залежала від ступеня розвитку повстанського руху в регіоні. Самі повстанські райони не являли собою стаціонарні угруповання, їх сили постійно курсували в межах певної території. ППШ навіть висував вимогу до груп пересуватися щодоби на 70-80 верст [705].

Органами оперативного управління груп і районів були штаби відповідних рівнів. У них на зразок структури ППШ пропонувалося створювати оперативні, розвідувальні, адміністративно-політичні, пропагандистсько-інформаційні, господарчі відділи. Штаби груп підтримували зв'язок з ППШ, керували штабами районів. Останні ж керували підрайонами, окремими повстанськими загонами й підпільними організаціями [706].

Співробітники управлінської ланки ППШ розробляли документи, спрямовані на впорядкування організаційно-штатної структури повстанських формувань, їх штабів, більш чітке встановлення завдань кожному повстанському формуванню. Так, в "Інструкції начальникам районів" передбачалося, що вони отримують права командирів бригад, підлягають командирам груп і на довіреній їм території поєднують функції військової й цивільної влади. Сам район поділявся на курені та сотні. До компетенції командирів груп входила організація мобілізації населення, розвідки, диверсійно-терористичної діяльності, пропагандистської роботи, зв'язку з іншими формуваннями.

Згідно з "Інструкцією начальникам груп" командири цих вищих повстанських з'єднань підлягали безпосередньо ППШ і за правами прирівнювалися до командирів дивізії. Вони координували оперативну роботу районів, підсумовували розвідувальні дані, мали право ревізувати роботу на рівні районів. Були вироблені штати повстанських штабів. Штат районного штабу складали: начальник району, начальник штабу, старшина для доручень, референти (зв'язку, з оперативної і розвідочної роботи), 10 зв'язкових і 10 інформаторів-агітаторів. Район поділявся на 4-5 територіально-бойових одиниць - куренів, один з яких мав бути гарматним (3 батареї з 4-ма гарматами в кожній). Управління курінної ділянки складалося з курінного, його заступника та ад'ютанта. До куреня входили 5-6 піхотних, одна кінна і одна кулеметна сотні. Управління сотні включало командира, його заступника і 4-х командирів підрозділів. До штабу командуючого повстанською групою входили командуючий, начальник штабу, старшина для доручень, референти за напрямками роботи (оперативний, розвідчий, господарчий).

Таким чином, склад штабів повстанських формувань призначався для керування головними напрямами роботи повстанського руху - від бойових операцій до підривної пропаганди. Території, на яких базувалися партизанські угруповання, повинні були служити і мобілізаційною базою для розгортання під час широкого виступу регулярних повстанських частин і з'єднань, котрі за структурою наближалися до загальновійськових. Потенційно в разі повного розгортання повстанські сили виростали до (із розрахунку по 5 районів в групі) 100-125 куренів (батальйонів), в тому числі - 20-25 артилерійських куренів (дивізіонів). У цілому це дорівнювало приблизно 10 тогочасним розрахунковим дивізіям.

На випадок збройного виступу проти радянської влади бойові дії планувалося вести силами двох армій: 1-ї, регулярної армії УНР, і 2-ї - Окремої повстанської армії. Остання мала складатися з повстанських дивізій. Було вироблено організаційно-штатну структуру повстанської армії. ЇЇ управління складали командуючий, начальник штабу, ад'ютанти, булавний старшина для доручень.

Штаб армії поділявся на такі відділи: організаційний, з канцелярією та організаційною, обліковою й персональною секціями; розвідувальний: секції офензиви і дефензиви; оперативний, секції: наказна, планово-ситуаційна, залізничних комунікацій, вартових офіцерів; зв'язку, секції: телеграфно-телефонна, радіо; підрозділи: піших і кінних зв'язкових, мотоциклетний, авіаційний; комендантський, у складі квартир'єра, скарбника, завгоспа, сотні польової варти (військової поліції); інтендантський, секції: харчова, одягу і взуття, грошова. До штату штабу входили також армійські прокурор і священик. Крім того, планувалися такі штабні підрозділи, як артилерійський, технічний, санітарний, ветеринарний, цивільне управління, начальник якого керував тилом армії [707].

Варто ще раз зауважити, що в усіх діючих, а також передбачених на час збройного виступу структурах повстансько-підпільного руху в Україні важливе місце відводилось їх спеціальним органам (секціям, пляцувкам, частинам, референтам), котрі мали назву розвідчих, хоча повинні були займатися як розвідувальною, так і контррозвідувальною діяльністю. В штабах повстанських груп і районів, куренях і підпільних організаціях розвідники і контррозвідники, окрім виконання своїх основних обов'язків, вели роз'яснювальну роботу щодо принципів і правил конспірації, надавали допомогу в проведенні диверсійних та інших підривних акцій на окупованій території, сприяли забезпеченню безперебійного зв'язку між штабами, консультували стосовно пропагандистських заходів, виконували інші відповідальні завдання.

ППШ неодноразово призначав дату загального виступу, який відкладався з різних причин. За рішенням Головного Отамана фаза підготовки мала завершитися до 1 вересня 1921 р. [708]. Постійно пророблялися варіанти і складалися плани загального виступу Армії УНР спільно з повстанськими силами в УСРР. Ці плани узгоджувалися з армійським командуванням і керівництвом спецслужби Польщі. Вже 9 серпня 1921 р. представник польської військової розвідки у Львові майор Флерек інформував Варшаву, що він ухвалив укладений ППШ план антирадянського повстання [709]

22 жовтня 1921 р. начальник Партизансько-Повстанського Штабу Ю.Тютюнник підписав наказ "Про організацію Кордонної охорони", за яким начальники Повстанських районів прикордонної смуги повинні були створити Кордонну охорону на терені підлеглих їм районів. Це мав бути тимчасовий орган, поки не буде організована спеціальна прикордонна жандармерія згідно з законом від 28.09.21 р. Організувати роботу Кордонної охорони пропонувалося в такий спосіб, щоб вона в межах своєї компетенції могла виконувати як завдання у сфері фінансово-торговельного обігу, так і політичні, згідно з доданими інструкціями. За невиконання або порушення цього наказу передбачалася відповідальність, як за невиконання бойового наказу [710]. Але, як відомо, через низку об'єктивних причин цей наказ так і не набув чинності.

23 жовтня 1921 р. Ю.Тютюнник видав органзаційний "Наказ Повстанській Армії", де оголосив, що він вступив у командування Повстанською Армією (далі ПА), а начальником штабу призначив полковника Ю.Отмарштайна. ППШ при Головній команді військ УНР розформовується і замість нього залишається Пресово-Інформаційне бюро. Всі командуючі групами та районами в Україні переходять з безпосередньої підлеглості Головному Отаманові в підлеглість командуючому ПА через її штаб. Командуючим 2-ою повстанською групою призначається полковник Л.Ступницький. Всі частини, які прибули з таборів у район Рівне-Костопіль-Міцк і Копичинці, переходять до складу ПА. Із цих частин генерал-хорунжому Янченкові пропонується сформувати Київську дивізію, а підполковнику Палієві - спеціальний відділ [711]. Викладені вище документи свідчать про серйозність намірів С.Петлюри та Ю.Тютюнника.

Регулярні частини мали зосереджуватися під виглядом проведення "будівельних робіт" і "лісових розробок на Волині" у прикордонній смузі. Йшла відповідна робота в таборах для інтернованих вояків. Так, у таборі Олександрів-Куявський з вояків 4-ї дивізії формувалася бригада з 3-х батальйонів, кінного полку, артдивізіону і технічної сотні. 30 жовтня 1921 р. зі Львова прибув до району Рівне-Сарни ешелон з 1 тис. вояків Армії УНР, кількома вагонами зброї для повстанців, а також з польовим штабом на чолі з Ю.Тютюнником. Усього до польсько-українського кордону було підтягнуто до 7 тис. бійців Армії УНР [712].

Планувалося, що частини головної групи вторгнення прибувають на рубіж розгортання, швидко вивантажуються з ешелонів, отримують бойовий наказ і протягом доби приводяться у повну готовність до виступу. План початку бойових дій, вироблений Ю.Тютюнником, передбачав демонстративно-провокаційні акти щодо польських військ, аж до імітації "розграбування" військових складів і нападів на прикордонні застави. На думку Ю.Тютюнника, це дозволило б Польщі формально дотримуватися "нейтралітету", пояснюючи радянській стороні цей виступ самочинними діями Армії УНР. Крім того, повстанці повинні були "напасти" на польських прикордонників з радянського боку і дати Польщі привід для протестів радянській стороні.

Дії регулярної Армії УНР повинні були підтримати повстанські формування. З них належало сформувати вже згадувану Окрему повстанську армію. Планувалося посилити її штаб найбільш здібними офіцерами ППШ. Комплектування штабної сотні передбачалося за рахунок слухачів розвідувальних курсів в таборі у Водовицях.

Для проведення масштабних бойових дій та диверсійно-підривної роботи в разі початку повстання ППШ виробив конкретні завдання повстанським групам: I група - захопити свій район, перервати зв'язок між частинами РСЧА на кордоні з Польщею і в глибині радянської території, знищити залізничні мости і вивести з ладу залізничні колії в районі Бірзула-Вапнярка-Знам'янка-Кременчук; II група відрізає радянським військам відхід на північ, рве зв'язок між частинами РСЧА і штабом КВО, бере під контроль шляхи в Поліссі, нищить залізничні мости і колії; III група займає Полтаву, ізолює з північно-східного напрямку радянські війська, захоплює залізничний вузол Кременчука, веде диверсійну роботу на комунікаціях, захоплює Харків; IV і V групи захоплюють Катеринослав, руйнують мости і переправи через Дніпро. Усі повстанські групи отримали спільні завдання: руйнувати мости, залізниці, телефонні й телеграфні лінії таким чином, щоб їх неможливо було ввести у дію протягом 2-4 тижнів, захопити склади зброї і боєприпасів, одночасно організувати систему зв'язку для власних сил, користуючись радіо, телефонно-телеграфними засобами, саморобними маяками із соломи чи смоли [713].

29 жовтня Ю.Тютюнник виїхав зі Львова до Рівного, туди де завершувалось формування ядра майбутньої Повстанської Армії. До його складу входили три групи: Волинська - головна, під командуванням генерал-хорунжого Ю.Тютюнника, Подільська - під командуванням підполковника М.Палія і Бессарабська - генерала А.Гулого-Гуленка. Загалом вони нараховували до 1500 осіб. Бойовий стан війська був такий: Подільська група (380 козаків і старшин) мала на озброєнні лише 140 рушниць і 2 тис. набоїв до них; Волинська (900 осіб) - 400 рушниць, 44 кулемети зі 120 тис. набоїв, 500 шабель, 100 гранат і 4 пуди вибухівки. В умовах ранньої зими лише половина козаків була відповідно взута та одягнена. Польська сторона не надала і потрібної кількості обіцяних коней. З таким озброєнням та спорядженням важко було сподіватися на успішне завершення походу. Але це не зупинило Ю.Тютюнника й не викликало належної реакції С.Петлюри, який, безперечно, знав про стан військ. Рейд розпочався.

Першою вирушила на рідні землі Подільська група. 25 жовтня вона, перетнувши радянський кордон в районі Гусятина, розпочала свій марш по Поділлю та Київщині. Вона з безперестанними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою ворогом територією. Але групі не вдалося з'єднатися з Волинським угрупованням, щоб розпочати масштабніші військові операції, і вона змушена була повернутися до кордону. Командування оцінило цей рейд як воєнний подвиг [714].

Бессарабській групі доручалося відвернути увагу ворога від головного угруповання Юрія Тютюнника, яке мало здійснити прорив через Волинь. Але загін Гулого-Гуленка зіткнувся із значно переважаючими силами противника й після кількаденних виснажливих боїв змушений був відійти на територію Румунії. Ще раніше, наприкінці вересня 1921 р., з території Польщі в Україну вирушив повстанський загін в кількості 30 чоловік під командуванням генерала В.Нельговського, який мав налагодити зв'язок між штабом Ю.Тютюнника та повстанськими організаціями Волині. Цей загін також не зміг виконати завдання, оскільки був підведений більшовицьким агентом під удар чекістів і з боями відступив за кордон [715].

Волинська група генерала Ю.Тютюнника перетнула кордон 4 листопада. За три дні вона домоглася першого і останнього успіху - здобула місто Коростень. Однак під натиском переважаючих сил ворога втримати місто їй не вдалося. Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи кінну дивізію Г.Котовського. Втративши надію на з'єднання з Подільською групою, генерал Тютюнник вирішив повернути назад. Але 17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група опинилася в оточенні. Під час запеклого бою близько 400 українських вояків загинуло, чимало з них, щоб не потрапити до рук ворога, наклали на себе руки. Останньою кулею обірвав своє життя і колишній міністр внутрішніх справ УНР М.Білинський. Понад 500 бійців були захоплені в полон, 359 із них - розстріляні [716].

Бойові дії листопада 1921 р., котрі увійшли в історію визвольних змагань як "Другий Зимовий похід", стали останньою спробою збройним шляхом відновити суверенну Українську державу. В офіційних документах, спогадах учасників походу, наукових дослідженнях знаходимо відповіді щодо причин провалу цієї акції. Їх було декілька. Брак власних сил і можливостей уряду УНР для продовження збройної боротьби; перебуваючи на польській території, він був змушений практично повністю орієнтуватися на її допомогу і підтримку, а політика Польщі стосовно незалежності України була непослідовною і неоднозначною. Наявність у більшовиків значних військових сил в Україні та можливість при необхідності їх нарощувати. Повстансько-підпільний рух в Україні істотно підірвали репресивні заходи більшовиків. Був ліквідований його керівний і політичний центр ("Цупком"), а створена натомість "Козача рада" тільки набирала сили [717]. За даними радянських дослідників лише під час розгрому підпільних організацій на Київщині й Поділлі органами ВУНК заарештовано до 500 їх членів. Всі значні повстанські формування були ліквідовані. Їх загальна чисельність на жовтень 1921 р. становила всього 830 шабель і 440 багнетів. Загін отамана Заболотного, наприклад, скоротився з 6 тис. до 60 осіб. Плани загального повстання в УСРР уже не мали під собою серйозного грунту. Рух антирадянського опору проявлявся здебільшого у розрізнених нападах і диверсійних актах. У вересні-жовтні учасники підпілля здійснили 300 нападів на державні об'єкти і військові частини [718].

Змістовний аналіз причин невдалого рейду провів контррозвідочний відділ Штабу Групи інтернованих військ УНР. В документі від 20.12.21 р. зазначається, що поразка сталася через слабку підготовку до походу, погане його матеріально-бойове забезпечення, наявність у військових підрозділах більшовицьких агентів, відсутність організованої систематичної розвідки та належного керування бойовими діями. Загальний висновок: останній повстанський похід був авантюрою, яка призвела до загибелі сотень чесних і мужніх патріотів [719].

Безпосередні учасники рейду вказують на надмірні амбітність, честолюбство і самовпевненість Ю.Тютюнника, які спричинили серйозні тактичні помилки. Так, О.Шпілінський писав: "Генерал Тютюнник, розпочавши формування Головної Волинської Групи, на жаль, переоцінив інформаційні вісті з України й не зважив, що безоглядний масовий червоний терор, який лютував цілий рік, мусив, зрештою, ослабити активність місцевого населення і що успіх загального повстання мусів обумовлюватися не надією на першу широку допомогу з боку населення, але першими бойовими успіхами Повстанчої Армії" [720]. Крім того, між Ю.Тютюнником і начальником розвідочного відділу ППШ О.Кузьмінським склалися напружені відносини, бо старанно зібрані розвідувальні дані вказували на суперечність у відомостях, які приносили зв'язкові до Штабу. Відділ мав докази про концентрацію військових частин Червоної армії в прикордонних районах з Польщею та про спад повстанського руху в УСРР. Але Тютюнник думки інших не завжди брав до уваги. Як потім виявилося, ВУНК знала про плани Тютюнника і виробила протизаходи [721].

Окрім зазначених, слід зупинитись і на причинах провалу "Другого Зимового походу" та діяльності ППШ взагалі, пов'язаних з функціонуванням спеціальних служб як українських, так і радянських.

Архівні матеріали свідчать, що польська й українська розвідки володіли детальною інформацією про сили та місця дислокації Червоної армії, стан українського повстанського руху, але не зробили всього необхідного, щоб хоч би й на рівні Головного Отамана попередити трагічний розвиток подій [722]. Не було забезпечене глибоке агентурне проникнення в радянські спецслужби з метою виявлення та упередження розвідувально-підривних акцій проти ДЦ УНР. З цього напрямку роботи не знайдено відомостей стосовно активних комбінаційних заходів і операцій.

Приготування ППШ до походу на територію України стали відомі радянській розвідці, агентура якої проникла в Штаб. Вище вже йшлося про те, що ворожі лазутчики перебували в близькому оточенні не тільки Ю.Тютюнника, а й самого С.Петлюри. Численні випадки витоку таємної інформації красномовно свідчили про наявність в ППШ та інших українських відомствах більшовицьких шпигунів, але належний контррозвідувальний пошук їх організований не був. Щоправда, факти викриття українською контррозвідкою ворожої агентури мали місце, але здебільшого після того, коли останні вже встигали завдати значної шкоди. Агентура ВУНК була і серед учасників рейду. В її числі і найближчий помічник Ю.Тютюнника підполковник Добротворський, який під час бою біля с.Малі Міньки перейшов до більшовиків [723].

Аналіз архівних документів показує також, що контррозвідка ППШ не здійснювала глибоке вивчення людей, які приходили з України від керівників партизансько-повстанських формувань, не проводила всебічну й грунтовну перевірку осіб, котрі виконували завдання Штабу (зв'язкових, кур'єрів, емісарів та ін.). Не було критичного осмислення інформації, яку вони подавали. Звичайно, ці обставини ВУНК використовувала для агентурного проникнення в повстанські структури й просування дезінформацій.

Характерним є приклад проникнення в ППШ агента ВУНК "Каріна", який зіграв одну з головних ролей у трагічному завершенні рейду і діяльності самого Штабу. А починалося все так. В поле зору керівника Єлисаветградського повстанкому В.Новіцького ВУНК ввела свого агента "Петренка", котрий був прийнятий в підпільну організацію. Через кілька днів В.Новіцький запропонував "Петренку" знайти людину, яка б добре володіла українською мовою для направлення кур'єром до С.Петлюри. Звичайно, цей "пошук" "Петренко" здійснював зі співробітниками ВУНК. В.Новіцькому він порекомендував вищезгаданого "Каріна". Керівник повстанкому познайомився з останнім - і командирував до ППШ. Отримавши відповідне завдання і від ВУНК, "Карін" в ніч на 17 вересня 1921 р. перейшов радянсько-польський кордон, а через три тижні повернувся назад [724].

Як засвідчує доповідь "Каріна", він блискуче виконав завдання радянської спецслужби, результат був таким вражаючим, що спочатку чекісти навіть засумнівалися в достовірності здобутої інформації. Сам "Карін" про це писав так: "... Свідчення про наступний збройний рейд отамана на Україну, про перекидання банди генерала Нельговського, а також про цілий ряд нелегальних повстанкомів на території України були настільки широкими, що це викликало в республіканської ВУНК в місті Харкові, де тоді розміщувалася столиця Української республіки, сумнів в їх правдоподібності. Але все ж заходи були вжиті. І коли банда Нельговського, а потім і банда на чолі з Тютюнником переправились на Україну для підняття загального повстання, то вони були розгромлені, а штаб Тютюнника захоплений під Коростенем зі всіма документами, що підтвердили правдивість даних мною свідчень. Згодом були ліквідовані всі повстанкоми, про які я роздобув інформацію. В результаті я був нагороджений золотим годинником, а начальник контррозвідувального відділу офіційно заявив, що сумнівів щодо моєї інформації немає і всі мої дані підтвердилися захопленими при розгромі штабу Тютюнника документами" [725].

Необхідно сказати об'єктивно, що "Карін" добився таких успіхів завдяки неабияким особистим здібностям, але не тільки. По-перше, обставини його недавнього приходу в Єлисаветградський повстанком контррозвідкою ППШ детально не вивчались, перевірка проведена формально. По-друге, "Каріну" безпідставно були довірені таємниці, які виходили за межі діяльності Єлисаветградського повстанкому, котрий він представляв. А саме: про організаційну структуру повстанського руху в Україні, матеріальні ресурси ППШ і джерела їх поповнення, особисті й ділові якості повстанських ватажків, підготовку до рейду в УСРР загону генерала В.Нельговського. Про джерело останньої інформації та її обсяг читаємо у доповіді "Каріна": "В Рівному, в контррозвідці я узнав, що генерал Нельговський на чолі загону, душ біля 50-ти добре озброєних, відібраних в таборах старшин, повинен перейти на територію України в район Коростеня. На випадок повстання цей загін має стати бойовою, організованою і дисциплінованою ланкою, яка б об'єднала всі повстанські сили в цьому районі. В Рівному загін чекає провідника від повстанкому Новоград-Волинського району. Його штаб знаходиться в с.Мельчине і в с.Мокляки, а начальник району на прізвище Ярощук поїхав для роботи в Бердичівський повіт. Провідником посланий його помічник, житель с.Мокляки Стах... Переходити вони повинні через Сторожів, де в учителя Петра Адамовича знаходяться запаси вибухівки та зброї, а звідти - на с.Цвілі". По-третє, завдяки грубому порушенню посадовими особами ППШ елементарних правил конспірації "Каріну" під час перебування в Штабі стало відомо про діючу розвідувальну резидентуру в с.Дубичі Житомирського району, вдалося познайомитися з прибулими з УСРР представниками повстансько-підпільних формувань, отримати інформацію щодо кількох начальників повстанських районів, каналів зв'язку та постачання літератури через кордон тощо [726]. Якими були наслідки цієї праці "Каріна", уже відомо.

Слід зауважити, що з 18 вересня по 5 жовтня 1921 р. в Партизансько-Повстанському Штабі перебував ще один агент ВУНК - "Сотник" (колишній старшина Армії УНР, направлений ППШ в Україну з дорученням до одного з отаманів і завербований чекістами). Прибувши в Штаб, нібито для отримання нових вказівок, агент робив свою справу.

В одному з документів по цій справі зазначається: "Поїздка агента за кордон була дуже вдалою. За короткий термін перебування в Польщі він провів там велику роботу і зібрав цінні відомості про діяльність петлюрівських повстанських загонів на Правобережній Україні і про перехід на радянську територію з Польщі банди петлюрівського генерала Нельговського, її чисельності й планах. Агент докладно повідомив про підготовку бандитського рейду Тютюнника на Україну, передбачене місце переходу ним польсько-радянського кордону і маршрут руху по території України" [727]. Після повернення в Україну агент вийшов на керівника "9-ої повстанської групи" Ярощука і ад'ютанта Тютюнника полковника Бондаренка, від якого отримав додаткову інформацію стосовно чисельності загону Нельговського та його планів. 6 листопада "Сотник" зустрічається з Тютюнником, що вже діяв на терені України, від якого дізнається про передбачені ним подальші бойові дії. В тому ж документі стверджується, що здобуті агентом відомості "дали можливість органам НК спільно з частинами Червоної армії наздогнати й ліквідувати банду отамана Нельговського, а також розгромити загін Тютюнника" [728].

Кілька слів про зусилля ВУНК щодо впливу на самого Ю.Тютюнника. С.Мечник підкреслює, що чекісти докладно вивчили психологію начальника ППШ і грали на його амбіціях [729]. Ряд учасників рейду писали про впевненість Ю.Тютюнника в тому, що після переходу українськими військами польсько-радянського кордону в Україні вибухне всенародне повстання. Та й сам він, звертаючись перед початком походу з короткою промовою до вояків, заявив про це. Чому? Невже тільки через амбіційність і велику самовпевненість? Очевидно, така оцінка була б однобічною.

Надамо слово учасникам рейду. О.Шпілінський пише: "Генерал Тютюнник, розпочавши формування Головної Волинської групи, на жаль, переоцінив інформаційні вісті з України...". Д.Зоренко доповнює його: "... Відомості, які надходили до штабу генерала Тютюнника, в більшості були фальшиві". М.Чижевський стверджує: "Величезної повстанської організації, яка об'єднувала б майже всю Україну, про яку так багато говорилося і на яку так багато покладалося надій, не було" [730]. Отже, виходить, що були ще якісь "вісті" й "відомості", котрі відрізнялися від тієї інформації, що надходила в розвідувальний відділ полковника О.Кузьмінського і свідчили про можливість шляхом військового походу (навіть погано підготовленого) запалити всенародне повстання в Україні й таким чином легко перемогти. Скоріше за все, такі дані поступали Ю.Тютюннику від агентури ВУНК, а належна глибока їх перевірка не проводилась. І трагедія головного організатора рейду полягала в тому, що відповідальне рішення він прийняв на основі дезінформаційних, а не об'єктивних даних.

Але зроблене вище припущення породжує ще одне не менш цікаве питання: з якою ж метою ВУНК просовувала Ю.Тютюннику дезінформацію, яка фактично підштовхувала його до активних бойових дій? Для правильної відповіді на це питання є потреба ще раз проаналізувати ситуацію, що склалася перед початком походу.

Більшовикам було відомо про приготування ППШ до нового походу на територію радянської України. Уряд УСРР засипав польську сторону численними нотами протесту, звинувачуючи її в порушенні умов Ризького договору. Але оскільки ці ноти не давали практично ніякого ефекту, Москва вирішила підірвати військові приготування українців зсередини. Для цього у липні 1921 р. до місць інтернування військовополонених у Польщі було скеровано репатріаційну комісію УСРР та РСФРР. Її головним завданням була деморалізація інтернованих частин Армії УНР, схилення їх до повернення в радянську Україну. Поставлена мета була частково досягнута переважно через жахливі умови утримання вояків колишньої української армії [731].

Разом з тим, радянська сторона чомусь не все зробила, що могла б зробити, для недопущення рейду Ю.Тютюнника й уникнення неминучого кровопролиття та людських жертв. По-перше, не виключалась можливість концентрації достатньої для відсічі кількості військ поблизу відомих ВУНК ділянок майбутнього переходу польсько-радянського кордону бойовими групами Ю.Тютюнника, що об'єктивно свідчило б про нереальність і приреченість спроб прориву на територію УСРР. Переконати в цьому організатора рейду чекісти мали шанси й через свою агентуру, що діяла в його оточенні. По-друге, володіючи ситуацією щодо часу і місць вторгнення похідних груп ППШ в УСРР, а також достатніми військовими силами, радянська сторона була спроможна дати рішучу відсіч противнику безпосередньо на кордоні або поблизу нього. Саме так більшовики вчинили з групою генерала А.Гулого-Гуленка. Перейшовши 19 листопада 1921 р. з боку Бессарабії на радянську територію, вона зіткнулася із значно переважаючими силами противника й після кількаденних боїв відійшла на територію Румунії. Проте, як відомо, ні перше, ні друге не було зроблено проти основних сил прориву. Групи під командуванням генералів Ю.Тютюнника та В.Нельговського, підполковника М.Палія легко знищували невеликі загони радянських прикордонників, незначні військові підрозділи й рухалися в глибину території УСРР. Але далі було те, про що пише ряд учасників походу: набагато міцніший ворог скрізь чекав на них - на всіх маршрутах і в усіх важливих пунктах (м.Коростень, ст. Чоповичі та ін.) [732].

Очевидно таку тактику більшовиків можна пояснити бажанням заманити похідні групи в пастку і завдати їм нищівного удару. Це мало ефективно виглядати і з пропагандистської точки зору: "петлюрівські банди" прорвалися на територію радянської України і отримали по заслузі. Фактично "червоні" досягли своєї мети, хоча бої були жорстокими й з немалими людськими жертвами з обох сторін.

Отже, описані реалії засвідчують, що, починаючи з підготовки і до свого трагічного завершення, "Другий Зимовий похід" постійно перебував під контролем і руйнівним впливом органів ВУНК. Розвідка та контррозвідка ППШ, інші спеціальні служби ДЦ УНР, володіючи до певної міри інформацією про це, не змогли спільними зусиллями забезпечити ефективну протидію. В цій ситуації ще раз проявилась стара як світ істина, що без надійної і кваліфікованої розвідки та контррозвідки годі сподіватися на перемогу в збройній боротьбі.

Таким чином, є всі підстави стверджувати, що "Другий Зимовий похід", який планувався і здійснювався з метою підняття всеукраїнського збройного повстання і повалення радянської влади в Україні, у 1921 р. не міг досягти цієї кінцевої мети. Об'єктивні обставини свідчили про необхідність пошуку інших, відповідних реаліям часу форм і методів боротьби. І можливості для цього не були вичерпані. В Україні залишалася велика кількість невдоволених більшовицьким режимом людей, особливо серед селянства та інтелігенції. Це проявлялося здебільшого у розрізнених нападах на державні установи й військові підрозділи та диверсійних актах, про що стверджують і радянські дослідники. А.Лихолат писав так: "Куркульський бандитизм на Україні в 1921-1922 рр. внаслідок прямої підтримки з боку імперіалістичних держав мав більш упертий і кривавий характер, ніж у попередній період; ідейне керівництво куркульськими бандами, як і раніше, здійснювали українські буржуазні націоналісти" [733].

Після невдалого "Другого Зимового походу" поновлений ППШ розпочав переформування сил для подальшої боротьби та підготовки нових збройних виступів. Але, як відомо, всім цим задумам і планам не судилося збутись, оскільки базувались вони на старих принципах і підходах. Як і раніше, практичні дії Ю.Тютюнника та його штабу через відсутність належної пильності та критичного аналізу ситуації контролювалися й руйнувалися Державним політичним управлінням (ДПУ). Відчутним ударом став вивід з-за кордону і арешт (1923 р.) Ю.Тютюнника в результаті кваліфіковано розробленої й проведеної ДПУ оперативної комбінації [734].

Подальша доля провідника ППШ склалася трагічно. Йому не вистачило мужності вмерти, але не скоритись ворогові. І по-людськи його важко за це осудити. Співробітникам ДПУ вдалося зломити генерала і використати у своїх цілях. На їх замовлення Ю.Тютюнник описав все пережите, змалював переважно темними фарбами політичних і військових діячів УНР, що дало противнику бажаний пропагандистський ефект, викладав у Школі червоних старшин. Більше того, знявся у фільмі про боротьбу більшовицьких військ з "петлюрівськими бандами", в якому зіграв самого себе. І чомусь саме останнє наштовхує на думку про його глибоку зневагу не тільки до себе, а в першу чергу до тих, кого в снігові листопадневі дні 1921 р. він повів (майже босих і беззбройних) у "Другий Зимовий похід", котрий закінчився загибеллю більшості учасників рейду в нерівних боях з противником та розстрілом 359 полонених у м.Базар на Житомирщині. У жовтні 1930 р. був розстріляний чекістами і Ю.Тютюнник.

Узагальнюючи викладене в цьому розділі, слід зауважити, що в складних умовах перебування ДЦ УНР в еміграції його спецслужби зайняли належне їм місце в структурі й діяльності Центру. Нестандартна обстановка змушувала розвідувальні і контррозвідувальні підрозділи МВС та військового відомства з урахуванням ситуації вдосконалювати форми і методи роботи. В багатьох інструктивних документах викладалися кваліфіковані для свого часу судження про завдання розвідки та контррозвідки, методи зв'язку і збору інформації, правила й принципи конспірації тощо. Згаданим відомствам все ж таки вдалося налагодити збір розвідувальної інформації в УСРР, особливо стосовно її військової сили, стану економіки і політичної ситуації. Для підготовки кадрів створювалися відповідні курси. Заявила про себе певними здобутками і контррозвідка ДЦ УНР, хоча до її діяльності було багато претензій. Центральними підрозділами періодично надавалась допомога в організації роботи спецсекціям повстансько-підпільних угруповань. Відтак у двобої з ВУНК спецслужби Центру, і особливо ППШ, здебільшого програвали на вирішальних напрямках боротьби. Давався взнаки брак кадрів, низький рівень їх професійної та морально-психологічної підготовки, слабка взаємодія між спеціальними органами.

Разом з цим, були й об'єктивні обставини, про які йшлося вище, що не дозволили ДЦ УНР та його спецслужбам реалізувати в 1921 р. плани переможного завершення визвольних змагань в Україні. Відомі дослідники історії України І.Мазепа, Н.Полонська-Василенко, О.Субтельний та інші називають ще ряд причин поразки національно-визвольних змагань на даному етапі. Насамперед це загальна втомленість селянства від безперервних бойових дій, політичної нестабільності, анархії й кримінальної злочинності. Поширення голоду, який ефективніше, ніж каральні експедиції, вгамовував повстанців. Проголошення так званої "нової економічної політики" певною мірою примирило українське село з більшовицьким режимом. Багато людей і навіть значна частина української інтелігенції повірили заявам В.Леніна, що незалежність України визнана радянським урядом та партією. З'явилося навіть гасло - "Хай живе Радянська Незалежна Україна!" В УСРР почався період так званої "українізації": в навчальних закладах та державних установах вводили українську мову, урядовцями призначали українців. "Совєтофільські настрої" захопили не тільки Україну, а поширились і на частину українських емігрантів за кордоном. Усе це призводило до звуження соціальної бази партизансько-повстанського руху [735].

З припиненням активної діяльності ППШ була перегорнута чергова, але не остання сторінка історії вітчизняної розвідки та контррозвідки. Естафету прийняли інші спеціальні інституції ДЦ УНР. Починають діяти й органи безпеки політичних угруповань та рухів опору, що боролись за самостійність і незалежність України. Минуло майже 70 років, перш ніж була відроджена Українська держава та сформовані її власні спеціальні служби.

ПІСЛЯМОВА

Запропонована праця - це перша спроба комплексного розгляду історії, ролі і значення національних спеціальних служб у боротьбі за державність України в період з 1917 по 1921 рр. В процесі дослідження була реалізована поставлена мета і розв'язані визначені завдання. Не претендуючи на вичерпне висвітлення проблеми, автор вважає, що наслідки дослідницьких зусиль дають підстави зробити відповідні висновки. Головні з них такі.

Утворення й становлення розвідки та контррозвідки, інших спецслужб у зазначений період було закономірним явищем розвитку Української революції й стало складовою частиною розбудови національної держави. Потреба в їх формуванні була нагальною, оскільки обумовлювалася необхідністю рішучої протидії як силою зброї, так і специфічними методами й засобами численним зовнішнім та внутрішнім ворогам у боротьбі за волю і незалежність України та створення належних умов для функціонування її державних інституцій.

Діяльність органів безпеки у 1917-1920 рр. спрямовувалась на захист національних інтересів України, а не на забезпечення чи підтримку якихось агресивних посягань щодо її сусідів та інших країн. Тому першорядними завданнями їх роботи були: захист державного суверенітету й територіальної цілісності України, боротьба з диверсійними та терористичними акціями. Щоправда, в період перебування в Україні за Брестським договором військ австро-німецького блоку їх спецслужби здійснювали жорсткий диктат стосовно українських сил безпеки, намагалися зробити їх слухняними виконавцями в першу чергу своїх власних планів. Ще більшою була залежність розвідки та контррозвідки Державного Центру УНР в еміграції (1921 р.) від польських спеціальних відомств.

Характерно, що керівники держави та її органів безпеки періоду Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР намагалися організувати, хоч і не завжди належним чином, нормативне регулювання діяльності спецслужб. Переважно воно здійснювалось на рівні розпоряджень, наказів, інструкцій. Виділяється в цьому відношенні Гетьман П.Скоропадський. 18 травня 1918 р. він затвердив постанову уряду "Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти". У "Статуті Української Державної варти" визначена її структура, функції та методи роботи, права й обов'язки співробітників, форми їх спецпідготовки. Ще далі пішли провідники ЗУНР, діяльність її головного органу безпеки - Державної жандармерії - регламентувалась окремим законом.

Відома річ, що як уряд П.Скоропадського, так і Національна Рада ЗУНР в основу цих правових актів поклали чимало прийнятних положень із відповідних законів Російської та Австро-Угорської імперій. Завдяки цьому вдалося прискорити створення нормативної бази для функціонування названих вище відомств. Але проблема не була вирішена повністю.

Характер нормативної бази, що регламентувала діяльність спеціальних служб України в 1917-1920 роках, багато в чому визначався особливостями цього історичного періоду й тими чинниками, що впливали на дії вищих органів влади в тогочасній Україні. Головні з них такі: наявність багатьох політичних сил з конфліктними політичними й соціальними інтересами, їх політичне, а часом і збройне протистояння; присутність у країні окупаційних військ; громадянська війна й соціальні заворушення; хиткий стан сил, котрі прагнули до побудови української державності, та пов'язані з цим внутрішні конфлікти (Українська Центральна Рада - Гетьманат - Директорія); стрімкі зміни соціальної, воєнно-політичної та оперативної обстановки; відсутність належних умов для ефективної роботи органів законодавчої влади; високий рівень політичної й загальнокримінальної злочинності; загибель або виїзд за кордон значної частини національної інтелігенції, професіоналів і фахівців колишньої імперії, у тому числі у сферах управлінській, військовій, державної безпеки, юриспруденції; зумовлений цим кадровий дефіцит, присутність на багатьох відповідальних посадах випадкових людей, а то й авантюристів чи злочинців; вплив певних юридичних традицій, правових шкіл і раніше розробленого законодавства дореволюційної Росії та частково Австро-Угорщини.

Усе це зумовило головні риси нормативної бази органів безпеки України, а також пов'язаної з її застосуванням практики: помітний поспіх у прийнятті власних нормативних актів і в багатьох випадках низька якість їх розробки, як з юридичної, так і з оперативної точок зору; широке застосування нормативно-правових актів Російської та Австро-Угорської імперій (як прямо, так і при розробці власної нормативної бази); значне переважання підзаконних нормативних актів над законами; явне превалювання "надзвичайного", спричиненого "особливими умовами" законодавства з виразними репресивними акцентами; "політизованість" більшості нормативних актів, їх орієнтація на ті чи інші політичні сили та рухи, відповідні програмні настанови й соціальні переваги; наявність формальних юридичних невідповідностей між найменуваннями нормативних актів, їх реальним змістом, компетенцією та статусом органів, що їх прийняли; широке застосування спрощених процесуальних процедур (військово-польові суди); досить поширене практичне застосування спеціальними органами позасудових і позапроцесуальних форм реалізації оперативних матеріалів (несанкціонований арешт, розстріли без суда і слідства, "при спробі втечі" та ін.).

Як бачимо, життя вимагало вдосконалення існуючих і розробки нових правил для сил безпеки, адекватних загальнополітичній та оперативній обстановці в країні.

Керівники спецслужб усіх формацій національної державності переважно через брак підготовлених кадрів залучали до служби колишніх кваліфікованих офіцерів поліції, жандармерії, військової розвідки і контррозвідки, а також армійських офіцерів царської Росії та цісарської Австро-Угорщини. Більшість із них серцем сприйняли ідею державності та незалежності України, чесно і віддано служили їй. Серед них: Колосовський, М.Красовський, О.Кузьмінський, О.Березовський, П.Крижанівський, С.Дельвіг, Ю.Гасенко, Гриців, Ф.Боржинський, Л.Індишевський, Р.Ковальський, О.Гаванський, О.Красіцький та багато інших. Немало їх віддали життя, захищаючи Українську державу. Трагічно склалась доля і тих, хто після поразки визвольних змагань на початку 20-х років залишився на рідній землі: одні закінчили свій шлях в підвалах ВУНК, інші - в концентраційних таборах на Соловках та в Сибіру.

Результати дослідження дають підстави зробити висновок, що в періоди Центральної Ради (з часу проголошення УНР), Гетьманату, Директорії, ЗУНР, Державного Центру в екзилі підходи до визначення завдань і структури спецслужб, організації їхньої діяльності мали традиційний (класичний) характер. Значною мірою цьому сприяло творче використання досвіду органів безпеки царської Росії, Австро-Угорщини, Польщі та й РСФРР. Однак безпосередня оперативно-розшукова робота українських спецслужб не завжди була достатньо ефективною.

Завдання перед українською розвідкою та контррозвідкою стояли дуже важливі: виявлення, попередження й припинення розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, захист державного суверенітету, державних таємниць; відвернення диверсійно-терористичних акцій, контррозвідувальне забезпечення збройних сил, добування розвідувальних даних щодо противника; інформаційне забезпечення вищих органів державної влади.

Аналіз архівних документів і матеріалів свідчить, що основними принципами діяльності українських спецслужб були задекларовані: вірність та відданість народу України; дотримання законів Української держави; постійне підвищення професійного рівня; пильність і конспірація в повсякденній роботі; взаємодія між різними спеціальними відомствами та з органами правопорядку.

Для виконання названих вище завдань використовувались агенти, інформатори, резиденти, здійснювались зовнішнє (візуальне) спостереження, контроль телефонних розмов і листування, перехоплення радіо- й телеграфних повідомлень. Головним джерелом надходження оперативної інформації була таємна агентура, яка залучалася до співпраці з органами безпеки переважно на патріотичних засадах або на основі матеріальної чи іншої особистої зацікавленості. Зрозуміло, в умовах запеклої боротьби з численними противниками Української держави здійснювались і вербовки останніх "за примусом", тобто з використанням, наприклад, їх намагань уникнути покарання за ворожу діяльність. Об'єктами агентурного проникнення були визначені: спецслужби недружніх іноземних держав, їх збройні сили, ворожі українській державності закордонні організації, такого ж спрямування політичні партії та рухи усередині країни, близьке оточення агентури противника. Оцінювання отриманої оперативної інформації проводилося за класичними критеріями: відносності, важливості, достовірності, повноти і своєчасності.

Виявлення ворожої діяльності здійснювалось методами спостереження, вивідування, опитування, огляду, фотографування, дешифрування, накопичення і аналізу інформації; а попередження та припинення такої діяльності - методами позбавлення противника доступу до об'єктів розвідувальної зацікавленості або ж засобів (знарядь) злочинної діяльності, дезінформування, відвернення ворожих зусиль на фальшивий об'єкт (шлях), локалізація дій противника, застосування необхідних санкцій.

Діяльність спецслужб часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР і ЗУНР проводилась за трьома основними напрямами: розвідувальному, контррозвідувальному, захисту державності та територіальної цілісності країни. Останній реалізовувався контррозвідувальними підрозділами. Це природно, оскільки антидержавницькі виступи ініціювались, підтримувались і координувались здебільшого розвідувальними службами іноземних держав та зв'язаними з ними організаціями. Найбільш розгалужену структуру мали органи безпеки Директорії. Тут бачимо загальнодержавну розвідку та контррозвідку, військову розвідку та контррозвідку, допоміжні підрозділи, школу підготовки розвідників. Але при цьому не вдалося уникнути й дублювання функцій, особливо в структурі військової розвідки. Спецслужби Державного Центру УНР в еміграції зосереджували зусилля на розвідувально-підривній та контррозвідувальній роботі щодо УСРР.

Цікавим є питання про характер ставлення вищих органів влади різних формацій української державності до власних органів безпеки. Безумовно, більшість діячів цього рівня досить швидко зрозуміли необхідність таких інституцій і активно користувалися їх допомогою. Але далеко не всі мали чітке уявлення про роль і місце спецслужб у складному державотворчому процесі, про межі їх компетенції і можливостей, про те, які засоби, форми і методи вони можуть використовувати, якою має бути нормативна база їх діяльності, за яких умов можлива ефективна праця даних відомств. І в залежності від рівня цих уявлень вищих посадових осіб різнилися оцінки діяльності органів безпеки, їх керівників і всього особового складу. Далекою від бажаної була й підтримка спецслужб з боку широких верств населення. Все це дуже перешкоджало їх нормальному функціонуванню.

Попри всі негаразди збройні сили, розвідка і контррозвідка доби Української революції 1917-1921 рр. зробили багато для становлення та захисту народженої в боротьбі державності. Та подолати численних і сильних зовнішніх і внутрішніх ворогів вони не змогли. Визвольні змагання зазнали поразки. Але покласти всю відповідальність за це на силові структури було б несправедливо. Найголовнішою причиною поразки є всі підстави вважати відсутність високої національної свідомості та єдності нації, слабкість її еліти, гострі соціально-політичні суперечності й навіть ворожнечу між тогочасними провідниками України, їх неспроможність створити надійний організаційно-правовий заслін проникненню духу політиканства в армію і спецслужби, що ослабляло їх.

Проте не слід і повністю знімати відповідальність із спецслужб за трагічні наслідки революції. Безперечно, частка їх вини в цьому є. Органи безпеки не можуть лише фіксувати події і факти або, навіть відмінно, виконувати службові обов'язки. Покликані бути найбільш інформованими державними інституціями щодо динаміки загальнополітичної та оперативної обстановки, вони зобов'язані не тільки силою специфічних засобів і методів впливати на неї, виконувати волю керівництва країни по її надійному захисту, але й за результатами глибокого аналізу інформації робити обгрунтовані прогнози розвитку подій. А також доводити ці результати до провідників держави, давати аргументовані, вагомі підстави для прийняття ними оптимальних рішень. На жаль, таке траплялося не завжди.

Українській розвідці часто бракувало творчої ініціативи і наступальності при підготовці та проведенні широкомасштабних операцій. Як приклад можна навести уже висвітлений факт утрати в кінці 1918 - на початку 1919 рр. перспективи (певною мірою через пасивність спецслужб) зближення України з Кубанню та Чорноморщиною. Недостатньо активно використовувались канали розвідки для доведення до закордонної громадськості об'єктивної інформації про Україну, її прагнення і політику. А це було конче потрібно. Чимало недоліків спричинювалось відсутністю належного прогнозування воєнно-політичної та оперативної обстановки.

Дуже рідко зустрічаються відомості про застосування контррозвідкою Української держави таких ефективних методів попередження і припинення ворожої діяльності, як компрометація, паралізація, розклад і викриття противника. Не зайняла потрібного місця в діяльності спецслужб комбінаційність при підготовці та проведенні оперативних заходів. Якщо висловлюватись сучасною термінологією, профілактичній роботі також не приділялось достатньої уваги, особливо якості підготовки таких заходів. Для викриття противника, пропагандистського впливу на населення, а також висвітлення своїх досягнень органи безпеки слабо застосовували друковане та усне слово. За таких умов на активну громадську підтримку було важко сподіватись. Слід визнати, що ворожі спецслужби в цьому напрямку діяли набагато ефективніше.

Як уже зазначалося, до роботи в розвідці та контррозвідці залучалися колишні працівники органів безпеки царської Росії та Австро-Угорщини. Це були вимушені, але в цілому виправдані кроки. Разом з тим, відомі непоодинокі випадки, коли в спецслужби потрапляли різні авантюристи, а то й вороги української державності. Оскільки питанням внутрішньої безпеки відводилась дещо другорядна роль, то викриття таких осіб відбувалося надто пізно. Мали місце факти жорстокого поводження співробітників із затриманими й заарештованими. Безумовно, все це шкодило боєздатності й іміджу спецслужб. Але треба також сказати, що значну частину названих недоліків можна пояснити труднощами становлення, "хворобою росту". Доцільно зауважити, що органи безпеки Гетьманату та ЗУНР були офіційно департизовані, хоча в дійсності нерідко траплялося інакше.

Після здобуття в 1991 р. Україною незалежності були покликані до життя її спеціальні інституції - Служба безпеки України, Управління державної охорони, Головне управління військової розвідки Міністерства оборони України, Оперативно-розшукове управління Держкомкордону України. Ясно, що вони функціонують в інших суспільно-історичних умовах, мають набагато вищий, ніж у попередників, рівень організації та професійної підготовки кадрів, уже більше шести років непохитно стоять на сторожі державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності країни. Це безперечний факт. Проте, на думку автора, висвітлений вище історичний досвід діяльності української розвідки та контррозвідки, інших органів безпеки всіх формацій національної державності 1917-1921 рр. за умови його критичного осмислення може розширити фундамент знань, на якому здійснюється подальша розбудова і вдосконалення сучасних спецслужб України. Екскурс в історію переконливо свідчить, що магістральною функцією їх діяльності завжди був і залишається захист національної державності. В ході реалізації цього стратегічного завдання сьогодні важливо враховувати наступне:

1. Нині Україна зустрілась з потужними і добре скоординованими зусиллями своїх недругів (зовнішніх і внутрішніх) підірвати її оборонний та економічний потенціал, реанімувати бездержавність. Поширюються метастази організованої злочинності та корупції. Тому боротьба з цими явищами повинна бути пріоритетним завданням усіх спеціальних служб.

Особливу проблему становить посилення "економічної" спрямованості організованих злочинних угруповань, які безпосередньо загрожують національній та державній безпеці. Для успішної протидії їм необхідні відповідні підрозділи, вкомплектовані висококваліфікованими економістами, фінансистами, управлінцями, маркетологами і т.д. При цьому важливим напрямом їхньої діяльності має стати виявлення причин виникнення і зростання економічної злочинності, прогнозування провідних тенденцій її розвитку, розкриття організаційно-структурного механізму проведення незаконних операцій і скоєння конкретних злочинів у сфері економіки. Саме це дасть змогу ефективно здійснювати превентивні заходи.

2. Органи безпеки функціонують зараз в умовах подальшої розбудови Української держави та виходу її з економічної кризи, гострої боротьби різних партійно-політичних сил та їхніх намагань встановити контроль над спецслужбами й підпорядкувати своїм інтересам. Це ховає в собі загрозу втрати ними можливості виконувати загальнодержавні функції. Така перспектива неприпустима. Історичний досвід попереджує, що саме політична заангажованість, намагання використати спецслужби в кон'юнктурно-політичних цілях призводять до втрати ними професійного змісту своєї діяльності і перш за все головної функції - захисту національної державності.

3. Органи безпеки покликані зробити вагомий внесок у формування економічної бази нової України. При цьому слід мати на увазі, що майбутнє є тільки у тієї держави, економіка котрої спирається на новітні технології. Тому, на думку автора, першорядного значення в діяльності спецслужб повинні набути економічна й науково-технічна розвідка.

4. Подальша розбудова та вдосконалення спеціальних відомств ні в якому разі не повинні здійснюватись на засадах ідеологічної чи політичної кон'юнктури, вони мають працювати лише на наукових і правових підвалинах, застосовуючи в своїй діяльності визначені законом механізми, виходячи з реальних потреб державотворення, в інтересах суспільства і людини. Проте захист прав громадян не повинен створювати можливість паразитувати на цьому злочинцям. Розв'язання проблеми забезпечення прав людини і впровадження ефективних механізмів розкриття злочинів є важливим напрямом удосконалення чинного законодавства. Зокрема, є потреба більш чіткого визначення правових підстав та процедур використання результатів оперативного документування, негласного звуко- та відеозапису, кіно- і фотозйомки у кримінальному судочинстві. Ці дії не суперечать Конституції, яка зобов'язує державу всіляко забезпечувати права людини та безпеку своїх громадян.

5. На думку автора, заслуговують на позитивну оцінку сучасні заходи щодо створення в Україні Національного бюро розслідувань. Це відповідає практиці провідних демократичних держав по розмежуванню спецслужб, зокрема США (ЦРУ - ФБР - органи військової розвідки і контррозвідки). Але при цьому слід враховувати традиції національно-державного будівництва, положення Концепції національної безпеки України, а також економічні можливості держави.

6. Одним з головних завдань органів безпеки повинна бути добре організована відповідно до Закону України "Про освіту" та потреб практики професійна підготовка особового складу, оскільки належний рівень кваліфікації, високий професіоналізм співробітників - це не тільки запорука успіху в роботі, а й імідж відомства в державі, суспільстві. Шлях до такого професіоналізму пролягає через використання в процесі підготовки кадрів кращих прикладів світової та вітчизняної розвідувальної і контррозвідувальної майстерності, глибоке вивчення сучасної оперативно-розшукової теорії та практики, активізацію наукових досліджень у цих галузях. Характер діяльності працівників спеціальних структур, а також статус військовослужбовців вимагають і їх відповідної військової та оперативно-бойової підготовки. З огляду на це проведене наукове дослідження може стати, на думку автора, основою майбутнього предметно-програмного навчального курсу з історії спецслужб України, що викладатиметься в навчальних закладах правоохоронних органів спеціального призначення.

7. Не менш важливим є питання патріотичного виховання особового складу спецслужб, котрий повинен бути провідником національної ідеї як духовної основи державотворення. Без такого гарту не може бути повноцінного співробітника, навіть якщо він з високою професійною підготовкою, тому що невідомо, в чиїх інтересах цей професіоналізм може використовуватись.

А виховувати належить громадянина - патріота незалежної Української держави, готового в разі необхідності стати на її захист, а коли знадобиться, - то і зі зброєю в руках. І це зовсім не суперечить демократичним засадам патріотизму. За Конституцією України наша держава є демократичною і правовою. Разом з тим, в ст. 65 зазначається: "Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України" [736]. Безперечно, справжній патріотизм - це і висока духовність, і повага до загальнолюдських цінностей, прагнення до громадянського миру і злагоди.

Поруч з патріотичним має стояти і професійне виховання кадрів спецслужб. Воно передбачає формування у них високих почуттів: великої відповідальності перед народом і керівництвом України за надійне забезпечення державної безпеки; поваги і любові до обраної професії, усвідомлення свого покликання вести на таємному фронті боротьбу з посяганнями на державні інтереси, діяти в нестандартних та екстремальних ситуаціях з використанням специфічних методів і засобів; глибокої пошани до кращих традицій вітчизняних органів безпеки, героїчних подвигів їх розвідників та контррозвідників.

Не викликає сумніву необхідність правового виховання співробітників спецслужб, оскільки вони повинні працювати згідно з Конституцією і законами України, у її правовому полі взагалі. Крім того, як відомо, виховання поваги до Конституції та законів держави - це водночас виховання поваги до самої держави, суспільства в цілому.

Уявляється корисним виховання особового складу органів безпеки і в дусі корпоративності в хорошому розумінні цього слова, тобто належності до когорти людей високого покликання й обов'язку, професіоналізму і самовідданості, гідності і честі, духовності й порядності.

Аксіомою є те, що повноцінне виховання співробітників спеціальних служб можливе за умови кваліфікованого відбору кандидатів для роботи в цих відомствах. Як свідчить досвід, це повинні бути прихильники української державності, фізично здорові, чесні, принципові, працьовиті люди, здатні до творчого мислення та дій в екстремальних умовах, а також якщо вони свідомо готові присвятити такій професії своє подальше життя.

Наслідком комплексного підходу до виховання співробітників сил безпеки повинна стати їх потреба працювати в інтересах Української держави та її народу наполегливо, завзято й ефективно. В сучасних українських спецслужб для цього є всі підстави і можливості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрієвський В. З минулого: У 2 т.. - Берлін: Укр. слово, 1923. - Т.2. Від Гетьмана до Директорії. - 310 с.

2. Антисоветская интервенция и ее крах. 1917-1922. - М.: Политиздат, 1987. - 208 с.

3. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне: В 4 т. - М.: Госиздат-Госвоениздат, 1924-1933.

4. Аршинов П. История махновского движения (1918-1921 гг.). - Берлин: Изд-во "Группы русских анархистов в Германии", 1923. - 258 с.

5. Ауссем В.К. К истории повстанчества на Украине // Летопись революции. - 1926. - № 5.

6. Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. - К.: Україна, 1992. - 96 с.

7. Белое дело: Избр. произведения: В 16 кн. - М.: Голос, 1993.

8. Бібліотека Народова у Варшаві.

9. Біденко Й. Лист редактору журналу "Україна" в Парижі І.Борщаку щодо М.Чоботаріва від 13.09.1956 р. // Особистий архів професора А.Жуковського.

10. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. - К.: Либідь-Військо України, 1994.

11. Биншток М. Николаевское подполье // Летопись революции. -1926.- № 3-4.

12. Бонч-Бруевич М.Д. Вся власть Советам. Воспоминания. - М.: Воениздат, 1958. - 358 с.

13. Бородиєвич Є. В чотирикутнику смерті (причинки до трагедії УГА на Великій Україні). - Львів: Нове життя, 1921. - 86 с.

14. Борьба с преступностью в Украинской ССР: В 2 т. - К.: ВШ МООП УССР, 1966. - Т.1. (1917-1925). - 454 с.; 1967. - Т.2 (1926-1967). - 952 с.

15. Брайко П.Е., Старинов И.Г. Партизанская война. - М.: Войсковая часть 64510, 1983. - Ч.1. Основы организации партизанской войны. - 335 с.

16. Брилинський М. Хресний вогонь (воєнні нариси). - Львів: Червона Калина, 1929. - 148 с.

17. Бурнашов Г. Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Чекістська "Справа № 39". - Івано-Франківськ: Івано-Франківська обласна організація Всеукраїнської спілки краєзнавців, 1996. - 71 с.

18. Бычков Л. ВЧК в годы гражданской войны. - М.: Госвоениздат, 1940. - 77 с.

19. Ващенко П. До рейду 1921 р. // За державність. Зб. 3.

20. Велика історія України: У 2 т. - К.: Глобус, 1993. - Т.1. - 352 с.; Т.2. - 400 с.

21. Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. - К.: Заповіт, 1997. - 344 с.

22. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. - К.: Наукова думка, 1995. - 685 с.

23. Верстюк В.Ф. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). - К.: Наукова думка, 1991. - 368 с.

24. Вєдєнєєв Д. З досвіду побудови дипломатичної служби України // Розбудова держави. - 1993. - № 3.

25. Вєдєнєєв Д. З історії розвідки і військової дипломатії України // Розбудова держави. -1993. - № 9.

26. Вєдєнєєв Д. Крила волі // Військо України. - 1995. - № 5-6.

27. Вєдєнєєв Д. Листування між українськими та французькими масонами... // Розбудова держави. - 1996. - № 5.

28. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. - К.: Політвидав України, - 1990. - Ч.3. - 542 с.

29. Вислоцький І. Розвідча служба // Українська Галицька Армія... Т.1. - С.354-359.

30. Вислоцький І. Спомини розвідчого старшини 1919-1923 рр. Військова розвідка НКГА. - Б.м., 1934. - 56 с.

31. Вісник Генерального секретаріату УЦР. - 1917-1918.

32. Вісник державних законів для всіх земель УНР. - 1919-1920.

33. Вісник державних законів Західної області УНР. - 1919.

34. Вісник Державного Секретаріату Військових Справ. - Станіславів, 1918-1919.

35. Вісник Народного Міністерства Внутрішніх Справ УНР. - 1919-1920.

36. Вісник Українського Військового Генерального Комітету. - 1917.

37. Волков Ф.Д. Крах английской политики интервенции и дипломатической изоляции Советского государства. - М.: Госполитиздат, 1954. - 400 с.

38. Волков Ф.Д. Тайны Уайтхолла и Даунинг-стрит. - М.: Мысль, 1980. - 462 с.

39. Галаган М. З моїх споминів: 20-ті роки до світової війни: У 3 ч. - Львів: Червона Калина, 1930. - Ч.1. - 202 с.

40. Ганжа О. "При применении расстрелов бить на психику неторопливым приготовлением к жеребьевке" // Віче. - 1994. - № 1.

41. Гладков Т.К. Медведев. - М.: Молодая гвардия, 1985. - 304 с.

42. Голинков Д.Л. Крушение антисоветского подполья в СССР: В 2 кн. - М.: Политиздат, 1986. - Кн.1. - 333 с.; Кн.2. - 397 с.

43. Голіченко В. Вартові революції: Короткий нарис з історії чекістських органів України від часу їх утворення до 1922 р. - К.: Політвидав України, 1966. - 163 с.

44. Голос Киева. - 1918.

45. Гражданская война и иностранная интервенция в СССР: Энцикл. - М.; Л.: Сов. энциклопедия, 1987. - 720 с.

46. Гражданская война на Украине. 1918-1920: Сб. док. и материалов: В 3 т. - К.: Наукова думка, 1967. - Т.1. - 875 с.; Т.2. - 918 с.; Т.3. - 910 с.

47. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: Т-во "Знання" України, 1991. - 240 с.

48. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння. До питання генези українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917-1921 рр. - Львів: Українські технології, 1997. - 67 с.

49. Гуковський О. Французька інтервенція на Україні. - Харків: Пролетарій, 1929. - 63 с.

50. Гулыга А., Геронимус А. Крах антисоветской интервенции США (1918-1920 гг.). - М.: Госполитиздат, 1952. - 192 с.

51. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. - К.: Либідь, 1993. - 288 с.

51а.Герасименко Н.В. Батько Махно. - М.; Ленинград: Госиздат, 1928. - 2-е изд. - 127 с.

52. Дело членов ЦК УПСР: Стеногр. отчет. - Харьков: Изд-во ЦК КП(б)У, 1921. - 429 с.

53. Деникин А.И. Очерки русской смуты. - М.: Мысль, 1991. - 207 с.

54. Державний архів Служби безпеки України.

55. Державний вісник. - 1918. № 10, 11, 37, 38.

56. Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі: Статті і матеріяли. - Філядельфія; Київ; Вашінгтон: Фундація ім. С.Петлюри; Веселка; Фундація родини Фещенко-Чопівських, 1993. - 494 с.

57. Деятели СССР и революционного движения России: Энциклопед. словарь. - М.: Сов. энциклопедия, 1989. - 832 с.

58. Дзвін. - 1919-1920.

59. Доклад о деятельности Николаевского подпольного комитета // Летопись революции. - 1926. - № 3-4.

60. Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г. - М.: Госполитиздат, 1942. - 240 с.

61. Дорошенко В. У відповідь напасникам: Дві статті з приводу різних "ревеляцій" про Союз Визволення України. - Відень: Вид-во СВУ, 1917. - 30 с.

62. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923: У 2 т. - Ужгород: Друкарня "Свобода", 1932. - Т.1. Доба Центральної Ради. - 437 с.; 1930. - Т.2. Українська Гетьманська Держава 1918 року. - 424 с.

63. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє - минуле. - Мюнхен, 1969. - 542 с.

64. Доценко О. Зимовий похід (6.XII.1919-6.Y.1920). - Варшава, 1932. - 240 с.

65. Дукельський С. НК-ДПУ // Український історичний журнал. - 1991. - № 1-4.

66. Ейдеман Р., Какурін Н. Громадянська війна на Україні. - Харків: Держвидав України, 1928. - 71 с.

67. Енциклопедія українознавства. - К.: Ін-т укр. археографії та джерелознавства НАН України, 1995. - Репринтне відтворення вид. 1949 р. - Т.2. Загальна частина. С.369-800.

68. Енциклопедія українознавства: У 2 т. - Париж; Нью-Йорк, 1970. - Т.2/6. - С.2001-2400.

69. Жельников В. Криптография от папируса до компьютера. - М.: ABF, 1996. - 336 с.

70. Жертвы репрессий / Ю.С.Шемшученко, А.Н.Мироненко, В.И.Пристайко и др. - К.: Юринформ, 1993. - 275 с.

71. Загородских Ф.С. Борьба с деникинщиной и интервенцией в Крыму. - Симферополь: Крымгиз, 1940. - 133 с.

72. За державність: Матеріяли до історії Війська Українського. - Каліш: Українське воєнно-історичне товариство, 1932. - Зб. 1-6.

73. Заставенко Г. Крах німецької інтервенції на Україні в 1918 році. - К.: Держполітвидав УРСР, 1959. - 154 с.

74. Збір законів і розпоряджень робітничо-селянського уряду України. - Харків: Видання Народного Комісаріату УСРР, 1921. - Т. 1. - 660 с.

75. Звонарев К.К. Агентурная разведка: В 2 т. - М.: Главное управление штаба Раб.-кр. Кр. Армии, 1929. - Т.1. Русская агентурная разведка всех видов до и во время войны 1914-1918 гг. - 215 с.; 1931. - Т.2. Германская агентурная разведка до и во время войны 1914-1918 гг. - 163 с.

76. Зелик Р. Дещо про літунство УГА // Український скиталець. - 1921. - № 13.

77. Зоренко Д. На партизанці // За державність. Зб. 3.

78. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. - Мюнхен: Логос, 1968. - 140 с.

79. Іванис В. Стежками життя: Спогади: У 2 кн. - Торонто: Peremoha, 1958. - Кн.1. - 228 с.; Новий Ульм, 1959. - Кн.2. - 374 с.

80. Из истории гражданской войны на Украине в 1918 г. // Красный Архив. - 1939. - № 4.

81. Из истории французской интервенции в Одессе // Красный Архив. - 1931. - Т.2.

82. История дипломатии: В 4 т. - М.; Л.: Госполитиздат, 1945. - Т.3. 1919-1939 гг. - 883 с.

83. Історія України в документах, матеріалах і спогадах очевидців: Метод. рекомендації. - К.: Навчально-метод. кабінет з вищої освіти Мін-ва вищої і середньої спец. освіти УРСР, 1991. - 316 с.

84. Історія України: Курс лекцій: Навч. посібник для студентів вузів: У 2 кн. - К.: Либідь, 1991-1992. - Кн.2. XX століття. - 464 с.

85. Історія України. - Львів: Світ, 1996. - 488 с.

86. Історія України: Навч. посібник. - К.: Видавничий дім "Альтернативи", 1997. - 423 с.

87. Історія України: нове бачення: У 2 т. - К.: Україна, 1995-1996. - Т.2. - 494 с.

88. Історія української культури. - К.: Либідь, 1994. - 656 с.

89. История Украинской ССР: В 10 т. - К.: Наукова думка, 1984. - Т.6. Великая Октябрьская социалистическая революция и гражданская война на Украине (1917-1920). - 655 с.

90. Капустянський М. Похід українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році: Короткий воєнно-історичний огляд: У 2 кн. - 2-е вид. - Мюнхен: Хвильовий, 1946. - Кн.1. - 110 с.; Кн.2. - 200 с.

91. Кардашов В.И. Ворошилов. - М.: Молодая Гвардия, 1976. - 366 с.

92. Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні. 1918-1920. - Львів: Вид-во Львів. держ. ун-ту, 1964. - 256 с.

93. Карпинець І. Перший курінь 8 бригади УГА // Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч.2.

94. Кедровський В. Перше засідання другого Всеукраїнського Військового Генерального Комітету // За державність. - Зб. 1.

95. Кетрос Д. Так творилося українське військо (1917-1919). - Лондон, 1958. - 64 с.

96. Киевлянин. - 1917. - 30 авг.

97. Киевская мысль. - 1917-1918.

98. Кин Д. Повстанческое движение против деникинщины на Украине // Летопись революции. - 1926. - № 3-4.

99. Ключенко О. Генеральна Булава УГА // Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч.4.

100. Козак І. Дещо про Державну жандармерію ЗУНР // Український скиталець. - 1923. - Ч.16 (38), 17-18 (39-40).

101. Козак І. Польова Жандармерія УГА // Українська Галицька Армія... - Т.2. - С.291-296.

102. Козельський Б.В. Шлях зрадництва и авантур (Петлюрівське повстанство). - Харків: Держвидав України, 1927. - 147 с.

103. Кокін С.А., Мовчан О.М. Ліквідація більшовиками правоесерівської і меншовицької опозиції в Україні в 1920-1924 рр. - К.: Наукова думка, 1993. - 59 с.

104. Колос Г.А. Заметки о подполье и вооруженной борьбе 1918-1919 гг. - Днепропетровск: Звезда, 1927. - 47 с.

105. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. Біограми генералів та адміралів українських військових формацій першої половини ХХ століття. - Львів: Ін-т українознавства ім.І.Крип'якевича НАН України, 1995. - 285 с.

106. Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. - К: Філософська і соціологічна думка, 1992. - 269 с.

107. Конституція України. - К.: Україна, 1996. - 54 с.

108. Конхейм А. Основы криптографии. - М.: Радио и связь, 1987. - 412 с.

109. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 10.

110. Копиленко О.Л. "Сто днів" Центральної Ради. - К.: Україна, 1992. - 204 с.

111. Короткий довідник з історії України. - К.: Вища школа, 1994. - 255 с.

112. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. - Ювілейне вид. 1917-1967. - Чікаго, 1969. - 663 с.

113. Косик В. Політика Франції щодо України (1917-1918 рр.) // Український історик. - 1979. - № 1-4.

114. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України. - К.: Україна, 1993. - 380 с.

115. Кох Г. Договір з Денікіним (від 1 до 17 листопада 1919 р.). - Львів: Червона Калина, 1930. - 55 с.

116. Кравс А. За українську справу. Спомини III корпусу УГА після переходу за Збруч. - Львів: Червона Калина, 1937. - 99 с.

117. Краткие сведения о способах ведения шпионажа в России германскими и австрийскими агентами. - Могилев, 1916.

118. Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов). - М.: Госиздат, 1936. - 205 с.

119. Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918-1919. - Нью-Йорк: Око, 1966. - 179 с.

120. Крип'якевич І., Гнатевич Б. Історія Українського війська. - 2-е вид., доп. - Вінніпег, 1953. - 832 с.

121. Крип'якевич І., Гнатевич Б. Історія Українського Війська. - Львів: Вид-во Ів.Тиктора, 1936. - 568 с.

122. Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). - 4-е вид., змін. і доп. - Львів: Світ, 1992. - 712 с.

123. Кубанин М. Махновщина. Крестьянское движение в степной Украине в годы гражданской войны. - Л.: Прибой, б.г. - 228 с.

124. Кузьма О. Листопадневі дні 1918 р. - Львів, 1931.

125. Кулик І. Провал підступних планів іноземного імперіалізму проти Радянської України. - К.: Держполітвидав, 1953. - 104 с.

126. Кучабський В. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. - Чікаго, 1969. - 663 с.

127. Левицький К. Великий зрив. - Львів: Червона Калина, 1931. - 48 с.

128. Левицький О. Галицька Армія на Великій Україні (Спомини з часу від липня до грудня 1919). - Відень: Українські мемуари, 1921. - 194 с.

129. Ленау М. Деникинское подполье в Николаеве в 1919 г. // Летопись революции. - 1926. - № 3-4.

130. Ленін В.І. Лист М.І.Лацісу від 4 черв. 1919 р. // Повне зібр. творів. - Т.50.

131. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - Львів: Олір, 1995. - 361 с.

132. Лихолат А.В. Разгром буржуазно-националистической директории на Украине. - К.: Госполитиздат, 1949. - 216 с.

133. Лихолат А.В. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.). - М.: Госполитиздат, 1954. - 620 с.

134. Ллойд Джордж Д. Правда о мирных переговорах: В 2 т. - М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1957. - Т.1. - 655 с.

135. Лозенко Л. Українські військові архіви. Відібрана спадщина // Пам'ятки України. - 1994. - № 3-6.

136. Лотоцький О. В Царгороді. - Варшава, 1939. (Праці / Укр. науковий ін-т; Т.40: Сер. мемуарів; Кн.5). - 176 с.

137. Лупандін О.І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. - К.: НАН України, 1994. - 40 с.

138. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр.: У 2 т. - Прага: Пробоєм, 1942. - Т.1. Центральна Рада - гетьманщина, директорія. - 212 с.; Т.2. Кам'янецька доба - зимовий похід. - 232 с.

139. Маймескулов Л.Н., Рогожин А.И., Сташис В.В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922). - Харьков: Изд-во Харьковского ун-та, 1971. - 251 с.

140. Маймескулов Л.Н., Рогожин А.И., Сташис В.В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922). - 2-е изд., перераб. и доп. - Харьков: Основа, 1990. - 345 с.

141. Малий словник історії України / В.Смолій, С.Кульчицький, О.Майборода та ін. - К.: Либідь, 1997. - 464 с.

142. Материалы о деятельности иностранных разведок // Бюллетень НКВД СССР. - 1940. - № 1-2, 4.

143. Махно Н. Воспоминания: В 3 кн. - К.: Украина, 1991 (Репринтное воспроизведение изданий 1929, 1936, 1937 гг.). - Кн.1. - 215 с.; Кн.2. - 163 с.; Кн.3. - 184 с.

144. Меленевский М., Скоропис А. Что же такое "Союз Освобождения Украины"? - Стокгольм, 1917. - 80 с.

145. Мечник С. Від оприччини до КГБ духовність московського імперіялізму. - Мюнхен: Українське видавництво, 1981. - 332 с.

146. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: У 3 т. - К.: Генеза, 1997. - Т.1 (1917-1925). - 504 с.

147. Михайленко П. Українська Державна варта // Іменем закону. - 1993. - № 51.

148. Мишуга Л. Похід українського війська на Київ (серпень 1919 р.). - Відень: Укр. прапор, 1920. - 27 с.

149. Мірчук П. Україно-московська війна (1917-1919). - Торонто: Ліга Визволення України, 1957. - 80 с.

150. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1922 рр. (Про що "історія мовчить"): У 2 т. - Торонто: Гомін України, 1970. - Т.1. - 568 с.; Торонто: Basilian Press, 1973. - Т.2. - 670 с.

151. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К.: Укр. письменник, 1993. - 413 с.

152. На защите революции. Из истории Всеукраинской ЧК. 1917-1922 гг.: Сб. док. и материалов. - К.: Политиздат Украины, 1971. - 392 с.

153. Никитинский М., Софинов Н. Немецкий шпионаж в России во время войны 1914-1918 гг. - М.: Госполитиздат, 1942. - 48 с.

154. Омелянович-Павленко М. Зимовий похід // За державність. - Зб. 1-2.

155. Омелянович-Павленко М. На Україні 1917-1918. Спомини. - Прага: Стилус, 1935. - 119 с.

156. Онацький Є. Українська дипломатична місія в Італії за перших шість місяців своєї діяльності (січень-липень 1919 р.) // Календар-альманах "Відродження" на 1956 рік. - Буенос Айрес, б.р. - С.29-52.

156а. Оппоков В. Лев Задов: смерть от бескорыстия. - Петрозаводск: Руди-Барс, 1994. - 288 с.

157. Оскілко В. Між двома світами. - Рівне: УНП, 1924. - Ч.1.

158. Останній гетьман: Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського (1873-1945). - К.: Академпрес, 1993. - 398 с.

159. Отчет Центральной Украинской Чрезвычайной комиссии за 1920. - Харьков, 1921 (у фондах Державного архіву СБУ).

160. Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 5-12 июля 1918: Протоколы. - К.: Политиздат Украины, 1988. - 258 с.

161. Петлюра С. "Табор" // Військо України. - 1993. - №6.

162. Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921): У 4 ч. - Львів: Червона Калина, 1927-1931.

163. Плющ В. Боротьба за українську державу під совєтською владою: Підпільні українські організації в Україні у 1920-1941 роках, розгром української еліти і українського селянства. - Лондон: Укр. видавнича спілка, 1973. - 125 с.

164. Покальчук О. Вони були першими // Військо України. - 1993. - № 6.

165. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - К.: Либідь, 1995. Т. 2: Від середини XYII ст. до 1923 р. - 608 с.

166. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Либідь, 1993. - 191 с.

167. Революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев: В 2 т. - М.: Отечество, 1991. - Т.1. Деникин. Юденич. Врангель и др. - 512 с.

168. Революция на Украине по мемурам белых. - М.; Л.: Госиздат, 1930. - 435 с.

169. Резанов А.С. Немецкое шпионство. - Пг.: Типография А.М.Меркушева, 1915. - 336 с.

170. Ремболович І. Рейд 1921 року // За державність. - Зб. 3.

171. Роєнко В. Україна або смерть. - К.: Дана, 1997. - 256 с.

172. Ронге М. Разведка и контрразведка. - К.: СИНТО, 1993. - 240 с.

173. Роуан Р. Очерки секретной службы: Из истории разведки. - Спб.: Логос, 1992. - 392 с.

174. Р.С. Окремий стрілецький запорозький курінь // Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч.12.

175. Рубинштейн Е. В деникинском и польском подполье // Летопись революции. - 1926. - № 5.

176. Савченко-Більський. Старший ляйтенант фльоти Михайло Білинський (посмертна згадка) // За державність. - Зб. 3.

177. Савченко В. Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі наприкінці 1918 та на початку 1919 рр. // За державність. - Зб. 6.

178. Самійленко І.М. Перший етап Державного Центру УНР в екзилі (1920-1948 рр.) // Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі. - С.64-74.

179. Сварник Г. Архів Дмитра Донцова // Пам'ятки України. - 1994. - № 3-6.

180. Світ І. Україно-японські взаємини. 1903-1945: Іст. огляд і спостереження. - Нью-Йорк: Укр. іст. т-во, 1972. - 371 с.

181. Сводка № 1 агентурных сведений об организации шпионажа в Австрии против России. - Б.м., 1915.

182. Сейдаметов Д., Шляпников Н. Германо-австрийская разведка в царской России. - М.: Госвоениздат, 1939. - 69 с.

183. Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 р. (Паризька мирна конференція і антирадянська інтервенція на Україні). - К.: АН УРСР, 1962. - 440 с.

184. Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика США щодо України в 1917-1918 рр. - К.: АН УРСР, 1957. - 360 с.

185. Симон Петлюра та українська національна революція: Зб. праць Другого конкурсу петлюрознавців в Україні. - К.: Рада, 1995. - 368 с.

186. Сідак В. З історії військового аташату Директорії УНР // З архівів ВЧК-ОГПУ-НКВД-КГБ. - 1994. - № 1. - С.38-42.

187. Сідак В. Контррозвідка останнього гетьмана: Нарис. - К.: Ін-т СБУ, 1995. - 50 с.

188. Сідак В. На варті військової таємниці // Розбудова держави. - 1994. - № 1.- С.24-28.

189. Сідак В. "Очі і вуха" Армії УНР. Деякі фрагменти про створення і діяльність військової розвідки Директорії УНР // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1995. - № 1-2. - С.281-290.

190. Сідак В. Повстансько-Партизанський Штаб Державного Центру УНР в еміграції (1921 р.). - К.: Ін-т СБУ; Ін-т історії України НАН України, 1995. - 66 с.

191. Сідак В.С. Діяльність спецслужб Австро-Угорщини й Німеччини на українських землях Російської імперії (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. - 1997. - № 6. - С.45-58.

192. Сідак В.С. Особливості воєнно-політичної та оперативної обстановки в УНР (1919-1920 рр.). - К.: Вид-во Академії СБУ, 1998. - 34 с.

193. Сідак В.С. Повстансько-підпільний рух на захист УНР у 1919-1920 рр. // Academia (на пошану професора Леоніда Антоновича Коваленка): Історичні дослідження. - Кам'янець-Подільський, 1997. - С.156-161.

194. Сідак В.С. Розвідка та контррозвідка Української Держави. 1917-1920 рр. // Центральна Рада і український державотворчий процес (до 80-річчя створення Центральної Ради): Матеріали наукової конференції, 20 берез. 1997 р.: У 2 ч. - К.: Ін-т історії України, 1997. - Ч.1. - С.121-135.

195. Сідак В., Сирота А. Так зароджувалися спецслужби // Військо України. -1994. - № 1. - С.36-40.

196. Сідак В.С. Спецслужби України часів національної революції 1917-1920 рр.: Навч. посібник. - К.: Ін-т підготовки кадрів СБУ, 1994. - 185 с.

197. Сідак В.С. Спецслужби України часів Національної революції 1917-1920 рр. // Сідак В.С., Степанков В.С. З історії української розвідки та контррозвідки: Нариси. - К.: Ін-т СБУ, 1994. - C.85-201.

198. Сідак В.С. Українські землі кінця ХІХ - початку ХХ ст. - арена таємної боротьби провідних європейських країн (історико-правовий аналіз діяльності спецслужб). - К.: Вид-во Академії СБУ, 1997. - 39 с.

199. Скоропадський П. Спомини. - К.: Україна, 1992. - 112 с.

200. Слащов Я.А. Белый Крым. 1920 г.: Мемуары и документы. Я.А.Слащов-Крымский. - М.: Наука, 1990. - 267 с.

201. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія Української конституції. - К.: Т-во "Знання" України, 1993. - 191 с.

202. Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. - Харьков: Издание Секретариата ЦК КПУ, 1920. - Т.1. - 640 с.; 1921 - Т.2. - 820 с.

203. Советская военная контрразведка: Сб. док. - М., 1978. - Вып.1 (1918-1922 гг.). - 516 с.

204. Софинов П.Г. Очерки истории Всероссийской Чрезвычайной комиссии (1917-1922 гг.). - М.: Госполитиздат, 1960. - 248 с.

205. Срібняк І. Військова діяльність уряду УНР в екзилі (1921-1923 рр.): Дис. ... канд. іст. наук. - К., 1995.

206. Стахів М. Західня Україна: У 5 т. - Скрентон: Вид-во Укр. Робітн. Союзу, 1958-1960.

207. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: У 7 т. - Торонто: Укр. Науково-історична бібліотека в Скрентоні, 1963-1965.

208. Стефанів З. Українські збройні сили 1917-1921 рр.: У 2 ч. - Мюнхен: Укр. комбатант, 1947. - Ч.1. Доба Центральної Ради й Гетьманату. - 118 с.

209. Стрілець. - 1919-1920.

210. Стрілецька Думка. - 1919.

211. Стрілецький Шлях. - 1919.

212. Субтельний О. Україна. Історія. - К.: Либідь, 1991. - 512 с.

213. Судоплатов П. Разведка и Кремль. Записки нежелательного свидетеля. - М.: ТОО "Гея", 1996. - 509 с.

214. Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной интервенции на Украине (1918-1920). - М.: Наука, 1960. - 455 с.

215. Сушко Р. Хто вбив полковника Отмарштайна? - Прага, 1933. - 74 с.

216. Табачник Д., Вєдєнєєв Д. Репрезентанти Війська Українського // Військо України. - 1993. - № 2-3.

217. Тинченко Я.Ю. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. - К.: Тиражувальний центр УРП, 1995. - Ч.1, біографічно-довідкова. - 258 с.

218. Тичина В.Є. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році. - Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1969. - 284 с.

219. Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західно-Українська Народна Республіка. - Коломия: Світ, 1993.

220. Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. - Харків: Держвидав України, 1924. - 101 с.

221. Тютюнник Ю. Із спостережень і вражень // Історія України в документах, матеріалах і спогадах очевидців.

222. Удовиченко О. Від Дністра до лінії перемир'я і відворот за Збруч // За державність. - Зб. 6.

223. Удовиченко О. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій українських збройних сил 1917-1921. - Вінніпег: Вид. Д.Микитюка, 1954. - 176 с.

224. Удовиченко О. Форсування Дністра під Городницею 14 вересня 1920 р. // За державність. - Зб. 4.

225. Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (матеріяли до історії): У 3 т. - Вінніпег: Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк, 1958. - Т.1. - 673 с.; 1960. - Т.2. - 383 с.

226. Українська партія самостійників-соціалістів (У.Н.П.). Українська революція (1917-1919). Діяльність партії С.-С. в зв'язку з політичними подіями на Україні за час 1901-1919. Ідеологія, програма і статут партії. - Відень; К., 1920. - 88 с.

227. Українська РСР в період громадянської війни. 1917-1920: У 3 т. - К.: Політвидав України, 1967-1970.

228. Українська Ставка. - 1919-1920.

229. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. - К.: Наукова думка, 1996. - Т.1. 4 березня - 9 грудня 1917 р. - 558 с.; 1997. - Т. 2. 10 грудня 1917 р. - 29 квітня 1918 р. - 421 с.

230. Феденко П. Український рух у 20 столітті. - Лондон: Наше слово, 1959. - 267 с.

231. Фомин Ф. Записки старого чекиста. - М.: Госполитиздат, 1962. - 205 с.

232. Хто є хто: Політичні портрети. - К.: Радянська Україна, 1991. - 120 с.

233. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.

234. Центральний державний історичний архів України у м.Києві.

235. Центральний державний історичний архів України у м.Львові.

236. Чайковський А.С., Щербак М.Г. За законом і над законом: З історії адміністративних органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні (ІХ - початок ХХ ст.). - К.: Україна, 1996. - 269 с.

237. Черная книга: Сб. статей и материалов об интервенции Антанты на Украине в 1918-19 гг. - Б.м.: Госиздат Украины, 1925. - 433 с.

238. Чижевський Г. Коротка історія 3-ї Залізної стрілецької дивізії. 1919-1922 р. - Каліш, 1922. - 56 с.

239. Чижевський М. 15 діб на окупованій Москвою Україні // За державність. - Зб. 3.

240. Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народної Республіки. - Львів, 1921. - 40 с.

241. Шанковський Л. Нарис української воєнної історіографії // Український історик. - 1970-1975.

242. Шанковський Л. Українська армія у боротьбі за державність. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. - 317 с.

243. Шанковський Л. Українська Галицька Армія: Воєнно-історична студія. - Вінніпег: Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк, 1974. - 396 с.

244. Шаповал М. Занепад У.Н.Р. - Прага: Вільна спілка, 1928.-42с.

245. Шелухин С. Варшавський договір між поляками й С.Петлюрою 21 квітня 1920 року. - 2-е вид. - Прага: Нова Україна, 1926. - 40 с.

246. Шлях до катастрофи. Події в Рівнім. Повстання отамана Оскілка. - К.; Відень: Вид-во УПСС, 1920. - 20 с.

247. Шпілінський О. Базар (1921 р. - 1931 р.) // За державність. - Зб.3.

248. Шрамченко С. Український Морський Генеральний Штаб в 1917-1921 // Табор. - 1932. - № 16.

249. Шрамченко С. Українські воєнно-морські агенти в 1918-1920 рр. // Табор. - 1932. - № 17.

250. Шульгин В. Дни. 1920: Записки. - М.: Современник, 1989. - 557 с.

251. Шульгин О. Політика: Держ. будівництво України і міжнародні справи: Статті, документи, промови. - К., 1918. - 111 с.

252. Шухевич С. Спомини з Української галицької армії (1918-1920). - Львів: Червона Калина, 1929. - 176 с.

253. Эйдеман Р. Борьба с кулацким повстанчеством и бандитизмом. - Харьков: Издание Укрпура, 1921. - 48 с.

254. Эйдеман Р. Очаги атаманщины и бандитизма. - Харьков: Издание Укрпура, 1921. - 32 с.

255. Юрійчук Є. Перший всеукраїнський з'їзд рад і встановлення радянської влади в Україні: проблема легітимності (грудень 1917 - квітень 1918 рр.). - Чернівці: Вид-во ЧДУ, 1997. - 56 с.

256. Юрійчук Є. Утворення Тимчасового робітничо-селянського уряду в Україні та діяльність більшовиків в Україні. - Чернівці: Вид-во ЧДУ, 1997. - 48 с.

257. Яковлева Л. Празькі архіви в Києві // Пам'ятки України. - 1994. - № 3-6.

258. Яковлів А. Основи Конституції УНР // Розбудова держави. - 1992. - № 5.

259. Яновський В. "За Україну, за її долю..." // За державність. - Зб. 3.

260. Ярмыш А. Наблюдать неотступно... Административно-полицейский аппарат царизма и органы политического сыска в Украине в конце ХІХ - начале ХХ веков. - К.: Юринформ, 1992. - 186 с.

261. Ярмыш А.Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине (1895-1917 гг.): Дис. ... д-ра юрид. наук. - Харьков: Украинская юридическая академия, 1991. - 338 с.

262. Kamenetsky I. The Ukrainian Central Rada and the Status of the German Troops Following the Peace Treaty of Brest-Litovsk // Український історик. - 1988. - № 3-4. Велика історія України. Від найдавніших часів: У 2 т. - К.: Глобус, 1993. - Т.2. - 400 с.

263. Pidhainy O. The Ukrainian Republic in the Great East-European Revolution. - Toronto, 1966. - Vol.1-2.

264. Rahovs'ky I. French policy towards Ukraine in 1917-1918 // Український історик. - 1988. - № 1-4.

265. Reshetar J. The Ukrainian revolution, 1917-1920.: A study in nationalism. - New-York: Arno press, 1972. - 363 P.

266. Rudnytsky Iv. Essays in Modern Ukrainian History. - Edmonton: Univ. of Alberta, 1987. - 497 P.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

АПД - Адміністративно-політичний департамент

ВВІ - відділ внутрішньої інформації

В31 - відділ закордонної інформації

ВНК - Всеросійська надзвичайна комісія

ВПІ - відділ політичної інформації

ВУНК - Всеукраїнська надзвичайна комісія

ГубНК - губернська надзвичайна комісія

ДВ - Державна варта

ДДВ - Департамент Державної варти

ДЖ - Державна жандармерія

ДПІ - Департамент Політичної Інформації

ДПУ - Державне політичне управління

ДЦ УНР - Державний Центр Української Народної Республіки

ЗЖ - Залізнодорожна жандармерія

ЗО УНР - Західна область Української Народної Республіки

ЗУНР - Західно-Українська Народна Республіка

ІНФІБРО (Інформбюро) - Інформаційне бюро при Корпусі військової жандармерії

КВО - Київський військовий округ

КДБ - Комітет державної безпеки

КП(б)У - Комуністична партія (більшовиків) України

КРП - контрольний розвідувальний пункт

Легіон УСС - Легіон українських січових стрільців

МВБУ - Музей визвольної боротьби України

МВС - Міністерство внутрішніх справ

МЗС - Міністерство закордонних справ

НК - Надзвичайна комісія

НКВС - Народний комісаріат внутрішніх справ

НКГА - Начальна Команда Галицької Армії

НКЗС - Народний комісаріат закордонних справ

НС - Народна Сторожа

НСЗБ і С - Народний Союз захисту батьківщини і свободи

НТШ - Наукове товариство ім. Т.Шевченка

ОВ - Освідомчий відділ

ОДПУ - Об'єднане державне політичне управління

ОСБВ - Особливий відділ

ОУН - Організація українських націоналістів

ОУН(Б) - Організація українських націоналістів (С.Бандери)

ПА - Повстанська Армія

ПВ - політичний відділ

ПГШ - Польський Генеральний Штаб

ПД - Політичний департамент

ПЖ - Польська жандармерія

ПКВ - Польські Кадри Військові

ПКД - Польський Корпус допомоговий

ПОВ - Польська Організація Військова

ППР - повстансько-підпільний рух

ППШ - Партизансько-Повстанський Штаб

РВ - розвідчий (розвідочний) відділ

РКП(б) - Російська комуністична партія (більшовиків)

РНК (Раднарком) - Рада Народних Комісарів

РСР - Радянська Соціалістична Республіка

РСФРР - Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка

РСЧА - Робітничо-селянська червона армія

СБУ - Служба безпеки України

СРСР - Союз Радянських Соціалістичних Республік

ТВД - театр воєнних дій

ТУП - Товариство українських поступовців

УВО - Українська військова організація

УВТ - Українське військове товариство

УГА - Українська Галицька Армія

УНДС - Український Національно-Державний Союз

УНР - Українська Народна Республіка

УНС - Український Національний Союз

УПА - Українська повстанська армія

УПСР - Українська партія соціалістів-революціонерів

УПСС - Українська партія самостійників-соціалістів

УПСФ - Українська партія соціалістів-федералістів

УРСР - Українська Радянська Соціалістична Республіка

УСДРП - Українська соціал-демократична робітнича партія

УСРР - Українська Соціалістична Радянська Республіка

УЦР - Українська Центральна Рада

ЦВК - Центральний виконавчий комітет

ЦДАВО - Центральний державний архів вищих органів влади та управління України

ЦДІА - Центральний державний історичний архів України

ЦК - Центральний комітет

ЦР - Центральна Рада

ЧСР - Чехословацька республіка

ЧУГА - Червона Українська Галицька Армія


Примечания

1

109, с.154

2

75, т.1; 169; 117; 181; 172; 173; 142, № 1-2; 182; 153; 12

3

див., наприклад: 18

4

65

5

11; 59; 129; 175 та ін.

6

див., наприклад: 104

7

5; 98; 102; 66; 253; 254 та ін.

8

66; 71; 80 та ін.

9

див., наприклад: 49; 81

10

88, с.478-479

11

72

12

241, 1971, № 3-4, с.74-75

13

100

14

72, Зб.3

15

249

16

224

17

177

18

246

19

157

20

див., наприклад: 13; 16; 64; 90; 115; 128; 148; 238 та ін.

21

див., наприклад: 93; 99; 174 та ін.

22

120; 121

23

225

24

243

25

240

26

136

27

140

28

14; 41; 43; 54, спр.2313/114 та ін.

29

2; 42; 103; 204 та ін.

30

89; 132; 214; 218; 227 та ін.

31

2; 37; 38; 50; 92; 125; 183; 184 та ін.

32

241

33

95; 119; 126; 149; 150; 208; 223; 242 та ін.

34

163

35

145

36

див., наприклад: 113; 265

37

151; 206; 207 та ін.

38

197

39

194

40

147

41

187

42

216

43

25

44

186

45

189

46

188

47

171; 217; 105

48

195

49

193

50

190

51

205

52

48

53

23

54

10

55

198; 191

56

158

57

234, ф.274; 75, т.1

58

235, ф.146

59

233, ф.1063

60

233, ф.1063

61

229

62

135, с.112; 233, ф.1077

63

135, с.111

64

135, с.115

65

135, с.111

66

135, с.112

67

88, с.494-495

68

257, с.121

69

257, с.122

70

233, ф.1074, 1075, 1077

71

233, ф.3766, 3696

72

233, ф.3696, оп.2, спр.33, 281

73

233, ф.1078

74

233, ф.1078, оп.2, спр.70

75

179, с.126

76

54, спр.3670/55, 2313/114, 3146/6

77

233, ф.1092, 1065

78

93; 29; 30; 174; 76; 46; 209; 235, ф.581, 462; 99; 120-122; 68; 100; 101; 34

79

235, ф.581

80

там же

81

там же

82

233, ф.1115; 31

83

233, ф.1216

84

233, ф.1092

85

32; 233, ф.1065, 1092, 1098, 1113, 3696; 54, спр. 69270, т.4, 31

86

233, ф. 1092; 133; 8, спр.68849

87

233, ф.2592, 3766, 3696

88

241, 1971, № 3-4, с.74

89

159

90

54, спр.69270, т.4

91

163, с.108-110

92

54, ф.2, оп.7, спр.5

93

54, спр.69270, т.1-40

94

54, спр.69270, т.18

95

32; 33

96

наприклад: 35; 34

97

228; 58; 209

98

210; 211

99

168

100

3

101

див., наприклад: 116; 162; 220; 154; 155; 252 та ін.

102

див., наприклад: 7; 143; 199; 200; 250 та ін.

103

231

104

46

105

див., наприклад: 60

106

152; 54, спр.2227

107

258, с.21; 47, с.5-38; 229, т.1, с.9-11; 165, с.461, 470; 83, с.26; 86, с.185-186

108

229, т.1, с.101-106

109

229, т.1, с.164-168; 201, с.67; 86, с.191

110

165, с.465; 229, т.1, с.83, 106, 535, 537

111

165, с.464-465; 184, с.172-173

112

165, с. 470; 122, с.378-382; 141, с.89

113

94, с.123; 229, т.2, с.374

114

165, с.464; 229, т.2, с.386; 151, с.74

115

165, с.465

116

168, с.256

117

110, с.173; 229, т.1, с.323-324

118

62, т.1, с.232

119

180, с.26; 208, с.60

120

184, с.68-69, 80-82

121

24, с.31

122

62, т.1, с.232

123

165, с.471

124

233, ф.2592, оп.1, спр.32, арк.64-65

125

110, с.126; 54, спр.69270, т.36; 27

126

229, т.1, с.271-272

127

36, № 12-13, с.3-4

128

229, т.1, с.270-274, 553; 97, 1917, 28-30 авг.

129

97, 1917, 30 авг.

130

229, т.1, с.270-274, 553; 141, с.288; 22, с.234

131

195, с.40; 97, 1917, 28-31 авг., 1, 2 сент.

132

233, ф.1063, оп.3, спр.4, арк.1-2

133

229, т.1, с.359-360, 363, 366; 97, 1917, 26 окт.; 151, с.87-88

134

229, т.1, с.360, 364-365

135

151, с.87-88; 122, с.393-394; 97, 1917, 26 окт.; 229, т.1, с.361-362, 366-368

136

229, т.1,с.28, 361-362, 367-368, 398-401, 562-563, 565; т.2, с.336, 338; 86, с.193-197; 141, с.418

137

86, с.197-198; 229, т.2, с.39-40, 66, 96, 255; 31, 1918, № 20

138

165, с.475; 151, с.89-90

139

250, с.40

140

184, с.83, 159, 170; 165, с.477; 38, с.27

141

151, с.98-100; 233, ф.2592, оп.1, спр.32, арк.64; 165, с.477

142

229, т.2, с.338; 242, с.19

143

122, с.390; 168, с.89

144

155, с.49-50, 73

145

6, с.9, 19, 32, 56; 229, т.2, с.88-91

146

83, с.35; 86, с.199

147

229, т.2, с.113-115; 51, с.126-129; 165, с.480, 488; 151, с.103-104; 114, с.144-145; 86, с.199

148

151, с.117

149

62, т.1, с.326; 114, с.148

150

229, т.2, с.227-228

151

122, с.390-391; 233, ф.1074, оп.2, спр.29, арк.23

152

233, ф.1077, оп.1, спр.27, арк.2-3; 105, с.48-49

153

233, ф.1077, оп.1, спр.27, арк.27

154

233, ф.1074, оп.2, спр.37, арк.35

155

251, с.65

156

62, т.1, с.214

157

216, с.96; 229, т.2, с.16

158

233, ф.2592, оп.1, спр.67, арк.37

159

39, с.68-69, 77; 63, с.264

160

233, ф.1092, оп.2, спр.537, арк.8; 54, спр.69270, т.4, арк.48-49, 127-129

161

229, т.1, с.105-106, 318, 536; т.2, с.113-114, 349, 358; 31, 1917, № 1, 5; 22, с.258

162

229, т.1, с.318, 323, 361

163

233, ф.1115, оп.1, спр.39, арк.71-72

164

229, т.2, с.225

165

62, т.2, с.11-14

166

149, с.22, 35

167

75, т.2, с.27; 198; 191

168

158, с.69

169

75, т.2, с.46

170

118, с.42, 61, 114-119; 168, с.32-33; 229, т.2, с.348, 364

171

151, с.114-115

172

229, т.2, с.324; 168, с.112-113; 151, с.116

173

168, с.32-33, 112-114, 259; 97, 1918, 8 мая; 44, 9 мая; 229, т.2, с.324-325, 348; 52, с.56

174

168, с.112-114, 259; 97, 1918, 29, 30 апр., 8 мая; 44, 26 апр., 9 мая; 151, с.116; 229, т.2, с.348

175

51, с.138; 151, с.115-116; 229, т.2, с.277-278

176

62, т.1, с.339; 165, с.488-489

177

158, с.70

178

158, с.71; 151, с.125-126

179

112, с.105

180

122, с.391, 412

181

165, с.485, 490-491; 199, с.107-111; 73, с.50

182

84, с.157; 233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.1-1зв.

183

84, с.157

184

84, с.157; 87, с.60-63; 233, ф.1216, оп.2, спр.1, арк.7-10; ф.1794, оп.1, спр.19, арк.45-45зв.

185

15, с.21

186

226, с.11

187

151, с.162; 114, с.335

188

132, с.19-21; 86, с.230-231

189

3, т.3, с.76-77

190

168, с.149; 158, с.73

191

89, с.334

192

57, с.371, 412

193

168, с.149; 22, с.268; 160, с.213; 256, с.14-15; 255, с.34; 89, с.334

194

89, с.334-335

195

89, с.336; 168, с.6, 149

196

89, с.336, 342

197

233, ф.1216, оп.1, спр.110, арк.4, 98-98зв.

198

151, с.149

199

151, с.149; 165, с.497

200

168, с.148

201

140, с.183

202

227, т.1, с.334

203

151, с.148

204

227, т.1, с.335

205

250, с.40

206

168, с.157-158, 170; 165, с.425, 496; 151, с.148

207

168, с.156-158

208

168, с.147, 159

209

168, с.196

210

151, с.148, 159

211

60, с.153, 164

212

168, с.149-150, 159

213

158, с.79-80

214

172, с.11

215

24, с.31

216

63, с.266

217

184, с.272-273

218

140, с.193

219

184, с.282-283

220

23, с.11-12

221

233, ф.1216, оп.1, спр.43; оп.2, спр.1, арк.46-46зв.

222

23, с.40-41

223

168, с.256

224

151, с.148-149

225

див.: 228, 1919, ч.20; 157, с.13

226

157, с.13; 151, с.156

227

232, с.9; 151, с.155

228

228, 1919, ч.20

229

55, № 10; 54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.4, 6-6зв.; 233, ф.1064, оп.1, спр.78, арк.1-1зв.

230

233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.54-57; 55, № 38

231

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.5; 55, № 38; 233, ф.1064, оп.1, спр.288, арк.1-2зв.

232

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.4 зв.

233

233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.65; спр.58, арк.6, 11

234

8, спр.68754, арк.1-5; 55, № 37; 233, ф.1064, оп.1, спр.288, арк.4-4зв.

235

233, ф.1216, оп.1, спр.64, арк.42; спр.65, арк.8

236

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.4зв., 9-9зв.; 233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.26-27

237

233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.60-62; ф.1794, оп.1, спр.19, арк.149-149зв.; 55, № 38; 147

238

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.4 зв.

239

233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.26-28

240

233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.26-28; 54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.9-10

241

233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.35-36зв.; ф.1092, оп.2, спр.158, арк.136-136зв.

242

233, ф.1794, оп.1, спр.16, арк.65-65зв.; ф.1216, оп.1, спр.16, арк.64; спр.62, арк.23, 35-35зв.; спр.63, арк.21; ф.1064, оп.1, спр.13, арк.51-51зв.; 54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.11-12

243

233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.65-67

244

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.5 зв.

245

233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.31

246

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.5 зв., 29

247

233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.31; спр.64, арк.67

248

233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.5, 32

249

233, ф.1794, оп.1, спр.19, арк.65

250

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.12-12зв.

251

233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.62

252

233, ф.1794, оп.1, спр.16, арк.81-81зв.

253

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.5

254

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.14, 15, 15зв.

255

233, ф.1064, оп.1, спр.16, арк.1-1зв.

256

105, с.111, 159

257

233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.67

258

233, ф.1092, оп.2, спр.713, арк.13-13зв.

259

233, ф.1216, оп.1, спр.48, арк.228-229; ф.1064, оп.1, спр.16, арк.72-72зв.

260

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.23зв.; 158, с.62

261

151, с.135; 233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.56-58; оп.2, спр.1, арк.29-30; ф.1064, оп.1, спр.288, арк.4-4зв.; 55, № 37

262

55, № 11; 233, ф.1216, оп.1, спр.36, арк.70-70зв.

263

233, ф.1216, оп.1, спр.36, арк.46; 55, № 38

264

147

265

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.18

266

54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.12

267

233, ф.1216, оп.1, спр.63, арк.14-15

268

233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.11

269

233, ф.1216, оп.2, спр.1, арк.11, 6

270

233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.6

271

233, ф.1216, оп.1, спр.24а, арк.5-6

272

233, ф.1216, оп.2, спр.1, арк.4

273

див., напр.: 233, ф.1216, оп.1, спр.245

274

див., напр.: 233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.67; спр.71, арк.302-303

275

233, ф.1216, оп.2, спр.1, арк.4-4зв.

276

233, ф.1216, оп.1, спр.71, арк.49; оп.2, спр.1, арк.9

277

233, ф.1216, оп.1, спр.71, арк.271-276

278

233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.36-36зв.

279

233, ф.1216, оп.2, спр.3, арк.6-6зв.

280

151, с.161; 46, с.382

281

233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.67

282

233, ф.1216, оп.2, спр.1, арк.12, 6

283

233, ф.1216, оп.1, спр.32, арк.1

284

233, ф.1216, оп.1, спр.92, арк.30-30зв.; 140, с.306

285

233, ф.1216, оп.1, спр.92, арк.15, 37

286

233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.6, 11; спр.71, арк.174-174зв.

287

233, ф.1216, оп.1, спр.110, арк.94-94зв.

288

233, ф.1216, оп.1, спр.71, арк.132, 133

289

233, ф.1216, оп.1, спр.106, арк.1-3

290

233, ф.1216, оп.1, спр.63, арк.21

291

233, ф.1216, оп.1, спр.71, арк.292-293, 274

292

233, ф.1216, оп.1, спр.64, арк.96

293

233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк. 2, 13; 122, с.425

294

122, с.426

295

233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.35

296

8, спр.68845, арк.465; 114, с.154-155

297

8, спр.68845, арк.466

298

233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.3, 44

299

233, ф.3766, оп.1, спр.86, арк.18

300

172, с.137

301

233, ф.1074, оп.2, спр.37, арк.35

302

54, спр.39064, арк.52 зв.-53 зв.

303

233, ф.1074, оп.1, спр.24, арк.98

304

45, с.20

305

122, с.426-427, 441-442

306

216, с.97

307

233, ф.1077, оп.1, спр.45, арк.2

308

25, с.21

309

233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.3

310

233, ф.1074, оп.1, спр.45, арк.11

311

233, ф.1074, оп.1, спр.45, арк.12

312

233, ф.1074, оп.1, спр.17, арк.1, 2; ф.3766, оп.1, спр.47, арк.37-38

313

249, с.79, 81; 25, с.21

314

248, с.91

315

216, с.97, 98

316

233, ф.1074, оп.2, спр.37, арк.4; ф.1077, оп.1, спр.45, арк.1

317

216, с.97

318

233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.3, 41-42

319

105, с.109, 148, 181, 236-237

320

165, с.504

321

78, с.46; 122, с.428

322

78, с.46-47

323

54, спр.69270, т.39, арк.20-21

324

137, с.33

325

235, ф.581, оп.1, спр.9, арк.10

326

235, ф.581, оп.1, спр.9, арк.10-12

327

235, ф.581, оп.1, спр.9, арк. 22-23

328

235, ф.581, оп.1, спр.9, арк.5-7

329

235, ф.581, оп.1, спр.9, арк.5-7; 79, кн.2, с.286

330

233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.16, 16 зв.

331

233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.44зв.-45

332

233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.45, 48-48зв., 78

333

55, № 11

334

233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.46, 47зв.-49зв., 78-78зв.

335

233, ф.2469, оп.1, спр.7, арк.7-7 зв.

336

233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.48-49

337

233, ф.2469, оп.1, спр.7, арк.1, 2 зв.-3

338

233, ф.2469, оп.1, спр.7, арк.2, 4-6 зв.

339

60, с.145-146, 149-151

340

233, ф.1216, оп.2, спр.1, арк.27-30

341

261, с.147-203

342

233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.39-39зв., 66зв.-68, 70зв.

343

233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.39-40зв., 75-76

344

151, с.257; 165, с.515; 87, с.75-76

345

151, с.171

346

106, с.100; 28, с.170-173

347

67, с.515

348

244, с.11

349

244, с.13

350

32, 1920, вип.2; 86, с.228-229

351

82, с.52-53

352

86, с.219-230

353

140, с.49

354

140, с.101

355

83, с.38-39

356

130, с.338; 54, спр.2227,арк.258, 259

357

222, с.79

358

54, спр.69270, т.4, арк. 1-81

359

230, с.118

360

41, с.51

361

46, т.2, с.353, 377

362

204, с.205

363

див., наприклад: 203, с.68

364

46, т.2, с.279; 43, с.75; 98, с.75

365

46, т.2, с.133, 201-203, 538

366

46, т.2, с.202

367

59, с.67; 227, т.2, с.143

368

46, т.2, с.202

369

125, с.55

370

53, с.55

371

41, с.84; 43, с.48-49, 72; 159, с.15; 71, с.9

372

54, спр.69270, т.3, арк.58

373

25, с.22

374

8, спр.68867, арк.22

375

139, с.165; 43, с.96; 159, с.18; 65, №1, с.35; №3, с.21-22, 23, 24

376

165, с.507

377

38, с.29; 264

378

43, с.28; 139, с.161

379

49, с.43

380

43, с.28

381

43, с.25, 26

382

139, с.195

383

43, с.28; 159, с.14

384

237, с.272-273

385

8, спр.68754, арк.1-2

386

54, спр.69270, т.31, арк.16

387

154, зб.1, с.9

388

151, с.289; 58, 1919, ч.9; 246, с.12; 217, с.229

389

232, с.12; 154, зб.1, с.36-37

390

228, 1919, ч.31; 165, с.524

391

23, с.186; 51а, с.121-122; 123, с.87; 156а, с.63-65, 134, 140-141, 151, 184, 214

392

123, с.169-170, 87

393

23, с.186

394

4, с.163-164, 181

395

70, с.257-261

396

89, с.442; 98, с.73

397

112, с.244

398

151, с.283; 132, с.208; 46, т.2, с.62

399

54, спр.69270, т.4, арк.111

400

46, т.2, с.88

401

112, с.244

402

54, спр.2054, т.23, арк.331; т.27, арк.382

403

235, ф.581, оп.1, спр.12, арк.3

404

157, с.21; 54, спр.69270, т.18, арк.25

405

157, с.41

406

54, спр.69270, т.11, арк.14

407

90, кн.1, с.44; 217, с.61

408

1, с.150; 156, с.29; 233, ф.3696, оп.2, спр.379, арк.112; оп.1, спр.124, арк.16-17

409

233, ф.4186, оп.2, спр.11, арк.42; 216, с.99

410

157, с.24

411

32, 1919, вип.1, с.6; 233, ф.1092, оп.2, спр.176, арк.1; спр.535, арк.8-8зв.; спр.537, арк.8-8зв.; спр.723, арк.3, 18

412

233, ф.1092, оп.2, спр.535, арк.12-12зв., 13; оп.5, спр.17, арк.67

413

233, ф.1092, оп.2, спр.89, арк.1-2зв.; спр.536, арк.4; спр.136, арк.35; спр.139, арк.45, 56; спр.176, арк.4, 7-7зв.; спр.537, арк.8-9зв.; спр.723, арк.52зв.; оп.3, спр.343, арк.1, 4; оп.4, спр.52, арк.2зв.

414

233, ф.1092, оп.2, спр.89, арк.1-2зв.; спр.176, арк.7-7зв.; спр.537, арк.1-2

415

233, ф.1092, оп.2, спр.536, арк.3; спр.723, арк.5, 6

416

233, ф.1092, оп.2, спр.139, арк.56

417

233, ф.1092, оп.2, спр.536, арк.1

418

233, ф.1092, оп.2, спр.537, арк.1-3

419

233, ф.1092, оп.2, спр.537, арк.3-3зв.

420

233, ф.1092, оп.1, спр.1, арк.22а-23а, 31а-34в, 38а-41е; оп.2, спр.98, арк.42-42зв.; спр.139, арк.37; 228, 1919, ч.57

421

54, спр.69270, т.4, арк.40; 9

422

233, ф.1092, оп.2, спр.537, арк.8-9зв., 41-41зв., 64-65

423

233, ф.1098, оп.2, спр.72, арк.38-38зв.; ф.1092, оп.2, спр.176, арк.7-7зв.; спр.537, арк.5-5зв., 9; 54, спр.69270, т.31, арк.75

424

54, спр.69270, т.4, арк.1-81

425

233, ф.1092, оп.2, спр.537, арк.7-7зв.

426

233, ф.1092, оп.2, спр.139, арк.48-48зв., спр.139, арк.77-77зв.; оп.4, спр.52, арк.2зв.

427

54, спр.69270, т.4, арк.3, 31, 36-37, 46, 47

428

233, ф.3696, оп.1, спр.35, арк.36; оп.2, спр.18, арк.217-218, 239; ф.1113, оп.2, спр.115, арк.48

429

233, ф.1092, оп.2, спр.723, арк.48-48зв.

430

233, ф.1092, оп.2, спр.537, арк.1, 3зв., 9, 11

431

233, ф.1092, оп.2, спр.537, арк.4-5зв., 9-9зв., 13-13зв., 21-21зв.; спр.723, арк.11-11зв.

432

233, ф.1065, оп.2, спр.391, арк.6; ф.1092, оп.2, спр.536, арк.5-6; оп.4, спр.12, арк.45-47, 54-54зв., 99-99зв., 100-109; спр.86, арк.18-20, 25-26зв.

433

112, с.278

434

див.: 64

435

224, с.190-200

436

177, с.142; 217, с.9, 57-58, 102-103; 105, с.175-176, 183-184

437

121, с.580, 589

438

32, 1920, вип.1; 26, с.33

439

233, ф.1075, оп.2, спр.137, арк.1-3зв.; 122, с.457, 549

440

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.59, 61-63

441

8, спр.XXIV-29

442

217, с.103

443

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17, 49, 50; ф.1092, оп.2, спр.739, арк.34

444

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.18, 49, 59-64

445

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17; ф.1075, оп.2, спр.89, арк.22-27; 168, с.427

446

139, с.190, 234, 246; 159, с.16

447

233, ф.1075, оп.2, спр.89, арк.24

448

146, с.77-78

449

91, с.159; 86, с.230-234, 238-240

450

54, спр.69270, т.2, арк.92; т.3, арк.215-216; т.6, арк.29; т.17, арк.48; 10, кн.2, с.19; 159, с.19; 102, с.66

451

54, спр.69270, т.2, арк.92; 102, с.78; 8, спр.68863, арк.47-49; 42, кн.1, с.315; 139, с.234-235

452

233, ф.1092, оп.2, спр.725, арк.4-7; 86, с.234-236, 238-240

453

235, ф.581, оп.1, спр.46, арк.21; 233, ф.1078, оп.2, спр.70 арк.62; 54, спр.69270, т.4, арк.47; 105, с.266

454

233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.25; ф.1075, оп.2, спр.89, арк.23; ф.1078, оп.2, спр.70, арк.2-5; ф.1092, оп.2, спр.713, арк.14-22; 69; 108

455

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.1-5

456

233, ф.3696, оп.2, спр.1, арк.21; оп.1, спр.68, арк.1; ф.1078, оп.2, спр.70, арк.1

457

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.1

458

233, ф.3696, оп.2, спр.33, арк.38-42

459

233, ф.3696, оп.2, спр.281, арк.33-35, 38-39

460

217, с.164-165; 105, с.90

461

8, спр.68867, арк.5, 22

462

235, ф.581, оп.1, спр.196

463

54, спр.69270, т.31, арк.77

464

54, спр.69270, т.18, арк.23, 60

465

216, с.98

466

235, ф.581, оп.1, спр.31, арк.21

467

216, с.100

468

54, спр.69270, т.4, арк.46-48, 127-128

469

127

470

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.29-31зв.

471

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17-48

472

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17-48

473

233, ф.1092, оп.2, спр.176, арк.7; спр.339, арк.3; ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17, 59-62

474

233, ф.1092, оп.2, спр.98, арк.100-100зв.; ф.1115, оп.1, спр.1, арк.243-244

475

210, ч.5

476

233, ф.1075, оп.1, спр.47, арк.95-96

477

122, с.544

478

54, спр.69270, т.4, арк.63

479

233, ф.1075, оп.1, спр.46, арк.2, 6

480

233, ф.1075, оп.4, спр.12, арк.2-6

481

233, ф.1075, оп.4, спр.12, арк.2-6; 54, спр.69270, т.17, арк.156

482

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.59-63; ф.1075, оп.2, спр.89, арк.26а; ф.1092, оп.2, спр.106, арк.25

483

54, спр.69270, т.4, арк.32, 37, 47, 56; 233, ф.1092, оп.3, спр.343, арк.1; 229, т.2, с.411; 171, с.58-59; 9

484

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.26-63; ф.1065, оп.2, спр.90, арк.1-1зв.; 112, с.278

485

8, спр.XXIV-26

486

151, с.334

487

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17, 49, 52, 59-61

488

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.39-40, 49-51, 53-55

489

233, ф.1092, оп.2, спр.339, арк.3

490

105, с.112-188; 217, с.210

491

161, с.59-60

492

245

493

151, с.331-332

494

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.52, 60

495

54, спр.69270, т.28, арк.93

496

48, с.24

497

233, ф.1092, оп.2, спр.725, арк.12-12зв., 17-18зв.; ф.1075, оп.2, спр.89, арк.22-27; спр.137, арк.4зв.

498

54, спр.69270, т.31, арк.78

499

8, спр.68845, арк.529

500

54, спр.69270, т.4, арк.14, 25, 63; 233, ф.1098, оп.2, спр.72, арк.3

501

48, с.24

502

54, спр.69270, т.4, арк.32; 233, ф.1075, оп.2, спр.89, арк.26а

503

222, с.79

504

54, спр.69270, т.4, арк.47-48, 129

505

233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.64

506

138, т.2,с.73; 8, спр.68863, арк.48-49

507

212, с.329-331

508

90; 122, с.460-461

509

87, с.101-102; 114, с.156-157

510

87, с.101; 20, т.2, с.344

511

122, с.464-469; 114, с.156-157; 20, т.2, с.345-347; 151, с.174-178; 263

512

87, с.107; 122, с.467-473

513

122, с.467-473

514

87, с.108-115

515

87, с.108

516

124, с.60-89; 151, с.181

517

151, с.180-184; 122, с.471-472

518

124, с.88-89

519

131, с.60; 20, т.2, с.348

520

122, с.467

521

235, ф.361, оп.1, спр.163, арк.4

522

87, с.113-114; 151, с.184-185; 85, с.242

523

87, с.115; 114, с.156-157

524

87, с.122

525

87, с.124

526

240, с.17, 28; 87, с.118-119; 122, с.484-485, 521; 151, с.206-207

527

20, т.2, с.369; 122, с.521-524

528

29, с.354

529

8, спр.XXIV-26

530

93, с.21; 29, с.355-356

531

29, с.356

532

174, с.21; 29, с.356

533

29, с.357-358

534

54, спр.372, т.22, арк.4-6

535

29, с.359

536

243, с.304; 30, с.8

537

122, с.530

538

76, с.9

539

122, с.526-527

540

20, т.2, с.369

541

46, т.2, с.74

542

209, 1919, ч.21

543

235, ф.581, оп.1, спр.55, арк.1-2

544

235, ф.462, оп.1, спр.236, арк.19-20

545

99, с.8

546

235, ф.462, оп.1, спр.217, арк.1-3

547

46, т.2, с.256-257

548

151, с.313

549

151. с.313

550

122, с.530

551

122, с.528

552

8, спр.XXIV-26

553

8, спр.XXIV-26

554

122, с.522, 523, 528; 68, с.2230-2231; 101, с.291-296

555

34, 1918,ч.1; 122, с.522

556

151, с.205; 114, с.162-164

557

233, ф.3696, оп.1, спр.69, арк.30; 151, с.409

558

87, с.119-120

559

122, с.549; 165, с.529

560

122, с.509, 518; 165, с.528; 209, 1919, ч.37 ; 119, с.70

561

122, с.502-520; 51, с.178-180

562

20, т.2, с.365

563

151, с.317-324; 166, с.128

564

151, с.323-324; 165, с.538; 122, с.568

565

151, с.324

566

20, т.2, с.367; 151, с.326; 122, с.568

567

233, ф.1075, оп.2, спр.26, арк.5

568

233, ф.1075, оп.2, спр.26, арк.6

569

140, с.200

570

134, с.212, 214

571

139, с.159

572

209, 1919, ч.19

573

43, с.27, 87

574

151, с.197

575

43, с.24

576

100, ч.16(38), с.25

577

100, ч.16(38), с.25; 233, ф.1092, оп.3, спр.107, арк.1, 6

578

100, ч.16(38), с.27; 235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.44

579

100, ч.17-18 (39-40), с.15-16

580

100, ч.17-18 (39-40), с.17

581

235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-20; 122, с.528, 530; 100, ч.17-18 (39-40), с.17

582

235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-20

583

100, ч.16 (38), с.27-28; ч.17-18 (39-40), с.16; 235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-18

584

235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-20, 47

585

235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.45

586

235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.16

587

100, ч.17-18 (39-40), с.21

588

235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.20

589

100, ч.17-18 (39-40), с.18-19

590

8, спр.XXIV-26

591

8, спр.XXIV-26

592

100, ч.17-18 (39-40), с.21-23; 240, с.28; 252, с.28

593

100, ч.17-18 (39-40), с.23-24

594

235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.44

595

219, с.84

596

235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.46

597

235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.60, 61

598

235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.46; 100, ч.17-18 (39-40), с.23; 219, с.84

599

34, 1919, ч.12, арк.3

600

100, ч.16 (38), с.22; ч.17-18 (39-40), с.19-20; 131, с.90-91

601

212, с.329

602

233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.155-157; 8, спр.68848, арк.857-860; 56, арк.9-10, 44-45, 68-69

603

185, с.158

604

8, спр.68863, арк.17, 189-193, 221-222; 54, спр.3670/55, арк.55

605

212, с.329; 87, с.171-172; 85, с.253

606

45, с.452; 2, с.164-165; 133, с.564-565; 254, с.5-32

607

233, ф.1092, оп.2, спр.154, арк.57, 58 зв.

608

233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк.4; спр.723, арк.19

609

233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк.6, 7, 9, 10, 12-12 зв.; спр.723, арк.31

610

233, ф.1092, оп.2, спр.89, арк.4; спр.607, арк.26; спр.723, арк.52-53

611

233, ф.1092, оп.2, спр.739, арк.34, 61; спр.727, арк.396

612

233, ф.1092, оп.2, спр.723, арк.12-12 зв., 15-15зв.; спр.739, арк.5-5зв.

613

233, ф.1092, оп.2, спр.723, арк.13

614

233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк.13-13 зв.

615

233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк. 13 зв.-14 зв.

616

233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.155-157

617

233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.211-212

618

233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.77; оп.1, спр.731, арк.53-55 зв., 114-118 зв.; 133, с.578

619

233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.53-54

620

233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.54 зв.-55 зв., 115 зв.-118; оп.5, спр.17, арк.77; 8, спр.68849, арк.9-17

621

233, ф.1092, оп.5, спр.29, арк.11

622

133, с.564-565

623

233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.77

624

233, ф.1092, оп.5, спр.29, арк.8; оп.2, спр.739, арк.15

625

233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.78-80; оп.2, спр.607, арк.31; спр.729, арк.2

626

233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.56-57, 211-212; оп.2, спр.722, арк.8, 12-12 зв.

627

233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.57, 211-212

628

233, ф.1092, оп.2, спр.431, арк.14; спр.722, арк.11 зв., 13; оп.5, спр.17, арк. 68

629

233, ф.1092, оп.2, спр.535, арк.9

630

233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.65-66

631

233, ф.1092, оп.2, спр.738, арк.5, 6, 13, 24

632

19, с.176

633

145, с.187-188; 17, с.67-68

634

233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.1-5; оп.2, спр.725, арк.12-12зв.; оп.5, спр.28, арк.41; ф.1065, оп.2, спр.498, арк.1, 5

635

221, с.174

636

221, с.175; 2, с.162

637

8, спр.68848, арк.858

638

221, с.175

639

102, с.90; 42, кн.2, с.134; 8, спр.68863, арк.537

640

8, спр. 68848, арк.1-4; спр.68865, арк.290-291

641

215, с.7; 9

642

171, с.58-59

643

221, с.176

644

221, с.176

645

221, с.175

646

19, с.135-137; 259, с.172-177; 233, ф.1092, оп.2, спр725, арк. 21зв.; спр.731, арк.110-111зв.; 221, с.176

647

215, с.7

648

221, с.175

649

221, с.175

650

102, с.90; 8, спр.68864, арк.653; спр.68849, арк.39; 221, с.175

651

8, спр.68868, арк.516; 2, с.164; 48, с.38-39

652

8, спр. 68848, арк.862; 48, с.38-39

653

2, с.156-158

654

8, спр.68754, арк.94, 99, 102

655

164, с.53-54

656

2, с.160

657

221, с.175-176

658

2, с.160

659

8, спр.68754, арк.103, 107-108; спр.68848, арк.307; спр.68864, арк.653

660

2, с.162

661

8, спр.68863, арк.183-186; спр.68864, арк.653-655, 657-658

662

8, спр.68863, арк.183-185; спр.68864, арк.653-654

663

8, спр.68854, арк.135, 173; спр.68864, арк.631; спр.68849, арк.113-116

664

8, спр.68849, арк.9-17, 113-118

665

8, спр.68865, арк.57-67

666

8, спр.68846, арк.281, 465

667

8, спр.68864, арк.653; спр.68865, арк.657

668

8, спр.68848, арк.19-22

669

8, спр.68848, арк.20-21, 73-74, 79

670

8, спр.68867, арк.293-303

671

8, спр.68863, арк.182; спр.68754, арк.9

672

233, ф.4, оп.1, спр.57, арк.20

673

145, с.95

674

19, с.135-136; 259, с.172-177; 145, с.187-188, 194; 8, спр.68867, арк.295

675

19, с.176; 54, спр.2313/114, арк.8-9

676

8, спр.68754, арк.37-38; спр.68847, арк.251; спр. 68867, арк.195; спр.68864, арк.655, 658; спр.68865, арк.658

677

8, спр.68848, арк.759; 259, с.172-177; 17, с.67-68

678

54, спр.3670/55, арк.55-56

679

85, с.253

680

233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.5; 254, с.31

681

54, спр.2313/114, арк.5; 8, спр.68863, арк.17

682

8, спр.68863, арк.192, 221-222; спр.68865, арк.29-31, 57-66, 183; спр.68849, арк.15; 19, с.136

683

17, с.27-28

684

8, спр.68863, арк.17, 189-191

685

54, спр.2313/114, арк.3-4, 7; 8, спр.68863, арк.183, 189-191

686

233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.31; спр.41, арк.5; 202, т.2, с.210-211, 790-791

687

233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.53-55зв., 114-118; оп.2, спр.728, арк.6-7зв.; оп.5, спр.17, арк.43, 44, 46, 77; спр.29, арк.11-13; 178, с.64-74

688

254, с.27; 54, спр.3146/6, арк.18-19; 133, с.544; 145, с.87-90; 51, с.182-187

689

87, с.176-179; 85 с.253

690

87, с.176-179, 183-189; 85, с.253-254

691

87, с.176-179

692

233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.31-31зв.; 74, с.34-36

693

233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.26-27зв.; спр.7, арк.21-21зв.

694

233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.5-6зв.

695

233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.7-7зв.; 40, с.121, 124-125

696

233, ф.3204, оп.1, спр.2, арк.10-11; спр.3, арк.35-35зв.; 40, с.121

697

213, с.14-16

698

233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.45

699

54, спр.2313/114, арк.6

700

42, кн.2, с.227; 54, спр.2313/114, арк.10

701

233, ф.1092, оп.2, спр.831, арк.41-42; 42, кн.2, с.229-230

702

42, кн.2, с.225-230

703

233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.42, 45; ф.3204, оп.1, спр.7, арк.25; 77, с.223-224

704

8, спр.68863, арк.116-117, 183-185; спр.68848, арк.860

705

8, спр.68867, арк.293-303; спр.68754, арк.17

706

102, с.91, 125

707

8, спр.69754, арк.19-22, 70, 79

708

8, спр.68848, арк.858

709

2, с.165

710

233, ф.1092, оп.2, спр.337, арк.48зв.; спр.830, арк.34

711

17, с.37-38; 217, с.131

712

8, спр.68848, арк.857-862; 2, с.165; 54, спр.2313/114, арк.7

713

8, спр.68848, арк.860-861, 889-890

714

48, с.39-40; 247, с.113-115

715

17, с.41-42

716

48, с.40; 176, с.226-228; 105, с.119

717

48, с.40

718

2, с.164-165

719

233, ф.1092, оп.2, спр.831, арк.3-5

720

247, с.114

721

145, с.193-194; 48, с.37-38; 247, с.112

722

233, ф.1092, оп.5, спр.28, арк.89; ф.1075, оп.4, спр.29а, арк.1-20; 8, спр.68849, арк.9-17; спр.68865, арк.29-31; 48, с.36

723

145, с.194-195; 17, с.67; 48, с.37-38; 54, спр.2313/114, арк.6-10; 259, с.174-175, 177; 19, с.136-137

724

233, ф.3204, оп.1, спр.11, арк.22-27зв.; 17, с.63-66

725

17, с.65

726

233, ф.3204, оп.1, спр.11, арк.22-27зв

727

54, спр.2313/114, арк.7-10; спр.3146/6, арк.19; спр.3670/55, арк.56-57

728

54, спр.2313/114, арк.9

729

145, с.195-196

730

247, с.114; 77, с.221; 239, с.148-149

731

48, с.37

732

247; 170; 239, с.121, 146-147, 161

733

133, с.565

734

54, спр.2313/114, арк.43-49

735

138, т.2, с.167-169, 189, 192; 165, с.537-538; 212, с.238-239; 48, с.40-41; 86, с.265-268; 141, с.114-115

736

107, с.3, 18