sci_history Олександр Іванченко Люлька пірата uk ru С. Пономар sf_history Александр Иванченко Трубка пирата ru vitalis http://chtyvo.org.ua LibRusEc kit, FB Editor v2.0 2013-06-11 Tue Jun 11 15:57:37 2013 1.1

Іванченко Олександр

ЛЮЛЬКА ПІРАТА

Пригодницька повiсть

У п'ятницю, 21 березня 1592 року, бiля атлантичного виходу з Магелланової протоки пiратська бригантина «Блек дез» («Чорна смерть») атакувала «Iнфанту» — чотирищогловий галеон, який iшов з перуанським золотом в Iспанiю. Цiй подiї, яка мала свої наслiдки в iсторiї географiчних вiдкриттiв, передував романтичний початок.

У сiчнi 1592 року капiтан бригантини, вiдомий серед пiратiв як Джеремi Девiс (справжнє iм'я — Джон Фредерiк Девiс), у Карибському морi напав на французьке судно i захопив у полон юну мандрiвницю графиню Терезу де Бурже. Сорокадворiчний пiрат запропонував француженцi руку i серце. Шлюб з графинею для нього не був чимось надприродним. Джеремi — син родовитого дворянина — мав великий маєток, судноверф i парусинову фабрику.

У двадцять один рiк Девiс закiнчив Лiверпульськi мореплавнi класи, узяв одну з батькових бригантин, назвав її грiзним iм'ям i, пожертвувавши державною службою, обрав собi долю вiльного морського розбiйника. За зраду короля i пiратськi напади на вiтчизнянi кораблi суд Англiї заочно засудив його до смертної кари. Але виконати вирок було не так просто. Безстрашний смертник гуляв по морях-океанах. Вiн був вiдомим пiратом, проте, як i колись, залишався англiйським аристократом, бо мав свiдоцтво з королiвською печаткою. Джеремi й показав його молодiй графинi, щоб та не подумала, нiби на її руку претендує простий розбiйник.

Тереза де Бурже, однак, була не з тих, на кого дворянський титул мiг справити враження. Збереглися щоденники графинi, з яких видно, як вiдбувалося сватання i як трималася при цьому полонена француженка.

«…Я здригалася вiд жаху, чекаючи, як менi здавалося, неминучого. Варварське вбрання i поведiнка, їхнi грубi неголенi обличчя, синi вiд надмiрного вживання рому, не залишали нiяких сумнiвiв. Цi люди, чи то вони працювали, чи просто сидiли на палубi, оголенi по пояс, нiскiлечки не соромилися присутностi на кораблi жiнки, хоч i полонянки. Лиш на кiлькох я бачила пристойнi капелюхи. Голови всiх iнших були прикрашенi червоними пов'язками, схожими на косинки паризьких м'ясникiв.

Тиждень я провела в окремiй каютi, яку невiдступно охороняли два пiрати. Менi подавали рiзноманiтну їжу, вимагаючи скуштувати кожної страви, i двiчi на день наказували одягатись на прогулянку. В години, коли я стояла на палубi, з радiстю i тривогою вдихаючи морське повiтря, до мене пiдходив Джеремi. Вiн запитував з незмiнною привiтною усмiшкою про моє здоров'я, але я часто не вiдповiдала. Не сказавши бiльш нiчого, вiн iшов собi, граючись рiзьбленою iндiйською паличкою, яку завжди носив iз собою. Мене це дуже дивувало, i я ще бiльше тривожилась. Незважаючи на всi страждання, вже тодi у менi до нього пробудилася симпатiя. Його високi ботфорти з яскраво-жовтого сап'яну здавалися менi ознакою несмаку, але про камзол я так сказати не могла. Шитий золотом голубий iспанський оксамит чудово облягав постать i прекрасно поєднувався з кольором очей.

На восьмий день Джеремi освiдчився, показавши королiвський документ про дворянське походження, на який я не звернула уваги i не надала йому нiякого значення. Я не розгубилась — тiєї хвилини ладна була чинити рiшучий опiр. Та незабаром заспокоїлась. Тепер менi стало ясно, навiщо йому був потрiбен цей тиждень нестерпного для мене ув'язнення. Вiн дав час, аби я усвiдомила своє становище, щоб потiм без великих зусиль дiстати мою згоду.

Спалах гнiву тiльки змусив би мене скоритись обставинам. Стримавши почуття справедливого обурення, я зобразила на своєму обличчi подив, сказавши недбало: „Дякую вам, капiтане. Якщо звiстка про ваше освiдчення дiйде до Парижа, граф Франсуа де Бурже буде задоволений“. Мене охопило бажання показати свою безстрашнiсть. Тiльки так я могла добитись у цих людей поваги i права на незалежнi вчинки надалi.

Хай простить мене господь бог. Не знайшовши нiякої можливостi втекти вiд долi, я з таємною завзятiстю готувала себе до незвичайного…»

За холодною зовнiшнiстю Терези де Бурже приховувалась палка натура, яка прагнула гострих вiдчуттiв. Водночас графинi була властива i практичнiсть. Розумiючи, що, ставши дружиною пiрата, їй доведеться порвати будь-якi зв'язки з батькiвським домом, тобто втратити можливiсть одержати посаг, вона хотiла, перш нiж пiти до вiнця, забезпечити своє майбутнє. Джеремi пообiцяв усе влаштувати, його саме повiдомили, що з перуанського порту Кальяо вийшов галеон iз золотом. «Блек дез» негайно рушила йому назустрiч, до Магелланової протоки.

Iспанськi галеони були особливо мiцнi, збудованi спецiально для перевезення цiнностей, i їх важко було потопити. На них установлювали могутню артилерiю i плавали добiрнi, добре озброєнi команди. Тридцятидвогарматна бригантина, на борту якої було пiвсотнi пiратiв, iшла проти громадища, яке мало вiсiмдесят чотири гармати i майже двiстi аркебузiв.[1]

Джеремi звик перемагати. Тепер, коли цього вимагали iнтереси його одруження, вiн жадав перемоги в два рази дужче. Примара багатої здобичi потягнула за капiтаном усiх пiратiв. Брак сили їм компенсувала вiдвага.

Ось уже в борт галеона вчепились абордажнi гаки, почався запеклий рукопашний бiй, i раптом… Рiдко коли пiрати вiдступали, одначе тепер мусили тiкати. Добре, що вони вчасно помiтили, як iз затоки вийшли ще три iспанських кораблi — бриг i два фрегати. Це був запiзнiлий ескорт галеона, про нього пiрати не знали.

Фрегати погналися за бригантиною. Вона мчала на схiд, куди вiяв попутний вiтер. Iспанцi не вiдставали. Вiд швидкохiдного пiратського корабля вони трималися всього за двi-три милi. При свiтлi мiсяця, їм добре було видно бригантину навiть уночi.

Наступного ранку один з пiратiв, видершись на фок-щоглу «Блек дез», несподiвано гукнув:

— Земля!

Просто по курсу показався невiдомий берег. До нього було миль вiсiм. Над морською гладiнню чiтко вималювалися високi похмурi скелi, порiзанi численними бухтами. На пiдступах до них скрiзь iз води стирчало камiння.

Бригантина попала в пастку. Повертати на пiвнiч чи на пiвдень, щоб обiйти неждану землю, не було сенсу. У боротьбi з галеоном «Блек дез» дiстала значнi пошкодження, i в бейдевiндi[2] iспанцi легко б її наздогнали. Пiратам лишалось або викинутись на невiдомий берег, якщо буде можливiсть пiдiйти до нього, або здатися на милiсть переслiдувачiв, котрi, з усього видно, вирiшили за всяку цiну розправитися з ними.

Керманич бригантини правив до берега. Ще п'ять миль, чотири… I раптом вiтрила почали обвисати. Вiтер, який щойно дув рiвно, затих. За милю вiд берега бригантина зупинилася. Втратили швидкiсть i кораблi iспанцiв.

До полудня бригантина i фрегати лежали в дрейфi, чекаючи, коли подме вiтер. Iспанцям здавалося, що пiрати вiд них не втечуть. Iз фрегатiв бачили i неприступний скелястий берег, який тягнувся далеко на пiвнiч та пiвдень, i непрохiдне камiння поблизу нього. Переслiдувачi знали також, що в бейдевiндi iти iз звичайною своєю швидкiстю бригантина не зможе. Вони зрозумiли це уже в першi години погонi.

Доля була ласкава i зберегла пiратам життя й свободу, а капiтановi подарувала до того ж i мiсце, в iсторiї.

Опiвднi на море упав туман. Простiр, який вiддiляв бригантину вiд фрегатiв, затягнуло густою сизою завiсою. Скориставшись цим, пiрати на шлюпках рушили до берега. На буксирi вони тягнули за собою бригантину. Продовольство, барильця з прiсною водою та корабельнi цiнностi перевантажили в шлюпки.

Джеремi надумав обдурити iспанцiв. Вiн був певен, що «Блек дез» на камiннях розiб'ється. Але там, де не пройде великий корабель, можуть пройти шлюпки. I коли туман розвiється, iспанцi, побачивши розбитий пiратський корабель, звiсно ж подумають, що його екiпаж загинув. А тим часом пiрати сховаються де-небудь за скелями.

Проти всякого сподiвання, в рядi камiння знайшовся прохiд i для бригантини. Тодi Джеремi змiнив план. Пiрати заховалися за скелями самi i заховали вiд iспанцiв бригантину. На камiннi ж залишили розбиту шлюпку, клаптi старих вiтрил та iншi судновi дрiбницi, якi при корабельнiй аварiї повиннi були випливти. Для бiльшої переконливостi у розколинi одного з пiдводних каменiв закрiпили верхню частину поламаної грот-щогли.

Джеремi не помилився. Його щасливий роджер не пiдвiв команду бригантини й цього разу. На фрегатах справдi подумали, що пiрати загинули. Задоволенi iспанцi повернули назад, їх не зацiкавив невiдомий берег.

Честь першовiдкривача Фолклендських островiв дiсталася пiратовi Джеремi Девiсу, або Джону Фредерiку Девiсу.

…Всю другу половину квiтня 1965 року в п'ятдесятих пiвденних широтах Атлантики вирували шторми. «Шаленi» п'ятдесятi виправдували свою назву. Тиждень наш корабель iшов крiзь ураган. Лютi хвилi, перекочуючись через палубу i надбудови, вибили дверi в стерновiй рубцi, зiрвали з балок двi шлюпки правого борту i взагалi накоїли лиха. Треба було десь заховатися вiд шаленого вiтру i всьому давати лад. Капiтан прийняв рiшення iти до Фолклендських островiв.

Зручну бухту знайшли бiля острова Нью-Айленд. Iз двохсот островiв Фолклендського архiпелагу вiн, мабуть, найменший. Як сказано в лоцiї, його площа не перевищує i сорока квадратних кiлометрiв. Це схожий на бумеранг шматок землi, над яким вiльно гуляють усi океанськi вiтри.

Ще здалеку я побачив у бiнокль на березi бухти бiленький будиночок i кiлька господарських споруд iз дощок та гофрованого алюмiнiю. Вiд будiвель до берега тягнулася вузенька дощата естакада, пiдведена до монолiтного пiрсу. Бiля причальної стiни стояла невелика парусно-парова шхуна.

Мрячив дощ, i острiв мав сумний вигляд. За похмурими стрiмчастими скелями тягнулися бурi пагорби без жодного дерева. По розпадинах бродили конi, корови та вiвцi. Всi прибережнi скелi були облiпленi птахами. Виднiли колонiї пiнгвiнiв, зграї альбатросiв, диких гусей та бакланiв. На краю однiєї кручi серед безлiчi пiнгвiнiв стояв, дивлячись на море, рудий у бiлих яблуках бугай. На шиї у нього на ланцюжку телiпався товстий цурпалок — вiдомий засiб проти надмiрної жвавостi.

Бiльш незвичне сусiдство важко було й уявити: пiнгвiни i… домашнiй бугай!

Через п'ятнадцять хвилин пiсля того, як ми зайшли до бухти, шхуна вiдчалила вiд пiрсу i рушила до нас. Бiля нашого борту вона круто розвернулась i, рiзко подавшись назад, зупинилась. Це було старе китобiйне судно, збудоване, мабуть, наприкiнцi минулого столiття. Обшитий почорнiлими дошками яйцеподiбний корпус, високо пiднята рiзьблена корма i зсунутi до бортiв два коротких бушприти давали можливiсть на площадцi мiж ними встановити гарпунну гармату. За грот-щоглою просто з палуби виростав невисокий димар.

Колись такi шхуни будували норвежцi. За своїми мореплавними якостями та мiцнiстю вони довго були серед китобiйних суден найкращими в свiтi. Вiдважнi вiкiнги ходили на них в Антарктиду i полювали на китiв навiть серед крижин моря Росса. Шхуни не боялися нi криги, нi антарктичних бур. Тепер цьому й повiрити важко. Незграбний вигляд посудини, яка пiдiйшла до нас, не викликав нiчого, крiм смiху. Всi скупчилися бiля борту, гигочучи, дивилися на прояву.

На вiдкритому ходовому мiстку шхуни за штурвалом стояв довгий, похилого вiку чоловiк у брудному беретi, окулярах i засмальцьованому чорному комбiнезонi, з-пiд якого визирав комiр бiлої сорочки, надiтої пiд вилинялий голубий светр.

— Я Джек Девiс, господар цього острова! — прокричав чоловiк iз шхуни англiйською мовою.

Про Джеремi Девiса я тодi ще не знав i на прiзвище цього англiйця не звернув уваги. Мене здивувало тiльки те, що вiн господар острова. Я й не пiдозрював, що на свiтi є приватнi острови.

Мiстер Девiс питав лiкаря.

— Потрiбна допомога, — не випускаючи з рук штурвала, кричав вiн. — Помирає мiй син. Вiн там, на березi. — Кивком голови англiєць показав на бiлий будиночок.

— А що з ним? — прокричав у вiдповiдь лiкар.

— Поранений, — сказав англiєць.

— Яке поранення? Я лiкар, пояснiть докладнiше.

— Вiн втратив багато кровi. Бритвою поранився.

Потiм, коли ми з лiкарем були вже на шхунi, мiстер Девiс, скеровуючи судно до берега, схвильовано розповiдав:

— Двiчi на рiк до нас приходить рефрижератор iз Монтевiдео, i якось була шхуна iз Порт-Стенлi. Iнших суден я тут не бачив, вас послав сам бог. Ми були у вiдчаї, бо до найближчої лiкарнi менi довелось би йти чотириста миль. Море зараз штормить, i я не знаю, що було б iз Редмондом. Цей дурненький хлопчик перерiзав собi вени.

— Вени?! — у Залмана Ароновича округлились очi — Що ж ви не сказали вiдразу? Швидше назад! Куди ж ви женете? Давайте назад, я повинен узяти необхiднi iнструменти. Це ж зовсiм iнше, я не до того готувався.

Мене вразила лiкарева спритнiсть. Тiльки-но шхуна знову пiдпливла до нашого судна, вiн злетiв по штормтрапу за кiлька секунд. I це при його габаритах: зрiст — 165 сантиметрiв, вага — 110 кiлограмiв!

— Редмонд зробив це в постелi, — розповiдав менi Девiс, поки ми чекали лiкаря. — У його кiмнатi живе пiнгвiн, вiн зчинив шум: пiнгвiни не переносять запаху кровi. Дружина пiшла дiзнатись, у чому рiч, покликала мене. Ред не хотiв, щоб його бинтували. Нам допомогла Еннi, це моя дочка… Менi сiмдесят чотири роки, i я не розумiю молодих людей. Вони й самi не розумiють, що їм потрiбно.

Я хотiв спитати, що ж усе-таки штовхнуло Редмонда на такий крок, але не наважився. Девiс якось вiдразу посуворiшав. Насупивши плескатий лоб, дiстав з кишенi шкiряний кисет, повiльно згорнув самокрутку i закурив. Помовчавши, сказав ще:

— Ранiше йому подобалась яловичина, пiдсмажена на жару. Сьогоднi я зробив, як йому подобалось. Але вiн не з'їв, уже другу добу нiчого не їсть. Дурненький хлопчик, у червнi йому буде тiльки шiстнадцять…

— Це сталося вчора?

— Так, у нiч з недiлi на понедiлок. Увечерi вiн, як звичайно, добре повечеряв. Потiм грався з пiнгвiном i трохи сперечався з дiдом. У мене ще живий батько, йому сто три роки. З Редом вони не мирили. Дiд його дуже любить. Але не всiм молодим подобається, коли їх люблять…

Хлопця ми застали ледь живим. Мертвотно-блiдий, вiн лежав у лiжку до всього байдужий, з нерухомо застиглими очима.

— Цей хлопчик таки справдi слабий, — надiваючи халат, сказав Залман Аронович. — Вiн би до вечора помер.

Девiсам лiкар переклав свої слова по-iншому:

— Я кажу, що становище не блискуче, але поки що нiчого страшного. Йому потрiбна свiжа кров, лiтрiв два.

На Нью-Айлендi живуть тiльки Девiси. Разом з Редмондом їх семеро. Кров дiда й батька не годилася, бо вони дуже старi. Еннi годувала двохмiсячну дитину. Тому її кандидатура в донори теж вiдпала. Залишалася сорокарiчна мiсiс Агнес, мати Реда, i її двоюрiдна сестра Марго. Але спочатку треба дiзнатись, яка група кровi у них i яка у юнака. Кров у родичiв, навiть у матерi й сина, не завжди одної групи.

У Марго, виявилось, була друга група, у мiсiс Агнес — третя. Складнiше було визначити групу Реда. Лiкар поколов йому всi пальцi й не добув iз них нi краплi. Довелося класти пiд мiкроскоп бинти з уже зашкарублими плямами. Нарештi з'ясували.

— Третя, — шумно зiтхнув Залман Аронович i багатозначно глянув на мене. Корабельний лiкар, звiсно, знав мою групу кровi.

— Гаразд, — сказав я, знизуючи плечима.

— А скiльки вам не шкода? — Свою одеську манеру ставити запитання Залман Аронович зберiгав за будь-яких обставин.

— Та берiть пiвлiтра! — раптом розхрабрився я. Потiм у мене сяйнула думка: «Пiвлiтра — це ж восьма частина всiєї моєї кровi!» Але тепер зменшувати щедрiсть було незручно.

Лiкар переклав мою вiдповiдь Девiсам, додавши:

— Мiстер Iванченко хоче зробити з вашого сина запорозького козака.

I, готуючи прилад для переливання кровi, заходився розповiдати, хто такi були запорожцi.

Коли прилад був готовий, Залман Аронович сказав менi, усмiхаючись:

— Дух запорожця ви вже проявили, ми постарались його оцiнити, а тепер прошу закачати правий рукав. Вiзьмемо двiстi п'ятдесят грамiв, за донорською нормою. Цiлком достатньо. На борту є ще люди…

Бiля Нью-Айленду наш корабель стояв тиждень. Мене звiльнили вiд суднових робiт, i цi днi я жив у будинку Девiсiв. Тепер вони вважали мене своїм родичем, кровним братом Реда.

…Старезний Джон сидiв у крiслi-качалцi. Вiн пiдсунувся ближче до камiна, закутався у вовняний домотканий плед, на ногах у нього були грубi вовнянi шкарпетки, але йому було холодно. На сто третьому роцi життя людинi нелегко зiгрiтись. Старий часто сякався, завченим жестом насував на лоба кошлату шапку. Бiля його нiг на збитiй брудно-бурiй овчинi лежав рудий вогнеземельський кiт, великий i жирний. Час вiд часу старий обережно ставив на нього холоднi ступнi. Сонно муркаючи, кiт покiрно грiв їх своїм тiлом.

Iз вицвiлих очей старого котилися сльози. Вони стiкали по його зморшках, як стiкає роса по корi старого дерева. То були сльози, якi не виражали нi горя, нi радостi. Сльози мерзлякуватого дiда. Обличчя Джона вже минуло ту стадiю, коли шкiра людини стає в'ялою. Зморшки висохли i вiд сухостi нiби потрiскалися. Вони були майже коричневими. Джона народила смуглява патагонка.

Старий курив закопчену глиняну люльку.

— Якщо Девiсiв не вiшали, то вони завжди жили довго. Самовбивць у нас не було, — сказав вiн гордо. Його примруженi бiлястi очi осудливо давилися на онука. — Ти чуєш, Реде, самовбивць у нас не було.

— Сто разiв чув, — огризнувся Ред.

Сварка мiж ним та дiдом тривала з учорашнього вечора. Старий нахмурився, одначе, помовчавши, примирливо сказав:

— Твоя правда, Реде, я, здається, повторююсь. Говорити чи слухати одне слово двiчi Девiси нiколи не любили.

Обкладений подушками Ред сидiв у своєму лiжку. Пiсля операцiї йшла вже четверта доба. Юнак був ще кволий, але на його щоках почали проступати рожевi жилки. За рекомендацiєю лiкаря мiсiс Агнес поїла сина овечим молоком. Через колонi двi години вона з бiлим емальованим кухлем приходила в кiмнату.

— Як справи, Редi? — питала з життєрадiсною усмiшкою. — Ось твоє молоко.

Стомленi голубi очi Редмонда були байдужi.

— Дякую, мамо, — сухо вiдповiдав вiн. У присутностi дiда Ред витримував характер.

Мати, здавалося, не помiчала похмурого настрою сина.

— Ти знаєш, Редi, бiля вiвчарнi зацвiли два чудових маки. Я боюся зривати їх, щоб не осипались пелюстки. Може, ти хочеш, щоб я принесла цi маки?

— Нi, мамо.

— Я теж так подумала, нехай ростуть. Дивно, правда? Раптом зацвiли маки! До весни ще так далеко.

Поки, обхопивши долонями кухоль, Ред повiльно пив молоко, мiсiс Агнес стояла бiля його лiжка i розповiдала всiлякi новини. Голос у неї був спiвучий i лагiдний, проте без натяку на сентиментальнiсть.

На вигляд їй можна було дати рокiв сорок. Невисока, повногруда, але з дуже гарною постаттю, яку пiдкреслювало строге чоловiче вбрання: картата сорочка, широкий шкiряний ремiнь, галiфе i хромовi чоботи. Коротко пiдстрижене кучеряве русяве волосся, окуляри. На обвiтреному здоровому обличчi яскраво вирiзнялися майже дитячi губи, трохи розтуленi у блискотливiй бiлозубiй усмiшцi. Розумнi сiрi очi, захованi за окулярами, свiдчили про натуру спокiйну i розважливу, але усмiшка надавала їй завзятостi жiнки, завжди готової повеселитись.

— Ага, Редi, я забула тобi сказати. Здається, твоя Матiльда сьогоднi надвечiр буде з лошатком.

Ред мовчки кивнув головою.

— Ти не радий?

— Нi, мамо, я радий. — Було видно, що новина його справдi втiшила. Опустивши на колiна кухоль з недопитим молоком, Ред проти власного бажання усмiхнувся: — Приведе третю лошицю.

— Нi, Редi, я думаю, тепер у Матiльди буде жеребчик.

— Ти й минулого разу так казала.

— Ну, нi, Редi, будь справедливий. Я так вважала, але не стверджувала. Це рiзнi речi.

— А зараз ти стверджуєш?

— Три кобилицi пiдряд — забагато.

— Це не вiдповiдь, мамо.

— Гаразд, Редi, скоро з'ясуємо. Давай кухоль, менi пора готувати обiд. Тату, тобi нiчого не потрiбно?

— Нi, Агнес.

— Може, вам? — вона звернулася до мене.

— Дякую, мiсiс Агнес.

Знову на двi години ми лишились утрьох. Старий, який невдоволено сопiв при невiстцi, снував далi перервану думку. Його скрипучий голос звучав глухо i якось iз надривом:

— Ти пам'ятаєш, Ред, я тобi розповiдав, як менi довелося вбити свого боцмана. Зi мною тодi були твiй батько i дядько Рiчард. Рiчардовi ще не минуло й вiсiмнадцяти, вiн був такий, як ти, Редi. Ми полювали бiля Землi Грейама. Кашалот розбив нам корму. Вiльсон зчинив панiку, боявся, що ми потонемо. Ти пам'ятаєш, Ред, чому я вбив Вiльсона?

Юнак знову спохмурнiв:

— Годi, набридло!

— Нi, Редi, ти повинен вислухати. Вiльсон був непоганим хлопцем, i менi шкода його. Вiн не вмiв тримати себе в руках. Коли у людини гаряче серце i така ж гаряча голова, то з нею краще не зв'язуватись. Пiддавшись панiцi, ми б усi загинули, всi Девiси. Я вбив Вiльсона, i бог менi суддя. Нехай вiн покарає мене, якщо захоче. Я взяв на себе тяжкий грiх, Редi, щоб урятувати рiд Девiсiв. Твiй батько i дядько Рiчард були останнiми з нашого роду, i я не мiг їх втратити. Ти, Редi, дурненький хлопчик, якщо не розумiєш, чому я взяв на себе такий грiх.

— На твоїй душi грiхiв, як на вiвцi блiх.

— Нi, Редi, у мене один тяжкий грiх. Ти пам'ятаєш, я розповiдав тобi, як Вiльсон врятував менi життя. Коли тi троє побачили у мене котиковi шкури, я зрозумiв, що вночi вони вб'ють мене. Але Вiльсон упорався з ними, i я дав слово, що вiзьму його до себе боцманом. Ми обидва були задоволенi. Так, Редi, мiй великий грiх — тiльки смерть Вiльсона. I вона була б марною, якби тебе не стало. Тепер тiльки ти можеш продовжити рiд Девiсiв.

Слухаючи дiда, Ред нервово кусав губи. Вiд слiв старого його всього пересмикувало.

— Ти чуєш, Алеку, вiн хоче сказати, що вбив того Вiльсона заради мене. Коли я народився, Вiльсона не було на свiтi вже двадцять п'ять рокiв.

— Мабуть, дiд мав на увазi онукiв. Ти, Редi, даремно на нього гнiваєшся, вiн турбується за твоє життя.

— Вiд його турботи можна дуба дати. Купив оцей клятий острiв, i сидимо на ньому, як iндiанцi. Ти тут кiлька днiв, а я, крiм Нью-Айленду, нiчого не бачив. Навiщо менi таке життя?

Пiд столом прокинувся золотоволосий пiнгвiн. Пiдхопившись, вiн очманiло подивився на всi боки, хвилину постояв нерухомо, потiм поважно рушив до старого. Уткнувшись дзьобом у його колiно, птах чекав ласки. Вiдштовхнувши його, старий похмуро пробурчав:

— Пiди, Мак, скажи цьому хлопчиковi, навiщо людинi життя.

Пiнгвiн сердито засичав, але, дiставши штурханця, попрямував до Реда. Зупинившись бiля його лiжка, вiн склав на бiлих грудях маленькi чорнi крильця i неуважно подивився на стелю. Весь його вигляд нiби промовляв: «Вибач, Ред, мене примусили пiдiйти до тебе». Коли Ред був у поганому настрої, Мак розсудливо уникав спiлкування з ним. Цього разу, одначе, йому нiчого не загрожувало.

— Дивись, дiду, навiть Мак на тебе ображається, — несподiвано засмiявся Ред. Потiм, звертаючись до мене: — Тобi подобається наш Мак?

— Вiн дуже милий.

— Йому всього два роки. Коли вiн був маленький, то побився з молодим бакланом. Той його дуже стукнув. Якби не я, Маковi був би кiнець. Я його вилiкував. Вiн визнає тiльки мене й дiда.

Я сидiв у крiслi, оббитому бичачою шкурою, i гортав «Iлюстрованi лондонськi новини». Пiсля тiсної корабельної каюти маленька Редова кiмната здавалася просторим покоєм. Складений з необробленого сiрого базальту камiн, широке дерев'яне лiжко, стiл, застелений голубим оксамитом. На вiкнах — важкi блiдо-зеленi гардини. У правому кутку — масивна етажерка. Старi видання Шекспiра, Байрона, Дiккенса i Фенiмора Купера. Два томи Мопассана: «Життя» i «Любий друг». На нижнiй i двох горiшнiх полицях — пошарпанi комплекти «Iлюстрованих лондонських новин». Над Редовим лiжком уся стiна була обклеєна кольоровими журнальними фотографiями жiнок.

— Так, Редi, я знаю, мiй хлопчику, що тобi потрiбно, — кинувши погляд на стiну, сказав старий. Його люлька давно погасла, але вiн усе ще тримав її в зубах, для його вiку навдивовижку мiцних i бiлих. — У мої роки про це вже не думають. Я забув, Редi, що життя без життя не буває.

Зiтхнувши, вiн щiльнiше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись i грiючи змерзлi ноги об тiло лiнивого кота, вiн довго мовчки дивився на полум'я в камiнi. Я майже фiзично вiдчував, як у його головi крутиться важка думка. Дивлячись на нього, ми з Редом теж мовчали. Нарештi старий знову заговорив:

— Я тобi ще не набрид, Алеку?

— Нi, мiстере Девiс, менi буде шкода з вами розлучатись.

— Дякую, Алеку. Ти можеш називати мене дiдом, тепер ми з тобою порiднились. Якщо у тебе є бажання слухати, я розповiм тобi про нашу сiм'ю…

Батько, дiд i два Джоновi прадiди були пiратами, гiдними нащадками Джеремi Девiса.

Джеремi наприкiнцi свого життя поселився на Фолклендських островах. Тут вiн i помер. Поховали його Тереза де Бурже i три матроси з команди «Блек дез», якi лишалися з капiтаном до останнього часу.

Тереза де Бурже прожила ще шiсть рокiв, поховали її поруч з могилою чоловiка. Для майбутнiх Девiсiв вона зберегла два зошити свої щоденники, в яких описувала вiдчайдушну вiдвагу пiратiв, i глиняну iндiанську люльку — улюблену люльку Джеремi. Зошити й люльку передавали з поколiння в поколiння, пiдiгрiваючи в Девiсiв i без того гарячу кров предка.

Коли Джоновi минуло двадцять два роки, родовi релiквiї перейшли до нього. Вiн одержав їх вiд батька разом з новою бригантиною, побудованою на спецiальне замовлення у Гаврi. Чарльз, Джонiв батько, мав у Францiї своїх людей. Через них вiн збував цiнностi, добутi на морських дорогах, вони ж передали судноверфi його замовлення на бригантину. Тодi вже можна було побудувати потужнiший корабель, але Девiси завжди вiрили в бригантини.

То був корабель-красень. Довгий точений бушприт, двi рiзко нахиленi до корми щогли i стрiмкий стрiлоподiбний корпус, оббитий тонкою кованою мiддю. Коли дув сильний вiтер, «Флайїн стар» («Летюча зiрка») мчала з швидкiстю двадцять миль на годину.

Про новий корабель для сина дбали всi Девiси. Це було їхнiм правилом. Корабель батька мiг належати тiльки батьковi. Коли старий, вiдчуваючи близький кiнець, сходив на берег, його бригантину ламали. З просолених корабельних дощок старому робили будинок i труну просторий дерев'яний саркофаг, всерединi точно такий, як спальня капiтанської каюти.

Так звелiв робити Джеремi, i так робили його нащадки. I точно так, як вiн, вони помирали на Фолклендах. Першим цю традицiю порушив Чарлз. Фолклендськi острови на той час почали заселяти англiйськi колонiсти. Закон i влада перешкодили Чарлзу знайти спокiй бiля рiдних могил.

Чарлз був останнiм iз роду Девiсiв, якi народились i померли пiратами.

Джоновi не судилося пройти життєвий шлях батька та дiдiв. Його чудова «Флайїн стар» не пiнила морiв i трьох рокiв. Пiзнiше йому здавалося, що вiн дав своєму кораблю фатальне iм'я. Адже летюча зiрка свiтить недовго.

У квiтнi 1887 року, пiсля двохмiсячного перебування в Атлантицi, «Флайїн стар» пройшла затокою Дрейка, прямуючи до островiв Паумоту.[3] Там, на атолi Тикахау, була одна з берегових баз Джона.

Десь за пiвденним тропiком вони зустрiли пiвнiчноамериканське торговельне судно, яке йшло в таїтянський порт Папеете. З Атлантики бригантина поверталася з чималим «уловом», одначе пiрати не випустили й багатого янкi.

Серед iншої здобичi були й бочки з ромом. Джон наказав замкнути їх у продовольчому трюмi — iнакше його люди напилися б до нестями. Якщо в морi бригантина не лежала в дрейфi, вiн не пив сам i не дозволяв напиватись iншим.

У тi днi вiн нездужав, нила свiжа кульова рана у лiвому плечi. Це плече йому прострелили двiчi.

Коли пограбоване американське судно лишилося за кормою, Джон, передавши управлiння бригантиною своєму старшому помiчниковi, пiшов до себе в каюту. Погане самопочуття у нього завжди викликало бажання побути на самотi. Вiн мiг цiлу добу не виходити з каюти й нiкого не приймати, навiть стюарда, їв бекон iз сухарями i запивав лимонним або апельсиновим соком.

«Флайїн стар» iшла своїм курсом. Так думав Джон. його не турбували, i вiн був певен, що на кораблi все гаразд. I тiльки наступного дня увечерi, коли бригантину почало сильно гойдати, вiн свиснув у переговорну трубу стерновому. Нiхто не вiдповiв.

Здивувавшись, капiтан пiднявся на мiсток. Вiтрила бригантини надував штормовий вiтер. Проте на кораблi не було видно жодної душi. Бригантиною нiхто не керував. У спицi стернового колеса, щоб воно не хиталося, хтось застромив уламок реї.

Приголомшений Джон кинувся в кают-компанiю. Вiн уже здогадався, що сталося.

Команда «Флайїн стар» усе-таки вiдкрила бочки з ромом i тепер була п'яна як нiч. Крiм капiтана, єдиною тверезою людиною на бригантинi був Том Морган — дванадцятирiчний хлопчина, якого п'янi пiрати примусили собi прислужувати.

Спроби Джона бодай когось привести до тями були марнi. Бiльшiсть людей лежали на палубi непритомнi, iншi очманiло дивилися на капiтана й нiчого не розумiли. На всi свої погрози Джон чув тiльки п'яне белькотiння i лiнивi лайки.

Роздавлений власним безсиллям, вiн повернувся на мiсток. З ним пiднявся i маленький Том. Джон пам'ятає, як, намагаючись узяти себе в руки, сказав тодi хлопчиковi:

— Ну, що, Томмi, тобi подобається ця свистопляска?

— Ви кажете про море, сер?

Шторм переходив в ураган. У ревучiй темрявi бригантина то злiтала на запаморочливу висоту, а то, задерши корму, стрiмко падала в безодню. Здавалось, один такий стрибок — i всьому буде кiнець.

Чiпляючись за поручнi мiстка, Джон закурив. Вiн не мiг вибачити собi, що, знаючи своїх людей, так легковажно повiрив у їхню розсудливiсть. Керувати бригантиною з усiма вiтрилами тепер було неможливо. I згорнути вiтрила теж не можна було. Удвох не зробити цього навiть у тиху погоду, а тим бiльше в шторм. На кожне вiтрило потрiбен був добрий десяток рук.

— Так, Томмi, я кажу про море. Як ти гадаєш, щогли витримають?

— Витримають, сер, вони мiцнi.

— Зараз це погано, Томмi, нас може перекинути. Тобi треба надiти рятувальний пояс.

— Хiба ми не у вiдкритому океанi, сер?

— Це нiчого не змiнює.

— Справдi, сер. I тут, менi здається, багато акул. Ми давно вже йдемо у теплих водах.

— Перестань, Томмi, роби, що тобi кажуть.

— Гаразд, сер, я принесу i ваш пояс.

— Спочатку надiнь свiй.

— Слухаю, сер.

«Руде чортеня», — ласкаво подумав Джон. Вiн рiдко про когось думав ласкаво. В його пiратському серцi знаходилось мiсце тiльки для цього хлопчика.

Так само, як i Джон, Томмi народився i вирiс на пiратському кораблi. Його батьком був Клод Морган — троюрiдний нащадок Генрi Моргана, знаменитого карибського корсара, який потiм став вiце-губернатором Ямайки. Згодом Моргани поселились у Штатах, покинувши колишнє ремесло. Пiратську лiнiю роду продовжував тiльки Клод. Чарлз Девiс узяв його на свою бригантину за старшого помiчника капiтана i дозволив привести з собою на корабель Дженнi-дiвицю, яка чекала вiд нього дитини.

Коли Томовi було два роки, бригантина пiд маркою австрiйського навчального судна зайшла в Гавану. Дженнi зiйшла на берег i на корабель бiльше не повернулась. Клод подався шукати її i теж не повернувся. Мабуть, його хтось убив. До дев'яти рокiв хлопчика виховував старий Чарлз, потiм ним опiкувався Джон. Чарлз заповiдав йому зробити iз хлопчика справжнього мужчину.

На «Флайїн стар» Том був улюбленцем усiєї команди. Слухняний i незмiнно спокiйний, вiн подобався всiм. У цiй маленькiй iстотi жили скромнiсть i доброта, котрих так не вистачало людям, якi його оточували. I всi вони цiнили в ньому саме це, хоч, можливо, нiхто з них того й не розумiв. Томовi було важко терпiти їхню нерозумну любов. Iнодi їм здавалося, що вiн надто байдужий. Розсудливий, трохи iронiчний характер хлопчика починав дратувати їх, i їм часом кортiло вiдлупцювати його, але тодi б довелося мати справу з капiтаном. Джона боялись. I руку на юнгу нiхто не зводив, хоч iнших прикрощiв Том зазнав чимало.

Повернувшись на мiсток, хлопчик подав Джоновi корковий пояс.

— Вiзьмiть, сер, це ваш.

— Дякую, Томмi, повiсь його на штурвал.

Вони стояли поряд, тримаючись за поручнi, — кремезний бородатий капiтан i маленький, худий юнга. Капiтановi хотiлося сказати хлопчиковi щось хороше.

— Ти пам'ятаєш, Томмi, я колись убив альбатроса? — не знайшовши нiчого кращого, спитав Джон.

— Так, сер, це було на «Жагучiй iндiанцi». Ви зняли з його лап шкiру i зробили собi ремiнь для пiстолета.

— Кажуть, що вбивати альбатроса не можна. Рано чи пiзно дух птаха помститься моряковi.

— Так, сер, я пам'ятаю, вам казав це боцман Морган. А ви з нього смiялись.

— Тобi не здається, що я був дурний?

— Нi, сер, ви зробили так, як вважали за потрiбне. Ваш батько не любив, коли його бажання не виконувались.

— Це правда, Томмi…

Джон хотiв сказати, що тепер вiн шкодує про той вчинок, але не сказав. Розмовляючи з хлопчиком, вiн намагався уявити, де вони зараз перебувають. Уже багато годин стихiя гнала бригантину на пiвнiчний захiд, а їм же треба просто на захiд.

— Ти не помiтив, Томмi, який вiтер був опiвднi?

— Я не мiг цього помiтити, сер. Мене з ранку не випускали з кают-компанiї.

Джон тiшив себе думкою, що попереду вiдкритий океан. Якщо бригантину досi не перекинуло, вона, мабуть, витримає натиск урагану до кiнця.

Вiн iще встиг подiлитися цiєю думкою з хлопчиком. Зненацька шалений бiг бригантини урвався. Рiзко смикнувшись назад, вiтрильник з гуркотом i страшним скреготом круто полiз угору, став дибки, потiм хитнувся i, розбиваючи обшивку корпуса, повалився на правий борт.

Капiтан i хлопчик повисли на поручнях мiстка. В першу мить Джон подумав, що корабель наскочив на кораловий риф. Насилу добравшись до штурвала, вiн хапливо намацав рятувальний пояс, але так i не надiв його. В густому сутiнку ночi далеко вiд корабля очi розрiзнили чорний силует гiр.

Бригантину викинуло на берег.

За сто три роки, прожитих на свiтi, Джон багато чого забув. Iз пам'ятi випали цiлi десятирiччя. Але не тi двадцять сiм днiв. Тi днi забути неможливо.

Берег, на який їх викинуло, Джон прийняв за острiв Флiнт. Рiк тому вiн проходив на своїй бригантинi повз нього i запам'ятав обрис гiрських вершин. Коли розвиднiло, йому здалося, що це тi самi вершини. Нiчого поганого про населення Флiнту вiн не чув, тому й не сподiвався тут нiякої небезпеки. Казали, що на цьому островi живе невелике плем'я мирних полiнезiйських рибалок.

I, тiльки-но прийшовши до тями, пiрати без будь-якої обережностi почали обладнувати тимчасовий табiр. Корабель дуже побило, а проте Джон думав, що їм пощастить залатати пробоїни i знову стягти бригантину на воду.

Кiлька чоловiк одразу подалися в глиб острова на пошуки дерева. Ще чотирьом Джон велiв пройти вздовж берега, щоб знайти поселення тубiльцiв. Поблизу того мiсця, куди викинуло «Флайїн стар», у море впадала якась рiчечка, росли кокосовi пальми i багато апельсинових дерев, але нiяких осель не було видно.

Бiля корабля лишилось тридцять чоловiк. Усi працювали на березi, розчищали майданчики для наметiв. Несподiвано з трьох бокiв на них посипалось камiння.

Пiрати не встигли отямитися. Коли Джон, кинувши лопату, рвонув з-за пояса пiстолет, двоє з тих, що нападали, вже повисли на його плечах. Вони вискочили мов iз-пiд землi. З нестямним виттям, вереском i криками, їх було не менше сотнi. Згодом з лiсу вийшло ще стiльки ж, несучи на бамбукових жердинах дерев'янi клiтки.

Здається, вперше за двадцять три роки життя Джона охопив жах. Тiльки тепер, побачивши клiтки, вiн зрозумiв, як жорстоко помилився. Це був не мирний Флiнт. Вони попали на маркiзький острiв Фату-Хiва, населення якого зажило похмурої слави канiбалiв. Про клiтки, в якi фатухiвцi саджали своїх полонених, знала вся Океанiя.

їх довго кудись несли. Ледь помiтна стежка, звиваючись у хащах тропiчного лiсу, пiднiмалася вище й вище. Потiм вона так само довго змiїлася по схилу. Нарештi обiрвалась. Дорогу перегородила прiрва. Вузька кам'яниста ущелина нiби розтинала гору на двi частини.

Зупинившись, тубiльцi з'юрмилися бiля клiтки Джона. Смiючись i жестикулюючи, вони голосно щось обговорювали. Мабуть, їх дивував зовнiшнiй вигляд Джона. У нього була майже така, як у них, смаглява шкiра i така ж цупка чорна чуприна. Але очi голубi, а борода червона. Вiн фарбував її якимсь iндiанським зiллям, що дiсталося йому вiд батька.

Мешканцi атолу Тикахау, де Джон часто бував на своїй базi, трохи навчили його полiнезiйської мови. Тубiльцi розмовляли тим же тягучим, нiби одне нескiнченне слово, дiалектом. Однак Джон нiчого не розумiв, вiн був дуже приголомшений.

— Гади, мерзота, бруднi сволоцюги! — розлючено плювався вiн.

Цi мерзотники зжеруть його, обгризуть його кiстки, як собаки.

Раптом позаду, десь у довгому ряду клiток, якi стояли на стежцi, пролунав голос маленького Тома:

— Мiстере капiтан!

У Джона тьохнуло серце.

— Слухаю, мiй хлопчику! Що з тобою, Томмi?

— Нiчого, сер, — спокiйно i, як здалося Джоновi, навiть весело вiдповiв хлопчик. — Я в клiтцi. Вони з'їдять нас?

Джон силувано засмiявся.

— Звiдки ти взяв, Томмi? Що за дурницi лiзуть тобi в голову?

Хлопчик вiдчув, що капiтан сказав йому неправду. Томмi прекрасно все розумiв.

— Капiтане, — сказав вiн, — хочете, я вам заспiваю? У клiтках розчулено загомонiли:

— Томмi, руде ангелятко, ти не боїшся?

— А хiба зi мною немає моїх друзiв? — У голосi хлопчика прозвучала звична для нього iронiя.

— Так, Томмi, ми з тобою. Але, Томмi, ти ж нiколи не спiвав.

— Ну то й що! Зараз я спiватиму. Хочете, капiтане?

— Звичайно, Томмi. Якщо в тебе є голос.

Вдячний вiдважному хлопчиковi, Джон намагався вгамувати хвилювання, яке несподiвано пойняло його.

Хлопчик заспiвав:

Тримай, стерновий, штурвал, Розплата — твоя голова За точний курс корабля, За даль, де лежить земля! За серця гарячу кров, За щастя, життя i любов Розплата — твоя голова Смiлiш! Двох смертей не бува…

Джон нiколи не плакав Але тодi вiн, здається, все-таки заплакав Слухаючи хлопчика, плакали всi пiрати. Цей маленький Том був їхнiм добрим генiєм.

Притихли й маркiзанцi. У їхнiх чорних очиськах застиг подив. Мабуть, такого полоненого вони ще не бачили.

А хлопчик спiвав, i до всього йому, здавалось, було байдуже:

Доля морська — то красива казка Для бездомних, як ми, смiльчакiв. Всiх нас чекає фатальна розв'язка Ну, то що ж! Недоречний тут гнiв. Вже нам прощення не ждати вiд бурi, Бог нам погрожує вже давно. Ну, то що ж! Нарiкати не будем.

У цей час з протилежного боку ущелини над прiрвою повис мiст iз колод. Вiн вилiз десь iз кущiв. Товстi подвiйнi лiани обережно опустили його на край стежки.

Маркiзанцi ще хвилину стояли нiби зачарованi. Потiм кинулися до клiток, пiдхопили їх i пiдтюпцем побiгли вперед.

Коли Джона перенесли через мiст, за кущами вiн побачив велике безлiсе плато, на якому височiли сiрi кам'янi мури — фортеця. Навiть у своєму безнадiйному становищi Джон здивувався. Цi канiбали вмiють, виявляється, будувати не тiльки розсувнi мости, а й справжнi фортецi. Спостережнi вежi, велика кiлькiсть бiйниць для каменеметальних пристроїв, зубчастi ворота iз щiльно збитих стовбурiв залiзного дерева.

У душi Джона наростав вiдчай. Вiн думав про втечу, але звiдси, видно було, не втекти.

Триста рокiв майорiв над океанами роджер роду Девiсiв, триста рокiв їм щастило. Двох Девiсiв повiсили, троє загинули в бою. Але то були не тi, кому батьки заповiдали свiй прапор. Девiси, якi плавали пiд роджером Джеремi, поразок не знали. I ось такий кiнець.

Вже у воротах фортецi Джон знову згадав убитого ним альбатроса. На мить йому здалося, що чорний птах лiтає над ним. його напруженi нерви повiльно розслаблювались.

Якби хто тiєї хвилини сказав, що його зiрка не така вже й трагiчна i для нього загалом усе скiнчиться щасливо, вiн би, звичайно, не повiрив. Як i всякий приречений, вiн iще на щось сподiвався, але розум надiю вiдхиляв.

Скутий тiснотою клiтки, Джон вiдчував, яким важким стає його занiмiле тiло. Серце то завмирало, то, раптом прокинувшись, трiпотiло в дрiбному ознобi.

— Гей, ви, в клiтках! — закричав вiн раптом зi злiстю — Ви мене чуєте?

Кiлька голосiв вiдповiло:

— Говори, капiтане, ми слухаємо.

— Цi дикуни нас не розумiють. Поки ми разом, треба обмiркувати, як будемо дiяти.

— Так, капiтане, — зiтхнув за Джоном чилiєць Фернандес. — Я волiв би загинути в бою, не так прикро. Але голими руками цих клiток не зламаєш.

— У мене в кишенi лишився складаний нiж. Вони не знають, що в нашому одязi є кишенi. Чуєте, не будьте iдiотами, у кого лишилися складанi ножi, не пускайте їх у хiд передчасно…

Сильний удар кiнцем палицi в спину примусив Джона замовкнути. Маркiзанцi, мабуть, здогадалися, про що йшла мова.

Стiна фортецi оточувала селище, яке потонуло в зеленi — кiлька десяткiв бамбукових хатин з високими гостроверхими дахами. Вони стояли на кам'яних пiдмурiвках, нiби на широких довгастих столах. Перед кожною хатиною, на майданчику, який правив за подвiр'я, була видовбана овальна чаша — басейн для купання.

Полонених несли в центр селища, на велику, обсаджену квiтами площу, на якiй у цей час було багато людей. Пропускаючи воїнiв з клiтками, натовп поспiшно розступався.

Край площi на помостi з колод, застеленому голубими циновками, пiдiгнувши пiд себе ноги, сидiв кремезний сивий маркiзанець, у якого все тiло — навiть губи, повiки i мочки вух — було в татуюваннi. В руках вiн тримав прикрашену рiзьбленням та перлинами бамбукову палицю — символ влади дождя. По боках i за спиною старого маркiзанця стояли три хлопчики з вiялами з пальмового листя.

В урочистiй тишi пiдiйшовши до помосту, процесiя з клiтками зупинилась. Один з воїнiв, мабуть, старший, розмахуючи руками, почав збуджено щось розповiдати вождевi. Мабуть, про те, як вони вдало захопили стiльки полонених. Вождь слухав, схвально киваючи головою. Його обличчя було уважним i суворим. Раптом вiн стрепенувся. Джон почув, як вiн нетерпляче крикнув:

— Хамаї! Несiть сюди!

Одразу весь натовп захвилювався, всi почали кричати:

— Ена оїа! Ена оїа! Ось вiн! Ось вiн!

Джон насторожився. Вiн зрозумiв, що той воїн розповiдав про маленького Тома.

Змучений безсонною нiччю i всiм пережитим за цю добу, хлопчик усе ще тримався iз зухвалою безстрашнiстю. Коли його клiтку пiднесли до вождя, вiн презирливо сказав:

— Каоха, таїпi! Здрастуй, людожере! — На «Флайїн стар» цi два полiнезiйських слова знали всi.

Вiд несподiванки вождь спочатку оторопiв. Потiм гмукнув, усмiхнувся i нарештi вибухнув голосним реготом.

— Оїа тане, оїа тане, — заходячись вiд реготу, повторював вiн.

Тепер розгубився Том. Побачивши поруч iз собою клiтку капiтана, вiн мало не заплакав:

— Сер, що йому потрiбно?

— Вiн каже, Томмi, що ти справжнiй мужчина. Тримайся, хлопчику.

В очах юнги сяйнула безсила ненависть:

— Проклятий таїпi!

— Так, Томмi, але будь розсудливим. Здається, ти їм подобаєшся.

— Не хочу я їм подобатись. Вони все одно з'їдять нас… Ти розумiєш, хто ти? — ковтаючи сльози, закричав вiн вождю. — Ти таїпi, брудний таїпi!

— Ви чуєте, я ж казав, що вiн справжнiй мужчина! — захоплено вигукнув вождь. — Мої воїни чули його пiснi, я бачу його смiливiсть, вiн буде моїм сином! Я вiзьму його в свiй дiм, нехай це знають усi! — I, стримуючи запал, ласкаво звернувся до Тома: — Каоха, оїа тане. Здрастуй, справжнiй мужчина. Уа таїпi. Так, я людожер. Уа паїа вау. Але я ситий, твоє тiло менi не потрiбне.

Вiн говорив, що вже старий i що в нього немає дiтей. Проте великий бог Тiкi почув його молитву i послав йому сина, хорошого сина, вiн це бачить.

З натовпу лунали радiснi вигуки. Всi захоплювалися Томом i радiли щастю вождя. Певне, всiм здавалося, що таким же щасливим має бути i маленький Том.

— Син вождя, — ревла площа, — виходь з клiтки, спiвай свої пiснi!

Вiдкривши клiтку Тома, двоє воїнiв схилились перед ним у шанобливому поклонi. Юнга затремтiв вiд страху, мабуть, думаючи, що настала його остання година.

— Виходь, Томмi, i не показуй, що ти їх злякався, — сказав Джон, намагаючись заспокоїти хлопчика. — Вождь вирiшив тебе усиновити. Вони хочуть, щоб ти їм спiвав. Смiливiше, хлопчику! Ти врятуєш себе i, можливо, всiх нас.

— Ти розумiєш нашу мову, червонобородий?

— Бачиш, Томмi, вiн зовсiм не страшний, — усмiхнувшись, сказав Джон хлопчиковi. Потiм, згадавши свiй запас полiнезiйських слiв, вiдповiв вождю: — Я живу на Землi Паумоту, а там така ж мова, як i на землi Фату-Хiва.

Маркiзанець недовiрливо похитав головою.

— Твоя домiвка на Землi Паумоту?

— Так, великий вождь.

Прикрашене татуюванням обличчя маркiзанця, щойно добродушно миролюбне, раптом стало грiзним.

— Мої люди бували на землi Паумоту, я знаю, хто там живе. Ти брехун, червонобородий. Твоя домiвка за океаном, ти вождь цих франi…[4]

* * *

…На Маркiзьких островах жив один з наймогутнiших i найрозвиненiших народiв Полiнезiї. Нiхто в цiй частинi свiту не чинив такого опору навалi європейцiв, як маркiзанцi. У серединi дев'ятнадцятого столiття французам пощастило захопити вiсiм з дев'яти островiв архiпелагу лише пiсля того, як цi острови вже нiкому було захищати.

Разом з тривалими вiйнами європейцi несли сюди свої хвороби. Остров'яни, якi не знали чужоземної хвороби i не мали до неї iмунiтету, вмирали тисячами, їхнi лiкарi вмiли лiкувати будь-якi рани, але вони були безпораднi перед вiрусом грипу. Заразнi хвороби знищували населення одного острова за другим. Стотисячний народ майже зовсiм вимер. Французам лишалося тiльки привласнювати спустошенi острови.

Найдовше трималися невеликi племена, якi населяли острiв Фату-Хiва.

Вперше фатухiвцi зiткнулися з європейцями 22 липня 1595 року, коли європейцi вiдкрили для себе Маркiзький архiпелаг. Бiля Фату-Хiви стали на якiр три кораблi iспанського конкiстадора Манданьї. Приголомшенi небаченими кораблями, остров'яни вийшли на своїх каное вiтати гостей. В руках вони тримали грона бананiв та iншi тропiчнi плоди — показуючи, що йдуть з мирними намiрами. Iспанцi запросили їх на кораблi, забрали подарунки i тут же вбили шiсть чоловiк продемонстрували силу вогнепальної зброї.

Потiм, уже у вiсiмнадцятому столiттi, на Фату-Хiву стали вчащати англiйськi та американськi китобої. Вони нiкого не вбивали, але, погрожуючи громом гармат, вимагали, щоб їм давали свиней, фрукти i жiнок.

Узявши данину, китобої вiдпливали, а на островi спалахували епiдемiї. Кожен вiзит європейцiв приносив остров'янам тiльки жертви. Зрештою фатухiвцi зрозумiли, що з бiлими чужоземцями їм краще не знатися. Покинувши легкодоступнi райони узбережжя, вони переселились у високогiрнi кам'янi фортецi й нiкого туди не допускали. Заволодiти їхнiми бастiонами, якi були збудованi за всiма правилами оборонного мистецтва, європейцi не могли дуже довго. Французи намагались укрiпитися на узбережжi, але щоразу, коли їхнiй гарнiзон висаджувався на острiв, серед солдат зчинялася панiка.

Невловнi фатухiвцi, здавалося, сидiли за кожним кущем. Досить було солдатовi загавитись, як вiн одразу попадав до рук остров'ян. На другий-третiй день пiсля висадки французiв на острiв у розташуваннi їхнього табору звiдкiлясь з'являлася довга дерев'яна таця, на якiй лежав один iз тих, хто напередоднi зник. Засмажений, iз пучком зеленi в ротi.

Це був дивовижний народ. Свiтлошкiрi, як мало хто в Полiнезiї, ставнi, з правильними рисами обличчя, фатухiвцi зовнi були схожi на один з народiв Пiвденної Африки — зулусiв. Якби на конкурс краси зiбрати по одному представнику вiд усiх народiв Океанiї, то фатухiвець, як твердять знавцi, безсумнiвно, посiв би перше мiсце.

По всiй Полiнезiї тiльки фатухiвцi визнавали жiнку рiвноправним членом громади. Точнiше сказати, у них був логiчно обгрунтований культ жiнки, її послав на землю бог, щоб вона дарувала життя — тому їй треба поклонятись, у нiй зосереджено все найпрекраснiше — тому її треба цiнувати, вона слабша вiд чоловiка, але якщо воїн iде на вiйну, дома його замiняє жiнка — тому до неї треба ставитися з повагою.

При бажаннi кожна жiнка одночасно могла мати кiлькох чоловiкiв, якщо вона, звичайно, вмiла подобатися чоловiкам. Цьому складному мистецтву фатухiвцi навчали дiвчат ще з дитинства. Дiвчина, яка зумiє звабити i одружити з собою кiлькох хлопцiв, ставала однiєю з найповажнiших жiнок племенi.

Серед маркiзанцiв i взагалi народiв Полiнезiї, мабуть, тiльки фатухiвцi знали, що таке поцiлунок. Тому вони не спотворювали своїх губ, як то часто бувало у iнших полiнезiйцiв, i не носили традицiйних оздоб у носi. Жiнки дуже любили намисто i всiлякi браслети, а чоловiки прикрашали себе татуюванням. Майже всi воїни ходили з голеними головами. Цим вони показували, що пам'ятають своїх ворогiв i присяглися знищувати їх. У декого на макiвцi стирчала туго заплетена кiска — знак воїна, який учинив кревну помсту.

Вони були вiдважнi воїни й чудовi мореходи, їхнi катамарани робили наскоки на найвiддаленiшi острови Полiнезiї. Будували грандiознi споруди з каменю i славилися вмiнням вирiзьблювати в скелях величнi скульптури. Обробляли землю, займалися морськими промислами, любили пiснi, танцi i загалом були незлобивi. А їх вважали за жахливих канiбалiв. Саме вважали.

Як вiдомо, канiбалiзм iснував на багатьох островах Полiнезiї. Але це не означає, що тубiльцi справдi харчувались людським м'ясом. Людоїдства як повсякденного явища не було. Якщо полiнезiйцi людоїди, то так само можна назвати канiбалами i високоцивiлiзованих японцiв, чиї найбiльш фанатичнi самураї вважали за доблесть не тiльки вбити ворога, але й тут-таки, на полi бою, з'їсти його печiнку.

Свої «самураї» були i в Полiнезiї, не всi воїни, а лише особлива каста воєначальникiв, якi дали обiтницю нiколи не розлучатись iз зброєю i витримали випробування на безстрашнiсть. На Маркiзьких островах їх так i називали — безстрашнi. Ось у цiєї касти один з воїнських ритуалiв i був канiбальським.

Та коли полiнезiйцi зрозумiли, що європейцi вважають їх усiх людоїдами, цю репутацiю — таку, здавалось би, незавидну — вони всiляко стали пiдтримувати. Беззахисним остров'янам вона була свого роду зброєю. Вони не могли вистояти проти європейських гармат i мушкетiв, але їх боронила страхiтлива слава канiбалiв.

«Немає сумнiву в тому, — писав Мiклухо-Маклай, — що папуасiв врятувала вiд цiлковитого винищення значною мiрою вигадка європейцiв про те, нiби Нову Гвiнею населяють страшнi людоїди. Я не заперечую, деякi канiбальськi обряди, як i в багатьох iнших мiсцях Океанiї, там справдi є. Однак європейцi прийняли окремi випадки за жахливi побутовi оргiї i тим самим самi себе налякали, а папуаси цим дуже вмiло скористалися. Так, уявiть собi, у них вистачило кмiтливостi не розвiювати жахливi мiфи, а вигадувати про себе ще непригляднiшi небилицi, вiд яких у легковiрних європейцiв холола кров».

Не менший жах на європейцiв наганяла i Фату-Хiва.

I треба було так статися, щоб тiєї пам'ятної ночi 1887 року бригантину Девiса викинуло саме на Фату-Хiву.

Остров'яни прийняли пiратiв за французiв, черговий напад яких вони щойно вiдбили.

Можливо, якби Джон признався, що вони — пiрати, йому б повiрили. Але це було не краще, нiж опинитися в ролi ненависних франi. Бо корiнне населення тiєї частини Тихого океану не бачило рiзницi мiж морськими розбiйниками, якi шастали в пiвденних морях, i французькими загарбниками Полiнезiї. I тi й другi тiльки розоряли острови i не знали меж насилля.

Стараючись якнайбiльше награбувати i до того ж одержати задоволення, розважаючись iз красивими полiнезiйками, американцi теж нi з ким ранiше не церемонились. Та коли на Таїтi i Маркiзькi острови прийшли французи, становище американських китобоїв i скупникiв копри та перлiв рiзко змiнилося. Тепер, щоб зайти на якийсь з островiв архiпелагу, вони мусили питати дозволу у французьких резидентiв i платити досить високе мито. Крiм того, вести торгiвлю з мiсцевим населенням вiднинi дозволялося тiльки через посередництво французiв.

Звичайно, американцiв не влаштовував такий поворот справ. Тому вони почали всiляко загравати з остров'янами, щоб, заручившись їхньою пiдтримкою, або спробувати вигнати французiв, або, якщо це не пощастить, при допомозi мiсцевого населення знайти шляхи для вигiдної контрабанди, тобто, обминувши французiв, вести на островах ту саму полiтику, але дещо хитрiше. От, мовляв, французи вам нiчого не дають, тiльки грабують вас, а ми хорошi, привозимо вам рiзнi товари, хоч для нас це дуже небезпечно. Адже всiм вiдомо, як франi ненавидять людей з країни Марiте.[5] Тому що люди з країни Марiте справжнi друзi острiв'ян, а франi їхнi запеклi вороги.

Так чи iнакше, але французiв американцi завжди лаяли, i остров'янам це подобалось. Навiть на непримиреннiй Фату-Хiвi, яка не хотiла дружити нi з якими блiдолицими, людей з країни Марiте зустрiчали цiлком терпимо. Вони були хоч i не дуже надiйнi, та вже ж союзники в боротьбi проти спiльного ворога.

Дружбою полiнезiйцiв з американцями i вирiшив скористатися Девiс, який добре знав обстановку на сусiднiх з архiпелагом Паумоту Маркiзьких островах.

— Нi, великий вождь, — мовив вiн, — я кажу правду, мiй дiм на землi Паумоту. Я народився в країнi Марiте, але на землi Паумоту у мене багато друзiв, вони хочуть, щоб я i мої люди жили з ними. Ми всi з країни Марiте.

— Твої слова, червонобородий, брехливi, як товстi ноги, котрi хочуть усiх випередити, — зневажливо вiдповiв вождь. — Мої люди бачили на твоєму кораблi великi гармати. Навiщо людям з країни Марiте такi гармати? Вони приходять до нас iз товарами, ми не бачили гармат на кораблях людей з країни Марiте.

— Але, великий вождь, мiй корабель на землю Фату-Хiва викинула буря. Ми йшли до земель Турбуаї, там живуть нашi вороги.

— I ти взяв гармати, щоб стрiляти в людей землi Турбуаї?

— Так, великий вождь, — пiдтвердив Девiс, думаючи, що його вiдповiдь прозвучала досить переконливо. Вiн назвав найближчi острови, якi спали на думку, не знаючи, що на архiпелазi Турбуаї нещодавно почалася вiйна з французами i про це вже вiдомо маркiзанцям.

Суворий вождь, здається, подобрiшав.

— Мої люди i я вдячнi тобi, червонобородий, тепер ми чуємо в твоїх словах правду, — задоволене сказав вiн, i Девiс подумав, що словесну боротьбу нарештi виграно i їх вiдпустять з богом. Але голос вождя знову став незворушним.

— Головний вождь франi, — провадив вiн далi, — послав тебе вбивати людей землi Турбуаї, але буря викинула твiй корабель на землю Фату-Хiва. Море зробило справедливо, воно допомогло людям землi Турбуаї i вiддало нам на харчування тiла наших ворогiв. Але ми ситi. Мої люди зроблять iз твого тiла їжу для твоїх франi. — Старий маркiзанець говорив стримано, солiдно, з належною вождю гiднiстю i раптом крикнув натовпу майже у захватi: — У воїнiв франi немає їжi, вони голоднi, тож нехай наповнять свої животи оцим червонобородим!

Натовп вiдповiв вибухом захоплення. Сотнi горлянок у дикому екстазi почали скандувати:

— Тукопана таа-хi-туе! Тукопана таа-хi-туе! Тукопана великий, як океан! Тукопана великий, як океан!

Коли пристрастi трохи вляглися, вождь знову звернувся до Девiса:

— Твоє тiло i голову, червонобородий, вiдвезуть на каное двоє твоїх людей, тi, кого ти покажеш, воїнам франi. Кажи, я тебе слухаю.

У Девiса по спинi заструмував холодний пiт. Зiбравши останню волю, вiн насилу примусив себе усмiхнутись:

— Не поспiшай, великий Тукопана. Подивись, хiба на менi й на моїх людях такий одяг, як у воїнiв франi?

— Твої люди всi бiлi.

— У людей землi Паумоту колiр шкiри такий, як у тебе, великий Тукопана, але ти народився на землi Фату-Хiва. Я сказав правду, мої люди прийшли з країни Марiте. Якби вони були воїнами франi, я б не мiг стати їхнiм вождем. Подивися, хiба колiр моєї шкiри не такий коричневий, як у тебе? Чи ти бачив коричневих вождiв у воїнiв франi?

Тукопана насупився. Було схоже, що цей доказ справив на нього враження. А може, вiн дивувався з поведiнки Девiса. Червонобородий полонений розумiв, що на нього чекає, проте був спокiйний i навiть безтурботно усмiхався.

— Коли твої люди, — мовив тим часом Девiс, — робитимуть з мого тiла їжу для воїнiв франi, накажи їм добре обсмалити на багаттi i голову. Нехай залишаться тiльки мої голубi очi. Якщо твої люди не знають, як це робиться, то я можу тобi розказати. Очi треба залiпити мокрою землею i поливати соком молодого кокоса, поки голову триматимуть над вогнем. Так роблять таїпi на землi Паумоту, i очi завжди залишаються непошкодженими. Тодi головний вождь франi, можливо, й повiрить, що твої люди вбили його воїна. А якщо йому подадуть необсмалену голову з коричневим кольором шкiри, вiн буде тiльки радий i скаже, що Тукопана прислав йому тiло свого таїпi. А голубi очi то, певне, вiд батька, людини з країни Марiте. Моїх людей головний вождь франi слухати не буде, франi не вiрять людям з країни Марiте.

Маркiзанця це дуже збентежило. Йому ще не доводилося чути такi розмови вiд полонених, якi усвiдомлюють свою приреченiсть. Цей червонобородий казав про власну голову так, нiби вона належала не йому. А з iншого боку, вiн має слушнiсть. Коли люди з країни Марiте приходять на Фату-Хiву, то в багатьох жiнок потiм справдi народжуються дiти з голубими очима. Правдою було й те, що у всiх вождiв франi колiр шкiри тiльки бiлий.

Проте, вiддаючи належне мужностi полоненого, мiняти своє рiшення вождь, здається, не збирався. Надто великою спокусою було послати такий «подарунок» головному вождевi франi. I водночас маркiзанця тепер, видно, мучили сумнiви.

— Ти не боїшся смертi, червонобородий? — спитав вiн, нiби досадуючи на самого себе.

Девiс не вiдповiв. Його погляд зупинився на маленькому Томмi. Коли юнга вийшов з клiтки, його оточили жiнки. Пританцьовуючи, вони заходилися обсипати його пелюстками квiтiв. Так у маркiзанцiв починався обряд усиновлення.

— Ахлу! Ахлу! — вигукував жiночий гурт. Ахлу, ахлу, раррар тата тане! Веселися, веселися ясноокий молодий мужчина! Ахлу, ахлу, тайо-па-ра-ри! Веселися, веселися, друже прекрасний.

Нiчого не розумiючи, але пам'ятаючи пораду капiтана, нещасний юнга примушував себе всмiхатися крiзь сльози. Потiм раптом розлючено заспiвав:

Гримить довкiл за валом вал, Й вiтрило щоглi не рiдня. Та що нам вiтер, що нам вал? Диявол — брат нам, меч — суддя…

Уся площа завмерла з великого подиву. Забувши про червонобородого полоненого, вождь по-пташиному витягнув шию i завмер, не смiючи ворухнутись.

Отодi у Девiса i з'явилася, як йому здалося, рятiвна думка: переконати вождя, що вони з юнгою рiднi брати.

Вiн знав: за звичаєм, який iснував на архiпелазi Паумоту й Маркiзьких островах, людина, котра вирiшила когось усиновити, одночасно оголошувала своїми дiтьми i всiх її братiв та сестер. Правда, поки обряд усиновлення не почався або ж його ще не встигли довести до кiнця, вiд намiру стати прийомним батьком можна було вiдмовитись. Проте зараз це означало б, що вождь мусить зiбрати i привселюдно з'їсти всi тi пелюстки квiтiв, якими жiнки обсипали юнгу. Iнакше його вiдмову вважали б недiйсною. Нехтувати цей звичай вождь не мiг, бо тодi вiн втратив би свiй авторитет головного хранителя всiх традицiй племенi.

— Е мауру а вау, таахi каттам! Я щасливий, великий батьку! — не давши отямитися Тукопанi, — сказав Девiс, як тiльки юнга замовк. Це була ритуальна фраза, що її мала говорити молода людина, котра iз вдячнiстю приймала опiку прийомного батька. Девiс промовив її голосно, з повагою i, як вимагав звичай, схилив голову на груди.

Вождь, мабуть, спочатку подумав, що червонобородий переклав йому змiст пiснi усиновленого юнги, але скоро збагнув, у чому рiч, i люто витрiщив очi.

— Паурки! Тутаї оурi! Свиня! Нiкчемна тварюко! Iта маїтаї нуї! Пiдлий брехун! Кутуї франi кархоурi! Боягузливий бiлий француз! Вiн так кричав, що здавалось, от-от задихнеться.

Несподiвано оголосивши себе братом маленького Тома, Девiс, звичайно, не думав, що його хитрiсть викличе у Тукопани такий скажений гнiв. Сталося так, що Девiс, сам того не бажаючи, перед усiм племенем виставив великого й мудрого вождя людиною, яка варта, за уявленням полiнезiйцiв, зневаги…

Рiч у тiм, що на Фату-Хiвi та багатьох iнших островах Океанiї, де iснував канiбалiзм, родинним зв'язкам надавали дуже великого значення. Щоб хтось iз родичiв члена касти безстрашних не попав часом до нього на стiл, треба знати не тiльки всiх членiв свого роду, але й тих, хто так чи iнакше з ним породичався. Якщо виявлялося, що хтось не знав навiть свого десятиюрiдного брата, в очах одноплемiнникiв вiн втрачав усяку повагу.

Ось чому перш нiж когось усиновити, майбутнiй прийомний батько повинен добре вивчити весь родовiд годованця. Звiсно, в даному разi Тукопана зробити цього не мiг, та й сумнiвно, що на його мiсцi хтось про це подумав би. Але, почувши ритуальну фразу Девiса, всi навколо завмерли — маркiзанцiв вразила саме кричуща необiзнанiсть вождя. Нiби вони не розумiли цього з самого початку. Адже ясно, що про родичiв юнги вождь нiчого не знав i знати не мiг, але… Зганьбив себе, осоромився великий Тукопана. А «подарунок» вождевi воїнiв франi?

Не пошле ж йому Тукопана тiло свого сина. А все ж уже вирiшено. Як може Тукопана тепер скасувати своє власне рiшення? Де це чувано, щоб великий вождь сказав слово i не дотримав його! Крiм того, якщо цей червонобородий став сином Тукопани, тодi взагалi нiкого з полонених чiпати не можна. Вони ж воїни сина Тукопани… А яка була сутичка i яка перемога! Не втiк жоден кархоурi, всi попали в клiтку.

Так, у складне становище поставив червонобородий Тукопану. Але хто з вождiв визнає свою помилку? Що ж тодi буде з його авторитетом?

Проте спростувати заяву полоненого Тукопанi було нiчим, i вiн, побачивши, що червонобородий збирається щось пояснювати, кричав, не тямлячись вiд лютi:

— Замовкни, нiкчемна тварюко! Нiчого не кажи, ми тебе не слухаємо! Нiхто тебе не слухає! Ти брехун, ти мерзенна свиня!

Увесь внутрiшньо зiщулившись, Девiс благав бога допомогти йому не послабити волю. Вiн розумiв, що не можна мовчати, бо iнакше кiнець, i усвiдомлював, що зараз усе залежатиме тiльки вiд його самовладання, вiд того, наскiльки переконливо вiн продовжуватиме цю смертельну гру.

— Пробач, великий батьку, — мовив вiн сумно, — твiй негiдний син розгнiвав тебе, покарай його. — Девiс добре знав, що полiнезiйцi своїх дiтей нiколи не карають.

Тукопана схопився, хотiв кинути в обличчя полоненому ще якесь звинувачення, але вiдразу ж знову сiв, вигукнувши з радiсним осяянням:

— Х-хе, ти коричневий! Шкiра в тебе коричнева! Ти сам казав, га, казав? Що? Х-хе, коричневий!

— Це правда, великий батьку. — Девiс вiдчував, як його лоб зросило потом. — Мiй молодший брат бiлiший за мене, його навiть сонце не робить коричневим. А це тому, що до тебе у нас були рiзнi батьки. Мiй перший батько був коричневим, а перший батько брата — бiлий. Але мати в нас одна, i ти, великий батьку, бачиш це по наших очах. Подивися, хiба в нас в обох не очi братiв?

Все ще оточений жiнками, якi тепер принишкли, юнга напружено стежив за розмовою. Як i всi полоненi, вiн нiчого не розумiв, але голос, здавалося, спокiйного капiтана вселяв надiю. Хлопець вимушено всмiхався. Решта пiратiв сидiли в клiтках похмуро зосередженi, мовчки чекали, чим усе це скiнчиться. Коли старий маркiзанець скаженiв, вони мимоволi зiщулювались, але мужнiсть юнги i капiтана змушувала джентльменiв удачi тримати себе в руках. Якщо цей татуйований диявол кричить, то ще не все втрачено. Кричить, аби щось довести, значить, торгується. Капiтан зумiє якось заговорити йому зуби. Девiс — та не зумiв би?!

Дивлячись то на хлопчика, то на червонобородого капiтана, Тукопана дедалi помiтнiше хвилювався. Безперечно, вiн був збентежений. Справдi, очi в обох зовсiм однаковi, яскраво-голубi i нiби в променистих росинках… «Х-хе, дурниця! Он у того полоненого очi теж голубi… Нi, наче не дуже, трохи сiруватi…»

Мабуть, велелюбний Тукопана охоче взяв би в сини й Девiса, але… Припустiмо, на його необачнiсть одноплемiнники подивилися б крiзь пальцi. Ну, поквапився трохи Тукопана, не розпитав усього вчасно. Невелика бiда, адже ритуал усиновлення ще не закiнчено, тож не пiзно виправити помилку. Але хiба безстрашнi погодяться позбавляти себе такої здобичi? Та вони роздеруть Тукопану, якщо через нього доведеться вiдпустити на волю всiх полонених… А якщо цi двоє все-таки брати? Впаде тодi на Тукопану гнiв найвидатнiшого з великих богiв, ясновельможного володаря Землi i Неба, могутнього i непереможного Тiкi. Дозволив убити сина, свою дитину… Пiдлий, гидкий, зневажений Тукопана!.. «Нi-нi, не може цього бути. Червонобородий усе бреше, вiн брехун, боягузливий бiлий француз! Удає з себе безстрашного воїна i плеще язиком, щоб урятувати свою шкуру… А що як?..»

I вождь прийняв соломонове рiшення.

— Гаразд, — сказав вiн сердито. — Коли мiй син навчиться говорити, я запитаю в нього. А до того часу ти сидiтимеш у клiтцi. Я тебе не бачив, мої вуха тебе не чули.

Похмурим натовпом маркiзанцiв прокотилося полегшене зiтхання. Мудрий Тукопана мiркував правильно. Поки його молодий син навчиться говорити, мине чимало часу, й весь цей час червонобородий йому буде нiхто. Вiн його не бачив i не чув, так, не бачив i не чув. Червонобородий — невiльник племенi, а всi його воїни — здобич.

I знову радiсний вибух!

— Тукопана таа-хi-туе! Тукопана великий, як океан!

Тiєї ж хвилини до Джона кинулись чотири дужих воїни. Вони пiдхопили його клiтку i, гортанне щось прокричавши, вистрибом кудись побiгли.

Все сталося так швидко й так несподiвано для пiратiв, що вони не зразу отямилися.

— Капiтане! Капiтане! Бруднi таїш! Бруднi таїпi! — iз запiзненням почулися на площi розпачливi крики маленького Тома. Вiн, мабуть, хотiв бiгти слiдом за капiтаном i люто з кимось боровся, але не мiг вирватися.

— Томмi, руде ангелятко… — тамуючи ридання, шепотiв Джон.

Потiм з нього зiрвали одяг i голим пiдвiсили в клiтцi, немов папугу, пiд якимось гiллястим деревом. Разом з одягом забрали i нiж, на який вiн так розраховував.

Така ж участь, крiм юнги, спiткала всю команду «Флайїн стар». Клiтки з полоненими вiднесли в рiзнi кiнцi селища, пiдвiсили їх на дерева i пильно охороняли, але й без цього про втечу годi було й думати. Зробленi з мiцного залiзного дерева клiтки голими руками не зламаєш.

Доля перестала бути ласкавою до хоробрих джентльменiв. Кого ранiше, кого пiзнiше, але на всiх чекала загибель. Загрожувала вона й Джону.

Там, на площi, Джон не наважився натякнути Томовi, щоб вiн постарався пояснити маркiзанцям, нiби вони брати, хоч тодi це було неважко зробити. Достатньо було, розмовляючи з вождем, частiше вставляти в полiнезiйську мову англiйське слово «брат», i Томмi б усе зрозумiв. Але ж i решта пiратiв усе б чула. I якби всi полоненi збагнули, що їхнiй капiтан хоче видати себе за брата усиновленого вождем юнги, вони, не знаючи звичаїв полiнезiйцiв, вирiшили б, що вiн рятує тiльки себе, i, напевно, збунтувалися б.

Обман вiдразу б розкрився. Тому нiяких натякiв юнзi Джон не робив. Вiн був певен, що, коли маркiзанцi почнуть Тома допитувати, той сам здогадається, як треба вiдповiсти.

На жаль, Томмi дав маху. Вiдiрваний вiд своїх недавнiх товаришiв, вiн одразу став вимагати дозволу бачитися з червонобородим полоненим i при цьому вперто називав його вiдомим усiй Океанiї словом «капiтан». Тодi до нього пiдвели двох дуже схожих хлопчикiв, напевно, братiв-погодкiв, i знаками запитали: мовляв, ви з червонобородим, як цi двоє?

Юнга зневажливо пирхнув:

— Вигадали казна-що! Вiн мiй капiтан, зрозумiли, дурнi вашi голови, мiй капiтан!

Усi, звичайно, зрозумiли, одначе вождь, здавалося, вiдповiдi Тома не надав значення. Насупившись, вiн довго щось буркотливо говорив старiйшинам племенi, пальцем показуючи то на юнгу, то на свiй язик. Мовляв, у хлопчика ще язик нiмий, вiн не вмiє поки що говорити, тому питати в нього рано.

Тома така, як вiн думав, нахабна зарозумiлiсть вождя обурила:

— Ти сам нiмий, брудний старий таїпi! Червонобородий — мiй капiтан! Мiй капiтан.

Для палко закоханого в свого капiтана юнги Девiс був найдорожчою людиною на свiтi. З ним не можна було порiвнювати нiяких братiв, тим бiльше, що їх у Тома нiколи не було. «Капiтан, мiй капiтан!» У цьому було все життя юнги.

I життя Джона повисло на волосинi. Розправитися з ним, як згодом з'ясувалося, збиралися того ж дня, але Тукопанi раптом сяйнула блискуча iдея.

— Х-хе, послухайте! — вигукнув вiн на радi старiйшин. — Цей червонобородий — скарб! Посилати його тiло вождевi воїнiв франi не треба. Ми вiдрiжемо йому бороду, борода виросте нова. Чудово! Х-хе, еге ж, так буде довго.

У безбородих маркiзанцiв жорстке волосся з чоловiчої бороди вважалося великою цiннiстю. I чим воно було незвичайнiшого кольору, тим вище цiнилося. Фатухiвцi робили з нього браслети, якими всi, хто їх мав, дуже пишалися.

Червоних браслетiв на островi нiхто не мав.

На жаль, мудрий Тукопана не знав, що бороди iнодi фарбують.

Коли полоненого поголили гострим, як бритва, уламком морської черепашки i на його обличчi, де ранiше красувалася розкiшна червона борода, з'явилася звичайна чорна щетина, вождь, побачивши таке неймовiрне, на його погляд, диво, сторопiв. Вiн уп'явся очима в Девiса, думаючи, мабуть, що перед ним iнша людина. Але нi, це був той же, тепер уже колишнiй червонобородий. Вождь усе ще не вiрив.

— Бура артуа! Бура артуа! — забубонiв вiн. — Великий боже, помилуй! Великий боже, помилуй!

Щетина все-таки лишалася чорною, а очi — голубими, такими ж, як були. Для бiльшої певностi Тукопана посмикав щетину нiгтями. Так, справжня, росте iз шкiри… Ще хвилина вагання — i, захлинувшись раптовим вибухом гнiву, вождь люто продекламував:

А харрi та фоу, А торо та фарраро, А iта та тарарта! Пальма ростиме, Корал розгалузиться, Людини не буде!

Цi слова прозвучали як смертний вирок. То й справдi була одна з ритуальних форм вироку. Але навiть при найбуйнiшiй фантазiї, яка була у Девiса, вiн не мiг би здогадатися, про що думав тiєї хвилини Тукопана.

Виявляється, коли старий маркiзанець зрозумiв, що червонобородий полонений i всиновлений юнга нiякi не брати, вiн замiсть того, щоб негайно стратити Джона, як треба було чекати, пройнявся до нього такою симпатiєю, що вирiшив урятувати його. Серце вождя, який зневажав усяку брехню, скорила, мабуть, дотепнiсть Девiса, його дивовижне самовладання i, звичайно, знання полiнезiйських звичаїв. Навряд чи Тукопана усвiдомлював себе патрiотом, але, як i бiльшостi полiнезiйцiв, це не заважало йому бути ним i почувати вдячнiсть до чужоземцiв, хоч би й ворогiв, якi розумiли звичаї та мову його батькiвщини. Вiн не мiг дозволити умертвити такого полоненого. Проте влада вождя не безмежна. Показати свої справжнi намiри перед одноплемiнниками, якi звикли вважати найтяжчим злочином брехню, для Тукопани означало настроїти проти себе все плем'я.

Про чорну щетину Девiса говорили на радi старiйшин як ще про одну брехню пiдлого франi.

Уважно вислухавши всiх, Тукопана похмуро пiдбив пiдсумки:

— Паурки роа iта пана вау, кай-кай ахура, нуї, нуї кай-кай. Довга свиня охляла, треба її вiдгодовувати, довго вiдгодовувати.

…Через двадцять сiм днiв пiсля катастрофи «Флайїн стар» Джон, юнга i Апоро — молода дружина Тукопани, втекли з Фату-Хiви.

Поки приреченого полоненого посилено вiдгодовували, вождь з допомогою надiйних воїнiв, якi по черзi стерегли Девiса, таємно спорудив катамаран, здатний до плавання у вiдкритому океанi. Вiн хотiв, щоб Джон тiкав один, але залишати острiв без юнги Девiс вiдмовився. Нi, жертвувати собою вiн не збирався. Вiн просто зрозумiв слабiсть старого маркiзанця i хитро використав її. Нехай краще його з'їдять чи засмаженим вiдiшлють французам, нiж вiн лишиться без хлопчика, котрий йому дорожчий, нiж воля i навiть життя.

Нi на секунду не сумнiваючись у щиростi Джона (адже їх зараз єднало взаємне довiр'я змовникiв), Тукопана був зворушений. Вiн не думав, не уявляв, що на свiтi буває така любов. Вони ж з юнгою чужi, зовсiм не брати. I юнга — не дiвчина. Товариш йому дорожчий за життя! Це так чудово, так чудово! Тукопана — старий дурень, жирний, слiпий бовдур, який нiчого не розумiє в людях… Йому здавалося, що всi чоловiки люблять спочатку своє життя, своїх рiдних, люблять молодих жiнок, а потiм уже друзiв, якщо боги дали їм любовi бiльше, нiж потрiбно для себе й тих, кого не можна не любити.

Великий, страшний у примарному свiтлi мiсяця iз своїм дикунським татуюванням, вiн простягав у клiтку до Джона розмальованi фантастичними узорами руки i плакав, як дитина.

— Нуї, нуї ое маїтаї ената. Ти дуже, дуже добра людина. Е мауру аое, а ханна-ханна аое. Я нещасний, я не знаю, що робити.

Вiн говорив, що по справедливостi, якщо маленький Том не хоче жити на Фату-Хiвi, його треба вiдпустити. Але вiн же тепер його син. I як же батько може розлучитися з сином, не знаючи, чи завжди хлопчик буде ситий i доглянутий? Так, старший товариш у нього дуже хороший, але дiтей мають доглядати жiнки. У чоловiкiв руки грубi, а дiтям потрiбнi м'якi, дiти нiжнi. А у Джона жiнки немає. I матерi в країнi Паумоту у Тома немає… Неможливо, це неможливо, у Тукопани розiрветься серце…

Потiм у вождя сяйнула думка: можливо, Джон погодиться взяти з собою його жiнку? Вона ще не стара, все вмiє робити, i руки у неї дуже, дуже м'якi. Йому шкода, дуже шкода розлучатись i з Апоро, але вiн буде поганий, негiдний, зневажений, якщо заради себе забуде сина. Хлопчиковi потрiбна мати. А вiн уже старий, якось доживе свого вiку. Напевно, недовго лишилося… Вранцi Апоро прийде. Джоновi треба на неї подивитись i тодi сказати. Апоро що-небудь запитає, i Джон скаже «так» чи «нi»… А вона? Що вона! Апоро добра, вона зрозумiє, що iнакше не можна… Тiкати треба завтра, коли всi заснуть… Так, пiслязавтра буде пiзно…

Вiн ще трохи постояв, покректав i, згорбившись, мовчки пiшов геть. Бiльше Джон його не бачив.

Уже в океанi, коли Фату-Хiва зникла за обрiєм i катамаран iз сходом сонця взяв курс на архiпелаг Паумоту, Апоро сказала:

— Вiн багато плакав, йому погано…

В самiй тiльки коротенькiй спiдничцi iз розпущених пальмових волокон, простоволоса, вона сидiла на кормi катамарана засмучена i прекрасна, як русалка, їй не було ще й двадцяти.

Джон дивився на неї, розумiв, що все це не сон, а жива правда, i мав би радiти, дякувати боговi й долi, але в грудях щось нило, мучила туга…

Потiм вiн раптом iз жахом подумав, що на ньому так безглуздо, так нерозумно мiг обiрватися рiд Девiсiв, уся його трьохсотлiтня iсторiя! Адже вiн останнiй, останнiй з усiх Девiсiв…

Пiсля всього, що трапилося на Фату-Хiвi, Джон назавжди покiнчив з професiєю пiрата. Добравшись до атолу Тiкахау, де була одна з його берегових баз, вiн незабаром разом з Апоро i Томом вирушив на Вогняну Землю. Був там шукачем золота, звiробоєм, потiм купив невеличке китобiйне судно i почав промишляти китiв.

На Вогнянiй Землi Апоро народила йому двох синiв, уже знайомого вам Джека й Рiчарда. Поки дiтям не минуло по двадцять рокiв, Том жив з ними, а тодi поїхав у Австралiю.

У 1938 роцi вогняну Землю Девiси помiняли на Сан-Францiско.

Друга свiтова вiйна забрала у Джона молодшого сина, Рiчард служив на американському пiдводному човнi, який захопили японцi. Перебуваючи в полонi, вiн попав пiд атомне бомбардування Хiросiми. Лишився живий, повернувся додому, але незабаром помер вiд бiлокрiв'я.

Розповiдi Рiчарда про Хiросiму i його передчасна смерть так потрясли Джона, що вiн, уже дуже старий, вирушив блукати по свiту в пошуках мiсця, де можна було б заховатися на випадок нової вiйни. Слово «вiйна» стало для Джона символом усього, що вiн чув вiд сина про Хiросiму. Воно таїло в собi жахливий змiст тiєї катастрофи, яка, вiдгримiвши за океаном, у рiдному домi вбила його Рiчарда. Це було страшнiше, нiж полон у канiбалiв, нiж усi минулi пiратськi бої.

Старий боявся за другого сина. Джековi тодi минуло п'ятдесят шiсть рокiв, але вiн тiльки одружився, i його молода дружина чекала першу дитину. А що як знову посипляться з неба цi бомби, впадуть на Америку, на Сан-Францiско! Або знову їх десь кинуть самi американцi й неминучий бумеранг ударить по них же, як ударив вiн по Рiчарду i сотнях, а може, й тисячах iнших американцiв, котрi вернулися з японського полону тiльки для того, щоб померти дома.

Нi-нi, подалi вiд Америки, подалi вiд Сан-Францiско…

Саме в той час мiж Аргентиною i Англiєю почалася суперечка за право володiти Фолклендськими островами.

Цей субантарктичний архiпелаг, вiддалений на двiстi шiстдесят миль на схiд вiд атлантичної горловини Магелланової протоки, довго вважали нiчийним. Крiм самих Девiсiв, якi iнодi знаходили тут схованку вiд правосуддя i припливли сюди наприкiнцi свого життя, щоб кинути тут останнiй якiр, Фолклендами нiхто не цiкавився. Нiкому не потрiбнi були цi похмурi, холоднi острови.

Тiльки в 1763 роцi «нiчийну» землю вирiшила колонiзувати Францiя (може, знадобиться). На березi затоки Барклi (острiв Схiдний Фолкленд), де стоїть нинiшня столиця архiпелагу, французи заснували невелике селище. Але через два роки, розчарувавшись у своєму новому придбаннi, продали острови Iспанiї.

В той перiод у водах, якi вiдокремили Фолклендський архiпелаг вiд пiвденно-схiдного узбережжя Америки, дiяли невловнi пiрати пiд командою Дональда Девiса, правнука Джеремi Девiса. Як i його прадiд, Дональд полював на багатi iспанськi кораблi, котрi, йдучи з портiв Перу i Чiлi в Європу, проходили через Магелланову протоку.

Щоб покiнчити з пiратським розбоєм, iспанцi вирiшили побудувати на Фолклендах велику вiйськову морську базу. З другого боку, їм потрiбна була iзольована вiд зовнiшнього свiту територiя, куди вони могли б висилати небажаних осiб з бунтiвної Аргентини, населення якої боролося проти iспанських колонiзаторiв за свою незалежнiсть.

На мiсцi колишнього французького селища iспанцi побудували форт, портовi споруди i заклали мiсто. Проте незабаром їм довелося все покинути. Здобувши нарештi у 1816 роцi незалежнiсть, аргентинцi примусили Iспанiю вибратися з Фолклендських островiв. Бiльшу частину споруд, якi нагадували їм про недавню жорстоку каторгу (все будiвництво тут велося руками засланцiв з Аргентини), вони знищили, а сам архiпелаг продали якомусь дiлковi.

Потiм, через два десятирiччя, коли в Пiвденнiй пiвкулi почали розвиватися китобiйний промисел i добування морського звiра, Фолкленди впали в око Англiї. Це було зручне мiсце для берегових промислових баз.

Щоб заволодiти архiпелагом, Великобританiї не треба було вдаватися до якихось баталiй. На Схiдному Фолклендi разом з двадцятьма втiкачами-злочинцями iспанського походження i трьома жiнками патагонською iндiанкою та двома негритянками, жив англiєць, якийсь Генрi Дженiсон, колишнiй пiрат, що не помирився з Алеком Девiсом сином Дональда Девiса. Дженiсону дали королiвський прапор, наказали пiдняти його якомога вище i пильно охороняти. На тому вся процедура з органiзацiєю британської опiки над островами i скiнчилася. Архiпелаг почали заселяти англо-iрландськi колонiсти.

Пiзнiше, вже пiсля другої свiтової вiйни, в Буенос-Айресi заговорили, що дiлок, якому уряд Аргентини пiвтора столiття тому продав Фолкленди (аргентинцi називають їх Мальвiнами), був аргентинським громадянином. Зазiхнувши на приватну власнiсть громадянина суверенної країни, Англiя тим самим вчинила недружнiй акт по вiдношенню не тiльки до цiєї людини, а й до його вiтчизни. А якщо так, то Фолклендськi острови треба повернути Аргентинi. Тим бiльше, що й мiстяться вони в її територiальних водах.

Коли у 1833 роцi Англiя пiдняла над Фолклендським архiпелагом свiй прапор, вона не збиралася виправдувати цi дiї. Британська iмперiя була найсильнiшою державою свiту. Хто їй мiг перечити? Але пiсля другої свiтової вiйни сили у великого Альбiона стало менше i йому не лишалося нiчого iншого, як ритися в архiвнiй курявi, силкуючись знайти докази, що коли в iсторiї Фолклендських островiв i була якась вiроломнiсть, то тiльки з боку Францiї. Вона, мовляв, незаконно захопила й так само незаконно продала Iспанiї архiпелаг, на який мала юридичне право тiльки Англiя.

I знову, через три з половиною столiття, на свiт з'явилося давно забуте iм'я Джеремi Девiса, або Джона Фредерiка Девiса. Колись прокляте, воно звучало тепер як найпереконливiший аргумент в утвердженнi прав Великобританiї на Фолклендський архiпелаг. Хiба Девiс не був англiйцем? То кому ж, крiм Англiї, повинно належати його вiдкриття?

— Як це — кому? — обурилися в Буенос-Айресi. — Звiсно, Францiї!

Як вiдомо, задовго до вiдкриття Фолклендського архiпелагу англiйський королiвський суд присудив горезвiсного Джеремi Девiса, або Джона Фредерiка Девiса, до страти через повiшення. Отже, визнати його, Джона Фредерiка Девiса, громадянином Великобританiї нiяк не можна, бо за всiма минулими й нинiшнiми законами, в тому числi й законами Великобританiї, людина, засуджена до смертної кари, нiяких прав громадянства не має. Не мали таких прав i iншi члени команди «Блек дез», оскiльки бригантина була кораблем пiратським. А пiрати в усiх країнах свiту завжди були поза законом.

На час вiдкриття Фолклендського архiпелагу на борту «Блек дез» була тiльки одна людина, чиї права громадянства залишалися в силi, — французька графиня Тереза де Будже. Згодом, ставши дружиною розбiйника Девiса, вона їх втратила, оскiльки сама, незважаючи на своє шляхетне походження, перетворилась у жорстоку пiратку, вiдому пiд прiзвиськом Бiлява Бестiя. Але тодi, в день вiдкриття архiпелагу, вона, графиня Тереза де Бурже, ще була повноправною громадянкою Францiї, бо на розбiйницький корабель її взяли силомiць i перебувала вона там як полонянка. Отже, юридичне тiльки Францiя може сказати, що Фолкленди вiдкрив її громадянин. Тому французька колонiзацiя названих островiв була обгрунтованою i законнiсть франко-iспанської угоди про перепродаж архiпелагу не викликає сумнiву. Що ж до Аргентини, то в пiвденно-схiднiй частинi Америки, куди прилягають i Фолклендськi острови, вона є законною спадкоємницею Iспанiї. Як колишня колонiя, що скинула ярмо тиранiї.

Таким був меморандум аргентинських юристiв у вiдповiдь на архiвну довiдку англiйцiв.

У Лондонi, однак, з цим не погодились. Британському уряду було вигiдно поселити Девiса на Фолклендах (живий нащадок першовiдкривача), i вiн дешево продав йому безлюдний на той час Нью-Айленд.

У Джека i Агнес тут народились Еннi i Редмонд. I ось тепер, коли довгожданi онуки виросли, у сiм'ю Девiсiв прийшло нове горе.

Вiд матерi Редмонд i Еннi чули розповiдi про Велику землю, про той, невiдомий юним Девiсам свiт, де живуть тисячi й мiльйони таких же, як вони, дiтей. Мати навчила їх грамоти, i вони зачитувалися тими небагатьма книгами, якi Агнес привезла з собою на острiв. Життя на Нью-Айлендi стало для них нестерпним. Вони вимагали вiд батька i дiда залишити остобiсiлий їм острiв i поїхати куди завгодно, аби там були люди. Але слухати їх дiд не хотiв, а вiн був головний у сiм'ї.

Двiчi на рiк до Девiсiв приходив рефрижератор з Монтевiдео, забирав вовну i м'ясо, натомiсть лишав замовленi товари i пошту комплекти журналу «Iлюстрованi лондонськi новини». Редмонд i Еннi вирiшили на цьому суднi втекти в Уругвай. Однак у них нiчого не вийшло. Пiдвела Еннi, закохавшись у матроса, який спокусив її i зразу ж став над нею насмiхатися. Розгнiваний батько дiвчини прогнав з острова всю команду.

Через дев'ять мiсяцiв Еннi народила дочку i заспокоїлась, зате Редмонд нi за що не хотiв лишатися на островi. Виїхати йому не дозволили, i вiн перерiзав собi вени.

Коли я зустрiвся з Джоном, йому було сто три роки, Джеку сiмдесят чотири. Редмонд — єдиний продовжувач прiзвища. Поселившись на Нью-Айлендi, Джон думав про онукiв, про майбутнє поколiння Девiсiв. Саме прагнення зберегти рiд Девiсiв, а не тiльки турбота про старого Джека, дало йому сили диявольською працею освоїти суворий субантарктичний острiв. Тепер втратити Редмонда для нього означало втратити все, заради чого вiн жив i трудився.

Вiдчайдушний вчинок онука примусив старого переоцiнити, переосмислити все, що досi видавалося йому безперечним. Пам'ятаю, на прощання вiн сказав менi:

— Я був нерозумний, Алеку, забрав свою сiм'ю iз свiту людей, щоб заховатись вiд їхнього безумства, але люди повиннi жити серед людей, життя без життя не буває. Так, Алеку, я це зрозумiв. — Вiн подав менi глиняну iндiанську люльку — люльку Джеремi: — Вiзьми, Алеку, ти подарував нам свою кров i тепер маєш право на цю люльку…

По вибоїнах його зморщок текли сльози — сльози змерзлого старого. Вицвiлi вiд довгих рокiв бiлястi очi дивилися з похмурою тугою.

…Люлька пiрата — одна з найдорожчих моїх релiквiй. Беручи її в руки, я знову бачу себе на Фолклендах, у Девiсiв. Чи там вони ще, не знаю. Старий казав, що виїдуть.

До людей…


Примітки

[1]

Аркебуз — гнотова рушниця, яку заряджали з дула.

[2]

Бейдевiнд — курс судна при зустрiчно-боковому вiтрi.

[3]

Тепер архiпелаг Туамоту.

[4]

Так маркiзанцi називали французiв.

[5]

Так полiнезiйцi називали Америку.