nonf_biography prose_military sci_history Александр Иванович Удовиченко Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921

Автор книжки – генерал-поручник армії УНР Олександр Удовиченко – стояв біля витоків українського війська та пройшов з ним увесь бойовий шлях аж до відступу з України в листопаді 1920 року. Начальник штабу Гайдамацького коша Слобідської України, що уславився взяттям Арсеналу, командир Третьої Стрілецької Залізної дивізії, яка перемогла більшовиків під час Вапнярської операції – генерал Удовиченко стисло та водночас повно виклав історію подій, учасником яких був сам. Подається за виданням: Київ, видавництво "Україна", 1995.

uk uk
Tempus http://tempus1.livejournal.com/ FictionBook Editor 2.4 11 November 2010 A7196B3A-E6F9-4C5D-9F7A-CF41F0558C72 1.0 Олександр Удовиченко "Україна у війні за державність" Видавництво "Україна" Київ 1995

Розділ 1

Початковий процес творення Української Армії. – 1917 рік

З початку революції в Росії, з 1917 року, український народ низкою універсалів оголосив свою волю до створення власної незалежної держави.

Перед молодим Українським Урядом виникло актуальне тоді питання, а саме — створення Української Національної Армії. Початки творення Української Армії відбувалися в умовах надто несприятливих, серед революційного хаосу, який у той час охопив простори колишньої Росії.

Головною перешкодою, що постала перед Українським Урядом у ділянці творення своєї армії, був активний спротив Тимчасового Російського Уряду і його військового командування. Коли ж сила стихійного і могутнього українського руху нарешті зламала цей спротив, то було запізно, внаслідок чого лише поодинокі й нечисленні українські частини змогли взяти участь в останніх боях на російському фронті проти армії центральних держав, а саме влітку 1917 року, коли стратегічні обставини на фронті держав Антанти вимагали активних дій з боку російської армії.

Безперечно, спротив Тимчасового Російського Уряду в питанні формування українських частин також негативно відбився і на самій молодій Українській Армії в її війні проти червоної Москви. Коли ця війна вибухнула в кінці 1917 року, то Українська Армія перебувала ще в стадії формування і не була підготовлена до війни.

Революційні хвилі, що бушували в запіллі російської армії, швидко захопили і фронтові частини. Процес розкладу в російській армії швидким темпом посувався вперед. Армія деморалізовувалася, втрачала свою боєздатність. Гасло, що кинули російські революціонери, — “мир без анексій і контрибуцій”, — захопило стомлену 4-річною війною солдатську масу. Російська армія виразно не хотіла продовження війни.

Мільйони вояків української національності, вкраплені в частини російської армії, дивилися на революційні процеси в ній з іншого погляду, їхні думки були скеровані до Києва, столиці України, центру українського національного руху. Для них були чужими інтереси, так би мовити, шкурного характеру російської солдатської маси.

Український вояк завжди відзначався своєю дисциплінованістю, вищим щаблем розвитку, виявом ініціативи, завдяки чому майже 40 відсотків нижчих командних посад в російській армії, як, наприклад, ройові, чотові, бунчужні, були обсаджені українцями.

Хвиля деморалізації в російській армії, що призвела до вбивства офіцерів, до відмови виконання бойових наказів цілими полками, а то й дивізіями, до самовільного покинення фронту, до дезертування, до “братання” з ворогом та ін., — усі ці явища були чужими українському воякові. Ці явища відштовхували й відокремлювали його від загальної російської солдатської маси. Отже, нема нічого дивного в тому, що українці в російській армії в силу вищезгаданих обставин, до того ж захоплені своїми національними інтересами, почали як духовно, так і організаційно відокремлюватися й гуртуватися поміж собою. Вони почали вимагати від російського командування дозволу на формування окремих українських частин.

Ці вимоги щодо формування українських частин як з боку Українського Уряду, так і самих українських вояків особливо стали настирливими і категоричними після того, як Український Уряд скликав перший військовий з'їзд у столиці України, в Києві. Цей 1-й військовий з'їзд відбувся в травні 1917 року в присутності 700 делегатів, що репрезентували майже 1 000 000 українських вояків. З'їзд обрав Військовий Генеральний Комітет як найвищий керівний військовий Орган для організації Української Армії. Головою цього комітету було обрано Симона Петлюру, який пізніше став на чолі українських збройних сил з титулом Головного отамана Війська і Флоту Української Народної Республіки.

У червні 1917 року було скликано 2-й військовий з'їзд, який відбувся в присутності 2308 делегатів, що прибули з різних відтинків довжелезного російського фронту, навіть з фронту турецького, та які репрезентували до 4 000 000 українських вояків. Цей з'їзд відбувся також у Києві, недивлячись на заборону військового міністра російського уряду.

Як на першому, так і на другому з'їздах поставлено вимагати від російського уряду створення з українських вояків окремих національних частин на фронті. Також постановлено формувати українські частини на території України для оборони її кордонів і для охорони внутрішнього порядку. Ці військові з'їзди дали російському урядові справжнє поняття про силу українського національного руху і його динамічний розвиток.

Внаслідок постанов цих з'їздів як на фронтах, так і в запіллі поза волею російського командування розпочалося стихійне формування українських частин. Залежно від кількості українських вояків у тій чи іншій частині формувалися сотні, курені, дивізії.

У самому Києві по весні 1917 року сформовано 1-й український піхотний полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького. Сформовані українські частини, згуртовані національною дисципліною, незабаром придбали повагу серед російського командування на фронті; бо в той час, як частини з російських солдат часто-густо покидали самовільно фронт, їхнє місце в окопах займали дисципліновані невеликі українські частини.

Незважаючи на такий стан речей, вище російське командування, як і Тимчасовий Російський Уряд на чолі з О. Керенським, продовжували активно перешкоджати формуванню українських частин.

По весні 1917 року на західному фронті союзних армій розпочався загальний наступ. Для його підтримки російська армія мусила виявити оперативну активність. Не маючи певності щодо боєздатності російських частин, Тимчасовий Російський Уряд дав дозвіл на формування одного українського корпусу та кількох окремих відділів. Для цієї мети було призначено 34-й армійський корпус, який переформовано в 1-й український корпус під командуванням генерала Павла Скоропадського. Під час наступу влітку 1917 року цей корпус було призначено до складу ударної групи, що мала завдання прорвати фронт австро-німецьких військ у районі південніше Тернополя. 1-й український корпус блискуче виконав своє бойове завдання, зайнявши першу і другу лінії ворожих окопів, але тому що майже всі російські корпуси відмовилися наступати, то ворог контратакою відкинув на попередні позиції 1-й український корпус, який до того зазнав великих втрат. Це була остання спроба російської армії перейти до активних дій. Цс був ніби останній її конвульсивний рух.

Хоч офіційно російський уряд погодився на формування українських частин, але про його ставлення до цих частин може засвідчити такий приклад: 1-й український піхотний полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького на вимогу російського командування було відправлено на фронт з огляду на вищезгаданий наступ. Одначе в п'яти кілометрах від Києва, на станції Пост-Волинський, ешелони цього полку вночі було раптово обстріляно кулеметним вогнем, а полк обеззброєно.

Після невдалого наступу влітку 1917 року в лавах російської армії запанувала повна деморалізація. Солдати самовільно покидали фронт. В окопах залишалися поодинокі російські частини разом з українськими. Фронт фактично було оголено. Війна скінчилася. Частина російських військ перейшла на бік комуністів. Українські частини почали пробиватися в Україну.

В жовтні 1917 року влада в Москві перейшла в руки комуністів. По дорозі в Україну більшість українських частин було обеззброєно московськими комуністами, а деякі були примушені демобілізуватися. Частина з них загинула чи була розпорошена в боях, та тільки поодинокі відділи прибули в Україну. Отже, тільки незначна кількість їх змогла взяти участь у боротьбі з Москвою на рідних теренах.

У жовтні 1917 року Українська Армія фактично складалася з таких частин:

1. 1-й український корпус у складі двох дивізій. Командир — генерал Павло Скоропадський.

2. Дві піхотні дивізії у складі 8 полків, що формувалися в Києві.

3. Один кінний полк у Києві.

4. Піхотна Юнацька Школа в Києві.

5. Кілька батарей в стадії формування.

6. Автопанцерний дивізіон у Києві.

7. У різних місцях України формувались українські частини різного роду зброї, але вони мали тільки кадри, які разом з тим зв'язані були залоговою службою в місцях їхнього розташування. Всього до 60 000 багнетів.

Багато надій покладалося на ті українські частини, що сформувалися на фронтах. Вони нараховували до 500 000 бійців при відповідній кількості артилерії і допомогових військ. Одначе з огляду на ситуацію, яка утворилася на території України у зв'язку з початком війни з Москвою, де запанували революційні деморалізуючі обставини, більшість цих частин примушена була демобілізуватися ще по дорозі в Україну.

Розділ 2

Ситуація в Україні на 1 січня 1918 року

На західному кордоні України по річці Збруч ситуація була невиразна. Австро-німецькі війська, не маючи перед собою жодних перешкод для руху вперед (бо бойову лінію фронту російська армія майже покинула), трималися пасивно та жодних агресивних намірів не виявляли, хоч відчувалося, що такий стан довго тривати не буде. Далі на південь по річці Дністер румунське військо, захопивши Бессарабію, обмежилося наведенням спокою й ладу в цій області. Найбільшу небезпеку являли собою мільйони самодемобілізованих солдатів російської армії, що в безладдю, як хмари сарани, прямували через Україну до Росії, вчиняючи всюди по дорозі заколоти й бешкети. Деякі частини, як наприклад 2-й гвардійський корпус, зберігши свою організацію, перейшли на бік комуністів та під проводом комуністки Євгенії Бош готувалися йти на Київ, щоб знищити “буржуазну” Українську Центральну Раду. Підтримання ладу на західному кордоні було покладено на 1-й український корпус, але його сили під впливом загальної революційної розрухи слабли з кожним днем. На південному чорноморському відтинку було спокійно.

На сході донські козаки зайнялися вирішенням своїх внутрішніх справ. Козацькі полки в повному порядку, ешелонами, зі зброєю вільно переправлялися через територію України на Дон. Взагалі ж донські козаки були добрими нашими сусідами і гарантували спокій на східному кордоні.

Значно гіршою була ситуація на північному кордоні. Більш-менш спокійно було на відтинку по залізничній лінії Берестя — Гомель. Болота по річці Прип'яті були природною перешкодою й дуже утруднювали будь-яку акцію з боку Москви. Щодо північного кордону по лінії Гомель — Курськ — Старобільськ, який є найближчим до центральної Росії й не має жодних природних перешкод, то він був найбільш небезпечний. Цей відтинок кордону прорізує кілька залізничних колій, що йдуть з центру Росії на Україну.

У жовтні 1917 року в Росії стався переворот. Тимчасовий Російський Уряд на чолі з Керенським було скинуто. Влада перейшла до рук комуністів. Нова комуністична влада на Московщині на чолі з Леніним із завданням III Інтернаціоналу підняти всесвітню пролетарську революцію, звичайно, дивилася на молоду Українську Державу як на “буржуазну”, “капіталістичну”, “контрреволюційну”. Вже в грудні 1917 року московська комуністична влада цілком ясно виявила свої наміри. Вона почала зосереджувати значні сили червоної московської армії в районі Брянська, Курська, Воронежа. В Україну було скеровано тисячі комуністичних агітаторів, які проникли в українські частини, в громадські організації, на фабрики, заводи, в села. Неймовірну і шалену агітацію повели ці агенти комуністичної московської влади проти Української Держави і її Уряду.

Московська буржуазія, інтелігенція, офіцерство тікали з Московщини в Україну, рятуючись від жорстокого терору комуністів. Ці втікачі, хоч і були настроєні вороже проти комуністичної влади, та все ж не менше були настроєні і проти українського народу, який хотів незалежного життя від Москви. Проти визвольних змагань українського народу московські комуністи і московська буржуазія утворили спільний фронт.

Російська інтелігенція іронічно і з презирством, сіючи зневір'я, ставилась до українського народу, на території якого вона рятувала своє життя.

Це були дуже тяжкі часи для молодої Української Держави. Як зовнішнє, так і внутрішнє становище її було дуже непевним. Державний апарат, керівні громадські і військові органи, як і армія, були в стадії початкової організації. До того ж невідомо було, які наміри мають австро-німецькі війська на західному кордоні України. Вони поки що тримались пасивно на своїх позиціях. Але одне було ясне — це перспектива неминучої війни з червоною Москвою. Кожний українець це чітко відчував.

Розділ 3

Початок війни між Москвою й Україною. — Донські козаки. — Боротьба за Київ. — С. Петлюра. — Гайдамацький Кіш. — Геройська загибель Студентського Куреня під станцією Крути. — Повстання комуністів у Києві

На початку січня 1918 року московська армія рушила в Україну. Головні удари її були скеровані через Бахмач на Київ і з Воронежа та Курська на Харків. Останній напрямок для червоного командування мав особливе значення, бо, оволодівши Харковом та просунувшись далі на південь, червоні війська оволоділи б районом Донбасу, багатим на індустрію, а разом з тим вони перервали б сполучення між Доном та Україною.

Донські козаки, що не визнавали комуністичної влади Москви, також були в її очах осередком контрреволюції, яку треба було знищити за всяку ціну. Отже, під ударами московської армії опинились Україна і Дон. Загальна кількість московської армії, що наступала на Україну, налічувала від 35 000 до 40 000 бійців. Складалася ця армія на 40 відсотків з інтернаціонального елементу, серед якого на першому місці були латиші, китайці, жиди, мадяри з колишніх полонених, а решта — москалі-комуністи.

Невеликі за кількістю бійців українські загони в Харкові, Конотопі, Чернігові вступили в бій, але більш численні сили Червоної Армії примусили їх поступово відходити.

15 січня 1918 року московське військо вже зайняло Куп'янськ та Харків і просувалося на південь у Донецький басейн. Після жорстоких боїв українське військо змушене було відступити з Полтави й Конотопа, Бахмача та Чернігова. Утворилася безпосередня загроза для столиці України — Києва. На фронт проти наступаючих московських сил українське командування кинуло всі здатні до бою частини, навіть ті, що були в стадії формування й які мали лише кадри, склад яких не перевищував 50 — 60 багнетів. Але незважаючи на упертий опір, що його виявляли ці частини, вони не змогли стримати наступу московської комуністичної армії, несли великі втрати, і їхні ряди поступово танули.

У міру того як московське військо наближалося до Києва, в усіх великих центрах України, як за сигналом, розпочалися повстання комуністів міського неукраїнського елементу. На боротьбу з ними виступили місцеві українські загони й відділи “Вільних Козаків”.

Одночасно заворушилися й ті російські частини, які самовільно покинули на фронті окопи, та, використовуючи той факт, що австро-німецькі війська трималися пасивно, ці відділи дезертирів розташовувалися в найближчих селах від бувшого фронту, грабували прифронтові села й військові склади та, як видно, чекали на відповідний наказ до активних дій. У цих частинах кожного дня відбувалися солдатські мітинги, на яких оратори громили Український Уряд, закликали солдатів до боротьби з ним. Серед цих частин треба особливо відзначити 2-й гвардійський корпус та 2-у гвардійську кінну дивізію. Були вони цілком під впливом агітації московських комуністів.

У самому Києві на той час перебувало до 15 000 російських старшин, які після розкладу їх частин знайшли собі притулок у нашій столиці, але вони були також вороже настроєні до українського руху. В боротьбі з комуністами вони зайняли нейтральне становище, гадаючи тим врятувати себе, та жорстоко помилилися. Червона Армія, потім зайнявши Київ, протягом двох тижнів розстріляла до 5000 цих “нейтральних” бувших російських старшин.

Між тим Червона Армія в напрямку Київ — Полтава, зайнявши станцію Гребінка, наближалася до станції Яготин у той час, як друга її група з району Бахмача просувалася на Ніжин. На підсилення українських військ, що тримали фронт у цих двох напрямках, вислано з Києва останні резерви: Юнацьку Школу, дві сотні Січових Стрільців під командою сотника Р. Сушка (що їх було сформовано з українських вояків Галичини) й, нарешті, Студентський Курінь. У Києві залишилася лише одна частина в стадії формування — Гайдамацький Кіш Слобідської України, на чолі якого став Симон Петлюра. До складу цього Коша приймали лише тих вояків, які складали присягу: до кінця свого життя боротися за незалежність України.

Тут треба зупинитися та хоч коротко передати біографію Симона Петлюри, який пізніше на чолі всього українського руху став національним героєм. Симон Петлюра народився в 1879 році в незаможній родині в Полтаві. Середню освіту він здобув у Полтавській семінарії. Революційний рух, який розпочався в Росії, відірвав його від подальших студій. Після цього С. Петлюра стає до лав українських революціонерів, що ведуть завзяту боротьбу проти Москви. Він бере участь у виданнях українських журналів, в українських організаціях, працює над національним усвідомленням народу. Під час великої війни (1914 — 1917 рр.) він вступає до земських організацій (1), що опікувалися харчовою й медичною допомогою армії. В 1917 році, з початком української революції, Симон Петлюра бере активну участь у будові української державності. З особливим захопленням він віддається справі організації Української Армії. Перший з'їзд українських вояків обирає його головою Військового Генерального Комітету, а далі він стає першим Генеральним Секретарем (міністром) у військових справах в Уряді Української Центральної Ради. Коли московська Червона Армія підійшла під мури Києва, він відходить від вузького партійного життя, зрікається посади Генерального Секретаря та стає на чолі військового відділу — Гайдамацького Коша. З ним він пішов у бій проти Червоної Армії. Популярність його серед молодої Української Армії з кожним днем зростала; С. Петлюра стає серцем і душею відродженої Української Армії. Треба додати, що С. Петлюра, не будучи за фахом військовим, зумів об'єднати біля себе видатних військових начальників колишньої російської армії української національності, а саме: бувшого командуючого 9-ю російською армією, професора Воєнної академії генерал-поручника Юнакова, генерал-інспектора артилерії Південно-Західного фронту, видатних гарматчиків — генерал-поручника Дельвіга і генерала Кирея, також генерала Бобровського, генералів Янушевського, Дроздовського, полковників Сальського, Капустянського, Змієнка та десятки інших, як рівно ж безліч видатних старшин не генштабу.

Саме в ті часи в Києві було неспокійно. Комуністи скликали мітинги, відверто агітували проти Української Центральної Ради, проти “буржуазної” Української Республіки, закликали на боротьбу проти неї.

Від збройного виступу вони ще стримувалися, бо в Києві залишився Гайдамацький Кіш. Бойові обставини вимагали вислання його на фронт, тому, не закінчивши свого формування, він у складі одного куреня піхоти з однією батареєю до 300 бійців вирушив на фронт у напрямку станції Бахмач на підтримку тих частин, які захищали цей напрямок, до складу яких входив і Студентський Курінь.

Як тільки Гайдамацький Кіш покинув Київ, на другий день у місті розпочалося повстання комуністів. Коли біля станції Яготин на річці Суповій (Полтавський напрямок) український вздділ у складі Юнацької Школи, Січових Стрільців (сотник Сушко), полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького, 1-го кінного полку та інших частин затримував ворога, то в напрямку на Бахмач ситуація стала загрозливою. Тут ворог розбив ущент український відділ, а разом з ним і Студентський Курінь. Про трагічну загибель Студентського Куреня треба сказати окремо, бо його геройська боротьба ввійшла в історію українського народу на віки вічні.

Київська молодь, переважно учні середніх шкіл 14-17 років, захоплені гарячим національним почуттям, не були байдужими до подій, що розгорталися як на фронті, так і в самому Києві. Цю молодь тягнуло до активних дій. Її тягнуло на поле бою, бо тільки там вона могла виявити свій патріотичний запал. Ось з цієї молоді й було сформовано Студентський Курінь у складі до 200 юнаків. Цьому Куреневі доручено було нести охорону Педагогічного Музею, де відбувалися засідання Української Центральної Ради, та охорону інших державних установ. Муштрова підготовка цього Куреня була примітивна, а щодо бойової — то майже ніякої.

На бій проти червоної орди, на захист рідного Києва ці молоді герої відважно вирушили на фронт у напрямку на Бахмач. На станції Крути вони зайняли позиції. В глибокому снігу, при 15-ступневім морозі, у своїх легких шкільних шинелях залягли вони в лаву. Назустріч їм посунули лави московського війська до 3000 - 4000 бійців. Досвідчені бійці Червоної Армії, що пройшли школу великої війни, при допомозі кількох бронепотягів розпочали бій з юнаками. Тримаючи рушниці в замерзлих недосвідчених руках, ці діти зустріли ворога рясним вогнем. П'ять годин безперестанку Студентський Курінь стримував червоні лави, перебуваючи під градом куль та гранат. Багато з них полягло забитими, поранені без допомоги конали. Ніхто з них не думав покидати позиції й відступати. Лише справді молоді патріоти, перейняті щирою юнацькою любов'ю до Батьківщини, горді тої ролі, яка їм випала, могли продовжувати бій у таких обставинах. Ворог наблизився й побачив, які має перед собою сили. Підбадьорений своєю чисельною перевагою, він кинувся в атаку з криком “ура”. Стомлені юнаки відповіли: “Слава!”. Розігрався останній акт крутянської трагедії. Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв. З 200 юнаків лише кілька випадково врятувалися. Це сталося 29 січня 1918 року. Геройська боротьба Студентського Куреня під Крутами увійшла як золота сторінка в історію українського народу. Ця легендарна смерть української молоді показала, що воля українського народу до свого визволення є тверда, непереможна.

Отже, після загибелі Студентського Куреня і всієї Бахмацької групи війська Гайдамацький Кіш зайняв позицію біля станції Бобрик. Зв'язок з Києвом увірвався, та лише випадкові відомості свідчили, що Київ у руках комуністів. Обидві групи, Яготинська і Бахмацька, втратили свою базу — Київ. Ворог був не тільки спереду на фронті, але й в запіллі.

Становище обох груп стало надто важким. Ні на яку поміч вони не могли сподіватися. Майже 16 000 червоних бійців атакували ці групи українських військ, що мали в загальній кількості до 3000 бійців. Штаб Гайдамацького Коша, до якого фактично перейшло командування обома групами, мусив вирішити питання, як вийти з тої важкої ситуації, з того оточення. І штаб вирішує: обидві групи відтягнути з фронту, спільним ударом задавити повстання в Києві, після чого зустріти на Дніпрі Червону Армію, що наближалася під керуванням Муравйова. Здійснення такого плану вимагало твердої волі від командирів, рішучості, мужності, відваги з боку старшин і козаків.

З цією метою на станції Бобрик Симон Петлюра скликає нараду командирів окремих частин для того, щоб почути їх думки, перевірити настрій вояків. На цій нараді було висловлено різні думки, аж до припинення війни з червоною Москвою. Без сумніву, становище молодої нечисленної Української Армії було трагічним, але думку про припинення боротьби було не тільки категорично відкинуто, але й ухвалено: в першу чергу повернути назад на Київ, енергійно і швидко ліквідувати там повстання комуністів, а після того зустріти московську армію на лінії Дніпра.

Таке рішення відповідало й настроям козаків, особливо гайдамаків, які урочисто присягнули продовжувати боротьбу до кінця свого життя. В цей відповідальний момент величезну роль відіграв С. Петлюра, який своєю непереможною вірою в святість ідеї — визволення України — зумів ще більше зміцнити дух національної боротьби в козацьких серцях.

При 20-ступневім морозі на покритому снігом полі біля станції Бобрик, при світлі кількох вогнищ стали всі гайдамаки, щоб почути слово свого отамана. На східцях вагона з'явилася постать Симона Петлюри. Була 21-а година. “Струнко!” — залунала команда. В темряві ночі з рушницями в руках, освітлені полум'ям вогнищ, кількасот українських вояків стали “струнко”, ніби завмерли. Симон Петлюра промовляє до цих вояків. Малює їм небезпечну ситуацію і запитує: “Чи будемо продовжувати боротьбу, чи ні?” Не встиг він вимовити ці слова, як із сотень грудей вирвалося: “Хай живе самостійна Україна! На боротьбу! Вперед! Усі покладемо голови, але здобудемо волю своєму народові! Геть з Москвою! На Київ!.. На Київ!.. Хай живе Україна!”

З цього моменту аж до останнього пострілу, який пролунав з боку Української Армії 19-го листопада 1920 року, коли вона примушена була перейти через Збруч, ім'я Симона Петлюри нерозривно зв'язано з армією, з її збройними силами. Він став духовним її вождем.

Після рішення йти на Київ негайно приступили до його виконання. Лінія фронту проходила в 90 - 100 кілометрах від Києва. На перехід до міста Червона Армія потребувала не менш як 2 - 3 дні. За цей час українські військові відділи мусили задавити повстання в Києві. Аби затримати наступальний рух ворога, в багатьох місцях було висаджено в повітря залізничні шляхи, мости, водотяги та ін.

У той же день надвечір обидві групи, непомітно відірвавшись від ворога, вже були на станції Дарниця, а ранком розпочали наступ на Київ двома колонами — одна пішла через залізничний міст, а друга — через міст ланцюговий. Це було 2 лютого 1918 року.

Розділ 4

Бій за “Арсенал”. — Капітуляція оборонців “Арсеналу”. — Зайняття центру Києва. — Продовження боїв

Колона, що наступала через залізничний міст, — Юнацька Школа, полк Богдана Хмельницького та інші відділи — легко переправилася на правий берег Дніпра і швидко повела наступ на Печерськ. Другу колону — Гайдамацький Кіш, Січові Стрільці, полк Гетьмана Наливайка з іншими дрібними піхотними частинами, дві сотні кінноти, дві батареї (легка і гаубична) на чолі з Петлюрою — при спробі захопити міст з нальоту зустрів ворожий вогонь десятків кулеметів. Вона понесла втрати забитими та пораненими і мусила відійти на попередні позиції. Лише після кількагодинного бою, після гарматної підготовки українські частини кинулися в атаку, яка мала успіх. Надвечір піхота вже укріпилася на правому березі Дніпра, а біля 22-ї години зайняла Лавру (1).

Отже, українське військо поставлене йому перше бойове завдання виконало, хоч з великою втратою часу і людей.

Ніч у Лаврі була турботною. На Печорську було чути то рушничні, то кулеметні постріли. Встановити зв'язок з центром міста, де перебували всі державні українські установи, не пощастило. Що там творилося, невідомо. Розвідка виявила, що центром й оперативною базою комуністів був київський “Арсенал”. Його великі, старі й міцні мури були головною фортецею комуністів.

Для того щоб просунутися в центр Києва, необхідно було здобути фортецю комуністів — “Арсенал”, який стояв на дорозі до центру. Отож, на ранок штаб Гайдамацького Коша, якому підлягали всі дійові українські частини, ставить бойове завдання: прорватися в центр Києва, очистити його від комуністичних банд, відновити нормальну діяльність державних установ. Для цього — в першу чергу захопити “Арсенал”.

Ранком ця колона українського війська рушила по Нікольській вулиці (2) в напрямку до “Арсеналу”. Але одразу ж передові стежі колони було обстріляно рушничним вогнем із будинків. Наші частини зовсім не були обізнані з тактикою вуличного бою, тому мусили під час самого бою здобувати кривавими жертвами цей досвід і виробляти тактику вуличного бою. Коли авангардні сотні з запалом кинулися на допомогу своїм стежам, то із усіх вікон та з дахів на них посипалися кулі з ворожих рушниць та кулеметів. До того комуністи кидали з вікон ще й ручні гранати. Від струсу повітря на голови бійцям летіли скло, рами, тинька, що здіймала куряву. Коли ж з боку “Арсеналу” вздовж Нікольської вулиці (2) почали стріляти гармати на “картеч”, то звуковий ефект бою робив куди більше враження, ніж ефект звичайного бою в полі. Особливість вуличного бою, така характерна для громадянської війни, полягає в тому, що ворог стріляє з кожної щілини, сам ховаючись за мури будівель. Вій добре бере на “мушку”, але його не видно.

Авангардні сотні, напоровшись на міцний вогонь скритого ворога, стріляючи по будинках, мусили ховатися попід мурами. Це був перший крок до вироблення тактики вуличного бою. З наказу штабу Гайдамацького Коша подальше просування піхотних частин відбувалося таким чином: піхота йшла вперед попід мурами будинків у колоні по одному, стріляючи в кожне вікно, в кожне підозріле місце з другого боку вулиці. Спереду йшли розвідники, що вказували на будинки, з яких стріляли. За передовими частинами йшли окремі відділи з ручними гранатами, які мали назву “чистильників”, їхнім завданням було вриватись у будинки і ліквідовувати гнізда комуністичних стрільців.

Уже з перших кроків, як тільки цю тактику було застосовано, наші передові частини швидко почали посуватися вперед. Гарматний вогонь “на картеч”, яким користувалися червоні, крім звукового і зовнішнього ефекту, не міг зробити великої шкоди для наших козаків. Останні щільно притискалися до мурів, ховаючись за кожним укриттям, тому особливих втрат людей не було.

Але як тільки українські козаки почали наближатися до площі біля “Арсеналу”, будівлі якого були ліворуч, а праворуч — старої будови, міцні касарні понтонного батальйону (3), то ворожий кулеметний вогонь набрав таких розмірів, що дальше просування наших частин було неможливим, бо у вузький проріз Нікольської вулиці було скеровано жерла щонайменше 15 кулеметів.

Треба було вогнем гармат ліквідувати ці смертоносні вогнища. Не було часу вибирати відповідні позиції для батарей, крім того, була небезпека, що обслугу гармат можуть перестріляти, бо в запіллі наших частин знову розгорілася стрілянина. На розі Нікольської (2) і Суворовської (4) вулиць було встановлено гаубичну гармату, яка й відкрила вогонь по “Арсеналу” та по касарнях понтонного батальйону. Другий і третій постріли гаубиці влучили у касарні понтонного батальйону. Звідти стрілянина припинилася. З технічних причин гаубиця не змогла обстріляти “Арсенал”. Наші частини швидко зайняли площу перед “Арсеналом”, а частина з них увірвалась у касарні понтонного батальйону. Там було обеззброєно до 2000 російських солдатів, їм було наказано негайно покинути Київ.

Між тим з “Арсеналу” ворог і далі інтенсивно обстрілював з кулеметів наші частини. Стріляло до 9 кулеметів. Час від часу з арсенальської брами вздовж Московської вулиці (5) в напрямку площі стріляли ворожі гармати, але без великої шкоди для наших частин. Штаб Гайдамацького Коша вирішив штурмувати “Арсенал”, закидати ручними гранатами його вікна та через них увірватись усередину. Перший штурм скінчився невдачею. Понісши втрати, козаки відступили під укриття сусідніх будинків. Відновилася стрілянина, причому з нашого боку під обстріл було взято вікна “Арсеналу”. Гарматники, не маючи змоги стріляти по “Арсеналу” із своєї позиції, рішилися на відважний крок, який можливий тільки в умовах громадянської війни під час бою в місті. Вони руками викотили гармату на площу і відкрили прямий вогонь по будинку “Арсеналу”, але за кілька хвилин більшість обслуги її було забито чи поранено. До того ж це не дало корисних наслідків, бо гранати лише черкали грубі мури “Арсеналу”. Наступила темрява. Бій затихав. Виставивши охорону, змучена піхота відійшла до Лаври на спочинок. Взяти “Арсенал” у той день не пощастило.

Ліва колона у складі Юнацької Школи і полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького, зайнявши будинок Юнацької Школи на Печорську, цілий день вела бій в районі Школи, але з огляду на міцний вогонь з боку комуністів просунутися вперед не змогла.

Ніч пройшла в стрілянині.

На другий день було вирішено продовжувати атаку “Арсеналу” після обстрілу його гарматним вогнем. Позицію для батарей обрали на київському іподромі (6).

За два дні бою українські частини зазнали порівняно невеликих втрат, а саме: у нас було забито до 60 старшин і козаків, таку ж кількість було поранено. Коли наша піхота зайняла старі позиції, несподівано у вікнах “Арсеналу” замаячили білі прапори. Арсенальні вирішили капітулювати. Здалося їх до 1500 люду. Головачі їхні встигли вночі втекти. Арсенальців арештовано і відправлено до в'язниці “Косий капонір” при київській фортеці.

У дворі “Арсеналу” було знайдено до 10 розстріляних вільних козаків. Бойова організація “вільних козаків” складалася переважно з української молоді, учнів, студентів, робітників, що добровільно пішли на підтримку війська.

Розстріли, що їх масово почали застосовувати московські комуністи, справили гнітюче враження на козаків і страшенно їх обурили. Ці факти показали, що комуністи, розпочавши війну, не мають жодних сантиментів: полонених розстрілювали, поранених добивали. Для московських комуністів не було жодних законів гуманності, прийнятих людством, відкидали вони й принципи загальноприйнятої людської моралі.

“Смерть буржуям!” — ось гасло, з яким ішло в Україну московське червоне військо. Буржуями вони вважали й українського робітника, і селянина, й інтелігента, що брали зброю в обороні свого святого права — створити власну Українську Державу, незалежну від Москви.

Після зайняття “Арсеналу” було відкрито вільний шлях до центру Києва. Обережно колона рушила по Олександрівській вулиці (7). Залякані рідкі перехожі, вибиті шибки у вікнах свідчили, що в місті була уперта боротьба.

Але вже через годину Київ змінив своє обличчя. На звуки оркестру, що йшов на чолі колони відділу, з будинків вибігали мешканці. Чутка, що “Петлюра прийшов з гайдамаками”, вмить облетіла місто. На Фундуклеївській вулиці (8) вже зібрався величезний натовп, який з радістю вітав переможців.

Штаб Гайдамацького Коша довідався про перебіг подій в самому місті після того, як остання бойова частина — Гайдамацький Кіш — вирушив на фронт. Увечері того ж дня озброєні відділи комуністів захопили будинок центральної пошти і телеграфу, а далі розпочали наступ на інші урядові інституції.

Нашвидку сформований відділ, переважно із старшин і урядовців Військового Секретаріату, за допомогою “вільних козаків” після значних зусиль розбив комуністичну банду і звільнив від неї будинок центральної пошти.

Думалося, що у Києві мусив наступити спокій. Але сталося навпаки. Надвечір робітники залізничних майстерень, переважно москалі, захопили станцію Київ-Пасажирський, Київ Перший-Товарний і перервали залізничний рух. По торах цих станцій курсували два бронепотяги. Одночасно на Подолі також з'явилася банда комуністів, яка складалася з місцевих елементів. Цю банду швидко ліквідував відділ Січових Стрільців. Але невеликий відділ піхоти, висланий настанцію Київ-Пасажирський, не міг виконати свого завдання, бо зустрів серйозний опір з боку комуністів.

На другий день ліквідацію комуністів на станції Київ-Пасажирський доручено було Гайдамацькому Кошеві. В цей день український відділ на чолі з Симоном Петлюрою вже мусив зайняти позиції на Дніпрі проти наступаючої московської армії з Лівобережжя, бо остання згідно з передбаченнями мала до вечора підійти до станції Дарниця. За браком вільних частин для охорони мостів через Дніпро з розпорядження начальника штабу залоги Києва генерала Осецького було вислано невеликий відділ піхоти, якому дано завдання у випадку необхідності зірвати мости.

Ранком Гайдамацький Кіш повів наступ на станцію Київ-Пасажирський. Наступ цей відбувався в надзвичайно важких умовах. На Безаківській вулиці (9) по наших козаках з багатьох будинків посипалися постріли; з боку станції їх зустрів кулеметний вогонь, а пізніше ворожі бронепотяги відкрили й гарматний вогонь. Гайдамацька батарея зайняла позицію на розі Бібіковського бульвару (10) і Тимофіївської вулиці (11) й почала обстріл станції. Лише після цього гайдамакам пощастило увірватись у будинок станції. Просування вперед, до залізничних майстерень, було важким. Комуністи залягли на торах та, ховаючись за колесами вагонів, на віддалі кількох десятків метрів завдавали нам дошкульних втрат. Два бронепотяги, що курсували по торах, сильним вогнем своїх кулеметів (бортовий вогонь бронепотяга складався з 8 кулеметів) не давали змоги нашій піхоті просунутися вперед. Польова гармата, яку гарматники-гайдамаки поставили на площі перед будинком станції, не могла стріляти, бо будинок станції закривав тори. З огляду на це гармату було втягнуто на руках у почекальню двірця і через вікно, що виходило на перон, приготовано до обстрілу бронепотягу з відстані 10 метрів. Як тільки бронепотяг підійшов до будинку, гарматники дали стріл гранатою, яка й влучила добре та розбила один з вагонів. Лише після цього бронепотяги відійшли в напрямку на Пост-Волинський. І це дало змогу піхоті рушити вперед та після гарячого бою зайняти залізничні майстерні, де наші ліквідували ще одне гніздо комуністичного повстання.

На четвертий день боротьби за Київ сталося те, що передбачав Штаб Гайдамацького Коша. В цей день ранком Червона Армія під командуванням Муравйова підійшла до київських мостів, збила їхню охорону, яка не встигла зірвати мости і відступити. В той же день армія Муравйова зайняла Печерськ, звільнила арештованих арсенальців, які, відразу одержавши зброю, поповнили лави Червоної Армії.

Розпочався новий період жорстокої боротьби за Київ у самих його мурах. У цей час авторитет Симона Петлюри серед війська зріс настільки, що майже всі бойові частини стали йому підлягати. Штаб Гайдамацького Коша став загальним оперативним центром, накази якого виконували всі частини.

На четвертий день боротьби за Київ уся увага Штабу Гайдамацького Коша була скерована на Печерськ, де скупчилася 10 000 — 12 000 армія Муравйова. Тут треба зазначити, що в недалеких од Печорська околицях Києва в часи великої війни провадилося формування артилерії Південно-Західного фронту. Так, станція Бровари, у 20 кілометрах на північний схід від Києва, була центром формування важкої, дальнобійної артилерії, яку одержано з Англії. На Печорську, в самому Києві, на станції Пост-Волинський, стояло кілька запасних артилерійських полків для формування нових легких батарей і поповнення фронтових частин. Крім цього, на різних дільницях Києва і його околиць, на станціях стояли ешелони фронтових гарматних частин, що мали їхати у глиб Росії, на місця свого сталого розташування. Всі ці гарматники були виключно москалі, тому вони ставилися прихильно до московської армії Муравйова. Тому й допомогли Муравйову своїми гарматами.

Українські сили в Києві в той час складалися приблизно з 5000 бійців і двох легких батарей.

У цей день усі наявні сили залоги Києва були скеровані на Печерськ. Штаб Гайдамацького Коша вирішив не випускати ініціативи бою зі своїх рук і прийняв рішення атакувати армію Муравйова. Наступ розпочався по Олександрівській вулиці (7) в напрямку на “Арсенал”, але там наші частини зустріли контрнаступ армії Муравйова. Зустріч цих двох сил сталася в Маріїнському парку. Недивлячись на майже втричі чисельнішу перевагу Червоної Армії, українські частини, особливо гайдамаки і полк наливайківців, пішли на ворога у багнети. Бій закінчився безрезультатно. Обидві лави залягли на відстані 50 метрів одна від одної. Надвечір артилерія ворога з Печорська розпочала обстріл Києва з важких гармат.

Пізніше розпочався обстріл з району Поста-Волинського, а також з району Броварів. У цей день по Києву було випущено до 1000 важких набоїв. У деяких місцях почали горіти будинки. Для українських частин це бомбардування не причинило великої шкоди, але цивільне населення постраждало. З наближенням темряви гарматна стрілянина припинилася, лише на позиціях цілу ніч була перестрілка.

Ранком на п'ятий день московське військо перейшло в рішучий наступ з головним ударом по Олександрівській вулиці (7). При підтримці автопанцерників та після артилерійської підготовки ворожа піхота відкинула наші лави до Купецького саду. Наша піхота уперто боронилася, проте примушена була відійти. Одночасно червоні частини опанували Банківською вулицею (12), однак захопити будинок державного банку не спромоглися.

Після полудня розпочався наступ червоних частин і з боку військового шпиталю, в напрямку на Бессарабку. Станції — Київ-Пасажирський і Київ Перший-Товарний знов опинилися в руках робітників-комуністів. Тільки що сформована група під командуванням генерала Присовського припинила розвиток цього наступу, але ворожі бронепотяги зі станції Київ-Товарний гарматним вогнем цілковито зруйнували касарні 1-го кінного українського полку. Разом з тим на Подолі з'явилися численні банди, які намагалися прорватися на Львівську вулицю в районі Покровського монастиря. Наступ цієї банди було відбито Січовими Стрільцями.

Бомбардування Києва знову відновилося, руйнуючи будинки й церкви. Певно, з часів Андрія Боголюбського Київ не бачив такого дикунського спустошення. Червоне московське військо при підтримці київських комуністів поступово оточувало українські частини, що захищали центр міста.

У цей день під охороною Січових Стрільців Український Уряд, члени Української Центральної Ради та урядові інституції евакуювалися до Житомира. Незважаючи на численну перевагу, Червона Армія й у цей день не здобула вирішального успіху. Наше військо твердо і відважно тримало свої позиції, відбиваючи всі ворожі атаки. Наші батареї, зайнявши позиції на Софіївському майдані, не в силах були боротися проти важкої артилерії ворога, тому всю увагу звернули на підтримку своєї піхоти.

Ранком шостого дня боротьби ворог знову перейшов у наступ, який було відбито. Симон Петлюра вирішив зайняти позицію по лінії Хрещатик (головна вулиця) — Васильківська вулиця, бо за браком сил у деяких місцях ворогові пощастило просочитися в наше запілля, де наші резерви його знищили.

Гарматне бомбардування досягло свого апогею. Тисячі гранат нищили місто. Величезна заграва стояла над Києвом, який горів. Від багатьох будинків залишилися тільки руїни.

Ясно було, що малочисельні українські частини могли боронити Київ ще кілька днів, але викинути ворога з його мурів були не в силах. Це примусило штаб Гайдамацького Коша прийняти рішення: в ніч з 7 на 8 лютого (нового стилю) українському війську покинути Київ і зосередитися в районі Святошина.

О 22-й годині українські полки непомітно для ворога відійшли з позицій та рушили на Святошин (у 10 км на захід від Києва). Над Києвом палала заграва, ще вибухали гранати, фізично змучені, але повні віри в остаточну перемогу марширували українські вояки до Святошина на нові позиції.

Розділ 5

Відхід на Житомир. — Зустріч з чеськими легіонами. — Бій за станцію Коростень. — Мирні переговори в Брест-Литовському. — Німецька армія рушає в Україну. Зайняття Києва

8 лютого 1918 року вночі всі українські сили, що обороняли Київ, зосередилися в Святошині.

Московське командування про відступ українського війська довідалося тільки ранком 9 лютого, бо цілу ніч з 8 на 9 лютого українські “Вільні Козаки”, що не схотіли покидати Київ, вели бої з червоними частинами. Тільки близько 12 години 9 лютого з боку Києва до Святошина підійшла ворожа розвідка в складі кількох автопанцерників, але швидко відступила під вогнем наших кулеметів.

Для переорганізації частин і приведення до ладу їх було розташовано в двох групах в околицях Святошина. В першу групу увійшов відділ генерала Присовського, з якого пізніше, створено було “Запорізьку дивізію”, в другу групу увійшли Гайдамацький Кіш і різні дрібні частини. Ці дві групи мусили створити дві дивізії. |

На реорганізацію і спочинок частин витрачено було до 5 днів, після чого Симон Петлюра в порозумінні з військовим міністром Жуковським вирішив відвести їх у районі Житомира, де ці дві дивізії мали прийняти поповнення людьми та зброєю.

Перехід до Житомира відбувся спокійно, якщо не рахувати кількох дрібних сутичок з місцевими бандами комуністів.

На той час у Житомирі були розташовані чеські легіони, сформовані при російській армії. В самому місті та в його околицях знаходились величезні склади зброї, харчів і взагалі — військового майна. Тому чеські легіони були добре одягнені й озброєні. Легіонери мали гарний зовнішній вигляд, були дисципліновані, відгодовані і зовсім не виглядали на бувших полонених. До населення вони ставилися коректно. Відчувалося, що в основу їхньої дисципліни і гуртування увійшли елементи національної свідомості й національного почуття. Авторові цих рядків, як начальникові штабу Гайдамацького Коша, довелося піти до штабу чеських легіонів, щоб довідатись, по-перше, яке відношення чеських легіонів до Армії УНР і, по-друге, чи не могли б вони допомогти українським відділам у боротьбі проти московської комуністичної армії.

Відповідь була виразна, а саме: до Української Армії ставимося лояльно, але допомагати їй не будемо.

Прикро було почути цю відповідь від чехів, але українське командування мусило рахуватися з їхнім рішенням.

Українське командування, у свою чергу, віддало наказ: чеські легіони заявили про свій нейтралітет. Українським частинам наказується уникати жодних конфліктів і не провокувати на сутички.

Дійсно, чехи додержали свого слова в їхній нейтральній поведінці щодо Української Армії.

Між тим події на фронті розгорталися своїм порядком. По шосе з Києва на Житомир просувалися нечисленні відділи Червоної Армії, їхній наступ дуже легко відбивали наші частини. Гірші справи були в напрямку Київ — Сарни.

Кілька ешелонів Червоної Армії за підтримки численних бронепотягів наближалися до вузлової станції Коростень. Залізничні робітники на станції Коростень, переважно москалі, збройне виступили і зайняли станцію, відрізавши Українську Армію від бази, на яку вона мала спертися, а саме — станцію Сарни. Стратегічне становище Української Армії стало трагічним, бо в її запіллі по лінії Рівне — Бердичів — Козятин перебували фронтові частини російської армії, що перейшли на бік комуністів, а з фронту наступала Червона Армія. Армія УНР опинилася в кліщах.

Для того щоб забезпечити собі плацдарм, а саме: район Житомир — Коростень, Сарни — Рівне, Симон Петлюра накреслив передову позицію по лінії Житомир — Коростень, для чого в Житомирі для його оборони залишено відділ генерала Присовського, тоді як гайдамаки і Січові Стрільці мусили, захопивши Коростень, прикривати напрямок на Сарни. Січові Стрільці вирушили як авангард для оволодіння станцією Коростень.

Після серйозних боїв Січові Стрільці нарешті оволоділи Коростенем, і під їхнім прикриттям Гайдамацький Кіш вийшов до станції Олевськ, де і розташувався як резерв.

У такому становищі опинилась Українська Армія в середині лютого 1918 року.

Хоч аналіз міжнародно-політичної ситуації молодої Української Держави не входить в задум цієї книжки, присвяченої описові мілітарних зусиль нашого народу в боротьбі за його волю, одначе, оскільки політична ситуація тоді була тісно зв'язана з військовою, то мусимо кілька слів сказати й про те, що призвело Український Уряд до заключення мирного договору в Брест-Литовському з Центральними Державами, а саме: з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Це питання вже досить висвітлене в опублікованих творах українських авторитетних діячів професора Д. Дорошенка, професора О. Шульгина, Шухевича, Христюка і т. д. До цих творів і відсилаємо читачів. Зі свого боку мусимо лише подати деякі міркування політично-військового характеру.

1. Загальна військова ситуація молодої Української Держави наприкінці 1917 року ясно показувала, що припинення бойових операцій на фронті проти Центральних Держав неминуче, особливо виразною ця неминучість стала після невдалого російського літнього наступу в 1917 році, в якому, як ми згадували, брав участь зукраїнізований 34-й корпус під командуванням генерала П. Скоропадського. А вже після так званого Жовтневого повстання більшовиків фронт фактично був оголений, а у прифронтових районах бушувала збільшовичена солдатська маса колишньої російської армії, яка не мала жодного бажання продовжувати війну. Сама ж територія України, в цілому не організована і не охоплена суто українською адміністрацією, наповнена масою збільшовичених і ворожих Україні дезертирів, була безборонна.

2. Після Жовтневої революції ясно вирисувалася небезпека більшовицького наступу на Україну і тенденція червоних опанувати її територію за всяку ціну і якнайшвидше.

3. Тільки що сформовані українські військові частини, про які ми згадували, вже мали ясне завдання ставати до бою проти Півночі, звідки нависала небезпека червоної агресії. А ситуація в самій Україні, як ми вказали, була не тільки невиразною, а просто загрозливою.

4. В середині грудня 1917 року більшовики вже вислали до Брест-Литовського делегацію для мирних переговорів з німцями. Серед тої делегації були Троцький, Каменєв, Бутенко, Карахан та ін. Уже тоді було відомо, що більшовицька делегація має говорити від імені всього населення колишньої Російської імперії, в тому числі і від України. Тим-то і пояснюється той поспіх більшовиків опанувати мілітарне Україну, щоб посісти її фактично і тим виправдати свої претензії.

5. Уже в кінці 1917 року ніщо фактично не заважало австро-німецьким військам повести наступ по всьому фронту — від Балтики до Дністра й окупувати всі неросійські території (Балтика, Білорусь, Україна). Австро-німецькі армії були добре організовані й нічим би не різнилися від, наприклад, окупованої ними тоді Польщі, де було наставлене німцями так зване Генеральне Губернаторство і де ніякого польського національного життя не могло бути. Так і в Україні була б звичайна окупація, де панівна окупаційна влада, безперечно, знищила б усі, хоч і молоді та свіжі, але вже виразні, здобутки української державності.

6. У разі військової окупації України як завойованої країни німці вийшли б спокійно до Чорного моря, і, маючи і організоване і забезпечене запілля на Балканах з союзними їм тоді Болгарією та Туреччиною, могли б легко пройти до Кавказу та пробитися до Перської затоки, що було постійною німецькою мрією. Такий німецький маневр був би дуже дошкульним для Антанти, бо це загрожувало життєвим інтересам на Близькому Сході та в басейні Східного Середземномор'я. Тоді проблема української державності була б відсунута у невідоме майбутнє.

7. З припиненням бойових операцій проти Німеччини й Австро-Угорщини відкривалися можливості спертися на Галичину й Буковину, як на території з великим і сильним національним розвитком та з великими організаційними базами в запіллі для боротьби проти червоної Москви. До того ж на тих землях були зосереджені величезні запаси військового спорядження й амуніції, накопичених ще російським командуванням в останні роки війни.

Власне, така військова ситуація в кінці грудня 1917 року та загрозливі перспективи для майбутнього української державності як усередині країни, так і за її межами, примусили тодішній Український Уряд вислати наприкінці грудня 1917 року свою делегацію до Брест-Литовського на чолі з Голубовичем. Як потім з'ясувалося, поява української делегації сильно знервувала більшовицьку делегацію, і не минуло й тижня, як у Бресті з'явилася делегація так званого українського більшовицького уряду з Харкова. Ця делегація складалася з Медведєва та Шахрая, яка разом з російською делегацією мала виступити від імені України. Здогад про те, що більшовики претендують говорити від усієї території колишньої Російської імперії, підтвердився приїздом делегації з Харкова. Але проголошення в Києві IV Універсалу про незалежність Української Держави збило всі позиції більшовиків, бо Україна вже виходила на міжнародну арену як окремий міжнародний чинник. Переговори з німцями розпочалися, і загроза звичайної мілітарної окупації німцями України як завойованої країни була усунена. Натомість перспектива дати лад усередині країни та жити незалежним організмом стала реальною.

На той час, коли українські військові частини після відходу з Києва на початку лютого 1918 року перегрупувалися, ситуація ускладнилася тим, що зв'язок між Українським Урядом (в Житомирі) і делегацією (в Бресті) був дуже утруднений і наше військове командування не мало точних і достовірних відомостей як про хід і результати переговорів, так і про правдиві наміри німців.

Отже, закінчивши потрібне перегрупування і переорганізацію українських військових частин у середині лютого 1918 року, командування Української Армії вирішило взяти ініціативу в свої руки, виходячи з реальної ситуації на місці, і зайняти місто Рівне, в якому були величезні склади військового майна. Це була українська адміністративна влада в особі коменданта та невеликого військового відділу.

З цією метою на Рівне вирушив відділ піхоти, але несподівано з Рівного було одержано донесення від коменданта, що в місто ввійшли німці — одна німецька дивізія. Над станцією Сарни літали німецькі літаки. Поява німецьких військ в Рівному була повною несподіванкою для українського командування. Рух нашої піхоти на Рівне було спинено.

На другий день від того ж коменданта одержано кілька донесень такого змісту: через Рівне в напрямку Житомир — Бердичів уже перейшло не менше одного полку кавалерії й одного корпусу німецької піхоти. Військо увесь час прибуває і відходить на схід. На запитання українського коменданта Рівного про завдання і наміри німецьких військ німецьке командування відповіло, що вони мають “мирні наміри”.

Брестський мирний договір було підписано з 26 на 27 лютого 1918 року, згідно з яким Україну визнали як незалежну державу Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, але вже 21 лютого німецьке, а згодом і австрійське війська рушили в Україну і почали широким потоком заливати безмежні українські хлібородні райони.

Симон Петлюра не бажав мати сутичок з австро-німецькою армією. Він негайно віддає наказ усім українським збройним силам перейти в наступ проти більшовиків, ставлячи завдання в першу чергу захопити Київ — столицю України.

У цей час український відділ у Житомирі вів важкі бої. Червона Армія з боку Києва разом з російськими остаточно скомунізованими відділами, що стояли в районі Бердичева, атакувала Житомир зі сходу і заходу. Український відділ під командою генерала Присовського не тільки відбив ці атаки, але й розбив ворога вщент.

Чехословацька дивізія, що мала до 10 000 багнетів і яка була розташована в Житомирі, зберігала нейтралітет, але уважно слідкувала за ходом операцій.

Головним напрямком для наступу українських сил було визначено залізничну лінію Сарни — Коростень — Київ.

Незважаючи на кількісну перевагу Червоної Армії, українські частини низкою упертих боїв розбили ворога і 1 березня зайняли Київ. Одночасно з боку Козятина до Києва прибув перший ешелон німецької армії.

У Києві виникла напружена атмосфера. В столиці України виникло дві влади — українська й німецька, відносини між якими спочатку були неясними. Становище українського командування стало дуже прикрим. Українські частини перебували у бойовій готовності і тим часом чекали з'ясування взаємовідносин. Досить було одної маленької іскри, найменшого непорозуміння, як на вулицях Києва могла розпочатися нерівна боротьба між нечисленною Українською Армією і німецькою. Вже на другий день у Києві зосередилися дві німецькі піхотні дивізії й один кінний полк. Більшість цих сил перейшла Дніпро і рушила на Лівобережну Україну, переслідуючи Червону Армію, що відступала, а решта стала залогою в Києві. В перші часи окупації Правобережної України і самого Києва як німецькі війська, так і їх командування трималися коректно стосовно українського населення і його влади. Воно не втручалось у внутрішнє життя населення, запевняючи його, що німецька армія прийшла в Україну як приятель, з метою звільнення її вад більшовиків, допомогти українському народові налагодити своє мирне життя, встановити порядок. Це трохи розрядило напружену атмосферу і заспокоїло українське населення. З поверненням Українського Уряду до Києва та після його переговорів з німецьким командуванням виявилося, що останнє лояльно ставиться до Української Армії і навіть вважає за необхідне, щоб українські частини взяли участь у бойових операціях проти Червоної Армії на Лівобережній Україні. Через деякий час українська дивізія полковника Натієва в складі чотирьох піших полків, одного кінного полку полковника Петрова з кількома батареями вирушила з Києва до Полтави, де й розпочала свої бойові операції.

Поява української дивізії на фронті викликала ентузіазм серед українського населення. На шляху її тисячі людей добровільно зголошувалися до неї. Пізніше з цієї дивізії утворився Запорозький корпус.

Українське населення за короткий час більшовицького панування вперше мало змогу відчути, що таке отой “соціалістичний рай”, який обіцяли йому московські комуністи.

Грабіж, насильство, розстріли, знущання над жінками, зневага над національними почуттями — ось що побачило воно з боку інтернаціональної московської банди. Народ уперше зрозумів, що тільки своя, українська, влада може доцільно і справедливо вирішувати питання соціального характеру, і в першу чергу — питання земельне. Гіпноз комуністичної пропаганди почав зникати серед населення. Мирний, трудовий український хлібороб почав виявляти спротив новому більшовицькому укладові життя, який докорінно руйнував його поняття про родину, мораль, релігію, власність.

Найактивніший елемент українського населення взявся за зброю, організував повстанські відділи, розпочав завзяту боротьбу проти московських комуністів. Цей протикомуністичний рух почався стихійно, неорганізоване, без керування, тому не здобув того успіху, який міг би мати. Під натиском австро-німецьких військ, регулярних частин Української Армії і українських повстанців Червона Армія розпочала поспішний відступ, покидаючи терени України.

Розділ 6

Бойові операції українських відділів на Лівобережній Україні. — Рух австро-німецької армії.— Боротьба за Крим.— Чорноморський флот. — Конфлікт з німецьким командуванням

Після повернення Українського Уряду до Києва домовлено було між ним і німецьким командуванням, що Українська Армія підлягає безпосередньо своєму військовому міністрові як в адміністративному, так і в оперативному відношеннях. Під час спільних бойових операцій українських і німецьких військ проти московської комуністичної армії вони тримають поміж собою тісний оперативний зв'язок.

У той час як австро-німецька армія просувалася до східних кордонів України, в Києві в нагальному порядку йшла переорганізація українських військових частин, що ще не встигли, з огляду на постійні бої, прийняти відповідні організаційні форми. Наше Військове міністерство вирішило в першу чергу закінчити формування Запорозької дивізії в складі 4 полків піхоти, полку кінноти, інженерного куреня, легкого гарматного полку, кінно-гірської батареї, автопанцерних частин, бронепотягів та інших допоміжних частин. З початку березня 1918 року Запорозьку дивізію під командуванням полковника Натієва в складі до 6000 багнетів, при кінному полку до 500 шабель та при кількох батареях було вислано на фронт у напрямку Київ — Полтава — Харків, де вже діяли німецькі війська.

Крім Запорозької дивізії, як у Києві, так і в інших містах, приступили до формування нових частин.

Швидка поява українських частин на фронті була вкрай необхідною з таких головних причин:

1. Присутність наших сил на фронті обіч австро-німецької армії мусила показати українському населенню, що Українська Армія існує і веде подальшу боротьбу за незалежність свого народу.

2. Австро-німецька армія в своєму русі, захоплюючи величезні склади військового майна (зброя, амуніція, харчі та ін.) навіть без бою, вважала це майно своїм здобутком. Його вантажили на потяги і негайно відправляли до Німеччини й Австрії. Українські збройні сили мали завдання в міру свого руху на схід взяти під охорону цінне військове майно, якого чимало було на величезних складах по лінії Київ — Полтава — Харків.

Українська Запорозька дивізія 4 березня прибула на фронт поблизу міста Яготин (в 75 км на схід від Києва), де німецькі війська вели упертий бій з Червоною Армією. Атакою Запорозької дивізії в чоло на станції Яготин та обходом лівого крила червоних німецькими частинами ворога було збито. Понісши значні втрати, він у безладі відступив до станції Гребінка.

Невідступно переслідуючи ворога, Запорозька дивізія 13 березня розбила його в тяжкому бою під станцією Гребінка і примусила відступити в напрямку на місто Лубни.

Прагнучи відірватись від німецьких військ, що помалу, але методично посувалися в тому ж напрямку, Запорозька дивізія атакує 16 березня великі московські сили під Лубнами, розбиває їх та займає місто.

Подальший наступ Запорозької дивізії мав завдання захопити вузлову станцію Ромодан, що сполучала Бахмацьку і Кременчуцьку групи Червоної Армії. Розвідка виявила, що на станції Ромодан крім частин Червоної Армії позиції зайняли полки чеських легіонів, які відступили в лютому з Житомира і пройшли через Київ на Лівобережжя. Запорозька дивізія вирішила розбити ворожі сили, скупчені на станції Ромодан, але командування німецьких військ, довідавшись про присутність на фронті чеських легіонів, утрималося від наступу, чекаючи на прибуття резервних частин. Незважаючи на рішення німецького командування, запорожці атакують Ромодан, розбивають ворожі сили та займають цю станцію. Німці також беруть участь у бою, але вже наприкінці його. Як пізніше виявилося, чеські легіони взяли участь в обороні станції Ромодан дуже незначними силами, і то під тиском московського командування, яке погрожувало чехам у разі відмови обороняти Ромодан не тільки не пропустити їх далі на схід, але й обеззброїти їх. Після цього конфлікту з московським командуванням чехи вирішили пробиватися до Сибіру.

Після короткого спочинку Запорозька дивізія перейшла в наступ на Полтаву, яку після впертого бою захопила з 26 на 27 березня. Одночасно до Полтави вступила німецька кінна дивізія, що прибула з боку Кременчука.

Численні добровольці, що зголошувалися на службу до Української Армії, швидко поповнили значні втрати убитими і пораненими Запорозької дивізії, яка перейшла в наступ на Харків.

Збиваючи ворожі ар'єргарди, ведучи уперті бої при підтримці бронепотягів і автопанцерників, Запорозька дивізія настирливо й уперто просувається вперед на Харків. Під цим містом відбулися особливо жорстокі і криваві бої, в яких бравурним наступом запорожці здобувають це велике місто 5 квітня. Майже одночасно, як українські частини захопили Харків, з півночі ввійшла до нього німецька дивізія, що просувалась з боку міста Суми. Німецьке військо, не зупиняючись, рушило з Харкова на Куп'янськ і Білгород.

З прибуттям Запорозької дивізії національне піднесення українського населення прийняло надзвичайні патріотичні форми. Тисячі українських селян, робітників та інтелігенції, переважно молоді, зголошувалися добровольцями на службу в Українській Армії. Не можна було провести мобілізацію серед українського населення, принаймні хоч двох-трьохроків, бо командування австро-німецької армії було проти цього. Врешті, Запорозька дивізія так розбухла від прибуття добровольців, що довелось її переорганізувати в корпус супроти волі німецького командування.

З початку квітня 1918 року Запорозький корпус мав у своєму складі до 20 000 багнетів, 1000 шабель, 48 гармат легких, 8 важких, 8 гірських, 12 автопанцерників, 5 бронепотягів й авіаційний відділ у складі 4 літаків.

Між тим рух австро-німецької армії на схід відбувався планомірно трьома колонами в таких напрямках:

1. Київ — Бахмач — Ворожба — Курськ. Ця ліва колона до 1 квітня зайняла Глухів, Ворожбу, Білополля. Подальший наступ цієї колони відбувався в двох напрямках, а саме: на Курськ і через Суми на Харків. До останнього німецькі війська увійшли 6 квітня 1918 року, коли місто зранку вже було зайнято Запорозькою дивізією. Після зайняття Харкова німецькі війська, як ми вказали, рушили через Куп'янськ на Валуйки.

2. Київ — Полтава — Харків. На цьому напрямку провадили наступ українські частини разом з німецькими. Цей наступ увінчався зайняттям Харкова ранком 6 квітня.

3. Нарешті, третя колона німецьких військ посувалася через Козятин на Жмеринку — Знаменку — Катеринослав. Після зайняття останнього ця колона виділила спочатку одну 15-ту ландверну піхотну дивізію, а пізніше ще дві піхотні і одну кінну для зайняття Криму.

Для забезпечення руху цих колон німецької армії з півночі, з міста Гомель, в напрямку на Брянськ просу валися також значні німецькі сили в складі не менше двох дивізій.

Головні сили Червоної Армії було відкинуто за межі північних кордонів України. Лише в районі Донецького басейну, в індустріальному центрі України, тримались окремі червоні банди при підтримці московських робітників, яких налічувалося в цьому районі десятки тисяч. У Криму також ще перебували червоні московські війська. Російський совєтський уряд створив у Криму штучного характеру “Кримське Совєтське Правительство”, яке не мало визнання навіть з боку населення самого Криму. Це “Правительство” не мало нічого спільного з населенням Криму, та й складалося воно з росіян, а не з місцевого населення. Крим для України, крім своїх природних скарбів, завдяки численним портам, з головним портом Севастополем, цією стратегічною і технічною базою Чорноморського флоту, був ключем до Чорного моря. Питання володіння кримськими портами, а особливо Севастополем і Чорноморським флотом, було надзвичайної ваги для України як з боку політичного, так і з економічного.

Оволодіння Кримом та його портами вирішувало долю Чорноморського флоту. Німецьке командування вже мало опрацьований план окупації Криму і захоплення Чорноморського флоту, для чого в районі Катеринослава було зосереджено кілька німецьких дивізій для операцій у Криму. Зі свого боку, Український Уряд не міг допустити, щоб Чорноморський флот і багатомільйонне майно попали в руки німецького командування як військова здобич. Щоб попередити події, Український Уряд вирішив зайняти Крим українськими військами. Для цих операцій було відокремлено групу у складі до 5000 багнетів, 4 кінного полку, кількох батарей та бронепотягів під командуванням полковника Болбочана.

12 квітня ця “Кримська група” українського війська, зосередившись на станції Лозова, розпочала рух до Криму через Павлоград, Синельниково, Олександрівськ. Розбиваючи на своєму шляху численні відділи Червоної Армії, “Кримська група” зайняла 16 квітня місто Олександрівськ. Одночасно було одержано відомості, що до Олександрівська з боку Херсона наближається одна австрійська дивізія, а з боку Катеринослава — 15-та ландверна німецька дивізія під командуванням генерала фон Коша. Справді, на другий день до Олександрівська підійшла австрійська дивізія, яка зайняла бойові позиції для наступу на місто, бо ще не знала, що український відділ уже зайняв Олександрівськ. Непорозуміння швидко вияснилося, австрійська дивізія вільно увійшла в Олександрівськ. Ця дивізія складалася з українців із Галичини, свідомих українських патріотів, що творили в австрійській армії окремі формації під назвою Українських Січових Стрільців. Командував ними архікнязь Вільгельм (полковник Василь Вишиваний).

17 квітня до Олександрівська прибув штаб 15-ї ландверної німецької дивізії на чолі з генералом фон Кошем, який мав завдання наступати на Крим. Командир українського відділу полковник Болбочан рішає випередити наміри німецького командування й 18 квітня вирушає на місто Мелітополь, яке після упертого бою на другий день займає, але вслід за українським відділом до Мелітополя входить і 15-та ландверна дивізія.

Між тим частини Червоної Армії відходили до Криму, де за відомостями нашої розвідки “Кримське Совєтське Правительство” в нагальному порядку організувало оборону при вході в Крим, на вузькій, так званій Кримській шийці. Оволодіння цією шийкою, яка відіграла таку велику роль у громадянській війні в Україні, наприклад у боротьбі за Крим армії генерала Врангеля, було дуже складною й ризикованою операцією, що потребувала численних військ і технічних засобів, але командир українського відділу полковник Болбочан, обраховуючи загальний стан Червоної Армії і загальну ситуацію, вирішує коротким і блискавичним ударом прорватися в Крим уздовж залізниці Мелітополь — Джанкой.

Розраховуючи тільки на свої невеликі сили, він відважується піти на цю ризиковану операцію, пам'ятаючи основне своє завдання: зайняти Крим до приходу німецьких дивізій.

Користуючись тим, що генерал фон Кош вирішив наступати на Крим після того, як уся його дивізія буде зосереджена в Мелітополі, Болбочан відривається від 15-ї ландверної дивізії та під прикриттям бронепотягів рушає в напрямку на Джанкой. Зручним маневром уночі на 20 квітня він підводить свій відділ до так званих Сиваських переправ, рішучим ударом захоплює їх, а 22 квітня вже займає станцію Джанкой. Ворог у безладді відступив до Сімферополя.

Для переслідування ворога, що тікав, було вислано кінний полк під командуванням полковника Петрова. Але несподівано на станцію Джанкой прибуває німецький броне-потяг. Командир його почав вимагати від полковника Болбочана пропустити його в авангард українського відділу, що пішов на Сімферополь. Чемно, але твердо українці відмовили. Незабаром від генерала фон Коша прийшов наказ з вимогою припинити операції українських військ у Криму. На це йому дано відповідь, що припинити операції, які так успішно розвиваються, неможливо.

24 квітня український відділ після короткого бою зайняв Сімферополь, населення якого оваційно вітало українців. Кінний полк пішов на Бахчисарай.

Однак конфлікт між німецьким командуванням і командиром українського відділу наростав. Від фон Коша прийшов новий категоричний наказ про припинення операцій українського відділу, в разі невиконання якого німці вважатимуть український відділ як ворожу військову частину.

Як перша частина репресій німці (перші ешелони яких прибули до станції Джанкой) перервали телеграфне сполучення українського відділу з Києвом.

Прибувши до Сімферополя, штаб німецької дивізії поставив удруге категоричну вимогу Болбочану припинити дальший наступ на Севастополь. У противному разі український відділ буде обеззброєно. Для підтримки цього ультиматуму німецькі війська зайняли позиції навколо українського відділу, скерувавши на нього кулемети і гармати. У відповідь на це український відділ також зайняв позиції до бою.

Становище було дуже напружене. В кожну хвилину міг початися бій між українськими і німецькими військами, в якому, звичайно, мали б перевагу німецькі війська, тим більше що до Сімферополя вже підходили ешелони нових німецьких піхотних дивізій і однієї бригади кінноти.

Через кілька годин командир українського відділу отримав новий ультиматум — скласти зброю і покинути Крим. Полковник Болбочан відмовився виконати цей ультиматум, поки не одержить відповідного наказу від Українського Уряду. Врешті німецьке командування дало йому змогу телеграфом знестися з урядом, з наказу якого українські частини покинули Крим 27 квітня, зосередившись у Мелітополі.

На той час у Севастополі зосередився весь Чорноморський флот, де ще не розвіявся “революційний чад”. Розстрілявши чимало офіцерів, потопивши десятки з них у морі чи спаливши їх у печах, матроси захопили все керівництво флоту, утворивши революційний комітет. Звістка про те, що до Севастополя наближається українське військо, примусила цей бандитський елемент, який керував флотом, серйозно задуматися над своєю долею, а разом з тим дала змогу поміркованій матроській масі опанувати настроями команд кораблів. Команди кораблів Чорноморського флоту складалися переважно з матросів української національності, які з наближенням українських військ до Севастополя могли відверто виявити своє національне обличчя. Незважаючи на перешкоди і протести матросів російської національності, що найбільш уперто відстоювали ідеї Інтернаціоналу, на всіх кораблях почалися мітинги, на яких виносили постанови про те, що Чорноморський флот є флотом України.

Бойові кораблі один за одним підносили на своїх щоглах українські національні прапори. Дисципліну на кораблях було відновлено, однак, на велике їхнє здивування, до Севастополя увійшло не українське військо, а німецьке. Чорноморський флот знявся з котвиць і в повному складі відійшов до Новоросійська. Він не захотів віддатися в руки вчорашнього ворога, а врешті опинився знову в руках московських комуністів.

Це сталося 29 квітня 1918 року, коли німецьке військо зайняло порт Севастополь. Між тим “Кримська українська група” після кількаденного перебування в Мелітополі, примусово покинувши Крим, зосередилася в місті Олександрівськ.

Тим часом Запорозький корпус вів подальші бойові операції щодо очищення від московських банд Донецького басейну.

Друга частина Запорозького корпусу “Слов'янська Група” — під командуванням полковника Володимира Сікевича з боєм займає 17 квітня Слов'янськ, а далі Юзівку, станції Дебальцево, Попасну. 30 квітня Запорозький корпус дійшов аж до земель Донського Війська, і таким чином Україну було цілковито звільнено від Червоної Армії.

Розділ 7

Взаємовідносини між німецьким командуванням та Українським Урядом. — Зміна влади в Україні. — Гетьман Павло Скоропадський

У міру того як з території України відступала Червона Армія, німецьке командування ставило дедалі більше і більше вимог до Українського Уряду. В Україні на той час, з певністю можна сказати, панував адміністративний і господарський хаос. Разом з революцією національною відбувалася революція і соціальна. Народ український, переважно хлібороби, в першу чергу вимагав від революції задоволення актуальних і насущних потреб його, а саме — землі. Український хлібороб вимагав, щоб земля поміщиків була поділена між селянами.

Під впливом демагогічної агітації московських комуністів українські селяни, не чекаючи на законне вирішення земельного питання Українським Урядом, почали руйнувати поміщицькі господарства, нищити їх.

З огляду на присутність австро-німецької армії, яка втручалася у внутрішнє життя країни, організація державного апарату посувалася з великими труднощами. За той короткий час Український Уряд не міг припинити революційне безчинство й опанувати ситуацію. Після відступу Червоної Армії з України десятки тисяч московських комуністів переховувалися на території України; вони провокували населення виступати проти уряду, кажучи, що це уряд привів німців в Україну, щоб за їхньої допомоги знову передати землю поміщикам.

Між тим командування австро-німецької армії вимагало від уряду постачити збіжжя, живність та ін. Величезні військові склади з колосальними запасами харчів, амуніції та всілякого військового приладдя, склади, які служили запільними базами двох величезних фронтів колишньої російської армії, а саме — Південно-Західного і Румунського фронтів, уже були в руках австро-німецької армії як “військова здобич”. Це майно нагальним порядком окупанти вивозили в глиб Австрії й Німеччини. Український Уряд не спроможний був задовольнити ці непомірні вимоги, а українське населення почало розуміти, що австро-німецька армія окупувала Україну не для того, щоб допомогти йому налагодити державне життя, а тільки для того, щоб вивезти з України найбільше хліба, цукру та всякого майна.

Поміж Українським Урядом і командуванням австро-німецької армії почали виникати конфлікти. З багатьох місцевостей України поступали скарги на свавілля, що їх чинили австро-німецькі війська. Уряд рішуче виступив на захист українського населення.

Ці конфлікти призвели до того, що одного дня німецький відділ під командуванням старшини вдерся в помешкання Українського Парламенту — Центральної Ради, де відбувалося в той час чергове засідання під проводом професора Грушевського. Загрожуючи зброєю, німецький старшина оголосив наказ про розпуск Центральної Ради.

Це сталося 28 квітня 1918 року. Деяких членів Центральної Ради, як голову Уряду УНР Вс. Голубовича, німці арештували та віддали під суд.

29 квітня 1918 року на З'їзді Українських Хліборобів у Києві проголошено генерала Павла Скоропадського Гетьманом всієї України, що було повним державним переворотом. У ніч з 29 на 30 квітня переворотці захопили всі важливі державні установи. Замість Української Народної Республіки була проголошена Українська Держава. Переворот той було підготовлено членами Української Народної Громади в порозумінні з реакційними російськими елементами та за згодою німецького командування.

Розділ 8

Стан Української Армії при Гетьмані П. Скоропадському. — Прибуття сформованої в Німеччині української дивізії й обеззброєння її. — Формування української дивізії в Австрії. — Формування Військового Міністерства, Генерального Штабу і кадрів 8-ми армійських корпусів. — Академія Генерального Штабу. — Перешкоди з боку німецького командування.— Сердюцька дивізія. — Чорноморський Кіш

Державний переворот, який скінчився проголошенням генерала П. Скоропадського Гетьманом України, було зустрінуто в українських частинах майже спокійно. Для української молоді, вихованої на історичних традиціях минувшини, тої, що складала на той час молоду Українську Армію, нова форма влади на чолі з Гетьманом навіть імпонувала. Багато надій покладалося на те, що нова влада скоріше й рішучіше припинить революційну розруху та безладдя, які панували в Україні. Попередній Український Уряд, до складу якого увійшли виключно ліві соціалісти, в питанні формування армії не спромігся прийняти ясного і конкретного рішення.

Найлівіше крило соціалістичного уряду і членів Української Центральної Ради стояло за створення народної міліції замість регулярної армії, а це викликало невдоволення серед українських вояків. Усі ці фактори вплинули на вояцтво таким чином, що до перевороту українські частини поставилися спокійно.

Наприкінці червня 1918 року основні сили майбутньої Української Армії крім дрібних відділів, що постали в різних місцевостях України, складалися з таких частин:

1. Запорозький корпус у складі до 25 000 вояків. Цей корпус перебував у районі Олександрівськ — Слов'янськ.

2. Одна піша дивізія, що її було сформовано в Німеччині з полонених колишньої російської армії української національності в складі до 6000 багнетів. Ця дивізія зосереджувалася в Києві. Вояки цієї дивізії були одягнені в сині жупани, завдяки чому вона і придбала назву “синьожупанників”.

3. Відділ Січових Стрільців у складі до 3000 багнетів, що становив залогу міста Києва.

4. До Володимира-Волинського прибували полки сформованої в Австрії дивізії в складі до 4000 багнетів. Вояки цієї дивізії були одягнені в сірі жупани, тому вона увійшла в історію Української Армії як дивізія “сірожупанників”.

Отже, всього з початку липня 1918 року в складі Української Армії було до 35 000 багнетів, 1500 кінноти та 60 гармат.

До цього складу не входять залоги в різних місцях України, що тримали внутрішній лад, а загальну кількість їх треба рахувати до 20 000 вояків.

Одначе перші кроки правління нової української влади на чолі з Гетьманом викликали певне недовір'я до себе з боку армії. Причини цього недовір'я полягали в тому, що новий Український Уряд повів відразу невдалу національну й соціальну політику. Як у державний, так і у військовий апарат покликано було до праці чимало людей, які, в силу своїх русофільських тенденцій дивилися на Україну як на плацдарм для формування антибільшовицьких сил. Поза цим, малося на увазі також створення військових формацій із самих українців, які мусили б своєю кров'ю повалити совєтську владу в Москві і відновити “велику і неділиму” Росію. Серед українських частин київської залоги почалися заворушення. Внаслідок того німецька влада обеззброїла дивізію Синьожупанників і Січових Стрільців.

Поминаючи ці заходи німецької влади в Києві, в самій Україні в цей час наступив відносний спокій. Гетьманський уряд приступив до формування нової Української Армії в складі 16-ти піших дивізій і 8-ми кінних. У першу чергу, відновлено було та переорганізовано апарати Головного і Генерального Штабів. Як у першому, так і в другому працювало майже 150 старшин генерального штабу, а серед них — чимало видатних з великим командним і науковим стажем. Серед них треба відзначити: професора Академії Генерального Штабу, бувшого командуючого 9-ю армією, генерала Юнакова, бувшого генерал-інспектора артилерії Південно-Західного фронту, відомого гарматника генерала Дельвіга, бувших командирів корпусів, дивізій та їх начальників штабів, як, наприклад, генерали і полковники: Галкін, Сінклер, Мішківський, Бронський, Сальський, Капустянський, Кущ, Осецький, Єрошевич, Дроздовський, відомий геодезист генерал Коваль-Недзведський, Безручко, Змієнко, Сулковський, Пересада та багато інших. Військовим міністром призначено бувшого командира 4-ї російської армії генерал-лейтенанта Ол. Рогозу. Товаришем міністра став генерал Ол. Лігнау. Начальником головного штабу призначено генерала Ол. Галкіна. Начальником оперативного штабу лишився полковник Ол. Сливинський, який займав це становище і за часів Центральної Ради.

Військове міністерство гарячково працювало. Воно розробило штати майбутніх 8-ми армійських корпусів. Воно підготовляло кадри для прийняття мобілізованих. Провадилася підготовка до відкриття академії Генштабу. У Києві було засновано спеціальну Інструкторську Школу старшин з метою відновлення їхніх знань та їх українізації. Закладено було кадри корпусу кордонної охорони і корпусу для охорони залізниць.

Взагалі план відбудови Української Армії було широко опрацьовано, і його поволі проводили в життя. Німецьке командування ніби прихильно ставилося до формування Української Армії, одначе воно не давало змоги приступити до реалізації опрацьованих планів Військового міністерства Української Держави. Очевидно, німці прекрасно розуміли, що реалізація запланованих корпусів загрожуватиме їхньому перебуванню в Україні. Тому хоч кадри Української Армії було і створено, проте німецьке командування негативно поставилося до проведення мобілізації.

Єдине, чого вдалося добитися Гетьманові, — це дозвіл на сформування однієї пішої, так званої “Сердюцької дивізії” в складі до 10 000 багнетів, яка мала бути гвардійською дивізією.

У провінції залишилися ще невеликі відділи, а з них — у Могилеві-Подільському так званий Запорозький Кіш (400 бійців) та у Бердичеві Чорноморський Кіш (300 бійців). Запорозький Кіш скоро сам по собі розпався і зник, а Чорноморський Кіш продовжував існувати і пізніше, восени, брав участь у повстанні проти Гетьмана Скоропадського.

За Гетьмана в листопаді 1918 року Українська Армія разом із кадрами новоутворених частин нараховувала близько 65 тисяч людей.

Крім сталої Армії Гетьман своїм універсалом від 16 жовтня 1918 року відновлював козацтво. До козацтва мали належати нащадки колишніх козаків. Козаки однієї губернії творили Кіш з кошовим отаманом, який підлягав самому Гетьманові. Кіш складався з кількох полків з полковим отаманом на чолі. Козацтвом управляла “Велика Козача Рада”, головою якої був сам Гетьман. Гетьман іменував кошових отаманів:

Київського Коша — полковника Глібовського, полтавського — полковника Кобинця, чернігівського — генерала Нагорського, волинського — полковника Борковського, слобідського — полковника Ів. Омеляновича-Павленка, запорозького — генерала Мих. Омеляновича-Павленка, новозапорозького — полковника Гоголя-Яновського, а подільського Коша — генерала Сокиру.

Щодо Чорноморського флоту, який німці захопили до своїх рук, то він на підставі умови Гетьмана Павла Скоропадського з німецьким цісарем Вільгельмом II мав перейти в розпорядження Української Держави в такому складі; дредноут “Воля”, крейсер “Кагул”, 11 міноносців, кілька підводних човнів, 7 лінійних кораблів старого типу (“Пантелеймон”, “Євстахій”, “Іван Золотоустий”, “Ростислав”, “Три Святителі”, “Сіноп” і “Юрій Побідоносець”), кілька транспортів та помічних суден і транспорт-майстерня “Кронштадт”. Крім того, здобутий із дна моря дредноут “Марія”, який мав бути грунтовно реставрований (1).

На чолі українських морських справ з 3 травня 1918 року стояв контр-адмірал Микала Максимів, а з 12 листопада — адмірал Ю. Покровський. Український Військовий Чорноморський флот у Севастополі був під командуванням контр-адмірала М. Остроградського, а по його відставці з 10 червня 1918 року — під командуванням контр-адмірала Вячеслава Ключковського.

Розділ 9

Внутрішня ситуація в Україні при Гетьмані Скоропадському. — Арешт С. Петлюри. — Розклад серед австро-німецької армії. — Повстання проти Гетьмана

 Внутрішня політика Гетьманського Уряду, особливо в такому важливому питанні, як земельна реформа, викликала серйозні заворушення серед українських селян. Під впливом великих землевласників та торговельних кіл курс політики в земельному питанні набрав реакційного характеру. Від голодного на землю селянина почали відбирати ті грунти, що їх він захопив у перші дні революції. Деякі власники вимагали від селян відшкодування за зруйновані господарства. Проти українського селянина розпочалисяжорстокі репресії. Карні відділи нещадно розправлялися з селянами. Настала вакханалія помсти з боку власників. У карних відділах, що діяли проти селян, брали участь не тільки поліцейські сили, але й відділи австро-німецьких військ. Втручання останніх у внутрішнє українське життя викликало обурення в народі. Поруч з судом української влади над українським народом чинив розправу і суд окупаційної австро-німецької армії. У відповідь на це селяни почали чинити збройний опір, що часом приводив до повного знищення карних відділів.

Поруч із питанням соціального характеру внутрішня національна політика Гетьманського Уряду також викликала обурення в українських національних колах. Десятки тисяч російської інтелігенції, учених, видатних політичних діячів та й просто бувших царських урядовців утікали з Московщини в Україну, де рятували своє життя від більшовицького терору. Відпочивши від пережитих страхіть, що їх вони зазнали в Московії, ці люди розпочали енергійну акцію проти визвольних змагань українського народу. Чимало з них просочилося у молодий державний апарат України, а то тим більше, що українські політичні партії (ліві) відмовилися від співучасті в Гетьманськім Уряді. Гетьманський Уряд поступово підпадав під вплив російського елементу, а це викликало неспокій і обурення серед українських національних кіл. Між Гетьманським Урядом і національними українськими колами дійшло до повного розриву.

Симона Петлюру, що користався надзвичайною популярністю в українському народі та який уперто боровся проти політики Гетьмана, було заарештовано та посаджено у в'язницю. Арешт провела німецька влада.

Авторитет Гетьмана повністю упав і серед військових, не тільки через арешт С. Петлюри, але й тому, що за наказом Гетьмана з армії було звільнено до резерву всіх молодих старшин, які не мали відповідної військової освіти.

Основні кадри старшин Української Армії складалися переважно з активної національної молоді, яка здебільшого закінчила свою військову освіту вже під час війни в короткотривалих курсах (4 місяці) військових шкіл та шкіл прапорщиків. Хоч та молодь не мала належного військового знання, зате мала гаряче українське серце, повну відданість національній справі, готовність в кожну хвилину віддати своє життя за самостійність України. Уряд Гетьмана замість того, щоб пропустити цих молодих старшин через школи, піднести їх військове знання та створити з них молоді кадри Української Армії, дає наказ про усунення їх з армії до резерву. Цей акт повністю відштовхнув від Гетьмана українських старшин, які цей акт, цілком справедливо, вважали за національну зраду. Справді, найкращий і патріотичний елемент був позбавлений можливості служити в рідній армії.

Зі свого боку, московські комуністи, користуючись тим, що національна і соціальна політика Гетьмана та поводження австро-німецької армії викликали велике незадоволення і гостре обурення українського народу, відновили свою пропаганду. 30 липня член Бойової Організації російської партії соціалістів-революціонерів Донськой кинув у Києві бомбу у фельдмаршала Айхгорна, верховного представника Німеччини і командуючого німецькою армією в Україні, і смертельно поранив його.

6 липня у передмісті Києва (Звіринець) вибухають величезні склади гарматної амуніції (кілька мільйонів гарматних набоїв). Наслідки цієї жахливої катастрофи були страшні. Потерпіли від вибухів і пожежі Видубецький та Троїцький монастирі. Було до 200 забитих і згорівших та понад 1000 поранених. Лишилося без притулку близько 10 000 людей. Через два місяці після катастрофи на Звіринці в Києві сталася майже така сама катастрофа в Одесі. 31 липня злетів у повітря склад амуніції на Дальницькій вулиці. Набої вибухали майже три дні, їх жертвою впало кількасот людей.

Зовнішнє становище України також не було блискучим. В Україні тоді фактично існувало дві влади — гетьманська і німецька, причому перша була в певній залежності від другої. Вся зовнішня політика Гетьмана увійшла в русло Центральних Держав. Назовні виглядало так, ніби Центральні Держави справді стояли за самостійну Україну, але фактично інтереси їхні зводилися до використання природних українських багатств, починаючи з хліба і кінчаючи металом, потрібним для вироблення зброї. Той факт, що німецьке командування не давало дозволу на оголошення мобілізації для укомплектування Української Армії, свідчить, що інтереси Центральних Держав не йшли в парі з інтересами українського народу.

Довір'я до Німеччини, навіть у найоптимістичніших колах українського громадянства, падало. Розгром німецької армії на французькому фронті та початок революційного руху в Німеччині, який швидко перенісся в маси окупаційних корпусів в Україні, спричинилися до того, що могутня своєю дисципліною німецька армія почала втрачати і свою силу, і свій авторитет. Процес розкладу окупаційноїавстро-німецької армії відбувався на очах українського населення.

З другого боку, відношення держав Антанти до України було невиразним. Присутність австро-німецької армії в Україні перешкоджала Гетьманському Урядові налагодити політичні стосунки з державами Антанти. Пізніше політика Антанти прийняла цілком ворожі форми щодо України. Симпатії Франції й Англії були скеровані в бік відновлення великої неподільної Росії, тому російська Добровольча армія почала одержувати від цих держав допомогу зброєю, обмундируванням та іншим військовим матеріалом.

Між тим внутрішній конфлікт між українськими національними колами і Гетьманським Урядом дійшов до краю. Український Національний Союз, що утворився в Києві, вирішив підняти народне повстання проти Гетьмана.

14 листопада 1919 року Гетьман під впливом русофільського елементу, а також політики Антанти видав грамоту, в якій оголосив федерацію України з майбутньою Росією. У відповідь на це Український Національний Союз утворив Директорію в складі п'яти осіб: В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського і А. Макаренка, яка і взяла у свої руки національний провід в Україні.

Водночас, з оголошенням Гетьманом грамоти про федерацію з майбутньою Росією Директорія видала універсал до українського народу про повстання проти Гетьмана.

Центром повстанського руху і місцем перебування Директорії було визначено Білу Церкву, де в той час формувалася наново дивізія Січових Стрільців. Після оголошення універсалу Директорії всі українські дійсно національно-патріотичні військові частини, а саме: Запорозький корпус, Чорноморський Кіш, Січові Стрільці, старшини й вояки-сірожупанники та інші — всі перейшли на бік Директорії. На її бік перейшли і кадри двох корпусів, сформованих Гетьманом у Вінниці й Одесі. Після оголошення мобілізації десятки тисяч рекрутів-селян пішли до армії Директорії. Протягом двох тижнів армія Директорії вже складалася майже з 300 000 багнетів. Повстання прийняло загальні, справді народні форми. Командування армією перейшло до рук С. Петлюри, якого за кілька днів до оголошення повстання було звільнено з в'язниці. Головною метою армії було захоплення Києва. В кінці листопада 1918 року армія повела наступ на Київ. Усі великі центри вже були в руках військ Директорії.

Найбільшою загрозою для Директорії була австро-німецька армія. Постало питання, чи виступить вона проти військ Директорії? Після поразки на французькому фронті та внаслідок революції в Австрії і Німеччині дух і дисципліна австро-німецької армії в Україні дуже підупали, і вона почала морально розкладатися. В німецьких частинах з'явились солдатські комітети. Бачачи силу українського повстання, німецьке командування вагалося прийняти те чи інше рішення, не бажаючи встрявати у внутрішню боротьбу в Україні. У багатьох німецьких частинах солдатські комітети заявили свій нейтралітет, але в цілому позиція австро-німецьких військ щодо військ Директорії була невиразною. Українське населення не ховало злоби проти окупантської армії і щиро бажало, щоб вона чим скоріше покинула територію України. З цих причин війська Директорії в багатьох місцевостях обеззброювали частини австро-німецької армії. Деякі німецькі частини не хотіли здавати зброю, що призводило до кривавих боїв.

На початку грудня 1918 року 300 - 400 тисячна австро-німецька армія (21 піша дивізія, 2 кавалерійські дивізії — німецькі — та 8 піших дивізій і 2 кавалерійські дивізії — австрійські) розпочала евакуацію з теренів України. Деякі дивізії провадили евакуацію в спокійних умовах, деякі пробивалися з боєм похідним порядком, а деякі, обеззброєні, їхали на захід потягами, що їх дав Український Уряд. На території Польщі багато з німецьких частин було остаточно обеззброєно польською армією. Залишалася ще міцна німецька залога в Києві, але і та оголосила свій нейтралітет та розпочала евакуацію з Києва. Вже 12 грудня 1918 року армія Директорії підійшла до Києва, оточивши його з усіх боків.

У самому Києві гетьманська влада енергійно готувалася до оборони. Командуючим усіма гетьманськими силами було призначено російського кавалерійського генерала графа Келлера. Гетьманські сили складалися переважно з наспіх сформованих відділів російських офіцерів, москвофільського громадянства та Сердюцької дивізії. Ставлення цих російських відділів до українського населення було жахливим. Почались арешти українських діячів, навіть звичайних громадян. Український Клуб було розгромлено, бюст національного поета Т. Шевченка розбито.

Сердюцька дивізія, що займала позиції в кількох кілометрах на південь від Києва, разом з Лубенським кінним полком перейшла на бік військ Директорії. Для оборони Києва залишилися тільки незначні сили російських офіцерів. У центрі Києва українські повстанці нападали на центральні гетьманські установи, навіть напали на палац самого Гетьмана.

13 грудня війська Директорії перейшли в наступ, а 14 грудня після гарячого бою зайняли Київ. 14 грудня 1918 року Гетьман Скоропадський окремою грамотою до українського народу зрікся влади й спокійно виїхав до Німеччини. Вся влада в Україні перейшла до Директорії.

Розділ 10

Становище на кордонах України на 1 січня 1919 року. — Стан Української Армії

На північному кордоні. Викинута за межі України спільними німецько-українськими силами Червона Армія, поповнивши свої ряди і відпочивши, стояла на північних кордонах України і Донського Війська. На українському кордоні, приблизно по лінії Клинці — Новгород-Сіверський, Суджа аж до станції Талова, стояла 8-а совєтська Армія у складі 5 піхотних дивізій загальною кількістю до 75 000 багнетів, 1400 шабель, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 аеропланів і 6 броньових потягів. Штаб її містився у Воронежі. Ці сили призначені були для офензиви на Україну.

На захід від Дніпра, в районі Мозиря, також помічено значну групу совєтських військ (до 10 000) для удару в напрямку на Овруч — Коростень.

На західних кордонах Галицька Армія вела жорстоку боротьбу з Польською Армією за оволодіння Львовом.

По Дністру Румунська Армія зберігала нейтралітет, однак ворожий до України. Вона турбувалася за Бессарабію. Правий берег Дністра було зміцнено польовими укріпленнями та рясно обсаджено румунським військом. Румуни часто обстрілювали рушничним і навіть гарматним вогнем окремі відділи української кордонної охорони.

На півдні, на березі Чорного моря в районі Одеси, перебував десант військ Антанти (французькі й грецькі дивізії), який займав плацдарм з променем до 50 кілометрів. Там же, в Одесі, йшло формування частин Російської Добровольчої армії (Добрармії) і польської дивізії.

З командуванням військ Антанти Український Уряд вів переговори в справі підтримки його в боротьбі проти московських комуністів.

Усі старання Українського Уряду знайти політичну й матеріальну підтримку у держав Антанти скінчилися неуспіхом, бо держави Антанти виразно стали на бік Добрармії, а політика їх мала метою відродження єдиної і неподільної Росії.

На східних кордонах з донським козацтвом тим часом усе було гаразд, проте і на території його зароджувалася російська Добрармія, гаслом якої була теж єдина і неподільна Росія.

Тому становище України було важким. З усіх боків вона мала чи активних ворогів, чи пасивне вороже ставлення. Український народ у боротьбі за свою незалежність опинився самотнім, замкнутим у своїх кордонах. У своїй боротьбі він міг спиратися тільки на власні сили. Коли б у той час держави Антанти, особливо Франція й Англія, зрозуміли вагу українського питання та підтримали зусилля українського народу в його прагненні до незалежності, то з певністю можна було б сказати, що сьогодні не було б СССР — цієї країни рабства, вогнища світової революції, джерела неспокою в Європі і в цілому світі.

Австро-німецька армія покинула територію України. Держави Антанти відмовили у підтримці. Увесь тягар визвольної боротьби впав на молоду Українську Армію. Вона мусила підтримувати внутрішній спокій, стерегти й обороняти зовнішні кордони своєї держави. Не дивлячись на таку надто несприятливу ситуацію. Українська Армія приступила до виконання своїх завдань, повна віри в перемогу, готова на всі жертви. Справді, незабаром настав іспит її витривалості, її національної свідомості. Розпочався новий період боротьби Української Армії за незалежність України. Ця нерівна боротьба (на чотири фронти) була повна трагізму й героїзму. Сотні тисяч українських вояків у неймовірно важких обставинах клали своє життя за волю України, в той час як європейські держави або були нейтральними, або допомагали ворогам України.

Що являла собою Українська Армія після внутрішнього перевороту в листопаді 1918 року? Загальна кількість її доходила до 150 000 багнетів, однак це була мало збита, наспіх сформована сила, що не мала солідних організаційних форм та досвідченого командного складу. З морального боку вона була міцна в той час, як ішла валити гетьманську владу, але після того, як цю владу було скинуто, тисячі мобілізованих селян вважали, що вони вже виконали своє основне завдання, їх потягнуло до рідних осель, де вирішувалася доля поміщицької землі. До того ж московські комуністи напружили всі зусилля, щоб розкласти цю армію, оперуючи демагогічними гаслами.

Утримання 150-тисячної армії було не по силах Українському Урядові. Ні фінансових, ні взагалі матеріальних засобів для цього не було. Всі вищезгадані причини довели цо того, що на початку січня 1919 року в армії було залишено не більше як 50 000 люду при 140-150 гарматах. Основне ядро її складалося з Запорозького корпусу, Корпусу Січових Стрільців, дивізії Сірожупанників, Чорноморського Коша (корпусу), багатьох дрібних частин, для закінчення формування яких треба було ще немало часу, та двох Юнацьких Шкіл.

Особливо відчувався брак кінноти, окремі полки якої нечисленного складу існували тільки при піхотних дивізіях. Загальна кількість кінноти доходила до 1500 шабель. Технічних та авіаційних військ майже не було. Коли взяти до уваги, що головний фронт проти Москви сягав 1000 кілометрів, то для оборони його ці сили були просто недостатні.

У збройній боротьбі Української Армії за незалежність України велику роль відіграли повстанські відділи, які діяли в запіллі Червоної Армії, а часом і на фронті. Повстанські відділи складалися переважно з селян. Обсяг їх бойових операцій здебільшого обмежувався районом їхніх сіл. Ними керували місцеві українські діячі чи старшини армії. Повстанські відділи можна було поділити на дві категорії:

1. Ті, що мали високий щабель національної свідомості і тому боролися за ідею незалежності України.

2. Ті, що були продуктом революції, без жодної моральної й патріотичної бази. На чолі останніх стояли авантюрники, а самі відділи складалися часто-густо з бандитів.

Ці відділи були деструктивним елементом, особливо шкідливим в українському національному русі. Їх підтримували московські комуністи, що вміло використовували їх чи проти Української Армії, чи проти білої російської армії і навіть проти десанту військ Антанти в Одесі. Основним їх завданням було: грабіж населення, нищення інтелігенції, жидів, взагалі — вносити хаос. Серед таких відділів треба вказати як на найбільш шкідливий — відділ батька Махна, який вважав себе за анархіста і жодних ідейних підвалин не мав. Це був чистої води авантюрник. Кількість його відділу часом доходила до 10 000. Пересувалися вони на возах, часто роблячи денні переходи до 100 кілометрів. Боротьба проти цих анархічних повстанських відділів була дуже важкою, потребувала відтягнення з фронту великих сил Української Армії.

Отже, для боротьби Української Армії перша категорія повстанців принесла чимало користі. Вони руйнували запілля ворога шляхом терору та нападу на запільні установи червоних військ, висаджували у повітря залізниці, нарешті, просто вступали у відверті бої з великими силами Червоної Армії. В разі неуспіху повстанці миттєво зникали по своїх оселях. Карні експедиції Червоної Армії проти повстанських сіл були дуже жорстокі. Більшовики змітали артилерійським вогнем з лиця землі цілі села. У селян відбирали все майно — хліб, одяг, худобу. Ґвалтування жінок, розстріл чоловіків, підпал сіл — ось картина тодішньої боротьби проти повстанців. Однак, недивлячись на це, повстанці першої категорії відважно, як справжні лицарі, боролися проти московської армії, їх полягло тисячі в нерівних боях. Кількість повстанських відділів швидко зростала, та по виконанні бойового завдання вони швидко розформовувалися. Сила їх була різною, починаючи від групи в кілька чоловік, доходила часом до 5000 — 10 000 бійців. Особливого розвитку повстанський рух набув у 1919 - 1920 роках, коли загальна кількість повстанців доходила до 50 000. Сила повстанських відділів полягала в їхній тактиці несподіванки та у швидкості удару по ворогові, а слабкість їх — у примітивній організованості й озброєнні, у прив'язаності до своїх осель, завдяки чому повстанці не могли витримати затяжних боїв.

На жаль, повстанцям бракувало добрих, досвідчених керівників, командного складу, зброї, як і загального оперативного управління, а це все значно ослаблювало їхню бойову чинність.

Новий наступ, який повела московська Червона Армія на початку 1919 року на Україну, мусила витримати на собі самотня і наспіх сформована Українська Армія при допомозі народних повстанських відділів.

Розділ 11

Нова війна з Москвою. — Сили Червоної Армії. — Сили Української Армії. — Бойові акції на Лівобережній Україні. — Відхід Української Армії на правий берег Дніпра. — Контрнаступ Української Армії

Москва уважно стежила за подіями в Україні та чекала на слушний момент, щоб підбити її під свою владу. Внутрішній переворот в Україні дуже ослабив адміністративний і господарчий апарат та відтягнув увагу населення від головної загрози — з боку Москви, бо всі зусилля української влади були скеровані на налагодження нормального життя і порядку.

Австро-німецька армія, що була великою загрозою для Червоної Армії, закінчувала свою евакуацію. Лінію фронту на північних кордонах з його стратегічними пунктами, які займала раніш австро-німецька армія, мусила тепер обсадити нечисленна і не зовсім підготовлена Українська Армія. Очевидно, більшовики вважали, що надійшов слушний час для наступу, тому на початку січня 1919 року 8-ма совєтська армія, зосереджена на північних кордонах України, в складі до 75 000 багнетів перейшла в загальний наступ. Головним завданням її в першу чергу було оволодіти Лівобережною Україною з її багатою промисловістю, з природними багатствами (вугілля, залізо) та врізатися поміж Доном й Україною.

Одночасно з наступом 8-ї совєтської армії інша група Червоної Армії в складі до 10 000 багнетів, що зосередилася в районі Мозиря, розпочала наступ у напрямку на Коростень — Житомир. Ця група мала відрізати Українську Галицьку Армію від Української Наддніпрянської Армії і вийти в їх запілля. Окремо нечисленний відділ Червоної Армії в складі до 1000 бійців, що зосередився в районі станції Лучинець, мав завдання наступати в напрямку на станцію Сарни.

Усього кількість бійців Червоної Армії на українському північному фронті доходила до 86 000.

Українське командування на чолі з С. Петлюрою проти Червоної Армії могло поставити Запорозький корпус, корпус Січових Стрільців, дивізію Сірожупанників, Чорноморський Кіш, місцеві залоги та різні дрібні частини в загальній кількості до 40 000 - 50 000 бійців. У резерві були дві Юнацькі Школи загальною кількістю до 400 багнетів. Можна було передбачити, що Українська Армія могла збільшитися на кілька тисяч повстанців.

Розподіл українських сил на загальному північному фронті був такий:

Лівобережний фронт. Полковник Болбочан. Склад: Запорозький і Січовий корпуси, Сіра дивізія та інші частини загальною кількістю до 30 000 багнетів при 50-55 гарматах та 2000 шабель. Завдання фронту: обороняти північний кордон України від Старобільська через Харків, Конотоп аж до Дніпра та лінії Чернігова (до 600 км.).

Правобережний фронт. Складався він з північного фронту по лінії річки Прип'ять від влиття її у Дніпро аж до міста Лучинець. Далі фронт проходив через Ковель, Володимир-Волинський аж до Сокаля, куди доходили позиції Галицької Армії. Завдання цього фронту: не дати змоги Червоній Армії вийти за лінію річки Прип'ять на південь, стримати польські частини на лінії Ковель — Сокаль та тим забезпечити праве крило Галицької Армії. Загальна кількість бійців на цьому фронті була до 15 000.

Дністровський фронт. Цей фронт охоплював кордони з Польщею і Румунією. До складу цього фронту входила Галицька Армія до 20 000 багнетів. Командував нею генерал Михайло Омелянович-Павленко. Підлягала вона безпосередньо Галицькому Урядові, бойові операції вела незалежно від Армії УНР, але тримала з останньою оперативний контакт. Завдання її було звільнити територію Галичини від польських військ.

На кордоні з Румунією — по річці Дністер аж до Тирасполя — стояла рідка сторожова охорона в силі до 2000 бійців.

Південний фронт. Лінія цього фронту проходила по Дністру аж до Тирасполя через станцію Роздільна і далі на схід. Призначення цього фронту було цілком обсерваційне, а саме: оберігати кордони з Румунією, стежити за діями десантної армії Антанти, головне ж — за діями московської Добрармії, що формувалася в районі Одеси. На цьому фронті були поодинокі вартові стежі пішого відділу й одного кінного полку. На командуючого цим фронтом генерала Грекова було покладено Українським Урядом завдання нав'язати доброзичливі стосунки та форми оперативного контакту з командуванням Військ Антанти, але ті всі спроби, на жаль, скінчилися неуспішно.

Нарешті, існував ще фронт внутрішній для боротьби з комуністичними бандами. Боротьбу з цими бандами вели відділи поліції та місцеві залоги, яким допомагало саме населення.

В січні 1919 року Червона Армія кинулася на Україну, скеровуючи свої головні удари в трьох основних напрямках:

1 — на Харків, 2 — на Бахмач — Конотоп, 3 — на Овруч — Коростень — Житомир.

На лівобережному фронті бойові операції відразу були несприятливі для українських військ. Переважаючі сили ворога примусили наші війська відступити крок за кроком з тяжкими боями. Червона Армія, спираючись на великі резерви, мала всі можливості ведення ширшого маневру з охопленням флангів наших військ. Одночасно з боями на фронті українські частини мусили виділяти чимало сил для боротьби з комуністичними партизанськими відділами, що вешталися в запіллі наших військ. Ці ворожі відділи висаджували в повітря залізниці, мости, переривали телеграфні дроти, утруднюючи управління військами, і вносили дезорганізацію в запілля Української Армії. Боротьба йшла жорстока. Якщо українські війська зважали на закони гуманності у війні, то Червона Армія відкидала їх. Після знущань поранених полонених більшовики розстрілювали на місці. Кожен український вояк вважав за ліпше пустити собі кулю в чоло, ніж опинитися в полоні.

У кінці січня 1919 року Червона Армія вийшла на лінію Дніпра, оволоділа Катеринославом, а 5 лютого 1919 року Українська Армія після упертих боїв примушена була віддати ворогові свою столицю Київ. Переправившись через Дніпро в Києві і Катеринославі, Червона Армія продовжува ла свій наступ на захід та відтиснула Українську Армію на лінію Коростень — Бердичів — Козятин — Цвітково, відкидаючи праве крило Української Армії від Одеси. На початку березня після кривавих боїв Українська Армія мусила покинути і цю лінію та зайняти своїм лівим крилом і центром нові позиції приблизно по лінії: Сарни — Рівне — Проскурів — Могилів на Дністрі.

Не менш активний наступ розвинула та група ворога, що скупчилася в районі Мозиря. Вона міцним ударом відтиснула частини північного українського фронту від Коростеня, захопила Житомир і підійшла за кілька кілометрів до Рівного. В напрямку Лучинець — Сарни ворог зайняв останній пункт. Хоч Українська Армія була примушена відступати перед переважаючими силами ворога, одначе дух її був міцний, а командний склад придбав бойовий досвід, зокрема навчився маневрувати. Скорочення фронту Української Армії дало можливість штабові армії відтягнути в резерв деякі фронтові частини та створити дві резервні групи в районі Проскурова і Рівного.

Штаб армії підготовляв контрманевр, який полягав у тому, щоб коротким ударом з району Проскурова розбити численну ворожу групу Червоної Армії, що діяла в районі Бердичів — Козятин — Вінниця, з одночасним ударом з району Рівного проти тих частин, що насідали на ліве крило Української Армії з півночі, з фронту Сарни — Коростень. Водночас Запорозький корпус, що вів бої в районі Умані (праве крило Української Армії), мусив розбити катеринославську групу Червоної Армії.

У середині березня 1919 року Українська Армія переходить у рішучий наступ та після жорстоких боїв розбиває фронт Червоної Армії. Особливо запеклі бої були за Бердичів, який кілька разів переходив із рук в руки. Головний тягар боїв у цьому напрямку героїчно виніс на своїх плечах корпус Січових Стрільців під командою полковника Є. Коновальця. В районі Рівного було також вщент розбито ворога та відкинуто на лінію Прип'ять, причому захоплено в полон два полки. Розбитий ворог розпочав поспішний на відступ. Наші частини енергійно його переслідували, причому авангарди їх підійшли на 25 кілометрів до Києва.

Запорозький корпус б'є ворога і з району Умані просувається на північний схід до Таращі, загрожуючи запіллю бердичівської групи Червоної Армії.

За два тижні частини Української Армії в київському напрямку промаршували з боями до 200 кілометрів. Резервів не стало, сили були вичерпані. Наступ припинився. Між тим командування Червоної Армії, маючи необмежений запас людських контингентів, зброї та амуніції, поспішно перекидало по залізниці свіжі частини в район на захід від Києва.

Згрупувавши великі свіжі сили, поповнивши фронтові частини, Червона Армія в кінці березня переходить у контрнаступ з головним ударом у напрямку на Козятин. Дощенту виснажена Українська Армія була не в силах зберегти свої позиції і розпочала відступ на захід, до старих австро-російських кордонів, групуючи головні свої сили в районі Рівне — Шепетівка — Крем'янець.

В особливо важких умовах опинилась правофлангова група Української Армії в складі Запорозького корпусу та інших частин, які були в районі Христинівки. Наступ цих груп також захлинувся через відсутність резервів, а з захопленням Жмеринки ворог відрізав цю групу від центрального фронту Української Армії. Становище правофлангової групи Української Армії особливо ускладнилося у зв'язку з подіями, що відбулися в районі Одеси й які спричинилися до відходу її на територію Румунії.

Розділ 12

Дипломатичні переговори з державами Антанти. — Десант антантських військ у районі Одеси. — Бої антантських військ із повстанцями отамана Григор'єва. — Евакуація десанту. — Відхід правої групи українських військ на територію Румунії

Тут треба хоч коротко зупинитися над висвітленням політико-військових подій, які відбулися в Одесі з кінця 1918 по квітень 1919 року, наслідок яких фатально відбився на подальшому ході боротьби українського народу за незалежність.

Одночасно ці події виявили повну нереальність тодішньої політики Антанти, зокрема Франції й Англії, з їх орієнтацією на відбудову Єдиної Росії.

Після перемоги над Центральними Державами Англія і Франція звернули свою увагу на політичні події, що відбувалися на території колишньої Росії, зокрема на південні краї — Україну, Грузію, Азербайджан, Північний Кавказ.

Після звільнення території України від австро-німецької армії Український Уряд всю свою політику скерував у бік держав Антанти, сподіваючись знайти у них підтримку і поміч у своїй боротьбі проти більшовиків. З цією метою крім делегації до Парижа на Мирну Конференцію вислано було окрему делегацію до Ясс, де перебували посли Франції й Англії в Румунії (Сент-Олер і Барклай). Ще в кінці 1917 року, коли впав Тимчасовий Російський Уряд, а влада в Росії перейшла до рук більшовиків і коли російська армія перестала існувати, держави Антанти звернули свою увагу на Україну як на нову молоду силу, що змогла б замінити розвалену Росію в боротьбі з Центральними Державами. Тому найперше Франція (3 січня 1918 року), а потім Англія (наприкінці січня) визнали Українську Народну Республіку і вступили з нею в офіційні зносини. Франція визначила своїм представником генерала Табуї, а Англія — П. Баге. З приходом австро-німецької армії ці представники покинули Україну. Тепер же українську делегацію в Яссах було прийнято дуже сухо, про самостійність України вже не було мови. Ці переговори не дали позитивних наслідків для України. До невдачі цих переговорів чимало спричинились російські політичні діячі на чолі з такою особою, як П. Мілюков. Розпочавши революцію в Росії, вони не змогли опанувати революційним рухом та примушені були рятувати своє життя на території зненавидженої ними України. В Україні ці “визволителі Росії” вели підривну роботу проти української державності, проти єдиної антибільшовицької фортеці, що існувала на той час. З часу відновлення національної влади в Україні вони перекочували до Одеси, Ясс, Бухареста, звідки розбрелися по всьому світу, їхня антиукраїнська пропаганда мала примітивні засади, наскрізь брехлива і злісна: “Україна — це вигадка німців. Української мови, або взагалі культури, не існує. Український Уряд не різниться від комуністичного. Українська Армія — це банда, перейнята комуністичним духом...” А тим часом уже в грудні 1918 року Українська Армія уперто билася майже з 86 000-ю Червоною Армією.

У той час російські політики вимагали від держав Антанти прислати війська, які своєю кров'ю мали б відновити Єдину Росію. Українські ж делегації просили про визнання України як незалежної держави, про моральну їй допомогу, про матеріальне забезпечення молодої Української Армії, про присилку досвідчених інструкторів. Україна не потребувала чужих військ, вона мала досить своїх патріотів, які з посвятою віддавали своє життя за визволення України.

На жаль, політика Антанти на сході Європи пішла в напрямі відбудови Єдиної Росії.

У грудні 1918 року до Одеси почали прибувати перші відділи французьких і грецьких військ. Одеса мусила послужити плацдармом для розгортання військ Антанти і для формування російських військових частин. На одеському рейді стояла англо-французька ескадра. З прибуттям військ Антанти в Одесі розпочалось формування російських білих військ, і російський елемент підняв голову. Становище української адміністрації та нашого війська в Одесі з кожним днем ставало складнішим. У січні 1919 року між українськими і російськими відділами дійшло до бойових сутичок. Війська Антанти в цих сутичках стали на бік російських добровольчих відділів, хоч у боях участі не брали.

Протягом усього січня 1919 року точилися безперестанні бої, які скінчилися відходом українських відділів на північ від Одеси до Роздільної. Десант антантських військ зайняв Херсон, Миколаїв і, нарешті — плацдарм безпосередньо на північ від Одеси з променем до 50 кілометрів. Одесу, цю базу комерційного флоту, цей центр морської комунікації й торгівлі з державами Європи, було відтято від України. Всі надії Українського Уряду на одержання через Одеський порт тих матеріальних ресурсів для ведення війни, які українські місії закуповували за кордоном, звелися нанівець. Українській Армії бракувало всього, а найбільше — медикаментів, внаслідок чого загинуло від різних хвороб і пошестей (особливо від тифу) до 100 000 вояків. Незважаючи на таке ставлення держав Антанти до України, Український Уряд ве втратив віри у справедливе вирішення українського питання у колах Франції й Англії.

Командуючому південним фронтом Української Армії генералу Грекову доручено вести безпосередні розмови з командуванням військ Антанти в Одесі, але ті розмови не дали жодних результатів. Політика Франції фатально розходилася з реальною дійсністю.

Командуючий десантом французьких військ генерал д'Ансельм та його начальник штабу полковник Фрейденберг, особливо останній, ніби розуміли, що у випадку розвитку бойових операцій десантним військам у першу чергу доведеться дійти порозуміння з Українською Армією і спертися на неї, а не на кількасот російських добровольців, які жодної бойової вартості не мали, проте французькі політичні діячі паралізували здорові думки військових. Особливо нещасливу роль відіграв тодішній французький консул в Одесі п. Ено, відомий русофіл, який вважав себе там найвищим представником Франції. Французькі політики вимагали від Українського Уряду усунення з Уряду В. Винниченка, навіть самого Петлюри, а також підлеглості Української Армії генералу Денікіну та інше, але жодних політичних і матеріальних зобов'язань на себе не брали.

Таке ставлення антантських політиків до України почало викликати серед українського громадянства незадоволення, а то й обурення. Одначе наслідки нереальної політики Антанти незабаром відчула не тільки Українська Армія, але й сама десантна Армія Антанти.

У кінці березня 1919 року переважаючі сили Червоної Армії притиснули ліве крило і центр Української Армії до старого кордону з Австрією. Праве крило армії, що знаходилась в районі Умані в складі до 10 000 багнетів, було відрізане від центру армії, але вперто трималося в цьому районі, недивлячись на енергійні атаки червоних.

Присутність Запорозького корпусу в районі Умані відтягнула всі сили катеринославської групи Червоної Армії на боротьбу з ним від одеського напрямку, але вже 1 квітня Запорозький корпус, майже оточений з півдня і знесилений у нерівній боротьбі, примушений був відступати до Дністра, в район Тирасполя. З відступом Запорозького корпусу відкривався шлях Червоній Армії на Одесу. Після жорстокого бою частини Червоної Армії захоплюють Миколаїв та Херсон, примушуючи грецьку дивізію в безладді відступити та сісти на пароплави. Український повстанський відділ під проводом отамана Григор'єва, що оперував в районі Єлисаветграда-Вознесенська в складі 5000-6000 багнетів, під впливом тамтешньої ситуації перейшов на бік більшовиків і атакував Одесу, яку потім і зайняв. Французькі війська після короткого бою поспішно сіли на пароплави та відпливли до Царгорода. Під впливом комуністичної агітації у французькому флоті вибухли заколоти, а на броненосці “Мірабо” команда підняла червоний прапор.

Такі сумні результати мала політика Антанти стосовно України.

Запорозький корпус, зосередившись у районі Тирасполя, з дозволу військових кіл Антанти перейшов на територію Румунії 4 квітня 1919 року. Згідно з умовою з румунською владою Запорозький корпус мусив здати зброю, все майно, яке румуни мали йому повернути після переїзду через території Румунії в Галичину. Дійсно, румунська влада перевезла Запорозький корпус до Галичини, в район Заліщики, але зброї та військового майна не повернула. Військове майно складалося з 140 ешелонів: 15 000 рушниць, 80 гармат різного калібру, до 700 кулеметів, 7 000 000 рушничних набоїв, 34 000 гарматних, 2500 ручних гранат та величезної кількості всілякого спорядження.

Розділ 13

У кліщах між арміями Польською і Червоною.— Причина наших невдач.— Переорганізація армії

На початку травня 1919 року Українська Армія займала проти Червоної Армії приблизно такий фронт: від Дністра по Збруч до Волочиська, через Заславль до станції Шепетівка та далі через Корець на північ від Рівного до Луцька.

Проти поляків: від Луцька до Сокаля. Далі на південь ішов фронт Галицької Армії.

Червона Армія, вийшовши на Збруч, лінію колишнього кордону з Австрією, зупинила свій рух. Її сили були зосереджені в трьох групах на східному березі Збруча: 1 — Кам'янецька, проти Скали, 2 — в Гусятині, 3 — у Волочиську.

На західному березі Збруча проти цих груп стояли такі українські частини: 1 — в районі Скали — 3 стрілецька дивізія. 2 — проти Гусятина — піхотний відділ, зміцнений кількома сотнями частин Галицької Армії. З — проти Волочиська — невеликий відділ, який складався з різних частин, що відійшли після боїв із району Проскурова.

Від Волочиська до Заславля на фронті були невеликі відділи повстанців.

У районі Шепетівка — Рівне — Крем'янець — Броди, на лівому крилі Української Армії, було зосереджено решту сил її, що складались із двох дивізій корпусу Січових Стрільців і з решти військ північного фронту загальною кількістю до 8000-9000 багнетів.

Крім цього, на фронті проти поляків від Сокаля — Луцька далі на північ стояла Холмська група в складі 5000-6000 багнетів при 15—18 гарматах.

Оскільки Червона Армія додержувалася пасивної тактики на фронті по Збручу, обмежуючи свої дії боями місцевого значення, то бої на лівому крилі Української Армії були дуже запеклими. Червона Армія натискала міцними ударами один за другим, спрямованими проти українських частин, скупчених у районі Шепетівка — Рівне — Крем'янець. Українські частини несли великі втрати в людях, особливо в старшинах. Бракувало набоїв, які доводилося здобувати у ворога. Червоні переважаючими силами атакували рештки українських сил, намагаючись скоріше ліквідувати останній центр опору Української Армії. Ці нерівні бої точилися цілий місяць безперестанку. Крок за кроком українські війська примушені були відходити на лінію Броди — Крем'янець — Дубно — Рівне. Червона Армія захопила Крем'янець, але контратакою її відкинуто на схід від цього міста.

У середині травня 1919 року становище українських військ ще більше ускладнилось у зв'язку з наступом польських військ. У районі Володимир-Волинський — Ковель зосереджувалися прибулі з Франції війська генерала Галера в силі двох піших дивізій, одної бригади кінноти та достатньої кількості артилерії. 15 травня польські війська перейшли в наступ, маючи головний напрямок на Луцьк, який і зайняли 16 травня. Холмська група українських військ, утративши до половини свого складу і більшість артилерії, відступила на схід. Червоні безупинно наносили удари зі сходу, а поляки тиснули з заходу, посуваючись на Рівне і Броди.

Український Уряд і штаб армії примушені були покинути Броди та переїхати в Тернопіль. Усі українські сили лівого крила, що фактично були вже оточені, зосереджувалися вздовж залізничної колії Броди — Здолбуново.

Становище Української Армії було катастрофічним. Які ж були причини цієї катастрофи? Генерал Капустянський, займаючи тоді пост генерал-квартирмейстера штабу армії, у своїй книзі “Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році” причину неуспіхів Української Армії характеризує так:

1. Політика поставила своїй стратегії непосильне завдання: одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний зокрема був сильнішим за Українську Армію. Більшовики — величезний соціальний чинник світового значення — базувалися на великій території з незмірним запасом людського контингенту. З ними ледве міг боротися антибільшовицький блок, що його підтримувала могутня Антанта. Такого ворога й одного було досить для молодої Української Армії. Другий ворог — Польща. За Польщею стояла Антанта. Вона постачала Польщі зброю, амуніцію, обмундирування, а врешті перевезла з Франції на український фронт корпус генерала Галера. У штабі Наддніпрянської Армії ясно уявляли собі неможливість успішно битися на два фронти, та не раз штаб висловлював думку про необхідність ліквідації одного з фронтів. Це питання не було розв'язане.

2. Політика не спромоглася відшукати жодного друга серед нейтральних держав. Через те не тільки постала цілковита ізольованість України в її боротьбі на два фронти, а навіть і фактична блокада її кордонів.

3. Відсутність повної аналогії між стремліннями українців у Галичині та Великій Україні. Галичани мають поляків за своїх найнебезпечніших національних і соціальних ворогів, тоді як українці з Великої України вважали головним ворогом Москву. Особисто Головний Отаман С. Петлюра бажав прийти до згоди з Антантою, але сума зовнішніх і внутрішніх впливів заважала йому в осягненні цієї мети.

4. Внутрішня боротьба українських політичних партій. Одні прагнули до порозуміння з більшовиками (ліві партії), другі — за спілку з Антантою, треті — наймолодші й гарячі — воювати з усіма, хто до України ставився вороже.

5. Українська Армія — молодий організм, що мав чимало дефектів, які важко було виправити під час безупинної війни.

6. Великий брак амуніції, обмундирування, зброї та ін.

7. За браком палива залізниці працювали надто слабо і не правлялися з оперативним перекиданням війська.

8. Симпатії частини селянства та робітників до більшовиків. (Особливо в тих місцевостях України, де населення не мало змоги на власні очі побачити більшовицьку владу.)

Україна та її армія вже другий рік люто і запекло билися з ворогом. Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з Інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самітньо, заливаючись кров'ю, в таких важких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували. Замість того щоб її підтримати й допомогти, замість використати її молоду енергію та національне піднесення держави Антанти вживали всіх зусиль, щоб ослабити її. У напрямі знищення українського національного руху держави Антанти йшли поруч з III Інтернаціоналом.

Чи то ж з власної вини Українська Армїя не мала успіху? Сьогодні Україна має чимало своїх прихильників у всіх країнах світу, які розуміють її роль у минулому і майбутньому на сході Європи, але це розуміння ваги українського питання прийшло після того, як Українська Армія перестала існувати. Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбавитися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму.

Між тим події на фронті знову значно погіршилися у зв'язку з відступом на схід Галицької Армії. Фронт її наближався до Тернополя, де перебував Уряд і штаб армії. Ворожа артилерія обстрілювала невелику відстань між Тернополем і Волочиськом. Галицька Армія насідала на запілля українських частин, що тримали позиції по Збручу. Перед головним командуванням Української Армії ставала дилема — або капітулювати, або рішучим ударом збити Червону Армію, прорватися на територію Великої України і тим самим не тільки врятувати своє становище, але й підготовити плацдарм за Збручем, на який могла б відійти Галицька Армія в разі остаточного неуспіху на фронті проти поляків. Звичайно, останнє рішення взяло гору. В цей час у район Броди — Почаїв почали прибувати частини Запорозького корпусу та інші, які 4 квітня 1919 року відійшли на територію Румунії в Тирасполі та яких звідти румунська влада переправила на територію Галичини — в Залішики. Але ці частини прибули обдерті, з голими руками, бо Румунія, недивлячись на підписані умови повернути зброю, коней і все майно, обіцянки своєї не виконала. Величезне майно українських частин було конфісковано румунською владою. Цей “лицарський” жест Румунії поставив штаб армії в надзвичайно скрутне становище. Треба було обмундирувати й озброїти 10 000 вояків — останній резерв Української Армії. З великими труднощами для половини вояків дістали рушниці з 25-30 набоями, решта мусила йти в бій з голими руками, здобувати зброю у ворога, чекати на смерть чи на поранення товариша, щоб перебрати у нього рушницю.

У такій катастрофічній ситуації і командування армії, і частини її виявили надзвичайну твердість духу й волі. Всі розуміли відповідальність історичного моменту, спокійно готувалися до останнього бою.

Головне командування Української Армії, недивлячись на жахливий стан її, енергійно провадило переорганізацію.

В першу чергу було переорганізовано і скорочено апарат штабу армії та запільних установ. Увесь боєздатний елемент із запільних установ відправлено в бойові частини.

Зверхником Української Армії залишився С. Петлюра. Начальником штабу діючої армії був полковник Мельник. Його помічником — полковник В. Тютюнник. Генерал-квартирмейстером призначено генштабу генерала Сінклера. Помічником його був генштабу генерал Капустянський. Низка старшин генштабу займала інші посади в штабі армії.

Армія складалась з 11-ти дивізій по три піхотних полки в кожній при одному гарматному полку. Дивізії мали невеликий склад, так само як і комплект артилерії був неповний, але ці дивізії були кадрами, які мусили вбрати в себе поповнення з мобілізованих повстанців.

Дивізії мали такі назви:

1 — Північна дивізія. Командир генштабу генерал-поручник Єрошевич. До 2000 багнетів при 12 гарматах.

2 — Січова дивізія (Запорозька Січ). Командир отаман Божко. 1000 багнетів, 12 гармат (з них 4 гаубиці).

3 — Стрілецька дивізія. Генштабу полковник Удовиченко. Склад: 1200 багнетів, 50 кулеметів, 16 гармат (з них 4 гаубиці).

4 — Холмська дивізія. До 1000 багнетів при 4 гарматах.

5 — В стадії формування.

6 — Запорозька дивізія.

7 — Запорозька дивізія. Генштабу полковник В. Сальський.

8 — Запорозька дивізія.

9 — Залізнична дивізія. Полковник Кудрявців. Склад: до 800 багнетів при 4 гарматах.

10 — дивізія.

11 —дивізія. Корпус Січових Стрільців. Полковник Коновалець.

З них 1-а і 4-а дивізії складали Волинську групу. До цієї групи входила Юнацька Школа. Командував нею генштабу полковник Петрів. Загальний склад її був до 4000 багнетів при 16 гарматах.

6-а, 7-а і 8-а дивізії складали Запорозький корпус. Командир генштабу полковник Сальський. Загальний склад його до 3000 багнетів при 8 гарматах. У Запорозькому корпусі після “конфіскації” його зброї Румунією можна було озброїти лише половину людей.

Нарешті, 10-а й 11-а дивізії становили Корпус Січових Стрільців. Командував ним полковник Коновалець, начальником його штабу був генштабу полковник Безручко. Склад корпусу: до 4500 багнетів, до 40 гармат.

Усього в армії з окремими піхотними частинами і батареями нараховувалося 14 000-15 000 багнетів, 350-380 кулеметів, до 100 гармат.

Загальна ж кількість людей, якщо рахувати тих, які через відсутність зброї перебували в запіллі, доходила до 30 000 вояків.

Формування кінноти йшло дуже повільно з причини браку коней, тому загальна кількість її доходила до 800-900 шабель. Брак кінноти дуже сильно відчувався в армії, у той час як вона в умовах тодішньої війни відігравала на полі бою велику роль.

Погана була справа й з постачанням армії різного роду припасів: хліба, обмундирування та особливо амуніції. Був великий брак медикаментів. Більшість складів залишилась на території України, і вони попали до рук Червоної Армії. А великі склади в Бродах і Луцьку попали до рук польської армії. Румунія захопила велике майно Запорозького корпусу. Українська Армія не мала бази, і не передбачалося поповнення її із закордону. В розпорядженні інтеадантства армії було 110 000 рушничних набоїв, до 3000-4000 гарматних, крім тих, що частини мали при собі. З такими засобами Українська Армія мусила розбити ворога та піти на схід.

З чого ж складалися московські червоні сили? Совєтські сили в Україні складалися з двох армій: 12-та армія оперувала в тодішніх Київській, Волинській та Подільській губерніях із штабом у Києві. 14-та армія оперувала на побережжі Чорного моря, в тодішніх Катеринославській і Херсонській губерніях із штабом в Одесі. Персональний склад частин поповнювався з мобілізованих українських селян, нечисленних українських комуністів та різного інтернаціонального зброду — латишів, китайців, мадярів, жидів. Крім частин, сформованих на терені України, з Московщини перекинуто в Україну кілька піхотних дивізій. Всього Україні оперувало до 70 000 червоних бійців.

Та перевага совєтських військ полягала не тільки в кількості, але і в озброєнні. Слаба ж сторона червоних — це брак дисципліни, завдяки чому насильство, грабіж населення, реквізиції, розстріли були нормальним явищем в Червоній Армії. Таке поводження ворога з населенням спричинило збройні виступи українського населення проти совєтських військ у багатьох місцевостях України. З кожним днем вогнища повстань ширилися. Загальна ситуація складалася не на користь Москви. До того ж із півдня просувалася армія генерала Денікіна, а зі сходу — армія адмірала Колчака.

Розташування сил ворога на українському фронті було приблизно таке:

1. В районі Скали, в кам'янецькому напрямку, — Бессарабська дивізія. Ця дивізія складалася виключно з мешканців Бессарабії, окупованої Румунією, та призначена була для бойових операцій проти Румунії. Крім того, тут же знаходились дрібні відділи кордонної охорони, міліції та ін. Уся ця група складалася з 3000-3500 багнетів при 12-ти гарматах і двох бронепотягах.

2. У районі Волочиська — Збірна бригада в складі до 2000 багнетів при 12-15 гарматах. У запіллі її, в Проскурові і Жмеринці, зосереджено резерви (інтернаціональна бригада). Усього в районі Волочиськ — Проскурів — до 5000 багнетів при 18 гарматах.

3. На лівому крилі Української Армії в напрямку Шепетівка — Броди діяла Таращанська дивізія в складі трьох бригад (Богунська, Таращанська та Волинська). Ця дивізія являла собою найбільшу силу як з погляду кількості, так і з погляду організації й озброєння. Загальний склад її доходив до 8000-9000 багнетів при 24 гарматах.

Усього в передній лінії ворог мав до 16 000-17 500 багнетів, до 1000 шабель і до 54 гармат.

Червоне командування мало змогу перекидати свої резерви з інших фронтів і центру.

Розділ 14

Плани штабу армії. — Необхідність ліквідації одного з фронтів. — Наступ. — Проскурівські бої

Наприкінці травня 1919 року Українська Армія була вже фактично оточена з одного боку червоними, а з другого — поляками. Перед штабом армії постало важке завдання: вивести армію з катастрофічного стану. А вихід був один — збити Червону Армію і прорватися на Схід. Командування армії вирішило атакувати ворога і в першу чергу вийти на лінію Старокостянтинів — Деражня — Нова Ушиця. Після захоплення цієї лінії залізнична колія Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець-Подільський була в наших руках для перекидання військ уздовж фронту. Лінія Волочиськ — Проскурів — Деражня давала б змогу вивезти з Тернополя і Волочиська решту військового майна, що на випадок відступу Галицької Армії могло опинитися в руках поляків.

Штаб армії виробив такий план наступу. Для забезпечення наступу з півночі, з боку Заславль — Шепетівка, висунути в тому напрямку активну заслону. Для прикриття запілля наступаючих військ від поляків відтягнути західний фронт на річку Горинь. Щоб полегшити форсування Збруча 2-ю і 3-ю дивізіями, Запорозький і Січовий корпуси наносять удар на Старокостянтинів і Проскурів. Запілля оперти на кордони з Румунією, бо всі відомості свідчили про бажання румунського уряду увійти в добросусідські стосунки з Українським Урядом, адже загроза з боку більшовиків щодо Бессарабії дуже турбувала румунське командування.

Разом з опрацюванням плану загального наступу штаб армії зайнявся питанням ліквідації одного з фронтів. Ведення війни на два фронти: проти Польщі, за якою стояла Антанта, і проти червоних — без забезпечення запілля — було не по силах Українській Армії. Це призвело б до повного її знищення. Але з ким замиритись? Вирішення цього питання ускладнювалось різницею в поглядах і в оцінці політичної ситуації між Урядами Галичини і Великої України. Для галицьких українців запеклим ворогом була Польща, для других — Москва. Перші вважали, що соборність і незалежність України можна осягнути лише через Львів, тоді як другі — через Київ. Звичайно, Галицький Уряд не міг зректися подальшої боротьби, не використавши всіх можливостей, одночасно сподіваючись на справедливе вирішення долі Галичини Мирною Конференцією в Парижі. У вирішенні цього трагічного питання не дійшли згоди українські уряди. Галичина вирішила боротися до останнього набою, а стратегічні обставини, в яких перебувала Українська Армія, диктували їй ліквідацію одного з фронтів. Командування Української Армії прийшло до рішення домагатися замирення з Польщею, щоб забезпечити собі запілля.

Ще 18 травня штаб армії вислав старшину генерального штабу до польського командування з метою довідатися про ставлення останнього до заключення перемир'я між польською та українською арміями під проводом С. Петлюри.

Поляки на ведення мирних переговорів відповіли принциповою згодою. Після цієї “розвідки” 1 червня вислано військову делегацію на чолі з генерал-поручником Дельвігом з дорученням досягти нейтральності Польщі, визначити демаркаційну лінію і, як пощастить, виробити план спільних операцій проти більшовиків.

Внаслідок цих переговорів польська армія поволі посувалася за нашими частинами, що відступали на Волинському фронті, тоді як фактично могла б принести нам непоправну шкоду. Просунувшись на лінію пізніших її кордонів з 1939 року на Волині, вона спинила свій дальший рух на схід.

Таким чином, командування Української Армії провізорично ліквідувало свій західний фронт проти поляків, хоч фактично перемир'я не було підписано. Запілля її було до певної міри забезпечено.

1 червня згідно з наказом Головного Отамана С. Петлюри Українська Армія перейшла в загальний наступ проти Червоної Армії на фронті в 140 кілометрів. На перших порах наступ розвивався планомірно й успішно.

В районі міста Скала 3-я стрілецька дивізія генштабу полковника Удовиченка атакує ворога під Кам'янцем-Подільським, розбиває його вщент, захоплює місто та, відбиваючи всі контратаки ворога, 6 червня займає місто Дунаївці, загрожуючи обходом групі ворога, що билась під Волочиськом.

В напрямку на Ярмолинці з боку Гусятина група полковника Шандрука провадить демонстративні операції.

В напрямку на Проскурів 2-а дивізія отамана Божка спромоглася лише після упертих боїв 3 червня збити ворога та рушити вперед.

Запорозький корпус з району Почаїв — Броди через Катербург — Миколаїв наступає на Проскурів. На річці Горині, біля Катербурга, він прориває фронт Червоної Армії та 2 червня, пройшовши 120 кілометрів, виходить до Миколаєва.

Січовий корпус мав завдання забезпечити наступ Запорожців з півночі, з боку Шепетівки, де були скупчені великі сили ворога. 2 червня він виходить на лінію річки Горинь і далі — на Білгородку.

Волинська група доглядала фронт на північний захід проти поляків, у напрямку на Крем'янець.

Таким чином, до ранку 3 червня Українська Армія прорвала фронт Червоної Армії. Далі боротьба центру і лівого крила Української Армії йде за посідання залізничних вузлів Шепетівка та Проскурів, які Червона Армія за всяку ціну хоче утримати в своїх руках. Червоне командування не чекало такого раптового й рішучого наступу Української Армії, тому в перші дні від такої несподіванки жодних протиакцій не робило. Але 4 червня більшовики з Проскурова переходять у контрнаступ проти Запорозького корпусу, одначе Запорожці відбивають цей наступ та на плечах ворога, що відступав, вриваються у Проскурів, але незабаром звідти мусять відступити перед натиском свіжого резерву ворога.

Протягом 3-16 червня на фронті по лінії Шепегівка — Старокостянтинів — Проскурів — Чорний Острів ідуть гарячі бої з широким маневром. На наші наступи ворог відповідає контрнаступом. Переважні сили ворога з району Шепетівки безупинно б'ють в ліве крило Січового Корпусу, але він, відбиваючи удари, виходить на лінію станції Антоніни—Заславль. Становище наших частин полегшується тим, що червоні кидають на фронт свої резерви “пачками”, а їх по черзі розбивають наші.

Під час прориву фронту нашими частинами захоплено 30 гармат, десятки кулеметів, вагони з амуніцією, що дало змогу озброїти частину людей, які перебували в резерві.

Особливо запеклі й гарячі бої розпочинаються 7 червня за Проскурів, який надвечір того ж дня був захоплений нами. Велику поміч ворог мав від трьох своїх бронепотягів, що жвавим артилерійським вогнем підтримували піхоту.

Між тим Польська Армія, зайнявши Рівне — Здоілбунів — Броди, зупинила свій рух на схід. Це дало можливість Волинську групу у складі 1-ї і 4-ї дивізій та Юнацької Школи під командуванням генштабу полковника Петрова, що стояла проти поляків, пересунути на ліве крило армії. Втративши більше половини свого складу в боях з поляками, ця група була дуже нечисленна, і головною опорою її була Юнацька Школа. Під натиском червоних відділів вона 8 червня зайняла фронт Катербург — Шумськ. Ударами з району Шепетівки ворог дуже натискав на Волинську групу, маючи метою охопити ліве крило Української Армії. Захоплення нами Проскурова і просунення наших частин в напрямку на Жмеринку стурбували червоне командування (12-а армія), внаслідок чого воно наспіх проводить перегрупування своїх сил для контрнаступу, щоб зробити головний удар в ліве крило Української Армії з одночасним ударом на Проскурів з боку Жмеринки.

Дві ударні групи совєтських військ: одна в районі Шепетівка — Заславль, друга — Шумськ — Катербург в загальній кількості до 7000 багнетів, 1500 шабель, 42 гармат та 2 бронепотягів мусили ударити з півночі в напрямку на Проскурів. Зі сходу, в районі станції Деражня, ворожа група, підсилена інтернаціональною бригадою в складі до 4000 багнетів при 3 бронепотягах, мусила атакувати Проскурів.

11 червня ворог переходить у наступ на всьому фронті. Бої були дуже запеклими, часом доходило до багнетів. Хоч Січові Стрільці і Волинська група відбили всі атаки, але понесли великі втрати в людях та витратили більшу частину набоїв. Штаб армії вирішує відвести частини Січових Стрільців і Волинську групу на більш сприятливі позиції по річці Случ, а разом з тим для контрудару стягає в район Старокостянтинів — Красилів дві Запорозькі дивізії з-під Проскурова.

12, 13 і 14 червня йдуть жваві бої за переправи на річці Случ. Врешті, ворогові пощастило в деяких місцях захопити переправи та відкинути наші частини аж до залізничної лінії Волочиськ — Проскурів. Це ставило під загрозу запілля наших частин, що билися на схід від Проскурова, але 15 червня контрударом Запорожців і полку Січових Стрільців ворога відкинуто на північ від ріки Случ.

Наші частини на схід від Проскурова відбили всі ворожі атаки та зайняли Деражню.

2-а дивізія просунулася через Фельштин на Ярмолинці і далі в напрямку на місто Ялтушків; у той же час 3-я дивізія на правому крилі армії зайняла Нову Ушицю.

Цим циклом боїв кінчається перший період Проскурівської операції.

Ворог, зустрінувши 14 і 15 червня відсіч у боях за переправи на річці Случ, вирішив перенести місце свого удару на крайнє ліве крило в районі міста Базалія, де фронт займала слабенька Волинська група, та в такий спосіб обійти річку Случ з заходу і опинитися в запіллі групи Січових Стрільців.

3 цією метою він зосереджує проти Волинської групи три полки Таращанської дивізії, 5-й кінний полк імені Троцького при 6-ти гарматах — всього до 4000 багнетів при 800-1000 шабель. Про наміри ворога штаб армії довідується кілька днів пізніше, вже під час боїв, що розпочалися, але тим часом підготував удар на Старокостянтинів. Для того він стягнув у район міста Красилова три дивізії і кінний дивізіон. Таким чином, обидві сторони готувалися до наступу, але в різних напрямках.

18 червня червоні кидаються в атаку на Волинську групу. Після гарячого бою вони збивають її та з великими втратами примушують відійти до станції Чорний Острів. Січові Стрільці у зв'язку з відходом Волинської групи загинають своє ліве крило в бік Чорного Острова, але переправи на річці Случ продовжують твердо тримати.

Наш удар, намічений також на 18 червня, відбувся лише частково, бо дивізії не встигли зосередитися в зазначеному їм районі. Все ж 9-а дивізія на деякий час захопила Старокостянтинів, але ворог вибив її звідти контратакою. Одначе наш кінний дивізіон встиг підірвати залізницю Старокостянтинів — Шепетівка. Сподіваних результатів цей удар нам не приніс. У зв'язку з невдачами Волинської групи на допомогу їй кинуто 7-у Запорозьку дивізію, яка з частинами Січових Стрільців мусила атакувати ворога в напрямку на Купель. Полковникові Сальському з 8-ю і 9-ю дивізіями дано наказ знову атакувати в напрямку на Старокостянтинів.

19, 20, 21 червня на всьому фронті відбувається низка зустрічних боїв. Наслідки цих боїв до вечора 21 червня такі: 7-а дивізія і Січові Стрільці відкинули ворога з великими для нього втратами, забираючи сотні полонених і кулемети. На жмеринському напрямку 6-а дивізія зламала міцний опір ворога та розгромила його. Командира полку і двох курінних червоного Балтського полку було вбито. Знищено дощенту червоний партизанський загін. Захоплено полонених, кулемети, 3 гармати. 8-а дивізія захопила нарешті Старокостянтинів, відкинувши ворога на північ. 2-а дивізія б'ється в районі Ялтушкова, в той час як 3-я дивізія підходила до станції Катюжани. Одним словом, на всьому фронті нами досягнуто успіхів. Ліквідовано небезпеку обходу сильними ворожими силами нашого лівого крила. Але розгромити цілковито ворога, що наступав з півночі, нам не пощастило.

З 22 по 29 червня головні бої йдуть за переправи на річці Случ. Щоб підтримати свою західну групу, що понесла значні втрати, та відтягнути від неї увагу наших військ, ворог форсує Случ біля Красилова та займає останній. Кількаденні бої наших військ за переправу біля Красилова не мають успіху. Війська надто стомлені.

Проте на лівому крилі 7-а дивізія з 1-м і 3-м полками Січових Стрільців 24 червня знов атакує ворога (західну групу) та розбиває її. Ворог у безладді відходить до Базалії. А його переслідує кінний полк Костя Гордієнка з кінногорним дивізіоном полковника Алмазова. В наші руки попадає чимало трофеїв, серед яких — прапор 2-го Таращанського полку. З огляду на невиразне становище нашого фронту біля Красилова 7-у дивізію відтягнуто з резерву в район Чорного Острова.

На жмеринському напрямку 6-а дивізія б'є ворога та просувається до станції Комарівці. 2-а дивізія веде бої в районі міста Бар та частиною своїх сил намагається вийти в запілля, допомагаючи цим 6-й дивізії. 3-я дивізія веде планомірний і енергійний наступ, обсаджуючи станцію Катюжани та виділивши частину своїх сил для захоплення Могилева і Шаргорода.

30 червня можна вважати датою закінчення другого періоду Проскурівських операцій.

Загальна ситуація на фронті в Україні та розташування наших і червоних сил 1 липня 1919 року були такі (1): “Більшовики дуже занепокоїлися неуспіхом свого маневру під Проскуровом. Більшовицьке командування на цю операцію покладало великі надії, їхня преса загодя трубила: “Гром пабєди раздавайся, веселіся, комуніст! Смерть петлюровцам!” А тут неуспіх під Проскуровом і безпосередня загроза Жмеринці і Могилеву. На цей час в Україні ситуація для більшовиків складалась надто несприятливо. Скрізь почалися повстання. Отаман Григоріїв (2) успішно воює з більшовиками на побережжі Чорного моря і на Катеринославщині. На Чернігівщині партизан Ангел взяв Прилуки і загрожує важливому залізничному вузлу — Бахмач. На Волинщині партизан Соколовський сильно непокоїть більшовицьке запілля. Невгомонна, бурхлива Тараща (первісне джерело повстання проти німців) на чолі з отаманом Зеленим також дуже непокоїть більшовиків. Район Вінниця — Бердичів — Гайсин з нетерпінням чекає на наш прихід.

Денікін на Лівобережжі вже успішно розпочав свої операції за звільнення Харківщини від більшовиків. У більшовицьких частинах, що оперували проти Української Армії, розпочався заколот. Так, 9-й совєтський полк з огляду на хвилювання в ньому роззброєно і провідників його розстріляно. Таращанська дивізія, і та почала мітингувати. Полк “Чорних Чортів” викинув прапор: “Бий жидів, спасай Україну” і також був добре просіяний (з 600 шабель лишилося 120). Перед більшовиками стояла дилема: тепер або ніколи. Треба було остаточно розправитися з Українською Армією і тоді звільнені вже сили перекинути на Денікіна і на внутрішній фронт. Підвойський (видатний совєтський комісар) у своїх промовах все більше й більше відводить місця Українській Армії. Він обіцяє вислати в першу чергу під Проскурів і Жмеринку не менш як п'ять свіжих полків.

Більшовики широко використовують дану їм передишку з 26.06 до 30.06 для перегрупування. План їх в основі лишається попередній: взяти Проскурів і відтягти нашу армію від Збруча. Наступ вести Північною і Західною групами. Їхнє перегрупування на загал було таке: в район Красилова вони поволі стягують частину сил, що раніше оперували в районі Базалія — Купіль; до Старокостянтинова надходять свіжі частини, між ними — 28-й совєтський полк. Ця група повинна наступати з району Старокостянтинова і Красилівського плацдарму на Проскурів; до її складу ввійшли Богунська, частина Таращанської бригади, два окремих піхотних полки та кіннота. До Західної своєї групи більшовики підтягують одну піхотну бригаду та свіжу кінноту і дають їй завдання прорвати наше ліве крило і йти у глибокий його обхід. Наказано за всяку ціну заволодіти Проскуровом. Обіцяно грошову допомогу всім, хто братиме участь у захопленні Проскурова.

Жмеринській групі більшовики дають завдання наступати на Проскурів з метою притиснути нас до Збруча. Цю групу підсилено вельми рухливим партизанським загоном для захоплення залізничної колії Проскурів — Комарівці.

Загалом групи Червоної Армії були приблизно такого складу:

Західна група — 2500 багнетів, 400 шабель.

Північна група — 5000 багнетів, 600—800 щабель.

В Шепетівці і Вишнівці резерв — 2500 багнетів.

Жмеринська — Барська група — до 2800 багнетів (уже розбитих нашою 6-ю дивізією).

План командування Української Армії був такий (1):

1. 2-ю та 3-ю дивізіями енергійно провадити далі наступ з метою захопити Жмеринку і Могилів та загрожувати залізниці Жмеринка — Одеса, а також прикривати Поділля, де спішно провадилась мобілізація.

2. Під прикриттям цього наступу згрупувати в Проскурівському районі сильні резерви, щоб за їх допомогою остаточно розбити головні сили більшовиків і відкинути їх на північ від Старокостянтинова. Для цього:

а) Підтягнути з жмеринського напрямку в Проскурів 6-у Запорозьку дивізію з доданими частинами.

б) В ніч з 30.06 на 01.07 Волинською групою змінити Січовиків і розташувати їх у районі Фельштин—Чорний Острів у резерві командування.

Стан наших частин. Стан наших частин був досить важкий. Група Січових Стрільців майже видихалась і конче потребувала відпочинку й реорганізації. Командир її категорично просив зміни. 9-а дивізія також стала небоєздатною. Волинську групу поповнено мобілізованими, але не встигли їх вимуштрувати. Одні Запорожці, хоч і намучилися в постійних боях, могли ще постояти за себе. Також і 3-я дивізія була міцна тілом і духом, підбадьорена своїми незмінними успіхами і співчуттям місцевої людності. Головний же дефект — брак вогнеприпасу і всякого іншого постачання — дуже ослабив бойову енергію всього нашого війська.

Ми мали під Проскуровом всього до 6000 багнетів і шабель і підтягнули 6-у дивізію (1200-1400 багнетів і шабель). Більшовики ж стягували сильні резерви. Для перегрупування і перепочинку, таких потрібних для Січовиків і 9-ї дивізії, нам треба було часу. Свіжих сил у нас не було.

Такою була загальна ситуація, такий був стан українських частин.

1 липня бої за Проскурів відновилися з новою силою. Ворог енергійно атакує по шосе Старокостянтинів — Проскурів з Красилівського плацдарму на Миколаїв, а західна його група наступає на Базалію — Купіль. Бої ідуть з перемінним успіхом, але до вечора ворог все ж просунувся на південь від річки Случ.

З 2 по 5 липня бої в повному розгарі. На північ від Проскурова Запорожці відбивають ворожі атаки рішучими контрударами, але ворог вводить на бойові лінії свіжі сили. Центр (Січові Стрільці) і ліве крило примушені відійти на лінію залізниці Чорний Острів — Войтівці. Частини цілковито змучені. Командування армії всі надії покладає на підхід 6-ї дивізії з Жмеринського напрямку, що мусила через Летичів — Меджибіж ударити в ліве крило ворога під Проскуровом. Усі резерви кинуто на підсилення частин, що знаходяться на бойовій лінії. Ворог захоплює станцію Гречани та звідти рясним гарматним вогнем обстрілює крило Запорожців. 6-а дивізія, зробивши перехід в 40 кілометрів, зупинилася на схід від Проскурова, в місті Меджибіж. Її маневр з ударом у ліве крило ворога спізнився. В ніч з 5 на 6 липня Запорожці примушені були відійти на південь від Проскурова. Наші повстанці захопили Літин, де взяли 4 гармати. 2-а дивізія захопила Жмеринку, а 3-я дивізія б'є ворога під станцією Рахни.

На цьому кінчаються бої за Проскурів. Після місячних запеклих боїв ми програли битву, зазнавши невдачі в головному напрямку, та не змогли силами своєї армії стримати наступ переважаючих червоних сил на Кам'янець-Подільський.

Розділ 15

Український національний рух в Австро-Угорській монархії. — Проголошення Української Держави. — Переворот у Львові.— Початок війни міх українцями й поляками.— Перші українські військові формування в Галичині

Питання націй, боротьба їх за свої політичні й культурні права в Австро-Угорській монархії стояли дуже гостро. З початком великої війни у 1914 році ця боротьба значно посилилася, і в міру того як військо держав Антанти почало перемагати на фронті, народи, що складали Австро-Угорщину, передбачаючи швидкий занепад її, стали на шлях рішучої боротьби за своє майбутнє політичне існування. Одним з головних питань, долю якого мусила вирішити Австро-Угорська монархія, було питання українське. Українські політичні кола сподівалися, що австро-угорський уряд в належний спосіб вирішить і задовольнить національні нтереси українського населення, але ці сподівання були марними. Центральним пунктом у внутрішній політиці австро-угорського уряду було залагодження польського питання, яке знаходило співчуття та підтримку не тільки в деяких політичних колах Центральних Держав, але і серед держав Антанти. Категоричні вимоги польських політичних кіл про приєднання Галичини до складу земель майбутньої Польщі, з одного боку, та нещире ставлення австро-угорського уряду — з другого, примусили українців з недовір'ям поставитися взагалі до внутрішньої політики австро-угорського уряду. Революція в Росії, на руїнах якої постала Українська Держава, розклад самої Австро-Угорської монархії, оголошення пактів Вільсона, нарешті поразка на фронтах Центральних Держав, а головне, загроза польської інвазії на Галичину — все це примусило українські політичні кола різко змінити тактику боротьби. На території Галичини, особливо в столиці її Львові, серед українського і польського населення йшла жвава підготовка до боротьби.

10 жовтня 1918 року Українська Парламентарна Репрезентація на своїх загальних зборах прийшла до висновку про необхідність створення Української Національної Ради. 18 жовтня 1918 року таку Раду було створено, до складу якої увійшли всі українські парламентарні посли та по три представники від кожної політичної партії. На чолі цієї Ради поставлено доктора Є. Петрушевича. 19 жовтня 1918 року Національна Рада проголосила всі українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини, Незалежною Українською Державою. Одночасно з цим Національна Рада приступила до організації українських військових сил. Головною базою для створення такої сили послужив Легіон Українських Січових Стрільців. Цей Легіон було створено ще на початку великої війни на бажання самих українців для боротьби проти Москви, яка так душила всілякі прояви українського національного життя серед 35-мільйонного українського населення, що перебувало під її владою. Але з огляду на внутрішню ситуацію в Австрії, побоюючись, що цей Легіон може стати головною мілітарною силою українського населення в Галичині в боротьбі за свої національні прагнення, уряд Австро-Угорщини обмежив чисельний склад його до 2000 бійців, в той час як зголосилися до служби в ньому кілька десятків тисяч українців, переважно молоді. Цей Легіон, що вже мав бойовий досвід, і послужив головною базою до створення Української Галицької Армії.

Між тим поляки вели також інтенсивну підготовку для захоплення влади на терені Галичини, формуючи свої власні бойові відділи. Взаємовідносини між українським і польським населенням в Галичині, особливо у Львові, прийняли надзвичайно гострі форми.

Ця атмосфера мусила привести до збройних виступів як з одного, так і з другого боку, хоч фактично вся влада в Галичині ще була в слабких руках австро-угорського уряду.

Щоб попередити збройний виступ з боку поляків, Українська Національна Рада вирішила фактично перейняти владу на терені Галичини. Днем збройного повстання визначено було день 1 листопада 1918 року. Проведення військових операцій взяв на себе Український Військовий Центральний Комітет. Цей комітет мав у своєму розпорядженні незначні збройні сили, які складалися з невеликих українських формувань, заснованих ще в частинах австро-угорської армії, де переважну більшість становили вояки української національності. Так, у самому Львові, столиці Галичини, Центральний Військовий Комітет мав у своєму розпорядженні від 1400 до 1700 вояків при 60 старшинах, маючи проти себе австрійську залогу в складі двох ударних куренів та інших частин, таємні польські військові організації (Польська Військова Організація – ПВО), велику кількість здемобілізованих австрійських старшин і легіонерів та польську студентську й гімназіальну молодь.

1 листопада 1918 року українські відділи 15-го полку піхоти, 19-го полку краєвої оборони, 50-го вартівничого куреня та дрібні формації вийшли зі своїх касарень, роззброїли вояків неукраїнської національності, обсадили урядові будинки і вивісили на ратуші національний жовто-блакитний прапор. Без пролиття крові Львів опинився в українських руках. Австрійський комендант генерал Пфефер і цісарський намісник Гуйн змушені були передати владу в українські руки.

У той же день майже в усіх великих центрах Галичини українські відділи перебрали владу в свої руки, обеззброївши австрійські залоги.

Перебрання влади в Галичині українцями, розуміється, викликало негативну реакцію з боку поляків. Уже ввечері 1 листопада на вулицях Львова розпочалися перші бойові сутички українських відділів з польськими. Ці сутички були прелюдією до дальшої кривавої боротьби поміж українцями і поляками, боротьби, яка увійшла в історію двох народів під назвою — Українсько-Польська війна.

Як українці, так і поляки не мали досить військової сили, щоб відразу розпочати війну на широкому фронті. Ці сили — як українські, так і польські — творилися під час самої війни. Перший період Українсько-Польської війни в Галичині минув у боротьбі за Львів, який для українців був центром їхнього національного життя, столицею, а для поляків — стратегічним пунктом для їх інвазії на Галичину.

Розділ 16

Боротьба за Львів та вихід українських частин з нього. — Усталення лінії фронту. — Нова українська атака на Львів. — Формування Галицької Армії

Захоплення Львова українцями викликало значне занепокоєння в польських політичних і військових колах, які розуміли всю політичну і стратегічну вагу Львова. Тому польське командування спрямувало всі зусилля на відібрання Львова від українців.

З 1 по 22 листопада 1918 року на вулицях Львова точилися жорстокі і криваві бої, щастя схилялось то на бік українців, то на бік поляків. Як одна, так і друга сторони підтягали до Львова свіжі бойові сили. На допомогу українським силам до Львова прибули частини Українських Січових Стрільців, що перед тим перебували в Буковині, але це був останній резерв. У ніч з 21 на 22 листопада українська залога змушена була покинути Львів та зайняти фронт на схід від нього. Це був великий моральний і політичний удар для українського визвольного руху в Галичині. Польські війська виграли бій за Львів, але це не зламало дух українського народу в Галичині.

Боротьба розпочалася з новою силою на широкому фронті, починаючи від Сокаля і аж до річки Дністра. В цій боротьбі політичні і військові умови сприяли Польщі, а не українцям.

Для історії Української Галицької Армії розпочався новий період її існування і бойових дій. Усі тилові сили її були скеровані на фронт, оголошено мобілізацію населення, створювалися нові формування, провадилася переорганізація Галицької Армії. Командуючим Галицькою Армією було призначено генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Начальником штабу — генштабу полковника Мішківського. Обидва — старшини колишньої Російської Армії.

Праця по організації Української Галицької Армії велася в надзвичайно важких умовах. Бракувало досвідчених штабних та муштрових старшин, підстаршинських кадрів, зброї, амуніції, одягу. Відчувалася велика нестача харчів, бо Галичина під час великої війни була головним театром війни, завдяки чому цілі села і міста та великі господарства були знищені, а поля — зриті окопами. Населення напівголодувало. Незважаючи на такі важкі обставини, Галицька Армія вже до 1 січня 1919 року, після напруженої праці всього армійського складу, прийняла до певної міри організовані форми.

В грудні 1918 року Українська Галицька Армія була поділена на окремі групи в складі 3-5 куренів піхоти, при 2-3 батареях, при невеликій кількості кінноти, виключно для підтримки зв'язку. А на початку 1919 року організація Галицької Армії прийняла остаточні форми. Армію складали три армійських корпуси, по чотири піхотні бригади в кожному. Кожну самостійну групу чи самостійні курені злучено в бригади, а бригади — в корпуси. До 1-го корпусу належали такі бригади: 5-а Сокальська, 6-а Равська, 9-а Белзька і 10-а Янівська. До 2-го корпусу належали: бригада Українських Січових Стрільців (от. Ос. Букшований), 2-а Коломийська (от. Тінкль), 3-я Бережанська (полк. А.Вольф), 4-а Золочівська (от.д-р Ст. Шухевич). До 3-го корпусу: 7-а Львівська (полк. А. Бізанц), 8-а Самбірська (полк. А. Кравс), 11-а Стрийська і Гірська (от. Черського). Кожна бригада складалася з 4-х піхотних полків, гарматного полку, сотні саперів і відділу кінноти. Один курінь мав 3-4 сотні піхоти і сотню скорострілів. Кількість гармат різного калібру доходила до 50-60. Галицька Армія налічувала у грудні 1918 року 20 тисяч стрільців.

Налагоджено та приведено до ладу запілля армії. Територію Галичини поділено на три військових округи: Львівський, Станіславівський і Тернопільський. Ці округи, нашвидку організовані, вже розпочали забезпечення фронту людьми, кіньми, харчами, амуніцією та іншим. З Великої України налагоджено було постачання військового матеріалу і тих запасів, що залишилися після розвалу Російської Армії.

Між тим бої на фронті точилися безупинно. Загальна ситуація на 1 грудня 1918 року була такою:

Лінія бойового фронту поволі визначалася та проходила через такі пункти: Сокаль — Рава-Руська, на сході: від Ярослава на схід від Львова, далі через Рудки на схід від Перемишля, Добромиль до Балигорода.

Центральним пунктом боротьби був Львів. Нафтовий район Дрогобич — Борислав, головний скарб Галичини, мусив бути і головним фронтом боротьби між польською й українською арміями. Фронт на північ від Львова мав другорядне значення.

Польські сили значно збільшились, але, головним чином, в центральному пункті фронту — у Львові. Загальна кількість оборонців Львова доходила до 12 000 бійців. Це були регулярні частини та бойові відділи, складені з польських добровольців, переважно молоді. Найголовнішим завданням польського командування було утримати в своїх руках Львів, зайняти нафтовий район Дрогобич — Борислав, відкинути Українську Галицьку Армію на схід. Сили Польської Армії на загальному фронті доходили до 20 000 бійців, але ті сили з кожним днем збільшувалися, поповнювалися з глибини Польщі, а пізніше прибув польський корпус, сформований у Франції під командою генерала Галера, який остаточно вирішив долю боротьби за Львів на користь поляків.

Українське ж командування мало наспіх сформовану армію в складі до 20 000 бійців при 40-50 гарматах. Не бажаючи випускати ініціативи зі своїх рук, українське командування вирішує атакувати ворога, маючи загальним завданням захопити Львів, відкинути ворожі сили за річку Сян. Наступ розпочався 27 грудня 1918 року. Українські частини захопили передмістя Львова, просунулися вперед в інших точках фронту, але після кількаденних боїв, вичерпавши свої сили в упертих боях з поляками, примушені були відійти на попередні позиції.

Група українських військ, що атакувала Львів, складалася приблизно з 7000 бійців, майже без важкої артилерії, з примітивними засобами зв'язку. Замало вишколені частини, малий запас амуніції, молодий та недосвідчений командний склад — от що спричинилося до невдачі наступу. Але разом з тим після цього бою молода Українська Галицька Армія усвідомила свої хиби та мала змогу оцінити сили й упертість ворога.

Після грудневого наступу командування як з одного боку, так і з другого зрозуміло, що боротьба армій за здійснення своїх національних завдань прийме затяжний характер і буде запеклою й упертою. Водночас, як на фронті йшли безперестанні бої, обидві армії гарячково взялися за упорядкування своєї організації, за зміцнення свого фронту й запілля, за творення нових частин. У цій праці перевага була на боці поляків як з боку політичного, так і стратегічного.

Стратегічне завдання для нашої армії залишилося тим самим. Українська Галицька Армія, що складалася з трьох корпусів, зайняла приблизно такий фронт:

3-й корпус (полк. Кравс) — від кордону з Чехією, біля міста Балигород, далі через місто Хирів до Львова.

2-й корпус (полк. Тарнавський) — від села Басівка, далі через Сокільники — Козільники — Лисиничі — Малехів — Брюховичі, оточував Львів з півдня, зі сходу і з півночі. В руках поляків залишилась тільки залізнична колія Львів — Перемишль, на утримання якої вони звернули найбільшу увагу. Вона була єдиною залізничною колією, через яку до Львова йшли харчі, амуніція та нові польські формування.

1-й корпус (полк. Микитка) займав лінію від станції Брюховичі, далі на північ в напрямку Рави-Руської до міста Сокаль. На північ від Сокаля в напрямку Володимира-Волинського — Ковеля лінію фронту було обсаджено незначними частинами Армії Української Народної Республіки.

Загальний склад цих корпусів у кінці січня 1919 року доходив до 50 тисяч бійців при 60 гарматах. На підставі повідомлення харчового старшини Державного Секретаріату Військових Справ поручника Ол. Черкавського чисельність Галицької Армії в березні 1919 року становила в цілому 65 тисяч на фронті, а в запіллі — 55 тисяч стрільців. Цей склад треба вважати за максимальну цифру кількості армії, що могло дати й утримувати українське населення в Галичині, цілковито зруйноване великою війною, обезсилене морально й матеріально. Воно ж перебувало у замкнених кордонах з усіх боків і мусило спиратися тільки на власні матеріальні засоби, на свої сили.

Незваажючи на міцні морози у січні 1919 року, бойові операції на фронті не припинялися. 7 січня польська група атакувала частини 1-го корпусу на фронті між Равою-Руською і Львовом. Їй пощастило через Жовкву дійти майже до Львова, але контрнаступом частин 1-го корпусу її було відкинуто з великими втратами. Також невдало скінчився наступ польських військ у районі Сокаля.

11 і 12 січня 1919 року українські частини знов атакували Львів, але невдало. Контратаку польських військ було відбито.

Розділ 17

Бої Української Армії за оточення Львова.— Прибуття військової комісії Антанти.— Перемир'я.— Відновлення боїв.— Наступ польських військ з Перемишля на Львів

 Невдалі атаки українських частин на Львів в “чоло” за відсутності достатньої кількості піхоти і важкої артилерії примусило українське командування прийняти нове рішення: відрізати Львів від Перемишля, замкнути оточення Львова на заході. Хоч таке просте рішення давно вже напрошувалося само собою, як глянути на лінію фронту, однак за браком сил (адже Українська Галицька Армія перебувала ще в стадії своєї організації) таке рішення відкладалося.

З Перемишля до Львова йшли ворожі потяги з новими частинами, зброєю, харчами під охороною кількох бронепотягів. Незважаючи на всі зусилля українського командування та на активність партизанських відділів, що висаджували мости і колію, не пощастило-таки остаточно припинити рух по цій лінії. Отже, коли прийняти це рішення, то головним театром бойових подій стає терен на південь від Львова.

Польське командування, розуміючи всю вагу утримання залізничної колії Львів — Перемишль у своїх руках, зосереджувало значні сили в районі Городка для паралізування українських намірів. Українські частини почали перегрупування, готуючись до виконання свого завдання.

З метою відтягнути увагу українських військ від Львова 4 лютого польські частини розпочали наступ з боку Перемишля в напрямку на Самбір, але їх було відкинуто на попередні позиції.

В районі Сокаля на фронті 1-го корпусу йшли бої, але кожна сторона зберігає свої позиції.

У середині лютого 1919 року після жвавого перегрупування українські війська приступили до виконання основного свого завдання, а саме: перетяти залізничний шлях Львів — Перемишль і тим самим оточити Львів з заходу. Хоч підготовка до цієї операції не була остаточно закінчена, проте політичні обставини вимагали прискорення її. 18 січня 1919 року в Парижі мусила зібратись Мирна Конференція, а тому взяття Львова могло послужити значним фактором для успішної політичної праці української дипломатії.

Українське командування виробило такий план операції:

1) 3-у корпусу зайняти залізничну колію Городок — Судова Вишня.

2) 1-у корпусу атакувати ворога в районі Сокаль — Рава-Руська, виділивши частину своїх сил для демонстративного наступу в південно-західному напрямку — Львів — Яворів. Ці сили мали діяти в контакті з 2 корпусом.

3) 2-у корпусу залежно від успіху операцій 1-го і 3-го корпусів атакувати Львів.

Наступ українських військ ішов дуже успішно. Праве крило 3-го корпусу зайняло села Долиняни, Вовчухи, Бар, Довгомостиська (поміж Городком і Судовою Вишнею), дійшло до залізничної колії на один-півтора кілометра. Рух по цій залізниці було цілковито припинено. Контратаки польських військ відбито. Львів відтято від Перемишля.

На лівому крилі 3-го корпусу було спокійно. Як польські війська, так і українські не мали досить сил для ведення активних операцій на цій частині фронту. Під Львовом, на відтинку 2-го корпусу, йшли жваві бої.

На фронті 1-го корпусу в районі Сокаля також точилися жваві бої, але без рішучих наслідків з одного або іншого боку. На всьому польсько-українському фронті довжиною в 250 кілометрів йшла рішуча боротьба.

18 лютого українське командування одержало від представників Антанти телеграму з пропозицією припинити бойові операції, щоб уможливити переїзд членів міжнародної комісії з Перемишля до Львова. Припинення бойових операцій у такий момент було некорисним для українського командування, але 20 лютого вдруге одержано домагання антантської комісії, щоб командування Української Галицької Армії уможливило переїзд її зі Львова до Ходорова для переговорів у справі припинення війни. Причому зазначено було, що відкинення цієї вимоги буде трактуватися як ворожий акт проти держав Антанти.

22 лютого на станцію Ходорів прибула міжнародна комісія в складі представників Англії — генерала Картона де Віяра та полковників Моля і Сміса; представників Франції — генерала Бертелемі і майора Вікера; представників Італії — майора Стобіля і поручника Парголезі та представників Сполучених Штатів Америки — професора Лорда і поручника Фастора. Командуючий Українською Галицькою Армією генерал Омелянович-Павленко в своїх спогадах про нараду цієї комісії з українським командуванням пише:

“Генерал Бертелемі сказав: “Ми — чотири заступники держав Антанти (Англії, Америки, Франції й Італії) — заявляємо Вам, що 18 лютого звернулися до Вас з вимогою спинити бойові операції для полегшення прибуття нашої місії з Перемишля до Львова. Натомість ви відповіли генеральною битвою на всьому фронті. Ми питаємо вас: це є виклик супроти держав Антанти? Коли ні, то ми ставимо вам негайне домагання: припинити розпочату вами генеральну битву. На відповідь даємо вам 5 хвилин”.

На це командуючий Українською Галицькою Армією відповів: “Ні, оперативні обставини не дозволяють зробити це. Я тільки командуючий військами, а Уряд, що стоїть наді мною, може остаточно вирішити це питання”.

На диво, ця відповідь задовольнила заступників Антанти. Годинники, що тримали в руках деякі члени комісії, були сховані”.

Тим часом до одержання відповіді від Українського Галицького Уряду генерал Бертелемі заявив, що держави Антанти бажають довести до порозуміння між поляками й українцями, для того необхідно припинити війну та встановити тимчасову демаркаційну лінію. Ця лінія увійшла в історію під назвою “демаркаційної лінії генерала Бертелемі”, згідно з якою Українська Галицька Армія мусила б відступити на схід (1).

На ультиматум антантської комісії Український Галицький Уряд дав наказ усі воєнні акції 25 лютого о 6 годині ранку припинити.

Це перемир'я тягнулось до 1 березня 1919 року. Українська делегація, що за цей час відбула у Львові низку засідань з представниками Антанти і Польщі, не могла осягнути корисних наслідків. У центрі пертрактацій була “лінія Бертелемі”, на яку мала відійти Галицька Армія. Ніяких реальних гарантій з боку представників Антанти щодо подальшої долі Галичини не було висловлено. Навпаки, антантська місія недвозначно виявила всі свої симпатії до поляків.

Українська делегація не змогла прийняти запропонованих їй умов та мусила припинити дальші розмови.

1 березня 1919 року українські війська відновили бойові операції. За час перемир'я польські війська зміцнили своє становище, а польська залога Львова одержала з Перемишля значну підтримку.

7 березня польські війська рішучим наступом намагалися відкинути українські частини, що опанували залізницею між Львовом і Городком, але, зустрівши незламний спротив українських частин, примушені були відійти на свої основні позиції, понісши великі втрати.

Таким чином, 3-й корпус виконав основне своє завдання. Сполучення Львова з Перемишлем було перетято. Далі, згідно з планом українського командування, атака 2-го корпусу мусила дати сподіваний результат — повне оточенняЛьвова з усіх боків.

Розуміючи небезпеку для Львова від такого маневру українських сил, польське командування поспішило закріпитися в Городку, для оборони якого вислало і частини львівської залоги.

Водночас з метою рятування Львова в Перемишлі зосереджувалася нова група польських військ (генерала Олександровича) в складі 4-х куренів і 1-ї батареї, а пізніше до цієї групи приєднався новий відділ познанських військ — 5 куренів, 3 батареї під командуванням генерала Конаржевського (до 10 000 бійців).

12 березня ця група перейшла в наступ в напрямку на Львів, відкинула слабкі заслони українських частин у бік Перемишля і зайняла Мостиськ. 14 березня вона з'єдналася з польською залогою в Судовій Вишні та під загальним командуванням генерала Івашкевича, якого було призначено командуючим польським фронтом у Східній Галичині, просунулася майже на 10 кілометрів на схід від Судової Вишні. Ударні групи 3-го корпусу, що тримали в своїх руках залізницю в районі села Вовчухи, опинилися під загрозою удару в їхнє ліве крило. Ця загроза за пару днів стала реальною. Ця українська Вовчухівська група під командою полковника Коссака, кинувши всі свої сили в бій проти польської залоги Городка, не мала жодних резервів для паралізування наступу військ генерала Івашкевича.

19 березня війська Івашкевича атакували ліве крило Вовчухівської групи і завдали їй поразки та зайняли Городок. Залізничний шлях між Львовом і Перемишлем знов опинився в руках польських військ. Майже двохмісячні криваві зусилля українських військ на оточення Львова скінчилися невдачею. Ця невдача відбилася дуже зле на моральному стані українських військ.

Польський відділ генерала Олександровича, не доходячи до Львова, повернув на північ та разом з польськими залогами Немирова і Любачева повів наступ на 10-у українську бригаду та відділ полковника Долуда (2) (1-й корпус), що займали дуже розтягнутий фронт по лінії Львів — Яворів — Краковець і далі в напрямку на Раву-Руську. Після боїв у дуже несприятливих обставинах 19 березня 1919 року ці частини відійшли на нову лінію фронту по річці Верешиця — Магерів.

На інших фронтах Української Галицької Армії до 20 березня поважних змін не сталося.

Розділ 18

Найвища Рада Мирної Конференції й Українсько-Польська війна. — Найвища Рада пропонує припинити бої в околицях Львова. — Наступ польських військ

Мирна Конференція, що відбувалася в 1919 році в Парижі, була єдиною авторитетною і рішаючою силою, від якої залежала доля поневолених народів, до яких належала Польща й Україна. Як польська, так і українська (від Галичини і Великої України) делегації вже були в Парижі, та кожна з них домагалась визнання незалежного існування своїх народів у тих політичних і етнографічних межах, які найбільше відповідали інтересам їхніх народів.

Українці чекали на справедливе вирішення їхніх домагань, хоч попередні переговори українських делегацій з державами Антанти (переговори в Одесі, Яссах, Парижі, комісія генерала Бертелемі) свідчили, що українці в їхніх національних прагненнях не знайдуть підтримки з боку Мирної Конференції.

Усе ж, недивлячись на це, українці вірили в справедливе рішення українського питання Мирною Конференцією, але ці сподівання швидко розвіялись, як дим.

З Франції на фронт Галицької Армії прямує польський корпус під командуванням генерала Галера.

19 березня 1919 року до командуючого Галицькою Армією генерала Омеляновича-Павленка наспіла телеграма з Парижа, підписана Вільсоном, Ллойд Джорджем, Клемансо і Орляндо, з пропозицією негайно спинити бої в околицях Львова. Така ж телеграма була вислана до генерала Розвадовського, коменданта Львова. Поки триватиме припинення бойових операцій, війська обох сторін залишаються на своїх позиціях. Комунікація залізницею між Львовом і Перемишлем залишається свободною з причини потреби щоденного заосмотрення міста Львова.

У телеграмі, між іншим, було зазначено: “Найвища Рада додає, що вона готова вислухати пропозиції щодо матеріальних і територіальних претензій обох сторін і посередничати в Парижі між українською і польською делегаціями або через посередництво відповідно до кваліфікованої репрезентації, на яку погодяться обидві сторони, з метою перейти від стадії припинення бойових операцій до стадії перемир'я. Вислуховування українських і польських представників щодо їхніх претензій залежить від формальної умови негайного припинення ворожих дій”.

У телеграмі вже не говорилось про “лінію Бертелемі”, а тільки про те, що обидві сторони залишаються на своїх позиціях. Це вже в очах українського командування було радісною надією на кращі перспективи.

Але до перемир'я не дійшло, бо польська делегація, що прибула до Хирова 27 березня, вимагала відходу Галицької Армії на “лінію Бертелемі”, з чим українське командування не могло погодитись. Через те бойові операції з новою силою розпочалися на всьому фронті.

Питання про заключення перемир'я протягом квітня і травня 1919 року виникало кілька разів. Так, 17 квітня голова польської делегації в Парижі Падеревський прийняв пропозицію Найвищої Ради щодо перемир'я, але, недивлячись на це, бойові операції все ж не припинилися. З травня командування Галицької Армії безпосередньо звернулося до командування Польської Армії з пропозицією заключити перемир'я, але відповіді не одержало.

13 травня 1919 року окрема комісія при Найвищій Раді у справі українсько-польської проблеми на чолі з англійським генералом Бота запропонувала українській делегації умови перемир'я і демаркаційну лінію, на яку мусила б відійти Галицька Армія та яка проходила значно далі на схід від лінії фронту, що її займала Галицька Армія. Недивлячись на очевидну невигоду цієї лінії, українська делегація прийняла її, але перемир'я не наступило. Не було перемир'я і далі, навіть тоді, коли Галицька Армія примушена була покинути рідні землі та відійти за річку Збруч.

Між тим на фронті Галицька Армія перейшла до активної оборони. Ініціатива й успіх переходять до Польської Армії. Українська Галицька Армія вичерпала всі матеріальні й політичні ресурси. Наступила криза. В квітні 1919 року на фронті 1-го корпусу полковника Микитки йдуть уперті бої в районі Сокаль — Рава-Руська. Хоч 1-й корпус тримається дуже уперто, але кілька селищ переходять до рук поляків.

На фронті 2-го корпусу під Львовом польська залога його енергійними ударами відкидає українські частини на кілька кілометрів на схід. Львів опиняється поза обстрілом української артилерії.

На фронті 3-го корпусу, на південь від Львова, точаться бої, однак ці бої не приносять жодних реальних наслідків тій чи іншій стороні.

У травні Польська Армія завдає кілька ударів, які остаточно розхитують лінію українського фронту. Становище Галицької Армії ускладнилося ще й тим, що частину своїх сил вона мала відправити на східний фронт проти Червоної Армії, яка відкинула частини Армії УНР на північ, у район Рівне — Дубно — Крем'янець, та підійшла аж до східних кордонів Галичини, себто — до Збруча.

Становище Галицької Армії стало занадто важким. Серед нестійкого її елементу виникла думка пропустити Червону Армію під Львів, але цю думку було відкинуто, як незгідну для честі Галицької Армії.

Польська Армія, значно зміцнившись, атакує Українську Армію на всьому фронті. З Франції на польський фронт прибуває добре вишколений і екіпований корпус генерала Галера. На фронті 1-го корпусу йдуть уперті бої. Наступ польських військ чергується з контратаками українських частин. 1-й корпус твердо тримає свої позиції, але на фронті на північ від Сокаля (Волинський фронт) польські частини (дивізія ген. Галера) форсували річку Стохід, 16 травня зайняли Луцьк та посувалися далі на схід у напрямку на Рівне. Перед загрозою обходу свого правого крила 1-й корпус примушений був 21 травня зайняти нову лінію оборони: Камінка-Струмилова — Стоянів.

Міцний удар Польська Армія спрямувала на фронт 3-го корпусу. 15 травня 4-а польська дивізія з району Мостиська в напрямку на Самбір атакує відтинок фронту 8-ї бригади, що в складі 4 куренів та 3 батарей займала фронт в 50 кілометрів, та відкинула її на річку Стрвяж.

Водночас 3-я польська дивізія повела наступ з боку Хирова. Група українських військ перед Хировом була відкинута до чеського кордону та під натиском поляків примушена була перейти на територію Чехії в районі Турки.

Відсутність резервів та брак амуніції примушують 3-й корпус відступити по всьому фронту на схід. 17 травня поляки займають Дрогобич, центр нафтової промисловості, який українські війська з наказу командарма залишають без ушкодження. Це був реверанс у бік Антанти, якій на тому дуже залежало. Приблизно 19 травня фронт 3-го корпусу проходив по лінії Стрий — Миколаїв. У зв'язку з подіями на фронті 1-го і 3-го корпусів 2-й корпус мусив також відтягнути свій фронт на схід. Нові польські дивізії, що прибули з Франції, були рішучим фактором у перемозі Польської Армії над Галицькою.

24 травня Польська Армія вийшла на лінію Болехів — Ходорів, Бібрка — Буськ. Командування Галицькою Армією для паралізування наступу польських військ на фронті 3-го корпусу зосереджувало в Стрию ударну групу в складі 8 куренів та 8 батарей, але загальна ситуація на фронті корпусу склалася так, що ця група не змогла розвинути своїх акцій.

Командування Галицької Армії пробувало заключити перемир'я з командуванням Польської Армії, але нічого з того не вийшло. Генерал Галер вимагав від Галицької Армії повної капітуляції, що звичайно не могло бути виконаним. Тому становище Галицької Армії стало трагічним. Для неї було два виходи — або відійти за річку Збруч на терен Великої України, або використати всі можливості боротьби на терені самої Галичини. Остання думка взяла гору. Командування Галицької Армії рішило стягнути корпуси у трикутник між річками Збруч — Дністер приблизно на лінію Гусятин — Чортків — Бучач — Нижнів. Корпуси почали відступ.

1-й корпус відходив через Красне — Золочів — Тернопіль — Теребовля.

2-й — через Перемишляни — Підгайці — Чортків.

3-й — через Галич — Монастириска.

Несподівано 23 травня Румунія поставила Галицькій Армії ультиматум, щоб остання вивела свої війська з району Снятин — Коломия, Хриплин, Делятин — Хриплий. Не маючи сил встрявати у війну ще з Румунією, Галицький Уряд мусив згодитися на ультиматум румун. Без ніякого спротиву румунські війська протягом 24 і 25 травня зайняли смугу, означену вищезгаданими пунктами. Свій ультиматум румуни пояснили необхідністю зайняти залізничні шляхи в цьому районі для операцій проти мадярських більшовиків.

Розділ 19

Зосередження Галицької Армії. — Контрнаступ. — Розвиток його. — Останні змагання Галицької Армії та відступ за річку Збруч

Корпуси форсованим маршем у колонах відходили в “трикутник” для зайняття вищезгаданої лінії фронту. Становище було справді трагічним. З одного боку, на південь від Дністра була ворожа Румунська Армія, з фронту давила Польська Армія. Форсованими переходами Галицька Армія відірвалася від Польської Армії та протягом кількох днів втратила контакт з нею. З другого боку, остання поволі посувалася слідами Галицької Армії.

Це вже дало можливість кількаденного спочинку для Галицької Армії. Хоч багато вона втратила бійців за останній місяць, але все ж загальний склад її доходив до 30 000. В армії наступив моральний перелом у кращий бік. За цей час в командуванні армії сталися зміни, а саме: місце генерала Омеляновича-Павленка зайняв генерал Греків.

Значно гіршим був матеріальний стан армії. Всі склади з амуніцією залишились в руках ворога. Увесь запас гарматних і рушничних набоїв складався з того, що було на людях та при гарматах, але, недивлячись на це, в армії зміцнилася думка про необхідність подальшої війни, про виконання свого обов'язку до кінця. Що могла дати українцям така боротьба з Польською Армією? Боротися переважними втричі силами ворога, забезпеченого всіма матеріальними засобами, сподіватися на перемогу, на успіх у цій боротьбі було неможливим. Залишалася одна лише надія, яка ще не згасла цілковито в Галицького Уряду, — це віра в справедливе вирішення долі Галичини Міжнародною Конференцією. А тим часом треба було триматися хоч на клаптику своєї землі, поки Найвища Рада в Парижі не приступить до вирішення галицького питання. Ось що давало підставу для оптимізму і підтримувало моральний стан Галицької Армії. Думка про офензиву в самій армії вже цілком скристалізувалася.

8 червня 1919 року Галицька Армія переходить у рішучий наступ. Завзятий бій розпочався під Чортковом, а далі розгорівся і на всьому фронті. Польська Армія не сподівалася такого енергійного удару та примушена була відступати. Переслідуючи Польську Армію, Галицька Армія 20 червня вийшла на лінію Нараївка — Дунаїв — Зборів — Оліїв.

Перемога Галицької Армії викликала ентузіазм у населення. Тисячі добровольців вступали до армії, але через нестачу зброї більшість з охотників мусила повертатися додому.

24 червня 3-й корпус вийшов на лінію ріки Гнила Липа, а передові частини його сягнула річки Свірж. 2-й корпус вів бої за Перемишляни. 1-й корпус вийшов на лінію залізниці Броди — Красне. Львів був у 40 кілометрах від фронту. Але це був кульмінаційний розвиток наступу Галицької Армії. Праве крило Армії (1-й корпус) протягом двох тижнів пройшов з боями до 100 кілометрів. Армія видихалася, тоді як Польська Армія, скінчивши своє перегрупування, перейшла в контрнаступ. Цілий український фронт захитався. З усіх частин тільки й було чути: “Набоїв! Набоїв!” А набоїв не було. 28 червня Галицька Армія розпочала свій відворот у той же самий “трикутник”, з якого вона розпочала свій сміливий наступ.

Врешті, 13 липня командування Галицької Армії за посередництвом польського командування одержало з великими надіями очікуване рішення Найвищої Ради такого змісту:

“Для безпеки осіб і майна мирного населення Східної Галичини перед звірствами більшовицьких банд Найвища Рада Антанти і її союзників вирішила уповноважити провідників Польської Республіки продовжувати свої операції аж до річки Збруч. Це уповноваження ніяким чином не торкається тих рішень, що їх Найвища Рада думає прийняти в справі політичного становища Галичини”.

Галицький Уряд не мав ні засобів, ні сил далі продовжувати боротьбу з Польською Армією, тому вирішив відвести свої війська на територію Великої України. 16 липня Галицька Армія почала переходити через річку Збруч:

1-й корпус — на північ від Скали; 2-й — на відтинку Скала — Залуче; 3-й — на відтинку Залуче — Дністер.

На підставі повідомлень авторитетних осіб стан Галицької Армії після .переходу річки Збруч подавався ось як:

Начальний Вождь Галицької Армії генерал Михайло Омелянович-Павленко у своїй книзі “Українсько-Польська війна 1918-1919 років” подає, що “бойовий стан Галицької Армії ніколи не був вищий як 60 тисяч бійців”. (До цього числа треба додати майже 30 тисяч стрільців у запіллі).

Начальний інтендант Галицької Армії отаман Селезінка подає загальний стан Галицької Армії після переходу річки Збруч 16 липня 1919 року на Велику Україну 85 тисяч стрільців.

У “чотирикутнику смерті” на Великій Україні після всіх боїв і жахливих тифів чисельність Української Галицької Армії на підставі “Денника Начальної Команди УГА” з 21 січня 1920 року становила 1373 старшин і 20 576 стрільців.

Доля Галицької Армії була вирішена. Доля жорстока. Про неї та хресний шлях на Великій Україні буде сказано в наступних розділах.

Розділ 20

Бої за Кам'янецький плацдарм. — Перехід через Збруч Галицької Армії

З відступом Української Наддніпрянської Армії на південь від залізниці Волочиськ — Проскурів становище її стало катастрофічним. Фізичні її спроможності дійшли до краю. Крім того, повний брак набоїв і зброї. Україна була в повній ізоляції, і дістати військове знаряддя з-за кордону не було змоги навіть за величезні кошти. Армія діставала набої тим способом, що забирала їх у ворога або у населення, яке переховувало їх після розграбування прифронтових складів, що їх залишила після себе Російська Армія. Такі способи здобуття набоїв не були надійними, зв'язували війська в їхніх бойових операціях, а часто-густо частини не могли виконати бойового наказу за відсутністю набоїв. Під час залишення Запорозьким корпусом Проскурова були справді трагічні сцени. Деякі козаки, не маючи набоїв, випускали останній у себе, щоб не попасти беззбройними в руки більшовикам.

За час прориву фронту та проскурівських боїв війська понесли важкі втрати в людях. Щодо організації запілля, медичної допомоги, — то усе це було в примітивному стані. Інакше і бути не могло, бо вся Українська Армія не мала свого стратегічного запілля.

Аби дати можливість військам хоч якийсь спочинок та привести себе до ладу, командування вирішило відірватися від ворога та відвести свої частини на лінію Зіньків — Ярмолинці — Городок — Гусятин. Плацдарм, обмежений із заходу річкою Збруч, з півдня Дністром з променем до 60 кілометрів, був тим трикутником, на якому мусила вирішитись доля Української Армії. Незважаючи на такий важкий стан армії, вона воліла загинути, ніж піддатися ворогові. Між тим червоні вже 8 липня увійшли в бойовий контакт з нашими частинами на зайнятій останніми лінії фронту. Але разом з тим для армії намічалися деякі можливості щодо виходу з важкого стану:

1. У разі повної поразки в “трикутнику”, про який ми казали вище, рештка сил Української Армії могла під прикриттям своїх східних дивізій (2-ї і 3-ї) прорватися на схід, у район, зайнятий нашими повстанцями (Гайсин — Брацлав).

2. Галицька Армія, що під натиском Польської відступала та наближалася до Збруча, мусила або капітулювати, або перейти на територію, зайняту нашою армією, очолюваною Головним Отаманом С. Петлюрою, на схід від Збруча. Отже, у .перспективі намічалося з'єднання та спільна боротьба двох українських армій.

Як видно було з захоплених у червоних документів, червоне командування мало на меті:

1. Як можна швидше захопити Кам'янець і відрізати нашу армію від Збруча і тим унеможливити їй перехід через Збруч для з'єднання з Українською Галицькою Армією.

2. Червоне командування було дуже занепокоєне енергійним наступом 3-ї дивізії, бо вона перетинала залізницю Одеса — Жмеринка.

3. Для червоних потрібно було відібрати Жмеринку.

Сили ворога складалися з тої ж трьохбригадної Таращанської дивізії, різних невідомих за назвою частин, яких було перекинуто з центру України, та інтернаціональної бригади в 2000 багнетів, до складу якої входили виключно мадяри. Ці мадяри, бувші вояки Австрійської Армії, групами чи поодиноко поверталися на батьківщину з російського полону, але більшовики затримали їх, сформували з них бригаду та поставили їм вимогу: зі зброєю в руках, допомагаючи Червоній Армії, пробиватися додому через український фронт. Билися вони добре, по дорозі грабували населення, врешті, під час перемоги українських військ, вийшовши на лінію Збруча, кинули зброю. Їх відправлено через Галичину до Угорщини.

Чимало в Червоній Армії було й китайців, що служили за нікчемну платню, але головне — за право грабунку населення. З характерною їм байдужістю вони сумлінно й жорстоко виконували свої обов'язки червоного вояка, не розуміючи ані російської, ані української мов, як і того, за віщо він б'ється. В бою вони стріляли механічно аж доти, поки їм не вибивали з рук рушниці. Всі китайці, опинившись у полоні, відразу виявляли бажання битися на нашому боці. Їм усе одно було кому служити. Як населення, так і військо не любили китайців за їхню жорстокість, але, незважаючи на це, до сотні їх було залишено на господарській праці при українському війську, бо не було куди їх подіти.

Всього на кам'янецькому напрямку загальна кількість ворога була до 12 000 багнетів, до 800 кінноти при 40-50 гарматах.

Перед українським командуванням основним завданням стало збереження Кам'янецького плацдарму, на який мусила відійти Галицька Армія, а також вжити заходів, щоб східні дивізії (2-а і 3-я) не були розбиті ворогом і щоб зберегли в своїх руках Нову Ушицю і Могилів на Дністрі. Останній пункт був важливим з огляду на торговельні зносини з Румунією.

З 9 по 14 липня на всьому фронті відбувалися бої, в яких червоні мали перевагу, відтісняючи наші частини на південь.

На лінії Дунаївці — Скала наспіх організовується нова лінія оборони, на яку з запілля стягаються всі сили аж до окремих дрібних відділів. Начальником її призначено генштабу генерала Колодія.

Саме в цей критичний момент Галицька Армія вже підходила до Збруча. За умовою з її командуванням 5-а бригада переправилася через Збруч коло Волочиська та рушила в напрямку на Проскурів. Загрожуючи ударом по запіллю червоних, вона 10 липня зайняла Чорний Острів. Разом з тим один курінь Галицької Армії обсадив Гусятин та вів розвідку на схід. Висунення 5-ї бригади під Чорний Острів занепокоїв червоне командування та підняв настрій в українських частинах. Між тим ворог вибиває нашу 2-у дивізію з Жмеринки, відкидає її в район Копайгорода та зненацька захоплює Нову Ушицю. 2-а і 3-я дивізії були відрізані від головних сил Української Армії. Командир 3-ї дивізії генштабу полковник Удовиченко, що дислокувався з дивізією за 80 кілометрів на схід від правого крила армії, залишає ар'єргард на станції Катюжани і вирішує відвести свою дивізію в район Нової Ушиці. Маршем уночі зробив він 40 кілометрів, а на ранок своїм авангардом легко вибив ворога з Нової Ушиці, зайняв її та переслідував ворога в напрямку на Ялтушків. Не маючи зв'язку зі штабом армії, він вирішив через Ялтушків іти в напрямку на Проскурів та атакувати ліве крило ворога.

13 липня ситуація на фронті ще більше ускладнилася. 5-у галицьку бригаду ворог відкидає від Чорного Острова на захід у напрямку на Волочиськ. Усі атаки Запорожців на Ярмолинці не мають успіху, а ворожа кіннота вривається в їхнє розташування та роз'єднує дивізії. Таке невиразне становище, без реальних наслідків для ворога і для нас, існувало до 15 липня.

Після 15 липня наші війська починають поволі активізувати свої чини, а Запорожці знову енергійно атакують Ярмолинці, займають їх, але внаслідок ворожої контратаки знов відходять на Солобківці. Волинська ж група захоплює Городок. Ворог через неактивність Січових Стрільців вдаряє цій групі в праве крило та відкидає на південь, причому Волинська група зазнає важких втрат. Становище значно погіршилось, хоч небезпеки вже не було, бо Галицька Армія 16 липня перейшла Збруч. Кілька її бригад відразу було скеровано в резерв у район Дунаївців.

На 22 липня командування Української Армії дає наказ перейти в загальний наступ, причому група Січових Стрільців має завдати ворогові головний удар у напрямку на Смотрич. Січові Стрільці розбивають Таращанську бригаду, захоплюють гармати, кількасот полонених та енергійно просуваються вперед. Запорожці йдуть на Ярмолинці. Ворог відступає по всьому фронту. 2-й галицький корпус зосереджується в районі Смотрича як резерв, 7-а галицька бригада і 9-а дивізія посувалися на Зіньків. 1-й і 3-й галицькі корпуси прямували на Нову Ушицю.

На правому крилі Української Армії 2-а дивізія з району Ялтушків знову веде наступ у напрямку на Жмеринку. В районі Копайгорода на фронт 2-ї дивізії виходить група повстанців (до 4000) під командуванням отамана Ю. Тютюнника, яка тимчасово спільно б'ється з 2-ю дивізією.

3-я дивізія, зустрівши під Ялтушковим 2-у дивізію, повертається на схід, у загальному напрямку на Вапнярку через Копайгород. У низці боїв вона по черзі розбиває окремі полки 45-ї совєтської дивізії та виходить на лінію Шаргород Мурава.

Отже, в тяжких двотижневих боях за Кам'янецький плацдарм Українська Армія розбиває ворога. З прибуттям Галицької Армії розпочинається новий період її боротьби за незалежність України.

Розділ 21

Галицька Армія й Армія Української Народної Республіки. — Захоплення Проскурова. — Бої за Жмеринку. — Бої на Вапнярському напрямку

16 липня 1919 року Галицька Армія примушена була покинути свою рідну територію. Це була трагічна подія для неї. Вона опинилася в нових обставинах, перед лицем нового ворога — Москви. Майбутнє її не було в рожевих фарбах, але вихід для неї був один: спільними силами з Армією УНР звільнити від ворога територію Великої України та створити Українську Незалежну Державу з центром у Києві. Це завдання з'єднаних українських армій було єдиною моральною втіхою і могутнім імпульсом, що вів її на нові терпіння й на нові подвиги.

Хоч ми не раз ще будемо говорити про Галицьку Армію та її трагедію, однак зараз можемо сказати, що з часу переходу її через Збруч, 16 липня 1919 року аж до 1 червня 1920 року, вона втратила забитими та померлими від ран, тифу та інших хвороб майже 17 000 вояків.

Кожна з двох українських армій мала свої характерні особливості, а саме (1): “Галицьку Армію скомплектовано майже виключно з тих елементів, з яких складалася Австрійська Армія, тому цілком зрозуміло, що Галицька Армія мусила заховати деякі риси, аналогічні з австрійською. Ось ці риси: організованість, нахил до муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність, упертість і витривалість у боях суцільним фронтом з забезпеченими крилами, порив в атаці, однак без належної завзяття та настирливості довести її до кінця за всяку ціну. Негативні: страх за свої фланги та запілля, велика обережність у маневрах на одшибі, відсутність взаємної виручки як наслідок різномовності армій та ворожнечі між різними націями; до того при відвороті австрійці швидко губили всяку упертість, досить легко підпадали паніці й боялися кінних атак. Ще помічалась у них відсутність широкої ініціативи і чекання на детальні розпорядження й накази зверху.

Але разом з цим Галицька Армія витворила деякі нові позитивні якості, а головне: одноманітний, національне вихований, з палкою любов'ю до свого краю елемент. Взагалі це була селянська армія, ще не захоплена заразливим і розкладовим духом революції. Вояки багато не вибагали й радо слухалися своїх старшин та були м'яким воском у їх руках.

Щодо командного складу, то він був різноманітний. Значний відсоток вищого командного складу та офіцери генштабу були німці-австрійці, елемент знаючий, працьовитий, енергійний; вони чесно виконували свої обов'язки щодо Галицької Армії й бажали добра своїй новій батьківщині. Решта старшин була різноманітна. Значний відсоток з них мав бойовий досвід, чималий відсоток був з вищою загальною освітою. На жаль, більшість не мала належного стажу й досвіду для керування великими відділами, на чолі яких їм випало стояти.

Таким чином, на нашу думку, Галицька Армія уявляла з себе боєздатну регулярну армію з не зовсім відповідним командним складом; у ній панував лад, карність і надзвичайно добре було організоване запілля. З національного боку це була одноманітна маса з піднесеним національним почуттям.

Головним ворогом для Галицької Армії були поляки, тому з огляду на це почуття треба брати під розвагу характер подій у майбутньому, які спричинилися до поважних політичних кроків командування Галицької Армії.

Щодо характеристики Армії УНР, що створилася на руїнах російської армії, то виглядала вона так: ... За мирних часів “хахли”, як їх називали в армії, були найбільш бажаним елементом у кожній частині. Це були здебільшого селяни, слухняні, нерозбещені, розумні. Великий відсоток із них ішов у фельдфебелі, вахмістри й лишався на понадтерміновій службі. Була також значна кількість “малоросів”, що комплектувала гвардію, флот і кінноту. Взагалі українці складали чудовий бойовий елемент. Таким чином, щодо вояцького складу Українська Армія мусила бути зразковою. На жаль, частина з бувших солдат зіпсувалася через революцію; деякий, правда, незначний відсоток, порушував дисципліну. Однак із цим легко можна було управитися, зміцнивши карність, бо значна більшість надавалася до ладу зі своєї істоти. А до того козаки перейнялися традиціями Запорожжя з його суворою карністю в поході і в бою. Краще заосмотрення армій, безумовно, сприяло зменшенню негативних явищ.

Зрештою, в армії лишився, так би мовити, войовничий, переконаний і національно освічений елемент. Щодо старшинства, то воно уявляло різноманітний елемент. Поруч з видатними, бойовими, національно вихованими старшинами з великою ініціативою і відвагою ще залишався гурт, якому бракувало відповідної школи, муштри й виховання. Старшини генштабу, за невеликим винятком, були пристосовані до обставин сучасної війни.

Армія УНР уже в період проскурівської операції являла собою майже регулярну армію з деякими особливостями, викликаними революцією і національним рухом. Вона мала різноманітний старшинський склад із здоровим бойовим осередком, прекрасний вояцький елемент, але потребувала більшої карності та налагодження запілля. Бойова здібність за умов партизано-більшовицького фронту і завзятість були назагал дуже високі.

Якщо порівнювати обидві армії, то армія УНР була менше організованою й упорядкованою, ніж галицька, карність теж слабша, запілля і постачання погано налагоджені. Почасти це можна пояснити надто рухливою війною. Зосталася ще з часів Великої Війни звичка отримувати всі запаси з баз і не турбуватися про використання місцевих засобів, на що були такими спритними голодні німці й австрійці.

З боку суто бойового, як здібність маневрувати на широких фронтах і битися на всі чотири сторони, як і щодо персональної ініціативи, то Армія УНР була сильніша за Галицьку, особливо в умовах партизано-більшовицького фронту. Приклади цього добре видно з акцій Запорожців, 3-ї дивізії й групи Січових Стрільців у проскурівській операції. Самі методи боротьби, напівпартизанські, краще знані були Армії УНР, ніж Галицькій.

Акуратність, невибагливість, послух і лад галичан, ініціатива, войовничість з широким розмахом козаків з Наддніпрянщини були доброю комбінацією, що доповнювали одні других.

Після переходу за Збруч командування над Галицькою Армією прийняв генерал Тарнавський. Начальником його штабу було призначено полковника Шаманенка.

Після розгрому ворога нашими військами на кам'янецькому напрямку та після з'єднання двох армій командування Української Армії за згодою з командуванням Галицької Армії вирішило:

1) 3 метою захоплення Проскурова Українська Армія за допомогою 2-го галицького корпусу 26 липня розпочинає загальний наступ. Після захоплення Проскурова українські сили виходять на лінію річки Бужок. 1-й і 3-й галицькі корпуси відпочивають.

2) 2-а дивізія з повстанцями Тютюнника мають завдання зайняти станцію Жмеринка.

3) 3-й дивізії дається завдання захопити Вапнярський залізничний вузол та міцно його тримати.

Сили ворога та наміри його виглядали приблизно так: зазнавши поразки на кам'янецькому напрямку, ворожі сили значно ослабли та доходили в Проскурівському районі до 6500 багнетів і шабель. Вільних сил ворог не мав, бо все було скероване на боротьбу з армією Денікіна, що успішно просувалася на Правобережній Україні.

На допомогу своїй проскурівській групі червоне командування змогло вислати лише ті частини, що стояли на польському кордоні, а саме: 1б-й прикордонний полк та відділ китайців. Свою Жмеринську групу ворог зміцнив дрібними відділами з Києва й інших районів та збільшив її до 4000 багнетів. На вапнярському напрямку, який найбільше турбував ворога, з огляду на успіхи 3-ї дивізії ворог виставив 45-у піхотну дивізію у складі до 4000 багнетів, для якої увесь час йшли підкріплення з Одеси.

Наступ українських військ розвивався дуже успішно. 29 липня Запорозький корпус о 7 годині ранку вривається в Проскурів, у той час як Січові Стрільці займають Чорний Острів. 2-й галицький корпус обходить Проскурів із сходу, наступаючи в напрямку на станцію Деражню.

На 30 липня наші війська сповна виконують директиву штабу армії та виходять на лінію річки Бужок. Нами взято велике військове майно та сотні полонених. Ворог у паніці відходить на північ. Наша кіннота його переслідує.

У Жмеринському напрямку 2-а дивізія разом з повстанцями отамана Тютюнника веде наступ на Жмеринку вздовж залізниць Проскурів — Жмеринка та Бар — Жмеринка. Ворог уперто б'ється, спираючись на свої численні бронепотяги. На допомогу нашим військам надходять повстанці з району Летичева, яким дається завдання наступати на Жмеринку з півночі, але, незважаючи на це, до 30 липня Жмеринка залишається в руках ворога. Ворог під Жмеринкою наробив дротяних перешкод, які наші війська не змогли подолати, бо бракувало відповідної кількості артилерії (всього у нас було 8 гармат). Крім цього, повстанці ще не мали часу в належний спосіб переорганізуватися.

На вапнярському напрямку 3-я дивізія захопила станцію Рахни, виставляючи там заслін у бік Жмеринки, її завданням було після захоплення Вапнярки йти на південний схід, але цей рух був дуже небезпечним, поки Жмеринка була в руках ворога. Отже, 3-я дивізія, скупчивши свої сили в районі Джурин — Мураса, короткими ударами б'є частини ворожої 45-ї дивізії. З огляду на те, що на долю 3-ї дивізії випало почесне завдання оберігати праве крило фронту Української Армії, в напрямку на Одесу, увесь цикл боїв за оволодіння Вапняркою й утримання її в своїх руках надалі будемо називати “Вапнярською операцією”.

Розділ 22

Припинення бойових операцій між Польською та Українською арміями (УНР). — Армія генерала Денікіна та Україна. — Становище Червоної Армії

Ще 1 червня 1919 року до командування Польської Армії відправлено було військову делегацію під проводом генерал-поручника Дельвіга з метою встановлення перемир'я поміж двома арміями. З боку поляків для переговорів призначено комісію під проводом генерала Радзієвського. Ці переговори йшли дуже складно, не раз доходило до повного розриву, бо залежно від обставин на фронті мінялися й вимоги поляків.

З відходом Галицької Армії в так званий “трикутник” між річками Дністром і Збручем вона, як було вже згадано, опинилася в надзвичайно важкому стані, майже без жодних надій на перемогу. Ясно було, що єдиним виходом для неї було покинути територію Галичини та відійти за Збруч. Разом з тим польські дивізії генерала Галера на Волині, розбивши наші нечисленні частини, зайняли Луцьк і майже без перешкоди посувалися на схід до Рівного. За такої невідрадної ситуації на фронті українських армій делегації генерала Дельвіга надзвичайно важко було виконати своє завдання без шкоди для українських інтересів. За основну базу для порозуміння делегація генерала Дельвіга взяла демаркаційну “лінію Бертелемі”, на якій війська обох сторін мусили б зупинитися. Поляки, що мали перевагу на всьому фронті, не згоджувалися з цим. Вони спочатку вимагали цілковитого роззброєння Галицької Армії та, врешті, під впливом успішної контрофензиви останньої згодилися 15 червня на нову демаркаційну лінію, яка значно відходила на схід від “лінії Бертелемі”. Галицький Уряд під впливом успіхів своєї армії відмовився визнати цю умову, тому бойові дії між Польською Армією та Галицькою відновилися, тоді як бойові операції між Польською Армією та Армією УНР припинилися. Таким чином, Армія УНР один із своїх фронтів ліквідувала, хоч і шляхом тяжких політичних територіальних втрат.

Але з ліквідацією польського фронту перед Армією УНР вирисовувалась нова загроза, а саме: наступ Армії генерала Денікіна, що вже входила своїми передовими частинами в південно-східну частину України (Донецький басейн).

Добрармія складалася переважно з донських і кубанських козацьких полків та корпусу добровольців. До складу останнього входило чимало старшин, юнкерів, кадетів та взагалі російської інтелігенції. Загальна кількість тієї армії на 1 вересня 1919 року доходила до 100 000 багнетів та шабель. Армія була добре озброєна й екіпірована, бо весь військовий матеріал вона одержувала від Франції й Англії. Взагалі армія генерала Денікіна являла собою значну мілітарну силу з добрим старшинським складом. Внутрішні стосунки між козаками і добровольцями були дуже загострені, бо як донські, так і кубанські козаки, що складали майже 80 відсотків Добрармії, ще з початку революції створили свої уряди та виявили бажання до незалежного державного існування, а з цим не міг примиритись генерал Денікін та створений при ньому уряд. У кінці 1919 року між Кубанським урядом і генералом Денікіним дійшло до гострих суперечок, внаслідок чого 13 червня 1918 року в Ростові російськими монархістами був убитий голова Законодатної Крайової Ради Кубанщини М. С. Рябовол.

Пізніше за наказом генерала Врангеля командир дивізії генерал Покровський 6 листопада 1918 року оточує військом у Катеринодарі Крайову Раду, заарештовує видатного члена цієї Ради Кулабухова та ще 12 членів Ради і другого дня, виконуючи вирок воєнно-польового суду, прилюдно вішає Кулабухова “за зраду Росії”. Життя інших членів Ради куплено ціною бажаних Денікіну змін кубанської конституції. Донська ж Армія з огляду на економічну залежність від генерала Денікіна (бо всі засоби для армії він безпосередньо одержував від Франції й Англії) змушена була примиритися та підкоритися генералу Денікіну. Отже, внутрішньої спайки в Добрармії не було, а це сильно відбивалося на її бойовій чинності. Однією з головних хиб внутрішньої політики генерала Денікіна треба вважати його нерозуміння обставин, що склалися на території бувшої Росії після революції 1917 року. Незважаючи на національні течії, що буйно розвивалися серед неросійських народів, бо вже Україна, Грузія, Азербайджан, Північний Кавказ, Вірменія та інші народи оголосили свою незалежність, генерал Денікін уперто намагався відродити “неділиму Росію”. Він абсолютно не хотів брати до уваги не тільки політичні, але хоч би культурні вимоги цих народів. Наслідки політики генерала Денікіна гостро відчуло українське населення, коли Добрармія після розгрому червоних сил на Кубані вийшла на територію України, прямуючи на північ, у загальному напрямку на Москву.

Добрармія та її урядова адміністрація розпочали боротьбу з українським сепаратизмом. Ця влада закривала українські школи, забороняла газети українською мовою, навіть розмовляти українською мовою вважалося за злочин. Чимало місцевих українських діячів було заарештовано, а то й розстріляно. Разом з цим ішов безкарний грабіж населення, яке в деяких місцях уже починало чинити збройний опір Добрармії. Всі ці події ясно давали знати, що Українська Армія у своєму русі на схід у разі зустрічі з Добрармією має вважати останню за армію ворожу. Але разом з тим між Українською Армією і Добрармією були спільні інтереси — боротьба проти Червоної Армії. Як ці спільні інтереси було вирішено між двома арміями, скажемо далі.

Між тим у Москві з огляду на небезпечну стратегічну ситуацію в Червоній Армії йшла жвава її переорганізація, формування нових та укомплектування фронтових частин. На чолі Революційного Воєнного Совєта став Лев Троцький-Бронштейн. Для цієї праці притягнено шляхом мобілізації старшин колишньої Російської Армії. Чисельність Червоної Армії доходила до 1 000 000 бійців.

Подаємо кілька думок зі згаданої вже книги генерала М. Капустянського (1): “Сила більшовиків полягала в:

1. Залізній організованості комуністичних верхів та бажанні їх лишитися при владі.

2. Скупченні всієї влади в руках Совнаркому (диктатура).

3. Безоглядному, нічим нестриманому, терорі в геніальній провокаторській здібності зруйнувати і знищити будь-який замах опозиції різних ворожих організацій на внутрішньому фронті.

4. Демагогічності і знанні психології народу. Троцький і Ленін висовували тоді гасла, які навіть не відповідали ідеяи комунізму, аби придбати собі нових прихильників”.

Далі генерал Капустянський порівнює обидві російськ армії — червону та білу — і пише: “Висновки. Отже, і червоній, і в білій коаліціях були великі сили і можливості.

Червоні взагалі мали більше війська, але його треба було використовувати і на зовнішніх, і на внутрішніх фронтах. Проти червоних — вороги навколо, небезпека ззаду, брак військової техніки, слабкий залізничний рух, господарча розруха, але у них одна залізна воля, яка не спиниться ні перед чим, навіть перед тим, щоб знищити увесь народ, аби лише досягти своєї мети.

Ворог (білі) не об'єднаний. Антанта, що мусить взяти твердий провід у свої руки, не має сталого політичної плану. Франція веде власну політику, Англія силкується якнайбільше використати для своєї економіки завірюху на сході. Вона однією рукою дає, ніби допомагає, другою — сама ж псує справу.

До того ж ні Антанта, ні російські кола не вжили всі заходів, щоб притягти до боротьби і всі новоутворені держави, використавши їхнє національне піднесення і свіжу творчу енергію, і таким чином збільшити свої сили і замкнуги оточувальне коло. Найбільша небезпека була для лівого крила Добрармії, а тому активна участь у наступі Української Армії набирала великого значення. Всього у білих було до 400 000 бійців на фронті у 10 000 верст, тому для перемоги тієї чи іншої сторони багато залежало від того, на який бік терезів кине свого меча майже стотисячна Українська Армія”.

Розділ 23

Плани українського командування. — Київ чи Одеса? — Директива

З розгромом більшовицьких сил під Проскуровом та виходом українських військ на річку Бужок, а правого крила армії — на лінію Бар — Томашпіль командування Української Армії при розробці подальшого плану операцій було дуже занепокоєне присутністю армії генерала Денікіна на Лівобережній Україні, ліве крило якої вже підходило до Катеринослава, а центр її посувався приблизно з району Бахмута на Харків.

Хоч уже з перших кроків посування цієї армії на території України видно було її вороже ставлення до українського національного руху, але українське командування сподівалося, що як Антанта, так і генерал Денікін досить зорієнтувалися у стратегічно-політичній ситуації, взяли до уваги наслідки Великої Війни і революції та факт існування Української Народної Республіки та її армії. Українське командування покладало надії, що Антанта примусить генерала Денікіна урегулювати свої взаємовідносини з Українською Армією, бо більшовизм був чинником світового масштабу і загрожував однаково і самій Антанті, а тому боротьбу з ним треба було провадити в міжнародному масштабі. Зі свого боку, українське командування на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою розуміло, що боротися українському війську проти більшовиків з надією на повний успіх і за здійснення прагнень української нації можливо лише в контакті з іншими антибільшовицькими силами.

Армія генерала Денікіна упиралася своїм лівим крилом у Дніпро, за яким на Правобережній Україні стояла Українська Армія, що мала своїм завданням звільнити Україну від ворога. Для генерала Денікіна треба було або протягнути своє ліве крило аж до Збруча, а це призвело б її до збройного конфлікту з Українською Армією, або шукати з нею згоди та за її активної допомоги надійно забезпечити свій лівий фланг. У цей час прибули до Кам'янця-на-Поділлі військові представники від Америки, Франції й Англії, яким українське командування 30.07. висловило свої погляди й міркування. Тут же було запропоновано план операцій проти червоних на південному фронті. Згідно з планом у цих операціях мусила взяти участь і Польська Армія.

План цей намічав таке:

Генерал Денікін провадить головну операцію на Москву, тому треба дати йому можливість повної свободи рухів і скупчення більшості його сил на напрямку Харків — Курськ — Орел.

Щоб створити сильну загрозу для Москви з заходу, Польська Армія просуває свої сили на Дніпро до Річиці, що вона могла легко зробити, знявши свої дивізії з зовсім безпечного для неї українського фронту.

Українська ж Армія звільняє від Червоної Армії Правобережжя та займає своїми частинами напрямок Київ — Ніжин (1).

Такий план виробило українське командування. Про нього були поінформовані не тільки вищезгадані військові чужинецькі представники, а також і польське командування. Однак ці плани не було реалізовано, і то не з вини українського командування.

При обміркуванні плану дальших операцій Української Армії та вибору напрямку для наступу виникли дві думки: чи головний напрямок мусить бути в бік Києва чи Одеси?

З політично-національного боку захоплення Києва як столиці України давало повне моральне задоволення для війська й громадянства. З економічного боку Київщина була багата на хліб і цукор. Там було багато цукроварень, гарбарень та винокурень, в продукції яких була заінтересована сама Армія, бо чимало з того добра могло піти як експорт в обмін на потрібний військовий матеріал для України.

Зі стратегічного боку київський напрямок давав змогу перетяти шляхи відвороту 14-ї совєтської армії на північ, бо переправи через Дніпро від Херсона аж до Кременчука вже були в руках Армії генерала Денікіна, крім залізничних мостів біля Черкас та Києва.

Рух Української Армії в цьому напрямку й опанування переправами дало б змогу захопити в наші руки всю запільну базу 14-ї армії на Правобережжі з усім залізничним майном та засобами транспорту, що його так потребувала Українська Армія. Крім того, за прийняття київського напрямку говорило ще й те, що більшовики тримали в своїх руках залізницю Коростень — Мозир, і вони легко могли перекидати свої сили хоч би в район Коростеня для удару по лівому крилі Української Армії. І це було великою загрозою для нас.

Одеський же напрямок в разі опанування побережжя Чорного моря між Одесою і Херсоном мав величезне економічне значення, бо звідсіля ми мали б доступ до Європи і могли б налагодити безпосередні торговельні й політичні стосунки з нею. Українське командування сподівалося отримати через Одесу такий потрібний військовий матеріал. Але зі стратегічного боку одеський напрямок не давав жодних вирішальних результатів у боротьбі з Червоною Армією.

Отже, добре зваживши всі ці аргументи, командування Української Армії вибирає напрямок на Київ.

Штаб Дієвої Армії видає таку директиву:

1. Загальний наступ починається 02.08.

2. Операції в напрямку Жмеринки ведуть дві групи: отаман Тютюнник з дивізією повстанців і 2-а дивізія атакують Жмеринку з південного заходу. Запорожці від Проскурова фланговим маршем через Літин виходять на Вінницю, щоб захопити її і цим допомогти отаману Тютюннику та перегородити відступ червоним.

3. Група Січових Стрільців і 2-й галицький корпус наступають на Старокостянтинів — Кульчин і виходять на річку Хомору. Два корпуси Галицької Армії (1-й і 3-й) наступають через Летичів — Літин приблизно на фронті Янів — Уланів — Любар. 3-я дивізія активно прикриває Вапнярку.

4. На Старокостянтинівському напрямку наші бронепотяги й кіннота далі переслідують ворога на північ.

Це — перший етап. У подальшому передбачалося розгорнути Галицьку Армію на лінії Козятин — Бердичів — Житомир. Група Січових Стрільців через Шепетівку прямує на Звягіль (Новоград-Волинський) і далі на Коростень; 2-й галицький корпус зосереджується в резерві в районі Шепетівки і підтримує наступ на Коростень. Запорожці, захопивши Вінницю, дальшим рухом забезпечують праве крило нашим головним силам. Для забезпечення лівого крила 3-ї дивізії отаман Тютюнник через Жмеринку прямує на Брацлав і далі на Христинівку.

Волинська група і бригада Українських Січових Стрільців — в резерві Головного Отамана, зосереджені в районі Жмеринки.

Цю директиву, як буде видно з ходу операцій, не дотримано.

Розділ 24

Жмеринська операція.— Акції на Шепетівському напрямку.— Утворення вищого органу управління арміями УНР

Жмеринська операція.

З 2 по 10 серпня Запорозька група (без 9-ї дивізії) та група отамана Ю. Тютюнника розпочинають свої операції на оволодіння жмеринським вузлом. Загальні сили ворога в районі Жмеринка — Вінниця збільшилися до 7000 бійців.

Група отамана Ю. Тютюнника складалася з 5-ї та 12-ї піхотних дивізій, що їх було сформовано з самих повстанців отам. Шепеля із Літинського району й 2-ї дивізії. Бойовий запал у цієї групи був великий, але почувався і великий брак досвідченого командного складу та добре налагоджених штабних апаратів, як також бракувало старшин генштабу й артилерії. Напередодні боїв штаб армії призначив до цієї групи кілька старшин генштабу та досвідчених муштрових старшин, але цього було замало для управління операціями.

3 серпня 2-а дивізія раптом кинулася з південного заходу на Жмеринку, захопила Станіславчик і підійшла до самої станції Жмеринка, але ворог контратакою її відкинув. Решта повстанської групи не підтримала наступу 2-ї дивізії. Атаки 5-ї і 12-ї дивізій повстанців не принесли бажаного результату: оволодіти Жмеринкою. З огляду на таку ситуацію командування Української Армії дає наказ 1 і 3 галицьким корпусам під час свого руху на північ своїм правим крилом допомогти отаману Тютюннику захопити Жмеринку.

7 серпня 1-й галицький корпус розгорнувся на схід від Братова трьома бригадами. 3-й галицький корпус зосередився в Барі. Отаман Тютюнник тримав фронт на захід від Жмеринки по обидва боки залізниці Проскурів — Жмеринка.

8 серпня група Тютюнника та 1-й і 3-й галицькі корпуси перейшли в наступ. Повстанці отамана Тютюнника до вечора підійшли під саму Жмеринку з заходу. З півночі на Бранлів дружньо наступали бригади 1-го галицького корпусу, яким після кривавих боїв пощастило захопити Браїлів. 3-й галицький корпус загрожував Жмеринці з півдня; На всьому фронті точаться уперті бої. 7 ворожих бронепотягів б'ють по наших лавах. Ми несемо великі втрати в людях; лише вранці 9 серпня наші частини врешті рішучим ударом захоплюють Жмеринку. Ворог залишає все своє майно, кількасот полонених, але його 7 бронепотягів своїм рясним вогнем змітають наші частини, що зайняли станцію Ворошилівку, та прориваються на Козятин.

Щодо руху Запорозького корпусу, то, зважаючи на гостру потребу у відпочинку і на налагодження власного запілля, він приступив до виконання директиви лише 4 серпня. Шлях Проскурів — Летичів — Літин був вільний від ворога, бо там були лише дрібні відділи розвідки. На вечір 9 серпня Запорозький корпус зосереджується в районі Якушинці —хутір Мизямівський. Того ж 9 серпня Запорожці відбивають атаку невеликого відділу ворога, що складався переважно з матросів та жидів, а 10 серпня 6-а Запорозька дивізія атакує Вінницю. Вона ранком захопила станцію, але внаслідок контратаки ворога, якому допомогли частини, що відступали з Жмеринки, була відкинута назад. Лише о 16 годині Запорожці знову атакують Вінницю та захоплюють саме місто. Майже одночасно до Вінниці з півдня підійшла 10-а галицька бригада. В наші руки попадає чимало майна. Населення, змучене більшовицьким терором, радісно вітає наші війська. Ворог відступив до станції Калинівка.

Акції на Шепетівському напрямку також поступово розгорталися. Група Січових Стрільців поволі посувається вперед. Одну дивізію вона тримає на фронті, другу — в резерві. 4 серпня ця група виходить на річку Хомора. В цей час 2-й галицький корпус займає Старокостянтинів. Під час боїв за це місто взято два ворожих бронепотяги міцної конструкції, полонених та майно.

Для захисту Проскурова від небезпеки з заходу Волинську групу пересунуто в район станції Війтівці. На 10 серпня наші частини в Шепетівському напрямку успішно просуваються на північ, але 10 серпня ворог, скупчивши свої сили в районі Шепетівки (1-а совєтська дивізія), зміцнив їх свіжим резервом та перейшов у контрнаступ і тим примусив лівофлангову бригаду 2-го корпусу відійти на південь і навіть залишити Старокостянтинів, але небезпеки для Проскурова не було, бо 2-й галицький корпус більшість своїх бригад тримав у резерві.

Отже, Українська Армія виконала директиву штабу армії, хоч із багатьма відхиленнями та неточностями. Війська, що діяли на жмеринському напрямку, виконали своє завдання, але ворог під прикриттям 7 бронепотягів встиг більшість своїх сил відвести в напрямку на Козятин. 1-й і 2-й галицькі корпуси відійшли на схід від указаного їм директивою напрямку. Запорозька група не виявила належної енергії і швидкості. Ліве крило 2-го галицького корпусу змушене було відійти аж на південь від Старокостянтинова. Усе ж при виконанні директиви війська виявили багато відваги, щоправда, понесли чимало втрат, особливо корпуси Галицької Армії, які вперше увійшли в бойовий контакт з червоними, тактика і методи боїв яких були набагато відмінними од тактики й боїв, що Галицька Армія бачила на польському фронті.

На вапнярському напрямку 3-я дивізія уперто та успішно відбиває всі атаки ворога та міцно тримає в своїх руках цей важливий з стратегічного боку залізничний вузол.

Врешті, треба сказати про утворення вищого органу управління арміями УНР. Галицька Армія перейшла на територію Великої України зі своїм керівним апаратом — штабом армії. Такий же штаб мали війська Армії УНР. Не було потреби ліквідовувати ці апарати, бо кожний з них мав свої особливості, пристосовані до методів тактики та виховання підлеглих їм військ. З цих причин при Головному Отамані С. Петлюрі було утворено особливий штаб як виший орган для об'єднання дій двох армій. Зверхником Української Армії залишився С. Петлюра. Начальником штабу при ньому призначено бувшого професора Російської Військової Академії та бувшого командуючого 9-ю Російською Армією генерал-поручника Юнакова. Цей генерал був відомий ще до Великої Війни як апологет так званої нової системи викладання військових наук, яка робила з старшин генштабу практичних знавців військової справи. Генерал Юнаків був високої якості шляхетною й моральною людиною, авторитет якої у лавах армій був дуже високим. Генерал-квартирмейстером було призначено генерала Курмановича, бувшого старшину австрійського генштабу. Начальником оперативного відділу був підполковник Долежаль (чех за походженням), здібний і видатний старшина.

Розділ 25

Початок Вапнярської операції

Директива штабу армії зазначила кінцевим завданням для 3-ї дивізії захоплення та утримання у своїх руках станції Вапнярка та забезпечення правого крила армії. Ініціативу для виконання цього завдання передано в руки командира цієї дивізії генштабу полковника Удовиченка. Дивізія в своїх бойових чинах мусила спиратися тільки на свої сили, маючи до 2300 багнетів, 100 шабель, 18 гармат, з них — 4 гаубиці.

Фронт її охоплював простір до 50 — 70 кілометрів. Сили ворога складалися з 45-ї дивізії (до 4000 бійців піших, кінного полку — 600 шабель, 15 гармат, 7 бронепотягів). На підсилення 45-ї дивізії увесь час надходили окремі частини, що формувалися в Одесі, різної кількості й якості. Часом окремі підсилення 45-ї дивізії доходили, як, наприклад, морський полк, до 2500 багнетів. Нечисленна 3-я дивізія мусила дуже обережно вести свої операції, бо найменша невдача загрожувала їй повним-знищенням. Слабкість ворога полягала в тому, що він висилав свої резерви на фронт “пачками”, а 3-я дивізія розбивала їх по черзі. Таким способом 3-я дивізія за час Вапнярської операції розбила 22 ворожі частини в загальній кількості до 11 000 бійців.

20 червня через Заміхів 3-я дивізія рушає на схід. Збиваючи ворога, вона перетяла залізничний шлях та підійшла до Копайгорода. Несподівано численний відділ червоних, що його перекинуто було із Жмеринки, атакує ліву її колону — 9-й стрілецький полк полковника Шандрука. Під час запеклого бою 9-й полк, хоч і зазнав великих втрат, та не тільки відбив атаки ворога, але і розбив його вщент. Переслідуючи здеморалізованого ворога, дивізія виходить на лінію Шаргород — Мурафа. З метою прикрити своє запілля і ліве крило з боку Жмеринки один курінь її займає станцію Рахни, чим не дає ворогові змоги перекинути свої резерви з району Одеси на допомогу 44-й совєтській дивізії, що захищала Жмеринку.

Бажаючи за всяку ціну утримати залізничну колію Жмеринка — Одеса в своїх руках, командування 14-ї совєтської армії намагається відкинути 3-ю дивізію на захід. Для чого на підтримку 45-й дивізії мобілізує всі свої резерви, перекидаючи їх переважно з району Одеси — Херсона. Перший резерв — Матроський полк у складі 2500 багнетів при одній батареї вивантажується на станції Юрківці. Командир 3-ї дивізії рішає розбити цей полк, доручаючи це завдання 7-у Синьому полкові під командою полковника Вишнівського. Хоч цей полк був і невеликий за складом (до 600 багнетів), проте командир його раптовою атакою розбив ущент матросів. Кількасот полонених, 4 гармати разом з командиром матроського полку опинилися в наших руках. 7-й піхотний Синій полк продовжує свій рух уздовж залізниці та захоплює станцію Юрківці, де його батарея вступає в бій з бронепотягами. 8-й Чорноморський полк полковника Царенка з батареєю з Шаргорода веде наступ на Джурин, де розбиває вщент два червоних полки. Між тим у Могилеві ще перебувають ворожі сили, які намагаються просунутися в запілля 3-ї дивізії вздовж залізниці на Жмеринку. Для ліквідації цього ворога з Шаргорода іде частина 9-го полку, яка б'є та жене його вздовж Дністра до Ямполя. Фронт дивізії значно поширився і доходив 60—70 кілометрів. Для безпосереднього прикриття вапнярського вузла 45-а совєтська дивізія займає фронт від Журавлівки до Томашполя, маючи на своєму лівому крилі, в районі Дзигівка, кінний полк і курінь піхоти. До 45-ї ворожої дивізії увесь час прибуває підкріплення. Загальна чисельність її доходить до 6000-7000 багнетів, бригади кінноти — 600 шабель, 20 гармат, п'ять бронепотягів, причому один з них мав 6-ти дюймову гаубицю.

Ворог готувався до наступу. Командир 3-ї дивізії рішив попередити наміри його та приблизно 10 червня сам перейшов у наступ, причому 7-й полк з одним із куренів 9-го полку атакували Журавлівку, а головний удар завдав 8-й Чорноморський полк по лівому крилі ворога — на Томашпіль. Решта 9-го полку зосереджується за правим крилом 8-го полку як резерв. 7-й Синій полк під міцним вогнем ворожої артилерії та бронепотягів (усього 15 гармат) атакує Журавлівку та після цілоденного гарячого бою вибиває ворога зі станції.

8-й Чорноморський полк збив ворога під Томашполем, але в 8-ми кілометрах на схід від цього міста, біля Комаргорода, його атакували два ворожих полки. Протягом трьох днів ідуть жорстокі бої за Комаргород. Особливу упертість виявив відділ, який складався з комуністів і в якому чимало було жидів. Атаки, як з одного боку, так із другого, кінчалися боями врукопаш. Командир куреня 8-го полку полковник Озелицький мав 14 багнетних ран і загинув на полі бою. Червоні знущалися над нашими пораненими, вирізуючи ножами на тілі пасма шкіри, тризуби та інше, а потім добивали їх. Убивали навіть санітарів, що несли поміч як своїм, так і ворогові. 8-й Чорноморський полк втратив тільки забитими 23 старшини та до 150 козаків, але, врешті, на третій день останніми зусиллями відкинув червоних москалів до Вапнярки.

Протягом цілого тижня точилися надзвичайно криваві бої. Врешті, за допомогою 9-го стрілецького полку, що підійшов з Могилева, станцію Вапнярку 21 липня було зайнято полками 3-ї дивізії.

Завдання своє вона виконала, але понесла важкі втрати. До 40 старшин і до 200 козаків було забито. До 300 поранених і хворих відправлено в запілля. Після захоплення станції Вапнярки 3-я дивізія розпочинає цикл боїв за утримання її в своїх руках.

Становище 3-ї дивізії після захоплення Вапнярки було невідрадним. Жмеринка ще була в руках ворога. Звідти можна було чекати кожної хвилини або підходу червоних відділів, або бронепотягів. Як ліве, так і праве крило дивізії цілковито не були забезпечені, а в районі Ямполя на Дністрі з'явилася ворожа кіннота до 400 шабель. Залізниця на Христинівку й Одесу була в розпорядженні ворога для підвозу резервів. Але разом з тим, володіючи Вапнярським вузлом, 3-я дивізія, в свою чергу, могла загрожувати своїй південній частині Правобережної України. Командування 14-ї совєтської армії добре розуміло значення Вапнярки, тому всі свої зусилля скерувало на те, щоб знову перебрати її в свої руки.

Після кількаденного спокою на цьому фронті червоні починають систематично атакувати 3-ю дивізію. Одержавши підмогу — полк в складі до 2000 багнетів під командуванням якогось Мішки Японця (полонені говорили, що це відомий одеський бандит), — 45-а дивізія атакує Вапнярку. Червоним пощастило підійти аж до самої станції. Бій дійшов до ручних гранат. Незважаючи на міцний опір куреня 9-го полку, ми змушені були залишити станцію і тільки на другий день контратакою того ж куреня знову оволоділи нею. 3-я дивізія, залишивши заслін у напрямку на Христинівку, з метою надійного забезпечення Вапнярки розпочинає свій рух на Бірзулу — Одесу. Приковуючи ворога боями вздовж залізниці, вона обхідними ударами по лівому крилу змушує його поступово відходити на південь. Станція Крижопіль, потім Княжево переходять у руки 3-ї дивізії, але ворог підтягує свіжі резерви (54-й, 399-й полки, навчальний одеський батальйон) і починає рішучий контрнаступ з одночасним ударом з боку Тульчина. Зав'язалися безперервні бої, що тривали майже три тижні, без рішучих результатів у той чи інший бік. 3-я дивізія вичерпала всі свої резерви; у неї — повний брак набоїв, але 7-й, 8-й і 9-й полки упертістю і вдучними маневрами стримують ворожі атаки, хоч примушені були залишити Крижопіль. Надвечір 30 серпня становище 3-ї дивізії стало загрозливим. Дивізія зазнала великих втрат (до 40 відсотків свого складу). Поліг смертю хоробрих командир 8-го полку полковник Царенко. Командира 7-го полку полковника Вишнівського було важко поранено. Полковника Магеровського, що зайняв його місце, в той же день також було важко поранено. Забитими чи пораненими були всі командири куренів, а командирів сотень доводилося міняти двічі на день. Ворожим гарматним вогнем виведено зі строю 4 гаубиці і 5 легких гармат, підбито два наших бронепотяги. Лише 1 вересня останніми геройськими зусиллями з ударом по лівому крилу ворога 45-у дивізію було змушено відійти до станції Попелюхи. З огляду на повне вичерпання сил 3-ї дивізії штаб Дієвої Армії вислав на допомогу їй 11-у галицьку бригаду. З моменту прибуття цієї бригади 3-я дивізія знову відчула силу та почала готуватися до наступу на південь.

Розділ 26

Наказ Штабу Головного Отамана від 12 серпня 1919 р. — Розвиток операцій у напрямку на Київ та на схід

Щоб звільнити Правобережжя від Червоної Армії раніше, ніж надійдуть її резерви з Московщини, Головний Отаман наказав 12 серпня головними силами наступати на Київ, активно забезпечуючи себе з заходу і в напрямку на Одесу.

Для цього:

1. Східна група (вся Наддніпрянська Армія, крім гр. Січових Стрільців і Запорозької групи) під командуванням отамана В. Тютюнника має зайняти район Бірзула — Умань — Володарка.

2. Середня група (1-й і 3-й галицькі корпуси й Запорозька група) під командуванням генерала А. Кравса має зайняти район Сквира — Козятин — Бердичів із заслоном на Житомир.

3. Група західна (2-й галицький корпус і група Січових Стрільців) під командуванням полковника Вольфа має зайняти Шепетівку із заслонами на північ і північний захід.

Наші сили складалися з двох армій — Галицької і Наддніпрянської. Галицька Армія мала три корпуси і команду етапу — всього 80 000 люду, сюди ж входили до 40 000 багнетів і шабель, до 80 гармат і 546 кулеметів. Наддніпрянська Армія складалася з трьох груп: Січових Стрільців, Запорозької, Волинської і четвертої повстанської під назвою Київська. Опріч того, до армії входили дві окремі дивізії — 3-я й 9-а; 2-а дивізія була в стані переформування. Наддніпрянська Армія мала до 29 000 - 30 000 люду та 5000 мобілізованих, які за браком зброї перебували в запіллі. Всього було до 35 000 бійців, 90 гармат, 533 кулемети, 9 бронепотягів, б панцерних самоходів.

Загальна кількість бійців обох армій доходила до 85 000 людей. Сюди треба додати 15 000 організованих повстанських відділів, що чинили за вказівками штабу Дієвої Армії.

Зв'язок між групами і Штабом Головного Отамана був добре налагоджений за допомогою телеграфу. Організація запілля була слабшою. Війська мусили власними силами забезпечувати себе харчами й одягом. Запасу амуніції ніякого, крім того, що війська мали при собі. Медична допомога через брак медикаментів була в жахливому стані. Вже розпочиналась епідемія тифу. Для перев'язки поранених не було бандажів, йоду. Через блокаду кордонів України закуплений за кордоном запас медикаментів не було змоги доставити.

Щодо сил Червоної Армії, то на півдні Правобережної України оперувала 14-а совєтська армія в складі 45-ї, 47-ї та 58-ї дивізій, окремої інтернаціональної бригади, матроських відділів і залог різних етапів і міст. Усього — до 35 000 багнетів.

На Київському і Коростенському напрямках оперувало до двох дивізій, які були досить ослаблені, в загальній кількості до 12 000 багнетів та з резервом у 3000 - 4000 бійців. Бойову силу Червоної Армії значно ослабляли наші повстанці.

Події на фронті розвивалися так:

Західна група полковника Вольфа 13 серпня переходить у наступ та своїм правим ударним крилом займає місто Остропіль, а 14 серпня — Старокостянтинів. Бригади 2-го галицького корпусу, особливо 7-ма, під командуванням полковника Бізанця 15 серпня досягають Попонного, а лівим крилом підходять до Шепетівки.

Січові Стрільці, підтримані бронепотягом “Вільна Україна”, також 15 серпня виходять на лінію річки Хомора, захопивши в полон цілий курінь 2-го совєтського полку.

На 17 серпня 2-й галицький корпус зосереджується в районі Попонне — Миропіль, а Січові Стрільці — в Шепетівці. До групи приєдналося багато повстанців. Ця група виконала своє завдання.

Середня група генерала А. Кравса двома галицькими корпусами просувається вздовж залізниці в напрямку на Козятин, а Запорозький корпус іде праворуч. До 17 серпня корпуси займають: 3-й — лінію Чорнятин — Курава (в 10 км на північ від ст. Калинівка—фронтом на Козятин), 1-й галицький корпус у Калинівці збирається йти на Бердичів. Запорозький — виходить на лінію Вівсяники — Самгородок та в бою під Липовцем бере до 500 полонених. 9-а галицька бригада в бою за Калинівку зазнала важких втрат.

На 19 серпня 3-й галицький корпус захоплює Козятин; 1-й галицький корпус у напрямку на Бердичів захопив Райгородок; Запорожці перетяли залізницю на північ від Козятина, і одна його дивізія рушила на Сквиру.

21 серпня 1-й галицький корпус зайняв Бердичів.

Східна група під командуванням отамана В. Тютюнника (1) ще не зосередилася, тому не змогла свого часу розпочати наступ. На фронті фактично билася лише одна 3-я дивізія, що за свою стійкість у боях за Вапнярку одержала назву “Залізної”.

Не було достатньо виявлено сили ворога та його наміри (крім 45-ї совєтської дивізії), але штабові було ясно, що з рухом наших сил на Київ, як і під загрозою дій Добрармії, сили 14-ї Червоної Армії, що оперували у південній частині Правобережної України, мусили або відступати на північ, або капітулювати. Штаб середньої групи вирішує перетяти шляхи відступу ворога, для чого намітив два оперативних напрямки для наступу, а саме: на Бірзулу (група полковника Удовиченка) та другий — на Христинівку — Умань. Для операцій в останньому напрямку було призначено повстанські дивізії (5-а та 12-а) під командуванням отамана Ю. Тютюнника.

15 серпня отаман Тютюнник зі своїми повстанцями вирушає з району Жмеринка через Гайсин, Брацлав на Христинівку, яка вже була захоплена місцевими повстанцями. 19 серпня одна дивізія отамана Юрка Тютюнника увійшла до Умані, друга — в Христинівку, а окремі відділи просувалися на Шполу.

Розділ 27

Ситуація в Україні до 22 серпня. — Плани червоного командування. — Бойові події на фронті Української Армії з 23 до 29 серпня. — Зустріч з Добрармією. — Вапнярська операція

На Лівобережній Україні становище для червоних утворилося справді небезпечне. 12-а совєтська армія була розбита армією Денікіна та відходила на північ. Перехоплене повідомлення совєтського радіо від 12 серпня характерно передає становище на фронті: “Армія бєжіт, командний состав отсутствуєт, ми катимся, как яблока, неізвєстно, гдє остановімся”.

Добрармія розбила також червоних в Донецькому басейні та гнала їх на Харків — Курськ. Окремий відділ Добрармії під командою генерала Бредова йшов до Києва вздовж Дніпра.

16 серпня Добрармія вийшла на лінію Черкаси — Золотоноша. Кіннота Добрармії сфорсувала Дніпро в районі Катеринослава — Олександрівська і рушала на Знаменку. 21 серпня Терсько-Кубанська дивізія зайняла станцію Цвітково і висунула передові відділи на Білу Церкву та Христинівку.

Отаман Тютюнник з Христинівки висунув свої бронепотяги й авангард на Тальне — Шпола назустріч частинам Добрармії. Фактично залізничні шляхи для відвороту 14-ї совєтської армії на північ були відрізані.

На Херсонщині застряли три дивізії 14-ї армії: 58-а дивізія — в районі Херсон — Миколаїв, 47-а дивізія, що з Одеси перейшла до Бірзули, та, нарешті, 45-а дивізія з окремими відділами билася під Вапняркою проти групи полковника Удовиченка. Одночасно на Херсонщині та Катеринославщині з'явилася нова велика сила, шо складалася з усякого наброду під керівництвом анархіста Махна. Жодного ідейного почуття цей набрід не мав, але грабував та нищив усе, що було йому до вподоби, і в першу чергу — інтелігенцію. Махно не визнавав жодної влади. Банда Махна билася з усіма: з військами Денікіна, з українськими, з червоними. Численність її доходила від 10 000 до 12 000 люду. Махно мав свою піхоту, що пересовувалася на возах, кінноту і навіть артилерію. Завдяки рухливості маневрування банди Махна часом відбувалось із швидкістю до 100 кілометрів на день. Ця банда чимало шкоди принесла військам Денікіна, коли вони рухались на Катеринославщину та Херсонщину.

Саме в цей період, про який мовиться, Махно вступив у бій з 58-ю совєтською дивізією. Водночас наші повстанці на всьому Правобережжі нищать дрібні совєтські відділи й залоги. Для характеристики настрою серед червоних частин подаємо їхні радіозвіти (1):

“Радіотелеграма від 15 серпня з Миколаєва на адресу: Киев. Реввоенсовет 12-й армии, копия предсоветобороны Раковскому и Одесса Реввоенсовет Южной группы 12-й армии. Разложение частей в соприкосновении с повстанческими массами достигло максимума. Наводненные махновскими агентами, части боеучастка Кочергина с большинством командного состава перешли на сторону Махна. Штаб боеучастка захвачен махновцами. Кочергин тяжело ранен. Политком убит. Настроение частей, находящихся в Николаеве, махновское. Команда бронепоездов послала делегацию к Махно, захватила вокзал и штадив, собрала вооруженный митинг, требуя ареста штадива й присоединения к Махно. Отдан приказ о взрыве бронепоездов. Политком Михалевич”.

Під ударами Української Армії та армії Денікіна 16 серпня червоні розпочали евакуацію Києва, але залізничний шлях Київ — Ніжин перехопив повстанець Ангел. Для евакуації залишився єдиний вільний шлях Київ — Коростень — Мозир, по якому і йшли всі ешелони. Ситуація Червоної Армії стає загрозливою, але червоне командування енергійно намагається виправити її в корисний для себе бік.

Після розгрому Колчаківського фронту червоне командування перекидало вільні війська на фронт проти Денікіна та Української Армії. Червоні ставлять своїм завданням: зміцнивши своє праве крило, базуючись на залізниці Могилів — Гомель — Коростень, вдарити в ліве крило Української Армії назустріч південній групі 14-ї армії. Водночас з району Воронежа прорвати фронт Добрармії. Червоні сподіваються, що Українська Армія та денікінська врешті-таки дійдуть до збройного конфлікту між собою. Про цю ситуацію командування Української Армії докладно поінформувало прибулого до Дієвої Армії французького майора Сегане.

Наступ наших військ на всьому фронті продовжувався.

Західній групі полковника Вольфа поставлено нове завдання: захопити Коростень кіннотою, зруйнувати шлях Коростень — Мозир, а назагал забезпечувати ліве крило середній групі генерала Кравса. 2-й галицький корпус зосередився 26 серпня в районі Житомира, Січові Стрільці — в Звягелі, але взагалі ця група не виявила належної енергії. Січові Стрільці мали непорозуміння з польськими військами, які, наприклад, захопили обоз одного з полків, хоч потім і повернули його. Коростень залишився в руках ворога.

Середня група продовжує наступ на Київ. 3-й галицький корпус після сильного бою захоплює 24 серпня Фастів та, переслідуючи ворога, займає Васильків. 1-й галицький корпус зосереджується на залізниці Козятин — Фастів. Запорозький корпус іде на Білу Церкву, яку з боєм займає 24 серпня, але на другий день з боку Цвітково це місто атакують 3 полки червоних при підтримці бронепотягів. Запорожці за допомогою повстанців отамана Зеленого вщент розбивають червоних.

Східна група (5-а і 12-а дивізії) отамана Ю. Тютюнника займає Умань і Христинівку, а передовими частинами доходить до Сингаївки (в 10 км на північний схід від Шполи), але тут зустрічається з військами генерала Денікіна (Терсько-Кубанська козацька дивізія).

До цього часу з боку командування Української Армії не було жодного наказу про те чи інше ставлення до Добрармії, тому отаман Ю. Тютюнник прохає у командарма нагальних вказівок, чи армію Денікіна вважати за ворожу, чи за нейтральну. На це він одержує відповідь від командарма такого змісту: “До мого наказу поки що утриматися від бойових акцій проти Добрармії, але вишліть до них парламентарів, яким дайте завдання з'ясувати погляд добровольців щодо України і ставлення їх до наших військ”.

Вапнярська операція. У зв'язку з наступом армії Денікіна та захопленням нами залізничної лінії Вапнярка — Христинівка — Цвітково становище 45-ї совєтської дивізії було ніби безвихідне. З наближенням середньої групи до Києва та після відкинення червоних військ на північ для 45-ї дивізії залишалася проблема: або капітулювати, або прориватися чєорз Вапнярку на північ. Як видно, командування 45-ї дивізії вибрало останнє рішення та з цією метою відновило свої рішучі атаки проти групи полковника Удовиченка, що складалася з 3-і Залізної, 11-ї галицької бригади та 9-ї дивізії. Ворог б'є 9-у дивізію біля села Горячківка і майже цілком виводить з ладу один з куренів 11-ї галицької бригади, зі значними втратами відкидає 9-й полк (3-ї дивізії) від Баштанкова (що робив обхідний рух) та, нарешті, відштовхує 7-й полк, який через відхід 9-го полку був відрізаний. Командир цього полку після відважного бою виводить полк з небезпечного району до Ямполя на Дністрі. Ворог не використав у той же день сприятливої для нього ситуації і спинив наступ. На другий день усі полки 3-ї дивізії знову були вкупі, які переходять у наступ і в свою чергу б'ють ворога та займають станцію Кодима, що в 60 кілометрах на південь від Вапнярки. На допомогу 45-й дивізії з Одеси в район Бірзули прибуває 47-а совєтська дивізія.

Штаб Української Армії вирішує знищити Вапнярську групу ворога, для чого на підсилення групи полковника Удовиченка в район Тульчина переводить Волинську групу в складі двох дивізій. Ця група мусила ударити по правому крилу ворога, для чого через Жабокрич рушила в напрямку на Кодиму. Внаслідок цього маневру спільними силами двох груп — Волинської і полковника Удовиченка — ворога розбито. Нами захоплено до 1000 полонених, велике майно, 5 бронепотягів. Шлях до Одеси було звільнено.

Розділ 28

Пертрактації з командуванням Добрармії. — Прорив 47-ї і 58-ї совєтських дивізій на північ. — Наступ на Київ і захоплення його українськими військами 30 серпня 1919 р.

Ситуація на правому крилі Української Армії, незважаючи на знищення Вапнярської групи ворога, була неясною та вимагала від українського командування вжиття відповідних заходів для забезпечення цвітковського напрямку від денікінських військ, а з півдня — від групи частин 14-ї армії, що з району Вознесенська просувалася на північ.

Українське командування вважало за потрібне на той час уникнути збройного конфлікту з армією Денікіна та з цією метою доручила командирові групи отаману Ю. Тютюннику вести мирного характеру пертрактації.

23 серпня Штаб Головного Отамана С. Петлюри розсилає військам таке розпорядження:

“На випадок зустрічі з частинами Добрармії належить дотримуватися до дальшого розпорядження таких норм:

1. Утримуватися од жодних ворожих акцій.

2. Пропонувати військам генерала Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які вже є в наших руках або маємо зайняти.

3. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти нашого руху.

4. Докласти всіх зусиль, щоб докладно розвідати організацію і стан війська, кількість і завдання, моральний настрій, озброєння та одяг і амуніцію армії Денікіна. Далі належить розвідати ставлення денікінських військ до Української Держави і до наших військ. Негайно повідомити про те, які вже дані одержано щодо цих питань. Остаточні вказівки незабаром буде дано”.

Ще за кілька тижнів перед зустріччю з військами Добрармії Український Уряд через своїх представників у різних державах, зокрема у Франції, інформував чужинецькі уряди в справі свого ставлення до Добрармії та настоював на необхідності спільної боротьби з Червоною Армією на засадах визнання незалежності України.

23 серпня від отамана Ю. Тютюнника отримано відомості, що командування Добрармії на цвітковському напрямку не ставиться до нас вороже і навіть бажає битися з нами поруч. Добровольці на цьому відтинку пропонували нам демаркаційну лінію приблизно по лінії їхніх передових частин. Командир групи отаман Тютюнник запропонував їм іншу лінію.

Внаслідок цих сприятливих попередніх розмов від штабу армії до цвітковської групи російських військ вислано спеціальну делегацію на чолі з полковником генштабу Пересадою, яка мала завданням розв'язати питання демаркаційної лінії.

Отже, ні Головний Отаман, ні його штаб не бажали розпочинати боротьби проти армії Денікіна.

Між тим майже оточені 45-а, 47-а і 58-а совєтські дивізії, зосередившись у районі Вознесенська, рушили походом на Голованівськ з метою прорватися на північ для з'єднання з частинами 12-ї і 14-ї совєтських армій, що билися на київському напрямку. Назустріч цим дивізіям у напрямку на Голованівськ висипається група отамана Ю. Тютюнника, що 27 серпня займала: 5-а дивізія — Умань, 12-а дивізія — Тальне. Бронепотяги й охорона її — в Шполі.

30 серпня 5-а дивізія в районі Голованівська зустрічається з лівою колоною ворога, а в Покотилові 12-а дивізія — з правою. Розпочинаються запеклі зустрічні бої. 47-а і 58-а з рештою 45-ї дивізії (до 15 000 - 18 000 вояків) майже втричі чисельно переважали всю групу отамана Ю. Тютюнника. Треба також зазначити, що командування цією групою червоних військ виявило вміле управління, а персональний склад її — упертість у боях. Влучними маневрами і контратаками червоні примушують групу отамана Ю. Тютюнника з жорстокими боями відходити до станції Христинівка, а самі після вмілого маневру проскакують через нейтральну смугу між українською та денікінською арміями в напрямку до станції Попельня та далі на Коростень, де ці дивізії з'єднуються з частинами 12-ї армії в районі Коростеня.

Наступ на Київ у той час розвивався планомірно. Розбитий під Фастовом і Білою Церквою ворог відійшов на укріплені позиції, що були побудовані у 15 кілометрах на південний захід від Києва приблизно по лінії Боярка — Білгородка. По Дніпру курсувала броньова червона флотилія, яка своїм гарматним вогнем сильно підтримувала власну піхоту. 30 серпня група генерала Кравса атакує ці позиції, б'є ворога та о 20-й годині вечора передові її частини займають столицю України — Київ.

Середня група генерала Кравса виконала своє завдання, а вся армія добилася головної мети — Київ був у її руках. Ентузіазм і піднесення у війську та серед українського населення не мали меж.

Але ця перемога коштувала Українській Армії величезних жертв. Перед Українською Армією і її командуванням виникли нові перспективи, які вели до кінцевої мети — звільнення всієї України від ворожих сил.

Розділ 29

Політика генерала Денікіна. – Зустріч Української Армії з армією Денікіна в Києві. – Бій. – Відступ Української Армії. – Активність червоних у районі Коростеня

Армія генерала Денікіна вільно просувалася на північ та підходила вже до північних кордонів України. Харків – Полтава – Черкаси вже були в її руках. Українське населення на Лівобережжі, пізнавши червону владу, ставилося до останньої з ненавистю та готово було допомагати в боротьбі з нею навіть Добрармії, аби тільки позбавитися комуністів. Навіть українські повстанці не перешкоджали рухові армії Денікіна. Українське населення ще не уявляло собі, що принесе йому нова “біла” влада, тому, хоч і без особливого бажання, пішло до армії Денікіна після оголошення мобілізації. Генерал Денікін вів свою армію на Москву найкоротшою лінією через Харків – Орел. Донська козацька кіннота під командуванням генерала Мамонтова вже випередила свою піхоту, прорвала фронт червоних та гарсувала в їхньому запіллі, наближаючись до Орла.

Генерал Денікін та його уряд, як ми вже не раз зазначали вище, в основу своєї політики ставили відновлення єдиної неділимої Росії. Наука революції, створення Української Держави, проголошення інших незалежних держав – Грузії, Азербайджану, Вірменії, Північного Кавказу — усе це проходило перед їхніми очима, але вони не хотіли того помічати. “України не було й не буде” – таке гасло було в денікінського уряду. Політика генерала Денікіна стосовно України, безперечно, мусила відбитися і на стратегії його армії. Для оволодіння Правобережною Україною, де так успішно діяла проти комуністів Українська Армія, командування Добровольчої Армії мусило відтягнути значні сили з головної операційної лінії – Харків – Москва. Ці сили доходили до 40 000 найкращої козацької кінноти і піхоти та одного корпусу Добрармії. Політика генерала Денікіна вимагала також захопити столицю України – Київ раніше, ніж його займуть українські частини. Адже зайняття Києва українцями могло зруйнувати політичні плани росіян.

Для зайняття Києва командування Добрармії мало виділити окрему групу (7-а піхотна дивізія та низка інших частин) під командуванням генерала Бредова. Отже, для зайняття Правобережної України генерал Денікін мусив виділити велику кількість бійців, чим, безперечно, ослабив себе в головному напрямку на Москву. Між тим червоне командування енергійно готувалося до контрудару по армії Денікіна, яка з огляду на широчезний фронт буквально витягнулася в “нитку”, залишаючись без будь-яких резервів.

Український Уряд не мав жодного бажання вступати в боротьбу з Добрармією, навпаки, вся його політика була скерована на порозуміння, на спільні акції двох армій проти Червоної Армії. Цього домагалися перед державами Антанти українські делегації в різних країнах, а головне – у Парижі та, нарешті, й саме українське командування намагалося безпосередньо зав'язати контакт з Добрармією. Зустріч українських військ з військами Добрармії в районі станції Цвітково та пертрактації між арміями в справі встановлення демаркаційної лінії подавали надію на порозуміння з Денікіним. Українським військам знову було підтверджено наказ про необхідність уникати акцій, що могли б призвести до збройних конфліктів. Крім делегації на станції Цвітково на чолі з полковником генштабу Пересадою штаб Дієвої Армії визначив другу делегацію на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком. Ця делегація мала увійти в контакт з частинами Добрармії, що наступали на Київ з Правобережжя. Ще раз мусимо підкреслити, що Українським Урядом і командуванням армії було вжито всіх заходів для уникнення бойових дій проти Добрармії.

Між тим середня група генерала Кравса, зайнявши 30 серпня своїми передовими частинами Київ, ранком 31 серпня рушила колоною через Київ, яку українське населення урочисто і радісно вітало. Але одночасно зі сходу через київські мости до Києва почали входити денікінські війська під командуванням генерала Бредова, по дорозі обеззброюючи дрібні загони українських військ. Маючи наказ не вступати в бій з військами Добрармії, українські частини не знали, як їм поводитися, вважаючи, що це “непорозуміння”, яке буде ліквідоване командуванням українським і денікінським. Але за кілька годин розвіялися всі надії на встановлення мирних взаємовідносин і можливої бойової співпраці проти загального ворога – червоних.

Коли голова колони українських військ вийшла на головну вулицю Києва – Хрещатик, то добровольчі частини, увійшовши на цю ж вулицю з протилежного боку, відкрили по ній кулеметний та рушничний вогонь. Серед величезного натовпу населення, що вийшло урочисто зустрічати Українську Армію, сталася паніка. Юрба, серед якої було багато жінок і дітей, змішалася з військом. Відповідати на стрілянину денікінців не було змоги, бо це спричинило б жертви серед мешканців Києва. І на цей раз наші війська, пам'ятаючи наказ про уникнення сутичок з військами Добрармії, утрималися від бойових дій.

Колону було завернуто в бокові вулиці та зосереджено на західних околицях Києва. Між тим відділи Добрармії в різних пунктах Києва оточували окремі українські відділи та обеззброювали їх. Добровольці-росіяни зустріли глузливо вислані окремі делегації від українських частин. Декому навіть загрозили розстрілом. Командування середньої групи на чолі з генералом Кравсом розгубилося і втратило зв'язок зі своїми частинами, в той час як останні не знали, що їм робити; чи вступати в бій, чи уникати його. Тут треба відзначити психологічний стан українського вояка з Галичини. З тяжкими моральними муками він перейшов Збруч, покинувши свій рідний край. В ім'я національної ідеї після невдалої боротьби з поляками він пішов на боротьбу з новим ворогом – червоним москалем. У тяжких умовах, спливаючи потом і кров'ю, він дійшов, нарешті, до столиці Києва, промарширувавши 500 кілометрів. Розбивши “червоного москаля”, він у Києві зустрів нового ворога – “білого москаля”. Перед ним була нова боротьба, яка потребувала нових жертв. Моральні й фізичні сили галицького вояка не витримали, він почав втрачати їх. Цей перелом у настроях галицького вояка спричинився пізніше до важливих рішень командування Галицької Армії.

Тим часом командир середньої групи генерал Кравс шляхом безпосередніх розмов із командиром київської групи Добрармії генералом Бредовим намагався дійти до порозуміння. Водночас із цим урядова делегація під проводом генерала Омеляновича-Павленка також намагається вступити в переговори зі штабом генерала Бредова. Однак генерал Бредов заявив, що жодних переговорів з урядовою делегацією не може бути, а якщо вона і з'явиться, то її буде заарештовано. Переговори з представниками Галицької Армії, мовляв, можуть вестися, бо політична ситуація цієї армії одмінна з моменту залишення нею свого рідного терену.

У такій прикрій політичній і військовій ситуації опинилась Українська Армія на початку вересня 1919 року. Український Уряд мусив шукати вихід із цього становища, але як його знайти? Українське громадянство й уряд не втрачали надії, що Антанта нарешті зрозуміє революційні обставини на терені колишньої Росії та своєю могутньою силою примусить генерала Денікіна рахуватися з фактом постання незалежної Української Держави. Стратегія також вимагала, щоб Українська Армія не мала нового ворога — Добрармії.

Виходячи з цих міркувань, уряд вирішує уникнути війни з Добрармією. Середня група Української Армії з наказу командування почала відходити на захід, у напрямку Козятина. Внаслідок цього відходу війська Добрармії мусили безпосередньо зустрітися з групою червоних військ (до 20 000 бійців) в районі Коростеня, як і з групою червоних військ (47-а, 58-а і решта 45-ї дивізії), що уперто та успішно пробивалася з району Вознесенська на північ для з'єднання з частинами 12-ї й 14-ї армій.

6 вересня середня група Української Армії під командуванням генерала Кравса, прикриваючи станцію Козятин, зупинилася на лінії станції Попельня.

Західна група (2-й галицький корпус і корпус Січових Стрільців) увесь час намагалася виконати своє основне завдання – захопити станцію Коростень. Але ворог дуже добре розумів значення цього вузла як вихідного пункту для скупчення нових сил, підвезених з центру Росії, та для удару по флангах або тилах Української Армії чи Добрармії. Західна українська група 10 вересня підійшла до Коростеня з півдня майже на 12 кілометрів, але ворог у свою чергу перейшов у рішучий контрнаступ та своїми ударами по 2-у галицькому корпусу примусив останній відходити в напрямку на Житомир. Січові Стрільці внаслідок відступу 2-го корпусу розпочинають відхід у напрямку на Звягіль (Новоград-Волинський). Активність коростенської групи червоних можна пояснити і тим, що ця група хотіла очистити шлях для південної групи 14-ї армії, що пробивалася на північ та яка 9 вересня вже підходила з півдня до Попельні.

Відбиваючи безперервні атаки ворога, корпус Січових Стрільців зосереджується 18 вересня в районі Полонне – Шепетівка, а 2-й галицький корпус – у районі Бердичева.

На цих позиціях західна група залишалася приблизно до 20 жовтня майже за повної бездіяльності ворога, який, видно, не відважувався посуватися далі на південь, відчуваючи загрозу удару в його ліве крило Київською групою Добрармії.

Врешті, щодо переговорів з Добрармією треба зазначити, що 13 серпня делегація генерала Омеляновича-Павленка зустріла відповідних підпоручників Добрармії, але до згоди не дійшли, бо денікінське командування відкидало засадницькі національні вимоги українського народу.

Розділ 30

Антиукраїнська політика уряду генерала Денікіна і наслідки її. – Війна з Добрармією та з Червоною Армією

У міру того як війська Добрармії займали Лівобережжя і південну частину Правобережжя, на цих землях денікінська адміністрація заводила свої порядки. Українське населення, позбавившись комуністичного панування, чекало від нової влади спокою й порядку, але за короткий час воно відчувало, що нова денікінська влада не краща за комуністичну. В першу чергу денікінський уряд розпочав переслідувати українську інтелігенцію за її “сепаратистичні” настрої, а далі нищив українські установи культурного й економічного характеру, як, наприклад, “Просвіта”, кооперативи, школи, газети та ін. Навіть українська мова вважалася виявом сепаратизму. Одним словом, розпочалося винищення українського духу серед українського народу. Біла “чека” – денікінська контррозвідка – розстрілювала та масами заарештовувала українців.

Як війська, так і цивільна, монархічне настроєна адміністрація скрізь по всіх містечках громили жидів. Незабаром політика переслідування торкнулася й селян. У запіллі Добрармії з'явилися бувші поміщики, що розпочали боротьбу з селянами за повернення їхніх маєтків. Хабарництво, грабіж, злодійство, зневага і знущання над українським національним почуттям стали нормальним щоденним явищем. Українське населення не витримало цього режиму і розпочало боротьбу. Численні повстанські відділи нищили запілля Добрармії та висилали делегації до Українського Уряду з проханням розпочати бойові дії проти неї.

Думка про необхідність вступити в активну боротьбу з Добрармією стала з кожним днем міцнішати як серед війська, так і серед населення, проте перед Українським Урядом і командуванням виникало питання: з якими засобами Українська Армія могла б виступити проти Добрармії, що була добре озброєна і підтримана Францією й Англією. Українська Армія, крім глибокої віри в свою національну ідею, нічого не мала. Їй бракувало головним чином.зброї, вона була боса і гола. Вже почалися легкі морози, а за ними серед українського вояцтва розпочалася епідемія тифу, що пізніше прийняла жахливі форми і цілковито знищила Українську Армію. Санітарний стан армії був жахливий. Після замирення в Європі на складах псувалося багатомільйонне санітарне майно, а українські вояки десятками тисяч умирали від тифу та інших хвороб, не маючи елементарних ліків. Навіть ті медикаменти, що їх за українські гроші було закуплено у Франції й Італії, сусідні держави не хотіли пропустити в Україну. В такому важкому стані опинилася Українська Армія (авангард Європи) у боротьбі з комуністами.

Незважаючи на вищезгадані причини, якась фанатична віра в те, що держави Антанти, врешті, прийдуть на допомогу Україні та її Армії, стримувала Український Уряд від початку військових акцій проти Добрармії.

Та ось, спонтанно і зненацька, в середині вересня 1919 року розпочалися на фронті бойові сутички між нашою й денікінською розвідками. На станції Бірзула, яку займали українські й денікінські частини, виникла бійка між ними, і денікінський відділ було обеззброєно. Тоді ж наші війська перехопили наказ командуючого військами на Правобережжі генерала Шилінга такого змісту: “Срочно. Вознесенск — генералу Склярову, Николаев — генералу Слащову, Одесса — комдиву 4-ой дивизии. Ввиду указаний Главкома приказываю при встрече с войсками Петлюры предлагать им разоружиться или покинуть территорию, занятую Добрармией. В случае неисполнения этих требований обращаться с ними как с противником. При этом надлежит всячески затягивать разговоры и выяснить физиономию петлюровцев й их отношение к нам. Генерал Шилинг. 04.08.1919.”

Для Українського Уряду початок військових акцій проти армії Денікіна був неминучим рішенням незалежно від того до чого ця війна призведе, бо інакше в очах українського народу ця нерішучість була рівновартою зраді національних ідеалів.

21 вересня було перехоплено другий наказ Добрармії про відкриття бойових акцій проти Української Армії.

Українське командування у свою чергу віддає наказ розпочати акції проти армії Денікіна.

Ситуація на ворожих фронтах складалася так:

Добрармія. На Лівобережжі війська Добрармії при дальшому русі на північних українських кордонах зустріли контрнаступ Червоної Армії. Розпочалися довгі і жорстокі бої без яких-будь рішучих наслідків у той чи інший бік. Рейд кінноти генерала Мамонтова наробив, щоправда, клопоту червоному командуванню, але, врешті, скінчився безрезультатно з боку стратегічної його оцінки. Взагалі у міру того як Добрармія виходила з України на територію центральної Росії (район Орловської губернії), суто московське населення не виявляло гарячого бажання допомогти Добрармії в боротьбі проти комуністів. Виникли окремі вогнища повстань, але масу вони не захопили.

Опір Червоної Армії примусив командування Добрармії поступово здіймати з Українського фронту цілі частини та направляти їх на допомогу в головному напрямку на Москву. Але це підкидання резервів “пачками” в головному напрямку не приносило користі, тому центральна ударна група Добрармії почала тупцювати на місці. Генерал Денікін добровільно зрікся бойової співпраці майже з 80 000-ю Українською Армією. Незабаром для генерала Денікіна наступив час розплати за його невдалу політику стосовно України та його стратегію. Він вирішив битися на два фронти, але силі Добрармії були вичерпані. Під ударами Червоної Армі фронт Добрармії в районі Харкова захитався та покотився на південь.

Незважаючи на свої невдачі в головному напрямку, генерал Денікін вирішує атакувати Українську Армію на двох напрямках: з району Балти – в праве крило Української Армії в загальному напрямку на Жмеринку та з району Цвітково – на захід.

Фронт Добрармії проходив приблизно через такі пункти: Бірзули, Балта, Голованівськ, далі по річці Синюха через Шполу – Цвітково до Білої Церкви. З боку Києва в напрямку на Козятин передові частини Добрармії займали Кожанку, а далі – по річці Тетерів.

Червона Армія головну масу своїх сил тримала в районі Житомир – Коростень з передовою лінією фронту по річці Тетерів, а далі приблизно по шосе Житомир – Звягель. Як праве, так і ліве крило її було під загрозою, з одного боку, Київської групи Добрармії, з другого – польських військ у районі Рівне, через що вона не в змозі була просуватися на Бердичів – Козятин. Загальна кількість червоних у цьому районі доходила до 18 000.

На фронті Української Армії йшло перегрупування. Розташування військ було таким:

У районі Вапнярки зосереджувався Запорозький корпус, що своїми передовими частинами займав фронт приблизно від Рудниці до Бершаді. В районі останнього дислокувалася 3-я Залізна дивізія. В районі Тальне – Умань – Христинівка – група отамана Ю. Тютюнника (5-а і 12-а дивізії) з авангардом на станції Шпола.

Далі, приблизно по лінії залізниці Козятин – Христинівка, фронт займали 1-й і 3-й галицькі корпуси. Фронт перед Бердичевом тримав 2-й галицький корпус.

Волинська група була в резерві в районі Гайсина. Водночас із цим з району Шепетівки до Жмеринки перекидали групу Січових Стрільців.

Польські війська, з якими Українському командуванню, врешті, пощастило дійти згоди, зайняли Шепетівку. Отже, фронт Української Армії був довжиною в 400 кілометрів.

Загальна кількість Української Армії з огляду на пошесть тифу зменшилася до 40 000 бійців при 150-160 гарматах.

Отже, Українська Армія знову мусила битися на два фронти з могутніми ворогами. Перед нею була майже 40 000-на Добрармія та Червона Армія до 20 000 бійців з необмеженим запасом людського і військового матеріалу. Сили були нерівні. Кожний вояк Української Армії, починаючи від козака й до старшини, розумів обставини, в яких він мусив битися. Кожний розумів, що без зброї і набоїв, голий і босий, з одною непереможною ідеєю в серці – Незалежна Україна – він не зможе подолати ворога. Ні з політичного, ні з стратегічного боку ця війна не давала надій на перемогу, але честь молодої Української Армії диктувала: або вмерти, або перемогти.

З цим гаслом український вояк пішов у нерівний бій.

У жовтні 1919 року на всьому фронті розпочалися бойої сутички з Добрармією. В цей час наступили зміни в складі командування Української Армії: на чолі армії став замість отамана Василя Тютюнника генштабу генерал Сальський.

Розділ 31

Бої з Добрармією.— Галицька Армія.— Українська Армія відходить на захід

У перших числах жовтня Добрармія перейшла в наступ проти Української Армії. Назустріч їй рушила Українська Армія. До 15 жовтня на всьому фронті велися жорстокі бої, які принесли низку поразок військам Добрармії. На правом крилі Запорозький корпус в районі Жабокрич відбиває всі атаки ворога.

В районі Бершаді 3-я Залізна дивізія в зустрічному бою вщент розбиває 5-у дивізію денікінців, яка складалася зі старшин. Група отамана Ю. Тютюнника, хоч і завдає кілька поразок ворогові і забирає в полон Сімферопольський полк, однак примушена була відійти до Христинівки. 1-й і 3-й галицькі корпуси відбивають атаки ворога.

Приблизно на 10 жовтня на всьому фронті Добрармія не змогла добитися перемоги, а, зі свого боку, дивізії Української Армії не в змозі були розбити ворога, але після 10 жовтня Цвітковська група Добрармії рішучим ударом відкидає на захід 5-у і 12-у українські дивізії та захоплює Христинівку і виходить на лінію річки Соб. 1-й і 3-й галицькі корпуси також відходять на лінію Соб. Для прикриття напрямку Христинівка – Вапнярка 3-я дивізія переходить з району Бершаді до Тростянця, передаючи свій відтинок фронту Запорозькому корпусові. Цвітковська група денікінців форсує річку Соб біля Ладижина, захоплює Гайсин та продовжує рух у напрямку на Брацлав, відкидаючи Волинську групу до Тульчина. Для прикриття Вапнярського залізничного вузла 3-ю Залізну дивізію перекинуто на схід від Тульчина на зміну Волинської групи, що мусила відійти в армійський резерв. Біля станції Клевань кінна дивізія ворога несподівано атакувала 9-й піхотний полк, що був в авангарді 3-ї дивізії, та порубала його майже повністю Командир цього полку полковник Євтушенко застрелився, не бажаючи попасти в полон.

Недивлячись на цю поразку, 3-я Залізна дивізія уперто боронить Тульчин, але через відхід Запорозького корпусу до Вапнярки штаб армії відводить цю дивізію до Журалівки (12 км від Вапнярки). До 15 жовтня перемога на всьому фронті була на боці Добрармії. Наступив холод, пішов сніг. Грунтові дороги настільки стали в'язкими, що навіть 12 коней не могли тягти польову гармату. Не могло бути мови про маневрування. 50 відсотків Української Армії були вражені тифом. Нерви вояків Галицької Армії не витримали. В складі її залишилося до 10 000 бійців. Командування її вирішило вступити в сепаратні переговори з командуванням Добрармії про припинення бойових операцій. Командування Добрармії, яке давно вже прагнуло до розчленування українських сил, охоче погодилося на переговори з Галицькою Армією. Ці переговори, врешті, скінчилися підписанням між командуванням Добрармії і Галицькою Армією такої угоди:

1. Галицька Армія переходить повним складом з етапними установами, складами і залізничним майном на бік російської Добрармії і віддається в повне розпорядження головного коменданта озброєних сил Півдня через коменданта військ Новоросійської області.

2. Під час перебування під згаданою командою Галицьку Армію не буде використано для боротьби проти армії отамана Петлюри; до часу одержання подальшого завдання Галицька Армія відводиться в запілля.

3. 3 огляду на відсутність території Галицький Уряд припиняє тимчасово свою діяльність і переходить під опіку російської команди Добрармії. Місце перебування Галицького Уряду – Одеса.

Цю умову остаточно підписано 5 листопада 1919 року. Галицька Армія вийшла з війни. Це була одна з трагічних подій збройної боротьби Української Армії. На полі бою залишилась тільки Наддніпрянська Армія, склад якої у зв'язку з пошестю тифу зменшився до 8000 - 10 000 бійців. Далі бойові події швидко ішли до розв'язки. Під ударами Добрармії лінія фронту на початку листопада проходила приблизно по лінії Жмеринка – Вапнярка, а далі з кожним днем відходила на захід. Фізичні сили Української Армії були остаточно зломлені, але дух був твердий. Рештки бійців, хоч і були босі, голі й голодні, але вирішили не здаватися на ласку ворога, а битися до останнього. Шляхи відступу Української Армії являли собою жахливу картину. На возах везли тисячі хворих на тиф, прикритих тільки дірявими шинелями. Важко хворих залишали на опіку селян, але й самі вони часто цілими родинами лежали в тифі. Військові частини зменшились у своєму складі; у сотнях залишалося від 5 до 10 бійців, а полки доходили до 50-60 багнетів. Усі бійці трималися до того моменту, поки тифозна гарячка не валила їх з ніг. З неймовірними зусиллями частини Української Армії, відбиваючись від ворога, що постійно насідав, відходили на захід до польського кордону. 22 листопада рештки Української Армії з боєм залишили Проскурів, а 26 листопада зосередилися в районі Старокостянтинова. Українська Армія була цілковито ізольована. З півдня і сходу по її слідах ішла Добрармія, з заходу – польські корпуси, а з півночі – Червона Армія. Становище нашої армії ставало трагічним і безнадійним. Перед нею були дві можливості: або здатися на ласку білих чи червоних москалів, або перейти кордон Польщі, де вона буде обеззброєною.

Командування армії тим часом вирішує відвести рештки дивізій у район Любара – Острополя. 1 грудня частини зайняли вищезгаданий район.

Розділ 32

Загальна ситуація. – Епідемія тифу. – Причина наших невдач. – Що далі робити? – Прорив фронту білої і червоної російських армій та похід Української Армії в запілля ворога

Загальна ситуація на Правобережній Україні на 1 грудня 1919 року була такою:

Добрармія зайняла лінію фронту: Київ-Козятин-Старокостянтинів. У запіллі Добрармії, як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні, оперували українські повстанці. Відновив свої акції й відомий бандит Махно. В запіллі Добрармії російська "біла" адміністрація жорстоко й беззаконно поводилася з українським населенням. Українська інтелігенція і селянство стали об'єктом переслідувань і особливо терпіли від так званих карних експедицій. Пізніше ті жидівські погроми, що їх робила Добрармія, приписано було Українській Армії чи повстанцям. На фронті Добрармії ситуація була дуже небезпечною. Червона Армія розпочала контрнаступ; під її ударами війська Добрармії мусили залишити Харків та взагалі розпочати відступ на південь на всьому фронті. Добрармія не мала резервів, щоб кинути їх у головному напрямку на Москву. Звичайно, такими резервами могли бути ті сили Добрармії, що билися проти Української Армії. Ці сили могли б остаточно вирішити долю боротьби накористь Добрармії, але генерал Денікін вирішив у першу чергу знищити Українську Армію. В своїх політико-стратегічних розрахунках генерал Денікін жорстоко помилився. Він вважав, що притисненням решти Української Армії до польського кордону ця остання буде ліквідована, але не взяв до уваги головного: психологічного чинника, національного піднесення українського народу. В той час як знесилена Українська Армія, перебуваючи в районі Любара, здавалося, була ліквідована, справа боротьби за незалежність України перейшла до рук повстанців (1), за якими стояв увесь український нарід. Вони продовжували ту національну боротьбу, яку не могла на той час вести Українська Армія. Тримаючи 25 000 бійців на Правобережній Україні та відмовившися від співпраці з Українською Армією проти більшовиків, генерал Денікін сам прирік долю всієї своєї армії.

Червона Армія, як ми зазначали вище, зосередившись головними силами в районі Житомир - Коростень, усю свою увагу звернула на забезпечення свого лівого крила, з боку Києва. На правому ж крилі, в бік поляків, вона тримала заслін у районі Звягеля. Взагалі її фронт проходив по лінії Київ - Бердичів - Шепетівка. Як видно, свій рух на південь вона стримувала, чекаючи на наслідки подій на Лівобережній Україні.

Нарешті, на кордоні з Польщею польські війська після довгих пертрактацій з українським командуванням й Урядом зайняли нейтралітет стосовно Армії УНР, хоч польські роз’їзди вряди-годи заходили в смугу розташування нашого війська, викликаючи поважні непорозуміння. Український Уряд вислав спеціальну делегацію до Варшави, щоб остаточно порозумітися з поляками, давши делегації повну власть в разі можливості договоритися про спільну акцію проти червоних москалів. Перша фаза цих переговорів відбувалася в атмосфері не дуже сприятливій, але ці розмови вже творили грунт для дальшого порозуміння між Україною і Польшею.

В кінці 1919 року Українська Армія разом з Урядом та урядовими установами зосередилися в районі Любар – Остропіль. Само собою постає питання, чому Об'єднана Українська Армія (Галицька і Наддніпрянська) в складі до 80 000 бійців при 250 гарматах потерпіла поразку? Чи бракувало їй героїзму, організованості, вмілого управління? Наш короткий нарис боротьби Української Армії може посвідчити, що їй не бракувало героїзму. Жодна з армій, що боролися за визволення свого народу,як, наприклад, естонська, литовська, латвійська, фінляндська, не була в таких жахливих умовах, як УкраїнськаАрмія. Ізольована, без стратегічного запілля, вичерпавши всі запаси зброї й амуніції, Українська Армія боролася буквально голими руками. Вище керівництво перебувало в руках найкращих і досвідченихстаршин генштабу, які набули слави ще за часів Великої Війни.

Але чи могла цяармія навіть під проводом досвідчених керівників, за такого матеріального стану, в якому вона перебувала, маючи перед собою дві московські армії – білу й червону, – а ззаду – незабезпечене запілля з боку поляків, подолати ворога? Вже в вересні 1919 року в рядах армії вибухнула епідемія тифу, яка в листопаді звалила щонайменше 3/4 складу козаків і старшин. Повна відсутність медикаментів, брак достатнього лікарського персоналу та впорядкованих шпиталів не давали змоги боротися з цією пошестю. Врешті, яким тоді був український шпиталь? Хворих вояків клали на підлозі, покритій соломою, у напівзнищеній касарні, без вікон і дверей, при 15-ступневім морозі.

Там, де шпиталь міг помістити 100 хворих, тепер їх було до 2000; при них – один лікар та два-три санітари без медикаментів. Медичний персонал із великою самопожертвою виконував свої обов’язки, але його також нищила хвороба. Часто-густо хворі мусили обслуговувати самих себе. Трупи померлих кілька днів лежали незабраними. Ті вояки, що вже видужували, викопували у замерзлій землі ями та скидали туди десятками трупи померлих товаришів. Жахливий сморід, бруд, воші – ось що було у шпиталях. Такі жахливі умови "лікування" призвели до того, що більшість хворого вояцтва воліла залишатись у селянських хатах під опікою самих селян. Тому всі села у фронтовому районі були заповнені хворими вояками. Тихо, без нарікань і скарг, із надзвичайним, нелюдським терпінням вояки переносили свої страждання. Кожний із них, хто міг уже стояти на ногах, спішив розшукати свою частину та приєднатися до неї. Вже на 1 листопада 1919 року із загальної кількості хворих померло до 10 000 вояків. Протягом зими 1919-1920 року кількість померлихвід тифу дійшла до 25 000.

Щодо населення, то на Правобережжі до 50 відсотків його також лежало в тифі.

Увесь світ знав про страхіття, яке переживала Україна, але ні міжнародна організація Червоного Хреста, ні окреміблагодійні європейські організації не вважали за потрібне, хоч би з почуття гуманності, надіслати в Україну медичну допомогу. Як уже згадано вище, навіть те санітарне майно, що його куплено за українські гроші за кордоном, після великих клопотань лише частково було допущене на територію України. Жодна з європейських армій не була в таких важких санітарних умовах, як Українська Армії

Отже, причини неуспіхів Української Армії в подальшій боротьбі були в тому, що:

1. Політичні обставини в Європі складалися не на користь України. Україна була ізольована, а держави Антанти матеріально підтримували ті сили, які боролися проти незалежності України.

2. Українська Армія, хоч і виявила максимум упертості та активності, але, не маючи стратегічної бази, оточена з усіх боків, за повної відсутності зброї та амуніції, з кривавими жертвами мусила крок за кроком відступати перед численним ворогом – московською білою й червоною арміями.

3. Санітарний стан Української Армії спричинявся до зменшення її персонального складу на три чверті.

Як перед Урядом, так і перед командуванням армії постала важка дилема. Що далі робити? Чи продовжувати боротьбу, чи припинити її? Якщо продовжувати, то яким способом? В армії боєздатних бійців залишилося лише 4000-5000. Але ця решта Української Армії, хоч і знесилена та виснажена в боях, рішуче відкидала думку про капітуляцію. Перед нею стояло яскраве гасло: краще загинути, ніж піддатися ворогові. Боротися до останнього віддиху – ось гасло, що панувало в армії.

З 1 по 6 листопада 1919 року між Урядом і командним складом Української Армії відбулися наради, на яких прийнято рішення:

1. Українська Армія продовжує бойові дії. Для того вона мусить прорвати ворожий фронт, вийти у запілля ворога та розпочати партизанську війну разом з повстанцями.

2. Уряд УНР на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою продовжує свою політичну роботу в Європі, для чого мусить виїхати до сусідньої держави – Польщі.

Рішення прийняте. Треба було його виконати. Армія готувалася до походу в запілля ворога. Всіх боєздатних вояків посадили на гарматних та обозних коней. Частину хворих було залишено під опікою селян, решту, що не хотіли залишати свої частини, клали на вози. Командування армією було передано в руки генерала М. Омеляновича-Павленка. 6 грудня 1919 року рештки Української Армії вирушили в запілля ворога. Для збереження бойових традицій дивізії зберегли свою назву. Головний Отаман Армії УНР С. Петлюра від’їхав до Польщі. Видатна на той час постать головного коменданта Польської Армії, а пізніше голови держави маршала Й. Пілсудського, який розумів визвольну боротьбу українського народу, запевняла, що Головний Отаман С. Петлюра знайде в його особі активну підтримку в подальшій збройній боротьбі Української Армії та встановленні добросусідських стосунків між Україною і Польщею.

Розділ 33

Зимовий похід. – Партизанські дії Української Армії. – Командування денікінської армії шукає порозуміння з повстанцями й Українською Армією

Вирушаючи в запілля ворога, рештки Української Армії мали своїм завданням:

1. Прорвавшись у запілля ворога, нищити його живу силу, руйнувати залізниці, склади та ін.

2. Зв’язатися з повстанцями, організувати їх та упорядкувати їхні бойові дії.

3. Вести пропаганду серед українського населення, підняти його моральний і патріотичний настрій, закликати до подальшої збройної боротьби. Сама поява Української Армії в запіллі ворога мусила ствердити, що боротьба за визволення України продовжується, Українська Армія жива і б’ється всупереч усім голосним заявам червоних і білих москалів про те, що Українська Армія вже не існує.

4. Українська Армія мусить вести свої бойові акції до того часу, поки Український Уряд проведе намічену політичну роботу серед держав Антанти. Віра у справедливе вирішення українського питання державами Антанти все ще не згасала.

Командування армією Уряд доручив генералу М. Омеляновичу-Павленку, який був до того командиром Запорозького корпусу. Після нашвидку проведеної переорганізації, пристосованої до партизанської війни, всі боєздатні частини були зведені у 4 групи:

1. Запорозька група з частин Запорозького корпусу під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка.

2. Київська група, що складалась з 5-ї та 12-ї дивізій, полку морської піхоти, частин 9-ї дивізії та з частин корпусу Січових Стрільців. Командиром групи призначено отамана Ю. Тютюнника.

3. Волинська група складалася з частин 1-ї, 2-ї і 4-ї дивізій. Командир – отаман О. Загродський.

4. 3-я стрілецька дивізія та Спільна Юнацька Школа. Замість полковника Удовиченка, що захворів на тиф, командиром цієї групи призначено полковника Трутенка.

Українська Армія на партизанці складалася приблизно з 10 000 бійців при 2000 шаблях та 12 гарматах, але майже 75 відсотків з них було хворими на тиф, до того в цей же підрахунок входили немуштровані частини, обслуга обозів та ін. Воювати була здатна дише жменька від 3000 до 3500 вояків.

Більшість хворих ні за яку ціну не хотіли покинути свої частини, благали взяти їх із собою, через що обози значно збільшились, а це не могло не позначитися на рухливості війська.

Отже, 5 грудня 1919 року військові частини вже були готові до походу. В історію Української Армії цей похід увійшов під назвою "Зимовий похід". Армія мала свої завдання, але ніхто не знав, чи пощастить їй виконати їх. До 3500 голих, босих, хворих вояків з сотнею набоїв на рушницю були готові на ризик, на героїчний подвиг, на нові, невідомі перешкоди й дії. Розум говорив, що з такими слабими силами прориватися в запілля майже 40 000 денікінської армії було абсурдом, загрожувало неминучою загибеллю. Однак ця жменька людей, гарячих і щирих патріотів, вважала краше загинути, ніж припинити боротьбу.

Командуючий Українською Армією генерал М. Омелянович-Павленко намічає такий план прориву фронту та виходу в запілля ворога:

1. Місцем прориву мав послужити район розташування Галицької Армії в її нових обставинах у складі Добрармії у смузі Козятин-Гайсин-Вінниця-Хмельник. Для цього вже 6 грудня частини, що мали брати участь у поході, мусили зосередитися у південно-східній частині трикутника: Шепетівка-Миропіль-Любар та зайняти вихідні позиції.

2. 7-9 грудня перейти через райони, зайняті Галицькою Армією, а вже 10-11 грудня форсувати залізницю Козятин-Жмеринка.

3. Після форсування залізниці Українська Армія мусила зосередитися в районі Липовця.

Увечері 6 грудня армія вирушала в похід. Під прикриттям зимової ночі частини розпочали свій рух по ґрунтових дорогах до лінії фронту денікінської армії.

Грунтові шляхи взагалі були в такому жахливому стані, що на половині переходу більшість коней не могли витягнути возів та пристати. Розпачливі благання хворих і поранених вояків неслися з цих возів: "Не кидайте нас". Найтяжче враження робили ті вояки, що вже видужували після тифу, або ті, що були легко поранені. Вони, напіводягнені, з шматтям на ногах замість чобіт, вирішили пішки йти за армією. Самопосвяту і глибоке переконання у своїй ідеї мусили мати ці герої, щоб перетерпіти усі ті лиха. Неможливо описати ті муки, що тоді переніс український вояк. У колоні йшов пішки і єдиний духовний пастир – священик П. Пащевський.

Перший день руху армії був надзвичайно важким, але тверда воля командуючого генерала М. Омеляновича-Павленка, твердість духу, що виявляли вояки, з повним напруженням фізичних сил допомогли виконати завдання першого дня походу – зробити 40-кілометровий перехід.

Кінні розвідки енергійно, але обережно шукали шлях для переходу крізь ворожий фронт. На 8 грудня 1919 року кожній колоні було дано окремий маршрут для сфорсування залізниці Козятин-Жмеринка, яку оберігали денікінські війська за допомогою численних бронепотягів. Операція щодо сфорсування залізничної колії Козятин-Жмеринка минула без особливих перешкод з боку ворога, якщо не рахувати, що на станції Голендри одна з колон Української Армії з боєм мусила прорватися через цей пункт на схід.

Велике здивування було в денікінській армії, коли на її фронті з'явилася "знищена" Українська Армія. На 17 грудня Українська Армія у ворожому запіллі виходить в район Липовця. Командарм віддає черговий наказ про перехід армії в район Тетієва-П'ятигір-Животова і Лукашівки, де окремі колони мають зосередитися з 21 по 25 грудня 1919 року.

У цей час ситуація на фронті денікінської армії була така:

Армія Денікіна відступала під ударами Червоної Армії у двох головних напрямках: 1. Уздовж залізниці Козятин-Бірзула. 2. Фастів-Цвітково. Аби не дати можливості ворогові вивезти багате майно, командарм вирішує ударити по ворожому запіллю.

У цей час шляхом з Білої Церкви через Ставище-Жашків-Умань відходила колона кінноти денікінської армії в складі кількох полків. У районі Жашкова ця колона зустрілася з нашою 3-ю дивізією. Після короткого бою денікінська кіннота сильно пошматувала 3-ю дивізію, захопивши наш санітарний обоз із хворими вояками. Більшість безборонних козаків денікінці порубали. Але пізніше цей денікінський відділ був, у свою чергу, повністю знищений українськими повстанцями. Після цього бою 3-ю дивізію переформовано на 3-й кінний полк, командування прийняв полковник П. Чижевський. Українські частини незабаром мусили опинитися у смузі бойових сутичок між червоною і білою арміями. Командарм генерал М. Омелянович-Павленко не вважав за доцільне тримати свої частини у цій смузі та віддав наказ про зосередження їх у районі Умані. Становище денікінської армії значно ускладнилося. З півночі тиснула її Червона Армія, у запіллі гасала Українська Армія. Всю свою лють денікінці перенесли на Українську Армію. По дорозі до району Умані ліва колона Запорожців атакувала Ставище та розбила досить великий відділ Добрармії.

31 грудня одна група нашого війська займає Умань, а на схід, у напрямку на Звенигородку, посувається Київська група.

Кількаденний спочинок у районі Умані дав змогу командуванню армії провести велику пропаганду серед селян та видати кілька чисел газети "Україна".

Поява Української Армії в запіллі ворога справила величезне враження на населення, підняла його дух і зміцнила волю до боротьби. Селяни рішуче виступили проти військ Добрармії. Останні, майже без спротиву та уникаючи бойового контакту, швидко відходили на південь, у напрямку Одеси.

Лінія фронту білої й червоної московських армій проходила через Христинівку-Тальне-Цвітково, наближаючись до Умані – району зосередження українських сил.

Червоне командування, довідавшись про перебування Української Армії в районі Умані, що було повною несподіванкою для нього, виявило бажання налагодити бойову співпрацю з Українською Армією проти "білих", але на цю пропозицію воно не одержало відповіді.

Становище Української Армії 10 січня 1920 року стало дуже загрозливим. Вона опинилася між двома фронтами. 11 січня до Умані несподівано вдерся авангард 44-ї совєтської дивізії, який вибив з міста нашу невелику залогу (1).

Командарм, не бажаючи ув'язуватися в бій з міцнішим ворогом, вирішив відвести свої групи в напрямку на Нову Українку, ала розвідка виявила в цьому пункті значні сили Добрармії, які займали позицію по річці Чорний Ташлик. 20 січня наші відділи зосередилися в районі Тишківка, де наша кіннота мала кілька успішних боїв з окремими відділами Добрармії. Між тим червоні частини з району Тальне-Умань посувалися в напрямку Нової Українки та Ольвіополя. Щоб вийти з "кліщів", командарм вирішує вивести свої групи в район Черкаси-Чигирин-Канів, у запілля Червоної Армії, для чого групи мусять самостійно пробиватися через червоний фронт. Цей марш-маневр при зимовій стужі, при кепському стані ґрунтових доріг мав дуже великі труднощі як з боку технічного, так і оперативного, але всі труднощі маршу значно полегшила повна симпатія селян до своєї армії. Селяни служили провідниками, доставляли розвідницькі відомості, давали харчі, а також цілими селами брали участь у боях. Скрізь виникали українські повстанські відділи, які нападали на малі й великі сили червоних чи білих військ. Після революційного чаду, покуштувавши білої і червоної московської влади, населення зрозуміло наміри як одної, так і другої і з великим запалом відплачувало ворогам за кривди, за наругу над національним "я".

Ці повстання мали стихійний характер. Їх не можна було впорядкувати, а це давало змогу ворогові маневрувати і придушувати окремі вибухи. Немало хитрощів і трюків придумувала червона Москва в своїй пропаганді серед українського населення. До рук українських повстанців попала таємна інструкція для комуністичних агітаторів, видана Лейбою Троцьким, у якій, між іншим, були такі завдання:

1. Не навязывать украинскому крестьянству коммуны до тех пор, пока наша власть там не окрепнет.

2. Утверждать, что в России нет коммуны.

3. В противовес самостийныку Петлюре и другим говорить, что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью, а Петлюра продает Украину буржуазным государствам".

У тій же інструкції Троцький радив казати українським селянам, що більшовики проти Петлюри не воюють, а поки Денікіна не розбито, то пускати чутки, ніби совєтська влада в союзі з Петлюрою. Якщо совстська армія допускає грабежі, то треба звалювати це на повстанців та на петлюрівців.

"Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, а нашей она будет только тогда, когда она будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда".

Так казав Троцький, виряджаючи своїх агітаторів в Україну. З цією комуністичною пропагандою успішно боролась Українська Армія словом, відозвами, пресою, що її видавав пропагандистський відділ при штабі нашої армії.

Щодо червоних сил, то поки що наша розвідка виявила присутність у районі Умані 45-ї і 60-ї піхотних та латиської стрілецької дивізій. Під впливом повстань в Україні настрій совєтських вояків став дуже пригнічений.

1 лютого наші групи після 10-денного маршу майже безпострілу проскочили крізь фронт червоних та зосередилися в районі Канів-Чигирин-Черкаси. Опинившись у запіллі Червоної Армії, наша армія почала руйнувати його, нищити окремі ворожі відділи. Вона захоплює Канів, Черкаси, район Сміла-Бобринська. 12 лютого всі наші групи з наказу командарма з'єдналися в районі Медведівки, у 25 кілометрах на схід від Бобринської, де відбулася нарада старших начальників для підбиття підсумку першого періоду бойових акцій, для обговорення загальнополітичних подій в Україні та для затвердження подальшого плану операцій у зв'язку з одержаними інформаціями від Уряду УНР.

Тут треба сказати, що, незважаючи на відірваність армії від Державного Центру та на її рухливість, командування і Уряд усе ж підтримували зв'язок між собою через кур'єрів. Одного разу до армії пощастило прорватись і голові Ради Міністрів пану І. Мазепі, який поінформував про політичну працю Уряду та на власні очі побачив стан армії.

На нараді було прийнято рішення про те, що частину сил армії належить перекинути на лівий берег Дніпра для агітації і організації повстання.

Тут же вималювалася більш-менш загальна ситуація в Україні, зокрема на Правобережжі, яка мала такий вигляд: Добрармія втратила свою стійкість та під натиском Червоної Армії відходила на південь, на побережжя Чорного моря. На Правобережжі вона прискореним маршем відходила в район північніше Одеси. Фактично Добрармія вже не являла собою повної бойової сили. Вона була цілковито здеморалізована і розкладена. Поява на її фронті Української Армії, бої, які вела остання, підтримка її повстанцями призвели до того, що в частинах Добрармії виникли незадоволення і нарікання на своє командування. Білому командуванню закидали те, що воно замість порозуміння з Українською Армією для спільних акцій проти комуністів придбало ще одного ворога — вескреслу Українську Армію, на боці якої було населення. Деякі частини навіть відмовлялися битися з українцями. Стратегічна ситуація Добрармії, особливо тих військ, що відходили до Одеси, була катастрофічною, перед ними стояла реальна перспектива – бути скинутими в Чорне море. Таке становище примусило керівництво Добрармії приступити до переговорів з командуванням Української Армії та з окремими відділами повстанців про спільні акції проти червоних.

Коли пригадати чванливий та різкий тон командування Добрармії щодо українських військових делегацій, які пробували вести переговори про порозуміння, про організацію спільних акцій проти Червоної Армії, то зараз ініціатива щодо такого порозуміння вже виходила під командування Добрармії. Ще в кінці грудня 1919 року, коли Добрармія розпочала свій відступ, вона зверталася до окремих повстанських відділів з пропозицією про співпрацю, обіцяючи ім допомогу зброєю та іншим. Повстанці категорично відмовилися від цього. 7 січня 1920 року від одного з начальників фронтового відділу Добрармії полковника Попова командування Української Армії одержало листа такого змісту:

"Начальник Ольгопольского отряда Добрармии. 7 января 1920 года. № 0341, станция Голта. Господин командир, согласно приказанию моего начальства, прошу Вас не отказать ответить на следующие вопросы:

1. Согласно ли украинское командование вступить в переговоры с командованием Юга России, возглавляемым генералом Деникиным, о прекращении между этими армиями враждебных действий для совместной боевой работы с нашим общим врагом — коммунистами.

2. Мне приказано передать просьбу, чтобы переговоры в случае благоприятного их исхода и будущий союз наш не обусловливался пока никакими "политическими" обещаниями той или иной стороны, так как политика требует времени, а враг сейчас близок.

3. Если Вы на эти переговоры согласитесь, то будьте добры для ускорения дела прислать какого-либо уполномоченного для переговоров на станцию Головатовское или иную, какую Вам будет удобнее, станцию. Какую станцию Вы выберете, благоволите сообщить, дабы я мог установить с Вами связь. Прошу принять уверение в моем к Вам уважении. Полковник Попов".

Не менш характерний і другий лист того ж полковника Попова, уривки якого в перекладі наводимо: "... У вас є те, чого немає у нас, – прихильність людності. У нас є те, чого бракує Вам, – військове знаряддя. Коли б ми йшли у згоді, то Україна не терпіла б зараз від комуністів, а Добрармія в Москві прикінчила б комуністичну гідру. Полковник Попов".

Треба було зазнати повної поразки, щоб командування Добрармії, врешті, зрозуміло необхідність спільних бойових дій з Українською Армією. Політика генерала Денікіна та його уряду стосовно України блискуче провалилася. З трупом, яким була в той час Добрармія, вже не було жодної користі вести переговори. Добрармія прогавила момент, коли можна було спільними зусиллями подолати спільного ворога. Від того виграла б не тільки Україна і сама Росія, але й ціла Європа.

Розділ 34

Події в Одесі. – Українська Армія в запіллі Червоної Армії. – Становище Галицької Армії. – Атака Вознесенська

Деморалізована Добрармія швидко наближалася до Одеси. Незначні частини червоних військ, переважно кінноти, гнали її до берегів Чорного моря. Вороже ставлення українського населення до Добрармії, поява на фронті Української Армії під командуванням генерала Омеляновича-Павленка, взагалі стихійне національне піднесення українського населення – усе це примусило врешті представників Антанти в Одесі правдиво і реально оцінити ситуацію. До цього часу територія України була головним театром війни, а населення її несло найбільші жертви, зв'язані з умовами жорстокої громадянської війни, а в той час його політичні й національні інтереси не тільки не було визнано, а у брутальний спосіб зневажено російським урядом Денікіна, який мав повну підтримку Антанти.

Перспектива неминучого опанування Одеси червоними військами, на рейді якої стояла могутня антантська ескадра і пристані якої були завалені незліченним військовим майном, привезеним для Добрармії, примусила голову англійської військової місії майора Йолша для врятування загальної ситуації Одеси приступити до переговорів з українцями.

Для нав'язування цих переговорів послужили причини, крім згаданих вище, такі:

У січні 1919 року в Одесі та її околицях перебувало до 20 000 українських вояків. Опинилися вони там в силу різних причин: чи то їх було взято до полону хворими на тиф (до цієї категорії належав і автор цих рядків, якого – хворого – захопили в полон у Проскурові), чи то вони видужували після поранення, чи відстали від Армії УНР. Серед них було кілька тисяч вояків Галицької Армії. Цих людей було досить, щоб не тільки оборонити Одесу, але і щоб розбити червоні сили, які переслідували Добрармію.

Але їх треба було організувати, озброїти. Всі українські вояки готові були стати на оборону Одеси, але за однієї умови – створення українського корпусу з українським командуванням, з тим щоб битися за Україну.

18 січня 1920 року голова англійської військової місії в Одесі майор Йолш викликав до себе автора цих рядків та кількох українських діячів і запропонував негайно приступити до формування українських полків.

"Ми мусимо відстояти Одесу. Честь Англії вимагає цього. Добрармія втратила значення. Все військове майно у вашому розпорядженні. Наш флот допоможе вам своєю могутньою артилерією". Так сказав майор Йолш, але українські представники поставили свої умови:

1. Загальне командування всіма військами в Одеському районі мусить перейти до рук українського штабу.

2. Добрармія згортається в корпус та при першій нагоді мусить покинути територію України.

Однак ці вимоги зустріли категоричний спротив з боку генерала Шилінга, командуючого частинами Добрармії на Правобережній Україні.

Для досягнення порозуміння між українськими представниками і Добрармією з ініціативи майора Йолша відбулися дві наради в присутності двох англійських і французьких старшин.

Лише 23 січня представники генерала Шилінга згодилися на пропозицію українських представників, але згодилися тому, шо червоні війська вже були у 60 кілометрах від Одеси. Було вже запізно. В ніч на 25 січня більшість українських вояків окремими відділами почали прориватися крізь фронт червоних на північ на з'єднання з повстанцями та відділами Української Армії. Ранком 25 січня 1920 року союзна ескадра відкрила гарматний вогонь по червоних військах, що підійшли до північних околиць Одеси, але о 12 годині Одесу було вже повністю зайнято червоними. Тільки в порту під прикриттям кулеметного вогню з кораблів ще йшла посадка на пароплави небагатьох щасливців з цивільного населення.

Вулицями Одеси йшла різня. Недобитки Добрармії форсованим маршем з Одеси відходили до Тирасполя, де вони сподівалися перейти на територію Румунії.

26 січня ескадра мусила покинути одеський рейд.

Здавалося що після цих двох прикрих експериментів політики держав Антанти мали врешті зрозуміти силу українського національного руху, мусили скерувати їхню політику в бік, прихильний для України, але даремно. В 1920 році держави Антанти знову стали на шлях відбудови "єдиної Росії" (армія Врангеля), і знову ця політика провалилася.

У січні 1920 року Червона Армія на Правобережжі напружувала всі свої зусилля, аби приборкати українське населення та втихомирити його, але даремно. Польська Армія просунулася на схід та вийшла на лінію Лунинець-Сарни-Шепетівка-Старокостянтинів-Проскурів-Кам'янець. Між Польщею й більшовиками назрівав конфлікт. Усі вільні сили Червона Армія скерувала на фронт проти поляків. Така ситуація значно полегшувала бойові дії Української Армії.

Головний Отаман С. Петлюра перебував у цей час в Польщі, а урядова делегація вела переговори з польським урядом про порозуміння між Польщею та Україною і можливості спільних акцій проти червоних. Хоч ці переговори взагалі мали позитивні наслідки, однак остаточний результат їх залежав від подальших взаємовідносин, які встановляться між Польщею та більшовиками.

До часу остаточного вирішення долі переговорів Українська Армія мусила за всяку ціну продовжувати свої бойові операції.

13 лютого 1920 року партизанські відділи Української Армії переправились через Дніпро на Лівобережну Україну та рушили на схід у напрямку на Золотоношу. Наша кіннота з боєм захопила Золотоношу, в той час як інші частини нищили по селах дрібні ворожі відділи і водночас вели пропаганду серед населення. Але рейд наших партизанів на Лівобережжі було припинено з тих причин, що від Уряду одержано інформацію про можливість збройного конфлікту між Польщею та більшовиками. Командарм вирішує пересунути свої війська на захід, ближче до театру можливих подій. Коротке перебування нашої кінноти на Лівобережжі наробило великого бешкету серед червоних військ та примусило червоне командування наспіх стягнути до району перебування Української Армії значні сили для ліквідації її, але командарм щасливо виводить свої війська з небезпечного району та на 25 лютого зосереджує їх між Новомиргородом і Новою Українкою (села Хмілево-Миролюдівка-Копанки).

Між тим ситуація Української Армії з кожним днем ставала складнішою. Захопивши Одесу, розбивши там частини Добрармії, червоне командування мало досить вільних сил для боротьби з Українською Армією і для її оточення. Тільки шляхом швидкого маневрування Українська Армія могла врятувати себе від знищення.

Отже, командарм 28 лютого переводить свої частини в район Тишківка-Липняжка, а 2 березня зосереджує їх у районі Ольвіополя. Під час цього маршу кінний полк Запорожців з боєм взяв Голованівське, а 4 березня так само з боєм захопив Хощевате. З допиту численних полонених червоноармійців, захоплених під час маршу, та з відомостей, що дала розвідка, командування Української Армії виявило розташування червоних сил. Так само виявлено, що частини Галицької Армії займали район Ольгопіль-Крижопіль-Балта й Бірзула.

Становище ж Галицької Армії було просто трагічним. Після поразки військ генерала Денікіна Галицька Армія опинилася в руках Червоної Армії і мусила на вимогу Москви визнати владу більшовиків. До Армії було призначено совєтських комісарів, внутрішня організація її була змінена на зразок Червоної Армії. Замість українського герба галицький вояк мусив одягнути емблему совєтської влади – червоний бант з серпом і молотом. Тих з вояків, що запротестували проти цього, було розстріляно, а решта непокірних втекла зі своїх частин, та чимало їх приєдналося до Української Армії. В масі галицьке вояцтво розуміло примусову "совєтизацію" армії, зберігало дисципліну і повагу до старшин, але подекуди в частинах на поверхні опинився демагогічний елемент. Уся ж Галицька Армія була під контролем московських комісарів, призначених совєтською владою.

У Бершаді в той час перебувала команда 2-го галицького корпусу зі своїми частинами та відділами московських червоних військ в силі до кількох тисяч вояків. 1-й кінний полк Запорожців під командуванням полковника Дяченка, роблячи авангардну розвідку, після захоплення Хощеватого вирушив до Бершаді. Московські й галицькі частини, довідавшись про рух полку до Бершаді, приготувалися до бою. Але ця операція скінчилася тим, що 1-й кінний полк захопив село Усте в 10 кілометрах на схід від Бершаді, де було без пострілу обеззброєно галицький курінь, причому взято 2 гармати. Обслуга гармат приєдналася до полку. За наказом штабу 2-го галицького корпусу своїм частинам вирушити до села Усте окремі коменданти частин відповідали відмовами з огляду на те, що вояки босі й голі. Ця перша зустріч з частинами Галицької Армії свідчила, що її міцно тримали в руках московські комісари та що сподіватися на її допомогу в боротьбі з московськими військами було важко.

12 березня командарм дає наказ про перехід груп у район Тростянець-Ободівка-Демидов. У міру того як Українська Армія просувалася на захід, її рух з кожним днем повільнішав унаслідок бойових сутичок з ворогом, бо армія входила в смугу, де йшло перегрупування совєтських військ. Рідко коли нашим відділам вдавалося простояти на місці та спочити протягом доби. Нерви людей почали слабнути, коні вимагали спочинку. Вже виникла думка прориватися крізь фронт червоних частин до поляків, але це ще було зарано, бо політичні обставини не сприяли цьому задумові.

Від Уряду вже довгий час не було інформацій та директив. Командарм вирішує продовжувати партизанські операції, для чого після денного спочинку (перекування коней і перегляд зброї) розпускає свої війська на широкому просторі в районі Умань-Гайсин-Ольвіопіль-Ольгопіль-Христинівка, даючи кожній групі окреме завдання.

Бойові дії кожної групи велися сепаратно. Київська група отамана Ю. Тютюнника з боєм захоплює Гайсин, а далі займає Христинівку. Волинська – Умань, Запорозька продовжує операції в районі Ольвіополя. 26 березня групи зосередилися в районі Торговиця-Тальне. Між тим командування 14-ї совєтської армії намагалося оточити наші відділи. На станцію Тальне прибули свіжі ворожі сили, а з району Ольвіопіль-Нова Українка-Єлисавет у північному напрямку широким фронтом просувалися червоні відділи. Пересування наших частин значно ускладнилося через поганий стан доріг та відсутність підвід, бо селяни вже розпочали весняну працю в полі. Крім того, бракувало амуніції. З метою вирватися з оточення командарм відає наказ групам до 4 квітня перейти на схід від залізниці Нова Українка-Знаменка та зайняти район Бобринця. Знищивши дрібні червоні відділи, групи зосередилися у вищезгаданому районі, де провели Великдень. Червоне командування, занепокоєне виходом їх у район Бобринця – в запілля фронту, розпочинає енергійний наступ з боку Знам'янки та Нової Українки. До 13 квітня наші частини відбивають усі ворожі атаки. Але брак амуніції (козаки мали по 10-15 набоїв, а гармати – по 5-10 набоїв) примушує командарма вивести свої сили з району Бобринця та повести наступ на Вознесенськ, де, згідно з точними даними розвідки, Червона Армія мала великі склади амуніції й зброї. Захоплення Вознесенська мало вирішити долю Української Армії.

16 квітня усі групи підійшли до Вознесенська і ранком розпочали атаку. Ворог уже приготувався до неї та, підпустивши наші лави на 400 кроків, зустрів їх кулеметним і гарматним вогнем. Ворожі бронепотяги також енергійно підтримували свою піхоту. Наші частини захиталися, на деяких відтинках фронту навіть примушені були відступити, а червоні перейшли в контратаку. В цей час у Вознесенську відбувався крайовий з'їзд комуністів, члени якого також взяли участь в обороні міста. Після швидкого перегрупування наші відділи знову перейшли в наступ і на цей раз захопили Вознесенськ. Червоні залишили на полі бою 280 трупів і до 400 поранених. Було захоплено до 2 мільйонів рушничних набоїв, 32 000 гарматних, 2 важкі, 18 легких гармат та багато іншого майна.

Після захоплення Вознесенська кінноту було вислано на південний захід, яка мала завданням енергійно розчищати шлях для руху піхоти в бік Ананьєва. Серед нашого війська, де кожний з вояків придбав зброю та амуніцію, запанував добрий настрій. Селяни та повстанці, дізнавшись про рух Української Армії в район Ананьєва, розпочали бойові акції проти ворога. Під впливом подій на польсько-московському фронті та операцій військ генерала М. Омеляновича-Павленка галицькі частини частково почали переходити на бік повстанців й Армії УНР. Після захоплення Ананьєва і Балти наші групи зосереджуються в цьому районі. Для червоного командування присутність Української Армії у згаданому районі була повною несподіванкою. Всім своїм силам, скерованим на ліквідацію "петлюрівських банд" в районі Вознесенська, воно мусило дати новий оперативний напрямок на Ананьїв. Начдиву 41-ї совєтської дивізії було наказано "організувати в районі Бірзули міцний кулак" для паралізування акцій "петлюрівців". За цей час Українська Армія поповнилася повстанцями, а з галицьких частин до них приєдналася кінно-галицька бригада (400 шабель) під командуванням отамана Шепаровича та технічна сотня до 170 вояків з великим майном.

Починаючи з 20 квітня наші війська в районі Ананьєв-Балта ведуть жорстокі бої з червоними відділами. Цілий район – у полум'ї повстання. Частини нашої армії відбивають у ворога 2 гармати та багато військового майна і вже 30 квітня переходять у район Тростянця.

Розділ 35

Прорив на лінію польського фронту

Загальна політична ситуація в кінці квітня 1920 року складалася так: Польша і більшовики були в стані війни між собою. Польський й Український уряди дійшли згоди. Маршал Пілсудський і Головний Отаман С. Петлюра знайшли спільний шлях для спільної боротьби проти Москви. Польща визнала Україну як незалежну державу та уклала з Українським Урядом військовий союз. На території Польщі розпочалося формування українських частин. На польський фронт, що проходив по лінії: Ямпіль (на Дністрі)-Жмеринка-Козятин-Житомир-Коростень, прибув у лютому 1920 року до Могилева на Дністрі з групою повстанців полковник Удовиченко, який пробився з Одеси. Протягом тижня він створив зі старих українських вояків відділ в силі до 1500 багнетів та за згодою з польським командуванням зайняв відтинок фронту від Дністра до Нової Ушиці.

Командарм уже знав про ситуацію на польському фронті, тому й вів армію в північному напрямку, шоб за першої нагоди з'єднатися з українськими частинами на польському фронті. Кінець "Зимового походу" наближався, але перед Українською Армією стояло важке завдання – прорватися через червоний фронт. Було одержано відомості, шо деякі галицькі бригади повстали проти більшовиків. 1-2 травня розпочалась операція щодо прориву фронту. Загальний напрямок для прориву було визначено такий: район Вапнярка-М'ясківка-Ямпіль. Найважчим завданням було форсування залізниці Жмеринка-Бірзула, якою курсувало до 5 бронепотягів. На станції Вапнярка був штаб 45-ї совєтської дивізії та стояли численні ешелони з піхотою; в Тульчині – штаб 60-ї дивізії і штаб 14-ї совєтської армії. Цей район треба було вважати за найближче запілля, в якому перебували резервні частини 14-ї совєтської армії та штаби фронтових дивізій.

План прориву був такий: Запорозька група захоплює Тульчин і Журавлівку та прикриває з півночі перехід решти груп та численних обозів при переході ними залізниці Жмеринка-Бірзула. Київська група атакує Вапнярку зі сходу. Волинська група переходить залізницю в районі Крижополя. Після переходу через залізницю всі групи зосереджуються в районі М'ясківка.

1 травня групи приступили до виконання наказу. Хід подій розгорнувся таким чином:

Запорозька група з боєм займає Тульчин, де бере в полон штаби 41-ї, 45-ї й 46-ї дивізій, але 2 травня з боку Журавлівки та Брацлава її атакують червоні в силі до двох дивізій. Після цілоденного жорстокого бою Запорожці відходять на південну околицю Тульчина, але на допомогу їм прибувають повстанці отамана Волинця. Спільними зусиллями Тульчин знову перейшов у наші руки. Виконавши своє завдання, Запорожці 3 травня розпочали відхід, між Вапняркою-Журавлівкою перейшли залізницю і розташувалися по селах, в районі М'ясківка.

Київська група атакувала Вапнярку зі сходу. Завдання її було найважчим. При підтримці трьох бронепотягів ворог виявив надзвичайну упертість. Батареї киян стріляли з віддалі рушничного вогню та понесли великі втрати. Надвечір Київська група зайняла Вапнярку. Ворог розбігся по лісах, скинувши свої два бронепотяги з торів залізниці.

Волинську групу, що наступала на Крижопіль, зустріли вогнем два ворожих бронепотяги та відділи піхоти. Розпочався бій, який затягнувся до вечора 1 травня. Врешті Крижопіль опинився в наших руках. Уночі з боку Вапнярки прибуло кілька ешелонів ворожої піхоти, яка міцним ударом знов оволоділа станцією, але 3 травня Волинська група після рішучої атаки таки сфорсувала залізницю.

З 1 по 3 травня всі групи вели запеклі бої. Полонених не брали як з одного, так і з другого боку. 4 травня всі групи зосередились у районі М'ясківка-Савчино-Томашпіль, де опинились у надзвичайно заплутаній ситуації.

З виходом Української Армії в район М'ясківка вона опинилася в безпосередньому запіллі червоних дивізій, які билися проти поляків. Останні розбили червоних і гнали їх на схід. Створилася ситуація, внаслідок якої польські війська натискали на червоних, останні – на Армію УНР, а з боку Вапнярки, в її запіллі, наступали червоні частини, що їх спішно було перекинуто для ліквідації "петлюрівських" військ.

Наші групи втратили зв'язок між собою та з командармом. Шляхи були заповнені тисячами возів червоних і наших частин, які почали битися між собою. Одні одних брали в полон, щоб пізніше помінятися ролями. 4 травня ранком до місця розташування наших груп почала наближатися ворожа піхота, що відступала перед поляками. Але випробувані в боях командири груп, хоч не мали зв'язку між собою, дали собі раду. Кожна наша група почала прориватися на захід крізь фронт червоних. Розпочалися запеклі бої, після яких групи прорвалися через фронт червоних, та 6 травня 1920 року передові наші роз'їзди зустрілися з роз'їздами 3-го кінного полку 3-ї української Залізної дивізії, що в районі Ямполя гнала перед собою ворога. Українське військо вивело всі свої обози, захопило до 2500 возів ворога та взяло до 1000 полонених.

7 травня 1920 року після шестимісячного перебування в запіллі ворога Українська Армія, зайнявши відтинок фронту та виставивши сторожову охорону, вперше могла спокійно відпочити, маючи тепер забезпечене своє запілля.

Залишивши в запіллі ворога для подальшої боротьби частину своїх сил, Українська Армія налічувала в своєму складі 397 старшин, 5950 козаків, 14 гармат і 144 кулемети.

За 180 днів армія пройшла 2500 кілометрів. За цей час вона провела велику бойову і пропагандістську працю і була тим моральним і духовним осередком, з якого українське населення черпало силу й енергію в боротьбі проти Москви. Своє завдання вона виконала блискуче. В пам'ять цього походу Український Уряд нагородив усіх його учасників відзнакою – Залізним Хрестом.

Розділ 36

Політична й військова конвенція між Польщею й Україною

5 грудня 1919 року Головний Отаман С. Петлюра від'їхав до Варшави, а рештки Української Армії рушили в похід на Схід – у глиб України. Цей момент був найважчий за весь час української визвольної боротьби. Здавалося, що не було жодних надій на кращі перспективи. У борців за свободу українського народу залишалася тільки непереможна воля на продовження боротьби, глибока віра в свою правду, готовність краще загинути, ніж зректися своєї ідеї.

Загальна політична ситуація в Європі була дуже несприятлива для праці української дипломатії. Український уряд фактично залишився без території, хоч мав за своїми плечима симпатію народу, повстанців і, врешті, маленьке ядро армії. Треба було в першу чергу зав'язати добрі стосунки з найближчими сусідами – Румунією і Польщею. Грунт для таких стосунків уже ясно вимальовувався. З ліквідацією фронту Української Армії, що прикривала Польщу і Румунію, московські червоні війська щільно підійшли до кордонів цих держав з гаслами: "На захід"; "На допомогу німецьким і угорським комуністам"; "Запалити в Європі вогонь пролетарської революції". Червова Армія, захоплена своїми успіхами, в першу чергу готувалася до походу на "білу" Польщу. Румунія, що захопила Бесарабію, хоч і мала добрий із стратегічного боку кордон з більшовиками (Дністер), але так само непокоїлася близькістю такого сусіди.

Після ліквідації українського фронту Польща найбільше відчувала червону небезпеку; їй найбільше загрожувала совєтська армія. Спільна боротьба проти загального ворога Польщі й України була необхідністю для двох народів, але Головний Отаман С. Петлюра мав перед собою ворожу опінію й вороже ставлення з боку польського громадянства до української проблеми. Перед С. Петлюрою постало важке завдання: вчорашнього ворога – Польщу – зробити приятелем і союзником.

Політичні стосунки між Україною і Польщею з часу становлення двох держав переживали різні фази. В кінці 1917 року та на початку 1918-го на території України за згодою Українського Уряду формувалися польські легіони й дивізії (Одеса), які послужили в майбутньому кадрами для розгортання молодої Польської Армії.

Для налагодження добросусідських відносин з Польшею туди в кінці 1918 року було вислано першу українську дипломатичну місію на чолі з професором Прокоповичем, але боротьба за Львів між Галицькою й Польською арміями, шо розпочалася в той час, не дала змоги встановити будь-який контакт і порозуміння.

Розпочата війна між Галицькою та Польською арміями, в якій взяли участь і війська Директорії, головним чином на Волині – в районі Луцька, унеможливлювала налагодження дипломатичних стосунків між Україною і Польщею. Лише з часу трагічного відходу Галицької Армії на територію Великої України, коли польські війська в липні 1919 року вийшли на лінію пізніших кордонів Польщі, настала можливість вступити в переговори про здачу зброї, а далі поступово і про встановлення дипломатичних стосунків з польським урядом. У серпні 1919 року до Польщі було вислано нову дипломатичну місію.

В основу переговорів було покладено таке: 1. Питання територіального розмежування між Українською Народною Республікою і Річчю Посполитою Польською. 2. Гарантія національно-культурних прав людності неукраїнської національності в Україні і української національності в Польщі. 3. Вирішення аграрного питання. 4. Справа допомоги зброєю.

Але остаточного порозуміння наша дипломатична місія не могла досягти, бо виникли суперечки, особливо в питанні кордонів між Україною і Польщею. В жовтні 1919 року до Польщі було вислано третю дипломатичну місію з більшими повноваженнями на чолі з міністром закордонних справ А. Лівицьким.

Проблема незалежності України зустріла підтримку тільки в польській соціалістичній партії, до якої близько стояв Начальник Польської Держави маршал Пілсудський. Питання про долю Галичини також чимало гальмувало хід переговорів. У кінці листопада 1919 року польські війська просунулися на схід та зайняли Кам'янець на Поділлі, Проскурів, Старокостянтинів, Шепетівку, де почали переслідувати українське населення, арештовувати бувших вояків Української Армії, громадських діячів і відправляти їх до концентраційних таборів, де розглядали їх як полонених, поводячись із ними дуже суворо.

У такій несприятливій атмосфері відбувалися переговори у Варшаві, які не давали жодних реальних наслідків.

З прибуттям Головного Отамана С. Петлюри до Варшави хід переговорів прийняв більш актуальні й жваві форми. Концентрація советськнх військ на польському кордоні після ліквідації армії генерала Денікіна, агресивна політика совєтського уряду проти "білої" Польщі, а головне, ліквідація фронту Української Армії, рештки якої пішли на партизанщину в центр України, завдяки чому Польща і Румунія позбавились "буфера", що прикривав кордони цих держав, – усі ці обставини спричинили, хоч і з великими труднощами, прискорення підписання політичної й військової конвенції між Українським Урядом і Польщею. Начальник Польської Держави маршал Пілсудський, який був душею і головним чинником визвольної боротьби польського народу, розумів, що майбутня доля Польщі зв'язана буде з існуванням незалежної Української Держави. Як Польща, так і Україна мали одного і головного ворога – Москву.

Авторитет і воля маршала Пілсудського спричинились до того, що 22 квітня 1920 року між польським та українським урядами було підписано політичний договір, а разом з тим і військову конвекцію.

Загальний зміст польсько-української політичної конвенції такий:

1. Польща визнає право України на неаалежне державне існування та визнає Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою за верховну владу України.

2. Кордони між Польщею й Україною проходять майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею і Совєтською Україною.

3. Як Польський уряд, так і Український зобов'язуються взаємно не укладати жодних міжнародних умов, що порушують інтереси договірних сторін.

4. Національно-культурні права українцям у Польщі, а полякам в Україні взаємно забезпечуються і т.д.

Щодо змісту польсько-української військової конвенції, то головні пункти її такі:

1. Польща дозволяє на своїй території формувати українські частини, допомагає їх організації та мусить постачити зброю, обмундирування, санітарне майно для 3 українських дивізій.

2. Польські та українські війська ведуть акцію спільно, як війська союзні, під загальним управлінням команди польських військ.

3. Український Уряд зобов'язується доставити польському війську харчові продукти, як і транспорт, а в разі невиконання цього польське командування матиме право реквізиції цих продуктів в Україні коштом Українського Уряду.

4. Уся здобич залізнична, за винятком панцерних потягів, взятих у бою, а також інша військова здобич, крім рухомої, є власністю Української Держави.

Розділ 37

Українські дивізії на польському фронті. – 3'єднання з Українською Армією

Ще до підписання військової конвенції між Польським і Українським урядами в кінці березня 1920 року до польського фронту, в район Старої Ушиці, пробився український відділ під командуванням полклвника Удовиченка. З цього відділу за короткий час було наново сформовано 3-ю дивізію. До 3-ї дивізії приєдналася галицька кінна бригада, що підняла повстання в запіллі червоних, а пізніше примушена була під натиском червоних відійти в район Могилева. Водночас до дивізії приєднався кінний полк донських козаків під командуванням полковника Фролова з Добрармії, який з гаслом "За самостійну Україну, за самостіїйний Дон!" увійшов до складу Української Армії та до кінця 1920 року брав участь у всіх боях, виявляючи безприкладну хоробрість і відвагу.

Разом з тим у Брест-Литовську приступили до формування 6-ї піхотної стрілецької дивізії під командуванням генштабу полковника Безручка. Ця дивізія увійшла до складу 3-ї Польської Армії. Формувалася вона зі старшин і козаків, що були інтерновані в польських таборах.

Крім вищезгаданих двох піхотних дивізій спішно формувалися дві запасні бригади, які мусили поповнювати польові дивізії людським матеріалом; гарачкова праця відбувалася над організаціями апарату військового міністерства, на чолі якого стояв генштабу генерал-хорунжий В. Сальський.

Велася підготовка для проведення мобілізації коней і людей у повітах, зайнятих польськими військами, хоч польське командування затримувало і відтягувало дозволи на оголошення мобілізації, чекаючи на вияви настроїв українського населення до польських військ.

Українське населення повітів, зайнятих польськими військами, заскочене швидким розвитком політичних подій, підозріло ставилося до приходу поляків. Сотні більшовицьких агітаторів пускали чутки про наміри поляків відібрати від селян колишні панські землі, про повернення власників до своїх маєтків, про контрибуції, що мусять селяни заплатити за зруйноване панське господарство, та ін. З другого боку, польські війська поводилися з населенням, як у завойованій країні. Відбувалися самочинні безконтрольні реквізиції збіжжя, цукру, фуражу, коней і худоби. Скарги населення залишалися без наслідків, а це призвело до напружених взаємовідносин між українцями й поляками. Лише в квітні, коли Український Уряд, наспіх налагодивши адміністративний апарат, який рішуче став на оборону інтересів населення, взаємовідносини поліпшилися.

На початку травня Український Уряд нарешті добився згоди на оголошення мобілізації в кількох повітах. Ця мобілізація дала змогу довести 3-ю й 6-у українські дивізії до 5000 багнетів.

До складу 3-ї дивізії, яка тим часом була одинокою представницею Української Армії на спільному польсько-українському фронті, влилося чимало старшин і козаків української національності, що дійшли до польського фронту з відділом Добрармії під командуванням генерала Бредова та яких поляки обеззброїли. Але головні кадри Української Армії з досвідчених і свідомих вояків, наших лицарів, ще перебували десь у запіллі Червоної Армії. З ними вже кілька місяців не було жодного зв'язку. За долю їх турбувався Український Уряд. Кілька людей, висланих для зв'язку з Українською Армією, не повернулися. Очевидно, при переході через фронт Червоної Армії їх було спіймано.

На початку травня 1920 року 3-я українська дивізія, що займала фронт на правому крилі 6-ї польської армії (район Могилева на Дністрі), з боями вийшла на лінію Ямпіль-Чернівці. 5 травня ще зранку із запілля Червоної Армії було чути гарматні постріли. Один із висланих роз'їздів від 3-го кінного полку несподівано зустрівся в Дзягівці з роз'їздом 1-го запорозького кінного полку Української Армії, шо прорвався через фронт Червоної Армії. Ранком 6 травня всі славетні лицарі-вояки після кількаденного бою, прорвавши ворожий фронт, зосередилися в районі Ямполя.

Нарешті, скінчився їхній славний похід протягом 6 місяців без сталого пристанища, без спочинку, в оточенні білої та червоної армій. У житті молодої Української Армії починалася нова ера. Хоч вернулася вона повністю виснажена, втративши тисячі вояків на полі бою і від хвороб, але повна патріотичного запалу і віри у свою перемогу, вона гарячково приступила до виконання своїх важких обов'язків.

Розділ 38

Тернистий шлях Галицької Армії та її ліквідація

Як ми згадували вище, Галицька Армія, покинувши рідний терен, взяла участь у боях у головному напрямку на Київ та виявила упертість і витривалість. Майже 80 тисяч вояків із Галичини мріяли на Великій Україні знайти для себе тимчасовий притулок, допомагаючи наддніпрянцям створити державу з центром у Києві. В поході на Київ, у боротьбі проти Червоної Армії галицький вояк вірив, що з захопленням Києва закріпиться Українська Незалежна Держава. Захоплення Києва після кривавих жертв піднесло дух галицького вояка, але залишення столиці після боротьби з новим ворогом – білою армією, – якого він не чекав, зломило його моральні й фізичні сили. Начальний Вождь Галицької Армії генерал Тарнавський у листопаді 1919 року підписав з командуванням армії генерала Денікіна угоду, згідно з якою обидві армії ставали союзними, зберігаючи кожна свою організацію. За цей вчинок генерала Тарнавського було віддано під військовий суд та усунено від командування. Одначе військовий суд виправдав вчинок генерала М. Тарнавського і звільнив його від вини. На чолі Галицької Армії став генерал Ос. Микитка.

Зосередивши свої головні сили в районі Бердичів-Вінниця, Галицька Армія спочивала, бо війська Добрармії ще тримали в свой руках Київ, але на початку грудня фронт Добрармії покотився швидко на південь. Скоро частини Галицької Армії опилися в безпосередньому контакті з відділами Червоної Армії, що енергійно переслідували Добрармію. Генерал Микитка вирішує вивести Галицьку Армію з-під ударів Червоної Армії та віддає наказ про відхід своїх корпусів на південь, у район Тульчин-Балта, в напрямку Одеси. Менш численні й поріділі галицькі корпуси вирушили в похід, залишаючи в районі свого розташування до 18 000 хворих на плямистий і поворотний тиф та на запалення легенів. Нелегка доля була в цих хворих вояків. Лікарні були переповнені, лікарів не вистачало, а ліків – майже жодних. Смертність була просто жахливою. Наприклад, в однім "шпиталі" в Жмеринці за один день померло триста вояків. Не ліпше стояла справа з тими, кому пощастило видужати від хвороб чи поранень. Слабосильні, вони були залишені напризволяще. Без одягу, без харчів, без притулку, при морозі в 15-20 ступенів, вони існували з ласки населення.

Поволі просувалися галицькі частини на південь України, залишаючи на своєму шляху нових хворих та померлих. Дійшовши до району Тростянець-Бершадь-Балта, вони не були в силі рушити далі, між тим як червоні відділи вже входили у цей район. Добрармія зосереджувалася в районі Одеси, повністю здеморалізована та не здатна до бойових акцій. Обезсилена Галицька Армія опинилася в руках червоних. Розпочалися акти помсти з боку червоних – розстріли, обеззброєння, грабіж військового майна.

Бажаючи врятувати свої частини від повного знищення, командування Галицькою Армією примушено було вступити в переговори з червоними. Ці переговори закінчилися угодою, згідно з якою Українська Галицька Армія була перейменована на "Червону Українську Галицьку Армію" із введенням внутрішнього устрою з усіма атрибутами совєтської армії: інституту комісарів, стрілецьких рад та ін. Замість українського герба-Тризуба було введено "Червону зірку", а замість жовто-блакитного національного прапора – червоний. Галицька Армія примушена була стати інтернаціональною.

За цей час комендант генерал Микитка та його начальник штабу генерал Ціріц таємно вживали всіх заходів, щоб уникнути безпосереднього контакту з Червоною Армією, але їх заходи щодо переходу частин Галицької Армії через Одесу на Кубань разом з частинами Добрармії скінчилися невдачею. Невдалою була й спроба перевести армію на територію Румунії. Румунський Уряд категорично відмовив їй у тому. Довідавшись про ці заміри генерала Микитки, червона московська влада арештувала його та генерала Ціріца і вивезла у невідомому напрямку. Й до цього часу невідомо, що сталося з комендантом Галицької Армії та його начальником штабу. Всі дані кажуть за те, що десь по дорозі їх розстріляли.

Тим часом влада над Галицькою Армією перейшла до рук Революційного Комітету, до якого ввійшов генштабу полковник Шаманек, що був фактичним комендантом Галицької Армії. Разом з тим серед неї було закладено комуністичну партію Прикарпаття.

Під час цих пертурбацій до чистин поверталися вояки після видужання. Незважаючи на енергійну совєтизацию їх та пропаганду проти старшин, між останніми і стрільцями, за окремими винятками, залишилися найкращі стосунки. Вони розуміли один одного, бо їх з'єднувала спільна національна мета.

Між тим загострення відносин між Польщею і Совєтами з кожним днем зростало. Червона Армія з фронту Добрармії скеровувала вільні сили на захід, до кордонів з Польщею. Совєтський уряд, маючи на меті використати галичан для боротьби проти Польщі, вирішив створити з Галицької Армії три бригади, включаючи кожну з них до відповідної московської дивізії.

У березні 1920 року переформування було закінчено. Ті бригади являли собою таке:

І бригада: харчовий стан – 642 чоловіка командного складу і 6988 стрільців. Із них придатних до бою – 265 командного складу, 1007 стрільців.

II бригада: харчовий стан – 487 чоловік командного складу, 6243 стрільці. Із них придатних до бою – 136 командного складу і 1006 стрільців.

III бригада: харчовий склад – 356 чоловік командного складу і 3457 стрільців. Придатних до бою – 196 командного складу і 815 стрільців.

Усього в трьох бригадах:

Харчовий склад: 1485 старшин і 16 688 стрільців.

Придатних до бою: 579 старшин і 2928 стрільців.

У кінці березня бригади вийшли до призначених їм районів:

І бригада – в околиці Бердичева (до 44-ї совєтської дивізії)

ІІ бригада – в околиці Жмеринки (до 45-ї совєтської дивізії)

ІІІ бригада – в околиці Вапнярки в розпорядження 14-ї совєтської армії.

Отже, можна вважати, що на початку 1920 року Галицька Армія як окремий організм перестала існувати.

У середині квітня 1920 року Польська Армія в Україні перейшла в наступ та прорвала фронт Червоної Армії. Галицькі бригади з резерву було пересунуто на бойові лінії.

Коротке примусове перебування галицьких стрільців у складі Червоної Армії не тільки не розклало їхніх духовних сил і не знищило національного почуття, а, навпаки, після всього пережитого ці якості в них ще більше зміцнилися та викристалізувалися. Тепер перед галицьким вояком постало питання: за кого битися – за червону Москву з ІІІ Інтернаціоналом, що так нищила український народ? Ні! Бо ж і Галицька і Польська Армії, з якими вже йшли дивізії Армії УНР, билися проти Москви, проти спільного ворога. Важкий психологічний момент переживав галицький вояк, нелегке питання мусив він вирішити: чи з червоною Москвою проти Польщі та українських військ, чи піддатися полякам? Було прийнято рішення, за яким 24 квітня 1920 року 2-а та 3-я галицькі бригади повернули багнети проти червоної Москви для того, щоб за кілька днів скласти зброю перед поляками.

Тернистий шлях Галицької Армії скінчився. В районі Ялтушково 2-а і 3-я галицькі бригади здали зброю полякам. Після цього червона чрезвичайка знищила не одну сотню галицьких старшин і козаків, шо через різні обставини залишилися в запіллі червоного війська. Після роззброєння з наказу польської влади стрільців було скеровано до їхніх осель у Галичині, а майже всіх старшин відправлено в концентраційні табори. Тільки незначна частина їх влаштувалася на службу в Армії УНР. Галицької Армії не стало.

Розділ 39

Загальний наступ польських військ в Україні. – Зайняття Києва. – Бойові дії Армії УНР

"За нашу і вашу свободу!" – під таким гаслом Начальний Вождь Польщі маршал Й. Пілсудський 26 квітня 1920 року рушив свої війська в Україну. Польське військо складалося з двох армій, а саме: 3-ї, яка головним стратегічним напрямком для наступу обрала Київ, 6-ї армії, що прикривала цей наступ з півдня (від Дністра до Бердичева). До складу 3-ї армії ввійшла 6-а стрілецька українська дивізія, а до складу 6-ї – 3-я українська стрілецька дивізія, що займала відтинок фронту від Дністра до Нової Ушиці.

Наступ успішно розвивався, та 7 травня 3-я польська армія зайняла Київ, розбивши вщент 12-у совєтську армію; одночасно 6-а польська армія гнала перед собою 14-у совєтську армію. Як указано вище, 6 травня в район Ямполя через фронт червоних прорвалася Українська Армія під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка. Вона зайняла лінію фронту від Ямполя до М'ясківки довжиною 30 кілометрів.

Після шестимісячного походу Українська Армія потребувала хоч короткого спочинку, часу для своєї переорганізації, поповнення людьми та матеріальними засобами, однак годі було про те мріяти. Все це, таке необхідне, Українська Армія мусила провести на лінії бойового фронту, маючи майже щодня бойові операції.

Після переорганізації Українська Армія складалася з таких частин:

1-а Запорозька дивізія. Командир генерал-хорунжий Гулий-Гуленко.

2-а Волинська дивізія – генерал-хорунжий О. Загродський.

3-я Залізна дивізія – генштабу генерал-хорунжий О. Удовиченко.

4-а Київська дивізія – генерал-хорунжий Ю. Тютюнник.

5-а Херсонська дивізія – полковник А. Долуд.

6-а Січова дивізія – генштабу генерал-хорунжий М. Безручко.

Окрема Кінна дивізія – генерал-хорунжий Іван Омелянович-Павленко.

Кожна піхотна дивізія складалася з трьох бригад – по три курені в кожній, з одного кінного полку, бригади артилерії й технічного куреня. Така система організації давала змогу кожну піхотну бригаду легко розгорнути в дивізію. Командування армією залишилося в руках генерала М. Омеляновича-Павленка. Начальником штабу призначено генштабу генерала Липка, 1-м генерал-квартирмейстером – генштабу генерала Сінклера.

Військовим міністром залишився генштабу генерал-хорунжий Сальський.

Українська Армія в оперативному відношенні підлягала безпосередньо командуючому 6-ї Польської Армії.

Після оголошення мобілізації двох річників у зайнятих повітах загальний стан Української Армії доходив до 20 000 старшин і козаків, з них – до 1600 кінних при 37 гарматах, але, як завжди, бракувало зброї. Отже, тільки половину людей можна було послати на бойові лінії. Зброя від Польської Армії поступала поволі, та й то в дуже обмеженій кількості, як і набої.

З 6 травня по 12 червня Українська Армія, маючи оборонне завдання на вищезгаданій позиції (Ямпіль – М'ясківка), вела безперервні бої, успішно відбиваючи всі ворожі атаки.

Розділ 40

Кінна армія Будьонного. – Відворот Української Армії за Збруч

Обороняючи свої позиції, Українська Армія водночас лагодилася до наступу, так само як і Польська Армія. Загальна лінія фронту польсько-української армії проходила від Дністра біля Ямполя через М'ясківку, Крижопіль, Липовець-Сквиру, Білу Церкву, Канів, по Дніпру з плацдармом на лівому березі Дніпра на схід від Києва та далі – аж до Чорнобиля на Прип'яті. Ще на початку травня розвідницькі відомості вказували на концентрацію червоної кінної армії під командуванням Будьонного в районі Умані, яка складалася з 4, 6, 11, 14-ї кінних дивізій, при 48 гарматах, 5 панцерних потягах, 8 автоброньовиках, 12 літаках. Усього – 16 500 шабель. Концентрація великої маси кінноти в районі Умані виявила плани Червоної Армії й ясно вказувала пункт наміченого прориву польського фронту. З цих причин Польська Армія перейшла до оборони, нашвидку ставлячи дротяні загороди.

На початку червня 1920 року Червона Армія розпочала енергійні атаки проти Київського плацдарму з одночасним ударом у праве крило 3-ї польської армії з району Канів-Біла Церква. Кінна армія Будьонного кинулася на прорив польського фронту між Сквирою й Липовцем. Майже тиждень треба було армії Будьонного, щоб виконати своє завдання, і лише 5 червня Будьонному вдалося справді прорвати фронт у районі Самгорода та вирушити в напрямку на Козятин-Бердичів-Житомир, в запілля 3-ї польської армії, що примусило останню в нагальному порядку покинути Київ та відходити на захід – аж до Рівного.

З відходом 3-ї армії розпочала відступ і 6-а польська армія.

До 12 червня спроби червоних безпосередньо змусити Українську Армію до відходу не мали успіху. Армія вперто боронила свій фронт, і лише у зв'язку з відходом польських військ вона була змушена з наказу відходити на захід. Відходячи, армія, однак, по черзі затримувалася на всіх природних лініях оборони: річка Русава, річка Мурафа, річка Лозова, причому протягом 21-28 червня мала особливо успішні бої, внаслідок яких ворог на якийсь час втратив свою активність і лише, так би мовити, наглядав наш фронт, стягуючи тим часом резерви. З початком липня ворог поновив наступаючі акції, однак так само його було розбито в боях під Копайгородом, Лучинцем і в районі Озаринець. У цих останніх боях наша армія зазнала великих втрат.

Під час відходу на лінію Курилівці-Муровані, Ялтушків стався епізод, який поставив армію в надзвичайно скрутне становище. В той час як кінна армія Будьонного оперувала в запіллі 3-ї польської армії, в районі Житомира, де билась і 6-а українська дивізія, 8-а совєтська кінна дивізія атакувала 12-у польську дивізію в районі Бара, прорвала її фронт та рушила в напрямку на Проскурів, руйнуючи запілля 6-ї польської армії. 3-я Залізна дивізія, що тримала фронт на лівому крилі армії в районі Ялтушкова, втратила зв'язок з 12-ю польською дивізією, яка поспішно відходила до Збруча. Продовжуючи свій рейд, совєтська кінна дивізія атакувала Проскурів, де містився штаб 6-ї польської армії, і прорвала залізничне сполучення між Проскуровом та Волочиськом у районі Чорного Острова. При обороні цієї станції найбільш визначився і був смертельно поранений у бою 6 липня 1920 року один із видатних старших начальників Української Армії – генштабу полковник Євген Мішківський, посмертно підвищений до рангу генерал-хорунжого.

Зв'язок між командуванням 6-ї польської армії та Українською Армією було перервано, між тим як польські війська вже підходили до Збруча, а Українська Армія, не одержавши наказу про відступ, продовжувала тримати свій фронт – Ялтушків-Курилівці-Муровані, знаходячись майже на 80 кілометрів висунутою наперед з відкритим своїм лівим крилом. Лише на третій день після прориву фронту один літак скинув наказ командира 6-ї польської армії, згідно з яким Українська Армія розпочала відступ до Збруча.

Якби 8-а кінна совєтська дивізія скерувала свій рух, хоч би частиною сил, через Ярмолинці на Кам'янець-Подільський, у запілля Української Армії, то остання опинилася б у надзвичайно прикрій, якщо не безвихідній, ситуації.

14 липня Українська Армія під натиском ворога, що наступав, зайняла позиції на західному березі Збруча – від Дністра до Гусятина.

Розділ 41

Оборона Збруча і відхід за Дністер. – Кінний бій під Сидоровом

У перших днях липня на північному польському фронті Червона Армія розвинула сильний наступ, який примусив польські війська відійти аж на лінію ріки Вісли. В околицях Варшави точилися запеклі бої. Натомість в Україні польські війська з успіхом стримували наступ ворога, незважаючи на його значну перевагу та наявність кінної армії Будьонного. Головні бої відбувалися в районі Рівного, де Будьонний намагався прорвати фронт у напрямку Львова, що, врешті, йому і пощастило зробити.

З 14 по 26 липня Українська Армія відбиває всі атаки ворога, який уперто намагається форсувати Збруч. Особливого значення набрали бої в районі Шидлівці-Сидорово. Зосередивши тут кілька полків піхоти та бригаду кінноти, ворог майже щодня наступав на Збруч, але контратаками 3-я Залізна дивізія відкидала його знову за річку. Бої були надто кровопролитні, особливо терпіла наша піхота від ворожої кінноти. Під час однієї з атак ворожа кіннота наполовину порубала один із польських етапових куренів, присланий для зміцнення фронту 3-ї Залізної дивізії. Для ліквідації ворожої кінноти за наказом Українського Командування було підтягнуто Окрему кінну дивізію, яка разом з дивізійною кіннотою 3-ї Залізної дивізії мала знищити ворога.

25 липня ворог у складі двох полків 123-ї бригади зайняв Сидорів та випустив кінну бригаду, яка з великою бравурністю атакувала нашу піхоту, що розпочала відхід під захист нашої кінноти – Окремої кінної дивізії, 3-го кінного полку, трьох окремих сотень – усього до 1500 шабель, скупчених на західій околиці Кривенького. Ворожа кінна бригада в складі до 1100 шабель увірвалася в лави нашої піхоти, але несподівано в атакувала наша Окрема кінна дивізія і 3-й кінний полк. Розпочалась рубанка. Ворог не витримав натиску нашої славної кінноти та повернув до Сидорова під прикриття своєї піхоти. В цьому кінному бою взяло участь до 2000 кіннотників. З розмаху наші кінні частини налетіли на два полки 123-ї бригади та майже цілком їх знищили разом з командирами полків. Після цього знаменитого бою, в якому виявилися добрі якості нашої кінноти та який скінчився повною поразкою ворога, останній обмежився лише дрібними наскоками на наші сторожові частини.

Між тим Будьонний, прорвавши польський фронт у районі Рівного, пішов у напрямку Львова, чим змусив польські війська відступити на лінію Серету. З огляду на це Українська Армія 27 липня згідно з наказом зайняла фронт від Чорткова та Дністра по річці Серет. На цих позиціях по Серету протягом майже 10 днів ворог енергійно атакував різні відтинки українського фронту. Особливо уперті бої були під Чортковом. Українські частини відбивали всі спроби ворога прорватися через Серет.

Через те що польські частини під натиском Будьонного знову примушені були відступити на захід, Українська Армія згідно з новим наказом зайняла фронт по річці Стрипі від Бучача до Дністра. Захоплений своїми успіхами ворог продовжував енергійно атакувати наші війська, але всі його спроби форсувати Стрипу розбилися об наші контрудари.

Між тим ситуація на фронті 6-ї польської армії знов ускладнилася. Будьонний підійшов до самого Львова, для оборони якого зосереджувалися польські війська, а загальна лінія фронту знову пересунулася на захід. З огляду на це Українській Армії дається наказ відійти на лінію Дністра, де й зайняти позиції від Галича до румунського кордону.

20 серпня Українська Армія, переправившись через Дністер, зайняла нові позиції.

Розділ 42

Оборона Замостя. – Оборона Дністра

На 20 серпня 1920 року загальна ситуація на польсько-українському фронті мала такий вигляд:

16-17 серпня польські війська вщент розбили ворожі армії під Варшавою.

Кінній армії Будьонного було дано завдання вийти за праве крило фронту польських військ та в їхньому запіллі рушити через Люблін у загальному напрямку на Варшаву.

Але Будьонний, захоплений своїми успіхами, перед тим як рушити на Варшаву, вирішив з нальоту захопити Львів, однак зустрів тут серйозний відпір і, зазнавши великих втрат, рушив у напрямку на Замостя, до якого і підійшов 29 серпня.

У Замості у старій фортеці в той час опинилися частини 6-ї української Січової дивізії під командуванням генштабу полковника Безручка, яких направляли з фронту 3-ї польської армії на з'єднання з Українською Армією на Дністрі. Крім вищезгаданої 6-ї дивізії, до складу залоги Замостя ще увійшов 31-й польський полк та 2 етапових курені. Всього – 3200 багнетів, 200 шабель, 12 гармат та 3 бронепотяги. Комендантом залоги був полковник Бсзручко.

29 серпня Будьонний зсаджує своїх кіннотників з коней та після гарматної підготовки веде їх на штурм фортеці, яка являла собою мале містечко, обведене старим муром. Атаки будьоннівців із сходу було відбито з великими втратами для них. Ранком 30 серпня Будьонний оточив Замостя та повів наступ з усіх боків. Залога Замостя уперто боронилася, але з заходу будьоннівцям пощастило дійти до дротяних перешкод і знищити їх та майже увірватися в Замостя. Однак останній резерв – українська сотня – контратакою відкинув ворога за дроти. Майже 40 ворожих гармат відкрили пекельний вогонь, на який обережно (зберігаючи набої), але влучно одповідали 12 українських гармат. І ця атака для армії Будьонного скінчилася неуспіхом. Несподівано 31 серпня Будьонний припинив штурм Замостя та спішно розпочав відступати на схід, бо в його запіллі з'явилися польські дивізії, що їх було перекинуто з північного фронту.

Штурм Замостя, під яким Будьонний поніс великі втрати, остаточно зламав йому зуби й ослабив його. Він не в силах був продовжувати свій рейд до Варшави. З боями він мусив відвести свою армію в район Володимира-Волинського, де вона вже втратила свою роль молота, що увесь час пробивав фронт Польської Армії. Відсіч, яку зустрів Будьонний під Замостям, остаточно розбила широко побудовані стратегічні плани Червоної Армії, а саме: кінними арміями з півночі і з півдня оточити Польську Армію. У порушенні цих планів активну участь взяла 6-а українська дивізія з полковником Безручком на чолі. Дії цієї дивізії прикрашають одну з найкращих сторінок історії Української Армії.

У цей час Українська Армія зайняла позиції по Дністру довжиною до 100 кілометрів. Водночас, як Будьонний атакував Львів, 8-а совєтська кінна дивізія прорвала польський фронт біля Ходорова та рушила в напрямку на Стрий, туди, де був стик Польської й Української армій. Для забезпечення свого лівого крила від обходу 8-ї совєтської кінної дивізії командарм Української Армії скерував у бік Стрия Окрему кінну дивізію та 3-й кінний полк, але небезпека минула дуже швидко, бо до Стрия підійшло кілька куренів Польської Армії, які легко відкинули 8-у совєтську дивізію та примусили її поспішно відступити на лінію своєї піхоти.

На позиціях по Дністру Українська Армія була згрупована так, що вона могла відпочити й виправити різні організаційні та матеріальні дефекти. Дивізії боронили на Дністрі лише певні пункти, де були переправи, а за просторами між цими пунктами доглядали наші кінні дозори. Не раз ворог намагався форсувати Дністер, особливо біля Нижнева, але всі ці спроби кінчилися невдачею. Як і не раз, українські дивізії переправлялися через Дністер та завдавали ударів ворогові, відкидаючи його від цієї річки на кілька кілометрів.

Найбільші бойові події відбувалися на лівому крилі Української Армії – в районі Галич-Маріампіль.

З окремих епізодів треба відзначити такі:

28 серпня під Болшівцями кінний Запорозький полк разом з Окремою кінною дивізією атакував ворога та розбив його вщент. У цьому бою важко поранено 4 старшин і 30 козаків, серед яких був один із найхоробріших сторшин – командир Запорозького полку полковник Дяченко.

30 серпня 3-й кінний полк 3-ї Залізної дивізії прорвався в запілля ворога та дійшов аж до Монастириська, де розгромив запілля 368-го совєтського полку. 8-а кінна сотня 3-ї Залізної дивізії під Вербкою атакувала школу червоних командирів, які, незважаючи на свою стійкість, не витримали атаки і з великими втратами відступили. 8-а сотня втратила 8 забитих, 26 поранених, у тому числі одного старшину, що вмер від ран.

9 вересня, допомагаючи просуванню польських частин, Окрема кінна дивізія атакувала значні сили ворога під Бурштином та розбила його.

10 вересня комбінованими діями піхоти і кінного полку імені Максима Залізняка розбито вщент ворога, що намагався переправитися через Дністер. З 366-го совєтського полку захоплено в полон 141 червоноармійця, а решту знищено.

За час відходу за ріку Дністер сили Української Армії після всіх боїв, що вона витримала, значно зменшилися, а кількість її бійців дійшла до 4657 старшин і козаків, 1927 шабель, 36 гармат. Усього з запасними бригадами загальна кількість її бійців доходила до 8000.

Безперестанні бої та відступ до 300 кілометрів, неясність становища Української Армії у зв'язку з постійним відступом Польської Армії впливали на моральний стан українських вояків. Якою ж буде доля Української Армії в разі повної поразки Польської Армії? В Армії ширилися чутки, що за подальших неуспіхів вона мусить перейти на терен Румунії чи Чехії. Під впливом цих настроїв частина старшин і козаків 5-ї Херсонської дивізії, переважно галичани, що вступили до Армії УНР, одного дня відійшли разом з військовим майном, зброєю і кіньми до Чехії. Але старі лицарі Украйнської Армії, що з 1917 року билися за долю свого народу та які відбули Зимовий похід, не хотіли відриватися від своєї рідної землі, а воліли, як це було 6 грудня 1919 року, знову прорватися в Україну до повстанців, знову розпочати партизанську війну.

Однак звістка, що Польська Армія під Варшавою розбила вщент ворога, дала нові духовні сили українському воякові і надію на перемогу над ворогом.

Незабаром Українська Армія приступила до перегрупування у зв'язку з запланованим наступом.

Розділ 43

Форсування Дністра. – Вихід на лінію Збруча

Загальна ситуація на спільному польсько-українському фронті на 15 вересня мала такий вигляд.

Під Варшавою польські війська енергійно переслідували рештки совєтських армій. 12 вересня 3-я польська армія розпочала загальний наступ на схід і, розбивши 12-у і праве крило 14-ї совєтської армії, вийшла на лінію річки Стир, де без жодного успіху Будьонний намагався чинити опір. 14 вересня розпочала наступ 6-а польська армія. До кінця вересня обидві армії вийшли на лінію Старокостянтинів, Славута, річка Горинь.

У зв'язку з наступом 3-ї і 6-ї польських армій Українська Армія атакувала за Дністром ворога в ліве крило та вийшла в його запілля. Перед фронтом Української Армії позиції займала 41-а совєтська дивізія, яка міцно тримала всі пункти для переправи, особливо в районі Нижнева і Маріамполя, бо там були залізничні мости.

У наказі командарма Українській Армії завдання її було сформульовано так:

"На доручену мені армію покладається завдання форсувати 14 вересня Дністер у районі Нижнева і на схід від нього, знищити ворожі сили й опанувати якнайшвидше Бучач і Чортків, маючи зв'язок за допомоги Окремої кінної дивізії з правим крилом польської групи генерала Латиника в районі Підгайці. Головним завданням армії ставиться забезпечення операції групи генерала Латиника зі сходу і у випадку потреби прикрити праве крило цієї групи в напрямку на Терембовлю, Скалат і одночасно забезпечити лінію нижнього Серету".

Для форсування Дністра дивізії Української Армії були зведені в три групи:

1. Права група генерал-хорунжого Удовиченка (3, 4 і 5-а дивізії) переправляється в районі Городенки, після чого завдає удар ворогові в напрямку на Чортків.

2. Середня група генерал-хорунжого Загродського (1, 2 і 6-а дивізії) переправляється в районі Нижнева з ударом у напрямку Бучача-Чорткова.

3. Ліва група генерал-хорунжого Омеляновича-Павленка (Окрема кінна дивізія), тримаючи зв'язок з 8-ю польською дивізією і середньою групою генерала Загродського, за першої змоги з району Єзуполя має прорватися у напрямку між Підгайцями та Бучачем.

Вночі з 14 на 15 вересня групи розпочали переправу.

Права група під ворожим вогнем розпочала будування дерев'яного мосту через Дністер біля Жежави, але ворожий вогонь був настільки міцний, що сапери не змогли продовжувати свою роботу. З огляду на це під прикриттям темряви та гарматного вогню піхота правої групи розпочала переправу на плотах, а кіннота – вплав. Швидка течія та широчина Дністра (150 метрів) надзвичайно утруднювали переправу, але все ж першим двом куреням пощастило висадитися на лівому березі біля Жежави. Ці два курені відразу кинулися в атаку. Збивши ворога, вони рушили на схід та до ранку зайняли відповідний плацдарм. До 9 години ранку 15 вересня було переправлено всю піхоту та кавалерію й частину артилерії. До вечора 3-й та 4-й кінні полки разом з кінними сотнями бригад переслідували ворога, зайняли низку сіл у просторі до 15 кілометрів на північно-східному напрямку від Жежави. Вже 18 вересня кіннота правої групи, збиваючи ворога, підійшла до Чорткова, а в східному напрямку – до Скали. Це примусило ворога, що уперто тримався перед фронтом середньої групи, до відступу.

Середня група, налагодивши залізничний міст у Нижневі під гарматним вогнем ворога, переправилась на правий берег Дністра і ранком 15 нересня розпочала наступ у напрямку Монастириська-Бучача. Ворог, щоправда, уперто тримався, переходив у контрнаступ, але поява в запіллі Чорткова кінноти правої групи змусила його до відступу в напрямку на Гусятин.

Ліва група – Окрема кінна дивізія – тим часом з боями вийшла в район Підгаєць.

6-а польська армія швидко посувалася на схід. Червоні московські частини поспішно відходили до Збруча. Всі спроби червоного командування затримати наступ польських і українських військ були безрезультатні. 18 вересня Українська Армія вийшла на лінію Збруча.

Знов Українська Армія опинилася на межі рідного краю. 21 вересня деякі дивізії після молебня з побожністю ступили на рідний терен. Їх радісно зустрічало населення. Протягом 4 днів армія з безперестанними боями пройшла до 110 кілометрів.

Розділ 44

Бої на Збручі. – Рух на схід. – Бої під Новою Ушицею. – Перемир'я

Підтягнувши резерви, ворог вирішив затримати Українську Армію на Збручі, але даремно. Українські частини витратили майже три дні на жорстокі бої, збили ворога та рушили на схід. Найбільші бої витримала 4-а київська дивізія біля Гусятина та 3-я дивізія в районі Лянцкоруня. Врешті, 23 вересня ворога було остаточно розбито.

Стомлені та знесилені частини Української Армії повернулися на свій терен. Вони залишили на кладовищах галицьких сіл сотні забитих; багато поранених і хворих перебувало в шпиталях. Армію треба було поповнити людьми і всім необхідним. Потребувала вона також і спочинку. На це не було часу, бо треба було посунутися чимдалі на схід, щоб забезпечити терен для мобілізації. Командарм дає наказ: правій групі вийти на лінію річки Калюс, середній – до Ялтушкова, лівій – у район Старокостянтинів-Летичів.

Вихід груп на вищезгадані позиції після низки боїв на початку жовтня закінчився, та не зовсім, бо середня група залишилася на захід од наміченої їй лінії. Червоне командування вже встигло підвезти чимало свіжих частин, що складалися переважно з казанських татар – добрих вояків, які, однак, через свою малосвідомість не знали, за віщо та з ким вони б'ютьея. Нові частини настільки зміцнили Червону Армію, що вона не тільки уперто захищала кожне село, але й розвинула контракції. Найбільшу активність Червона Армія виявила проти правої групи, бо коли б вона її знищила, то відрізала б усю Українську Армію від території Польщі. Такого самого маневру з ударом у ліве крило Української Армії з півночі не могли більшовики зробити з огляду на присутність там польських військ.

Дійшовши до вищезгаданої лінії, Українська Армія не в силах була просунутися далі на схід, хоч їй конче треба було зайняти такі важливі з боку стратегічного залізничні вузли, як Жмеринка і Вапнярка. Ці дві вузлові станції в руках Червоної Армії служили головними пунктами для вивантаження свіжих військ й амуніції.

Маючи на меті розгромити праве крило Української Армії, вже 6 жовтня червоні почали завдавати міцних ударів у напрямку на Нову Ушицю, обмежуючись на фронтах інших груп тільки розвідницькою діяльністю. З кожним днем все більше розпалювалися запеклі бої, але 3-я дивізія комбінованими ударами піхоти й кінноти відбивала всі ворожі атаки. В цих боях особливу роль відіграла кіннота 3-ї дивізії, що своїми жвавими атаками майже щодня завдавала ворогові великих втрат, захоплюючи сотні полонених. Ці кровопролитні бої коштували ворогові до 2000 забитих і до 1000 полонених. Але разом з тим і 3-я дивізія втратила до 200 забитих і кількасот поранених.

Водночас із бойовими акціями на фронті вся Українська Армія в нагальному порядку проводила мобілізацію людей і влаштовувала своє запілля. Населення охоче йшло до війська, всіма силами допомагало армії в постачанні харчових продуктів, хоч саме воно було економічно виснажене. Адже через територію Подільської й Волинської губерній не раз проходили німці, австрійці, російські білі та червоні війська.

Через відсутність зброї більша частина мобілізованих перебувала в обозах. До бойових частин відправляли невеликими групами залежно від того, чи було чим їх озброїти. Українська Армія напружувала всі сили для підняття своєї боєздатності.

У цей час польські війська (6-а армія) вийшли на лінію Старокостянтинів, Звягель і припинили свій рух на схід, бо з зайняттям цієї лінії вони в належний спосіб забезпечили свої кордони. В пресі з'явилися перші чутки про можливість мирних переговорів між Польщею і Совєтами, а це не могло не стурбувати Український Уряд і Армію. Адже ж від наслідків цих переговорів залежала і доля Української Армії, бо в разі укладання миру між Польщею і Совєтами Українська Армія залишалася самотньою в боротьбі проти всієї Червоної Армії, без жодних засобів для війни. В передбаченні цих можливостей поширення плацдарму, який вона посідала, та перенесення лінії фронту якомога далі на схід набирало величезного значення для Української Армії, бо необхідно було не тільки забезпечити армію харчуванням і поповненням у людях, але треба було також конче зв'язатися з повстанцями, які діяли на всій Правобережній Україні.

12 жовтня з наказу командарма всі групи перейшли в наступ з таким завданням:

Ліва група (ген. Загродський) мусить оволодіти районом Летичів-Літин.

Середня (ген. Безручко) – районом Ялтушків-Бар.

Права група (ген. Удовиченко) – прорвати ворожий фронт, випустити в запілля ворога Окрему кінну дивізію та вийти на лінію залізниці Могилів-Жмеринка.

Ворог зустрів наступ наших груп контрнаступом, але вже 14 жовтня перемога була на боці наших сил. Ворог розпочав відступ, затримувався на кожній межі й уперто боронився. Незважаючи на це, українське військо поволі відтискало ворога на схід, особливо вдалі були акції правої групи, яка низкою атак цілковито нищила ворожі частини та вже вийшла на лінію Яруга-Шаргород, готуючи свою кінноту для рейду в напрямку на Вапнярку.

Ще 16 жовтня командарм попереджає частини, що між Польщею та Совєтами, очевидно, буде укладено перемир'я, яке, певно, наступить 18 жовтня, тому армія мусить бути готовою до цього, бо тоді, як це станеться, воно відіб'ється й на фронті Української Армії.

З цих причин, незважаючи на свою втому, наші дивізії рішуче продовжували наступати. Разом з тим і Червона Армія, розуміючи стратегічну ситуацію, в якій опиниться Українська Армія в момент перемир'я, і значення для останньої її плацдарму, напружує всі зусилля, щоб стримати наш наступ.

На всьому фронті Української Армії йдуть жорстокі бої, в яких українські дивізії виходять переможцями. 18 жовтня Українська Армія доходить до лінії Яруга, Ялтушків, Літин. Ворог відступав скрізь, та раптом 18 жовтня частини одержують наказ: Армії УНР припинити бойові дії проти червоних військ 18 жовтня о 24 годині.

Перемир'я наступило в той час, як 14-а совєтська армія була нами розгромлена, коли для руху Української Армії на схід майже не було перешкод. Ще кілька днів, і в руках нашої армії опинилися б залізничні вузли стратегічного значення, такі, як Жмеринка й Вапнярка. На фронті Української Армії перемир'я наступило не відразу, бо ще 19 жовтня на багатьох відтинках фронту йшли бої. Українські частини, незважаючи на наказ, не змогли стримати свого розгону і намагалися зайняти найкращі межі для своїх позицій. Ще ранком 18 жовтня на багатьох фронтах дивізії з'явилися парламентарі від червоних військ із попередженням, що о 24 годині мусить наступити припинення бойових акцій. Це свідчить про переляк ворога перед перспективою подальшого просування Української Армії на схід.

Цей переляк червоного командування і його запобігання перед Українською Армією відразу зникли, як тільки перемир'я було заключене. Червоне командування взяло відразу в переговорах з Українською Армією нахабний тон.

Верховне командування Польської Армії, боячись, що після підписання акта про перемир'я Червона Армія може не припинити своїх бойових дій проти Української Армії, в нагальному порядку висилає на фронт кожної української дивізії по одному куреню польських військ, щоб цим засвідчити, що в разі продовження бойових дій проти українських частин червоні війська ведуть акції і проти польської армії та таким чином зірвуть перемир'я. Але цей джентльменський чин до свого союзника з боку поляків був зайвий, бо Червона Армія не мала в той час сил, була розбита та потребувала хоч короткого спочинку для укріплення свого фронту, щоб після підписання мирного договору розправитися з Українською Армією. Отже, 19 жовтня надвечір на фронті врешті наступила тиша. Перемир'я було заключено до 9 листопада.

Розділ 45

Мирна конференція в Ризі між Польщею та Совєтами. – Перспективи. – Наміри Української Армії відновити бойові дії. – Нарада. – Заключення миру між Польщею й Совєтами

У Ризі розпочалася конференція між Польщею й Совєтами. На вимогу більшовиків до складу делегації не було допущено делегатів від Уряду УНР. Уряд Польщі погодився з цим. Однак до складу своєї делегації більшовики демонстративно включили голову фіктивного Українського Радянського Уряду товариша Раковського.

Недопущення на конференцію делегації від УНР свідчило, що проблема подальшої боротьби Української Армії й доля її будуть вирішені залежно від інтересів двох сторін (Польща - Совєти) у відсутності третього чинника, що брав участь у війні, та, певно, і на рахунок його. Але тим часом оборону інтересів Уряду УНР та його армії мусила взяти на себе польська делегація. Про те, що мирний договір буде заключений, не було жодного сумніву, бо московська Червона Армія була небоєздатною, а внутрішнє становище в Совєтах рішуче вимагало миру.

Польща ж та її армія досягли всього, що вимагала їхня політика. А що станеться з Українською Армією, коли буде підписано мир між Польщею і Совєтами? Перед Українською Армією постала дилема: або вона складає зброю, капітулює, або на власний ризик веде боротьбу з цілою армією Совєтів.

Які результати й які наслідки могли бути з такої нерівної боротьби? Безперечно, поразка Української Армії. В разі успішного наступу Української Армії, розбиття червоних військ та енергійного переслідування їх наша армія могла б за тиждень вийти на лінію ріки Буг, що могло б послужити першою натуральною позицією для зупинки. На лінії Бугу Українська Армія мусила б зустрітися зі свіжими московськими частинами, що їх було б перекинуто з польського фронту. Якщо за такої ситуації праве крило Української Армії було більш-менш в безпечному стані з огляду на відсутність червоних у південній Україні та з огляду на неможливість для Совєтів перекинути їх у короткий час з польського фронту, то ліве крило нашої армії було в загрозливому стані. Червона Армія мала велику кількість кавалерії, тому для 14-ї совєтської армії неважко було зосередити хоч би в районі Козятина якусь групу, яка ударом в ліве крило Української Армії відрізала б її від польського кордону, притиснула до Дністра і там би її остаточно знищила.

Отож у такій ситуації мусила б опинитися Українська Армія, такий трагічний кінець чекав би її. Передбачаючи, що Ризька мирна конференція закінчиться неминучим заключенням миру між Польщею й Совєтами і що Українська Армія вестиме боротьбу на власний ризик, серед старшого командного складу виникла думка атакувати Червону Армію, поки вона не оправилася від поразок та не привела себе до боєздатності. Ця думка знайшла підтримку у командарма, і він віддає наказ армії про перехід у загальний наступ 1 листопада, не чекаючи кінця перемир'я. На фронті цей наказ було прийнято з радістю. Дивізії приготувалися до бою, але за кілька годин до початку наступу від штабу армії одержали наказ такого змісту: "Виконання наказу про наступ на 1 листопада відкладається з огляду на політичні обставини".

Для обговорення політичної й військової ситуації, що виникла, і для прийняття відповідних рішень Головний Отаман С. Петлюра скликав нараду членів Уряду та вищого командного складу. Нарада відбулася 7 листопада в Ялтушкові. Вже траплялося, що і Уряд, і Українська Армія переживали трагічні часи, але знаходили вихід, хоч і шляхом кривавих жертв. Однак це було в ті часи, коли Червона Армія ще була слабо організована, коли її сили були розкидані на численних зовнішніх і внутрішніх фронтах. Зараз же стратегічна ситуація змінилась на користь Червоної Армії. Останній фронт білої армії генерала Врангеля було ліквідовано. За тиждень мав бути ліквідований і польський фронт. Для 500 000 Червоної Армії – цього колоса – залишалося ліквідувати останній фронт – 20 000 Української Армії, численних повстанців, приборкати український народ, що так уперто боровся за свою незалежність. У такій боротьбі сили були нерівні. Кожний з присутніх на нараді ясно розумів ту долю, яка випала Українській Армії у двобої з Червоною Армією. Кожний переживав повноту духовної трагедії і відчував фізичне безсилля, але ніщо не могло зломити їх духовно. Дух і воля – боротися до останнього за незалежність України – панували серед присутніх і в армії. Скласти зброю перед Москвою – це було б негідним для молодої Української Армії, знеславило б її перед народом, перед історією, а, врешті, ніхто про це й не думав.

Отже, залишалося прийняти тільки одне рішення: вступити в нерівну боротьбу з московською Червоною Армією.

Таке рішення і було прийнято одноголосно.

Під час наради докладно було з'ясовано загальний стан Української Армії та її ресурси для продовження війни.

З моменту заключення миру між Польщею і Совєтами Українська Армія мусила спиратися виключно на свої матеріальні засоби.

До цього часу матеріальні потреби Української Армії (харч, одяг, взуття, зброя, амуніція) у міру можливості задовольняла Польська Армія, хоч і в дуже обмежених розмірах. З моменту заключення перемир'я Українська Армія втратила і це джерело, в той час як 10 000 вояків перебувало при обозах без зброї.

Наприкінці жовтня почалися морози, що доходили до 10 ступенів. Більшість вояків не мали шинелей, а взуття було в лихому стані.

Для підняття боєздатності частин командири використовували всі можливості. Тут на позиціях було влаштовано майстерні, в яких направляли зброю, перечищали заржавілі набої, знайдені у селян, шили обмундирування, черевики, кожушки, робили сідла і навіть списи для кінноти.

Селянство, в якого господарство сильно підупало, ледве годувало себе, однак ділилося зі своєю армією останнім шматком хліба. Сіль і нафта були рідкими і цінними продуктами. За гроші майже нічого не можна було купити, бо вони були повністю знецінені. Головною валютою став цукор. Багато цукроварень у районі розташування армії тримали на своїх складах сотні тисяч пудів цукру – цього цінного продукту, що його так потребувала Румунія і Польща. За цукор для армії і населення можна було дістати з цих країн усе необхідне – сіль, нафту, шкіру, сукно, білизну, мануфактуру, медикаменти та ін. – усе, крім зброї.

Цукор допоміг, врешті, налагодити нелегальну торгівлю з Румунією, уряд якої, боячись більшовиків, не відважувався легалізувати ці стосунки, тому йшла ця торгівля "пачкарським способом" – вночі з відома румунської влади. Головними контрагентами були жиди, які дерли надзвичайні відсотки за пачкарський крам.

Але найболючішим невирішеним питанням було питання амуніції. Кожний рушничний чи гарматний набій мав колосальну вартість. Армійські запаси були повністю вичерпані. Спеціальні відділи з селянських дітей за оплату шукали набої на місцях попередніх боїв, сапери шукали їх навіть на дні Дністра, де згідно з чутками під час Великої Війни затонула баржа з набоями.

Усі ці примітивні засоби для забезпечення амуніцією не дали належних наслідків. Напередодні відновлення бойових дій стан був такий: козак мав на рушницю від 10 до 40 набоїв. Кулемет – від 2000 до 3000. Гармата – від 50 до 100 гранат чи шрапнелей. Як рушничні, так і гарматні набої втратили свої основні балістичні якості, наприклад половина гарматних набоїв не вибухала. Наша піхота призвичаїлася до ощадності набоїв у боях з піхотою ворога, бо діяла вона здебільшого багнетом і маневром. Але за такого запасу амуніції вона була майже беззахисною проти Червоної Армії, яка мала велику кількість кавалерії.

У такому стані Українська Армія опинилася напередодні перемир'я. Після закінчення наради в Ялтушкові, незважаючи на сумні перспективи перед Українською Армією, командний склад її в бадьорому настрої роз'їхався по своїх частинах, повний гарячого бажання виконати свій обов'язок перед Батьківщиною до кінця.

За кілька днів до 9 листопада з Риги надійшли відомості, що між Польщею і Совєтами підписано мир.

Розділ 46

На фронті під час перемир'я. – Російська армія генерала Перемикіна

Напередодні заключения перемир'я (18 жовтня) (1) червоне командування вживало заходів спочатку через командування польське, а потім і через своїх парламентерів, висланих 18 жовтня (1) на фронт Української Армії, щоб остання припинила бойові дії. 14-а совєтська армія була безсилою спинити рух Української Армії на схід, тим більше що в її запіллі повстанці знову відновили активність.

Навіть після того як перемир'я наступило на фронті Української Армії, червоне командування настільки боялося її наступу, що вимагало від польських парламентарів гарантій, щоб Українська Армія не відновила своїх бойових дій. На початку перемир'я червоні війська додержувалися умов перемир'я, але за кілька днів грунтовно змінили свою тактику. В нейтральній смузі (15 км) вони розпочали реквізиції, насилля над селянами, грабіж. Селяни жалілися і просили захисту в українських частин. Останні висилали парламентерів до червоних військ з протестами проти порушення умов перемир'я, проте українських парламентерів червоні не приймали і одсилали з попередженням, що Української Армії вони не визнають і після закінчення перемир'я знищать її.

Польське командування свої "репрезентаційні" курені вивело з району Української Армії, бо ж червоні охоче прийняли умови перемир'я.

Разом з насиллям над українським селянством у нейтральній смузі червоні частини розпочали відверто провадити перегрупування своїх сил і вели розвідку, з якою наша сторожова охорона вступала в сутички. Часом на фронті зав'язувалися і більші бої. В міру того як кінець перемир'я наближався, червоні частини виявляли більше активності. А це свідчило про те, що з кінцем перемир'я між Українською Армією та червоними мусять відновитися бойові дії.

Через брак сил Українська Армія не могла зайняти суцільну лінію фронту, а займала тільки опорні пункти, якими завжди були села. Між цими опорними пунктами відстані часто-густо доходили до 15 кілометрів, і ці відстані були лише під доглядом стеж.

У наших частинах ішла енергійна підготовка до боїв. Дух вояків був добрий, але матеріальний стан армії – жахливий. Як уже сказано, крім браку зброї й амуніції одяг також був злий. Вояки не мали шинелей і чобіт та під час служби на варті дуже мерзли.

Під час перемир'я було заключено договір між Урядом УНР та Російським Політичним Комітетом у Польщі, на чолі якого стояв Б. Савинков, видатний протибільшовицький діяч і організатор.

Комітет той визнав незалежність України, а сформовані ним на території Польщі російські військові сили підпорядкував командуванню Армії УНР. Ці сили складалися із двох піхотних дивізій та однієї кінної, які й увійшли до складу Української Армії як Окрема Російська Армія під командуванням генерала Перемикіна. Ця армія перебувала в стадії формування. Лише одна кінна дивізія була готова до бойових дій. Складалася вона з російських старшин і солдатів, що з відділом генерала Бредова (Добрармія) перейшли на територію Польщі в лютому 1920 року, з примусово мобілізованих до Червоної Армії донських козаків, що перейшли на бік Польської Армії, та ін. Усього в складі її здатних воювати було до 3000 піхоти, до 800 кінноти при 12 гарматах. Уперше російські й українські війська, маючи кожне своє окреме політичне завдання, розпочали співпрацю проти спільного ворога. Армія генерала Перемикіна мусила оперувати на лівому крилі Української Армії в напрямку Проскурів – Вінниця. На жаль, з огляду на незакінчене формування, ця армія, крім одної кінної дивізії, лише частково взяла участь у боях.

Розділ 47

10 листопада. – Червона Армія переходить у наступ. – Відступ Української Армії

Правдоподібний стан ворожих сил перед фронтом Української Армії на 10 листопада був такий: 1. У першій лінії – до 10 000 багнетів і 1300 шабель. 2. У другій лінії – до 9000 багнетів, до 800 шабель. 3. Дальші армійські резерви – до 6000 багнетів, до 3000 шабель. Усього – до 25 000 багнетів, до 5000 шабель при 100-120 гарматах.

Найбільшою небезпекою для Української Армії була численна ворожа кіннота, яка, використовуючи багато прогалин на фронті, могла легко проскочити в наше запілля та завдати великої шкоди. Відсутність амуніції в наших військах надзвичайно збільшувала цю небезпеку. Крім окремих кінних полків, прикріплених до піхотних дивізій, командування 14-ї совєтської армії мало в своєму розпорядженні армійську кінноту, а саме: 8-у кінну дивізію, Башкирську бригаду, бригаду Котовського та ще одну бригаду точно не встановленої назви.

Особливу небезпеку являла собою 8-а кінна дивізія в складі до 3000 шабель, яка мусила відіграти таку роль на фронті Української Армії, як кінна армія Будьонного на фронті польських військ. Наша розвідка встановила місце її розташування в районі Красного, за серединою фронту Червоної Армії.

Загальне завдання 14-ї армії було таке: знищити Українську Армію, відрізавши їй шляхи відступу до кордонів Польщі.

Увечері 9 листопада червоні частини почали вести енергійну розвідку.

Фронт Української Армії. Сили Української Армії на 10 листопада складалися з 3888 старшин, 35 259 козаків, з них озброєних – 2100 старшин, 9313 піхоти, 2560 кінноти при 74 гарматах, 8 автопанцерників, 2 бронепотяги, 3 літаки.

Отже, за браком зброї половину складу армії не було використано в бойовій лінії.

Українська Армія займала фронт від Могилева через Ялтушків до Літина (на захід від останнього) – простір до 120 кілометрів.

В оперативному відношенні Українська Армія була поділена на три групи:

1. Права – з 3-ї і Кулеметної дивізій (від Дністра біля Могилева до Шаргорода). Командир генштабу генерал О. Удовиченко.

2. Середня – з 5-ї і 6-ї дивізій (від Шаргорода до Бара). Командир генштабу генерал М. Безручко.

3. Ліва – з 1-ї Запорозької та російської Кінної дивізій (від Бара до Літина). Командир генерал Базильський.

У резерві: 2-а, 4-а піхотні дивізії та Окрема Кінна дивізія.

Загальним завданням Української Армії було: відкинути ворога за річку Буг.

З огляду на незакінчену мобілізацію Українська Армія має переходити в наступ поступово, а саме: права група – 11 листопада, а решта груп – 12-го. Якщо ворог розпочне наступ 10 листопада, то відбивати його короткими контратаками.

Перехід у наступ Української Армії з 11-12 листопада було великою помилкою з боку нашого командування, бо вже 10 листопада ворог перебрав ініціативу.

Розвиток подій на фронті в загальних рисах мав такий вигляд:

Ранком 10 листопада якраз у місці стику між правою й середньою групами в районі Шаргорода в одну з прогалин на фронті рушає 8-а кінна совєтська дивізія в напрямку Лучинець. Лівофлангова 9-а бригада 3-ї дивізії вступає в бій. На початку бою 9-а бригада мас успіх, але, вистрілявши всі набої, вона беззахисно гине під шаблями ворога. Старшини і козаки виявили надзвичайну хоробрість і витривалість та останньою кулею кінчали своє життя, щоб не попасти в полон.

До 10 години ранку з 9-ї бригади, що мала до 1000 вояків, залишилося в живих тільки 70 вояків, які розпочали з боєм відхід на захід.

Водночас ворожа піхота атакує в чоло 7-у бригаду 3-ї дивізії під Чернівцями, а червона кіннота вривається в її запілля. Протягом кількох годин іде завзятий бій. На допомогу 7-й бригаді з резерву кинуто 8-у бригаду 3-ї дивізії.

Вистрілявши набої, козаки відбиваються від ворожої кінноти прикладами рушниць. Половина складу 7-ї і 8-ї бригад гине на полі бою, але решта уперто тримається та тільки з наказу надвечір 10 листопада розпочинає відхід до Яришева. Кулеметна дивізія, що займала фронт на правому крилі правої групи біля Дністра, відбиває всі атаки ворожої піхоти.

Надвечір виявилося, що на праву групу червоним командуванням було кинуто 8-у кінну дивізію, ще одну кінну бригаду силою до 4000 шабель та піхоту силою до 6000 багнетів.

Війська Червоної Армії, шо оперували проти правої групи українських військ, мали завданням прорвати фронт, оточити праву групу та скинути її в Дністер.

Тим часом 8-а кінна дивізія, зайнявши Лучннець, робила глибокий обхід правої групи в напрямку на Яришів, щоб перерізати шляхи для її відступу. До вечора 10 листопада частинам правої групи пощастило вийти з оточення та зосередитися в районі Яришева, але дивізія згубила майже половину свого складу і залишилася без набоїв.

Водночас з ударом у ліве крило правої групи червоні частини атакують середню групу з охопленням її правого крила та завдають їй поразки. На фронті лівої групи червоні частини проводять демонстративний наступ, відбитий нами. Там наша кіннота, в свою чергу, атакує ворога та розбиває його.

Для ліквідації прориву на стику правої й середньої груп командарм висилає в район Сніткова резервну кінну дивізію, а на допомогу середній групі – 4-у піхотну дивізію.

Отже, до вечора 10 листопада на фронті склалася така ситуація:

8-а кінна совєтська дивізія прорвала фронт та вийшла в запілля правої групи, завдаючи їй значних втрат. Середня група, хоч і трималася на позиціях, також зазнала великих втрат. Набоїв не було. Резерви були вичерпані. Становище важке було виправити.

11 листопада права і середня групи намагаються контрнаступом збити ворога. Наша кінна дивізія атакує ворожу 60-у піхотну дивізію, розбиває її вщент, взявши до 700 полонених. 3-й кінний полк б'ється з усією 8-ю совєтською дивізією, потрапивши в оточення, з великими втратами пробивається в напрямку на Лучинець для з'єднання з нашою кінною дивізією, але остання, в свою чергу зазнавши великих втрат від гарматного вогню, примушена була відступити до Сніткова. До вечора 11 листопада на всьому фронті правої й середньої груп ішли запеклі бої; наші й совєтські частини перемішалися, управління ними як з одного боку, так і з другого було втрачено. Хоч рух ворога на захід було стримано, але це були останні зусилля українських військ правої й середньої груп. Ліву групу атаку вала Башкирська кінна бригада, але вона, маючи великі втрати, примушена була відступити.

12 листопада командарм для скорочення фронту армії та для зайняття кращих позицій відводить середню і праву групи на лінію Нова Ушиця-Ялтушків, а разом з тим він зосереджує ударну групу в районі Волковинці в складі 2-ї української дивізії та частин російської армії генерала Перемикіна для удару в напрямку на Бар.

Наші дивізії виявляли надзвичайну упертість і боронили кожний клаптик рідної землі, але голими руками… "Набоїв! Набоїв!" – просили частини. Бойова ситуація вже складалася на користь Червоної Армії. Дні існування Української Армії були лічені. Сталося так, як і передбачалося, однак розв'язка наблизилася скоріше тому, що ворог 10 листопада випередив нас своїм наступом та перебрав ініціативу в свої руки. Українська Армія була дуже міцною в наступі і слабкою в обороні з причини нечисленності її складу при довжелезному фронті і без амуніції.

Подальша боротьба призвела б за таких умов і засобів до фізичного знищення найкращих патріотів України, з яких складалась Армія. 20 листопада за наказом командарма армія з боєм відійшла в район Волочнська, з тим щоб на цьому плацдармі дати останній бій, перед тим як перейти на територію Польщі.

21 листопада ворог розпочав атаку волочиського плацдарму. Рештки армії уперто трималися, відбиваючи всі атаки. В цей час на територію Польщі за Збруч переходили обози, майно, установи. О 17 годині, віддавши останній салют рідній землі останніми набоями, зналася з позиції артилерія, а за нею розпочала відступ і переправу кіннота. У темряві на обрії під шрапнельним вогнем ще маячили наші кінні стежі. На залізниці чути було вибухи – то кінчали своє славне життя наші бронепотяги.

21 листопада о 18 годині Українська Армія покинула рідний терен разом із своїм Урядом.

Розділ 48

Обеззброєння Української Армії. – Табори інтернування

Згідно з умовами договору, заключеного між Українським та Польським Урядами, Українська Армія мусила здати зброю, коней та все військове майно. Трагічним був той час. Старшини й козаки мусили розлучитися зі зброєю, яку вони тримали в своїх руках з 1917 року, з якою билися за волю України. Ще важче було пережити козакові розлуку з конем, із своїм вірним бойовим товаришем. Загартовані в боях козаки плакали, цілували своїх коней, передаючи їх в чужі руки.

Через кілька днів рештки Української Армії, зберігаючи внутрішню організацію, було відправлено до концентраційних таборів у різних кутках Польщі.

За короткий час вояки перебороли важкі моральні переживання, відпочили фізично й, не гаючи часу, приступили з повною вірою у здійснення національних мрій до удосконалення своїх знань — розпочали військовий вишкіл, наладили культурно-освітню роботу. У таборах розпочалася жвава праця й очікування того часу, коли вояків знову буде покликано до зброї.

Було засновано військові школи, культурно-освітні курси, відкрито різні майстерні, побудовано церкву, театр, організовано хори, літературні гуртки, видавалися свої газети, журнали, книжки. Частину вояків відправили на працю за межами таборів. Життя в таборах вирувало. Всі вірили, що незабаром вояки знову будуть покликані до боротьби, бо в Україні палахкотіли повстання селян.

Розділ 49

Спроба підняття повстання в Україні. – Розстріл совєтською владою 359 українських старшин і козаків під містом Базаром на Волині

З відходом Української Армії на територію Польщі повстанці в Україні ані на хвилю не припиняли своїх дій. Вони часом займали цілі повіти, в яких нищили совєтську адміністрацію й військові частини. Совєтська влада, звільнившись від фронтів, мала в своєму розпорядженні досить військових сил для боротьби з повстанцями. Але коли прийняти до уваги, що управління діями повстанських відділів налагодити було надзвичайно важко, бо вони розпочиналися стихійно в різних місцях, то совєтські війська поодинці легко розбивали повстанців. У 1921 році совєтська влада розпочала свої реформи в Україні; водночас з тим виявилась сильна недостача хліба в Росії. У зв'язку з цим совєтська влада розпочала реквізицію хліба, худоби і птиці в Україні, відбираючи останній шматок хліба від українського селянина. Реквізиції провадилися в жорстокий спосіб. Розстріляно було десятки тисяч селян, цілі села знищено гарматним вогнем, спалено за відмову здачі хліба. В Україні вперше розпочався голод. Населення всіма силами боролось із насильством совєтської влади, присилало делегації до Уряду УНР з проханням про висилку на допомогу повстанцям окремих старшин, а то й цілих відділів. Обминаючи в різний спосіб перешкоди, що їх чинила польська влада, сотні українських вояків з таборів нелегально пішли в Україну. Врешті, Уряд УНР на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою, зважаючи на прохання повстанців, постановив вислати в Україну значну бойову групу, що стала зватися Українською Повстанською Армією, яка мусила послужити головним ядром і базою для повстанців, а штаб її мав координувати дії повстанців. Інтерновані старшини й козаки горіли бажанням піти на повстання, тому до цієї групи зголосилося кілька тисяч вояків. З огляду на технічні й політичні обставини до складу групи входило 2000 вояків.

Командування Українською Повстанською Армією доручено було генералу Юркові Тютюнникові, а начальником оперативного штабу призначено генерального штабу полковника Юрка Отмарштайна.

Найбільше труднощів було в справі озброєння людей та у транспортуванні їх на совєтський кордон, бо польська влада чинила перешкоди намірам Українського Уряду. Ці перешкоди тим чи іншим способом врешті пощастило усунути, але сприятливий момент для акцій було втрачено, бо наступила зима при морозі від 15 до 20 ступенів.

На початку листопада 1921 року повстанський відділ згрупувався в лісах на кордоні з Совєтами, на південь від Сарн. Третина групи взагалі не мала жодної зброї, решта мала набої, навіть списи, кількасот ручних гранат. Було озброєно рушницями до 200 вояків при кількох набоях. Половина групи не мала теплого одягу, а на ногах – що попало: шмаття, діряві чоботи, драні черевики. В такому стані цей відділ мусив вирушити в Україну, пробитися через совєтську кордонну охорону, вступити в бій з найближчими частинами совєтських військ та за їх рахунок озброїтись. Завдання було важке, навіть божевільне. Люди йшли на явну смерть, вони це розуміли, але добровільно, без примусу готові були віддати свое життя, ще раз, може в останній, виконати свій обов'язок перед Батьківщиною.

Уряд розумів труднощі цієї операції. Розуміли їх і начальник відділу генерал Тютюнник, його штаб і всі учасники походу, але гаряче національне почуття кликало їх на жертви.

4 листопада 1921 року так звана "Волинська Група" підходить до кордону через село Боровські Будки й о 2-й годині ранку біля села Нетреби, оминувши лісною доріжкою польські стежі, переходить границю й рушає у свій геройський похід у напрямку Коростень-Київ. Друга, менша, група Української Повстанської Армії, так звана "Подільська Група", під командуванням полковника Мих. Палія-Сидорянського і його помічника полковника Сергія Чорного у складі 44 старшин і 330 козаків перейшли 25 жовтня 1921 року річку Збруч у районі Гусятина. Ця група складалася виключно з кіннотників, але без коней. Коні козаки мали здобути у совєтських військ, а далі ця група мала з'єднатися з "Волинською Групою" в районі Коростеня. "Подільська Група", пробувши в окупованій Україні від 26 жовтня до 6 грудня, зробила 1500 кілометрів маршу, мала чисельні бої з більшовиками, одних розбивши, а інших зовсім знищивши. Втрати групи протягом усього часу – 3 козаків забитими й 25 пораненими. Усіх їх вивезено за кордон. Одначе цій групі не пощастило з'єднатися з "ВолинськоюГрупою" генерала Ю. Тютюнника. Група щасливо прибула 6 грудня до кордону, який перейшла біля Острова, зложила зброю, а польська влада відправила її до Рівного.

Головний відділ групи під командуванням генерала Тютюнника легко збив кордонну охорону совєтських військ та рушив у напрямку на Коростень, де згідно з повідомленням зберігалися запаси зброї. По дорозі він нищить усі дрібні відділи совєтських військ, спеціальні відділи для реквізиції хліба та доходить до Коростеня, атакує його і після жорстокого бою займає, але, в свою чергу, через годину внаслідок контратаки значних сил залоги міста наш відділ примушений був покинути Коростень. Однак перед тим він звільняє всіх політичних в'язнів з місцевої в'язниці. Маючи завдання якнайглибше пройти на територію України і з'єднатися з повстанцями, генерал Тютюнник спрямовує свій відділ у напрямку на Київ. Після бою за Коростень червоне командування негайно розпочало концентрацію військ для оточення генерала Тютюнника. Назустріч йому кинулася кінна дивізія Котовського в складі до 2000 шабель. Наближаючись до Києва, відділ генерала Тютюнника зустрічає дивізію Котовського, яка починає систематично атакувати його вдень і вночі. Козаки змушені ночувати в лісах, при 20-ступневім морозі, в глибокому снігу. Третина людей відморозила руки й ноги. До генерала Ю. Тютюнника поступово приєднуються окремі повстанські відділи з місцевих селян; окремі села розпочинають повстання, але більше половини людей не має рушниць. У той час совєтська кіннота безперестанно її переслідує, не дає змоги спочити. Великий обоз із пораненими й обмороженими вояками затримує її рух. Уже тиждень відділ ночує в лісах, у полі без гарячої страви.

Не доходячи 40 кілометрів до Києва, група Тютюнника була повністю оточена та примушена пробиватися на захід, до польського кордону. Вона не змогла виконати свого завдання, хоч персональний склад її виявив величезний героїзм і витривалість. При відвороті біля села Миньки червоні війська рішуче атакують напівозброєних героїв. Відбувся останній бій.

Ворожа кіннота увірвалася в лави повстанців, а за нею червона піхота добивала обезсилених, напівзамерзлих вояків. Не бажаючи здаватися в полон, поранені й знесилені вояки пускали останню кулю в себе, підривали себе ручними гранатами, а 359 старшин і козаків попали в полон (1), бо були без зброї, до 500 – гине від ворожих куль чи шабель, а решта проривається і повертається до Польщі.

Так трагічно скінчився національний порив 2000 вояків.

359 вояків, узятих в полон, було зачинено в церкві села Міньки. Героїзм наших повстанців вразив жорстоке, кровожерливе червоне командування, яке звернулося до полонених з обіцянкою повної амністії при умові, якщо вони перейдуть на службу до Червоної Армії. Наші герої категорично відмовилися. "Так ми вас розстріляємо!", – викрикнув Котовський, командир совєтської кінної дивізії. "Розстрілюйте! Ми всі готові вмерти, а вам служити не будемо! За нас помститься український народ!" – відповів козак 6-ї дивізії Щербак.

У Базарі на Волині відбувся військовий "суд" над полоненими, де усіх 359 вояків було приговорено до розстрілу (2). Засуджених поставили над довгою траншеєю-могилою і розстріляли з кулеметів (3). Перед розстрілом один з наших старшин подав команду "струнко", та всі заспівали національний гімн "Ще не вмерла Україна!". Під звуки національного гімну гинули наші герої. Тих, що не вмерли відразу, добивала жорстока рука червоного ката.

Так скінчилося заплановане повстання. Повстанці не змогли досягти поставленої перед ними мети, зате вони дали українському народу могилу 359 героїв під Базаром. Могила "359" – наша національна святиня. В ній спочивають 359 українських вояків – гарячих патріотів. Перед нею схиляємось ми, їхні бойові побратими, схиляє голову й увесь український народ.

Про автора

Олександр Іванович Удовиченко (20 лютого 1887, Харків - 19 квітня 1975, Ментенон у Франції) — військовий і громадський діяч, генерал Армії УНР, віце-президент УНР в екзилі (1954 — 61).

Старшина російської армії з 1908; закінчив Воєнну Топографічну Школу і курси Генерального Штабу при Миколаївській Військовій Академії в Петрограді. За війни адьютант штабу III Кавказького корпусу, згодом начальник штабу 21ої дивізій того ж корпусу.

У 1917 брав участь в українізації частин III Кавказького корпусу й очолював Українську корпусну раду. З жовтня 1917 — військовий радник С. Петлюри. На початку 1918 як начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України відзначився у боях за Арсенал у Києві. З квітня призначений до Українського Генерального Штабу, в якому залишився й за гетьманату, підвищений у червні 1918 до рангу полковника. З листопада 1918 до березня 1919 — генеральний квартирмейстер Південно-західного фронту, у червні 1919 відзначився як командир Третьої Залізної Стрілецької Дивізії у боях під Вапняркою. У грудні 1919 потрапив у полон Добровольчої Армії Денікіна в Одесі, звідки втік і відновив Третю Залізну Стрілецьку дивізію, якою командував до відступу Армії УНР за Збруч (листопад 1920).

У польских таборах інтернованих підвищений до рангу генерала-хорунжого і виконував обов'язки генерального інспектора Армії УНР. 1924 переїхав з табору в Каліші до Франції, де включився в громадську і комбатантську працю: голова Товариства вояків УНР в еміграції, з 1953 гол. Европейської Федерації Українських Військових Організацій; міністр військ. справ Виконавчого Органу Української Національної Ради і віце-президент УНР в екзилі (1954 — 61).

Автор книг «Україна у війні за державність» (Вінніпеґ, 1954) і «Третя Залізна дивізія» (Нью-Йорк, 1971).