nonf_biography sci_history Михаил Владимирович Омелянович-Павленко Спогади командарма (1917-1920)

Спогади генерала М. Омеляновича-Павленка — одного з найвидатніших воєначальників Армії УНР — знайомлять читача не лише з перебігом воєнних і політичних подій Визвольної війни 1917–1921 рр., а й створюють яскраву й емоційну картину тих далеких днів. Видання розраховане на вчених-істориків, викладачів, студентів, а також усіх, хто цікавиться історією України.

Документально-художнє видання.

uk uk
Tempus http://tempus1.livejournal.com/ FictionBook Editor 2.4 04 February 2011 C1CDFE15-4B4D-4C29-9382-EEFAEA906FF7 1.2 Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917-1920) Темпора Київ 2007 9668201248

Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920)

НА УКРАЇНІ, 1917-1918

Переднє слово

Початок року 1917-го був у моїм життю переломовим… Починаючи од цього часу, довелося мені звязати тісно мою долю з долею Українського Народу… Військово-політичні події у відродженій Батьківщині поставили мене на чоло молодої Української Армії, на яку випали історичні завдання. Протягом часу — зкінця 1918-го до кінця 1920 року, з малою перервою, займав я посаду Начального Команданта Української Армії. А було мені тоді біля 40 років. Й був я для справи, покладеної на мене, трохи замолодий… Бракувало мені службової рутини, а головне — знання обставин і теренів, на яких й серед яких довелося мені працювати. Навколо були нові люде… Тому в своїй праці спирався я більше на вроджену інтуїцію, родинні традиції, а стимулом у всій моій праці — було непереможне бажання — зробити найбільше в неможливих умовах…

В трьох моїх головніших працях — "Українсько-Польська війна" (1918—19 рр.), "Зимовий Похід" (1919–1920 рр.) та "Рік 1920" (друга половина), мав я на увазі дати нашому суспільству звіт з моєї чинности в гідности Начального Вождя Української Галицької Армії (УГА) й Командарма Армії Україської Народньої Республіки (У.Н.Р.).

Але служба моя Україні почалася уже в 1917 році. Почалася на періферії, на посадах, порівнююче, менш одповідальних. Це був час, коли на Україні все клекотіло — і коли, властиво, перспективи утримання нашої молодої Держави були більші. Мої переживання й спостереження з тих часів — дуже мені дорогі і, гадаю, не позбавлені загального інтересу.

Де-хто з рецензентів моїх споминів з року 1917-го вказуе, що в окремих місцях я описую подіі занадто стисло, схематично. Сталось це з двох причин. Поперше, багатьох людей я не міг назвати, бо вони залишись "по тім боці." По друге, головною моею працею — все-ж була високоодповідальна праця на чолі Українських Армій і їй я уважав вказаним присвятити більше уваги.

Все-ж той же рецензент[1] знаходить в моїх споминах за роки 1917—18 матеріял, який, на його думку, може служити до певної міри доповненням, а почасти й корективом до більших студій за цю добу. Бути матеріялом для історії — це завдання кождих споминів. I коли моя праця хоч в частині виконуе цю ролю, то це для мене найбільша сатисфакція…

Розділ I

Остання посада під владою Російського Тимчасового Правительства

Часи Тернопільського наступу (літо 1917) я перебував у VII армії, на чолі Лейб-Гвардії Гренадерського полку. Відомі широкому загалові своєю діяльністю в Добр-армії, — Кутепов і Слащов, були також тоді командірами полків: перший — Преображенського, а другий, здається, — Павловського. Я добре собі пригадую, що, в ролі тимчасового командіра бригади, мені довелося робити зізнання у Павловців, — там я його й бачив.

Згідно з мандатом Главковерха (Скорочене: Верховного Главнокомандуючого) Брусілова, а пізніше й за згодою 7-ої армії, я був уповноважений до українізації полку гвардії-гренадерів. Певні кроки мої в цьому напрямку дуже вороже стрінула старшина цього полку; очевидячки, були й скарги у Головну Квартиру, бо цілком для мене несподівано на мене насунулася ревізія Головної Ставки; проте Генерал, якому доручена була ця ревізія, поставився до справи совісно — його висновок був такиій, що "коли б усі полки були в такому доброму стані, то за армію можна було-б бути спокійним". Дійсно, Гв. Гренадерів (були ще гренадери армейські) не можна було пізнати — з розбещенної частини, що відмовилася вийти на перегляд Керенському, повстала знову боєва частина; страшна прірва між офіцерами й салдатами була коли не засипана зовсім, то бодай грунтовно полатана, — частина вчилася, маневрувала й взагалі відроджувала свої славні боєві чесноти.

Очевидно, що до такого хорого організму, яким став полк після "праці" відомого большевика Дзевалтовського, я не міг підійти з засобами нормальними. Треба було зовсім иншого підходу до діла; ці засоби не були зрозумілі для старшин, — через це й непорозуміння, а пізніше доноси… В тій поважній обстановці, в якій мені доводилось розпочинати працю в полку, треба було на щось спертися. Після моєї аналізи, позитивними моментами могли бути лише момент національний та відродження в полку пошани до минулих славних боввих традицій. На цих двох моментах мені пощастило за якийсь місяць привести полк до порядку, тоді як цього не повелось зробити ні мойому попередникові, генералові Ш<вецову>, — ні наступному командірові, дуже солідному полковникови М…. Першого переміг штабс-капітан Дзевалтовський, а другого — Євгенія Бош, — жидівка.

Значно пізніше, підчас мого перебування у Київі, в ролі кандидата на посаду Начальника всіх військових шкіл на Україні, до мене прибула делегація Лейб-Гренадерів, на чолі зі своїм командуючим полком, прохаючи моєї протекції перед Українським Урядом, щоб решту старшини збольшевиченого полка, з регаліями та прапором перепущено на Дон. Моє прохання задоволено й я радий був гренадерам-патріотам своєї батьківщини зробити цю малу послугу. При цій нагоді ми обмінялись спогодами про минуле — і я мав сатисфакцію вислухати вже більше справедливу й безсторонню критику моєї діяльности на чолі цього багатого боєвими традиціями, але знищеного демагогією полку.

Мені не довелося бути довго на фронті; поважні непокої в запіллі висунули на чергу питання про посилення командних кадрів у запіллі командуючими з фронту, отже на Катеринославську Округу, за згодою військового Секретаріяту, висунено мою кандидатуру. Мене особисто вже довший час тягнуло до більш означеної національної, у військовій галузі, праці. Опинитися на Катеринославщині, на дідівщині Запорожців, на чолі Катеринославської Округи, а заразом стати вже безпосередньо до організаційної праці в національному дусі, якраз відповідало моїм тодішнім мріям і через це я радо дав свою згоду.

Коли трійка гренадірських коней несла мене в запілля другої Гвардійської дивізії, я пригадав собі свій приїзд до полку та свою першу візиту до Командуючого Корпусу, генерала Май-Маєвського, цього фаворита революції. На мою доповідь Генералові, що, певно, мені не доведеться довго бути на чолі гренадерів на фронті, бо мені відомо, що генерал Брусілов зняв питання про призначення мене знов на посаду начальника групи військових старшинських шкіл, — цей черевань тяжко відітхнув, трохи посопів, а потім вирік: "Ну, я боюсь, как би етот дебют Вам не вишел боком. — Ви знаєтє, в какоє осіноє гнездо ви попадаєте?" Я відповів, що Командуючий армією, генерал Ерделі та його Начальник штабу, генерал Геруа трохи поінформовані про мою службову карієру та мою попередню службу, — вони вірять, що мені пощастить виконати й цю дразливу місію. Він нічого не сказав, але на його фізіономії я прочитав, що солідної підстави для моєї місії він не бачив.

Два місяці — червень і липень — я перебував у Гренадерів. Багато пережито в обстановці надто скомплікованій, коли, з метою відродження боєздатности військ, політичні провідники кидалися в ріжні боки: то видавали прикази відновлення кари на смерть, то її касували; то підтримували військових командірів, то, навпаки, зміняли їх і тим підривали їх авторитет. В цих обставинах знайти позитивну творчу лінію було не легко; командіри від "как прикажете" звичайно банкротували. При мойому прощальному рапорті, генерал Май-Маєвський примушений був признатися, що "дебют" мій вийшов уже не зовсім погано. Проте зазначу, що з кожною хвилею, як коні мчали мене в глибину запілля, я почував, що якийсь великий тягар спадав із моїх плечей, я почав дихати вільніше й навіть крадькома від гренадера відійшов, став і перехрестився, бо дійсно було з чого тішитися.

Розділ II

Одеса. Українізація й большевизація — осінь 1917, переходова доба. Катеринослав, Губерніяльна Рада і провідники укр. руху. Військова праця. Окр. Совіту. Виступ Корнілова

Катеринославська залога з деякими запасовими полками, котрі були розташовані в Херсоні та Миколаєві, творила одну спільну військову групу, яка була інтегральною частиною Одеської Військової округи. Тому, як то було зазначено в передмові, одержавши покищо провізоричне призначення на Катеринославщину, я з південно-західнього фронту впрост подався на Херсонщину.

В Одесі, в місці осідку Штабу Одеської Округи, я змушений був зупинитися для одержання відповідних інструкцій від Штабу Округи і, крім того, там-же була й українська централя для Румунського фронту та Одеської військової Округи. Я сподівався одержати від неї так необхідні мені інформаціі, бо підчас перебування на фронті був цілком відтятий; мене особливо цікавив хід національної революції та инші ближчі перспективи. Начальник Штабу, генерал Маркс, який на революційній мові називався "червоним генералом", знав мене особисто по минулій службі в одному Гвард. полку. Поступовець своїми особистими переконаннями, він, одначе, не міг йти сліпо ні за "Румчеродом",[2] у якому "совітські" впливи були яскраво домінуючі, ні за українськими політичними угрупованнями, які помалу, але певно йшли до приєднання Округи до України. Така позиція генерала не задовольняла ні ту, ні другу із впливових уже на той час політичних течій, а через те з кождим місяцем питома вага його, як Начальника Штабу Округи, все зменшувалася; проте, в серпні 1917 року з ним усе ще рахувалися, без його участи не відбувалося жадних зборів. Штаб усе був тим бджільником, куди сходились усі для одержання інструкцій, хоч потрохи, нишком, шукали вже йому заступника. Сотник Вербицький, що був відпоручником Національної Краєвої Ради при Штабі Округи, поінформував мене, що моє призначення сталося під впливом українських кругів, але й сам генерал Маркс, як "старий Волинець"[3], підтримував мою кандидатуру. Українці мали надію, що мені вдасться українізувати залогу Катеринославщини, і тим покласти певні передумовини для приєднання Катеринославщини до України. Загальні мої вражіння від перебування в Одесі були невеселі. Фактично — повна відсутність влади. Округа переживала добу, так добре відому всім мешканцям великих і малих міст, що знаменувала очікування нової влади — не знали лише, хто буде спадкоємцем Тимчасового Правительства: Українці чи Совіти? На мій погляд, Українці навіть в цьому інтернаціональному місті мали більше виглядів на успіх, але чи пощастить їм утриматися — це було питання. Ставлячи собі на чергу це питання, я відвідав наш Гайдамацький Кіш полковника Сахна-Устимовича, говорив з ним, цікавився всілякими моментами з життя Коша, виявив, що тертя й перешкоди були сильні, що в своїй організаційній праці вони тупцяли на місці; у мене лишилося вражіння, що аби Кіш був уже сформованою частиною, над ним ще треба було багато працювати: бракувало головно досвідченої, звиклої розбиратися в організаційних питаннях старшини.

Назагал, в Одесі "українізація" запасних полків йшла поруч із "большевизацією" й невідомо було ще, хто подужае.

***

Нарешті, прийшла з Петербургу офіційна згода на моє призначення і я виїхав до Катеринославу, де сподівався вже цілком певно знайти вихід усім моїм почуттям старшини — нащадка старшини Дунайського козачого війська. Треба-ж було статися так, що й на Катеринославщину я попадаю в момент перерви політичного активізму. Провідники губернії могли спертися в своїй національній праці на наше село та на збірки селянських мас у містах — на запасні військові частини; при початках революції на Катеринославщині переведено чимало й доброї праці по касарнях, але славнозвісний наступ Керенського вибрав із Катеринославщини на фронт усе, що було сильного й здібного стати творчим матеріялом у накопичених й розбурханих агітацією масах салдатні. "Касарня", почувши свою силу, рішила не здавати своїх позицій, а вони були нескладні: війна потрібна буржуям — на земній кулі всі рівні, а через те офіцери — наші товариші; ми проливаемо кров(?!), а через це маємо бути добре забезпечені. А до того ще треба додати тисячу всіляких претенсій характеру персонального: я воював 2 роки, а такий-то — рік і т. д…. Всі хотіли прав тоді, коли навіть сама згадка про обовязки викликала сильний протест: це була, на революційній мові, — "реакція".

Мій попередник, Генерал Вигран — Начальник Залоги, змушений був просити про демісію, бо його погляди не могли принатуритися до нових умовин. Життя наказувало бути гнучким, уважливим до найменших революційних проявів. В тому хаосі вимагалося уміння знаходити моменти позитивні, всіма силами змагатися зробити з них певні точки опори для своєї діяльности. Хто не був на це приготований, той в умовинах революційних був банкрот — тому нічого не лишалося, як податися у відставку, — так і робили чесніші. Правда, був іще вихід: плисти за водою, — грати на найнижчих почуттях салдатні (не вояків). Цей останній шлях вибірав звичайно старшинський намул і тим робив каїнове діло й для елементів позитивних.

Ледве розглянувшись на новому полі своєї діяльности, я почав шукати дороги й до наших національних кругів. Це було не так легко, бо не було на той час жадного українського клюбу. Лише в одній крамниці мені сказали, що головою Ради є адвокат Шкамарда. От я й рішив удатися до нього. Мені пощастило знайти його у себе вдома, при спокійній домашній праці. Шкамарда приняв мене дуже радо, але що до української справи, то тут він певно вже добре попікся, бо був повний песиміст. Проте обіцяв мене запросити на майбутнє засідання Губерніяльної Національної Ради. Чекав я на це засідання тижнів 4–5, а за той час поробив декілька знайомостей з українськими старшинами залоги: вони були хоч зовсім молоді, але з запалом та енергією, — призвіща де-яких собі пригадую — то були: поручник чи штабс-капітан С. Є<фремів>, його брат — поручник Олександр, підпоручник Саква, Миколаєнко та инші.

Оглянув я й мої "війська": картина була ще гірша, ніж в Одесі. 3 усієї маси трохи краще репрезентувався баталіон Юрієвських кавалерів та запасні кадри кінноти; старшини в місті було багато й була вона зорганізована в Союзі із політичним напрямком — частинно "Временного Правительства", а частинно "Корніловського". До українскої справи члени Союзу ставилися здебільшого безсторонньо. Мої найближчі помішники були в більшости вже "перезрілі" полковники й підполковники, сильно перевтомлені щоденною боротьбою з демагогією й реагували на життя лише в тій мірі, щоб якось самим вилізти з тої завірюхи, в яку вони, мимо їх власного бажання, час від часу встрявали.

Переді мною встало питання: на кого спертися? Вирішення цього питання я одклав на пізніше і поставив його в залежність від моєї майбутньої зустрічі з українськими провідниками. На черговому засіданні з членами Губерніяльної Ради я мав надію увійти з ними у сталі зносини.

Врешті, з початком жовтня, відбулися так довго мною очікувані збори Губерніяльної Ради. Вони були й численні і політично досить солідно представлені, бо всі тодішні активні (а рахуватися доводиться лише з елементом активним) течії були представлені сильно й через те презентувалися авторитетно: Мазепа, Феденко й Романченко представляли партію с. д., Коробчанський, проф. Федорів, С. Бачинський, Усик-Базилевський — партію с. р. Партія с. ф-ів була представлена Ф. Єфремовим.

Тут я вперше також побачився з такими видатними, кожен у своїй галузі, діячами Катеринославщини, як проф. Біднов, маляр Магалєвський, педагог Вировий, інжинір Труба, Синявський… Підчас усієї дальшої моєї служби Украіні мені доводилося дуже часто зустрічатися з цими особами, що здебільшого відогравали видну ролю в бігу революційних подій. Де-які з них навіть і по сьогодня є моїми приятелями. Більшість із них належать до тих унікумів на нашій українській ниві, які здатні шанувати й инші політичні погляди, здатні підпорядкуватися, здібні на жертву, на подвиг. Властиво кажучи, збори Губерніяльної Ради Катеринославщини були взагалі першими політичними зборами, де мені довелося взяти особисту відповідальність і значну участь.

По відкритті зборів, після де-яких питань інформаційного характеру, голова, адв. Шкамарда, уділяє слово мені й ось — на трибуні полковник гвардії (моє призначення генералом через революційні події запізнилося й переведене в життя — при гетьманаті). Я ставлю собі завдання ударом по національному моменту добитися відслонення з боку ріжних угруповань їх позицій: а саме, як далеко вони мають намір іти в національному питанню й якими ресурсами вони диспонують і т. д.

Мою промову, висловлену військовим темпом, зустрінули довго не стихаючі оплески й тим морально апробовано. Лишилася друга частина справи — ресурси. Після мене, по черзі, говорили заступники майже всіх груп і організацій. Була повна однодумність, стверджували, що треба продовжувати діло з новим напруженням. Романченко[4] закінчує свою промову висловом: "Нам кинуто рукавичку — ми її підіймаємо."

Цим засіданням між мною, як Начальником Залоги й членами Ради був усталений контакт, який не переривався аж до мого одїзду до Київа. Цей контакт був для мене дуже цінним і ступнево перейшов у дружню, інтимну військово-політичну співпрацю. Я абсолютно не втручався в царину політичну. Моїм змаганням було — дати Губерніяльній Раді до розпорядимости збройний апарат, на який вона могла б, коли буде треба, спертися, в своїм поході до здобуття нових політичних позицій. Часто й вночі зявлялися до мене представники партій від Ради з тою чи иншою інформацією, порадою чи пересторогою. Особливо часто одвідував мене "огнений" С. Р. Мені він надзвичайно подобався, — всяким ускладненням він захоплювався, — видко, що він був з природи спортсмен; під час студіювання обстановки він подавав надзвичайно влучні вказівки, йому я маю завдячувати й більше зрозуміння тодішньої скомплікованої ситуації.

Крім цих національних чинників, мені довелося матиділо й з комісаром Тимчасового Правительства, шт. — капітаном артилерії Лоським, фігуроюмало виразною, який все намагався ще спасти в Губернії престіж Тимчасового Правительства. Нераз відбували ми у нього довгі засідання, які не мали жодного практичного значіння, бо "Совіти", (куди, як філії, входили й наші групи), паралізували всі його заходи, якщо вони не були їм по дорозі, а це останнє траплялося дуже рідко, з огляду на істотне розходження в поглядах на зміст і мету революційного руху.

Мій плян був — зорганізувати хоч невеликі, але дійсні військові частини, які могли б запалитися національною ідеєю і в усіх майбутніх виступах бути точкою опори для наших організацій вільного козацтва, залізничників, поштовиків та инш., які — треба зазначити, — були вже й тоді в стадії доброго розвитку. Я намітив собі низку частин, де була ще можлива організаційна робота й рішив ступнево підсилювати їх відповідними кадрами. Що до инших частин, то я занявся тим, аби зменшити їх вибухову силу, яка була в безпосередній залежности від маси і ступня турботи про задоволення їх чисто біольогічних функцій. Може це цинічно, але це було так. В цій справі я вже й досвід мав.

На початках революції, ранений, перебував я на посаді Начальника студентської старшинської школи. Властиво, це була тимчасова моя командіровка, бо мені тоді вже запропонував Генерал Адамович, що повнив догляд над усіма військовими школами і Генеральним Штабом, обняти Іркутську військову шкільну округу (6 шкіл). Хоч контінгент учнів моєї школи був і високий, проте я кілька разів виладовував піднесену агітаторами атмосферу досить примітивними способами: нпр., передбачаючи якісь бурхливі вбори школи, я дозволяв на той час тим, що бажали, йти до міста на відпустку: від перспективи побачитися зайвий раз із дамою або попасти до дому на смачніший обід, мало хто міг відмовитися. А я бачив тоді збентежені фізіономії панів "головачів"… Вони казали: "На жаль, маси(?!) ще мало підготовлені!"

У перший день революціі мене "качали" студенти, а також і салдати: Що до студентів, тут дійсно були підстави, бо я ніколи не надуживав своєї влади і часто приходив на допомогу студентові-юнкерові, коли жандармерія починала чіплятися до нього за старі, як влучно висловлюються Чехи, "залежітості". Крім того, часто вечорами я заходив до їхньої авдиторії й ми в невимушеній розмові дискутували на теми, які формалістам були й не до вподоби. Річ у тому, що, буваючи час од часу в Петербурзі, я близько зустрічався там з членами Державної Думи, бачив на власні очі, як насувається на Росію політична катастрофа і, в міру моїх сил і такту, підготовляв мою школу до можливих психольогічних стрясень. Повторюю, були певні підстави для того, щоб у перший день революції юнкери школи не кинулися на своїх старшин та не почали їх нищити, як це траплялося по инших містах, а тому відповідало й становище салдатів школи. Тут я трохи зацікавився й навіть запитав одного із них, що цілком "засапався" від стараного "качания" свойого "контр-рево-люційного" Начальника: за що, властиво, він мене дякує? —"А якже, ви ж дивилися, чи у нас цілі чоботи, чи досить соломи в матрацах та чи добра їжа!" — відповів він.

Між іншим, із часу мого керування школою в Одесі, цікавий спогад передав мені бувший портупей-юнак школи, нині інж. п. Василь Бибік, що був поручником української Армії і учасником Зимового походу: "3. березня ст. ст. 1917 року вперше відбулась в Одесі величава українська маніфестація організованого громадянства міста, разом з військом. Наші дві школи прапорщиків студентського складу також брали участь у цій маніфестації. В I школі мій старший річник мав чимало свідомих українців, які одвідували "Українську Хату" в Одесі (головою був знаний військовий лікар, полковник Луценко — перший самостійник в Укр. Центр. Раді, що в 1919. році загинув на Поділлю в бою проти червоних москалів.)

Отже в "Укр. Хаті" було декількома юнаками-студентами 2. березня ст. ст. засновано спілку укр. юнаків у I школі. (II школа мала тоді молодший річник, який в більшости складався з москалів). Головою спілки був син відомого українського письменника Коцюбинського, — тоді юнак, а нині дипломат-урядовець СССР. В ніч з 2. на 3. березня дами-члени "Укр. Хати" — наспіх, але старанно вишили чудовий український прапор для нашої юнацької укр. спілки, під яким ми й вийшли 3 березня на улиці Одеси. Першим прапороносцем був юнкер, нині інж. Сергій Колінський, б. старшина Української Армії. Школи йшли під червоним прапором. На подвіррі касарень 14. стріл. полку, де були розміщені обидві студ. школи старшин, вишикувались юнаки обох шкіл, а українці під своїм жовто-блакитним прапором стали окремо. В цей момент трапився якийсь голосний інцідент між Начальником II школи, полковн. Л.-Гвардії М. Омеляновичем-Павленком та завідуючим школами армейським полковником Васильєвим. Між иншим, адьютантом цього Васильева був штабс-капітан Орлов, по походженню українець, згодом активний український старшина і громадський діяч.

Нас, українців, дуже цікавила причина інціденту, бо українці з II школи зголосились до нас, щоб йти під укр. прапором. Вийшовши на улицю (Канатна), розташувались в такому порядку: I школа під червоним прапором, далі українці — під жовто-блакитним прапором і II школа під червоним прапором; за ними кулеметний батальон, а далі, позаду, Артилерійська (гарматна) школа. Лівим боком їхав на коні од голови проводу шкіл Начальник II школи полковник гвардії Омелянович — Павленко і, зупинившись біля укр. прапору, звернувся до мене з запитом: хто йде під цим прапором. Я відповів, що українці — нащадки запорозьких козаків. Полковник Омелянович-Павленко з приємною усмішкою заявляє, що він єтакож нащадок славних дунайських козаків і був би радий їхати під цим чудовим прапором. Я відповів, що цим зробить нам велику честь. Полковник Омелянович-Павленко поїхав далі оглядати свою школу, а ми в цей час передали українцям з II школи, що їх Начальник їхатиме на чолі українців і у нас дуже збільшилася кількість, так що українці виглядали дуже імпозантно. "Одеський Листок" з 4 березня 1917 року про це писав так: "Під час вчорашньої маніфестації Одеса була заскочена несподіванкою, бо популярний в Одесі Нач. II студентської школи юнаків, полк. гвардії, георгієвський кавалер, з перевязаною раненою рукою, на чудовому рижому коні вів свою школу під сепаратистичним "українським прапором."

Із цього уривку споминів п. інж. В. Бибіка бачимо, що хоч у юнаків були піднесені нерви революційними подіями, вони все ж зауважили, що в горі не все було гаразд.

Справді, полковник Васильєв, типовий стараний службовець, ніяк не хотів схопити, що революція була доконаним фактом й що треба діяти відповідно до нової ситуації.

Річ в тому, що "летучками", в ніч з 2 на 3 березня, юнаків школи було запрошено взяти участь в загальній військовій маніфестації. Полковник Васильєв все хотів дістати на цей крок апробату Штабу Округи. Я ж йому доводив, що справа ця безнадійна, тим більше, що телефон в руках революційної влади, а поки він буде домагатися розпоряджень, школи вийдуть з нашого послуху, а це вже буде непоправима хиба.

Зрештою, після довгих вагань, він схилився до моєї думки — школи взяли участь у маніфестаційному поході в повному муштровому порядку.

***

Вертаюсь до Катеринославу. Отже, передовсім, я рішив сильно розвантажити мої касарні, які на той час буквально були вщерть набиті "гарматним мясом"; ні сили кадрів, ні матеріяльна обстановка не відповідали тому, щоб ці накопичені людські маси могли перетворитися бодай колись у дійсні запасні частини, з яких би фронт черпав свої нові моральні й фізичні сили. Навпаки, цей елемент завсігди готовий кинутися на місто й залляти його бунтом та грабіжом.

Для такого розвантаження я мав один законний засіб: використати термінові відпустки на лікування. Правда, регулямін не передбачав масових психічних захорувань, але я числив, що певна моральна підстава для моїх заходів була, отже через місяць по мойому вступі на посаду, по всіх частинах запрацювали лікарські комісії, які, так би мовити, грали в нас ролю резервового кляпану для виходу зайвої пари з парового казана. Звичайно, цей спосіб мав і свою лиху сторону, — неспокійні елементи, розійшовшися по хатах, не могли добре впливати на село, але, з огляду на тактичне значіння міст підчас революційної боротьби, можна було ще годитися з цією шкодою, бо, до того-ж, наше село на той час ще панувало над своїми чуттями; стояло воно добре й економічно. Що-ж до Катеринославщини, то вона увесь 17 рік утримувала у себе зразковий лад і годувала крім себе ще до девяти губерній.

Ця моя робота очевидячки занепокоїла "Совіт" і одного дня у мене в штабі залоги з'явився молодий поручник Попов у ролі звязкового, а фактично з упоноваженнями військового комісара. Своїми політичними поглядами він належав до російських с. р-ів. Це був чоловік пристойний, до тогож й уважав потрібним не порушувати зовнішніх правил військової дисципліни, що на ті часи було вже рідкістю. 3 першого дня я цьому молодому старшині вияснив, що всілякі наміри його зменшити мій авторитет і значіння в гарнізоні лише побільшать безладдя; позитивною-ж його робота, на мою думку, буде тоді, коли він допомагатиме мені піднести значіння старшини поміж масами вояків. Він цілком погодився з моїми гадками, але все намагався висвітлити мою особисту політичну фізіономію. Я йому відповів на це так: "Знаєте що, поручнику, я більший революціонер, ніж ви думаєте, — Я людина, яка шанує другу людину й працю, — до того-ж я Українець". — Те, що я "Українець" зробило на нього вражіння, бо українське питання для російських політиків на той час було ледве чи не найболючішим, — вони відчували вже, що грунт починав хитатися під ними, що Катеринослащина-Запоріжжя не потерпить довго протиприродньої ампутації її від України Тимчасовим Правительством.

Не можу поскаржитися на свого комісара, — дуже він мене не турбував та й штабовці скоро до нього звикли, але, як на гріх, тут трапилася утеча Корнілова на Дін. Ця подія наробила мені великого клопоту.

Старшини з Росіян, — а таких була більшість, — почали явно виявляти свое співчуття Корнілову, а один штабс-капітан навіть виступив і активно. "Совіт" занепокоївся. До мене напливали наглі домагання, аби я зібрав всю старшину залоги на громадське зібрання, щоб вони там публично виявили свою фізіономію. Я зрозумів, що з цього експеріменту нічого доброго не вийде, бо обидві сторони були занадто наелектризовані, а третя — Українці — не були ще подготовлені до перебрання влади у свої руки. Я поставив собі завдання — протягнути конфлікт і тим виграти на часі. Заборонив старшині на три дні з'являтися на вулиці; сам особисто обїхав усі старшинські збори, а, з другої сторони, впливав на комісара, аби він довів Совітові непрактичність його вимог. Утворив певну примирюючу позицію. "Совіт" відмовився від своїх вимог, але зняв питання боєвої підготовки залоги супроти можливих нападів на Катеринославщину з боку Війська Донського, яке мало підримувати генерала Корнілова.

I от, замість першої вимоги, до мене приходить друга — піднести тактичну підготовку залоги; моральну "совіт" лишав за собою. Ось тут і трапився трагікомичний випадок, який варто описати, бо він ніби мокрим рядном впав на гарячі голови совітян, а мені, навпаки, дав нову позицію для продовження наміченої мною програми — утворення провідникам національного руху таких військових частин, які були б здатні не лише для мітінгування, але й для боєвих акцій. Поговорили й умовилися так, що я зберу на учбове поле за Федосієвськими касарнями всі частини моєї залоги, дам певну годину членам "совіту" на "моральну підготовку" салдатів, а після того вже зроблю залозі першу школу.

Ранком, здається о годині 9, виїзжаю в поле до свойого війська, яке в батальонних кольонах цілком по муштровому вишикувалося вже до моєї зустрічі. Артилерія й кіннота творили ліве крило; на крайньому правому крилі бачу невеличку групу — це були заступники "совіту". Вітаємося. Здоровлю частину — відповідають, все йде гаразд.

По обїзді, наказую перешикуватися в каре, обличчям в середину, аби дати змогу заступникам політичного проводу виконати намічений зі мною уступ про моральну підготовку. Сам тим часом помалу обїзжаю частини по задах. Прислухаюся, — до мене долітають окремі вигуки промовців: "Революція в опасності, товаріщі, Корнілов"… "Ми должни встать, как одін человек". 3 періферії долітає відповідь: "Правильно", "так, так"… Ну, — думаю, — все буде гаразд: відїзжаю на бік, комбіную будучий маневр, роблю штабовцям певні вказівки, але раптом чую неспокій в частинах, викрики: — "Долой! Довольно нас мучіть"! Знову наближаюся, — чую ворожі вигуки на адресу промовців, свист… Інформуюся, якийсь студент-Українець лукаво кидає мені кілька слів: "це вони хотять, щоби салдати почали знову муштру, а салдатня й слухати не хоче!". Щоб рятувати становище, "совітяне" хочуть використати престіж військового комісара, але йому також не щастить. Тоді цей останній хоче спертись на престіж "червоного" Генерала Маркса, — просить згоди у зборів надіслати йому, героєві революції, привітну телеграму, з зазначенням у ній обіцянки старанно розпочати боєву підготовку всіх військових частин залоги. Знову неспокій, свист, погрози.

Військового комісара також спіткала невдача: під свист і погрозливі вигуки, він покинув трибину. Тоді "Совіт" передав мені повновласть і просить розпочати вправи.

Викликаю командірів, наказую: "Там — десь, в 10 верстах, появилася дивізія Донців, вона має намір захопити Катеринослав" і т. д. Далі роздаю ролі, — наказую розпочати вправи, сам зі штабом займаю командне місце. Довго чекаю, нарешті, помічаю, що мій "аппарат боротьби" починає помалу виказувати ознаки життя: ось, незграбно, баталіони почали навіть займати свої вихідні для бою місця, але потім знов ані руш… Чекаю, посилаю спитати, в чім справа, мені доповідають: "Вибірають делегацію". Дійсно, бачу окремі купи, які, відокремившися від частин, наближаються до командного пункту. Питаю, в чім справа? "Так — що, — дозвольте донести, — товариші кажуть, що з братами донцями воювати не будуть". Далі йти вже було нікуди, — зрозуміли це й "совітяне". На цьому вправи й залишилися.

Цей інцідент показав Українцям, що велетень-залога, який демонстрував у всіх постановах свою відданість Совітам, був на гнилих ногах. 3 цього моменту успішніше пішла наша праця по організаціі 3-го Гайдамацького Катеринославського Коша й українізація гарматних частин та кінноти. Помітне було також лояльніше відношення до Українців у всіх тих частин, де розум ще панував над чуттям.

Корнілов не рушав з Дону й цим фактично всі конфлікти полагодились. Проте, я помічаю змагання "совітів" утримати свої впливи у місті, а в Українців прагнення — захопити нові позиції у всіх ділянках внутрішнього життя. Спільними зусиллями, в сталому контакті з політичним проводом, всі українські частини ведуть далі працю коло зорганізування своїх сил.

Розділ III

Епізоди революції й анархічні вибрики перешкоджують моїй пляновій праці. Провідна лінія — захопити своє місто, утримати спокій. Видніші діячі Катеринославщини, їх праця. — "Третій Універсал". Катеринославщина приєднується до України

Ця внутрішня організаційна праця наша увесь час порушалася окремими епізодами, що як вихор прокочувалися по губернії, — вимагаючи від нас наших наглих репостів. Всілякого безладдя й бешкетів взагалі було досить, але особливо сильно в моїй памяти врізалося отсе: всюди на осінь 17 року були вже напади на винокурні та горілчані склади. Це питання турбувало мене особливо, бо в самому Катеринославі був величезнии склад спірту; самих наповнених півпляшок було коло 15 тисяч. В особі начальника складу я стрінув надзвичайно совісну й гарну людину, правда, трохи мало активну і ми, зваживши всі обставини, прийшли до висновку, що було-б краще тримати спірт у великих баках, які сполучити, в свою чергу, більшими рурами з місцевою каналізацією. Рури повинні бути такі завбільшки, щоби, при наглій потребі, за яку годину можна було б випорожнити усі баки. Для переведення всієї цієї підготовчої праці, треба було бодай що найменьше два тижні, — час на ті обставини за великий, бо ця нова епідемія ширилася по губернії дуже швидко й ось-ось мала захопити й Катеринослав. Рішаємо обтягнути склад дротами, поширити по місті чутки, що дроти при потребі електризуємо; виставили з гайдамаків сторожу з кулеметами й за цими охоронними засобами розпочали виконувати нашу програму. А поспішати було треба…

В Єлисаветі також був склад, менший: донесення звідти казали, що там було сильне бажання у елементів непорядку їх опанувати: команда залоги не могла гарантувати нам удержати склад від грабунку. Доводилося підсилити іх відділом із Катеринослава і, на знак повної солідарности в цьому питанню всіх політичних напрямків, Катеринослав висилає туди відділ у такому складі: чету з баталіону георгієвських кавалерів, сотню українського куріня, чету, що особливо підпирала Совіти, два автопанцирники плюс команду в 16 чоловік анархістів-індивідуалістів. Треба зазначити, що цей інтерполітичний відділ прекрасно виконав своє завдання. Особливо добре виконували службу панове-анархісти: в критичний момент вони своїми бомбами (важко собі уявити анархіста без бомби) просто врятували ситуацію.

3 часом наша Катеринославська голота все ж таки пронюхала про ту працю, яка тишком провадилася в нашому горілчаному складі й шукала тільки якоїсь причепки, аби підняти дебош, щоби потім ширші маси кинути й на склад. Війська вони не боялися, а навіть були з ними в контакті. Така нагода скоро трапилась. Влада схопила відомого на Катеринославщині розбійника, що вирізав цілу родину з 7-ми душ і увязнила його в головному корпусі Катеринославської вязниці. Натовп кинувся до вязниці, бажаючи злінчувати розбійника, на прізвище "Білошапка".

Найбільше надійну частину нашу — ескадрон кінноти, — відрядив я о 10 год. ранку, для захисту вязниці. О 11-й годині') діло загострилося і я змушенй був виїхати на місце подій особисто. Картина була грізна: 5–6 тисячний; розлючений спротивом військ, натовп буквально обложив весь довгий фасад вязниці. Збентежена адміністрація очікувала, що ось-ось натовп опанує положення, а тоді разом із "Білошапкою" дістанеться і їй. Я наказую кінноті демонструвати кінну атаку з там, щоб очистити навколо вязниці певний необхідний простір. Сурмач трубить атаку, шаблюки блищать у повітрі коні рухаються, натовп свистить, лається, погрожує, але відступає. — Ми трохи очистили терен, всім легше. Питаю начальника вязниці, чи нема другого виходу, щоб вивезти цю саму "білошапку" в инше місто губернії; показується — ні. Розпочинається цілоденна гра на нервах. Кілька разів кіннота переходила до наступу… Цікаво було спостерігати натовп — і досі ще ввижається мені фігура одного підстаршини; він був зо всіма регаліями: чого тільки він не начіпляв на себе: — Юрія всіх чотирьох ступенів, медалі — й за вірність, і за службу й хоробрість… Я переконався, що тут мала місце найпідліша маскарада, з метою — виглядом "старого одборного служаки" краще впливати на маси. Був це якийсь звір у образі людини: — його уста, як якийсь кулемет, викидали із себе найдобірнішу московську лайку. Саме біля нього громадилася головна маса голоти. "Огнищ" було ще кілька, лише в центрі їх були ріжні фігури: довговолосий, невмитий студент, істерична студентка… Назагал, утворився якийсь кошмар. Очевидячки, довго стримувана злочинна активність просто вибухнула. Вояки трималися добре: на вульканичні виступи маси вони відповідали більше сміхом, іноді робила своє діло й влучна репліка. Одначе, втома почала давати себе знати й в 5-й год. вечера командір ескадрону доніс мені, що кіннотчики втомилися, що коні цілий день не їли, що поміж вояками йде розмова, що може й не варто б себе із-за "Білошапки" мучити, бо "Білошапка" є справді душогуб і покарати його слід; та, знов-же таки, й коні… Я вже з досвіду знав, що означають подібні розмови, — початок деморалізації, — тимчасом, як на мою думку, треба було лише витримати, бо видко було, що натовп також перевтомився… Колективний, навіть і випадковий організм, має своє самолюбство, — я рішив допомогти йому вийти з такого становища й з цією метою надіслав до нього двох своїх молодих старшин, з наказом улаштувати мітінг, на котрому ухвалити резолюцію про контр-революційну діяльність начальника залоги, прокричати славу "совітам", а потім спрямувати натовп до Штабу Совіта, для персонального доручення постанови членам Совіту. Маневр удався, як не можна краше… за пів години я вже чув прокляття на мою адресу, трохи пізніше славу й ура начесть "Совітів", а далі, — під спів "Інтернаціоналу", натовп рушив в напрямку міста. Це був найвищий час і для моїх нервів… В канцелярії вязниці я просидів доброї пів години, поки опанував себе. За годину "Білошапки" вже не було в Катеринославі.

Ледве ліквідували мицю подію, як насунулися инші неспокої. Так, пригадую собі заворушення на грунті змагання здобути зброю в гарматних касарнях. Справа стояла так: із запасного дивізіону позвонили до мене у вечері й просили обовязково завітати до касарень, бо вояки вимагають від команди зброї. Я відмовився, сказавши, що тепер не маю часу, а надїду завтра по полудні. Я потрібував часу на орієнтування й на "вкроплення" в маси гарматчиків своїх людей. Кажу "своїх людей" не тому, що їх спеціяльно організував. Цього не було ні тоді й ніколи опісля, — це приходило само собою, — через якийсь нематеріяльний телефон улаштовувався контакт моральний і фізичний однаково думаючих вояків. Також ніколи біля себе я не організував ні від ворогів, ні від "своїх" людей жадної охорони, але я її почував, — вона завжди приходила сама, як із землі. Так було в нашому військово-українському русі завжди у відношенню до кожного начальника-вождя, чи він був старший начальник чи молодий сотник. Бувало так, що біля свого помешкання (у Єпифанова, Новодворянська й Проспект) часто натрапляв на варту, або — захожу в кімнати, а у мене сплять кілька вояків. Питаю джуру, що це за "гості", — він винувато усміхаеться і загадково каже: "Так буде краще". А це означало, що, вештаючись по місті, поміж наших ворогів, козаки довідалися "щось недоброго" й от, за дозволом сотника, вартують.

Я дуже жалкую, що в моїй памяти не заховалися призвіща численної нашої молодої старшини, яка власне тоді виконувала надзвичайно цікаву ролю.

Вернуся, одначе, до опису епізоду в артилерійських касарнях. Коли я прибув до них, то вже збори були в повному ході. При моїй появі затихло, визначився коридор, яким я перейшов аж до самої імпровізованої з касарнянних меблів трибуни. На моє поздоровлення — відповідь, президія відводить мені почесне місце, почувається певний респект перед командіром, що був у боях. Це було, між иншим, характеристичне на ті часи. Я це почуваю, відповідно до цього корегую свою поведінку. Треба ще зазначити, що як на фронті, так і в запіллю в кінноті й гарматах ніколи не тратився що до старшини певний службовий такт. Певно тут відбивався кращий добір старшини і вищий рівень самих мас, та до того-ж частини ці краще й заховалися (вихова й навчання), як піхотні, бо, порівнюючи з піхотою, мали менші втрати в основному свойому персональному складі. А це давало змогу краще зберігти й фізіономію частин, їх традиції, гонор…

У комітетах цих родів війська завжди були старшини, які часто дуже влучно маневрували в тому хаосі понять, боротьби, чуток і т. д., які мали місце в 1917 році. Також не рідко було знайти тут і підстаршину на свойому місці, тоді, як у піхоті саме підстаршини з рабів, рятуючи свої шкури, робилися хамами, демагогами останньої марки. Я собі ясно уявив ріжницю між авдиторією, скажемо, 228 й 264 полків й гарматчиків запасних бригад і почував себе не погано.

Питання стояло так: чому гайдамакам (а вони провадили своє формування в касарнях гарматчиків) видають зброю, а гарматчикам — ні?!

Переслухавши кількох бесідників, я взяв слово. Тиша — чути кожний рух, як зачиняються й відчиняються двері касарні. Я боронив позицію начальників: гайдамаки, мовляв, частина молода, потрібує вправ, а гарматчики знаходяться в зовсім инших умовах, і це кожний толковий, боєвий і чесний гарматчик зрозумів сам. Вислухали; жадної критики. Я питаю: може кому неясні мої вияснення, — мовчанка. Тоді бажаю ім вірно служити батьківщині й відїзджаю. Демагоги силкуються відновити загублений активізм, але помилки не винагородять, — питання переходить у стадію затяжну, а через те й менше гостру.

Був і такий випадок: у частинах відчувався брак тютюну. Ось хтось і кинув салдатській масі, що це жиди ховають тютюн: його багато, але вони хочуть на цьому мати гешефт. "Совіт" візьми та й благослови: зробити патрульнии обход усіх крамниць.

Комісар Лоський аж за голову схопився, бо й було з чого: це було на тодішні обстивини рівновартним благословенню на погром. На урядовій нараді, в якій узяв участь і наш прокурор, надзвичайно пряма й високоморальна фігура, ми рішили знову піднести це питання на спільному засіданню урядових та політичних інституцій, але й тут компромісової лінії не знайдено. На це треба було ще загального засідання у театрі. Тут діло виграно, — знов завдяки Українцям, які берегли місто. Численними пропозиціями підчас зборів так діло ускладнили, що в ініціяторів "погрому" не стало пороху на узасаднення своїх домагань. Правда, без маскаради не обійшлося: так, я бачив одного лікаря Українця в селянському жупані; одного старшину в шинелі без відзнак і т. д. Що-ж, коли цими простими засобами здобувалися позітивні рішення, то приходиться їх виправдати.

Так, латаючи одну справу, ми приходили до нової біди… Не легко було, але все-ж можливости для праці були. А до праці штовхала нас усіх якась жагуча жадоба здобутися на нові позиції в національній справі. Політичні провідники завжди тримали мене в курсі політичних подій; частенько я бував на їх засіданнях. Признаюся, що ще не завжди схоплював складну політичну обстановку й тому уважав за краще при голосуванню утримуватись. Цікаво було на цих сходинах. Тут можна було почути палку промову проф. Біднова, спокійно-розважливу аргументацію вчителя математики Вирового, перепалку с. д. Феденка — з "огненим" С. Романченком, який говорив голосно и може тому мав прізвище "Гармідер", хоча кінчав він завжди ясно зредагованою пропозицією. Бував на зборах и інж. Труба, комісар освіти, — виступав не часто, але коли входив у дискусію, то, завдяки своїм переконанням та вдумливій аргументації, позицій легко не здавав; його шанували й слухали з увагою. Були й соціялісти-федералісти, але сиділи здебільша тихо, наче соромилися. Вони були, властиво, радикал-демократи, а "с" причепили собі пізніше, бо цього вимагала революційна мода. Вперше тоді я познайомився на цих зборах і з п. I. Мазепою. Видно, що він не був ще призвичаєний до виступів, говорив річево, але, так-би мовити, сам конфузився своїх слів. Як тяжка артилерія, виступав завжди лікар Павловський. Ходили там і нашістаршини, але вони лише слухали й тулилися біля студентів, між якими висувався своїм активізмом ст. Б. Властиво, ці сходини й давали напрям усій нашій діяльности, гуртувалися біля них багато й инших патріотів. Так, помалу, творилася нова губерніяльна централя, яка у своїй діяльности числилася лише з центром у Киіві.

За пильною організаційною працею та реагуванням на численні випадки анархічного характеру, час біг хутко. "III. універсал" надійшов на нас, як сніг на голову. Памятаю, як за два дні до проголошення універсалу, зайшла до мене, на Єпіфанівську, група наших громадян, які повідомили мене, що Центральна Рада готує на 9/ХІ. свій 3-й універсал й при цьому запитали, чи не міг би я влаштувати з приводу цього важливого випадку параду. Я відповів, що, після моїх інформацій, залога цілком підготовлена піти під жовто-блакитним прапором. Умовилися — в день 9/ХІ. о 10-ій годині відбути збірку військ, службу Божу, параду військам, а потім демонстраційну дефіляду по місті. Не гаючи часу, я в тойже день оголосив військам наказ. Треба було чути, що піднялося в "Совіті". Але наша секція почувала вже під собою грунт. Пропозиція винесення мені недовіря (Совітом) не пройшла. Роздратовані опозиціонери висловилися: "Все одно ніхто не піде", "війська нам вірні". День 8/Х1. минув нервово, місто якось притихло, всім було ясно, що сторони вступлять у першу "стачку", міряли шанси: в українському таборі був рух, була певність, — національний момент домінував, споював усіх в одну родину.

Я хотів зробити все за козацькими звичаями, хотів використати день 9/ХІ., аби зміцнити в очах військ авторитет Центральної Української влади й місцевої — Катеринославської.

Вікарний єпископ довго не погоджувався особисто освятити нашу урочистість, але я йому сказав, що всю відповідальність беру на себе. Це його задовольнило і ми полагодили. Що до причту, то в мене залишилося вражіння добре, особливо протодіякон виявляв свою прихильність до нашої демонстрації.

Рано 9/ХІ. я вартував біля свого вікна, що виходило на проспект, бо майже більша частина гарнізону, особливо більш вартісні на ті часи — артилерія й кіннота — мали саме переходити біля моїх вікон. Але те, що, побачив, перебільшило всі мої очікування: залога в повному ладі машерувала на парад, оздобившися національними прапорами, а гайдамацький курінь навіть здобувся й на козацькі строї.

О десятій годині я був зі своїм штабом і конвоєм на місці паради. Досить велика Соборна площа була заставлена військом, громадськими та урядовимй організаціями. Особливо сильно були представлені залізничники, поштовики та відділи Вільних Козаків. На правому крилі, під великим, національних барв, губерніяльним прапором, стояла Губерніяльна Рада, на чолі з товар. голови проф. Бідновим. Після приняття рапорту від командуючого паради підполковника N. я обїхав війська й дивом здивувався, бо в лавах побачив чимало вояків — старшин, що по національности були Москалі або инші, хоча по походженню й з України. Це мені подобалося, бо між ними були прекрасні старшини. Я й досі памятаю начальника учебної команди піших частин, він здається був з Орла. Настрій святочний. Зовнішній вигляд військ не мав нічого спільного з тим хаосом, яке мені доводилося спостерігати в касарнях Катеринослава. Ще раз приходилось переконатись, що старі "ідеали" нічого й нікого вже оживити не могли. Обставини вимагали новихкличів, приступлення до урядової чинности нових людей.

Оглянувши війська, я удався до Собору, щоб особисто запросити владику в середину військового каре й тим перед усім військом продемонструвати почесну ролю церкви в нашій Українській Державі.

Не буду зупинятися ні на подробицях опису Служби Божої, що правилася по українськи, — при чому співав колосальний хор Петрівського, ні взагалі дуже імпозантної паради, в якій взяла участь також велика маса народу й численні організації инших народів, бо це відібрало б у мене багато часу, а зупинюся більше на моментах, що мали й політичне значіння. Напр., момент ушанування памяти Шевченка був такий гарний, що про нього не згадати було б гріхом: Я бачив, як усе поле схилило свої голови при співах кількасот голосів Заповіту; бачив, як військо й натовп опустилися на коліна, коли велитенський прапор, на якому був образ Шевченка, поволі й поважно рушив вздовж фронту військ. Ледви хто міг утриматися від того, щоб не пролити сліз, а дехто й зовсім не міг опанувати свої нерви.

Жменькою слів я поздоровив війська з історичною подією, а потім особисто повів їх на почесний марш перед Губерніяльною Радою.

За церемоніялом пішли привіти й з'ясування цього моменту військам та народнім масам політичним проводом, а потім — остання точка наміченої програми — дефіляда по місту з таким розрахунком, щоб перейти походом повз Городську Думу, деякі урядові установи, а особливо повз "Совітдом". Тут був найцікавіший момент, який відбився на всіх дальших подіях і тому на ньому зупиняюся.

Спокійно й величано наближалася українська патріотична маніфестація, на чолі якоі був Штаб військовий і Губерніяльна Рада, до "Совітдому": заздалегідь було видко на його балконі невеличку групу в цивільних строях — це були заступники Совіту, які, під впливом розгорнувшихся подій, рішили привітати маніфестацію. "Совітдом" був оздоблений червоними прапорами, тимчасом як, навпаки, у всій дефіляді червоного не маяло жадного, були самі жовто-блакитні. Біля третьої години цей жовто-блакитний прапор насунувся аж насамісенькій будинок Совітського Штабу. Українці вимагали, аби й на Совітській Командній рубці був також піднятий жовто-блакитний: промовці, що заступали червоний прапор, почали доводити Українцям, що червоний прапор є загально-революційний і тим самим заступав всі инші. Але цих доводів не хотіли приняти маніфестанти й, не слухаючи промов червоних ораторів, маніфестанська кольона рушила далі. Таким чином, конфлікт, що так довго назрівав у совітському будинку, був винесений на вулицю, при чому, очевидно, перемога схилялася на бік Українців. Помалу, протягом одного дня всі установи вивішують жовто-блакитний прапор. Катеринославщина тим самим увійшла в нову стадію свого життя. Її Губерніяльна Рада починає набувати характеру урядового Губерніяльного чинника, хоч поки що й неофіційно. Комісар Тимчасового Уряду й "Совіти" засідають, пишуть, постановляють, оголошують, але без апробації Губерніяльноі Ради вже нічого не провадиться в життя. О пятій годині по полудні тогож дня, як була парада, я сполучився телеграфічно з Київом; коло апарату був Секретар військових справ С. Петлюра. Я приніс йому поздоровлення від імени військ і поінформував про стан річей у Катеринославі, — у Київі цьому були раді.

"Совіти" не могли погодитися з новим станом річей; щоби зменшити вражіння від української маніфестації, вони улаштовують за кілька днів свою параду військам, свою дефіляду, привозять а Миколаїва навіть матросів. 3 трибуни неслися в бік українських шовіністів(?) перестерігаючі вигуки, повторюється популярний на той час вираз: — "Це-ж ніж у спину революціі". Все-ж таки остаточне вражіння не на їх користь. "Совітові" нічого не лишається, як відступити й почати нову тактику з новими лідерами. Аверін, Квірінг та инші діячі лівого табору виступають частіше уже як комуністи-Українці.

До цього часу я не згадував ні про околиці Катеринослава, ні про инші міста та містечка ціеї велитенської губернії, що одна рівняється деяким державам на заході. В самому Катеринославі стояли два запасні полки — 288 й 264 Зап., арм. дивізіон, Кавалерійський зап. ескадрон і ще деякі допомогові частини; два другі полки стояли в Миколаїві й Херсоні, при чому Миколаївським запасн. полком, що був резервовою частиною для 15. піх. див., командував підполковник Попондопуло, якого я ще знав з моєї тимчасової командіровки з гвардії до військ, що оперували проти Японців.

У Миколаїві й Херсоні було не легче, бо революційних огнищ там було ще більше — досить згадати про великі фабрики, доки та екіпажі морців. Приходилося передовсім подумати про звязок з цими частинами, бо постійні заворушення на вузлових стаціях — перебирання влади ріжними революційними комітетами — ступнево приводили комунікацію до руїни. У наших залізничників я відчув нотку жалю, що гине національна комунікація, спостерігав у них бажання зберігти, заховати для нації любе для них діло. Вони не раз звертались до мене за допомогою. Ми умовилися, що я допоможу їм зброєю, якою вони озброять свій надійний елемент, а, крім того, буду в наглих випадках давати їм допомогу військовими відділами. Таких випадків за час мойого перебування в Катеринославі було кілька. Я використовував для цієї мети вже частиии зукраїнізовані й таким способом ширив українське діло по жилах губернії — комунікації. Залізничники мені хвалили наших козаків. Крім того, таким чином входилося в більшу стичність і з відділами Вільного Козацтва — інституції, яка могла-б у нашій національній революції відограти видатнішу ролю, колиб не заблукалася в соціяльних питаннях. У нас, на Катеринославщині, для цієї справи був грунт особливо добрий, бо запорізькі традиції ще не перевелися: на Кайдаку можна було бачити типів, що могли-б служити для полотна Репіна ще доброю моделю. Навколо Катеринослава, по містечках і по селах, ідея відродження козацьких традицій хутко приймалася, були там численні організації.

Поштовики в самому Катеринославі не були сильні й головний заступник іх, Штефан, спирався більше на організаціях, що були на періферії. Таким чином, село (хліб), комунікація, звязок та в певній частині і військо на листопад 1917 р. на Катеринославщині явно схилялися до Українського Державного прапору; натомість, елемент робітничий та дрібно-міщанський хилився до інтернаціоналу. На листопад обидві сторони проявляють активізм більший, бо на 12. грудня 17 року були росписані вибори до російських установчих зборів. У касарнях, театрах, фабриках, громадських сходинах, всюди йшло оброблення матеріялу-сирівця, який на розпач людей совісних і відповідаючих за свої слова, надто легко йшов до всілякої демагогії, вірив свято в друковане слово; в місті не було живого місця від плякатів. 3 болем у серці дивився я на те невдячне завдання, яке змагалися підняти на свої плечі люде порядку, доброї волі — їх мало слухали, повздержливість не була в моді, розбурхана стихія не мала вже маштабів, вона знала саме "хочу землю, хочу волю, хочу"… а що з тим "хочу" будуть вони робити — один Аллах відав. Сильно полегшило справу те, що Українці виступали спільно: бльок С. Р. і С. Д. висунув спільний спис (памятаю С. Бачинського, Струменка, Феденка…)

Всі базувалися на селі, яке, устами свого заступника Струменка, ще під час свята з приводу 3-го універсалу, склало Губерніяльній Раді урочисту заяву, що з днем 9/ХІ. організоване селянство Катеринославщини буде слухати своєї Української влади; — почасти бльок тримався ще й на українському свідомому національно робітництві.

Передвиборча кампанія не була легка. Все розбивалося об темряву мас. Найпростіші речі вимагали великого напруження, коштів, витрати надмірної енергії, нервів. Централі просто збивалися з ніг; приходилося не лише творити, а й берегти те, що вже було зроблене, від нападу ворожої сили.

Я особисто не брав участи в цій праці, але вельми цікавився нею. Був, напр., на передвиборчому засіданню в театрі на Новодворянській вулиці саме тоді, коли виборці мали усталити свій виборчий спис. Збірався самий сіряк, жупан та піджак, — інтелігентних фізіономій мало та й ті за старим одягом не дуже то псували загальну картину зборів; усіх присутніх було понад 150. Президія читає список кандидатів, (всього їх було, здаеться, 16, а треба обібрати десять). Прізвища їх мало що кажуть тим, що неналежали до місцевости, з якої походив кандидат. Голосують, проходять всі. Табльо. 3 одного кутка підноситься "борода" й подає пораду, аби кожний виборщик представився зібранню й сказав про себе, хто він такий й що робив, взагалі давби своє коротке сurrісulum vіtае. Зібрання радо схоплююється за пораду, яка має вивести його з тяжкого становища, бо доброї волі повно, — всі хочуть зробити діло найкраще, аби потім не червоніти на своїх домашніх зборах. При особливо піднесеній увазі, на сцену по черзі виходять кандидати й починають оповідати, хто вони, коли й як страждали за старого режиму. 3 кожного зібрання задоволене, нікого не відкидають. Температура в театрі підноситься надзвичайно, коли починаються виступи ораторів з "пропозиціями" — як бути. Властиво, я точно не памятаю, як, врешті, розвязано гордійський вузол, — здається, перемогло довірря до центральних комітетів. Мене особисто це не дуже цікавило; мене інтересувала більше справа по суті, а вона була не блискуча. Українці перемогли: спис ч. 5, але чи "пятка" ця буде в стані боронити свої позиції, покаже будучина. Перед тим, як покинути Катеринославщину, мені довелося ще раз виступити активно на оборону українського прапору. Тиждень уже перед поваленням влади Керенського, появилися на Харківщині і у нас, на Катеринославщині, алярмуючі чутки, особливо з Брянського заводу, де було скупчено більше, як десять тисяч робітництва, в більшости не українського та з копалень Кривого Рогу. По місті пішли розмови, що я великий буржуй, великий власник, що тягну за буржуазією, що Українці даремно мені довіряють, бо "продам"… В дійсности, мені, особисто належало біля 70 дес. під Маріуполем, які до тогож були в аренді у селян та ще й по дуже сходній ціні. Що було правда, то це те, що мій дядько, бувший віце-губернатор Владивостоку, камер-юнкер двору, дійсно мав неподалеку від Катеринослава коло 1000 десятин. Маючи сановитих і родовитих родичів, я особисто все своє життя жив із своєї власної праці. Тому чутки ці мене не турбували, я був певний, що на наших людей вони не впливуть: більше інтуїтивно, чим за розумовою аналізою, наш козак умів знаходити правдиву лінію поведінки що до своїх вождів. Повторюю, що чутки ці мене не турбували і я далі появлявся лише зі своїм адютантом на вулицях Катеринослава. Увечері, перед переворотом, мене відвідали два три члени нашоі Губерніяльлної Ради. Вони попередили мене, що, згідно з їхніми інформаціями, "червоні" вдосвіта зроблять спробу захопити владу в Катеринославі. Я їм подякував за своєчасну інформацію й сказав, що встані попередити виступ червоного прапору — виступом жовто-блакитного. Думаю, що на другу або на третю годину ночі це завдання я виконаю, — просив лише за повну дискрецію.

Про свій намір я нікому не сказав, бо обставини, при яких мені прийшлося працювати, тоді дуже ускладнялися постійною присутністю в штабі військового комісара або його заступника, який хоч на загал був гарним старшиною, але занадто захоплювався суто-російською революцією, з її ворожістю до українства.

Віддавати телефонні розпорядження в присутности такого "гостя" було ділом зовсім не легким і лише через те, що революційна техніка у "червоних" ще на всі чотири шкандибала, я переміг. На 3-ю годину наші частини захопили всі важні пункти, а звязок поміж нимиутримували наші броневі авта. В тім самім часі в "Совітському домі" йшла надзвичайно гостра дебата; але вона втратила всякий зміст, коли дійшла вістка про військову акцію. — Розпочалася буря, але на цей раз у "шклянці води".

На другий день мене викликав до телеграфного апарату в Одесі підполковник П-ко. Він сказав мені, що його призначено за військового комісара на Одеську Округу, що з Київа йому дано розпорядження повідомити мене, що в Центральній Раді висунуто мою кандидатуру на Начальника всіх військових шкіл України і що, в наслідок того, я маю не гаючись виїхати до Київа. Моїм заступником призначається полковника X.

Момент був дуже гострий, проте мойому заступникові я лишав справу на добрій дорозі. Наші старшини побоювалися, аби не зроблено мені наприкінці якої шкоди, тому мій відїзд до Київа перейшов властиво у формі боєвої виправи: патрулі, кулеметні застави по шляху до станції, а на самій станції мене просто оточили козаки. Прощання було не довге, але дуже сердечне.

Так скінчилося моє перше перебування на Катеринославщині; нагально я приїхав туди й так же несподівано покинув її. Я не можу поскаржитись на часи мойого першого перебування на Катеринославщині: було тяжко, але була свідомість позитивної роботи, завдяки домінуванню моменту національного. Не то буде пізніше, коли наші люде й на горі і на низах розпічнуть ділити шкіру медведя, не опанувавши його міцно. Позіції беруться порівнююче легко, але утримати їх значно тяжче. На слідуючих сторінках читач знайде багато прикрого, тяжкого, що буде стискати серце. 3 тим більшою вдячністю я пригадуватиму часи мого першого перебування у Катеринославі. Запоріжжя, хоч і залюднене багатьома иншими народностями, не змогло стерпіти того, щоб воно опинилося за кордоном України. Всіма можливими способами виявляло воно свою волю. За ввесь час мойого перебування, я ніколи не бачив, аби жовто-блакітний прапор був потоптаний. Козак його підніс і міцно тримав. В діячах Катеринославщини він на той час знайшов однодумний провід, — в цьому й увесь секрет, що з третього місяця в грудні 1917 р. Губерніяльна Рада вийшла на перше.

Розділ IV

Київ у зимі 1917/18. — Моя кандидатура на керовництво в галузі військово-педагогічній знята. — Наближення до самостійників. — Поїздка в Одесу

Київ, може найгарніше місто на цілому Сході, в ці зимові місяці ніколи не виглядав добре. В умовах революційної розрухи він був занедбаний. Починаючи від самого великого, але незграбного й брудного головного двірця залізничного, далі по великих магістральних вулицях, що ведуть приїзжого аж до центру міста, на кожному кроці було видно сліди непорядку; було видно, що "хам" використовував вигідну для нього ситуацію — боротьбу за владу поміж старим російським урядом і новим претендентом на нею — Українською Центральною Радою. Змагання за владу забирало усі сили сторін, а на боротьбу з" хамом", який, властиво, був уже фактичним володарем політичного моменту, ніхто не звертав уваги, а він — "хам", — почувши вільну руку, наклав на все столичне місто відбиток бруду, халуйства и безсоромности.

***

Український Військовий Секретаріят тоді саме переносився зХрещатика на Фундуклеївську вулицю, до відомого будинку Галагана. Дістати авдієнцію у Секретаря військових справ С. Петлюри, як це показалось, було не так легко, а для мене особисто сполучилося і з певними неприємностями. В почекальні на мене звернув увагу якийсь полковник, високий, родовитий, з "запорожськими вусами", а в устах у нього безпереривно стирчав український чубук. Оглянувши мене своїми проникливими очима, він запитав мене, в якій справі я прошу побачення у Військового Секретаря. Відповів я йому, — щоби тим показати свою добру волю до вивчення української мови, — на мішаній українсько-російській мові. Йому це не сподобалося. Виріс я поза Україною й мову студіював лише з книжок. Але мені здавалося, що ті, хто закликав мене до нової діяльности, мусіли-б це знати, й певно більш потрібували моїх педагогічних здібностей та військового стажу, аніж мови, значіння й змісту якої в нашій справі я ніколи не зменшував. 3 першого дня нашої національної революції я був під українським прапором і потішав себе думкою про деякі позитивні здобутки в моїй діяльности.

Виведений з рівноваги зарозумілістю полковника, я запитав його, — яким правом він мене розпитуе. У відповідь я одержав:

— Я полковник Пількевич, вартовий отаман при Військовому Секретарі.

По обличчю мойого співбесідника я бачив, що його теж вразило моє запитання. Як то так, мовляв, що я його не знав?… Ми опинилися на вузькій стежці. Наша розмова нагло прийняла досить темпераментний характер. Щоб покінчити її, я відрубав йому — "ну, ми ще будемо бачити, пане полковнику, хто з нас більше прислужиться Україні: Ви, з Вашою удосконаленою мовою, чи я, з моїм "волапюком"!

В наслідок цього інциденту, моє побачення з С. Петлюрою наступило аж за два тижні й трівало лише кілька хвилин. Навколо України точилися такі скомпліковані події, що ця галузь військової справи, його, як мало знайомого з роллю запілля для фронту, природньо могла особливо й не цікавити. С. Петлюра порадив мені "виготовити проект". Між иншим, по характеру розмови я бачив, що епізод з Пількевичем йому відомий.

Позиція Пількевича, як інтелектуальної сили, у Військовому Секретаріяті навіть на той час не була дуже сильною. Але з ним числилися, як з людиною, що мала певний партійний стаж. Тим більше, що полковник Пількевич у нашій справі все-ж таки не був підрядною фігурою. Зазнав він і вигнання. Пізніше відповідальних ролей на себе не брав. Тримався більше як "дорадник", — це його вигідно відріжняло від инших.

Особисто я з ним уже не мав жадних зносин. Лише в таборі Ланцут, у Польщі на еміграції, він на мою шану влаштував обід, на якім в коротенькій промові змалював присутнім те побачення, про яке я вище згадав. Свою промову він закінчив оригінальним запитом до присутніх: "Я, панове, прошу вас, самі зважте: хто саме з нас двох зробив більше для України? Мені тоді дуже подобалася його джентльменська поведінка, якої так взагалі бракувало нашим діячам від революції.

Я зупинився на полковникові Пількевичові з тих ще причин, що, на мою думку, він був яскравим заступником Українців-романтиків, які надто велику вагу надавали другорядним історично-театральним атрибутам та букві "с" (соціаліст), Всі такі атрибути (оселедець, люлька, бандура) й були на початках тими ознаками, якими вимірявся патріотизм, кваліфікувалася людина, як робітник. А скільки звідси сталося лиха!… А часи були й гострі й складні, — власне тоді рішалася доля України. Коли шукати "пропащего часу" в наших новітніх подіях, то саме там, — наприкінці 1917 року. Центральна Рада — колектив — була на схилі й з кожним днем все більше й більше тратила в масах свій авторитет. Грунт вислизав з-під ніг. Відчувалась туга по людині, що, як досвідчений стерничий, взяв би справу у свої міцні руки, бо зовнішні обставини не були вже такі злі, — наші сусіди й на півночі й на заході переходили теж тяжкі часи. В добу, що вимагала ясного рішення, визначення лінії поведінки, Рада "радилася" про доктрини, в своїх рішеннях спізнювалась й тим самим сама готовила собі заступників, — у Харькові (большевики) й на Полтавщині (Гетьманці).

***

Хоч я, по старому, тримався лінії чисто технічного робітника в нашому ділі, але вир політичних комбинацій не міг цілком проминати, не зачіпаючи мене. Не минуло й тижня з часу мого прибуття до Київа, як я навязав зносини з Центральним Комітетом партії "Самостійників". Я почав відвідувати їх клюб (Миколаївська, 9). Поділилися вони зі мною й думками що до питання про оголошення України самостійною й незалежною Республикою (секретар Андрущенко).

Не памятаю точно, якого саме грудня було це, але на одних зборах "на Миколаївській" питання про проголошення України самостійною було поставлено руба. Аналіза, що представили зібраним членам партії С.-С. та головні провідники Вільного Козацтва, що було під сильним їх впливом, доводили необхідність негайного відрубного життя України від Росії.

Поставлену президією на голосовання резолюцію збори приняли одноголосно, з великим запалом. А було нас там до сто двадцяти душ. Памятаю поміж ними дідуся, д-ра Луценка, адвоката Андрієвського, отамана Вільного Козацтва — Павлюка, Андрущенка — сталого секретаря партії Самостійників, інж. Макаренка — голову партії. На той час було вже й чимало молоді з українізованих військових шкіл. Зі старших війсковиків я не бачив нікого.

Ухвалену резолюцію вирішено направити, не гаючи часу (хоч як вже було пізно) до Ради Генеральних Секретарів та Голови Центральної Ради — проф. М. Грушевського. На другий день мені казали, що нашу делегацію приняли не дуже прихильно, — очевидячки, треба було аж події 9 січня, — офіційного розпочаття мирових переговорів між большевиками й Німцями в Берестю.

***

Як і треба було сподіватися, мій проєкт про реорганізацію військово-педагогічної справи на Україні визнано контр-революційним, бо на горі тоді носилися з думкою про міліцізацію армії; крім того мені не могли подарувати хиб моєї мови. Може були й ще деякі причини, про які я не знав. Мені запропонували посаду першого помічника начальника всіх військових шкіл на Україні. Зверхнє-ж керовництво справою мав обняти, на підставі припису Військового Секретаріяту, Генерал А. На ролю помішника я не рефлектував, а тому просив зовсім зняти мою кандидатуру у військово-педагогічній ділянці. Заяву про це я склав у симпатичного матроса Письменного, який виконував на той час обовязки Начальника Військової Канцелярії. Випадок хотів, щоб на той саме час до нього прийшов і капітан П-о, який був на уряді цивільного Комісара Одеської Округи. Довідавшись про всі мої періпетії, він страшенно роздратувався і запропонував мені посаду військового комісара Одеської Округи. Вибору не було — і я погодився. Проте, оформлення мого нового призначення вимагало часу. Тому я не міг використати нагоди і поїхати разом з ним в його салон-вагоні. Мав я їхати до Одеси самотужки, що в умовах того часу було справою не дуже приємною.

Щойно в перших числах січня я вирушив до Одеси. Передо мною стояла ділема: або цілу добу, під час двохдобового переїзду, мерзнути в неопаленому вагоні або ужити методу частинних переїздів. Я вибрав це останнє, а то ще й тому, що тоді було найгірше перебувати в тривалому стику з масами, які вас не знали.

Спосіб мій полягав у слідуючому. Проїхавши десь в коридорі особового возу або й просто на плятформі товарового возу годин пять-шість, я робив перерву у мандрівці. Опочивав у якомусь "буфеті". Збирався з силами, а потім їхав далі. Навіть при цьому способові перетранспортування своєї особи, мав я у дорозі великий клопіт. Всіляким приключкам не було кінця. Я був, наприклад, свідком, як мій співмандрівник, розбиваючи віконне шкло власною спиною, вилітав геть з возу… Вийти до "туалети" можна було лишень по головах пасажирів і т. д.

Легше дихалося людям атлетичної будови, з лобами, що нагадували іх прабатьків-горилів.

Вони займали ліпші місця. Атмосфера возу наповнювалась їхніми жартами на адресу "офіцерні", буржуїв, (а таких поміж пасажирами було чимало). Але за рік подібних мандрівок вони вже навчилися випливати з такої ситуації. У цій подорожі моральною і фізичною підпорою був для мене мій джура — наш-же краян Б., зпід Вознесенська. Коли ми проїхали стацію Вознесенське, він мені показав свою хатинку. Вона була зовсім убога. Перед революцією цей самии Б. був у мене джурою цілих чотири роки, аж поки не пішов додому — в запас армії. На початках війни я і він були тяжко поранені, лікувалися в петербурзьких шпиталях. Там він мене знайшов і я з радістю знов узяв його до себе. Після того ми вже з ним не розлучалися.

Він добре освоївся з поводженням розбещених салдацьких елементів, що в тій обстановці не мали жадного спину. Салдацькі комітети, хоч як шкідливі для боездатности армії, все-ж, в порядку "революційної" дисципліни, стримували цих людей від диких і нічим не виправданих чинів. Повну-ж волю своїм низьким інстинктам ці елементи давали тоді, коли їм щастило вирватися з-під опіки революційної влади й творити свій специфічний хуліганській натовп.

У Жмеринці була перша перешкода. Ми зустріли полки Євгенії Бош (бувшої імператорської Гвардії). Не криюсь, було дуже "гаряче". Про те ми щаслино проскочили й ці "пороги" і, нарешті, хоч і дуже перевтомлені, дісталися до Одеси.

Вище я спинився на двох типах салдатів революції: один, — що наближавсь до двоногих звірів, а другий — це тип Б. Думаю, що не зроблю помилки, коли скажу, що лише тим, що поміж українським народом цей, другий, тип Б. був не рідкий, можна зясувати те, що в основу армій, які йшли під українські та й инші т. зв. білі прапори, лягли контінгенти з Українців. Ті з них, що мали змогу з'ясувати собі мету українського національного руху, (в тих безвідрадних обставинах, коли партизанів цього руху в більшости чекала сувора небезпека), творили підвалини будучих українських бойових частин, Це вони — "Б — и", проводили в маси свідомість необхідности і за революційних обставин, дисціпліни у війську, необхідности берегти основу війська — "своїх" старшин. Заслуга їх велика. Не один старшина мусить бути вдячним цьому типові вояка, якому ще доведеться відограти видатну ролю в наших національних змаганнях.

Старшина українська віддячувалася їм тим самим. Вона не творила з себе "офіцерських обществ", офіцерських батальйонів. Вона щільно влилася в масу національно-свідомого вояцтва, творячи для нього моральні опірні точки: підчас революційної доби бачити старшину при кулеметі або вартовим з рушницею — не було рідкістю.

Всі зусилля противників українського руху зруйнувати цю єдність, посіяти розбрат в українських формаціях не дали жадних наслідків й це треба завдячувати власне тому спокійно-розважному патріотові своєї землі, лицареві в хвилину розбрату, — скромному козакові "Б — ві".

Яким контрастом до цього типу був отой тип салдата-горилі, для якого не було нічого святого. Навіть сама дівоча скромність давала йому матеріял для несамовито-нелюдських вибриків. Ці два типи вступили поміж собою в одверту й безкомпромісову боротьбу.

Розділ V

Друге моє перебування в Одесі. — Воєнні наради. — Наш апарат боротьби. — Початок большовицького наступу

На першому-ж кроці в Одесі я був свідком потрясаючої, для нормальної людини, картини. Це була продукція — власний винахід — одеської голоти. Посеред білого дня відбувалося щось на зразок суду Лінча. Під гомін, вигуки, свист, цілком здеморалізована "салдатня" вела "пару": салдата і якусь заплакану жінку. На голові у них були кльоунські білі ковпаки, з написом: "вор" (злодій).

Жертви молили, просили — краще їх побити, ніж завдавати їм такого сорому, але натовп мав з цього лише потіху. Глум переходив всякі межі. Тут було все, — включно до биття по обличчю і піднесення вгору спідниці. Натовп панував. Не було вже певно сили, що могла-б спинити звірячі інстинкти темної маси, яку демагогічні гасла вивели на вулицю. Для мене стало ясно, що події в Одесі переходять у фазу панування вулиці, — найстрашніша стадія, реагувати на яку можна тільки фізичною силою.

Негайно я сполучився телеграфічно з фронтом, з генералом Геруа, що був тоді на посаді Начальника Штабу Румунського фронту й який, — це було мені відомо, — з генералом Щербачовим сприятливо ставились до нашого руху. Я просив його повідомити мене, на яку збройну силу, в разі потреби, я міг би рахувати. Генерал поздоровив мене і висловив радість з приводу мого призначення, але що до допомоги, то на це виглядів не було.

Вертаюсь й беру участь у зборах всіх старших начальників залоги міста Одеси. Бачу поміж присутніх багато знайомих облич. Старший серед них, генерал Алексєєв, висловлює мені добрі побажання в імени присутніх на нараді й задоволення з приводу мого повороту до округи. Вислуховую, дякую, шукаю чогось конкретного, щоб відповісти, але бракує слів… Казати дурницю заслуженим старшинам, що посивіли в боях — ніяково. Думаю, близчі дні принесуть щось потішаючого.

Студіюю присутніх. Передо мною сидять глибоко замислені, все поважні люде: генерал Нілус — начальник гарматної школи, Ген. Алексєєв — начальник шкіл піших, безногий полковник Генерального штабу К., полковник Змієнко й инші, які вже й без моєї аналізи знають, що справи погані… На аналізі не затримуюсь довго. Рішаю битися за спокій у місті до останної можливости, в крайньому разі, одвести здібні до бою частини на Румунський фронт.

Службовий кабінет свій я улаштував в Штабі Округи, а особисто отаборився у Начальника Одеської військової старшинської школи, безногого полковника К., людини з видатним військовим хистом, широкого розуму й добре орієнтованого в наших справак. Він часто одвідував мене й ми обмінювались думками. Я почував себе у нього цілком безпечно, а на ті часи — це було рідкістю.

По проголошенню Четвертого Універсалу, "федеративні консерватисти", до яких зараховував себе майже весь штабовий апарат, — перейшли до опозіції Центральній Раді. Разом з тим готувався наступ большовиків. А тому я настояв перед комісаром П — ом, щоби, не чекаючи одвертого виступу большовиків, самим заняти чисто бойову позицію. Числив я й на те, що так поставлена справа одкрила-б очі й багатьом групам, що були відомі у нас під назвою "невтральних". Могло це прислужитися напливу в наші ряди вояків-добровольців, бо-ж Одеса, як і инші міста України, була переповнена старшинами, що через революційні події залишалися "за бортом". Щоденно наповнювали вони касарні, шинки, пивні, притони для гри в карти, все чогось вичікуючи, розраховуючи на те, що хтось їх колись визволить й знов поставить на "своє місце"… За браком політичної освіти, а то й за відсутністю глибоких патріотичних стимулів, ці панове в переважній більшости тримали "невтралітет". Отже лишалося поставити їх перед фактом, на випадок незорганізованости, загрози знищення кожного зокрема "девятою хвилею" розбурханого революційного моря…

Друга нарада відбулася вже за містом, у нових, гарних будинках Сергієвської школи гарматчиків, у генерала Нілуса, який був освіченою і високоавторитетною, поміж персоналом школи, людиною. Він зумів і в ці жахливі часи оборонити ту позицію для школи, яка дозволила-б нормально продовжувати вишкіл майбутніх старшин. Йому було не до вподоби, щоби політична нарада відбувалася саме в мурах його школи. Від цього він передбачав лихі наслідки для школи, включно до її бомбардування. Але обставини так укладалися, що коли й можна було говорити про якийсь фізичний опір, то саме з околиці, в якій ця школа знаходилася,

Найважнішою точкою наради мало бути питання про доцільність і своєчасність проголошення військового стану в Одесі, а, внаслідок цього, передачі оборони міста командіру запасової бригади, як старшому з командірів українських частин. Моральний стан присутніх був пригноблений і саме через те, що ніхто не вірив у здатність своїх апаратів боротьби, відповідальні особи констатували, що агенти ворога просякли аж до самих командних та адміністративних верхів… Більше внаслідок закоріненої в психіці звички ставити ворогові опір, ніж з переконання про корисність наших заходів, проаналізували ми засоби, яких можна було-б ужити у неминучому збройному конфлікті. Тим самим моя роля, як Військового Комісара, властиво, вже кінчалася — я обертався вже в обсерватора подій, що відповідно інформувати владу.

Прощаючись з присутніми, я побажав кождому зустрінутися в кращих обставинах. Як зараз, пригадую собі довгий "докірливий" погляд генерала Нілуса. Він навіть не втримався і сказав мені: — "Ви відступите, а що робитиму я зі своєю школою"?. Большевики, як ворог, були на той час ще сфінксом, але контінгент, що творив у той час їх кадри, не віщував нічого доброго…

***

По всіх ознаках, на підготовку нам залишилося день-два і то було безперечно найоптимістичнішим розрахунком. Цей час я вирішив використати для упорядковання всіх справ у Штабі Округи, який, як військово-технічний апарат, через нагле дезертирство багатьох штабових сил, був у розкладі. Службовці, як пацюки з потопаючого пароплава, зникли, не лишаючи по собі жадних звязків. Врешті, на полудень, — штаб став цілковитою пусткою. Навколо мене трималося ще двох-трьох українських старшин, особисто мені відданих, але й вони, перевтомлені надмірною працею, ходили по великих порожних покоях штабу мов сонні мухи.

Після полудня від одного Українця-моряка я довідався, що большевики вирішили приспішити свою акцію та що вони виступлять сьогодня-ж таки, на 5 чи 6 годину. Таким чином, у мене лишилося до розпорядимости кілька годин. Кажу у мене, бо місце перебування П-а мені було невідоме. Очевидячки, він не довіряв своєї долі нікому. Коли хочете, — він мав на це деяку рацію, — бо то була Одеса.

Біжу в "апаратну", щоб поінформувати скоріше "Київ" та ще раз перевірити, чи не зможе фронт дати нам щось для підсилення. "Наш телеграфіст" просить мене говорити потиху, бо він не є певний, чи сусід його — не большевик. 3 "Київа", звичайно, — порада, а з фронту — "нічого конктретного". Кінчаю всі справи і вже в повній темряві спішуся до дому. Вулиця вимерла. Тиша. Жадного руху. Дома мене чекає повідомлення, що не більше, як за 10 хвилин большевики будуть у мене на кватирі. Відчуваю на собі погляд начальника школи, — мовляв, — "не накликуй на нас зайвоі небезпеки. Хіба ти не розумієш, що ти вже поза законом"? Даю джурі кілька "керенок", одягаю стареньку шинельку, папаху, беру браунінг і вихожу з дому з наміром перебути у ніч Л., — Німця, — старшини моєї школи. Зовсім недалеко чути стріли, вибухи бомб.

Роблю коло й все-ж добиваюся до будинку мого знайомого. Здивований моєю візитою, — він швидко орієнтується і радо приймає мене у хату, але числить, що події йдуть таким темпом, що за дві-три години ми будемо цілком відтяті і через це вважає за краще, коли-б я погодився погостити у його батька на Малому Фонтані. Я приймаю пропозицію й ми вирушаємо у подорож. Я мав рацію, нагло покидаючи свою хату, бо, лишаючись в ній, я накладав обовязок на школу боронити мою особу. Дальніше-ж перебування моє в мурах школи — не давало нічого позітивного, а кілька юнаків могли втратити життя. Полковник К., коли я переказав йому своє рішення, нічого мені не відповів, але по виразу його очей я бачив, що він з узнанням поставився до мого рішення. Найбільше постраждав мій джура. Большевики, що поналазили в мою кімнату, вимагали від нього відомостей про мене. Ні погрози, ні насильства, ні револьверове дуло коло скроні, нічого не могли вдіяти, бо він дійсно нічого не знав, а коли-б і знав, то, я певен того, не зрадив би, бо це був наш козак.

Розділ VI

Моя одисея в Одесі і в Бесарабіі

Під усім тим, що далі пережили я й поручник Л., можна було-б підписати ремарку якогось найфантастичнішого роману.

Моя одисея почалася з мандрівки по скелях морського побережа. Під нами внизу море, перед нами ясні й темні плями — контрасти. Довший час все йде добре. Нарешті, входимо в пас поодиноких ферм-віль. Якийсь пес настирливо нас атакує. За його гавканням, чуемо військове: "Стій"! Погано, проте йдемо назустріч "оклику". 3 темряви висуваеться озброєна фігура салдата. Я накидуюсь на нього і вимагаю від нього закликати пса, який все іде по наших пятах… Салдат виправдується, кличе пса. Ми використовуємо момент і знов поринаємо у темряві. Виграємо певний терен. Знову чуємо "Стій"! а за нами стріл. Але вже пізно. Ми по-за його обсервацією, кулі мандрують по-за нами. Мандруемо й ми далі… Опівночі ми вже на Малому Фонтані, — в хаті його батька. Старшина дзвонить. На другому поверсі відчиняється вікно й при місяці бачу велику гарну сиву голову діда… Слідує кілька фраз в німецькій мові. Ще кілька хвилин і чуємо на сходах будинку важкі кроки, дзвін ланцюга і високий, ще повний сил, дідусь гостинно запрошує нас до хати. Кілька доповнюючих інформаційних слів досить для того, щоб одержати запрошення числити на його хату, як на власну…

Рано. Дякую милому господарю. Беру з собою Л. й хочу добратися до загороднього трамваю, щоб дістатися до околиць міста й за помічю першого телефону сполучитися з штабом запасової бригади. До трамваю не близько. Мандруємо зо три години. Питаємо стрічних, що робиться в місті? Відомости неясні, ріжноманітні. От і трамвай. Пусто. Пасажирів мало. Кондуктор каже, що большевики перемагають. У Л. не бачу особливої охоти мене супроводити й через те раджу йому берегти свого батька, а сам з першим трамваєм їду. Як тільки уздрів перші хатки, — висідаю і йду пішки. Назустріч група авт, повнісенько набита "товарищами". Ховаюсь за першу хату і натрапляю на нову неприємність. Мене заатакував величезний пес, який хапав мене за полу й виривав з плаща доброго пів аршина. Я счиняю крик. Господарі відбирають у пса частину моєї гардероби. Перепрошують, відганяють пса і просять до хати, Сяк-так пришивають мені віддертий шматок на своє місце, але не тяжко собі уявити, як після цього епізоду виглядала моя шинель. Проте дякую й за те і відходжу, почуваючи на собі довгий й уважливий погляд. Роздивляюся й намічаю собі камінну будову, досить розлеглу, обведену великим червоним парканом. Думаю, що певно там здобудуся на телефон.

Довго стукаю, нарешті, впускають, провадять до середини й я опиняюся посеред натовпу дітвори, — малі й дорослі дівчата. Це був притулок. Діти з цікавістю дивляться на мене. Я прошу провести мене до начальниці. Розумніші показують її кімнату. Від начальниці дізнаюсь, що найближчий телефон є у вязниці. Неприємно, але наважуюся йти до вязниці. Там відкликаю начальника на бік, коротко інформую його, хто я, й прошу його дати мені для переговорів зі штабом телефон. Начальник охоче веде мене до апарату. Дзвоню. У відповідь зустрічний дзвінок і бойове "альо". Питаю свого конкурента, хто він й чого хоче?

— Тут револоціійний трибунал. Вимагаємо негайно випустити на волю політичного арештованого X.

Я кладу трубку й хочу відійти до начальника вязниці, але на зустріч мені гурт матросів. Даю їм перейти й зникаю. Сідаю знов в трамвай, досить щільно набитий публикою й їду до міста, думаючи по дорозі зібрати відомости. Ось ми вже в головній частині міста. Трамвай нагло зупиняють "товариші" — кавалеристи бригади полковника Ч. (брат його служив аж до самої смерти у нашій армії). Іде перегляд документів. Я маю самі "компромитуючі". Насовую на себе глибше шапку, підіймаю комір й вдаю з себе зовсім перевтомлену людину в півдрімоті. Щоб там не було, а рішаю витримати свою ролю до кінця. От і моя моя черга. Мене окликують — "Ваші документи"! Мовчу. Окликують ще раз. Нарешті, голос: "Та лишіть його! Бачите, зовсім втомлена людина! Мене залишають. (Хай читач не дивується. Тоді такі щасливі пригоди ще були можливі). Трамвай доходить щасливо аж на другий кінець міста. "Не факт, а істінноє проісшествіє", — як кажуть в Одесі.

Ніч в якійсь розбитій фабриці тягнулася дуже довго, хоч мене ніхто й не турбував, бо періферії міста ще не були втягнуті у вир подій. Тільки під ранок розлучився я зі своіми тяжкими думами, роблючи висновок, що в часи революції ліпше не мандрувати з місця на місце самотному. Думаю про Катеринослав і про всіх молодих і старших друзів. Крім того, про практичність в небезпечних хвилинах триматися найпевнішої військової частини. Над рано, — змучений до щенту й виснажений, — засипляю.

Прокидаюсь за білого дня. Знов іду в напрямку до міста, в надії здобутися на якийсь звязок, а через нього й на відомости про стан річей в Одесі. На околиці міста бачу поміж хатками дві особи у військовому убранні, але вже без всяких ознак їх ранги. По недосвідчености, вони думали в такий спосіб заховати своє "буржуйське" походження. Питаю, чи не знають, що діється в Одесі. Переглянувшись поміж себе, один з них з усмішкою відповів мені: "Та наші беруть гору!". Я удав, що розумію, хто це "наші", і в такому тоні розмова велась довший час. Я ясно уявив собі, що маю перед собою не злий тип "невтралістів", що рішили довіритися лише власним силам і спасали себе самотужки. Але все-ж їх було двох і, здається, один другому вірили. Поволі пізнали ми один другого й вони погодилися допомогти мені в моїх "розшуках" за інформаціями.

Зібрані відомости доводили, що влада в руках большевиків. Що українські частини або зовсім не виявляли опору або дуже слабий. Большевики запропонували козакам видати старшин, обіцяли їм за це повну волю. Але козаки передягнули старшин і вивели їх за місто. За себе я довідався, що все-ж на мій телефон із вязниці — Штаб нарешті, відгукнувся і вирішив вислати по мене авто. Але технічно це виконати було неможливо. Поміж рештками вояків ходила чутка, що мене піймали й кинули в "топку" кружляка "Алмаз", який був осередком одеської чрезвичайки.

Цілий той день ми вбирали інформації. Були вони одна від другої жахливіші. Переказували про страхіття, що робили матроси над Українцями. Корабельна "топка" (піч) вже не могла виконувати своїх обовязків "автодафе" й "контр-революціонерам" просто привязували камінюки до ніг і кидали у море. Пізніше, коли Німці увійшли до міста, я чув, що водолази не могли знести тих картин, які відкривала перед ними морська глибінь. Люде, як казкові істоти, творили на дні легіон мертвих.

Довго не розмірковуючи, вирішив я перебратися до Яс, де в той час був штаб Румунського фронту. Мої два знайомі погодились подорожувати зі мною. Я вибрав собі переправу через Дністер в Акермані, а потім просто через Кишинів до Яс.

***

Переправу через Дністер тримали місцеві рибалки, які за невисоку ціну перевозили втікачів партіями 8 — 10 люда. Дністер лише в де-яких місцях мав ледову покришку. В більшости-ж, як у нас кажуть, він був під "салом". Ми вже були під другим берегом, як почули кулеметну стрілянину. Наш стерничий зареагував на це й узяв трохи вище по воді, щоб висадити нас в утульному місці. Стрілів стало чути більше. Було чутно вибухи поодиноких бомб. На запитання довідалися, що то "лобузи" залізли до винного складу, хтось на підпитку запалив цигарку й увесь склад уявляє з себе суцільний казан палаючої смоли. Ми побігли до горальні. Найбуйніша фантазія не змалювала-б того видовища, що зявилося перед нашими очима. У вікнах горальні ще було видно постаті, повислі на залізних гратах.

Навколо стогоном стогнав натовп… Безпорадна влада була безсилою.

Подорож до Кишинева зробив я на звичайному сільському возі. Ми їхали в день до 60 верстов. Ночували переважно у пан-отців. По селах бачили нераз сільські сходи. Селяне імпонували солідністю й багацтвом. Кожний мав на собі гарний розлогий кожух та чорну смушкову шапку. Певне ми були не перші, що робили таку поспішну подорож з Одеси до Кишинева. Доказом цього були деякі уваги та іроничні посмішки.

Бесарабщина була під зарядом румунської військової сили й ми, порівнюючи, в цілком культурний спосіб добралися до Яс. Генерал Геруа прииняв мене, як старого свого бойового однополчанина. Я одверто зясував всю безвідрадність мого положення в Одесі. Скаржився на те, що військово-адміністративна галузь взагалі не була моїм фахом. Але куди тільки революційний хаос не може штовхнути людину! Ще раз поставив питання про допомогу Одесі фронтовими силами і ще раз переконався у тому, що всякий розрахунок на старі військові формації був зайвий. Вечером того-ж дня я відвідав і ген. Щербачова. Від нього я одержав пропозицію обняти посаду фронтового комісара, бо молодий і малодосвідчений прапорщик К. робив їм труднощі. Атмосфера поміж українським заступництвом і фронтовим командуванням була напружена настільки, що кожної хвилини міг повстати розрив. Я, навчений гірким досвідом, відмовився, а вирішив зайняти скромне назовні, але важне по суті, положення в ліквідаційній комісії, що мала завданням зберегти чисельне військове майно для будучої української армі.

3 прибуттям до Яс моя одисея закінчилася.

Щоб скласти повну картину всього пережитого мною, треба було-б додати щетисячі епізодів, які завжди супроводять більші події й які так добре відомі всім тим, що, подібно мені, примушені були пережити цю неспокійну добу.

Розділ VII

Перебування на румунському фронті. — Праця в комісіі по забезпеченню майбутньої української армії матеріяльною частиною. — Похід полк. Дроздовського на Дін

Румунський фронт був частиною західнього фронту, в якій процес українізації військових частин розвивався з меншим тертям й перешкодами, як з боку російських політичних партій, так і з боку командного начальства. Ступнево тут зорганізувалися й вищі національні військові апарати — ради дивізійні, корпусні, а пізніше й фронтова. До четвертого Універсалу не було й особливого тертя поміж вищою командою й фронтовою радою, але по цьому акті "офіцерський союз", — що займав до того позицію лояльної опозиції, займає явно-вороже становище. Ген. Кельчевський, полковник Дроздовський, — хоч самі із "малоросів", — стають душею єдинонеділимчеськой ідеольогії. На реальному питанні, — кому належить майно фронту, — почалися тертя й з румунською владою. Ген. Щербачов, що не симпатизував з IV. Універсалом, схилявся в бік інтересів Румунії й таким чином усталилася нова дисльокація сил, а тим самим повна ліквідація війська, як апарату боротьби. Надто молодий склад фронтової ради не сприяв успішному розвязанню конфліктів. Може з тих причин, наше політичне заступництво на той час в Румунії — д-р Галіп і інж. Є. Голіцинський — приділили до комісії, що мала відати поділом майна, ген. Колодія, а пізніше й мене.

Ген. Колодій був шляхетського роду, службовець добрих військових гарматних частин; в поступованні коректний і зрівноважений, він був корисний у праці. Роздумавшись, ми вирішили не втручатися в політичну сторону національної праці, а бути, так би мовити, технічними дорадниками Комісіі. Фронтовому командуванню моє українофільство не подобалося. В його руках були матеріяльні засоби й через те ми, тобто я і ген. Колодій, терпіли матеріяльно. Що до фронтової ради, то не була вона й сама багата й не могла нам допомагати. Жили ми кожний в свойому помешканню, а обідали й вечеряли разом. Було бідно, — але їли свій хліб поміж своїми людьми, які радо приймали нас у свойому товаристі. Тоді-ж я близько познайомився з д-ром Галіпом і п. Голіцинським та їх службовим персоналом. Жили вони в митрополичих палатах і були добре приняті в урядових колах.

Розклад всього російского фронту — від Балтики до Чорного моря — спричинився до зміни політичної орієнтації в Румунії, — партія Германофільска брала гору й, врешті, скінчилося тим, що Французи мусіли покинути Яси. Я сам був свідком того, як тяжко країна переживала крізу. Це прислужилося й тому, що організації Росіян, що продовжували додержуватися комбінацій, в яких головним моментом було опертя на "союзників", — мусіли шукати собі виходу. Такий вихід був вказаний полк. Дроздовським. Він був душею й організатором походу через Україну на Дін, з відкиненням потім своєї операційної лінії на Кавказ (роля Англіі). — Така була ідея авторів цього цікавого походу. Полк. Дроздовський був моїм субалтерним в учебній команді Лейб Гвардії Волинського полку. Були ми спільно з ним і в японській війні і кілька день перед походом я бачився з ним.

Говорили ми головно про українське питання. Всі його політичні прогнози виходили з так добре нам відомого становища "малороса". Мені було дивно, що Дроздовський — людина, без сумніву, небуденна, — в цьому питанню пішов старими стежками. Проте, на прощання, побажав йому щасливоі дороги. Можна ріжно підходити до Дроздовського, як до сина нашої нації, але треба віддати належне його мужности, безкорисности й впертости в переведенні раз повзятого пляну. Мені здається, що фізична хіба — короткозорість — та постава його вчителів, котрі були ворожо настроєні до нашого руху, привели його в табор наших ворогів.

Підчас мого перебування на румунському фронті, події на Україні приняли надто трагічний характер. Муравйов, також "детіще Одеси" (він всього пів року перед моїм прибуттям до школи старшин був там сотенним старшиною, а перед тим служив у поліції), — опанував Київ. Центральна Рада рештки своіх сил доручає ген. Присовському. Сама відступає на Житомир, де незабаром усталюється політичний контакт з німецьким війском. Прямим наслідком цього була стабілізація внутрішнього фронту, а пізніше і офензива українсько-німецьких військових сил на терени України.

Мав рацію Затонський, коли в своїх промовах до Галицьких Стрільців (зима 1919. р.) зазначив, що большевики воювали з Українцями не мілітарними засобами, бо дійсно в той час уся їх армія ледве переважала 100.000 чоловік. Їхніми засобами була пропаганда серед здезорієнтованих мас. Але ці засоби видалися непридатними для німецького вояка, для якого "фатерланд" був усе. Большевицька демагогія спасувала перед цим вояком і марш українських патріотів на свої землі був скорше полевою прогулькою, чим солідною військовою акцією.

Вістка про звільнення України від большевиків дійшла і до нас. Чарувала думка вернутися до краю, щоб скорше взятися до праці. Факт політичноі угоди України з Центральними Державами з правного боку вирівняв нашу ситуацію в Румунії, але місія д-ра Галіна, як франкофільська, повинна була відїхати до Київа. Він запропонував разом з ним відїхати й мені. Я не відмовився. Відїзд наш стався майже на початках квітня.

Треба тут ще зазначити позицію командування Румунського фронту. Я гадаю, що в його поступованню була певна практична лінія. Лишаючися в Румунії, генерал Щербачов був на сторожі матеріяльної сторони, для фінансування і економічної підтримки акцій, що розпочиналася походом полк. Дроздовського на Дон. Авторітет ген. Щербачова поміж Румунами був такий великий, що лише він, у тих несприятливих умовах, міг розраховувати на певний успіх своєї місії. Свою позицію він скріпив тим, що погодився на охорону майна румунськими військами. Я згадую про це з тих мотивів, що майно з Румунського Фронту стало единим джерелом, з якого й ми користали для наших збройних виступів.

Наш переїзд з Румунії до Київа відбувся в умовах, що мало відріжнялися від часів передвоєнних.

Розділ VІІІ

Моя праця у Військовім Міністерстві над виробленням нових засад військовоі справи на Україні. — Початок гетьманства на Україні

У Київі я зустрівся знову зі своїми молодшими друзями з Катеринославщини — Миколаєнком, Є.Є., яких тепер політика розкидала по самих ріжних "концепціях". Від них я довідався в усіх подробицях про перший та другий напад Махна на Катеринослав, про геройську боротьбу українських частин. Тут-же від них уперше я почув й про отамана Гулого-Гуленка, — партизана, якому судилося в майбутньому відограти видатну й гарну ролю в нашій національній боротьбі. Вони допомогли мені знайти "на Липках" досить добрий і великий покій, який часто обертався в нічліг для тих, що час до часу наїзжали з Катеринославщини.

Військове міністерство було в руках ген. Осецького. Службу начальника Ген. Штабу виконував підполковник Слівінський. Головний Штаб (частина організаційна) був підпорядкований ген. Галкіну, — досвідченому штабовикові, глибокому патріотові, що в революційних обставинах високо тримав стяг старшини. Мене з ним звязувала минула служба в одному гвардійському полку. Наразі він запропонував мені посаду голови комісії для перегляду постанов про службу вояків, — галузь надзвичайно відповідальну, яка мала завданням створити підвалини військової карієри старшин. Я запропонув на цю посаду ген. Кушакевича, — також нашего бувшого однополчанина, якого здорові погляди в цій галузі військової справи мені подобалися. Генерал погодився з тим, щоби я був його першим помічником.

Головний Штаб тоді уявляв собою оригінальну установу. Передовсім вражала мішанина в його особистім складі. 3 одного боку, тут були старшини вищої службової кваліфікації, а з другого — військові, які ніколи й нічого спільного не мали з штабовою службою. Через те штабова машина "кульгала на всі чотирі", а видатність її праці була значно менша, ніж вимагав час, — коли вперше на Україні почали працювати над основами військової справи.

Большевизм на Московщині та голод приваблювали вже тоді до передпокоїв генерала Галкіна безробітну фахову старшину, яка почала собі пригадувати, що й вона має де-що спільного з українством.

Мені доводилось чути надзвичайно цікаві діалоги, які часто-густо відбувалися поміж ген. Галкіним і пошукуючими праці фахівцями військової справи. Ці панове ніяк не могли собі уявити, що ген. Галкін совісно стояв на свойому посту і хотіли в ньому бачити такого-ж самого товариша по нещастю, якими були вони. 3 олімпійським спокоєм, характеристичним для ген. Галкіна, він двома-трьома короткими речениями поясняв їмправдивий стан річей, а потім пропонував свої послуги.

Число зголошень значно перевищало запотребовання і начальник Ген. Штабу мав поважний спис до вибору вищого командного складу армії.

Роботи було більше, ніж досить, роботи цікавої. 3 метою координації праці, ми всі, кандидати на вищі посади, час-від-часу збірались у ген. Осецького, який змальовував нам своє розуміння річей що до військової справи на Україні. На цих сходинах я вперше познайомився з моїм колегою по гвардейському корпусу, що був призначений на 9-ту дивізію, генералом Дашкевич-Горбацьким, а також із зовсім ще молодим підполковником Василем Тютюнником, для якого ген. Осецький просив у мене, як особистої послуги, посади команданта полку. Відзивався він про нього, як про доброго бойового старшину.

При кінці квітня ці засідання стали вже правильними: наша теоретично-організаційна подготовка по будівництву Української Армії наближалася до кінця. Початок травня був визначений початковим терміном для нашої практичної роботи на місцях розташовання дієвих частин.

***

День 28. квітня мені особливо запамятався. Після чергового зібрання у ген. Осецького, пізно вечером, пішли ми додому. Ген. Дашкевич і я вийшли разом, розмовляючи де-який час про майбутню співпрацю. Мені й на думку не впадало, що я маю справу з генералом, який був вже в ролі Начальника Штабу майбутнього гетьмана Скоропадського.

Правда, хоч я був цілком захоплений своїм ділом, але-ж певний неспокій в політичній атмосфері я відчував. Частенько зустрічаючись з д-ром Луценком, секретарем самостійників Андрущенком та й з иншими, я бачив, що політичні взаємовідносини загострювались. Діяльність Центральної Ради мало кого задовольняла. Була туга за новими напрямками. Панове з меншостей прикладали до цього й своїх рук…

У взаємовідносинах з Німцями, через невиконання взятих на себе в Берестю зобовязань, також було не все гаразд. Ходили чутки й про рух поміж хліборобами та багато иншого, але, признаюсь, я був заскочений, коли 29. IV. — коло першої приблизно години, зустрів я на вулиці ген. Кушакевича, який оповів мені, що в цій хвилині хлібороби обірають в помешканню Київського цирку гетьмана України.

Направляюсь до цирку, — народу повно, дуже повно, але все-ж таки ще можна було проштовхнутися. В середині самі дядьки. Повно їх і в льожах. На сцені президія. Посередині партеру імпровізована трибуна. Промовці кидають в масу слухачів картини розрухи; Центральна Рада на лаві підсудних; для неї не знаходиться жадних виправдань. Вона мусить уступити. Потрібна сильна рука господаря. Як би у відповідь на промови ораторів, збоку доноситься: "Гетьмана нам треба!" — "Гетьмана! Гетьмана!" — лунає по салі… Одного промовця заступав другий. Той же зміст, хиба що вирази инші, бо говорить людина більш розвинена. Вліво, у льожі, показується в козацьких строях блискуча група. Займають місця. По залі шепотять: "Генерал Скоропадський". Промовець називає кандидатом на гетьманську булаву — генерала Скоропадського.

Зібрання підхоплює цю кандидатуру, по будівлі голосніше лунає: "Слава Гетьману Скоропадському!".

Президія кидається до льожі, де сидить генерал і запрошує його до президіяльного столу. При появі гетьмана на сцені, збори улаштовують йому овацію. В короткій промові Скоропадський дякув зборам й просить вірити, що його сили й хист будуть скеровані на добро українського національного діла.

Президія зачиняє збори й просить усіх присутніх зібратися біля св. Софії. Іду до Педагогічного Музею, щоб подивитися, як буде реагувати Центральна Рада. Ще з Фундуклеївської чую кулеметну стрілянину, але не довгу… Вулиці цілковито порожні. Кажуть, що порядок у Київі забезпечують Німці; підходжу до району Педагогічного Музею. Бачу поодинокі групи Українців. На молебень я спізнився, а через те подався до касарень УСУСУСІВ (Галицькі січові стрільці, — головна збройна сила Центральної Ради). Від стрільців довідався, що їх Німці зневтралізували.

Вертаю до своєї канцелярії в Штабі. Дізнаюся, що переворот — доконаний факт й що нова гетьманська влада наказує всім продовжувати свою службу на своїх місцях.

Моє вражіння, що наколи-б не Німці, характер перевороту був би зовсім інший. Коли-б хлібороби були озброєні, напевно не обійшлося-б без пролиття крови.

Розділ IX

Корективи у Військовій Централі по перевороті. — Новий підхід що до організаційних кадрів. — Певні пропозиції і призначення на Полтавщині

Перші вражіння по перевороті були для мене пригноблюючі. Справа носила характер повного дісонансу поміж консервативними й революційними елементами. Але, врешті, усе, бодай на зовнішнє око, заспокоїлось й помалу приступило до праці.

Генерал Рогоза у якости військового міністра, підполковник Слівінський — начальник Ген. Штабу і ген. Галкин — Головного Штабу, мали перевести в життя замисли Гетьмана по організації військових сил України. Нікому з вказаних осіб не можна було відмовити ні розуміння своіх обовязків перед Нацією, ні особистої вартости. На цих старшин передовсім ліг обовязок добору ближчих помічників. На посаду вартового отамана був призначений молодий генерал Лігнау, здається, років на два молодший від мене по службі в Лейб-Гвардії Волинськім полку. Як відомо, роля вартового отамана в Генеральному штабі полягає в доборі й завідуванню командним складом. Лігнау був старшиною виключних здібностей, але фахівець переважав у ньому українського патріота. Працював він совісно, але корективи, пороблені ним в командному складі української армії, не були відповідні. Він не вхопив морального моменту справи.

Реєстер кандидатів на посади вищого командного складу значно побільшився вже кандидатами з табору консерваторів-гетьманців й так званого "малоросійствующого". Я знав, що на 12 дивізій кандидувало нас до 72 генералів йполковників, а тому числив, що великих виглядів на отримання дивізії не матиму. Це було причиною мого заглиблення в штабову працю.

У вільні години одвідував я ген. Осецького, який помалу вийшов з небезпеки, хоч все ще рахував за краще даремно нікому не мозолити очей. Я радився з ним, як людиною, що більш од мене захоплювалась політичною стороною справи, як він задивляється на все це і які користи добачає в сучасному перевороті для нашої загально-національної справи. Він робив розумне обличчя, хитро усміхався, але до ладу нічого не казав…

Тим часом, почались перші формування сердюків і військових шкіл. Полковник Клименко — "фінляндець" (Лейб Гвардії Фінляндського полку), що був призначений формувати сердюків, заїздив до мене в Гол. Штаб й просив обняти тим часом посаду його помічника, з тим, що як буде формуватися друга сердюцька дивізія, я буду призначений на її командіра. Я відмовився, бо знав, що особливостями характеру взагалі не надаюсь на всілякі допомогові ролі. Я завжди давав перевагу малому ділові, але свойому.

Натомість, мені більш припала до сердця друга пропозиція, — вже у галузі військово-педагогічній, а саме командіра Штаб-Старшинськоі школи, — щось подібного до бувшої Оранієнбаумської школи капітанів армії, яка по мойому розумінню, за малими корективами, могла-б бути фактично Високою Військовою Школою. 3 цього приводу був я навіть у ген. Юнакова, якому міністр доручив військово-педагогічну галузь армії. Генерал обіцяв закріпити за мною це місце, але застерігся, що в ближчому часі не передбачується організації вищих шкіл. При цій нагоді я мав можливість оглянути школу, в яку, між иншим, вступали й наші катеринославські юнаки.

Гостюючи часом у мене, вони скаржились на те, що їх не задовольняв ні режим, ні методи навчання. Те, що я сам міг побачити, мені теж не дуже подобалось. Скидалося все скорше на масову виучку, ніж на індивідуальний вишкіл інструкторів. Дуже негарну ролю відогравав полковник-німець, якому був доручений вищий контроль над школою. Він надто нехтував моральний бік справи.

Була, по мойому, хиба і в загальному пляні педагогічного діла в армії. Думаю, що на часі була низка курсів — для піднесення фахового і морального рівня штаб-старшин. Треба було розпочати бодай з 4-ох місячного загального штаб-старшинського вишколу, аби вирівняти погляди на військове діло взагалі, щоби потім, за поміччю уже цих кадрів, відчинити серію окружних (при корпусах) обер-старшинських й підстаршинських вишколів.

Що ж, власне, було осягнуто за шість місяців, що нам післала доля?! Армія здобулась на приготування щонайбільше 800 молодих старшин, які, — мов та ластівка, — весни для арміїще не робили. Армія потребувала в той час перепустити через відповідний вишкіл бодай 10.000 обер-старшин й якийсь десяток тисяч підстаршин.

Генерал Юнаків, наша найвидатніша на той час фахова сила, просив мене одвідати в справі моєї кандидатури Ген. Штабу — підполковника Слівінського. Не знаю чому, але часто буває так, що у людини складається інстинктовне упередження проти другої людини, якої вона навіть й не знала ніколи. Так було і зі мною. Цього фаворита революції я дуже не любив. Пішов я до нього з тяжким серцем. Набундючена маленька фігурка, заложивши руки навхрест, велично попросила мене сісти. Якраз памятаю, мене особливо цікавив його профіль, бо гадав, що він, як чимало инших з наших військовиків, також хорів "на Наполеона". В розмові він був короткий. Я вклонився і пішов собі з сумом до дому, з вражінням, що цьому фаворитові революції пороху не видумати.

Ці відвідини зміцнили в мене переконання, що тяжко мені, з маркою "самостійника" й "ліберала", числити на посаду команданта дивізіі, хоч в самих гетьманських палатах були люде з Українців-гетьманців, що до мене особисто ставились з прихильністю. Тому я був дуже здивований, коли в спискові призначених знайшов і своє імя. Ліквідувавши службові справи, я поїхав на місце призначення — у Полтаву.

Розділ X

Залізничий корпус. — Полтава; перші вражіння від стику з кадрами 6-го армійського корпусу й 11-ої дивізії. — Важливіші моменти в житті дивізії й залоги. — Козацтво

Вже перед самим одїздом я був запрошений на побачення до міністра шляхів, інж. Бутенка, — палкого націоналіста-самостійника. В поступованню він був реалістом. Він не дискутував з новою владою на теми ідеольогічні, але просто увійшов до кабінету з думкою, у нових обставинах, не зовсім для нього приємних, робити українську справу.

В середині літа Бутенко й Осецький розпочали формування охоронного залізничого корпусу, куди запрошено позитивніші під оглядом національним елементи, які в нових формуваннях ген. Рогози, за браком стажу, мусіли задовольнятися, порівнюючи, невеликими посадами. Так опинилися "за бортом": полк. Кудрявців, Віктор Павленко й инші. Як мені здавалося, тримали вони певний контакт з партією самостійників. Зробили пропозицію й мені вступити в ряди корпусу. 3 залізничними військами я ніколи нічого спільного не мав й через те подякував за увагу.

Я довго думав над тим, як уряд Лизогуба міг взагалі погодитися на передачу залізниць в руки елементу, що був явно опозиційно настроєний до того ладу, який мав тоді запанувати на Україні… Пізніще це мені стало ясно.

Треба сказати, що найлегше було усталити в новому курсі добрі взаємовідносини саме з елементом військовим, який в більшости й тоді до жадних партій не належав, і коли цього не сталося, то треба це завдячити малій гнучкости військового міністерства та ближчого оточення гетьмана, яке свою енергію направило на те, щоб закріпитися особисто навколо булави, періферія-ж від них вислизала. Багато разів мені доводилось чути пізніш про те, як група військовиків й громадян намагалися прорвати цю штучну бльокаду, що її збудували докола гетьманського палацу, але "чакчири" й "аксельбанти" ретельно оберігали свої позиції. Тут ми маємо зайвий раз ілюстрацію до впливів "ближчого оточення" на справи.

***

В Полтаву я приїхав рано. Все ще спало. Використавши час, я обійшов добру половину міста. Лишалась стара репутація великого, гарного села заВорсклою.

Кількаповерхових будинків мало. Більше все "осібняки", обовязково з садками. Бруковані вулиці з тротуарами знайшов лише по магістралях. Нормально громадяне міста задовольнялися деревляними хідниками, які до того були дуже неупорядковані.

Подекуди були розставлені німецькі вартові та "парки гарматні й обозні", — ознака того, що місто знаходилося під зарядом німецького війська. Довідався й про місце постою штабу дивізії. Він був росташований в новому будинку ремісничої школи. Я сказав штаб, — властиво-ж це був лише завязок його, бо представляли його всього дві-три особи й то другого й третього порядку. Головне, в чому відчувався брак — це, що не було начальника штабу. Його заступав сотник. Команда корпусу (6-го) мала місце свого осідку також у Полтаві й це було для дивізії дуже зручне, тим більше, що командіром корпусу був генерал артилерії Слюсаренко — герой з японської війни, а в своїй галузі видатний спеціяліст. Генерал, хоч і не був прихильником нашої національної справи повною душею, але був лояльним й ретельним службовцем. Начальником штабу корпусу був ген. Гембачов, особа, що більше була зацікавлена в нашому русі. Проте, в Полтаві він був мало, більше перебуваючи у Київі, в Ген. Штабі.

В Полтаві мене очікувала мила несподіванка. Поміж старшими чинами дивізії було чимало таки патріотів й цілком на свойому місці, як спеціялісти, — досить мені назвати прізвища кількох полковників — Базильського, Бурківського, Алмазова та Крата й Вишнівського, так добре відомих нашому суспільству. Проте без "але" й тут не могло обійтись. Гальмував справу вихови дивізії мій перший помішник бригадір, полковник X. Найменше підкреслення з мого боку національного виховання кадрів змальовував він, як бажання внести в дивізію політику. Я це уважав за поважну перешкоду в дорученій мені справі, а тому, коли назбіралось досить матеріялу, я, не вагаючись, поставив в команді корпусу питання про перевод його до иншої частини, бо у мене йому нічого було робити. Корпусний апробував мій доклад і тим справа була вирішена. Дивізія пішла під знаком національним й все послідуюче життя її вже гармоніювало з місцевим патріотично-настроєним громадянством.

По основному організаційному пляну, що тоді переводився у життя, до піших дивізій були приписані, — що було доцільно, — й гарматні бригади. Не знаю вже з яких мотивів, — здається з тих, що виникали побоювання, щоби гарматні частини не потерпіли в спеціяльному навчанню, — їх знов було від дивізій відкомандіровано й поставлено в старе становище, яке було ще в часах дореволюційних. Я всеж таки мав час кілька разів відвідати наші гарматні кадри. Інтелектуально й фахово вони стояли дуже високо. Що-ж до свідомости національної, то треба було бажати більшого. Але як люде культурні, вони хутко надолужували й цю хибу. В особі начальника артилерії корпусу, полковника Пащенка (старшого), наші гарматчики мали доброго національного провідника й досвідченого інструктора.

Гарматчики були розташовані в касарнях, де ще в часі війни містилася піша військова старшинська школа, начальником якої був відомий в російській арміі автор тактики — полковник ген. штабу Анісімов. Присутність цього видатного теоретика в нашій залозі, коли необхідно було витворювати й нові підстави характеру теоретичного, було прийнято всіма з повним вдоволенням.

Взагалі, з погляду користи для справи, можна з повною відповідальністю сказати, що вищі керовники військової справи зібрали у Полтаві серйозні інструкторські сили, які без сумніву виконали-б з часом поставлені перед ними завдання. А присутність певного кадру національно свідомого елементу серед старшин, на тлі лояльности до українського визвольно-державницького руху, відкривала перед нами сприятливу можливість для вщіплювання і їхнім частинам певних національних ідеалів.

Ще до мого приїзду до Полтави, в дивізії були організовані курси (певно з ініціятиви цього національно свідомого ядра) українознавства, а, зокрема, багато уваги було звернуто на вивчення української мови. Час-від-часу відбувалися виклади і для цілої полтавської залоги.

Помалу навязувалися знайомства й з місцевим громадянством, так що коли ми згодом зробили у себе виставу ("Наталка Полтавка"), — то знайшлося й кому грати й кому подивитися.

У Київі не дуже поспішали із статутами в галузі фахового навчання військ, і тому мені довелося при собі скласти комісію, яка визначила-б еволюцію у військовій справі. Взагалі мені, як спостерігачеві періферійного життя, здавалося, що темп праці не відповідав потребам моменту. Особлива морока була з матеріяльною частиною справи, а, зокрема, й з ремонтом касарень. За революції в них міцно отаборилися колосальні, як малі поросята, щурі, які до того розбещились, що не звертали жадної уваги на людей, а на водопій ходили цілими табунами повз вартових, які не наважувались їх навіть зачіпати.

В червні ми всі склали присягу на вірність Українській Державі й Гетьманові, — одні щиро, а другі з переконання, що цього етапу в розвиткові Російської державности не можна обминути. Генерал Слюсаренко в своїй промові з'ясував своє розуміння справи, — що присягою Українській Державі присягаємо майбутній наймогутнішій складовій частині Великої Росії. Як я зазначив вище, на початкахгетьманату, я був у деякій мірі в опозиції. Коли вияснилось, що моє призначення буде оформлене, я конферував з секретаріятом партії самостійників. Статут регулярної армії не дозволяв брати участи її членам у політичній роботі, а я хоч, і не був у партії, але був, так мовити, її партизаном.

Секретаріят признав за бажане моє перебування в армії й погодився з моїми поглядами на ролю командного складу — служити загально-національній справі, полишаючи політичне заступництво армії військовому міністрові. Цей погляд я провадив й в своїй дивізії на Полтавщині; тому-то я вважав потрібним зареагувати на промову команданта корпусу, хоч і шанував його, як фахову силу й як людину високих моральних якостей. При свойому поздоровленню командиру корпусу, я знайшов потрібним натякнути старшині, що присягаємо на вірність нашій національній справі. Повторюю, що формування наших частин, зрештою, хоч і в матеріяльній біді, йшло порівнюючи добре. Пошкодив нашій праці, — і то грунтовно, — міністерський наказ, який принціп морально-національний що до старшин, поставив після принціпу фаховости. На підставі цього наказу, більшість нашої патріотично настроєної молоді, замість того, щоб бути командированою до шкіл, була попросту викинута на брук. Я уважав своїм обовязком рапортувати начальству про те, що з цього повстане велике лихо, що міністерство робить кривду людям.

Правда, згодом був винайдений доцільний вихід, але, на жаль, з великим запізненням, коли всі ці вигнанці поробились уже тайними провідниками революційно настроених частин населення. Це було друге відродження козацтва на Україні. Козацтво, як в інтелігентських, так і в ширших масах населення, лишило по собі чарівні спогади. 3 іменем козака сполучалось поняття лицаря-велетня, патріота й заступника слабих і покривджених. Не диво через те, що, з початком революції 17 року, почався на Україні грандіозний по свойому розмахові, козацький здвиг, який пішов під прапором вільного козацтва. До організації В. Козацтва прикладали рук й деякі з наших дідичів, які пізніше війшли в кадри гетьманців. Він, зрештою, прийняв цілком організовану форму й дістав своїм провідником командира 34. арм. корпусу генерала П. Скоропадського. На жаль, ініціяторам не пощастило скерувати рух у здорове річище, — большевизм і там знайшов собі грунт. В боротьбі з червоною армією козацтво показало себе слабим. Поодинокі куріні — Слобожанський, Гайдамацький й инші були рідкими винятками, що, спільно зстудентськими курінями, прикрили своїми рядами відступаючі на захід України уряди. При повороті Центральної Ради з Житоміра до Київа, вже ніхто не думав про відновлення Вільного Козацтва. Прихильники його по більшости війшли в склад Запорожців, що, як вповні організована частина, стояла на той час на охороні північно-східних кордонів.

При гетьманаті, поруч з плянами реорганізації армії, — стало на чергу питання про відродження на Україні козацтва вже як стану, чим воно грунтовно відріжнялось від Вільного Козацтва, більш подібного до Галицьких Січей або Чехословацьких Соколів. В червні була організована генеральна Козацька Рада, а в серпні пороблені й перші призначення кошових отаманів. Один з них — полковник Козинець, — як кошовий Полтавщини, в справі свого уряду зявився був до нас.

Відвідуючи мене, він просто захопив мене козацькою справою. Та воно й не диво, бо в роді нашому ще живі козацькі традиції (мій дід був осавулом Дунайського 2 полку). Він намовляв мене пристати до цієї справи і обіцяв висунути мою кандидатуру на кошового Катеринославщини. Я вагався. Забагато вже було витрачено енергії на 11. дивізію: справа ось-ось закінчувалась в своїй організаційній формі. Нарешті, добалакались до того, щоб представити цю справу на вирішення гетьмана.

Запросив він мене тоді на їх збори селян, що заступали ріжні повіти Полтавщини. Хоч це був вже другий рік революції, але надто ще помалу просякали істоту нашого заможного господаря-селянина її провідні ідеї, посувати їх на справу, що мала підпирати добробут загальний, визначало зворот до старого, бо, в розумінню широких мас, увесь зміст революції полягав у тому, що всі обовязки належало здати до архіву. Авдиторія оживлювалася лише тоді, коли кошовий говорив про те, що буде дано. Але певних успіхів полковник Козинець всеж таки осягнув, граючи більш на образах старовинної козаччини — убранню, праві на зброю і таке инше.

Позитивною стороною козацтва було те, що воно набирало яскраво національних барв. Досить перерахувати призвіща деяких кошових атаманів, щоби погодитися з тим, що гетьман передав цю справу в руки тих, яких болів успішний перебіг національної революції: Гоголь-Яновський — полковник гвардійської артилерії одержав Херсонський кіш, Омелянович-Павленко молодший, командир Лубенських гусарів — Харківський, полк. Козинець — Полтавський. Імена послідуючих кандидатів також говорили про позитивний напрямок праці.

За Козацьку Раду можна було-б сказати, що, за винятком кількох солідних сил, назагал вона була заслаба, а в бою з міністерством — не могла здобути рішучих вислідів.

У мене з дня на день міцнішало бажання прикласти й свої сили для відродження нашого козацтва. Спогади про перше моє перебування на Катеринославщині були добрі й до нового повороту я ставився дуже прихильно. За дивізію я був цілковито спокійний. Вона переходила до рук такого випробованого вояка, яким був полковник Базильський. 11. дивізія могла стати дійсною українською військовою силою.

Розділ ХІ

Побоювання адміністрації перед можливими розрухами в губернії. — Нарада при участи військових. — Вбивство Стешенка

У вересні, як і в попередні місяці, на Полтавщині був святий спокій. Так мені бодай здавалося. I я був дуже здивований, коли одержав таємний припис командіра корпусу прибути на довірочне засідання, що мало відбутися в кабінеті губерніяльного підстарости Ноги. На протязі всього трьохмісячного перебування на Полтавщині, це була перша нагода до безпосередніх звязків з вищими адміністративними чинниками губернії.

Справа полягала в тому, що адміністрація поборювала протидідичівський рух, що почасти розпочався вже на Київщині та Харківщині, в наслідок революційної агітації, а ще більше — в наслідок безглуздої економічної політики самих дідичів. Гетьманат почав прочувати небезпеку. Де-не-де почалися й збройні виступи. Перепадало часами і Німцям, що тоді надто ретельно обстоювали свій престіж й залізною рукою спиняли всі прояви революційного руху.

На цій нараді я почув, між иншим, надзвичайно тверезий голос одного дідича, на жаль, не памятаю його прізвища. На мою думку, він дивився в саму глибину справи. Риба від голови починає тхнути — говорив він. Треба нам поспішати з земельною реформою, бо соловія байками не нагодуєш. Підстароста Нога був типом адміністративного крутія. Одповідав неясно. Почасти погоджувався, почасти ні…

Результат наради: вимога до кадрів, щоб були завжди на поготівлі і могли прийти з допомогою адміністрації на випадок яких-небудь заворушень. Це був одинокий випадок, що сколихнув наш спокій. Він скоро забувся і дні за днями йшли своєю чергою. Як грім в ясний день, прозвучала у нас звістка про вбивство бувшого генерального секретаря освіти на Україні — Стешенка. Полтава використала цей випадок, щоби показати свої патріотичні почуття, які декому здавалися вже надто приспаними. Похорони обернулися в величаву національну маніфестацію. На знак національної жалоби, труну, після козацьких звичаїв, покрили "червоною китайкою", службу Божу правили по українськи. Любов і пошана до покійника зібрали Полтавщину довкола труни небіжчика-людини, одиноким гріхом якої, здається, й була невсипуща служба свойому народові.

Особисто я з усім своїм штабом взяв участь в жалібному поході, бажаючи тим підкреслити, що й залога поділяє сум громадянства, що густими лавами провожало покійного до місця останнього спочинку.

Поза тим, під час мого перебування на Полтавщині національний пульс бився десь по хатках. Трохи сильніше давав він себе відчути в чинности мійської "Просвіти". Два-три маленькі покої, правда, чепурно прибрані, самі говорили за розгін праці. Вистави відбувалися в прекрасному театрі та музеї, що були пихою місцевого громадянства.

Згадаю ще про кадетський полтавський корпус, в якому український рух здавна стояв дуже міцно. Старші кляси цього корпусу, коли Полтавщина була перед загрозою большевицької окупації, не спинилися перед труднощами мандрівного життя, і майже цілком з міста виступили разом з лавами наших військ. Так, я напевно знаю, що в кінно-гарматному дивізіоні полковника Алмазова, в батерії сотника Чернишина, було до 25 юнаків — бувших кадетів Полтавського корпусу.

В році 1929 я зустрівся з деякими з них, як з студентами на високих школах ЧСР.

Розділ XII

Серпень 1918. Мої вражіння з подорожі по центральній частині України. Київ переживає нову весну. — "Гості" й меншости підносять акцію ваховання "единства русской культуры". — Організації в протибою. — "Шептуни" при праці. — Візита у гетьмана

Авдієнція моя у гетьмана ще не була остаточно визначена й через вільний від безпосередніх службових обовязків, я несподівано для себе, вперше від початку революції, знайшов час для хвилевого відпочинку. Я рішив використати його, щоб зорієнтуватися в політичному життю України, тим більше, що перші вражіння з подорожі до Київа казали мені, що у нас сталися поважні зміни й при тому в бік порядку. Повними грудьми всмоктував я в себе ці новітні, такі відмінні від минулих революційних подій вражіння: мені здавалося навіть, що ми переходимо, нарешті, до конструктивної праці.

У Київі, в розмовах із старшинами, що ближче стояли до військового діла, довелося мені почути, що, властиво, Німці стояли на перешкоді нормальному розгортанню арміі; вони виправдували своє становище тим, що не прийшов ще час, що розпропагандовані маси ледви будуть в стані внести потрібний військовий режім. Певні непорушности своєї військової міці, Німці вважали свої сили на Сході Евпропи вистарчаючими для того, щоби бути й тут панами ситуації. Одначе, друга Марна, Макензенові невдачі на Балканах дали можливість урядові гетьмана змінити погляди Німців на військове діло на Україні і вкінці, правда, з великим запізненням, вони дали згоду закликати молодь під прапор. Казали, що в листопаді мав бути оповіщений перший затяг рекрутів, щось коло 80 тисяч (до 60 тисяч уже малося), а в березні 1919 р. другий, — в 140 тисяч. Таким чином, на весну 1919 р. під боєві прапори України стала-б 300 тис. армія. Були і инші новини. Так, на початок жовтня заповіджено відкриття Українського Університету, а в листопаді — Української Академії Наук (професори — Багалій, М. Петров, А. Кримський та Смаль-Стоцький мали бути першими академіками). Мій співробітник по Катеринославщині, В. Біднов, разом із проф. Огієнком, виряджалися до Камянця підготовляти організацію Камянець-Подільского університету і т. д. Такі потішаючі інформації могли лише зміцнити в мені свідомість необхідности — співпрацею скріпляти позицію Українців-гетьманців, особливо в їх змаганнях налагодити стосунки з нашим опозиційним табором, до якого симпатії мої були незмінні.

***

Одначе, при частіших відвідинах Національного Клюбу, я спостеріг, що під цим зовнішнім гараздом у місті йшла глуха й завзята боротьба. — "Малоросійський" табор назадників, що на той час дуже підсилив себе втікачами з большевицької Росії, висунув на порядок денний питання про неохідність забезпечення на сході "единства русской культуры". Тоді-то Українці — гетьманці, а також поступовці, які, в більшости, по своїй минулій політичній карієрі належали до табору так званих культурників, підняли кинуту рукавичку і повели жваву контр-акцію; революційна українська демократія їїпідпирала. Українці — поступовці, позбувшися впливів в урядах, використовували для своїх протиакцій громадські, культурні й приватні установи. На початку серпня ця боротьба дійшла вже до свого вершка. Мені тяжко тепер пригадати всі подробиці цієї боротьби, що мала початки свої на катедрах високих шкіл, в найліпших авдиторіях, а потім переходила в установи меншої ваги, а, врешті, в хати, на вулицю, де часто-густо набувала й примітивних форм. Напружена атмосфера захопила й мене. 3 цими подіями у мене сполучаються згадки про певні епізоди, які при инших обставинах могли-б викликати у слухачів лише добру усмішку. Так, наприклад, з уст поважних офіцерів можна було чути вираз: "Залізяку на пузяку — геп", якою підкреслювалася бідність укра-їнської військової термінольогії. Українці не мовчали, а відповідали виразом із Петрового статуту: "От матушки земли до могучего плеча шарахні" і т. д. А ось ще згадка: я сам був свідком досить пікантного на той час "дівертисмента" в одному, дуже поважному в Київі домі панства Д., куди мене привели давні спільні знайомства. Один прихильник "единства культуры", за грою в карти, на потіху деяким гостям, називав "даму" — "дівчиною", "валета" — "хлопцем" і т. д., аж поки господар йому не вказав на те, що між присутніми є й Українці. Хам (нехай буде пробачено мені цей сильний вираз) боронив себе тим, що він, властиво, проти "шевченківської мови" нічого не має й що… Зайвим в описувати, що йшло далі, бо це було таке стереотипове.

Років три пізніше, вже тоді, коли автора цих рядків доля загнала в Берлін, про це довідався й господар згаданого вище дому, який тоді мав на одній із головніших вулиць Берліна гарну книгарню. Він вважав за свій обовязок запросити мене до своєї хати. На це побачення запросив він також і всіх своїх службовців, між якими були вищі старшини. Вони спершу згодилися, бо знали мене добре особисто, але змінили своє рішення, коли довідались, що господар і його родина будуть вшановувати мене не лише, як доброго знайомого, але й як бувшого командуючого українського армією. Тости господаря за українську державність, може не в такому великому товарістві, як проектувалося, — зясували мені, який значний поступ на рік 1920 зробила українська ідея і в тих колах, що давніше ставилися до неї хоч і льояльно, але з певним застереженням.

Але вернімося до нашої теми…

Як я вже зазначив, на вулиці, в хатах, в пресі — всюди йшов бій "за культуру", бій немилосердний. Особливо завзятий був він у пресі; ніде правди діти, русофіли мали такі поважні сили як Шульгина, славнозвісного фелєтоніста О. Яблоновського й инших, за якими стояли такі коріфеї літератури, як "наш" Короленко; всі верстви втяглися у вир боротьби.

Не важко собі уявити, як вдячна була подібна атмосфера для праці так званих "шептунів". Чого тільки не доводилося наслухатися: "Гетьман накладав з Москалями". "Як будете в кабінеті гетьмана, то будьте обережні, звертайте увагу на заслону"; а чому — питаю — і замість відповіді велемовна усмішка… Правда, були й инші чутки, що зміцняли режім і популярність гетьмана.

Оповідали, наприк., про гостру резолюцію-догану Гетьмана на звіті одного генерала, що й на другий рік революції вперто продовжував уживати російської мови, але вони якось губилися в масі инших.

Під оглядом військовим Київ у цю добу був дуже цікавий. Так, крім сталевих шоломів німецьких вояків, місто було повно молодих сердюків та офіцерів російської добровольчеської "Южної Армії". Значне побільшення останніх зясовувалося зривом переговорів з Совітами. Переважна більшість цих офіцерів втратила всі свої боєві вартости; перерву в революційних подіях вони вважали початком реакції, часто бешкетували й самі власними руками рубали гиляку, на якій гостинно їх умістив гетьманський уряд. Нема чого дивуватися, що свідоме національно й здавна гостинне населення міста їх просто ненавиділо. Мені самому, як мало поінформованому в доцільности і державній необхідности цих формувань, теж здавалося, що уряд цими формуваннями сам же собі лише ускладнює ситуацію. Це була гра з вогнем.

До того-ж було вже доведено й не раз (у Київі, Одесі й ин.), що ці сурогатні організми не здатні ставляти опір солідному ворогові. Що до українських сердюків, то тут до оцінки треба підходити з зовсім иншим мірилом. Властиво, була це колишня Гвардія, якій бракувало хіба ще загартованих традиціями кадрів. Це не значить, що там не було боєвих старшин, навпаки, але цього ще мало: — спільні переживання критичних моментів врешті сприяють витворенню в частинах військового духу, в основі якого все повніше лежить ясний і сильний своєю очевидністю національний ідеал. А на все це потрібно часу або безмежно фанатичної віри мас у свої ідеали й… — вождів. Хто хоче других запалити, мусить сам горіти.

Поза тим — то було військо українське, добрі паростки, з гарними перспективами.

В самому Київі сердюки мали симпатії, їх молодеча пісня, завзята постава всім були до вподоби. Особливо елегантно виглядав Кінний Сердюцький полк, артилерія та кінний дивізіон полк. Аркаса. Наскільки я собі схоплював провідну думку генерала Рогози, сердюки мали відіграти ролю взірця для инших військових організацій, розміщених по губерніях.

3 розмов, яких я відбув чимало (і які відріжнялися одна від другої в прогностиці), я все ж таки міг зробити висновок більш-менш задовольняючий, а саме: в бодай поверховий спокій, — нервам даний часовий спочинок. В царині зовнішніх зносин — наш престіж за кордоном піднявся. Дон та инші наші сусіди, між якими була й Польща, усталили з нами приязні відносини. Разом — на Сході Европи Україна веде перед.

Використовував я цю оазу і для відновлення старих знайомств та придбання нових звязків з людьми, яких революція винесла наверх.

Наш клюб "Родина" — на Пушкинській вулиці, — що на той час набув ролі української культурної фортеці, був добрим тереном для сходин людей найріжніших українських політичних переконань. Властиво, на цьому терені не переставав, більше ніж деінде, триматися контакт з гетьманцями українцями. Не здивувала мене пізніше звістка, що коли "добровольці" російські стали панами ситуації у Київі, — вони не проминули завдати цьому осередкові не лише фізичної шкоди, але й образи. Перебуваючи в клюбі, я бачив за спільною розмовою при одному столі політичних противників, бачив також, як у перервах до них з сусідньої кімнати (танцювальної салі) прибігали юнаки й дівчата в національних строях, що були ніби символом єдности, бачив це і став більше довіряти тим, які запевнювали мене, що ми напередодні певного політичного компромісу. Серед опозиції на нас, що заангажувалися в технічній співпраці з гетьманським урядом, починали дивитися, як на певний місток. Тимчасом, життя йшло, приносило сторонам не лише рожі, але й колючки, які болюче вбивалися в національне тіло.

Під усіма цими вражіннями відвідую генерального писаря Полтавця, прошу його прискорити мою авдієнцію; він обіцяє, а поки що розважає мене ріжними проектами уніформ; скаржиться, що в Міністерській Раді є й неприхильні до козацькоі справи.

***

Нарешті, я на авдієнції у пана Гетьмана. Це перший раз, коли мені довелося особисто бути йому представленим. Пан Гетьман попросив мене сісти, а сам, не зупиняючись, ходив по просторому кабінеті; зупинявся він лише хвилево, коли, очевидно, хотів, аби я глибше порозумів його думку. Ось передо мною образово переходить історія козацького діла в революційну добу, особливо виступають причини невдачі Вільного Козацтва. Далі спиняється моя увага на відродженню козацтва, вже як стану, як хліборобської, сильної й матеріяльно й мілітарно кляси, з яскравим національним забарвленням, — в противагу до "Протофісу" (Скорочене: "Промисловість, торговля, фінанси" — назва організації, що спричинилась до створення Гетьманату іпідтримала його, як переходову форму до "Єдиної неділимої."), який почав бути сталою загрозою національній справі, став державою в державі. Далі Гетьман говорив про те, що він вірить, що таке козацтво пройде до майбутньої Державної Ради й стане основою права, праці й порядку. Я був цілком задоволений з того, що мені було сказано, висловив свою згоду співпрацювати з Гетьманом у його намірах й дозволив собі зауважити, що, оскільки я знаю, умови Катеринославщини дозволяють поширити контингент козаків і в бік малозаможніх. Я обгрунтовував Гетьманові свою пропозицію численними ілюстраціями, які я здобув за свого першого побуту на Катеринославщині. Гетьман не спинив мене, скорше навпаки, корективи мої йому подобалися, він лише перестерігав мене, аби козацтва не засмічувати елементами хаотичними й хуліганськими.

Розмова з п. Гетьманом була для мене міродайною: вона надала мені віри, що після зорганізування здорової частини селянства, може вкінці знайдеться скоро якийсь творчий компроміс; виросла надія на те, що п. Гетьманові пощастить стати над всіма українськими напрямками, аби поставити їх міцним заборолом супроти Протофісу і зайдів, які вже надто використовували гостинність гетьманської України. Гетьманський палац я залишив у доброму настрої; я вже не потрібував більш себе інформувати; передо мною була нова справа, може найживіша для мене особисто, ніж усі инші, які я досі провадив. Я мріяв віддатися їй з найбільшою енергією, аби лише були бодай які-будь засоби та вистарчило часу, цього найважнішого моменту в боротьбі після волі до чину й ресурсів, який проте чомусь завжди в розрахунках стоїть на останньому місці.

Розділ ХІІІ

Знов на Катеринославщині. — Згода зреволюційною демократією. — "Василь Вишивавий". — Мій виступ а рефератом про Козацьку Справу перед заступництвом груп і партій попереджує щасливо подія 19. жовтня. — Висновки з безпосередньої стичності змасами

Я ще в Київі застеріг собі право взяти з собою на Катеринославщину групу своїх молодих старшин, прихильних до ідеї відродження козацтва, як стану, аби на початку своєї нової діяльности забезпечити себе персоналом для виконання служби інформації та звязку. А вже в самому Катеринославі я сподівався здобути перші необхідні старш. кадри. Свою чинність на Катеринославщині я розпочав з того, що увійшов передовсім у сталий контакт з членами філії Національного Союзу. Сюди, як це я передбачав, входили мої старі знайомі, з котрими я рік тому приєднував Катеринославщину до України. Тепер, у цій новій фазі розвитку революційних подій, справа полягала в тому, щоб в здобуту форму вкласти більший національний зміст, — однією з ділянок нового завдання саме була праця над мілітаризацією позитивних, державно-творчих мас губернії.

Матеріяльний бік справи був нашим слабим місцем, але, коли ми переберемо спис видних діячів України, то побачимо, що у великому відсотку всі вони були з Запорозьких земель, — брак матеріяльних запасів надолужувано солідарністю та відсутністю між лідерами — доктринерів.

Я не буду перераховувати осіб, які відгукнулися на заклик допомогти мені — Кошовому — виконати своє нове завдання, бо довелося б знову повторити ті самі імена й прізвища, біля яких формувався й розвивався український національних рух на Катеринославщині.

Хоч філія, як і цілий Національний Союз, були тоді ще в опозиції до гетьманського уряду, проте, очевидно, з тих мотивів, що обидва табори мали тенденцію порозуміватися, мені з філії сказано, що я можу числити на її моральне підпертя. Найшов я справедливими їхзауваження, що мої інформації якось не зовсім вяжуться з дотеперішнім загальним станом річей на Катеринославщині. "Подивіться, — казали мені, — губерніяльний староста (За Гетьмана Скоропадського, замість російських. "губернаторів" та "ісправників" і революційних "комісарів" — губерніяльних і повітових, — прийшли — губерніяльні і повітові "старости") на кожному кроці здушує прояви національного життя, нам відмовлено матеріяльних субсидій, з початком самої революції ми ніколи так бідно не стояли, — не маємо ні клюбу, ні взагалі навіть кутка, де могли-б зібратися. Залога теж у руках "малоросів". Не знаємо, як у Київі, але на периферіях національне життя змушене піти в підпілля; під оглядом соціяльним, внаслідок утисків, в масах шириться большевизм. Староста сам малосвідомий національно і звичайно малопоінформований, на прояви українського життя часто-густо кладе тавро большевизму…"

Повторяю, я не міг не визнати де в чому й правди, але для мене мусіла бути міродатною довірочна розмова зі мною п. Гетьмана, тому, по мірі своіх сил, я намагався через свою особу провести психольогічний місток від філії Національного Союзу до гетьманського палацу, чинність якого я вже почав відріжняти від чинности Уряду, хоч справедливість вимагає підкреслити, що й там мали місце змагання між таборами.

***

Для моєї справи, очевидно, не міг бути байдужим склад та інтенції команди VІІІ-го Українського Стрілецького Корпусу, що мала місцем постою Катеринослав. Тому дальший мій крок був — усталити офіційні звязки як з командіром корпусу, ген. Васильченком, так і генералом Діденком, якого мені рекомендували, як прихильника української національної ідеї. Одначе, холодний, навіть трохи іронічний прийом у команді корпусу відбив у мене охоту поглиблювати мої знайомства; до того-ж, трохи більше зорієнтувавшися в місцевих обставинах, я побачив, що в тому особливої потреби навіть і не було, бо я зауважив, що роскішні й великі покої Потьомкінського палацу — місця постою команди корпусу, — були в занедбанню й мало хто їх відвідував… Керуючим осередком був скорше штаб ХП-го Австро-Угорського корпусу, звідки, властиво, й виходили всі зарядження, навіть адміністративного характеру. Приводу на відвідини Штабу корпусу довго чекати не довелося. Необхідність рятувати від гострої кари кількох наших отаманів, прізвище одного з них я ще й досі памятаю — це був от. Воробйов, що надто не розрахували своїх сил, — привела й мене, за посередництвом поручника Чижа, до корпусу. Справедливість вимагає зауважити, що мої почуття, як Українця, в цьому штабі знайшли більший відгук. Може тут впливало й те, що до Корпусу належали наші Усусуси, на чолі яких стояла така особа, як полковник Вишиваний, який у всіх своїх поступованнях без застережень провадив яскраво українську політику.

***

Одним із перших моїх політичних виступів на Катеринославському терені була доповідь перед заступництвом політичних і громадських організацій про козацьке питання. Після неї я мав на меті пересунути нашу справу з моменту інформаційного в стадію чинности. Доповідь припала саме на двадцяті числа жовтня, тобто скоро після того (19.Х.), коли був віднайдений певний компроміс між консерваторами-Українцями (не малоросами) й національною опозицією, в наслідок якого в Раду Міністрів увійшло кілька членів Національного Союзу, переважно з його правого табору, а саме: з партії соціялістів-федералістів — П. Стебницький, М. Славінський, О. Лотоцький та П. Вязлов; крім того, український націоналіст з Полтавщини В. Леонтович. (Д. Дорошенко — вже був раніше). Ця подія для мене особисто була знаменною, — вона, на мою думку, відкривала перед Україною політичні перспективи, відроджувала віру, що з днем 19 жовтня розпочнеться ера організації такого державного осередку, який краще, ніж досі, знайде спільну мову в державницькими елементами наших соціал-демократів та соц. — революціонерів, між якими я особисто знав чимало високопатріотичних громадян.

Мені здавалося, що, спромігшися на цей крок з великим трудом, ми здобувалися на ситуацію, при якій можлива була успішна боротьба з нашими елементами анархічними (Махно) и антидержавними (большевики зправа й зліва). Рахував я також, що цим одночасно відкривалися гарні часи й для нашого козацького діла. 3 цими настроями і більшим моральним піднесенням я організував своє, згадане вище, побачення з видатними членами губернії. У своїх запросинах я не обминув ні одної групи, яка претендувала на те, щоб бути державнотворчою, себто, від так зв. групи власників-хліборобів аж до с. — р-ів Українців. Реагували на мій реферат, який я закінчив читанням грамоти гетьмана, ріжно. (Універсал Гетьмана від 16. жовтня та Командний склад Козацьких Кошів — дивись кн. Зенон Стефанів — Украшські збройні сила в 1917–1921 рр. Коломия Накладом В-ва "Наша Слава") Так, заступник найзаможнішої групи власників підкреслив лише негативні риси піднятої справи і взагалі поставився до мого заклику до співпраці з упередженням. Натомість, заступники хліборобів-демократів гаряче підтримували нашу ідею, обіцюючи допомогу. Так само поставилися й инші групи та партії.

Тим часом, наші інформатори робили своє діло; помалу старшина почала вписуватися в козацькі реєстри — нас уже було скоро 60; зявилася можливість подумати про перенесення праці на повіти.

Гальмувалася справа з отриманням авансів, а час минав, у повітрі став почуватися неспокій. "Брянський завод" — наш найбільш неспокійний осередок, ніби вулкан, знову почав хмуритися й сопти, викидаючи замість ляви — "літаки" й проклямаціх. Та й у місті щораз частіше й частіше почали з'являтися на мурах та парканах всілякі загрожуючі написи. Старшина козацька щоденнно приносила мені ці трівожні новини. Мій висновок, що треба поспішати з нашою справою, приймають всі радо; нікому нічого закинути не можу: всі без жадних засобів виявляють максімум охоти, — видно, що діло козацьке їм любе. Рішаємо виступити з першим нашим ширшим вічем у Новомосковську, бо полеві праці вже прикінці. Мобілізуємо всі свої найкращі сили, аби при першому виступі бути щасливими. Ідемо. Збори відбуваються в земському домі, при численному заступництві селянства з усієї наміченої мною будучої Козацької полкової Округи. На самих Зборах ставимо собі завдання: інформацію, збудження зацікавлення до нашого діла і, нарешті, закладання ініціятивних гуртків, що, як козацькі бекети, покрили-б собою увесь повіт.

Наші сили поділяємо на два табори — одні ведуть збори, другі працюють між делегатами, аби влучніше вибрати собі місцевих робітників; сам я тримаюся позиції офіціяльного заступника Козацької Ради. Ці збори були для мене знаменними, — вони були покажчиком настроїв більш-менш поміркованої частини мас, які всеж терпляче вичікували обіцяних реформ. Довший час авдиторія мовчки слухала наших інформацій про недавно минулі спроби відродити козацтво, а пізніше й заклик до зборів — уважати нас тими, які з наказу гетьмана прагнуть в майбутньому стати на захист інтересів ширших селянських мас та організованим способом здобути для нього так довго очікувані реформи. Спочатку авдиторія слухала мовчки, опісля прийшли скарги на місцеву владу, а ще згодом до президії почали вступати найріжнородніші побажання. Картина зборів змінилася. Забираю знову голос і в імени Козацької Ради зясовую делегатам, що державна машина не йде так скоро, що треба потерпіти, що гетьманові дорогі інтереси передусім тих, які знають, що таке тяжка праця, що права й обовязки йдуть в парі і т. д. і т. д. "Дай то, Боже", — чується з ріжніх боків. Збори закриваю. Поспішаю до Катеринославу, аби скорше зреферувати у Київі свої вражіння; висловлюю в центрі думку, що час не терпить, треба приспішити з реформою, аби не перетягнути струни. Члени Національного Союзу уважають мій крок практичним.

Ці збори показали, що робота з ширшими масамипокищо ще не на часі; треба попередню методу змінити на може менш ефектовну, але певнішу — добір членів по одному навколо відданих козацькому ділу старшин. Ясно, що при подібній методі ми не могли вже числити на матеріяльну підтримку з місць, а тому момент одержання грошевих субсидій стає для доброго перебігу справи найпекучішим.

На мою повторну доповідь, з Київа мені пишуть, що самі поспішають, але перешкаджає міністр внутрішних справ, при чому додається, що на мене у гетьмана є чимало донощицького характеру скарг, але гетьман, мовляв, не звертає на них уваги…

Розділ XIV

Обстановка, на жаль, не сприяла успішному розвиткові козацького діла на Катеринославщині. — Моя остання подорож до Київа і відвідини гетьмана

3 початком листопаду, не зважаючи на обмаль засобів, старшина козацька працюе з запалом; вона своїм ентузіязмом захоплює молодь, а такі здібні старшини, як Самокіш (з Гуцульщини) здобувають навіть поважні результати і в масах. Проте загальні обставини погіршуються. В губернії явний неспокій; відчуває це й військова команда Катеринослава. Полковник Штабу, заступник начальника, — не ховає від мене критичности ситуації, але певний себе: "Здушимо" — каже він, — "в крайньому разі, пробємось на Дін". Ось, думаю, початок банкроцтва, — прямий вислід національної індеферентности! Нас-же, — козаків, ще мало, у нас усе ще в проєкті, а хуртовина не за горами. Рапортую ще раз до Котацької Ради й прошу негайно докласти мій звіт гетьманові.

Дрібний, на вигляд, випадок, але змушує нас задуматися. Підчас службових засідань Управи Коша, у вікно нашої кімнати кинуто каменюку. Хто це міг робити?

Катеринослав уже в поготівлі; він замкнувся сам у собі, як перед хуртовиною; життя в місті кінчається значно вчасніше, як звичайно: видко, що революційний досвід не проминув для мешканців даремне.

Певно, в новій боротьбі за владу знову більшість іх лишиться на боці, стане тереном для активніших угруповань, буде використана всіма таборами, але…

***

12-го одержую з Київа одночасно дві новини: одна, що на моє імя переведено сто тисяч гривень, а друга — наказ негайно прибути до Київа. Нашвидку все упорядковую, передаю уповноваження та гроші мойому заступникові, а сам увечері з одним старшиною вибіраюсь до Київа. Ніч. Вдень зпочатку їдемо без затримок, але ось так коло 3-оі години наш потяг зупиняють, відводять на бічну колію. Інформуємося. Повстання. Поїзд не може рушити далі…

Мій старшина для доручень, якому я дав наказ докладно розвідати справу наглого спинення руху потягів, вернувся з низкою новин. Важнішою поміж ними була — універсал до Народу Українського, — за підписом Головного Отамана Повстанчих військ С. Петлюри. В цьому документі[5] виступ умотивовується так: "По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за доконання ним злочинства проти Самостійности Української Республіки, за знищення її вольностей й т. п…"

Признаюсь, — це було для мене повною несподіванкою. Я рішаю, що за всяку ціну треба отримати обіцяну мені авдієнцію у п. гетьмана й тільки після того вже заняти властиву позицію.

Як командант військової частини, що була лише в первісній стадії формування, я ще міг мати вплив на події. Через те я намітив собі завдання — зробити спробу прорватись у Київ і таким чином виконати припис. Тим більше, що тут була зачеплена й моя особиста амбіція, бо, згідно з принятими в Козацтві правилами, за мене ручилися два члени Козацької Ради. Тимчасом, на нашій станції йшло нагромаджування потягів. Прийшов й поспішний потяг з півдня, — з Севастополя, до якого був причеплений міністерський сальон-вагон. Я вдруге посилаю свого старшину, щоб здобув інформації. На підставі цих доповнюючих інформацій довідуюсь, що в сальон-вагоні, який також затримано, вертає до Київа з Ялти Голова Ради Міністрів Лизогуб, який, в свою чергу, як тільки довідався про мою присутність на стації, висловив побажання мене бачити. Начіплюю зброю і поспішаю до його вагону. Міністр назовні заховує повний спокій: ні тіни переляку — ні в поставі, ні в голосі — ні в рухах. "Скажіть, генерале, в чому справа?". Коротко рапортую: "Розповсюджена звістка, що гетьман видав акт про сфедерування України з Москвою. Національний Союз уповноважив Директорію, в скаді В. Винниченка — голови, проф. Ф. Швеця, адвоката О. Андрієвського, залізничника А. Макаренка та С. Петлюри, останнього в ролі Головного Отамана, підняти збройне повстання проти гетьманського уряду". На свій короткий звіт чую репліку — мов би про себе — "Коли-б я був у Київі, цього не сталося-б!" Не знаючи всіх таємниць в змаганнях, які особливо в останній півмісяць точилися навколо булави, — я промовчав. Голова Ради Міністрів запитув мене: "Ваша думка? Як розвинуться події?"

Відповідаю: "Тимчасом карта урядова буде бита. В цьому для мене немає сумніву", — і я поілився своїми вражіннями з місць.

Які пригоди чекали дальше Голову Ради Міністрів і чи пощастило йому пробратися до Київа та взяти участь в змаганнях за владу, — не знаю. Що-ж до мене, то я досягнув своєї мети. При першій же можливости я направився до гетьманського палацу, — бувший дім київського генерал-губернатора. Це вже не було так легко, як раніш, бо Київ оголошено на воєннім стані, а той район, де був гетьманський будинок, був щільно зачинений для руху. Всі магістралі до нього були перетяті козлами й колючим дротом, за якими було видно мішані українсько-німецькі вартові бекети. Через низку бекетів, вартових, старшин для доручень я досягаю своєї мети: — я у гетьманському палаці, у вітальні, де зауважую передовсім зменшений пульс життя. Мене довго не затримують і проводять до кабінету гетьмана. Як і уперше моє побачення, він привітно просить мене заняти крісло. Жадних змін в ньому не помічаю, навіть назовні. Та сама чорна черкеска, з хрестом св. Юрія й кинжалом при боці. Сижу й уважно вслухуюсь в гаряче й довге оповідання Гетьмана про події останніх тижнів: про угоду 19 жовтня, відкриття стосунків Винниченка з совітами, перспективи, на думку Гетьмана, від цих "порозумінь" для української державности і т. п.

Наприкінці Гетьман поцікавився моєю думкою що до того, як розвиватимуться події. Я не вважав можливим заховувати свої побоювання. Карта бита. Немає сумніву, що большевики й "малороси" скористають з цієї нової завірюхи, а у нас елементу зреволюціонізованого і здеморалізованого — хоч греблю гати… Хазяї-хлібороби— пасивна маса. Їй бракує динамічности. Козацтво в гру не увійде, бо не зможе. Власники й "Протофіс" — ахілева пята гетьманського діла, — прекрасна тема для демагогії. Закінчив я свою аналізу думкою, що змагання уряду приведуть лише до зайвого пролиття крови та проханням відпустити кошових до дальшої служби, хоч у повстанчому, але українському війську, мотивуючи це тим, що нас, старших людей-вояків, які безкомпромісово вірні укрїнській ідеї, зовсім обмаль.

Гетьман одповів мені, що робить заходи направити справу й що коли його спроби не приведуть до добрих наслідків, про це мене повідомить. "Почекайте ще два-три дні!" — були останні слова Гетьмана, які я запамятав назавжди.

Потім мене запрошено на сніданок, де я був представлений усій родині Гетьмана. Велика їдальня була повна гостей, поміж ними й вищі старшини-Німці; в підлеглих їм частинах, як то відомо, владу помалу перебирали вже також салдацькі комітети. Але у цієї нації все набірає якоїсь іншої, своєрідної форми, що робило й цю страшну пошесть переможених армій менше шкідливою, бодай що до заховання старшинських кадрів армії. Я не помітив, щоб старшини Німці, поміж якими були люде "блакитної крови", були надто стурбовані, хоч їм не гірше, ніж нам, були відомі короткі розправи салдацьких комітетів зі старшинським корпусом бувшої російськоі арміі. Розвиткові панічних настроїв перешкаджала віра в національний розум, в німецьку систематичність.

Розділ XV

Аналіза і підсумки

Нема сумніву, що обидві сторони, себто Українці-гетьманці й Українці-соціялістичні групи розуміли, що, в наслідок радикальних змін у світовій рівновазі, як прямий вислід програного Німцями генерального бою у світовій війні, з одного боку, а другого — скріплення комуністами своїх позицій на південному Сході, — українська справа стає раптово ще під більшу небезпеку, ніж то було на весну того-ж року. Ми вже вище згадували, що самий прихід консерваторів до влади, — в лавах яких були самостійники з давніх часів, — був звязаний з надією їх, що, з більшою організованістю нашої держави, як під оглядом економічним, так особливо і мілітарним, пощастить здобути у Німців, на той час фактичних володарів країни, більші політичні позиції.

***

Але історія слідуючих днів показала, що політики доброї волі були ще у нас рідким явищем. Зусилля їх розбилися об наші смертельні гріхи: заздрість, персональну амбітність, стремління — тактичний момент, за браком віри у власні сили, обертати в орієнтаційний, зловживання друковним словом, — гріх може найбільший при низькій політичній освічености має, — нерозуміння лідерами того, що давати складні завдання масам, які щойно починають жити політично, рівнозначне навмисному розбиттю сил і т. д., а, головне, — невиправиме фантазування й будування справ на підставі знаменитого прислівя: "якось то буде", що мені особисто доводилось чути у хвилі крізи від найвідповідальніших наших політиків.

***

Таке відношення до справи й було тою вдячною передумовою для виникнення в пізніший час — зрозумілої після сказаного — туги молодих патріотів за "варягом" або "сильною рукою", як висліди переконання, що нам не одужати од тих наших гріхів, бо проблема ця сполучена з перевиховою нашої інтелігентської верстви, яка, в більшости, виховувалась на російській літературі з її, здебільшого, анемічними героями. Через те, на мою особисту думку, доля нашх начинань не стільки в людях, як утих державницьких методах, в рамці яких держава скерує творчість індивідуальностей, а навіть рядового елементу.

***

3 жалем мусимо ствердити, що процес удержавлення наших "малоросів", під якими я розумію наших краянів, прихильників російської культури або перебуваючих під гіпнозом ролі кольоса-держави, йшов надто поволі. Стара "закваска", страти матеріяльні та инші — грають в їх політичний нерухливости неабияку ролю, Як раніш нашому лівому крилу, так пізніш правому, не все було ясно, бо коли й можна було говорити в 1918 році про поновлення інтеграційного процесу на базі славянської солідарности, заховання христіянської моралі, утримання певних основ західньо-європейської культури, — то лише навколо могутньої Київської Держави. Тому були більші реальні докази, з яких подаємо бодай такі, як здібність мас до мозолистої хліборобськоі праці й до служби у війську, а головне — більша здібність такої частини мас користати з так званих революційних свобод; бо навіть малодосвідчений соціольог на початках революції, коли ще не виявилися негативні впливи на маси "фронтовиків", зміг би в загальних масах намацати верству, реорганізація якої під оглядом морально-економічним та мілітарним дала-б вихідну позицію до нових форм суспільного життя.

Хто з командирів військових частин б. російської армії не підпишеться під рядками ген. Бикадорова ("Вільне Козацтво"), які говорять: "Величезна кількість полонених залежала, головним чином, од слабої якости головного по числу людського матеріялу — великоросів", — або під схемою, що подав у своїй праці генерал Головин, яка також свідчить, що "Малороси" (по номенклятурі автора праці) і особливо козаки давали (в світовій війні О. П.) найменший відсоток полонених".

Історія революційних війн лише стверджуе правдивість цих тверджень. Цілком зрозуміло, чому ген. Денікин, що вирішив "гордієв вузол" большевизму розвязати мечем, змушений був чіплятися України, козацьких районів та Сибіру, бо без цього для нього стався би сумний факт: генерал був би без війська, без матеріяльних ресурсів.

Все це гетьманство зрозуміло, але воно сильно потерпіло передовсім од політичної заскорузлости наших "Малоросів", а ще більше від "гуманного" відношення гетьманства до втікачів з обшарів, що були заняті радянською владою, Гетьманство, — що під своїми зовнішніми політичними формами поклало програму, яку охарактеризую речениям: "шлях до успіху в національній справі через христіянську мораль, організацію продуцентів, міжклясовий компроміс, джентльменство, дисціпліну, патріотизм та спеціялізацію в практичних ділянках державної і громадської праці" — було цими елементами, яких саме закликано до ролі конструкторів-інженерів, замало підтримане; під оглядом певних поступовань й провоковань в доведеним, що певна частина "Малоросів" з табору "неділимців" поставила собі завданням — використати час гетьманату й під захистом німецького багнета "зробити навіть саме імя — Украіїа для мас ненависним". Як психологічним рабам, їм не було знайоме й почуття вдячности. Особисто я не дозволяв собі виступати супроти тих наших федералістів, — що орієнтувалися на схід чи на захід — коли вони були в наших лавах, але інакше, як психольогічними плазунами не зміг би я назвати тих з них, які, не маючи мужности чи розуму здобутися на поширення в масах своєї позиції, кидають наші ряди й біжать до інших народів, аби за чужою допомогою помститися на своїх людях за своє власне убожество.

Завинила й чимало наша демократія революційна, яка вдруге — вперше за Центральної Ради — знов загрузла в моментах програмових. Компроміс не був їм по силах. Політики доброї волі й в цьому таборі пасли задніх.

***

Закони боротьби кажуть, що перша умова для успішного переведения її — в лад — порядок у самій державі та моральне піднесення. Це останнє, як прояв усвідомленного й визнаного вже й широкими масами бажання й необхідности усунити зі шляху нації черргову перешкоду, що заважав їй осягнути свою мету; — а друге, що її доповнює, це те, що червоною ниткою тягнеться в творах президента Т. Г. Масарика й про що я не раз згадуватиму, що "в боротьбі, почуття необхідно брати під контролю холодного розуму".

***

Гетьман не примусив чекати мене довго на розпорядження. Через генерального писаря я одержав повідомлення про те, що моє прохання прихильно полагоджено. Це для мене було ознакою, що ми взагалі напередодні ліквідації боротьби. Не криючись, сідаю в поїзд, їду в напрямку на Катеринославщину, щоб долю свою сполучити з тими, які розуміють мене з півслова, перед якими мені не доведеться зясовувати своє поступовання, бо цінять мої може кволі, може невдячні, але щирі змагання спинити даремне пролиття рідної крови на потіху ворогам нашої Держави, які уважно стежили за всіма перипетіями боротьби…

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА, 1918-1919

Передмова

"Українсько-польська війна" має бути другою з черги працею у плянованім циклю п. н. "Звіти і спогади", що творитиме матеріял для будучого військового історика. Поява її друком тепер перед першою працею є наслідком більшого зацікавлення цею боротьбою з боку її учасників.

Я не входжу надто в подробиці війни та помірно мало оголошую документів; мені ходило передусім про виказання метод нашої оружної боротьби з ворогом, способів добування засобів та їх виористовування. Крім цього, старався я довести, що поруч військової акції, веденої після доцільного пляну, є ще конечна для перемоги зручна дипльоматична боротьба; також мав я на ціли вказати на необхідність добре зорганізованого і вірно реагуючого на фронтові події— запілля.

Про останній червневий протинаступ У. Г. А. дуже цікавий і під тактичним і під моральним оглядом, сказав я дуже мало, бо був я тоді в ролі обсерватора. Це завдання залишаю тим, хто цей протинаступ переводив до кінця.

Почуваюся до обовязку висловити на цьому місці свою щиру подяку всім, що прислужилися до появи цеї праці друком, уперше на сторінках "Розбудови Нації" — а це Редакції "Розбудови Нації" за поміч у приготуванні її до друку й старшинам У. Г. А. та Армії У. Н. Р. за поміч при зложенні її у формі окремого видання.

Прага, 1. XI. 1929.

Генерал-поручник М. Омелянович-Павленко.

Розділ I

Події на українських землях в останніх місяцях 1918. р

Місяць листопад протягом цілої революції був на Україні місяцем помітних рухів робітничих і селянських мас, місяцем, коли революційна енергія вибухала з особливою силою. Так було й в 1918. р. 3 датою 14. XI. 18 лучиться згадка про повстання проти гетьманської влади.

Не думаю подавати тут своєї оцінки цеї події, — історія дасть свій присуд, — я хочу лише відмітити, що ця подія поважно заважила в перебігові подій на Заході України, де після "першого листопаду" повстала революційним шляхом молода Західно-Українська Народня Республіка.

Безумовно, самий факт існування організованої гетьманської держави сильно впливав на розрахунки ініціяторів відомої "перше-листопадової" події. Тому при висвітленні подій, що розгорнулися на терені Галичини протягом кінця 1918. року й початку 1919. року, не можна промовчувати того льогічного звязку, що заходив поміж цими двома фактами.

Обставини при яких склалося моєпризиачення.

Від 15. листопада ст. Фастів була ставкою повстанчих військ. З ріжних кінців сходилися під прапор Директорії всі незадоволені режимом Гетьмана, всі, хто так чи інакше рахував себе покривдженим, неоціненим по заслугах, а разом з тим чимало елементу з природи неспокійного, для якого хаос й анархія були рідною стихією. Події показали, що таких було найбільше. Були всеж і інші.

Безсторонній глядач побачив би на ст. Фастів невелику групу галичан, що спокійно ходили від одного бурхливого гурту наддніпрянців до другого. Мовчки прислухувалнся вони до гомону вояків, щось нотували та зрідка обмінювалися кількома фразами.

Я особисто теж не поділяв загальної радости, — я ніколи не бачив спасіння у розбраті. Мої настрої були мабуть споріднені з настроями мовчазної групи, бо час-від-часу ми мимохіть зустрічалися, а зрештою сталося так, що майже одночасно опинилися коло самою вагону Директорії. Я звернувся до вартового старшини й просив його докласти Головному Отаманові про мій приїзд. При цьому я голосно назвав моє призвище. Тоді до мене наблизився один з галичан і запитав: "Ви будете генерал Омелянович-Павленко?" — "Так!" — "Ми, — делегати від Галицької Національної Ради, й вже третій день виглядаємо Вас тут".

Це був Льонгін Цегельський, висланець Г. Н. Ради на Велику Україну для полагодження справ допомоги молодій Галицькій Республіці в її боротьбі проти поляків. Між іншими справами делегація мала просити урядові кола призначити на галицький фронт кількох вищих старшин для організації Начальної Команди.

Др. Цегельський познайомив мене з другим членом делєгації. Наскільки пригадую собі це був др. Дмиро Левицький і здається, Д. Паліїв. 3 розмови я довідався, що, зібравши всебічні інформації про ріжних старшин вищої ранги, вони зупинили свій вибір на мені, і на це мають вже згоду Ген. Осецького, тодішнього начальника штабу повстанчої армії, як також і членів Директорії. Ходило лише про особисте знайомство й мою згоду.

Я вже казав, що повстанчий рух мене турбував. Довго не міркуючи, я дав свою згоду. Одначе формальну згоду я обіцяв дати лише після мого зорієнтовання про справи у ген. Осецького й Головного Отамана С. Петлюри.

Мені не довго прийшлося чекати на послухання. С. Петлюра прийняв мене в свойому переділі. Це було, здається, взагалі третє моє побачення з ним. Він підтвердив мені, що Директорія погоджується на моє призначення, і після досить туманного зясовання стану на галицькому фронті, зазначив мені, що я можу бути цілком спокійним, бо за два тижні він має надію бути в Києві, і що тоді я можу розраховувати на два наддніпрянські корпуси. Опановання Львовом, на його думку, мало бути рішаючим моментом боєвих операцій на терені Західної України. Приблизно теж саме я почув від ген. Осецького (його знав я добре ще з курсів штаб-старшинської школи в Оранієнбурзі). Швидко далося полагодити всі формальности, і в той самий вечір я мав виіїхати до Галичини, бо інакше я й делегати ризикували, що будуть відрізаними.

Цілком натурально, що вибір старшини на посаду начальника штабу делегація хотіла зробити в порозумінні зі мною… Одначе не приходилося довго вибирати: у розпорядженні повстанчого штабу був лише один старшина Генерального штабу, — полковник Мишківський. Віп випадково натрапив на повстанців; його взяли в полон і, як запідозреного в "федеративних симпатіях", замкнули в одному з вагонів штабового потягу.

Це "непорозуміння" не страшило делегатів, — вони хотіли почути лише мою думку. Полк. Мишківського особисто я не знав, і тому просив делегацію дати мені можливість побачити його принайменше хвилево для обміну думками. Покійник зробив на мене вражіння солідної штабової сили, — людини, що підноситься над загальний рівень.

Не вагаючись, і він радо прийняв пропозицію Національної Ради. У той же вечір в супроводі ще двох старшин ми відправилися в дорогу через Жмеринку-Підволочиська. Ми не мали самого примітивного забезпечення з матеріяльного боку. Вже в дорозі члени делегації видобули для нас білизну й, здається, англійські військові плащі. Під розмірений стукіт потягу я замислився. А було про що думати! Чи міг я ще два-три дні назад, коли з дозволу Гетьмана пробирався до повстанчої армії, лявруючи поміж місцями постою повстанців, думати про те, що революційна хвиля кине, мене на самий Захід України та ще й на відповідальне становище, характер й обсяг якого ні я, ні мій начальник штабу, собі навіть приблизно не уявляли. На всі спроби делегатів довідатися в нас про наші пляни ми могли лише відповідати: "Приїдемо — побачимо"…

***

Залізниця Фастів — Жмеринка — Підволочиська робила на нас вражіннія, немов вона була ареною запеклої боротьби. Особливо все промовляло за тим, що вузлові станції були пунктами, де змагання досягали виключної напружености. Наче у калейдоскопі промайнули перед нами протягом малюнки боротьби жахливіші один від другого. Ніч також не була спокійна. Найбільше залишилися в памяти ті моменти, коли фігурували німецькі вояки в їхньому своєрідньому озброєнні. Вони навіть серед революційної пожежі заховували свій фільософічний спокій.

Мимохіть пригадую собі німецькі баталіони на вулицях Києва: розміреним, повним величавого спокою кроком текла залізна річка озброєного люду з вулиці у вулицю, з площі на площу. Було вражіння, що вони не потерплять па свойому шляху жадних перешкод. Баталіони зупинилися, стали вільно, поодинокі вояки мовчки запалили свої люльки, — але темпо лишалося все так же рівне і спокійне. Все наперед обмірковано й розраховано! Пізніше, у 1921. р. у самій Німеччині я також відчув це темпо, але вже в ширшому державному маштабі. Хоч як тяжкі були тоді часи, але й тоді "langsam, аbеr sicher", здавалося, було фільософічною підставою усіх змагань цеї, безумовно, передової нації. На фоні нашого листопадового революційного розгардіяшу цей спокій був надзвичайним, вартим згадки, контрастом.

Час від часу повстанці зупиняли наш потяг і робили перегляд. Мене особливо цікавили отамани. — Хто вони, з яких недрів вийшли в такій кількости? — Не тяжко було мені визнати їх соціяльну приналежність, службовий і громадський стаж. Я їх знав. Назагал це були жертви невдалої реформи військового міністра, ген. Рогози. Ініціятори повстання повинні дякувати генералові, що бажаючи піднести фаховий рівень в арміі (у мене лишилося вражіння, що ген. Рогоза був дійсно українським державником), надто необдуманно віднісся до численних молодих кадрів, які були кістю від кости нашого селянина, переважно діяльними учасниками великої війни й до тогож жертвами її.

Як командантові 11. дівізії на Полтавщині, мені довелося бути свідком великої метаморфози: з карної молоді після реформи ген. Рогози повставали раптово кадри запасовців-революціонерів. Пригадую собі, що я сильно обурювався й реагував на цю невдалу міру всіма дозволеними мені військовою дисципліною засобами. Факти доводять, що брак ширшого розуміння річей привів до того самого поступовання й провідників повстання. Каліфи на час, — вони подбали, аби як найшвидче знищити великі інтелектуалеі скарби, що протягом півроку зібралися на Україні. Замісць перегруповання сил і необхідних коревтивів, — "прогнано", "увязнено" й "усунено" чимало фахових сил, що їх пізніще бракувало армії. Відповідь вартового отамана В. Тютюника, інж. С. Тимошенкові є доброю ілюстрацією тогочасних відносин. На прохання відпустити в командиронку на Дін ген. Рябініна послідувало: "Забирайте їх хоч всіх, — вони нам непотрібні"… (Серед таких обставин позитивними виїмками були Січові Стрільці й Запоріжці.

Є дві точки погляду щодо організації української військової сили підчас гетьманщини. Одні вважають, що то був "пропащий час", а другі — навпаки — знаходять, що "видатний військовий діяч Гетьман Скоропадський з великою енергією взявся за організацію української військової справи" (Ген. Капустянський). На мою думку, Гетьман правильно підійшов до справи. В усіх його планах видно ширину помислу й розуміння справи в модерному дусі, але зроблено моральну помилку, про яку я вже згадував. На жаль такі помнлки не простимі. Поза тим ніхто не може нічого закинути. Гетьман доручив цю важку державну галузь тром особам: ген. Рогозі, як військовому міністрові, ген. Галкинові, як начальникові головного штабу, і підполк. Слівінському, ставленикові ще Центральної Ради, як начальникові генерального штабу. Хто й то мігби закинути цим старшинам?

Помилку почалося направляти, коли Гетьман дозволив формування козацьких кошів. Я сам, як кошовий Катеринославщині, взяв до себе чимало покривджених старшин. Проте вже було пізно… Повстання зруйновало зорганізований апарат і майже знищило всі запаси.

Полковник Мишківськкй, заслуги якого перед батьківщиною сьогодня для всіх очевидні, ледви сам не впав жертвою "революційної Немезиди". Скільки було гідних старшин, що пізніше знайшли притулок в Українській Галицькій Армії, або зовсім часово сховалися!

Вражіння першої стрічі.

Збруч, невеличка каламутна річка, лежав на межі двох однакових може щодо назви, але сутєво ріжних революційних подій. Переїхавши Збруч, ми опинилися у цілком іншій обстанові. Наші переживання можно булоби порівняти з почуваннями плаваків, що на вбогому човні щасливо перейшли пороги й вийшли на ширшу, спокійну воду. Там теж не було повного спокою, але всеж не можно було його порівнювати з тим, що лишилося позаду. Замісць безформених і ріжноманітних своєю силою та, напрямком хвиль, — тут помітно більше систематичну лагідність.

Ми потребували певного часу, аби звикнути до тамошніх проявів життя. Ніхто не бігав, не метушився; не чути було зайвих вигуків і не видно було скривлених від жаху людських облич. Скрізь однострої військових, чимало поліції. На очах якась загальна стурбованість. Все показувало, що всі чекають подій особливої ваги, та що десь є боєвий фронт.

На самій ст. Волочиська чекала на нас почесна варта. Рапорти командантів, привітні промови… На нас дивилися з повагою й зацікавленням. Нікого не обходило наше політичне credo чи орієнтація. Нас шановано, як земляків, — українців з Великої України.

Ми почували, що наші боєві відзнаки, моя рука на перевязці та козацьке вбрання — всім імпонують. У мене відразу зявилося бажання війти в тісніший звязок з тими, з ким доведеться незабаром стати до боротьби, за наші кордони. Поздоровив старшин і стрільців та кинув кілька привітних слів. У відповідь чулося: "Слава!… Слава!"…

Через кілька хвилин поспішаємо до вагонів, бо делегація хотіла нас скорше представити Державному Секретаріятові в Тернополі.

Легкі, неопалювані вагони на лінії Підволочиська — Терноніль далися мені в знаки. Я почував, що мандрівка й безсонні ночі останніх двох тижнів не пройдуть для нас даремно. Проте я намагався не показувати свого нездоровля й підтримував розмову з делегатами, що були все ще під вражінням подій на Україні.

Кілька годин їзди й ми вже в Тернополі. Автом переїхали це вславлене битвами підчас світової війни місто й направилися до готелю.

Я перенісся думками взад, до червня 1917. року, коли я вперше перебував у Тернополі, очікуючи призначення командувати українською частною (я мав особистий наказ Брусилова головнокомандуючому Південно-Західним фронтом дати мені українську частину). То був час наступу, що всім знаний, як "наступ Керенського". Шлях Волочиська — Тернопіль день і ніч забитий підкріпленнями, що приходили зза Збруча. Це були здебілыпого українські сотні, що зразковим ладом і твердим кроком з невеличкими жовто-блакитними прапорами йшли на фронт, як їм було обіцяно, до "своїх" частин. Різким контрастом до них були "роти" москалів, — малі частинки з величезними червоними прапорами, на яких написано: "Война до победного конца!" Цей контраст кидався тоді всім. Українські вояки переживали славну добу. Всеж скрізь було чути: "Дай Боже, щоби це не був соломяний вогонь"…

І9І8. і 1919. роки показали, що мало викликати "революційний дух", — треба ще й знати, як його опанувати та звернути розбуджену енергію в творчий бік… У 1922. році на еміграції, один з тих, хто особливо вславився викликанням мас на арену революційних подій, С. В. Петлюра писав (у 1922. р., — отже по катастрофі!): "Для мене вже спочатку нашого руху ясним було, що наші національно-державні змагання повинні перейти довгі по терміну й тяжкі своїми спробами митарства, поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються. Всі зїзди українські, в тому числі і військові, були для мене показчиком не сили (реалної і зорганізованоії) нашого народу, а демонстрацією національних емоцій, які ще треба було міліоновим масам в собі усвідомити і які повинно було шляхом послідовної боротьби перетрансформувати у певні волеві рухи української нації, у певні акти боротьби за свої національно-державні змагання. Спочатку я мав ілюзію, що ці зїзди можно використати для організації національної сили, але швидко переконався, що вони тільки "празникова одіж" і що треба шукати тих, хто чорною роботою державною уміє творити певні реальні цінности. Таких елементів було дуже мало. Наші тодішні лідери були або фантасти, або демагоги, або наївні люде, що вірили в силу революції, у чудотворність її. Вони партійні гасла, ставили вище державних, персональні моменти вище загальних. Відшукати тоді середню лінію, "рівнодіючу", було дуже невдячним завданням, тяжко, бо"… (З листа до ген. У.). Отже мені здається, що в цих останніх словах і захована "Ахілеса пята": не завжди компроміс є виходом з положення, — часто буває так, що він, навпаки, дає можливість міязмам гангрени продовжувати свій переможний рух далі; компроміс є тоді корисним, якщо час у дальнішому працюе на користь творчих елементів. Так не було.

У полудні, у залоговій "менажі", ми познайомилися зі заступником військового секретаря, майором Бубелою. Військовий секретар, полковник Вітовський, був у відїзді. Бубела, ще зовсім молода людина, не дивлячись на високу посаду, тримав себе дисципліновано й без жадних фальшивих нот.

Я звернув увагу також на те, що в Тернополі, місці осідку Військового Секретаріяту з усіма його тиловими установами, не було ні одного старшини вищої ранги. Як ми довідалися пізніше, це було ознакою всієї молодої Галицької Армії, — майорів і підполковників можна було порахувати на пальцях.

У той самий день ми відвідали Раду Державних Секретарів з др. К. Левицьким на чолі. При цьому був і голова Національної Ради, фактичний президент 3.У.Н.Р., др. Е. Петрушевич. Саме перед нашими відвідинами відбувалася нарада щодо директив др. В. Панейкові, який мав відїхати до Парижу для оборони перед Найвищою Радою наших інтересів. Ось тому також і нам поставлено низку запитів у справі подій на Наддніпрянщині. Секретарів цікавили більш усього наші прогнози. Самі вони далеко не були оптимістами; у запитах відчувалася нотка занепокоєння, бо події на Великій Україні цілком перевернули всі їх пляни. Назагал зібрані робили додатне вражіння. Помітно було більшу увагу до маштабу часу, просторів, і до наших ресурсів боротьби, більшу увагу до нашого міжнароднього положення та, взагалі, не було того примітивного: "всім, всім і закордон"… Щож до фронту, то ми не одержали нічого вичерпуючого. Це мені вже не подобалося. Казали, що якийсь легендарний майор Ерле в "Начальній" усе нам зясує.

По наших відвідинах отримали ми наказ Державного Секретаріяту про призначення мене начальним вождем, а полк. Мишківського начальником штабу Української Галицької Армії.

Підчас моєї дальшої служби я ніколи не зловживав титулом начального вождя. Я завжди підписувався, як командуючий Армією, тобто клав вагу на технічне кирування військовим ділом, бо вважав, що в тих умовах духовий провід має належати більше Військовому Секретареві, як синові своєї землі. Треба було бути обєктивним: "Збруч" відогравав тоді свою ролю. Правда, кращі люде з обох боків вже тоді стреміли до знищення "Збруча", але всеж це питання було реальним і викликало численні перешкоди.

Тогож дня ми поїхали двома автами до місця постою "Начальної" у Бережанах.

Обзнайомлення з положенням.

Як Тернопіль був часовим політичним осередком Галичини, так у Бережанах після залишення Львова (22. листопаду) отаборилася Начальна Команда У.Г.А. Оперативна частина займала досить просторий будинок б. австрійського суду.

Військові установи, які ми знайшли в Бережанах, мали ще тимчасовий характер. Лише оперативна частина, заходами молодого енергійного майора Ерле, була більш-менш зорганізованою в маштабі, що відповідав потребам кирування порівнююче невеличким відділом військ. Найслабшим місцем був звязок, і то зогляду на брак технічних засобів. Майор Ерле дуже зрадів, колі довідався від полк. Мишківського, що він привіз деякі речі для звязкової служби.

Згідно зі звітом майора Ерле, що виконував, у той час обовязки начальника штабу й першого квартирмейстра, ситуація на театрі військових подій (простір Сокаль — Бібрка — Перемишль) представлялася так: у Львові й Перемишлі були поляки, наші більші відділи знаходилися з ними в сталому стику; уся площа була сферою ділання невеличких формацій і партизанських відділів полк. Долуда; залізниці Львів — Перемишль, а інколи також Рава — Львів, були в руках поляків. Майор Ерле очікував появи нових ворожих сил, — особливо на напрямках: Володимир Вол. — Сокаль. Люблін — Рава, Персмишль — Стрий. Цей останній напрямок вважався найбільш небезпечним. Там був відділ досвідченого генерала Кравса.

Наші сили, за винятком славної ще з часів світової війни бригади У.С.С., яку треба було вважати вповні сконсолідованою військовою одиницею з бойовими традиціями (дві-три тисячі стрільців), були ще в стані формування. Вони повстали з австрійських частин, в яких переважав український елсмент, і по своїй бойовій структурі та кількости в середині листопаду мали ще несталий характер. Також були ріжні окремі сотні (Шепаровича), куріні, полки й бригада Кравса.

У всіх частинах залишилося чимало німецьких старшин. Користь з них була очевидною. Більшість з них брала активну участь в організації старшинського корпусу, й особливо штабових установ. Така роля старшин-німців не могла не відбитися на системі управління, а навіть і на службовій мові. Всі оперативні накази видавалися в двох мовах, а всі телефонні розмови ведено звичайно в німецькій мові.

Я й полк. Мишківський опинилися в умовах, до яких ми не були призвичаєні. Крім того, що ми не розуміли чужих термінів, ми зіткнулися з іншим розумінням річей у питаннях оперативного характеру та військово-організаційного порядку. Ми рішили не робити відразу великих змін і стреміти на практиці поволі вщеплювати командному складові нашу військову доктрину.

Загальний боєвий склад армії не підносився вище 15 тисяч з щось 40 гарматами[6]. Харчевий склад треба було рахувати подвійно. Озброєння було дуже ріжноманітне. В артилєрії иайбільшим калібром були дуже цінна для тодішніх наших операцій 15. сент. гармата. Технічних засобів не було зовсім. Всі фронтові частини жили, так мовити, "самопасом", при чому місцеві інтереси у всіх, — це цілком природнє явище в молодій армії, — стояли на першому місці. Справа від цього чимало терпіла. Дійсність не була потішаючою. Ясно, що ми мали діло з військовою організацією, яка ледве-ледве, до тогож самотжки, головно з ініціятиви низів, пробувала стати на власні ноги.

Перед нами стала низка питань. — Хто буде наш ворог? Чи буде він у боротьбі проти нас самітний? Як розвиватимуться далі події на Наддніпрянщині? Зрештою, і то мабуть саме головне, чи той прояв національної волі, що мав місце 1. листопаду на всій території Галичини, був дійсно зрілим чином, чи розрахованою лише на анархію — авантюру, що була наслідком розвалу держави Габсбургів?

Пильно студіюючи загальне положення, ми особливо уважно дивилися на властивий галицький терен, намагаючися знайти в мало знаній нам атмосфері підстави майбутньої відпорности й здатности Галичини до боротьби. Для всебічного ознайомлення Начальної Команди ми рішили побувати не тільки на фронті, але також у Стрию в Команді ІІІ. Области, у Станиславові, — місці осідку Військового Секретаріяту, у Камінці Струмиловій та взагалі в місцях, де особливо відчувався організаційний живчик. На жаль, моя недуга сильно поступала наперед: Минуло ще 2–3 дні й я був вже в ліжку на довший час. Ось тому найбільший тягар праці, як також ініціятива, у першому періоді боротьби впали на полк. Мишківського.

Правда, була також додатна сторона моєї хороби. Лікар, референт санітарних справ Начальної Команди, був щирим патріотом і підчас відвідин знайомив мене з краєм, його видатними особами, політичними угрупованнями, перебігом подій після розвалу Австрії. Ці наші розмови були для мене надзвичайно цінними. Я поволі виробляв собі образ Галичини.

Заходив до мене, і то не рідко, також повітовий староста, поважна й симпатична особа. Його замислене стурбоване обличчя мені дуже подобалося.

Внаслідок усіх відвідин і розмов я вповні відчув той величезний тягар, що впав на мене. Я страшенно злився, що в таку хвилю мусів був задовольнятися порівнююче пасивною ролею.

Оперативні комбінації під кінець грудня 1918.р.

Вже листопадові бої в Галичині дали змогу прийти до висновку, що українсько-польська боротьба не обмежиться партизанськими випадами сторін, а набере характеру правдивої маневрової війни. Події на початку грудня підтверджували цей висновок. Тому, готуючися до тревалої боротьби, Начальна Команда передусім підтримувала всім своїм авторитетом, як у колах політичних, так і військових, вже усталену думку, що апаратом боротьби повинна бути регулярна Українська Галицька Армія. Команда не відкидала також і партизанських операцій, але тільки на другорядних ділянках, як допомоговий засіб. Чи це мала бути війна на витревалість, чи на "знищення ворога"? — На таке питання не важко було відповісти вже тоді, бо мало даних промовляло за те, що час і політичні обставини назовні працювали в нашу користь.

Часово сприяючу нам ситуацію, зогляду на те, що поляки в боротьбі з нами ще не мали цілком вільних рук ні назовні (німці, большевики, литовці), ні внутрі, а щодо Антанти, то вона в особі Найвищої Ради ще не виявила була свого відношення до заборчих апетитів Полыці, — треба було, на думку Начальної Команди й Державного Секретаріяту, невідкладно та повністю використати. Зі стратегічного боку здобуття Львова, де "Довудство Сходу" зосередило головні сили, привелоби нас до мети, і зробилоби нас господарями на всьому терені Східної Галичини; крім цього з політичного боку — воно булоби дуже потрібним ефектом і зміцнилоби позицію наших заступників у Парижі.

Автор книги "Кампанія польсько-українська", підполк. Сопотніцкі також погоджується з тим, що наші зусилля до визволення Галичини повинні були бути скировані вбік опановання Львова. Ходило лише о те, як вирішити цю проблему. Підполк. Сопотніцкі дав одну й туж оцінку всіх оперативних положень від грудня 1918. року аж до квітня І9І9. року. Це не відповідає дійсності.

На мою думку, стратегічне положення в Галичині в листопаді 1918. р. було одне, у січні 1919. р. — друге, і нарешті цілком відмінне в березні 1919. року, коли вже далися відчути наслідки неприняття нами умов Антанти. У листопаді 1918. року 40-міліонова Україна стала до бою проти 17-міліонової Польщі, яка не мала спокою на всіх ділянках. У січні 1919. року не приходилося вже надіяться на допомогу з Великої України, а навпаки треба було думати про поміч Галичини урядові У.Н.Р. (сам факт переїзду представників політичної влади з Києва до Станиславова каже дуже багато); крім того, слід відмітити швидкий зріст державної зорганізованости Польщі та зручність її дипльоматів, що зуміли обернути політичні обставини на користь собі. Щож до березня 1919. року, то не приходиться говорити про двобій порівнююче малої Галичини з Польщею, а про боротьбу Галичини з Антантою. При таких змінах внутрішнього й зовнішнього характеру тяжко говорити про одні методи боротьби й про одностайний плян кампанії.

У грудні 1918. року Начальна Команда розраховувала на моральну й фізичну допомогу Києва. Разом з тим вона брала на увагу також і те, що поляки зможуть небавом поліпшити своє положення на інших фронтах і тоді скирують більші сили під Львів. Ось тому "Начальна" в листопаді відкинула думку про боротьбу на виснаження й рішила використати наші хвилеві плюси та можливість надіслання частин з Великої України для опануваннія Львовом, аби пізніше спокійно стати на наших західних і північних кордонах.

Одначе досвід революції наказував нам бути обережними. У що виллється діло Директорії, чи пощастить їй скріпити наш державний організм, а разом з тим оборонні засоби? — це було питання. з цих причин Начальна Команда пильно стежила за розвитком подій над Дніпром і намагалася схоплювати всі чутки, що йшли з теренів революції.

Рахуючи наші місцеві засоби боротьби на той час для опанування Львовом невистарчаючими, я ставився до пропозиції полк. Мишківського — негайно штурмувати місто — позитивно, лише наколи Директорія надішле обіцяні дивізії.

Розпочаті сприводу цього переговори скінчилися для нас сприяюче: нам запевнено було кілька боєздатних частин. Наша оперативна діяльність зводилася до підготовання вигідних умов для штурму, яким малося зліквідувати найбільшу групу поляків на цілому терені Східної Галичини. Після здобуття міста пляновано приготовити армію до боротьби з новими групами, що їх Польща, цілком певно, не запізниласяб направити проти нас.

Поруч головної операції "Начальна" підготовила кілька другорядних акцій, а саме: часову перериву сполучення Перемишль — Львів і Рава — Львів, більшу активність наших військ в напрямку на Перемишль і демонстративну чинність на північно-східних полях театру війни.

Австрійські 15. сент. польові гавбиці, що кількости 10–15 були в нашому розпорядженні, на думку гарматчиків, давали надію на певне усунення перепон, що моглиби повстати на шляху наших стрільців до ворожих позицій в околицях міста.

Слід пригадати, що, після опановання Перемишлем 10. листопаду, а за допомогою підполк. Токаржевського (140 старшин, 1800 стрільців і 8 гармат) також і Львовом 22. листопада, "Довудство Сходу" намітило ширші операції для повного звільнення Львова від облоги. Саме з цею метою розпочато бої від 22. листопаду до 10. грудня під Самбором, Равою Руською та в околицях Львова. Проте замірам "Довудства" перешкодили наші протиоперації. Бої скінчилися не на користь поляків. Тим самим здобуто кращий грунт для чергового пляну "Начальної", що хотіла повністю закріпитися та в кінці грудня розпочати операції, завершенням яких мав бути сам штурм Львова.

У третій декаді листопаду в Бережанах відбулися наради старших командантів Між ними були полк. Косак, полк. Микитка, отаман Букшований, полк. Омелянович-ІІавленко і сотн. Бізанц. Генерал Кравс не був. Хоч я був ще хорий, всеж рішив сам головувати на цій нараді, бо це власне був мій перший особистий стик із старшим командним складом. Від групи присутніх віяло свіжістю, запалом й енергією. Невеличкий службовий стаж і порівнююче обмежений попередній вишкіл молодих командантів — вимагали більшої деталізації всіх наказів і розпоряджень Начальної Команди. Полк. Мишківській це зручно вловив і належно переводив підготовчу працю, не вказуючи лише "що", але також "як" треба виконувати.

Після зясовання полк. Мишківським нашого розуміння ситуації, нарада вислухала від ньогож плян майбутньої операції. 3 цим пляном були получені такі місцеві завдання; Група Кравса мала зруйнувати залізницю між Судовою Вишнею й Перемишлем, а потім, протягом цілої операції під Львовом, бути заслоною львівської групи від можливого наступу поляків з Перемишля; далі Кравс мав вийти на Сян й тримати цю лінію; рівночасно партизанські відділи на Півночі й північному Сході мали стежити за напрямками Яворів-Львів, Рава-Львів і Сокаль-Львів; для демонстративних чинів у північних і північно-східних околицях Львова "Команда Північної Области" (Камінка Струмилова) мала післати відділи окремого призначення полк. Долуда; південно-східній групі УСС (отаман Букшований) і південній (полк. Микитка) ставилося за завдання обовязково вдертися в околиці Львова, аби цим відтягнути на свої напрямки максимум ворожих сил і тим сприяти наступові; група полк. Омеляновича-Павленка мала з околиці Глиняна-Пустомити розвинути свої операції в північно-східному напрямку на головний двірець і на південно-західну околицю міста; силу ударної групи Начальна Команда розраховувала довести до 7–9 тисяч багнетів і 40 тармат, що складалоби коло половини всіх наших військ; на частини полк. Косака покладено завдання забезпечити головній групі ліве крило чинністю на Городок Ягайлонський і на Захід від нього; поза всім наказано зладити бодай примітивні бронепотяги для операцій на широких і вузьких залізницях.

Так виглядав наш плян. Його творцем був покійний полк. Мишківський. На йогож пропозицію командантом ударної групи призначено полк. Омеляновича-Павленка.

Досвід революції показав нам, як несталі були частини на Великій Україні й наскільки змінливою була їх моральна вартість. Зогляду на це, вирішено просити Військовий Секретаріят вжити всіх заходів, аби Начальна Команда зазделегідь мала повну уяву щодо боєздатности наддніпрянських підкріплень. Я особисто ставив весь успіх нашої оперції в залежність від того, що за частини надішле нам Київ. Начальна Команда не обмежилася тільки проханням до Військового Секретаріяту, але й сама вислала своїх агентів до Підволочиська на зустріч козацьким транспортам. Агенти мали обертатися серед козаків і подавати нам усе, що характеризувалоб моральну якість і політичні настрої їх.

Очевидно, що також й урядові кола Галичини надавали належне значіння моральному станові козаків, бо зустріч на старому кордоні й транспортування уряджено було надзвичайно урочисто. До цього треба ще додати прояви гарного відношення населення Галичини до земляків "з того боку". Назагал це був тріумфальний похід.

Як урядові відомости, так і донесення нашої агентури свідчили, що дух надісланих частин був найкращий, — козаки прагнули до бою, матеріяльний бік виглядав теж добре. Всеж я хотів вислухати особисті доклади начальників головних транспортів і наказав їм прибути до Бережан. Інформації полковників (тоді на Україні були мало не всі полковниками й отаманами) мене задовольнили. Лишалося ще особисто оглянути всі частини, але хороба не дозволила мені зробити цього.

Після докладу старшого команданта я вважав себе вистарчаюче поінформованим і дав начальникові штабу згоду на розпочаття вступних боїв до головної операції.

Перебіг грудневої операції. Заходи ворога.

Такий стан річей не міг не стурбувати "Довудства Сходу". 11. грудня воно доручило Генерал-підпоручникові Зєлінскому з відділом силою в 1600 вояків, 12 кулеметів і 8 гармат розпочати протинаступ, що в своїй конечній меті мав привести поляків до опановання напрямку Перемишль — Хирів — Самбір, — безперечно важливого для нас, бо звідси поляки могли дістатися в запілля наших львівських груп.

13. грудня Зєлінского підсилено відділом майора Модєльского (1 курінь піхоти, кулеметна сотня й панцирний потяг), а 15. у критичний мент, у боях коло Підмостя й Трушовиць Зєлінского підсилено ще двома курінями 37. полку і 1. дівізіоном 1. полку уланів. Усі ці заходи поляків привели їх до опанування ситуації на згаданому напрямку.

На завзяту боротьбу у напрямку Хирів — Перемишль Начальна Команда відповіла введенням у бій частини львівської групи. Це, очевидячки, мало певний моральний ефект, бо вже 18. грудня Львів "волал" на поміч. Зєлінский одержав 23. перед обідом від генерала Розвадовского таку словесну директиву: "Положення під Львовом увійшло в критичну стадію. Українці, підсилені свіжими частинами, підступають аж до самого передмістя, яке невпинно атакують. Поза тим нагромадили вони більші сили в Любені В. з наміром заатакувати Городок Ягайлонський. Завданням групи є розбиття сил під Любенем В., дальше посування її вздовж гостинця Любець В. — Ставчани — Оброїм — Львів й переведення тих операцій, які виявляться конечними для рятування Львова. На праве крило наложить звернути увагу, бо на підставі відомостей, які одержано з вірогідних джерел противник нагромаджує більші сили в околицях Глинної—Наварії й Пустомитів".

Отже, як бачимо, польське командування ще 18. грудня вважає положення під Львовом настільки критичним, що рішає перервати свої бої у напрямку Хирів — Самбір, аби мати змогу кинути перемиські сили на підтримку Львова. 3 наказу Розвадовского ми бачимо також, що польське командування визнавалося також у положенні навколо Львова, бо, як кінцеве завдання, скировує протинаступ своїх головних сил у район, з якого мав початися наступ нашої ударної групи, — "Наварії".

24. грудня група генерала Зєлінского вже стояла у вихідному положенні. 25. вона розпочала свою акцію, і в 23. годині вона здобула вже Любень Великий та Малин. Наш відступ був настільки поспішним, що штаб не встиг знищити телєфонічного получення зі Самбором. Це дало полякам можливість зібрати богато розвідочного матеріялу й нанести нам великі шкоди. Між іншим поляки самі визнали велике значіння для їхніх операцій тої вістки, що "українська команда, за винятком потягів, не має на тому відтинку (Любень В.) інших відділів". Це дало полякам змогу спокійно дивитися на своє праве крило, і зосередити 27. грудня найбільше сил проти "Наварії". Саме там, у двобою найсильнійших груп, і мала вирішитися доля наших грудневих операцій.

Неуспіх наших двох західних груп (Хирів і Любень) сильно відбився в боротьбі на рішаючому напрямку. Проте ми мали ще сказати своє останнє слово, бо залізниця Стрий — Наварія — Львів була забита потягами з надходячою до нас підмогою з Великої України; галицькі частини були на цьому напрямку, такби мовити, авангардними й мали забезпечити спокійне нагромадження наших сил, що прибували до Наварії.

Зима того року була сніжна й порівнююче сувора. Це відбивалося на нашому маневруванні, бо наші технічні засоби пересування були дуже примітивні; Начальна Команда ще мала кілька авт (у штабі називали іх гумористично "автяками"), — рештаж частин армії мусіла користуватися підводами.

Двома автами ми, коли не помиляюся, у ночі з 25. на 26. грудня виїхали до Бібрки, де, згідно з наказам, мала розташуватися Начальна Команда. Це — маленьке містечко, що лежить щось 35 кільометрів від Львова. Зогляду на великий сніг, ми сильно спізнювалися. Подорозі в начальника штабу виринула навіть думка відложити наступ ще на один день, проте я надавав ментові несподіванки наших операцій найбільшу вагу й тому рішуче відхилив його пропозицію. Як ми вже бачили вище, завдяки певним недомаганням штабу групи Бізанца та завдяки шпіонажі, польське командування вже 26. було досконало поінформоване, що "в околиці Глинної-Пустомитів українці сконцентрували кілька курінів отамана Петлюри, що прибули з околиць Києва". До того перебіжчики подали полякам також і напрям наступу на Ставчани.

Алеж, при всіх тих несприяючих нам обставинах, поляки не знали ще про моральний стан частин, які прийшли нам на підмогу. Коли взяти на увагу брак резерв у поляків, то саме це й мало відогравати в двобою рішаючу ролю. Сталося так, що з першими поважними втратами у лавах наддніпрянців, почулася голосна критика всіх оперативних розпоряджень, а далі: "Чого ми будемо воювати за чужу землю, хиба у нас своєї мало?". "Поляки теж наші брати"… У той самий час "брати" немилосерно били з гармат… Коли всі "аргументи" були вичерпані, то наддніпрянські частини просто відмовилися продовжувати наступ. На нещастя, на лінії Львів — Стрий показався ворожий бронепотяг. Счинилася паніка. Командуючий рішив вивести наддніпрянців з бою й продовжувати наступ тільки галицькими частинами. Маємо завдячувати його кавалєрійській вдачі, що наш бій не "нагло завалився".

У сильно послабленому складі відділ продовжував наступ. Деякі частини дійшли навіть до самих передмість. Начальник групи особисто був там… Але все це не мало характеру розмірено опущеного на болюче місце ворога важкого меча, а більше нагадувало демонстративні уколи легким рапіром, чим лише дратовано ворога й викликувано в нього оптимізм щодо протинаступу.

На перебіг справ на інших ділянках командування не мало підстав жалітися. Частини зробили все, що було в їх силах. Ступнево бої перейшли в ліквідаційну стадію й 30. грудня зовсім затихли.

Своєю зручною, щодо тактичних ходів, акціею генерал Зєлінский цілковито змінив до 18. грудня положення на напрямкові Перемишль — Хирів — Самбір. 24. його група стояла вже в Городку Ягайлонському, який визначено йому наперед за вихідну точку для нової серії боїв вже на напрямку Городок — Любень В., чим малося вивести львівську залогу з надзвичайно скрутного стану. У першому й другому випадках маємо докази того, що для спонукання пасивних частин до геройських чинів часто вистарчає прилучити до них невелику, але міцну духом частину. Правда, обставини сильно сприяли воякам Зєлінского, бо під Ставчанами польський жовнір зустрівся з розагітованим козаком, для якого вже не було нічого святого.

Із всього раніш наведеного видно, зякою увагою Начальна Команда ставилася до прибувших спід Києва частин. Не можемо обвинувачувати також і військову владу У.Н.Р. у недбайливости, тим більше у злому намірі, бо в той час моральний стан широких мас був дуже несталий, відхилення від нормального стану були так великі й несподівані, що про чиюсь відповідальність не слід навіть говорити.

Не можемо не погодитися з генерал-квартирмайстром Головної Команди Армії У.Н.Р., який пише: "Лише найбільше свідома меншість захоплена національною ідеєю. Решта-ж хоче співпраці з Великоросією. Звичайно не підлеглости, а федерації з нею на умовинах рівного з рівним… 3 цим треба рахуватися; хоч якби це не було боляче для ідейних кировників національного відродження. У цю точку і направляють свої зусилля як большевики так і реакційні елементи". Пізніше стало відомо, що також і поляки в своїй пропаганді скористалися цим слабим місцем душі наддніпрянського козака.

Зовсім інший настрій панував у Галичині. Тому треба було вжити заходів, щоби гангрена не перенеслася й на здорову душу галицького стрільця. Начальна Команда без проволікань рішила перекинути Дніпровську Бригаду назад за Збруч. Не всі частини цеї Бригади були в цілком безнадійному стані, два-три куріні ще можно було терпіти, а щодо гарматчиків, то вони добре тримали себе у боях під Львовом ще довший час пізніще.

Обезброєння бригади не пройшло без крови, і то значної. Коло 140 людей поранено й забито. Чимало побито також і коней. Козаки не вірили попередженням старшин-галичан, що відмова зложити зброю потягне за собою відкриття кулеметного вогню… Хоч як коротко тривав огонь кулеметів, всеж він зробив великі спустошення. У лавах дніпровців почалася паніка й вони дали згоду підлягати всім наказам Начальної Команди.

Для Начальної Команди було вповні зрозумілим, що "Довудство" старатиметься використати те положення, яке витворилось під кінець грудня 1918. р. Польська команда дає приказ ген. Ромерові, командантові "групи Буг" (головні сили групи: бригада полк. Кулінского й група підполк. Заржіцкого) прилучитися до військ львівської округи, щоб спільно заатакувати наші групи на Південний Захід від Львова й їх остаточно розбити. Цей успіх мав послужити місцевій команді вихідною базою дальших операцій для "пацифікації зревольтованого українського населення". Околиця Рави Руської мала бути пляцдармом для концентрації війська, що розпочинало свою чинність в напрямку на Жовкву. Треба передівсім відмітити характерну рису цеї операції, що випливала з самої постави ген. Ромера, як активного кавалериста, отже була, такби мовити, наглим кавалерійським наскоком.

6. 1. "Група Буг" починає промощувати собі шлях до Жовкви боями під Домбровкою, Камінкою та Голим Равським. 8. I. "Група" займає Жовкву а ноччю з 10. на 11. відкинувши наші північні групи на Схід від Жовкви й Камінки, вмашеровує зі співом та музикою до Львова. На другиій день відбулося у Львові велике привітання відділів ген. Ромера, чим заохочувано вояків до дальшої боротьби.

Наші війська на Півночі не спізнились встановити знову облогу, але поява пятитисячного, добре озброєного відділу, обтяжувала вже й без цього наше скомпліковане положення, та вказувала, що ворог буде змагати до повного використання свойого успіху. Як прорив так й послідуюча операція а також наша протиакція, змагаюча до здобуття собі на довший часоперативної ініціятиви на всьому фронті, були дуже цікаві й заслуговують вповні на те, щоб їх всесторонньо описати. Однак тут йде нам лише о саму характеристику операций та остаточних висновків.

На фоні двох підрядних акцій полк. Кулинського (на напрямкові Козельники-Сокільники) та полк. Сікорського (на напрямкові Мшана-Барталів-Ставчани) група ген. Зєлінского, як найсильнійша, одержала приказ заатукувати 12. I. наші війська скупчені в околиці Любень Великий й Л. Малий, — а далі оперувати після витвореного положення, змагаючи до цілковитої дезорганізації наших частин. Для успішного переведення цього пляну "Довудство" перекинуло в цей район біля 10.000 піхоти, 80 кулеметів, 34 гармати та 400 їздців, — отже аж надто переважаюча сила ворога, коли додати, що вцьому складі було біля 1000 старшин.

На цю акцію Начальна Команда відповідає активізмом своїх західніх груп, що було мислиме лише тоді, колиб наші фронтові частини спромоглися хоч деякий час параліжувати гін ворога спрямований на Південь з Городка. Завдяки героїчній боротьбі наших фронтових частин, що з великою самопожертвою та витревалістю звели нерівний місцевий двобій з ворогом, наші групи в районі Рудки-Самбір зліквідувавши наступи бічних польських відділів, перейшли до рішучої боротьби (в міру плянів Начальної Команди) на флянки а навіть на тили ген. Зелінского, чим змусили його ніч на 13. I. ужити для виведення своїх військ з бою.

Успіх нашої проти-акції слід уважати блискучим, коли взяти під увагу сили ворога, а тому не треба бути скромним, щоб окремо не описати цеї боротьби, яка відігралася в початках січня й була завершенням нашої акції розпочатої в другій половині грудня 1918. р.

Оцінка операції. Висновки, як база до майбутніх оперативних плянів війни.

При оцінці наших операцій у другій половині грудня навряд чи можна буде закинути Начальній Команді щось більше, ніж те, що нашій оперативній комбінації не була забезпечена належна стійкість, або, так би мовити, тривалість чинів на головному напрямку. Але, з другого боку, треба зважити, що, при тій обстановці, несподіванка, — цей найголовніший чинник кожного успіху, — мала бути в наших комбінаціях основним моментом. Власне в цьому відношенні повинні ми бути вповні задоволені. Той же польський автор визнає, що "також у другій половині грудня для Львова несподівано прийшла поновна критична хвиля".

Отже ми викликали були кризу в таборі противника. Тим самим відкрили ми для нашої ударної групи широкі можливости чинного використання ситуації. Це є факт, що не підлягає жадному сумніву.

З глибоким жалем треба погодитися з характеристикою, яку дав згаданий нами польський автор Дніпровській Бригаді. Він пише, що"…моральна й боєва вартість, яку мали вояки, уроженці України, стояла дуже низько: у переважній більшости вони були байдужими до справи українського збройного руху на польських землях; погано вишколені й проваджені розполітикованими, нефаховими старшинами, були вони нездатними до виконання яких-будь енергійних самостійних боєвих завдань". Це все, виключаючи дніпровців-гарматчиків, є сумною правдою…

Всеж, знайдись на місці бою хоч один старшина, що змігби охопити настрої цього збаламученого озброєного натовпу, то образ, безумовно, швидко змінивсьби. Ті самі вояки, що перед хвилиною займалися балачками й критикою наказів, моглиб показати чуда хоробрости. Це не сталося, а тому й зникла остання надія повернути боєве щастя на нашу користь. Начальній Команді нічого не лишалося, як розпочати бої для ліквідації плянованої операції й в останніх змаганнях витворити положення, що сприялоб майбутній боротьбі.

Завдячуючи 15 см. польським гавбицям, Начальна Команда отворила для нашої піхоти можливости, які часто не повторюються, — а саме наша артилерія знищила сильні перешкоди на шляху до Львова, що ними були численні цегольні. Треба підкреслити, що ці цегольні з великим вмінням використовували поляки. На цю підготовку нашого наступу витрачено всі гарматні набої. Саме ця обставина вимагатиме істотних корективів у нашій майбутній тактиці та пляні майбутньої боротьби під Львовом.

Таким чином наші оперативні заміри, зогляду на невитримку ударної групи в найбільш рішаючий мент, не привели до бажаних наслідків. Власне тому й президент Національної Ради, др. Е. Петрушевич, мав підставу трохи пізніше заявити, що положення від останньої сесії Ради не змінилося, — Львів і Перемишль залишилися далі в руках ворога.

Президент Національної Ради, заявляючи Раді, що богато ще жертв очікують країну й що армія дуже терпить від браку самого необхідного, цілком справедливо просив за "признання" і "вдячність" для Української Галицької Армії.

Наш ворог, не дивлячись, як на той час й обставини, на значні зусилля, потерпів на всіх головних ділянках повну невдачу. Він змушений був дивитися на боротьбу не як на "бунт", підбуреного агітаторами населення власної провінції, а як на правдиву війну між двома націями.

Отже від грудня 1918. року ми вже ввійшли в стадію правдивої полевої війни між двома ворожими націями.

На кінці нашого вступного розділу, в якому хотіли ми змалювати ситуацію від початку боротьби аж до кульмінаційного моменту, спробуємо подати, що, на думку й згідно з розумінням Начальної Команди, було в нас позитивним, а що мало підпасти негайним корективам.

Ще у перших рядках ми висловили свою думку щодо нашого центрального військового апарату, — тих осередків, де властиво мала родитися й здійснюватися оперативна думка, звідкідь мало виходити систематичне кирування фронтом, що, хоч і в примітивній формі сягав від Сокалю аж до Карпат.

Мусимо ствердити, що навіть на січень 1919. року Начальна Команда була наспіх збитою штабовою машиною, яка більш надавалася для кировництва якоюсь короткотриваючою операцією. До тогож Начальна Команда мала ще одну важливу хибу, що про неї мало згадують. Одначе ця хиба була й вимагала невідкладного направлення. Хибою було те, що я й полковник Мишківський були людьми зовсім інакше вихованими, інакше вишколеними, ніж усе тіло армії. Німців-штабовців старшинський склад армії розумів далеко краще, часто з півслова. Відібрати від, армії німецьких командантів і штабовців, — це означалоби зробити крок узад у справі організації наших сил, а може навіть і зруйнувати все. Лишалося одно: закликати на ролю начальника штабу людину, що льогічно завершилаб те, що вже фактично існувало. Власне це, ніщо інше було підставою, головною підставою повстання проєкту заміни полк. Мишківського іншим старшиною, штабовцем західної школи.

Відїзд полк. Мишківського з Начальної Команди викликав і викличе ще чимало ріжних версій. Говорили й говоритимуть про тертя між мною й ним, вказують на кілька суперечок у самому штабі, на видання ним передчасних "векслів" щодо опанування Львова і. т.і. Правда, все це до певної міри мало теж своє місце, але воно не носило такого характеру, щоби повстало питання про звільнення полк. Мишківського, досвідченого в штабовій службі й безсумнівно зручного в тактиці старшини. Основною причиною звільнення було тільки те, що я згадав вище.

Я особисто мігби закинути начальникові штабу стремління опанувати волю команданта армії. Це рано чи пізно, оскільки командант себе шанував, мусіло привести до конфлікту. Крім того мігби я закинути йому також те, що він надто довго тримав штаб у стані малоорганізованої централі, нездатної до тривкої ширшої боротьби. Правда, на подібні закиди він вказував, і то було головне, на брак допомогових сил.

Мені подобається погляд генерала Людендорфа на справу взаємовідносин між командантом і начальником штабу: цей останній пропонує (є невичерпаним джерелом комбінацій), а перший вирішує: рівночасно також і перший має право оперативної ініціятиви. Я особисто в спірних моментах пропонував начальникові штабу зафіксувати свою думку в офіційному звіті. Тим самим вже спадала з нього всяка відповідальність перед верховною політичною владою. Безумовно, глибші розходження повинні булиб ставити перед політичними чинниками питання про основні зміни у військовому проводі.

Щодо старшинського складу армії, то він вимагав негайних і поважних змін, — особливо, коли взяти на увагу, що противна сторона мала у повній мірі фахово підготований командний корпус (один час проти нас було коло 10 генералів). За часів миру Галичина бойкотувала фахове вишколення. Це мали ми тепер відчути на самих собі. У перший місяць боротьби до старшинського складу попали також і з Великої України звичайні авантурники, "Панове полковники". Наприклад, командуючим північної области якимсь чином став звичайний хорунжий, коли не підстаршина.

Прийшлося, не дивлячись на бажання бути коректним супроти Антанти, піти на компроміс, який виявився на цей раз дуже влучним, а саме: до штабів взяти відданих, чесних і свідомих обовязків старшин-німців, а на командні посади призначити молодих старшии-українців, які мали "іскру божу" щодо військового діла. Тут треба було вповні використати ті імена, які вже піднеслися над загальний рівень старшинських кадрів. Якщо їх не булоб, то прийшлосьби йти за прикладом Наполеона ("Коли нема героїв, — треба їх творити"!). На щастя, "імен" вже й на початок січня не бракувало (Кравс, Микитка, Бізанц, Букшований, Тінкль, Долуд, Косак, Клє та ін. були вже відомі й армії, і широму громадянству), — саме на їх плечі ліг увесь тягар боротьби від початку аж до січня.

Значно складнішою була справа з командантами частин. На посади командантів полків просто бракувало кандидатів. Треба було дати час, щоби в огні боротьби відповідні старшини виказали себе. Ось тому я зупинився на куріні, як окремій військовій одиниці, залишаючи лише виїмково полки (Січові Стрільці). Бригада мала відогравати ролю першого зєднання ріжного роду зброї. Не скажу, щоб це було шкідливим для справи маневрування. Трохи гірше стояла справа з господарською частиною, бо запілля куріня часто "розбухало" до зовсім непотрібних розмірів. Боротьба проти цього була надто тяжкою, — більшість частин перевищила призначену їм 30 % норму для обслуговування цього запілля.

Справедливо відмічають дослідники заслуги, героїзм і витревалість нашого рядового старшинства. Проте, на жаль, приходиться во імя правди ствердити, що значний відсоток усього старшинського складу з перших днів надто притулювався до ріжних установ у запіллі. Міжтим розгортання армії весь час вимагало значних підсилень старшинських кадрів. Запілля реагувало на це дуже слабо, і на цьому тлі повставали тертя.

Правдиво каже німецьке прислівя: "Нема поганих вояків, але є старшини невідповідні свойому призначенню". Це прислівя особливо добре підходить до українського козака й стрільця, а в першу чергу до останнього. Там, де старшини були на місці, галицький стрілець був зразковим вояком, мало вибагливим, відданим і щирим патріотом своєї батьківщини, але разом з тим постійно очікуючий "на приказ" і вимагаючий доброго "прикладу". У більшости вояки щойно повернулись з інших фронтів, не мали навіть доброго відпочинку, а їх нерви мали витримати поновно великий іспит. Добре представлявся підстаршинський корпус, що відограв помітну ролю. Особливо цінним було, що серед підстаршин не помічалося нахилу, користаючи з революційних обставин, здобувати для себе "контрабандою" старшинські привілеії.

Першому Військовому Секретареви, полковникові Вітовському й його помічникові майорові Бубелі Галичина зобовязана була своєю адміністративно-військовою схемою. Згідно з цею останньою, Галичину поділено на 3 військові области: Львівську (пізніше Стрийську), Станіславівську й Тернопільску, та 12 окружних команд, при яких власне й мали зорганізовуватися кадри. Округи мали сповнювати службу глибокого запілля, мусіли здобувати для фронту нові джерела живих сил, мусіли репарувати те, що підупало в боротьбі фізично й морально. Крім того було, і то вже в сфері Начальної Команди, близьке запілля. Також йому треба було дати гнучкий, відповідний до потреб фронту, устрій.

У тактиці було також чимало болючих місць. Довголітня "окопна" війна вщепила постійне побоювання вояків за крила (флянки). Звідси — нервова напруженість і страх. Це цілком не відповідало змісту маневрової війни, що в своїй основі мала боротьбу на напрямках з вільними просторами на крилах, постійне ризикування, витревалість у критичних обставинах, здібність творити власні резерви, або видобувати засоби для дальнішої боротьби з власних боєвих організмів. Світова війна не дала нагоди молодшому командному складові вишколити себе в штуці маневрування, розвинути в собі здібність швидкого орієнтування, виносити рішення й за них відповідати. Також і стрілець не вправив себе належно в розвідчій службі, в охороні й службі звязку. Для Начальної Команди було ясно, що від того, яка сторона швидше опанує елементи маневруючої війни, буде чимало залежати. Не треба було бути пророком, щоби передбачати, що вщіплення армії цих понять не пройде легко. Для справи мало значіння те, що ці питання стали у нас на порядок дня.

Щодо озброєння, то як це вже було вище зазначено, справа стояла зле. Післяж двох місяців боротьби наші запаси набоіїв для австрійської зброї цілком вичерпалися. До тогож це явище не було тільки місцевим, а носило загальний характер. Вести дальшу боротьбу цими самими засобами не доводилося й думати.

Усі попередні бої показали також, яку велику вагу має тяжка артилерія в боротьбі за опанування місцевости. Підполк. С. іде так далеко, що невдачу польського наступу в середині січня у великій мірі ставить у залежність від недоброго стану гарматного діла у поляків. Я сам вже з перших днів турбувався сприводу забезпечення нашої армії тяжкою артилерією. Начальник штабу зі мною в цьому не погоджувався. Бої під Львовом показали, хто мав рацію. Не відмовляючись і надалі вживати в операціях чолового наступу, ми мусіли всеж увести в нашу програму також і забезпечення армії тяжкою полевою артилерією.

Техніка (її в нас не було), — як от панцирні потяги, авта, літаки, — не була в жадному разі зайвою. Щодо служби звязку, то той порядок, який був досі, можливо більше нам шкодив, ніж приносив користи, бо все обслуговували переважно поляки, а не українці. Установлена Начальною Командою контроля ще не давала бажаних наслідків.

Чого було досить, то це ручних гранат, до яких мали довірря стрільці, — особливо гуцули та У.С.С.

Це все є певним нарисом тої реформаційної праці, що станула у весь ріст перед нами. Ця праця вимагала консолідованої й гармонійної співпраці Начальної Команди з Військовим Секретаріятом. На жаль, постійне стремління запілля до непідлеглости мало місце також і в нашій праці в Галичині. Лише пізніше, яких два тижні перед кульмінаційним моментом боротьби, Державний Секретаріят обєднав у одній особі обовязки військового секретаря й начального вождя.

***

Зогляду на все зазначене, Начальна Команда в спішному порядку мусіла підняти питания про повне переозброєння армії, про заміну австрійськоїзброїна російську. Саме ця причина вплинула на темп боротьби йзмусила Начальну Команду на довший час відкласти здійснення своїх плянів.

Розділ ІІ

Організаційна праця. — Від імпровізації до регулярної Армії

Січень, лютий і березень 1919. р. були тим періодом, коли на українсько-польському фронті боротьба досягає кульмінаційного моменту. Цими місяцями, на нашу думку, кінчиться двобій поміж Західно-Українською Народньою Республікою й Польщею. Пізніша боротьба є боротьбою молодої Республіки з могутньою Антантою, бо й самі польські війська проголошується військом Антанти.

Установлення пляну боротьби. — Заходи по здобуттю засобів.

Загальне, а зокрема мілітарне, положення й стан засобів боротьби в Галичині ставить перед Начальною Командою У.Г.А. завдання поновного перегляду пляну кампанії. Це впливає також і на діяльність Н.К. в кінці січня й першій половині лютого, — тобто на витворення сприяючих умовин для переведення рішаючої операції, якої не можна було відкладати, бо час не працював у нашу користь.

Ясно, що при прийнятті рішень політичним проводом З.У.Н.Р., повинні були бути узгляднені нові обставини на Великій Україні після упадку Гетьмана. Велика Україна в кінці січня, хоч і не була ще явно в стані анархії, то у всякому разі широкими кроками наближалася до неї. Голоси поодиноких політичних провідників губилися в морі демагогічних й анти-патріотичних викриків. Дезертирство й "отаманія" нищать військо. Невиховані й непідготовані, — а разом з цим байдужі до своєї національної держави, — народні маси кидаються від одного до другого, шукачи за кращим. Цим ще ширено більше замішання й дезорганізацію. Коло патріотів, що — без ріжниці політичних переконань — підтримували у той час уряд, громадяться вже слабі й кволі рештки — ще місяць назад — великих військових частин. Це пародія, а не військо, — штаби й обози… До винятків належать Січові Стрільці, Запорожці й деякі частини з інших угруповань (більш голосні своїми назвами, ніж військовою вартістю). Одначе вони не рятують справи. Урядові чинники не мають інших засобів впливати на маси, як проклямаці та відозви. Правда, робиться спроби покарання злочинців, — спроби знищення дезертирства шляхом збільшення платні, обіцянок земельних наділів і т.і., але вони не дають реальних наслідків. У цій анархії й хаосі гинуть наші матеріяльні засоби боротьби, падає валюта, гинуть десятками тисяч коні й зводиться нанівець зброя. Патріоти розшукують місце, кудиб, — як це робиться в часі пожежі, — скласти рештки майна. Таким, в їх очах, може бути лише Галичина. I пішла луна: Галичина — "Піємонт"! Звідти, мов, почнеться відродження нашого діла. Туди треба зносити все, що ще лишилося, бо там є карне військо, там є лад…

Ми говорили вже, що на прикрому досвіді з Дніпровською Бригадою Начальна Команда прийшла до висновку, що годі було рахувати на збройну допомогу Директорії, а треба було бодай покористатися з матеріяльних засобів і військового майна Великої України. Н.К. починає турбувати штаб південно-західнього фронту, аби він уділив на українсько-польський фронт певну частину своїх значних ще, на той час, матеріяльних засобів. В особі командуючого фронтом, отамана О. Шаповала, та його найближчого помічника, полковника російського генерального штабу, Какуріна, Н.К. знаходить прихильників її домагань. Вже з кінцем січня починається перевіз ріжного військового майна до Галичини. Я рішуче стверджую, що колиб Начальна Команда не здобулася на це майно, то всі наші розрахунки оперативного характеру впалиб самі собою та ця матеріяльна скрута, яку У.Г.А. повністю відчула в кінці березня й квітня 1919. р., надійшлаб значно раніше.

Я не знаю, чи панувала вже у той час також в уряді 3.У.Н.Р. свідомість, що він лишається далі в своїй боротьбі самотним, але я маю певні дані думати, що так. Тому черговим завданням було витворити таку внутрішньо-політичну ситуацію, в якій булоб можливим черпати з країни власні міцні боєві сили. Умови, на мою думку, цьому сприяли. Інтелігенція зливалася з народом й тішилася довірям селянських мас, які підтримували зверхній орган влади — Національну Раду.

Свідомо чи несвідомо, Польща йшла стежками Ірляндії та вже завчасу порозкидала свої звена по всій території Східньої Галичини. Гасла революції, що їх наша демократія зважалася в той час піднести, служать полякам чудовим щитом, аби робити в самій гущі нашого організму свою національну справу. Чи це було узгляднено, хай скажуть ті, на кому лежало витворення в запіллі духу патріотизму, лицарства й посвяти.

Державний акт 22. січня про злуку всіх земель, що святочно виголошено в Києві на площі св. Софії, мав бути основою нового політичного "вірую". Від цього часу ідея Соборної Самостінної Української Держави мала живити й посилати на подвиги провідників і маси. Те, що доходило до Н.К., свідчило, що як фронт, так теж і запілля, надзвичайно радісно прийняли факт злуки. Але булоб неправильним рахувати, що сама ідея соборности була таким великим знаряддям, яке моглоб навіть змусити Українську Галицьку Армію кинути західний фронт й обернути вістря своїх багнетів проти другої небезпеки, що нестримною лявіною котилась на Велику Україну з Півночи й північного Сходу. — На перешкоді цьому був той самий "Збруч". Змаганняж фахових сил Н.К. — скерувати боротьбу Соборної України проти найбільшоїнебезпеки — зустрілися з перешкодами внутрішньо-політичного характеру.

Як не грізною була ситуація на Великій Україні, всеж певний час ми могли ще рахувати на те, що наше запілля (Збруч) і праве крило (Сокаль — Рівне), будуть якийсь час, — хоч і не дуже надійно, — забезпечені військами Директорії. Щож до нашого Півдня, то тут справа стояла гірше, бо Румунія претендувала на Буковину, а Чехословаччина мала вигляди на Закарпаття. Румунію лучила з Польщею спільність завдань на Сході, а натомісць з Чехословаччиною виринули територіяльні непорозуміння за Тешин, які з кінцем січня привели до збройного конфлікту між Польщею й Ч.С.Р. (тревав до 25. лютого 1919. р.). Ці неприязні взаємовідносини, як теж давніща співпраця чеських й українських політиків у віденському парляменті, вплинули на це, що після поділу Австрії запанувала між чехами й українцями лагідність і приязнь. Це мало також і практичне значіння для Начальної Команди, яка через Прагу хотіла мати "віконце" як до української кольонії у Відні, так і до ширшого політичного світу. Поляки надто добре розуміли значіння Праги для нас, і тому докладали всіх зусиль, щоби перетяти нам цю життєву артерію. На ці заходи поляків ми висунули питання вивозу нафти з Галичини до Західньої Европи. Слово "нафта" дуже часто лунало в Н.К. I це не дивно, бо це був одинокий скарб в розпорядженні уряду. Це було підставою всіх міркувань господарського характеру. Начальна Команда не мала найменшого бажання простягати туди свої руки й в цьому напрямі впливала також на Команду південної групи полк. Косака. 3 другогож боку Н.К. усвідомлювала, собі, що нафта цікавитиме господарський і політичний світ. На це було чимало доказів. Хто тільки не відвідував Начальну Команду, рахував своїм обовязком заглянути до Дрогобича й Борислава. Усіх чужинців, що бували тоді в нас, цікавив більше нафтовий терен ніж Львів. Н.К. зрозуміла, що "нафта" може найбільше прислужитися нашим розрахункам, і тому змагала всіми засобами забезпечити собі вивіз нафти в Европу. Я переконаий, що колиб не цей "золотий ключик", то й останнє "віконце" зачинилосьби значно раніше, ніж це сталося.

Париж, що був у той час політичним осередком Антанти, не цікавився питанням Східньої Галичини. Там кохалися в ідеї Великої Польщі, яка малаб запевнити "спокій" на Рені й на Сході. Для цього потрібні були відповідні засоби. Українців представляли там, і взагалі в Европі, як "большевиків другої категорії". У цьому помагали полякам російські монархічні й демократичні кола. Саме там, де мав царювати дух кличів Вільсона, утворилася надзвичайно тяжка атмосфера для політичної діяльности нашого посла, др. В. Панейка. Розуміється, що очі всіх активних політиків Галичини звернулися на армію. Усі надії на розвязання проблеми покладається від тепер на успіхи на фронті. Розуміє це й Начальна Команда. Вона ставить собі завдання скористатися з боєвого щастя, що в половині січня перехилилося на наш бік.

***

У січні Директорія була вже офіційно в стані війни з большевиками й поляками. У той самий час на нашому Півдні, в Одесі, збіралися міцно отаборитися "Союзники". Як оцінювали тодішнє положення військові провідники зясовує нам у своїх "матеріялах до військової історії" ген. М. Капустянський. Він стверджує, що фахові військові сили були тої думки, що боротьби на два фронти Україна не витримає: (доклад з 30. 12. 1918. р., Київ). За всяку ціну належалоб ліквідувати галицько-польський фронт, бо "головний і найнебезпечніший ворог", — це большевики. З ним військо неохоче бється на фронті, крім того всередині країни большевики мають багато прихильників, особливо серед робітників і селянської бідноти. Необхідно також взяти на увагу вмілу большевицьку агітацію ймалу свідомість та темноту нашого війська й народніх мас. Большевики, захопивши владу, відразу внівець повернуть самостійність Української Держави, а соціялістичними експериментами доведуть країну до повної руїни та зроблять її ареною жорстоких боїв. Безумовно, туди буде прямувати військо з усіх сторін, а само: поляки, румуне, Антанта, донці і добровольці — все це повалить на Україну, якщо вона вступить в спілку з большевиками, чи визнає їх владу. Тоді навіть і про федерацію не прийдеться мріяти, — Україну просто розтопчуть. Певна річ, ми можемо направити проти большевиків непохитні галицькі частини, і при їх допомозі протиставитися большевицькій навалі, але це треба робити негайно, бо через кілька днів це зробити буде запізно". А далі в практичній частині докладу кажеться, — на мою думку трохи наївно, — що "Україна бере участь в активній боротьбі з большевиками, за що союзники від себе гарантують приєднання Східньої Галичини і Буковини до Наддніпрянської України". У пресі натомісць читаємо, "що військові люде прийшли до висновків, що маємо боронити землю від всіх ворогів, бо коли і впадемо в боротьбі, то наслідки наших змагань всеж будуть добрі".

Зогляду на це Українську Галицьку Армію включено в правобережний фронт. Її сусідкою на Півночі була група отамана Оскілка. Розуміється, що підлеглість У.Г.А. правобережному фронтові була лише номінальною, бо для дійсної підлеглости бракувало моральних основ.

Розвій військової штуки в останніх часах довів до того, що, з одного боку, сучасний вогонь збільшив "межу пружности" невеликих військових частин, чим спричинив теж більшу просторінь боєвих фронтів, з другогож боку, удосконалення технічної частини й вихід на арену боротьби більших мас піднесли значіння господарських осередків і просторів. Обєктами боротьби стало те, що давало засоби відживлення й утримання армії. Таким чином вплив політичних осередків на вислід боротьби підупав.

Як само належало нам уборотьбі з поляками застосувати цей досвід? — Зогляду на це, що противник черпав свої засоби із усього — дочить просторого — краю, а сили обох воюючих сторін були невеликі й озброення їх було примітивне, — господарські осередки не набрали для нас особлившого значіння. Ось тому було для нас актуальним, створити пригожі умовини до знищення живої сили ворога, й витворити таку ситуацію, що загрожувалаб його політичним осередкам. Зломити ворожу силу ми могли лише фізичною силою й рухливістю. Зогляду на це, що по тому боці Збруча вільні від ворога обшари з кожним днем маліли, все більшого значіння набірали для нас простори Галичини. Для втримання цих обшарів ми могли битися на місці, тобто примінити активну оборону, або ще краще, перейти в наступ. Перший спосіб передавав у руки противника ініціятиву боротьби, давав йому змогу вільного вибору моменту для рішаючої операції, — перемоги. Другий спосіб заховував за нами ініціятиву, а з тим і можливість, низкою штучних операцій підірвати в основі боєвий апарат ворога. Ясно, що операцію під Львовом, — і в першому, і в другому випадку, — можна було рахувати тільки переходовою, аби далі, — десь на шляху до Кракова чи навіть до Варшави — перейти в рішаючий бій.

Тому, що головна сила польських військ була саме в районі Львова, властива операція проходила під цим містом з метою його опанування. Звідсіль й походить клич: "На Львів!", що вкорінився в психіці широких мас та що ним жила суспільність й армія в січні, лютому і березні 1919. р.

Львів, у якому згідно з рахунком Сопотніцкого[7] було 15.000 польського війська, можна було порівняти з далеким, наперед висуненим заборолом, що до нього вели два важливіші ходи сполуки, а саме: Перемишль — Львів і Замость — Львів. На знищення цеї групи ворожих сил, тобто приневолення її до здачі, ми повинні були в першу чергу спрямувати всі наші зусилля. Другим, не менш важливим завданням являлося забезпечення за нами напрямку Хирів — Самбір — Дрогобич — Стрий, де успіх ворога загрожував нашій діяльности проти головних сил коло Львова, зокремаж віддавав ворогові нашу "скарбницю", — бориславський нафтовий район. Простір Белз — Сокаль — Камінка — Красне почасти обороняла володимиро-волинська група. Одначе цей простір, без головніших господарських і політичних осередків, не мав для нас особливої ваги.[8]

Проте перевести в життя ці заміри Начальна Команда не могла, бо саме тоді стояла вона перед важким завданням реорганізації армії. На переведення цього ми потребували, згідно з нашими розрахунками, найменше 6–8 тижнів. На тодішні умовини досить великий час. Годі було думати, що ворог подарує нам нашу пасивність, і на кожний випадок треба було рахувати, що зза неї ми загубимо ініціятиву. 3 цих міркувань Н.К. намічає на переходовий час кілька доповнюючих акцій, що, — сполучені однією льогічною оперативною думкою, — витворилиб нам краще вихідне положення на майбутній рішаючий бій.

Цими акціями мали бути:

1) більш тісна облога Львова з північного Сходу та Півночі,

2) відібрання від ворога обшарів на північний Захід від Львова,

3) міцне забезпечення за нами смуги Рава — Белз — Сокаль,

4) міцне забезпечення за нами напрямку Хирів — Самбір, що виводив ворога на наші зади, а крім того сприяв опануванню ворогом нафтового району.

До переведення негайної реорганізації армії Н.К. спонукали матеріяльні й моральні спроможности поляків, які, не рахуючись з тим, чи пощастить їм швидко впорядкувати свої справи на інших фронтах, могли в короткому часі виставити проти нас принаймі стотисячну армію. Тому Н.К. плянує переведення своїх намірів у цей спосіб, що в першу чергу хоче привести до ладу все, що вже було зроблене завдяки ініціятиві низів, а щойно після того приступити до ширших формувань. У міру того, як військові частини набірали більш організованих форм, пляновано зведення їх у більші одиниці. Таких намічено три: З частин б. Північної Округи мав творитися 1. Корпус з місцем постою команди в Камянці Струмиловій. На команданта Корпуса в початках намічено полковн. Курмановича, а пізнійше полк. Микитку. Начальником штабу — отамана Вурмбранда, а потім отамана Куніша.

3 частини бувшої Південної Округи мав бути утворений 3. Корпус з місцем осідку команди в Стрию. На чолі Корпусу залишено полк. Косака, а начальником штабу — підполк. Долежаля.

Згодом ті дві Округи мусіли трохи розвинутися й дати місце 2. Корпусові, який мав оперувати на напрямку Ходорів — Бібрка, — часово з функціями осадного корпусу. На команданта намічено полковн. Тарнавського, а на начальника штабу — підполк. Шаманека.

Щож торкається бригад, то, — як вже сказано вище, — вони відогравали в нас ролю першого зєднання ріжних родів зброї як у великій війні дивізії.

У перших часах тереном використання мав бути фронт і припілля, а глибоке запілля полишалося на пізніше. Запільні організації 3. Корпусу поставлено Начальною Командою за зразок для інших. Н.К. розраховувала утворити небавом при собі ширший відділ забезпечення, як посередника поміж таким же відділом Військового Секретаріяту й органами постачання бригад. Це пособлялоби більшій зручности й волі рухів у наших еволюціях (перекидування частин з одного напрямку на другий) і маневрах. Наші маневрові здібности могли ми збільшити ще шляхом підсилення залізниць, бо брак стратегічних шляхів сильно утруднював пересування військ уздовж фронту. Для цього, наприклад, щоби пересунути якусь частину з Красного на Стрий треба було направляти її через Тернопіль. Хоч ми й не мали "мас", але мали великі віддалення. Тому добрі залізниці принеслиб нам не аби яку користь. З нашими технічними засобами смішно було думати про будову нових шляхів, — ходило бодай про піднесення їхньої перевізної здібности та втримання її на дотеперішній висоті.

Щож торкається спеціяльних частин, до яких ми зараховували саперні частини, залізничі команди, важку артилерію, летунство й кінноту, то Начальна Команда лишила ці справи за собою. Відданням пізніше, спеціяльних частин тому чи іншому з Корпусів ми хотіли, відповідно до оперативних завдань, змінювати їх боєвий "вигляд".

Коли застановимося над цим, яку організаційну працю перевела Н.К. (вона не уявляла з себе сталої робочої машини, бо більшість відділів заступалося молодими, хоч і здібними, старшинами) та команди Корпусів, у порівнююче невеликому для тої справи речинці (від 15. січня до 3. березня 1919. р.), то самі дивуємося тій величі духу й енергії та творчій силі, яку виявили в той час молоді фахові сили нашої армії. За місяць гарячкової організаційної праці, при невпинних боєвих операціях, наша армія виростає в поважну, одноманітну, зреформовану боєву силу кількістю 50–60 тисяч і 60 гармат[9].

Уся ця велика праця коло організації нашого апарату боротьби була ще обміркована при начальникові штабу армії, полковникові Мишківському, при якому почато вже фактичне переведення плянів в життя. Новий начальник штабу, полковник Курманович (за успішний провід 1. Корпусом його іменовано полковником, а на Великій Україні генералом), продовжував почате діло. Він заімпонував мені з першого дня свого прибуття до армії. Я пізнав у ньому видатного й свідомого старшину, якому не бракувало ні теоретичного, ні практичного досвіду.

З "Українського Стрільця" ч. 18 ми довідуємося, що генерал Курманович народився 26. лютого 1876. р. у Вільшанці, пов. Золочів; був сином о. Йосифа, уніатського священика з Холмщини, який зза браку парафії був сільським учителем; скінчив 5 кляс гімназії в Золочеві, школу кадетів у Лобзові біля Кракова й військову школу австрійського генерального штабу; по скінченні був приділений до служби на переміну в генеральнім штабі та у вишкільних частинах; світова війна заскочила його на російському фронті, де попав у полон; шляхом виміни повернувся в травні 1915. р. і служив аж до розпаду Австрії безпереривно на фронті, як курінний, полковий і бригадний командант. 1. листопаду 1918. р. зголосився в Українській Місії у Відні до Української Армії, але зза недуги виїхав до Галичини щойно 24. грудня 1918. р.

На початку лютого питання заміни начальника штабу старшиною західної школи, — про що я вже згадував — настільки стало актуальним, що я був примушений, просити згоди Державного Секретаріяту, призначити на це місце полк. Курмановича. Державний Секретаріят не тільки що апробував моє прохання, але пішов ще далі. 3 іниціятиви Д.С.В.С. іменувала його Національна Рада Військовим Секретарем. Полк. Курманович прийняв призначення з тим застереженням, що фактичний провід справами Д.С.В.С. залишався за б. товаришем Секретаря В.С. майором Бубелою. Згідно з розпорядком Державного Секретаріяту, полк. Курманович рахувався у сталій відпустці й тільки у важливіших справах мав приїздити до Станиславова. Завдяки такій розвязці справи, полк. Курманович, як військовий секретар, міг впливати й на організаційну роботу глибокого запілля. Ми знали, що глибшому запіллю не тільки доведеться взяти на себе пізніше піддсилення армії, але можливо, ще й організацію нових фронтів. Праця в запіллі й тоді вже була в повному ході, але поки що всі її зусилля йшли на підтримання ладу й спокою в самому краю. Творилася жандармерія, а кадри рівночасно відогравали ролю окружних залог. Жалко лише, що на дійсно потрібну зміну, — тобто підлеглість запілля фронтові, — Державний Секретаріят рішився тоді, коли армія була вже у відвороті.

Полк. Курмановичові доручив я як організацію штабу армії, так й штабових апаратів при Корпусах. Особиста його знайомість з більшістю старшин, як це мені здавалось, багато причинилася до правдивого використання їх здібностей. У цьому заслуга полк. Курмановича неоцінима.

Поділяючи погляд генерала Геруа, що штабовці повинні бути інтелектуальною силою в армії, а командний склад носієм етики й волі, находжу потрібним ствердити, що для командного складу на вищих ступнях командування не вистарчає сама практика, — йому потрібне також основне знання теорії. Провідники рівночасно мусять бути й виразниками ідеї ведення боротьби. Тому такі стратегічні сили, як Жоміні й Клявзевіц, підчас їх перебування на російській службі, могли бути лише на посадах начальників штабу у генералів-росіян.

Я не утруднював начальникові штабу заповняти штабові посади та референтури Н.К. чужинцями й нічого не мав проти призначення їх начальниками штабів вищих одиниць, але на посадах командантів корпусів і переважної більшости бригад я хотів бачити старшин-українців. Ось тому, хоч як велике було незадоволення полк. Косаком, командантом 3. Корпусу, всеж я настоював на часовому затриманні його, бо саме тоді ми переживали організаційний мент, а організаційних здібностей йому не могли відмовити навіть його вороги. Що правда, бракувало йому основних військових студій, а головно службового такту і тому його підсилено солідною силою полк. ген. штабу Долежалем, який визначався тактовністю, спокоєм, розважливістю та методичною й тривкою технікою, чого саме полк. Косакові бракувало.

У 1. Корпусі місце полк. Курмановича мав зайняти полковник Микитка, що вже тоді за бої під Львовім був іменований полковником. Це був мій особистий вибір, бо мені здавалося, що властивости його характеру, рішучість, енергійне переведення в життя замірів команда та хоробрість будуть на нашій Півночі, де характер подій був дуже рухливий, — на місці. На мою пропозицію обняти цю посаду він відповів мені, що не почуває себе в силах задовольнити вимоги, які покладаються на нього. Я його заспокоїв і сказав, щонам це видніше. Після цього полковник Микитка підпорядкувався наказові. Пізніше, його енергійна діяльність виказала, що команда не помилилась у виборі.

Доля, міцно сидіти під Львовом, припала на полковника Тарнавського, якому приділено підполк. ген. штабу Шаманека, команданти бригад 2. Корпусу, а саме отаман Букшований, отаман Тінкль і підполк. Вольф, були надійними й випробованими старшинами. Треба завважити, що на нашему крайньому лівому крилі, де події мали незвичайно відповідальний характер, був генер. Кравс. Цей надзвичайно солідний і випробований старшина був у повному розумінні провідником, що користався як довірям Начальної Команди нового й старого складу, так теж старшин і стрільців. Хоч з роду німець із Східньої Галичини, він рахував себе все й всюди українцем. У 3. Корпусі був він основною фігурою. Йому одному Н.К. дозволяв розвинути свою бригаду в дивізію. Поміж ним і полк. Косаком були постійні тертя й непорозуміння. Тому — крім інших завдань — на полк. Долєжаля покладено обовязок сприяти вирівнанню взаємовідношень поміж обома командантами.

Взагалі, прищеплений мені старою школою, погляд дивитися на частини, як на живі істоти, а на команду як на їх душу, я переніс і на моє нове поле діяльности. Для повного змальовання образу я повиненби ще перерахувати низку осіб, яким Д.С.В.С. доручив організувати службу в глибокому запіллі. Хоч у той час вже й при Військовому Секретаріяті появилися дуже солідні старшини, як полк. ген. штабу Ціріц та інші, всеж не беруся характеризувати їх, бо мені не приходилось з ними блище стрічатись.

Отже наш боєвий апарат розвивався цілком нормально в ділянці формування вищої команди та організації стрілецьких і гарматних частин. Гірше стояла справа з організацією кінноти та технічних частин.

Розвязання вхідних задач.

За час цього організаційного періоду, який можна назвати — під оперативним оглядом — періодом "затишшя", наш противник, що в той час переживає кризу, розглядає нашу малу активність, як нерозуміння ситуації Начальною Командою.

Але й в цей час гармати та кулемети не мовчали. Центр боєвої діяльности переносився зодного кінця фронту на другий. Спочатку живчик бється більше навколо самого Львова, особливо на Північ і північний Захід від його. Розуміється, це проходило не без перешкод. Всеж таки наші частини "осадного" й північного Корпусу (особливо частина отамана Долуда) значно стискали перстень облоги, і тим самим відбирали ворогові ще богаті провіянтом та харчами райони. Далі, а початком лютого, боєва діяльність перекинулася на наше праве крило. 2. лютого 1. Корпус обложив Белз, а 4. лютого розпочинаються бої навколо Сокаля. Цими боями на нашій Півночі розпочинається нова кривава боротьба. Белз і Сокаль ступнево виростають у нас в значний "укріплений" район, що підчас всієї кампанії славно виконує ролю "сильного місця" (заборола) на нашому правому крилі й полегшує нам наладнати звязок з групою українських військ на володимир-волинському напрямку. Уперше над Львовом і Перемишлем зявляються наші літаки, які, що правда, мають більше моральне, ніж боєве значіння. Росте й активність 3. Корпусу. Його випади на залізничий шлях Перемишль — Львів починають турбувати "Довудство Сходу". А тому на 4. лютого воно заряджує поважну акцію з Перемишля на Самбір. Відділ поляків у складі 8 баталіонів піхоти, одної ескадрони кінноти, двох полевих батерій й одної батерії важких гармат, під командою полк. Мінкевича, одержує наказ розбити наші сили, що боронили напрямку Хирів — Самбір, і після того розпочати "пацифікацію" обшарів, що лежали на лінії між Перемишлем — Хировом і Самбором.

Треба бути дуже засліпленим патріотом, щоби не бачити, що в цій акції всі переваги були на боці поляків. Але всеж, противника спіткала повна невдача. Наступ поляків заломився вже на самому початкові і частини ген. Кравса не тільки що втримали всі свої позиції, але до цього надійно забезпечили вже на довший час важливий для нас напрямок. Слід відмітити повний звіт Н.К. Він характеризує наші частини та їх боєву вартість.

"Перший раз наступали поляки (на Вовчу Долішню 4. 2. 19.) силою 6 сотень і 2 сотень машинових крісів. Другий раз наступали вони ще більшими силами в околиці Дроздіївки, Нового Міста, Чижок. Вогонь нашої піхоти і артилерії розбив ворога, при чому ми здобули один скоростріл. Втрати ворога великі. У другім наступі поляки відступили перед вогнем наших скорострілів. Утікаючих поляків нищила артилєрія. Підчас другого наступу брали участь два панцирні поїзди, яких наша артилєрія прогнала аж до Хирова. Коло полудня появився третій панцирний поїзд з двома санітарними возами, з котрого вийшло 80—100 стрільців. Битва біля Чижок тревала від 6. години рано до 4. пополудні. Зі Заходу наступали на Чижки 3 сотні поляків, а з Півночі 5 сотень. Наступ відперто нашими двома сотнями. Опісля поляки вдерлися до північної частини Чижок. З полудня наші резерви почали наступати й окружати поляків з трох сторін i так приневолили їх до втечі. До нашої неволі попало 6 ворожих стрільців i один старшина. З польської сторони брали участь в наступі 4 Kypiнi піхоти, дві 15-центиметрові гавбиці і дві далекосяглі гармати. Поляки стріляли набоями дум-дум. Ми задержали всюди наші попередні становища".

Усі випади ворога не мали ycпixy. Н.К. може зовсім сміло зробити загальний висновок, що вже на 15. лютого на всьому терені військових подій У.Г.А. зміцнила своє оперативне положення. Це не могло не відбитися на настрою наших військ. Загально беручи, він став кращим від давніщого. Правда, тут i там чулося скарги на брак старшин на фронті, але й це не дуже відбивалося, бо брак кількости зрівноважувався відданістю й героїчною поведінкою молодих старшин.

***

Організаційна праця посувалася швидко. Почувалося, що справа перейшла до рук майстрів. Штабові апарати працювали надзвичайно пильно й однозгідно. У Н.К. появилися деякі нові сили, що з них особливо треба відмітити майора Льонера, пильного працівника з оригінальною оперативною та організаційною думкою. Його інтелігентна постать гарно доповнювала нашу невеличку, але бадьору штабову родину.

Наші "критики" пізнішого часу (тоді вони мовчали) все будуть незадоволені складом штабу армії; вони певно хотілиб бачити на чолі армії щось на зразок "великого німецького генерального штабу". Цим панам, — у більшости спеціялістам від усього, — треба лише зважити розміри. Пригадаймо їм, що навіть в часи найбільшого розвитку нашої армії (березень) ми не мали в боєвій лінії більш 60 тисяч людей. Отже ця сила для великого штабу була надто малою.

Без сумніву, були й хиби. Так референтура родів зброї не була заступлена відповідними технічними силами, але, власне кажучи, i діло її було невелике, бо осередки її організаційної праці на фронті були в командах Корпусів. Зновуж від Військового Секретаріяту на кінець лютого ми нетерпляче очікували вислідів положеної на його праці, бо всі донесення стверджували, що обшари припілля вже дали максимум можливого. Ми були переконані, що від того, чи буде працювати наш тил "на себе" або "на фронт", — а тим самим зробить організмом боротьби всю країну, — буде залежати й перебіг дальших подій.

Як прихильник територіяльного доповнювання частин, я подбав, щоби наші бригади перейняли назви тих місцевостей, з яких вони мали одержувати доповнення, i щоби команданти бригад були повними господарями у своїх кадрах. 3 цим погодився також i Д.С.В.С. Для бригад встановлено слідуючі назви:

1. Корпус: IX. Угнівська бригада, VI. Равська, V. Сокальська й т. д.;

2. Корпус: II. Коломийська, Ш.Бережанська, IV. Золочівська;

3. Корпус: VII. Львівська, VIII. Самбірська й XI. Стрийська.

Наскільки мені відомо, всі ці oрганiзацiйнi зміни заховалися аж до останніх днів боєвої діяльности У.Г.А. Що більше, командний склад, який іменовано під Львовом, залишився підчас вciєї боротьби на своїх місцях i саме йому прийшлося перейняти на свої рамена й хвилі слави, i гіркі потрясення аж до 1920. року[10]. Є люде, які твердять, що ген. Греків з кількох тисяч на протязі місяця довів армію до 100 тисяч. У дійсностиж боєвий стан нашої армії ніколи не був вищий як 60 тисяч. Правда, підчас першого відвороту У.Г.А. зменшилася аж до 26 тисяч, але це були випробовані, зразкові кадри. Усупереч поширеній думці, ініціятива "Чортківського наступу" (5.7.1919.) належить мені. Ген. Греків у той час подався до демісії й вернув лише для використання взятого мною на себе відповідального рішення. Для продовжування наступу так блискуче ним розвиненого потребував генерал засобів, i тому намітив формування ще двох корпусів. Проте це так i лишилося на папері. У дійсности шляхом мобілізації поповнено лише вже існуючі частини. Але я не буду тут торкатися блище цього питання й лишаю це на пізніше).

Підчас того періоду боротьби, я кілька разів їздив на фронт, щоби відчути нашу боротьбу на низах. Такі поїздки були не легкі, бо засоби пересування, — зза глибоких снігових завій, — були майже цілком параліжовані.

При безпосередніх стиках з рядовим стрілецтвом найбільшим моїм завданням було відчути духа частин. Те, що я бачив перевищало мої очікування. Я бачив старшин і стрільців у найріжноманітніших обставинах. У мене лишилося вражіння натхнення й свідомого ставлення до мети боротьби. Скрізь помічав я здорову, трохи пристосовану до революційних обставин, карність. Властиво все, що може бути внесено в поняття духу війська, було на місці. Були деякі браки у зовнішному вигляді, але в цьому напрямку пороблено необхідні заходи. Підчас моїх виїздів на фронт найбільше мене вразила організація нашої санітарної служби й взагалі допомога хорим та раненим. Я на власні очі бачив тяжко ранених, що при тріскучих морозах були поприкривані лише легкими накривцями. Я розумів, що це може потягнути за собою небажані нам наслідки. Тому рішив я особисто звернутись за допомогою до широкого громадянства і випустив слідуючу відозву:

"Громодяне!

Після пятирічноївійни, наш нарід знова покликаний Національною Радою до зброї, щоби захистити свою волю й право на своїй землі від віковічного свойого ворога. При тяжких обставинах славне наше козацтво і стрільці ведуть цю боротьбу, а святим обовязком громадянства забезпечити долю й життятих, хто виконуєчесно свої обовязки перед Вітчиною. Хай кожний, хто маєв свойому серці національне почуття, прийде з поміччю. Алеж це діло велике й вимагаєвідповідноїорганізації. А тому Начальна Команда закликаєвсе громадянство до вступу в "Комітет допомоги хорим йраненимв національній боротьбі.

Бажаю, щоби всі Товариства, що заснуються по містах і селах були обєднані загальними повітовими комітетами.

Перший фонд міг би скластися з датків окремих осіб, та через зорганізовання всенародньоїзбірки за дозволом і контролею органів НаціональноїРади, до Президента котроїя рівночасно звертаюся. Прохаю відчинитипідписку й приняти від мене на сей фонд початкову лепту".

Уся преса й члени Національної Ради підтримали з повною щирістю мою відозву. Почалися збірки грошей, одягу, біля та ін.

Боротися й організувати армію, — це надзвичайно важке завдання. Але такий стан річей треба вважати нормальним, коли війна вибухає несподівано й перед провідниками стоїть завдання: повернути імпровізацію на шлях певної системи. У цій праці треба з особлившою увагою й зрозумінням заховувати все позитивне, щоби не пошкодити — так цінному у всякій справі — моментові самодіяльности, завдяки якій і повстала сама "імпровізація".

Безупинні бої помалу виснажували сили залоги Львова й дуже ускладнили комунікаційний рух від періферій до Львова. На Півночі ми осягнули звуження облоги Львова аж до самих передмість. Поляки вже не могли провадити для потреб міста і залоги використання сіл і містечок у напрямку на Ярослав. Їхні спроби робити випади — для реквізіції харчів під прикриттям збройних відділів — коштували іх дуже дорого, бо наші партизанські відділи завжди цьому перешкодили. З Перемишлем Львів мав сполучення лише вночі, — і то тільки сильним панцирним потягом.

Треба зазначити, що в січні ми починаємо взагалі краще інформуватися в обстановці поза нашою боєвою лінією. Завдяки розвідчій службі, ми мали відомости, що діється не лише у самому Львові, але також й у Варшаві. На жаль приходиться ствердити, що й ворог мав про нас докладні відомости, — і то до тої міри, що навіть телефонічні розмови поміж Н.К. та штабами Корпусів, — мало що не на другий день, — були йому відомі. Ми рахували, що з більш тісною облогою Львова нам пощастить запобігти цьому лихові.

Я не буду тут зупинятися на подробицях описання лютневих боїв. Їх значіння, взагалі, було виховуючим. Цінним було те, що на всьому театрі військових подій ми тримали ініціятиву в своїх руках. З кожним днем наші частини міцнішали, а зокрема артилерія, до складу якої почали вводитися гармати більших калібрів.

Наша важка артилерія дістає завдання бути все у поготівлі та підтримувати наступ наших частин не лише на південні й південно-східні околиці міста, але й на Півночі. У Краснім організується летунський парк, що складався з австрійських і російських апаратів. На наказ Начальної Команди полк. Кануків організує три летунські сотні, а саме: боєву, розвідчу й направчу. У Стрию організується окрема сотня для обслуги південного фронту. Не дивлячись на перевагу ворожого летунства, наша авіяція починає опановувати повітря. На залізничих шляхах у лютому ми маємо вже бронепотяги, а на дорогах — бронеавта. Хоч наші бронепотяги щодо будови уступали польським, всеж щодо сміливости рухів і підприємчивости, якщо їх не перевищували, то принаймі суперничали з ними.

Ясно, що всі ці технічні засоби нашого війська — зза своєї нечисельности — мали для нас більш моральне, ніж реальне значіння.

Розділ III

Експльоатація засобів у нашій лютневій офензиві

Деякі детайлі обстановки.

Трикутник Броди — Перемишль — Коломия був найбільш придатною місцевістю для маневрування. На Північ і на північний Захід від цього трикутника, зогляду на горбковатість та ліси, місцевість більше надавалася для партизанської чинности, а на Південь — у Карпатах — можнаб вести тільки гірську війну.

Ні на річки, ні на напрямок битих шляхів ми не могли особливо скаржитися, — хиба тільки, що останні були в дуже прикрому стані. Проте напрямок залізничих шляхів сприяв операціям польських військ.

Цілий край вкрито окопами, що залишилися з світової війни; не бракувало також і дротяних перепон; місцями подибалися навіть поважні укріплені будови, як, наприклад, у Миколаєві, що йому довелося відограти помітну ролю на весні 1919. року.

Як на окремий чинник, слід вказати на цілу систему притоків верхнього Дністра (район Комарно — Жидачів — Стрий — Самбір). Зогляду на слабість наших технічних засобів (понтони й мости), це мало не аби яке значіння. У наших операціях прийшлося нам південну частину трикутника перенести на лінію Дністра (від Жидачева до Городенки), бо більшість мостів була понищена у великій війні.

Не лишалося без впливу на розвиток кампанії також і те, що, як каже проф. Рудницький, "звязи квантитавного й квалітативного значіння дуже ріжно вяжуть природу краю з народом". Власне в Галичині ця теза знаходить собі повне примінення.

Земля (село) була у фактичному посіданні українців, національна свідомість яких була настільки високою, що навіть не приходилося чути: "хто ми й чиї ми діти"… Лише в західно-північних околицях і навколо міст та містечок певний відсоток українського населення з перших днів зайняв невтральне становище у нашій боротьбі. Це були т.з. "латинники", на яких впливали "ксьондзи", що їм не можа відмовити ані польського патріотизму, ані активізму.

Щодо міст, то вони мали мішаний, або краще: польсько-жидівський характер. Це були немов готові осередки ширшого наступу поляків на Схід; поруч з "латинниками" уявляли вони добрий грунт для чинности розвідчих апаратів "Довудства".

Але не можна оминути також і того, що наше греко-католицьке духовенство не уступало польському в активізмі. Роля українських священників у боротьбі проти поляків була дуже позитивною. Своєю службою, прикладом і промовами вони суперничали з політичними провідниками. Ворог відповідно оцінив заслуги наших пан-отців і, не зважаючи на "сан", де тільки було можливо, катував їх. Отець Нижанківський і богато інших назавжди залишаться у вдячній памяти українців.

Також і з розмов із стрільцями та селянами я переконався про глибокий і свідомий патріотизм української Галичини. Одного дня прийшлось мені побувати в гостині в одного ґазди, вже зовсім сивого дідуся. Він мене дуже вразив своїм зацікавленням до війни проти Польщі. А те, що звичайні вояки на фронті з великим захопленням перечитували "Стрільця" й "Республіку", лише підтверджувало мої спостереження. Бажання слабших одиниць ухилитися від податку крови та сховатися десь у запіллі гостро осуджувало стрілецтво, і часами приходило з цього приводу навіть до сутичок.

Взагалі, наскільки ми були бідними матеріяльно, настільки добре стояли ми морально. До певного часу запілля було солідною опорою борців на фронті, чому богато сприяла однодумність провідників у питаннях, що, як, наприклад, земельна реформа, сильно непокоїли стрілецькі маси.

Спокійний за свою хату, свідомий того, що в своїй державі відкриються для нього кращі вигляди, стрілець безоглядно віддавався святій справі звільнення рідної землі від зайдів. Вірш Олеся, що кінчається словами:

"Брати! за шаблю, за мушкет! Всі за Республіку вперед! Вперед, вперед — одна дорога, А там за нею — Перемога!"

передавався з уст до уст. Армія жила! Це дійсно був момент, коли Падеревському не можна було не просити Найвищу Раду, щоби війська Польщі — проголошено військом Антанти…

Члени Національної Ради цілком справедливо стверджували в своїх промовах, що момент національний був домінуючим у широких масах. Не загостренням питань господарсько-соціяльного характеру, але гідністю й жертвами на армію виказували маси своє відношення до тої боротьби, яку розпочали політики. Безумовно, війна була популярною. Правда, "степень напруження" не скрізь був однаковим, Коломийщина, Бережанщина, Тернопільщина та всі прифронтові повіти вели перед. Особливож вславилися своїм завзяттям куріні гуцулів.

Загально беручи, бажання наших противників-старшин змалювати участь українських мас у війні проти поляків, як вислід зусиль революційної інтелігенції, не відповідає дійсности. Ті старшини не можуть не знати, що "тревалий вогонь" у війську передумовляє те, що "ідеал" е цінним не лише для політиків і ґенералів, але й для останнього обозного в далекому запіллі.

Той ідеал був: Східна Галичина є частиною України! А вона — ця частина — щойно вийшла із світової війни. Які тільки "озброєнні натовпи" не перейшли її від Сходу на Захід і назад по кілька разів! Хто тільки не обкрадав її! Але всеж, при першій нагоді, вона піднесла той самий прапор, що й Золотоверхий Київ…

Державна нарада в Ходорові.

Бої, що вже майже місяць точилися на нашому широкому фронті, — як це я зазначив вище, — мали витворити обставини, які сприялиб започаткованню рішаючої боротьби з метою основної зміни нашої оперативної ситуації. Ми хотіли перевести наші ґрупи на північні й північно-західні кордони, аби цим поставити Конференцію в Парижі перед доконаний факт заволодіння всіма українськими землями.

Усе заповідало успіх нашої акції. Кожний день лютого приносив нам нові організаційні й оперативні здобутки. Зогляду на це, готували ми на середину лютого ширший наступ.

Але на цей раз у нашу оперативну працю вмішалося також і командування військами Великої України. Спочатку депешою, а пізніше й особисто отаман О. Шаповал передав мені бажання Головної Ставки, щоби до 18. лютого, коли в Парижі мали розпочатися засідання Мирової Конференції, взяти Львів, хочби навіть і чоловим наступом. Отамана Шаповала підтримував його технічний співробітник, полковник російського Генштабу Какурін. Присутність цього останього, зогляду на те, що він заслужено користався іменем доброго ґенштабовця, надавала вмішанню вищого командування ще більшого значіння.

При цій нагоді, вперше від початку кампанії, я виложив представникам Головної Команди наші засадничі міркування щодо боротьби У.Г.А., наші досягнення і наш замір зважитися на рішучий крок. Я зазначив, що чоловими наступали ми ніколи не дійдемо до позитивних наслідків, а натомісць удар на лінію Перемишль — Львів, саме коли ми міцно стоїмо в районі Рава Руська — Белз — Сокаль, повинен поставити головні польські сили в загрозу відрізання, і тим змусити поляків до боротьби аж до вичерпання сил. Ось тоді, на мою думку, можна булоб вдарити безпосередньо на Львів.

Я вже зазначав, що наш боєвий організм покищо обмежувався фронтовими засобами. Плянованаж нами боротьба, згідно з нашими розрахунками, мала втягнути всі наші сили, бо годі було думати, що без підсилення фронтових сил свіжими доповненнями, ми зможемо нанести удар у саше серце ворога. Кількість необхідних нових підсилень була визначена на десять тисяч.

Ось тому, зогляду на організаційні й політичні обставини, наша нарада ухвалила просити Державний Секретаріят скликати при Начальній Команді державну нараду й запросити др. Петрушевича, як представника Національної Ради і відпоручників Державних Секретарів, а зокрема Військового Секретаря.

Така нарада відбулася кілька днів перед нашим наступом, тобто між 9.—16. лютого. Саме в той час полк. Мишківський передав свої обовязки полк. Курмановичеві. Я рішив запросити на нараду їх обох, а реферат перебрати на себе. Я зясував положення й зазначив, що в основу моїх оперативних міркувань покладена боротьба з живою силою ворога. Удар 3. Корпусу на район С. Вишня — Городок мусів притягнути до себе всі головні сили поляків, що були скупчені в трикутнику: Городок — західна частина Львова — Лібень В. Цей двобій, на мою думку, мав бути рішаючим моментом, що мігби навіть створити сприятливі обставини для всіх дальніших чинів у напрямі приголомшення ворога, здеморалізування населення міста, та навіть появи нашого стрільця на вулицях Львова (див. Сх. ч. 1 й 2).

Від полк. Какуріна й полк. Мишківського я та всі інші чекали завважень до принципової частини мого пляну. Проте ніхто не вніс важливих поправок, і тому нарада перейшла до технічних питань.

Я звернувся до заступників політичної й військової влади в запіллі за зясованням можливости десятитисячного поповнення, жадаючи категоричної відповіди, чи Н.К. може на це рахувати. Відповідь була позитивною.

Пізніше серед наших військових дуже часто виринало питання: чи не булоб доцільним одночасно з перерванням сполучення Перемишль — Львів намітити — теж саме й на напрямкові Самбір-Хирів? Із стратегічних міркувань ні я, ні начальник штабу на це не погодилися, бо мало було перервати сполучення, — його треба було також і втримати. З другогож боку це привелоб до розпорошення нашої ударної сили й до ускладнення нашої операції. Зрештою ми не малиб для переведення такого завдання необхідних засобів пересування. Ворожаж ґрупа була досить сильною, щоби, при найменшій нашій помилці, вдертися в наше розположення, а наш протинаступ частинами хирівської ґрупи не мігби нічого поправити. Це були причини нашого рішення, залишити плян.

***

Перше ніж перейти до нашого лютневого наступу, що тягнувся майже місяць і підчас якого обі сторони робили найбільші зусилля, необхідно звернути увагу на ті зовнішні умови, серед яких наступ розпочався. Тут нам допоможуть офіційні звіти нашої й ворожої команди.

Польське "Довудство" у своїх звітах мало такі розділи: Литва й Білорусь, де оперувала ґрупа ґен. Лісовокого; Волинь і Холмщина, де оперувала ґрупа ґен. Сміґлого. Східна Галичина, де оперували ґрупи ґен. Ромера (Рава — Львів — Жовка) і ґен. Розвадовского (головні напрямки: Львів — Красне, Львів — Бібрка й Львів — Перемишль); Тешинський Шлеск та, нарешті, Познань. Так було до 10. лютого. Але розділ "Познань" позначався вже зовсім дрібним друком. Це відповідало фактичному станові річей, бо на той час держави-переможці забезпечили полякам у тому районі корисну розвязку. Зовсім інакше стояла справа, скажім, на тешинському напрямку, де Антанта повинна була рахуватися також і з домаганнями другого свого спільника, або там, де вона не мала жадного впливу.

Нас особливо цікавило положення в Познані, де, такби мовити, "загрузла" значна кількість польських частин доброго німецького вишколу. Про активізм українців на Волині, або большевиків на мінському напрямку тоді не можна було й думати.

Звідомлення Українського Ґенерального Штабу з 18. лютого подавало: Південно-східна ґрупа. У напрямку Голта—Єлисавет спокійно. На відтинку Листунівка — Цвітково ворог справляє залізницю. У район Звенигородки прибуло 700 большевицької піхоти. Східний фронт. У напрямку Цвітково ворог веде розвідку від Таганчі на Миронівку тя справляє попсовану нашими залізницю. Під Києвом спокійно. Північний фронт. У напрямку Коростень, — Овруч гарматна й кулеметна стрілянина. На відтинку Сарни-Рівне наш наступ розвивається успішно. Ворог одійшов на ст. Моквий Західний фронт. На ковельському й Володимир-волинському напрямку беззмін.

Це звідомлення дає нам певний матеріял для оцінки тодішньої ситуації на Півночі й Сході та вказує також сферу, що офіційно знаходилася під керуванням Директорії, як рівнож дає образ боротьби, яка в той час зводилася до невеликих акцій вздовж залізничних шляхів.

Мимоволі повстає питання: що саме ослаблювало владу Директорії й де був ворог? — Відповідь на це дає згаданий вже вище доклад першого ґенерал-квартирмайстра: кожного дня, зовсім несподівано для влади, повставали все нові й нові фронти, які, зрештою, привели до появи 9. лютого "українського" уряду в Харкові на чолі з Раковським, а через 10 днів прийшло й до "вазсаєдінєнія" Радянської України з Радянською Московщиною. Щойно після цього провідники Соборної Української Республіки усвідомили собі катастрофальні перспективи. Наступило чергове перегруповання політичних сил. Ес-ери відкликали свій кабінет. До влади прийшли ес-деки та ес-ефи.

Голова уряду 3.У.Н.Р., Голубович, так характеризував тогочасний стан "Положення України тепер є дуже скрутне, вона загрожена війною на чотири фронти. На її землі наступають зі Заходу поляки й румуни, з Півночі й Сходу московські большевики та донці Краснова. Державності українській загрожує не тільки втрата землі, а цілком утрата незалежности, якще в народі не проявиться сила проти наступів сусідів" ("Стрілець", ч. 7). Це був тверезий голос, що його, на жаль, мало хто слухав.

Воно правда, також і в наших ворогів не все було гаразд. Про це свідчать голоси преси, і зокрема "Нова Реформа" з 15. січня ("Польща не може знайти внутрішньої сили та не може солідарно скупчитися навколо одної думки про відбудову й чинність").

У чомуж була ріжниця? — У тому, що серед так скрутних обставин Польща всеж зуміла у повній мірі використати допомогу своїх приятелів, тоді як ми не мали зовсім активних прихильників серед інших народів. Польська проблема стояла на порядку деннім в цілому світі, а наша для більшости чужих політиків була майже зовсім невідомою. Спроби перевести інформаційну працю ні в часи Центральної Ради, ні в часи Гетьмана та Директорії, не дали потрібних наслідків.

Я часто чув нарікання також і б. п. Головного Отамана на пасивність українського жіноцтва в справі інформаційної діяльности. Цілком слушно вказувано на ролю жінки в польській визвольній боротьбі. Відмічувано також і те, що навіть ген. Бертельмі, який був французьким відпоручником у Варшаві, мав дружину-польку. Правда, і наша недавня історія знає жінок, що безоглядно патріотично служили національній справі. Досить згадати Сушкову, Омельченкову, Пекарчукову й Мазуренкову. Але це булі рідкі ластівки. Наша справа ще чекає на те, щоби жінка-українка вступила в лави борців…

Я глибоко переконаний, що весь тягар інформаційної праці поляків лежав саме на жінках. Тому немало сприяла велика кількість мішаних, польсько-українських подруж у Галичині. Прокуратор Начальної Команди мігби для висвітлення цього послужити поважними матеріялами… Власне на контр-розвідчу працю Н.К. звернула належну увагу, бо від контрольних і демонстративних заходів у значній мірі залежить успіх кожної військової операції.

З цих міркувань усі наші штаби (за винятком 3. Корпусу) розташувалися в малих містечках. Я сам примістився в окремому фільварку. За цілий час мого перебування в Ходорові я особисто не бачив управителя фільварку.

Натомісць на Великій Україні прийшла "отаманія", що почала розтягати рештки ресурсів, які ще лишилися після революційної бурі. Весь тягар праці перебрав на себе гурт освічених старшин, але й над ними поставлено "інспектуру". Головний Отаман С. Петлюра так обгрунтовував (1922. р.) свою діяльність, як кировника військовими справами: "У справі орґанізації армії я все кирувався мотивами державними, бажаючи створити національну силу, на яку міг би опертись нарід в своїх державних стремліннях… В минулому я кирувався ріжними прийомами, щоб створити цю силу. Може де-кому ці прийоми здавалися незрозумілими, недоцільними, як от інспектура, чи випадкові формування (отаманів), — але в той мент, при певних історичних обставинах, при даних обставинах — ці засоби на мій погляд були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя перевести. Коли я бачив, що "отаманщина" свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як "пережиток", обрізав її, як відрізують "сліпу кишку". Теж саме можна сказати й про інспектуру".

Я можу сказати, що інтереси діла безсумнівно вимагали, щоби, у критичний момент життя кадрів, Головний Отаман своїм, тоді дуже високим, авторитетом зупинив неймовірну нагінку на фахові військові кола. Зусиллями Січових Стрільців, Запоріжців і поодиноких осіб це невдалося полагодити в потрібній мірі.

Мусимо ствердити, що кожний день приносив усе більшу руїну військ Директорії — з ним повинна була рахуватися Начальна Команда Української Галицької Армії.

Деталізація пляну операції й перебіг її до 25. II.

Деталізація нашої операції слідуюча: 1. Корпус полк. Микитки більшістю своїх сил держить позиції на правому крилі (Сокаль — Белз — Рава), а частиною сил, разом з 2. Корпусом полк. Тарнавського, демонструє в околицях Львова; ці частини творять своїм розташуванням підкову, що відкрита на Захід; мета зусиль: тримати ворога під загрозою штурму передмість; центр зусиль 2. Корпусу лежить на його лівому крилі; важка артилерія має доповнююче завдання: бути па поготівлі для виконання вогневих наказів, у випадку штурму міста навіть з Півночі; на правому крилі ген. Кравс мав такеж завдання, як і підчас нашого першого наступу; головні сили 3. Корпусу мають перервати залізницю Перемишль — Львів на перегоні Судова Вишня — Городок; захоплення цього району й забезпечення його від ворожих протинаступів закінчувало першу фазу операції, яка мала створити необхідні обставини, якщо це булоб потрібним, для штурму міста не тільки фронтовими військами, але й скріпленням із запілля.

Плянуючи бої на досить широкому фронті, у бігу подій ми звужували його, чим розраховували підтримувати боєву пружність наших відділів, — навіть і при великих втратах. У цю операцію вступали ми вже із зброєю російського зразку, маючи сильні кулеметні засоби та полеві гармати. Слабше стояла справа з тяжкими гарматами.

На цьому місці не можна не відмітити успішної орґанізаційної праці наших гарматчиків. При всіх моїх відвідинах стверджував я поступ і велике захоплення

справою. Не одне імя гарматчиків-бриґадирів, як, наприклад, отаман др. Воєвідка, та молодших командантів, війде у славну історію Української Галицької Армії.

Найкращою основою для всіх дальших пояснень є відписи звідомлень Начальної Команди й "Начального Довудства" за час від 17. лютого до ранку 25. лютого, коли ми були змушені погодитися на завішення зброї.

НАЧАЛЬНА КОМАНДА.

17. 2. 1919.

В ціли справдження частих донесень про концентрацію польських військ в районі Хирів, Перемишль, Судова Вишня та Городок, котру переведено ними в тій ціли, щоби сильним наступом вирвати нам з рук найвартнішу частину краю — нафтову область — перевела наша армія декілька успішних наступів.

Коло Львова: Наші частини заняли переходово Збоїска, дійшли до стації Лисиничі на Маєрівку та обсадили Богданівку на Захід від Львова. Коло Жорниськ та Козиць спричинив наш наступ завзяті бої, які скінчилися великими втратами для поляків.

В районі Городка: Наші частини заняли хутір Боднарівку та Любінь малий — одначе, уступаючи перед переважаючими польськими силами, опустили його здовж залізниці Городок-Перемишль.

Ми заняли Вовчухи, Бар, Довгомостиска і Дмитровичі. Стоянці переходили в бою з рук до рук та під вечір опинилися таки в наших руках. Наші відділи, наступаючі від півночі, перервали залізницю у Заріча на Захід від Судової Вишні та задали ворогові у Боротянина, на північ від Судової Вишні, значні втрати. Підхорунжий Іван Марик взяв під Сосницею за Сяном у полон стаційного команданта з Радимна і 7 верхівців.

На прочих відтінках фронту: Спокій.

18.2.

На північ від Львова: На границі на північний Захід від Сокаля заняли поляки Костятин. У Белза, де находиться около 1000 поляків, заняли наші хоробрі частини Теглів-Прусинів, Жужель і Тушків, через що замкнули довкруги всю місцевість. Поляки бороняться розпучливо. Частини наші наступають на Раву Руську — осягнули Голе Равське і Ляшки майже під самим містом.

У Львова: Перестрілка стеж. На Захід від Львова наступом із півночі осягнули наші частини Вайсенберґ на північ від Каменоброду. На північний Захід від Мостиск занято нами Черняву і горби на Південь від неї. Із Радимна у напрямку Раківця наступаючі дві польські сотні були відбиті нашою артилерією. На Захід від Городка відбито ворожий наступ на Вовчухи.

У Хирова: Спокій.

19. 2.

На північ від Львова: У Белзця завзяті бої. Поляків, що старались пробитись із Белзця в напрямку на Південь відбито. Стацію Белз та Заболотці ми заняли. Боротьба продовжується. У Стаїв на Захід від Белза наші частини відбили чотирократний наступ ворожого куріня. Ми відібрали назад від поляків Косятин.

Коло Львова: Без змін.

На Захід від Львова: Вчасним ранком ударили поляки переважаючими силами на Вовчухи та виперли нашу слабу залогу до Долинян. В протягу дня протинаступом ми відперли поляків до Вовчух, де і ведеться завзятий бій. Поляки залишили в наших руках 4 старшин, 20 стрільців та багато муніції й майна.

На прочих відтінках фронту: Без змін.

20. 2.

На Північ від Львова: Сьогодня наші частини, продовжуючи бій за Белз, вірвались у крайні хати міста. Ворог борониться вперто. Сильний ворожий загін, післаний залозі міста Белза у відсіч, був нами відбитий та недопущений до міста. Бої за Раву Руську ведуться вже на улицях міста, де поляки ставлять сильний опір.

Під Львовом: без змін.

На Захід від Городка: Ми заняли назад Довго-Мостиська та ведеться бій з перемінним успіхом за місцевости вздовж залізничого шляху.

Впрочім спокій.

21. 2.

На Північ від Львова: Бій за Белз і Раву Руську продовжується з великим напруженням.

Коло Львова: Вперті розвідки та жвава стрілянина всіх родів зброї.

На Захід від Городка: продовжуються бої в ціли припинення залізничого руху й знищення залізничої дороги. За останні два дні ані один поїзд до Львова не був допущений, не зважаючи на вперті часті проби ворожих панцирок поправити перешкоди на залізничім шляху. В районі Хирова ворог гуртується.

22. 2.

На Північ від Рави: З причини сильного втомлення борців, нами припинені дальші бої за Раву Руську, біля котрої наші частини занимають Потилич і Лужки. На Захід від Немирова під напором переважаючих ворожих сил нами залишені Кровиця і Грушів.

Коло Львова: Жвава стрілянина. На Захід від Городка зрана після сильної артилерійської підготовки поляки повели наступ на Вовчухи, Коців, Долиняни, но були відперті. Пополудні нові атаки поляків під покриттям чотирьох панцирок також не вдались, ворог був відкинутий в свої старі позиції, а один його панцирний поїзд був розбитий нашою артилєрією і лежить знищений на залізничім торі.

На останних відтинках: Без змін.

23. 2.

На північ від Львова: Під Белзом і Равою Руською без змін. На Захід від Немирова нашими військами відбито у поляків Грушів.

Коло Львова: Сильна діяльність стеж. Здовж залізниці Львів-Перемишль уперті та успішні для нас бої в ціли припинення всякого залізничого руху.

На останніх відтинках: Спокій.

24. 2.

На Північ від Львова: Польський загін для дебльокади Белза задержаний нами під Остобужем.

Коло Львова: Сильна артилерійська стрілянина.

На прочих відтинках: Спокій.

25. 2.

На Північ від Львова: Спокійно.

На лінії Львів-Перемишль: Наші частини заняли Заріча на північний захід від Судової Вишні. Наступ Поляків на Білу-Гору і Остенгавзен відбито з великими для них втратами, відкидаючи їх кольони багнетами та ручними ґранатами. При тім ми заняли село Мальчиці. О год. 6.-й рано почалася перерва в операціях.

26. 2.

Перерва в операціях треває дальше.

27. 2.

Перерва в операціях треває дальше.

"НАЧАЛЬНЕ ДОВУДСТВО"

17. 2. 1919.

Галичина Східна: Група ґен. Ромера Баталіон стрільців під командою капітана Боржецкого заатакував і здобув в бійці на багнети Прусинів (на південь одБелза). До неволі взято 1 старшину, 47 козаків і здобуто 1 кулемет.

Ґрупа ґен. Розвадовского: На протязі вчорашнього дня на всіх відтінках жвава діяльність артилерії. Наші гармати обстрілювали ворога, що купчився в Котельниках і в лісі Освіса. Сьогодня о 6. год. рано після сильного приготовання артилерії українці заатакували наші позиції під Львовом. Ворожа піхота, що посувалася густими лавами, помимо нашого відпорного вогня, кілька разів силувалась заняти наше становище. У кількох місцях дійшло до бійки в рукопашню. Під Скниловим баґнетами викинено ворога з наших позицій.

Під натиском ворога відступили наші відділи від Збойск і Френелівки. У завзятій контр-атаці відібрано ті міцевости назад. Ґрупа полковника Кулінского по короткім і енерґійнім бою заняла Рясну Руську, Козиці й Домажир. Одночасно силувався ворог перервати комунікацію між Львовом і Перемишлем.

На цілім фронті від Львова до Перемишля йшли бої. Всюди ворога відкинено, особливо тяжкі бої велися під Судовою Вишнею і на південь од Городка Ягайлонського.

Наша ескадра літаків обкидала бомбами Биків, де купчились великі сили українців.

18. 2.

Ґрупа ґен. Розвадовского: Вчора вечером ворог знову пробував переломити наші позиції. Зусилля його зійшли ні нащо. Всюди атаки українців остались відбиті з великими для них втратами.

19. 2.

Галичина Східна: Ґрупа ґенерала Ромера: Напад українців на групу колійову, що працювала над направою колії під Карчовим, відбито при помочі панцирного потягу ч. 14. Під Равою Руською скупчив ворог більші сили. Наші позиції в Потиличу й Лісничові (на Південь од Рави Руської) були заатаковані сильними розвідчими відділами. Приняті вогнем, відкинуті вони в безпорядку. Рава Руська була обстрілювана ворожою артилерією. Одночасно українці ударили на Белз. Атаки розлетілись, завдяки нашій піхоті й артилерії.

Ґрупа ґен. Розвадовокого: Українці безуспішно знова пробовали перервати колію між Судовою Вишнею і Мостиском.

20. 2.

Галичина Східна: Ґрупа ґен. Ромера:

Панцирний потяг розігнав банди українські під Корчовим. Сьогодня о 5. год. рано повторились атаки на Раву Руську, які велися українцями вперто. Артилерія ворога обстрілювала місто і двірець. Атаки відбито. Наші відділи здобули Косцишин.

Ґрупа ґен. Розвадовского: На цілому фронті сутички.

21. 2.

Галичина Східна: Ґрупа ґен. Ромера: Ворог заатакував наново Белз. Протягом цілого дня надармо вдаряли одна по другій українські лінії на позиції боронені полковником Бербецким. Всі атаки відкинено. Під Равою Руською ворог, вичерпаний після невдалої вчорашньої атаки, обмежився наразі тільки розвідчою діяльністю, приготовляючись до дальшої акції проти нас.

Ґрупа ґенер. Розвадовского: Наші позиції під Львовом від двох днів безнастанно обстрілювані артилерією. В нападах очистила наша піхота передні позиції від ворога, що готовився до атаки. У цій акції відзначився 5. полк піхоти леґ. Відділи піхоти полковника Кулінского в боях з переважаючим ворогом взяли в полон 100 полонених, здобули 3 кулемети. В час відбиття атаки був ранений підполковник Заржицкій — командант 8. полку. На відтинках полковника Сікорского ворожа спроба атаки не вдалася. Наші війська при співучасти і артилєрії зробили наступ на Великополе.

Після усунення ворога з села Великополе вернули на старі позиції. Під час останніх боїв відзначилася полева батерія під командою капітана Філіповича.

Група ген. Зєлінского: Переведено акцію проти ворога у Вовчухах. Наша стежа здобула 1 кулемет. Відділи бригади полковника Лінкевича здобули підчас останніх боїв 1 10 см. гавбицю, і кулемет а взяли в полон 2 старшин і 22 козаків.

22. 2.

Галичина Східна: Ґрупа ген. Ромера: Після 4-х денних безуспішних атак переважаючих сил ворога на наші позиції під Белзом, Угновом і Равою Руською, панував вчора спокій. При відбитті атак на Белз взято до полону 42 українців, здобуто зброю й амуніцію.

Група ген. Розвадовского: Під Львовом виявлялася боєва чинність переважно в гарматному бою. Українські відділи намагалися підсунутись під окопи, їх одбито. На відтінках на полудневий Захід від Львова ситуація незмінена.

23. 2.

Галичина Східна: Од дня 17. 2. продовжується в Галичині бійка на 250 км. фронті від Дрогобича по Хирів. Українці напружили всі свої сили, аби довести до вирішення. Команда українська, не рахуючись із втратами, кілька разів поновлювала атаки на наші позиції. Особливо завзяті бійки відбувались під Белзом, Равою Руською, Львовом і в околицях Городка Ягайлонського та Судової Вишні. Нігде не зміг ворог переломити наших позицій. Там, де йому хвилево вдалося влізти, вигнано його в контр-атаках. Так само надаремні були зусилля ворога, аби перервати комунікацію поміж нашими пунктами опору. На цілому фронті наступ український не вдався завдяки незрівняній постановці і боєздатности наших військ як і витревалости керовництва вищих командувань. На протязі трох днів взято до неволі більше 300 полонених, 1 гармату, 7 кулеметів, богато амуніції й крісів.

Група ген. Ромера: Під Равою Руською і Белзом зміцнена розвідочна діяльність.

Ґрупа ґен. Розвадовского: Під Львовом сутички висунутих відділів ворожих з нашими позиціями й бійка артилерії. Під Хировом відбито сильніший ворожий відділ.

24. 2.

Галичина Східна: Ґрупа ген. Ромера: Багаторазові атаки ворога на Белз і Раву Руську скінчилися для нього повною невдачою. Українці відступили з-під Белза до дальших сел: Доброшина, Хлівчан, Премислова. Наш успіх під Белзом свідчить про доцільне керування, витревалість і завзятість полковника Бербецкого. Серед його старшин визначився поручник Кревскій, підхорунжий Семенскій, поручник Ґедро, поручник Борковскій. Контр-атакою стрільців Підгалянських під

командуванням ротмістра Волковского вигнано ворога зі Стай, де взято до полону 42 полонених і взято 2 кулемети. З під Рави Руської відступили українці в сторону Маґерова. В бійках біля Рави Руської була добра діяльність панцирників ч. 11, 13 і 14.

Ґрупа ґен. Розвадовокого: Обмін стрілянини гарматної й місцеві сутички стеж. В ночі з 23. на 24. сталося завішення зброї на Галицькому фронті. Почалося воно від 6. год. ранку 25. б. м. треває 24 годин, продовжується автоматично ще на 24 год., коли було не оголошено. Розпочаття кроків ворожих допустиме через 12 год. од хвилі доручення, оголошеного місією Антанти у Львові. Обі сторони затримують свої позиції.

25. 2.

Галичина Східна: Завішення зброї.

Отже перед нами два відмінні освітлення одних і тихже подій. Для кращого зрозуміння польського звіту з 23.2.19. слід подати ще оден факт.

Місяць назад, з кореспонденцій, які були подані нашою пресою. ("Стрілець", "Република"), ми відчували, що десь за кулісами робиться спробу змусити нас до завішення зброї. "Пестер Льойд" з 18. січня подав призвіще Смаль-Стоцького, відомого українського професора, як учасника цих заходів ("Стрілець", ч. 5). Одначе офіційних даних про таку акцію, до початку нашого наступу. Начальна Команда зовсім не мала".

Звіт "Довудства" каже, що на всьому 250 кількометровому фронті наші гармати були особливо сильні. Мабуть від того часу події приймають рішаючий і некорисний для поляків зворот, бо вже 18. лютого полк. Курманович одержав телеґраму від представників Антанти на моє імя з проханням до Начальної Команди про негайне завішення зброї, аби цим уможливити переїзд членів міжнародньої комісії з Перемишля до Львова. Необхідно підкреслити, що телєґрама наспіла саме 18. лютого, коли ми вже широко заанґажувалися в нашій операції. Я наказав переслати прохання Антанти на руки міністра Голубовича із зазначенням, що домагання виконати неможливо.

Як видно із звіту Начальної Команди, осередок наших зусиль лежав тоді на ділянці Городок (виключно) — Судова Вишня — Рудки. Події в районі Любінь В. — Любінь М. — фільварок Дубатовський — Карпіце — Верешиці (обвід коло 18 клм.) прибрала більше напруження, ніж це було потрійно, хоч це й не входило в наші розрахунки, всеж події розвивалися недобре для поляків, бо 20. лютого Н.К. вдруге одержала домагання антантської комісії, аби я уможливив переїзд її із Львова до Ходорова для переговорів у справі завішення зброї. При чому зазначалося, що відкинення вимоги розглядатиметься, як акт ворожого чину супроти Антанти.

Не треба доводити, що самий факт можливости переговорів дуже шкідливо відбивався на наших замірах. Уряд не знайшов можливим відмовити відпоручникам держав-переможців. 22. лютого о 12. годині дня я й полк. Курманович із старшинами штабу зустріли на двірці заступників всемогутньої в той час спілки держав: Англії — ген. Картон де Віяр, полк. Моль і Сміс, Франції — ґен. Бертельмі й майор Вікер, Італії — майор Стобіль і пор. Парголезі та Америки — проф. Лорд і пор. Фастер.

Першим вийшов з нашого скромного вагон-сальону ген. Картон де Віяр. Не дивлячись на тяжке покалічення (він не мав лівого ока, однієї руки й, здається, ступні одної ноги), його струнка й цілком свіжа постать робила на всіх дуже добре вражінпя. Останнім вийшов насуплений і непривітний ґен. Бертельмі. Заступники Америки й Італії виказували до нас свою прихильність.

Пан-отець Калята, наш духовник, був перекладчиком. Тут треба зазначити, що як о. Калята так й о. Бон, не дивлячись на певні недостачі, були в усіх політичних справах незамінимими співробітниками Начальної Команди. Досконале знання світових мов, лагідність постави й зручність у тактиці дуже сприяли відповідному перебігові складних переговорів.

Ґен. Бертельмі вже мав між нашим вояцтвом вироблену славу нашого гострого противника. Ось тому я просив полк. Курмановича довести до відома комісії, що для кращого перебігу наради бажано, щоби головував ґен. Картон де Віяр. Мою пропозицію прийнято. О год. 12. 15. в помешканні штабу розпочалося наше перше засідання. А в тойже час бої на фронті тревали далі.

Інтервенція Антанти. Завішення зброї. Припинення переговорів.

Велика кімната оперативного відділу, — місце наших ширших нарад, — мала досить незвичайний вигляд. За зеленим столом, обличчям до світла, зайняли місця: я, полк. Курманович, здається, майор Ерле й о. Калята. Напроти мене сидів ґен. Картон де Віяр, коло нього ґен. Бертельмі, а далі всі інші заступники держав Антанти.

Хвилини мовчання. Я відчував на собі сталий погляд ґен. Картон де Віяра й зневажливо-злосні очі ґен. Бертельмі.

Тишу порушив голова наради, ґен. Картон. Він зачитав мені, в імени Антанти, наперед приготований проект. Наскільки мене не зраджує память, текст звучав так:

"Ми всі чотирі заступники держав Антанти — Анґлії, Америки, Франції й Італії — заявляємо Вам, що 18. ц. м. ми звернулися до Вас з вимогою завішення зброї в ціли прибуття нашої місії з Перемишля до Львова. Натомісць Ви відповіли генеральною битвою на всьому фронті. Ми питаємо Вас: це є визов супроти держав Антанти? Коли ні, то ми ставимо Вам негайне домагання припинити розпочату Вами генеральну битву. На відповідь даємо Вам 5 хвилин."

Я не змушував їх довго чекати на відповідь. Я стало гордився обовязками, що лежали на мені. Розумівся я також і на подібних положеннях. Хоч заява заступників Антанти, як conditio sine qua non, зводилася до негайного завішення зорої, я всеж поділив відповідь на два окремих моменти.

На перше питання відповів я (розмова велася по французьки, цю мову я досить розумію, щоби слідкувати за перебігом наради) через о. Каляту: "Ні, оперативні обставини не дозволяли зробити це (негайно завісити зброю).

Щож до другого, то моя відповідь була така: "Пан-отче, передайте панам заступникам великих держав, що я є лише командуючий військами ґенерал, — наді мною є Уряд, який один може в остаточній формі вирішити це питання".

Надиво моя відповідь задовольнила заступників Антанти. Вони переглянулися. Ґен. Картон запитав мене вдруге: "А скільки на це треба буде часу?" Я порадився з полк. Курмановичем і заявив: "До третьої години ми будемо мати відповідь вже в Ходорові". По короткій розмові з членами комісії голова передав мені згоду чекати. При цьому ми бачили, як годинники, що їх деякі члени комісії підчас розмови тримали перед собою, поховано назад до кишень.

Для використання перерви я запросив усіх членів комісії бути гостями нашого штабу.

Одначе ген. Бертельмі знайшов за потрібне, ще перед обідом, зясувати Начальній Команді погляд Антанти на українсько-польську боротьбу. Він заявив, що держави Антанти бажають привести до порозуміння, для чого необхідно припинити війну й встановити тимчасову демаркаційну лінію. Ця лінія, як зясовував сам ґен. Бертельмі ще нічого не передрішувалаб. Лінія проходила так: річка Буг від кордону Галичини аж, до впливу річки коло Язениці, уздовж цеї річки до мосту на залізниці Холоїв — Камінка, уздовж цеї залізниці аж до мосту на Бузі, від цього мосту аж до мосту на Камінці, уздовж цеї останньої аж до її межі адміністративних округ Жовкви й Камінки, уздовж цеї межі, уздовж межі округ Львова й Камінки, уздовж межі округ Львова й Перемишля аж до залізниці Львів — Перемишель, уздовж межі округ Бібрки й Перемишлян аж до Солова, уздовж шляху Солова — Бібрка, уздовж потоку Білий аж до Соколова, уздовж шляху на Соколівку аж до ст. Вибранівка, уздовж залізниці до Гути Ширецької, уздовж південного кордону львівської округи, і далі уздовж східного кордону округ. Дрогобича й Турки. Ця лінія в нас так і залишилася під назвою "лінії Бертельмі".

Усе це я вислухав і, не вступаючи в дискусію, сказав, що начальник штабу використає перерву, щоби інформаційній матеріял, "який комісія була ласкава нам передати", направити до Державного Секретаріяту.

Приблизно коло пів другої ми сиділи за обідом у столовій штабу. За столом велася жвава розмова. Я недвозначно зазначив ген. Картон де Віяр, що ми відчуваємо, що заступники Франції мають предкласти рішення не на нашу користь. Ґенерал на це натякнув мені, що французи мають свій кут зору, але крім цього є ще три інших. Взагалі, протягом обіду ще більше, ніж раніше, усталився поділ на два табори: французько-польський та англьо-американо-італьо-український. Одначе ми вже тоді знали, що на напрямку Париж-Варшава-Київ голос французького ґенерала мав рішаюче значіння.

Коло пів третьої прийшла відповідь із Станиславова. У ній зазначалося, що в запропонований час відповідь не може бути надіслана й що рано 23. лютого Державний Секретаріят подасть своє рішення.

Комісія не сперечалася. З усім, можливим серед наших тодішніх обставин, комфортом допровадили ми її до Львова. Перед відїздом ген. Картон висловив бажання, щоби хтось з англійців сфотографував нас обох. Вже значно пізніше надіслав він мені світлину з написом: "Велика Анґлія й Мала Україна". (Ґен. Картон був значно вищий від мене ростом).

Після довгої перерви, у 1920. р. мені часто доводилося бачитися з ген. Картон де Віяр. Він завжди виявив повну охоту зустрічатися й давав усі докази пошани до мене, як до українського ґенерала.

Той матеріял, який ми зібрали 22. лютого, переконував нас, що відвідини комісії були безсумнівним плюсом під оглядом правильного інформування держав Антанти про Українську Галицьку Армію. Сотня гуцулів, як почесна варта, гарно представляла українського стрільця. Ці й дальніші відвідини комісії та витревалість нашого війська в боротьбі з сильнішим противником — спричинилися до того, що в 1919. р. наша Армія мала славу найкращої військової групи на Сході Європи.

***

23. лютий пішов на підготовчу працю, а 24. у Львові о год. 12. 15 підписано умову, що "всі воєнні акції устають з днем 26./ІІ о 6. рано до 26./ІІ." Умову цю підписали: з українського боку — полк. Мирон Тарнавський, др. Л. Бачинський та о. Бон;

з польського боку — полк. Мечислав Куліньскі, майор Я. Гемпель і майор В. Маріянскі. Згідно з цією умовою, шлях Львів-Сихів залишився вільним від боїв, щоби можна було підтримувати звязок.

На цьому місці не зайвим буде навести деякі факти, що творили, такби мовити, атмосферу, в якій довелось працювати нашим делегатам.

24. лютого б. п. Головний Отаман, С. Петлюра, якому в той час на Великій Україні належить видатна роля, на запросини редакторів часописів, подати суспільству свою думку про політичний стан, заявив слідуюче: "Федерація з Росією наша згуба, бо вона нівечить нашу душу, а західні сусіди, хоч визискують нас, але до душі дібратись не зможуть. Економічні інтереси й політичний розум кажуть нам вступити в зносини з Антантою й оформити їх". А далі, на запит щодо ролі Галичини: "Мусите йти на поміч Наддніпрянщині в боротьбі з большевиками, бо грозить небезпека, що харчі, замісць до Вас, помандрують до Москви. Злуку з Галичиною зазначили ми реальними річами: доставкою харчів, амуніцією та поверх 100 міліонами карбованців".

І в той же час у поляків. 22. лютого Пуанкаре наказав Пішонові й Тардьє оголосити документи про визнання Польщі незалежною державою ("Нойв Фрайє Прессе"). Опираючись на цю правну підставу, Падеревскі намалював нові кордони. "Принцип самоозначення" він залишив для тих, хто вірить, ніби право є сила. Намальовані кордони охоплювали все те, що сприятиме політичному й економічному розвиткові "Великої Польщі". На Півдні ці кордони доходили до кута: Збруч-Дністер… В допомогу польські дипльомати дуже зручно піднесли "історичну місію" Польщі, як захисника культури від нападів східних варварів. У даному випадку роля варварів припадала на комуністів. Саме тому польська дипльоматія проголосила, що весь український нарід вже захоплений заразою большевизму.

Так було на нашому Заході. А на Півночі? — "У.П.Б." подавало: "Предсідник української дипломатичної місії в Москві, Мазуренко, подав Директорії до відома, що Совнарком ожидає згоди Директорії на його посередництво в справі помирення Совіцької України з Директорією".

До всього цього маємо глибокі підстави припускати, що чутки про тодішні безпосередні переговори між большевиками й поляками не були тільки чутками… На це вказує хочаб вислів Лешена Борковского: "Нема Руси, є тільки Польща й Москва".

Зрештою, в Одесі провадилися без жадних наслідків трагікомічні переговори між Директорією й Антантою. Комічні тому, що, як потім виявилося, держави Антанти заступав зовсім на це неуповноважений аґент, — а трагічні тому, що в звязку з цими переговорами почалися зміни в уряді на Великій Україні, чим остаточно руйнувалося й так безнадійно хорий політичний провід. Мені не доводиться зупинятися над цим докладніше, бо все це правдиво переказав полк. Е. Коновалець у своїх споминах[11].

***

Делегація 3.У.Н.Р. для переговорів у Львові складалася з таких осіб: голова — др. Охримович, члени — др. Бурачинський, др. Витвицький (Державний Секретар), др. Лозинський, др. Темницький, о. Бон, полк. Гужковський, полк. Слюсарчук, підполк. Фідлєр й отаман Рожанківський.

На цьому місці не буду я докладно переповідати всіх моментів переговорів, бо зацікавлені знайдуть чимало матеріалів у "Стрільці" й "Републиці" (комплети мають українські музеї у Празі). Більш важливими, ніж подробиці, є висліди.

"Лінія Бертельмі" стояла на порядку засідання. Одначе ту "лінію" прикрашено слідуючою вербальною заявою комісії Антанти:

"Ми — себто представники держав Антанти, а саме: Анґлії, Америки, Франції й Італії — розглянули совісно й основне справу, яку отсе рішаємо. Від обох сторін жадаємо жертв, та жертв тільки тимчасових до часу рішення мирової конференції. Ваше воєнне положення нині добре та завтра воно може змінитися на вашу некористь. Між Чехами й Поляками заключено вже перемире, через Чехію Поляки могтимуть довозити муніцію для себе; (Це й була ціль перемиря! О.-П.). На днях буде заключене перемире між Німцями й Поляками, большовики не заняли ще ніякої частини польської території і ніщо не приневолює Поляків посилати зараз свої війська проти большовиків. Все те знають Поляки, і в тій свідомости їх надія і сила. Коли ви не приймете нашого предложення, возьмете на себе відповідальність за той крок перед цілою Антантою. Будете мати тут війну з Поляками, яким прийде з підмогою знаменито зоружена і хоробра армія Галера, зложена з 6. дивізій, про якої хоробрість ми особисто могли переконатися у Франції. З другої сторони йдуть на вас большовики, що взяли Київ і значну часть вашої території, та стоять в брамах ваших. Колиж ви приймете наше предложення, ми постараємося о признання вашої суверенности. Факт, що з вами говоримо і вам ставимо своє предложення вже є до певної міри признанням: не пропонується нічого тому, що не існує. Далі ви при нашій допомозі поборете большовиків, відберете у них забрану вам тепер свою землю і не станете перед мировою конференцією з порожними руками. А наше рішення буде важне і для висліду переговорів Директорії з послами Антанти в Одесі, бо наші повновласти куди більші як одеських послів. Ми подбаємо, щоб ваших представників допущено на мировий конгрес. Пішлемо до вас свою місію, яка постійно у вас перебувала-би і здавала-би нашим державам справу про ваші домагання і потреби. Поручимо, щоби були навязані дипльоматичні зносини між державами Антанти і вашою державою. Тямте пословицю: Помагайте собі, а небо вам поможе; те небо — се держави коаліції. Ваше рішення буде початком нового життя і вашого народнього щастя. Не будете мати більше тої нагоди, що нині. Се святочна і велика година. У ваших руках доля вашого народу".

Становище нашої делєґації було слідуюче: тільки повне забезпечення української державности перед Польщею, а зокрема визнання лінії Сяну, як тимчасової демаркаційної лінії, моглоб бути нагородою народові за його криваві зусилля й жертви та моглоб забезпечити український фронт проти большевиків.

Розходження були надто великі. Ось тому переговори затягнулися аж до 28. лютого з перервою на 27., коли комісія Антанти приїхала до Ходорова вдруге — на побачення з Головним Отаманом[12].

День наперед і в самий день приїзду комісії до Ходорова, С. Петлюра пробував у мене ґрунт щодо підсилення протибольшевицького фронту частинами У.Г.А. Я з повною одвертістю зясував йому, що Начальна Команда входить саме тепер у рішаючу боротьбу з ворогом і що на нас чекає ускладнена оперативна ситуація, у звязку з чим ми підносимо домагання свіжих масових поповнень із запілля, бо, якщо запілля не виступить на арену боротьби, наш плян буде засуджений на неуспіх. Рівночасно я зазначив, що оскількиб Головний Отаман настоював, то мені залишилосьби тільки одне: порушити питання ліквідації протипольського фронту, як певного імперативу в нашому загальному ділі.

С. Петлюра нервувався й виказував явне невдоволення. Для мене було очевидним, що він хотів мати мою згоду на призначення для операцій проти большевиків, але без шкоди для операцій проти поляків, десятитисячного корпусу стрільців. Небіжчик знав, що мій авторитет в урядових колах 3.У.Н.Р. був настільки міцний, що Державному Секретаріятові не лишалосьби нічого, як тільки наказати виконати моє рішення.

На ліквідацію західного фронту С. Петлюра не погодився. Чи це було йому не під силу перевести в життя, я не знаю. Він покинув мене невдоволений.

Я знав, що він мав такуж розмову окремо з полк. Курмановичем, але вже був цілком спокійним, бо знав, що погляд начальника штабу не відріжнявся від мого.

Більший успіх мав С. Петлюра у Військового Секретаря. Тисячі молодих стрільців мали бути переведені на Схід у запасові коші Армії У.Н.Р.

У день приїзду комісії С. Петлюра мав рано ще одну розмову зі мною. Я лишався на свому.

Наведені факти добре ілюструє слідуючий витяг з листа Головного Отамана:

"В марті місяці 1919 р. я одвідав наш Галицький фронт. Ознайомившись з ситуацією, я прийшов до висновку, що фронт заломиться, бо Галичина була забльокірована з усіх боків. Довідавшись, що я прибув в Галичину, антанська комісія в Варшаві приїхала, щоб побачитись зі мною. На чолі з генералом Бертельмі, вона приїхала до Ходорова, де в Штабі відбулось побачення. Комісія пропонувала певну розїмчу лінію. Хоч вона невідповідала в цілому інтересам Галичан, але я настоював на приняттю її, бо цим досягли-би ми: а) фактичною визнання України з боку Антанти, б) отримали-би можливість створити базу для підвоза амуніції з Европи і в) оперлися-б фактично на Европу в нашій тогдішній боротьбі з большовиками — себто з Москвою. Галичане, за допомогою Омельяновича-Павленка, який ніколи не орієнтувався в державних справах, відкинули ці умовини, хоч я їх і попереджував про корпус Галера, що формувався в Франції".

Кожен бачить, що моє становище в жадній мірі не відповідає змістові випису. Навряд чи справедливим є й речення: "який ніколи не орієнтувався в державних справах". Сам Головний Отаман пізніше поручив мені головування в делегації, що мала вести переговори з командою добровольчої армії, далі головне командування підчас Зимового Походу та ін. Отже він доручав мені справи, де стратегія сильно лучиться з політикою.

Лихо було в тому, що С. Петлюра приходив до певних рішень із великим запізненням (див. доклад ген. Капустянського). Колиж він і приймав яке рішення, то не міг знайти засобів для переведення його в життя. Так було й тут. На ліквідацію фронту він не годився. Всеж інше булоб півмірою, і тому відпадало само по собі, бо не приносило бажаної користи. Щож до корпусу Галера, то Начальна Команда про це була добре поінформована. Вона з повною свідомістю ставилася до всіх наслідків, які виникали з неприйняття нами умов держав Антанти.

Головний Отаман мав нелегке завдання підчас наради з членами комісії Антанти. Я й полк. Курманович були властиво в ролі присяжних свідків. Партія розігравалася між С. Петлюрою й ген. Бертельмі. Небіжчикові дуже шкодило незнання чужих мов, але, не дивлячись на це, він був гідним заступником української справи.

Темою наради була все таж "лінія Бертельмі" й вигоди та невигоди прийняття Україною умов Антанти. З нашого боку підносилося великі богацтва України, "право на самовизначення", "здобутки революції" й т. д. Остаточних рішень не приймалося. Це мала зробити делеґація 3.У.Н.Р. у Львові, а затвердити мав Станиславів.

28. лютого, пізно вечером, наша делегація остаточно відкинула пропозиції комісії. У переїзді через Ходорів, делегація поручила Начальній Команді проголосити дальшу боротьбу. Штаб це виконав негайно, даючи такий наказ:

"ДО ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ!

Під посторонною погрозою, що прийдеться нам ще серед тяжких умов провадити війну з Поляками за Рідний Край, Начальна Команда в порозумінню з Радою Державних Секретарів примушена була розпочати переговори з Поляками для вироблення справедливої демаркаційної лінії і перенесення через те галицького українсько-польського питання на мировий конґрес.

На третій день переговорів запропонованно нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятійших почувань, бо на основі цієї лінії Камінка Струмилова, Львів, Дрогобич та від тих місцевостей на захід великі простори української території малиби остати на далі в руках Поляків аж до остаточного вирішення на мировім конгресі. Рівнож до рішення мирового конгресу заборонено поділ землі великої польської власности через що утрудненоб було переведення земельної реформи.

З чувством тяжкої образи за кров наших братів, за святу память полягших за волю і народню честь старшин, стрільців і козаків. Начальна Команда примушена продовжати війну з ворогом, що не має власних сил удержатися на зрабованій нашій землі і хапається за чужу поміч, поміч держав Антанти, яких він до того, на жаль, невірно інформує.

Ми віримо, що минулі переговори не пройдуть для нас даремно тому, що представники держав Антанти мали можливість власними очима побачити наше військо і наше громадянство та почути ту безмежну любов прагнення до вільного життя, яке живе в серці нашого народу. Наш нарід молодий, хоробрий і свідомий своєї ціли, тож добуде собі право на вільне життя у семї вільних народів світа. Останні звіти з поля бою дали Начальній Команді запевнення в тому, що Галицька Армія зуміє дати нашому ворогови належну відсіч, що старшини, стрільці і козаки з подвійною енергією і силою виконають зложений на них обовязок перед Вітчизною і тим ще більше зміцнять нашу молоду, але хоробру і сильну духом армію.

Вітаючи військо за його службу Народови, Начальна Команда закликує всіх старшин, стрільців і козаків до братерства, відваги і піднесення духа, бо переконана, що це принесе нам осягнення наших національних бажань та дасть нам повагу і належне місце між иншими народами. До зброї Товариші-Команданти, старшини, стрільці і козаки! Хай нас розсудить залізо і кров!

Командуючий Галицькою Армією: Отаман Омелянович-Павленко, в. р. Начальник Штабу: Полковник Курманович, в. р.

Постій, дня 1. марта 1919."

Розвинення операції в послідуючій фазі. — Наші кульмінаційні здобутки. — Що спинило їх експльоатацію. Контр-наступ свіжих ворожих сил. — Висновки.

В оперативному відношенні всі користи з інтервенції Антанти були на боці поляків, не дивлячись на це, що й під моральним оглядом страти мусіли бути на нашому боці. Це зрозуміла Начальна Команда й реагувала виданням поданого наказу.

З особистої розмови з членами комісії я виніс вражіння, що донесення 3. Корпусу про перерву залізниці Перемишль — Львів були значно перебільшені. Виявилося, що поляки легко все направили. Це було причиною моїх доповнюючих розпоряджень, між іншим про фотографічні знимки всіх пошкоджень, особливо мостів. З другого боку, обставина, що обложений Львів міг ще триматися майже місяць, приводила до висновку про необхідність сильного удару з нашого боку. У даному випадку бувби ним безпосередній наступ свіжою кольоною в послаблений вже бійкою ворожий організм.

Начальна Команда повторює свої домагання першої масової підтримки з глибин краю. З політичних міркувань доцільність тих нових збройних заходів виправдувало те, що наша армія, тримаючи ініціятиву в своїх руках, мала дані здобутися на ще більші успіхи й тим морально підтримати домагання Державного Секретаріяту перед мировою конференцією в Парижі (без санкції якої поляки не моглиб кинути своїх військ, що були на тешинському та познанському напрямках, а тим більше корпус Галера) на призначення нової безсторонньої комісії Антанти.

На цьому місці слід навести офіційні звіти обох команд за час від 3. до 9. березня 1919. р.

НАЧАЛЬНА КОМАНДА.

3.3.

На Північ від Львова: Поляків, що в протягу вчорашнього дня заняли були Порицк, відкинули наші хоробрі сокальські частини із згаданої місцевости та переслідують їх в напрямі на північ.

У Львова: Стрілянина.

На Захід від Львова: Удачна розвідка під Городком. Коло Скваряви на північний захід від Хирова ми полонили одного старшину та 9 стрільців. В прочім без змін.

5. 3.

На Північ від Львова: В районі біля Белза Поляки були заняли Прусинів, але їх відперто нашим протинаступом.

Коло Львова: Наша тяжка артилерія обстрілювала головний двірець у Львові. Около 6-ї години по полудни було чути сильні взриви, котрі продовжувались через пів години. Крім того було видно велику луну в окрузі двірця.

Коло Хирова: Наша артилерія обстрілювала Хирів, де викликала паніку серед Поляків.

На прочих відтінках: Без змін.

6. 3.

Нинішній день перейшов взагалі спокійно.

На полудневий схід від Хирова наша стежа прогнала польську полеву сторожу.

Ворожа артилерія обстрілювала Ляшки Муровані і становища нашої армії в Сихові, але без успіху.

7. 3.

Раннім ранком повели Поляки сильний наступ зі сторони Волчух, Браткович, Городка, Черлян на наші становиська. Тільки на південь від Волчух удалося їм вдертися хвилево до наших позицій й осягнути Долиняни. Наш протинаступ з півночи і півдня зневолив ворога опустити Долиняни. Бій, в якім бере участь випробований полк У.С.С., палає дальше. Прочі заатаковані частини відперли легко, без помочі резерв, всі наступи ворога.

На півночі від Львова: Наші частини мимо непогоди, дощу та бурі осягнули горби Замарстинівської стрільниці.

В районі Рави Руської і Сокаля пішли наші відділи вперед.

На прочих відтінках фронту: перепалка стеж.

"НАЧАЛЬНЕ ДОВУДСТВО".

1. 3.

1. березня о годині пів до 5. попол. Українці оголосили припинення дальшого завішення зброї. Від 2. березня від год. до 5. попол. треба рахувати початок дальнішої боротьби…

2. 3.

Галичина Східна: Група ґен. Ромера: Вчора ще перед оголошенням припинення завішення зброї український відділ зайняв Остобуж (9 клм. на Схід од Угнова).

Ґрупа ґен. Розвадовського: Слаба діяльність артилерії й подекуди зустріч розвідчих патрулів.

3. 3.

Галичина Східна: Ґрупа ген. Ромера: Дрібні сутички й поодинокі стріли гармат в околиці Белза.

Ґрупа ґен. Розвадовского: Гармати противника обстрілювали залізничий двірець у Львові, Костерню, околиці Замку, Личаків, Хнопків, Мійську Пасіку. На інших відтінках тільки розвідча діяльність.

4. 3.

Галичина Східна: Ґрупа ґен. Ромера: Ворожий броневий потяг обстрілював Белз.

Ґрупа ґен. Розвадовського: Ворожі гармати продовжували обстрілювати наші позиції під Львовом: — Кривчиці, Скнилів, Персенківку і Кульпарків. Під вечір перенесли вони вогонь на центр міста. Передові стежі вели жваву розвідчу діяльність.

Деякі неприятельські патрулі підсунулись під Скнилів, Зимна Вода, Врочів, Бартатів до лінії наших позицій. Вони були обстріляні вогнем і відступили. Залізнича лінія поміж Городком Ягайлонським і Судовою Вишнею обстрілювана неприятельськими гарматами.

5. 3.

Галичина Східна: Ґрупа ґен. Ромера: Наші гармати вцільними стрілами змусили мовчати непрнятельскі гармати, що обстрілювали Белз.

Ґрупа ґен. Розвадовского: На фронті під Львовом оживлена діяльність гармат. Український панцерний потяг, що обстрілював Хнопків, змушений був одійти. Денеде бійка розвідчих відділів. Ворожі гармати обстрілювали Городок Ягайлонський і переїзжаючі потяги. Поміж Кросценком і Устриками сильніша акція ворожих розвідчих патрулів.

6. 3.

Галичина Східна: Група ґен. Ромера: Розвідчі відділи взяли до неволі в Жузлі й Владиполі під Белзом 1. старшину й 17 козаків. На інших відтинках спокій.

Ґрупа ґен. Розвадовского: Обстрілювання Львова треває далі. Кілька набоїв упало на цитаделю і в центр міста. На передових стежах під Львовом тільки дрібні сутички.

Наступ на Трестінець відбито. Під Хировим діяльність гармат. Напад ворога на Старшаву й Терло з легкістю відбито.

7. 3.

Галичина Східна: Ґрупа ґен. Ромера: На Південь від Белза сутички ворожих стеж. Ґрупа ґен. Розвадовского: Під Львовом по обидвох боках оживлена діяльність гармат. Ворожа батерія скерувала вогонь спеціяльно на позиції під Персенківкою, Стрийським парком і Кульпарковим. До бійки піхоти не дійшло. Акція, що мала на меті відрізати українців, які загрожували залізничній комунікації між Львовом і Перемишлем, розвивається помалу. Відділи полковника Бецкера зайняли село Бар і Вовчухи, відкидагочи ворога на південь. До того часу взято до неволі 140 полонених і здобуто 5 кулеметів.

8. 3.

Галичина Східна: Група ґен. Ромера: Ситуація без зміни.

Ґрупа ґен. Розвадовского: Ворожі гармати обстрілювали місто й позиції під Львовом. Слабші ворожі відділи, що силились підійти до наших позицій, були відбиті. Наші відділи, що оперують під Долинянами, наскочили на більші сили ворога. Бійка треває. Чишки, контр-атакою відібрано від українців. Ворожі гармати обстрілювали Яксманець і залізничу дорогу між Медикою й Перекопаною. Сутички стеж біля Міхової Волі, Стебника й Соборова.

9. 3.

Галичина Східна: Ґрупа ґен. Ромера: Наша розвідка вигнала українців а Остобужа й обсадила його.

Ґрупа ґен. Розвадовского: Ворог силувався переломити наші лінії під Львовом і поміж Львовом та Городком Ягайлонським. Українські гармати протягом цілого дня, приготовлюючи дорогу піхоті, інтенсивно обстрілювали наші позиції. Ворожі відділи вдарили на Кривчиці, Мійські Пасіки, Френелівку, Черляни, Буркгтайн, Вроців і Карачинів. В декотрих місцях втікла українська піхота вже під впливом нашої артилерії. В інших місцях дійшло до бійки зблизька. Завдяки енергійній обороні, ворог був скрізь відбитий. В околиці Родатич, Судової Вишні і Мостиськ бійка йде далі. Наші війська змагаються з переважаючою силою ворога. Ворогові вдалося хвилево удержатись у Братковицях і перерізати залізничу комунікацію. Під Хировом розвідча діяльність.

10. 3.

Галичина Східна: Ґрупа ґен. Ромера: Наші відділи перевели вдалий наступ на Угринів. Наш скомбінований відділ зайняв Камінку з Півдня, відкидаючи ворога на Захід і дійшов до Добросина, де в бійці взяв полоненого й вернув до Рави Руської.

Ґрупа ґен. Розвадовского: Ворог, користаючись з того, що йому вдалося перервати залізничу комунікацію між Городком Ягайлонським і Судового Вишнею, поновив наступ з ціллю переломити наші позиції під Львовом. Особливо тяжкі бійки відбувались на Захід від Городка Ягайлонського й Черлян. Вогонь артилерії хвилинами ставав урагановим. На позиціях і частково в наших окопах бійка була завзята. Ніде не далося одначе ворогові зламати нашої міцної піхоти. Під Судовою Вишнею наші відділи відігнали багато разів українські атаки, що велися з енергією переважаючих сил.

Хирів і Посади Хировські обстрілювані українською артилерією.

11. 3.

Галичина Східна: Ґрупя ґен. Ромера: На цілім фронті жвава розвідча діяльність. Ґрупа ґен. Розвадовского: Під Львовом і Городком Ягайлонським ворог продовжував провадити рішучу концентраційну атаку, яку з великими стратами відбито. На правому березі Сяну й під Хировим дрібні сутички розвідчих відділів.

12. 3.

Галичина Східна: Ґрупа ґен. Ромера: Наші війська розбили українців під Липником і Камінкою й обсадили цю місцевість.

Ґрупа ґен. Розвадовского: В дальшому протязі під Львовом і Городком Ягайлонським тягнеться тяжка бійка. Усякі наступи ворога пішли намарно: невдалося йому переломити наших позицій. Відділи ґен. Александровича вигнали більші українські сили з Яхманич, Седлиська й Бикова та зайняли цю місцевість. У бійці визначився баталіон 10. полку піхоти під керовництвом капітана Стадниского. Хенч Мост обсажено нашими військами.

13. 3.

Галичина Східна: Ґрупа Ген. Ромера: Українську атаку на Горі під Белзом відбито. Наші війська здобули Маґерів і зміцнені українцями дороги. До неволі взято 17 полонених.

Ґрупа ґен. Розвадовского: Українська артилерія обстрілювала львівську елєктровню, Персенківку, Скнилів і Скниловик. Ворожі патрулі, що підсовувались під наші окопи під Львовом, були вигнані. Неприятельська атака, попереджена сильним вогнем артилерії, на Городок Ягайлонський і дубанівський фільварок заломилася. Ворог заатакував Плішовиці (на півдні від Медики). Атаку відбито, беручи полонених і здобуваючи 1 кулемет. Судову Вишню зрідка обстрілювано українською гарматою.

14. 3.

Галичини Східна: Ґрупа ґен. Ромера: Під Белзом жвава розвідча діяльність. Українці заатакували о 7. год. рано Маґерів від Доброшина й Немирова. Атаку відбито. У нашій контр-атаці на Борки під Маґеровим один з наших відділів завдав великі шкоди ворогові й здобув 2 кулемети.

Ґрупа ґен. Розвадовского: Під Львовом вчорашній день пройшов загально спокійно. При відбиті атаки на дубанівський фільварок і Керницю війська наші здобули 4 кулемети й взяли кільканадцять полонених. Відділи полк. Бецкера зайняли по тяжкій бійці Бартятин, здобувши 2 кулемети й беручи кілька полонених. Відділи ротмістра Борковского витиснули українців й обсадили Черняву на північ від ст. Мостиська.

15. 3.

Галичина Східна: Ґрупа ген. Ромера: Українська артилерія обстрілювала Стаю й Угнів. Під Белзом жвава розвідча діяльність.

Ґрупа ґен. Розвадовского: Ворог обстрілював артилерією наші позиції на Схід і Південь від Львова, головний двірець і центр міста. Наша патруля вигнала українців і дійшла до Борек Домініканських. Ворожі патрулі, що підсовувались під Р. Руську й Карачинів, були розпорошені. Українську атаку на кульпарківський цвинтар відбито.

***

Беручи на увагу витворену ситуацію, Н.К. прийшла до висновку, що найбільше за три-чотирі дні треба очікувати контр-удару противника з лінії Ярослав — Перемишль у бік Городка Ягайлонського. Тому всі дальші зусилля Команди звертаються на витворення доброго положення для майбутньої зустрічі. Н.К. обернула свою ударну ґрупу обличчям на Захід, щоби в бійці з новими польськими скріпленнями, розмір яких було тяжко передбачити, підготовити нову комбінацію, що була намічена з двох уґруповань: фронтового в районі Судова Вишня — Яворів й крилевого в районі Судова Вишня — Самбір — Рудки. Ми не тратили надії одержати обіцяні поповнення.

Силу спротиву Н.К. базувала на криловій ґрупі, що моглаби бути підсилена перемишлянською ґрупою на напрямку Хирів — Мостиська. Від фронтової ґрупи очікувалося втримання її позицій. Навіть колиб у той час Городок був ще в руках поляків, всеж простір у 20 клм. відокремлював наші позиції під Судовою Вишнеювід ворожих відділів, що трималися в Городку Ягайлонському.

Загально ми намічали повторити, з певними відмінами, нашу операцію першої половини січня, коли то наші Бригади (Вольфа, Бізанца, Тінкля й Микитки) звели нанівець солідне розраховану акцію ґен. Ромера. Тут, як й раніше, за крилевим ударом мало бути рішаюче слово. Ясно, що вся ця комбінація набулаб більшого значіння з моментом підсилення наших боєвих частин свіжими поповненнями. Не треба забувати, що з малою перервою наші війська були вже в боях цілих три тижні.

13. коли наші війська знов роблять спробу опанувати Городок, починає помалу усталюватися лінія фронту. З польського боку починають вступати у бій частини з чеського (16. 3.) і познанського (18. 3.) фронтів. З підходом цих сил, поляки знов відновили сполучення з Перемишлем. Одначе вони все ще були не в силі розгорнути свого успіху. На фронті витворилася рівновага, яка була тоді для нас корисною не тільки під оглядом оперативним, але й дипльоматичним. І дійсно, 22. березня держави Антанти роблять свою другу інтервенцію.

Вражіння комісії Антанти щодо боєвої міці обох сторін, як це ми бачили вище, не були на користь поляків. Для комісії було ясно, що, без дипльоматичного (замирення на інших фронтах) і матеріяльної допомоги полякам, боротьба перейде у довготревалу й жорстоку війну.

Комунікат, який видано з цього приводу спільно Начальною Командою й Державним Військовим Секретаріатом, дає вистарчаючий матеріял для історії другої інтервенції Антанти.

Комунікат.

"ДО ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ!

До Начальної Команди Галицької Армії і Ради Державних Секретарів прийшли сьогодня дві телеґрами, які отсим подаємо Вам до відома:

УПБ. Станиславів, 22 марта.

Урядове звідомляють: Американський посол в Берні передав сьогодня нашому державному секретареві Панейкові, який відїзджає нині з Льозанни до Парижа отсю урядову ноту американської мирової делегації, датовану 17. марта і адресовану до Державного Секретаря Панейка: "Президент Вільзон одержав Вашу телеґраму з 13. марта, в якій говориться про відносини між Україною та Польщею і про місію Ген. Бертельмі. Президент хоче, щоби ви були певні, що він вповні здає собі справу про положення й через те сейчас буде вислана на місце окрема місія коаліцій, щоби перевести доходження про цілу ту справу. Президент є певний того, що в ожиданню приїзду сеї місії і в загальнім інтересі — Україна сейчас задержить мілітарну акцію. Президент сподівається, що Україна матиме довіря до доброї волі коаліційних правительств — привести до вдоволяючої угоди між Польщею й Україною та через справедливу розвязку усунути конфлікти поміж обома народами.

УПБ. Станиславів, 22 марта.

Урядово звідомлюють: До Головнокомандуючого Галицької Армії генерала Павленка звернулася найвища Рада мирової конференції з депешою, підписаною Вільзоном, Льойд Джорджем, Клемансом та Орляндо, в якій передана просьба здержати сейчас ворожі кроки перед містом і в околиці Львова. Така просьба вислана рівночасно до ґен. Розвадовского, команданта Львова. В часі тревання завішення оружжя війська обох сторін остануть на своїх позиціях. Комунікація залізницею між Львовом та Перемишлем лишається свобідною в міру конечної потреби для щоденного заосмотрення міста Львова. Найвища рада додає, що вона готова вислухати предложень що до матеріяльних і теріторіяльних претенсій обох сторін і посередничати в Парижі між делегаціями українською й польською, або також через посередництво відповідно кваліфікованої репрезентації, до котрої вибору обі сторони рішаться — а то в ціли переміни завішення оружжя на перемиря. Вислухання українських і польських репрезентантів що до їх суперечних претенсій є отже зависиме від формального услівя сейчасового заперестання ворожих кроків.

На основі тих телеграм рішилася Начальна Команда Галицької Армії в порозумінню з Радою Державних Секретарів приступити до часового завішення оружжя після лінії, яку визначають наші нинішні закопи. Комунікація між Львовом та Перемишлем лишається виключно тільки до довозу конечних для Львова харчів.

Славне Козацтво!

Це вже не услівя останніх переговорів, на які відповіла Начальна Команда Галицької Армії виповідженням перемиря і успішним бомбардованням Львова!

Граничною лінією лишається лінія нашого фронту, яку Ти Українська Оружна Сило держала власними — геройськими грудьми!

Антанта просить підписами президентів: Вильзона (Америка), Льойд Джоржа (Анґлія), Клєманса (Франція), Орлянда (Італія), щоб ми рівночасно з поляками здержали воєнні операції і торжественно прирікає вислання нової місії та безстороннє розслідження українсько-польської справи й просить про прислання української делегації до Парижа, яка малаби вести переговори з поляками, щоби закінчити кроваву війну межи обома народами.

Таку саму депешу, про завішення оружжя післала Антанта до команданта польського війська генерала Розвадовского.

Славне Козацтво!

Твоїм геройським пожертвованням добуло Ти признання Антантою Української Народньої Республики.

Від сьогодня можуть заступники Української Народньої Репубдики говорити як рівні з заступниками польської держави.

Це Ваша праця і Ваша вірність Україні!

Але справа ще не скінчена!

Україна жадає ще на дальше Вашої праці, а Рада Державних Секретарів разом з Начальною Командою, оперті на Ваші свідомі і карні ряди, сповнять з вірою в будучність Української Народньої Республики всю працю і поборють всі перепони, які стануть по дорозі скріплення і могучости нашої молодої держави.

Начальна Команда Галицької Армії і Рада Державних Секретарів, признаючи зміну поведення Антанти до Української Народньої Републики — готова заключити тимчасове завішення оружжя, але взиває Вас, Славне Козацтво, пильнувати фронту, з таким самим пожертвуванням і карністю, як до сьогодня і наказує рівночасно: Як довго справи дальше не розвинуться, здержатися від всяких зносин з ворогом, на якого мусимо й на дальше мати чуйне ухо, і все готові батерії і скоростріли на захід і схід!!!

Постій, 22. марта 1919.

За Начальну Команду Галицької Армії: Омелянович-Павленко, генерал-хорунжий, в.р., Курманович Віктор, полковник, шеф штабу, в.р. За Державний Секретаріят Військових Справ: Петро Бубела, отаман, в.р.

Властиво кажучи, 22. березня кінчається друга фаза нашої боротьби, бо в гру війшла дипльоматія Антанти.

Хоч інтервенцією Антанти (20.2.) наш оперативний плян демасковано, всеж на 9.3. наша ударна ґрупа здобулася на дуже важливий тактичний успіх. Цей успіх коштував подвійних, коли не більших, зусиль. Під моральним оглядом, висліди інтервенції були неґативні, особливо в запіллі де утворилася сприятлива ситуація для другої інтервенції.

Командування ударної ґрупи мало 9.3. добру тактичну ситацію, але не зважилося на використання своїх досягнень, щоби тим самим збільшити вагу операції. Н.К. намагалася в дальших боях виправити помилку, але без наслідків. "Боєву пружність" нашої ударної ґрупи, зогляду на слабість наших фронтових засобів, сполучення, ми могли підтримати тільки своєчасним скріпленням ґруп засобами запілля. Одначе це не сталося…

Розділ IV

Умотивовання чинів Начальної Команди. — Наслідки втручання Антанти в українсько-польську війну. — Остання фаза боротьби

Загальні тези.

Якими саме міркуваннями керувався я, обстоюючи тучи іншу позицію в оперативних справах? Перед тим, заки яка-небудь оперативна ситуація поступала до мене, її досконало досліджували всі наші штабові працівники, а головно вона проходила крізь призму досвіду начальника штабу. У дрібниці я не втручався і ніяких розходжень з нашими оперативними силами у мене не було. Цю систему координованої праці, зрештою пізнійше ствердив один з наших штабовців (Льонер).

Військова психіка така: соромно скривдити справу недбайливістю та нездоровим себелюбством; уступити поле сильнішому, більше щасливому щодо дипльоматичної ситуації, чи більше здібному, — це не сором. Інакше на командні місця виходилиб самі авантюристи. Є два типи діячів; один, досягнувши якоїсь позиції, намагається за всяку ціну втримати її за собою, без огляду на користь загальній справі; другий, — завжди готовий уступити своє місце здібнішому та більше відповідному. Я відношу себе до другої категорії, і тому моє уступлення було завжди у розпорядженні політичних чинників. Кожний раз, коли тільки я одержував якусь пропозицію, я відповідав: "Подивіться навколо, може найдеться хто здібніший за мене". Підчас моєї минулої діяльности я кілька разів приходив і відходив. Я робив це з легким серцем, розуміючи, що люде, які беруть на себе політичну відповідальність, мусять мати волю в підборі співробітників.

Як воякові-практикові, мені добре відомо, що там, де праця, там і помилки, там і "брудне білля", там, як кажуть німці, "Gluk" і "Ungluk". Тому я не бажаю, аби деякі факти, що їх я наводжу, загал розумів, як бажання скинути частину відповідальности на інших. Не треба ніколи забувати, що як у фронтовій, так і на інших ділянках боротьби, у нас все починалося імпровізацією, і щойно згодом наступало перемішування відповідно до наших здібностей, засобів й орґанізаційних сил.

Десять років відокремлює нас від подій. У цьому відємна й додатня сторінка. Відємна тому, що дозволяв кожному — і не покликаному — бавитися "фактами", — часто такими, які в тодішніх обставинах не мали ніякого значіння. Додатна у тому, що подробиці вже не заслонюють головних моментів, які з бігом часу стали на першім місці.

Десять років проминуло. Час вистарчаючий, щоби свої почування дати під перегляд холодного розуму. Час рівнож залишити на боці байку, мовляв "мужва була героїчна", "старшинство не дописувало", а вже "цілковито завів провід". Слід памятати слідуюче:

1. Обставини в такому ділі, як війна, змінюючись неначе "морська хвиля", є часто рішаючими.

2. Успіх, якого бажають обидві сторони, є вислідом не лише відповідного оперативного розрахунку Команди, але залежить і від чинности самих військ.

3. Тактична ініціятива є обовязковим чинником; вона може відкрити нові вигляди для стратегії.

4. Легко судити про події "роst factum". Справа виглядає інакше, коли доводиться робити висновки на основі ледви вловимих признак, як це є нормальним для військового діла.

Умотивовання оперативних чинів.

Ціла наша військова акція, при тогочасних боєвих ресурсах, мала за мету змусити Польщу до більшої зговірливости перед тогочасним міжнароднім судом, "Найвищою Радою", та до визнання нею домагань українців на західні землі. Отже: руйнація військової сили Польщі доступними нам засобами, при обовязковій політичній (дипльоматичній) ізоляції Польщі, була шляхом до мети. Одначе це питання вирішувано ріжно. Одні бачили поліпшення нашого стратегічного положення в наступі й захопленні Львова (полк. Лєгар, Головна Команда Армії У.Н.Р.). Другі радили перенести вузол боротьби під самий Перемишль, — розуміється, вони не узгляднювали при цьому ні наших сполучних засобів, ні обставини, що найбільша маса ворожих військ була зосереджена в районі Городок — Любінь — Львів.

У повній свідомости відповідальности за вирішення цього основного питання, Начальна Команда поставила його заздалегіть на нараду, у якій взяли участь наші політичні, оперативні та організаційні сили. Ми мали велику приємність почути одобрення наших основних замірів.

Вернемо тепер до положення 15. лютого. Наш оперативний проект брав на увагу, що обложений Львів міг ще триматися місяць. Отже тому ми намічали скріплення фронту свіжими доповненнями в кількости десяти тисяч. Ходило про це, щоби відділи на цьому напрямку були здібні до використання тактичних здобутків, на які

вони спромоглися, та були здібні до опору новим ворожим відділам, звідкіляб вони не появилися.

Беручи на увагу положення 9. березня, Н.К. рішила в бік Львова лишити "заслону", а ударну ґрупу повернути на захід у бік Судової Вишні, щоби цим витворити добре вихідне положення для майбутньої "rencontre".

Пошкодження на залізничій лінії Судова Вишня — Городок було настільки значне, що як чуємо від польських авторів, цілих два тиждні не було нормального руху. Всі автомобілі Польщі мусіли бути зігнані, щоб обслуговувати доставу.

Щодо загальних вислідів наших зусиль на ділянці Городок — Львів, то про це пише І. Сопотніцкі (стр. 117) слідуюче: "Війська польські, оточені на ділянці Львів — Городок Ягайлонський — Любінь Вел., стратили цілковито волю ділання. Брак довозу військового матеріялу та поживи ставив залогу й мешканців Львова, з дня на день, у щораз тяжче положення, яке створювало дійсно грізну небезпеку виголодження та страти столиці з усіма наслідками її: політичними, оперативними й моральними". Отже бачимо, що як не сильний був ворог (відділи ген. Зелінского та Ромера), всеж Н.К. мала підстави в бік Львова лишити тільки "заслону", а свою увагу звернути, на боєві події, які мали незабаром розгорнутися у районі Мостиська — Судова Вишня — Яворів — Рудки.

Нема сумніву, що в подібних обставинах, Н.К. мала підстави очікувати кращих вислідів від чинів нашої ударної ґрупи. І Городок і Судова Вишня мусіли перейти в наші руки. Саме з цих причин і звільнено полк. Косака.

Зогляду на те, що Н.К. все не тратила надії на одержання скріплень із запілля, вона, як ми бачимо зі звітів, зробила спробу направити ситуацію (поновні наступи С. Вишня — Мостиська — Городок), але не здобувшися на кращі досягнення, 14. березня вона задовольняється здобутими вислідами і для майбутньої зустрічі гуртує свої сили в два угруповання: фронтове, що сідляє залізничий шлях на схід від Судової Вишні та далі на північ в районі Яворова, і крилове, на напрямку Самбір — Судова Вишня — Самбір — Мостиська. Із звітів видно, що осередок подій перейшов у район від Городка Ягайлонського аж до Мостиск, щоби витворити вихідну ситуацію для майбутнього "rencontre" зі свіжими скріпленнями польських військ. Залізнична лінія Стрий — Рудки — Комарно мала тут відігравати свою немаловажну ролю.

Ми вважали себе, завдяки зазначеному вище розташованню сил, у впливовім стані на бої, що мали знов розпочатися на напрямкові Львів — Бібрка та Львів — Судова Вишня. Чи мало місце побоювання активізму ворога, що був нами бльокований? — Безумовно. У тодішніх обставинах військові частини дуже швидко відроджували свою здібність до активізму.

Добре собі пригадую, що у звязку зі змінами в Команді 3. Корпусу, начальник штабу був у мене з докладом і ми уважно перестудіювали нашу оперативну ситуацію. На нашу думку доля "rencontre" залежала від зручности вживання військ і від того, на які нові сили спроможеться "Довудство".

Опоненти доводять, що неврахованням Судової Вишні в наше групування ми дали полякам (ґен. Івашкевичеві) можливість зібрати коло неї сильну ударну ґрупу, Маємо право запитати: як це могло бути, коли наше крилове уґруповання тяжіло над ділянкою лінії Мостиська-Судова Вишня? Зрештою спроба здобуття Суд. Вишні, що мала місце між 9. і 13., доказує, що Нач. Команда розуміла значіння її захоплення. Певно, що послідуючі доклади й описи подій дадуть нам відповідь, чи мало тут місце незручне вживання військ, чи наші війська, не одержавши скріплень, не могли вже виявляти тої пружности, яку вони стільки разів перед тим виявили. На мою думку, мало місце скорше друге, ніж перше, бо все має свою межу. Противник уводить добрий, цілком свіжий десятитисячний (ґен. Александров: 4 бат., одна батер. й ескадр. кінноти; ґен. Конаржевскі: 5 бат. й 3 бат.) корпус під командою ґен. пор. Івашкевича проти наших, вже досить потомлених трьохтижневими боями, військ. Дані, які досі оголошено, доводять, що кількісно ми не були слабші.

В оповіданнях ріжних авторів про ці бої кидаються в очі суперечности між закидом, що ми даремно витрачували енергію наших військ у боях з поляками, які були згруповані в районі Городок — Лібень — Львів (це були солідні ґрупи 15–20 тисяч людей), і твердженнями, що війська польські в цім районі "затратили цілковито свободу ділання", що неґативно відбилося на акції ґен. Івашкевича.

Саме з наведених міркувань ми тепер поставимо питання: чи мала Начальна Команда рацію, коли поставила на державній нараді домагання зміцнення своїх боєвих засобів на десять тисяч? А друге: чи невиконання цього й, з другого боку, підхід свіжих сил противника, не були саме причиною, що трохтижнева боротьба, зрештою, лишилась нерозрішеною?

***

На хвилю відійдемо від наших оперативних справ, щоби показати, що діялося на нашім другім фронті боротьби, який у той час набирав особливої ваги (може й першорядної, коли ходить про його дипльоматичне значіння). Крім того перебіг подій на цьому фронті відбивався на настроях у нашому запіллі. Це важливо тому, що третій напрямок, який обслуговував видобування запасів для продовження кампанії, завдавав як Державному Секретаріятові, так і Начальній Команді найбільше турбот.

Хоч як не пристрасним було відношення до нашого діла комісії ґен. Бертельмі, всеж Державний Секретаріат робив ще одну спробу порозумітися з Антантою. Це вже був більше заклик до гуманности найвищого у той час трибуналу, що в основу своїх рішень офіційно поклав чотирнадцять пунктів Вільсона. Збірник нот, який лишила нам по собі наша репрезентація у Парижі (інж. Сидоренко та др. Панейко), дає нам багатий матеріял, що висвітлює тодішні дипльоматичні способи поступовання.

Література пізніших часів починає також проломлювати мур, який повоєнна дипльоматія збудувала навколо переможених. Усе частіше на широкий світ виходять справи наших домагань. Коли читач розгорне цю літературу, то буде незмірно здивований, як один і тойже факт одержує в Парижі зовсім ріжне трактування. Наприклад: одним з великих гріхів, який нам стало приписувано, було це, що ми мали в складі армії штабовців-німців. Щож до участи в Бересті України, то це був смертельний гріх. Надиво, зовсім не порушувалося тих справ, у які заанґажовалася польська дипльоматія. Проф. Мартель (француз) у своїй праці "Польща й ми" систематично, з повними руками перевірених документів, доводить, яку кривду зробила Франція нашому молодому починові, захопившись своїми симпатіями до визвольної боротьби поляків.

Н.К. приєдналася до рішення Державного Секретаріяту, бо знала добре, які натиски робилися тоді, щоби вага боротьби була перенесена на інший напрямок. У той час поставлено Державному Секретаріятові такі домагання, виконанняяких наближало нас до передчасного розвалу нашого діла. З другого боку, у часовім успіху (друга облога Львова; до відділів ґен. Ромера, ґен. Розвадовского, ген. Зелінского, ще приєдналися відділи ґен. Александрова й Конаржевского) польська дипльоматія бачить підмогу для своїх кроків перед Найвищою Радою у Парижі.

***

Начальна Команда, заанґажовуючись у можливу операцію, зважила всі "за" й "проти". Зогляду на революційні умови, вона надала військовій нараді характер державної (присутність політичних й орґанізаційних чинників), бо ми, нехай буде це нам дозволено тут сказати, не були тільки техніки, але й патріоти. У міру сил вважено, розраховано й поставлено певні домагання, яких — на жаль — не виконано.

Чому військові техніки противної сторони знаходять, що після 9. березня Н.К. мала перенести свої ґруповання ще далі на Захід? — На мою думку причина лежить у переоцінці наших боєвих ресурсів, й повного незнання наших сполучених засобів (фронтових). Це одне, а друге в тактичних методах (усі бої на певних напрямках ми розвязували крилевими ударами, бо це більш відповідало нашій ситуації).

Проте "Довудство" не поспішало з тих чи інших причин (просто не вірило в успіх) розвивати своєї акції, а робило заходи до найскоршої надсилки армії ґен. Галера.

На фронті усталюється певна рівновага, бо кожна сторона зрозуміла, що майбутність буде залежати від того, як буде реаґувати Франція (це була сфера її впливів). Нова політична ситуація мусілаби викликати переґруповання сил також у нашому запіллі, а це не могло не відбитися на наших засобах боротьби. — Усе це, зрештою, викликалоб і зовсім відмінне поступовання у наших оперативних комбінаціях.

***

Ми рахувалися з двома можливостями. Перша приходила на увагу тоді, колиби польській дипльоматії не пощастило підняти проти нас Антанту й ми моглиб урухомити наше запілля та ще довший час наносити шкоду ворогові. Друга — це нова фаза боротьби цілком відмінними засобами.

Довго чекати не прийшлося. Дипльоматичний туман швидко розвіявся. Антанта була проти нас…

Беручи на увагу моральне пригнічення, що повстало зогляду на вороже відношення до нас держав Антанти, як також і те, що Велика Україна вже була напередодні звинення фронту, Начальна Команда прийшла до переконання, що розміри нашої майбутньої війни настільки не відповідатимуть нашим силам, що ми не зможемо зберегти й національну територію й армію. Думка Н.К. зводилася до необхідности збереження армії коштом території. Про це надіслано за моїм і полк. Курмановича підписами доклад Державному Секретаріятові. Рівночасно з тим ми просили призначити іншу Команду, наколиб Д.С. мав якийсь свій плян.

З нашою думкою погодилися. Ми одержали приблизно таку телєґраму; "Д.С. поділяє думку Н.К., вповні здає собі справу з ваги ситуації та просить Н.К. залишатися на місцях у дотеперішнім складі й разом з ним виповняти свій довг перед батьківщиною"… У повній свідомости майбутніх труднощів я й начальник штабу прийняли це рішення до відома.

Підстав до занепокоєння було досить. Погляди розбилися. Одні стояли за виконання волі Антанти й підпорядкування їй. Другі твердили, що необхідно — з тактичних міркувань — звязати наше національне діло з політикою Леніна… По фабриках і касарнях розпочалися дискусії… З дня на день положення все більше ускладнялося. Місцями утворювалися внутрішні фронти… Наше запілля все більше розхитувалося морально й фізично. До тогож 20.000 вояків післано на підмогу Великій Україні.

***

З перегляду документів, що їх видала українська місія у Парижі, можна виробити собі повний образ тодішнього дипльоматичного положення. Нас систематично спонукувано до лагідного поступовання супроти поляків. Нам роблено ріжні обіцянки, а поза нашими плечима видавано мандати Колчакові та відправлювано війська Галера "на большевицький фронт"…

Після остаточного налагодження польсько-німецьких і польсько-чеських взаємовідносин, ворог так далеко посунувся на Схід на Волині, Поліссі й Білоруси, що для нашого фронту витворилось дуже несприятливе положення. Від пруського кордону лінія фронту йшла на Південь на Білосток — Сєдлєц, а відтам на Володимир Волинський — Луцьк та, поминаючи цей останній, вертала на Захід уздовж кордону Галичини. Таким чином — зогляду на слабу відпорність большевицьких відділів армії Директорії на ковельськім та луцькім напрямках — ворог мав на нашій Півночі просторий плацдарм, що сам собою надавався для операцій більшої військової групи проти правого крила У.Г.А.

Разом з цим повстали також зміни в керуванні ворожими силами. У другій половині березня ґен. Івашкевич перейшов з ділянки "Литва — Білорусь" на галицький фронт, як командант фронту. Це, здається, вже четвертий по черзі ґенерал, що, перебравши командування, вважав за потрібне сповістити мене про своє призначення радіо-депешою. Зміст і тон його повідомлення мало відріжнявся від пропозиції Антанти: припинити військові операції для полагодження всіх спірних питань мирним шляхом, при посередництві держав Антанти…

Міжтим час ішов. До завішення зброї не прийшло. Що правда, ворог виказуває слабу діяльність на фронті. Проте тяжкий стан наших сил все зростав із весняними дощами й повіню. За браку необхідних матеріяльних і медичних засобів сильно поширювалася пошесть тифу. Шпиталі в Самборі, Стрию, та інших містах були переповнені.

Плян Начальної Команди. — Остання фаза боротьби.

Ми запропонували Державному Секретаріятові такий плян: У.Г.А. переходить до активної оборони; у випадку браку сил для "двобою на місці", армія почне відступ, при чому дільниця верхнього Дністра (аж до Заліщик) мала бути останньою лінією оборони; наколиб прийшлося залишити також і цю лінію, передбачали ми партизанську війну в узгіррях Підкарпаття.

Подаючи цей плян, ми просили Д.С. вжитивсіх заходів до найшвидчого полагодження усіх політичних питань з Румунією й Чехо-Словаччиною. Разом з цим Н.К. звернула увагу політичної влади на велике значіння для успіху боротьби правильного функціонування запілля та на потребу видобуття нових засобів, брак яких давав себе відчувати на кожнім кроці.

Цілком зрозуміло, що наша армія, хоч і зробила великий організаційний поступ від початку кампанії, всеж — як твір революційної доби — вимагала ще значного вишколу. Вище вже була мова про заходи Н.К. у тому напрямі. Ми хотіли злити запілля з фронтом в один мілітарний апарат, щоби цим піднести відпорність фронтових частин. На жаль, це було переведено лише з формального боку… Пізніше Н.К. встановила, що залоги в нашім запіллі були переповненні придатним до бою людським матеріялом (нараховувалося коло 50.000!).

Під оглядом тактичним наші частини були слабшими в обороні, ніж у наступі. Особливо це виказалося у боях 16. березня в околицях С. Вишні. До того ще долучалася немаловажлива обставина, а саме брак безсторонности в інформаціях. Образ наших знищень у районі Мостиська — Городок зовсім не покривався з тим, який собі виробила Н.К. на підставі відомостей від частин. Також не завжди докладно, виконувано назначене розміщення частин. Помічалося певне легковаження місцевости, як чинника у боєвих змаганнях, і занедбання окопного діла в переходові моменти.

Війська ніколи не вибачають наочної помилки, — особливо коли вона коштує богато крови. Наказ полк. Косака про припинення наступу саме перед С. Вишнею викликав велике невдоволення. Н.К. зареаґувала на це усуненням його й призначенням генерала російського ґенштабу Гембачева.

Немов промінням сонця у хмарну погоду були відвідини нашого фронту американським генералом, призвища якого вже не можу пригадати. Оскільки не помиляюсь, він користувався особистим довіррям Вільсона. Цей останній дотримав свою обіцянку, але його вмішання зустрілося з сильним спротивом у самій Найвищій Раді. Аби хоч трохи посунути справу вперед, він доручив одному зі своїх прибічних генералів зібрати потрібні матеріяли.

У визначений час я зустрів ґенерала на старо-самбірськім двірці. Високий, поважний, з сивою головою, — він робив вражіння старого випробованого вояки. На двірці ми обмінялися лише кількома словами. Він не відмовився поїхати в місто для ширших розмов.

Неприємна пригода зіпсувала нам усім настрій. Саме тоді виявилася наша технічна вбогість. Хоч штаб й хотів показати чужинцям все з найкращого боку, даючи в наше розпорядження два авта, з цього вийшов лише конфуз.

Американський ґенерал сів із своїм адютантом у перше авто, а я з ґен. Кравсом й адютантом у друге… Авта почали шипіти, торохтіти, шофери щось крутили; але рушити ніяк не вдавалося. Колиж перше авто проїхало нарешті кілька кроків, то зненацька пасажири почали з нього вилізати… Над автом знявся клуб диму й полумя… Штаб і сам не дуже довіряв "техніці", бо про запас тримав підводи, якими ми й доїхали до місця призначення.

Підчас наради ґенерал говорив мало, але з увагою. Він намагався дати нам надію на можливість компромісу, що більш-менш задовольнявби нас. Він цікавився умовами нашої боротьби, а підчас обіду підняв тост за те, щоби наші змагання не пішли намарно й щоби героїчна боротьба нації привела до доброго кінця.

Я сердечно дякував йому та просив передати наші добрі побажання "Президентові Великої Держави" й висловив надію, що приїзд спричиниться до поліпшення нашого положення на міжнароднім полі.

***

За цей період я кілька разів їздив на фронт, а після того — повний свіжих вражінь — поїхав до Станиславова й Стрия. У Станиславові був я на засіданні Національної Ради. Президент Петрушевич хотів звернути увагу послів на мою присутність і відвідав мене в моїй льожі.

Тодіж відбулося надзвичайне засідання Державного Секретаріяту. На засіданні крім мене був полк. Курманович, майор Бубела й полк. Ціріц. Я не заховував перед присутніми правдивого стану річей, бо я хотів мати конкретну відповідь щодо засобів боротьби в далеко більш ускладнених умовах. Мало чим порадували нас Бубела й Ціріц. Все проєктоване було паліятивом. Була мова, наприклад, уживати старі набої (виробництво майстерень могло дійти лише до кілька десятків тисяч денно). Не відважувалися брати з села коней для важкої артилерії й кінноти, бо надходили полеві роботи. Черевики обіцяно а Великої України. Гроші теж…[13]

Взагалі було дуже невесело. Проте не доводилось відмовляти доброї волі Державному Секретаріятові, бож йому треба було поборювати труднощі як у себе, так і в політичнім проводі за Збручем. До того ще поширювалися чутки про захитання уряду. У господарську діяльність адміністративних чинників вкрався дух скрайньої неощадности "діячів" та "отаманів" без війська, що заповнили всю східну половину Галича[14].

Наслухавшись і приглянувшись до всього, я поїхав до Стрия, де мав оглянути установи запілля 3. Корпусу. Ніде правди діти, полк. Косак був добрим господарем. Він багато дечим мігби поділитися з іншими Корпусами. Добрий стан припілля 3. Корпусу відповідав замірам Н.К. — міцно триматися на лівім крилі.

Навідався я також і до старшинської "столової". Все виглядало цілком пристійно, але надто… людно. Я звернув увагу кого слід на велику кількість старшин. Це не було ні для кого таємницею: саме перед тим командант бронепотягу, що довго чекав на старшинські поповнення із Стрия, зявився до тоїж "столової" із "стійковим", вибрав собі потрібну кількість старшин і… від'їхав. Я й полк. Курманович просто не знали, як бути з таким "переможцем". У військовім ділі бувають моменти, коли, з одного боку, доводиться карати, а, з другого, — дякувати, скажім, за "дезертирство" із запасу в боєву частину. Приблизно таке було й в данім випадку.

Ще з військової школи за мирного часу памятав я про необхідність підчас перегляду частин звертати увагу не тільки на "паради", але також на кухні, виходки (санітарія), шпиталі й арешти. Я дотримувався цього також і в Стрию.

Санітарна частина мене задовольнила. Навіть у тифознім відділі, де перед моїми очима перейшло кілька сот тяжко, а то й безнадійно, хорих, усе було гаразд. Я вважав своїм обовязком поглянути також на тяжко ранених. Хоч — здавалосьби — мої нерви й повинні бути призвичаєні до мук і страждань, всеж образ був потрясаючий… Хотілося чимсь нагородити за страту здоровля, руки, ноги… На превеликий жаль, революція поповнила непростимий гріх. Ми не спромоглися ні на відзнаку, ні на орден, що злучивби навколо себе еліту нації… "Дякую" не вистарчало, давати гроші соромно… Розпитував, хто чого потребує, й обіцяв надіслати. Стискав руки тим, хто ще вірив у свої сили… Мимоволі звернув на себе увагу молодий стрілець, якому недавно віднято ногу. Лікар казав, що він потребує шампанського. Я приобіцяв: не міг знайти більше слів потіхи… Напівпритомний, намагаючись заховати від присутних мій стан, я спішно вийшов із шпиталю… Такі відвідини є найтяжчим обовязком військового команданта. Вони підривають нерви й захитують витревалість у боротьбі…

Моє перебування в Стрию закінчилося побаченням з послами. Я казав запросити до залогового "касина" членів Національної Ради від Стрийщини, Самбірщини, Калущини та ін. Між ними було чимало видатних мужів, що користувалися великою пошаною серед населення. Я стало пригадую собі високого поважного о. Нижанківського, що став жертвою польського шовінізму.

На моє здивовання посли, що — як я це думав — малиби бути цілком у курсі військових подій, були дуже слабо поінформовані про положення. З усіх боків посипалися запити. Врешті я почув такий вислів: "Як жаль, що Ваші інформації приходять так пізно"…

Тяжкі дні У.Г.А.

Армія — це живий орґанізм, що — як й одиниця — радіє, страждає, захоплюється добрим перебігом подій та огортається сумом, коли нищаться її здобутки. Так було й у нас. Відношення Антанти до нашої справи гірко вразило цілу У.Г.А. Свідома могутности держав-переможців, наша армія болюче переживала дипльоматичний неуспіх. Політиканство в запіллі, брак матеріяльних засобів і звужування бльокади робило процес видужання неймовірно повільним. Ворог, дякуючи своїй ірриденті, знав про це все й, використовуючи свою перемогу в Парижі, навмисне відсунув перехід до рішучих чинів. Він готував нам комбінований психольоґічно-військовий удар.

Начальна Команда одвертими очима дивилася на все це. Вона розпочала боротьбу з розкладовими елементами, що заражували армію. Фронтові команданти вважали свої засоби невистарчаючими. З цього приводу відбулася низка засідань. Рішено поруч з карними мірами усунути всі моральні й матеріяльні браки. Пресовій агенції поставлено завдання знайти ту рівновагу, без якої не можна було звязати запілля з фронтом. В. Пачовський мав рацію, коли підносив у "Стрільці" мою малу компетентність у пресових справах. Алеж вказівки для нашої преси я виробляв у повнім порозумінні з начальником штабу, який був чоловіком, що визнавався у моральних якостях галицького стрільця.

До всіх злиднів прилучився ще й брак грошевої готівки. Я малощо не був змушений видати наказ про армійські бони, які вже властиво були надруковані.

У передбаченні можливих боєвих подій Н.К. намітила райони Стрийщини й Станиславівщини, як головні матеріяльні бази (останню також як збройну базу). Сотні вагонів бараболі, зерна й ін. скеровувалися з осередку й правого крила до визначених баз. Усі заходи зводилися до того, щоби принаймні зцементувати те, що малося. Рівночасно рішено також дати боєвим частинам необхідний відпочинок. Для цього уряджено в припіллях Бриґад пункти часового спочинку з лазнями, церквами, розвагами та ін.

Одначе всі наші зусилля йшли намарно. Від дезертирства й хороб армія все меншала. На засіданні окремої комісії я не відмовлявся від заведення найвищої кари в більше широких розмірах, але вважав таку кару надто жорстокою й запропонував старий "козацький звичай". Мені на це не дали остаточної відповіди й тим благословили розвинення гангренозних міязнів. Пізніше життя взяло гору: місцеві команданти, не питаючись наказів, карали винних "по козацькому". Н.К. робила вигляд, немов вона про це нічого не знала.

Закономірність, що панувала в галицькім старшинськім корпусі, і почуття відповідальности за присуд зробили з наших полевих судів апарат, який не відповідав вимогам часу. Скидати все на "ситуацію" не є гідним активного старшини. Коли обставини не сприяють, то мусимо їх витворювати.

Взагалі ті часи були для мене особисто найтяжчими. Теж саме можу сказати за начальника штабу й всіх військових чинників на фронті та в запіллі. Дивитися, як армія, що так довго трималася, все більше й більше підупадала, — було нелегко. Проте ми боролися з цим лихом, бо відчували за собою всіх свідомих українців. Всеж під ударами з трох напрямків ми падали. Коли нема змоги врятувати все, тоді прагнуть заховати принаймні частину, яка може бути підставою нового піднесення, — нового розгорнення сил для рішаючого удару…

Військова нарада в Рівному.

Міжтим і по другім боці Збруча військова криза все зростала.

Ставка Головного Отамана в Рівнім скликала нараду вищих командантів. Це була перша подібна нарада. На ній зроблено спробу більш реально підійти до життя, — спробу бодай називати всі річі їх іменами.

Рівне було вщерть переповнене потягами Ставки, Директорії, міністерств, постачання і ріжних штабів. "Залізнодорожна стратегія" дійшла до найвищого розквіту. "Маневруючи" поміж потягами, я врешті знайшов вагон, де — згідно з оповісткою — мала відбуватися нарада під головуванням б. п. Петлюри.

Зібраних можна булоб поділити на дві категорії: військових-фахівців і вояків-політиків. До перших слід віднести ген. Агапієва, ген. Юнакова, полковника Мельника, а до других — ген. Осецького та отамана Оскілка.

Головний Отаман, маючи коло себе військового міністра — лікаря — здається, самого невдалого з усіх міністрів, яких тільки бачила Україна за всі часи визвольної боротьби, — відкрив засідання промовою інформаційного змісту. Треба йому віддати належне: він був на наші відносини добрим промовцем, а до того ще мав гарний голос, що хвилево, покіль звучала його промова, заспокоював збори, — всім ставало якось лекше… Але тільки він скінчив, невмолима дійсність боляче стиснула всім серце… Незручно, без елементарного розуміння справи, лікар-міністр хотів щось доповнити чи зясувати. Присутнім стало зовсім ніяково.

Говорили всі по черзі. Ґен. Осецький забрав чимало часу довгим оповіданням про те, як він своїми турботами — щодо потреб населення і щодо вирішення ріжних господарських питань — підніс настрій мас. Проте було помітно, що він нікого цим не переконав.

Щоби спасти положення, треба було знову поставити на порядок денний старе питання ліквідації одного з фронтів. Усі ходили навколо цього, а ґен. Агапієв звернувся до мене з пропозицією поділитися запасами наших сил з іншими фронтами. Власне в наддніпрянців про сили У.Г.А. була надто перебільшена уява!…

З чим приїхали, — з тим і поїхали. Краще булоб зібрати політичних провідників, бо саме там лежало слабе місце української визвольної боротьби. Можливо, що Головний Отаман мав на думці пізніше спертися на думку фахівців-вояків, щоби надати більшої ваги своїм домаганням перед політиками. — Мені це невідомо…

Начальникові штабу не привіз я нічого потішаючого з Рівного. А мені так хотілося його заспокоїти! І його нерви починали відчувати тягар відповідальности… Його любили в штабі. Штабовці-німці ставилися до нього уважливо й коректно. Але землистий кольор його обличчя мені не дуже подобався. Сам він все частіше скаржився на ревматизм у ногах. Обмаль штабовців не дозволяла нам дати йому відповідну допомогову силу. Треба віддати найбільшу пошану його службі у той тяжкий час…

***

Начальна Команда не мала сумніву, що ворог, вичекавши покіль розкладові впливи в нашій армії зроблять своє діло, використає сприяючу для нього конфігурацію фронту на нашій Півночі, й за оперативний напрямок вибере собі Хирів — Старий Самбір. Сильні технічні засоби в центрі дозволяли ворогові на це. Успіх у районі Хирів — Ст. Самбір приводив поляків до опановання — політичне для нас високоцінного (економічно — ні, бо ми не зуміли його експльоатувати) — нафтового району.

Передбачаючи все це, Н.К. рішила зосередити в центрі (2. Корпус) технічні сили, а на лівім крилі свої найбільш цінні живі сили. Ось тому все, що було в розпорядженні штабу як також і те, що підійшлоб із запілля, мало бути скероване на скріплення 3. Копусу. Згідно з моїми відомостями, "харчовий стан" цього Корпусу на Великдень був 25.000 людей (15 тис. багнетів, ЗО гармат і кількасот кулеметів).

З тактичного боку Н.К. зажадала від Корпусів побільшення глибини своїх відділів, і відведення в резерву половини вояків. З резервових частин створено армійську резерву, що зогляду на слабість засобів сполучення, ділилася на дві групи: одна за 3. Корпусом, а друга за лівим крилом 2. Корпусу.

Знаючи вражливість війська до подій на крилах (флянках), ми звернули увагу командантів на потребу відповідного поучування підлеглих частин. Поза цим слабість наших огневих засобів вимагала ще й великої ощадности.

Належний склад командантів бригад на нашім лівім крилі давав нам запевнення тривкости початкової фази плянованої операції.

Бої в першій половині травня 1919. р.

Великдень використали поляки для своєї першої акції. Ґрупа літаків — підтримана далекострільними гарматами — зробила на наш 2. Корпус вогневий напад такої сили, що частини з Оброшина, Басіївки й Наварії кинули свої позиції й колиб не подиву гідне застосовання командантів бригад й окремих частин, то ворогові відкрилисяб широкі можливости. До цього, "Довудство" не використало відповідно цього частинного успіху, й цим дало нам змогу легко направити положення на фронті.

Щойно в середині місяця розпочало воно рішучі операції силами значно переважаючими наші сили й з такими технічними засобами, які вперше побачили поля Галичини: на нашім лівім крилі 4. дивізія ґен. Олександровича розпочала наступ з Мостиськ на Південь, а 3. дивізія на напрямку Хирів — Ст. Самбір. Наш центр покоштував поновно доброго гарматнього вогню, а на правім крилі розпочав свій марш-маневр на наших задах Корпус ґен. Галера.

13. травня на луцькім напрямку отаман Оскілко із своїм штабом перейшов "під опіку" польських військ (офіційне звідомлення "Довудства").

16. травня під натиском військ Галера ліквідувалася Група ґен. Осецького (взято в полон 2000 вояків і 18 гармат).

Наше ліве крило не втрималося. Вже на 16. травня 3. Корпус, вичерпавши всі свої й армійські резерви, почав непляновий відступ.

Відомости із запілля не були кращими. Румуни без усякого попередження перейшли в наступ і зайняли задністрянські обшари аж по самий Станиславів, а розгром Волинської Ґрупи привів на наші зади большевицькі війська. Галичина опинилася у стані політичної бльокади збоку світової коаліції при співучасти… 3. Інтернаціоналу.

У звідомленнях "Довудства" за той час є два місця, що повинні бути підкреслені. 17 травня: "Українці від довшого часу атаковали наші позиції в Східній Галичині, намагаючись одночасно відвернути нашу увагу затягуючими пропозиціями завішення зброї. Для прикорочення такого двозначного становища, наказало Н.Д. запевнити наше положення шляхом наступу". 20. травня: "Українська армія (наддніпрянська — О.-П.), що вже давно носила в собі зародок большевизму, розпадається й збольшевичується зовсім. Українські стрільці (галицькі — О.П.) поспішають з метою загородити шляхи українсько-радянським відділам, що вже місцями перейшли галицькі кордони". Це вже є признанням нашого невідрадного оперативного положення. Проте це ще далеко не змальовує тодішньої ситуації. Дійсність була куди більш для нас несприяючою. Ні "Довудство", ні польські автори не згадують про Корпус Галера й про виступ Румунії… Ці факти сильно зменшують цінність оперативної зручности польського командування.

Всеж, на превеликий жаль, доводиться ствердити, що витревалість 3. Корпусу зовсім не відповідала тим засобам, які передала в його розпорядження Н.К. Лише день-два боєвої стрілянини й на фронті Корпусу відкрився прохід…

Проте загальний стан казав, що зміна на нашім лівім крилі не викликала ще зміни сути справи. Армію треба було лише відірвати від ворога й перевести на цілком нові позиції. Усі попередні міркування, після виступу румунів, вже тратили свою вартість. Я рішив відтягнути армію на Покуття, але технічний бік маневрування вимагав часу. Ось тому власне бодай короткотревалий, тактичний успіх на лівім крилі був конечним. 17. травня наказав я стягнути до Стрия 8 курінів і 8 батерій, зорґанізував оперативний штаб з полк. Какуріним на чолі й рішив 18. травня перейти в протинаступ на напрямку Стрий — Дрогобич. Одночасно наказано бригаді Бізанца тримати за всяку ціну Миколаїв.

18. травня рано з ріжних кінців підходили до Стрия потяги. Частини були добрі, зокрема артилерія. Моїм завданням було зясувати частинам важливість хвилини й суть операції. Після перегляду цих частин зродилась в мені надія направити положення.

Коло 10. години рушив на Дрогобич наш перший транспорт, а за ним я з полк. Какуріним і ґрупою штабовців. За годину ми були на дрогобицькім двірці. Пізніше, коло другої години, навколо стола з мапою я змальовував ґен. Гембачеву, підполк. Долєжальові, полк. Какурінові й ґен. Кравсові мій плян протинаступу.

Ґен. Кравс був командантом ділянки, на якій мали розгорнутися події. Війська тої ділянки охарактеризовував він як вже нездібні до середнього опору. Він сильно побоювався, щоб за годину-дві не прийшлося залишити й самий Дрогобич. Він думав, що лише моя особиста поява перед військами могла би врятувати ситуацію. Я не відмовлявся, але зазначив, що перше мушу покінчити з розпорядженнями в справі майбутньої операції. Нашу розмову перервав штабовий телефон. З Миколаєва командант відділу повідомляв, що під натиском ворота він залишав місто… Далі телефон замовк…

Нарада однодумно рішила перенести лінію спротиву до Стрия. Евакуація Дрогобича щойно починалася. Лише о 4. годині могли бути в місці головні куріні. Я сів разом з ґен. Кравсом в авто й поїхав впрост до стрілецьких лав, які вже наблизилися на 7–8 кільометрів до передмістя Дрогобича. За містом змушені ми були залишити авто, бо боєвий лад був перед нашими очима. Лави стрільців — рідкі — насувалися аж на самі гармати… На фронті павза. Десь недалеко в лісі поодинокі рушничні стріли й короткі "черги" з кулеметів. При відділі було два бронеавта. Одному з них я наказав війти в стик з ворогом, а сам пішов здовж стрілецьких лав, розмовляв із старшинами, інформував і казав, що надходять скріплення…

Години через дві був я знову в Дрогобичі. Здалека доносилася пісня. Це були скріплення. Вже темніло — треба було поспішати до Начальної Команди. За порадою начальника стації я використав дрезину, щоби доїхати до Ходорова раніше, ніж польська кіннота пересіче мені шлях.

Яких три години пізніше я війшов у кабінет начальника штабу. Полк. Курманович і — здається — майори Льонер та Ерле, були збентежені моєю очайдушною мандрівкою. Приглядаючись до облич моїх співробітників, помітив я, що перевтома виказувалася в усіх їх рухах і коротких висловах… Ми все зважили, намітили першу перемежну паралєль… Штабовці пішли опрацьовувати наказ.

У. Г. А. в загальній дефензиві.

18. травня: Начальна Команда рішила відірвати від ворога головні свої сили й поставити їх кількома кольонами для маршу в нових операційних напрямках — до трикутника Дністер — Збруч — Золота Липа.

Природні межі, що творили притоки Дністра на шляхах армії до намічених обшарів, давали змогу внормувати й дисциплінувати рух окремих кольон та виграти час для евакуації армійського запілля. Як і треба було чекати, відступ підніс потребу кращих технічних засобів. Війська вимагали набоїв, — а в нас був повний брак їх. Хтось пригадав, що в світовій війні російські війська вживали також й австрійських рушничних набоїв. Зробили спробу. На двіста кроків з десятків стрілів ледве один чи два попадали в квадратовий метр, решта не долітала… А поляки про це добре знали. Мені оповідав один старшина, що, під Рогатином, у відповідь на вогонь сотні, поляки відповідали, сміючись: "Не стріляй, к — е, все одно не долетить!"…

Почув про нашу біду посол Старух і сам зголосився закликати селян до розшукування набоїв по старих російських окопах. Це було зворушуючим, але положення не міняло…

Події ішли. Якось на шляху до Бережан несподівано завітав до Начальної Команди ген. Осецький. Між нами розмова була коротка.

— Щож це, Виж оточені? —

— Як бачите, що посіяли, то й пожали, але будьте певні, що ми армію, хоч і з великими втратами, виведемо. —

Далі розмова перейшла в площину його особистих труднощів. Хотілося пригадати його ріжні проекти щодо… піднесення селянства Волині, але я стримався. Чим можна було, ми йому допомогли.

***

У той час внутрі армії змагалися два погляди. Прихильники одного вважали, що після програння бійки під Дрогобичем, армія скінчила своє завдання. Навпаки, другі підносили думку, що після поразки, яку потерпіли з боку коаліції, У.Г.А. мусить служити загальноукраїнській справі. Остання думка ще не була вистарчаюче спопуляризована; ще частина вояцтва тягнула "операційну лінію" тільки до… свого повіту. Так було в піхоті. Гарматні частини у нас, як в інших арміях, відзначалися більшою витревалістю. Відступ їх не руйнував. Щож до кінноти, то власне тепер розпочалося її формування з досить значних кадрів жандармерії і відділів звязку запілля. Більшість кінних частин У.Г.А. в ту пору започаткувала свою історію. Також і в "Начальній" думки розбилися. Моральну єдність порушено й то не на корість збройної боротьби. Я особисто заявив себе прихильником другого розуміння завдань армії.

Трохи згодом, у Бережанах, відвідав Начальну Команду президент Петрушевич разом з ген. Грековим. Президент запросив мене й полк. Курмановича на довірочну розмову, підчас якої він заявив, що уряд признав нашу корисну службу, але стверджує нашу фізичну перевтому й тому рішає обєднати всі засоби боротьби (фронт і запілля) в руках одної свіжої особи. Цею особою був ген. Греків, який ставав "Начальним Вождом", а я залишався "Командармом".

Я тільки вітав це призначення і висловив жаль, що ця зміна наступила запізно. Одночасно зазначив я, що в дальнішому відповідальність за справу переходить на ген. Грекова.

Я радо співпрацював з ґен. Грековим в його планах наступу, щоби цим підняти

настрій армії. Проте я вважав, що всякий наступ був ще завчасним. Спробою ширшого характеру була наша тернопільська операція, що скінчилася дуже й дуже сумно. Ми загубили силу майна, а темпо відступу ще більше зросло.

Чим далі котилася армія, тим все більше згущувалася атмосфера довколо "Начальної". Трохи прояснилося щойно в Бучачі підчас наради в монастирі, о.о. Василіянів.

Хоч вже пройшло десять років, я добре собі пригадую перебіг цієї памятної наради. В одній з кімнат зайняли місця: ґен. Греків, я, полк. Курманович, президент Петрушевич і кілька Державних Секретарів. Основуючись на звітах "Довудства", през. Петрушевич різко критикував діяльність Н.К. Дехто висловлював здивовання щодо несподіваного звороту кампанії. Питали також, чому ґен. Гембачев ще не під судом. Ми зясовували, що зовсім не взвязку з невідповідним керуванням операціями так сталося, а зайшли великі зміни морального порядку. Я заявив, що ґен. Гембачев не був звільнений на моє домагання, бо колиб так поступати супроти командантів, то на Великій Україні прийшлосяб усунути всіх генералів[15].

Відповідали ми й на запити, чому до цього часу не вжито заходів для перевезення набоїв із двох вагонів, які стоять десь у Карпатах на стації… Полк. Курманович не витримав і почав відповідати острими репліками; тоді я попросив його уступити мені слово. Я коротко пригадав зібраним фактичний бік справи включно до рапорту Начальної Команди про уступлення, оскільки її розуміння ведення боротьби не відповідає інтересам справи… Наш словесний двобій перебив голова Ради Державних Секретарів: "Та що й казати, панове, пан генерал прав, — не маємо що закидувати. Обставини нас перемогли"… Ґен. Греків займав позицію "третьої сторони": він сказав кілька фраз, немов змагаючись виправдати кожного…

Нараду, на загальне здивовання, перервала візита єпископа Антонія й вікарія подільської єпархії. Вони тихо війшли в нашу кімнату й тихо спитали, хто мав потурбуватися про їх долю. Коли їх попросили заспокоїтися, бо настоятелеві дадуть належні вказівки, вони також тихо вийшли… Цей дрібний факт власне й утворив атмосферу, гідну закінчення наради.

Я не знаю, хто був ініціятором наради. Мабуть це була данина певним нападам на Д.С. збоку осіб, що військовою розрухою були виведені з рівноваги. Таких осіб не бракує в жадній організації; для них війна — лише "жахлива й страшна драма". Інша річ, що поки обставини складаються щасливо, це для них добра тема для розмов по кавярнях. Виведеніж невдачами з рівноваги, вони з неймовірною енергією кидаються на тих, "кому вони вірили"…

Нарада в Бучачі була знаменною й повчаючою. Вона вплинула врешті й на те, що політичні провідники Галичини та Великої України задумалися, як бути, де знайти нову політичну базу для продовження боротьби за українську державність. Обі сторони погодилися на вислання до Варшави політичної делегації на чолі з ген. Дельвігом для переговорів у справі налагодження взаємовідносин поміж Києвом і Варшавою та поміж Києвом і Станиславовом. Золота Липа мала би бути демаркаційною лінією поміж нашими й польськими військами.

Таким чином обі частини України погодилися ліквідувати польський фронт, щоби скупчити свої сили для боротьби в однім напрямі, — проти Москви.

Вістка про надіслання делегації до Варшави поширилася в армії й внесла заколот. Використовуючи порівнюючий спокій на фронті, я звернувся до Державного Секретаріяту, та підніс дві можливости: 1) ліквідувати фронт на терені Галичини й віддати долю У.Г.А. в руки Антанти; 2) після використання всіх можливостей захисту Галичини, перевести У.Г.А. за Збруч для дальшої боротьби на Великій Україні.

Уряд відгукнувся на мої пропозиції. На Засідання Ради Д.С. запрошено ґен. Грекова, мене й полк. Курмановича. Без довгих дискусій, майже однозгідно, Рада ухвалила другий варіант. Оскільки не помиляюсь, це було 1. або 2. червня.

Переговори з поляками. — Початок Нашої офензиви. — Чортів.

Міжтим звідомлення з фронту подавали Н.К., що в армії стався певний корисний перелім, і військові частини, хоч і в значно послабленім складі (коло 25.000 боєвиків), морально відпочили та знову мають певну боєву витревалість. Разом з тим розвідка повідомляла, що натиск поляків на наш фронт зменшився. Були навіть відомости, що деякі польські дивізії знято з галицького фронту.

Зогляду на це все, в команді піднесено плян нашого протинаступу на цілім фронті 8. червня, при чім першим обєктом мавби бути Чортків. Ґен. Греків погоджувався з цим, але пропонував не обмежувати наступу Золотою Липою (цеж була запропонована нами демаркаційна лінія! — О. П.), а йти аж на Львів. Я звернув його увагу, що ми маємо ледви по кілька десятків набоїв на стрільця. На це він відповів, що "будемо битися каміннями". Я попросив дозволу виконати перше мій плян, а після того перебрати від мене командування, бо, я не вірив в успіх пропонованої ген. Грековим, акції. Так ми й умовилися.

7. червня коло 12. години ген. Греків й я чекали на полк. Курмановича, який виїхав на фронт до штабів Корпусів, щоби докладно обговорити плян нашого протинаступу. Ми сиділи мовчки коло мапи. За півгодини нас повідомили про поворот начальника штабу. Я майже не пізнав його, так тяжко йому вже давалися труднощі боєвого життя й надмірна праця в штабі. Доклад його був короткий: "Відступають у центрі, відступають і тут"… При цьому він показав на праве крило.

— Ну, пане ґенерале, у такім випадку мені нема вже чого робити, обіймайте Команду, а я поїду до Державного Секретаріяту скласти свої уповноваження, — сказав ген. Греків.

До цього додав полк. Курманович прохання про короткий спочинок ("мої сили вичерпані, ревматизм мене нищить"). Я погодився і ми рішили, що обовязки начальника штабу тимчасом перебере майор Льобковіц, який до тогож (як це мені зясував начальник штабу) цілком поділяв мої оперативні міркування.

Таким чином від полудня 7. червня я знову опинився у самостійній ролі. Майор Льобковіц розумів мене з півслова. Вже коло 3. години я затвердив випрацьований ним при участи, коли не помиляюся от. Льонера оперативний наказ. Рано 8. червня Чортків був у наших руках. Перемога була повна й блискуча: ми захопили всю артилерію й обози ворога. Щодо трофеїв це наша найбільша перемога за цілий час кампанії.

О 1. годині я був у Чорткові й в супроводі полк. Вольфа обїхав усі боєві частини цього напрямку. Я бачив, що критичні під моральним оглядом моменти вже пройшли. Я не помилився, коли зважився довіритися мому вже досить глибокому знанню галицького стрільця. Тутже на місці дав я необхідні оперативні розпорядження для дальших операцій. Після обіду разом із старшинами, о 5. годині я відїхав до Н.К.

Там мене чекала новина… Президент Петрушевич повідомив мене, що він тепер є Диктатором 3.У.Н.Р. і в силу своїх уповноважень призначав ген. Грекова начальним вождом.

Ріжно оцінювано таке рішення. Мої найближчі співробітники, які були найкраще в курсі оперативних справ, у декляративнім докладі, що його зредагував один з найкращих штабовців, висловили свій жаль і нерозуміння (відписи докладу передано президентом Петрушевичем ген. Грекові, мені й полк. Курмановичові).

Події після здобуття Чорткова відомі під назвою "офензиви Грекова". На діліж перелім стався 7. а не 9. червня, як про це пізніше згадувалося у звітах Начальної Команди. Були ще поголоски, ніби наступ розпочався з почину деяких командантів бригад. Проте документи стверджують щось інше (оперативний наказ 7. червня з моїм підписом і підписом майора Льобковіца).

Я був свято переконаний, що глибший наступ є стратеґічним абсурдом. Я добре знав, що в околицях Львова поляки мають усі дані для протинаступу, а організаційні пляни ґен. Грекова, зогляду на брак матеріяльних засобів, стануть блефом. Не здивувало мене тому й швидке уступлення ґен. Грекова. На полк. Тарнавського впав тяжкий хрест ліквідації операції. Він зовсім не винен, що велике військове майно, яке в червні зібрано для перевезення за Збруч, наполовину попало в руки поляків.

Я був при У.Г.А. аж до самого кінця. Мені прийшлося бачити її перехід на

Велику Україну. Цей перехід відбувався в значно скрутнішій ситуації, ніж моглоб це бути місяць назад.

На цім місці булоб дуже відповідним навести декляративну записку старшини штабу отам. Л., яка, маючи богато даних та орієнтаційних моментів, булаб доповненням оцих моїх споминів. Автор цеї записки виказав глибоке розуміння подій, у яких сам брав відповідальну участь. Булоб дуже бажаним, щоб автор оголосив її сам, бо примірник, присланий мені, я віддав до архіву.

Мої звязки з У.Г.А. на Великій Україні.

Мій звязок з Українською Галицькою Армією не скінчився по її переході за Збруч. Він відновлювався пізніше в нелекших стратеґічних умовинах, але тоді мене звязувало з боєвим орґанізмом більша обізнаність його та більше розуміння тих духових стимулів, що кидали його в боротьбу.

Українська Галицька Армія, що вже в боях на своїх теренах пережила світлі й темні хвилини, стала на довший час міцною основою боротьби на Великій Україні. Наступ на Київ, Кілька годин у "Столиці Української Держави". Знову відступ. Жахливий тиф…

Пощо це все? — Щоб внести й свою данину в загальну справу будови Української Самостійної Соборної Держави!

НА УКРАЇНІ 1919

ПЕРЕГОВОРИ Й ВІЙНА З РОСІЙСЬКОЮ ДОБРОВОЛЬЧОЮ АРМІЄЮ

Переднє Слово

Мої спомини за рік 1919. (стисліше за другу його половину, бо першу я був в українській галицькій армії й свої спомини виклав у праці "Українсько-Польська війна") повязані із двома фактами, а саме: переговорами з російською добровольчою армією (скорочено: добр-армія), а потім — війною з нею.

В обох цих подіях мені довелося взяти чільну участь (як голові делегації й як командирові Запорізької групи).

Спомини ці вперше були видруковані в альманасі "Дніпро" (вийшов накладом Т-ва емігрантів з Великої України у Львові). Пізніше на цю саму тему зявилось ще кілька праць, і це дає мені можливість відповідно доповнити й освітлити свої спомини.

Надаю цій сторінці з нашого минулого певну вагу, а тому за допомогою Видавничого комітету, членам якого та чільним нашим національним організаціям тут широ дякую, видаю ці спомини за р. 1919. вдруге вже окремою книжкою.

АВТОР.

ЧАСТИНА І

Переговори з російскою добровольчою армією

Розділ І

В липні р. 1919. в Камянці-Подільському

Концентрування національно-свідомого українства.

З весни р. 1919. Балтійсько-чорноморсько-поволзська рівнина знову стає тереном значних військових подій.

Домінуюча роля повстанців при малих чисельно арміях. На Київ чи Одесу?

В другій половині р. 1919. Камянець на Поділлі за час нашої визвольної боротьби відограв видатну ролю. Тут, як за розливу річки, на малім просторі зібралося все, що врятувалося від довготривалої, запеклої попередньої боротьби, яка точилася по обох боках каламутної річки Збруча (колишного кордону).

При урядах Східної й Західної України були в Камянці Начальні Команди Української Дієвої армії (Наддніпрянської) як і Української Галицької армії.

Дієва армія (Наддніпрянська) була на той час вже, мовляв, у стані реконвалесценції; а справді було з чого занедужати; досить хоч би згадати, що за короткий порівнююче час вона три рази реконструвалася (в добу Центральної Ради, Гетьманської держави й Директорії).

Але в літі року 1919. різні демократичні пересади в армії Директорії вже були життям відкинуті. В Камянці Подільськім голос кадрових старшин звучав уже голосніше.

А прибуття чисельної та дисциплінованої, а головно законами реґулярности повязаної У.Г. армії добре прислужилося поступові реконвалесценції в Дієвій армії.

Численні корпуси були переформовані в дивізії, а останні в маневрові боєві групи. Вони вже позбавилися всього випадкового й нездорового, що впливало понижуюче на боєві, безсумнівно великої якости, частини.

Дієва армія заховала свої добрі прикмети, з яких треба відзначити одчайдушність і здібність до самих ризикованих маневрів. УГА в той час наявно показує, що й в умовах революційного патосу можна додержати той мінімум реґулярности, який творить національній справі, як на внутрішньому фронті, так і на зовнішньому, велику послугу. В цьому її велика заслуга у витворенню Соборної Національної армії.

Пізніше підійшли до Камінця й так звані Селянські дивізії, які трималися виключно на вірності своїм отаманам, але й вони підпали гіпнозі творення одного спільного воєнного національного організму.

Спокійне, багате на історичні наші памятки (аджеж тут і руїни старої фортеці) місто Камянець, хоч то був уже третій рік революції, не загубило свого культурного вигляду; було воно невелике, а тому всі наші установи наповнили його вщерть.

А на вулицях міста, крім вояків та партизанів у мальовничих убраннях, можна було бачити й чужинців, які через це віконце хотіли поглянути на те, що саме робилося там… на цьому загадковому півдні сходу, за оволодіння якого йшла така завзята боротьба.

Ці чужинці в більшости були з табору тодішньої переможниці Антанти.

Близько, коло самого міста був і залізничий двірець (з мотивів стратегічних важливий вузол у Часи світової війни), на якому в потягах були зосереджені рештки державного скарбу. Один із потягів належав Головному Отаманові С. Петлюрі.

Що до диктатора ЗУНР д-ра Петрушевича, то він із своїм найближшим оточенням жив у самому місті.

Ці два пункти — два живчики найчастіше відвідувалися і навколо них точилася боротьба, бо ходило про те, щоб у короткий час відхилити всі недоговоренності та витворити для дальшої акції більше обєднання й авторітетніший провід.

Не було це діло легке, бо надто ще болючі були рани — причин для нарікань було більше, ніж треба (а даремне думати, що тоді не було ще "пятої колони").

Але все ж порівнююче скоро було усталено зверхнє командування: становище начальника штабу при Головному Отаманові заняв ген. УДА Юнаків, а посаду першого генерала кватирмайстра — генерал УГА В. Курманович.

Команди армії залишилися ті самі. Необхідно підкреслити, що це вперше стало так, що Велика та Західня землі єдиної й соборної України стали одна проти одної, як два світи, що століттями політично були поділені;

зрештою en masse так тісно, тісно зійшлися й силою обставин були змушені подивитися один одному впрост до очей, і це було на добро!

Спільна недоля робила своє діло: ферментувала дві галузі одного численного народу (а кожна з них мала свій талан, свої шляхи до правди) в одну спільноту… бо справді ситуація була критична й вимагала наглої самодисципліни (до речі доля нам уділила трошки часу, бо червона і Добровольча армії провадили тоді завзяту боротьбу в просторі між Волгою і Дніпром).

Здорові національні паростки ще раз перемогли (хай це було на час); знайшлася спільна політична думка: за націю й волю, за свою національну армію.

Тимчасом і на просторах Правобережжя особливо Степової України, Херсонщини й Катеринославщини йшов свій процес. Скажемо тепер і за нього.

***

В міру того, як армія Директорії, котра 4. І. р. 1919 залишила Київ, частинно від натиску на неї большевиків, частинно від хиб, які вона сама носила в собі й постійно відступала, в запіллі совітської армії згромаджувалася нова сила, чорноземна, степова — повстанці.

Наша дійсно трудова частина селянства та громадянства, до часу неспоєна вищим проводом, організовано виявляла свою активність, ведучи покищо свою акцію у згоді з тими, що були в офензиві супроти совіт. військ, себто з Добровольчою армією.

Використовуючи цю нагоду, ген. Денікін з невеликого Ростовсько-Великокнязького пляцдарму вражаюче скоро розвинув свою операцію і з кінцем червня його полки осягають лінію: Царицин, Балашов — Білгород— Катеринослав, а далі по Дніпру вниз включно аж до Херсону.

Одначе перехід 5. VII. (н. ст.) Гал. Української армії на терен Великої України та звязане з цим провізоричне замирення[16] на польсько-українському фронті — відкривають і для уряду У.Н.Р. нові перспективи. На цю подію не забарилися відгукнутися й повстанці організації, які тепер ми вже спостерігаємо, частинно і в запіллі "білих".

Роля цих нерегулярних організацій стає помітною. Вони стають досить значною підпорою для тих, з ким злучили свою акцію, й таким же тягарем для тих, проти кого її спрямували.

Штаб Добрармії відчув це й, очевидячки, не мав щастя пригорнути їх до себе, за виїмком русофільского партизана Струка, про якого ген. Драгоміров доносив ген. Денікіну, що за ним "давно верьовка плачет".[17] Партизани були проти Добрармії. Цінною є така замітка Денікіна: "Дєйствія повстанческих отрядов вносілі подчас весьма серйозния осложненія в стратегію всєх борющіхся сторон, ослабляя попеременно то одну, то другую, внося хаос в тилу і отвлєкая войска с фронта".[18]

Втручанням у гру повстанців ще справа не обмежувалася, бо в степу зявилися отамани-розбишаки; заложення чисто анархічного, вони влучно підхоплюють існування попиту на зорганізоване хуліганство, одчайдушність, ушкуйництво та нахил навіть певних ширших верств, почасти знівечених довгим перебуванням на війні, до кочовничого, наповненого щоденною небезпекою життя.

Тимчасом розпорошена по ріжних повстанчих загонах ця "вольниця" лише чекала на вождя, і степ — наш український степ (Гуляй-Поле) — дає їм його в особі хитрого отамана Махна.

Спорадично, як гриби після дощу, виростали махнівці; росли, множилися, переходили з краю в край, як перекотиполе, що його сьогодні бачимо тут, а завтра зовсім на іншому місці.

Не забарився й сам Махно стати "батьком над батьками", зорієнтувався й повів у степу політику за свій страх і совість.

Історія знає випадки, коли й уславлені королі Франції входили, в часі змішань, у спілку з розбишаками; знав це, чи не знав Махно, але не забарився із пропозицією своїх послуг то до одних, то до других супротивників і треба сказати правду, його послам було що запропонувати, бо його "вольниця", як сила боєва, була на височині тогочасних вимог. [19]

***

Так виглядало в грубих зарисах стратегічно-політичне становище з початком червня 1919. р., під час якого зєднаним тепер фактично арміям Соборної України малося знайти лінію поведінки, що здобувала би для нашого національного діла нові позиції, як поміж ворогами, з якими до зіткнення ми мусили зараз же прийти, так і на арені світових подій.

Знаємо, що із сторінок нашої мемуаристики все не сходить питання — чи правдиво був зорганізований наступ, бо проте, що стояти на місці ми не могли, двох думок не було. В літі 1919. "напрям на Одесу був доцільніший", кажуть противники нашої літньої офензиви на Київ.

Я свого часу також був запитаний з цього приводу й висловився за напрям в Одеський район, виходячи з того заложення, що угода з Денікіном була злудою;

лише становище, що ставило б його діло на межі банкроцтва, могло б його зробити чутливішим щодо українських змагань, а через нього й його довірителів, тобто Антанту. В цей бік наша стратегія, на мою думку, й мала звернути увагу.

Тим більше, що і в південно-східньому напрямку ми могли б знайти військового майна стільки, що вистачило б надовго.

Як би там не було, київська комбінація опанувала (10. VIII.)

Спільна офензива всіх тогочасних боєвих ресурсів України мала задемонструвати перед світовою опінією політичну зрілість нації й, дійсно, майбутній історик повинен віддати пошану збірному військовому організмові, де зібралася національна військова еліта. В цьому війську поруч із селянином з Київщини, Полтавщини й Херсонщини можна було побачити людей зі Стрийщини, Сокільщини чи з над Сяну та Буковини. Кожний приніс із радістю в національний чин свою частку талану, боєвого завзяття та витревалости.

Але, на великий жаль, у цьому спільному національному здвигові не взяла участи група наших же людей, але з певним і відмінним політичним світоглядом, яка називала себе й надалі — малоросами. А скілько з них за часів Центральної Ради, а головно Гетьманської Держави голосилося під той самий жовтоблакитний прапор та за днів спокою на Україні знайшли й собі притулок. Що панове з того часу не скористалися й не спримоглися просадити в маси своєї правди — за це можуть лише самих себе обвинувачувати; гнів й помста не були оправнені. Доля все-ж захотіла увести їх в українське оточення:

ходом подій певні групи малоросів опинилися на Кубані, серед українського населення, яке дало той саме пляцдарм, в якому отаборилося, а пізніше вийшло на нову боротьбу ядро Добровольчої армії.

Це все сталося тоді, коли гасло "Україна для українців" перекотилося з одного краю широких просторів України аж на другий та було тою невидимою ланкою, що людей ріжного політичного світогляду намагалася зєднати в один національний організм.

Розділ II

Як бути з денікінцями? Делегація, директиви й перешкоди

Уряд У.Н.Р. бере на себе ініціятиву навязання взаємин із командуванням Добр. армії. Військова делегація від обох українських армій. Моя подорож як голови делеґації з інформативною метою до чільних військовиків.

Як бути з Денікіном? Ось те питання, яке з моменту, коли наші куріні рушили в загальний бій з червоною армією, стає з кожним днем пекучішим.

Досить взяти, скажемо, схемку ч. 21 з част. II. праці ген. Капустянського,[20] а на ст.105, т.5. з праці ген. Денікіна, аби зрозуміти всю актуальність поставленого питання.

Численні матеріяли, які маємо до нашої розпорядимости, свідчать, що не можемо покласти вину на урядові кола, ніби, мовляв, справа була занедбана. Скорше можемо говорити про дотепність нашої дипломатичної розвідки, про згоду чи незгоду, однодумність та радикальне рішення зверхніх наших органів, від яких залежало дати відповідні директиви, які армії позволили б зайняти ясну моральну позицію супроти нових реставраторів "єдиної й неділимої".

Отже нас може цікавити передовсім те, чи було поставлене рубом таке питання: можлива, зрештою, якась співпраця з провідниками організму, який угрупувався й оформився біля гасла "Єдина й неподільна Росія"? Студіюючи матеріяли, ми на поставлене питання знаходимо дві відповіді — одні наші чільні люди вважали, що можлива угода лише чисто військова за посередництвом французької дипломатії, а другі, що треба добиватися політичной догоди з Денікіном за всяку ціну, бо поза цим ніщо не посуне нашу справу наперед.

Прихильники цих формул були в обох таборах — наддніпрянському й наддністрянському. В останньому була популярніша перша, що вкінці набула й прав юридичних.

Одначе необхідно ще перевірити, чи той контакт, що існував між урядовими українськими колами та політичним проводом Добр-армії був дійсно солідний? Після відомого епізоду, в початках р. 1919. в Одесі, з французьким консулом Ено — такий сумнів не є зайвий.

В таких обставинах загадкового Сфінкса, приблизно за тиждень до вступу наших військ у Київ, я був нагло викликаний до Голови Ради Міністів І. Мазепи в Камянець, де мені запропонували стати на чолі військової делеґації для відповідних переговорів з делегацією Добрармії щодо військового порозуміння. Тут же мені були вказані члени помічники: урядовець V кл. Марко Трепет, як заступник від міністерства закордонних справ, четар А. П. — від Державної Інспектури, делеґат від Галицької армії ще не був іменований. Пізніше був приділений сотник Мечник. Всі члени делегації були молоді, але в майбутнім довели, що були варті (зокрема М. Трепет) тих високих на них покладених обовязків. Директиви делегація мала одержати особливо від Головного Отамана.

***

Одержавши усі додаткові інструкції, склавши ще візиту п. Диктаторові ЗУНР, Державному Секретареві С. Голубовичеві, та іншим політичним діячам — виїжджу з делеґацією на ст. Хвастів, яка була визначена для нас як резервова до одержання наказу про виїзд на місце переговорів, — та використовую цей переїзд, щоб побачитися з нашими вищими командами, з метою інформаційною.

Жмеринка. — Штаб Дієвої Армії. Тут так само не було однієї позиції; — до того-ж мені сказано, що фахівці неукраїнського походження заявили своє льояльне становище супроти нового, можливого покищо, ворога й тим ускладнили штабову службу й без того малозабезпечену відповідними робітниками; замісць начальника штабу приняв мене перший кватирмайстер штабу, полковник ген. штабу Капустянський.

Уважливо, навколо великої стратегічної стінної мапи, ми з ним простудіювали ситуацію, на перше око, після умовних знаків, мало потішаючу: через південно-східну Одещину, північну Київщину й далі через Курщину та Вороніжчину аж до Поволжа, широко розкинулися шість армій добровольців; по обрахункам штабу загальна кількість чверть мільйону люда (з них перед нашим фронтом була четвертина). Перше приголомшуюче вражіння зменшилося, коли на моє прохання змалювати мені характер операцій Добрармії за останній час — я одержав відповідь: добровольці пробували наступати то тут, то там, але ніде значного успіху на мали.

Отамана В. Тютюнника,[21] на той час командарма УНР., який підійшов на кінець наших розмов, я бачив лише хвилево й міг обмінятися з ним тільки кількома незначними словами.

Вінниця. — Начальна Команда Галицька. Спиняюся довший час у ген. Тарнавського. Обідня пора. Зустрічають мене біля столу скромненько, але порядно уряджему — подробиця на ті часи не зайва; щільно оточені булавною старшиною, ми говорили цілком свобідно, без жадних але, бо багато спільного було пережито. Відчувши завелику переоцінку денікінських сил та перебільшену популярність його діла, я спробував довести старшинам противне, а саме, що за зовнішністю Добр-армії ховаються великі хиби морального й політичного значення, що саме ідеологічне заложення їх творить основу неминучого розкладу. Говорили ми чимало й про наші внутрішні дефекти, болі, незгоди, суперечки; згадували Галицьку кампанію, порівнювали. Вкінці з жалем лишаю місце постою.

Хвастів (околиця) — місце постою Ком. Київської групи ген. Кравса.

Не вважаючи на свої перші тактичні успіхи, був ген. Кравс песимістом, а спірався в своїх доведеннях головно на цифри, на безрадне становище інтендантури, дезорганізацію запілля, ролю Антанти в подіях на Сході, тощо. Мені було дуже шкода цього коменданта, який здається й родився на те, щоб ніколи не покидати свого чільного становища; його доведення були мильні лише щодо того, що поза Галицькою армією був нібито вічно безнадійний хаос.

Щодо зразкового стану Добрармії, то перечитуючи

спомини генер. Кравса, бачу, що ближчий стик з останньою привів його до протилежних думок. Так на ст. 68. "Споминів", описуючи розклад групи генер. Бредова, нотує: "Денікінці, попри яких революція перейшла так, як би безслідно, нічого з неї не скористали, ані нічого не навчилися…".

Розділ ІІІ

Новий бій коло Київа

Моменти з походу.

Київ (З0.—31. VIII.) в українських руках; вражаючі оперативні контрасти. Генерал Кравс — делегат волею обставин.

Гармати почали самі стріляти.

За цей турботний час фронт оперативно жив — наступав проти сов. армії (10.—20. VIII.); пізніше він був поставлений перед необхідністю й собі вирішувати питання миру чи війни з Добр-армією.

3 ріжних споминів знаємо, що нашою ударною групою, яка мала розбити XII. совітську армію, а потім обсадити Київ зо всіма переправами цього району була збірна група ген. Кравса в складі І. і III. корпусів УГА та Запорізького корпусу (полк. Сальський).

Ген. Кравс у своїх споминах увесь час підкреслює, як його турбувало питання відношення до Добр-армії, бо щодня можна було чекати того, що обидві армії зустрінуться.

І дійсно 24. VIII., коли армійська група була вже в 40 кілом. від м. Києва (із південного заходу й півдня), праве крило її — восьма Запорізька дивізія — дійсно прийшла у Білій Церкві до бойового стику з 2. козачою Терською бриґадою групи ген. Бредова; а тому що вже був даний наказ: "за всяку ціну обминати ворожих виступів" (ст. 23.),[22] команда восьмої дивізії хотіла визначити з полк. Бєлогорцевим ком. Терської бриґади демаркаційну лінію, але з його сторони не зустріла прихильности.

Після порозуміння штабів обох армій, були вислані командою групи 24. VIII. парляментарі (старшини УГА), з якими полковник Бєлогорцев вже згодився пертрактувати.

Тої ж ночі було усталено демаркаційну лінію: Устинівка — Барахати — Обухів (всі місцевості денікінські). На 26. VIII., коли група, яка при рішенню свого завдання, вибрала методу наглого нападу на сов. арм. одержує від штабу армії УНР з Камянця Подільського телеграму: "під ніякою умовою не йти вперед, поки не прибуде І. корпус УГА"; рівночасно одержано було групою телеграму від Начальної команди УГА, яка повідомляла про приїзд місії під проводом генерала Омеляновича Павленка для переговорів з денікінцями[23].

Отже, пише ген. Кравс, з плянованого нами наглого удару нічого не вийшло. Добр-армія, що вже 24. VIII. була на лінії: Полтава — Ромодан, одержала значну перевагу. Не проґавила цього часу й сов. армія. Вони скріпили свої сили ще на 20.000 вояків і самі під проводом т. ком. Солодуба перейшли 29. VIII. в контрнаступ проти групи ген. Кравса.

По прибутті І. корп. УГА — 29. VIII. армійська група ген. Кравса (40.000 рушниць, 2.000 шабель, 35 легких і 6 тяжких батерій продовжувала наступ (диспозиція на ст. 27–28).[24] Оборонець Києва був розбитий і переслідуваний; а 31.VIII. наші війська по диспозиції мали обсадити саме місто та всі переправи через Дніпро…

Тут, оповідаючи за наглий уступ наших військ, ген. Кравс узнає, що VII. запорізька дивізія та II. бригада УГА спізнилася виконати наказ групи й обсадити всі причілки на Дніпрі (лівий беріг). Цю хибу зручно використав ген. Штакельберг, якій командував передовими частинами ген. Бредова; отже Дніпро добровольці форсували без бою. Оцінюючи цю хибу, ген. Кравс все настоює, що вона цілком криється з основною хибою, себто спізненням наступу групи на чотирі дні.

Здивування й кількагодинне замішання (несподіваний вогонь по наших частинах, які мали наказ: "за всяку ціну уникати…" і т. д.) коштували українській стороні, як під оглядом стратегічним, так і престіжним, дуже дорого. Осуджуючи наші бойові частини за виявлену малу витривалість, не можемо замовчати ролю наказу: "за всяку ціну уникати…".

***

В "Українському Скитальці" ч. 10. сотник К.К., приділений до Ген. Штабу, пише так: "Ситуація була грізна тим, що в запіллі українських бриґад та дивізій, що воювали під Києвом, міг зявитись якийсь "третій", на якого Штаб Головного Отамана зоборонив стріляти." Отже цього "третього" мали ми вважати "не-ворогом", дарма що носив на своїх прапорах клич: "єдиная нєдєлимая Росія". Далі автор слушно записав ту інтриґу, яку добровольче командування провадило в рядах галицької армії, щоб посіяти між нею й Дієвою Армією (Наддніпрянською) розбрат. Цю зручно ведену інтриґу будувалося за старим московським звичаєм на використовуванні в боротьбі з Україною "черкаскої шатости". В цьому випадкові росіяне завжди підкреслювали регулярність УГА в порівнанні з "бандитсько-повстанчим" характером частин Української Армії (Наддніпрянської).[25]

Отже під напором українських груп з південного заходу (група ген. Кравса) та відділів Добрармії з південного сходу (група ген. Бредова) 30. VIII. вранці очистила сов. армія передмістя Києва, а пізніше дуже скорим темпом під атакою українських військ і саме місто, лишаючи противникам велику матеріяльну здобич.[26] До нашої делегації, що в повнім поготовлі находилася увесь той час на ст. Хвастів, всі ці новини доходили швидко. Мимоволі ми були свідками того морального піднесення, з яким відбувався в дуже гарячі дні наш похід на Київ, були свідками, як усе, що могло рухатися, потяглося в одному напрямку, щоб бодай здалека подивитися на "золотоверхий". Тяжко було й нам, делегатам триматися здалека від усе захоплюючої сили цього руху та нас спиняв обовязок: ми мусіли дожидати повідомлення від Головної Команди, де й коли настане зустріч делегатів обох сторін.

Вранці 31. VIII. ми по черзі "висимо на телефоні", перехоплюючи донесення з фронту, якими тішилися й ми, бо наше завдання починало набувати інших барв, але… як часто це буває й як дорого дав би іноді чоловік, аби його не було… 31. VIII., коли наші війська мали святочним походом перейти Київ, сталося те, що довго потім стискало серце кожного патріота… Що сталося, про це не люблять звичайно оповідати, проте мусимо признати, що за протоколярним виразом: "Наша армія дуже своєчасно відступила з-під Київа на лінії Василькова" ховаються дуже прикрі спомини.

Літопис Української Революції (під ред. О. Доценка), мало систематизований, але багатий на матеріяли, часто одержані з перших рук — дає нам і для даного випадку чимало цінних донесень, оповідань чільних свідків, і ми відсилаємо туди всіх, хто хотів би дослідити цю подію й, коли досліджувач вміє читати поміж рядками, тоді він буде мати й ясну картину, чому оперативний успіх обернувся в "наш неуспіх".

Мусимо зазначити те, що події 30.—31. VIII. можуть також служити прикладом того, що найделікатніший момент в операції є той, коли вперше визначилися ознаки успіху.

Перші, цілком вже певні відомості обезброєних, я особисто одержав 1. IX. зовсім рано від полк. Микитки, тоді командира 1-го Галицького Корпусу.[27] Вони були негарні. Вимальовувалася дуже неприємна перспектива й для нашої делегації. Між іншим він передав мені, що на заяву ген. Кравса: на ст. Хвастів чекає делеґація, уповноважена вирішити всі справи військово-технічного порядку — в штабі ген. Бредова йому було заявлено, що хай ген. Омелянович-Павленко і не приїздить, бо буде заарештований.

Я особисто цій погрозі значіння не надавав, бо знав особисто нач. штабу Бредова, полк. Еверта (молодшого товариша по полку в гвардії) й був певний, що він своїми впливами це унеможливить. Гірше було з виконанням нашого завдання, бо очевидячки ми не були у Бредова бажаними гістьми. Ген. Кравс опинився в ролі делегата на сполох, аби вирівняти найгостріші моменти, як от визволення Мазепинців, де-яких стрілецьких курінів та підготовлення бази для комісії отам. Бубели, яка не забарилася розпочати свою чинність.

В той самий час комісія отам. Бубели одержала уповноваження ідентичні з нашими, але лише за підписом Нач. Команди Гал. Армії.[28] Але результат її заходів був негативний, бо бредовцям ходило лише про визнання нами гасла Добр. армії "Єдина неділима Росія". Тимчасом війська наші відходили на свої попередні позиції змарнілі, обдерті, запорошені, засмучені, наш ваґон відвідують поодинокі старшини, які питають за свої частини. Як можемо, інформуємо, а на питання: Чому так сталося? — відповідаємо: "Стерпимо, Бог дасть буде краще", а наш ваґон, підлягаючи загальному наказові, посунули назад до ст. Попелюхи.

Всі ці події не могли не відбитися на моралі обох сторін й, як то було не раз в історії, "гармати почали самі стріляти", а сталося це так.

Треба зазначити, що в той час, коли йшли бої за Київ, денікінці разпочали свій т. ч. нерішучий наступ і в напрямкові Одеса — Бірзула (Вапнярка) — саме тут стався факт якій й прискорив розвій подій.

Далі дозволяю собі навести уступ із споминів полковника Аркаса,[29] тоді командира Переяславського кінного полку, що йому першому довелося зіткнутися з добровольцями на одеському напрямку. Це матеріял для нас цінний ще тим, що кидає світло на подію, про яку багато говорилось і говориться, але без особливих підстав щодо вірогідности подаваних відомостей. А саме, скріпилася опінія, що полковник Аркас своїм "зрадницьким" поступованням супроти денікінців властиво й спричинився до того, що в таборі Денікіна взяли гору елементи, які були за війну з нами.

"В 1919. р. в серпні місяці Волинська дивізія, в склад якої входив 2-й кінний Переяславський полк, яким я командував, не закінчивши свого формування й поповнення, була перекинута з району Проскурів — Камянець-Подільський, де переводилась її реорганізація, в район ст. Бірзула Одесько-Вапнярського напрямку, як заслона проти Добрармії, яка нібито готовилася висадити десант у районі Одеси. Доручений мені полк у той час нараховував 70 шабель на конях, 55 піших людей напівозброєних; малося в полку два скоростріли Максима (один із них напівзіпсований) й один скоростріл Люїса. Ці люди поділені були на кадри двох сотень: кадр першої сотні (поруч. Чорноморець) — 3 старшин, 10 підстаршин і 45 козаків, і друга сотня, яка щойно почала формуватися (командира сотні прізвища не памятаю: був із підстаршин б. рос. армії) — 5 старшин і 15 підстаршин (із них 10 на конях), 5 козаків, а решта піші. В Бірзулі я одержав поповнення — 211 людей, що прийшли від Махна, але жадної зброї, коней і сідел не дістав. На мої запити штаб дивізії (полковник Мішківський) відповідав, що мушу все сам дістати на фронті.

Доручений мені полк був висунутий до ст. Перехрестівка. Завдання полку: не ввязуючись у бої з добровольцями, стежити за їх пересуненням, а якби вони хотіли просунутися далі, не пустити їх, хоч би навіть довелося й битися. (Коректив на події у Київі М. О. П.)

Про добровольців ще не було жадної чутки, тільки щось через 3–4 дні по приході полку до Перехрестівки, дійшли чутки через населення, що добровольці висадилися в Одесі та йдуть на ст. Роздільну. І справді, на другий день, коли я запитав Роздільну прямим дротом, мені відповів російський комендант станції й запевняв мене, що далі Добрармія не йде, про що я й доніс у штаб дивізії.

Але на другий день від населення я довідався, що кінний полк Добрармії з 2 гарматами й 8 кулеметами рушив зі ст. Роздільної попри залізницю в напрямку ст. Бірзули. Я зараз вислав два розїзди силою по шість шабель, давши їм наказ у бій не ввязуватися, а стежити, куди прямує той полк. Того самого дня одержав від роз'їздів донесення, що вони стрінулися з ворогом і, не втрачаючи з ним сполучення, відходять назад. Ці розїзди на третій день приєдналися до полку й дали звіт, що перед фронтом мого полку є 7. Новоросійський драгунський полк силою 250–300 шабель на добрих конях (з німецьких колоній), при двух гарматах і 8 "максимах", має мабуть і "люїси", що спинився він на ст. Затишшя 5–6 верстов перед Перехрестівкою.

Про це все я доніс у штаб дивізії і просив, щоби дали моїм людям зброю й коней, бо, маючи перед собою такого ворога, я безсилий виконати своє завдання. На це одержав наказ далі виконувати дані мені директиви, а що зброї й коней нема й коли будуть, невідомо. Знову мені було підкреслено, щоби з добровольцями по змозі не ввязуватися в бій, а старатися уникати, зустрічі й сутичок, при тому повідомлено мене, що на другий день виїде комісія для встановлення демаркаційної лінії.

Комісія дійсно приїхала, але нічого зробити не могла, бо командир Новоросійського полку Добрармії не мав уповноваження від свого командування вести переговори, а обіцяв тільки передати все, чого домагалася наша комісія, свому командуванню й дати мені знати для передачі штабові дивізії по прямому дроту на ст. Перехрестівку. З цим комісія наша й відїхала.

Мушу додати, що від моменту, як добровольці обсадили ст. Затишшя, з того району ввесь час приходили до мене селяни із скаргами, що добровольці грабують, а особливо без милосердя забирають коней і відсилають у напрямку Одеси. Про це я ввесь час доносив у штаб дивізії й дістав доручення перебалакати з командиром добровольчого полку, що того самого вечора й зробив по телеграфу. Між іншим полк. Мішківський наказав мені приватно запитати командира добровольчого полку, чи немає він відповіді від свого штабу, на що я одержав негативну відповідь. Стьожку від апарату з розмовою я відіслав паротягом у штаб дивізії.

У такому становищі стояв мій полк цілий тиждень. Одного дня прибігають до мене селяни з Затишшя й кажуть, що добровольці збираються кудись вирушати, бо нагнали підводи під обоз і рехтуються виступати. (Доказ з ким були маси. М.О.П.) Я доніс про це в штаб і дістав наказ знову перебалакати з командиром добровольчого полку, щоб він припинив реквізицію підвід, бо тепер саме возовиця й люди потребують фіри для домашньої праці. Цей наказ я одержав увечері й почав викликати Затишшя телеграфом, та ніхто не відкликався, а тимчасом мої застави доносять мені, що добровольці стоять на місці. Вранці знову пробую викликати Затишшя й знову ніякої відповіді. Про все це я доніс у штаб дивізії й від полковника Мішківського[30] одержав наказ на ранок зробити рекогносцировку на ст. Затишшя й заняти її, якщо її добровольці залишили.

Для виконання цього завдання я призначив І. сотню й І. чоту кінних людей II. сотні при 2 кулеметах "максимах" й 1 "люїсі" під загальним моїм керуванням. Чота II. сотні (пор. Павлович, кулемет Люїса) дістала завдання, обійшовши праве крило ворога, на випадок його ворожої постави до головних сил, атакувати його з флянку й по змозі з заідів. ІІор. Чорноморець (45 козаків 1. сотні) дістав наказ наступати рівнобіжно залізниці по обидві її сторони на ст. Затишшя й, якщо її займають ще добровольці, не ввязуватися в бій, а зупинитися й чекати дальших моїх наказів. Штаб полку (я, адютант пор. Лядов, 4 кінні ординарці та 10 людей І. сотні) застався, як резерва. Залишав я цю резерву головне на те, щоб у разі якихось боєвих подій, захопити добровольчу батерію, що стояла за ст. Затишшя на майдані, Її ні пор. Павлович, ні пор. Чорноморець через свою малочисленність не могли захопити, а вона могла нас відразу знищити. Для цього я зі своєю резервою тримався ввесь час на правому крилі свого відділу, висунувшися наперед, щоб відразу паралізувати чинність батерії.

Розрахунок мій показався правильним. Першого добровольці помітили пор. Павловича й їх застава, що стояла на східньому краю села, відкрила по нім вогонь із кулемета й рушниць. При першій же черзі з кулемета пор. Павлович, а разом із ним і пор. Чорноморець заатакували застави добровольців і захопили й праву й головну застави (ця остання здалася пор. Чорноморцеві без стрілу). В той самий момент я зі своїми людьми кинувся до батерії, яка повернула була одну гармату на стацію, а другу на мене, але не встигла дати ніодного стрілу, як ми були вже на батерії. Я наказав командирові добровольчої батерії негайно здати мені гармати, бо інакше моя батерія зараз же відкриє вогонь по стації й селу і знищить увесь їх полк (розуміється я ніякої батерії не мав). Наказавши адютантові запрягти коні в гармати й виправити їх на ст. Перехрестівку, я виїхав на стацію й наказав усім добровольцям негайно скласти всю зброю на ст. Затишшя, бо невиконання ними мого наказу, примусить мене до атаки їх Лубенським полком, який нібито стоїть у резерві оттут-же за горбочком (1000 кроків від села). "Осипчук! Передай командирові Лубенського полку щоб при першому стрілі в Затишші заатакував стацію й село і нікого не щадив." Другого ординарця я післав на Перехрестівку, щоб моя боса команда їхала якнайскорше ешельоном до Затишшя розбирати зброю.

Добровольці покірно почали зносити зброю й складати її на стації. Командир їхнього полку не міг витримати цієї образи й, зайшовши в кабінет начальника стації, застрелився. Він похований там-же на ст. Затишшя й йому віддані всі належні військові почести. Коли приїхала моя беззбройна команда (добровольці спочатку думали, що то їде броневик), то добровольці не могли своїм очам вірити, що тільки тепер я дорівнююся до їх сил і що вони склали зброю перед якимись 70 козаками. Так щасливо почалася кампанія Волинської дивізії проти добровольців у 1919 р.

Є багато людей, що обвинувачують мене в наскоку на добровольців, але я вважаю, що зі становища кавалерійського начальника я інакше не міг поступити. Раз добровольці відкрили по моїй частині вогонь, цебто розпочали бій, я, маючи на увазі свої мізерні сили, міг розрахувати тільки на блискавичний удар по всіх головних пунктах розташування добровольців, а саме: І. команда (стація), батерія, поготівля (стація й застави), що мені й вдалося. Подруге, як виявилося з відібраних у добровольчому полку секретних наказів Одеського штабу добровольчої армії, наказувалося обходитися з нами так само, як і з большевиками. По-третє, день перед моєю рекогносцировкою на ст. Затишшя, добровольці зробили наступ на ст. Христинівку й захопили її у нас, теж без попередження нашої команди. Таким чином звалювати на мене вину, що я був причиною війни між У.Н.Р. і добровольцями, немає абсолютно підстав."

Я особисто охоче вірю оповіданню полковника Аркаса тому, що всі інші досліди показують, що генерал Май-Маєвський, Бредов та інші трималися своєї власної лінії й вели в війську явну пропаганду проти українців, хоч у самому війську, за виїмком певних відділів — вони не мали успіху.

Розділ IV

Переговори

Добрармія з внутрішньо-політичних мотивів змушена прийняти делеґацію від армій Соборної України.

Переговори 13. IX. на Посту Волинському. Поворот нашої делегації до своїх військ ледве не коштував життя всім її членам.

Тимчасом і в денікінців марево популярности маршу на українські землі починає помалу розвіюватися, бо їх запілля у небезпеці: великотисячні повстанчі загони починають господарювати й на його комунікаціях з таким-же успіхом, як недавно перед тим у большевицькому запіллю.

Роля повстанців стає очевиднішою. Не спинятимусь на участі їх у боротьбі, що повним ходом розгорталася по обох берегах Дніпра, бо цікавий читач знайде про це чималий матеріял у численних авторів. Годі, розуміється, заперечувати й значіння армії Махна, бо тоді був такий, стан річей, що мала частина приложена своєчасно до певних зусиль, могла вже відогравати рішаючу ролю, а махнівці були знамениті вояки, добре озброєні та сильні своєрідною тактикою. І от із метою розкладу повстанчого руху, Штаб Добрармії робить спробу порозумітися з українцями.

З початком вересня він сповіщає Уряд УНР., що делеґацію нашу запрошується 13.IX. на переговори кудись у район Київа.

***

Під час моєї службової візити С. Петлюра передав мені папір, де були виписані шість головних точок, що визначали моє завдання. Ось вони:

1. Головна Команда українських військ перша в світі розпочала боротьбу з большевиками та провадить її протягом двох років; 2. Вона завжди змагала до утворення загального протибольшевицького фронту; 3. В сучасний момент Головна Команда українських військ вважає большевиків найсильнішим ворогом; 4. Боротьба між двома протибольшевицькими арміями буде лише на користь большевикам; 5. Зі свого боку Головна Команда УНР зробила все, щоб оминути сутичок із військами Добр-армії: призначила особливу комісію для встановлення демаркаційної лінії, залишила Київ, не бажаючи непорозумінь; 6. Комісія має уповноваження на вирішення чисто військових питань, а тому просить комісію Добрармії висловити в цій площі свою думку щодо утворення демаркаційної лінії та спільної акції проти большевиків.

Директиви малювали ясну позицію, що не вимагала коментарів, проте наважуюся й питаю Головного Отамана: "А що, коли вони — просто скажуть — федерація, а потім військова угода". С. Петлюра глибоко замислився, чую, наче про себе сказав: "Ну, яка федерація…" далі наступила знову глибока задума; я, як у штучному тумані… розумію, що розходиться про дуже болюче місце — схиляюсь, кланяюсь і відхожу.

***

Делегація наша доповнилася ще представником від Галицької Армії сотн. Мечником та в визначений день виїхала нашою панциркою в напрямку на Хвастів. Десь на полустанку в невтральній смузі нас перебрала панцирка Добрармії, більшість вояків якої, як виявилося, була з наших-же земляків.

На стації Хвастів ми були лише пополудні. Полковник терець обявив нам, що мабуть мине певний час, поки буде точно усталено місце та годину зустрічі обох делегацій, тому ми мали час на обід та відпочинок. Ідемо до буфету першої кляси, яка з нашим прибуттям буквально наводнюється натовпом, між яким розпізнаємо "стару Гвардію": жандамерію, редакторів україножерних газет, діячів земських організацій, сестер-патронес, тощо, все це панство дивилося на нас, як на опереткових героїв. Підчас обіду й по ньому ми були в центрі уваги, хоч тепер уже при нас "конвой" з трьох-чотирьох салдатів під командою унтер-офіцера — всі одягнені в літні одяги бувшої російської армії. Безпосереднього контакту з натовпом ми вже не мали, але це не заважає одному з наших земляків наблизитися до мене й шепнути мені "У денікінців діло швах". Ледве я обернувся, як мій інформатор зник. Хто він був, для мене лишилося загадкою.

Коло 5. нас повели далі, як нам було сказано, на Пост Волинський. Відвели нам місце у звичайному ваґоні поміж інших пасажирів, від яких нас відокремлено формально. Наш конвой, як і раніше, спокійний, лояльний, не виявляв бажань робити нам якісь прикрости, навіть більше — підстаршина конвою заявляє мені, що добре мене памятає по Катеринославу й наче в своє виправдання додає: "Мобілізували". Ми один одного розуміємо. Наш потяг звичайнісінький, їде собі помалу, все робиться так, як для проформи, ніщо не пригадує того великого діла, на вирішення якого нас так старанно виряджено.

Пост Волинський.

Вже сутеніло, коли нас комендатура стації довела до ваґону, де перебувала делеґація Добрармії. Перед ваґоном два "Марковці" чи "Дроздовці", вже тепер не памятаю добре, салютують; вперше трактувалося нас більш-менш пристойно.

Після звичайного взаємного представлення ген. Ніпенін, голова добровольчої делегації представив нам членів своєї делегації. В добровольчій делегації відразу звертає на себе нашу увагу корнет Цімерман своєю призирливо бундючною поставою й солодкавою чемністю. Ген. Ніпенін — навпаки, був діяметрально-протилежний "ляйтенантові" — вдумливий, спокійний, розважний, коректний до своїх політичних ворогів, він робив приємне вражіння, проте його залежність від корнета Цімермана, який очевидно серед представництва білих грав ролю "політкома", була очевидна.

Засідання розпочалося з прочитання зазначених вище шости точок.

Члени нашої делеґації підкреслюють наглість справи; свою позицію підсилюємо ще й тим, що в коридор, який утворився сам собою між нашими й добровольчими військами внаслідок київських подій, могла легко прослизнути на північ одеська група червоних (XIV. арм.). Згода, на нашу думку, могла б прибрати форму військової конвенції на засадах політичної взаємної толераности й оперативної співпраці з причин спільних завдань.

На наш проект нам прийшлося вислухати досить простору Цімерманову доповідь про те, хто вони, а хто ми; що представляють з себе добровольчі війська, а що наші; хто за ними, хто за нами — ясно, що в уяві цього "помічника" наша справа представлялася малоцікавою. Це ще можна було стерпіти, бо хто може заборонити в подібних зустрічах представити свій "товар" у кращому вигляді — тому ми спокійно слухали, хоч почасти вже догадувалися, куди він прямує. Дійсно з легкістю циркового акробата корнет із моментів військових перестрибнув на політичні й, недовго думаючи, заявив нам, що делегація добровольців вважає за передумову до військової конвенції політичну згоду, яку Головне Командування добровольців уявляє собі більш-менш в культурній автономії обшарів заселених українським людом, щож-до Галицької Армії то про неї мають вони іншу перспективу.

Участь ген. Ніпеніна підчас цієї промови була дуже бідна — він лише час від часу кивком голови підтверджував свою згоду з позицією Цімермана.

Я в імени делегації заявив ген. Ніпенінові, що наше розуміння ситуації розходиться з Цімермановим і що на підставі наших уповноважень я пропоную питання політичні усунути з порядку засідання — це перше, а друге, присутність між нами сотника Галицької Армії сама вже зазначує нашу солідарність.

Мої колеґи, М. Трепет та А. П., пробували обґрунтувати позицію нашої делегації також під оглядом правничим і моральним а вкінці здіймають питання про силу уповноважень делегатів добровольців що до інших їх угруповань, напр. Одеського, де уже прийшло до конфлікту. (Див. част. І., розділ III.)

Без сумніву добровольчі делегати могли непорозуміння з повновластю вияснити тут же, телеграфічно, але певно це не було їм на руку. Отже обидві сторони постановляють перервати переговори на короткий час, щоб делегація добровольців могла одержати нові уповноваження, одначе, як останній аргумент, Цімерман висуває питання про небезпеку, якій підпадають обидві сторони з боку XIV совітської армії, що йшла на прорив із півдня на північ і була вже по їх відомостям у безпосередній близькости від Хвастова.

Рух XIV сов. армії на північ був з боку Команди Сов. Армії талановитим використанням неладів між антибольшевицькими силами на Правобережжу, які властиво самі творили лазівку, якою сов. війско, майже без великих втрат, переводило свій марш-маневр. З дальшого викладу видко, як наша делеґація несповідано опинилася в безпосередній близькости від большевицької групи.

Ми не засиджувалися довго, та бредовці властиво нас і не затримували, скорше була якась похапливість та змагання за всяку ціну випровадити нас. Серед повної нічної тиші зі згашеними ліхтарями посувається в темряву, саморобний бронепотяг Добрармії, яким вертаємо. Минають полустанки… раптом спиняємося в чистому полі… Командир наказує нам висісти та йти далі самотою, без конвою, до наступної стації, де ми лишили свій панцерник, бо дальше просування поїзду він вважає небезпечним через те, що за його відомостями стація була вже в совітських руках.

Ми рішуче запротестували проти такого поводження з нами й він погодився підвести нас ще кілька кілометрів. Минуло трохи томливого часу, й ми маршеруємо по шпалах, перед нами ще довгий, невигідний марш. Та всьому буває кінець, ми вже підходимо до стації й бачимо, що вона зовсім залишена. Хтось із моїх сопутників находить єдиного мешканця стації, зовсім стару людину, від якого довідуємося, що наші мусіли залишити стацію з огляду на близьке отаборення сов. війск. І от ми знову тягнемося далі. За поспішним маршем навіть і не почули тарахкотіння ваґонетки, яка поспішала нам назустріч. Все стирає час, пішли в непамять неприємні переживання, але нешляхетне поводження з нами бредовців не забудеться…

Розділ V

Підсумки

Денікін, Антанта й ми. Наша нарада: що робити далі. Дві позиції щодо Добровольчої армії. Знов війна на два фронта.

Отже переговори не повелися. У своїх "Очерках великой смуты" ген. Денікін пише таке:

"Тимчасом 31. серпня (13. IX.) на Пост Волинський прибула делегація вже від Українського Головного Командування на чолі з ген. Омеляновичем-Павленком з дорученням усталити демаркаційну лінію й згоду щодо спільної військової акції проти большевиків. Київська Команда, познайомивши делегацію з гаслами Добровольчої армії, ухилилася від безпосередньої відповіди обіцяючи запитати Ставку."

Далі Денікін пише, що через недобру комунікацію він одержав доповідь генерала Ніпеніна лише 7. IX. (20. IX.) разом з тими проклямаціями, що їх наші літаки ширили по просторах України (т. V., ст. 254). — Не треба доводити, наскільки ці виправдання неповажні: відповідальні люди вміють, коли це потрібне за їх переконанням, не одержувати своєчасно донесень. Історія таких практик знає чимало.

В чім же річ? А в тім, що ще від початку офензиви аж до 13. IX. наша стратегія, мимо нашої доброї волі, скеровувалася на користь провідників Добрармії. Таким чином скрахував самий підклад всіх міркувань. Змусити Антанту співпрацювати з нами із захованням нашої суверенности можливо було лише витворивши для Добрармії загрожуючу стратегічну ситуацію.

11. вересня[31] відбулася наша нарада, в якій взяли участь усі чільні на той час особи військові, політичні й державної інспектури. Тема: що робити далі? На цій нараді не могли не піддати розглядові минулий стратегічний плян та витворену в його висліді стратегічно-політичну ситуацію. В даному разі нам цінна заява на цій нараді Начальника Штабу: "Я стояв, казав він, за похід на Київ і думаю, що був правий. Але ми не рахували на скорий хід армії Денікіна. Вимоги представників уряду щодо переходу в наступ на жаль сьогодні не відповідають нашому стратегічному положенню. Вже ми чули тут, що маємо нині лише 20.000 багнетів… Отже й тут знайшлося "але" і в цьому "але" властиво все й є. Уявімо собі, що Денікін ішов би помалу, запізнився — ми взяли б Київ. Команда сов. армії були грамотні в стратегії, не будемо підцінювати їх, та й ресурсів мали досить. Невже вони дарували б нам перемогу легкою ціною? Тож у нас лишилося б тоді не 20.000 багнетів, а значно меньше, а хтож числиться зі слабим?! Мені невідомо, як мотивували свої погляди сторонники маршу на Одесу, але на мою думку всілякі змагання бути першими, чи в Київі, чи в Одесі, були лише водою на млин наших ворогів. Солідна постава на одеському оперативному напрямі, а слабша на бердичівсько-київському (що рівночасно не могла-б не відбитися позитивно на українсько-польських взаємовідносинах) булаб доцільніша. "Час" за нас робив своє діло — з кождим посуванням Добрармії наперед, по слідах Денікіна гуртувалися більші повстанчі угруповання (кінцем червня Денікін їх нараховує 22) — і не буде фантазуванням, коли скажемо, що такий стан річей витворював новий фронт, досі у нас невиданий, в науці військовій мало знаний, але в тогочасних умовинах — важливий фактор.

І ось та фаза, яку ген. Денікін схарактеризував "Положеніє становілось грозним і требовалось ісключітельних мер",[32] наступила значно раніше й за зовсім відмінних взаємовідносинах сил, як то було з кінцем червня, а тим самим і при відмінних впливах на хід подій, як в маштабі тіснішому, так і в більшому — світовому. Завваги Черчіля, Клеменса[33] та ін. мали для Денікіна більше значіння — у такій відмінній ситуації йому розвіяти доводи мужів Антанти було-б не так легко.

Гарні мотиви Українського Головного Командування:

"Надаємо величезного значіння здобуттю Києва не тільки в політичному й моральному відношенню, але й у військовому та економічному через те, що з добуттям Києва ми перерізуємо весь звязок півдня правобережної України з північчю й таким чином все те величезне майно, яке мається на півдні України, попаде у наші руки", як бачимо, не виправдалися на ділі.

Щоб покінчити з цим боком справи, скажу, що цілком поділяю думку ген. Денікіна:

"Стратегія зовнішньої війни має свої закони — вічні, незмінні, що мають ту саму вартість як для часів Цезаря, Ганнібаля, Наполеона так і для минулої світової війни. Але умови горожанської війни, не порушуючи основних моментів стратегії, змінюють їх відносне значіння — іноді в такій мірі, що в очах поверхового спостерігача двоїться думка: не то фальшивий сам закон, не то відбувається його порушення." [34]

Далі Денікін ілюструє це прикладами — лишимо їх, бо нам здається, що засліплений пишним розгорненням своєї офензиви він сам недоглянув дійсних чинників боротьби й з погордою поставився до соціяльного й національного моменту, забуваючи, що слабий фізично, але сильний духом і віруючий у своє майбутнє, нарід падаючи в пропасть, може стягнути за собою й переможця.

Як би там не було, а фіяско 13. IX. кладе кінець всіляким ілюзіям та надіям, що в ролі доброзичливого хлопчика ми можемо щось здобути. З цією датою розпочинається нова лінія нашої поведінки: ми беремо на себе ролю гальма всіх починів Денікіна, яка скоро дає свої дійсні овочі та, на жаль, обставини операцій наших військ, головно під оглядом санітарним, а внаслідок цього й під оглядом кількостним, — були вже зовсім не ті, що на початку літа. — Це все не могло не відбитися на психіці й тих, що вірили в свій месіянізм в українській справі й почували себе ще досить сильними, аби з відмінної стратегічно-політичної бази спробувати ще раз вийти на чинну позицію (УГА).

***

Одначе, кінчаючи про переговори з Добрармією, хочу спинитися ще раз на розгляді переведення самої операції. Знайдемо собі моральне задоволення в оцінці її наших солідних фахових сил, яким пощастило сполучити цю операцію зі своїм імям. Вони мають рацію — обидві наші армії маневрували відмінно та нехай нас не бентежить, що в своїх "Очерках Рус. Смуты" (т. V., ст. 254) Денікін пише: "В звязку з рухом від Полтави до Києва й від Одеси до Бірзули наших (денікінських) військ, що розбили на своєму шляху 12 і 14 совітські армії, українці свобідно просунулися до лінії Київ— Умань — Бірзула." Щож на це можна сказати? Хіба лише переможцеві все дозволено писати — правда мусіла б звучати трохи інакше, гідніше. Пляни оперативні повчаючі; військам дається можливість мати розмірне легкі успіхи; боєві одиниці зрівнюються між собою відвагою і впертістю, змагаються одна з одною за пальму першенства… Прегарний час, — згадка за похід на Київ буде жити довіку, бо брали в ньому участь спільно, в згоді, всі без поділу на наддніпрянців і наддністрянців… В масах лишиться також згадка про саму можливість здобуття Києва: не пощастило цим разом, пощастить іншим. Так само згадка про те, що там і там наші групи були переможцями; цих позитивних моментів не можемо скреслювати. Учасники походу на Київ, скаже історія, заслужилися перед Батьківщиною.

***

Перечитуючи літературу, що студіює події наших взаємин з ген. Денікіним, можемо яскраво відзначити серед чільних українських людей дві яскраві позиції: одна — "згода за всяку ціну", друга — згода з узглядненням заходів, що забезпечували б суверенність Української Держави. Я особисто вважав себе сторонником останньої позиції, бо вона витворювала тривку позицію для майбутнього.

Тиждень пізніше, без оголошення, без формальних нот, — гармати й рушниці знов заговорили, тепер уже не лише на совітському, але й на добровольчому фронті, якому довелося стати головним.

Таким чином українське національне військо знов воювало на двох фронтах.

ЧАСТИНА ІІ

На чолі Запорожців в 1919 р. у боротьби з денікінцямі

(8.ІХ.—4.ХІІ. 1919.)

Розділ І

Призначення в Запорізьку групу. Державна інспектура

Інститут воєнних комісарів з огляду чистої теорії.

Ситуація, при якій уряд вводить закон; пізніші корективи. Інспектура при чинности. Висновки.

Призначення мене "на Запоріжжя" не було для мене несподіванкою. Мої приятелі, що були в курсі справ армійських верхів, про це мене вчас інформували. Знав я також і те, що одночасно поставлено мою кандидатуру й на командуючого наддніпрянською армією, але, через опір С. В. Петлюри — Головного Отамана армії, вона тимчасом була знята з черги: він ніяк не міг забути мені "Ходорівської конференції".

Власне кажучи, я й сам не поспішав. Хотілося на групі, яка вже випробовала себе в революційній боротьбі, перевірити всі нові тактичні засоби, які завдяки властивостям озброєння, скомплікованости моральних моментів у військових організмах та ще більше в масах, що на той час відогравали поважну ролю на хід військових подій, мали свої особливости. Як відомо, денікінці відкинули наші заходи в справі уложення з ними військової конвенції, якою малося на меті спільне протиставлення червоній навалі. В звязку з цим моральний момент у військах ще більш ускладнився, бо певна категорія старшин не могла ще собі уявити боротьбу з "білими"; почуваючи себе пониженими обовязком, взятим на себе перед урядом, де-хто з цих старшин скінчив дезерцією у ворожі табори.

Як певна реакція на згадані події, збільшилася роля "інспектури", яку далеко не всі частини зносили спокійно. До частин-опозиціонерів зачисляли себе й Запорожці.

Опанувати всі ці моменти, щоб потім відповідно кермувати довіреними мені військовими організмами — й було те, що, помимо всіх інших мотивів характеру національного, зрозумілих і без підкреслення, — мене особливо цікавило, як військового техніка.

Перед самим моїм відїздом на театр воєнних подій — я був із службовою візітою у першого генерал-кватирмайстра армії, генерала Курмановича, щоб порозумітися з ним у річевих технічних питаннях та взагалі поінформуватися про майбутню чинність моєї військової групи.

З розмови виявилося, що група мала спинити наступ денікінців на вапнярсько-одеському напрямку, а потім опанувати ситуацію на цьому напрямку, вирвати з ворожих рук оперативну ініціятиву.

Зорієнтувавшися в обставинах, я просив генерал-кватирмайстра доповісти Нач. Штабу ген. Юнакову моє бажання, щоб Запорізька група була ужита по можливости як "військовий таран", що відогравав би на ріжних напрямках ролю пробоєвої частини — без сумніву коли б цьому не заважали наші комунікаційні засоби. Моя пропозиція виходила з тої засади, що у воєнних комбінаціях того часу, коли військові організми мали скорше імпровізований характер, принцип часткової перемоги набував більших перспектив.

З відомостей технічного порядку, які я тут одержав, було для мене важливим довідатись, що відсутність 7-ої Запорізької дивізії буде заступлена дивізією полк. Удовиченка, а потім також не без користи була для мене й інформація, що противною стороною командує генерал-ляйтнант генштабу Розеншільд-Паулін, якого я знав особисто.

Державна інспектура.

Все відповідно до обставин — каже правило боротьби, — так і в справі організації армійських утворів: доцільність конструктивних метод остаточно апробує боєва дійсність, або взагалі чинне ужиття цих організмів.

І перед нашим "19-им роком" заводилося на сході в арміях інститути, подібні до наших державних інспекторів — були то військові комісари Тимчасового Уряду чи "воєн-коми" — в совітській армії. Ходить не про назву, а про надто тендітну річ — порушення принципу одної влади у війську, себто ходить про те, що поруч із командиром стає "око" уряду, очевидно з завданням контролі чинности командира, апробації його розпорядків у межах їх доцільности відповідно до політичних завдань влади.

Правда, справи стратегічно-тактичного порядку звичайно виключалися з компетенції агентів інспектури, але біда в тому, що в реальних обставинах відокремити якоюсь особливою межею, що, мовляв, це торкається боєвих операцій, а те ні — часто абсолютно неможливо.

Успіх боєвої операції сполучається непомітними нитками з багатьма попередніми чинами начальника у всіх інших ділянках його творчости, не кажемо вже про впливи його особисті, — який би ні був малий ранґою боєвий командир, а в бою він нагло виростає для своїх підлеглих в імпозантну величаву постать, що домінує над усіма й усім. Не дарма в німецькому боєвому статуті зазначалося: "Коли тобі тяжко (цеб-то воякові) — подивися на свого офіцера".

Отже не тяжко собі уявити — чи може бути мова про яку-будь, у повній мірі корисну працю командира у відношенні до його підлеглих, — коли над ним стоїть печатка недовірря уряду.

І через те ми бачимо, що справа з воєн-комісарами — це справа ризиковна, справа, що може дати при нормальному стані річей лише зниження боєвих вислідів і тому за нормальний засіб її вважати не можна, та й у моментах хороби організмів треба віднести її до сильно діючих засобів, які, як відомо, можуть дати діяметрально протилежні наслідки: "або — або".

Прі порушенні боєздатности організму, з тих чи інших причин, — перше, чого треба хопитися — це або зміни в Верховному Командуванні, або навіть і ширші зміни в командах уже самих військових організмів, як це, скажемо, зробив Жофр по боях на границі.

Одначе раз командування не справляється з своїм завданням, або з тих чи' інших причин тратить авторитет, діло уряду — не дати гангрені затруїти цілий організм і завчасу цьому запобігти. По словам австрійського правильника: "у згоді та правильній праці всіх лежить сила; змагання одинцем, навіть повні жертв, не приносять рішучого успіху"; в часі революції, коли часто-густо малоавторитетність командування не є вислідом браку порядку чисто фахового чи морального, а межує вже з моментами політичними, доцільно підсилити авторитет командування тактовним співробітництвом її з популярними політичними провідниками та їх агентами на місцях — воєнними комісарами.

Але справа незвичайно ускладнюється в горожанській війні; тут, звичайно, стає неординарним і навпаки: трансформація йде назад. Завданням урядових кол буде перейти як можна скорше від командирів-дилетантів до фахових, а в такому випадку буде дуже тяжко обійтися, бодай на початку, без інституту воєнних комісарів, але й за цим повинна відчуватися явна тенденція — якнайскорше перейти до нормального стану річей, до єдиноначальности.

Війну, цю велику й страшну драму, успішно роблять тільки люди з повним авторитетом і міццю.

Отже на присутність в армії інституту "воєн-комів" треба дивитися як на лихо, якого, на жаль, іноді годі уникнути.

Ті чи інші наслідки цілком залежатимуть від ступня інтеліґентности самих воєн-комів, їх саможертви, здібности імпонувати військові своєю моральною силою.

***

В споминах "Переговори з добровольцями" я змалював ту стратегічно-політичну ситуацію, при якій відбувся "похід на Київ" військ Директорії, — тепер треба домалювати цю ситуацію, щоб висвітлити, наскільки ці зовнішні моменти, що панували тоді на Балтійсько-чорноморському пляцдармі, впливали й на формування армійського організму.

Армія Директорії вже з початком квітня була близька до повної гангрени: з 300-тисячного колективу вона обернулася вже в невеличкі частини, що нагадували швидче переїзжі готелі, ніж боєві організації, бо вони що-раз відвідувалися іншими "гістьми", єдина мета яких була… здобути грошей на зброю, одяг, узуття, щоб потім з відповідними приписами вирядитися "на повстання". Ті, хто тоді мав змогу робити спостереження, певно не раз бачив "тріюмфальний" виряд отамана XX на партизанщину: купка верхівців у старо-козацьких убраннях, а далі вози, вози…, а на них майно, майно та кілька козаків…

Діячів-лідерів, що змоглиб і отаманщину поставити на службу нації, було обмаль; а здатних доглянути в захмареному політичному горизонті далекосяглі перспективи та в імя їх піти чи на демагогію, як Наполеон, чи, навпаки, ставши в явну опозицію до більшости, змусити її стати на реальний шлях, і зовсім не було.

А тут, як на гріх, до двох ворогів, з якими з листопада Директорія була в офіційній війні, насувався третій, що мав за собою ще й тристалітню традицію панівника. Трудно думати, що який-небудь інший військовий утвір ніж український, змігби був у тих обставинах не самоліквідуватися.

***

Зі споминів В. Кедровського бачимо, як тяжко було йому посунути справу з усталенням державної інспектури та що тільки спроба державного перевороту отамана Оскілка спричинилася до того, що дотогочасну "Інспекцію по національно-культурно-політичних справах" 16. травня 1919. року переіменовано в "Державну Інспектуру".

Дослідників діяльности державної інспектури мусить передовсім цікавити, наскільки саме "Положення про державну інспектуру" відповідало вимогам часу.

І ось розглядаючи ці двадцять параграфів "Положення", ми бачимо, що всі вони бють на нелад в армії, на політичну нестійкість командного складу, брак дисципліни, потребу піднесення боєздатности армії та очищення її від злочинних елементів, замовчуючи головне лихо. А чейже треба було вже тоді усвідомитися, що все те, що робилося в армії, було тільки наслідком загальних обставин, а головним чином того безладдя, що робилося в запіллі армії.

Читаючи спомини Кедровського та й інших, ми бачимо, що військовиків втягали раз-у-раз до всяких політичних авантур, і робили це дуже відповідальні політичні особи. Я цьому охоче вірю, бо й мене нераз ангажовано… Повстає також питання, чому така назва "Державна Інспектура", коли її компетенція привязувалася лише до Армії? Крім того згадане "Положення" вимагало від кандидатів на інспекторів високих моральних та інтелектуальних прикмет, а рівнож і ґрунтовної знайомости з суттю військового діла. Здобуття ж таких кадрів, яких вимагав закон на ролі державних інспекторів, у тім часі було нездійснимою фантазією. А колиб відповідні кадри і знайшлись, то булоб далеко краще в інтересах справи просто призначити їх на командні посади, а бувших командантів підпорядкувати їм, як технічних дорадників.

Як-би не особиста здібність, надзвичайна, рідко спостерігана кипуча енергія, сміливість плисти проти води самого Головного Державного Інспектора, отамана В. Кедровського — інститут державної інспектури спричинив-би ще більшу шкоду, бо текст "Положення" в усякому разі не відійшов від знаменитого наказу ч. 1 за російської революції 1917 р. Одначе незабаром після вступу отамана В. Кедровського на посаду Головного Інспектора появляється його "Інструкція державним інспекторам Армії Української Народньої Республики", — документ дуже важливий, який показує, що попередній закон уже встиг наробити шкоди. Ця інструкція переводить державних інспекторів із ролі "державців" на ролю політичних аґентів уряду при командирі частини.[35]

Це була інструкція, з якою міг уже командир, що себе поважав, погодитися працювати та творити нові організми, коли б не було вище згаданої основної хиби, а саме, що державна інспектура була встановлена лише для фронту, отже й надалі те, що творилося одною рукою, другою руйнувалося. Ця основна хиба (Ахіллесова пята інспектури) й надала характеристичного кольору всій добі, в якій державна інспектура була чинною. На жаль, ця основна хиба пройшла, так-би мовити, повз головного ініціятора всієї справи. Я основую цей висновок на записках самого отамана В. Кедровського (америк. "Свобода", 1919 р., розділ 39-й споминів). Він докладно спиняється на ситуації, аналізує стан речей, критикує "анемічну" установу "Культурно-політичної інспектури", а вкінці приводить нас до такої формули: "Для того, щоби остаточно поставити армію на належну височінь, щоб вивести її командний склад із політичної боротьби і щоби змусити навіть своїх ворогів-фахівців працювати чесно, я вважаю конче потрібним негайно утворити інститут комісарів з певно зазначеними їх правами, обовязками і відповідальністю. Цей інститут комісарів мусить цілковито замінити інспекцію по культурно-національних справах армії, через що збільшення асиґновок на армію він не викличе". Тут є або небажання бачити справу такою, якою вона фактично була, або ховається сміливий плян: опанувати ситуацію в армії для повернення потім баґнетів проти запілля, чому одначе ні сили, ні обставини не сприяли. Ще раз констатуємо, що обставини 1919. р. вимагали саме такої державної інспектури, в якій інститут воєнних комісарів був-би окремою автономною секцією, але на таке "гаракірі" провідники революційної демократії не зважилися.

***

Не буду спинятися над тим, як новий урядовий апарат розпочав свою працю, як він змагався опанувати ситуацію в армії, та оповідати про те, де він мав успіх, а де його спіткали невдачі. Читачі про все це довідаються з численних уже й тепер споминів, із яких найцікавіші спомини отамана В. Кедровського. Не маю підстав допускати навмисну однобічність у оцінці опису подій, у центрі яких довелося стояти авторові, бо вважаю його за людину здатну до самокритики.

Я сам не раз бачився з от. В. Кедровським і мушу сказати, що мене просто вражала його самостійність у поставі й характерність. Відчувалося завжди, що людина готова за приняте рішення взяти на себе й відповідальність, а не зникнути десь при нагоді в політичній темряві. Був я свідком, коли він не завагався спинити демагогію останнього ґатунку дуже впливової у нас тоді особи, але повторяю сказане попереду: на великий чин потрібний і відповідний ресурс, а його не було. Тому далі певних позитивних впливів на наші центральні апарати, та деяких "перемог" над "фахівцями" з боку панів невдачників-інспекторів справа не пішла.

***

Отож під силою обставин, головно тому, що джерелом усіх авантур у війську було безладдя в запіллі, з державною інспектурою сталося те саме, що й із усіма іншими починаннями тої доби, доби гарних намірів, доби послідовного фантазування — на тлі божевільного танку демонічних сил — розбурханої народної стихії. У спогадах от. Ю. Тютюнника, там, де він описує ситуацію перед початком зимового походу 1919/20. р., саме в тому місці, де автор торкається подій, що попереджували похід, наводиться знаменний факт, а саме: коли армія була в агонії, а центральні урядові установи в безпосередній небезпеці від ворога, тоді видано наказ державним інспекторам стати до зброї, аби оружно боронити уряд. І що-ж? Лише трьох із усіх аґентів інспектури почуло, що такий наказ був виданий. Чи не красномовний це факт? Тому все позитивне, що дала державна інспектура, треба віднести більше до чинности самого Головного Інспектора й до тих його співробітників, інспекторів-патріотів, людей діла, такту, чину, яких була жменька, і всі зусилля яких розбивалися об деструктивні впливи з запілля та слабий та невідповідний особистий склад інспектури.

В самій армії назагал "інспектуру" не любили, до її чинности ставилися неґативно. Біда матеріяльна росла, злодійство не припинялося, але тепер уся вина складалася на "держінів", як їх охрестили в армії, а вони, як ми бачили вище, були безрадні, через основні-непоправні помилки самої установи.

Та є ще одна риса всієї цієї затії, яку дослідники звичайно поминають без уваги — вона сильно образила чуття конструктивної частини армії — і, як реакція на це, повстав процес консолідації старшинського корпусу, більшого споєння його з тим командним складом, що не виявив хитань і в боротьбі проти "білих" ворогів української справи. Це була друга фаза в формуванні нашої своєрідної національної військової еліти. Остання розпічнеться з початком зимового походу, коли командному складові сам уряд передав диктаторські уповаження, а політичним комісарам — лише ролю дорадників.

***

Єдиноначальність у війську — це основа, яку безкарно порушувати невільно, але в моментах переходових, коли національний ідеал і соціяльні моменти стоять у суперечці, часто-густо без інституту воєн-комів обійтися годі. Та проте засіб не можна обертати у самоціль, а інтелектуальний рівень кадрів воєн-комів усе відограватиме свою дуже важливу ролю.

У 1919 р. справа стояла так, що коріння всіх авантур були в запіллі; аґенти політичних угруповань втягали військовиків у ріжні політичні комбінації. Тому ходило про державну інспектуру, правомочну на всі ділянки національного апарату, в якій інститут воєн-комів мав-би свою автономну ділянку.

Та роля державної інспектури в перебігу подій і наслідки її діяльности були лише паліятивою. Всі змагання ініціяторів розбивались об хибу в законі й слабість кадрів.

Ображене почуття національно-настроєних старшин виробило новий фермент — який властиво й вирятував армію від остаточного розкладу в обставинах, коли "найпевніший" — здіймав руку "на своїх". Інспектура в цих обставинах задемонструвала своє убожество — відмовила урядові в останній активній піддержці. На цьому безрадному тлі гарно репрезентується особа самого В. Кедровського й жменьки інспекторів-патріотів, яких відданість справі запишеться в реєстр конструкторів українського політичного діла.

Розділ ІІ

Запорожці як військова індивідуальність

Традиції майже забуті знов віджили.

Етапи в організаційній справі. Булавна і штабова старшина.

Служба запорожців за перші роки революції.

Полковник Загродський, був. командир Дорошенківців (6 див.), а на той час т. в. о. командира Волинської групи, що з перемінним успіхом у нерівних боях билася в районі Кодими (на південь від Вапнярки) з денікінцями, був тою першою особою, яку я зустрів після мойого приїзду в район воєнних подій. Властиво йому я був зобовязаний першим детальним зазнайомленням мене з Запорожцями р. 1919.

За уважним вислуханням оповідань полковника Загродського, який був сповнений ясно виявленим, глибоким і щирим пієтизмом до своєї тіснішої батьківщини — "Запоріжжя", минув у мене цілий вечір.

— Ну, ось завтра самі побачите, — був останній його арґумент, — яка це добра національна збройна сила.

Це "завтра" дійсно принесло мені гарні й несподівані на той час вражіння.

Зі своїм власним розумінням справи, зі своїм відмінним, особливим від інших моральним і військовим підходом і з певним комплектом військових традицій — Запорожці були групою, на ті часи, дуже характерною.

Представляв їх мені полковник Базильський, відомий мені особисто ще з часів мого командування в Полтаві 11-ою дивізією.

Самий перегляд відбувався в районі Томашполя на великому, вже вижатому полі.

Полки виглядали елегантно й на коней були багаті, особливо кінно-гірський дивізіон полковника Алмазова та "чорні" полк. Дяченка. Не дуже бідні були Запорожці й на зброю.

Я навмисне додаю до кожної назви частини імя її командира, бо тут одно друге доповнювало, — було, мовляв, візитовою карткою частини. Хоч Запорожці в цілости, як я сказав, мали своє власне обличчя, але при глибших студіях можна було спостерегти, що кожна частина мала ще й свою фізіономію: Кармелюки, Дорошенківці, Республиканці, Мазепинці, Сагайдаки, Кость-Гордієнківці і т. д. Кожна з цих частин мала в собі ще щось додаткове, характеристичне для неї, й була під цим оглядом певного роду індивідуальністю.

Із загального рівня різко виділялися Гайдамаки — організація, яка ніяк не хотіла модернізуватися, вперто відстоювала т. зв. "здобутки революції" й відроджувала "Січ" за образами Рєпіна та оповіданнями Кащенка. Добре озброєна й численна (в полках по 500–600 багнетів), бриґада гайдамаків була солідною військовою силою при 6-ій Запорізькій дивизії. Духовим батьком її був отаман Волох, який сам особисто часто виявляв видатну хоробрість, але… в операції, яка, на думку "батьків", була недоцільна, вони заанґажовувалися з нехітю, а то й зовсім не брали участи. До того всього "батьки" трималися того переконання, що гайдамаки це революційна ґвардія, що на них лежить особливе довіря верхів, а це дуже перешкоджало їх дисциплінованості.

Організаційно — Запоріжці року 1919. ділилися на три дивізії: 6-ту — отамана (з урядовців) Ліневського, обовязки начштабу виконував генштабу полковник Стефанів, у складі полків: Дорошенківців полк. Литвиненка,[36] Гайдамаків — Волоха й Немирівців — сотника Лисогорського; 7-му дивізію Осмоловського в складі: Мазепинців — полк. Дубового, Наливайківців — полк. Пирогова та Республіканців; нарешті 8-му дивізію полк. Базильського — обовязки нач. штабу виконував сотник Силін — у складі: Кармелюків полк. Троцького, Сагайдаків полковн.[37] Жупінаса й Богданівців — найстаршої української частини (прізвища командира не памятаю). При дивізії була й невелика гарматна група.

При групі був відділ важкої артилерії і своя кінна бриґада, в яку входили такі частини: кінний полк Костя Гордієнка, кінн. полк Чорних Запорожців полк. Дяченка та кінногірський гарматний дивізіон полк. Алмазова, який частіше відомий був у групі під назвою Алмазівського дивізіона, з огляду на виключну ролю в дивізіоні його командира.

Мали Запорожці невелику числом та небагату під матеріяльним оглядом технічну частину, зі старшиною високої службової кваліфікації.

Полки не були однаково численні; відхилення були часто дуже значні. Загально — від 400 до 1200 чоловік.

Щодо вищої команди, то Запорожці не любили бути під проводом недоуків та аматорів і, хоч траплялося, що дехто з мазунчиків долі добивався булави, та це було не надовго: швидко його змінювали поважніші сили. Хоч який був спритний отам. Волох, але й йому не повелося, і він дуже скоро відїхав на посаду, яка більш йому відповідала — отамана всіх повстанських військ, на Україні сущих.

Генерал Натієв та полковники Болбачан і Сальський були моїми попередниками на посадах ком. Запорізького корпусу, а полковники Воскобойників і Кущ при них виконували обовязки нач. штабу. Останній і при мені залишився на тій самій посаді, що на ті часи вимагала не тільки технічного знання, але й тонкого чуття й великого службового такту, щоб штабову частину зробити апаратом регулярного чину.

Штаб групи організаційно близько наближався до б. корпусних штабів: до першого кватирмайстра були приділені старшини: сотники: Чабанівський і Савченко (оперативна частина), Рембалович (звязок), Лимаренко (команд. штабу), й інші, а до управління вартового отамана — полковник Литовчик, сотники: Росіневнч, Бординас і Гринько.

Старшини Барило Іван і ще хтось, прізвища яких позабував, виконували і, треба сказати, дуже сумлінно службу вартових старшин при штабі групи.

Запілля, як і всюди, тоді було слабким місцем Запорожців і то більше через не відповідну організацію військової інтендатури, а не через злу волю військових частин. Витворилася мішана магазинно-реквізиційна система, яка часом переходила впрост у самозабезпечення військ "власними засобами", що приводило до збільшення транспортових засобів дивізії.

Поки було військо в русі, така система не зовсім була зла й тяжка для населення, бо Запорожці любили обдаровувати селян цукром, кіньми і т. п.

Коли-ж група затримувалася довший час на одному місці, то це негайно відбивалося на настроях селянства, бо як не як, загальна кількість групи (харчовий стан) наближався до 9—10 тисяч людей, при кількох тисячах коней і худоби (бойовий стан: 4–5 т., гармат 15–20, шабель 800—1000).

Коли я переїздив від куріня до куріня, що довгою чергою заповнили Томашпільське поле, мій досвід казав мені, що з Запорожцями я порозуміюся. Аналіза ж Запорожців, за так званим "Козацьким Вісником", не писаним, але завжди при всяких комбінаціях існуючим, доводила до такого висновку: "Новий ком-групи не піде з гайдамаками" — цим, так би мовити, стабілізувався курс дальшої внутрішньої політики, що було річчю зовсім не маловажною.

***

Існує дві цінности — каже маршал Фош: — це "l`idee et le fait". Перефразовуючи цю думку під кутом погляду військової справи, скажемо: мало мати добре скомбінований, відповідний до обставин плян — потрібний ще й чин самого війська, — без того неможливий успіх. Ті чини набувають найріжнородніших варіянтів у залежности від бойових здібностей, краще мовити — від бойової творчости військових індивідуальностей.

Запорожці є нашою найстаршою національною військовою частиною. З самих перших днів революції вони творили свою новітню бойову історію: перша кров, пролита під жовто-блакитними прапорами, була кровю козаків Запорожців-Богданівців.

Свою службу національній справі вони конали при всіх державно-політичних комбінаціях. Служба за Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, нарешті підчас "Зимового походу" та в 20. році — то лише головні етапи їх буйної чинности.

При всіх політичних пертурбаціях Запорожці ніколи не забували одного, а саме: то головне призначення війська бути на сторожі національних інтересів у цілости, через що вони ніколи не творили залог великих чи малих міст, а багнети їх були завжди скерований на кордони України й саме в місцях найбільшої небезпеки.

Вплив їх на перебіг політичних подій був від початку аж до кінця стало в одному й тому-ж напрямкові — вони хотіли бачити свій край зогранізованим у сильний державний утвір, відпірний назовні, а через те й славний, власною збройною силою. В цьому останньому питанні їм люба була думка відродження українського городового козацтва з його багатими військовими традиціями й коли в інших частинах ця сама думка прищеплювалася лише по формі, то Запорожці хотіли цього істотно, корегуючи до того справу в дусі модерніх вимог військового діла.

Розділ ІІІ

Запорожці і в цій війні виявили свій хист додержати репутацію доброї боєвої групи

Жовтнева офензива запорізької групи па ваппярсько-одеському напрямкові була успішна.

Армія в дефензиві. Ліквідація запорожцями пролому ворога у ст. Вапнярка.

Епідемія в армії. Відворот в умовинах пізньої подільської осени — листопад.

"Трикутник смерти" й скок в запілля ворогів — 6. XII. 19.

В добу, коли мені доручено було найвище командування Запорожцями, як то було зазначено вище, вони стали до боротьби з тими, що в ґрунті підкидали ідею української державности — із т. зв. "білими". Цим самим збройній українській акції надавалася виразніша постава: розходилося вже про те, що перше місце в нашому спорі займає момент національний.

Я не ставлю собі завдання дати картину всієї боротьби між українцями і Добр-армією під проводом ген. Денікіна.

Я хочу тільки оповісти про операцію групи, про яку ген. Кравс на ст. 64. і дальш, писав; "Ген. Шілінґ розбив при кінці листопада Дієву армію, яка спочатку досить легко дійшла аж до Бершаді й Балти, і гнав її рештки в обійми поляків." (Армія еn masse виступила в похід. М. О. П.)

Саме цією групою, яка, як пише автор: "досить легко дійшла аж до Бершаді й Балти" і т. д., були Запорожці. Зіграли б Запорожці й далі свою ролю якби не перегруповання, які обернули їх з ударної групи в надзірну за певним напрямом.

Так само я не ставлю собі завдання дати повну картину бойової діяльности Запорожців в цю останню третину року 1919., бо не маю на це відповідних матеріялів, навіть не буду дуже докладно спинятися на першому нашому стику з денікінцями на вапнярсько-одеському напрямку, якому судилося дуже швидко розгорнутися в рішучу баталію, а хочу детальніше спинитися на однім бою в районі Вапнярка — Мясківка — Крижопіль, що на мою думку, є характеристичним на той час, бо малює Запорожців, як військову одиницю, що навіть у непридатній обстановці виказала себе доброю військовою силою.

Особи й колективи переходять, а "діла" залишаються. Помалу на світло денне виходить військова мемуаристика, що підносить заслону над минулою нашою військовою чинністю, як певний протест проти "спогадів" тієї категорії "патріотів", що знає лише дві оцінки:

"Осанна!" й "Розпни Його!" Бандитизм, погромщики в долині, нездари нагорі — під цим наголовком можна зібрати більшість їх оповідань, зачерпнених або з переказів, або з творів наших ворогів, які чомусь вважаються вірогіднішими, ніж слово свойого бойового старшини.

Помалу зявляється й мемуаристика, присвячена Запорожцям. Моє бажання, щоб дальше скромне оповідання моє було одним з підрядних лаврових листочків у вінець на надгробок поляглим у боях та померлим від тифу Запорожцям, а живим справедлива оцінка назавжди, як козакам України від їх командира.

На початках жовтня генерал Розеншільд-Паулін уважав себе вже паном ситуації. Черговим завданням його було опанувати вапнярський залізничий вузол. Волинці вже не в стані були дати йому опір — це завдання припало Запорожцям.

Використовуючи кулеметні й гарматні військові угруповання Волинців, як певну військову заслону, а в деякій мірі й як аванґардні сполучення, команда Запорізької групи на 8. жовтня вступає в рішучу гру.

Плян наш не був дуже складний. Всі ресурси були поділені на три групи: центральну — дивізію (8.) полк. Базильського, якій ставилося завдання нанести поразку групі противника, що оперувала навколо самої залізничної лінії; лівофлянкову — найсильнішу в складі 6. Запорожської й 9. Стрілецької полк. Удовиченка дивізії, якій ставилося завдання розбити праве крило противника в районі с.с. Цибуль — Ободівка й потім вихід на задні шляхи противника, приблизно в районі ст. Кодими. З цією нашою ударною групою мала комбінувати свою чинність і наша групова кіннота з гарматами полк. Алмазова. З Ободівки, як вихідного пункту, вона мала глибшим обходом внести неспокій в запіллі ворога, а пізніше й визискати успіх нашої ударної групи.

Пас між Дністром і залізничою колією за всяку ціну мали утримувати Волинці. Їх броневики "Вільний син України" й "Кармелюк" на цей час переходили в підлеглість полк. Базильського, чим акція середньої колони набувала певної експресії, бо броневики наші були досить сильні, а, головне, в маневруванню базоглядно сміливі.

Вступ Запорожців у бій був важливим моментом для нашого противника, хоч противник не був слабшим від нас чисельно. Ворог довго не хотів випустити оперативної ініціятиви. На просторі в 20 кілом. на захід і схід від залізничої колії, що, так би мовити, відігравала ролю головної магістралі — 20.000 бойців при 100 гарматах день, ніч і ще другий день виривали один від одного перемогу. На нашому лівому крилі сильний 2000-ний полк Симферопольців у багнетному бою перемогли вояки полк. Крата (70 полонених, кулемети); в центрі, в дивізії полк. Базильського, полки також ходили на багнети.

Вже над вечір другого дня було ясно, що противника чекає неуспіх. Рейд кінноти на зади в районі сел Рогова Гребля, Івашково, Серби, що були глибоко в запіллі противника навколо самої залізничої колії — змусив командування "білих" спішно ліквідувати бій. Поразка ворога була повна, а з нею ми ставали на цьому важливому напрямку панами ситуації. Ліси були наповнені поодинокими групками денікінців, які самотужки перебиралися на південь. Нашій кінній групі припали чималі трофеї. (Пполковн. Петрусь.)

В жовтні Запорожці в боях із зорганізованим і добре керованим військом виказали себе здібними до виконання широко задуманого оперативного пляну, а під час змагань показали себе добрими й витрівалими вояками.

***

Далі події розгорнулися так: позбавлена Волинської групи та дивізії полк. Удовиченка, Запорізька група обернулася в охоронний відділ, який дістав завдання стежити за розвиненням дальшої чинности противника. З цією метою ми виграли ще певні простори на південь. Спроби противника вернути собі оперативну ініціятиву команда параліжувала жорстокими контр-ударами.

Тимчасом на ділянках східніх і північно-східніх головне командування української армії вдалося в більші операції, які спочатку йшли з перемінним успіхом, але пізніше бойове щастя явно схилилося в бік наших ворогів і ми були змушені до відвороту — в умовинах як найтяжчих. Звичайна мала та елементарні відомости про стан доріг на Поділлю в пізню осінь дають вже нам вистачаючу картину тих обставин, в яких Запорожцям доводилося робити свій відворот.

Під вражінням пережитого я відчув, що мої попередні пропозиції в Головній Команді, аби саме із Запорожців було витворено маневруючу армійську групу — мали рацію.

Запорожці в маневруванню дійсно були майстри, а в самому бої вміли на головному напрямі заангажовуватися всією вагою своїх боєвих ресурсів.

Ані Волинська група виснажена в попередніх боях, ані Третя дивізія (кількістно заслаба) їх замінити не могли.

Щодо комунікації, то в ранній осіні вона нам ще перешкод не робила — шляхи були до уживання, а підвод було досить.

Взагалі я числив, що при цих умовинах основний закон збройної боротьби був би на нашому боці — ми спромоглисяб раніше противника виказати таку кількість користної боєвої праці, яка забезпечилаб нам перемогу.

Бої на одесько-вапнярському напрямку довели, що наші частини були в стані добре битися й з "білими", а ситуація цих останніх в їх боротьбі з большевиками все більше й більше погіршувалася.

Помалу операції звелися до арієрґардних боїв навколо залізничої магістралі та просторів, що лежали поміж залізницею й середнім бігом Дністра.

Зле забезпечення війська санітарною службою та медикаментами дає добрий ґрунт для всілякого роду епідемій. Тиф найріжнородніших назв стає найважливішим нашим противником. Він десяткує наші частини, козацькі ряди тануть, виснажуються. Натомість обози непомірно збільшуються, страшенно ускладняючи маневрування групи саме тоді, коли воно мусіло-б бути найшвидшим та найелястичнішим.

Ось на тлі цієї дійсности й стався той боєвий епізод, який, як задумом, так і сміливим виконанням, заслуговує на те, щоб передати його наступним поколінням. Він є яскравою ілюстрацією до нашого народнього прислівя:

"Не той козак, що переміг, а той — хто викрутився".

…числа, місяця… о 14 годині нач. штаба інформував мене, що під наскоком кінноти денікінців (певно це були Лабинці й 2. донський кінний полк) Кияне (селянська дивізія от. Ю. Тютюнника) очистили стацію Вапнярка, а в наслідок цього й ми втратили телефонічний звязок із штабом нашої армії. Не тяжко уявити собі велич тої небезпеки, що їй підпадала наша група, на яку вперто вже довший час насідали денікінці з півдня.

Ситуація ускладнялася ще тим, що на ділянці Вапнярка — Крижопіль були скупчені десятки вагонів з нашим військовим майном, не кажучи вже за бронепотяги.

Наче в доповнення інформацій штабу ми побачили, як миттю вїхали на стацію з півночі два нові українські бронепотяги. З рапорту їх командирів довідуємося, що вони мають наказ від комдіва ліквідувати свої бронепотяги в спосіб, який знайдуть догіднішим.

Порадившися з начштабу, я рішаю зробити спробу витворити ситуацію, яка дозволила-б бодай просунути на північ на зєднання з іншими нашими групами наш залізничний парк, а головне всі чотирі бронепотяги, яких боєва вартість у тогочасних операціях для нас була надто велика.

Одначе свідомий ваги хвилі, я хочу витворити в підлеглому комскладі атмосферу активізму, безоглядно смілих і ризиковних чинів, яка часто дає порятунок у найбільш заплутаних обставинах.

Наказую начштабу відіслати прибувші бронепотяги знову на північ, а на 18. годину зібрати на стації нараду старшин, начальників Запорожців і Киян.

Лишаю штаб при праці над виробленням оперативного проекту, а сам вихожу в поле, щоб ясніше відчути музику бою.

Наскільки бачить око й чує вухо — навколо бій. Відчуваю на півдні, в бік Кодими, більшу певність, на північ — більшу нервозність. Ще година-дві й за революційним навиком бій всюди спиниться. Тоді перед нами на ранок — можливість підставити нашому ворогові зовсім відмінний боєвий плян, а з ним певні вигляди на успіх.

В годину, яку я визначив вище, під безпосередньою охороною бронепотягів, що з погаслими вогнями вартували у вхідних і вихідних стрілок ст. Крижопіль, в одному з стаційних мешкань зібралися на нараду вищі командири "Запорожжя". Від Киян був сам от. Ю. Тютюнник і, коли не помиляюся, його ближчі старшини.

Спинятися довго на обстановці мені не довелося. Начальники, випробовані в революційній боротьбі, уявляли її собі й без мене. На порядку було питання: де вихід — у пасивному підпорядкуванню обставинам, які створилися, чи, навпаки, в активізмі?

З погляду фахової підготовки склад наради був дуже мішаний. Сусідами були з одного боку гарматчик з високою шкільною освітою, як, скажемо, начальник артилерії Запорожців, або команд. 8. дивізії, старший боєвий кадровий старшина та його помішник полк. Бурківський, а з другого — от. Ю. Тютюнник — витвір революції, син розлогих ланів, з оригінальною оцінкою ситуації й ще оригінальнішими засобами в боротьбі. Не диво, що був і оригінальний підхід до справи.

Фахові сили не були одностайні. Піхотинці стояли за активізм, гарматчики під загрозою загубити гармати схилялися до використання ночі для відвороту, партизани були за активність — у такій атмосфері командуванню групи не трудно було захопити нараду думкою, що при певному зручному маневруванню ми зможемо бодай хвилево опанувати вапнярський залізничий вузол, щоб урятувати бронепотяги й залізничий парк та відновити маневрову співпрацю з іншими армійськими групами.

Нараді запропоновано такий плян:

Полк. Базильський зі своєю дивізією і двома бронепотягами протягом усього наступного дня утримуватиме противника, по можливости у напівпереході від ст. Крижопіль. Дивізія от. Ю. Тютюнника атакує Вапнярку із заходу, сполучається з дивізією полк. Удовиченка й просить її піддержати атаку демонстрацією з півночі. 6-та Запорізька, використовуючи ліси, що густо поросли на схід району Вапнярка — Крижопіль, удосвіта стає на марш і виходить в запілля відділів противника, які отаборилися вночі на Вапнярці й по селах навколо; інші два бронепотяги виконуватимуть тимчасом звязкову службу між відділами, визначеними для атаки Вапнярки, а в рішучий момент беруть участь і в самій атаці південних околиць і Вапнярки.

З цього пляну видно, що від зручности виконання маневру 6-ої Запорізької дивізії, до складу якої, як то було зазначено, належали між иншим і Гайдамаки, залежало чимало, через що я зовсім не був здивований, коли в одного з присутніх вирвалося питання: "А що Гайдамаки, підуть вони охоче?". — "То правда: а що скажуть Гайдамаки?" — вторували запитанню інші голоси учасників наради. По короткім обміні думок це делікатне на той час завдання доручено старшині Дерещукові, як державному інспекторові групи. Властиво програма була тим уже вичерпана, бо для інших частин Запорожців формальний наказ — був усе. Що-ж до Киян, то там було в повній мірі освячене традицією "отаманське право", що спиралося на безоглядному авторитеті окремих, дуже ріжноманітних своєю психологічною структурою військових угруповань і поодиноких аматорів "сильних відчувань".

Як і Гайдамаки, селянська дивізія (Кияне) була комбінацією іррегулярною, що визнавала авторитет влади УНР "постільки, поскільки". Два місяці пізніш обидві ці групи прийняли участь у нашій черговій внутрішньополітичній праці, що початком своїм мала славнозвісну Староконстянтинівську нараду й вступили самі з собою в бій, наслідком чого було залишення одної групи при жовтоблакитному прапорі й відхід другої вже з гаслом:

Хай живе радянська Україна! — до ворожого табору. Цей факт буде зворотним для селянської дивізії, в її лави розпочали вливатися нові елементи і в дивізії явно намітилося бажання трансформуватися в напрямку до регулярної частини.

На другий день вже з самого ранку я вартував при телефоні — то був мій звичайний спосіб праці. Начштабові, якому через технічні розпорядження звичайно приходилося йти на спочинок пізно — я даю ранок в повне його особисте розпорядження. Вартові старшини це знали і вже на 6. годину зібрали для мене всі "нічні звіти". В повітрі ні звуку. Пізніше на півдні, спочатку з нехіттю, якби розгойдуючись, розпочався бій. Тіп-тип… Топ-так… — вторує автоматично свою відповідь луна — і знов тихо. Потім раптом мала черга кулеметного вогню, далі більша, ще хвилина — й у двобій рушниць і кулеметів помалу входять і гармати з ріжними гуками: одні глухі, мало їх чути навіть, другі, навпаки, роблять вражіння, що підходять десь зовсім близько — то певно бронепотяги.

Знову при телефоні стації перевіряю, чи всі частини на місці. Все гаразд. Особливо мене турбує північ. Питаю, чи здобулися на що наші "підслухачі" — телефоністи? Знову нічого. Виходжу з помешкання штабу й знов пильно студіюю відгуки бою…

Вартовий старшина приходить і доповідає, що 8. дивізія полк. Базильського тримається добре; спостерігаючи бажання противника обхопити її праве крило, вона вжила вже свої заходи. Проте є загроза глибшого обхоплення, а з нею небезпека для наших обозів. У нас у резерві конвой командуючого й комендантська сотня. Комендантові її полк. Лимаренко-Римаренкові дається наказ вирушити на оборону обозу (старшини комендатури поручн. Отрийко і хор. С. Цап).

Минає ще година, дві повного напруження. На стації майже нікого. Всі немов вимерли. Бій на півдні прибирає максимум напруження. 8-й дивізії тяжко. Вона ледве відпирає натиск противника, а з півночі все ще нема жадних відомостей… Минула й 13. година, наближалася 14. Тут наспіває звістка від "підслухувачів": Вапнярка (денікінці) незадоволена, чому не надіслані резерви. Ще згодом друга: — "Вапнярка кричить дати її допомогу, погрожує, що змушена буде залишити стацію…". То вже були дані! Але на півдні дуже тяжко, питають, чи витримають до пори, коли Вапнярка знову перейде до наших рук? Ще година змагань на півдні й… наш фронт проломили. Перший симптом — наглий відворот бронепотягів. З вогнем мало не з усіх бортів, вони бються вже на самій південній околиці ст. Крижопіль. Сідаю сам на коня, конвой — останній ресурс у лави! Ми всі під обстрілом. Вози, вагони, бронепотяги — все стремить на північ, до Вапнярки, а що там?

Там була віра в те що спільними силами партизанів — Киян, Запорожців і Стрільців полк. Удовиченка[38] — Вапнярку здобудеться… Старшинські розїзди на північ та "підслухачі", висунені на кілька кілометрів наперед, повинні лише це зафіксувати. Широкою рідкою лавою — козаки конвою, відстрілюючись, стримують противника.

Ось уже з лісів показалися окремі гуртки Кармелюків, Мазепинців і Республіканців полк. Базильського. Незабаром надїзджає верхи й він сам до мене. Питає, як із Вапняркою? Відповідаю — "Вапнярка мусить бути вже в наших руках!" Далі не говоримо, бо даремно.

Раптом їздець від розвідчої групи: — "Наші у Вапнярці!" Вислухуємо цю вістку так, як начеб-то хотіли сказати: Який же тут може бути сумнів? Це мусіло статитися, треба було лише витримати!

Поспішаємо до Томашполя, щоб увійти скорше в курс справ. Проволікати не можна, бо вже сутеніє.

Завдання виконане. Залізничний парк, а, головно, чотири солідні бронепотяги урятовані, але приходилося числитися з тим, що всі околишні села Вапнярського району були просто запхані нашими обозами. Розвантажити район протягом ночі й думати не приходилось. Команда мусіла виграти ще бодай день. Хоч як це було тяжко, але Запорожці й це завдання виконали, й виконали зразково. Та на цей раз ролі змінилися: активне завдання вже припадало 8-й дивізії. Проти неї була 60. піх. дивізія та кінний полк в 600 шабель при двох гарматах Туган-Барановського. Полк цей уславився своєю особливою неприязню до української національної справи (Кримський полк).

Властиво, рішаючим моментом у цьому бою був двобій кіннотчиків Тугана з нашим Гордієнківським полком, котрий підтримували гармати полк. Алмазова й кінні сотні кінно-гірського дивізіона та 8. дивізії. Командир останньої, сотник Химич, уславлений організатор і відважний бойовий старшина, падає в цьому двобою. Це була велика втрата для дивізії. Було-б несправедливо не підкреслити службу за ці часи полка 6-дивізії Дорошенківців, особливо, коли взяти на увагу постійне настирливе протиставлення їх розкладовому моменту, який вносили в дивізію Гайдамаки й який був прямим наслідком їх політичного лжевірую. Регулярність і бойовий запал Дорошенківців вигідно впливали на формування морального моменту в дивізії, якої вище командування, з огляду на ріжноманітність її складу, було на диво для тої доби влучно скомбіноване: от. Ліневський (б. урядовець) — момент організаційно-політичний, а підполк. генштабу Стефанів — сила оперативна, що виявила свої особливі здібности в розумінню тогочасної обстановки, спільно творили команду дивізії, яка, зрештою, як бойова одиниця, мало чим уступала 8-й Запорізькій, з котрою мене особисто сполучало, те, що вона вийшла з рядів 11. Полтавської дивізії, провід над якою за часів гетьманату належав мені.

Тимчасом навязано звязок із Штабом Армії. Групи знов увійшли в оперативний контакт із іншими нашими угрупованнями.

***

Коли в жовтні Запорожці виказали себе здібними до участи в пляново-розгорнутій, солідній розмірами оперативній комбінації, зафіксували здібність у тривалій фазі змагань, у мистецькій експльоатації своїх бойових ресурсів, — то в цьому останньому бойовому епізоді вони довели, що для них, як для правдивих військових колективів, не було такого бойового становища, з якого неможна було б вийти з честю.

Значіння цього епізоду збільшується тим, що підчас всього останнього періоду нашої дефензиви р. 1919. на тлі оперативних, економічних, атмосферичних і санітарних обставин, які все ускладнювалися, Запорожці не зраджують формули, яку я вище навів, навіть тоді, коли Гайдамаки, заанґажовані в політичні комбінації своїм шефом, от. Волохом, лишають Запорожців, що, зрештою, не могло не підбитися на їх оперативних ресурсах. Можна було б ще нанести кілька прегарних епізодів, що ілюстрували б бойову службу за цю тяжку добу, але вони в основі не будуть відмінними.

Крок за кроком, як легендарні богатирі минулих поколінь, Українське військо а з ним і Запорожці в цю трагичну для української справи хвилину, сильно ослаблені в числі,[39] згідно з загальним пляном вищої команди, відходили просто на північ. Могилів, Бар, Староконстянтинів — вже лишилися позаду. З майже десятитисячного корпусу — два-три місяці пізніш їх уже лишилося хіба 2–3 тисячі, та й ті босі, напівголі, змарнілі, виснажені.

Проте думка вояків була занята одним: — Де вихід? А що далі? Невже-ж кінець змаганням? Через те, коли Запорожці почули звістку, що вихід знайдено, але для тих, що леліють в собі "теорію неможливого", що уряд не приневолює, що ті, що бажають, можуть відмовитися, — вони були з тими, що рішили довірити ще раз свою долю рідному краєві.

В безмежних просторах південної України в хатках своїх батьків виглядатимуть вони нових мотивів для нових жертв на вівтар національної справи.

Хоч і натруженими руками, але сильні вірою в себе, в найменший і найвищий свій провід, Запорожці винесли свої бойові прапори з "трикутника смерти" на ширші простори України, щоб спільно з Волинцями та Київцями взяти участь у довгому 163-денному поході в запіллі ворогів української державности, а все з вірою, що нема такого становища, з котрого порядній частині не можна було б вийти з честю, що стає постійною їх бойовою доктриною. Це витворює для них повагу, як серед бойових товаришів українській армії, так і серед ширших кол нашого громадянства.

КІНЦЕВЕ СЛОВО

Поповнені хиби викликають наслідки (ілюстрації):

знов контрасти, цього часу для українців позитивні.

Добровольці ген. Вранґеля були інші. Прогноза.

Отже ми у кінця наших споминів за добу, яка властиво була переломовою, бо була то доба, коли старі державці сходу робили свою першу спробу активізувати "старі цінности" для боротьби з новими соціяльними й національними прагненнями численних народів сходу, які в довгому попередньому процесі були всі обєднані під державою дому Романових, за догмою "вєра, царь, отечество".

Рік 1919. був роком, коли більші національности, передовсім українська, хотіли з добровольцями, з цим новим фактором на сході, витворити новий життєвий модус, бо не могли не числитися з тим, що за добровольцями стояла тоді всесильна Антанта, яка дивилася на народи сходу, як на елемент ще мало культурний, не здібний жити власним життям.

Все свідчить, особливо-ж фінал того циклю подій, що добровольці армії ген. Денікіна не хотіли дивитися на речі так, як вони дійсно були, але як їм то подобалося, — це була основна їх хиба, а хиби ніколи не даруються, — помстилася вона й на т. зв. "белом двіженії".

Мотиви пропаґанди "білих" — мовляв — українці "другие большевики", "бандити", "мужики" і т. д. — виказали себе вартими лише до пори, до часу…

Вони — білі не зрозуміли того, що антибольшевицька маса того часу хотіла замирення між обома безсумнівно більшими рухами українським та добровольчим. І був час, що маси суґестовано тим, що — мовляв — йдуть "переговори"…

З моменту, як цей міраж був розвіяний (події у Київі) маси, довго не розмірковуючи, станули як партизани одверто на бік українців.

Цю еволюцію добре використав у свою чергу Лейба Троцький-Бронштейн, кидаючи національно свідомим масам півдня прокламації за прокламаціями, де голосилося, що в національному питанню добровольці нічому не навчилися… а вимученим від війни народам реклямував "самостоятельность вплоть до отделенія".

З української сторони заслуговує уваги стремління не повторювати минулих помилок і не провадити вже війни на два фронти.

Цим оправдано рішення Начальної Команди навязати модус з добровольчою армією, як з репрезентанткою рівнож антибольшевицького руху, але знаючи |"гасла" білих Н. Команда обмежила цей контакт лише військовою конвенцією.

Багато дечого можна було б сказати про переведення

цієї справи в життя; але так, як вона була поставлена, справа ця мусіла закінчитися невдачою.

Не будемо тут повторюватися й не будемо знов наводити мотиви "за" і "проти", всі вони подані вище.

Важно зазначити лише те, що війни на два фронти Україна таки не уникла. Але й тут, як ми це вище зазначили, головним фактором невдач — був ТИФ.

Унаслідок політичної блокади Антанти він здесяткував обидві Українські Армії, та ще тоді, коли закуплений санітарний матеріал був на кордонах конфіскований, бо не було змоги побороти всі дипломатичні перепони.

Це вже утретє так сталося, що Антанта своїми впливами зводить нанівець усі визвольні політичні зусилля українських патріотів.

1. Було це в боях за Західну Україну (Галичину), де Антанта, ставши на бік поляків, своєю моральною, збройною, й матеріяльною поміччю, звела на нівець поважну організацію західних українців та знищила всі здобутки Української Гал. Армії.

2. За Гетьманської Держави, коли накинула Урядові "ідею федерації", а пізніше залишила українців й нарешті в р. 1919.

Але це ще не був кінець: в році 1920. — українцям було сказано: "Мавр зробив своє діло — мавр може відійти".

Констатуємо, що "перемога" білих над українцями була "Піровою", бо фактично від цього моменту треба рахувати початок морального розкладу білих. Матеріяли про цю фазу ми подали вже у своїй більшій праці "Зимовий похід", — тут ми даємо слово іншим авторам.

Спомини ген. Кравса подають нам образ долі армії ген. Бредова:

"Ген. Бредов, якого большевики розгромили вщент, даремно просив румунів, щоб перепустили його з рештками війська біля Тирасполя через Дністер. Його відділи, які хотіли перейти через міст, приняли румуни вогнем і прогнали назад. Йому не лишалося нічого, як іти на північний захід здовж Дністра в обійми поляків. У Григорополі я побачив саме похід цих сумних решток. Загнані,збідовані постаті, що на їх обличчях малювався жах, посувалися в непорядку як тіні. Тріюмфатор зпід Києва, що колись згори дивився на Українську Галицьку армію, шукав тепер охорони за її плечима. Які тяжкі почування мусіли огортати цього чоловіка, коли він врешті перебився вздовж Дністра із своїми несповна З тисячами вірних вояків до поляків, щоби скінчити в таборі полонених." (Ст.81–82.)

А далі ген. Кравс продовжує:

"Я жив у Берґдорфі як приватний чоловік, харчувався у старшинській харчівні, але нічим не журився. В той час я жив дуже близько з тамошнім євангелицькім пастором. Це була високоосвічена, начитана людина, мав дуже гарну бібліотеку, й я часто переводив час, граючи з ним у шахи. Одного гарного дня — це було десь у половині квітня — запитав він мене підчас гри в шахи, чи я не хотів би бачитися й говорити з одним цікавим для мене і знайомим мені паном. Коли я заявив свою охоту, він повів мене в сусідню кімнату, й я на своє велике счудування, побачив там перед собою генерала Штакельберґа. Ми привіталися дуже сердечно, він оповідав мені багато й був тієї думки, що в цілім нещасті завинив ген. Бредов, який грубо порушив свої уповноваження, переступивши їх. Він просив мене уможливити йому дістатися до Одеси, а звідти він постарається дістатися до своєї батьківщини (він був естонцем). Я казав виставити йому документ на чуже прізвище як ветеринарові, що має їхати до Одеси по ліки, побажав йому щастя на дорогу й ніколи вже його не бачив. Чи заїхав він щасливо до своєї батьківщини?" (Ст. 88–89.)

А ось маркантні і красномовні слова про розклад Денікінської армії відомого московського політика бувш. редактора "Кіевляніна" В. Шульгіна, учасника денікінського походу в Україні ("1920 год"). Розмова його з "Главноначальствующім областю" ген. Драгоміровим:

—"Да… Ви, покидая "область" и сдавая командованіе, благодарите войска и затем кончаете приблизительно так: "не объявляю благодарности"… Первое —… за всякія безобразія, а на втором месте стоит в приказе…, которая покрыла позором свои славныя знамена грабежами и насиліями над мирным населеніем"… Ген. Драгоміров на це відповідає: — "Я об этом не могу спокойно говорить… Я с очень близкими людьми перессорился из-за зтого. Я пробовал собрать командиров полков, уговаривал, взывал к их совести. Но я чувствую, что не понимают…"

В. Шульгін від себе вже додає:

"Я вспомнил свою статью в "Кіевлянине" в двухлетнюю годовщину основанія Добровольческой арміи… два месяца тому назад… Орлы, бойтесь стать коршунами. Орлы победят, но коршуны погибнут.

Увы, орлу не удержались на орлинной высоте. И коршунами летят они на юг, вслед за неизмеримыми обозами с добром, взятым… у "благодарного населенія".

"Единая, неделимая в кривом зеркале действительности." (Ст. 5–8.)

А ось інша картина в освітленні В. Шульгіна: він побачив в Одесі натовп офіцерів із добр-армії, що реєструються (!):

"Я потолкался некоторое время среди этой толпы и ушел в отвратительном настроеніи.

Толпа… Толпа офицеров. Не знаю почему, на меня всегда офицеры производят самое тяжелое впечатленіе, когда они собираются "толпами"… Офицер по существу "одиночка"… Он должен быть окружен солдатами. Тогда понятно почему он "офицер"… Но офицерство "толпами"… Тут есть какое-то внутреннее противоречіе, которое создает тяжелую атмосферу…" (ст. 26–27).

Правда, В. Шульгін не залишає без саркастичних своїх завважень і представників української армії. Але саме життя подібні його міркування давно відкинуло.

Не будемо йти за В. Шульгіним й узагальнювати та змішувати до купи зле й добре, бо знаємо, що і в добровольчої армії знайшлися ті, які ухилилися до Криму, аби там обєднатися навколо іншого провідника, а тим самим, коли не все, то львину частину з того, що було пережито, — осудити.

Цього вимагало і те, що як то було уже сказано вище, той час Українська Дієва Армія з численною кількістю вояків із УГА, в "Зимовім поході", місяцями вільно ходила по широких просторах України… Чи не була це воля Вищої Справедливости?…

***

Так змальовується період української визвольної боротьби, який ми назвали: "Переговори й війна з російською добр-армією".

В наступному році 1920. Начальна Українська Команда за час своїх успіхів (пролом на Дністрі, де була розбита стотисячна армія червоних) знов заслала до добр-армії ген. Врангеля, делеґацію із пропозицією заключення військової конвенції. І все свідчило про те, що на цей раз дійшло б до згоди, коли б не передчасне завішення зброї польською армією (9. IX. 20.) — завдяки чому обидві невеликі армії були залишені самі й, виснажені в боях, були змушені перевести свої війська до чужини.

Які-б не були незадовольняючі здобутки крівавих змагань за наше національне діло в минулому, але не можна не зафіксувати того, завдяки чому наше національне діло з нашої хатньої справи вийшло вже на форум світовий.

ЗИМОВИЙ ПОХІД

(6.ХІІ.1919 — 5.V.1920)

Передмова

Обовязок перед людьми, що брали участь у зимовому поході, бажання залишити й на прийдешньому слід від цієї сторінки сучасної визвольної боротьби Українського Народу вимагають від мене, щоб я записав її так, як вона відбивається в моїй думці й памяті старшого начальника, бо не годиться забути про цю добу боротьби, в якій на протязі пятьох місяців гартувалася воля й сила борців за незалежність України.

Я переконаний, що праця моя не досконала. Я бажаю дати початок цій справі, маючи на думці, що в кожній дивізії знайдуться оповідачі [40] [41], що зуміють освітлити моменти, яких не повелося освітлити мені, й удосконалити працю потрібними доповненнями й датами.

Я поставив собі за завдання — дати нарис, що освітлював би похід не тільки з військово-фахового боку, але також ті обставини, в яких той похід відбувся і які привели його до успішного кінця.

Бажання моє було — зробити оповідання це доступним для широких верств вояцтва та суспільства; тому суто-військовий, фаховий характер я, подекуди, викидаю й даю замість того більш популярні нариси.

Виконуючи цю працю, я хотів бути цілком безстороннім не лише в оцінці наших частин, а й ворожих груп.

З особливою обережністю я підхожу до спогадів під час походу нашого щодо частин Галицької армії, що за короткий час перебували під 3–4 командами. Факти свідчать про те, що розєднані політичними комбінаціями обидві армії, Наддніпрянська та Галицька, жили одною думкою, одним серцем.

Я дуже жалкую, що не маю при собі реєстру старшин і козаків, що загинули під час походу, бо саме їх памяті, а також памяті чинів лицарів "Залізного Хреста" присвячую я свою, може не зовсім докладну, але повну щирости працю.

ЧАСТЬ І

Розділ І

Обставини на Україні перед походом Армії У.Н.Р. по ворожих запіллях

Уже в липні 1919 року ставало ясним, що тільки зброєю вирішатиметься питання, кому бути господарем на широких просторах півдня бувшої Росії — чи Добрармії з її кличем "єдиної неділимої Росії", чи тій силі, що виросла з української національної революції — Українській армії та повстанчим загонам, що виступали під прапором незалежної Української Народньої Республіки.

Маючи перед собою спільного ворога — російську большевицьку армію, — обидві сторони занедбують важні стратегічні завдання й пориваються наввипередки до опанування Києва.

Українська та Деникінська армії вступили до Києва майже одночасно (українці ввійшли лише на кілька годин раніше).

30 серпня 1919 р. в місто ввійшли частини армії Соборної України (корпуси: Запорозький та 2-й Галицький), збоку Деникіна — полки гвардії та козачі частини.

Сутичка між українськими та добровольчими частинами була неминучою. Військо Соборної України мусило виступити з Києва не тільки тому, що частини Добрармії були сильніші, але й через те, що в тилу Української армії опинилася XIV Совітська армія — вона хотіла за всяку ціну прорватися на північ. На очах обох ворожих станів XIV Совітська армія з важкими обозами пройшла коридором, що утворився був поміж арміями, з півдня на північ і зайняла Бердичів.

Я можу з певністю сказати: війна, що виникла потім між Українською національною збройною силою й Добрармією, лежить цілком на відповідальності керівників останньої.

Пошанований довірям обох Українських армій, я, в товаристві панів Певного, Трепета й сотника Начальної Команди Галицької армії, провадив переговори з комісією Добрармії, що на чолі її стояв генерал Непенін [42].

Головна й непереможна перепона була в пропозиціях добровольців — підписати політичну умову, що обнижувала б вимоги українців до культурно-освітньої автономії.

Ще тиждень проволікання, для нас дуже невигідного, бо наближалася осінь, а наша армія була необута й неодягнута, і на фронті від Кодими (залізнича стація на колії Жмеринка — Одеса) до Фастова розпочалася нова війна, що вже мала чисто національний характер.

Українські армії кинулися до бою, і, поки було тільки два вороги — "білий" та "червоний", вони назагал успішно провадили боротьбу; Запорожці й Волинці билися на Одеському напрямку, Київці та 3-я дивізія — на Уманському, далі на північ був район Галицької армії.

Тиф різних видів та інші пошесті показалися найдужчим ворогом: за короткий час добрі військові частини, що мали найцінніші вояцькі кадри, гинули від тифу.

Наприклад, Запорозька група (дві дивізії), що в липні мала до десяти тисяч чоловік і втратила в боях із добровольцями не більш як 200–300 чоловік, на листопад числила лише 2–3 тисячі.

Коли Українська армія так гинула від пошестей, бо не мала ліків і не могла їх одержати з-за кордону через заборону держав, що підтримували Деникіна, то Добрармія мала добре організовані санітарні потяги й не боялася тифу.

Не дивно, що в цих умовах, замість успіхів, настали воєнні невдачі. Вони мали наслідком відступ нашого війська на всьому добровольчому фронті. (На північно-східньому напрямку, Бердичівському, большевики були пасивні).

На нарадах із представниками Уряду в Камянці на Поділлю та Жмеринці Вище Українське Командування представило владі необхідність знайти вихід, щоб урятувати від фізичного знищення рештки славних частин (доклад військового міністра В. Сальського) [43]. Але ситуація ще більш ускладнилася після того, як дня 2 листопада 1919 р. Начальна Команда Галицької армії підписала сепаратну умову з Деникінським Командуванням Новоросійської округи (угода генералів Тарнавського й Шіллінґа), — цим було скреслено пляни організованої боротьби надалі для задержання якої-будь території.

Сепаратна угода з дня 2 листопада Команди Галицької армії пригноблююче вражає цілу армію: з півдня і сходу — білі, на півночі — червоні москвини, у запіллі, від Збруча до Шепетівки, — поляки, всередині — шпиталі…

Я не маю змоги детальніше спинятися на питанні про сепаратну угоду Галицького командування з Деникіном, бо в той час я був цілком захоплений боротьбою на фронті супроти військ генерала Розеншільда-Паулена. Вважаю за потрібне зазначити, що ще під час моєї командировки в добровольчий стан для переговорів, я вже помітив, що у Вищої Галицької Команди були окремі думки щодо дальших стосунків із Добрармією.

Пригадую, що я це пояснив собі, як наслідок першої невдалої сутички з Деникінськими частинами.

Як дисциплінована організація Українська Галицька армія не може відповідати за вчинки своїх політичних та військових провідників. А серед цих провідників у той час запанувала віра, ні на чім не оперта, що Деникін "визволить Галичину з-під Польщі", що "Деникін непереможна сила" і т. д.

Ці провідники Галицької армії, наважившись на цей крок, несуть відповідальність і за дальшу руїну Галицької армії.

Українська Галицька армія билася за самостійну Україну. Коли оборонці цього переходу Галицької армії набік найтяжчого ворога українського народу зазначають (не треба забувати поступування заступників генерала Деникіна на Кубані), що мусили рятувати армію, яка була нездатна до боротьби, то аргумент цей нічого не вартий.

Не в кращому стані була Наддніпрянська армія. Аджеж галичан обернув Деникін негайно проти большевиків під Бердичевом, — по волі своїх провідників вони мусили битися на своїй землі за інтереси чужинців.

Що політика провідників Галицької армії ані трохи не відповідала настроям галицьких стрільців та старшин, видно з того, що вже в кінці листопада Галицька армія прислала до Терешполя (коло Любара) делегацію: д-ра Давида та Петрика для досягнення ясности акції з Наддніпрянцями. Це сталося тоді, коли політичні провідники Галицької армії, побачивши свою помилку на союзі з Деникіном, поїхали шукати інших шляхів за кордоном.

Умову з добровольцями підписали збоку галичан: майор Цімерман, сотник Турчин і д-р Давид, а від Деникіна — полковники: Даровський, Коновалов та Самборський.

Найважніші були пакти: 6) Галицька армія не буде воювати з армією отамана Петлюри, що бореться на фронті. 7) Галицька армія зосереджується не пізніше 30 листопада 1919 р. в районі Козятина. 8) Для забезпечення того зосередження Галицька армія частиною сил негайно обсаджує й утримує район Бердичева. 9) Штаб Галицької армії переходить не пізніше 30 листопада до м. Умані. 10) Всі тили (військові установи, етапи, склади) пересуваються й розташовуються на лінії Христинівка — Ольгопіль — Вознесенське — Миколаїв. — (Ю. Р.).

Це розміщення Галицької армії залишалося й надалі. Командування Наддніпрянською армією взяло на увагу це при своїх дальших оперативних намірах[44].

***

Знесилені пошестями й руїною запілля частини наші під ворожими ударами відходили в північно-західньому напрямку, все зменшуючи й зменшуючи свій маневровий пляцдарм. Стійкість війська й уперті арієрґардні бої (особливо бої за Вапнярський залізничий вузол) дійсно варті подиву.

Дороги стали цвинтарем не лишень людей, а й коней і худоби. Часом щосто кроків можна було бачити їхні задубілі трупи.

Добровольці заняли Проскурів перше, ніж підійшли південні наші групи. Там загинули рештки тилу армії.

До катастроф на фронті приєднуються труднощі й авантури на запіллі: Пашковецька волость оголосила свою власну, ні від кого незалежну республіку й стала на перешкоді відходові наших тилів на Старокостянтинів.

В армії знов повстає отаманщина; головний командувач повстанцями отаман Волох зі своїми гайдамаками починає одверто провадити свою розкладову працю в армії й не виконує оперативних наказів Командарма.

Наказом із дня 23 листопада ч. 03132 (с. Війтівці) Головна Команда армії видає перший наказ, що його можна віднести до типу ліквідаційних:

"Представник Польського Командування офіційно заявив, що при переході українських військ через лінію, заняту польськими військами, ці війська будуть роззброєні й інтерновані. Головний Отаман вирішив із усім військом нині скупчитися в Старокостянтинові й відходити в напрямку на Шепетівку. Остаточне рішення Головний Отаман прийме по прибутті до Вас.

Відносно штабу дієвої армії Головний Отаман наказав усім, хто бажає, вирушити з ним походом; решту ж розформувати й уважати вільними. Коли буде більша кількість діл, що їх неможливо везти, — спалити. (Підписав отаман Сінклер)".

Цей наказ був звернений до всіх вищих військових угрупувань. Дальший період правдиво деякими авторами характеризується — яко "радянський".

На нараді в Старокостянтинові, що відбулася дня 27 листопада, зустрічаються дві ідеології: урядова демократична У.Н.Р. — в особі Головного Отамана С. Петлюри — і Волоха — радянська, московсько-большевицька.

Виступ Волоха і його диспут із Головним Отаманом залишають у всіх присутніх на нараді важке вражіння близької внутрішньої кризи, і, власне кажучи, Старокостянтинівська нарада вже віщує майбутні озброєні виступи "волохівців".

Вислід Старокостянтинівської наради з воєнного боку є незначний — виявилася лишень необхідність воєнними акціями виграти як найбільше часу.

Дня 26 листопада терени, що їх займає армія, обмежуються лініями: на півдні — Старокостянтинів — Хмельник; на сході — Хмельник — Бердичів; на півночі — залізницею Бердичів — Шепетівка; на заході — лінією, що тяглася верстов на 20 на захід від залізниці Шепетівка — Проскурів.

Дня 28 листопада Запорожці, після впертого бою, залишають Старокостянтинів. Армія губить свій маневровий пляцдарм і скупчується головною своєю масою в останній трикутник: Любар — Шепетівка — Миропіль (бік трикутника — 30 верстов); вороги вже не тиснуть її, вважаючи, що справа порішена, й залишають нас до самознищення в останній агонії; державний апарат зосереджується (29 листопада) в Любарі.

Обовязок ворога перебирає далі на себе своя людина, що тішилася в свій час у Головного Командування особливим довірям, — свій "отаман" Волох. Під гаслом "іду на Полтавщину" Волох біля своїх гайдамаків збирає всяку голоту. Вніч із 2 на 3 грудня маніфестується спроба перевороту в напрямку оголошення державного устрою на Україні — Соціялістичної Радянської Республіки, а фактично ограбування державної скарбниці, через що армія залишається майже без грошей[45].

Цей загальний жахливий стан доповнює розпочата поляками з початком грудня окупація наших західніх областей, через що фактично остаточно замикається коло над рештками української армії. — Три прапори: польський у Шепетівці, добровольчий — у Старокостянтинові й червоний — у Бердичеві — оточують горстку борців біля жовто-блакитного прапору — в Любарі.

Саме при таких обставинах дня 4 грудня старші військові начальники, члени Ради Міністрів та представники політичних партій були запрошені до містечка Чортория (поруч із Любаром) на останню нараду під головуванням Головного Огамана С. Петлюри.

Загартовані довголітньою боротьбою представники Дієвої армії виказали тут на Чорторийській нараді віру в сили армії та народа. Правда, навіть у старшому командному складі епідемія зробила свої серйозні спустошення: полковники — Удовиченко, Омелянович-Павленко молодший і Базильський були в тифозній гарячці в шпиталях; тогочасний Командуючий армією отаман Василь Тютюнник і його начальник штабу полковник генерального штабу Мишківський були на самій нараді з ознаками тифу.

Чотири з пятьох командирів груп, а саме: Ю. Тютюнник (командир Київської дивізії), Загродський (командир Волинської дивізії), Трутенко (заступник полковника Удовиченка) і я (командир Запорозької групи) підтримали позицію Уряду, що боротьбу за визволення України мусимо провадити далі, але іншим способом — партизанським[46]. Командир дивізії Січових стрільців Коновалець заявив Правительству, що його частина не може йти на дальшу боротьбу, але чималий відсоток галичан було в інших частинах армії й вирушив із нею в зимовий похід. Мені не відомі причини, що привели Січовиків до такого рішення.).

Згідно з цією ухвалою, військо мало перекинутися на вороже запілля, дезорганізувати ворожі "тили", комунікацію й засоби звязку; організувати повстанчий рух, підтримати серед населення віру в справу нашу, а найголовніше переховати до наступної весни кадри армії[47].

У своїй ухвалі старші військові начальники Дієвої армії базувалися на таких підставах:

1) 3 часу розпочаття в армії Деникіна побільшеної мобілізації задля збільшення кількости добровольчої армії почалася в ній деструктивна праця національних українських елементів, що після київських подій стала особливо інтенсивною.

2) Припинення наступових акцій добровольців на всьому їхньому протибольшевицькому фронті вказувало на брак у них резервів.

3) 3 початком відступу добровольчої армії, що його Українська армія, а також повстанчі організації, через свою працю на тилах добровольчої армії, мали прискорити, — буде довший час тривати на Україні безладдя. Таке становище зробить можливим часове перебування нашої армії на території України.

4) Кіннота в большевиків була ще в стані організації.

5) У прихильності населення до Української армії сумніву не було; негативний бік походу полягав у тому, що похід повинен був відбутися, в переважній своїй більшості, взиму. І нарешті —

6) Слід було рахуватися з настроями армії, що була рішуче проти всякого її інтернування.

***

Переходячи до нового способу боротьби, не можна було й думати про утримання якого-будь району для організаційної праці Голови Держави й Уряду; не могло бути ніяких столиць. Уряд же, яко заступників своїх, призначив до частин армії політичних референтів: п.п. М. Гарасима, Загурського, М. Левицького, В. Совенка, П. Чубка, П. Феденка та В. Шкляра.

Такі були висновки денної наради 3 грудня 1919 року; на другу нараду лишилося тільки цим ухвалам надати належну форму шляхом відповідних державних актів.

Але події змінялися швидко. 6 грудня вранці, під час наради, наспіли звістки про те, що поляки захопили на стації Миропіль увесь штаб Запорозької групи, з якого тільки два мої адьютанти спромоглися добратися до Чорториї. Дорошенківський полк Запорозької групи, що виконував свій денний наказ щодо нового угрупування, був також несподівано оточений польськими частинами та інтернований. Далі надходили все нові та нові турботні звістки. Все це викликало потребу спішитися з закінченням усіх останніх справ. Головного Отамана С. Петлюри на нараді не було, бо 5 грудня він відїхав до Польщі, а нараду провадив далі й закінчив Голова Ради Міністрів І. Мазепа.

Головним питанням було призначення нового Командування. Мені судилося, щоб цей важкий обовязок було покладено на мене, при чому Головне Командування, Уряд і старші військові начальники в цьому питанні були одної думки[48].

По нараді Голова Ради Міністрів прочитав акт Правительства до українського населення; актом цим Військове Командування мало надалі керуватися в своєму поступуванні.

Акт від Правительства бренів так:

"Від Правительства Української Народньої Республіки.

В будуванні Самостійної Української Народньої Республіки в цей момент кінчається один період — період нечуваної геройської боротьби й великих страждань українського народу. Доля судила, що український народ на шляху до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу. Територія України вважалась і вважається, як принадна здобич для кожного, хто може свої бажання піддержати оружною силою, а не як хата вільного українського народу і свобідних рівноправних меншостей цієї країни.

Російські комуністи бажають за допомогою матеріальних багатств України піддержати Совітську Республіку. Російські контрреволюціонери почали відновлення російської царської імперії походом на Україну. Імперіялістичні держави Европи будують свою політику на Сході через поневолення України. Тому не дивно, що український народ, полишений лише на власні сили, не міг досі стати твердо на ноги в будівництві своєї держави.

З моменту евакуації Києва, після повалення гетьманського насильства, Українська Народна Республіка була вічно під страшною загрозою захоплення її ворогами. І лишень завдяки надзвичайному героїзмові народу й війська, держалися ми проти наших противників.

За час цієї боротьби в боях полягло велике число нашого вояцтва, а ще більше вірних синів України загинуло від усяких заразливих хвороб. Держави світу не тільки байдуже дивилися на те, що український народ гине без усяких санітарних засобів, але навіть заборонили привозити на Україну потрібні нашому військові ліки.

Правительство Української Народньої Республіки й республіканське військо, що заводили лад і порядок на території України, опираючись на демократичні засади, не були в силі виконати свої завдання, бо буржуазно-демократична Европа відрізала нашу територію від взаємовідносин зі світом, у наслідок чого наш край знову кинуто в чорну, страшну анархію.

Через те все наше державне діло стояло многократно перед катастрофою: в січні 1919 року — в Києві, в лютому — у Вінниці, в травні — у Волочиському, в червні — в Камянці. Все це етапи українського народу на Голготу.

Вичований та знеможений піднімався він у своїм завзятті до свого самостійного життя, до нових спроб стати вільним і рівноправним громадянином світа, і напевно наше робітниче й селянське військо виконало б свої завдання, коли б тяжкий іспит історії не знесилив матеріяльно й морально наших організованих сил.

Перехід Галицької армії на сторону Деникіна поставив нашу армію в надзвичайно страшне стратегічне положення, бо, одночасно з передачею ворогові сили військового майна, для його наступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія.

Це примусило державний апарат нашої Республіки й військо залишити район Камянця, Проскурова та Старокостянтинова й перейти в місцевість, де б наша армія могла відпочити, поправитись і знову, як організована й дисциплінована сила, піти в наступ проти ворога. Відступ армії в тяжких умовах розстроїв наш державний, урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії.

У критичний для української державности момент, коли наша армія зосереджувалася в районі містечка Любара, купка авантурників, прикриваючи свої пляни совітськими льозунгами, задовольнила свої хижацькі заміри тим, що зрадницьки ограбувала державну скарбницю. Цим наша армія поставлена в іще скрутніше матеріяльне становище.

У звязку з означеним станом речей, Правительство Української Народньої Республіки заявляє, що воно тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу Державність. Військо одержить від Вищого Командування ті завдання, які воно повинно надалі виконувати. Правительство Республіки для державного діла перебуватиме в певному місці, щоб, маючи звязок із народом і військом, керувати справами України й заступати її перед другими державами й народами так, як цього будуть вимагати інтереси нашої Республіки.

Правительство не припиняє своєї діяльности й доложить усіх сил, щоби боротьба українського народу за визволення була доведена до успішного кінця.

Панські порядки нового гетьмана, генерала Деникіна, вже підняли проти себе весь трудящий народ України, всю українську й неукраїнську демократію. Понад Дніпром ідуть великі повстання українського народу проти російських чорносотенних завойовників. Крім повстання втилу Добровольчої армії, її силу підриває наступ Червоної армії з Совітської Росії.

Господарюванням чужоземців Україна доведена до крайньої руїни й безладдя. Народ України й наше республіканське військо знає, що в большевізмі порятунку немає. Большевицький комунізм на українському грунті не приймається, він може посіяти тільки нову міжгромадську війну, нове кровопролиття, втретє знищити Україну.

Вояки Української армії й увесь народе України! Нехай ваша віра в нашу народню справу не захитається ні на мить.

Тяжкий момент, що його переживає наш рідний край, вимагає від нас великої саможертви. Але ніщо на світі не дається без боротьби. Дворічною своєю боротьбою з ворогами України ви поважно поставили перед усім світом справу визволення нашого народу. Всесвітній соціялістичний конгрес у Люцерні 8 серпня цього року одноголосно признав Українську Самостійну Республіку. Увесь щиро демократичний і соціялістичний світ дивується нашій упертій і невпинній боротьбі зі своїми ворогами за національну й соціяльну справедливість.

Успіхи наших ворогів не довговічні, бо на чужі гроші й чужою допомогою, а не своєю внутрішньою силою держиться армія Деникіна. Українська Народня Республіка держиться своїми власними силами й, наперекір нашим лютим ворогам, вона буде жити вільно й самостійно. Як раніше, так і тепер нашим кличем буде — Самостійна Народня Республіка. Тільки в самостійній республіці може трудящий народ України, без різниці національностей, здобути собі землю, волю й громадянські та національні права.

Нехай живе вільний Народ України і його Незалежна Народня Республіка!

Голова Директорії й Головний Отаман С. Петлюра, Голова Ради Народніх Міністрів і Міністр Внутрішні Справ І. Мазепа, Міністр Преси й Пропаганди Т. Черкаський, Міністр Праці О. Безпалко, Міністр Єврейських Справ П. Красний, Керуючий Міністерством Пошти й Телеграфів Паливода, В. О. Міністра Народнього Господарства Г. Солодар, Державний Секретар Л. Шрамченко.

М. Любар на Волині, 2 грудня 1919 року".

Розділ II

Нові призначення, початок походу, організація прориву у воро же запілля

До полудня 6 грудня нарада скінчилася. Від голови Ради Міністрів І. Мазепи я одержав, за підписом Головного Отамана С. Петлюри, наказ обняти командування армією У. Н. Р. такого змісту:

"Голова Директорії У. Н. Р. 5 грудня 1919 року м. Чортория, ч.10. Отаманові Омеляновичеві-Павленкові.

У звязку з новим завданням, що покладено на Дієву Армію, наказую Вам приступити до виконання обовязків Командуючого Дієвою Армією й одночасово продовжувати керування Запорозькою групою.

Дальші вказівки відносно діяльности армії Ви маєте одержувати від мене через Уряд У.Н.Р. Заступником Вашим призначаю отамана Юрка Тютюнника, котрого Ви повинні про це повідомити. Головний Отаман військ У. Н. Р. Петлюра. Начальник штабу отаман Юнаків".

Крім цього документу на руки всіх командирів дивізій було видане ще окреме уповноваження від Командуючого армією (Наддніпрянською) такого змісту:

"Командуючий Армією У.Н.Р., 6 грудня 1919 року, ч.32. Ставка. Отаманові (далі було зазначено прізвище відповідного командира).

З одержанням цього Ви призначаєтесь начальником (назва дивізії) загону. Ви користуєтесь диктаторськими правами у відношенню розпоряджень, викликаних воєнними потребами. Отаман В.Тютюнник. Начальник штабу генерального штабу полковник Мишківський".

Лишилося вражіння, що цей останній документ було видано з ініціятиви Командування армією У.Н.Р. без порозуміння з вищою військовою й політичною владою.

На цих двох документах вище Командування армії й базувалося в усіх своїх дальших поступуваннях.

Щохвилини надходили все нові повідомлення про дезорганізацію польськими військами нашого запілля. Через те я запросив командирів дивізій до сусідньої з місцем наради кімнати, щоб обміркувати перший оперативний плян.

Без особливих суперечок думка, щоб у негайному переході до активности шукати рятунку на своїх землях і поміж своїми, — перемогла на зібранні, що складалося виключно з військових, запропонований мною плян на прорив був обміркований у деталях і принятий; зміст його був такий:

1. Смугу для прориву обібрано в районі розташування Галицької армії, що в той час була угрупована в районі Козятин — Гайсин — Вінниця — Хмельник (всі включно), при чому полковникові Долудові було поставлене завдання негайно відїхати до місця постою Команди У.Г.А. (м. Вінниця) й порозумітися в цій справі з генералом Микиткою (полковник Долуд мав передати генералові Микитці мого особистого листа).

2. Загальний напрямок руху Любар — Липовець (точно для середньої колони: Любар — Краснопіль — Заливанщина — Самгородок — Вівсяники).

3. Схема операції:

а) 6 грудня всі частини, що брали участь у поході, мусіли відірватися від польського кордону й зосередитись у південно-східній частині трикутника Шепетівка — Миропіль — Любар (вихідна позиція).

б) Від 7–9 грудня марш через розполог Галицької армії і 10–11 грудня — форсування залізниць Янів — Бердичів і Вінниця — Козятин, на дільниці поміж ст. Голенди (біля Козятина) й Гулівці (біля ст. Калинівки).

в) Після форсування залізниць — угрупування в трикутнику: с. Прилуки — Вахнівка — Вівсяники.

Ситуація в смузі, обібраній Командуванням для прориву, уявлялася так:

Поміж галицькими частинами були лише невеликі частини добровольців, але залізниці, особливо вузлові стації, були виключно під контролем і охороною Добровольчого Командування.

Таким чином, головними перешкодами на шляху армії могли бути залізниці. Через те вся увага при технічному виконанню завдання повинна була бути звернута на вміле форсування двох залізничих ліній.

Швидкість і несподіванка повинні були стати нам у пригоді.

Такий, у загальних рисах, був перший оперативний плян, що ним почався Зимовий Похід Армії У.Н.Р. у ворожому запіллю. Голові Ради Міністрів я передав лише, що армія 7 грудня вирушить у похід.

***

Непривабливий і сумний вигляд мав район, де перебувала тоді армія. Наприклад, недалеко від Любару можна було бачити купу тягарових і особових самоходів, частинно знищених, а частинно ще цілком добрих; кидалися в вічі вози, навантажені різним майном і залишені без догляду на дорозі, бо знесилені коні нездатні були до дальшої праці; підводи з недужими, пораненими, що з розпаччю просили допомоги. Найтяжче вражіння робили напів одягнуті, з купою шмаття на ногах, замість чобіт, легко поранені й недужі козаки, що тяглися за обозами. Потрібна була велика самопосвята й глибоке переконання в правоті своєї справи, щоби перетерпіти все те лихо.

Того ж вечера бачив я на марші стройову колону Запорожців та деякі інші частини й дивився на цих людей, що були змучені безупинними маршами, боями та різними авантурами в запіллю; що простували вже з мого наказу в цілком новому напрямку, цілковито не виявленому, мов та темрява, в яку зникали наші колони.

Я вдивлявся у виснажені безупинними боями й походами обличчя старшин і козацтва, уважно прислухався до окремих голосів, чи нема де ознак страху або незадоволення. — Ні, все ті ж самі ясні, привітні обличчя, повні довіря та відданости; навіть не чути було даремних запитань. Та й нащо запитання? Всі знали: йдемо вглиб України.

Пізніше я ділився своїми вражіннями з командирами дивізій, і всі вони ствердили мої спостереження. Думається мені, що одностайність і патріотизм командного складу передався й далі в козацтво та всіх споїв ще міцніше, наперекір долі й людській зненависті, в одну монолітну скелю.

По дорозі я зустрів також пан-отця Пащевського, що, завдяки щасливому випадкові, уникнув долі штабу Запорозької групи й тепер пішки йшов із колоною. Це була добра признака, бо пан-отець Пащевський тішився глибокими симпатіями й був від початку походу для Запорожців, а потім і для всього війська правдивим порадником і отцем духовним.

У холодні, брудні зимові дні операція наша розвинулася математично точно. Появлення наших колон у районі розпологу галичан було для них повною несподіванкою, і перш, ніж вони змогли в цьому зорієнтуватися, колони вже обминули їх. Виконання відповідало постанові:

10 грудня о 23 годині вибухи на півдні й на півночі свідчили про роботу кінноти Київців та Волинців; через непролазне болото, в цілковиту темряву колони наші посувалися зі скорістю доброго маршу при нормальних умовинах такими манівцями, де й удень можна було цілком заблудитися.

Через с. Черепашинці (10 верстов на північ від Калинівки) шлях проходив через страшне болото. 3-я стрілецька дивізія ледве з нього вибралася; всі тяжкі вози довелося залишити; 2 гарматі (полковник Чижевський) і 2 кулемети також прийшлося покинути й використати коней від них, щоб витягти другі дві гарматі (склад дивізії на початку походу: старшин та козаків — 1,000, гармат — 4, кулеметів — 10, кінноти — 100 шабель. Трутенко — "3-тя Залізна дивізія на початку Зимового Походу)".

12 грудня вранці обидві залізниці були вже позаду.

Київцям, що йшли в південній колоні разом із полком Чорних Запорожців, вдалося на стації Гулівці захопити два потяги дивізійної інтендантури добровольців і трохи вдягнутися; при цій зустрічі з салдатами Добровольчої армії було чимало цікавих епізодів.

11 грудня вранці вся Вінниця, за винятком команди У.Г.А., була в турботі, бо такого вчинку збоку Українців-Наддніпрянців ніхто з ворожого стану не сподівався.

Командування Добровольчої армії, щоб відновити ситуацію, хотіло з Вінниці вислати бронепотяги, але ж, через заходи Галицького Командування, бронепотяги в своїй акції спізнилися.

Загалом, успіх був би цілковитий, коли б не, ще й досі досконально незясований, вчинок кінного полку ім. Максима Залізняка, якому Волинська дивізія, що була в північній колоні, доручила була захопити стацію Голендри, задля забезпечення марш-маневру нашої армії з півночі (з Козятинського напрямку). Волинці повідомили, що полк не виконав свого завдання й залишив у більшості армію. Цим було поставлено всю нашу операцію під загрозу з півночі. Волинці встигли вжити належних заходів, проте їх кінноті було заподіяно шкоду, бо треба знати, з якими труднощами в революційні часи сполучалася організація кінних частин.

Від полку Максима Залізняка (200–300 коней) залишилася ледве одна сотня під керуванням сотника Голуба, що продовжувала свою дуже хвальну службу й надалі в лавах Волинців.

Під Любаром армію залишили елементи, що співчували волохівщині, під Козятином та Вінницею — ті, що зневірилися в нашій справі й побачили в добровольцях непереможну силу; далі пізніше ми будемо бачити, що на чергу денну стає ще раз питання про відносини армії до Радянської влади. І, таким чином, поруч із набуванням знов певної військової організації йде зміцнення політичної ідеології Української армії, як національної збройної сили.

Захоплення найближчого повітового міста Липівця являлося цілком необхідним і негайним, як із метою політичної розвідки, так і для поширення пляцдарму; по відомостях в місті стояло 300 чоловік піхоти добровольців.

Справу цю Командування доручило кінним частинам 3-ої стрілецької дивізії й дивізії Київській під загальним керуванням отамана Ю. Тютюнника.

13 грудня дивізія перебувала в м. Вахнівці (12 верстов на північний захід від м. Липівця); ранком 14 грудня кіннота Київців зосередилася в м. Зозові (5–6 верстов на північ від м. Липівця) і звідти заатакувала місто Липовець; кіннота ж 3-ої дивізії (полковник Яворський) зробила свій напад із заходу. Добровольча залога й влада міста заздалегідь відїхала до Вінниці; "государственная охрана" спішно склала свою зброю.

Комендантуру міста взяв на себе полковник Трутенко. В занятому районі Самгородок — Вівсяники — Липовець — Прилуки Армія | У.Н.Р. 15 грудня перебувала в денному спочинку.

***

З заняттям Липівця закінчилася наша операція щодо прориву добровольчого фронту й скінчилася для нас, на загал, цілком успішно: армія наша, що 5 грудня перебувала в повному оточенню, 10 грудня була вже в новому районі, в запіллю Добровольчої армії. Висновки:

1) Напрямок і дільницю ворожого фронту, що були вибрані для прориву армії, треба вважати правильними й доцільними як з політичного, так і з воєнного боку.

2) Важкі й мало здатні до серйозного бою колони наші використовують при виконанню свого завдання дуже влучно манівці, нічну хуртовину і скорість маршів; командування всіх відділів вимагає від війська останніх, майже надлюдських зусиль. За 4 доби жахливими шляхами пройдено було 150–200 верстов.

3) Приклад начальників, що персонально йдуть на чолі колон і являються для всіх підлеглих зразком витривалости, тягне за собою решту козацтва.

4) По приблизному підрахунку в чотирьох військових групах, а саме: Запорозькій, Волинській, Київській із частинами корпусу С.С. і Збірній, до складу її входили 3-я Стрілецька дивізія та Юнацька Школа, — з Любарського району було виведено від 8 до 10 тисяч чоловік при 2,000 шабель та багнетів і при 12 гарматах; але штаби, обози, нестройові частини й транспорти хворих переважали над здатними до бою окремими військовими частинами й складали до 75 % усього складу армії.

5) Цей перший успіх, після довготривалих важких арієргардних операцій, відбився на військові з морального боку дуже добре. Жовто-блакитний прапор гордо маяв над військом, і в масах почувалася більша самопевність.

Опинившися в ближчому запіллю Добровольчої армії, військо наше, яко добрий "таран", хитнулося вправо та вліво й почало нищити засоби руху й звязку Добрармії.

Прихильні нам чутки прибільшували нашу кількість. По широких просторах України відгукнулися повстанчі організації.

Загони Махна по Дніпровських плавнях розвинули свою працю. Все це зробило неминучою катастрофу армії генерала Деникіка на Україні.

Першою почала відступати Бердичівська група Добрармії. Цей відступ дедалі перетворювався в загальну дезорганізовану втечу добровольців до Чорного моря.

Штаб генерала Деникіна оповістив за наш прорив на його запілля такою телеграмою: "Розбита нами Українська армія опинилась у нас у глибокому тилу". Дійсно, несподівана поява нашої армії втилу Деникіна навела на добровольців невимовний жах, що можна було б ствердити низкою фактів.

Одначе цей відступ Добровольчої армії був небезпечний і для нас, бо шляхи наші перехрищувалися. Добровольча маса котилася на південь, а нам треба було простувати на схід; стомлену, ще не реорганізовану армію нашу Командування мусіло ухиляти від боїв із дужчими ворожими частинами.

Розділ ІІІ

Марш у грудні, захоплення Уманщини між 15.ХІ1.1919— 12.1.1920рр

Десятиденні марші, що відбулися в другій половині грудня, в зоні Липовець — Тараща — Умань, у прифронтовій смузі Добрармії, мали за завдання уникати найважніших артерій руху, що по них відходили частини Добровольчої армії, а крім того власним рухом і перегрупуваннями замітати свої сліди й наміри.

Ці марші гостро врізалися в память його учасників. Ніхто їх не забуде, вони перенесуться в покоління, як приклад "маршу відчаю, маршу проти розуму, але строго розрахованого на психологію мас і опертий на патріотизмі українського війська" (П. Певний). Марш цей можна ілюструвати багатьома цікавими прикладами, коли дотепність, відвага, бистра орієнтовка виводили частини з прикрої, а дуже часто й важкої ситуації.

Були випадки, коли наша колона входила в один бік села, а з протилежного виходили Деникінці й навпаки; обозам у цих випадках приходилося відігравати ролю першої допомоги тильній охороні.

Перетомлена, напів одягнена, обтяжена великою кількістю хворих Українська армія в тих тяжких обставинах точно виконувала всі накази Командування, що, будучи надхненим героїзмом старшини й козака, напружувало весь свій мозок, здібність і досвід, щоби вийти скорше в район, порівнюючи спокійний.

Штаб армії, Запорозька та 3-я Стрілецька дивізія йшли в центральній колоні, маршрутом:

16 грудня — Ординці — Жидівці — Должок — Андрушів — Пшенів — Чорнявка.

18 " Чорнявка — Скала — Вербівка.

21 " Вербівка — Животів — Дубрівка.

22 " Дубрівка — Пятигори — Оддайпіль.

27 " Оддайпіль — Тихий Кут.

28 " Жашків — Побійна — Красний Кут — Нова Гребля.

29 " Нова Гребля — Кривець — Крачківка — Іваньки.

30 " Іваньки — Паланочка (перехід через залізничу лінію Умань — Христинівка — Звенигородка) — Роги — Легезине.

31 " Легезине — Оксанина — Небелівка.

5 січня — Небелівка — Рогове — Перегонівка. Штаб армії в с. Роговому, 4 верстви на північ від Перегонівки. Київська дивізія в с. Дубовій.

5 " (по старому стилю 23 грудня) Армія заняла район Коржева — Дубова (штаб Київської дивізії), Бабанка — Оксанина (Волинська дивізія) й Перегонівка — Рогове (штаб армії), Покотилове (3-й кінний Залізний полк).

Волинська дивізія під час всього маршу була на північ, а Київська на південь від зазначеного на мапі маршруту.

Волинці часово захопили Сквиру; ворог прогнаний; взято здобич.

За м. Жашків — бій Київської дивізії з частинами Добрармії.

Волинська дивізія проходить у 4 верствах від Устингородка, занятого великими силами добровольців.

Бій 6-го Запорозького загону з добровольцями під ст. Поташ.

З визначніших епізодів за час цих маршів були: сутичка Київської дивізії з добровольцями в м. Жашкові, захоплення Чорними Запорожцями Ставища, напад добровольців на 3-ю Стрілецьку дивізію й захоплення нами м іста Умані.

Через кілька днів маршу, коли армія наша між 21–25 грудня була зосереджена для відпочинку й мобілізації в районі Тетіїв — Пятигори — Животів (Таращанського повіту), до нас почали наближатися з півночі по шляху: Біла Церква — Ставище — Жашків — Умань значні маси добровольців; було одержано цілком певну звістку про наближення кількох сильних полків ворожої кінноти, міх ними був також відомий "Вовчанський відділ".

Щоб уникнути зустрічі з цією кіннотою, армії на 26 грудня було визначене нове розміщення, зовсім осторонь, на схід від великого Білоцерківсько-уманського шляху, по присілках і хуторах — Тихий Хутір й околиці — Високе — Жашків, бо, звичайно, відступаюча маса використовує лишень великі шляхи. Початок маршу для всіх колон був призначений на 6 годину ранку, понеже відомо було, що добровольці розпочинають свої денні марші пізно, приблизно від години 8–9; до 12 години все наше перегрупування мусіло бути закінчене. Командування мало на думці пропустити повз себе великі ворожі групи, а далі чинити відповідно до обставин.

Всі дивізії наказ цей виконали, за винятком 3-ої Стрілецької; колона полковника Трутенка[49]. стала на марш замість 6-ої години майже опівдні.

Добровольці (кінний полк у 600 шабель Кавказької "Сводной" дивізії під керуванням полковника князя Голіцина) навіть не дали охоронним відділам колони полковника Трутенка обсадити свої місця: як тільки вони висунулися з містечка, так добровольча кіннота їх заатакувала й ізнищила. Окремі невдатні спроби Командування протиділати деякими частинами дивізії і Юнацької Школи не мали успіху — колона була цілком знищена й викреслена з нашого складу; врятувалися лишень ті, що були верхи.

Залишаючи на боці інформації та наказ Вищої Команди, а базуючися лише на оцінці ситуації, що подає в своїй брошурі полковник Трутенко, дивізія ще вночі мусіла стати на марш і піти на обєднання з армією. Бажання висвітлити ситуацію в усіх деталях не може бути виправданим, бо через це був загублений час.

Це була дуже серйозна невдача, бо хоч, правда, в цій збірній групі було чимало всяких дрібних частин, але все це були кадри 3-ої Стрілецької дивізії, що мала вже в нашій військовій сучасній історії почесне місце й назву Залізної. Зазнали тяжких втрат також і юнаки: забитими 11 чоловік, полоненими 100, загублено 2 гарматі, 5 кулеметів і весь обоз санітарний і господарчий.

Слідству було дуже важко розібратися в тих тертях, що були на верхах цієї зібраної групи, до того ж обстановка й час не дозволяли цього зробити. Наказом по армії з рештків 3-ої Стрілецької дивізії і Юнацької Школи мав бути зорганізований 3-й кінний полк, що повинен був у своїх сотнях заховати свої дотеперешні бойові назви й далі берегти традиції Залізної дивізії[50].

Переведення цього переформування Командування доручило полковникові Стефанову (Галицької армії), надавши полковникам Чижевському та Вишнівському посади помішників до нього. Ці старшини виказали себе в цій справі добрими організаторами, і незабаром 3-й кінний полк, у складі 5-ох сотень, знову почав відбувати службу, як бойова кінна частина армії[51].

Полковника Трутенка було відряджено до одної з дивізій, а далі йому було доручене дуже небезпечне діло і його він виконав із повним успіхом.

З часом почали повертатися старшини й козаки з добровольчого полону. Цей полон був для них не так важкий, як образливий, бо недостачі в ганьбі й образі збоку добровольців не було. Втікачі підтвердили також чутку про близьку руйнацію Деникінської армії; це був ще колос по масі, але вже нездатний до серйозної боротьби.

***

28 грудня під м. Жашковим Київська дивізія зустрілася на своєму денному марші з добровольцями, що мали в самому містечку відпочинок. Наскок кінноти Київців був несподіваний; залогу взято в полон та роззброєно. В селах, що межують із Жашковим (Ставище), Чорний кінний Запорозький полк теж мав декілька дрібних сутичок, при чому захопив обози.

Цікаво відмітити захоплення села Ставища. На Ставище було вислано розїзд у силі одної сотні полку Чорнозапорожців під безпосереднім командуванням полковника Дяченка. По дорозі виявилося, що Ставище тримав ворог у силі півтори сотні кінних і триста піших. Залишивши сотню в лісі полковник Дяченко сам із 2 ординарцями відважився переправитися до села для перевірки відомостей. Відомості підтвердилися. Залишившись у селі з одним ординарцем, другого післав до сотні з наказом підїхати до села Яреми в зазначене місце. Перерізавши шлях Ставище — Біла Церква, з рештою кінноти влетів до центру села з заходу, де його зустріли рушничним і кулеметним вогнем. Виявилося, що ворог довідався про наступ і приготовився до бою. У трьох напрямках було виставлено кулемети. Піхота засіла поза доми й шалено відстрілювалася. Але особиста відвага полковника Дяченка, що, з криком "Слава Україні", кинувся у ворожий вогонь, остільки підбадьорила козаків, що ворог не встиг оглянутись, а вже наша кіннота рубала центр його розпологу. Цей відважний наскок так дезорганізував ворога й таку навів паніку, що він не міг відбиватись, кидав зброю, з гістеричним криком здавався, бігав по вулицях, піднявши руки догори. Від захоплених перших полонених довідалися, що на сході села, по дорозі на Умань розположився штаб Бредова. Було післано кілька кінних, але штаб Бредова автом утік, і тільки туманна погода врятувала його. Втрати з нашого боку — один забитий. Полонені не вірили в те, що ми є українське військо, бо в офіційних наказах Добрармії було оголошено, що Українська армія зовсім розбита. Розпитувалися, хто ми такі — большевики чи махнівці. Трудно було їх упевнити, що ми частина регулярної Української армії, і тільки, коли полонених доставлено було до штабу армії, щойно там переконалися в тому, що, дійсно, мають в своєму тилу регулярну Українську армію, про яку з певністю розказували, що її немає. Крім охорони штабу генерала Бредова, господарської частини його, Управління Сквирської й Київської повітової "государственної" сторожі, на чолі з начальником сторожі та усією канцелярією його, було захоплено також багато різного майна, а головне одягу (з денника Запорожців).

Великого значіння ці сутички не мали; значіння їх було більш моральне; вже по 5–6 годинах Київцям під натиском добровольців довелося залишити Жашків, бо це був пункт, через який відходили на Уманщину й далі на південь добровольці. Марші та стале гостре поготівля перетомили наше козацтво. Крім того не було змоги хоч трохи перевести намічену ще раніше реорганізацію груп на дивізії, а також інші організаційні наміри. Негативні наслідки цього вже були помітні на прикладі Збірної групи полковника Трутенка.

Через те Командування вирішило 27 грудня повернути на південний схід у затишніше місце, на Уманщину, і 30–31 грудня захопити саме місто Умань, де в той час ще перебували добровольці.

Останнє завдання мало бути переведене по такій схемі:

1) Відділ, що мав складатися з Богданівського куреня, кінного полку Костя Гордієнка й однієї батареї (приблизно, 300 баґнетів, 120 шабель і дві гарматі) під командою полковника Литвиненка, повинен був уранці 31 грудня захопити несподіваним наскоком місто Умань.

2) Київці мали забезпечувати акцію полковника Литвиненка з заходу (з Христинівки), а Волинці зі сходу (з боку стації Тальне);

всі інші частини мали виконати свій черговий марш через стацію Поташ до села Роги; всі дивізії після форсування залізниці мусіли попсувати залізничий шлях і зробити неможливим скоре його полагодження.

3) Остаточне угрупування для армії намічалося на 15 верстов на південь від міста Умані (в районі сел Дубовової, Текучої та інших), а до м. Голованівського повинна була йти частина, що мала завданням забезпечувати розположення армії з півдня. Штаб армії — в с. Текучій.

В інструкції, що була надана полковникові Литвиненкові, категорично зазначалося, що після здобуття Умані всі частини його загону мають бути обовязково виведені з міста й розміщені десь недалеко біля міста, в самому ж місті, крім місцевої охорони, має бути встановлене військове патрулювання. Командування армії сподівалося, що незабаром підійде червоне військо, і тільки таке угрупування військ полковника Литвиненка забезпечувало б йому можливість вільного маневрування й співділання з іншими частинами нашої армії.

***

Перехід усієї армії через залізничу лінію Христинівка — Шпола відбувся в глупу ніч (вніч проти 31 грудня між селами Паланочка — Роги). Ще перед тим частини Київців та Волинців провадили руйнацію самої залізниці та захоплювали телефонні й телеграфні лінії, з метою розвідки. На допомогу стали енергійно місцеві селяни, що руйнували залізницю ґрунтовно — кіньми й волами; вони порозтягали рейки й шпали та всяке приладдя зі стацій і заховали все по лісах та рівчаках.

Під час горожанської війни села, що лежали недалеко від залізниць, найбільше терпіли, бо боротьба головним чином велася здовж залізничих ліній, а через те, допомагаючи нам нищити залізниці, селяни тим самим думали на деякий час здобути й для себе спокій. Взагалі, частини наші всюди тішилися співчуттям мас і їх активною допомогою. Наприклад, "частина, що стояла в селі Оксаниному, Уманського повіту, охоронялась селянами на їхнє власне бажання в час нічного відпочинку. А частини, що билися в районі Тального, мали активну піддержку в часі бою збоку селян, і був випадок, коли одна з наших гарматних частин, через зіпсуття коліс гармати й сильну багнюку, примушена була, під ворожим напором кінноти, залишити гармату, але селяни виступили активно на допомогу, відбили од ворога гармату, запрягли у власні коні й доставили гармату до штабу нашої армії — 20 грудня 1919 року по ст. стилю" (з денника Запорожців).

Умань мала невелику залогу (чоловік із 300 добровольців), але в місті перебувало ще чимало добре озброєних різних військових і адміністративних інституцій, що спішно закінчували свою роботу щодо евакуації. Одначе, як адміністрація, так і залога були вже під вражінням несподіваного погрому й руйнації всієї добровольчої справи.

Досить було показатися першим розїздам кінного полку Костя Гордієнка, як по місту почалася метушня, безладна стрілянина, що з часом перейшла в загальну паніку. Добровольці похапцем залишили місто й відійшли на Голованівське — Єлисавет.

Все населення Умані радо зустрічало наше військо.

***

Захопивши 5 січня Уманський район, армія наша здобула нарешті спокій, (можливість зустріти свято Різдва Христового і час для переведення своєї організаційної праці.

В самому місті Умані уповноважений від Уряду, політичний референт п. Чубук, відновив демократичну владу; зорганізував місцеву охорону, а місцеві торговельні та добродійні організації запросив стати в допомозі армії з матеріяльного боку.

Командування призначило полковника Ольшевського на уряд начальника залоги м. Умані й повіту, а на повітового комісара п. Дерещука. Вони жваво почали свою працю по організації Уманщини.

Редакція газети "Україна", що з початку походу перебувала при Київській дивізії, випустила декілька нових чисел своєї газети з матеріялом інформаційно-агітаційного характеру; там були надруковані: оповідання з останніх подій коло Любара, про Волохів виступ, історичний крок Уряду й Армії, наказ про призначення нового Командування, досить цікава телеграфічна розмова начальника штабу загону полковника Литвиненка з начальником оперативного відділу Одеської групи Добровольчої армії (Одеса) і т.і. Цим, без сумніву, редакція "України" зробила важне діло, бо сливе місяць Уманщина була цілковито відірвана від Українського Уряду та жила тільки чутками з добровольчих джерел, а що то були за звістки — догадатися не важко. В той час отаман Тютюнник друкував відозви до селянства. Вони були дуже влучні й фактично відіграли ролю директиви для всіх повстанських організацій та обєднували всю їхню діяльність; з мого наказу відозви ці поширювали й інші дивізії.

У наслідок зазначеної жвавої праці армія наша придбала перших охочих партизанів; загалом, усе утворювало добру атмосферу, і багатьом здавалося, що з Уманщини розпічнеться знову державно-організаційна праця на всю Україну.

***

Свят-вечір у 1919 р. Штабові Армії довелося провести в с. Роговому, що не належить до пишних сіл України, де посеред струнких рядків біленьких хаток можна було б бачити хати заможніх, під залізними дахами, а громадські будинки: церква, школа, дім пан-отця, управа, — побудовані на міський зразок. Рогове належало до типу сіл, що повстали шляхом виселення бідноти за межі великих сіл, — у даному разі міст. Перегонівки; в присілку хатки повитягувалися без особливої системи вздовж глибокого яру й у більшості скромненько притулилися до північного його боку, неначе шукаючи в нього захисту від непогоди.

В село вступили ми під самий вечір, коли вже в поодиноких вікнах в очерет закутаних хатинок де-не-де стало виблискувати світло.

Квартирієр, що наблизився до колони, одрапортував, що мені, полковникові Долудові й старшинам ближчого штабу, за принятим звичаєм, помешкання відведено в хаті пан-отця. Проте по непевному тону старшини було видно, що він сам із того не задоволений і, немов виправдуючися, додав далі: "дуже тут бідно, пане Отамане! от у Запорожців, у Перегонівці, добре: цукроварня та ще й із ґуральнею".

Обдивляюся обличчя конвойців і бачу на них тінь смутку.

Проїхали ще трохи й зупинилися біля звичайної селянської хатини, хіба трохи більшої від інших.

— "Добро пожалувати! Будьте добрими гостями", — зустрічає нас привітно роговецький пан-отець. — Як бачите, хата в мене не красна, проте відпочити можна з дороги". В простому сірому підряснику пан-отець говорив мішаним жаргоном, так характерним для простого люду, ним він хотів надати своїй мові певну ознаку інтелігентности.

Отець Павло, коли не помиляюся, так його звали, був одним із здобутків революції села Рогового. Старого пан-отця Роговичани за широкі апетити не любили і, як тільки вибухла революція, він поспішив сам залишити свою парафію, а натомість сходом обібрано на настоятеля — місцевого дяка, людину, хоч і просту та мало освічену, але смирну, добродійну й далеку від хабарницьких нахилів своєго попередника.

Розвага нашого мандрівного життя в походах — самовар — був уже на столі й надавав цілому омеблюванню пан-отцевої світлиці теплу привабливість.

На запросини пан-отця ми засідаємо за стіл і ласо пємо гарячий напій із, так памятним усім учасникам походу, поминальним калачем, запас якого в кожного пан-отця не вичерпаний.

Вже шоста година. Отець Павло похапцем знайомив нас із своїми місцевими новинами; він поспішав, бо час був уже й до вечірні. Трохи осторонь полковник Долуд розмовляв зі старостою в справах постою Штабу; ординарці й джури снували з двору до хати й ізнов назад — ладнаються для довшого постою, бо вже всі знають, що Команда Армії заповіла тридобовий відпочинок. Бесіду перервав церковний староста, що прийшов до пан-отця по ключі.

Старшини й козаки наші не забували церкви, а особливо на великі свята; перший дзвін, що в цей вечір усіх надто вразив і здався близьким і рідним, пролунав по Роговому. Всі поспішали до церкви. На обличчі моєго джури, дуже чесного й порядного галицького стрільця, і ординарця з конвою бачу занепокоєння. Питаю: "Чого вам хлопці?" — "Та ми, пане Отамане, ми питаємося, чи не підете й Ви до церкви?"…

Коли всі пішли до церкви, я з полковником Долудом сідаю за черговий наказ, що сьогодня повинен віднести козацтву моє поздоровлення зі Святом. У такі дні в добрій військовій частині завжди виявляється відчуття особливої внутрішньої єдности; обидві сторони — начальники й підлеглі, — забувають все лихо, всі чергові неприємності, буденні дрібні непорозуміння й тільки залишають у душі найкращі почуття, підкреслюють їх, їм віддають належне. В цей великий вечір, у таких виключних обставинах бойово-похідного життя, хотілося хоч у коротких висловах чергового наказу промовити до війська святочним привітом і висловити йому всю ту повагу, що Вища Команда мала до нього за його лицарські чини й героїчне поступування.

Як завжди, па перешкоді мені став брак ґрунтовного знання мови; полковник Долуд у цьому відношенню був сильніший за мене. Тому я лишав йому в цій справі вибір своєрідних форм і виразів.

До вечірні ми трохи спізнилися; народ великим натовпом оточував невеличку, недавно поновлену церкву; середина її на цей раз мала вигляд незвичайний — поміж селян було рясно вкраплене наше старшинство й козацтво; на хорах пізнаю старшин і козаків конвою. Хто міг би сказати, що це було в грудні 1919 р. на Великій Україні, на Київщині, коли вона була охоплена вся полумям революційної боротьби?

Вертаюся. Хату, приготовану до вечері, не можна було пізнати. Полковник Ткачук зробив усе, що було в його силах, аби виконати обрядову частину Свят-вечера, коли по нашому прекрасному звичаю збираються всі докупи, без різниці станів.

Це дуже добре вражає й так допомагає старшому начальникові надати святочній вечері цілком семейний характер. Традиційна святочна тиша; думки кожного скеровані до своєї хати, родинних обставин.

Під час вечері надійшли поздоровлення від дивізій: отамана Тютюнника, отамана Загродського, а від імени Запорожців вітали команду зі святом полковники Дубовий, Алмазів і бажали кращих днів Україні й нам.

Пізніш доповіли про прибуття хору під проводом місцевого вчителя — студента політехніки.

Різдвяний гімн "Христос рождається" змінив національний "Ще не вмерла Україна і слава, і воля", відспіваний усіма присутніми. Далі промовив студент-дириґент хору. Не пригадую собі слів, що тоді я промовив, проте певно памятаю, що було висловлено думки й почуття, найдорожчі для тих, хто вже знайшов свою батьківщину, для яких назва "малорос" стала ганьбою.

На Уманщині, а також на Поділлю й Херсонщині, де в ту зиму перебувала наша збройна сила — Армія У.Н.Р. і Галицька армія, — під Свят-вечір було напевно чимало хатинок, де вояцтво й селянство рідними співами славили народження Предвічного й злучали з цим свої надії на прийдешнє світле для України народження — на незалежне життя.

Хор відспівував колядки, а думки мої перенеслися на рік назад. Пригадалося Різдво в Галичині, в м. Бібрці. Тоді картина була інша, — кожна з воюючих сторін очікувала, щоб скористати зі святочного настрою ворога й зробити буцім несподіваний напад. У той Свят-вечір галицькі стрільці в передових шанцях особливо пильно та напружено вдивлялися в темряву ночі…

Тільки в глибших районах старшини й стрілецтво мали час на взаємний святочний привіт.

Стрільці "Начальної" запросили мене до себе; старший стрілець промовив, хоч і не багато, проте чуло, красиво, вдумливо, за те, що в цю хвилю вони, стрільці, особливо відчувають той обовязок, покладений на них Батьківщиною, і що вони розуміють, що не одним днем рішатиметься наша справа — проте перший крок вже зроблений — і воля єдина, і віра незломна в національну міць мають завершити наше діло добрим кінцем.

Довго ще співав хор; потроху в хату надійшли й козаки, а кому не вистарчило місця в хаті, той притулявся знадвору до вікон.

Так хотілося в ту мить сказати нашим ворогам словами Тараса Шевченка —

"Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде!…

Цей вечір ніколи не зникне в мене з памяті. Він яскравіше від усіх історичних розвідок сказав мені, що правда велика закладена в наше діло, й не немічними людськими зусиллями поборювати його й зневажати.

Розділ IV

Знову волохівщна

За кілька днів після того, як ми прибули на Уманщину, Командування одержало зовсім несподівану звістку, що прибув із своїми гайдамаками "батько Волох" і розташувався по селах, приблизно в десяти верствах на південний захід від Умані. (Волохів штаб — с. Кузьмина-Гребля).

Дальші відомості подали детальну історію його попередніх авантюр: під Житомиром Волохові не пощастило — большевики відмовилися мати з ним діло; йому зі своїм відділом насилу вдалося втекти від роззброєння (допоміг лиш випадок — післанець до червоного командира попав до хати, де ночували волохівці).

Партія Українських Комуністів (У.К.П.), так звані боротьбісти, утворили Революційний Комітет Правобережжя[52] й висунула Волоха на головного командувача військами Червоної України.

В такому вже організованому для державної праці стані Волох вирушив по маршрутові: Чуднів, Янушпіль, Уланів, Пиків, Калинівка, Липовець, Вороновиці, Ільїнці, Дашів, Гранів, Умань і по дорозі збирав усякі рештки бувших наших урядових установ, при чому значну ролю відіграла чутка, що у Волоха були гроші. Так, уже з досить поважною по кількості масою, понад 5,000 людей, Волох прибув на відпочинок до міста Липівця. Тут Волох залишив без належної уваги своє оперативне становище й був заатакований кіннотою Добровольчої армії. Волохові відділи після того почали швидко відходити на південну Уманщину, але не манівцями, а битими шляхами й ізнов опинилися на дорозі, по якій відступали Добровольці. В короткій бійці Волох удруге був уже вщент розбитий (верстов за 30 на південь від міста Умані). Коли Добровольча армія прокотилася далі на південь, Волох зібрав недобитки своїх гайдамаків та пішов до Умані, щоб увійти з нами в порозуміння. Кількість його загону зменшилася тоді до 500—1,000 козаків. Про останні бої старшина Волохової кінноти оповідає так:

"З міста Липівця Волох помандрував зі своєю ватагою в напрямкові на Умань.

Під час переходу козацтво було переконане, що Волох веде його на зєднання з Армією У.Н.Р., що була далеко попереду.

Після надзвичайно швидких переходів Волох опинився 17 грудня в районі с.с. Репетихи та Шепетухи, де й зробив зустріч Нового Року по новому стилю, щоб показати, що він та козаки його є також большевики, а не прихильники старої влади. 18 грудня ст. ст. рано Волох розпочав наступ на Добрармію, що в той час відступала в напрямку на м. Голованівське.

Тут уся Волохова "армія" в одногодиннім бою була розігнана й утікала ярами з надзвичайною скорістю.

У цій бійці Волох стратив обози, гарматну частину та кулемети. Зісталися люди з рушницями без набоїв. У цій бійці Волох трохи сам не попав у полон, бо занадто тяжкі чоботи заважали швидко втікати.

Після невдалого бою Волох розпочав агітаційну працю в селі Кузьминій-Греблі. Обдурене козацтво було цілком здеморалізоване Волоховими обіцянками, і часто можна було чути недовіря. Скоро по Волоховім таборі пішла чутка, що в м. Умані стоїть частина Української армії. Ця звістка відразу змінила настрій, і щоранку можна було помітити, як рідшають ряди гайдамаків, а Волох виставляв їх у наказах, як зрадників радянської справи.

Цілий день Волох не мав спокою від запитань, чи зєднаємось з армією У.Н.Р. Волох відповідав козацтву, що буде післано делегацію, і це було зроблено.

31 грудня 1919 року Волох, зібравши коло церкви козаків та старшин, доложив, що повернула делегація від Армії У.Н.Р. і принесла такі умови зєднання гайдамаків із партизанами: козацтво буде принято, а старшини будуть розстріляні.

З 31 грудня на 1 січня Волох зібрав козацтво й вирушив із ним у напрямку на Умань. Причина цього походу для більшости козаків та старшин була невідомою. Забравши м. Умань, Волох вичікував червоних москалів, ходив поміж козаками та заспокоював, що червоні москалі їм нічого не зроблять.

У цей час командир кінного дивізіону сотник Кравченко збирався втікати з дивізіоном на зєднання з партизанами, але йому не пощастило. Волохів Ревком було попереджено його прихильниками, й уночі частина сотника Кравченка була роззброєна й одведена до місцевої вязниці. В цей час волохівщини вязниця виглядала більше на касарню. Не зважаючи на те, що Волох був заборонив співати український гімн, часто можна було чути співи гімну, що неслися з вязниці. Перед вязницею збиралися люди й вітали козацтво та утішали, що незабаром повернуться партизани.

1 січня був оголошений суд Волохів над сотником Кравченком та йому підлеглими; велика заля військового суду та вулиці були переповнені народом. У цей час на суд прибула делегація з сусідніх сіл і подала Ревкомові постанову припинити розстріли українців та випустити з вязниці гайдамаків. Коли ж це не буде зроблене, то відповідальність перед населенням м. Умані та околиць лягає на Ревком. Суд не відбувся".

Про всі подробиці Командування довідалося від сотні кінних гайдамаків, що зі своїм дивізіонером сотником Легиним (друга сотня не встигла втекти) знову приєдналася до нас, бо побачила на власні очі волохівщину в повному її розвитку.

Волох наробив стільки шкоди Українській армії, що на ньому слід більше зупинитися, бо діло торкається зовсім не одного Волоха, а цілої групи так зв. "волохівців", що поділяли його ідеологію.

Зовнішній Волохів вигляд відповідав його духовному світоглядові — високий, кремезний, рудий, із мало інтелігентним, зі слідами віспи обличчям — він нагадував (своєю зовнішністю) тип фельдфебеля колишньої Російської армії. Одягався Волох у простий сірий жупан; гайдамацька шапка з червоним шликом, червоний пояс та нерозлучна кавалерійського типу рушниця доповнювали його вбрання. Волох не належав до світлих типів революції, скоріше це було зібрання всіх негативних сторін людини — фальш, брутальність, знущання над слабшим та демагогія були найхарактернішими рисами його вдачі. "За голоту", "Хай живе біднота" і тому подібні вигуки були звичайними в його балачках. У Волоха була природжена спритність, знання натури селянина й робітника, явна особиста хоробрість і дбайливість за козаків (Волох нікому не довіряв скарбниці свого коша й усі гроші носив у похідному мішку на собі).

В усій своїй діяльності Волох малював себе українським націоналістом і в цьому напрямкові уперто виховував своїх прихильників.

Дехто гадає, що Волох був на службі в російських комуністів; на думку ж інших — комуністи, що виявляли себе досить добрими знавцями людської психології та вміли її вживати, також уміло використовували Волоха, а з ним і всю волохівщину для здійснення своїх завдань на Україні.

Мала інтелігентність (не в розумінню походження) та освіченість мало відповідали тим великим завданням, які Волох бажав узяти на свої плечі, щоб розвязати їх під той бурхливий час.

Робітник із Донецького басейну, Волох до двадцяти років був неписьмений; за часів військової служби в артилерійських частинах російської армії Волох дослужився до підпрапорщика; в 1915 році він кінчає школу прапорщиків і продовжує далі службу на фронті в 54-му Східньо-Сибірському стрілецькому полку; за бойові заслуги його було авансовано до ранґи штабс-капітана та було дано йому деякі бойові нагороди (сам Волох заявляв, що він має Георгіївську шаблю та Георгіївський хрест).

Свою діяльність в українському війську Волох почав за часів генерала Корнілова в Москві, куди його було виряджено, як "непевну" людину, а потім у 1917 році продовжував її в Харкові; в Харкові Волох згуртував коло себе українські елементи, придбав собі надійних прихильників, і, завдяки їм, згідно з тодішніми виборними принципами, його було обібрано на посаду командира 2-го Запасового Українського полку, а через те, що вже такий полк був, то Волохів полк отримав назву 3-го Запасового полку (здається, бувший 234-й російський запасовий полк). Незабаром Волохів Запасовий полк перейшов до большевиків, а він сам із своїми прихильниками втік до Києва, де зорганізував Слобожанський курінь. Коли з приходом німців знов установилась влада Центральної Ради, Слобожанський курінь увійшов до скаду 3-го Гайдамацького полку. За час свого перебування в 3-му Гайдамацькому полку Волох довший час лишається на посаді голови польового суду й без милосердя катує большевиків.

Коло Волоха гуртуються: Ліневський, Табурянський, Андрійчук, Маслов, Терлецький і багато інших, що працюють разом із ним, використовуючи гайдамаків, як сліпе знаряддя.

Волохівщина починає свою особливо шкідливу діяльність у широкому розмірі з часів, коли повстала Директорія, себто з осени року 1918, і продовжує її на протязі всього наступного 1919 року. Коли уважно придивитися до подій того часу, то можна бачити, що всюди явно чи таємно відіграє значну ролю волохівщина, в праці її є певна послідовність і система.

Найдокладніше до цього часу, з належним мотивуванням, що заслуговує на увагу, про волохівщину розповів на сторінках часопису "Українське Слово" бувший інспектор при Запорозькій групі п. Г. Головні тези п. Г. такі:

1. Автор вважає, що Омелько Волох був свідомим аґентом московських комуністів, його протиставлено було популярній під той час на Лівобережжі постаті отамана Петра Балбачана, а всю волохівщину автор уважає за організацію, що повинна була зруйнувати найсвідомішу та добре зорганізовану групу українських військ, що нею був за часів Гетьманату Запорозький корпус.

Дійсно, комуністи (як російські, так і українські, але кожний із своєю метою) мусіли звернути увагу на Запорожців, бо знавці стверджують, що Запорозький корпус виглядав, як добра регулярна військова частина, а головно був національно освідомлений (огляд, зроблений військовим міністром Рогозою та командиром німецького корпусу на Україні, що йому підлягали Запорожці)[53].

Досить буде навести тут командний склад: командир корпусу отаман (генерал) Натієв, полковники — Балбачан, Сікевич, Загродський, Олександер Шаповал, Сварика, Болотов, Одинець, Алмазів, Петрів, Козьма, Сільванський, — все це поважні люди, фахівці й свідомі українці.

Над дезорганізацією Запорожців велася праця в двох напрямках: свідомо Волох виконував директиви лівих українських С.-Р-ів що хотіли таким чином захопити владу в корпусі, а цим самим досягалась одночасно мета й російських комуністів, себто колотнеча й дезорганізація в Запорожців.

2. В цій руйнації Запорожців автор зазначає такі моменти:

а) Волохів вплив на Вище Командування й політичні кола з тою метою, щоб дискредитувати отамана Петра Балбачана;

низка листів до Вищого Командування, а нарешті, під час воєнної невдачі самочинний арешт Балбачана — доконує це завдання (2 січня 1919 року в Кременчуці). Тут було вжито методи, в революційні часи випробуваної: маса завжди в час невдачі шукає винуватця — "добрі політики" попереджають бажання маси й самі вказують їй свою жертву.

б) Волохова спроба перебрати владу над Запорожцями, щоб передати її потім комуністам, в березні року 1919 в районі стації Зятківці (коло Гайсина) не вдалася через рішучий опір самого корпусу. При цьому Волох видав універсал, де влада Директорії касувалася, а Волох мав взяти на себе командування над Червоною Українською армією.

в) Коли Запорожці повернулися з Румунії в квітні 1919 р., Волох знов силкується продертися до Запорожців на посаду командира дивізії, але дивізія відмовилася підлягати йому, і він далі виступає в ролі отамана всіх повстанчих військ; отримує дозвіл на формування окремої Гайдамацької бригади, й, нарешті, таким чином у листопаді 1919 року волохівщина залишає Запорожців і переносить свою діяльність на повстанців (в районі Проскурова).

Треба, дійсно, дивуватися тій активній відпорній силі, тому живому, правдивому, часом, може, й інстинктивному розумінню справи, що виявляли Запорожці в боротьбі з волохівщиною, яка намагалася зруйнувати цю найстаршу бойову частину. В цій боротьбі Запорожці були переможцями.

Розуміється, ми не можемо стати на точку погляду п. Г. щодо оцінки Волоха, як звичайного агента російських большевиків, про це свідчить і універсал, ним виданий:

Універсал Запорозького корпусу до Народу Українського.

"Народе Український! Ти скинув ярмо царя, скинув зрадника гетьмана Скоропадського, але народ наш не дійшов до ладу й спокою.

В сучасний мент, тяжкий, відповідальний мент, коли Україну роздирають на частини чужинці, коли примушують битись один проти одного; нашою кровю, на наших кістках хочуть збудувати собі щасливе життя, годуватися хлібом від праці нашої; в цей відповідальний мент, коли в Українській Народній Республіці влади на місцях не має, — ми, Запорожці, нащадки вільного козацтва України, оголошуєм законною владою на Україні Ради Селянських і Робітничих Депутатів і їх будемо підтримувати зі зброєю до загину.

Вся земля без викупу переходить до трудового люду.

Ми, Запорожці, певні в тому, що від цього часу ніхто не поведе нас, Українців, один проти одного, брата проти брата.

Ради Селянських і Робітничих Депутатів зєднають нас у велику семю для боротьби з чужинцями-імперіялістами.

Народе Український! Памятай, що вся влада в руках твоїх. Ти великий господар на своїй землі, і від тебе залежить уся твоя воля, твій спокій і добробут.

Розберись же, Народе Український, хто твій ворог — чи ті Українці, що зараз зі зброєю в руках ллють свою кров за рідний край, чи ті, що приходять на Україну, щоб забрати хліб та все твоє добро.

Народе Український! Народе, на Україні сущий! Тепер Ви всі вільні і рівні!

Нехай живе вільна, незалежна ні від кого Українська Соціялістична Республіка Рад Селянських та Робітничих Депутатів.

21 березня 1919 року. Дієва Армія. Іменем Запорожців отаман Омелько Волох, командир Запорожців отаман Поджіо, заступник командира отаман Данченко, ствердив отаман Волощенко".

Волох був типовим отаманом, "хитрий малорос", що в загальній руїні армії думав добитися "найвищої влади". Не маючи політичного досвіду, він хитався з одного боку на другий, нарешті виплив у сумні дні Любарської катастрофи. Вся біда була в тому, що Волох зміг "утесатися" до передпокоїв Головного Огамана Петлюри й користувався, не вважаючи на своє минуле, довірям збоку останнього.

В своїх претензіях Волох дійшов в кінці листопада до відкритого непослуху тим, що піднесли його до високої ролі начальника всіх повстанчих військ на Україні [54].

Волох, Данченко й Божко в У.С.Р.Р. бачили вихід із ситуації; новоповстала Волинська Революційна Рада (с. Краснопілля) увійшла з цими отаманами в контакт; оголосила себе часово Всеукраїнською Революційною Радою, а отамана Волоха призначила головним командувачем Червоним Козацтвом.

Взявши маршрут на Житомир, радянці почали шукати сполуки з українською комуністичною партією (боротьбістами), а до Коростеня — місце постою штабу XII совітської армії — виряджено двох делегатів, що мали відстоювати такі домагання радянців: самостійність Української С.Р.Р. й недоторканість осіб, що перейшли з табору У.Н.Р. до нової ідеології; організація Української Червоної армії й окреме командування.

Переговори не допровадили ні до чого: червоному козацтву було запропоновано віддати зброю на протязі 24 годин, за що було обіцяно урочисту зустріч.

Радянці не погодилися, і У.К.П. наставила над ними, замість Революційної Ради, Революційний Комітет Правобережжя (Немоловський, Савицький, Войцеховський), й волохівці пішли знов у дорогу на південь.

Околичне селянство поставилося до волохівців вороже, а через це волохівці примушені були поховатися зі своїми червоними прапорами, бо селяни не пускали їх навіть до хати. Тут, під Уманню, Волох був зовсім морально пригнічений і нарешті прислав до нас одного з місцевих боротьбістів для переговорів і порозуміння та з пропозицією забути старе; командному складові боротьбісти робили пропозиції дуже широкого маштабу, а саме:

стати основою майбутньої Української Червоної армії. Крім того Волох, що знав про обурення проти нього самого всього нашого війська, вимагав забезпечення собі власного життя.

Післанець від Волоха в командного складу нашого успіху не мав (приймали його — я, отаман Тютюнник та полковник Долуд). Відповідь була рішуче негативна; щождо самого Волоха, то було визначено, що тільки виключна ситуація вимагає від нас здержатися від акції проти них, бо щохвилини могли надійти частини червоної армії.

Згубивши надію досягти чогось у переговорах з командним складом, Волох та боротьбісти, через своїх агентів у місті Умані, розпочали свою працю серед загонів полковника Литвиненка й одночасно вислали уповноважених представників назустріч червоним, що саме тоді наближалися до Христинівки.

Командування попередило залогу міста Умані про небезпеку. В бойовий розпис наказом по армії також був внесений коректив, а саме: отаманові Тютюнникові було доручене загальне керування Уманською військовою групою, що складатиметься з його дивізії та загону полковника Литвиненка.

Отаман Тютюнник видав відповідний оперативний наказ і зробив деякі зміни в угрупуванні військ, але, очевидячки, збоку залоги м. Умані не було виявлено належної дбайливости, і вранці 11 січня о 4 годині більшість нашої залоги волохівці обеззброїли, старшину здеградували, а полковника Литвиненка[55] присудили до розстрілу.

***

Обурення нашого війська з приводу Волохового нападу було страшне. Не вважаючи на те, що розрахунок часу показував, що 11 січня червоні могли бути вже коло самого міста Умані, треба було дати вихід цим настроям і реагувати на напад Волоха, зрештою, хоч в формі демонстрації, та утворити таку ситуацію, що полегшила би нашим полоненим можливість утекти.

Ранком 12 січня наша армія підступила до міста Умані. Вночі курінь морської піхоти та піші козаки полковника Нельговського (Київської дивізії) вдерлися в південно-східню частину міста й захопили більшу частину другого Гайдамацького Волохівського полку. Переляк у місті був страшенний, але використати його не можна було, бо через допит полонених та наших втікачів, а також військовою розвідкою (Гайдамацька сотня Запорожців зробила дуже активну бойову розвідку) було виявлено, що попереднього дня до міста Умані ввійшла добре озброєна, одягнена та вимуштрувана бригада Таращанської дивізії (коло 3,000 багнетів, добре забезпечена кулеметами) і що між волохівцями та червоними було досягнуто повне порозуміння.

Ці новини зясували детально ситуацію, і можна було кожної хвилини сподіватися підходу ще нових червоних частин. З огляду на нові обставини, частинам армії було видано наказ про вихід та посередження в районі Перегонівки, Степанівки й Голованівського, тобто на два невеликі переходи на південь від Умані.

Таким чином Волох і на цей раз уник справедливої кари, бо нарешті большевики повірили, що він змінив свої погляди.

Недовго тяглося святкування Волохівців; незабаром їм було запропоновано "укомплектувати" собою частини Червоної армії. З приводу цього Волох видав до свого загону такого наказа:

"Пролетарі всіх країн єднайтеся! Командуючий червоними радянськими військами Правобережжя України. Наказ № 53. Ревставка.

Згідно наказу Ревкома Правобережжя української комуністичної партії касується командування Правобережжя. Всі частини, підлеглі мені, входять до 3-ої бриґади 60 дивізії. Товариші червоні козаки! Розстаючись і прощаючись з вами після довгої й тяжкої праці, я певен, що й без мене ви будете продовжувати велике діло, почате нами.

Ви вже зробили велику роботу, але перед нами ще більша, ще відповідальніша. Знищивши цілу низку ворогів пролетаріяту, остаточно ще не знищена на Україні Петлюрівщина — партизанщина. Петлюрівщина тепер сидить не тільки на Україні, але сидить у всіх буржуазних державах. Петлюрівщиною користуються тепер всесвітні посіпаки й поміщики, банкіри, попи, купці й інші. Вони тепер усіх засобів вживають, аби підвести того, кого після так легко використають Гетьманщина та Деникінщина. Товариші червоні гайдамаки! Памятайте свій обовязок. Ще зусилля, й ми переможемо. Сьогодня день обєднання червоного шлика з червоною зіркою — велике обєднання для спільної праці бідного селянства та робітництва. Обєднання пролетарських озброєних сил. Дивлячись на це обєднання, буржуазія всього світу скрегоче зубами від лютости і труситься, як у пропасниці, від жаху. Так уперед же за всесвітню революцію! Хай живе ІІІ бойовий комуністичний Інтернаціонал! Слава червоним гайдамакам! Слава червоним салдатам! Слава!!!"

Так покінчила своє існування волохівщина, а сам Волох помалу сходить на зовсім мале становище мурина, що вже робив своє діло".

Розділ V

Перші організаційні кроки (грудень 1919 та січень 1920 р.р.)

Залишаючи набоці випадок із Волохом, наша армія в районі Уманщини одержала можливість трохи відпочити й розпочати свою реорганізаційну працю. Нею малося на меті пере творити рештки частин нашої армії на військові організми, що відповідали б характерові партизанських чинів з одного боку, й давали б можливість, в разі потреби, перейти знову до нормальних формацій.

Маючи це на увазі, Командування Армії встановило такі вимоги:

1) Кожна група реорганізується в дивізію тієї ж назви; вона складатиметься з одної пішої бригади, одної гарматної частини (2–4 гарматі) й технічної сотні.

2) Кожна дивізія зміцнює, як тільки можливо, свій кінний полк різними дрібними кінними частинами, а якщо можна, то формує полк другої черги.

3) 3-я Стрілецька дивізія продовжує формування 3-го кінного полку.

4) Всі частини заховують свої бувші назви.

5) Зайві штаби розформовуються та йдуть на зміцнення бойових частин.

6) Особливу увагу групи мають звернути на розформування всіх зайвих обозів, транспортів і нестройових частин.

Скоротити обози до minimum'а, як того вимагав характер наших походів, було неможливо, бо, за браком грошей, частини мусили мати при собі цукор, збіжжя, спирт — як засіб виміну[56]. Питання про заопікування хворими було особливо гострим, бо тиф продовжував свою руїнницьку працю й далі; здається, не було ні одної людини, що під час походу не перенесла б тої або іншої форми цієї хвороби (треба пригадати, що тоді вся Україна була в тифозній пошесті). Більшість козацтва переносила цю хворобу на возах, і лишень деяких було залишено по селах і містечках. Через те обози при армії мусили бути великими.

Штаб Волинської та Київської дивізії, стосунково, були в доброму стані, щождо штабу Запорожців, що одночасно мусив виконувати функції й штабу армії, то тут справа виглядала значно гірше, бо, як то вже було зазначено вище, весь штаб Запорожців на стації Полонному був інтернований поляками; лишились тільки: армійський пан-отець Пащевський, два мої адьютанти — сотник Миколаєнко та четар Кочуржук, сотник Копац — начальник технічного війська, скарбник штабу, якому ледве вдалося втекти з полону з грошовою скринкою й догнати армію вже під час походу, і сотник Пругло.

Сили штабу треба було збільшити. Для виконання обовязків начальника штабу був прикомандирований полковник Долуд, на варвого отамана призначено полковника Ткачука, йому ж одночасно було доручено справу контролю господарських справ армії, для служби звязку були прикомандировані до штабу армії від кожної дивізії по одному старшині та по двоє козаків. Як самий характер подій, так і сили штабу не дозволяли формувати жадних армійських транспортів, через те справу постачання було цілком покладено на дивізії, для чого в потрібних випадках дивізіям указувалися харчові райони; щодо грошових засобів, готівки в армії зовсім не було, бо не можна вважати за вистарчальну готівку той мільйон чи два карбованців, що передав Командуванню армії перед початком походу Голова Ради Міністрів у містечку Чорториї.

На загал можна сказати, що труднощів із харчуванням не було, бо село охоче годувало козаків по три-чотири добі й уже після того тільки починало цікавитися, чи хутко козаки мають рушати далі. Проте армії потрібні були чималі засоби, щоб купувати одяг, взуття, а головне — коні.

Цукор, спирт та ворожі інтендантські склади були для нас одинокими до того засобами.

Цукру й спирту по заводах під той час на Україні було досить (на самому тільки Перегонівському заводі малося 200 тисяч пудів), а селянам того й другого завжди бракувало. Згідно з оголошеним порядком, дивізії мали отримувати від вартового отамана посвідки, і по них комендантура цукроварні вже виконувала накази.

Для переведення персональної реєстрації, розрахування в господарських справах та контролю дивізії мусили подавати щотижня вартовому отаманові реєстри-звіти й у них повинні були зазначати всі зміни за минулий час, кількість людей та коней.

Ціну на коні було унормовано в межах від 20–40 тисяч карбованців. Порівнюючи з іншими грішми (деникінські, керенки й совітські), наші гроші йшли добре, а гривня — так та пишалася своєю особливою котировкою, майже вдвоє вищою. Звичайно, за браком валюти робилися комбінації — грошей, цукру, спирту й т.і.

Через відступ під навалою добровольців та большевиків, а потім через безупинні марші, повний брак ліків та медичного персоналу, кінний склад армії, властиво, звівся на нівець — сливе 80 % було шкап та коростявих коней.

Дивізії розпочали енергійну боротьбу з цією кінською пошестю, використовуючи для цього місцеві ветеринарні пункти. Добровольча армія при своєму відступі залишила чимало тим часово знесилених коней, і селянство, що ждало реквізицій збоку червоних, що ось надходили, приводило все це до нас на продаж. З прибуттям нашої частини в село на постій, там розпочинався справжній кінський ярмарок.

Але найтяжчим питанням в організаційній праці було озброєння армії, бо селянство дуже неохоче віддавало зброю — з нею воно сполучало всі свої надії. З часом питання здобування зброї стає все більше та більше нагальним. Через те поривання захопити артилерійські бази проходять червоною ниткою через увесь зимовий похід і здійснюються в повній мірі тільки під Вознесенським при початку 5-го місяця походу.

Розділ VI

Рівнобіжність діяльности в Галицькій армії. — Формальність розриву. — Новий акт злуки. — Звязки з Урядом

В наслідок політичного порозуміння між Диктатором Петрушевичем з одного боку й заступником генерала Деникіна з другого 6 листопада Галицька армія припинила свою воєнну акцію супроти Добровольчої Російської армії, і з того моменту слід уважати, що обидві Українські армії — Наддніпрянська та Галицька — йдуть різними шляхами. Але це тільки формально, бо Командування наше на стільки було упевнене в приязні Галичан, що ані на хвильку не вагалося призначити, як район для прориву Наддніпрянської армії, дільницю добровольчого фронту, що входила в район розташування Галицької армії. Галицьке Командування й сама армія робила все можливе, аби полегшити наддніпрянцям цю небезпечну акцію. (В наказі по Армії У.Н.Р. ч.2 від 13 грудня 1919 року це зафіксовано).

Як Галицька армія під той час була розположена і як вона переживала цю важку для неї пору, свідчить наведений звіт, напів офіціяльного характеру, начальника оперативного відділу одного з Галицьких корпусів сотника Гнатевича, а потім нижче уступ статті сотника Ч-ого, поданої в таборовій газеті "Скиталець" [57].

"Ситуація У.Г.А. в 1-й половині грудня 1919 року.

1) Ворог — Червона армія — в Житомирі, Бердичеві та Новограді-Волинському (Звягелі). Її бойове завдання — здобуттям Козятина з напрямку Бердичева переломити Київський фронт Добровольчої армії й таким способом полегшити собі здобуття Києва.

2) Добровольча армія (Деникінці) на лінії Київ — Козятин — Старокостянтинів — Шепетівка — в обороні тієї лінії.

3) Українська Галицька армія: І корпус, бойово в той час найспособніший і найчисельніший (коло 2.000 багнетів і шабель), був призначений допомогти частинам Добрармії здобути Бердичів. Булава корпусу: матеріяльна частина в Кордилівці, оперативна в Махнівці. Корпус отаборений у районі Махнівка — Самгородок — Калинівка — Янів — Хмельник; бойові частини під Бердичевом.

ІІ корпус на відпочинку в районі Вінниця — Браїлів — Жмеринка;

команда — Вінниця.

III корпус у районі Гайсин — Брацлав; команда в Гайсині. Начальна команда у Вінниці.

4) Згідно з умовою між Командуванням Добрармії та Українською Галицькою армією мала У.Г.А. перейти, по переведенні операцій у районі Бердичева, на 3-місячний відпочинок, з метою реорганізації й доповнення, в район Одеси або Єлисавету".

"Українська Галицька армія переживає в тому часі найважчу кризу. Через епідемію тифу стала зовсім нездатна до бою й походів. Це останнє було найпершою причиною заключення договору з Добр-армією. Інакше було б віддано тисячі знеможених тифом стрільців і старшин на ласку-неласку "добровольців". Ця сама причина була пізніше конечністю злуки з большевиками. Схоронити армію перед масовою смертю й перед цілковитим розпадом — це були ті два провідні мотиви, що приневолили Командування У.Г.А. до переговорів і заключення договорів як з деникінцями, так пізніше і з большевиками.

Матеріяльний стан армії, за виїмком прохарчування, його треба було теж добувати з великим зужитком енергії (завдяки добрій організації і праці інтендантських установ голодувати не доводилося), виказував непереможні недостачі. Причина цього — головно перебування в тому районі, де не можна було нічого придбати з огляду на загальний розпад у промислі й на зубоження населення та відмежування від решти України й закордону. Головно на фізичному стані армії відбилося: брак білизни (передусім теплої), брак одягу й узуття. Того, що могли добути наші інтендантські установи дорогою купівлі й виміни за цукор і того, що могли виготовити наші майстерні, не вистарчало зовсім. Треба було доконче нового заосмотрення.

Та моральний стан армії не потерпів через те зовсім, але помітно було, що, навпаки, злидні й терпіння, які переживала в той час вся армія, скріпили та піднесли моральний рівень її, захитаний подекуди попередніми невдачами та розєднанням обох наших армій. Нещастя скріпило взаємне довіря старшин та стрільців і створило те споєння, що вдержало армію перед її розпадом доостанку, і армія задержала все, помимо переходів з одного табору в другий, свою національну ідеологію та організаційну окремішність.

У місяці грудні змінилася армія в один великий шпиталь, де здорова частина (без різниці рангів) доглядала хворих. Хворі були розміщені в лічницях, їх тоді потворено десятки при обозах ("рухомі лічниці"), та по приватних квартирах".

"Тиф забирає щораз більше жертв. Багато хворих старшин і стрільців відходить до шпиталю. Ряди рідшають із кожним днем. Дороги так розмокли, що й відступ був би неможливий. Лишалось хіба піддатися на ласку й неласку ворогові. Підмоги жадної немає. Новобранці з Придніпрянців, що їх залучено було до наших частин, розбіглися майже всі додому. Осталися самі Галичани. Начальна Команда, бачачи це невідрадне положення У.Г.А., починає переговорювати з деникінцями. На фронті вже другого листопада припинено бої. Дня 6 листопада приходить звістка, що наша делегація підписала договір із російськими добровольцями, він відносився лише до військових справ. Незадовго дістаємо звістку, що арештовано генерала Тарнавського і його штаб, а на його місце став вождем генерал Микитка. Дня 17 листопада довідалися вже ми про зміст протоколу й про умовини, що на них У.Г.А. погодилася з Деникінцями. Як це приняв загал старшин, нехай свідчить оцей факт. По проголошенні висліду переговорів частинам скликав заступник команданта полку сотник Р-ий старшин зі всіх куренів і підвідділів і представив цілу справу на збірці. Більшість старшин була за тим, щоб розійтися по широкій Україні й робити повстання проти Деникінців. Декотрі радили втікати до Румунії. "А що буде з нашими хворими стрільцями й тими, що ще разом із нами є? Кому лишимо їх і це майно? — питали інші. Кінець-кінцем рішено для збереження цілости армії слухати наказів вищої команди".

"Слабі лежать у Чукові, в школі. Старшини, що ще були самі в силі, носили їсти й обходили стрільців. Я, здоровший, сідаю на фуру і їду одвідати команданта полку. Застаю його в кожусі при столі в гарячці і, як мій адьютант говорив, мав він понад 41 степень гарячки, і її не можна було навіть термометром зміряти. Вмирає о. Городинський, полковий духовник. Поховано його в Немирові. Самі старшини викопали могилу, щоби пси не розволікали костей, бо й то дуже часто траплялося. 11 грудня вмирає в школі троє стрільців. Старшини копають їм могилу, решта старшин і стрільців із цивільними ставлять на могилі дубовий хрест із написом: "Борцям за волю України". Зі всіх старшин полку — а було їх понад 50 — лишилося кілька здорових. Найдовше тримався адьютант полку поручник М. Тофан, що з самопожертвою ходив від хати до хати й старався помагати хворим, доки сам не зліг. Цивільні люди вмирали також по кілька денно, але не нарікали й доглядали коней й обози, Зазначую, що волость Чуківська й Немирівська тримали добровільно хворих на тиф по хатах і ходили коло них, як коло своїх дітей; хоч самі від них заражувалися. Могли вони, коли ми були безсильні, нас усіх постріляти таки самими нашими крісами. Одначе, Галичани потрапили зєднати собі своїм поведенням їхню симпатію й зрозуміння, за що вони боряться. Здавалося, що всі тут вигинемо. Деякі стрільці й підстаршини, бачачи загибіль, починають втікати, збираючися в більші гуртки; втікають у Галичину майже щодня по декілька. Багато тих дезертирів вигинуло від банд, особливо близько від Камянця-Подільського. Нема кого вислати до служби, а команда бригади телефонує щодня по людей на санітарів до шпиталів…

…Деникінці залишили нас на місці й підпомагали, але й вони багато не мали. Тиф почав розкладати і їхню армію, а большевики напирали щораз більше з півночі. Ціла добровольча армія подається на південь і наш корпус дістає наказ податися за нею в околицю Балти — Бершаді — Ольгополя. Дня 29 грудня відходить наша бригада через Брацлав до Тульчина. Курінь — слабі й виздоровці — їдуть на підводах".

Висновок:

Таким чином рядова старшина У.Г.А. є в переконанні, що, лише з мотивів фізичних, армія пішла шляхом іншим, чим її сестра — армія Наддніпрянська — й уважала це положення неприродним і тимчасовим.

Мені ж пощастило переконатися в тому, наскільки правдиві були чутки, що певну негативну ролю в цьому відіграли німці-штабівці, в руках яких, властиво кажучи, перебувала вся оперативна й організаційна частина вищих штабів армії.

Можливо, що не прийшов ще час розвязати це питання в повній мірі, проте смію зафіксувати навіть і тепер, що таке поступування Вищої Команди У.Г.А. може й одповідало інтересам "реальної політики"; але морально старшину й козацтво Галицьке не задовольнило, не одповідало їхньому політичному світоглядові.

Що загальному національному ділові цим було нанесено чималу шкоду, теж говорити не приходиться.

Дальші події лише ілюструватимуть цей висновок.

***

Полковник Долуд, висланий до Вінниці ще з Любара, щоб унормувати наше відношення з Галичанами для проходу Наддніпрянської армії через район їх розположення, вертався до нас через Хмельник.

По вирушенню нашої армії в похід і коли розпочався відступ добровольців, у Правительства У.Н.Р. виникла думка знову схилити Галицьку армію до спільних акцій із нашою армією. З цією метою до Вінниці було виряджено делегатів Уряду: М. Левицького й П. Феденка. Вони бачилися з полковником Долудом і йому, як відпоручникові армії, запропонували передати мені запрошення вислати на цю нараду уповноваженого представника від Дієвої армії. Такими представниками було виряджено з відповідними інструкціями полковників Никонова й Вишнівського та поручників Веремієнка й Макаренка.

15 грудня представники від нашої армії в місті Липівці бачилися з Головою Ради Міністрів І. Мазепою й одержали від нього останні інформації. 24 грудня вони взяли участь у Вінниці в спільній нараді політичних і військових представників Наддніпрянської й Галицької України й, нарешті, підписали умову нової злуки армій Наддніпрянської й Галицької в одну, з визначенням мене як головного команданта сполучених армій. Збоку Галицької армії умову цю було підписано отаманом Лисняком і четарем (поручником) Палієвим. Проте умова ця здійснена не була через різні обставини. З них найголовнішою було фактичне розєднання нас большевицькою червоною армією, що в грудні врізалася клином між нами; ми рушили на схід, до Дніпра, а Галицька армія, спинившися на місці, опинилася в дуже критичному стані — в смузі між Большевицькою та Добровольчою армією.

З0—31 грудня Галицькі частини залишили Вінницю, а 1 січня в ній заклався "Галицький Ревком" на чолі з доктором Гірняком. Це привело Галицьку армію до нового договору з москвинами ж, але цілком протилежного табору.

Договір із червоними знов поділив формально українське вояцтво, проте кожна група залишалася вірною своїй національній ідеї й шукала спільного виходу з тяжкого положення [58].

Командування Армії У.Н.Р. довідалося про Вінницький договір (від 24 грудня) лише 14 січня 1920 року й прагнуло щиро до звязку з Галицькою армією; воно вже мало певні думки для дальшої спільної акції. В наказі по армії від 16 січня, ч.18, с. Наливайка (на південь від м. Умані) значиться:

"Галицька армія. Відомостей про неї не одержано через брак звязку. Для налагодження його післано двох старшин: одного в район Балта — Бірзула, другого в район Хощевате — Гайворон. Галицька армія помимо того, що мала всі можливі засоби для налагодження звязку з нами, дотепер його не налагодила".

Пізніше Командування одержало відомості, що Галицька армія так і не наважилася вийти на шлях активної боротьби.

В наказі, що видано по Армії У.Н.Р. перед переходом нею річки Синюхи (19 січня 1920 р.), ще додано:

"По неперевірених ще відомостях Галицька армія знаходиться на своїх старих місцях… звязку з нею немає. Частина армії була оточена большевиками й була приневолена підняти червоний прапор".

***

Розгром 3-ої дивізії під Животовим 26 грудня 1919 р.[59]

"Командуючий армією генерал Омелянович-Павленко, маючи певні відомості про силу того відділу і знаючи, що з ним не зможе справитися Залізна дивізія, вніч з 25 на 26 грудня тричі надсилав інформуючі накази й у них категорично наказував до 4-ої години ранку 26 грудня залишити м. Животів, щоб дати шлях тому, занадто сильному полкові, що насувався з північного сходу.

Але наказ той виконаним не був, і тільки о 12-ій годині 26 грудня дивізія вирушила з м. Животова в напрямку на південний схід, без мір охорони — навіть із небезпечного лівого крила — збоку Тетієва; наслідком того деникінська кіннота заатакувала колону головних сил цілком несподівано, і наші не мали часу не тільки розгорнутись у бойовий порядок, а й прийняти ту атаку. Піхота вперто боронилася і в більшості була порубана та дісталася до полону разом із усіма обозами, кулеметами та артилерією.

Лише кінна сотня під керуванням сотника Шульги вийшла цілою, бо не брала участи в бою, будучи в авангарді дивізії; так само більш-менш благополучно вийшов із бою Чорноморський полк, що був в арієргарді; правда, обози з майном і хворими обох цих частин погинули.

Тим часом друга частина чорної зграї деникінських бандитів жорстоко розправлялася з нашими хворими старшинами та козаками, забиваючи тих нещасних, що не мали змоги ні тікати, ні боронитися, та знущаючись над старшинськими жінками.

Вся колона головних сил була знищена, і лише частина штабу дивізії та штаб 3-ої артилерійської бриґади, що пішли в контр-атаку, будучи на конях, дали змогу відступити командирові дивізії полковникові Трутенкові й невеликій кількості старшин та козаків; відірвавшись потім від ворога, вони зєдналися з кінною сотнею й Чорноморцями.

Так, через невиконання наказу й марш без мір охорони, загинула Залізна дивізія й, здавалося, вже не воскресне".

"25-го грудня ввечері одержав я агентурні відомості про заняття деникінцями м. Тетієва. О 10 1/2 год. вечера був одержаний наказ Командарма: 3-й дивізії 26 грудня надвечір зосередитися в районі с.с. Стадниці — Високого; тут же в наказі було зазначено про рух деникінців із півночі на м. Тетіїв. Не встиг я ще прочитати цього наказу, як у той же час із с. Голотьок прибула дивізійна скарбниця з постачання з донесенням од полковника Чижевського, що м. Тетіїв заняте ворогом — деникінцями й що на північ од Голотьок, у напрямі на с. Розсошки, ним виставлена застава. Одержавши наказа Командарма та донесення полковника Чижевського, я негайно розіслав наказа до всіх командирів окремих частин дивізії, де були зазначені: відомості про ворога, про негайне прибуття Чорноморського полку до м. Животова, про висилку кінних розвідочних стеж у напрямі на м, Тетіїв, про виступлення дивізії з м. Животова о 5 год. ранку 26 грудня з тим, щоб до цього часу всі частини дивізії могли скупчитися в м. Животові та взяти фури під хворих і майно. Полковникові Чижевському було послано наказа: пильно стежити за ворогом, виставивши усилені застави на Розсошки — Тетіїв, бути готовим до виступлення в район с.с. Стадниці — Високого на 6 годину ранку 26 грудня, а якби до підхода дивізії була небезпека збоку Тетієва, то, не чекаючи дивізії, вирушити на с.с. Стадницю — Високе, де в останньому й розташуватися. Після розіслання наказів до частин дивізії, а також розвідочних стеж та обміркування з начальником штабу пляну руху дивізії несподівано о 3 год. уночі прибув полковник Чижевський із усіма обозами та гарматами з с. Голотьок до м. Животова й доложив мені, що він примушений був тікати з с. Голотьок до м. Животова, бо виставлена ним застава від Синього полку з кулеметом на шляху на Тетіїв була обстріляна ворогом і розбіглася, кинувши навіть кулемет її; що, мабуть, як він гадає, вже с. Голотьки заняте ворогом. Це прибуття полковника Чижевського з обозами, гарматами, тяжкими в рухові, та його доклад порушили первісні мої пляни. Я негайно вислав кінні стежі на с. Голотьки. Так до ранку чекали ми донесень од розїздів, що були вислані на Тетіїв та на Голотьки, але донесення жадного не поступало".

"Удосвіта 26 грудня вся дивізія скупчилася в м. Животові. Не маючи певних відомостей про ворога — про те, чи вільний шлях на схід, чи занято с. Голотьки ворогом, — я не міг виступити з м. Животова, щоби не бути заскоченим у русі. Було вислано нові розїзди на Тетіїв та на Голотьки й вирішено чекати доповіщень. Мобілізація, призначена на 26 грудня, була відмінена. Біля 11 години ранку прибув старшина зі штабу Дієвої армії з писемним наказом, зміст його був майже такий, як і одержаного напередодні, тільки було призначено крім с.с. Стадниці та Високого, куди дивізія мала перейти, ще с. Жидовчик, а також завдання, що покладалося на дивізію по приході на нові місця. З розпитів цього старшини виявилося, що с. Голотьки не зайняте ворогом, і шлях туди вільний. Одержавши ці відомості, вже не чекаючи донесень од розїздів, я наказав кінній окремій сотні вирушити в авангарді по дорозі на с.с. Калинівку — Стадницю — Високе; колоні головних сил у складі Юнацького полку, Синього полку, гармат, обозу — вирушити по дорозі на с.с. Калинівку — Стадницю — Високе; аріергардові — 9 стрілецькому полкові — по дорозі, за колоною головних сил; Чорноморському полкові вирушити по дорозі на с.с. Голотьки — Стадницю — Високе й бути лівим боковим авангардом. Згідно з моїм наказом дивізія о 11 годині порядком зазначеним вирушила, вживши всіх заходів, щодо охорони. Тільки Чорноморський полк не вирушив, залишаючись у м. Животові з причин, як потім мені доповів командир полку сотник Любимець, кування коней.

Цікаво, що полковник Чижевський у складеній ним історії робить мені закиди про невисилку мір охорони, що спричинилося до розгрому дивізії. Не буду оправдуватися азбукою, а прошу звернути увагу на ті противенства, що містяться там: Полк. Чижевський каже про невисилку мір охорони й там же зазначує, що уникнули розгрому тільки кінна сотня під керуванням сотника Шульги та Чорноморський полк, що були в авангарді й арієргарді.

Склад частин дивізії (бойовий) у той час був такий; Юнацький полк — 35 багнетів, Синій полк — біля З0 багнетів і 7 шабель, гарматна бригада — 2 гарматі, 9-й стрілецький полк — 15–20 багнетів, кулеметів — 5, із них один був в обозі без обслуги; Чорноморський полк — 28 шабель, кінна окрема сотня — 32 шаблі — разом здатних до бою — 80–85 багнетів, 67 шабель, 4 кулемети та 2 гарматі.

При вирушенні дивізії з м. Животова було мною одержано доповіщення від одного з розїздів, висланих на м. Тетіїв, що замічений ним ворожий розїзд, який їхав по шляху з м. Тетієва на м. Животів, зобачивши наш розїзд, повернув назад. Більш доповіщень не поступало. Не пройшли ми більше як 2 верстви од м. Животова, як мені було докладено (я зі штабом їхав на переді колони), що зліва появилася кіннота. Спочатку в мене промайнула думка, що це Чорноморський полк, але не встиг я висловити цієї думки, як зліва дійсно вже неслася велика ворожа лава кінноти. Я ледве віддав наказа розсипатися в лаву та відкрити вогонь, як уже кіннота наскакувала на колону дивізії. Все ж наші невеличкі частинки піхоти відкрили кулеметний та рушничний вогонь, але це було безнадійно. Страшна лава, не менше як 600 шабель, була вже майже біля обозу. Я зі штабом (старшини, ординарці, тут же й полковник Чижевський — разом 23 чоловіка, з них більшість, як і я, без шабель), кинулися вправо, в поле. Відскочивши на кроків 200–300, ми зупинилися, щоб що-будь порадити, але ж прийшлося тільки подивитися, як ворог грабував обоз. Правда, полковник Крат звернувся до мене, аби кинутися в контр-атаку, і я його цілком розумів, — там в обозі, де лютував ворог, була його дружина, але здоровий розум твердив, що це нісенітниця — один в полі не вояка. А тут ще до того чоловік із півсотні деникінців кинулося до нас, стріляючи по нас набігу. Нічого не зоставалося нам, як тільки залишити поле бою.

Отже контр-атаки, що про неї пише полковник Чижевський, не тільки не було, але й не могло бути. Заатаковані ми були не яким-небудь розїздом, а полком кінноти, під керуванням князя Голіцина, Кавказької "сводной" дивізії, — відділу генерала Попова. Ворог переслідував нас верстов із пять, при чому ледве їм не дістався полковник Чижевський, що впав був із конем, але все ж йому допомогли встати та сісти на коня, і він разом із нами скакав по полі, доки ворог не лишив погоні. Під с. Калинівкою ми настигли кінну окрему сотню, що була збоку с. Голотьок у рухові заатакована ворогом і в цій атаці понесла втрати — 2 ранених. Прибувши в с. Високе, ми розташувалися на ночівлю, туди ж через годину-дві прибув і Чорноморський полк.

У бою під м. Животовим дивізія понесла втрати: вбитими 11 чоловік, полоненими до 100 чоловік, 2 гарматі, 5 кулеметів і обоз. Усі хворі на тиф були залишені деникінцями в с. Голотьках. Днів за пять почали прибувати до дивізії старшини та козаки, що під м. Животовим попали до полону, й дивізія з кожним днем почала збільшуватися.

Доповідаючи Командармові про Животів, я просив про призначення розсліду цієї поразки, але на це Командарм відповів: "Усього не передбачиш і не вгадаєш. Ваше становисько було тяжке".

Цими подіями я закінчую першу частину оповідання про зимовий похід, бо далі, з другой половини січня (19 січня), ситуація набуває цілком нового характеру, що вимагає зовсім відмінної тактики Армії У.Н.Р.

ЧАСТЬ II

Розділ І

Армія У.Н.Р. в коридорі що утворено добровольчою й большевицькою арміями — Усталення ідеології. — Марш розєднаними дивізіями

Після чинів на Уманьщині, наша Армія відійшла була до району Перегонівка — Голованівськ — Покотилів (штаб армії в с. Рогове), а з 16 січня почала посуватися в південно- східньому напрямкові, до р. Синюхи; — маршрут: Перегонівка — Лебединка — Троянка — Казимирівка. В районах цих було багато цукру й спирту; селянство в більшості було заможне; це добре відбилося на організаційній праці дивізій.

На підставі де-яких розвідчих даних можна було уявити собі, що Командування Добровольчої армії, перебільшуючи в своїй уяві нашу кількість, вирішило поставити Українську армію поміж своїм та большевицьким фронтом і тим самим привести нас до загибелі. Відступ Добровольчої армії був остільки поспішний, що поміж обома фронтами залишилася просторінь біля 200 верстов.

Приблизно біля половини січня наша розвідка майже точно встановила напрямок фронту Добровольчої армії, а саме: головними групами Добровольча армія тримала: Бірзульський та Ново-Український залізничі вузли і район Єлизавету, а потім фронт повертав круто в південно-західньому напрямкові.

На зазначеній лінії Добровольча армія спочатку гадала вдержатися стало, але явна деморалізація у війську примусила Командування Добрармії свій план залишити й утримувати південну Херсонщину й Катеринославщину стільки часу, скільки це буде потрібним для евакуації військ до Криму.

Перед фронтом добровольців були висунуті, приблизно на пів денного переходу, окремі невеликі відділи мішаного характеру, очевидно з охоронно-розвідчою метою.

З півночи окремими угрупованнями поволі насувалися червоні війська.

Козаки Волоха, користаючись своєю, схожою на нашу, уніформою, трималися недалеко від місця нашого постою, а одного дня ранком їх розвідка завітала навіть і до нас.

Таким чином зрозуміло, що ми повинні були незабаром сподіватися зустрічі з ними, тому треба було виявити свою позицію і в цей бік; почувалося, що все вояцтво скупчило свою увагу на цьому питанні; Командування відчувало це і, маючи власну тверду думку, хотіло, щоб вона стала загальною і дійсно відбивала ідеольогію військової маси, щоб через те саме продемонструвати ще раз моральну єдність.

В брошурі п. Певного про це сказано в розділі під заголовком "Під прапором У.Н.Р.":

"Але думка що до продовження боротьби за державність проти нових окупантів — большевиків не була одностайною. Велика більшість командного складу, особливо молодшого, тимчасово вважала таку боротьбу неможливою. Не було одностайности думки також і між командирами дивізій. Один з командирів дивізій звернувся до большевиків з заявою про порозуміння, але делегація, яка їхала в тій цілі до Умані, напоролася на боротьбистів і потерпіла фіяско.

Врешті здорове чуття найбільш активного елементу серед командного складу перемогло, і рішення боротися під прапором У.Н.Р. було прийнято, а сепаратні спроби говорити від імени Армії У.Н.Р. були зліквідовані.

Далі гасло — боротьба за волю і державність У.Н.Р. — проходить через увесь період боротьби".

Наводячи цей уступ, що на мою думку правдиво і обєктивно був поданий, я вважаю за необхідне сказати: цілком було зрозумілим заклопотання вояцтва загрожуючою новою фазою боротьби, бо розходилося про особливий і дуже серйозний момент — першої повної перемоги большевиків-комунистів на всій території колишньої Росії. Малося на увазі також те, що ні від кого, за винятком власних сил, порятунку для нас бути не могло; москвини (цим разом червоні) скрізь маніфестували, що, мовляв, Червона армія йде на Україну для "визволення", а не для "поневолення" (проклямація Троцького, що кінчалася словами: "Нехай живе совітська незалежна Україна").

На нараді в с. Вавча-Балка 18 січня (на північ від переправи через р. Синюху, коло села Добринка), на яку Командування запросило всіх старших військових начальників, було вислухано пропозицію Ревкома Правобережжя, передану через п. Д., що до визнання його влади. Ясні позиції командирів частин інформаційно-політичного характеру, промова отамана Ю. Тютюнника, а потім моє слово — остаточно виявили і зафіксували тогочасну ідеологію війська, — воно було за національну суверенність на грунті демократичному.

Так була поставлена крапка над "і". До самого кінця походу, ні при яких обставинах, які-б вони не були важкі, питань про "орієнтацію" у війську більш ніхто не підносив. Мимохіть насувається питання: чому, при такій важкій військовій і політичній ситуації, військо наше залишилося вірним своїй ідеології? Думати, що це був крок не розважний, а інстинктивний — не приходиться, бо не таке було наше військо. За часи 3-х річної національної революції воно звикло вдумливо відноситися до політичного життя.

А приводи до цього були такі: опинившись в самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу — крім назви "петлюрівці" часто-густо можна було вже чути ще назви "українці", "наше військо"; бо, зрештою, не було вже родини, яка-б так чи инакше не була звязана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений перебував, як інвалід, вдома; не мало було і таких вояків, яких доля була цілком невідома, і т. п.

Присутність у війську українському священиків і щире виконування релігійних треб також дуже імпонувало селянським масам;

можна було спостерігати, як у спільній молитві село і військо єдналося в загальній журбі про долю Рідного Краю; при похоронах забитих або померлих від тифу козаків звичайно брало участь все село — всі жінки загалом клопоталися, щоб прибрати гарно покійника, кладучи його в домовину. Святочно, з великим піднесенням руху відбувався такий похорон, і тут над новою труною знов було єднання. На крові та сльозах зміцнилася козацька й селянська думка — прокльони і заклики до помсти змішувались з салютаційними сальвами та співом гимну "Ще не вмерла Україна".

Нарешті українська мова, що все лунала у війську, єднала його з суспільством.

У нашому війську під той час вже не було ані зрадників, ані втікачів, не вважаючи на те, що чимало вояків проходило повз самі свої хати. Оце ж той грунт, на якому не тільки не деморалізувалось, а навпаки, зміцнялось і гуртувалося в тісне коло військової семї наше військо, що 18 січня ще раз виявило себе, як ідейних борців, що мали свій певний шлях, — а шлях цей був "Заповіт" Тарасів Шевченків:

…….вставайте,  Кайдани порвіте, І вражою злою кровю Волю окропіте…"

Я не вважаю потрібним ховати назву дивізії, що вислала була делегатів до боротьбистів — це були Волинці. Зроблено це було за моїм дозволом, бо я був певний, що посланці не знайдуть там того, що для Волинців, як і для всієї Армії, було найціннішим, а саме — співчуття національним домаганням (17 січня з с. Тишківка, на північ від Добринка — переправа через Синюху).

Сподіванки справдились, і звістки, що їх привезли делегати від боротьбистів, ще зміцнили національну думку Армії.

Борцям національної української революції не було по дорозі ні з "білими", ні з "червоними", бо не приходиться говорити про соціяльне визволення при національному рабстві; тим більше, що перехоплені повстанцями інструкції Троцького до агітаторів на Україні ясно свідчили, що ховалося за його проклямацією до народу українського.

Підсилене одностайністю думок в Армії, Командування однак вирішило:

а) по змозі і на далі уникати сутичок з червоними військами.

б) по змозі і на далі продовжувати марш одною групою, і тільки, коли того вимагатимуть обставини, продовжувати військові акції невеликими групами, й

в) з огляду на відірваність від Уряду, Армія мала взяти на себе ще й нове завдання — підтримувати в народніх масах віру в нашу справу і задля цього намагатися в дальших своїх акціях охопити можливо більший район.

Перехід до акцій окремими відділами був необхідний через те що надто складна ситуація вимагала спритного маневрування, до чого більш надавалися невеликі відділи, а крім того, на випадок нещастя — воно не було-б загальним для всієї справи.

Поклавши на себе ще нове агітаційно-інформаційне завдання, Армія почала широко його виконувати. Призначені ще в Любарі Урядом політичні референти розвинули свою працю з більшою інтензивністю; крім того справу цю почали провадити також і всі окремі чинники Армії. Політичні референти скликають громадські сходки і урядовими актами освітлюють перед масами справу й сучасне становище.

По церквах священики в казанях своїх несли живе слово і розбуджували любов до Рідної Країни, закликуючи до боротьби за неї; на майданах, базарах, в коршмах, на подвіррях і по хатах — старшина, козаки, урядовці, кожний по своїй силі й розумінню, провадили інформаційно-агітаційну діяльність. Похід надалі фактично стає політичною демонстрацією, що й підготовила весняні події 1920 р. Національні й республіканські демократичні кличі Армії притягали симпатії широких мас населення до себе.

Певність моральної та матеріяльної піддержки з боку своєї української людности дала Армії силу й відвагу розпочати боротьбу також проти Червоної московської армії, яка поволі посувалася з півночі. Для цього армія Українська пішла в запілля Червоної армії.

Коридор, в якому перебувала Українська армія, через наступ большевиків де далі то все звужувався; обстанову остаточно зясував полковник Павловський, що з своїм невеликим відділом партизанив (коло 25 чоловіка) продерся через фронт червоних військ з Київщини. Інформації полковника Павловського були такі: Червоні широким фронтом поволі посуваються на південь; угруповання їхні в половині січня перейшли вже залізничу лінію Христинівка — Шпола, передові частини "червоних" були від нас приблизно за З0 верстов. Переправа через Синюху коло м. Торговиці зайнята заставою в 20 чоловіка; взагалі сили червоних великі, і армія їхня в доброму стані; відношення червоних до повстанців — прихильне.

Одночасно з півдня наспіла звістка про те, що добровольчий відділ вибив нашу кінну залогу з Юзефполя; правда, звістка ця, як виявилося, не була правдивою, але, з огляду на загальну ситуацію, було сподіватися, що почнуть виявляти активність і добровольці.

Між 18–20 січня всі частини Армії У.Н.Р. перейшли Синюху через Добринську переправу (З0 в. на північ від Ольвіополя); 21 січ-ня зосередилися в районі: м. Хмелева (Волинська дивізія[60]), хут. Петрівка та Каракозієвка (Запорожська дивізія), в околицях Глодоси (Київська дивізія), Штаб Армії — с. Гусівка, — і опинилися в смузі охоронних та розвідчих частин добровольців, тим часом як відділи червоних по-декуди наблизилися до білих на денний, а часом південний марш.

Таке становище вимагало від Командування негайного рішення.

Ухвала Командування була — прорив Армії окремими дивізіями в большевицьке запілля. Прийнято було дві пропозиції: отаман Тютюнник вважав для себе за корисне рушити на північ, на Київщину, бо з цією округою його звязувала попередня повстанська діяльність; я ж хотів базуватися на південно-східну Херсонщину та Катеринославщину через те, що штаб мав відомости про присутність в районі Знаменка — Єлизавет партизана отамана Гулого-Гуленка;

штаб мав надію використати організацію його району, розвідчі матеріяли та партизанські відділи.

Взявши під увагу негайність справи, ще в вечері 21 січня Командування Армії в своїй директиві (штаб тут користувався місцевою церковно-парафіяльною мапою) вказало дивізіям таку схему дальшої чинности Армії:

1) 3 22 січня по 15 лютого дивізії повинні відбути марші самостійно по запіллю Червоної армії;

2) маневровий район — площі повітів: Звенигородського, Таращанського, Канівського, Черкаського, Чигиринського й Єлизаветського;

3) підчас маршу дивізії розвинуть агітаційно-інформаційну працю і піднесуть активність повстанських відділів;

4) район обєднання — простір між Чигирином та Черкасами.

Командира Волинців, отамана Загродського, не було підчас обговорення плану наступного завдання — через те Командування дало йому вільну руку в його виконанню цього завдання.

Розділ II

Марш південної групи. — Бій під с. Олексіївкою. — Новий поділ групи. — Зустріч штабової колони з отаманом Гулим

В дальшому поході Українська армія поділилася на дві колони — північну під керуванням отамана Ю. Тютюнника, в складі Київської й Волинської дивізій і південну в складі Запорожської дивізії, 3-го Кінного полку та Штабу Армії — під моїм проводом Командування Південною групою вирішило пробиватися через ворожі фронти по напрямку: Хмельник — Єлизавет, в районі котрого воно сподівалося знайти повстанчі загони. Саме місце прориву було обібране після таких міркувань: Командування розвязувало питання відносно супротивника, спираючись на ті тактичні основи, якими керувалася Добровольча армія, — отже на вузловій залізничній станції Ново-Українка треба було сподіватися присутности бойової формації значної сили; далі в напрямках обох залізниць (Ново-Українка — Сміла, Ново-Українка — Єлизавет), після приписів статуту, мали бути висунені приблизно на пів денного переходу — менші охоронні відділи. Таким чином місце злуки відділів можна було вважати найбільш сприяючим намірам Командування групи.

Після парафіяльної мапи таким місцем могло бути с. Олексіївка, біля якого за допомогою прихильного до нас населення група могла-б знайти необхідний їй вихід.

Наказ, що був виданий групі, мав такі точки:

м. Хмелеве, 23 лютого, 14 год.

1. В ніч з 23 на 24 лютого штаб армії, Запорожська дивізія і 3-ій Кінний полк повинні сфорсувати фронт Добровольчої армії на участку поміж с. Мала-Виська і Плетений-Ташлик (с. Олексіївка лежить між двома залізничими лініями: Ново-Українка — Сміла, Ново-Україпиа — Єлизавет).

2. Всі частини групи поділяються на дві маршові колони: першу — кінні і всі більш рухливі частини, а саме: 3-ій Кінний полк, кінно-гірний дивізіон і инші окремі кінні сотні — всі під керуванням полковника Стефанова, — і другу, менш рухливу, — всі піші частини та обози, — всі під командою полковника Ткачука; штаб при першій колоні.

3. Послідовність в акції: а) до смерку обидві колони мали пересунутись від м. Хмелеве до збірного пункту — в хутори Олександрів-ка, що були за 10 верстов на південний захід від Малої-Виськи; з цих хуторів повинно було бути, як стемніє, переведене форсування залізниці Ново-Українка — Сміла і потім виконано марш далі з таким розрахунком, щоб завидна вся група зосередилася в хуторах (вихідний пункт для акцій на прорив), що були за 5 верстов на південь від села Олексіївки:

б) малося на увазі, що перша колона, як рухливіша, прибуде до вихідного пункту значно раніш, перед світанком і, доки надійде друга колона, спроможеться зясувати обстанову і заняти певний пляцдарм для проривчої акції;

в) колонам підчас руху наказувалося використувати манівці та глухі переїзди через залізниці й на вихідному пункті чекати наказу на прорив ворожих фронтів.

4. З огляду на серйозність становища всіх відповідальних начальників було повідомлено про збірне місце Армії У. Н. Р. на 15 лютого.

Треба зауважити, що в той таки самий день (23 січня) групи вже зробили до 25-ти верстов, та треба було ще зробити вночі та по манівцях від З0 до 40 верстов, тому дрібна помилка в маршруті могла повести за собою великі наслідки.

***

Марш до збірного пункту (хут. Олександрівка) колони виконали без усяких перешкод, не вважаючи на те, що вони проходили завидна через смугу, що була під доглядом розїздів Добровольчої армії; були тільки поодинокі зустрічі наших розїздів з розїздами добровольчими. Заздалегідь виставлені по висотах, вздовж нашого шляху, нерухомі бекети добре виправдали себе — колони йшли по фарватеру, що був відзначений маяками.

Коло 20-ої години перша колона розпочала свій рух від збірного пункту; ніч була дуже темна, треба було добре триматися передніх; з другої години пішов рясний сніг. Провідниками, що були взяті за порукою місцевих діячів, перша колона ще удосвіта була доведена гаразд до наміченого наказом вихідного пункту (цеб-то — до хуторів на південь від с. Олексіївки).

Не буде помилкою сказати, що колони наші зробили цей марш майже на ворожих очах; доходило до смішного, до анекдотичного: в час, коли колони машерували через залізничий переїзд, коло 5-ти верстов від Малої-Виськи, до переїзду підїхав добровольчий розїзд, якому і на думку не могло впасти, що ті тіни, які йшли повз нього добрих пів години, були ці самі українці, що спричинилися в значній мірі до загальної поразки добровольців. Драґуни, що стояли на переїзді, допомагали візникам, напучували їх, кажучи — "дєржісь больше вправо, влєво" і т.и. Тільки нарешті, коли вже зазначився хвіст колони, драгуни звернулися до останнього возу з будою, справедливо міркуючи, що позаду мусів їхати хтось з начальників, — "Ґаспадін палковнік, какая ето часть? — питає драгун. А з буди йому на це: — Спрасіте, пажалуйста, впереді. Драгон подався наперед і на цей раз натрапив на якогось чергового візника, до якого і звернувся з тим-же запитанням.

Змерзлий, захоплений увесь своїм ділом візник-козак відказав: "Запорожні".

Далі зрозуміло: драґони зникли в пітьмі, але було пізно — колони були вже далеко.

Гріх було б тут не сказати пару слів про провідників, бо стільки разів було наше життя в їхніх руках.

Звичайний малюнок: колона, на чолі штаб; далі маячить прапор, а ще зпереду кроків на 5-10 — провідник, звичайно дядько, а як коли, то й парубок; з провідником поруч їде козак.

Так було завжди при всякому пересуванню. Як спочинок — то провідники міняються; попередній дуже радіє — дякує, бажає щасливої дороги; новий заступає його місце в колоні.

І так завжди — без мап, без компасів.

Очікуючи світанку, перша колона стала на спочинок в хуторах. Негайно на Олексіївку (вона-ж Лутівка) була вислана наша кінна розвідка; по всіх розрахунках колона полковника Ткачука могла прибути не раніше як о 8-ій годині ранку. І можна собі уявити загальне здивування всіх, коли трохи не слідом за нами стала підтягатися і друга наша колона з своїми чималими обозами!

Дядько-провідник повів колону полковника Ткачука повз саме с. Олексіївку, де перебував старшинський відділ Добровольччої армії. Селяне дуже просили полковника Ткачука, щоб він наказав всіх їх забрати, — і ніяк не могли зрозуміти, чому полковник відмовився виконати їхнє прохання.

Як приклад доброзичливого відношення населення до наших козаків можна навести те, що один наш невеликий відділ, який спізнився стати на марш, мав в с. Ташлику, занятому частинами Добрармії, добрий відпочинок.

***

23 січня бій під Олексіївхою був короткотривалий; почався добре, а скінчився нашим поділом на дві групи та втратою частини обозу.

Село Олексіївка лежить в глибокому яру; зі сходу до села підходить велика балка, а далі на південь, в бік Плетеного-Ташлика, починаються окремі переліски, котрі потроху переходять в досить густий ліс. Взагалі місцевість трохи погорблена та по-де-куди

перерізана глибокими балками.

Несподіваним для добровольців нападом 3-й кінний полк під керуванням полковника Стефанова о 8-ій годині ранку захопив с. Олексіївку, розігнав залогу і захопив чималий обоз. Рештки добровольців відійшли в бік М. Виськи; часами відтіль доносилися окремі постріли. Згодом добровольці посунулися трохи наперед, і їхні кулемети почали обстрілювати західний край Олексіївки; проте влучний огонь гармат Алмазовців примусив їх знову відійти.

О 9-ій годині вся дивізія була введена до села, щоб хоч годину дати частинам спочити й зогрітися. О 10-й годині Командування зорієнтувалося і вирішило продовжувати марш далі на північ, для чого було видано такого наказа:

Олексіївка, 24 січня, 10 година.

1. Група має продовжувати свій марш далі на північ в напрямку с. Девята-Рота задля виходу в запілля червоних.

2. 3-ій Кінний полк негайно вирушає на північ в напрямкові с. Арсенівка і має зясувати найзручніші шляхи задля дальшого руху ґрупи, забезпечивши його надійно охоронними бекетами і стежами.

3. Відділові полковника Ткачука в складі: пішої бригади полковника Дубового і гарматного дивізіону полковника Алмазова — утримувати далі с. Олексіївку, особливо доглядаючи за північно-західнім напрямком.

4. Після зясування 3-м Кінним полком вільного шляху — частинам групи буде визначений порядок і час вимаршу.

5. Штаб групи при відділі полковника Ткачука (в хаті біля церкви).

За годину становище виглядало так:

3-ій Кінний полк вирушив для виконання свого завдання і був вже верстов за 4, коли з лівого крила надійшли звістки, що лави добровольців в південно-східному напрямку значно згустилися, і що ворог виявляє нахил до контр-наступу; — був виданий наказ про перехід відділу полковника Ткачука в контр-наступ; однак фізичні, а тому й моральні сили Запорожців були вичерпані; замерзлі після 70 верстового маршу, майже не ївши, Запорожці не могли виявити своєї звичайної маневрової здібности; після короткого бою почався частинний відступ нашого лівого крила, який, під сильним натиском ворога, перейшов потім у загальний.

Я хотів кинути невелику (коней з 30) Гайдамацьку сотню і свій конвой (коней з 20) у фланговий контр-наступ, щоб полегшити становище нашої піхоти, для чого персонально повів сотню і свій конвой на наше праве крило до вихідного до атаки пункту, біля млина; однак з цієї моєї спроби нічого не вийшло через надзвичайно рясний кулеметний вогонь — частини почали загальний відворот на південь під захистом влучного огню полковника Алмазова.

Отже в той час, коли штаб з конвоєм і гайдамацька сотня відходили на нашому правому крилі в напрямкові поблизького невеличкого ліска, ми побачили, що цей лісок поспішає заняти також якась инша кавалерійська частина коней в 100 з кулеметами на тачанках.

Дистанція поміж нами хутко зменшувалася; була непевна гадка, чи не частина це нашого 3-го Кінного полку, що не спромоглася продертися через фронт; ще проминув якийсь час, поки розїзди наші та ворожі розпізналися й почали поміж себе бій і, раніш ніж ми змогли щось вдіяти, три кулемети та 100 рушниць розпочали по нас шалену стрілянину.

Без особливих страт, під захистом одного свого кулемета ми відійшли в поблизьку балку; правда, козак-кулеметчик з мого конвою, котрий з власного почину своїм влучним вогнем прикривав наш відступ, був смертельно поранений і незабаром помер.

Так сталося нове, вже не з власного нашого бажання, розєднання Запорожців на два загони. Даремно тут шукати винних; не витримали людські сили; найбільша вина, можливо, лежала на мені, бо було помилкою давати спочинок тяжко стомленому козацтву в таких виключних обставинах; крім того лишень в безупинному рухові можна було знайти вихід з цієї ситуації, бо, як вказує дійсність, напрямок для прориву був обібраний цілком правильно.

3-ій Кінний полк, як виявилося пізніше, теж бачив цю кінну ворожу частину, проте гадав, що це були Алмазовці, і помаршував далі; без сумніву, це була дуже значна помилка з боку командування 3-го Кінного полку. Як обозники-дядьки не силкувалися, як вони не маневрували із своїми важкими возами, але обоз ми в більшості розгубили — частину добровольці забрали, а частину селяне переховали.

Над вечір в с. Арсенівці, де зібралися всі, кому повелося продертися через добровольчий фронт, ми вже мали повідомлення, що зясували нашу ситуацію: Добровольчий фронт поділів тепер Запорожців на дві групи; приблизно через добровольчий фронт продерлося до 350 верхівців із штабом дивізії та частиною обозу.

Окрема Гайдамацька сотня та кінні команди, що продерлися із штабом Запорожців та 3-м Кінним полком, з мойого наказу були зведені в одну частину, і таким чином в Арсенівці було покладено початок формування 2-го Кінно-Запорожського полку; пізніше до нього було прилучено ще сотню полку кошового отамана Костя Гордієнка, що тимчасом перебувала при кіннім полку Чорних Запорожців.

Першим командиром цього нового кінного полку було призначено полковника Волощенка, що користувався у Запорожців доброю славою, як старшина й гарматчик.

Після цієї реорганізації наша група прибрала характер кінної бригади; при колоні був штаб, через те при дальшому оповіданню я буду її називати штабовою колоною, південну-ж групу — за назвищем її командира — колоною полковника Дубового.

***

Другий день (24 січня) був для нас не більш щасливим. Цей день було вирішено перебути на селі для того, щоб отримати будь-які відомості про напрямок руху частин, що від нас відірвалися, а крім того могли ще надійти поодинокі наші люде; Добровольці нас не турбували, але за те ми були вже в близькому сусідстві від якоїсь большевицької частини, що займала "Пяту Роту" (приблизно 5–6 верстов на південній захід).

Дійсно, на протязі дня де-хто підїхав, а де-хто ледви приліз, і нарешті о півдня ми вже мали певні інформації що-до другої частини Запорожців: — під командуванням полковника Дубового вони рушили через залізницю Ново-Українка — Єлизавет на південну Херсонщину.

Події під Олексіївкою тільки зміцнювали моє попереднє рішення шукати злуки з отаманом Гулим-Гуленком, і на 25 січня були видані відповідні зарядження. О 4-ій годині в день ми ховали козака-кулеметчика, після чого я повернувся до хати священика.

Раптом увійшла паніматка — біла як крейда, сіла і ледви спромоглася вимовити: — "большевики"; прислухалися — дійсно кулемет — бій у самому селі…

Спочатку було зовсім погано… Врятував метод — ніколи не розташовуватися в одному селі. Коли стався сполох в нашому селі, то 3-ій Кінний полк встиг стати в поготівлю. Я з командиром Немирівського куріня і конвоєм почали охоплювати большевиків з-ліва, а 3-ій Кінний полк тимчасом, під командою полковника Вишневського, славно розвернувся з правого боку від большевиків і по висотах; незабаром ми примусили большевнків тікати в повному розумінню цього слова, скидаючи навіть для швидкости руху нові кожушки Добровольчої армії. Таким чином ці кожушки, порівнюючи за короткий час, перейшли вже в треті руки — від добровольців до большевиків, а звідти до нас.

Цей епізод з большевиками нас підбадьорив, тим більш, що 3-му Кінному полкові пощастило вивезти відбитий у добровольців обоз, а він був чималий і досить коштовний; річі були переважно англійських фірм.

А в той-же самий час добровольці використовували наш обоз!

***

Зустріч з отаманом Гулим-Гуленком сталася незабаром і майже випадково.

Здається, на перший (25 січня) день маршу в напрямку залізничої станції Знаменка наша кінна бригада о півдня підходила до великого села Володимировки (22 верстов на північний захід від Єлизавета), де думала стати на довший спочинок, коли від передньої розвідки було отримано звістку, що в селі перебувають Гулівці.

Однак здивування наше ще збільшилося, коли в першій частині села на варті ми побачили здорових, дужих, одягнутих у військову уніформу вояків, у яких на грудях були великі чорні бинди; — це були Махнівці, які, як вони самі казали, були в союзі з Гулівцями.

Ця зустріч з отаманом Гулим через свою несподіваність стала ще більш любою та сердечною. Отаман Гулий, через своїх агентів, — знав про наш рух і сам шукав з нами злуки; ця злука двох національних сил — одних, що являлися войовниками на місці, і Других — нас з регулярної армії, відбилася на обох сторонах дуже добре; хата, де відбулася ця зустріч, нагадувала шумливий вулик — тут все гуло від розмов та вигуків, бо зустрілись старі товариші по зброї, по сучасній боротьбі, а навіть знайшлися й рідні.

Вражіння від організованости Гулівців було надзвичайне; партизани мали бравий козацький вигляд: в доброму військовому убранні зо всіма національними відзнаками — шликами, стрічками і т.и. Озброєнню партизанів теж можна було позаздрити, бо воно було першорядне. Сміливо можна сказати, що це була справжня "Національна Гвардія".

На вечірній нараді в штабі отамана Гулого, після моїх інформацій, отаман Гулий намалював нам досить цікаву ситуацію, в якій він перебував, і в якій тепер і ми опинилися.

Отаман Гулий, що мав міцну повстанчу організацію на Херсонщині, Катеринославщині, а потім вище по Дніпру аж до Холодного Яру, мав також значні відділи партизанів, — відограв не малу ролю в дезорганізації запілля Добровольчої армії, надто з того часу, як добровольці розпочали ворожі акції супроти Української армії.

Відомі вже події в Київі, після яких наші війська залишили столицю, були гаслом для всіх повстанців і партизанів: наміри добровольців зробилися для них ясними, і все національно-свідоме розпочало активну боротьбу в запіллю Добровольчої армії; наслідки цієї боротьби відомі. Залізнича дільниця Катеринослав — Знаменка — Павлик опинилась в руках повстанців; повстанці хутко очистили повіти Верхнедніпровський, Олександрівський й частину Кременчуцького; значні склади перейшли до їхнього розпорядження.

Через зазначені вище обставини большевики не могли не рахуватися з повстанцями — скрізь був поширений наказ Троцького про те, що Червона армія йде на Вкраїну, як визвольниця, що Вкраїна має сама встановити свої відносини до Росії; наказ цей зупинив, правда тимчасово, повстанців, й вони були на роздоріжжю.

Пізніше, в січні, коли для большевиків "білої небезпеки" вже не істнувало, вони різко змінюють свою тактику що-до повстанців, дякують їм за допомогу й запропоновують або "самораспуститься", або вступати до червоних частин.

Отаман Гулий-Гуленко рішучо відмовився виконати домагання комуністів, що-до прилучення його партизанів до Червоної армії, і на цьому тлі почалися загострення, що з кожним днем, з кожним новим питанням побільшувалися і явно вели до конфлікту.

Після обміркування становища на нараді було ухвалено:

1) Отаманові Гулому продовжувати і надалі свої зносини з большевиками, силкуючись зволікати їх, як мога довше.

2) Запорожці далі підуть часово під назвою "Гулівців"; всі непорозуміння між ними та большевиками мав розвязувати отаман Гулий.

3) Отаман Гулий з партизанськими відділами має приєднатись до Армії, та, використовуючи свої звязки, мусить полегшити групі полковника Дубового й Алмазова увійти з нами в звязок.

4) Потім були обмірковані й ухвалені деталі майбутнього маршу, економічні та організаційні питання (так, наприклад, від отамана Гулого нам пощастило дістати чимало патронів до рушниць).

Таким чином, далі мала мандрувати по Правобережжю досить цікава група: частини Армії У.Н.Р., відділи партизанів, що тимчасово були під Радянським прапором, та Махнівці. Що правда останні не прийшлися до смаку нашим козакам — їхній нігілізм, їхня брутальність у стосунках між собою, вульгарне відношення до начальників, анархічна лоґіка — все це було не до вподоби нашому козацтву, і незабаром Махнівців, за винятком кінної сотні, було відпущено.

***

Дальший наш похід з початку лютого і до 15-го, коли ми, згідно з попереднім наказом по Армії, мали сполучитися з двома иншими дивізіями, а також похід дивізії Київської і Волинської відбувся в смузі, яку зорганізували повстанці, що й спричинилося до того, що незабаром нам пощастило зєднатися з групою полковників Дубового та Алмазова, вийти з ближнього запілля Червоної армії, порівнюючи добре, й нарешті в зазначений час і в зазначеному пункті прийти до обєднання всіх частин Армії.

Під час цього руху слід звернути увагу на: 1) зустріч нашу з Лотишами, 2) оточення мого і отамана Гулого штабів кінною дивізією Червоної армії, 3) злуку нашу з колоною полковника Дубового і нарешті 4) несподіваний напад радянця Коцура на 3-ій Кінний полк і 5) дуже щасливий похід Київської і Волинської дивізії по маршруту Звенигородка — Канів — Черкаси.

Перш ніж розказувати про хід цих подій, слід докладніше сказати про повстанців та партизанів.

Розділ III

Повстанчий рух і партизани. — Ідеологія, типові угруповання, організація і роля партизаиів в загальній боротьбі Українського народу за Державність Українську

Як еволюціонувала політична думка української інтелігенції, що від домагання автономії дійшла в переважній більшості до вимоги повної державної незалежности, так і селянська маса поступово зміняла свій світогляд.

Несподівано захоплений революційними подіями, не підготований для самостійного політичного життя — народ наш примушений був самотужки вирішувати проблеми свого майбутнього.

Цікаво прослідкувати еволюцію народнього думання:

На першому селянському зїзді повстають два напрямки, які відтоді не сходять уже зі сцени.

"Перший — домагатися здійснення національно-територіяльної автономії;

Другий — домагатися вирішення земельного питання українським сеймом".

Всеукраїнський Національний Конгрес, що відбувся між 4 до 8 квітня, стверджує ці напрямки і розвиває їх в загально-державному напрямкові. "Федерацією з иншими народами Сходу й забезпечення прав меншостей у себе" Український народ мовби закінчує цикл революційних придбань.

5—8 травня на зїзді заступників майже мільйонового вояцтва маніфестується його непохитна воля, стати на сторожі української справи.

Чим-же відповідає на це все Москва? — Проволіканням, нещирістю, обіцянками, уступками в часи власної руїни та озброєним опором в години більшої організованости й сили.

Революційний маятник пішов далі — 3-м, а пізніш 4-м Універсалом Український народ ставить себе в новий стан — Незалежної Держави; в наслідок-же цього розпочалася довга і кривава боротьба з червоними, потім з білими, а далі знов з червоними.

Висунутий під час цієї боротьби на авансцену спільний "катєлок" та "окопна воша" довгий час непокоїли наше селянство, про те з часом в дальшому перебігові подій "дядько" сам побачив, яка роля належала йому у всій цій байці і ступнево, після тяжких вагань, ідеологія народніх мас в 1919 році набуває сталої державної форми: Цю ідеологію можна вповні обняти пророчим висловом "В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля", в наслідок чого боротьба на сході все більше й більше переходить в площу національної боротьби.

В цій боротьбі, яка з кожним днем ставала все більш запеклою, поруч з урядовою боротьбою за допомогою військових формацій, стає й Український народ, засоби й форма боротьби якого набрали своїх властивостей.

***

Повстанчий рух почав вже виявлятися ще за часів Центральної Ради, коли у перше організувалися загони, щоб забезпечити лад і спокій у тих повітах, через котрі проходили вояки, що поверталися додому з загального російського фронту.

Придивляючись до цих повстанчих організацій, мусимо ствердити, що особа отамана відограє у них значну ролю. На отамана вибирають не тільки військовиків, а часто-густо й людей инших професій — учителів, лікарів, громадських діячів, а часом бували й священики, бо отаман був політик-вождь, що відбивав у своїй особі національні й соціяльні бажання даної округи. Отаман повинен був бути добрим організатором й адміністратором; він має судову й адміністративну повновласть у своїй окрузі.

Отаманові співробітничає Начальник Штабу, при чому часто інстинктивно у повстанців панує здорова думка, що Начальник Штабу має бути обовязково фаховець — кадровий старшина; прикладом, на протязі 8 місяців Начальником Штабу у Махна був штабс-капітан Григорович, до речи в данному разі це був один з видів експропріяції.

Повстанці ніколи ні від кого нічого для свого озброєння не одержували, все вони мусили добувати самі, та при тому часто шляхом бою; кожний відступ ворожої армії був для них періодом особливої діяльности, що-до придбання вогнеприпасу та иншого військового знаряддя, все придбане повстанці й партизани, звичайно, заховували в потаємних місцях з такою обережністю, що мабуть чимало з таких запасів, після смерти їх хазяїв, будуть довший час ще перебувати по своїх схованках.

Партизанські загони звичайно невеликі, до них вступає все найбільш загартоване, спритне — з природним хистом до військової справи. При своїх акціях вони спіраються на повстанців та прихильну їм людність на місцях, уявляючи собою з своїм отаманом моральний та фаховий осередок.

Доктрину, що керує повстанцями й партизанами, можно укласти в такі рамця: все, що стоїть на дорозі до наших визвольних домагань, є наш ворог. В боротьбі компромісів не знаємо, наша поява несе ворогові смерть, передбачити її не можна, бо ми є всюди й ніде[61].

Методи боротьби. Найудосконалена розвідка, націлення удару в найболючішу точку — в ворожий штаб, склад вогнеприпасу, військову стайню… і приголомшення ворога. Деморалізація його шляхом розповсюдження неправдивих чуток, перерва сполучень, знищення всякого, хто насмілився відійти від команди і т.и.

Кулемет, граната, кінний наскок є головними засобами повстанців, а ніч, туман, негода, якась особливо несприятлива для руху регулярного війська місцевість, — це найкращі співробітники партизанів. В своїй тактиці партизани вживають також таких засобів, які мають робити вражіння на психіку ворога й уводити його в блуд, — так, наприклад, цілі села демонструють піші лави, кількість кінноти збільшується дядьками на конях; про зброю для таких "статистів" не дбають — коси та вила, а то й просто добрий дрючок.

От-же звідки вибухала та сила, що робила повстанський рух таким дужим, трівким і відпорним супроти розкладових змагань його ворогів? Звідки прийшли всі ці проводирі, які вже й сьогодня подекуди повиті легендарною славою, звідки й вони брали собі сили для проводу помсти й власної самопожертви?

З хуторів, з селянських дворів, цих самих чистеньких затишних хаток — звідти безпосередньо виходила ця сила, що робила звичайні постаті велетенськими; вони-ж видавали й проводирів, що в більшості мали освіту загальну — сельські школи, а військову — N-ої учебної команди.

Не було села на Україні, що не мало свого "штабу", десь в потаємній бальці, чи у велетенського дуба "Мазепи" повстанці мали збірне місце. Там розряжалася накоплена в хаті енергія — там ватажки-отамани прищеплювали масі — спільну думку й волю й виковували апарат боротьби.

По боях… нові могили на цвинтарищах, правда не такі високі як старі козацькі, на вид яких виховалося не одне молодече серце.

Сила партизанів полягала в їхній одностайності й товариській вірності, поки ці традиції були міцні, поки ворогам не вдалося вляти в лави повстанців своїх людей — це був найвитриваліший із усіх фронтів, що Українська Нація протиставила своїм ворогам.

***

На Україні під ту пору визначаються найбільш яскраво чотири політичні напрямки в революційних масах, відповідно чому були й повстанські угруповання; з прихильників У.Н.Р., Радянців, хліборобів і так званих "Махнівців" (Ангел — Черніговщина, Романенко — Прилуки, Зелений — Київщина, родина Соколовських — Київщина, Шепель — Хмельннк, Волинець — Гайсин, Заболотний — Балта, Пятненко, Шуба, Левченко, Любченко — Полтавщина) й т. п.

Позицію повстанців, що відстоювали У.Н.Р., я вже освітлив вище, спинюся більш докладно на инших.

Поруч із розвитком большевизму з Центральній Росії збільшується радянський рух і на Вкраїні. Спочатку слабий, зденаціолізований, той рух потім за часів гетьманщини набуває більшої сили і навіть до нього пристає купка отаманів з табору У.Н.Р. як, наприклад, Шинкар, Григорїв та инші зі своїми прихильниками. З того часу радянський рух починає прибирати теж, що-раз то більшу національну фарбу, появляються націоналісти проводарі отамани-радянці.

Слушно запримічено, що народня революційна творчість дуже вірізняла большевиків від комуністів, або, як в народі говорилося — комуни".

Большевики в народній свідомості були ті, які хотіли "більше волі", "більше землі", а лише політична чуйність і гнучкість Лєніна скористала з цих слів, щоб сполучити два революційні напрямки в один, по суті річі ріжні (партія большевиків-комуністів), наші радянці були — большевики.

Під час Зимового походу з одним із таких радянців отаманів Коцуром ми зустрілися біля Чигирина. Полковник Стефанів, що вів із ним персонально переговори, так малював тодішнього володаря Чигиринщини: років з 28, в національному, що переходило в оперетове, убранню, з парою пістолів за червоним поясом, фізично добре розвинений, він хотів робити вражіння на опонента своєю зовнішністю. Саме місто Чигирин, де він отаманував, робило вражіння вмерлого міста. Влада Коцура поширювалася на 4 околишніх великих селища, з котрих одно було його рідним, решта околиці його не визнавала і ставилася до нього одверто вороже. Було чутно ще про двох-трьох радянців, але всі вони були зовсім невизначні.

В кінці 1919 року і на початку 1920 р. партія Укр. комуністів (т. з. боротьбисти) пробували зорганізувати свою власну військову силу. Для своїх цілей боротьбисти думали використувати радянських отаманів, як Коцур, Волох та инші.

Найоригінальнішим явищем на українському грунті в повстанській боротьбі є Махно та його організація.

Махно в своїй особі сконцентрував неясні бунтарські домагання маси, умів її зорганізувати в бойову формацію, виробити специфічну для Махнівців дисципліну і навіть власні тактичні способи. Цей із зовнішнього боку непоказний чоловік стає диктатором і провідником маси під лозунгами:

"Фабрики — рабочим, земля — крестьянам, геть капіталізм, праця в наймах, державне пригнічення".

В революцію 1905 року за Махна було чути не багато. "Тарани" та "Махнівці" були в опінії загалу на Катеринославщині звичайнісінькі розбійники.

Час від першого большевицького наступу до опанування німцями всієї території України — характеризується як час найбільшого безвластя, у взаємній боротьбі, і большевики, й українці сильно позбавили себе в організаційних можливостях. Влада, звичайно, ледві жевріла в Губерніяльних містах, а вже в повітових містах володіли ріжноманітні політичні групи.

На Херсонщині, а особливо в її східньо-південній частині життя теж не стояло. В місті Олександрівську господарювала Маруся Нікіфорова, відділ якої часом доходив до 1,500 чоловік, в селі Дібрівці — Брова, українець. Коли Брову в одній сутичці забито (куля влучила в брів), його заступив Щусь, теж свідомий українець, старший унтер-офіцер; при ньому відділ Брови значно збільшився. Відділ мав на озброєнню — рушниці, ручні гранати й кулемети систему Люїса, й нарешті до Гуляй-Поля повернув з Москви Нестір Махно, анархіст-комуніст, діяльність якого на перших часах не виходила за межі його родинного міста й лише зрідка поширювалася на сусідні залізничі колії. Всі ці відділи переслідували лише цілі крайнього напрямку, які в малоосвіченій людності відбилися в формах більш простих: "За волю й землю, за бідноту, бери все, що бачиш, бо все по праву належить тобі".

Геть всяку владу людську. Помста, помста без краю всім, хто обмежує волю. Чорний кольор на прапорах та биндах вибирається як зовнішня ознака Махнівців. Репресія окупаційної влади та звірства нащадків дідичів кидають в обійми Махна широкі маси селянства, надаючи подіям значіння народнього здвигу.

Навколо Махна начинають кружляти легенди, там він обдарував вдову, там допоміг селянам покарати поміщика, то поширюються оповідання про те, як Махно в офіцерському вбранню, з золотими погонами зробив особисту розвідку в Добровольчому Штабі, а потім зробив напад на добровольців, то переодягнений за парубка він розїжджає по ворожому таборі, сіє переполох та паніку і т.и.

Таким чином росте постать Махна-месника, він раптово стає найпопулярнішою особою на цілому півдні.

Анархісти, які на Катеринославщині мали свою базу, негайно пристали до Махнівщини й намагалися надати цьому рухові свої форми.

Відомі анархісти Аршинов і Волін (останній перебував у Махна від серпня 19 до січня 20 року) зорганізували йому революційну, повітову раду, налагодили видання двох часописів "Известия" й "Набат", заведено було свої гроші, в святочні моменти виспівувався свій власний гімн і т.и. Здібний військовий організатор старшина Васільєв в товаристві вахмістра Довженка, матроса Лященка й ще де-яких инших осіб надали Махнівським ватагам вигляд партизанських загонів; систематизується боротьба на значних просторах.

Військові акції Махна набувають певних партизанських форм, далеких від його попередніх ушкуйницьких походів. Яскравим зразком яких може служити напад його пятнадцяти тисячної банди в грудні (26–31. XII) 1918 р. на місто Катеринослав, який боронила горстка козаків Катеринославського Кошу, і який врешті для Махна скінчився дуже й дуже трагічно (з нашого боку були козацькі старшини Самокіш, Савка, Рукін, Білоус-Савченко й инші). Сам Нестор Махно пізніше оповідав, що ніколи ні раніш, ні пізніш не мав такої поразки, якої завдали йому Запорожці.

В протилежність вказаним формаціям на тій-же самій площі з інтелігенської молоди зорганізувався відділ в 150 шабель старшини Яковлева, який стояв на сторожі порядку й національних домагань. Взаємовідносини поміж Яковлевим та переліченими вище відділами характеризує записана телеграфічна розмова поміж Махном і Марусею Нікіфоровою. "Буржуазія лікує (тобто Яковлів), прикриваючись українським прапором; надішли людей та авто, ми покажемо їм "Кузькину Мать"… (з оповідання К. Григорьєва).

Під натиском німецько-австрійських частин Маруся Нікіфорова скоро залишила Україну й відійшла на Ростов. Щусь був побитий і з рештками розпорошився, а Махна оточено в Гуляй-Полі, звідки йому пощастило не лише вирваться, а й добре побити німців; ця перемога виводить Махна з Гуляй-Поля на широкі шляхи — він стає обєктом, до якого починають горнутися всі ті, не виключаючи селянства, яким так чи инакше загрожувала небезпека від нового політичного курсу.

З першого району — Лозова — Бердянськ — Маріуполь — Таганрог — Луганськ — Катеринослав — коло діяльности Махна-месника переходить на всю південну Україну. Махно одержує назвище "батька", яке за ним живе і по цей день. До Махна приєднуються відділи Щуся, Петренка, Платонова.

Махно, як та гідра стоголова — тут його розібють, навіть радіють, що зловили самого "батька", але незабаром він зявляється в иншому місці; сьогодня Махно загрожує Катеринославу, завтра облягає Миколаїв.

Махно часто міняв своїх "союзників": сьогодня з червоними, завтра з білими, потім проти обох з українським національним рухом (25 вересня 1919 р. на Уманщині він здав до війська У.Н.Р. 4, 000 ранених і хорих партизанів). Проте у всіх цих союзах була провідна думка; зі слабшим на дужчого.

За часів Директорії був час, коли Махно надумав взяти під своє керування цілу округу разом з відомим на півдні отаманом Григорьєвим, й тим самим перевести своє діло в більш конкретну фазу. Територія від Катеринослава до Вознесенська повинна була бути проклямована землею вільного люду.

"Батько" не любив конкурентів, й коли Каменів в імені совітської влади оголосив зраду революції отаманом Григорьєвим (телеграма Каменева від 5.19 ч. 272 на ймення "батька Махна"), Махно це використав і на зїзді революційної повстанчої армії (27 липня 1919 р. в селі Сентове, Олександрівського повіту), в товаристві Чубенка, на очах всього зїзду застрелив Григорьєва.

З часом ситуація ще більше міняється — національні українські елементи в боротьбі з добровольцями та большевиками з Правобережжя йдуть до Армії У.Н.Р., тіж самі елементи Лівобережжя мусили собі шукати виходу — і такий для тих, що бачили в Деникіні реакцію, був один — іти до Махна. І теж в міру того, як міняються кадри Махновців, міняється також їхня ідеологія, що поволі набуває національної барви, чим порушається цільність організації Махна.

Під упливом українських домагань восени 1919 р. Махно був примушений увійти в переговори з Головним Командуванням У.Н.Р., а під час походу на Київщину координував свою діяльність з українськими військами. Під час Зимового походу 1919/20 р. ми бачили чимало Махнівців у повстанчих лавах; були вони частинно й у складі Галицької армії[62].

Тепер ми знаємо; що з грудня 1920 р., коли Українська й Московсько-Добровольча армія Врангеля відійшли на чужі землі — Махно залишився на самоті супроти ворога переможця. Проте не лише в цьому лежить причина його наступних невдач — її треба шукати глибше. Махнівські "ракли" й "братва" своїм безцеремонним поводженням і постійними бешкетами сприкрилися селянству. До цього прилучився також неврожай на Україні, який взагалі ослабив енергію мас. В 1921 р. мусив Махно зі жменею людей тікати з України. Проста "філософія" Махна — "багатий бійся, бідний смійся" — вже не могла задовольнити селянських мас.

Бсзперестанні перекидання Махна від одного союзника до другого зменшили до нього симпатії населення й похитнули віру в політичний розум цього типового "козака Мамая".

Навколо питання про Махнівщину вже тепер зібралася чимала література, в якій воно розглядається під ріжними кутами від організованого бандитизму, що межує з садизмом (Герасименка), до найбільш яскраво виявленого хотіння перевести в життя форму після доктрин анархістів-комуністів.

В книжці анархіста П. Аршинова ("История Махновского движения", видання анархістів-комуністів, 1929 р., Берлін), постійного співробітника Махна, автор провадить певну думку, і його праця вражає зібраним матеріялом, як по біографічним даним про самого Махна, так і взагалі всього, що стосувалося до цього народнього руху.

Махно, "талановитий організатор і партизан-геній", виступає в оповіданнях Аршинова спочатку в ролі местника за себе й свою родинну округу й лише потроху виростає в імпозантну постать народнього борця й провідника доктрини анархістів-комуністів на Україні.

Автор жаліє, що не всі анархісти підтримали Махнівщину, в наслідок чого рух мав свої відхилення і не досяг тих розмірів, яких він-би міг собі здобути.

На ріжноманітні "союзи" Махна автор дивиться, як на тактичні кроки, не більше, на шляху визволення народу від всіляких "порабощень" — релігійних, національних і соціяльно-політичних.

Найупертішу боротьбу Махно перевів з реакційним білим рухом та з комуністами, і особливо з останніми, які замісць "хозяїна-капіталіста" підсували народові — "хозяїна-державу", тоді, як нарід ішов до "громадянського й господарчого самоврядування".

Большевики свою компанію супроти Махна провадили не лише зброєю, а й агітацією, бо надавали "Махнівщині" значіння народнього руху (часопис "Путь к свободе"). В квітні 1919 р. Каменів, в імені Ц.К., ревізує Махнівщину; на Катеринославщину призначається Дибенко; робляться спроби вбити Махна і так покінчити з ділом.

В наслідок переслідувань Махно вирішує тимчасово здати командування повстанчою армією, проте незабаром повертається знов до праці і спільно з большевиками виступає проти Врангеля (15 лютого 1920 р.). Це була лебедина пісня Махнівського війська: большевики мали вже певне рішення для ліквідації свого спільника. (Наказ з дня 23.X. 1920 р., число 149). 7-го грудня 1920 р. Марченко привів до м. Керменчика, Маріупільського повіту, лише 250 верхівців — рештку, якій пощастило пробитися крізь частини Червоної армії, що оточили Махнівців.

Свій доклад Махнові Марченко закінчив характерним висловом: "От тепер ми знаємо, що таке комуністи".

Коли ми читаємо цю книжку, то не можемо не зупинити своєї уваги над тим, хто-ж були співробітники Махна; я кажу про тих, що несли своє життя за "Махнівщину". Це були: Петренко, Маслов, Шпорта, Пархоменко, Щусь, Іванюк, Матросенко, Вдовиченко, Брова, Куриленко, Кожин; не обійшлося й без Середи й Богуна… Через те є цілком зрозумілим, що Махнівці на еміграції опинилися в Українському таборі.

Яко анархіст П. Аршинов не міг не одкидати в Махнівщині національної барви, про те дійсність суперечить цьому; Махнівщина, вірна собі до кінця в питаннях соціяльних, зробила рішуче зміни в бік національного руху.

Ще кілька місяців боротьби, "петель" по всій Україні й нарешті 28 серпня 1921 р. Махно з зазначеним уже "товариством" залишив Україну й перейшов до Румунії, а пізніше всі вони опинюються в таборі інтернованих в Польщі, і не в якому иншому, а в таборі для інтернованих українців (Стрілкові). Там від Махна не раз чули: "На цій проклятій каторзі зовсім забув рідну мову", або — "треба-ж нарешті вчитися рідної мови". Що-ж до його жінки — то вона стає членом таборової спілки учительок українок.

***

Осінь 1919 р. була дуже критичним моментом для української справи. Але Національна армія вирушає в 5-ти місячний похід у вороже запілля і тим самим знов підсилює імпульс та енергію в повстанчих організаціях. З цього часу повстанчий рух, переважно на Правобережжю, дістає кращу організованість і в повному звязку й контакті з Армією провадить боротьбу супроти всіх тих, що шкодили визвольному національному рухові.

Всупереч з опінією Ю. Тютюнника (див. його твір: "Зимовий похід", часть І), командування Армією за час походу ставилося уважно до повстанського руху і ставило собі завданням упорядкувати його.

Ставши з самого початку свого маршу на точку погляду не допускати окремих виступів, воно вважало необхідним дати всім керовникам інструкцію таку, яка-б направила весь повстанчий рух в одно загальне річише. Одинадцять пунктів відозви отамана Ю. Тютюнника до селян та Чарторійська відозва Уряду на думку Командування вповні відповідало потребі й абсолютно було зайвим видавати ще якісь нові директиви, тим більше, що воно було видано за підпісами Ю. Тютюнника, як заступника командарма; згідно з моїм наказом, її поширювали всі частини Армії: — лишалася технічна частина — організаційні форми і керування.

Що-до форми, то вона виливалася ступнево. В Таращанському повіті Командування (20–25 грудня 1919 р.) знайшло людей у пригніченому стані і дуже перевтомленими, і тому порадило повстанцям, як маску, придбати собі форму Січи. Було призначено загальне керування (під час походу на Київ ця Група виставила загони до 2,000 чоловіка й відзначилася дуже активною діяльністю). На Уманщині Командування знайшло більш жвавий настрій і більшу організованність, а в особі полковника Д. — доброго керовннка. Штабом Армії полковникові Д. було видано уповноваження на цілу округу. Ще далі на південний схід в особі отамана Гулого-Гуленка Командування знайшло людину, якій воно довірило зверхнє загальне керування всіма повстанцями Херсонщини, Катеринославщинн й далі вгору по Дніпру до Чигирина. Ще пізніше отаман Тютюнник і Загродський зорганізували повстанців на Київщині (принаймні мені було так докладено при першій зустрічі).

Під час перебування в Холодному Яру Командування Армією мало кілька конференцій з популярним в тій окрузі отаманом Чучупакою і дало йому вповні конкретні інструкції що-до можливої ролі

Холодного Яру в загально-повстанчому рухові.

В Балті Командування навязало звязки з отаманом Заболотним і дало йому директиви по службі звязку поміж Армією і повстанцями Правобережжя.

Повстанці Волини горнулися коло Галицьких частин і через них тримали звязок з Українським Урядом.

Крім того були й окремі завдання, прикладом завдання доручене полковникові Трутенкові.

Що-до загального керування, то Командування вирішило тримати його за собою, бо непохитно стояло на тому, що поодинокі вибухи, не скоординовані з загальними обставинами й намірами Уряду, довели-б до безцільних кровопролить.

Під час походу Начальник Штабу Армії, полковник Долуд, взяв цю справу на себе, в формальній її частині, й проводив її по моїх вказівках; коли-ж Армія У.Н.Р. стала знов під проводом Головного Українського Командування, всі матеріяли було передано до цієї інституції.

Я не подаю тут численних розпоряджень до инших отаманів, зазначу тільки, що їх було досить, і що крім всяких розпоряджень отамани отримували "районні" уповноваження і право використовування громадського майна (цукру, спірту) в зазначеній приписом кількості.

Нижче наводиться відозва до селян, що була з мойого наказу розіслана всім частинам Армії для поширення:

С е л я н е!

І. Ми воюємо за те, за що й спершу воювали — за право Українського Народу порядкувати на своїй землі, за Народню Владу.

II. Йде весна. Гуртуйтеся! Будемо випроваджувати непроханих гостей. Рушниці мусять бути прочищені й змазані.

ІІІ. Не піднімайте самі дрібних повстань. Організуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде дано скоро Головним Отаманом Петлюрою.

IV. Під час повстань ні один ворог не повинен утікти з України. Вся зброя, однята у ворогів, мусить бути в руках Українського Народу.

V. Не вірьте, що Українського війська немає, що ніби то Головний Отаман Петлюра пристав до ворогів Українського Народу. Брехня і провокація!

Зброї не буде положено, поки хоч один ворог буде на шиї Українського селянина.

VI. Міняйте хліб тільки за сукно, мануфактуру, сіль, цукор. Не беріть совітських грошей, за які нічого не купите тому, що вони скасовані Урядом Української Народньої Республіки.

VII. Земля тому, хто на ній працює. Геть дармоїдів! За хліб, який здобуваєте працею, вимагайте від наших ворогів товари, а не паперові гроші.

VIII. Ні з добровольцями, ні з комуністами, ні з поляками не помиримося до того часу, поки вони не визнають нашого права на вільне життя.

IX. Всі держави світу визнали Самостійну Україну, тільки москвини — добровольці та комуністи — проти нас.

X. Засівайте землю! Хліб збере той, хто засіє. XI. Вся влада мусить бути в руках Українського трудящого люду. Геть від влади чужинців, спекулянтів та самозванців! Україною будуть правити люде, яких вибере народ.

З наказу Головного Отамана й Уряду Української Народньої Республіки.

Заступник Командуючого військом Української Народньої Республіки

Отаман Ю. Тютюнник.

Взагалі силкування зменшити значіння повстанського руху даремні, бо діло само за себе промовляє. Цей рух грандіозний і могутній, як той весняний струмок, при зміні ситуації, як по чарівному наказу, стихає або й зовсім припиняється, і де вчора все клекотіло, сьогодня спостерігаємо спокій та нормальне життя.

Всі армії, що оперували на Вкраїні з початку революції, які-б вони ні були численні та організовані, з увагою ставилися до повстанського руху і намагалися перетягти повстанців на свій бік, щоб використати цю силу, як помічну в своїх загальних військових операціях.

Повстанчий рух — це витвір народньої думки та народньої волі, це та оружна сила, що отримує мандат від самої людности на переведення в життя чи забезпечення її інтересів.

Участь широких мас Українського народу в повстанському русі має те значіння, що на практиці поставила ці маси до вирішення своїх національних та соціяльних проблем. Повстання проти окупантів — це ті муки, в яких народилася сучасна політична й національна свідомість Українського народу. Я не ідеалізую повстань. Розуміється, в хаосі цієї боротьби відбувалися жахливі події. Але чи повстанці винні за те, що діється на Україні? Чи не лягає вина на тих, що прийшли на Україну оружною силою і ґвалтом намагаються панувати над Українським народом.

Тавро "бандитизму", яким намагаються зганьбити український повстанчий рух усі ворожі українській національній справі елементи, вони мають краще залишити для самих себе, бо вони вдираються в чужу хату непрошеними гостями й хазяйнують в ній наперекір усім існуючим дійсним духовим і матеріяльним потребам Українського народу.

Повстанчі організації мають під собою серьозний грунт; тисячі жертв принесено вже повстанцями за свої переконання, і ці жертви не зменшують і не деморалізують ні їх, а ні селянської маси загалом; навпаки, загартовують, роблять їх тільки більш розважливими й упертими в досягненню своєї мети, й наколи цей рух не досяг ще своєї остаточної мети, то вина в цьому лежить не на рядових його елементах.

Характерним є цей рух, як красивий своєю глибиною прояв національної душі, стверджений тисячами вчинків, з числа яких опис одного я тут вважаю необхідним подати.

(З листа на імя сотника Новикова, що вмер від сухіт в Будапешті 15 лютого 1922 р.):

"Я Тобі й першому листі писав, що чуть було не одружився. І Надя цього дуже хотіла. Діло були так: Як мене звільнили з Чека, то зараз же прийшов до менн пан N. і каже — "моя донька, дружина і вся семя хочуть, щоб чоловіком Олі був Ти". Я попрохав на два дні відкласти відповідь. На другий день балакав з Олею. Вона сказала, що дуже любить мене і ні за кого не піде, крім як за мене. Я не хтів дурити і сказав одверто, що зараз женитися не буду, бо собою розпоряжатимусь тільки тоді, коли буде збудована Українська Держава. Як-же вона згодна ділити зі мною усе те, що може зустрінутись на мойому тернистому шляху здобуття волі для свого краю, то повинна відріктися від батька й матери та йти зі мною. Ну. звичайно, як жінці, я казав, що це буде їй не по силах. Вона розплакавшися, пішла додому, нічого не відповівши, а я на другий день пішов до ліса".

Розділ IV

Марш Київської й Волинської дивізії. — Зустріч штабової колони з бригадою червоних лотишів. — Напад червоної кінноти на наші штаби. — Марш колони полк. Дубового. — Напад Коцури на 3-й кінний полк

Як особливість подій в першій половині лютого треба підкреслити, що це була доба, коли частини нашої Армії були найбільш розєднані, але завдяки міцним повстанчим організаціям, в районі яких відбувалося маневрування, через загальну прихильність людности, а також завдяки досвідченості начальників колон, план, який 22 січня накреслило Командування Армії, військо уміло виконати.

Я не маю при собі матеріялів що-до руху Північної групи отаманів Ю. Тютюнника й О. Загродського, більш докладних за ті, що вміщено в брошурі П. Певного "За волю та державність", — тому, для повности навожу тут уступ "Марш Київської дивізії", в редакції зазначеної вище брошури, при чому до тексту й дат внесені поправки після статті п. Феденка — "Фермент нації" й звітів полковника Крата, підполковника Сухоручко-Хословського та сотника Новикова[63]:

"Київська дивізія разом з Волинською, під командою отамана Ю. Тютюнника; взяла напрямок через Київщину, Звенигородщину, Канівщину й Черкаси.

23 січня в большевицькому фронті, біля містечка Іванівки (17 верстов на захід від Новомиргорода) було знайдено прохід, й без єдиного пострілу обидві дивізії пройшли через Мокру-Калигірку, Шполу й Топільно на Звенигородщину, де спинилися в районі Вільшана — Кирилівка.

З великою радістю зустріло населення своє рідне військо.

27 січня в Кирилівці, Звенигородського повіту, 12 верстов на південь від Звенигородки (примітка підполковника Сухоручка, учасника Зимового Походу в складі Київської дивізії), де виріс наш великий поет Тарас Шевченко, урочисто було освячено прапор Мазепинського полку, який входив до складу Волинської дивізії.

Користуючись добрим відношенням населення до Українського війська, дивізії в цьому районі мали відпочинок. В частинах остаточно була переведена організація, і вже після виходу з цього району обидві дивізії виявляли серьозну бойову силу.

Большевики звернули пильну увагу на рух дивізій, і в Київі почалася метушня. Черезвичайки поставлені були на ноги — їм наказано було відкрити слід "банд Тютюнника". Але не так то легко було натрапити на слід Українського війська. При ворожому настрою селян до большевиків і, навпаки, доброму відношенню до Українського війська, при повній руйнації телеграфу, большевики не в стані були простежити рух отамана Тютюнника й безсило кидали свої частини то в один, то в другий бік Звенигородщини. Врешті большевики вирішили оточити військо Тютюнника й кинули 60 совітську дивізію при великій кількості кінноти. А в той час селяне вивели манівцями дивізії якраз у протилежний бік — на Вільшану.

У Вільшані (20 верстов на північний схід від Звенигородки) 28 січня 1920 року дивізії догнала уповноважена делегація Добровольчої армії, яка документально визнавала, що симпатії населення на боці Української армії і що, коли не буде досягнено згоди з Українським військом, то їм самим із комуністами не справитися, і просила обєднатися з добровольцями для спільних акцій проти большевиків. Отаман Тютюнник, не маючи уповноваження від усієї Армії У.Н.Р. вести які-б то не було переговори, заявив делегатам, що вважає Добровольчу армію розбитою і не загрожуючою операціям Українського війська і тому вже залишив боротьбу з добровольцями і повернув багнети на большевиків. Тут-же делегації було зясовано, чому не може бути досягнене порозуміння між Українською армією та добровольцями, а також і большевиками: в той час, як добровольці й большевики ведуть боротьбу соціяльну, Українська армія бореться за національні ідеали й для неї немає ріжниці, яка Москва загарбає під себе Україну — чи червона, чи чорна. Пропозицію добровольців що-до спільних акцій проти большевиків отаман Тютюнник обіцяв при першій можливості передати Командуючому Українською армією, отаманові Омеляновичу-Павленкові, й додав, що на його думку вище командування може говорити з добровольцями лише тоді, коли вони визнають самостійність Української Народньої Республіки й безумовну підлеглість усіх добровольчих частин, які перебувають на території України, українському командуванню. На заяву добровольців українське командування теж дало аналогічну відповідь. З тим делегація й відїхала.

Вирушивши з Вільшани, Київська дивізія в перший день зустрілася в селі Сухинах (30 січня) з кінним большевицьким загоном, у числі до 100 шабель, обеззброїла його й рушила на Черкащину, в район Шелепуської волости, звідки 3 лютого провадила спільні акції з Волинською дивізією на Канів і демонстрацію на бік Переяслава.

30 січня в районі Шелепуської волости, в с. Байбузах, дивізії догнав полк Чорних Запорожців[64], який відірвався від Запорожської дивізії. Командир Чорних Запорожців, полковник Дяченко, повідомив отамана Тютюнника, що він від селян одержав інформації, що ніби-то в районі Єлизавету дивізія мала бої і втратила частину обозу.

5 лютого, після операції в районі Канева обидві дивізії, скупчивши кінноту під керуванням отамана Тютюнника, переправилися в район Сміла — Бобринська. Піхотою й обозом керував отаман Загродський. Піші частини дивізії через Руську-Поляну (повз Черкаси) були перекинуті в село Вергуни. Під час походу був такий мороз що було чимало обморожених, а один козак замерз.

Вже в цей час у дивізіях бракувало набоїв. Гадалося, що з захопленням Сміли буде можливість достати там набоїв.

Операція, яку повела кіннота в районі Сміла — Бобринська, вдалася не цілком. Причиною до того був надзвичайно трудний для кінноти марш через ліси з Байбуз до Білазірря, чому атака замісць ранку була переведена в день, а з другого — через, як передає отаман Тютюнник, неточне виконання наказа полком Чорних Запорожців, який повинен був іти в обхід Сміли на Бобринської, а в дійсності на Смілу не пішов, і тим самим дав можливість ворогові оправитися й перейти до контрнаступу.

Смілу після 3-ох годин по захопленню довелося залишити. Дивізії примушені були, таким чином, змінити маршрут.

Після вироблення плану дальшого маршу, дивізії рушили на Черкащину й на початку лютого Київська й Волинська дивізія зосередилися на південь від Черкас (в районі с.с. Ломовате — Солонківці — Худоліївка).

7 лютого 5-ий Кінний полк Київської дивізії захопив Черкаси і, не зважаючи на контрнаступ ворога, тримав його три доби, після чого, згідно з наказом, залишив місто.

У Черкасах було видруковано багато агітаційної літератури.

В цьому районі дивізії перебували аж до 11 лютого, коли дійшло до обєднання Запорожської дивізії з иншими.

До цього слід додати, що похід Північної групи був добре задуманий її командуванням і вміло та щасливо виконаний; він зміцнив на всій Київщині, а почасти й Чернигівщині думку про існування нашої Армії; знайшов він відгук і в столиці України, київі, а що головніше — сприяв заходам: привести до ладу повстанчі організації в цілій зазначеній окрузі.

(Маршрут групи — схема 5-а; там-же маршрут Чорного кінного полку).

***

Зустріч штабової колони з бригадою червоних лотишів сталася на одному з перших наших маршів після зустрічи з отаманом Гулим-Гуленком. Вже зовсім смеркло, коли наша кіннота входила в село; я їхав на чолі відділу; проїхали ми вже майже третину села, як підїхав до мене старшина-квартирієр і тихо доповів, що в селі перебувають чоловіка 5–7 червоних лотишів, які намагаються взяти з села до 100 підвід. "Добре — кажу я — побачимо". Дійсно, недалеко стояла група червоних жовнірів; одягнутих у стару російську форму з причепленими до грудей червоними стрічками.

Один із них, трохи на підпитку, підійшов просто до мене й запитав: "Ви, товаріщ-командир, вєдь наш?" На запитання я відповів йому запитанням: "А ви тут что дєлаєтє?" Так завязалася розмова, і я довідався від нього, що недалеко, верстов 6–7 від нас, розташувалася бригада лотишів понад 6,000 багнетів, яка на другий день мала вирушити на Єлизавет. Ця бригада пересувалася весь час на хурманках, і через те, після розрахунку, з цього села їм припадало було взяти до 100 підвід.

"Нєт, уж, товаріщі, как хатітє — відповів я — а подвод я вам столько нє дам; нам самім оні будут нужни, бєрітє 25, больше нє дам".

Так я з ними і полагодив.

Все було добре, але один із цих лотишів — "комісар" (жид по національності) побігав трохи між козаками і зник.

Ранком другого дня я почув грюкіт у двері — "увійдіть", відповідаю.

Увійшов військовий без жадних відзнак, але по всій постаті було видно людину інтелігентну, років тридцяти.

Рекомендується: "Товаріщ-помошнік командіра N-ой латишской брігади", — показує мені свої документи.

Привіталися, я попрохав "товариша-помішника" сісти й запитав, в чому полягає його справа. Глянувши на свого адютанта, сотника Миколаєнка, я спостеріг його велике занепокоєння.

Спочатку "товариш-помішниік" націлявся, як йому підійти до розмови, а нарешті сказав, що "комбріг" дуже стурбований присутністю міцної групи кінноти в близькому запіллі Червоної армії, яка, видимо не належить до Червоної армії", а через те він прохав-би дати йому відповідні пояснення для переказу "комбрігові".

Я підійшов до діла просто й рішуче.

Я зясував йому, що про присутність бригади лотишів я знав ще вчора й, коли-б у мене були які-небудь ворожі заміри проти них, то ми напевно були б напали на них ще вчора, або відійшли в иншому напрямі, на що ми мали досить часу.

Ця аргументація остільки докладно зясувала наше поступовання, що помішник комбрига цілком з неї задовольнився; але щоб додати остаточну належну форму цій справі, я йому порадив звернутися до повстанчих загонів отамана Гулого-Гуленка.

Далі вже наша розмова перейшла на тему дня в ширшому значінню, при чому в першу чергу дісталося "золотопогонникам", як звали звичайно большевики добровольців; я вихваляв лотишів, а той не був у боргу і вихваляв наших партизанів; побалакали, посміялися; помішник комбрига уклонився, дзенькнув острогами і, цілком задоволений, поїхав додому.

А в той час, треба зазначити, лотиська бригада була на поготові: гармати її були звернені на нас.

Прийшлося витримати характер до кінця дня і залишатися на місці своєї стоянки; а скоро смеркло, налагодивши попереду все, як слід, для походу, ми вирушили й крутими манівцями перейшли до Старообрядської колонії, що була верстов за 30 від неприємних сусідів.

***

6 лютого в великому селі Цибулеві (10 верстов на півн. захід від ст. Знаменка) штабова колона наша робила денний відпочинок. Отаман Гулий ждав підходу своїх партизанів і взагалі мав полагодити де-які організаційні справи, відносно настроїв околишнього селянства він був цілком певний.

В самому містечку, крім невеликого відділу чоловіка в 120 партизанів Гулого, стояв ще мій штаб; кінні ж частини наші були розміщені по присілках, — верстов на 4–6 (Шутівка).

7 лютого, так приблизно в 11 чи 12 годині почувся перший гарматній стріл. Вибігаємо з хат, дивимося, а на небі ще не розійшлася біла хмарка, від шрапнельного вибуху; за першим вибухом — другий, третій, та все з боку залізниці… З усіх боків збігаються люде, та все гукають — червона кіннота.

Цибулів лежить у глибокій балці; з південного боку до села прилягає чималий ліс, що тягнеться аж до самих присілків, де перебували наші кінні частини.

В складі штабу було всього, мабуть, чоловіка з 30, з одним кулеметом, і через те значної допомоги партизанам цей малий відділ, більшість якого була з нестройових, не міг дати, тому я вирішив хутчій продертися до своїх частин і подати допомогу партизанам.

Хоч випоготовилися ми до чину феноменально скоро, та всеж таки спізнилися, бо вже на всіх горбках навкруги села манячила червона кіннота.

Розїзд, якого ми висунули вперед по дорозі в напрямку присілків де перебували наші кінні полки, був обстріляний і скоро повернувся назад. Тоді ми кинулися просто вправо під гору і знов, наскочивши на відділ червоних, примушені були повернутися й шукати иншого виходу — отже саме тоді почулися голоси селян: "По балці до лісу, бо там ще комуністів немає".

Майже на очах у червоних нам пощастило продертися до лісу, а потім цілиною по гущавині лісній, більш вояцьким нюхом, як свідомо, ми добилися до своїх частин, що вже були на сторожі.

Гулому-Гуленкові пощастило менше. На початку наступу було вирішено дати "червоним" бій та йти в протинаступ; дійсно, бій провадився де-який час героїчно, і тільки через зраду Гулівців-кіннотчиків, що лишилися від Махнівців, комуністи зайшли в тил із боку Знаменки, і тоді довелося прориватися штабові отамана Гулого. Дорогу до лісу йому довелося брати з боєм, але він мав до десятка добрих ручних кулеметів і, хоч із великими втратами, а проте всеж продерся до лісу, а потім подався слідом за нами.

З зізнань полонених — це була червона дивізія, що отримала наказ ліквідувати партизанів Гулого, в числі яких опинилися й наші частини, бо большевики вирішили остаточно з нами покінчити; тільки наше сполучення й марш до Дніпра перешкодили їхнім замірам.

Далі сталася "кадрилля": червоні шукали нас, ми ходили слідом за ними. Частина штабного обозу не встигла виїхати й опинилася в руках червоних; потім оповідали, що червоні дуже раділи, що захопили мої власні пакунки, особливо тішив їх український мундур зі старшинськими відзнаками.

Через с. Красносілля кінна колона наша вирушила на північний схід.

Червоні задовольнилися з цієї зустрічи з партизанами й через короткий час повернули до Єлизавету; в місцевій червоній пресі було оголошено про "розбиття банд Гулого Гуленка".

***

Марш пішої бригади полковника Дубового та кінно-гірного дивізіону полковника Алмазова в найближчому запіллі Добровольчої армії відбувся в особливо трудних обставинах, і його треба вважати за особливо визначний.

Перечекавши в Аниківському лісі до смерку колона під командою полковника Дубового вночі перейшла залізничу лінію Ново-Українка — Єлизавет, на ранок (23 січня) зосередилася в с. Іванівці і рушила по Херсонщині, маючи на думці обійти Єлизавет з півдня і знайти зручніший маршрут на Чигиринщину.

24 січня Запорожці пересунулися до с. Семенастого (що на 7–8 верстов на південь від Іванівки), а в ближчому сусідстві їхньому, в с. Семенівці (5 верстов на схід) ночував відділ Дроздовців, у складі 6 ескадронів та 6 гармат.

Таким чином Запорожці опинилися в самому осередкові Добровольчої армії й вишли з такого становища тільки завдяки умілому маневруванню колони манівцями та балками і приязним відносинам населення, яке фактично становило для них оборону і виконувало розвідчу службу; але цілковито уникнути зустрічи з добровольчими відділами не вдалося. Запорожці примушені були цілу добу пересидіти по хатах, при чому коні були заховані по стодолах, гармати розібрані на частини й заховані по стіжках, а військове знаряддя та зброя — по коморах, бо повз вікна цілий день проходили добровольчі колони.

24 січня вранці зустріч із Дроздовцями сталася на самому марші; на одній дорозі зустрілися — наш загін і добровольча кавалерійська дивізія. Коли колони розкинулися, то до полковника Дубового підїхав офіцер-ординарець і з доручення свого штабу запитав: чи не "малоросійський" це полк[65] і, одержавши позитивну відповідь від адютанта полковника Дубового, повернув із докладом до своїх.

Пізніше, правда, добровольці слідом за нашою колоною вислали кавалерійську частину, але балки, а потім ніч допомогли Запорожцям уникнути переслідування й продовжувати спокійно свій марш.

В селі Білівці колона перебула ніч на 24 і до ранку 26 січня. Завдяки повстанським звязкам, полковник Дубовий незабаром достав звістку про обєднання штабу Запорожців і кінноти з партизанами отамана Гулого і, за допомогою партизанів, колона його хутко стала на певний шлях.

26 січня. (Бій під Роздольним і геройський вчинок командира кінної сотні Кінно-гірного дивізіону, сотника Севастянова). Після виробленого маршруту колона полковника Дубового рушила через с. Климці (27 січня) на с. Покровське (28 січня), вийшла з запілля добровольців і вперше тут зустрілася з большевицькими розїздами. Двома ночними маршами (через Митрофанівку 28–29 січня) колона 31 січня зосередилася в с. Понтаївці, що на залізничій колії між Знаменкою та Олександрією; 31 січня перейшла далі на північ до с. Ясноватки й після цього опинилася в большевицькому запіллю.

В районі Знаменки в той час зосередилася червона кінна дивізія зі спеціяльним завданням догнати й роззброїти наші колони.

Колона полковника Дубового рушила далі на північ до с. Янова, де перебула від 1 до 3 лютого, маючи звязки зі штабом Армії.

На цей час до маршу наших колон на північ відноситься рух значних сил Червоної армії через Кременецьку й Катеринославську переправи на Дніпрі в район Знаменка — Єлизавет, і через те колона, не затримуючися далі, перейшла до села Іванківця, перебула там 4, 5 та 6 лютого і 7-го рушила на Цвітну.

Червона колона з-під Знаменки йшла слідом за колоною полковника Дубового, але селяне направили її на Цибулів (тобто, де перебували тоді штаб Армії й партизани Гулого.

8 лютого колона полковника Дубового приєдналася до штабної колони.

Таким чином 8 лютого в с. Цвітній обєдналися за винятком Чорного полку, всі частини Південної групи; також було відомо, що слідом за нами йшов отаман Гулий. Належало виконати останнє завдання й стати в угруповання, з якого було-б зручніше навязати звязки з нашими північними дивізіями.

З цією метою на 9 лютого командування групи намічає перехід у район с.с. Янівка — Матвіївка — Головківка — Яніш; штаб Армії — с. Янівка (округа повстанця Чучупаки, прихильника У.Н.Р.).

Командуванню було відомо про те, що село Яніш знаходиться підо впливом радянського отамана Коцура — через те 3-му Кінному полкові було це застережено. Коцурівці з видимою охотою приняли полк на постій, а потім вночі, по наказу з Чигирина розброїли.

Напад Коцура на 3-й Кінний полк показав наочно вороже відношення до нас радянців[66].

Завдяки старанням і впливам отамана Гулого, після довгих переговорів, всіх наших бранців Коцур випустив на волю, але що-до коней і зброї, то тут було якесь навмисне проволікання. Через це було наказано всі відділи Коцура вважати за ворожі до нас і при нагоді роззброювати. В короткому часі така нагода зявилася: отаман Гулий із Запорожцями при співділанню відділа полковника Стефанова роззброїв досить сильний загін Коцурівців у м. Камянці (коло ст. Камянка на залізничій колії Знаменка — Сміла) і тим самим, до певної міри, компенсував себе за дезорганізацію нашого 3-го Кінного полку. Цей випадок викликав більшу ворожнечу між партизанами Чучупаки та Коцурівцями.

Розділ V

Нове обєднання всіх частин Армії У.Н.Р. на березі Дніпра в половині лютого 1920 р. — Марш на Полтавщину. — Поворот на Правобережжя. — в Холодному Яру

Ще раніш зазначеного наказом речинця 11 лютого розїзди всіх колон дивізій зустрілися в околиці с. Медведівки, що лежить між Черкасами й Чигирином.

Перша зустріч командного складу була дуже щира й сердечна. Байдуже було, що одним більш пощастило в їхніх попередніх операціях, а другим менш, проте всі були задоволені тим, що знову зійшлися разом, а присутність у нашому товаристві отамана партизанів Гулого ще більш зміцняла загальний добрий настрій, бо цим мовби зазначувалася солідарність і єдність між регулярними військами та партизанами.

Отаман Юрко Тютюнник предложив, між иншим, листа полковника Добровольчої армії Попова, з пропозицією спільного провадження дальшої боротьби проти большевиків.

Остання третина 1919 р., коли військові кризи йшли одна за другою по черзі для кожної з ворожих сторін, була одночасно періодом, коли воєнні обставини примушували як добровольців, так і большевиків перетрактовувати з нами та шукати порозуміння з Українським Урядом.

Загрожені з боку Деникіна російські большевики йшли на переговори з українським демократичним урядом восени 1919 року.

В той-же час у чаду від своїх перемог Деникінське командування почало ще війну проти Української армії, бо було переконане, що з нами, "бандітамі" і "большевікамі другого сорту", нема про що й говорити.

По трьох місяцях, у грудні 1919 року, ситуація змінилася; командування Добровольчої армії починає вживати всіх заходів, аби знайти порозуміння з Українським Урядом і його військом. Офіціяльним документом до цього є лист полковника Попова, який звернувся до командування військ У.Н.Р. в імені Добровольчого командування Ново-Російської области[67].

Треба надто піднести й підкреслити заяву автора листа: "У нас є те, чого Вам бракує — зброя, але Ви маєте те, чого у нас немає — довірря населення".

Крім того посвідчено[68], що добровольці намагалися увійти з нами в переговори за посередництвом Начальної Команди Галицьких військ, і нарешті наше командування мало повідомлення, що по залізничій лінії Одеса — Жмеринка виїхав між 15–20 грудня на бронепотягові "Генерал Шифнер-Маркевич" з уповноваження генерала С. поручник С-о в справі переговорів із нами й повстанцями.

Поручник С-о, виконуючи своє завдання, вступив до Ананієва але з огляду на те, що від начальника Добровольчої залоги полковника Ковальського одержав відомості, що ні в Ананієві, ні по його околицях повстанців нема, поручник С-о повернув до свого командування через наближення большевиків.

Не можна не звернути уваги на поводження ворогів українського руху під ту пору — вони дуже помірковані підчас власної кволости й кризи і немилосердні, коли їм щастить у боєвих акціях.

Підчас нашої зустрічи, після подачі загальних інформацій, що зясували як політичну, так і військову ситуацію, Командування постановило:

а) Для поширення агітації за Українську армію на лівому березі — маємо хоча-б короткий час пробути за Дніпром.

б) Перехід армії через Дніпро зробити в одному місці в день 13 лютого біля с. Топанівки (зазначався порядок переходу). Після переходу зосередити Армію в с. Москаленці (недалеко від Дніпра) та його околицях.

в) 3 метою звернення уваги комуністів до пунктів, що лежали значно на боці і поперед нашого розпологу, зараз-же по переході, кінна бригада Запорожців (полк Чорних Запорожців та 2-й кінний Запорожський полк) мали захопити Золотоношу, а инші дивізії задемонструвати в напрямках: Дубни — Хорол — (Київська дивізія) і Гребінка (Волинська дивізія).

г) Отаман Гулий-Гуленко з цього часу мав обняти посаду командира Запорожської дивізії, а свої партизанські відділи зачислити до лав Запорожців; з цього часу особисто за собою я залишив тільки загальне керування Армією.

3-й Кінний полк мав і надалі залишитися як окрема організаційна й бойова одиниця.

***

Рік, як старшина й козацтво не бачили Дніпра, що в зрозумінні українців звязується не тільки з подіями з глибокої старовини, але й епізодами з останньої фази боротьби Українського народу за волю й державність.

13 лютого через Худоліївку й Топилине Армія наша рушила до Дніпра.

Коли перед очима козацтва заблисла ця славна, могутня ріка, в богатьох частинах Армії залунав національний гимн "Ще не вмерла Україна" та сердечні привітання до старого Дніпра-Славути.

Дніпро замерз, але не всюди був приступний для переправи, а місцями траплялися широкі навіть ополонки. Переправа війська (Топилине — Погоріле) пройшла успішно, хоча поруч із самим місцем нашої переправи була велика вода. По переправі, без усяких перешкод із боку ворога, частини наші обсадили призначений для постою район: Єреміївка (Волинська дивізія), Москаленка (штаб Армії й Запорожська дивізія) та Василики (Київська дивізія).

Полтавщина зробила на всіх надзвичайно добре вражіння — перш за все кидалася в очі хозяйновитість населення: двори заповнені стіжками сіна та збіжжя; з усіх закутків виглядали спокійні голови круторогих волів; хатки надзвичайно привабні, а з них всюди прикрашені рушниками образи, портрети Тараса Шевченка і майже всюди — Кобзар.

Що-до відношення населення до нас, то воно було якесь загадкове: ворожнечі не було, але не було й щирої відвертости — можна було сказати, що людність придивлялася до нас, щоб пізнати, як слід.

Людність не була прихильною ні до червоних, ні до добровольців. Деникінська жандармерія залишила по собі дуже ганебну славу.

При нашому відмаршу людність Полтавщини виявила свої почуття більш яскраво — прихильно, а з місцевими повстанцями був усталений живий контакт.

Перебування наше за Дніпром відзначилося серьозними боями 13, 14 і 15 лютого нашої кінноти: Запорожців (полковник Дяченко) за місто Золотоношу, яке переходило кілька разів із рук до рук, і кінноти Волинців, що з боєм заняли м. Жовнин. Поява наших розїздів майже коло Лубень і Кременчука, де була велика гарматня база, стурбували большевицьку адміністрацію та командування; стали надходити вістки про рух большевицьких частин із ріжних сторін, що подібне було до бажання червоних притиснути нас до Дніпра, а через те, пробувши на Лівобережжі лише кілька днів, ми знову перейшли Дніпро (17 лютого) в тому-ж самому місці й зосередилися в околицях Холодного Яру.

Тут Командування стало перед необхідністю приняти таке рішення, яке відповідало-б не тільки обставинам часу та безпосереднім інтересам Армії — її цілості, моральній та фізичній справі, а також відповідало-б загально-державним інтересам.

На постанову того або иншого рішення мало вплинути:

1) Над Дніпром, після довгої перерви, до нас зявився урядовий післанець, що прибув навпростець із Камянця-Подільського з листом від Голови Ради Міністрів І. Мазепи. В цьому листі нічого певного не подавалося, й видно було, що все ще було тільки в стадії пертрактацій і міркувань, проте було видно, що Уряд і наша еміграція в Польщі жили думками про Армію й шукали для неї виходу на надходячу весну. Ширші інформації Командуванню подав сам післанець, який не скупився на підбадьорюючі звістки. По його інформаціях майбутні перспективи для нашої справи й Армії могли бути на весну дуже сприятливі.

2) Також було відомо, що Галицька Армія не пішла з добровольцями до Криму, а залишилася на заході України, в Забужжі. Отже, через це ми могли сподіватися на фактичне обєднання з нею.

3) В червоній пресі почувалося занепокоєння небезпекою поновлення війни: невідомо було тільки з ким — чи з Румунією, чи з Польщею.

4) По всій обстановці, по сумі всіх даних, що ми мали до розпорядимости, можна було заключити, що майбутні операції могли розпочатися тільки на заході, а через це зосередження нашої Армії на весну біля Буга могло відіграти поважну ролю й відбитися на ворожому запіллі; в кожному разі зосередження Армії в Забужжі творило добре вихідне становище і для инших можливих акцій.

5) Маршрут наш у загальних рисах повинен був залишитися попередній, бо підчас маршу обовязком Армії було зібрати всіх своїх недужих старшин і козаків, серед яких були такі визначні для Армії особи, як отаман Загродський (командир Волинської дивізії), полковник Долуд (начальник штабу і панотець Пащевськнй (армійський архіпресвітер).

Всі вищезазначені дані привели Командування до рішення: розпочати 17 березня, поволі, похід Армії до Буга, через Уманщину, для зосередження її ще в березні в районі Гайворонської переправи; приблизний маршрут накреслювався такий: м. Камянка, між Новомиргородом та Єлизаветом, с. Добрянка (Синюха), Уманщина, Гайворон.

Це своє рішення Командування Армією передало війську в наказі ч. 39 від 16 березня (с. Москаленка):

"Наша Армія перейшла на лівий беріг Дніпра, де перебула 4 доби. За цей час нами були заняті Черкаси й Золотоноша та зроблено велику агітаційну роботу: селянство побачило, що наша Армія існує.

Після цього Армія повинна перекинутися на правий берег Дніпра. Нашій Армії прийдеться знов відбути великий похід, котрий може протягнутися до місяця, а за цей час справа нашої Армії повинна стати на державний шлях".

***

В Холоднім Ярі Армія могла спокійно перебути кілька днів для своєї організаційної справи та порозуміння з місцевими повстанцями що-до можливих майбутніх весняних акцій. Холодний Яр тоді був одним із форпостів партизанщини, бо тут усе сприяло розвиткові в людности вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі памятники — Чигирин і Суботів, манастирі — Онуфрієвський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила і т. д.; нарешті сама природа — Дніпро, балки, кручі й великі ще й по цей день ліси; — все це сприяло вихованню національної свідомости та вільного козацького духу.

Холодноярці не були позаду инших — вони дали не мало правдивих лицарів для українського війська; побачивши розпад-розруху в державному будуванні, вони зуміли створити в себе на диво стійку військову організацію, подібну до часів старої Козаччини. В той час, як ми залишили Наддніпрянщину, вперто поширювалися чутки про те, що большевики концентрують до Холодного Яру значні сили (називали навіть № армії) з тим, щоб обсадити неспокійне кубло, що стояло на шляхах зі Слободжанщини на Київщину.

При відвідуванні старих козацьких манастирів — Митрофанівського й Мотронівського — братія, на наше прохання, відправила службу Божу, й дивно було слухати в тих надзвичайних обставинах, як лунали святі слова молитви за Українську Державність, за народ і його проводирів; молилася братія, молилися й співали разом із нею старшина й козацтво.

Настоятель і братія сердечно привітали нас і благословили на дальший похід не тільки, як люде, що віддавали свою молитву за страждучих і поневолених, але і як сини одної країни, одної Батьківщини, бо більшість із братії були також українцями.

Під голосний згук великого манастирського дзвона ми знов посідали на коней і поволі виїхали з манастирських брам, а згуки дзвона ще довго лунали в просторі, поки їх не перемогли козацькі пісні конвою штабу, що оповідали про Наливайка, Сагайдачного й Дорошенка, про Гайдамаччину, руйнування Січи Запорожської.

***

21 лютого Українська армія була вже в новій дорозі — через Уманщину до Буга — і перевела цей похід по нижче поданому маршруту (дивись загальні маршрути Запорожської та Волинської дивізії).

З приводу першої половини Зимового Походу треба сказати:

1. З виходом у запілля добровольців і потім большевиків, наша Армія опинилася в центрі народнього руху й морально зміцнилася.

2. У тактичних прийомах, що їх вживала Армія, бачимо такі провідні думки:

а) Удалення від зустрічів із великими й напади на малі ворожі обєднання, нищення комунікацій, звязку й тилових установ.

б) Розполог групами, не тільки як засіб, що виходив із оперативних міркувань, а також і супроти несподіваних нападів; заходи до швидкої поготівлі конечні.

в) Марші манівцями й кількома колонами, користування місцевими провідниками, зосередження здаля від головних комунікацій та великих селищ, у критичний момент — вночішні й форсовані марші.

г) Постійна без перерви навкруги розвідка, військова і надто агентурна, остання за допомогою селянства; секрети на старих ночівлях.

д) Охорона на походах лише розїздами; на місці — приєднання до цієї справи селянства.

е) В керуванню — самодіяльність начальників; періодичні наради командирів дивізій при колоні Армії.

3. З організаційно-матеріяльного боку відзначимо:

а) Поступ в переорганізації: частини набувають характеру кінних частин.

б) Поповнення кінського складу Армії.

в) Армія забезпечується теплим одягом, взуттям; харчування — виключно місцевими засобами; використовування для господарських потреб місцевих запасів цукру і спирту.

4. Армії бракує зброї, набоїв, грошових знаків, медичних засобів.

5. Комплектування охочими; дезертирства — жадного; значна кількість старшин й козацтва — на лікуванню у селянства.

ЧАСТЬ III

Розділ І

Нова зустріч із Галицькою армією. — Спроба переправи через Буг. — Приняття рішення щодо демонстративних акцій і маршів. — Ситуація на початку квітня в районі розміщення Галицьких військ

У першій половині березня 1920 р. армія наша, згідно з пляном, який було вироблено ще на березі Дніпра недалеко від Черкас, підійшла до Бугу в районі Гайворона — Джулинка — Мащоная і Саврань, маючи на думці дійти до порозуміння з Галицьким військовим Командуванням та за його допомогою форсувати Буг.

Після переходу Бугу малося на увазі разом із галичанами йти далі на прорив фронту "червоних" з конечною метою — приєднатися до решти армії, яка, за чутками, перебувала в районі Новї Ушиці — Могилів. 8 березня Волинці захопили переправу у Саврані, що була занята відділом Котовського, а 11 березня несподіваним нападом полку Чорних Запорожців удалося перейти в кінному ладу Гайворонський залізничий міст, зняти варту й захопити в полон чотиригарматну батарею галичан у повному її складі.

Через "полонених", які негайно стали в наші ряди, Командуванню вдалося навязати офіціяльні й неофіціяльні переговори з Галицьким Командуванням.

Виявилося, що Галицька армія була під гострим доглядом червоних комісарів, та що настрій старшинства і більшости стрілецької маси був цілком на нашому боці. Район, що посідали галицькі частини, був Бершадь — Балта — Вапнярка — Роздільна — Тираспіль, але ж окремі відділи були розкидані і на південь майже до Одеси.

Армія числилася в стані "ретаблірку" і все ще не могла налагодитися після тої страшної епідемії тифу, яку вона перенесла у Винницькому районі минулої осени.

Крім галичан нам удалося ще увійти в звязок із місцевими нашими організаціями в Забужжі. Після перших підсумків складалося таке вражіння: фактично все було ще в стадії чуток (із заходу), але ж нічого певного.

Тільки з большевицької преси та агітації, що розпочали большевики серед Галицького війська та місцевого населення, можна було судити про загрозу російсько-польської війни.

Приїжджали комуністи Порайко, Затонський та Михайлик з інформаціями про небезпеку нової "польської авантюри", а, власне кажучи, не маючи жадної певности в галицьких частинах, вони намагалися внести розбрат між козацтвом та старшиною.

Найхарактернішу і повну промову виголосив Затонський:

"Багато ви про мене вже чули. Ви чули, що я жид, поляк, що ненавиджу галичан і т.і. Я однак дуже тішуся, що можу особисто з вами побалакати. Сам я ваш сусід, із Камянця Подільського, і, як чуєте, по-українському говорю не гірше від кожного з вас. Який я ваш ворог — це розсудіть самі. Коли розійшлася чутка, що Галицька армія переходить на нашу сторону, всі відвічальні наші чинники порішили вас відразу знищити й розділити поодиноко всіх вас по всіх частинах Совітської армії. Я, однак, як секретар комуністичної партії большевиків України, взяв на себе відвічальність перед Радою народніх комісарів і зобовязався вас, як цілість, зреорганізувати у три червоні галицькі бриґади. Ми, як комуністи, вашої військової сили не потрібували й не потрібуємо. Ми ніколи не воювали силою і нікого силою не завойовували. 100-тисячна, середнє зорганізована армія може нас легко оружно поконати. Але ми, пролетарі, маємо в собі щось таке, що розкладає й найсильнішу армію. Перед тим "чимсь", перед тією нашою розкладовою силою розтають найсильніші армії, як розломилася царська армія, німецька, австрійська, а тепер і ваша армія. Той вогонь, перед котрим дрижить буржуазія цілого світу, і ви мусите собі присвоїти. Присвоїте ж це собі ви тоді, коли між вами не стане тих офіцерів, за котрих ви стільки крови пролляли. Галичину я, як сусід, знаю дуже добре. Я знаю, що в Галичині нема властивої української буржуазії, але є українська інтелігенція, ті прихвосні буржуазії, котрих я більш ненавиджу, ніж саму буржуазію. Я сам професор вищого технічного "училища" і маю, може, більше від багатьох інших галицьких інтелігентів права назвати себе інтелігентом, однак зі всіх кляс суспільних я найбільше ненавиджу інтелігенцію і вважаю конечним в інтересах всесвітньої революції, в інтересах комунізму її винищити з корінням. Я ненавиджу інтелігенцію за те, що вона думає подрібно-міщанському, стає все по боці сильнішого й немає ніякого розмаху. Не має також розмаху й селянство, на яке ми теж не спираємося. Одиноким чинником, що високо підніс прапор всесвітньої революції, є фабричний пролетаріят, який узяв у нас диктатуру в свої руки. Він розколює всі інші кляси й прилучає до себе підходячі для нього елементи, все ж інше безжалісно нищить. Ми знаємо, що хоч всі ви до нас прилучилися, ви ще однак далекі до большевиків-комуністів. У вас є ще багато елементу нам непотрібного й ворожого; однак, беручи перед партією відвічальність за реорганізацію Галицької армії, я взиваю до вас, товариші, щоб ви самі розкололися. Ви самі мусите нищити ту інтелігенцію, що вас водила по такій тернистій дорозі. Ви самі мусите зреволюціонізуватися, щоби стати достойними товаришами червоно-армейців російської совітської республіки". Закінчив словами: "Доволі крови галицького стрільця. Хай живе зреволюціонізоване, зреорганізоване червоне галицьке стрілецтво"[69].

Інші промовці казали більш-менш подібне. Промовці в галицькому війську успіху не мали, і їм правдиво й щиро відповів член Української Національної Ради, посол З.У.Н.Р. Михайло Петрицький:

— "Я між вами найстарший. Я найбільш із вас жив і вважаю своїм обовязком звернути увагу тим молодим людям (Порайкові, Затонському і Михайликові), що на таке трактування ми собі не заслужили. Хоч би мені прийшлося платити життям, мушу звернути їх увагу, що вони йдуть до нас неправдивою дорогою і, замість ідеї, сіють лише бурю". А пізніш на вечірній нараді п. Петрицький кинув большевикам просто в обличчя: "Неправда — не — є просвіта".

Переказували також, що Затонський, знаючи мої добрі відносини з галичанами, не забув і по моїй адресі набалакати порядну кількість "компліментів". Про Гулого ж, Тютюнника тощо й казати не приходиться, бо вони виставлялися як справжні бандити. Заходи Затонського на цей раз були ліквідовані, — стрільці лишилися вірні своїй старшині. Затонському прийшлося чимдуж накивати пятами, бо інакше він був би порубаний кіннотою отамана Шепаровича.

Мій офіціяльний наказ, що був таємно переданий до рук Галицького Командування, про негайне приєднання частин Галицької армії до нашої, як і слід було сподіватися, все ж не мав жадних позитивних наслідків.

Я вважав, що мав моральне й юридичне право так зробити на підставі умови злуки обох армій під загальну мою команду, що було підписано відпоручниками як політичними, так і військовими 25 грудня 1919 р. в м. Винниці.

В.О. Начальника Штабу Галицької армії полковник Шаманек відповів, що галицькі бриґади підлягають штабові 12-ої совітської армії, місцем постою якого є Київ, куди й належить відправити відпоручників Української армії для пертрактацій; далі полковник Шаманек просив, в ознаку наших добрих відносин, повернути йому батарею, захоплену Чорними Запорожцями.

Перехід Галицької армії в короткий порівнюючи термін від нас до добровольців, від добровольців до комуністів безперечно не міг не відбитися на моральному стані Галицької армії, і без сумніву кожний із цих моментів уносив із собою частину її духового "я". Здається мені, що ледви яка інша озброєна сила під ту добу змогла б знести таку часту зміну орієнтації, хоч би навіть цілком формально.

Під час цих розмов, ми, маскуючи свої сили й розташування, вели спішні приготовлення щодо переправи на правий берег. Діло це я доручив отаманові Гулому, командирові Запорожців, які стояли в самому Гайвороні. (Було видано з цього приводу наказ ч.ч. 52, 53).

Не спали й червоні комісари, вони енергійно готувалися до відпору. Поміж галичанами були зроблені деякі перегруповання, а саме містечко Бершадь було обнесено дротяними загородами.

У доповнення до обстанови зазначимо, що Христинівка, Умань, Гайсин, Саврань і Голта були заняті відділами червоних, силу яких до 12 березня досконально виявити розвідці армії не вдалося; проте найсильнішої залоги можна було сподіватися в районі Голти.

Загальний висновок на 13 березня: За Бугом нічого певного; переправитися — треба буде битися з рідним для нас Галицьким військом, що могло тільки бути на руку нашим ворогам. Тому на нараді, що відбулася в місті Гайвороні (місце постою штабу Запорожців), я затвердив таке рішення:

а) Переправу й марш на зєднання з наново-організованими республіканськими військами в районі Могилева відкласти приблизно на один місяць;

б) за цей час зробити ряд демонстративних акцій і маршів у глиб України, а потім знову вернутися до Бугу з метою захоплення міста Вознесенського, збройної бази та переправи через Буг;

в) звернути особливу увагу, щоби поворот назад не відбився деморалізуюче на козацьких масах.

У розвиток поставлених армії завдань було вирішено заняттям важливих військово-адміністративних пунктів, у площі між середнім Бугом і річкою Синюхою, задемонструвати там присутність нашої армії, а потім перекинутися за річку Синюху для дальшого маршу в південно-східньому напрямкові.

Демонстративні напади на цій території мали розвинутися за такою схемою:

13 березня, м. Гайворон.

1. Київська дивізія захоплює м. Гайсин: окремим відділом демонструє на північ (Винниця), а потім через Христинівку дивізія маширує до р. Синюхи й на 24 березня захоплює переправу біля Новоархангельського.

Запорозька дивізія захоплює місто і залізничу станцію Ґолту, а потім 24 березня займає переправу через Синюху в с. Добринці; одним кінним полком у той же час Запорожці демонструватимуть рух наших частин через Гайворонський міст і далі на Саврань — Криве Озеро — Богопіль.

Волинська дивізія захоплює місто Умань, а потім на 24 березня зосереджується, як резервова група, в районі Семидуби — Вербки — Покотилів.

Штаб армії знаходиться в районі діяльности Волинської дивізії і постійно в безпосередньому звязку з її польовим штабом.

3-ій Кінний полк на час цієї акції приділюється до Київської дивізії.

2. Під час своїх маршів дивізії повинні будуть послуговуватися допомогою місцевих повстанчих груп, а по залізницях уживати імпровізованих бронепотягів.

3. Звязок поміж північними дивізіями — Київською та Волинською — через Христинівку (зал. станція), а звязковий пост від Конвою Штабу армії в міст. Голованівському має улегшити звязок Командування армії з Запорожцями.

4. В залежності від обстанови над вечір 24 березня, ранком 25-го Командування армії мало на меті скористати одну з призначених для захоплення переправ через р. Синюху й переправити армію за р. Синюху.

Додатковими демонстративними випадами на Винницю й на південь — Саврань — Криве Озеро досягалося поширення зони нашої демонстрації і тим самим відтягувало увагу большевиків від району майбутньої переправи Новоархангельське — Добринка.

Зосередження армійської резервної групи в районі Семидуби — Вербка — Покотилів давало змогу Командуванню на 25 березня розпочати, при потребі, здобуття переправи через Синюху боєм.

Дальша схема намічалася така: переправа через Синюху, форсування залізниць па північ від Ново-Українського залізничого вузла і далі рух у район Єлисавету.

Коли розглядатимемо навіть звичайну мапу, то побачимо, наскільки сама площа цього району була несприятлива нашому маневруванню, бо кожний неправдивий крок міг повести за собою притиснення нас до якої-небудь водної артерії, або привести до необхідности битися з ворогом у районі одної з залізничних ліній. Тоді большевики, вживаючи бронепотяги та кінноту, мали б над нами значну перевагу. Але природа віщувала недалеку весну і вливала нові сили в козацтво, певність себе; кипуча енергія старшин і козаків, підбадьорених веселими піснями; співчуття всього населення краю і переконання, що нас оточують свої люди, — були запорукою успіху принятих нами плянів.

Відїжджаючи о третій годині з м. Гайворона, я бачив вже і наш імпровізований бронепотяг "Запорожець" з одною гарматою та кулеметами, що сміливо рушив у напрямку Голти нести розвідочно-сторожеву службу.

***

Ми відійшли, однак звязок із Галицькою армією був встановлений. У розмові з одним із відпоручників Галицької армії, що мав мандат від політичного відділу Ч.У.Г.А. (Червона Українська Галицька Армія) і який давав мені й полковникові Долудові зрозуміти, що він радий би був почути від мене пораду, я категорично сказав: "Передайте галичанам мою думку: вони будуть потім дуже жалкувати, що не використали цього щасливого випадку, бо ледви чи коли будемо мати ми таку зручну ситуацію для спільних акцій".

Пертрактації не минули даремно — іскра жевріла і нарешті обняла полумям цілий галицький табор.

Наведений нижче звіт сотника Гнатевича (старшини оперативного відділу У.Г.А.) говорить:

1. Бойові невдачі взагалі, втрата Києва й Козятина зокрема, розложили Добрармію дорешти. Вона починає при кінці грудня відступати в повному розкладі на південь, полишаючи Укр. Гал. Армії багато всякого добра.

2. І У.Г.А., хоч зовсім неспосібна до походу, була змушена опустити свій район і піти за своєю "союзницею", полишаючи з огляду на непоборимі трудності транспорту тисячі знеможених тифом у теперішньому районі. Так остались лічниці: 1-го корпусу в Хмельнику, одна того ж корпусу у Винниці, там же одна другого корпусу, потім у Жмеринці, Барі, Тульчині, Гайсині та Брацлаві. Багато старшин і стрільців осталось у цьому районі на приватних квартирах і по дорозі в Балтський повіт.

3. Ця обставина приневолила У.Г.А. припинити свій дальший похід у невідоме та почати переговори з большевиками, які радо згодилися на них. Умови з Добрармією перестали обовязувати У.Г.А. через відірвання від неї і її розклад. Спроба навязання контакту та переговорів з большевиками почалась у Винниці в перших днях січня 1920 року з ініціятиви так званого Галицького Ревкому, який зорганізувався в той час і який однак працював в порозумінню з Начальною Командою. (Др. Гірняк, сот. Пенерик, пор. Давид, пор. Галкевич). Ці особи зостались у Винниці і переняли опіку над лічницями та хорими.

У другій половині січня заключено офіціяльний договір із большевицьким командуванням (12 Сов. армія). Він бренів приблизно так: 1) Г.А. припиняє свій дальший похід на південь і залишається в теперішньому районі перебування. 2) Г.А. підлягає наказам большевицького командування. 3) Задержує свою організаційну окремішність. 4) Буде вжита лише для боротьби проти поляків.

4. Тоді була армія в такому районі: Нач. К-да в Балті, 1-й корпус — Балта й околиці, 2-й — Бершадь — Чечельник, 3-й — Роздільна — Штрасбурґ.

5. У першій половині лютого прислано большевицьким командуванням 12-ої армії (Київ): на к-та — Порайка, на його помішника — т. Сологуба, як нач. булави призначено бувшого генерала російської армії та інспектора 12-ої сов. армії Іванова, експозитуру "особого отделения" (чека), комісарів до корпусних та бригадних команд і до бойових частин та комісарів до інтендантських установ армії й корпусів.

6. Армія розташовується в районі: Нач. К-да залишається в Балті; 1-й корпус переходить у район Чечельника, Команда також; 2-й корпус в район Бершаді — Команда в Бершаді і 3-й залишається в німецьких колоніях у районі Роздільна — Штрасбурґ, Команда в Штрасбурзі. Багато установ армії та окремих частин залишається поза її районом. В Одесі, Рибниці, Камянці, Ямполі, Могилеві, Тульчині, Брацлаві, Гайсині, Винниці, Жмеринці, Барі (головні лічниці) — звязок із Нач. К-дою здебільшого задержаний, не періодичний. Залізничний шлях Одеса — Вапнярка перебуває під зарядом технічної влади Нач. Комади.

7. До приходу большевицьких зверхників начальну владу виконує "Ревком". З приїздом т. Порайка та його штабу передав Ревком свою владу призначеним зверхникам, а його члени стали комісарами при Начальній Команді або були призначені до частин. Праця нового Командування почалась переміною назви армії на Червона Галицька Армія (Ч.Г.А.), хоч у дійсності уживано назви Червона Українська Галицька Армія (Ч.У.Г.А.), знесенням старшинських та підстаршинських ранґів та зверхніх ознак армії: переміною з жовто-блакитного на червоний прапор, пятираменна звізда. Потім почалась "культурно-освітна" робота — агітація, якої метою було "зреволюціонізувати" армію. Найважнішою переміною була реорганізація, яку покінчено було в половині березня: корпуси зведено до бриґад. Так 2-й корпус став 1-ою червоною галицькою бригадою Укр. Січ. Стр. (1-а бр. Ч.У.Г.А.), 1-й корпус — 2-ю бригадою і 3-й — 3-ою Ч.Г. бригадою. У бригадах організовано три піші полки зі скорострільними частинами, один полк кінноти, гарматний полк і одну технічну сотню та одну радіостанцію. Всі запасові частини були підчинені Польовому Штабові (Нач. Команді), а по його розвязанні мали перейти під безпосередню команду 12-ої армії. Рівночасно переведено зміну в командуванню бригадами та призначено замість старих командирів нових молодих старшин. На команданта 1-ої У.С.С. бр. (2-й корпус) назначено спочатку сот. У.С.С. Білинкевича, потім комісара Барана (прислано з Харкова), 2-ої бр. (1-й корпус) сот. Головінського, який залишився до подій 24 квітня.

8. Від половини лютого починає фізичний стан армії кращати. Довший відпочинок дозволив їй придбати деякі матеріяльні засоби і заосмотрити армію у взуття, білизну та одежу. Хорі зачинають повертати з лічниць до своїх частин і там знаходять змогу відживатися по недузі й повертати до сил. Частини помагають успішно припасами й грішми (або цукром) своїм лічницям і тим установам, що залишилися поза районом армії. Переводиться реєстрація та стягання всіх приналежних до У.Г.А., які чи то з причин недуги, чи бойових випадків залишалися поза армією. Для цього утворено всюди збірні станції.

9. З цим поправляються також настрої серед вояцтва. Загальне пригноблення по воєнних переживаннях поволі зникає, а перспективи, вправді не досить кріпкі, на дальший похід проти поляків підносять бойовий настрій. Всі спроби большевиків за допомогою часописів, агітаційних літучок, проклямацій, комячейок та праці комісарів по частинах — збольшевичити армію, розбивалися завжди о кріпкі національні почування стрільців. Стрілецтво заховало й надалі довіря до своїх старшин — провідників. Вже тоді починав загальний настрій стрільців ставитися вороже до большевицького союзника, і вже тоді родилось бажання скорого зірвання з новим союзником. Замітно серед цього було ставлення большевицьких висланників, які, пізнавши краще настрій армії, її духа, організаційну та бойову вартість, брались за діло збольшевичення дуже обережно та делікатно (це зовсім проти їх революційної тактики). Я замітив не раз, як вони попадали в розрів із собою, коли їм приходилося погодити накази своїх зверхників із настроями армії та коли ходило о якийсь національний акт, — збольшевичення ніколи не вдалося їм перевести вповні. Для них У.Г.А. було щось нове, чудне, до чого не могли приложити своїх мір і приноровити своїх способів. Напевно була це порода нереволюційного характеру, вона не мала ні тих порядків, ні того духа, що червоні частини, але також не була контрреволюційною. Тому навіть у дуже важливих моментах (наближення повстанчого війська ген. Павленка, перехід кінного полку 3-го корпусу до повстанців) не посміли вони виступити рішучо проти настроїв і бажань армії. Тому дуже часто попадали в колізію зі своїми зверхниками, командуванням 12-ої Совітської армії. Експозитура Чека не знайшла ні одного контрреволюціонера, і за це її голова (інтелігентний та чесний робітник петроградський) був звільнений зі своєї посади. Так обійшлося, за виїмком вивезення ген. Микитки та полк. Ціріца в Москву та за виїмком кількох арештів тих членів У.Г.А., що опинилися поза районом армії, без кривавих жертв, якими, здавалось, треба буде заплатити за ціну союзу.

***

Про настрої в масах старшини і стрільців малює витяг з денника командира 1-ої кінної бригади Г.А. отамана Шепаровича:

"В березні 1920р., коли 1-у кінну бригаду було поміщено в с. Касель (Комарівка) Херсонської губ., яко частину тоді ще червоної Г.А., не занедбувала бригада ні одної нагоди, щоби мати звязок із усіма протибольшевицькими організаціями і бути приготованою на весну. Приготовання до повстання йшло горячково. З Чорноморського полку приїздить до нас один полковник і перебирає від нас відповідні накази, щоб їх далі передати. В той же час ми були в звязку з робітниками в Одесі, які були нашими однодумцями й приобіцяли нам поміч у тій хвилі, якщо ми заняли б Одесу. З другого боку мали ми сполучення з Деникінцями, котрі обіцяли нам по заняттю Одеси приїхати трьома пароплавами і достарчити муніції, гармат і інших технічних засобів; звязковим був один старшина з чужоземних армій (французький четар), котрий перебував в Одесі і мав звязки з усіма протибольшевицькими організаціями. Окрім того вислали ми одного до ген. Павленка, який як раз тоді оперував коло Голти. Повстання, яке ми плянували, мало розтягнутися на цілу Галицьку армію, яка мала в цей спосіб заняти цілу Херсонщину та Поділля по Буг і залізничий шлях Винниця — Брацлав без усякої трудности, бо большевицька армія була ослаблена.

Одеса мала коло 1,000 люду залоги, Тираспіль — 400, Балта —100. Помочі жадної большевики не могли вислати, бо коли б 3 Галицькі бригади були повстали, большевики, яких ліве крило було відкрите, були б примушені відступати. Армія Буденного, про котру тоді багато говорено, знаходилась ще далеко на сході.

Ми зостанавлювалися над командою цілого повстання Г.А. Отаман Шепарович не міг бути командантом цілого повстання Г.А. з причин тактичних. На нашу думку, найкраще надавався генерал Кравс, який після донесень нашої контррозвідки тоді сам багато над повстанням думав. Ми віднеслися в цій справі до ген. Кравса, і він радо згодився перебрати команду та сказав, що він у справі повстання вже багато дечого приготував. У нього стрінули ми полковника Красицького, отамана Цімермана і сотн. Козака, котрі обговорювали справу повстання і першим завданням уважали за всяку ціну перешкодити проволіканням транспортуванню 3-го Галицького корпусу на фронт, що большевики хотіли до 1 березня перевести в діло. Всі ми, зібрані у генерала Кравса, постановили розпочати спільну повстанчу акцію. Ген. Кравс наказав подати йому докладний плян повстання і прохав не відвідувати його за часто, бо большевики його пильно шпіонують. По повороті від ген. Кравса скликали ми (от. Шепарович і сот. Заславський) в Тирасполі головну нараду, на якій були присутні два полковники, один сотник з Чорноморського полку, полковник ген. штабу Галкин. На нараді доручено було полк. Галкинові випрацювати плян повстання, через його звязок із українськими залізничниками спинити залізничий рух на шляху Одеса — Винниця. Рівночасно погодилися всі з тим, що ген. Кравс обійме команду повстання Г.А., і полк. Галкин мав йому 21 березня подати плян повстання. Тимчасом полк. Галкин приїхав до нас із пляном доперва 3 березня вночі. Плян полк. Галкина прочитано, але він був недостаточний, і сотник Заславський ще тої самої ночі виробив новий плян.

Диспозиція нового пляну:

Дня…. починається повстання, в котрім наказую:

1) Сотник Козак має обсадити жандармерією станцію Затишшя о год….. перервати телефонічне й телеграфічне сполучення з Одесою і вислати звязкового до 9-го і 8-го полку в Бірзулі з жаданням одного паротягу і вагону для своєї жандармерії та чекати на дальші прикази. Дня…. год…. має він наладити телефонічне сполучення з лінією Бірзула — Затишшя.

2) Отаман Шльосер перебирає команду 8-го і 9-го полку, має заняти Бірзулу й Балту, знищити залізницю до Винниці, заняти броневик на станції Бірзулі і держати її аж до дальшого наказу. Післати звязкових на схід до генерала Павленка і старатися о сполучення телефонічне з ген. Кравсом. На випадок сильного напору большевиків відступати на Затишшя — Роздільна. Повідомити 1-й і 2-й Галицький корпус, що 3-й корпус робить повстання, занявши район Бірзула — Балта — Роздільна, і посувається одною частиною на південь, на Одесу. 1-й і 2-й корпус мають чимдуж прилучитися до повстання і прислати звязкових до ген. Кравса по дальші накази. 1-й і 2-й корпус мають заняти район Винниця — Вапнярка і сполучитися правим крилом з от. Шльосером. 1-а кінна бригада має дня…. обсадити з поміччю Чорноморського полку місто Тираспіль, одна частина кінноти враз із першим курінем Чорноморського полку мають підійти до Роздільної і заняти її. Ген. Кравс, 2-й полк вирушать дня…. в напрямі Тираспіль — Роздільна — Одеса. В Роздільній прилучиться кінний полк 1-ої кінної бриґади і піде яко авангард у тім самім напрямкові. Один сотник Чорноморського полку має відійти дня…. год…. до Одеси і там приготувати повстання. Артилерія пор. Конюка (в Гліксталю) має погрузитися і ждати дальших наказів. Загальна ситуація: большевицьких більших сил нігде не було близько, генерал Павленко заняв Голту і наступає на Балту, щоби з нами сполучитися. З большевицьких сил находяться: коло 1,000 люду в Одесі, 400 в Тирасполі, 100 в Балті.

Така більш-менш була на перший день повстання диспозиція. Було пляновано здобути цілу полуденну Україну в найслабшім моменті для большевиків, що не мали тоді жадних резервів близько. За допомогою ген. Павленка, що оперував тоді на південь від Бугу, можна було спокійно утворити фронт проти большевиків на лінії Винниця — Немирів і вздовж Бугу. Допомоги зі сторони населення рівно ж можна було сподіватися. Далі німці-колоністи обіцяли ген. Кравсові всяку поміч, як рушниці, муніцію, а навіть власного, ними зорганізованого й узброєного кілька тисяч контингенту рекрута. Взагалі, так зі зглядів стратегічних, як і політичних можна було сподіватися великого успіху.

В наслідок цілого ряду перешкод технічної натури, а головно із-за конечного відїзду ген. Кравса до Румунії перед арештуванням його большевиками, плян повстання цілої Г.А. залишився невиконаним; натомість 1-а кінна бриґада не здержалася вже раз взятого наміру і дня 6 квітня в селі свого постою Касель Тираспільського повіту здерла червоний прапор, вивісила український і оголосила на власну руку повстання.

Серед великого одушевлення поміж козацтвом, як і поміж населенням рушила 1-а бриґада під командою от. Шепаровича того ж дня на Тираспіль, заняла місто, забрала дещо здобичі в конях і муніції, сполучилася з Чорноморським полком, а що нас було за мало, постановили сполучитися з генералом Павленком".

Розділ II

Демонстративні чини: захоплення Гайсина — Умані — Голти; переправа через Синюху

17 березня наші козаки втретє підходили під час Зимого походу до м. Умані. Перше перебування нашої залоги, котра була зрадницьки роззброєна отаманом Волохом, залишило в місцевого населення добрі спогади і побільшило кількість наших прихильників.

Події коло Гайворона та побільшені чутки про нашу кількість, прихильна нам людність старанно розповсюдила, так стурбували большевицьку адміністрацію (було підслухано телефонічну розмову, з якої було видно, що на всі спроби отримати допомогу з Києва або фронту Уманська адміністрація одержувала тільки пораду орієнтуватися на власні сили), що вона мусила завчасу спакуватися й вичікувати підходу наших військ на залізничій станції. Ми мали відомості, що в складі большевицької залоги був також відділ боротьбістів до 300 людей.

Після дводенних переходів (Окна — 14 березня; Юрківка — 15 березня) від Савранської переправи (місце попереднього розташування Волинської дивізії) Волинці підступили з південного заходу до Уманського району й скупчилися в с. Томашівці (8 верст від міста). Штаб армії перейшов до с. Текуча (приблизно верст 15 від Умані). З наближенням наших частин всі висоти навколо міста були обсаджені большевиками.

Спроба Волинців 18 березня кінними полками — Мазепинським та Максима Залізняка — захопити залізничну станцію — не вдалася, бо кіннота натрапила на організований опір залоги міста. Після поради з повстанцями Волинці вдруге атакували Умань із південного сходу й удерлися в Звенигородське передмісто; бій протягся до півночі. Волинці не могли увійти в Умань і відійшли на південний схід до с. Степківки (8 в.) з наміром на другий день повторити наступ ще раз укупі з повстанцями.

Пізно увечері того ж дня в велику непогоду приїхав до мене в.о. Комдива Волинців полковник Никонів. Памятаю, що полковника особливо турбувало те, якби під час воєнних акцій забезпечити місто від грабунків, бо в м. Умані, як і по інших містах, було багато бандитського елементу.

Зміцнений моїми порадами, а також добрими звістками, які через селян надійшли до нас про події коло Гайсина, полковник Никонів поїхав до свого штабу, з наміром ранком бути в Умані. Йому пощастило — в штабі дивізії його вже чекали представники від тої групи міліціонерів м. Умані, яка сама бажала здати місто українцям. Складений за новими даними плян для наступу дав добрі наслідки, і на ранок 19 березня в місті Умані маяли вже наші прапори. Большевики відійшли під захистом бронепотягів на Христинівку. Уманське населення радо вітало наших козаків і вшанувало урочистим бенкетом.

В бою під Уманню забитими дивізія мала невелику кількість. Військова здобич Волинців була велика.

Після захоплення Умані були негайно визволені з вязниць наші старшини й козаки, яких полонив Волох. Між ними був полковник Ольшевський, якого наказом по армії було призначено начальником залоги міста Умані.

З цих полонених і добровольців Умані було зформовано пластунський курінь при Мазепинському кінному полку.

Поява наших полків втретє на Уманщині відбилася на нашому ділі добре, бо людність на власні очі бачила, що військо наше не розпадається, а навпаки міцнішає в боротьбі з ворогами України.

Лагідність відносин із місцевим населенням під час нашого попереднього перебування на Уманщині ми відчули тепер. Всяка шкода і кривда, коли б вона була заподіяна раніш, тепер мусила б виявитися у відношенню селянських мас до нас. Взагалі при повторних наших відвідинах цих місцевостей ми завжди знаходили в людності ще більшу прихильність до нас, ніж в перші рази. Урочистий похорон козаків (20 березня), що пали в бійці під м. Умань, зібрав великий натовп і був яскравою ілюстрацією до наведених мною вище рядків.

***

Перед наміченим для залишення району Умані терміном обстанова ускладнилася — появились ознаки ворожого руху, як з півночі, так і зі сходу. Через заняття 21 березня Христинівки Київцями командири Київської й Волинської дивізії спромоглися увійти між собою в звязок, і штаб армії отримав повідомлення про події в Гайсинському районі та про те, що Київська дивізія вже шляхами, що йшли на північ від м. Умані, рушила в напрямку Новоархангородської переправи.

23 березня штаб армії та Волинська дивізія удосвіта стали на марш і на вечір другого дня (24 березня) були вже в районі Семидуби — Вербівка, де й розташувалися на ночліг. Штаб армії став в с. Семидуби.

Про Запорожців у цьому районі ще нічого не було чути: штаб армії видає наказ Волинцям зміцнити свою розвідку в напрямках Голованівського й Добринки (на південь і південний схід).

Того ж дня пізно ввечері Командування армії вже мало деякі інформації про Запорожців: операцію біля Голти було переведено успішно.

Здавалося, що все виходило на добре. Проте ледви стало розвиднятися (25 березня), як всі ми прокинулися від кулеметної та гарматної стрілянини. Характер стрілянини був спочатку наглий, а потім як при дуже завзятому бою. Для Командування стало ясним, що це йде напад на Запорожців.

З оповідань перенятих втікачів-обозників Командування дізналося, що Запорожці стояли в селах Емілівка — Наливайки — Голованівське — Межирічка — Троянка (8 верстов на південний схід від розташування Волинців). Вночі були несподівано заатаковані червоними. Трохи пізніше прибув до штабу Волинців полковник Крат — начальник штабу Запорозької дивізії, який і зясував мені дійсну ситуацію: Запорожці дуже успішно захопили були Богопіль та Ольвіопіль, при чім мали величезну військову здобич. Багато захоплених Запорожцями коней дало можливість поставити добре справу формування другого кінного полку. Виконавши своє завдання коло Голти, Запорожці в зазначений наказом по армії термін вирушили в район Покотилова — Перегонівка — Голованівське, а частину своєї кінноти направили для захоплення Добринської переправи (через р. Синюху).

В дорозі (21 березня — Сухий Ташлик) штаб довідався, що в Ольвіопіль опівдні прибув Котовський з кількома карними відділами. Посунутий на південь від Емілівки кінний Запорозький полк не виявив своєчасно ворога. Командування було певне в ситуації й не передбачало активности з боку червоних; атака їх була для Запорожців цілком несподівана. Отаман Гулий та його начальник штабу ледви-ледви самі врятувалися, вони ледви встигли вискочити з хати, як були заатаковані червоними.

Завдяки загальній прихильності людности села майже всі старшини й козаки врятувалися, але цей наскок червоних звів на нівець все те, що було придбане Запорожцями під час попередньої Голтянської операції.

Командування дивізії на ранок 25 березня організувало контрнаступ, який через відсутність звязку штабу дивізії з кінно-гірним гарматним дивізіоном та курінем Низових Запорожців скінчився для дивізії новою невдачею; найтяжче відбилася ця друга невдача на пішому Запорозькому полкові. Учасник цього бою оповідає про Голтянську операцію Запорозької дивізії так:

***

18 березня наскоком кіннота Чорних Запорожців захоплює Богопіль, а Низові Запорожці і одночасно полк кінно-Запорозький заатакували з південного заходу м. Голту. Вартовий батальйон і запасові частини, що боронили місто Ольвіопіль, цілком були захоплені нашою кіннотою. Більшу частину урядових установ спіткала така сама доля. Лише частям запасових частин, що були розташовані на правому боці р. Бугу, пощастило розбігтися по ближчих селах. О годині 4 дня прибув до Богополя штаб дивізії; за штабом почала підходити піхота; розташувалися: піший Запорозький полк і штаб дивізії — Богопіль, курінь Низових Запорожців — Ольвіопіль, збірний кінний Запорозький полк — Голта; кінний полк Чорних та кінно-гірний Запорозький дивізіон одержали наказ заняти одну з переправ у напрямкові села Кривого Озера (Конецпіль) з метою забезпечення дивізії з південного заходу. Командування дивізії вирішило затримати за собою занятий район на 3–4 дні, щоб закупити потрібну кількість білизни, взуття і інш., в чому в частинах відчувалась потреба. Означений термін проектувалося також використати на друкування відозв, користаючись великим запасом захопленого паперу та друкарськими приладдями міста. Над вечір 8 березня розвідка донесла про наближення з м. Балти значної кількости ешалонів з бронепотягами. Підібні відомості наспіли також із Ново-Українського напрямку. Означена ситуація примусила Командування дивізії відтягнути збірний кінний Запорозький полк з Голти на лівий бік р. Буга, а натомість зосередити в Голті цілий Наливайківський курінь. Ранком другого дня (19 березня) застави Наливайківського куріня були обстрілювані ворожими патрулями. Командування дивізії, побачивши недоцільність оборони м. Голти (відсутність мостів), наказало Наливайківському куріневі переправитись на лівий беріг. Цієї ж ночі 19–20 березня ворог заняв м. Голту. (По околицях міста місцевий комуніст Рак робив невдалі спроби підняти населення проти Запорожців). О год. 1-й 21 березня командування дивізії наказало частинам опустити місто.

Дивізія, маючи короткий відпочинок, вночі з 21 на 22 березня спокійно прямувала в загальному напрямі на північний захід, на Уманщину, де й мала зєднатися з іншими частинами армії.

Починалася рання весна. Йшли степом, минаючи маленькі хутірці, що були по балках. Раптова відхлань з дрібним дощем робили шляхи майже непрохідними. Вода проходила до тіла. Було зимно, неприємно… Арієргардні розїзди донесли, що ворог не переслідує. Становилось зимно, сумно… Пісні переставали… Тихо посувалась колона, охоплена мрякою… Так хотілося тепла, спокою… Йшли довго… Щохвилі зупинення стомлених обозних коней; все це страшенно нервувало, стомлювало, озлоблювало. Чи скоро ж село… Нарешті спереду гомін… Що? Квартирєри?… Вмент картина змінилась. Все загомоніло, вже чути в лавах сміх, бадьору розмову… Квартирєри голосно вигукують:.Наливайківці!!! "Де Мазепинці"?… Тут… Тут… Так радісно все, весело… нарешті добралися… Колона рушає далі. Вже не так відчувається цей лютий скажений вітер, не так відчувається втома… вже не така чорна дійсність… Знову залунали козацькі пісні. Заблимали вогники… Село. Хутко посувається по вулицях колона. Це село Емілівка, тут штаб дивізії і 2-й кінно-Запорозький полк", пояснює квартирєр, Чорні стануть в Голованівському, Мазепинці, Низові й Алмазівці в Троянівці, а "Наше село — Наливайки". "Добре — Наливайківці в Наливайках", чути з лав Наливайківського куріня. Минаємо село Емілівку — ось Наливайки — через горбок. Квартирєри хутко розвели по хатах. Приємно задимилися димарі. Почали пекти-жарити… Штаб полку у панотця. Командир полку полк. Дубовий запросив до себе декого з командирів курінів на вечерю. Чекаючи вечері, напівлежачи в тепло натопленій кімнаті, почали жартівливу звичайну в цих обставинах балачку. Прийшла вечеря; отримали наказ зі штабу дивізії про призначення денного спочинку. Порозходилися. Я з комендантом штабу полку мешкали напроти. Прийшовши до хати, ми деякий час вагалися, роздягатись чи ні. Але мокра одіж, страшна стомленість, абсолютно темна ніч, оповідання селян, що "комуни" й близько не чути — все це вплинуло на рішення всієї дивізії цю ніч добре спочити. Розляглися й ми. Пройшло декілька хвилин. Раптом почувся вибух… Ми переглянулися.

"Це або "Чорні", або Алмазівці" — подумали ми.

Ще хвилина, і почулися знов один за одним ясно два розриви шрапнелі. Ще хвилина, і з вулиці почулося "До бою". Був алярм… Десь далеко було чути поодинокі рушничні стріли та короткі кулеметні черги. Йшов дощ, була страшна темрява. До штабу полку один за другим збігалися командири курінів. Командир полку наказує до вияснення ситуації полкові зібратися на західній околиці с. Наливайки. Сильні патрулі відійшли до штабу дивізії та в бік сусідніх частин.

В темній мряці, місячи чорну грязюку, потяглися обози. Селяни, стривожені стрілами-алярмом, вибігали з хат, хрестячись, баби плакали. Було надто неприємно, головним чином не знати, в чім справа, де ворог. Згідно з наказом полк зосередився на західній околиці с. Наливайок. Минула ще година — ситуація без змін. Послано другі патрулі. Через деякий час перед нами стояли два козаки: один із кінного полку полк. Литвиненка, другий зі штабу дивізії, обидва в самій білизні. Козаки оповідали: вже все спало, як в Емілівку вскочили большевики, правдоподібно захопили штаб дивізії та весь кінний полк. За хвилину прибігло ще кілька козаків, потім то купками, то поодиноко почали збігатися до нас козаки та старшини. Певного ніхто не міг нічого подати, оповідали лише, що коли большевики вскочили в село, то стріляли просто в вікна. Прибув начальник дивізії, начальник штабу, командир кінного полку, при ньому 40–50 козаків на конях, але більшість без сідел. Отаман Гулий тут же в одній хаті збирає командирів окремих частин; всі на місці за винятком полковника Алмазова та командира куріня Низових Запорожців. Після зясування ситуації начальник дивізії дає наказ до наступу. В загальних рисах директиви були такі: Піший полк — полк. Дубовий — удосвіта атакує с. Емілівку, лівий флянг прикриває кінно-гірний дивізіон Алмазова, який піддержує наступ кінного полку вогнем своїх батарей, а кінною сотнею повинен охопити лівий флянг ворога. Курінь Низових Запорожців атакує с. Емілівку зі сходу і має намагатися охопити правий флянґ ворога, кидаючи свою кінноту в запілля. Батарея Чорного полку займе позицію у фільварку, що на південь від с. Наливайки й піддержує атаку Запорозького полку. Резерв — кінна бриґада — кінний полк Чорних та рештки збірного кінно-Запорозького полку — зосереджуються на північ від с. Наливайки. Штаб дивізії у батареї Чорного полку.

***

Трудно було б сказати, на чий би бік похилилася воєнна фортуна, коли б усі частини дивізії почали наступ згідно з директивами. Але справа полягала в тому, що розїзди, надіслані до кінно-гірного дивізіону Алмазова та Низових Запорожців, як виявилось потім, означених частин не знайшли — частини відійшли на місця постою за годину перед нічним сполохом і за темрявою не спромоглися установити звязок. Склад останніх частин, призначених для атаки, був занадто малий: І) У Запорозькому полку — сила хорих, частина абсолютно без зброї, частина пішла на охорону, зрештою виставлена Запорозьким полком бойова сила на пів беззбройних (по 5—10 набоїв) — приблизно 120–150 баґнетів при 6 кулеметах — була занадто мала. II) Кінно-Запорозький полк після нічного бою був абсолютно небоєздатний і в бою участи не приймав за винятком самого командира полку та купки старшин. III) Чорний кінний полк мав силу поранених коней; опріч того одна (3) сотня була призначена для охорони обозів дивізії та на ріжні розїзди, тому до бою могло стати 80 шабель, 2 гармати й 9 кулеметів. Таким чином кількість бойової сили й у цьому полку була мінімальна. Вся вага бою фактично припала на долю пішого полку та на дві сотні Чорного полку. Сили ворога були незрівняно більші за наші. Але наказ було видано. Часто тепер, коли це все давно, давно минуло, я згадую ту святу покірність у виконуванню бойових наказів. Було чути лише одно — наказ. І це слово було символом, якимсь страшним гіпнотизуючим словом. Потім якось я запитав командира одного куріня: "Чого ж ви на нараді ясно не сказали, що маєте лише 12 рушниць". Він відповів мені: "Я хотів це сказати, але вже був наказ". Пригадую собі другий випадок: вже перед самим початком бою, коли піший полк заняв позицію по північно-східній околиці с. Наливайки, я став біля лави; бачу — старшина призначає розвідочні патрулі: "Ти, ти, й ти — напрям такий-то". Перед старшиною стояло троє козаків, два в свитинах, один у шинелі з глибоко насунутими на очі шапками, без рушниць. Через мою недосвідченість я сказав старшині: "П. старшино, та вони ж без рушниць". "Що ж зробиш, коли на весь курінь тільки 12 рушниць". Я бачив, як козаки, поважно вислухавши старшину, повторивши завдання, ще глибше насунули шапки на очі й хутко зникли в мокрій холодній мряці. "Бачите, вони пішли без рушниць, за те я маю резерву з рушницями". Я мусив погодитися з такою аргументацією.

Була ще ніч, як піший Запорозький полк (куріні: Республіканський, Мазепинський і Наливайківський) вирушив заняти вихідне становище для наступу на південно-східній околиці с. Наливайок. Позаду, приблизно на верству, біля фільварку установилася батарея Чорних, там же потім став штаб дивізії. Починало світати, дощ трошки зменшився, але було страшенно зимно. Підїхали тачанки з кулеметами. Подано наказа до атаки. У мряці видно було нашу лаву — крила її огортав туман. Розтягнена лава являла собою поважну силу. Десь на лівому крилі патрулі впіймали двох ворожих розвідчиків і тягли до штабу дивізії. Лава — за нею кулеметні тачанки, криючись туманом, поволі посувалися вперед. Спочатку почалися лише рідкі стріли, з часом стріли збільшувалися. Лава прискорила кроки. Батарея Чорних відкрила сильний вогонь. Стріли все збільшувалися. Раптом затарахкотів кулемет, в тумані видно було вогонь. Наші лави побігли. Десь крикнули "Слава", й у мент "Слава, Слава" залунало по всій лаві. Ворог збільшив вогонь…. Проте раптом стріли замовкли, і густа ворожа лава зірвалась і почала втікати….

Наша лава залягла. Було видно чорну тікаючу масу. Раптом наша лава відкрила рушничний і кулеметний вогонь. Ще хвилина, і все стихло. Лише над головами пролітали один за одним стрільна Чорної батареї.

Чого залягла наша лава? На це питання ніхто не міг відповісти. Можливо, комусь майнуло в голові, що відступаючого ворога треба переслідувати вогнем. Частина лягла, і всі залягли. Один стрілив, і всі почали вогонь. Найправдоподобніша психологічна причина. Можливо, що страшна, чорна маса, яка зірвалася перед купкою напів озброєної лави, зробила своє вражіння.

Лава лежала. Було тихо, лише з ворожого боку можна було чути крики, лайку. В наших лавах — патрона ні одного. Виявилися втрати: тяжко поранений командир Наливайківського куріня полковник Зелинський, значну кількість старшин і козаків забито, багато поранених. Туман почав розходитися. Лава лежала, чекала наказу; приводилися до порядку. Нові старшини переймали команду. Майже в усіх тачанках були побиті, поранені коні. Тачанки потягли в запілля. В напрямку кінно-гірного дивізіону, як також і в бік Низових Запорожців, було тихо — стало ясним, що ті частини не взяли участи в бою.

Піймані під час бою розвідчики, як виявилось потім, повідомили про такі сили ворога: Школа курсантів, що прибула з м. Бірзули, — до 400 багнетів, запасовий батальйон— 400–500 багнетів, кілька міських карних відділів і кінна бригада Котовського; разом до 800—1,000 багн., до 400–600 шабель і 4 гармати.

Причина ворожого раптового відвороту полягала в страшній стомленості його частин з одного боку, а з другого наш занадто ранній і несподіваний наступ, якого червоні зовсім не чекали.

У той час, як наша лава лежала, чекаючи дальших розпоряджень, у нашому запіллю ситуація складалася така: коло 10 години з південного заходу показалася нова лава червоних, до 300 люду, яка прямувала на праве крило нашої лави. Республіканський курінь змінив напрямок своєї лави й хутко відкинув червоних до залізниці. Командування дивізії, щоби прикрити наш лівий флянґ, вислало на сильний розїзд Чорних. Розїзд стрінув сильний кінний ворожий патруль і вступив із ним у бій. Через декілька хвилин цей флянґовий розїзд доніс про сильну ворожу кінну колону в марші на наше запілля. Командування дивізії дало наказ Чорному полкові приняти бій та здержати ворога, щоби дати можливість пішому полкові відступити. Піший полк отримав наказ про відступ, але було вже занадто пізно. Повною риссю ворожа колона наближалася хутко до штабу дивізії з метою заняти переправу. Доречі сказати — с. Наливайки з північного та західнього боку прикривалося болотяною річкою, і в самому селі була лише одна переправа з північного боку, далі на схід річка легко переходилася в брід.

***

Піший полк почав відступати, ворожа колона напирала на переправу. Лівофлянґовий Республіканський курінь під командою полк. N., порівнюючи без втрат, перший перейшов річку й заняв позицію на горбках, що на північний захід від с. Наливайки. Мазепинський (30 ч.) курінь перейшов річку через греблю й зупинився на майдані, бо одна гармата Чорних (сот. Черницин). застряла на самій греблі.

Наливайківці (що були на лівому крилі) переправилися через брід вище (на схід); кулемет Наливайківського куріня при трьох козаках, щоби дати можливість відїхати тяжко пораненому командирові куріня, приняв бій на переправі й відкинув першу атаку. При другій, не маючи більше набоїв, був порубаний.

Ворожа кіннота вскочила в село. Мазепинці перейшли в контрнаступ; поодинокі вигуки "Слава" наших козаків губилися в загальних криках "Ура" Червоних. Частина пішого полку, перейшовши річку вбрід, через лісок вибігла на шлях до Вербової. Почались випередки. Близько настигаюча ворожа кіннота примусила козаків звернути з дороги на ріллю. Видно було, як ворожа кіннота відставала по ріллі. Майнула надія на врятування. Напружені всі сили. Видно було, як ворожа кіннота добігала до одинокого, стягнутого зі шляху кулемета пішого Мазепинського куріня, бо поранені коні більше не мали сили везти далі. На північний захід Чорні ладнаючи маленьку лаву, готовилися заатакувати ворога. Ворожа кіннота вже добігає до кулемета. Затріщав кулемет… з жахом ворожа кіннота, кидаючи побитих, відтягнулася… Ще хвилина. Чорні відступають. Далеко видно нову ворожу лаву. Через деякий час по шляху в напрямку с. Вербова видно було кінну групу, що махаючи шапками, наближалася до нас. З жахливою тривогою, напружуючи останні сили, кидаємося до неї. Видно, як відділився розїзд Чорних і їде назустріч. Минають страшні хвилини. Раптом від с. Вербова далеко ще висувається нова лава, видно кінна. Невже і там ворог. Багато козаків попадало, решта від знесилля пішла ходом… видно було, як противний розїзд, кидаючи шапками вгору, щось кричав. Зблизились. Наш розїзд теж високо підкидав — шапки. Розїзди спиняються, видно, щось кричать. То була наша лава… Охоплені радістю, напружуючи останніх сил, ідемо. Вже розпізнаємо жовті шлики — це Волинська кіннота. На високій могилі видно невелику купку людей, має прапор. Вибігаємо на шлях. Ось і лава Волинського полку. Чудові коні, добре одягнені козаки. Жартують: "Що, Запорожці, влетіло"? Нам не до жартів. Ось і могила — на могилі командарм, полк. Никонів і полк. Гулий.

Я бачив, як старі, запеклі в боях козаки, добігаючи до могили, плакали.

Село Вербова все забите Волинською дивізією. Наші обози вже тут. Вони, звичайно, найменше відчували нашу трагедію.

Загинуло багато. Загинув майже цілий Мазепинський курінь, немає командира б. Кармелюцького полку полковника Троцького; великі втрати у Наливайківського та Республіканського куріня. Вже за тиждень, в дальшому марші почали то по одинці, то купками приєднуватися козаки. Як оповідали, багато козаків позаховували селяни. Багато оповідалось про те, як рубали большевики полковника Троцького, але одного дня під час вечері, дивимось, входить якась людина й каже: "Добривечір!" Це так усіх вразило, що перші хвилини ніхто не міг вимовити слова, бо це був полк. Троцький. Пригоди полк. Троцького були такі: коли він ускочив у село, якийсь селянин заховав його в стіжок. Через день селяни зібрались уночі ховати забитих козаків і старшин. Їх поховали в с. Наливайках у братській могилі на цвинтарі. Полковник Троцький, перебраний селянином, на могилі героїчно поляглих борців за волю України сказав чулу промову.

Оповідання сотника Ш-кого[70] особливо цікаві через те, що він за день-два лишень перед тим приєднався до Запорожців.

***

Ранком 25 березня загальна ситуація, в якій перебувала Українська армія, була така: Переправа через р. Синюху коло с. Добринки була вже для нас недоступною. Запорожцям треба було дати час для збору частин і приведення себе до ладу. З півночі від Київської дивізії відомостей не надходило, і чи спромоглася вона захопити переправу в Ново-Архангельському[71], було невідомо. З огляду на значні сили червоних (1,000 багнетів, 400 шабель, 4 гармати), їх добре озброєння й моральне піднесення після успіхів у бою з Запорожцями, командування повинно було сподіватися з їх боку на 26 березня активности. З Уманського напрямку (на один перехід) ворога розвідкою виявлено не було.

При даній ситуації Командування армії вирішило для переправи через р. Синюху використати переправу в Ново-Архангельському (Торговиця), здобуваючи її, коли це буде потрібне, боєм.

Волинці й Запорожці одержали від Командування армії такий наказ (наказ видано на словах):

Район м. Покотилів (с. Вербова) 25 березня. 9 година.

26 березня армія має переправитися через р. Синюху, використовуючи для цього переправу біля Ново-Архангельського. Згідно з попереднім наказом по армії Київська дивізія повинна 26 березня захопити Ново-Архангельську переправу.

Волинці мають негайно допомогти Запорожцям виконати спокійний відхід із бою, для чого, коли буде потрібно, перейти в контрнаступ.

Волинській дивізії зараз же вислати збільшені розвідочні старшинські стежі на північ (Небелівка — Каменське — Павлівка — Тальне) й увійти в звязок із Київською дивізією, а окремою кінною частиною обсадити весь район Ново-Архангельської переправи.

Штабові армії й Запорозькій дивізії завидно зосередитися в районі сс. Небелівка — Нерубайка, Волинцям лишень із темрявою розпочати свій відхід до с. Оксаниного, надійно забезпечуючи нове угруповання армії з півдня охоронними бекетами, вздовж річки Ятрань на участку від с. Перегонівки — Тернівки (обидві включно).

Ранком 26 березня дивізії рушили далі в напрямі Ново-Архангельської переправи намацуючи розїздами відділи отамана Тютюнника. Штаб армії йшов в авангарді, забезпечуючи собі свій рух сам власним конвоєм. Волинці продовжували нести охоронну службу й прикривали рух дивізії з півдня й південного сходу.

У 7 верстах на захід від Ново-Архангельської переправи вперше було виявлено стежі Київської дивізії, а трохи пізніше після того було запримічено невелику кінну групу, що раптово виринула з ближньої балки. Це був отаман Тютюнник і його штаб.

По короткому докладі отамана Тютюнника колони рушили на Ново-Архангельську переправу, яка була вже забезпечена нашою кіннотою.

***

Київська дивізія з Гайворонського району (Поліямпіль) з приділеним до неї 3-им кінним полком за два денні переходи підсунулася під м. Гайсин. Залога м. Гайсина, активну частину якої складали червоні курсанти приблизної кількости 200–300 людей, зустрінула дивізію в околицях міста в складі 2 бат. піхоти, 1 кінної сотні і 3 гармат.

Перебіг подій під час наступу на Гайсин був такий:

16 березня броневик Київської дивізії (з одною гарматою) підійшов до м. Гайсина й заняв ст. Соболівку.

17 березня наш броневик обстрілював саме м. Гайсин; з південного сходу на місто рушила Київська дивізія, а третій кінний полк отримав завдання демонструвати наступ на місто з південного напрямку.

О 14-ій годині 3-й кінний полк атакував червоних у кінному ладу, але успіху не мав; трохи відійшов і продовжував своє оперативне завдання далі вже в пішому ладу до 21 години (до повного смерку). На перешкоді йому був міст, який уперто боронила червона піхота.

Київська дивізія перепровадила низку наступів; 5-й кінний полк кілька разів ходив в атаку без значних наслідків; під час одної з атак було смертельно поранено командира полку сотника Глибовського.

Повстанці отамана Волинця допомогали дивізії як при підготовленнях, так і при самому наступі.

Курсанти боронили місто вперто, і бій протягся за 6 годин; у Демонстративних цілях командування дивізії дуже влучно використало свою довгу валку обозів. Бій остаточно був вирішений на нашу користь влучним вогнем гармат сотника Чорного й атакою кінноти Київської дивізії на школу курсантів.

У ніч з 17 на 18 большевики відступили на Брацлав, залишивши повстанцям от. Волинця бронепотяг. 18 березня наша частина заняла м. Гайсин. Населення влаштувало урочисту зустріч. Виконуючи оперативний наказ армії, отаман Тютюнник направив невеликий рухомий відділ для демонстрації в напрямку м. Винниці, а решту частин згрупував 21 березня в районі Христинівки. З Христинівки був навязаний звязок із Волинською дивізією, а 5-му кінному полкові було дане завдання — захопити станцію Тальне (Христинівка — Шпола) й тримати її доти, поки дивізія не виконає свого марш-маневра для нового угрупуванкя в районі Ново-Архангельського (переправа через р. Синюху).

5-й кінний полк виконав своє завдання зразково й боронив станцію Тальне до полудня 26 березня супроти сильних змагань червоних, яких підпирав бронепотяг.

***

Опівдні в м. Торговиці Командування видало наказ для переправи армії через р. Синюху та визначило першу груповку після неї, яка одночасно повинна була бути й вихідною груповкою для форсування залізниць: Новоукраїнка — Бобринська, Новоукраїнка — Єлисавет. Переправа мусила скінчитися до ранку 27 березня. На Волинську дивізію покладено було завдання щодо забезпечення армії під час переправи й догляду за Архангородським мостом на протязі двох наступних діб, тобто 27–28 березня.

Переправа була переведена військами в повному порядку. 28 березня армія в одному переході на схід від Ново-Архангельської переправи по двотижневім бойовім марші стала на денний відпочинок. (Волинці — с. Якимівка; Запорожці — Іванівка; Київці — Надлан).

***

Висновок:

І. Операція, що її запроєктувало Командування в районі Гайворон — Саврань 13–27 березня, скінчилася й загально досягла своєї мети, бо вона притягла до району Гайсин — Умань — Ольвіопіль — Гайворон пильну увагу большевиків. Большевики до цього району направили з ріжних напрямків значні відділи червоних військ, курсантів і карні відділи.

Армійське угрупування на 25 березня: Архангород — Добринка — Покотилів треба вважати доцільним, відповідним обстановці; використовуючи одну з переправ через р. Синюху, армія ґрунтовно змінювала свою ситуацію.

ІІ. Київська дивізія перевела свою акцію від початку до кінця дуже корисно для всієї операції (в загально-військовому мас-штабі); особливо цінне заняття Київцями Христинівки, а потім станції Тального 5-м кінним полком, бо це дало певність становищу під час переправи армії біля Архангорода.

III. Захоплення Запорожцями Голти й Ольвіополя, рейд Чорного Запорозького полку на південь від Бугу були переведені добре. На жаль, Запорожці не доцінювали під час свого нового угрупування в районі с. Емілівка — Добринка сил ворога, були необережні і цим пошкодили своїй операції.

Командування Запорозької дивізії почало контр-наступ на червоних, не переконавшися, чи дійшли накази до кінно-гірного дивізіону та куріня Низових Запорожців. Командування дивізії розбило сотні Чорних Запорожців по дрібних завданнях і тому в потрібний мент воно не мало кінноти для контракції супроти кінноти Котовського.

Найбільше пошкодило Запорозькій дивізії, що вона не надала значіння звязкові з Командою армії й Волинцями.

IV. Волинська дивізія виконала свої завдання й зуміла використати Уманський район для своїх організаційних цілей.

Під час бойових подій 25 березня в районі Запорожців кінний Мазепинський полк, який мав дуже вигідне становище для контр-акції проти большевиків, проявив пасивність (полк був всього в 6–7 верстах від місця бою). Полк обмежився лише висилкою розвідки.

Все ж треба прийти до висновку, що загалом всю операцію було проведено успішно і що вона дала наприкінці армії нову, вповні сприятливу для наступних операцій ситуацію.

Розділ ІІІ

Марш у південно-східньому напрямкові на м. Хмелеве — Бобринець. — Бої при переході залізниць

Після переправи через р. Синюху Командування армією повинно було виробити плян на другу частину попереднього заміру. Марш на південний схід у на прямку Хмелеве — Бобринець відповідав намірові Командування, бо він приводив армію до району, що давав добре вихідне становище для маршу на Вознесенське, а також виводив до району порівнюючи спокійного та заможнього.

30 березня армія скупчилася в районі Хмелевого (штаб армії й Запорожці) — Глодоси — Новомиргород (включно).

Околиці Новоукраїнки, Глодос, Малої та Великої Виськи й далі ближні селища були вже війську добре відомі з попередніх подій, а крім цього у війську було чимало старшин і козаків із цих самих селищ. Начальник штабу армії полковник Долуд був сам із Плетеного Ташлика, а панотець Пащевський перед війною мав у цих околицях парафію.

Завдяки знайомству з районом розвідочні дані до штабу армії надходили хутко, і за короткий час Командування добре зорієнтувалося. Було виявлено: большевики знали про рух армії і спішно навколо залізничого Новоукраїнського вузла копали шанці, ставили гармати, перешкоди, а залоги тримали в повній поготівлі. На самій станції Новоукраїнка були чималі військові запаси зі знаряддям, між іншим відділ автопанцерників. Загальну кількість залоги коло Новоукраїнського залізничого вузла (в м. Новоукраїнці та в ближніх селах) селяни числили до 3,000 чоловік із гарматами та 3–4 ескадронами кінноти.

У напрямку на Смілу (північ) час-від-часу по залізниці показувалися патрульні вагонетки, які, підходили аж до Малої Виськи. На Мало-Виській цукроварні вартувала невеличка залога червоних.

Отже на перешкоді виконання нового наміру Командування були знову відомі вже армії залізничні лінії: Новоукраїнка — Сміла, Новоукраїнка — Єлисавет. Особливу увагу треба було звернути на другу (Новоукраїнка — Єлисавет) лінію, бо на ній було на цей раз збільшено рух потягів; два дужих бронепотяги були в постійній варті. Пізніш Командування дізналося, що ця дільниця входила в стратегічну лінію XIV Совітської армії.

Район Єлисавет — Новоукраїнка — Знаменка кишів червоними частинами. Позаду нас, по той бік Синюхи — Сполох, був рух частин, надісланих для нашої ліквідації.

У додаток — весняне бездоріжжя утруднює наш рух.

Полковник Долуд спромігся особисто побувати в Плетеному Ташликові й зібрати інформації, а на самій станції Плетеному-Ташлику він заклав нашу телеграфну патрулю, доручивши їй уночі подати низку демонстративного характеру депеш.

Після орієнтовки Командування вирішило перейти залізничу лінію Новоукраїнка — Єлисавет уночі з 3 на 4 квітня на дільниці між станцією Плетений-Ташлик і першим півстанком (у напрямку Єлисавету), а перед тим не пізніш полудня 3 квітня окремим відділом задемонструвати на містечко Новоукраїнку й залізничу станцію. Після переходу залізниць перший "трикутник" Іванівка — Рівне — Олександрівка, а остаточна груповка Рівне — Бобринець — Компаніївка (на 5 квітня).

Для виконання принятого Командуванням армії рішення частинам армії було надано такі завдання:

Хмелеве, 2 квітня.

1. Запорозькій дивізії наказано 3 квітня не пізніше полудня окремим відділом зробити наступ на Новоукраїнку (станція), з метою відтягнути увагу червоних у бік Гладос. З наступом темряви 3 квітня дизізія мала захопити станцію Плетений-Ташлик і добре забезпечити марш-маневр армії з боку Новоукраїнки до 8-ої години 4 квітня. Маршрут — Хмелеве, станція Плетений Ташлик, с. Олександрівка.

2. Волинській дивізії не пізніше полудня захопити с. Малу Виську та цукроварню тієї ж назви. Після того виставити відділ для забезпечення руху армії з півночі (з напрямків Сміла й Єлисавет) до 8-ої години 4 квітня.

Уночі з 3 на 4 дивізія повинна була форсувати обидві залізничні лінії й виконати марш через: Мала Виська, півстанок на північ від станції Плетеного-Ташлика до села Іванівки.

3. Штабові армії, 3-му кінному полкові та Київській дивізії наказано рушити через залізниці вночі з 3 на 4 по маршруту: від переїзду біля Малої Виськи (на залізничій лінії Новоукраїнка — Сміла) на перший переїзд на північ від Плетеного-Ташлика (по залізничій лінії Новоукраїнка — Єлисавет) до Олександрівки.

Основна думка пляну полягала в тому, що армія в найкоротший термін і під захистом ночі повинна була зфорсувати дві залізничні лінії по трьох межуючих між собою манівцях і потім знову перейти на нормальне розташування. Маневр для нічної доби доволі важкий, коли зважити те, що при дивізіях були чималі обози. Частини мусили певно додержувати маршрутів, бути в повнім порядку й на поготові кожної хвилі протидіяти ворожим бронепотягам.

***

Невеличкою кінною частиною Волинці на ранок 1 квітня зручно захопили Малу Виську, а на цукроварні полонили майже всю залогу, бо большевики про нашу близьку присутність не були зовсім поінформовані.

Спроба відділу Запорожців (кінно-Запорозький полк та курінь Низових Запорожців під командою полковника Литвиненка) захопити зненацька Новоукраїнку не вдалася, не зважаючи на те, що з північного заходу були зручні місця для атаки. Проте цей наступ зробив своє, бо примусив червоних звернути свою увагу на новий, для нас непотрібний напрямок, а разом із тим зробити деякі перегрупування, для нашої майбутньої акції корисні.

У момент, коли почався загальний марш армії, становище наше трохи погіршало. Червоні отримали зі Смілої допомогу й вибили Волинців із Малої Виськи; це сталося коло 17 години на моїх очах, бо якраз під ту хвилю я з конвоєм та 3-м кінним полком наближався до переїзду, був у двох верстах на південь від Малої Виськи.

Сотня Чорноморців 3-го кінного полку — полковник Стефанів — під командою сотника Любимця зручно атакувала червоних, і незабаром бій перекинувся далеко до лісу на північ, де він набрав затяжного характеру, а штабова колона наша рушила далі по тих самих місцях, де в минулому грудні Запорожці та 3-й кінний полк продиралися через лінію військ Добрармії.

Розмовляючи про перше наше перебування в цьому районі, ми не помітили, як опинилися вже на місці тимчасового постою, яке одночасно було й вихідним для форсування другої залізниці (присілок, що межував із північного заходу з с. Плетеннй-Ташлик).

Незабаром у таборі все стихло, і глибокий сон охопив стомлене довгим маршем козацтво.

Кожен, хто відбував ці важкі, безупинні форсовані марші, знає цей сон: десять, пятнадцять хвилин — і тисячі стомленого вояцтва сплять мертвим сном; тільки поодинокі вартові роблять над собою надмірні зусилля, щоби не піддатися дрімоті.

Раптом опівночі стріли гармат та завзяте стукотіння кулеметів наповнило все повітря. Спершу вражіння було таке, що бій ішов на околиці нашого ж села, яке межувало з північного заходу з Плетеним-Ташликом.

Наш табор сполошився. Хвилина, дві-три — і все було на поготові. Розїзди повернулися й зясували, що бій ішов на станції Плетений-Ташлнк між нашими Чорними й Червоним бронепотягом.

Проїжджаючи селом до 3-го кінного полку, я зустрів Волинську дивізію. Т.В.О. Командира Волинської дивізії полковник Никонів доложив, що призначений для дивізії півстанок находиться в руках його кінної застави, а вся дивізія лагодиться рушити через переїзд, який був просто перед нею. Дивізія чекала установи одної гармати Волинців (полковник Башинський) для боротьби з бронепотягом.

Спочатку я не звернув уваги на те, що Волинці були не на своїй дорозі і що з цього приводу марш-маневр армії не був надійно забезпечений із боку Єлисавету. Лише пізніше по переході залізниці, контролюючи маршрути колон, я вияснив помилку. Пояснення полковника Никонова, що події під Малою Виською Спричинилися до зміни дивізією свого маршруту, були для мене недостаточні; можна було в крайньому разі направити по середньому маршруту обози та все зайве, небоєздатне. Але ж бойова колона Волинців повинна була дотриматися свого маршруту.

Захоплення станції Ташлик отаманом Гулим було доручено Чорним, що вони й виконали, як казали, "чисто", тобто нікого зі станції не випустили. Опанували телефонними, телеграфними, технічними та всякими іншими приладдями: Чорні мали своїх спеціялістів техніків. Вони ввійшли в звязок, як слід, з червоними сусідами, подаючи їм цікаві інформації про повстанчі банди та чекали нетерпляче до себе гостей.

Перший зголосився і був негайно принятий товаровий потяг із борошном, молоком, яйцями та іншими господарськими продуктами.

Отже згодом, трохи пізніше зголосився новий потяг, але без № й без назви; запросили і його.

Тихо, з погашеним світлом, повільно підійшов новий потяг, і тільки перші козаки рушили до вагонів, як звідти гукнули: "Товариші, к кулеметам, бо там вогонь", і бронепотяг із усіх бортів розпочав кулеметну, а потім гарматну стрілянину.

По кількох хвилинах замішання Чорні спромоглися й самі вдарили зі своїх гармат, а кінні відділи розпочали демонстрацію на тилах бронепотягу. Червоний бронепотяг незабаром відїхав зі станції, але ж здалека ще довший час обстрілював станцію та близькі до неї райони, бо трохи далі залізнична колія повертала на південний схд, і таким чином ця дільниця давала для бронепотягу вигідне супроти нас флянґове становище.

Станція Плетений-Ташлик остаточно залишилася за нами, і Запорожці далі спокійно виконали свій марш-маневр[72].

***

Марш Київської дивізії стався з перешкодами. Вже розвиднялося. На степових просторах було видно широко розкинені хутори Херсонщини, які разили око своєю однаковістю: одна-дві хатинки, поруч господарські будівлі, тополі, журавель, тин — от і все.

Стомлені козаки порозходилися по хатах; спочили трохи, подякували за гостинність господарям і рушили далі до найближчої о великого села (у 7 верстах від залізниці), де мали розташуватися на довший спочинок.

Під час цього маршу з Плетено-Ташлицького напрямку почулися гарматні стріли; як пізніше виявилося, то був бій між Київцями та ворожим бронепотягом.

Сотник Новиків[73], старшина 5-го Київського полку так оповідає про цей бій:

"Не доходячи 2–3 верстов до залізниці, кіннота Київської дивізії зупинилася, чекаючи своєї колони. Після півгодинного відпочинку командир Київського кінного полку дав наказ одній четі прикривати рух колони, поки вона не перейде залізниці, а решта мала йти авангардом при першій гарматі сотника Чорного. Зліва мали бути Волинці. Під цей час із застави, що була на станції Плетений-Ташлик, одержано донесення, що станція занята Чорними Запорожцями. Вийшовши за село, кінний полк із гарматою рушив від переїзду вздовж залізниці на станцію, а піхота й обоз мали перейти через залізницю на цім переїзді. Недалеко від станції бронепотяг, який показався з Єлисавету в тилу нашого полку, почав обстрілювати кінноту та піхоту кулеметним вогнем. Попавши під обстріл, піхота поділилася на 2 частини: одна рушила вперед, а друга вернулася назад у село; в обозах стало безладдя. Командир полку кінноти, не зважаючи на те, що бронепотяг обстрілював його влучним вогнем, наказав сотникові Чорному зупинитися й обстріляти бронепотяг, а полкові стати за найближчими хатами. Сотник Чорний влучним вогнем своєї гармати примусив большевиків замовкнути й відступити. Після цього перехід через залізницю пройшов спокійно через той самий переїзд о годині 5–6 рано".

Таким чином невелика застава (9 коней) від кінного полку Максима Залізняка виконала своє завдання, захопила півстанок і роззброїла заставу, але Залізнякам не під силу було зробити значні шкоди залізниці, ні тим більш поставити опір большевицькому бронепотягові.

Київці зі своєї ситуації вийшли з честю.

Перша груповка, а потім друга (5 квітня) в районі Рівне — Бобринець — Компаніївка були армією виконані без усяких особливих перешкод із боку большевиків, і нарешті армія стала на кілька днів на спочинок.

Розділ IV

Квітень 1920 р. на Херсонщині

Уперше під час свого Зимового Походу Українська армія вступила в південну частину Херсонщини, яка межувала зі сходу з Катеринославщиною.

Був страсний тиждень — початок квітня. Весняне тепло повіяло над степом; поля, без краю широкі, де-не-де вже починали зеленіти. У степу здибаються могили, байраки й балки з захованими по них селами й хуторами. По вищих місцях — крилаті вітряки, як вартові, були в безупинній праці. Околиця ця для партизанської війни була надзвичайно вигідна: могили з їх широкими круговидами були чудесними командними та обсерваційними пунктами; балки сприяли непомітному підходові, а на випадок небезпеки давали змогу хутко уникнути ворожого переслідування.

Тут була справжня хліборобська Україна, бо тут і до революції було багато землі. Родина, що мала 10–15 десятин, жила заможньо. Стіжки з хлібом і пашею, худоба, добрі коні, вівці — чого тільки не було в загородах. Селяни тут не задовольнялися лише святим письмом — книжка й часопис вже знайшли простору, чисту, світлу хату хуторянина. Думки херсонського господаря вже не задовольняли плуги місцевої фабрики, він мріяв про правдиві парові громадські машини.

Сміливо, трохи іронічно дивилася Херсонщина на всі ці бійки, наскоки, походи тощо і заховувала патріярхальну консервативність, але ж не відмовлялася давати неспокійним мандрівникам збіжжя, харчі, худобу і т.і. зі свого повного току.

Пригадую собі, якось перед походом я чекав своїх на коні в городі господаря і про щось замислився. Підходить до мене дядько й питає: "Ну, хай ці молоді вештаються, а чого ж Ви? Сиділи б собі, як я, на печі, то було б гаразд".

Довга моя спроба зясувати цікавому дядькові, хто ми, куди йдемо і чого хочемо, як я то бачив по його обличчю, так нічого йому й не зясувала.

З національного боку Херсонщина значно пішла вперед. Енергійна діяльність просвіт, українізовані школи, гімназії, національні театри і нарешті чимала кількість охочих козаків із Херсонщини свідчили про розуміння й зацікавлення маси національною справою. Населення добре ставилося до нашого козацтва, харчувало нас, охоче продавало коней. У розмовах нас називали "своїми".

Перед святами большевики оголосили тиждень "червоного армійца". Селяни Херсонщини мусили знести значні податки якраз у час нашого перебування в Бобринецькім районі, і замість червоних все це прийшло до рук нашого козацтва. Населення не жалкувало за цим, хоч певне було, що після нашого відходу селянство буде примушене платити ці податки вдруге.

У м. Єлисаветі в той час перебував оперативний штаб XIV совітської армії; за певними відомостями в районі Єлисавета — Новоукраїнки була розташована Червона дивізія в значній кількості, але вона не мала особливого бажання битися з "добродіями" (так називали большевики Українців).

Після подій у Новоукраїнці всі большевицькі кола м. Єлисавету захвилювалися. В осередку комуністів, на великому заводі рільничих машин Ельворті було скликано мітинг, на якому агітатори закликали до озброєння все робітництво супроти "банд Гулого, Тютюнника" і інших, що йшли під проводом великого дідича і царського генерал-ляйтнанта.

Чи популярність отамана Гулого-Гуленка, чи з тих причин, що Катеринославщина та Єлисавет добре знали мене, бо з самого початку революції мені прийшлося бути військовим начальником всієї Катеринославської округи, чи з інших яких причин, але ж — "посполітого рушення" не вийшло, записалося обмаль: робітництво поволі, без галасу залишило залю зборів.

Большевикам прийшлося взятися за місцевих буржуїв для організації пасивної оборони м. Єлисавету (улаштовання шанців, перешкод тощо).

Всі заходи большевицького військового командування нам були точно відомі. Ми знали досконально ворожі сили, груповку і їх якість, розстановку гармат та розпланування шанців; мали тісний контакт із усіма організаціями в самому місті, що ставилися до нас співчуваюче.

Активність большевиків виявилася тільки у вилеті літака, який зі значної височини намагався лякати нас бомбами.

Щодня ми регулярно читали большевицьку пресу, а большевики також мали змогу щоранку читати наші відозви та прокламації за підписом отамана Тютюнника й Гулого-Гуленка.

Вірні своїй методі, большевики в своїх часописах всю свою ненавість кидали на проводирів армії; це їм давало часто позитивні наслідки, коли військова маса була випадковою або несвідомою. У даному разі наслідки були противні: козаки ще тіснішим муром стали біля своїх командирів і складали одну міцну, повну взаємного довіря козаччину.

Тут буде доречі згадати інші "компліменти" на мою адресу в польсько-галицькій пресі, за часів українсько-польської війни в Галичині (в 1918–1919 рр.). Тоді можна було прочитати атестацію про мене зовсім іншого характеру: штабс-капітан, син хлопа й грузинки, поранений був при якомусь вуличному шахрайстві і т. п. приємності; які на початку большевицького перевороту, можливо, склали б для мене добру службову карієру.

Тільки один раз ми мали нагоду читати в органі Добрармії, котра спішно евакувала Одесу під навалою большевиків, прихильне до нас оповідання про марш нашого війська. Орган писав: "Коли б ми мали людей із так розвиненою любовю до рідного краю, яку мають українці, тоді б не прийшлося нам бути сьогодня в такому прикрому стані".

Розділ V

Перебування коло Долинської. — Форсований марш від Долинської до Вознесенського. — Бій, захоплення військової бази. — Переправа через Буг (16–17 квітня)

3 огляду на близкість до місця постою нашої армії Єлисавету, а також через те, що большевики сподівалися в скорім часі нових підкріплень, Бобринецький район не підходив для довшого спочинку. А тим часом надходив Великдень, і мені хотілося, бодай на два перші дні, скласти для війська обстанову повного відпочинку. Тому Командування вирішило пересунутися ще на два малих переходи далі на схід, у район трикутника Устинівка-станція — Долинська-станція — Новий Буг[74], а саме:

а) Штаб армії, 3-й кінний полк і Київська дивізія мали пересунутися до с. Устинівки;

б) Запорожці — в напрямку станції Долинської — хутори Степанівка — Березівка (на північ від с. Устинівки у 8 верстах);

в) Волинці — в напрямку на станцію Новий Буг — с. Березівка.

Перегрупування мало бути закінчене у Велику Пятницю (8-го квітня).

Все розраховувалося на те, що поки Червоні виявлять напрямок нашого руху й докладне місце розташування, ми будемо мати бажаний спокій на Велику Суботу та Великдень.

Події розвинулися інакше. Чорні, що були в аванґарді Запорожців, розповсюдили свою діяльність по заготовці до свят всього потрібного і на сусідню колонію хліборобів-жидів Ізраїлівку, мешканці якої зараз же повідомили про це адміністрацію станції Долинської, і замість відпочинку у Велику Суботу більшість Запорожців перебувала в бою. Бій спочатку був для Запорожців успішний: Червоні відійшли аж до станції Пятихатки (на північ); на самій станції Долинській вони запалили свої склади, проте їхні бронепотяги вартували коло станції, тримали її і ближчі підступи під своїм вогнем. Чорні Запорожці в кінному ладу були вдерлися на саму залізничну станцію, але не змогли витримати шаленого вогню бронепотягів, відступили і далі вартували коло залізниці з другого, протилежного боку.

З високої могили я слідкував за ходом цього бою: на станції Долинській все клекотіло, був там великий стовп диму, який щохвилі міняв свій колір — з густо-темного на білий, іноді додаючи туди якусь жовто-брудну фарбу; час-від-часу новий стовп із силою вибухав у повітря; пожежа все поширювалася, стовпи диму все густішали й вищали.

Долинську Червоні відстояли. Треба було чекати з їх боку контракцій і то на завтра, тобто на перший день Великодня. За розвідочними даними большевики стягували до Долинської значні сили, що за приблизним підрахунком доходили до двох дивізій.

З півдня Волинці доносили Командуванню, що 8 і 9 квітня вони мали невеликі сутички з відділами большевиків, і їх розвідка обсервувала Новий-Буг та всі місцевості, що на південь, на віддаль денного переходу. Таким чином з півдня і південного заходу на 9 квітня армії нічого не загрожувало. У Бобринці і Єлисаветі Запорожці мали свою агентуру, — там теж ніякого невигідного нам руху не помічалося.

На 10 квітня Командування вирішає на можливу акцію Червоних відповісти зустрічною нашою контракцією, за таким пляном:

Київській дивізії з приділеним до неї 3-м кінним полком поставлено було завдання захопити станцію Долинську з південно-східнього напрямку; Волинцям (без Мазепинського полку) забезпечити операції Київців із півдня (Новий-Буг), а Запорожцям — демонструвати з північного заходу і заходу на саму станцію Долинську.

Кінний Мазепинський полк Командування армії залишало в своїй розпорядимості, як частину на "сполох", і скупчило його коло Березівки.

Акція нашої ударної групи не вдалася з тієї причини, що наша кіннота в безпосередній близості від ворога зустріла перешкоди, яких не змогла подолати.

Отаман Тютюнник примушений був відводити свої частини з бою під сильним ворожим натиском. Щоби полегшити відступ своєї піхоти, гармати Київської дивізії змушені були триматися в стрілецьких лавах і відбивати ворожий натиск стріляниною картеччю. О 8-ій годині ворожі гарматні стріли почали вже досягати с. Устинівки (в дім, де я спинився, влучила граната й зруйнувала його дощенту).

При таких обставинах Командування армії примушене було організувати загальний відступ армії і раніш, ніж це хотілося б; в полі, на одній із козацьких могил, Командування приняло нове рішення, а саме: прискорений марш на Вознесенське, захоплення його й гарматної бази та переправа армії в Забужжя.

На рішення впливає інформація отамана Тютюнника про те, що 9 квітня на станцію Кривий Ріг прибуло з півдня 1,500 червоних матросів, а також попередні звістки, що значні сили червоних скупчуються навколо району нашого перебування.

Отже трохи скорше, ніж думалося, ми знову розпочали марш. По високих узгірях відходила спішно, в ладу довга колона Київців. Червоні бачили цей рух і напевно, коли б могли, то кинулися б нас переслідувати, але, мабуть, їх зупиняв цілком бойовий вигляд нашої арієрґардної кінноти, що маячила на їх крилі.

***

Від Долинської до Вознесенського по повітряній лінії — 125 верст. Було вирішено, що при кінці 4-го дня походу над вечір армія прямо з походних колон стане у вихідне для наступу групування (верстах у 10–15 на схід від самого м. Вознесенського), щоби перевести захоплення м. Вознесенського й переправи раніш, ніж Червоні в ньому спроможуться організувати свою оборону. Скорим маршем ми вигравали на часі й уникали переслідування ворожими відділами з боку Кривого Рогу й Долинської.

Денні переходи під час цього маршу, хоч були й важкі, але переводилися вже в гарній весняній обстанові. Весна впливала добре на настрій козацтва.

Козаки йшли, йшли струнко, в зразковому ладу; далеко в чистому весняному повітрі лунали підбадьорюючі козацькі пісні. Хвильові відпочинки по балках, ранішні марші, забезпечення себе вартою по високих могилах, залишення вартових бекетів на попередніх ночівлях — от характерні риси цього маршу.

Як особливу міру, що мала часово замаскувати наближення нашого війська, Командування наказало в півдобовім переході від Вознесенського (по річці Солоній) виставити завчасно аванпостну лінію. Марш був переведений без особливих випадків; лише при виконанні останнього завдання увечері 14 квітня сотня Сагайдачників (Запорозька дивізія) в с. Солонім мала невелику сутичку з Червоними.

14 квітня, пізно ввечері, до моєї звичайної селянської хати зїхалися командири дивізій: Ю. Тютюнник, Никонів, Гулий та начальник штабу Долуд. Жартома цю нараду було названо "нарадою у Філях", бо дійсно для нас наслідки наступних подій були рішаючими.

Питання про те, чи заатаковувати Вознесенське, чі ні, на нараді не підносилося. Ходило тільки про те, як і коли.

Думки поділилися: отаман Гулий пропонував не гаяти часу, а ранком розпочати акцію, слушно застерігаючи, що при нашому стані зброї й амуніції єдина надія могла бути на несподіванку й хуткість в акціях; отаман Тютюнник і полк. Долуд, навпаки, пропонували прийдешній день лише ужити на підготовчу працю, а вже о 3-ій годині 16 квітня перевести самий наступ.

Обмін думок продовжувався щось із півгодини, коли нарешті остання думка перемогла, з огляду на дуже обмежену кількість інформацій, незнання району, а, головне, з огляду на фізичну перевтому війська.

Самий наступ на Вознесенське був сплянований таким чином:

1. 15 квітня: Розвідка (політична й військова), збір інформацій і приняття мір для забезпечення на ранок 16 квітня неохідного маневренного пляцдарму; 16 квітня о 3-й годині наступ на Вознесенське, а по захопленню його, в той же день, переправа на правий берег Бугу; в подробицях:

а) Волинській дивізії поставлене завдання забезпечити операцію армії під Вознесенським із півночі, з напрямків Ольвіопільського та Новоукраїнського (р. Арбузина); під вечір 15 квітня дивізія мусила захопити найближчу з півночі до Вознесенського залізничну станцію Трикрати й переправити через Буг біля Олександрівки та Константинівки свою розвідку і зробити все потрібне, щоби не допустити з Новоукраїнки підходу ворожих бронепотягів та автопанцерників. 16 квітня, під час наступу інших частин армії на Вознесенське, Командуванню Волинців наказувалося відтягнути кінний Мазепинський полк до с. Воронівки (6 верст на південь від висоти 52,5), як армійську резервну частину.

б) Київська дивізія мала складати в атаці на Вознесенське правий бойовий участок; 16 квітня з висоти 51,1, як вихідної точки, дивізія повинна була заатакувати північно-східню частину міста. Головна мета — захоплення залізничного двірця й розвинення акції далі в напрямку деревяного[75]мосту через Буг у смузі між залізничною лінією та берегом Бугу.

в) Запорозькій дивізії з приділеним до неї 3-м кінним полком ставилося завдання: 16 квітня, з висоти 52,5, як вихідної точки, заатакувати місто зі сходу й південного сходу (с. Булгарка); особливе завдання — захоплення залізничного мосту й засобів переправи. 2-ому Запорозькому кінному полкові під командою полковника Литвиненка ставилося окреме завдання: уночі з 15 на 16 квітня перервати залізничу лінію між Одесою та Вознесенським, щоб унеможливити підвоз ворожих частин із Одеського напрямку. Полковник Долуд відходив до розпорядимости отамана Гулого для обєднання чинів кінноти.

2. Початок наступу 16 квітня о 3-ій годині.

3. Штаб армії до 24 години 16 мав переїхати до найближчого села на схід від м. Вознесенського. Командний пункт під час бою — висота 50,9. Для звязку з Київською та Запорозькою дивізією від штабу армії були послані до штабів дивізій персональні адьютанти команди армії та звязкові старшини.

4. По захопленні міста комендантуру й порядок в ньому належало влаштувати заходами штабу Запорозької дивізії.

Таким чином найсильнішою групою була південна, Запорозька, в складі: 3-х кінних полків — до 500 шабель, 4 гармат з декількома стрілами на кожну і піших курінів Запорожців, яких, і це не буде помилково, треба було вважати зовсім неозброєними.

На випадок потреби Командування мало на думці притягнути до бою під самим Вознесенським з колони Волинців ще кінний Мазепинський полк із його пластунським курінем (6 верст на північ від висоти 52,5).

У дальшій дискусії під час тієї наради були вирішені всі деталі майбутнього наступу. Не обговорювалося на цей раз тільки, що робити на випадок невдачі. Цього питання ніхто не підносив, бо почувалося, що воно не доречі: зрозуміло було всім, що по цей бік Бугу нам не було чого вже робити — Червоні стежили за нами й переслідували з усіх боків.

***

15 квітня пройшло в зборі інформацій, організації таємної розвідки в саме м. Вознесенське та в іншій підготовчій праці; о 18 годині Волинці вирушили для виконання свого завдання, і вже о 20 годині станція Трикрати, а також всі технічні засоби звязку на північ були в їхніх руках (бій із охоронним курінем ревкому).

Якраз саме в той час у Вознесенському відбувався комуністичний зїзд; селяни оповідали, що кілька днів перед тим навколо міста по селах відбувалися урочисті збори, бо комуністам дуже хотілося, щоби на зїзді у Вознесенському були також відпоручники від комуністичного селянства, але з цієї вигадки нічого не вийшло, а подекуди діло навіть дійшло до бійки.

Обороною міста керував червоний генерал Урсов. Большевики дуже покладалися на його воєнні здібності.

Усі відомості доводили, що большевики були в напруженню й турботах. Переводили спішно підготовку до оборони міста, не досить були в собі впевнені й увесь час просили в Одеси помочі. Всі члени комуністичної наради були закликані до зброї.

Все ж таки до пізнього вечера 15 квітня доскональних відомостей про кількість ворожих військ у штабі армії не було. Приблизно, залога Вознесенського складалася з декількох тисяч піхоти, ескадрона кавалерії, кількох гармат і сильного вісьмигарматного бронепотяга. Головна сила червоних мала добре озброєння.

***

Ранком 16 квітня, коли тількищо почало благословлятися на світ, почулася раптовна гарматна стрілянина, характерна для стрільби бронепотягів; потім застукали кулемети, чим далі густіше, часом пригадуючи далеке рокотання морських хвиль, — то було в напрямку Київців. Зліва з колон Запорожців доносилися ледви-ледви чутно рушничні стріли.

Туман потроху знижувався, і з першими весняними проміннями з командного пункту штабу армії (висота 50,5) можна було вже бачити північно-східню частину міста Вознесенського, оточену густим як рядно туманом; звідти весь час чути було гарматні стріли,

Праворуч у величезній широкій балці ледви можна було помітити рух якихсь обозів та окремих кіннотчиків; розїзд, висланий із конвою, приніс нам повідомлення, що це відходили обози Київців.

Ще трохи згодом, приблизно о 7 годині, я одержав донесення отамана Гулого про невдалу спробу його кінноти нічним нападом захопити місто, і що він готується до загальної атаки; донесення отамана Гулого було датоване третьою годиною 16 квітня.

Я переживав важкі хвилі, на карту було поставлене все… Вухо жадливо ловило всілякі зміни в бойових згуках, намагаючися по них знайти відповідь…

Навколо старшина — мій конвой… всі стоять, як скамянілі; почуваю на собі їх проникливий погляд: за довгу спільну службу вони вже звикли по рисах обличчя й рухах моїх знаходити відповідь на те, як справи йдуть на фронті. Намагаюся заховати від них свої переживання, а привчений мізок мимоволі починає вже комбінувати нові пляни…

Раптом бачимо, що бронепотяг із божевільною хуткістю понісся від станції до залізничного мосту. Треба було чекати, що він зупиниться принаймні за мостом і звідти розпічне знову свою ґвалтовну стрілянину. Проте ні — білий димок від бронепотягу все зменшувався та зменшувався, потім ухилився праворуч, на хвильку знову зявився, а потім уже зник і на завжди. Для штабу ясно було, що щось таке трапилося.

За хвильку ми вже поспішали наперед до нашої батареї, але назустріч нам летів уже перший вісник — Алмазівець.

"— Наші у Вознесенському, броневик утік" — кинув він нам набік. Правда, оповіщення було надто лаконічне, але ж властиво більшого нічого й не вимагалося. Далі зустрічалися нам нові вершники, всі вони скакали за возами, двуколками — для набоїв, зброї, гармат…

По таких вістках ми пішли далі вже повним ходом наших коней, бо хотілося на власні очі побачити ті самі набої й переконатися, що це не був міраж.

Тільки сама вістка, що взяли силу набоїв, робила всім свято;

для війська нашого це був правдивий Великдень.

Один із учасників цього бою, командир куріня Київської дивізії підполковник Сухоручко, якого курінь у цьому бою відіграв поважну ролю на правому крилі армії, так оповідає про цей бій під Вознесенським на нашому правому крилі:

"Як тільки стемніло, дивізія знову була готова до маршу, але маршу надзвичайного — в цю ніч ми повинні були взяти місто Вознесенське, яке було занято значними ворожими силами. Кожний відчув важливість усієї задачі, яка, як усім було відомо, мусіла бути виконана за всяку ціну, бо іншого виходу не було для нас.

Тихо, під прикриттям темряви в колоні підходили куріні дивізії до Вознесенського. Через річку піхота переправилась із труднощами, і в кожного було повно води в чоботах, але це не перешкодило дальшому рухові.

3і слів провідника — до Вознесенського лишалось усього кілька верст.

Я був із першим курінем, який ішов в авангарді. Тут же був і командир дивізії зі своїм штабом. Незабаром вислані вперед дозори наткнулися на ворожий кінний відділ, який став був стріляти з кулеметів, але його люди були настільки перелякані, що стріляли на вітер. Все ж таки ця зустріч неприємно нас вразила власне тим, що ворог відкрив нашу присутність, і хоч ми на стрілянину не відповідали, але все ж ворог уже є попереджений. Сумніву не було — цей факт значно утруднював нашу задачу.

Коли почалася стрілянина, я одержав наказ — свій курінь розсипати в лаву і спокійно вичікувати, не відповідаючи на вогонь. Сам командир дивізії проїхав перед курінем кілька разів і своєю присутністю заспокоююче впливав на козаків. Дорога на Вознесенське була вільна і ми рушили далі. Перший курінь посувався розвернутим фронтом — йому дано завдання заняти ст. Вознесенське.

Мені була знайома місцевість, що прилягала до станції, бо ще у 18-м році я бився з большевиками під Вознесенськом і успішно заняв станцію та місто Вознесенське, розбивши большевицький полк. Але тепер через темноту ночі не міг я орієнтуватися і вів курінь за вказівками провідника. Підпустивши нашу лаву на 200 кроків, большевики відкрили сильний вогонь із рушниць і кулеметів, але великих страт не було — замішання в моїй лаві й у других курінях, що в той час підходили, продовжувалось не більш як 15 хвилин. Командири курінів опанували людьми, куріні розсипалися в одну довгу лаву. Я зі своїм курінем був на правому крилі. Лава лежала на мякій ріллі, і я дав наказ окопуватись. Продовжувати наступ у темноті не було можливости.

Почало світати. Большевики, що були притихли, знову відкрили шалену стрілянину. Вони добре бачили нашу лаву, бо вона була розсипана по узгірю.

Повторення наказу перейти в наступ не було, та не було можливости й залишатися на тім самім місці, бо відстрілюватися не було чим. Прийшлося перебіжкою по одному відтягти лаву трохи взад, але це мало помогло: чим більше розвиднялося, тим сильніший і влучніший був ворожий вогонь, треба було великих зусиль, щоб утримати козаків у лаві на відкритому й рівному, як долоня, полі.

Не було можливости тримати звязок із другими курінями та штабом, хоч він і знаходився зовсім близько, майже в передній лінії.

Я уявляв собі страхіття відвороту на випадок невдачі, коли ми не витримаєм. Чекати далі не було можливости, і я рішив…

Як мені було відомо, пятий кінний полк пішов із одною гарматою в глибокий обхід справа. Знаком про те, що пятий кінний полк розпочав акцію, мав бути перший гарматний стріл підполк. Чорного.

Я вирішив очікувати цього стрілу, як гасла, щоби кинутися з курінем уперед, а там — що Бог дасть, тим більше, що тепер я вже міг краще орієнтуватися.

Доповівши через кінного післанця командирові полку про своє рішення, я з великим напруженням нервів став очікувати серед чистого поля, не злазячи з коня, під сильним кулеметним і рушничним вогнем, до якого приєднався ще й досить влучний артилерійський — з єдиною думкою вперед-уперед!… Ми не маємо ні одного набою, дістати їх можемо тільки у Вознесенському, отже — або здобути, або загинути…

Пролунав гарматний стріл справа! Це гасло!

Не памятаючи себе, я кинувся вперед із несамовитим викриком команди: Встань! Хлопці, за мною, вперед! Слава!!!… Як один, піднеслася лава, із голосним криком "Слава" кинулася вперед бігцем. Повторюючи без перерви команду "Вперед, слава, бігцем!", я гнав коня вперед, а козаки від мене не відставали. Станція виднілась далеченько праворуч, відкіля комуністи стріляли з гармат, але це не перешкаджало мені все ближче з купкою людей куріня, чоловіка в 15, підбиратися до депа, де місцевість була для мене знайома.

Цілком одірвавшись від головних сил, я заняв депо з одним кінним ординарцем і тими ж 15 козаками куріня, що весь час від мене не відставали і які пробігли до 4 верст бігцем із криками "слава", і хоч із них уже дух випірав — як кажуть — а вони ще не переставали кричати "слава!"

Із великим задоволенням мацав мій ординарець тількищо залишені комуністами ще теплі, вкопані гармати.

Ворожий бронепотяг все далі й далі відсувався, покидаючи станцію. Тут же я побачив маневруючий потяг, і в мене майнула думка, що пустивши порожній паротяг навздогін бронепотягові, можна буде зробити його нешкідливим. Я крикнув здалека машиністові, щоби він зупинив паротяг. Він одразу мене був не послухав, але, коли я назвав йому моє прізвище, яке було залізничникам того району відоме ще з 1918 р., паротяг зупинився. Я наказав двом козакам заволодіти паротягом і пустити його навздогін бронепотягові, а сам із ординарцем кинувся на станцію. Тут по всьому було видно, що з цього боку нас так скоро не чекали, бо в той час, як залізничники, пізнавши мене, повискакували зі станції, вітаючи мене, комуністи, між якими був і комендант станції, юрбою щодуху тікали вздовж колії до залізничного мосту. На мій крик зупинитись вони звертали мало уваги (властиво звернули, бо стали втікати ще дужче). Гнатися за ними по колії було неможливо, а козаки ще не підіспіли. Але втекти вдалося не всім. До 100 чоловік красноармійців із двома кулеметами залишилися на станції. Вони через несподіваність нападу здалися без жадного опору".

Оригінал був написаний для мене, але пізніше він попав у газету, якої зараз вже немає, — "Соборна Україна".

***

Наступ Запорозької піхоти, що, як уже було зазначено, була майже неозброєна (деякі козаки мали більше надії… на каменюки, чим на свої куцопали), — теж не вдався.

І от саме тоді червоні зробили помилку, яка й схилила перевагу в цьому бою на наш бік.

Коли комуністи побачили відступ наших піших лав, то зраділи, покинули свої шанці, міцні будинки й розпочали безсистемне переслідування Запорожців.

Лави большевиків у деяких місцях були зовсім наближені до наших; чутно було вже, звичайні в таких обставинах, викрики большевиків: "Товаріщі, остановітєсь, ми свої, кладітє оружіє, вам будєт харашо".

У цей критичний момент отаман Гулий кинув на крила лави червоних у протинаступ кінноту полковника Долуда, яка вдерлася в большевицькі лави, знищила їх, бо ніхто не відійшов, і полетіла далі до самого міста Вознесенського.

Алмазівці, котрі під час ворожого протинаступу, стріляниною на картеч, прикривали відступ своєї піхоти, під час молодечої атаки нашої кінноти висунули одну свою гармату з останніми набоями значно вперед і відкрили влучний вогонь по залізничному мосту.

Здається мені, що з тих самих причин бронепотяг, який — як ми бачили — весь час був під загрозою атак 5-го кінного полку, і розпочав свій хуткий відхід до мосту. Цей момент був удало використаний Київцями — станцію було захоплено, а наздогін большевикові-бронепотягові було послано "божевільний" паротяг, себто без керманичів.

Цьому останньому фактові я надаю дуже поважне значіння, бо наколи б це не було зроблено, то большевицький бронепотяг ще наробив би нашому війську чимало клопоту.

***

Волинці виконали своє завдання напередодні, демонстрували в день бою в бік Ново-Українки й нарешті склали певну заслону під час всієї акції аж до кінця переправи через Буг.

Полковник Ткачук у своїй розвідці з приводу бою під Вознесенським так резюмує наслідки цього бою:

"Бій був дуже впертий, на полі залишилося порубаних шаблями 648 комуністів; з нашого боку було вбито тільки двох козаків та поранено пятьох. Нашій армії досталося тут 18 легких та 8 гірних гармат, 12 мітральєз, 2 важкі гармати, 2 мільйони рушничних та 32 тисячі гарматних набоїв, 5 тисяч рушниць, 48 кулеметів, 4 ешельони ріжного військового майна і 4 тисячі фір большевицького обозу.

Захоплення Вознесенського нашим військом забезпечило його набоями та іншими військовими припасами. Воно підняло настрій та самовпевнення серед нашого потомленого козацтва й налякало ворога. Значіння його настільки велике, що цілком можна погодитися з одним із учасників бою під Вознесенським, який пише. "Цей бій створив невмирущу славу нашому українському козацтву".

Мої персональні спостереження, доклади начальників, які я вислухав на самому місці бою, доклади моїх звязкових старшин тощо дають мені можливість сказати, що кожний із учасників безумовно славного для нашого війська бою виконав те, що йому належало виконати. Було важко, були навіть трагічні моменти, однак взяли верх упертість, завзятість і свідомість, що ми мусимо за всяку ціну дістатися на той берег.

Перебіг діла мені уявляється так:

Акція нашої кінноти в районі Запорожців, яка була розпочата ще поночі (о 2 годині), не вдалася, і отаман Гулий відвів кінноту в ближні балки, поза свої піші частини.

Київці добре орієнтувалися спочатку і майже здерлися на саму станцію, але ж наскочили на 8-мигарматний бронепотяг, який божевільним вогнем із гармат і кулеметів відбив атаку Київців;

Київці відійшли і зручно зачепилися недалечко за місцеві пункти.

За пів години по захопленні міста я вже був радий вітати отаманів Гулого та Юрка Тютюнника, полковників: Алмазова, Долуда, Вовка, Дубового, Нельговського, Добротворського, Троцького, Яшниченка, Литвиненка, Дяченка та багатьох інших, старшину та все козацтво з щасливою перемогою; Волинців не було, бо вони, згідно з завданням, забезпечували нашу акцію під самим Вознесенським із півночі.

З відомостей, що були відшукані в штабі Київської дивізії після перегляду захваченої на станції кореспонденції, а також з принятих зараз же по захваті станції нових депеш можна було зрозуміти, що з Одеса треба було чекати підходу нових ешельонів. Час був дорогий, тому я вирішив до наступного ранку 17 квітня с. ст. бути вже на тому березі.

У конторі начальника станції, після короткої наради з командирами дивізій, по армії було видане таке розпорядження:

16 квітня о годині 10 у Вознесенському.

1. Запорожцям негайно вислати кінний відділ у напрямку Василинового, де знищити деревяний залізничний міст; інші частини дивізії угрупувати в східній частині міста. Київцям забезпечити на тому березі для армії необхідний пляцдарм для спокійного переведення переправи. Волинцям бути на поготові, щоб відбити всі ворожі акції з північного напрямку, які силкувалися б помішати нашому використовуванню Вознесенської бази й переправі армії на той берег.

2. Комендатуру в місті і догляд за порядком має провадити штаб Запорозької дивізії.

3. Дальший поділ здобутого у Вознесенському майна між частинами армії доручається перевести полковникові Ткачукові.

Переправа мала переводитися головним чином за допомогою порому (8 возів або 20 коней). Залізничним мостом могли користатися лише піші частини.

Затримати нас на цім боці міг тільки поділ майна та знищення всього того, чого ми не могли б із собою взяти. Треба було ще й попсувати залізничний міст через Буг із таким розрахунком, щоби над відбудовою його прийшлося червоним попрацювати 4 або 6 тижнів.

Ці справи поділено поміж штабами Запорозької та Київської дивізії.

Вознесенський бій мав не тільки високе моральне значіння для армії У.Н.Р., але, завдяки захопленню бази, наша армія озброїлася на першорядний зразок; у нас поставлено заново артилерію, поновлено кулеметні частини, піхота придбала цілком нові рушниці з баґнетами, козаки-пластуни замінили свої "куцопали" на нові рушниці кавалерійського зразку; кіннотчики здобули списи, сідла, остроги, легкі кулемети. Набоїв придбано цілі вагони. Те, що не можна було підняти возами, розділювалося комендантурою між селянами.

Навіть панотці, урядовці, немуштровані погоничі — все тримало рушниці в руках, підперезувалося кулеметними стрічками, закладало ручні гранати за пояс і т.і.

Це було якесь захоплення, бажання забезпечити себе набутим на довгий час. Кожний розумів, що в майбутнім нас ще чекають важні події. Мимоволі приходила думка — коли би так все це раніш, у минулому році восени, коли ми крок за кроком відходили беззбройні під навалою большевиків-комуністів і білих військ Деникіна, коли терен рідний ми застилали трупом своїх кращих синів за те, що і

…ми вірили, що своїми руками Розібємо скалу, роздробимо ґраніт, Що кровю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець, і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ.

ЧАСТЬ IV

Розділ І

Марш армії в районі Ананьїв — Балта — ст. Любашівка в цілях витворення ситуаії на прорив через відділи Червоної Армії

Район, що в ньому розвинулися квітневі чини Української Армії, обмежувався на сході середнім Бугом, на заході — Дністром; з півночі лінією: Ямпіль — Брацлав (обидва включно), а на півдні — Дубосари — Ананьїв — Ольвіопіль (всі включно), тобто до нього входили: південна половина Поділля й північно-західня частина Херсонщини (повіти: Тирашпільський, Ананьївський, Ольвіопільський), що разом складало простір біля 200 верстов з півночі на південь і 75 верстов із заходу на схід.

Залізницею Жмеринка — Одеса майбутня площа наших чинів поділялася на дві нерівні частині (східню й західню), при чому кожна мала свої властивості.

Місцевість, взагалі, пагориста, на захід від залізниці стає сильно гористою; до того ще глибокі балки, що тягнуться головним чином зі сходу на захід, густо прорізують усю західню частину цього району. З цих причин західня частина для маневрування війська була дуже незручна. Крім того, в цілому окресленому районі переважає глинуватий грунт. Однак, у місцевостях, що прилягають до Бугу, а особливо в районі Ольгополя й Ананьєва, ґрунт — піскуватий.

В частині від Ямполя до Тирашполя Дністер, особливо на весні, досить широкий і бистрий, і його вважаємо за серйозну водну перешкоду, що вимагає при форсуванню спеціяльних воєнно-технічних засобів.

Крім численних струмків, що вються по всій цій території в усіх напрямках, район прорізують до десятка значних Дністрових допливів. Ці річки у весняну пору були теж значними перешкодами для рухів армії.

Опис району ми закінчимо вказівкою, що, крім смуги понад Дністром, південна частина району має більше лісів, а щодалі на північ — лісів менше.

Шляхи: крім головної залізничної лінії Жмеринка — Одеса, що про неї ми вже згадували, східню частину району зі сходу на захід прорізують три залізничні лінії, а саме: вузькоколійна — Вапнярка Христинівка, Попелюхи — Гайворон і ширококолійна — Бірзула — Балта — Ольвіопіль. Перша й остання лінія обслуговували московський фронт і були під пильною охороною червоних бронепотягів.

На оборудувані ґрунтові шляхи район був бідний. Крім єдиної шоси, що тягнулася вздовж Дністра, були лише окремі відтинки їх.

На загал, цей район був досить підхожий, ба, навіть, зручний для маневрування невеликих відділів партизанського характеру, але й дуже важкий для руху відділів із гарматами та обозними валками.

Настрій населення на Херсонщині та на Поділлю до москалів був виразно ворожий. Саме перед нашим прибуттям, на початку квітня, в усьому районі було неспокійно — то тут, то там вибухали повстання.

***

18 квітня вся Українська Армія була вже на правому березі Бугу. Дане кінному Запорозькому полкові оперативне завдання було виконане: залізничний міст біля Василинової (20 верстов на південь у напрямку на Одесу) полк спалив. Через те, а також у наслідок того, що ми пошкодили залізничний міст через Буг, можна було сподіватися, що на цілій дільниці залізничний рух буде припинений щонайменше на три-чотири тижні.

Тут командування довідалось, що в районі Ананьєва й Балти зривалися масові селянські розрухи. Ці міста були якраз у напрямку того району, де перебували в тому часі Українська Галицька Армія та частини полковника Удовиченка, а тому командування вирішило скерувати армію в район Ананьїв — Балта — Бірзула — ст. Любашівка (на схід від Бугу).

Від Вознесенського до Ананьєва по повітряній лінії буде до 100 верстов, а від Ананьєва до Балти — біля 40 верстов. Рейд Запорозької кінноти на Одесу не міг маскувати нашого руху на північ більше, як тиждень.

Взявши все сказане вище під увагу, командування рішає рушити в напрямку на Ананьїв. До с. Святотроїцького марш для армії був призначений спільний по осі: Кантакузенка й Миколаївка (18), Софіївка (20), Покровка (21), Святотроїцьке (22); в околиці с. Святотроїцького (25 верстов на південний схід від м. Ананьєва) дивізії мали вже одержати кожна своє власне бойове завдання, а саме:

Запорозька дивізія: 22 квітня — захопити Ананьїв і окремим кінним відділом зробити наскік на Бірзулу;

Київська дивізія: між 23 і 24 квітня — захопити місто Балту та залізничну станцію Балту; Волинська дивізія та 3-й кінний полк: складаючи спільну армійську резервну групу, — посуватися за Запорожцями.

Додаткове завдання для Волинців: 21 квітня окремим відділом захопити ст. Любашівку (на залізничній лінії Балта — Голта), зімпровізувати бронепотяг і потім зробити випад на Голту;

Штаб армії — при Запорожцях.

Українська Армія, вже добре озброєна, морально зміцнена, дивилася з повною вірою в майбутнє й була, хоч невелика числом, але висока своєю якістю бойовою.

***

Похід війська по Забужжю в район Ананьєва відбувся легко й без жадних перешкод із боку ворога, але з часом наближення до Ананьєва ситуація ставала грізнішою. 20 квітня ми мали відомості, що під Ананьєвом ішли завзяті бої між повстанцями й москалями та що московські каральні відділи спалили пять великих сіл (називали Липецьке, Потицели, Байтали, Онуфріївку та Селиванівку); щоби загрозити червоним стилу, Київську дивізію з визначеної осі маршу скеровано в район Балти, а решта армії продовжувала свій марш. 22 квітня, біля 11-ої години, колона Запорожців та 3-й кінний полк увійшли до села Кохівки (верстов 12 від Ананьєва); по дорозі з міста тяглися численні фури з утікачами; плач жінок і дітей, прокльони старих справляли на колону гнітюче вражіння. "Поспішайте, бо наші відходять, москалі все чисто палять" — чулося з возів та від селян, що натовпом вийшли назустріч нашим колонам.

У Марянівці від посланців отамана Пшонника я достав першу докладну орієнтовку: ворожий відділ наступав із Балти в приблизній силі до 600 багнетів та при численних кулеметах; гармат відділ не мав, кінноти — обмаль. Повстанців було сила — аж до 5,000, але вони були зле озброєні; дійсною силою повстанців був тільки Чорноморський партизанський полк (з Тирашполя — 150 чоловік піхоти при кулеметах і кінному дивізіоні до 90 шабель); Чорноморці були добре озброєні, але їм бракувало набоїв.

Червоні енергійно тиснули повстанців і вже були біля північно-західньої околиці Ананьєва (передмістя Гардранбура).

Я вирішив: підтримати повстанців на фронті гарматним вогнем, а кінноту направити на ліве крило й ворожі тили, щоби відрізати їм шляхи на Балту.

Коло 14 години цього (22 квітня 1920 р.) дня в с. Великій Боярці (місцевість ця означена на схемі ч. 14) частини армії одержали від мене такого наказа, виданого безпосередньо командирам частин:

1) Полковникові Алмазову з одною батареєю обсадити позицію на північно-східній околиці міста й підсилити фронт повстанців та Чорноморського полку гарматним вогнем;

2) Полковникові Литвиненкові з кінною бригадою (3-й кінний і 2-й Запорозький полк) заатакувати ліве крило червоних, а по змозі і стилу;

3) Іншим частинам Запорожців стягнутися до західньої частини с. Марянівки й ждати на мій приказ;

4) Штаб армії на західній околиці с. Марянівки[76] командний пункт — висота 93,4.

З південного сходу до Ананьєва підходить велика й широка бака, і в ній тече річка Тиліґул. По цій балці розсипані села й хутори, що без перерви тягнуться з десяток верстов і потім поступово зливаються з передмістям. Річка Тиліґул, що поділяє місто на дві частині, неглибока й має тверде дно; через неї декілька мостів і бродів.

3 північного сходу місцевість дуже гориста й має добрі обсерваційні пункти. На північ від міста місцевість має характер піднесеної високорівні.

Від вступу нашого війська у бій ефект був для обидвох сторін надзвичайний. Кілька влучних гарматних стрілів кінно-гірського дивізіону, а потім атака кінної бригади (використали криївки по балках) вирішили вислід бою, хоч наша кіннота все ж таки мала значні страти від московського кулеметного вогню. [77]

О 20-й годині: в самому місті Ананьєві, в повстанчому штабі я побачився з отаманом Пшонником, що був душею цілого повстання, та з його начальником штабу полковником генерального штабу Г-м. Після отаманового докладу я зауважив повстанцям, що армія наша має своє спеціяльне завдання та що по трьох днях вона обовязково має залишити Ананьїв, а тому вони мусять мати це на увазі й бути до того готові. О 22-й годині: військо групувалося на ночівлю так:

В самому місті — штаб армії, штаб повстанчий, 3-й кінний полк, Чорноморський полк і повстанчий відділ; Запорожцям відведено східню частину міста — Задніпрянці, а Волинцям — північно-західню. 23 квітня ранок пройшов спокійно.

Опівдні: московський каральний відділ, приблизно в числі від 600 до 900 бойців при 4 гарматах та невеликих кінних відділах, повів наступ на Ананьїв з південно-східнього напрямку на передмістя Благодатне. Бій розпочато в тому самому угрупуванню, в якому військо було розміщене на ночівлю. Першу відсіч москалям дали Алмазівці й 3-й кінний полк, командир якого з власного почину перейшов до контр-наступу й тим на деякий час звязав ворогові активність; за цими першими відділами вступили до бою й Запорожці на нашому правому крилі. Командування вирішило прийняти бій на висотах, що на південний захід від міста Ананьєва (висота 102,02); Запорозька артилерія зайняла відкриту позицію за річкою Тиліґулом, на спаді висоти 93,4.

Треба віддати належне москалям: вони атакували енергійно й уперто повторювали свої вдари. З дозорного пункту полковника Алмазова (вис. 93, 4) видно було простим оком, як вони, використовуючи вузенькі балки, спускалися в долину річки Тиліґулу й намагалися охопити ліве крило Запорожців зі сходу. Щоби допомогти запорожцям, командування армії наказує кінному Мазепинському полкові з його пластунами перешкодити цьому ворожому маневрові.

О 14-й годині. Піший Запорозький полк рішучим контр-наступом, без стрілу, примусив червоних до відступу, а Запорозька дивізійна кіннота, направлена на ворожі тили, примушує їх прискорити свій відступ і тікати. Переслідування червоних тривало до пізнього смерку й зупинилося аж біля річки Мокрої Журавки.

О 20-й годині. Командування армії припиняє бій і, з огляду на пізній час та через втому вояків, залишає Запорожців на ночівлю в тому самому розпологові, що його після атаки прийняло Командування.

Запорозької дивізії, а саме: в с. Новосілках (7 верстов на південний схід від Ананьєва) — штаб дивізії та піші частини; на передмістю Благодатному — кінно-гірський дивізіон полковника Алмазова, а в Малій Боярці — (5 верстов на південний схід від Ананьєва) — кінна бригада.

Так була зліквідована й друга спроба червоних опанувати місцем розпологу повстанців.

***

Але командування все не було спокійне за напрямок Вознесеньке — Ананьїв, а через те до зазначеного вище угрупування вводить такі корективи: Волинській дивізії на прийдешню добу доручає глибоку розвідку на південь і південний схід від нашого угрупування.

Кінно-Мазепинський полк Волинської дивізії був на ночівлю пересунутий далі на східню околицю м. Ананьєва, Чорноморському полкові й повстанцям отамана Пшонника було дане завдання ближньої охорони міста; крім того, від конвою командарма о 3-й год. 24 квітня наказано викинути серію розїздів уздовж по долині річки Тилігула. Треба зазначити, що в усі відповідальні моменти з кінними частинами, що були при команді, командування робило свої власні розїзди для контролі, бо досвід показав, що ця подвійна розвідча служба на важніших напрямках часто давала добрі наслідки.

В цьому новому угрупуванню дві наші дивізії — Волинська й Запорозька та повстанці мали перебути ніч із 23 на 24 квітня; треба тільки ще зазначити, що про полк Чорних Запорожців Командування Армії до пізнього вечора 23 квітня жадних відомостей не мало.

24 квітня. Ворожа активність, що її треба було сподіватися на напрямку Вознесенське — Ананьїв, виявилася; москалі, що над ніч підійшли до с. Святотроїцького (25 верстов на південний схід від Ананьєва) мобілізували місцеві транспортові засоби й вночішнім маршем рушили на Ананьїв. О 4-й годині наші охоронні відділи в с. Кохівці виявили розвідку червоних, а о 5-й год. ворожі кулемети відкрили рясний вогонь на віддалі з одної верстви від місця постою штабу армії.

Командування розпорядило так:

1. Конвоєві Командарма поставити перший опір ворогові в напрямку великого шляху Ананьїв — Святотроїцьке; Чорноморському полкові — підтримати конвой і потім, коли ворога буде затримано, перейняти на себе середній бойовий участок.

2. Волинській дивізії — скласти лівий бойовий участок, обсадити позицію по висотах на південь і південний схід від міста Ананьєва (на південь від висоти 199), — боронити підступи до м. Ананьєва зі сходу та північного сходу.

3. Запорозькій дивізії — угрупуватися в хут. Малій Боярці й дожидати наказу від Командарма.

4. Штаб армії — висота 93,4 (біля вітряків).

Начальникові конвою полковникові Павловському я передав цього наказа персонально, до Волинців поїхав начальник Оперативного Відділу ген. штабу полковник Стефанів, а до Запорожців послано було адьютанта сотника Миколаєнка.

Коли Запорожці стягнулися, й зібралася вся їхня команда, я виклав отаманові Гулому ситуацію та видав бойові завдання іншим частинам армії й бойовий наказ Запорожцям, а саме:

Виждати, поки наблизяться москалі до Волинців на 700–800 кроків, і заатакувати їхнє ліве крило; напрямок Мала Боярка — Петрівка. 3-й кінний полк я взяв до своєї власної розпорядимости й угрупував його на західній часті м. Ананьєва.

Біля 11-ої години ситуація була така (з обсерваційного пункту біля вітряків):

В нашому центрі конвой і Чорноморський полк відбили всі спроби москвинів прорізати наш центр; супроти Волинців москалі під захистом гарматного вогню широкою лавою поволі посувалися наперед і були вже кроків за 1,000 від Волинців; Запорожці зайняли вихідне для контр-наступу становище (укриття на схід від висоти 94,48).

Волинці трималися добре, їхні гармати успішно змагалися з гарматами москвинів.

Сотник штабу армії В. Пащенко, що з обсерваційного пункту стежив за перебігом бою, звернув мою увагу на те, що у ворожому тилу помітні були шрапнельні вибухи; придивившися, я ствердив його спостереження, й ми прийшли до висновку, що то були Чорні Запорожці[78]. Це наше спостереження й висновок були негайно передані до штабу Волинців (полковник Никонів, сотник Волосевич), що зареаґували на це повідомлення командарма рішучим контр-наступом на москвинів; Запорожці підтримали Волинців ударом у фланг і перейняли москалям шлях на Святотроїцьке; 3-й кінний полк у той час висунутий був із резерви на наше ліве крило, щоби зміцнити кінних Мазепинців.

Переслідування тривало аж до 22 години; москалі, яких було відрізано від шляхів, примушені були відходити манівцями на північний схід. Цей останній ворожий відділ був сильніший від двох перших. Боями між 21 і 23 квітня ми розбили вщент усі три московські відділи, що були направлені супроти повстанців і нашого війська на Ананьїв та його околиці. Такий виключний успіх треба пояснити завзяттям нашого вояцтва та тим, що, коли знищили ми купно з повстанцями звязкові засоби москалів, вони не могли скоординувати акцій своїх окремих відділів.

Коли перемогу 22 і 23 квітня треба, головним чином, покласти на честь Запорожцям і 3-му кінному полкові, то 24 квітня був днем Волинців.

Ці бої можуть служити за дуже добрий приклад активної оборони певної площі, на підставі ґрунтовного знання ворожої психології.

***

У той час, як Запорожці й Волинці билися в околицях Ананьєва, в Балті відбувалася своя сторінка; на цей раз доля хотіла, щоб вона була смутною. Сотник Новиков так про неї оповідає:

"22 квітня о годині 8-й вечора 4-му Київському кінному полкові наказано було зупинитись біля с. Немирівського, не доходячи 7–8 верстов до м. Балти. Наказано було полкові, щоби за всяку ціну захопив м. Балту. Були відомості, що м. Балту охороняють вартовий батальйон, Галицький інженерний курінь і сильний відділ війська при червоній міліції; так само були відомості, що всі довколишні села обсадили повстанці, вони мали звязок із повстанцями з села Харитонівки, що так само мали допомагати в наступі. О другій годині ночі 23 квітня повернулися з міста посланці-селяни (повстанці) й донесли, що москалі всі тримаютьса напоготові, бо бояться наступу повстанців. Командир полку рішив з нальоту здобути місто, й о 3-й годині 23 квітня полк вирушив у наступ на м. Балту. Командирові 1-ої сотні, сотникові Тисальському, наказано було захопити пошту, телеграф і обеззброїти залогу; командирові 2-ої сотні обеззброїти вартовий батальйон і технічний курінь Ч.У.Г.А., а 3-й пластунській сотні й повстанцям (селянам) обсадити позицію поза Балтою в напрямку на ст. Балту, поки не підійде наша піхота. В місто заїхали без жадного стрілу; почало світати, коли від 2-ої сотні приїхав до командира полку козак із донесенням, що від церкви, в напрямку на стацію, йде колона технічного Галицького куреня й що командир розїзду, хорунжий Протченко, просить допомогти йому обеззброїти курінь (біля 350–400 душ). У цей час почулася кулеметна стрілянина в напрямку зі шляху, що на стації Борщі, а через яких 5 хвилин хорунжий Протченко їхав поперед колони технічного куреня. На запит командира до хорунжого Протченка, що за стрілянина, той пояснив, що командир Галицького технічного куреня на домагання хорунжого Протченка відмовлявся зупинити колону, кажучи, що має наказ стати на ст. Борщах і відступати на Одесу. Хорунжий Протченко зауважив йому, що місто зайняте повстанцями й партизанами та що московський наказ не важний; на це командир куреня сказав, що вас тут є дуже мало (в розїзді було 15 душ). Тоді хорунжий Протченко вирвав кулемета у галицького стрільця, вискочив поперед колони з криком:.Лягай — я стріляю" — та відкрив вогонь у повітря. Колона лягла. Після цього хорунжий Протченко обняв команду над колоною й привів її до місця постою штабу полку. Командир куреня й більша частина старшин носили на кашкетах червоні зірки, у стрільців — ні один із нас цього не помітив. Під час цієї розмови почувся страшенний вибух, і з одного з домів повалив сильний стовп диму. Виявилося, що москалі підірвали свою канцелярію. Балта почала горіти. У цей час почали з усіх сторін входити до Балти селяни-повстанці. 5-й піший полк і курінь з 5-го пішого збірного полку зараз же повів наступ на ст. Балту, а 4-му Київському кінному полкові наказано було зайняти с. Сінне й нести охорону на ст. Борщах.

Ніч з 23 на 24 пройшла спокійно, лише начальник застави, що була на ст. Борщах, доніс, що стацію зайняли 2 бронепотяги й один ешельон кінноти, що прийшли з Одеси. О 17-й годині 24 квітня москалі укрито ввійшли до с. Сінного, де спокійно стояв кінний полк. Почався бій на вулиці. Коні були порозсідлані, але тут багато допомогли селяни. У той час, коли козаки повискакували на вулицю й вступили у бій із москалями, селяни сідлали й виводили коні. За якої півгодини полк було вибито з села, й він старався затриматися на висотах поза селом. До вечора 24 квітня трималися на запасній позиції; звязку з 5-м пішим полком не було, висланий розїзд доніс, що вліво так само знаходяться москалі, а не наша піхота. Вночі 24 квітня командир полку дав наказ відступити на с. Немирівське, звідки рано мали ми знову повести наступ на м. Балту. О 1-й години ночі прийшов селянин зі штабу дивізії та повідомив, що між нами й 5-м пішим полком врізалися москалі, через що й звязку в нас не було. Удосвіта знову було чути стрілянину в напрямку од м. Балти. Рано 25 квітня командир полку сотник Грибовський рішив обійти москалів істилу зі сторони ст. Борщів і напасти на Сінне — Балту. О годині 7-й рано був узятий до неволі кінний розїзд із охочого московсько-комуністичного відділу (того, що прибув із Одеси), начальник його вказав, де знаходиться той охочий відділ, батареї й обози. Сотник Грибовський наказав пластунам прикривати батарею сотника Чорного, а двом сотням кінноти заатакувати ворога зненацька. В цей час (година 7-а) наші донесли, що ворожа піхота наступає поза с. Сінним на м. Балту. Скритими підступами сотник Грибовський підвів полк непомітно до московської кінноти, що була спішена — розляглося гучне "Слава!"; заскочені зненацька червоні не пробували навіть сідати на коней, а кинулися втікати на с. Сінне. Кінний полк почав переслідувати ворога, що втікав, і напоровся в селі на ворожий обоз, що так само горячково запрягав коні. В цей час сотник Чорний відкрив сильний вогонь по червоних. Ворожа піхота так само безладно втікала. Все змішалося так, що не можна було розпізнати, де москалі, де наші — тільки було чути крики: "Товарищі! Єщо путь к Одессє нє отрєзан". У цей час кілька наших кіннотчиків понеслося в атаку на ворожу батарею і її захопили, а полковник Шраменко та підполковник Климач із кількома козаками (5-го полку) одразу повернули дві ворожі гарматі й почали бити по тих, що відступали, з їхніх же гармат. Тут ми здобули великі трофеї — кулемети, гармати й великий обоз".

22-го квітня 4-й Київський полк здобув село Немирівське, що на схід від м. Балти, звідки полкові наказано було взяти Балту. Місцевість наступові сприяла. Місцями лежали ліси, а до самого міста тягнулися балки й добрі скритні підступи. Місто взагалі лежить у балці.

Від с. Немирівського дорога йде лісом, місцевість до самої Балти не рівна. Навколо Балти місцевість має ґрунт суглинкуватий.

23-го квітня. Балту взято. 4-й кінний полк розположився в с. Сінному, що на півд. — захід від міста. Село так само лежить у балці. До нього веде багато скритих підступів і балок. Для наступу війська дуже сприятлива місцевість. Полк виставив охорону в напрямку на ст. Борщі.

24-го квітня. Москалі під прикриттям 2 бронепотягів ведуть наступ по двох напрямках:

1) зі ст. Борщів кіннота й піхота на лінію Сінне — Балта;

2) зі ст. Бірзули на ст. Балта й на місто, при чому відділ, що йде на Сінну, обсаджує село, 5-й кінний полк відїздить від 5-ої дивізії, і це примусило відступити 4-й кінний полк на висоти, що на північ від с. Сінного.

25-го квітня. Москалі опанували стацію й місто Балту, а один відділ — село Сінне й насідають на піхоту 5-ої дивізії. Щасливо заскочивши в тил, кінний полк вибиває червоних із села Сінного й веде наступ на Балту, примусивши червоних у безладді втікати.

Розділ II

Марш-маневр у район Ольгопіль — Піщана (25 до 27 квітня). Галицька армія стає на революційний шлях. Командир бригади отаман Шепарович при єднується до армії

У боях з 22 по 25 квітня Українській Армії пощастило розбити всі ворожі відділи, що їх москалі кинули були з ріжних напрямків до повстанського району Ананьїв — Бірзула — Балта. Щождо повстанців — то вони могли спокійно розійтися по своїх хатах.

Командування армії завжди старалося не затримувати війська довший час на одному місці й тому ніколи само не підбивало селян на повстання. В цьому разі ініціятива повстання виходила з самого населення, тому командування армії, як ми це бачили, зараз же заявило отаманові Пшонникові, що за 3 дні армія буде продовжувати свій марш.

27-го квітня командування угруповує армію навколо Ольгополя. У самому місті став штаб армії та частини Волинської дивізії, в Чечельнику — частини Київської дивізії, у Піщаній — Запорозька дивізія, а 28–29 квітня армія пересунулася до Бершаді й тут затрималася, щоби дати можливість частинам трохи відпочити й після того вже розпочати свою, останню вже, серію боїв. Цей наш марш-маневр маскувався коротким рейдом Чорних на ст. Бірзулу.

27-го квітня до складу Української Наддніпрянської Армії приєдналася кінна Галицька бригада отамана Шепаровича, що вже з 6 квітня була в таборі повстанців і числила в своєму бойовому складі 400 їздців, 30 кулеметів та 150 багнетів (піхота на возах) — на загальне число 1,000 люду.

***

27-го квітня з Піщаної (в околиці Бершаді) прибув до штабу армії (Ободівка) відпоручник Галицької Армії четар Білецький із отаманом Заболотним. Четар Білецький мав уповноваження від Галицького Повстанчого Комітету й часово перебував, яко звязковий, при Отаманові Заболотному.

З їхніх інформацій виявилося, що Галицька Армія вирішила повстати проти червоних і приєднатися до Наддніпрянської Армії, але точних дат про термін початку повстання четар Білецький не мав.

Це скріплювало командування в його рішенні йти на Вапнярку, — треба було поспішати.

У дневнику Галицької кінної бригади про події, що відбулися перед командируванням четаря Білецького, значилося таке:

"У квітні 1920 р. питання про війну з Польщею було вже для москалів питанням вирішеним. Все стверджувало їхню підготовку до воєнної кампанії на весну. Фронт червоного війська вже існував: на півдні він перебігав по лінії Ямпіль — Жмеринка — Вінниця й далі на північ (всі пункти в руках червоних), але командуванню нашому було відомо, що на зазначену частину бойової лінії штаб XII червоної армії висунув Галицькі бригади, а саме на напрямок Вапнярка — Жмеринка — Проскурів — ІІІ бригаду.

По Дністрі аж до Одеси також були розкидані окремі галицькі частини. В цих частинах було неспокійно. Червоний прапор — був для них лише формальною зовнішньою ознакою, — необхідним додатком до часу й обстановки"…

З цього ж району вийшли й перші партизани-чорноморці та 1 кав. Галицька бригада отамана Шепаровича.

***

Покінчивши всі операції в районі Ананьїв — Балта — ст. Любашівка, щоб ясніше відчути зазначену обстановку, команда рішає на 27 квітня пересунути обоз армії в район Піщана — Ольгопіль.

В наказі по армії (ч. 73) це рішення змотивоване так:

"По одержаних відомостях від власної агентури, в районі Одеса — Миколаїв значних ворожих сил нема.

В самих містах помітна паніка. По тих же відомостях на відтинку Могилів-Подільський — Вапнярка комуністи суцільного фронту не мають. Наше військо на цьому (проти-московсько-большевицькому — О.-П.) фронті — окопалося".

Розділ III

Остання операція: обстанова й мотивування оперативного рішення. Етапи, в яких воно переводилося. — Бої (з 30.ІV. по 2.V.) навколо Вапнярського залізничого вузла. — Останні бої

Беручи під увагу все попереднє, командування вирішило скерувати дальше армію з району Бершаді на північний захід і вибрало напрямок Ободівка — Вапнярка — Ново-Ушиця. Це рішення, на думку командування, одночасно могло вплинути на активність частин Галицької армії, що перебувала в районі Вапнярка — Бірзула.

На день 30 квітня армія осягнула: Запорозька й Київська дивізія — район Демидівка Тростянець і Волинська дивізія — район Павлівка — Тарканівка. З цих районів командування приступило до виконання свого заміру.

Першим етапом у виконанні наміченого собі завдання командування намічає завдання побічне — захоплення району Крижопіль — Вапнярка — Журавлівка — Тульчин.

Перед тим, як перейти до змалювання останньої операції, переглянемо спершу засоби, якими армія диспонувала на день 30 квітня 1920 року.

Після боїв під Вознесенським, Ананьєвим і Балтою, тобто після 27 квітня, зайшли такі зміни:

До Волинської дивізії прибув після хвороби на тиф і знову став на чолі дивізії отаман Загродський. До всього складу Волинської дивізії був приписаний Чорноморський партизанський полк, що мав у своєму складі до 300 баґнегів, 8 кулеметів і біля 100 шабель; відділ цей був добре зорганізований і повний бойового запалу.

Київська дивізія доповнила свій склад Галицьким технічним куренем із Балти до 300 чоловік; при курені був великий запас усякого технічного знаряддя.

Таким чином, у наслідок останніх подій Українська армія побільшилася на одного отамана, 750 багнетів, 38 кулеметів, 500 їздців і значну кількість всякого технічного знаряддя. Проте була й негативна сторона — з новими частинами до армії теж прибув значний обоз, що збільшив і без того великі валки армії.

Захоплення району Тульчин — Вапнярка — Крижопіль на 1 травня командування організовує так:

Запорозька дивізія (багнетів 500, гармат 5, шабель 400) 1 травня о 4-й годині захоплює м. Тульчин, рівночасно невеликим відділом захоплює ст. Журавлівку; після виконання свого першого завдання — дивізія лишає в Тульчині відділ забезпечення, а сама пересовується до с. Тимонівки, де чекає на дальші накази.

Київська дивізія (з доданим до її складу 3-м кінним полком — багнетів 600, шабель 400, гармат 4) 1 травня о 7-й годині розпочинає наступ на Вапнярку з метою захоплення залізничної стації та околишніх сіл.

Волинська дивізія (з доданим до її складу Чорноморським пішим полком — багнетів 500, шабель 400, гармат 2) 1 травня о 4-й годині розпочинає наступ на ст. Крижопіль, рівночасно окремим відділом демонструє на ст. Рудницю; по захопленні ст. Крижополя дивізія забезпечує район ділань Армії з півдня (особливо з Одеського напрямку).

Галицька кінна бригада отамана Шепаровича (шабель 400, багнетів 150, кулеметів 30) 1 травня до 7-ої години скупчується в с. Тиманівці, де й очікує на наказ. Штаб армії — від 7-ої години ранку в с. Тиманівці в безпосередньому звязку зі штабом Київської дивізії.

Ніч з 30 квітня на 1 травня всі дивізії використовують для опанування пунктами, що дало б їм вигідніше вихідне становище. Команду армії особливо турбувало підтримання звязку під час усієї операції. Спізнення донесень могло дуже відємно відбитися на остаточному результаті. Через те, крім звичайних засобів, службу звязку підсилено службою командармового конвою.

***

Перейдемо до докладного огляду тих боїв.

1-го травня приблизно біля 11-ої години з с. Капустянів я приїхав на командний пункт Київської дивізії, що був в околиці с. Тиманівки. Дивізія якраз вела наступ із півн. сходу на Вапнярку. Москалі саме в той час підводили на свій фронт підсилення. Велика курява на дорозі ясно показувала напрямок колони й до певної міри її довжину. Гармати Київців (сотник Вітко) влучно обстрілювали ворожі частини й почасти їх розпорошили. Московські гармати відповідали, проте без дошкульних наслідків.

Два бронепотяги — один на самій Вапнярці, а другий між Вапняркою та Журавлівкою, — підтримували червону піхоту. Це свідчило про те, що ст. Журавлівки Запорожці ще не здобули. Це ускладняло завдання колони отамана Тютюнника, що націлив завдати головний удар ворогові саме з північно-східнього напрямку. До полудня ні з правого, ні з лівого крила до Командування Армії жадних донесень не надходило, бої ж під Вапняркою набрали затяжного характеру.

Попередні події в районі лівої нашої колони були такі:

О 15-й годині Командування Армії одержало відомость про те, що Волинці (отаман Загродський) вдосвіта того дня захопили ст. Крижопіль, утримували її за собою та завзято боролися з бригадою ворожих бронепотягів, що настирливо атакували Волинців із півдня. На стації Волинці захопили гарматну базу червоних (перший наскок зробив сотник к. — Мазепинського полку Пекарчук).

У Запорожців: ще 30 квітня вони звязалися з місцевими повстанцями (отаман Волинець) і, використовуючи дані їхньої розвідки, коротким і енергійним наскоком в дню 1 травня захопили м. Тульчин, що був місцем постою 60-ої піх. сов. дивізії. Запорожці визволили з вязниць галичан. Червоний штаб зі своїм персональним складом, а також із матеріяльною частиною, включно до радіо, досталися Запорожцям, при чому особливо цінним було захоплення 300 коней, бо більшість надавалася під верх.

Після захоплення Тульчина Команда Запорозької дивізії висунула кінний відділ для захоплення Журавлівки. Проте час минув. Втікачі з Тульчина попередили ворожу залогу, й Запорожці зустріли спротив.

О 16-й годині над Вапняркою зявився аероплян, що скинув на стацію кілька бомб. В північно-західньому напрямку, десь дуже далеко, чутно було гарматні стріли. На лівому крилі Київців стало краще.

3-й кінний полк, згідно з наказом по середній групі, о 23-й годині 30 квітня перейшов залізницю біля села Крижополя, при чому в момент підходу полку до залізниці з півдня на Вапнярку прийшов бронепотяг "Алябин". Полк попсував колію, й бронепотяг, при своєму поворотному рейді, потерпів аварію. Командира бронепотягу потім перехопив наш розїзд.

Ніч і весь день 1 травня полк простояв на північно-східній частині Крижопільського лісу. Його розвідка виявила, що в с. Вербовому (2 кілом. від Вапнярки) стояли невеликі ворожі обози, а Марківка — Княжево були зовсім вільні від ворожого війська.

О 22-й годині 1 травня полк перейшов до с. Антопіль, о 23-й розїзди полку викрили марш обозної колони з Вапнярки на Антопіль. Три четвертини возів Київці полонили, решта повтікала.

Таким чином полк мав добру ситуацію і, при більшій активності, міг добре допомогти Київцям.

О 17-й годині, спочатку від розїзду мого конвою, а потім із донесення отамана Гулого, я довідався, що Запорожці, під напором двох ворожих дивізій, залишили Тульчин і з боями відходили в південному-західньому напрямі на с. Тиманівку. Ситуація різко ускладнялася, а тому я негайно поїхав до штабу отамана Тютюнника, що в той час був уже в Калинівці, на схід від Вапнярки, щоби на місці побачити положення нашої середньої колони.

Село було під сильним ворожим гарматним вогнем. Червоні вели контр-наступ. Гармати сотника Вітка відбивали наступ картечею. Остання резерва Київців — Галицька технічна сотня — підїхала на возах і чекала попід хатами наказу.

Після короткої наради з отаманом Тютюнником я вирішив: 2-му Галицькому кінному полкові (сотник Ярий) відійти під команду Київців, і після того дивізія зробить ще раз спробу захопити Вапнярку; Запорозькій же дивізії Команда видасть наказа утримувати висоти, що тяглися в 4-х верствах: на північ од залізничої лінії Вапнярка — Гайворон.

Останній полк армійської резерви (1-й кінний Галицький полк) я рішив тримати за правим крилом Київської дивізії.

Далі я поспішив знову до Тиманівки, бо вже видно було довгі лави Запорожців, що відступали туди під напором москалів.

***

Сутеніло. Бій під стацією Вапняркою тривав з перемінним успіхом. Червоні закріпилися в Журавлівці й звідти натискали на ліве крило Київців. Можна було передбачати, що на ранок вони зуміють зорганізувати на лінії Журавлівка — Тульчин супроти нас новий фронт. Червоні бронепотяги влучно використовували коліно на залізниці в 4-х верствах у півн. — східньому напрямі від Вапнярки й звідти весь час турбували ліве крило Київців.

Не в наших інтересах було втягуватися до затяжного бою, тому я рішаю використати наш успіх на дільниці від село Крижопіль — стація Крижопіль, перевести через цю дільницю нашу армію й на ранок 2 травня угрупувати її в районі: Марківка (2 Волинська дивізія) — Антопіль (Київська дивізія) — Мясківка (1-а Запорозька дивізія). Цей маневр потребував певности на лінії Вапнярка — Тиманівка.

Це останнє завдання я доручив арєргардові від Запорожців.

Київській дивізії, в залежності від ситуації на місці, як для неї складеться вона після 20-ої години, я предклав два рішення: або вночішньою атакою опанувати стацію Вапнярку й потім уже угрупуватися в с. Антополі, або ж, використовуючи вночішню темряву, перейти залізницю на дільниці м. Княжопіль — Вербове (біля Вербового був наш 3-й кінний полк) і потім увійти в дотик із Волинцями.

В розпорядженню своєму Командування Київців мало до 4-х годин часу; за цей час дивізія мала повну можливість, коли б цього вимагала ситуація, перегрупувати свої тили на Шарапанівку й таким чином уникнути тієї небезпеки, що дивізію зможе оточити ворог у північно-східньому напрямі. Треба знати, що в складі Київської групи було на той час до 3-х кінних полків (600 шабель).

Про бої під Вапняркою подаємо уривок зі споминів кол. командира 28-го куріня підполковника Сухоручка-Хословського:

"Весело посувалася наша дивізія вперед, у напрямку до Вапнярки. Хоч усім і було відомо, що перед нами нелегка задача — прорвати московський фронт, але нікому й на думку не приходило, що може стрінути нас невдача.

Вже темніло… Наша дивізія підходила до с. Красногірки, де за відомостями стояли московські частини. Піші частини дивізії одержали наказ зупинитися, зайнявши вихідне положення — з розсвітом мали розпочати наступ… Несподівано знялася рушнична та кулеметна стрілянина… Кінний полк дивізії, що був післаний на праве крило, наскочив на ворожі застави.

Як не дивно, але всіх охопило якесь занепокоєння, самозрозуміло, то не від наглої стрілянини, а від якогось передчуття. І дійсно… за кілька хвилин рознеслася вістка, що боляче вразила кожного козака й старшину дивізії без винятку: "Командир 5-го кінного полку дивізії сотник Грибовський смертельно ранений". Це була велика й не замінима втрата для нашої дивізії.

Сотник Грибовський був один із найліпших старшин кіннотчиків у дивізії; його й підлеглі, й колеґи надзвичайно любили й поважали, а начальство цінило.

Бажання помститись вогнем запалало в кожного…

Ще не світало, як я одержав наказа розгорнути курінь (1-й курінь Київської дивізії) і розпочати наступ на село. Другий курінь дивізії теж був відданий під моє керування. Тихо посувалися курені розгорненим фронтом… Наступ ішов у чоло — в той час, коли третій курінь забезпечував ліве крило.

Почало світати. Село було в балці, й ціле його огортав густий туман. Але ворог уже відкрив нас і розпочав сильний вогонь… Ми були на узгірі та на очах у ворога в той час, як для нас ворог зоставався невидимий. З цього становища був єдиний вихід, а саме: вперед! "Вперед! Слава!"… Команду підхоплено й блискавкою рознесено по лаві, вправо та вліво. З галасом та криком "Слава! Вперед!", кинулося козацтво до села, один одного переганяючи.

Село здобуто… Москалі панічно втікають… Несподіванкою для них був наш ранній наступ, і великі трофеї досталися нам. Але село прилягало до ліса, який тягнеться майже до самої Вапнярки. І цей ліс прислужився москалям — зовсім на наших очах встигла кацапня сховатися в лісі з двома тяжкими гарматами. Проте не всі повтікали й не все вивезли — проворнішим козакам вдалося й баґнетом попрацювати, а кіннотчики не одну голову зрубали. Чимало обозу, полонених та кулеметів добули. Найщасливішим щодо здобичі був 3-й курінь під командою хорунжого Лавровського, йому місцевість дала можливість захопити село з лівого крила, якраз при вїзді; цим він відрізав ворогові дорогу до ліса.

Втрат ми не мали майже жадних, зате ворожих трупів було досить. За сотника Грибовського відплатили не зле…

Не довго ми спочивали, — за дві годині рушили далі… Дорога йшла лісом. І це освіжало, бо день був дуже гарячий… подвійно гарячий…

Щасливо перейшли залізницю й наближались до с. Тиманівки (7 верстов від Вапнярки). Розвідка донесла, що сила ворожого обозу посувається дорогою з Вапнярки.

Зупинилися з нехіттю… тиша неприємно вражала… але не довго — за селом показалася ворожа розстрільна… Не багато думаючи, кинулася піхота бігом уперед, розгортаючись з-за горбів у розстрільну. Справа, на допомогу дорученому мені куреневі, поспішала сотня кінного полку.

Ніколи москалі не витримували нашого наступу, коли він був енерґійний — це я знав із дволітньої воєнної практики з ними, — не витримували вони нашого наступу й тоді навіть, коли їх було кілька разів більше за нас. І цим разом, не зважаючи на те, що ворожа сила чисельно нас теж кілька разів переважала, я не зупинився.

Команда "Слава!" "Вперед''… понеслася кінна сотня в атаку, підтримуючи мене; не відставала від кінноти й піхота.

Хоч і близько підпустили нас до себе ворожі розстрільні, хоч і позицію мали добру, бо нас розділяла багниста річка, — а все ж таки не витримали москалі й кинулися втікати. Горе їм було б… та річечка їх врятувала — кіннота не могла їх переслідувати, ба, й піхота з великими труднощами перебралася через річку, а кулеметні тачанки мусіли кілька верстов обіздити. Втекли москалі, не оглядаючись, в напрямі на Вапнярку під захист двох своїх бронепотягів, що шаленим гарматним вогнем почали нас обстрілювати…

Затихло… але не на довго. Положення наше, хоч ми йшли й побідно вперед, було дуже тяжке… Запорозька дивізія, що мала в цей день зайняти Тульчин, потерпіла невдачу, хоч спершу й захопила була місто з успіхом, але потім мусіла відійти.

Була 16-та година, коли надійшли відомості, що майже з усіх сторін оточив нас ворог, — бо попали ми якраз у прифронтову смугу московсько-польського фронту, в головний центр московського розположення.

Ми находилися в досить тісному колі, із нього вихід був один: вперед! Взяти Вапнярку, повороту нема…

Це розумів кожний, як старшина, так і козак. О годині 17-й рушили курені дивізії спільно в наступ. Перед нами ст. Вапнярка, обсаджена ворожими бронепотягами та густими розстрільними, розсипаними вздовж залізниці та цілому фронті нашого наступу.

Пекельним вогнем зустріли москалі нашу розстрільну, що, порівнюючи з чисельним ворогом, була лише жменькою люда.

Неможливо далі було посуватися… Залягли… Але що з того — чисте поле, ані горбка, ані долини… відступати нема як та й нема куди…

"Вперед!", "Бігом!"… Все невтримніший стає гарматний вогонь противників, бо трохи завчасно сунулися ми наперед, — але кілька наших кулеметників — з-поміж них варт ізгадати Качана — кидаються зі своїми кулеметними тачанками вперед майже в самі ворогові ряди й влучним вогнем примушують передні ворожі розстрільні відступити аж до залізничного насипу.

Стало вечоріти… до стації ще далеченько, а москалі й не думають залишати стації, а навпаки, все більше й більше зміцнюють вогонь…

Все більше й більше рідшають наші й так ріденькі ряди, все більшає лінія фронту, на який ми наступаємо, все більше й більше відчуваємо втому… але не зупиняємось — все вперед і вперед, і то бігом із невгаваючим криком "Слава!".

Ось уже недалеко й стація. Тричі кидаюсь я зі своїм куренем атакувати стацію; я на коні, а козаки від мене не відстаючи. Але, як тільки добігав уже я до стації, — залишалася тільки горстка люду.

Передано було мені, що справа, з-за лісу, має надійти кінний полк Галицької бригади Шепаровича й мене підтримав, а до того часу я маю триматися.

Завдання я мав — оминувши стацію, зайняти село за залізицею, перейшовши колію недалеко від стації, на першому переїзді.

Вже стемніло… місяць став сходити…

"Кінний полк за хвилю тут буде", доповідає мені ординарець.

Розстрільною надбігає кіннота… "Вперед! В атаку! За мною!!" подаю я команду, кидаючись уперед… Кидається за мною кінний полк, але тут на бігу чую разом із криком "Слава!" — крики "Гура!" й гасло трубача до атаки.

На добрих конях, із шаблями наголо, скачуть уже поруч зі мною кіннотчики-Галичани з бриґади Шепаровича, що в той момент якраз наспівали.

Не витримали москалі — втекли, давши можливість моєму куреневі та кінноті перейти на другий бік залізниці.

Але, тількищо перейшли ми на другий бік залізниці, справа від Вапнярки, як на стацію наскочив ще один броневик, якого прислали москалі на підмогу з сусідньої стації Журавлівки.

Від решти частин дивізії ми відірвалися цілком і в цей момент були фактично відтяті від них — бо вони залишилися по тому боці залізниці.

Зібрав я нараду командантів обох кінних полків і сотень і на ній висловив своє рішення напасти на бронепотяг по цей бік станції. Але за кілька хвилин цього вже не потрібно було — наша артилерія, що підїхала близько до стації, влучним вогнем примусила ворожога бронепотяга покинути стацію, і її зараз же обсадила решта частин дивізії, що була по другому боці залізниці, а слідом за бронепотягом було пущено під повною парою порожнього паротяга. Він недалеко від стації наздогнав ворожого бронепотяга й розбив його на друзки. Це забезпечило перехід наших частин та обозу дивізії на другий бік залізниці, а, крім того, допомогло здобути багато муніції, ріжного майна, коней, зброї — так, що всього не можна було навіть забрати.

На стації залишилося багато Галичан, що не схотіли втікати разом із москалями та що радо прилучилися до нас, тим поповнивши наші ряди.

Відступили тоді москалі, але не далеко, до сусідніх лісів, розраховуючи, як можна було здогадуватися, на те, що нападуть на нас, коли ми затримаємося на стації.

Їхній плян був би їм удався, але, на щастя, напали вони на нас аж під ранок, коли ми вже вирушили далі, прийнявши тільки арєрґардний бій, що кінчився досить щасливо для дивізії. Головні втрати були — тяжке поранення командира гарматного полку сотника Вітка та залишення невеликої частини обозу.

А положення було дуже серйозне, бо дивізія знову опинилася була у тісному колі, за винятком вузенького шляху. З огляду на те, що я одержав запізно повідомлення про відхід, довелося з куренем пробиватися вже через фронт ворога, що насідав на арєргард нашої дивізії. Вибратися повелося без втрат.

Зайнявши позіції на висотах у 5 верствах на північний схід від Вапнярки, ми залишалися на них до ночі спокійно. Набралися трохи сил на день 3-го травня, якого дня всі три дивізії— Київська, Запорозька й Волинська прорвалися з великими боями через передову лінію московського фронту.

Бої ці відбулися, головно, під селами Савчиним та Джугастрою й зостануться на завжди в памяті кожного учасника їх. Цими боями закінчився для історії українського війська памятний "Зимовий Похід" від 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року, під командою генерала Омельяновича-Павленка".

***

Опівдні Запорозька та Волинська дивізія заняли вказані їм в наказі становища[79]. З Київською дивізією звязку на той час ще не було, хоч із допиту полонених і розвідкою по залізниці на північ було вже виявлено, що вночі з 2 на 3 травня Київці захопили Вапнярку.

2-го травня о 5-й годині. 1-й кінний Галицький полк, що відограв у даному разі ролю армійського авангарду, після невеликого бою перейшов залізницю та опанував Мясківку (2-га сотня сотника Гавриленка атакувала групу москалів і полонила 28 червоноармійців й 2 кулемети). Коли більша частина Запорожців пересунулася вже через залізницю до с. Княжева, два бронепотяги підійшли з півдня, але їх прогнали вогнем гармати кінно-гірського дивізіону та батареї волинців.

Приблизно о 16-й годині приїхав до мене, до місця постою штабу армії, отаман Тютюнник, і перебіг подій в його дивізії був достаточно зясований.

Розділ IV

Прорив через фронт червоних — в цілях сполучення з формуваннями, що переводилися в Могилівському районі під безпосереднім доглядом Уряду У.Н.Р

В Марківці 2 травня після 17-ої години вперше я побачився з Головою Ради Міністрів І. Мазепою, що з 28 квітня перебував при Київській дивізії. І. Мазепа привітав мене з закінченням Зимового Походу. Я дякував і переказав йому свою думку, що — правда — залишився ще один крок, проте дуже важкий: треба було числитися зі страшною перевтомою штабів і військових частин.

Саме під час нашої розмови почулися перші гарматні вибухи з боку Джугастри, потім кулеметні й рушничні стріли, — то москалі атакували Запорожців. За півгодини Марківка наповнювалася обозами різних частин. Обстанова змінилася, значно на гірше.

О 22-й годині я закликав до себе полковників: Ткачука, Долуда й Стефанова, щоб видати бойового наказа на 3 травня. Перевтома двох останніх штабових старшин була така, що вони за працею фактично засипали й цілком не були здатні до будь-якої штабової праці. Тому бойові накази далі йшли за ствердженням вартового отамана, полковника Ткачука.

Перед тим, як перейти до фінальних подій нашого походу, я тут зроблю деякі підсумки.

Отже, коли ми билися під Ананьєвим і Балтою, тобто з 22 по 25 квітня, в той час 2-а і 3-я Галицькі бригади (колишні корпуси) під проводом таємного комітету підняли повстання супроти червоних із наміром пізнішого приєднання до армії У.Н.Р. Як відомо, це закінчилося катастрофою для Галичан — зібрана енергія та збережене майно не дістали свого призначення.

Для мене є питанням — чому саме був такий поспіх: чи через брак інформацій, чи причиною було збільшення уяви про власні сили, чи, нарешті, під силою обставин, скажемо, заповіданого наступу польського?

Для нашої групи ця подія відбилася недобре в тому відношенню, що, коли ми підходили до району, він був уже сполоханий у повній поготівлі, тобто ми губили одну з наших головних переваг — несподіванку, лишалася друга — рух, сміливість рішень та переведення їх.

Тісніша обстанова вночі з 2 на 3 травня зводилася до наступного: в районі Вапнярка — Журавлівка і Тульчин були сильні ворожі частини; Київська дивізія покинула під напором червоних Вапнярку, Запорозька дивізія залишила Мясківку; численні обози скупчилися поміж Мясківкою й Марківкою; всі дивізії перевтомлені до останньої можливости. Угрупування ворожих сил першої лінії було таке, що можна було сподіватися на ранок наступу зо всіх сторін. Через те я вирішив на 6-ту годину 3 травня дати дивізіям нове угрупування, а саме — Київській дивізії з 3-м Кінним полком с. Клембівку, Волинській — с. Нетребівку і Запорозькій — с. Ратушне: штаб армії з кінною Галицькою бригадою — там же, а потім з нового району продовжувати марш у напрямі на Яланець і Ігнаткове.

Такого змісту коло 2–3 години був виданий наказ. Через те, що з Запорозькою дивізією звязку ще не було, обози її приділено було до штабової колони.

***

3-го травня о 6-й годині штаб армії та кінна бригада отамана Шепаровича після безупинного маршу манівцями підходили з південно-східнього напрямку до с. Савчиного; рівночасно зі сходу до цього села підходила Київська дивізія. На перехрестю доріг я зустрівся з отаманом Тютюнником і обговорив деякі подробиці оперативного змісту. Тут саме над нашими головами просвистіло кілька куль. Один козак і кінь із нашої групи були ранені.

Стріляли з лісу, що був біля с. Савчиного. Наші розїзди відповіли. Так завязалася Савчиновська битва.

***

Київська дивізія отримала мій наказ заняти с. Савчине та контрнаступом відкинути ворога на північ. Умить обозна валка Київців заворушилася, козаки схопилися за зброю, позіскакували з возів, і широка розстрільна хутко стала посуватися в напрямку стрілянини. Гармати Київців зайняли позицію на південному скраю с. Савчиного, а 3-й кінний полк, використовуючи укриття на нашому правому крилі, лагодився до атаки лівого ворожого крила. Як тільки наші розстрільні просунулися за с. Савчине, ворожі гармати розпочали вогонь.

О 7-й годині висунулася зі сходу голова колони Волинської дивізії. Вона одержала наказа підтримати наступ Київців гарматним вогнем, а всю дивізію угрупувати за правим крилом Київців.

Не маючи в своєму тилу жадного забезпеченого пляцдарму, — наступом Київців і 3-го кінного полку хотілося розбити ворога й цим здобути собі більшого простору на півночі.

Волинську дивізію розгорнуто на правому крилі, й таким чином створений фронт давав часове прикриття для наших обозів, що безконечною валкою тягнулися з Марківки на Антопіль — Марянівку й далі — на Джуґастру.

Галицька кінна бригада й 2-й Запорозький полк залишено в армійській резерві й скупчено по укриттях на схід від слободи Марянівки; опріч того їм було дане завдання — охорону тилів і шукання звязку з Запорожцями.

О годині 9-й за дві верстві на захід від нашого лівого крила розвідка наша виявила довгу обозну валку червоних, що прямувала на ст. Крижопіль. Кінний Галицький полк і сотні 5-го кінного полку всю цю валку, що мала до 1,000 возів, захопили.

Перша звістка від Запорожців наспіла біля 10-ої години: Запорожці та к. — Мазепинський полк ранком заатакували Мясківку, розбили червоних і примусили їх до відступу на Ольшанку та Горячківку (12 верстов на південний захід від Мясківки).

Між тим бій на фронті Київської дивізії набув упертого характеру. 3-й кінний полк атаки до кінця не довів, бо попав під вогонь ворожих кулеметів. Далі полк лише забезпечував праве крило армії. Як тільки наспіла звістка про Запорожців, Командування рішило всіма силами вдарити на північну групу москалів, розбити її та потім продовжувати свій марш на Ямпіль.

Розпорядження:

1. Всі обози відтягнути через Марянівку на Джуґастру;

2. Волинській дивізії пересунутися на ліве крило до Нетребівки й бути напоготівлі до заатакування правого крила червоних;

3. Кінній бригаді отамана Шепаровича та 2-му Запорозькому полкові лишатися далі по укриттях на півн. — схід від Марянівки та скласти армійську кінноту під загальним керуванням полковника Долуда;

4. Запорозькій дивізії, з отриманням наказу, негайно стати на марш і підтягнутися до с. Нетребівки, де очікувати на оперативний наказ;

5. Штаб армії на висоті з вітряками, що на півн. — схід від с. Нетребівки.

Командування плянувало це перегрупування закінчити до 14-ої год. і в залежності від ситуації в другій половині дня мало на увазі дві комбінації:

а) коли би Запорожці не наспіли в час (від Мясківки до Савчиного 6 верстов, а крім того Запорожці могли в момент одержання наказу бути ще на дорозі між Ольшанкою та Мясківкою), то тоді атакувати праве крило червоних Волинською дивізією та армійською кіннотою;

б) з прибуттям Запорожців — ударити в праве крило червоних Запорозькою дивізією та армійською кіннотою під загальним керуванням Команди Армії.

Зазначеним вище перегрупуванням Командування хотіло перш за все виграти флянк у стосунку до правого крила червоних і зміцнитися на своєму лівому крилі, бо в цей час уже виявилося прагнення червоних до оточення нашого лівого крила. Командування не хотіло допустити, щоб ворог знову відкинув армію в район Вапнярки та Крижополя. Утримання опанованого району мало для нас важливе значіння, бо Придністрянський район з його балками та темними лісами міг би добре прислужитися для маневрування наших частин в разі невдачі.

***

До 13-ої год. угрупування Волинської дивізії та армійської кінноти закінчилося, але обози все ще тягнулися безконечним шнуром. Біля 13-ої год. у червоних зявилася важка гармата; далекосяжні набої досягали до командного пункту армії; обози та кіннота були тепер у сфері гарматного вогню. Від Київської дивізії все частіше надходили звідомлення про важкий стан на фронті, і через те, як тільки останні вози втягнулися до Нетребівки, Командування змушено було віддати наказа армійській кінноті та Волинській дивізії атакувати праве крило червоних.

На захід від Савчиного, тобто від лівого крила Київців, був ліс. Його армійська кіннота думала використати, як маску, для наближення, а потім думала перевести атаку за підпертям гармат Волинської дивізії — зліва і справа від Київської дивізії. О год. 13.30 кіннота рушила в доброму ладі й спокійно пройшла зону ворожого гарматного вогню. Але в той час червоні повели зустрічну акцію. Піші та кулеметні червоні частини захопили південну частину підлісся майже на очах кінноти й зупинили її марш своїм вогнем. Наша кіннота пробувала обминути перешкоду, але ж не витримала й повернула назад.

Наслідок невдалої атаки кінноти був дуже прикрий для нас — фронт, так би мовити, завалився; на 14-у год. бойові формації були на тилах обозів, що не встигли ще виграти належної відстані. Після крайнього нервового напруження тимчасова реакція охопила майже всіх. Волинці, що взяли напрямок для відступу більше на захід, відступали в більшому порядку. Про Запорожців не було нічого чути, — можна було тільки припустити, що вони в районі Джугастри.

Положення, що межує з повною катастрофою. Розвязання його в той або інший бік залежить у більшості випадків од того, чи здатні окремі одиниці й частини на саможертву.

Перше розпорядження Командування армії було наказати 5-му Кінному та кінно-Мазепинському полкові заслонити відступ армії, а кінно-Галицькій бригаді отамана Шепаровича та 3-му кінному полкові — негайно вирушити на Ольшанку і, як буде треба, з боєм прочистити дорогу армії в південно-західньому напрямі. Проїжджаючи вздовж колони, штаб направляв усі обози на Ольшанку (це останнє розпорядження я передав персонально командантові тила Київської дивізії).

***

Коли о 16-й годині штаб армії підходив до р. Джугастри, то рішив використати цю перешкоду, щоби виграти час для відходу обозів. Отаманові Тютюнникові вислано було наказа, щоб Київська дивізія зупинилася на висотах, що на північ од с. Джугастри, й затримала ворожий наступ. Для звязку з Запорожцями знову вислано було старшинські розїзди. Штаб армії став на перших висотах, що на південь від Джугастри.

Київська дивізія знайшла в себе досить сили й поставила опір москалям, а тим часом із Мясківки їм загрожували вже Запорожці. На фронті Київської дивізії взяли участь у бою не тільки стройовики, але всі, хто мав ще змогу битися. Вояки виривали рушниці з рук один у одного. Тут були люди з різних дивізій. Армійський священик о. Павло Пащевський, а, мабуть, що й інші, — теж стали в стрілецькі ряди в той відповідальний момент.

Страшенна весняна буря доповнювала картину бою. Гуркіт грому змішувався з гарматними вибухами. Курява закрила обрій. Здавалося, що природа рішила взяти участь у цій боротьбі.

Червоні — це були частини 45-ої дивізії — відійшли, а кіннота виявила, що шлях на Ольшанку вільний.

О 20-й годині (висота на південь від с. Джуґастри) після невдачі прориву нашої армії через фронт червоних у напрямі на Яланець я вирішив використати ніч, що саме надходила, балки й ліс для прориву через ворожий фронт уже в смузі біля Дністра.

У наказі, виданому по армії з цього приводу, було зазначено:

1. Штаб армії, кіннота й Київці для тимчасового спочинку розміщуються в Ольшанці, Волинці — у Вербці, а Запорожці в с. Качківці, що на північний захід від Ольшанки.

2. Після спочинку, використовуючи балки й ліси понад Дністром, дивізії мають далі пробиватися через фронт червоних військ кожна ініціятивою свого команданта.

3. Штаб армії піде при армійській кінноті.

Вже за повної темряви курені наші потягнулися безупинною лявіною по великому шляху, що вів на Ольшанку. Але на цей раз колона не мала свого звичайного вигляду. Вона складалася випадково, в міру того, як частини виходили з бою. Фізичну втому відчували всі. Бувало, що вояки збирали останні сили, щоб доповзти до ночівлі.

Арєрґардний бій біля Джуґастри — був це бій відчаю, бій, де козацтво врятувало себе від винищення. Чисельні прояви мужности, завзяття, лицарства в даному разі виявляли не лише стройові, а й нестройові старшини та козаки.

Бойова ситуація, що в ній опинилася армія У.Н.Р. в описаному районі, нічим не різниться від боїв під м. Лодзю за світової війни. Про ці бої один з військових істориків оповідає так:

"Збіговисько найнесподіваніших припадків. Частини, що провадили безупинні бої й нагло атаковували, були також самі несподівано атаковувані, часто гублячи звязок зі своїми й натрапляючи на ворожі обозні валки… Здавалося, що якась сила скрутила своїх і ворогів у один клубок, полишаючи його розмотувати завзяттю, лицарству й спритності".

Наведене вище про бої під Лодзю, де взяли участь найвидатніші сили німецької під ком. Макензена та московської нації, я сміливо навожу для паралелі до серії боїв Української Армії для прориву через ворожий фронт.

***

О 21-й годині штаб армії з армійською кіннотою розмістився в центрі с. Ольшанки; безпосередньо при штабі знаходився 3-й кінний полк (схема 17, положення вночі 3/4 травня).

У тих обставинах треба було негайно вжити всіх заходів, щоб упорядкувати табор, а, головне, обозні валки. Це було неможливе з причини остаточної перевтоми людей і коней. Штаб армії обмежився тим, що вислав звязкових старшин до штабів дивізій. Запорожці та Волинці, що в другій половині дня були в кращих умовах, зайняли свої становища порівнюючи спокійно.

Важке було завдання Командування, проте не менше труднощів мали й частини, що мусіли розвязувати їх. Починаючи від бою під Вознесенським та кінчаючи боєм біля Джуґастри, — всі ці бої представляють один суцільний цикл. Кожний, кому пощастило взяти участь у цих боях, може дякувати Долі, бо ці бої назавжди лишаться, як найславніші зі славних вчинків у новітній історії Українського війська.

Але це ще не був кінець. Втративши надію перевести армію через ворожий фронт, Командування, як ми бачили, вирішає перейти до вже раз випробуваної методи — маршу розрізненими колонами в безпосередній близості від Дністра.

3 огляду на місцевість, відповідну для акцій невеликими відділами, була повна підстава сподіватися успіху.

4-го травня між 1 і 2-ою год. частини, що були в Ольшанці, стали обєктом раптового з боку москалів вогневого нападу. Зчинився в таборі великий сполох, і через нічну темряву важко було визначити, звідки саме стався напад.

Згодом стрілянина стала зменшуватись, а по дорозі з Ямполя показалася обозна валка під охороною вершників 3-го кінного полку й цілий табор полонених. Це була червона бригада 41-ої совітської дивізії, що хтіла скористати нічну темряву й прорватися через наш розполог. 3-й кінний полк (полковник Вишневський) цю бригаду заатакував і примусив її до здачі. В цьому ділі особливо відзначився хорунжий Рафальський.

Перегляд оперативних паперів і допит штабовців-полонених дав дуже цінні в нашому положенню розвідчі матеріяли. Виявилося, що в напрямі Ямполя ми могли зустрінути лише кінноту червоного козацтва. Таким чином черговим завданням було очистити Придністрянську смугу (завширшки 10–15 вер.) від червоної кінноти. На це завдання я вирішив направити Запорозьку дивізію та полки армійської кінноти. Отаманові Загродському (що в цей час приїхав до місця постою штабу армії) я передав наказа для Волинської й Київської дивізії (наказ завірив вартовий отаман, полковник Ткачук). Ці дивізії, під загальним проводом отамана Тютюнника, мали лишатися в Ольшанці й відбивати можливі напади червоних до того часу, доки Ямпільська група не виконає свого завдання.

Волинці під командою отамана Загродського лишалися в Ольшанці. Київців новий наказ (від 8 год. 4 травня) застав на спочинку в лісі (6–7 кілом. на півн. — захід від Ольшанки). Одержавши мого наказа, дивізія зараз же вернулася до Ольшанки.

Чорноморському полкові, кінно-Мазепинському, стрільцям Волинців і ще деяким частинам довелося й 4 травня витримати досить серйозний бій. Їхні страти були значні, особливо в Чорноморців. Взагалі треба зазначити, що хоча Чорноморський полк був не так давно в рядах нашої армії, але на кінець походу він заслужив собі в армії повагу нарівні з іншими частинами Волинської дивізії.

О 7-й годині армійська кіннота рушила по дорозі на Ямпіль до Запорожців і о 10-й годині після кількох боїв була в с. Качківці.

***

Тим часом Запорожці мали вже кілька успішних зустрічей із червоною кіннотою, захопили кілька сот полонених із зброєю та кіньми. Червона кіннота, хоч і була на свіжих конях, але не прийняла бою з нашими кінними частинами й, бувши прогнана, залишила нам усю Придністрянську смугу.

Зараз же до отамана Тютюнника був надісланий наказ про нове угрупування, а на свіжих, відібраних від червоних конях, від Запорозької та армійської кінноти було кинуто серію старшинських розїздів з конечним завданням увійти в звязок із українськими відділами полковника Удовиченка.

***

Приблизно о 20-й годині до хати, де перебував оперативний відділ штабу армії, вступив начальник штабу Запорозької дивізії полковник Крат і доповів мені: "Пане отамане, прибув начальник розїзду, старшина полку Чорних Запорожців, а з ним старшина від дивізії полковника Удовиченка".

Перед тим, як закінчити цей розділ, я зазначу, що неправильно було б думати, що лише перевтома привела нас до Дністра. Коли про неї говориться, то як про те, що має льокальне значіння саме для подій 17 квітня — 5 травня. Певно, що армія, яка мала в собі досить сили, щоб стільки разів відходити вглиб України при умовах гірших, зуміла би це зробити й при добрих весняних умовах. Коли б це було потрібне, то в Командування вистарчило б сили волі, а в підлеглих здібности й відваги. Рішення на марш-прорив запало в Командування ще коло Вознесенського й переводжувано було невхильно через низку ворожих перешкод до кінця.

З погляду політичного думання Команди Армії — це відповідало вимогам спільного чину Уряду й Війська.

З погляду тактичного заслуговують на увагу такі моменти:

1. Коли, після наглого відступу Київців та армійської кінноти з-під Савчиного, на фронті зайшла явна криза, то активізм Волинців, що мали вигідне вихідне положення (флянкове), міг дуже вплинути на виправлення нашої справи; активізму цього виявлено не було. Чи не є зайвим доказом, що один лише маневр ще не розвязує справи? Навпаки — активізм Запорожців на нашому правому крилі, зі сторони Мясківки, в той час, як фронт докотився до Джуґастри, сполучено було з витривалістю гурту вояків, що угрупувалися навколо арєрґардної групи, і це рятує положення.

2. Ці бої показують, що нема положення, щоби з нього неможна було б вийти з честю, що "перетерпівий до кінця — спасен буде".

Цікаво завважити, куди кинулися частини після сполоху. Ю. Тютюнник повів Київців, а з ними ще й табор відсталих, углиб України. Інші, навпаки, або лишалися на місці, або ясно виявили намір виконувати завдання — прямувати до злуки зі своїми частинами.

Тут, на мою думку, ми маємо знову місце з прикладом, що змальовує зазначені різниці психологічних настроїв двох типів наших вояків — для одних війна є самоціль, для других — вона є засіб. На цьому й закінчую опис боїв за прорив.

***

5-го травня — дата, яку треба вважати за останню в історії Зимового Походу Армії У.Н.Р. Похід скінчився.

Не скоро Зимопоходники, що пізніше всі стали Лицарями Залізного Хреста, прийдуть до себе. Я певний, що ще не одному ввижається сполох, марш-маневри, бої, балки, яруги, ліси, Дніпро, хатина на постою, привітні селянські обличчя.

Стільки небезпек! Проте вони завжди стушовувалися перед другим, значно міцнішим почуттям — перебуванням на рідній землі в безпосередньому постійному дотикові з народом, що свою частку повинностей виконував охоче й цілком безкорисно й тим, так би мовити, підпирав, благословляв…

Особисто в мене він сполучається ще з придбанням сили друзів, бо ці відношення, що в мене завязалися з Зимопоходниками, у звичайні рямки вкласти неможливо. Армія придбала кадр, що, безумовно, при певних умовах, зможе бути основою правдивої військової сили; лише заздрість може не оцінити проробленої нашим козацтвом праці та не оцінити її для нашого діла.

І треба бути справедливим — вже сьогодня все, що є в Українстві живого й лицарського, оцінило цю епопею, до щасливого виконання якої прислужилася й безмірна віра козацтва в Божу справедливість — і тішиться, а значить і поділяє, з нами разом, що доля усміхнулася нам, прислужившися нашій національній справі в такій виключній ситуації.

Я вже не раз принагідно зазначав, що особисто не беру собі "пальми першенства", й тому неправильно називають мене "першим лицарем" Ордена. Але яко начальник, а через те й відповідальний, я свідчу перед усім громадянством про службу українця — старшини й козака, — бо це моє право й обовязок перед живими й мертвими.

Громадянству, що повинне стати вище від політичних комбінацій, я передаю свій звіт, без сумніву, далеко неповний — зробив, що зміг, і чекаю від нього пошани й переховання в памяті на довший час події, що міцним ланцюгом повязала листопадову руїну 1919 року з дальшими етапами збройної боротьби за Українську Державність.

Кінцеве слово

Шпенґлер твердить, що "ніхто не напише обєктивної історії, бо існує стільки історій — скільки людей; бо кожна людина — окремий світ". Наша сучасна дійсність це мені лише стверджує. Простудіюйте операцію південно-західнього фронту, що була на початках Великої Світової війни, по записках Брусилова, Щербачова та Бонч-Бруєвича, й ви побачите, оскільки Шпенґлер мав рацію. А славний маршал Жофр — переможець "Першої Марни" — старшині, що предклав йому свою працю про цю битву й у цій праці легко все розвязав, відповів так: "Ви претендуєте на те, щоби знати, що сталося на Марні; бережіть це, бо ви тримаєте в своїх руках секрет історичної ваги".

Думається, що до правди, бодай релятивної, ми наблизимося тоді, коли заслухаємо з приводу цікавіших моментів нашої боротьби представників найважливіших напрямків нашої військової думки. Моя праця має своїм завданням дати учасникам походу основну базу — так, як вона мені, яко головному командантові, уявляється. Тим самим — ця праця дасть багатьом учасникам можливість доповнити її своїми особистими спогадами, ілюструвати, а, може, в дечому зайняти свої власні позиції.

***

152 доби, і з них майже третина припадає на бої, кілька тисяч кілометрів маршу, що в більшості переведений був у зимову пору або в весняну відлигу, і все це на тлі надто скомплікованої політичної та воєнної обстанови — вже самі за себе промовляють. Тим, певно, треба пояснити, що та частина громадянства нашого, що призвичаїлася належно доцінювати факти, ставиться до цієї події не лише прихильно, але й з явною симпатією, коли хочете, навіть з живим пієтизмом і пошаною до всіх тих, кому пощастило взяти в цьому поході безпосередню участь.

Скінчився він щасливо, проте під час його були моменти, що тримали нашу справу майже на волосинці, — моменти, коли наш противник певний уже був своєї виграної; ці критичні моменти були різного порядку; виявлення цих моментів та окреслення їхнього значіння в загальному ході подій і являється темою цього кінцевого слова.

Першим таким гострим моментом був момент на самих початках, коли армії нашій треба було прорвати вороже кільце й вийти на ближнє запілля Київської групи московської Добрармії (операції Армії У.Н.Р. 5—15 грудня 1919 року).

То був момент критичний під усіма поглядами, бо, як відомо, й у верхах Української Армії панували дві думки: одна "за", друга — "проти" походу, і це остільки загострило ситуацію, що врешті, коли похід остаточно був вирішений, Головне Командування не внесло до нього елементу обовязковости. У даному разі було вжито методи, між іншим, уповні узаконеної військовою практикою, — заклику до чинну охочих вояків.

Відомо, що з цього права необовязковости скористалися не лише поодинокі вояки армії, але й цілі частини.

Пригадаймо ще до цього, що всього лише який з місяць перед тим ціла Галицька армія визначила собі, як вихід з положення, сепаратну угоду з командою наших противників — деникінців;

Пригадаймо також і про збройний виступ отамана Волоха супроти Уряду У.Н.Р., що ним він мав на меті привернути армію до Совітської системи, — і нам стане ясним, чому саме воякам згори не було поставлено за обовязок узяти участь у поході. Через таку постановку справи, деякі кадри армії мали перейти на територію, що по Версальському договору підпадала під впливи Антанти. Армія повстанча на власній території та деякі її кадри військовиків на території Антанти створювали Урядові певні вихідні позиції, щоб розпочати переговори з новими володарями світу.

Рішення виходить із завдання й ситуації — теза стара. Через те, щоби дати собі відчит про можливість чину, що з дати 6 грудня стає перед армією, — треба на хвилину перенестися думками до листопада року 1919, коли десятковані від тифу, фактично босі, роздягнуті й обеззброєні рештки Української Наддніпрянської Армії під сильним тисненням москалів-большевиків і москалів-деникінців змагалися відстояти собі бодай хоч який закуток Рідної Землі. Зрештою, хоч би для того, щоби дати собі відповідь: а що далі робити?

Було то військо? — Ні, то були обози, штаби й офіційні та неофіційні хворі, краще — живі тіні.

Ось од цих то решток колись боєздатної армії й мала піднестися нова хвиля надлюдських зусиль, що мусіла знайти собі дорогу поміж ворожим розположенням, перекинутися на вороже запілля й там розпочати систематичну й делікатну роботу по підточенню ворожих тилів для того, щоби ворог ще раз переконався в правдивості прислівя, що на Україну легко посунутися, але поворот із неї затяжкий — питання не безвартісне для ідейних борців.

***

У своїх спогадах Ю. Тютюнник — мій зручний і в партизанщині досвідчений помішник, і не без імени, в своєму другому творі[80] змалював бридку картину кулюарних розмов та вибриків політичних недоуків, свідками яких були ми всі, і ці розмови ми заховали від чужого недоброго ока, щоби не кидати на свою хвору Батьківщину болотом.

Лишається відємне й тяжке вражіння, й дуже жаль, бо через те в його викладі про перші кроки походу зникло кудись те чарівне, до чого властиво й він "чимало спричинився, бо належав до тих, що стояли за похід", за передачу наших виснажених попередніми змаганнями вояків — на руки стихійної, покищо, свідомости наших мас, що з трьох прапорів, які тоді взаємно поборювали себе в Україні, жовто-блакитного вважали за свій.

Не можу я обминути таких виразів отамана Ю. Тютюнника "О.-П-ко поїхав радитися до Запорожців".

Використовую цю замітку для того, щоби висвітлити мій погляд на "ради" і на "наради". Повинен тут сказати, що оскільки я являвся прихильником нарад, особливо при співпраці з командним складом, різноманітним по своїй фаховій освіті, остільки ж я був, особливо в тодішніх умовах, ворогом "рад" у воєнному ділі.

У маршала Фоша можна знайти: "Мало наказувати; треба знати ще, з ким маєш до діла; в багатьох обставинах я волів переконати своїх підлеглих правдивістю й життєвістю моїх плянів". Додамо від себе ще й те, що в критичні моменти, коли думки підлеглих починають особливо розкидатися та розбігатися з метою винайдення виходу з тяжкої ситуації, саме першу перемогу начальник одержить на нараді (ясно, коли на це дозволить час).

Воєнна історія знає багато прикладів, коли й на самій нараді повставав новий проєкт, з першого погляду повний авантюризму й недоцільности, але після коректи старшого начальника, проєкт цей приймав форми життєві й корисні для справи.

Начальники, прихильні до "теорії неможливого", знаходили підтримку до своїх плянів найчастіше не в співробітництві зі штабовцями-спецами, а саме в командантів бойових одиниць.

На нараді під Арколе (Італійський похід Наполеона) Наполеон відмовляється від свого первісного проєкту, що його творцем був маршал Бертьє, а приймає проєкта Ожеро, командира авантюристичної вдачі; з властивою йому геніяльністю Наполеон блискавично проєкта того скориґовує, удосконалює й обдаровує воєнну історію ще одним новим блискучим прикладом воєнної штуки.

Як більша політична фігура не боїться тримати навколо себе людей сильної вдачі, зручних політиків, так і вождь вольовий ніколи не відштовхує від себе командирів, що можуть бути йому корисні чи в технічній, чи навіть у тактичній творчій праці.

Проте всюди є своє "але". І в даному разі зловживання або незручне технічне обставлення наради може привести до відємних наслідків.

Піднесене питання не є ординарним; його дебатується і в європейській пресі, а один із командантів французької армії присвятив цьому питанню цілий трактат.

Молоду справу треба берегти — це правило має особливу важливість у нашому військовому ділі, бо війська треба привчити до побіди; досвідчений начальник на початках кампанії навмисне витворює таку обстанову, щоби подарувати військові легкі перемоги — на ворожий полк він кидає дивізію, бо з часом це винагородиться; військові частини, що їм прищеплено почуття жаги до перемоги, самі пізніше рвуться до неї й завзято нищать усі перешкоди на шляху до неї, які ставитиме їм ворожа воля.

Прекрасні приклади до цього знаходимо у франко-пруській кампанії Наполеона, що її так добре освітлив полковник Аґапієв у своїй студії: "Война наверняка".

***

Тепер коротко про саму операцію.

9-го грудня Командант армії кидає військо, можна сказати, одним жмутом у найвигідніше місце "ворожого" фронту — в даному разі я вживаю слово ворожого в лапках, бо, як знаємо, дільниця фронту від Вінниці до Бердичева була обсаджена частинами Української Галицької Армії.

Роблю я цей крок із певністю, бо мій особистий відпоручник, полковник Долуд, вже 6 грудня мав передати мого особистого листа начальному вождеві Галицької армії, і в ньому я довірив генералові Микитці інформації про майбутні кроки Української Наддніпрянської Армії.

В наслідок цього мого кроку нашій армії, я вже вірив, була забезпечена сприятлива для відмаршу обстанова. Наступні події показали, що зла воля з боку частин добровольчої армії була таким чином абсолютно виключена.

14-го грудня Наддніпрянська армія була вже в запіллю деникінських військ і розпочала свої марші по ближніх запіллях Київської групи Добрармії.

Після цієї вдатної події українська старшина набула віри в зручність Команди, а козак морально випростовується; всі горячково приступають до переорганізації своїх відділів.

До пристосування наших недобитків, коли так можна буде висловитися, до нових умов боротьби, що вимагали чинів відмінних, характерно партизанських — рухомости, здібности до несподіваного сполоху, до наглих рипостів — здібности до скорої орієнтовки в обстанові, здібности вмілого вибору вихідного положення для завдавання ворогові ударів тощо, загалом — активізму в думці, в чині й у бою.

Логічним продовженням першої операції являється марш 15–24 грудня 1919 року по ближніх тилах московської Добрармії, що вже й без того мала нахил одкотитися до берегів Чорного моря. Марш цей дехто з військовиків правильно називав "маршем відчаю". Візьміть таке порівняння: на хиткому човні ви перемогли течію, але далі ви маєте перебороти ще широкий пас води, неглибокий, але весь перегороджений великим камінцям, і ви змушені кинути човна й почати перестрибувати з каменя на камінь. І горе вам, коли ви не зважите своїх сил! Так було й тут.

***

Дальшим критичним моментом був момент уже чисто орієнтаційного характеру, а саме: армія опинилася під гіпнозою залицянь до неї з боку українських боротьбістів.

Мені гадається, що я не помилився б, коли б зазначив: коли б армія вірила в 1920 році в можливість переведення в життя Української Державности, бодай під формою совітського уряду, вона знайшла б у собі сили пожертвувати своїми особистими політичними поглядами й узяти участь у формуванню української совітської армії, як це пропонували боротьбісти.

Нарада старших військових начальників при штабі армії в першій половині січня у "Вовчій Балці", малому присілкові більших околишніх сіл — так малому, що його не знає ніяка мапа, — в районі середньої Синюхи — зафіксувала непохитне стремління вояків армії й далі триматися на сторожі Української Державности, що її ідеал був написаний тоді лише на жовто-блакитному прапорі.

Ідеалом Армії — була Державність, що творила б із нації сильний і відпірний організм. У рядах її були старшини найрізніших політичних світоглядів; ці свої особисті цінності кожний ховав при собі — під час походу я ніколи не чув розмов на політичні теми. Проте уважливо студіювалися настрої мешканців.

І ось ці студії доводили, що маси й далі стояли на роздоріжжі, але, при такій аналізі, можна було в тих настроях ствердити певні моменти, спільні для багатьох, а то були — симпатії до українського козацтва.

Цього не міг не відчути отаман Ю. Тютюнник — його поведінка на нараді була без компромісів по боці жовто-блакитного прапору. Вовча Балка, де відбулася нарада, буде віднині памятним місцем.

За місяць пізніше, а саме 22 січня 1920 року, ми знов опинилися перед надто складною тактичною обстановою. Це було вже в районі Новоукраїнки, Ольгопіль — село Добринка; точно 22 січня біля села Хмелевого Українська армія опинилася поміж червоним молотом і білим, правда, вже дуже побитим, але все ж ковадлом; на північ від неї були червоні, а з півдня — білі москалі й "малороси"; нас так було притиснуто, що нам лишався для руху вузенький коридор, а на розмірковування одна ніч. У таких обставинах Командування вживає в перший раз іншої методи, а саме — зважується на марш у розєднаних колонах, на довший термін без оперативного звязку, з тим, щоб на половину лютого 1920 р. наступило нове обєднання всіх частин армії в районі Чигирин — Черкаси для спільного по тому маршу й на Лівобережжя.

Для одних, як скажемо колоні отамана Тютюнника, були ці марші зовсім щасливі, других трохи пошарпали, як Запорожців під Ананьєвим 23 січня, але, на загал, все обійшлося добре. В намічений термін (точно 9 лютого) колони: Штабова — під моєю командою, Волинців і Київців — під командою Тютюнника та Запорозька піхота — під командою полковника Дубового й артилерія — під командою полковника Алмазова — зійшлися на березі Дніпра, перейшли його разом, а з 14 по 17 лютого 1920 року перевели на Лівобережжі кілька випадів розвідчо-пропагандивного характеру.

***

Зупинюся детальніше на моменті, що йому я надаю особливе значіння, бо він, на мою думку, матиме значіння й для нашої майбутности.

А саме — я хочу сказати про ті два психологічні типи вояків, що повстали в нашому війську з самого початку його відродження, як нашої національної збройної сили. Вони були ще в перших наших українських частинах, за часів Центральної Ради; можна було їх намацати в кадрах вояків у Гетьманській армії, але особливо яскраво ми знаходимо їх у полках і загонах Директорії, а навіть і в тій невеличкій числом групі, що взяла участь у Зимовому Поході.

Пишучи ці рядки, не маю ні до кого жадних упереджень, а, навпаки, добрі товариські взаємовідносини.

Твердо скажу, що в мене зберігся непоправний оптимізм у нашій справі, й маю ясне передчуття, що те неспокійне крило нашої військової родини, що вічно пошукує за ефектом, відіграє ще ролю в тій фазі нашої наступної боротьби, і дуже хотілося б, щоб на цей раз воно знайшло своє місце.

Для першого типу — війна існує для війни, вона — його стихія, апаратом боротьби в нього являється досить мозаїчна організація: в людському складі можна було бачити, кого хочете — від старшини і козаків високої кваліфікації та з високими моральними якостями до ляндскнехтів, хинців, латишів і т. д.; поміж худобою — верблюди, коні, воли, в озброєнню — теж безсистемність, імпровізація.

Особа командира-отамана в подібному організмові відігравала найбільшу ролю; то була персона-грата. То був тип, що сильно наближався по своїй вдачі до корсарів, з тією різницею, що імпульсом були не грабіжницькі інстинкти, а розпалений до білого горту патріотизм, помста за заподіяні кривди, свідомість необхідности і т. п. У нас, у нашій дійсності вони набрали спеціяльного кольориту; рями регулярної армії були для них затісні — степ, де б могли вони герцювати, був для них природньою ареною.

Перебування подібних вояків у армії, взагалі, було винятковим, але в умовах походу 1918–1919 р.р. вони були бажані, більш того — їм належало віддати першенство, й елементи регулярні це зрозуміли, — навіть більше скажу — уважливо й пильно переймали від них їхні способи боротьби.

Звичайно, як правило треба числити, що з виходом даної особи зі строю, спинялося й організаційне життя частини й, навпаки, народжувалося там, куди вона переносилася, словом, подібно до ролі матки в бджолиному рою.

З другого боку, ці самі партизани на час Зимового Походу, коли увійшли вони в сталий дотик із частинами регулярними, зробили певний поступ: щоденна дійсність все більше й більше змушувала їх вносити корективи до своїх організаційних, тактичних і політичних метод; типи, подібні до Волоха, Григорієва, Божка, остаточно банкрутують, і лишаються на поверхні лише ті, що виказали здібність до змодернізування, як Тютюнник, Дяченко й інші.

Їхня витривалість, активність, зручність у тяжких умовах приносила чимало послуг для справи нашої національної боротьби, але все ж властиві їм риси, що саме — про те всім відомо, вимагали ставитися до них, як до чинників екстра-сильних.

Поруч із ними стоїть нормальний і звичайний для нас тип вояка, що для нього війна являється засобом — тяжкою повинністю. Цей останній тип числом переважає.

Детально свій особистий погляд на цю другу групу вояків та його інструктування я висловив уже в своїх двох працях "Від сотника до підполковника" і "Моральний елемент війська — виплекання його й доцільне його використання".

Існування цих двох типів у нашому війську є фактом, і з ним не рахуватися не можна; рахувалися з цим мої попередники, довелося рахуватися й мені. Значно пізніше, вже після Зимового Походу, ми теж відчули це питання, коли стало на чергу дня призначення командантів груп у нашій армії. Небіжчик Головний Отаман С. Петлюра також узяв участь у нараді, де обговорювалися кандидатури. Як ми не комбінували, все були якісь перешкоди й, нарешті, у Головного Отамана вирвався досить влучний вираз: "Так! Трудно впрягти в одну телєгу коня і трепетную лань".

У міру сил Командування під час походу лагодило різні тертя, які виникали поміж двома цими основними типами, що творили певні течії в армії.

Поки була зима, панував тиф поміж козацтвом, поки частини не набули в собі знову мязів, — усе було гаразд.

У повітрі запахло нарешті весною, а з нею все частіше й частіше виникали тертя й непорозуміння між цими двома основними течіями, а нарешті під Плетеним Ташликом сталося перше більше непорозуміння. З невеликої тактичної помилки, що допустилося командування Волинської дивізії (полковники Никонів і Башинський) отаман Ю. Тютюнник робить казус-беллі; Команда Армії визнає помилку командування Волинської дивізії й робить йому догану. Проте Ю. Тютюнника це не задовольняє, він починає вести агітацію проти Команди Армії, обвинувачуючи її в безхарактерності, демонстративно подає рапорта про хворобу, думаючи тим викликати в армії хвилю протесту. Але це не впливає на армію, що на 3/4 а в тому числі й значна частина самої Київської дивізії, лишається вірною Начальній Команді.

Цілий місяць Ю. Тютюнник офіційно не бере участи в справах, але, побачивши, що діла йдуть своєю чергою і без нього, і, до всього, не погано, він на мою пропозицію погоджується "видужати". Командування для компенсації дає йому провід в операції при стації Долинській. Тут він успіху не має, не будемо говорити чому; він сконфужено приводить мені певні пояснення про причини неуспіху й надалі стає слухняним, коректним і корисним партизаном. Як командир невеликої групи вояків з усіх родів війська він був незамінимий; ніхто краще від нього не міг із нічної темряви чи денної мли вразити ворога в його "ахілесову пяту", вміло й загодя намацану, а потім так само звинно ухилитися від ворожого рипосту.

За довгу партизанську діяльність у нього виробилося око — він ще здалека міг оцінити, чи варта шкурка вичинки"; проте все це було прекрасно, коли він проводив сам, коли ж відділ його був лише складовою частиною в ширше скомбінованій операції, він звичайно ремствував: усе йому здавалося, що робиться не так, або що від нього вимагається більше, ніж від інших. Таким він лишився й у своїй праці літературній.

Подивіться на всі його твори: "За Державість" під редакцією Певного, "Зимовий Похід", "Бої Київської дивізії на Поділлю в 1920 р." під редакцією полковника Лушненка, "З поляками проти України".

Всюди його рефлектор вигідно репрезентує його власну постать і, водночас, лишає в тіні все, що є навколо.

Перші три праці написав він із метою створити поміж громадянством опінію, що за зручним партизаном криється діяч ширшої формації, бо в ті часи Ю. Тютюнник ішов до булави; не було авантюри, що на неї він не давав би своєї згоди. Проте в дійсності ці твори та й два пізніші — не представляють нам позитивних рис його постаті, а, навпаки, малюють його, як глибокого дилетанта в стратегії, тактиці, адміністрації та політиці.

Думаю, що продовжу свою характеристику наших вояків, коли скажу ще кілька слів про другого нашого видатного партизана — отамана Гулого. Протипоставлення цих двох фігур дасть нам ще новий матеріял для наших характеристик, бо Гулий, хоч був і партизаном, якраз належав психологічно до другої групи вояків.

Спершу подам нотатку зі щоденника його начальника штабу, солідного старшини, полковника Крата. Він пише: "Гулий — бойовий російський офіцер, георгієвський кавалер. Герой тоді, коли все готове піддатися паніці, він умів робити героями тих, хто був безпосередньо коло нього". Додам — численні рани не знижували його запалу. У бою й, узагалі, в ділі він забував про себе, в протилежність Ю. Тютюнникові; для нього було першим діло, а потім — власна амбіція. Він не хворів на бонапартизм. Коли на початку лютого він зі своїми партизанами приєднався до армії, тобто без жадного примусу признав наше Командування, то без усякого вагання я призначив його на посаду командира Запорожців, або, як прийнято між запорожцями говорити, на "Запорожжя".

Питаємося, як же ставилося Командування Армії в даних обставинах до обох цих типів вояка? Належачи психологічно до вояків, що для них війна була засобом, і будуючи на цьому елементі хребет армії — воно й не могло не віддавати належного першій групі вояків — не могло не використовувати їх в інтересах справи, оцінюючи їхню безсумнівну здібність до партизанських чинів.

У відповідному поділові бойових завдань, в уважливому ставленню до процентового відношення цього елементу до всієї маси вояцтва з одного боку, а з другого — в справедливій оцінці їхніх позитивних якостей — Начальна Команда шукала виходу.

***

Перехожу до наступного моменту, а саме — до боїв під Вознесенським (15–18 квітня), що ними розпочинається остання серія боїв при успішному розвязанню яких Командування надіється витворити бойову ситуацію, що наблизила нашу справу до кінцевої мети — передачі армії до розпорядимости Уряду У.Н.Р.

"Війна є продовженням політики, але іншими засобами", говорить Кляузевіц. Виходячи з цього заложення, Командування Армії весь час турбувалося про те, щоб якнайскорше віддати армію в розпорядження Уряду. Через це питання: чи час іти на зєднання, тобто на захід, чи продовжувати далі свої партизанські рейди і з весною, — не сходять у Командування з порядку денного. Щоб не бути заскоченим подіями, Командування Армії, на всякий випадок, хоче собі забезпечити новий пляцдарм і в цих цілях ще значно раніше виряжає на південь комісію — полковника Шраменка та старшину Бібіка, що незадовго перед тим приєднався до повстанчої армії. Комісія достала завдання вирушити в район Одеси, навязати там контакт із повстанчими українськими організаціями та встановити степень їхньої підготовки до повстанчих акцій.

Тепер, тут під Вознесенським, ми вже мали від цєї комісії звіт. Він не був дуже втішним: чутки про казкові склади муніції поміж німецькими колоністами виявилися перебільшеними. З другого боку, від підполковника ген. штабу Стефанова, що прибув до армії, ми мали до своєї розпорядимости деякий матеріял про те, як стояла наша справа в Забужжі. Взявши під увагу весь цей інформаційний матеріял, Командування, програвши битву під ст. Долинською, нагло вирішило розпочати рух на зєднання з Урядом У.Н.Р. Також провізорично намічається операційну лінію Вознесенське — Ананьїв — Вапнярка — Нова Ушиця.

Цікаво прослідити, як це рішення Командування в майбутньому (тільки воно фактично стане провадитися в життя) відібється на настроях армії; цитую з цього приводу з записок полковника Крата уступ зі спогадів різних авторів:

"Під Тульчином: аероплян, фронт близько. Слава!" вибухнуло з козацьких лав; полетіли вгору шапки: ми вітали цього першого вісника фронту, бо саме слово "фронт" мало для нас те ж чарівне значіння, як для Колюмбових моряків "земля". Всоно являлося для нас синонімом відпочинку, правильного формування, переможні бої й у результаті визволення рідної змученої Батьківщини".

Цитую далі зі споминів б. командира 28 куреня 4-ої Київської дивізії:

"Вознесенська база забезпечила нас на довго; в зброї недостатку не було, і ми мали змогу помірятися силами зі всяким противником;

крім того, багато бадьорости придавала кожному чутка, що наші вже недалеко, і ми скоро зєднаємося зі своїми".

Це пише командир, що дуже близько стояв до отамана Ю. Тютюнника.

Зовсім інакше реагував на це в своїх спогадах[81] Ю. Тютюнник. Коментарі зайві — то є непогані ілюстрації до наведеної вище аналізи про два характерні типи в нашому війську — для одного війна засіб, для других — самоціль, без неї темно, сумно, буденно, не життя, а животіння.

***

Вознесенський бій. По ідеї — це просто добра ілюстрація до доктрини — "Чого я хочу"… підійшли, роздивилися й схопилися з ворогом у безкомпромісовий бій.

"Подвійний нельсон[82]", що його ми врешті зручно наклали ворогові, остаточно вирішив бій на нашу користь. Після пятигодинного змагання ми змусили москалів дуже спішно очистити стацію й місто, віддати нам переправу через Буг, а зі всім тим здобути багату на зброю й військові матеріяли базу.

І тут, у цей кульмінаційний момент боротьби попереджувала військова нарада — на хуторі, під час переходу на схід від м. Вознесенського. Ситуація трагічна, всім присутнім на нараді було ясним, що день-два — і ворожі маси скинуть нас у Буг; про доцільність бою мови немає — на черзі лише — коли і як. Голоси моїх помішників поділилися — Гулий дає перевагу моментові несподіванки, Ю. Тютюнник стоїть за бій організований. У даному разі я схиляюся на його бік.

Бій за Вознесенське — це наша генеральна битва. Там було поставлено на карту все; пізніше під Вапняркою, Тульчином, біля Мясківки та Ольшанки буде теж гаряче, але цю останню серію боїв не могли ми виповісти нашим ворогам без перемоги під Вознесенським, бо саме вона дала нам переправу через Буг.

18-го квітня Буг перейдено — і тим самим опреділювалася вся наша дальша бойова чинність. Марш на Одесу, що за ним так сумує Ю. Тютюнник на останніх сторінках своєї праці про Зимовий Похід, треба гадати, не був би під поглядом стратегічним рішенням, а паліятивом, і він неминучо привів би нас до катастрофи. Стверджено, що операційну лінію нашу штаб добре продумав і в подробицях намітив влучно, бо, крім згаданих вище розвідчих даних, ми знайшли в Забужжі ще в широких розмірах повстання селян, і до нього ось-ось готова була приєднатися і, на цей раз фактично, Армія Галицька.

***

У боях з 21–23 квітня — навколо Ананьєва. Наша невелика армія (дивізії Запорозька й Волинська) раз-за-разом нищить три солідні відділи "особливого призначення", чим на певний час витворює в себе таку ситуацію, що дозволяла не турбуватися за наші тили.

27-го в Ободівці до Армії прилучається прекрасний кінний відділ у лічбі 600 шабель при 14 кулеметах — Галицька кінна бригада отамана Шепаровича, і в такому збільшеному стані Українська Армія бере рішучий курс на прорив червоного фронту з метою злуки з частинами військ українських, що були в районі Ямпіль — Шаргород.

Уночі з 1 на 2 травня армія завязує бій із противником на фронті від Тульчина — Вапнярка — ст. Крижопіль з метою пробити собі шлях через залізницю в районі Вапнярка — Крижопіль.

Маневр притягує противникову увагу до фронту Вапнярка-Тульчин, ворог кидає туди свіжі підсилки, що їх спішно знімає з проти-польського фронту. Надвечір армія має змогу використати пробитий шлях коло ст. Крижополя (здобули Волинці і 3-й кінний полк), і ранок 3 травня застає нас у новому угрупуванню.

Захоплення Київцями ст. Вапнярки, знищення трьох бронепотягів — ще більше упевнює нашу ситуацію для остаточного foгсетajore'у.

***

Хуртовини, що мені нагадувала манджурський тайфун — як не було. Вже зовсім смерком, згідно з наказом, розісланим штабом армії, тягнулися наші курені безупинним потоком по великому гостинцю, що повз Мясківку вів на Ольшанку. Але, на цей раз, колона не мала свого звичайного стройового вигляду, бо вона складалася випадково, в міру того, як частини виходили з бою. "Натовпом у вигляді колони" поспішало все живе вийти з бойовища.

Фізична втома відчувалася в усіх; видно було, що вояки збирали останні сили, щоб дотягтися до ночівлі.

Арєрґардний бій біля Джуґастри був боєм відчаю, боєм, де козацтво рятувало себе від знищення; прояви мужности та завзяття в даному разі виказали не лише стройовики, а навіть і нестройовики. Священики і, навіть, жінки. Так, наприклад, армійського священика о. Павла Пащевського бачили в той час у передніх рядах бойців, як він їх словом і прикладом поривав до бою.

Чимало було тяжких моментів на протязі всього походу, але трагізм цих останніх подій містився в поставленню поруч моменту й близькости цілі.

Важке було завдання Командування, що, не зважаючи на всі перешкоди, вперто йшло до наміченої мети; не менше труднощів мали й ті частини, що мусіли їх розвязувати; прийнявши під Ананьєвим рішення, воно переводило операцію на власне ризико — на свою одповідальність; нарадам тут місця вже не було.

***

Вичерпавши всі можливості провести армію через ворожий фронт у наміченому раніш напрямкові — Вапнярка — Нова Ушиця, — одній компактній масі, — Командування вирішає вжити знову вже не раз випробуваної методи, а саме: маршу окремими колонами, вибравши для цього, як район для чинів, смугу біля Дністра. Завдяки особливостям місцевости в цьому районі, на думку Командування, дивізії мали б більше зручности для самостійного маневрування. Ще марші частини дістали наказ про нове угрупування — Ольшанка — Вербка — Клембівка, — як вихідну для розпочаття потім уже самостійної акції на прорив.

Але то ще не був кінець — нас ще чекала одна несподіванка, що цим разом прислужилася нам на добре, певно, що в нагороду за незломність духу вояків, дисципліну й посвяту в національній справі — вночі нас заатаковано було знову, але коротким рипостом кінного полку — цю атаку було зліквідовано.

Похід скінчився. Правду пише в своїй праці Б. Монкевич: "Внедовзі с. Писарівка мов би завмерло, бо всі козаки покотом спали. Нарешті непотрібна була охорона, і можна було спати, не тримаючи рушниці в руках". Сам, може не віддаючи собі відчиту, цей молодий і здібний письменник підніс влучний проект про lіbris zарогоviensis — лицарів не від "абсурду", а лицарів-прихильників теорії здійснення "неможливого".

Підсумовуючи все сказане вище, треба прийти до висновку, що на протязі всього довгого походу перед Командою Армії весь час повставали труднощі, і їх вона мусіла так чи інакше перемагати, але як? — Так, щоб провідна думка не була засмічена, щоб політичне кредо, що живило армію, було додержане.

Відомо, що доцільне полагодження труднощів ніколи не нівечить організму, а скоріше зміцнює його, а коли до того ще існує провідна лінія, то, врешті-решт, витворюється організм, здатний до життя, а щодо війська зокрема — апарат, здатний до витривалої боротьби.

На початку походу Українська Армія була в складі 6–7 тисяч вояків, виснажена й фізично, й морально до останньої крайности, на весну 1920 року вона вернула до розпорядимости влади, може, трохи зменшена в числі, але цілком боєздатна та добре переорганізована, що в майбутньому дасть кадри для наших дивізій. А це було одно із завдань Команди; крім того похід лишив на самій Україні глибокі сліди; всюди, де був наш козак, заховалася віра в Українську справу. Збільшилось довіря до наших національних сил, знову повстали численні партизанські організації, що на цей раз вже мали одне спільне з українською армією політичне кредо — "Держава понад усе".

***

Українська Армія в Зимовому Поході. Працю свою не вважав би за закінчену, не подавши характеристики нашої армії, бо саме під час Зимового Походу виявилися найхарактерніші риси нашого війська. Тут був виключно той національний елемент, що на прапорі своєму написав:

"Свою Україну любіть, Любіть її во время люте".

Військо складалося в переважній своїй більшості з природжених українців, але у війську можна було також знайти вояків інших національностей, що мешкають на Україні. У війську були люди різних професій, при чому з освітою гімназіяльною та вищою був чималий відсоток ("Алмазівський" дивізіон, наприклад, один час був осередком, куди збиралася інтелігентна молодь).

Треба числити, що з 4–5,000-го складу армії принаймні 1/5 були старшини, а 2/5 підстаршини, з них не один мав моральне право заняти місце в рядах старшинства.

Армія називала себе народньою, бо вона складалася дійсно із синів народу, не була клясовою, панською силою, як московська Добрармія.

Цілком зрозуміло, що армія боролася за те, щоб в Українській Державі "український люд" заняв належне йому місце рівноправного громадянина, а не був обєктом клясових експериментів чи справа, чи зліва.

І, дійсно, народ називав Українську Армію "наша армія", "наші козаки" і відносився до них, як до своїх рідних і близьких.

Народоправні кличі, що під ними йшла армія, були зрозумілі й дорогі для селянської маси, як жовтоблакитний прапор — емблема незалежности України.

Такий був політичний ідеал армії під час походу чи в зиму 1919–1920 р., чи по ворожих запіллях.

Під час походу зміцнилося також довіря козацтва до старшини не тільки як до фахівців-керівників, але і як до провідників, що із козаками поруч умирають за народню ідею.

Дедалі, то більш призвичаювалися наші частини до умов партизанської війни. Кількість ворога на полю бою не відограє для них рішаючого значіння; частини зручно маневрують, не бояться відкритих флянків, часто вперто провадять бій, маючи ворогів у своєму найближчому тилу. Ініціятива, здібність начальників брати сміливі рішення на власну відповідальність знайшли собі повне застосування.

Часто трудно було рішити, хто був вартий більшої похвали — чи бойова частина, що веде бій із переважним ворогом, чи обози, що під час бою стоять беззахисні недалеко в балці, чи той погонич, що йому доручено пару волів. Усі вже далеко пішли вперед, а він посеред ворожого оточення мандрує собі в надії, що й на волах добється до своїх.

Різноманітні, залежно від ситуації, угрупування трикутником в часі сутички, що були в тісному звязку з охоронними відділами і заставами, розміщеними повним колом, постійне прагнення в активності шукати виходу з прикрої обстанови; внесення в оперативні пляни принципу "оголомшення ворога", демонстративних чинів були улюбленими методами нашої армії.

Поготівля на випадок сполоху мало в обставинах партизанщини першорядне значіння; перший, що став до бою — мав уже цим самим перевагу, і через те на це було звернуто у війську особливу увагу. Для дальших посилок в армії послуговувалися "курєром". Для успішного виконання його доручення досить йому було одного слова "У-к-р-а-ї-н-е-ц-ь", щоб дістати чуле відношення, хату, добру вечерю й віз із самим господарем за візника.

***

Суворо ставилися команди дивізій до проступків поодиноких вояків, і відношення Команди Армії в цих випадках було теж беззглядним. Не один раз Команда Армії в своїх наказах підкреслювала, що успіх нашого діла буде залежати в значній мірі від нашого поводження.

Наприклад, на Полтавщині в своєму денному наказі з дня 14 лютого 1920 р. Команда Армії зазначила:

"Вже третій місяць, як наше військо свідомо величають на честь нашого прапора.

Від старшини до наймолодшого козака мусять всі твердо знати, що кожний ганебний вчинок є ганьбою нашого прапору, нашої ідейности, що багато славних старшин та козаків уже положило свої голови.

Старшини й козаки! Слідкуйте за своїми вчинками й карайте, карайте без всякого жалю всіх тих, хто прийшов у наші ряди не по переконанню, а як злодій, що краде у нас єдину нашу вартість, єдине наше майно — нашу честь"[83].

Тому, що не було при Команді Армії спеціяльного політичного й військового розвідчого апарату, перед виданням наказів по армії Командування мусіло робити збірки старших військових начальників при штабі армії.

Не можна ні в якім разі вважати, що цим Командування Армії хотіло скласти з себе частину відповідальности. Ближчі мої співробітники знають, що всю повноту відповідальности я залишив за собою. Наради старших начальників були необхідні для того, що в цій тяжкій боротьбі треба було брати на увагу найменші подробиці, використовувати досвід усіх старших командантів. Крім того, при цих засобах, що ми мали, іншої методи тяжко придумати, бо ця метода дає багато інших плюсів: скорочує переписку, дає постійний живий контакт із бойовими апаратами, в обміні думок — твориться спільна доктрина; підвищується авторитет підлеглих, а Команду, що на місті — знизити не може; зменшує можливість до авантуристичних виступів і багато іншого.

Я уважно перечитав усі твори Ю. Тютюнника, і характеристичним для його роботи є те, що він зручно володіє "рефлектором", який завжди яскраво освітлює його постать і одночасно кидає тінь на інших.

Цілком даремно й некрасиво сам Ю. Тютюнник від цього вищим не став.

Не малу ролю відограли також політичні референти, що хоч і в малому числі, все ж провадили агітацію серед населення, збирали сходи, розясняли масам про завдання боротьби Української Армії. Ця робота була часто дуже небезпечною, бо референти виїздили за межі постою війська на агітацію, в тій надії, що в місці постою агітуватимуть самі козаки.

Дійсно, кожний козак мусів був бути політичним агітатором, бо населення дуже цікавилося нашими завданнями. І, справді, серед козацтва мали ми багато добрих агітаторів-пропагандистів.

Питання політичного характеру Командування Армії розвязувало спільно з п.п. референтами.

Спинюся трохи більше на характеристиці окремих частин, передовсім на кінноті: саме тоді всі зусилля командного складу були зосереджені на ній, бо цього вимагала сама обстанова партизанської боротьби.

Кінні полки: Чорних Запорожців, Костя Гордієнка, Максима Залізняка, Кінно-гірський дивізіон та дивізіон Кінних Гайдамаків були найстаршими кінними частинами армії. Як про це вже згадувалося, полки Костя Гордієнка й Максима Залізняка, скоро почався похід, вибули з армії, від них залишилися лише окремі сотні.

Про Чорних Запорожців треба говорити окремо: багато писалося та оповідалося про них недоброго, а чимало й гарного. (Командир полку полковник Дяченко; строєвий помішник — полковник Броже).

Де стався який бешкет — Чорні; славне військове діло — вони ж. Багато вони приносили клопоту всьому командному складові, включно до Командарма.

Наколи б це була звичайна бандитська група, що їх у свій час блукало по Україні чимало під високими назвиськами — Куренів Ґонти, Залізняка, Трясила, Наливайка і т.і., то напевно Чорних спіткала б така ж доля, як і тих, себто роззброєння.

Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні — десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений.

Усі памятають святочний вїзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станиславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш — ескорт козаків у типово національному вбранню з могутніми чубами, з загальним кольоритом борців, що тільки-тільки покинули бойовище.

Памятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станиславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних: "Таких залізних людей ми ще не бачили" — говорила мені старша сестра-жалібниця.

Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновим (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату, що вела бій із панцерником (сотник Чорниця).

Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами, викликали серед ворога переполох.

Друга частина — кінно-гірський дивізіон — на чолі з популярним своїм командиром полковником Алмазовим, майже не знала поразок. Найбільшою заслугою полковника і старшини було вміння лишитися регулярною частиною в умовах партизанської війни.

Під час Зимового Походу повстали й інші кінні полки:

3-ій кінний (полковники: Стефанів, Чижевський, Вишневський),

4-й Київський (сотник Грибовський, славно загинув у бою під Вапняркою).

Деякі з цих полків і раніш існували, але тут вони придбали собі більшу організованість і значно зросли числом. Крім полку Чорних Запорожців у Запорозькій дивізії формувався й на березень вже існував, як бойова частина, 2-й кінний полк (сотник Лощенко, а пізніше — полковник Литвиненко), а в Волинській дивізії кінний полк Максима Залізняка (полковник Царенко, похований в с. Голобах, біля Хмелева).

Правда, числом своїм кінні полки були невеликі, бо в сотні звичайно було від 50 до 70 верхівців при 2–3 кулеметах.

Вже тоді кінні полки стараються забезпечити себе сильними кулеметними частинами (кулемети на тачанках), кількома гарматами та пластунським куренем, утворюючи, таким чином, дуже рухливу бойову групу (пластуни на возах), що в руках дивізійного командування відогравала ролю рухомої резерви.

Коли уважливо придивитися, то побачимо, що саме життя внесло поділ кінноти на кілька категорій — ударних сотень; сотень, здібних лише до демонстрацій і розвідок та охоронної служби й нарешті так званої "їздячої піхоти" (правда, в даному разі вона була за браком коней на возах, але істота була одна — дати кінноті під час маневру опірну вогневу точку).

Загальну кількість кінноти на березень місяць можна було лічити між 1,500—2,000 верхівців, але для більшости бракувало сідел, зброї.

Я не зупиняюся на характеристиці кінних частин інших дивізій, бо маю надію, що праця ця викличе бажання і в інших дивізіях зафіксувати у власних оповіданнях бойову службу "Мазепинців", "Киян", 3-го кінного полку, "Залізняків" і "2-го Запорозького" полку.

Реорганізація піших частин полягала в тому, щоб найкраще використати другий після шаблі й багнета могутній чинник в обставинах маневрово-партизанської війни — кулемет.

Під час ворожих нападів можна було чути крик із більш загроженого боку — "давай кулемет", і, навпаки, при невдалому виконанню активного завдання учасники виправдувалися: "наскочили на кулемет".

Старі дивізії згорнулися в полки й курені, де сотні (15–20 чол.) гуртувалися біля одного до двох кулеметів і, таким чином, творили так зв. "Les groupes de combats" (бойові групи).

Значіння кулеметного вогню було таке, що, власне кажучи, чини піхоти в бою зводилися до кулеметів маневрових, кулеметів, що своїм вогнем мали завданням зупинення ворожого наступу, і кулеметів, що з доброго оперативного напрямку робили свій вогневий напад.

Правда, в армії ще уживалося піших розстрільних, проте це більш жила стара рутина, а, по суті речі, "бойові групи" складали в ній істотну частину. Історія наших вночішніх акцій знає також кілька прикладів уживання багнетів і ручних гранат.

У Київській дивізії відзначилися моряки. Їх зформував на Гуцульщині колишній морський міністр старший ляйтенант Білинський (загинув у повстанню 1921 р.). Загалом "Київці" мали порівнюючи добре зорганізовану піхоту.

Загальне число багнетів (при кулеметах) можна числити 700–800.

Гарматні частини виглядали так: Запорожці мали 5 гармат, Волинці — дві, Київці — чотири. Гармати були сильно зужиті, і вогнеприпасу до гармат було дуже мало. Рухливість, самопожертва в потрібних випадках, стрільба з відкритих позицій, а часто-густо "на картечу", здібність вести бій, завдяки власному кінному прикриттю й кулеметам, самостійно — ці властивості виявили гарматні частини під час походу. Крім "Алмазівців" треба відзначити батарею Київців (сотник Чорний і сотник Вітко) і батарею Чорних Запорожців (сотник Чорниця). Волинці мали гарний і досвідчений командний склад, проте бракувало їм технічних засобів.

Характерною рисою всіх штабів була їх надзвичайна мініятюрність, тобто якраз противно до попередніх періодів, коли штаби були великі. Наприклад, штаб армії складався з 5–7 старшин, включаючи сюди й мого адьютанта.

Привожу фактичний реєстр штабу армії:

1. В. о. начальника штабу — полковник Долуд (в січні й лютому був хворий на тифус[84].

2. Старшина по оперативних справах — сотник Пругло (загинув під час останнього походу армії У.Н.Р. за Збруч 1920 р.).

3. Вартовий отаман, він же й головний контролер в армії, полковник Ткачук; помішником при ньому по інспекторській частині — сотник Копац (забитий під час останнього повстання восени 1921 р.).

4. Військовий панотець — Пащевський.

5. Начальник конвою — підполковник Павловський, старшини конвою — сотники Шейко, Рожко.

6. Начальник ординарської команди — хорунжий Дмитрусь.

7. До того скарбник та ще кілька осіб по господарських справах.

8. Персональний адьютант при командуючому армією сотник Миколаєнко й четар Кучуржук (вмер від тифу під час походу).

Конвойні сотні були вибраними бойовими частинами, що зі своїм шефом творили одну родину. Це не була бутафорія старих часів для паради, а це були справжні побратими, що в час небезпеки були першими й найменше думали про себе.

Обози-бази були слабим місцем армії, бо, не маючи грошей, дивізії примушені були займатися вимінною торговлею — цукор, спирт і збіжжя обмінювалося на чоботи, кожухи, харчі, коні і т.і. Обози були великі й заважали нашій рухливості, надто весною.

Найбільшою бідою армії була недостача зброї. Достати зброю й вогнеприпас у селян або в повстанців не було змоги, бо селянство в той період само озброювалося за рахунок московських добровольців, що тоді відступали. Спроби дістати набої у ворожих базах покищо були невдалі. Тому питання про опанування муніційної бази стає питанням дальшого існування армії, і тому захоплення Вознесенського, де по відомостях мала бути гарматна база, стає від того часу черговим завданням Команди.

Опис нашого війська був би незакінчений, коли б я не пригадав "козаченят", що добре оздоблювали козацький стан. Ці хлопята намагалися мати цілком козацький вигляд, доброго коня, зброю й навіть козацькі чуби. Особливу популярність мали два Олекси — Олекса Чорноморець і другий Олекса — партизан з конвою, "Шурка" й Редька Василь, учень 4 гімназіяльної кляси.

Мушу ще кілька слів сказати про людей, що командували окремими дивізіями армії.

Отаман Гулий — Командир Запорожців; в армії російській був старшиною інженерних військ і в 1917 р. дійшов до ранги капітана, мав "Георґієвського" старшинського хреста.

До українського військового руху отаман Гулий прилучається з перших же часів національної революції. Активність та умілий провід повстанцями в полі склали йому популярність на всьому півдні України.

Отаман Гулий вміло використовує довіря до нього українських мас, проводить широку організацію своїх загонів і охоплює нею всю південно-східню частину Правобережжя.

Всіма його вчинками керувала віра в національне діло, безкорисне служення нації та змагання вивести революцію на шлях державного будівництва.

Авторитет отамана Гулого поміж отаманами повстанчих груп і загонів на Херсонщині, Катеринославщині й далі вгору по Дніпру був виключний. Махно, що не визнавав нікого, вважав для себе часами корисним скоординовувати свою працю з діяльністю отамана Гулого.

Коли на півдні популярність отамана Гулого була найбільшою, то на півночі це місце належало отаманові Юркові Тютюнникові. Вихований на Звенігородщині (Київщина), в обстанові селянського побуту, Юрко Тютюнник у своїй діяльності партизана використовував своє знання психології селянської маси: звичайні селянські курені під його орудою часто виказують гнучкість, дисциплінованість і добру бойову впертість.

Коло 32 років, середнього зросту, добре збудований, білявий — він імпонував на масу манерою своїх промов і логікою примітивною й безапеляційною.

До природженого хисту треба віднести здібність його в керуванню загонами й уміння виходити щасливо з тих обставин, коли смерть зазирала вже в очі кожному з партизанів.

Не посідаючи попередньої військової освіти, отаман Юрко Тютюнник скоро заняв видатне місце між партизанами України, бо якраз належав до тієї категорії войовників, що на війні пізнали військовий фах, на полі ж здобули довіря підлеглих і право на заступлення значних військових становиськ.

Отамани Гулий і Тютюнник були найбільш відомі й уславлені, і тому большевики вживали багато енергії щодо видання провокаційних плякатів і відозв, щоби заплямувати їхню діяльність і тим відвернути від них селянські маси.

Присутність у війську цих двох партизанів із їхніми найближчими співробітниками не могла не сприяти в значній мірі успішному перебігові нашого Зимового Походу, бо властивості партизанщини для деяких старших начальників напочатку були мало знайомі.

До тої ж категорії партизанів-начальників я залічую й в.о. начальника Штабу Армії, підполковника Долуда. Без сумніву, попередня військова освіта не відповідала становиськові, до чого він, зрештою, і сам ставився цілком свідомо; та треба зазначити, що за час перебування його в Галицькій армії в ролі команданта групи, на північ від Львова, він придбав необхідний досвід — характер чинів у районі його групи наближався до характеру партизанських.

Опріч того в особі вартового Отамана полковника Ткачука (дежурний генерал) підполковник Долуд мав доброго співробітника по штабу. Ці два булавні старшини, властиво, й були моїми найближчими помішниками в штабній праці, при чому це були справжні слуги справи, а не якісь прислужники: їхнім правильним, сміливим, чесним і реальним поглядам я надавав особливої ваги.

Волинську дивізію вів отаман Загродський. Карєру свою військову в колишній армії російській почав перед Світовою війною з рядовика; під час цієї війни був іменований прапорщиком і дослужився до ранги поручника. Революція застала його на посаді курінного.

В Українській армії був на "Запоріжжі", там же командував Дорошенківським полком, потім був помішником командира дивізії, а згодом під час боротьби з добровольцями перейняв командування Волинською групою, з нею він і вирушив у Зимовий Похід. Таким чином, не в приклад отаманам Тютюнникові й Гулому, отаман Загродський всю службу пройшов у стройових частинах. Між козацтвом він користувався з популярности за турботи й персональну відвагу. Під час хвороби отамана Загродського на поворотний тиф місце його заступав полковник Никонів, старий досвідчений жовнір, видатний старшина з майже 30-ти річним попереднім службовим стажем.

Молодих, порівнюючи, командирів дивізій оточувала стара, досвідчена й хоч молода, але видатна старшина. Окрім згаданого вже полковника Никонова в поході взяли участь полковники Башинський, Алмазов, Крат, Дубовий, Яшниченко, Троцький, Зеленевський, два Стефанови, Чижевський, Вишневський, Влощенко, Волосевич, Вовк, Добротворський, Палій-Сидорянський, Петрів (вмер у січні в с. Худоліївці).

Такі були риси, що визначали напрямок оперативної й організаційної праці в армії.

Після реорганізації армія представляла з себе окрему рухливу, майже кінного козацького типу групу, що мала три відділи збірного типу й один окремий кінний полк (3-й кінний полк).

Тепер, коли ми звернемося до праці Українського Уряду взимі 1919/20 р. під той період, то побачимо й там подібне ж стремління відродити наше військо: Полковники Удовиченко й Безручко організували 2-у (потім переіменовану в 3-ю) і 6-ту Стрілецькі дивізії.

Так відбулося відродження Української Наддніпрянської армії.

В цьому розділі я подаю виключно про Наддніпрянську Українську армію, залишаючи на боці Галицьку, що вимагає окремої розвідки.

Висновок:

1. В останню революцію Українська нація вперто прагнула до організації власної збройної сили.

2. Поруч із змаганнями відродити колишню Козаччину у провідників українського руху постійно підноситься змагання до організації регулярних військових формацій.

***

Мандруючи по Україні з села на село, з хутора на хутір, я, сам того не сподіваючись, знайшов відповідь на питання, розвязання якого я шукав уже давно, ще за часів дореволюційних. Мене, перед очима якого пройшло кілька тисяч нашого українського козацтва, завжди вражало в ньому багатство духовного обличчя, з яким так гармонувало гарне фізичне розвинення. Часто-густо поміж українськими рекрутами доводилося бачити новобранців-селян, що носили на собі всі ознаки інтелігентности. Це явище завжди вражало мене, і мимоволі зявлялося питання: звідки ця інтелігентність? Що спричиняється до витворення такого типу серед нашої молоді?

Приглядаючись тепер до оточення, що в ньому виростала ця селянська молодь, я починав розуміти вагу цього оточення, яку воно мусіло відогравати у вихованню нашого юнацтва.

Широким, пишним степам і родючій землі, гарному підсонню й південному сонцю, тобто природньому оточенню, в якому виростає наше юнацтво, треба, без сумніву, віддати чимале значіння; проте самому селу, а особливо хаті, з їх трудовим режимом, самобутнім побутом, повним цікавої характерности звичаїв, що час від часу порушують буденне життя селянина-хлібороба, — маємо ми, на мою думку, найбільш завдячувати багатство духових якостей нашого юнацтва.

Напрочуд гарні пісні, народні перекази, музика, малярство, різні хатні вироби з яскравими ознаками дійсного мистецтва, гарний одяг, чепурні будівлі — все це є виказом внутрішніх вартостей і потреб народньої душі, все це оздоблює обстанову, де виховується з дитячих літ наше юнацтво.

У минулому українська нація створила цілу військову організацію — козаччину, що витворила свій лицарський особливий світогляд; за часів російської імперії — гвардія, кіннота комплектувалися сливе виключно нашим юнацтвом, воно ж майже для всієї російської армії давало підстаршинські кадри. Чи не було ж це виявом у новітніх поколіннях дідичних лицарських войовничих прагнень і нахилів?

Ці прикмети нашого юнацтва — дорогоцінні. І в руках старшини-психолога, що до того зверне увагу ще й на інші властивості нашого юнацтва — самолюбство, часом навіть надзвичайно розвинену індивідуальність, яка противиться грубим одноманітним формам "солдатчины" й охоче йде на режим, що має в своїй основі дбайливу працю над серцем і розумом юнацьким; у руках доброго старшини наше юнацтво буде завжди надзвичайно вдячним матеріялом для створення зразкового вояка, зразкової військової частини.

До доброї частини — полку, куреня — наш юнак хутко призвичаїться, прихилиться, і вона стане йому другою родиною.

Правда, бракує взагалі нашій нації деяких прикмет, таких необхідних у військовій справі — пунктуальности, методичного виконання приписів в його дрібницях. Не до вподоби українському козацтву також новітні способи ведення війни, де вояк засуджений на довгі місяці висиджування по шанцях; де акції переводяться в таких формах, що поодинокі особи губляться в загальній масі бойців; де часто-густо вояк накладає головою перше, ніж матиме нагоду виявити свій хист; де раніш, ніж прийдеться до рішення, йде довга й тривка гра на нервах. — Все це не до вподоби нашому юнакові. Він від природи є романтиком, проте досвідчений керівник — через закріплення молодої волі та прищіплення необхідних рис — може внести корисні й необхідні корективи.

То все ж не тевтонський меч, а гнучку дамську шаблю має виковувати з нашого юнацтва старшина-педагог.

З певністю можна сказати — старшині нашому нація передає хоч і сировинний, але дорогоцінний матеріял. До оброблення його треба підходити з певними методами, з певним запасом педагогічних знань; треба розуміти те оточення, знати ту обстанову, в яких юнак перебував у дитячих роках, треба числитися з індивідуальними прикметами, що часто бувають властивими не тільки окремим юнакам, а всьому юнацтву цілих районів нашого краю.

Під час походу стосунки між старшиною та козацтвом в Українській армії нагадують відношення в козацьких частинах Дону та Кубані, і це не завважає відновленню в армії дисципліни, що так підупала в початках революції.

У московських частинах після революції офіцерство безоглядно нищилося й терпіло моральне приниження. В Українській армії того не було. Українська армія в перші часи свого життя радо приймала до себе всіх тих старшин, хто хотів віддати свій військовий хист на службу нації. Проте численні кадри старшин російського походження, що в скрутний для них час скористувалися гостинністю Української армії, в період Гетьманщини зневажили довіря Гетьмана й уносили розклад у старшинський корпус Української армії.

Таке поводження чужородних старшин дало негативний наслідок пізніш. В Українській армії почали теж дивитися на старшину з підозрінням. З уведенням до армії Державної Інспектури весь старшинський корпус Української армії часово був узятий під політичну контролю[85].

Восени 1919 року під час Любарської катастрофи старшина наша лишилася на своєму посту, й більша її частина вирушила 6 грудня в похід, що був для неї повний невідомого.

Дуже часто в друкові ставилося питання, хто власне був духовним провідником Зимового Походу, й у залежності від симпатії, а то й через мотиви політичні, — приписують провід тій чи іншій особі.

Я сам являюся прихильником значіння індивідуальности в житті людства, особливо в галузі військової техніки, творчости —"с'еst que сгее lа vісtоіrе с'еst аvant tout l`action du chef"[86]., розумію також усю вагу прислівя: "отаманові перша чарка й перша палка", що, на жаль, дуже часто забувається звичайно — "палку" лишають старшому, а, чарку" пють усі, кому тільки цього хочеться.

Проте винятки лише стверджують правило. Треба пригадати, що ми мали до діла з революційною добою та ще й у моменті переходовому. Старший вождь не міг не мати у військовій товщі певної верстви ідеологічно з ним звязаної, що поділяла його погляди на національну справу й технічне її переведення.

Ці вояки разом із вищою командою й складали моральний елемент військової групи, що з політичних мотивів повинна була себе називати армією.

Багато з цих вояків уже відійшли на вічний спочинок — полягли в боротьбі за Україну. Це дуже велика втрата.

На них, на цих самих вояках (тут я розумію не лише панів отаманів, полковників, старшин, але й індивідуально сильних і політично розвинених козаків) стояла Вища Команда; вони складали для неї ґрунт — довіря, врешті, — поставили вони авторитет Команди на абсолютну височінь; цим воякам, і лише їм, я, по належному мені праву, передаю право на духовий провід у поході на ворожих запіллях взимі 1919–1920 р. р. Без цього елементу, що являється цілком природнім добутком, з попередньої титанічної боротьби нашого вояцтва (зо всіма ворогами зовнішніми й власними — внутрішніми). В обставинах, що в них знаходилася армія, природньо було очікувати виступів, авантур… спроба була, але вона була першою й останньою — цим самим моральним елементом війська вона була на самих початках зліквідована (в районі Ново-Українка — Мала Виська).

Цей елемент не був зорганізований ні в "трійки", ні в "пятки" — проте я його відчував і, коли я промовляв до частин, я думкою звертався до них; я знав, що для них виразу "не можу" — не існувало; вони після моїх переконань і були тим, що надавали всьому апаратові риси, які назавжди в масах українського народу лишать добру славу за пять місяців марш-маневрів козацтва Великої України від одного села — постою до другого, по степах Херсонщини, понад Дніпром і т. ін.

З кінцем лютого, в середині України Українська армія закінчила свою моральну роботу і являється вповні закінченим організмом, бодай для того завдання, що їй припало виконати в інтересах людства й нації.

МАРШРУТ

Армії Української Народньої Республіки в Зимовому Поході. (6 грудня 1919 р. — 6 травня 1920 р.)

Марш Запорозької дивізії

5.12. Котелянка — Любомирецька — Чарторня — Привітів — (вихідне угрупування перед проривом у запілля Добровольчої московської армії).

6.12. Печанівка — Миропіль — Любомирецька — Чартория — Привітів — (Марш у півн. — східн. напрямі на прорив через Добрармію).

7.12. Привітів — Вінниця — Мотрунки — Молочки.

8.12. Молочки — Краснопіль — Сміла — с. Польова.

10.12. Сл. Польова — В. Острожок — М. Острожок — Кустовці.

11.12. Кустовці — Кутище — Нападівка.

11.12. Нападівка — Заливанщина — Чернянин — Самгородок — (Згрупування по скінченню марш-маневру на прорив на Десні).

(Марш на схід по тилах Добрармії).

13.12. Самгородок — Овсяники — Левківка

14.12. Левківка — Ординці

14 і 15.12. Ординці

16.12. Ординці — Жидовці — Должок — Андрушів — Пшенів — Чорнявка

18.12. Чорнявка — Скала — Вербівка

18, 19 і 20.12. Вербівка

21.12. Вербівка — Животів — Дубрівка.

22.12. Дубрівка — Пятигори — Оддайпіль — (Угрупування на спочинок, ор ганізація, орієнтовка).

22—26.12. Оддайпіль.

27.12. Оддайпіль — Тихий Кут — Жашків — (3 метою перепустити великі відділи Добрармії).

28.12. Жашків — Побійна — Красний Кут — Н. Гребля.

29.12. Н. Гребля — Кривець — Крачківка — Іваньки — (Марш в півд. — східньому напрямкові, поміж московськими: Добрармією, що відступала, та Червоною, що наступала).

30.12. Іваньки — Паланочка — Роги — Легезин.

1.1. Легезин — Оксанин — Небелівка.

5.1. Небелівка — Перегонівка — (Угрупування на півдні від Умані. Захоплення Умані. Спроба політичної організації краю).

12.1. Перегонівка — Дубова — Коржів Кут.

13.1. Коржів Кут — Бабанка — Гроздів — до Умані — Сушків.

(Марш у південно-східньому напрямку. Переправа біля Добрянки. Знов у запілля Добрармії. Угрупування навколо Хмелевої).

14.1. Коржів — Дубова — Перегонівка

15.1. Перегонівка — Лебединка

16.1. Лебединка — Троянка — Казимірівка

20.1. Казимірівка — Корин — Добрянка — Лопатин — Єланець — Хмелева

22.1. З 7-ої год. ранку до 24.1 до 7-ої год. ранку — Хмелева — Олексіївка — Аникіївка — Іванівна — (бій).

Марш розєднаними колонами в район Черкаси — Холодний Яр — Чигирин. а) Марш колони полковника Дубового.

24.1. Іванівка — Семенівка.

25.1. Семенаста — Анівка — Саутин — Садіївка — Біляївка.

27.1. Біляївка — Роздолля — Кременівська — Попівка — Клинці — Різанівка.

28.1. Різанівка — Покровське.

28.1. Покровське — Митрофанівка.

29.1. Митрофанівка.

30.1. Митрофанівка — Кирилівка — Жукова — Пантаївка.

31.1. Пантаївка — Ясиноватка.

1.2. Ясиноватка — Диковки — Янів.

1—3.2. Янів,

4.2. Янів — Федорівка — Іваньківці.

5 і 7.2. Іваньківці.

7.2. Іваньківці — Ружичівка — Цвітна.

9.2. Цвітна — Верещаки — Любомирка — Матвіївка.

12.2. Матвіївка — Головківка,

13.2. Головківка — Худоліївка — Топилівка — Москаленки.

14—16.2. Москаленки.

б) Марш полку Чорних Запорожців.

24.1. Марш на Якимівку.

25.1. Петроострів.

26.1. Форсований марш через запілля, через ст. Іскрина до м. Вільшани.

29.1. В районі Корсуня зустріч з отаманом Соколовським і Грозним.

30.1. В Байбузах зустріч із 5-м кінним полком.

1.2. Атака на Смілу.

7.2. Марш на південь від Черкас.

в) Марш штабової колони.

23.1. Арсенівка.

24.1. Денний спочинок. Напад Червоних.

25.1. Володимирівка — (Получення з партизанами отамана Ґулого).

26.1. Осиновата — Мала Мамайка.

8.2. Цибулів — (Напад червоної кінноти. Марш на Краснопіль).

9.2. Цвітна — (зєднання з колоною полковника Дубового).

9.2. Матвіївка — Янич (обеззброєння 3-го кінного полку) — Холодний Яр.

10—12.2. Зєднання з колоною отамана Тютюнника.

13.2. Голосківка — Танилів — Москаленки.

г) Марш Київської дивізії.

23.1. Марш на Іванівку.

25.1. Мокра Калигірка — (бій під Шполою).

26.1. Томилине.

27.1. Кирилівка.

30.1. Марш на захід від Корсуня повз ст. Таганчу.

3.2. Канів — (бій і здобуття Канева).

5.2. Сміла — (бій).

10—12.2. Угрупування на південь від Черкас.

Марш на зєднання з Українською Галицькою Армією.

17.2. Москаленки — Худяки — Чорнявка — Замятинці.

18.2. Замятинці — Лубенці — Жаботин — Флярківка — Фундукліївка.

19.2. Фундукліївка — Плякова — Коханівка — Буртки.

20 і 21.2. Буртки.

22.2. Буртки — Рейментарівка — Ставидло — Хайнівка — Федорівка.

23.2. Федорівка — Черби — Ларів — Марієва — Паліївка.

24.2. Паліївка — Юрївка — Димина — Хмелева.

27.2. Хмелева — Глодоси.

28.2. Глодоси — Олександрівка — Липняжка.

28 і 29.2. та 1 і 2.3. Липняжка.

2.3. Липняжка — Добрянка — Коритне — Бузинковата.

3.3. Бузинковата — Новоселки — Розкошна.

6.3. Розкошна — Красногірка.

6—8.3. Красногірка.

9.3. Красногірка — Розношинці — Новоселинці.

10.3. Новоселинці — Шамріївка — Таужна.

11.3. Таужна — Струнків.

13.3. Струнків — Хощовата — (угрупування біля Гайворонської переправи). 14.3. Хощовата — Чемирпіль — Синиця.

Демонстрування захоплення району Гайсин — Умань — Ольвіопіль.

16.3. Синиця — Луполів — Мошновата.

17.3. Мошновата — Капитанівка — Лящівка.

18.3. Лящівка — Богопіль.

19.3. м. Богопіль.

20.3. Ольвіопіль — м. Богопіль — Лящівка.

21.3. Лящівка — Лукашівка — Сухий Ташлик.

23.3. Сухий Ташпик — Марянівка — Емілівка — Наливайки.

25.3. Наливайки — Краснопілля — Вербова — Полонисте — Перегонівка.

25.3. Перегонівка — Рогова — Островець — Небелівка.

26 і 27.3. Небелівка — Нерубайка — Камениче — Скалева — Кондратівка — Плавгівка — (груповка армії по переправі через Синюху біля Ново-Архангельського).

Марші й угрупування з метою замаскувати вихідне положення для наступної акції на Вознесенське.

29.3. Плавчівка — Вуїчева — Іванівка.

30.3. Іванівка — Рахин — Улянівка — Гусеве — Забара — Хмелева.

1.4. Хмелева — Гайсин — Плетений Ташлик.

2.4. Плетений Ташлик — Іванівка — Семенаста.

4.4. Семенаста — Софіївка (Орлов).

5.4. Софіївка — Різанівка.

5.4. Різанівка — Бобринець — Різанівка.

7.4. Різанівка — Бобринець.

8.4. Вобринець — Олексіївка — Степанівка.

9.4. Степанівка — Березівка.

12.4. Березівка — Аннівка — Марківка — Михайлівка.

(Форсований марш на Вознесенське. Переправа. Захоплення бази).

13.4. Михайлівка — Ольгопіль — Єланець

14.4. До 9-ої год. ранку. Єланець — Солоне

15 1 16.4. Солоне — Вознесенське

16 і 17.4. Вознесенське.

Марш Київської дивізії.

(Марш на захід до Ананьєва й захоплення Балти).

17.4. Вознесенське — Кантакузівка — Мордавка — Рошладі

18.4. Рошладі — Ляхова — Миколаївка

21.4. Миколаївка — Софіївка — Василівка — Любоволена — Покрівка — (повстанчий район)

(Серія боїв на внутрішніх операційних лініях. Мета забезпечення дальшого маршу від нападу з півдня).

22.4. Покрівка — Святотроїцьке — Кохівка

23.4. Кохівка — Марянівка — Задніпрянці — Мала Боярка — Новоселиця — (бій)

24.4. Новоселиця — Благодатне — Задніпрянці — Марянівка — Петрівка — (бій)

25.4. Петрівка — Майнова

26.4. Майнова — Михайлова — Вознесенка — Гольма

27.4. Гольма — Посад — Шляхова — Піщана — (Марш у північно-західньому напрямкові через фронт червоних і наближення до району розпо-ложення галицьких військ. Бої).

28.4. Піщана — Михайлівка.

29.4. Михайлівка — Бершадь — Баланівка.

30.4. Баланівка — Демидів — Тростянець — (бій).

1.5. Тростянець — Демківка — Кірназівка — Аннопіль.

2.5. Аннопіль — Тульчин — Білоусівка — Одаївка — (бій).

3.5. Одаївка — Федорівка — Красногірка — Шарапанівка — Крижопіль — Княжопіль — Мясківка — (бій).

3.5. Мясківка — Кольтанка — (бій).

4.5. Мясківка — Вербка — (останній бій).

5.5. Вербка — Качківка.

5—8.5. Писарівка.

Марш Волинської дивізії

6.12. Борушківці — Любар — Матрочки.

7.12. Матрочки — Бурківці — Якушпіль.

12.12. Якушпіль — Сл. Польова — Клігечки — Вишенька.

13.12. Вишенька — Чечелівка — (зустріч із Галицькою Армією) — Безімянне — Немиринці — Куманівка.

14.12. Немиринці — Куманівка — Міхалин — Флоролівка — Юзефівка — (Знищення на ст. Погребищах московської охорони й комендантури Добровольчої армії та на цукроварні — жандармерії).

15.12. Черемошне.

16.12. Васильківці — Атамівка.

17.12. Ганівка.

19.12. Ганівка — м. Тетіїв.

22.12. Тетіїв — Горошкове.

25.13. Горошкове — Животники.

26.12. Животники — Можейки — Сабадот — Конела.

27.12. Конела — Безпечне — Зубриха — (Знищення московської частини Добровольців біля с. Вороного. Захоплення обозів частиною М. Залізняка).

29.12. Конела — Безпечне — Кищенці — Харківка.

30.12. Ваньки — Маньківка — Молодецьке — Біляшки — (бій біля ст. Біляшки)

1.1 Біляшкики — Тальвянка — (бій із частинами московської Добровольчої армії біля села Пірашків; допомога селян-повстанців).

2.1. Тальвянка — Вишнеполе.

3.1. Нерубайка.

4.1. Підвисоке.

5.1. Покотилів — Россоховатець — (бій із недобитками моск. Добрармії біля с. Трохиків).

12.1. Підвисоке — Оксанин.

13.1. Оксанин — Вишненьке — (Зустріч розвідки дивізії з передовими розїздами моск. червоної армії біля с. Майданецького. Відпущення полонених червоноармійців).

14.1. Вишнеполе — Нерубайка.

15.1. Нерубайка — Підвисоке — Покотилів.

17.1. Покотилів — Плоске — Шендерівка — Тишківка — (Посилка делегації розвідчо-інформаційної до большевицько-московської арміі).

20.1. Тишківка — Водяна — Ракин — Хмелева — (Похорон славного лицаря полк. Царенка, що загинув од тифу. Повернення делегації з Умані).

21.1. Хмелева — Олександрівка — Завадське — Козачий Хутір.

22.1. Ерделівка — Іванівка.

24.1. Іванівка — Мокра Калигірка.

25.1. Окник — Товмач — Іскренне — Топільне — Каменоватка — (Посилка делегації до повстанців Туза).

26.1. Козацьке — Зелене — Діброва — Кирилівка.

28.1. Урочиста панахида коло памятника Т. Г. Шевченка з військовою парадою в присутності великої кількости населення. Зформування кінного імени гетьмана Ів. Мазепи полку).

29.1. Кирилівка — Моренці — Шендерівка.

31.1. Стеблів — Янівка.

1.2. Янівка — Геркозівка.

3.2. Межиріч — Михайлівка.

4.2. Канів — (заняття без бою міста).

5.2. Хрещатик.

6.2. Хрещатик — Софатівка — Березня — Мошни — (Спроба московських большевиків і боротьбістів спровокувати нашу армію перед повстанцями в м. Мошнах).

І 7.2. Участь кінноти Волинської дивізії в наступі на Смілу — Білазіря разом із відділом отамана Тютюнника.

9 2. Мошни — Руська Поляна — Цесарська Слобода — Кумейки — Вергуни.

10.2. Харківці — Кумейки.

11.2. Чернявка — Трешевці — Медведівці — Худоліївка — (Урочистий похорон полковника Петрова).

12 2. Зєднання із Запорожцями, що машерували окремою групою з Хмелевої.

13.2. Худоліївка — Топільне — Єреміївка — (Переход по льоду через Дніпро на Лівобережжя. Використання сходу, що був скликаний большевиками і раде приняття війська населенням).

15.2. Здобуття з бою кінною частиною Запорозької дивізії м. Жовнина (опір: дивізія большевицька і жидо-московська міліція).

17.2. Єреміївка — Топільне — Худоліївка — Медведівка — Янівка — Триліси — (Зустріч із повстанцями Богдана).

18.2. Триліси — Голикове.

21.2. Голикове — Івангород.

22.2. Кримки — Ясиневатки.

23.2. Кримки — Гайнівка — Шпакова — Каніж — Федорівка — Максимівка — Ареснівка.

24.2. Осітня — Марівка — Паліївка — м. Висока — Юрківка — Миролюдівка.

27.2. Ерделівка — Янопіль — Ракин.

28.2. Тишківка.

3.3. Добрянка — Коритне — Юзефпіль — (Захоплення штабовими частинами московського відділу продналога ХІІ-ої армії на чолі з помішником голодпродналога, що прибули до містечка переводити реквізицію).

4.3. Захоплення кінною розвідкою ім. Івана Мазепи полку технічної команди штабу ХІІ-ої армії, що переходила до Умані.

5.3. Липовецька — Капітанівка.

6.3. Лозоватка — Дельфінівка — Молтавка — (Бій і обсадження переправи через Буг біля Спіранки).

7.3. Данилова Балка — Камяннй Брід.

10.3. Могильне.

13.3. Берестяги — Окне.

14.3. Окне — Терпівка — Томатівка.

18.3. Громи — (Бій під Уманню з охоронним большевицьким куренем на протязі цілого дня).

19.3. Здобуття Умані — (Приєднання козаків і старшин, бувших Волохівців. Зформування пластунів при кінноті Мазепинського полку).

20.3. Урочистий похорон в Умані полеглих на полі бою.

23.3. Умань — Текуча.

24.3. Наливайка — Емилівка.

25.3. Оксанин — Небелівка.

26.3. Текліївка — Камянисте — Павлівка — Скалене — Тальне.

27.3. Ямпіль — Кальноболото.

28.3. Якимівка.

30.3. Коліївка — Аннове — Миколаївка.

31.3. Никопьське.

1.4. Олексіївка — Михайлівка — М. Виська — (Бій у М. Висьці).

2.4. Плетений Ташлик — Миколаївка — Косогорівка — Шостаківка — (Бій на ст. Шостаківці й обсадження її).

6.4. Красновершка — Кошанівка — Григоріївка.

7.4. Водяна — Андріївка.

8.4. Пятихатки — Олексіївка — Володимирівка.

9.4. Сотньова.

12.4. Березівка — Н. Буг — (Бій із бронепотягом і червоними московськими частинами біля Н. Буга).

13.4. Богданівка — Олександрівка — Таранова.

14.4. Іванівка — Надерівка — Никольське.

15.4. Трикрати — (Бій з охоронним куренем ревкому, захоплення Трикрат, наскок кінноти Урсова й успішні бої з його кіннотою).

16.4. Вознесенське.

17.4. Варшавка.

18.4. Цареданівка — Олександродарівка.

19.4. Новопавлівка.

20.4. Агапіївка — Новопавлівка — ст. Любашівка і Врадіївка.

22.4. Бокове — Заплади — Демидівка.

23.4. Задніпрянці — Ананьїв — (Бій дивізії на допомогу повстанцям і Чорноморцям біля Ананьєва).

24 4. Цілоденний бій дивізії біля Ананьєва й відступ ворога. Бій біля с. Петрівки й перемога пластунів кінного ім. гетьмана Мазепи полку.

25.4. Ясенове — м. Ясенове.

27.4. Гольша — Посад.

28.4. Кринички — Саражинка — Берізки Чечельницькі — Ольгопіль — (Участь кінного ім. гетьмана Мазепи полку в бою й захоплення Ольгополя).

29.4. Демівка — Яланець — Пятківка.

30.4. Жабокричка — Пятківка — Павлівка.

1.5. Жабокрич — (Демонстраційні бої й захоплення ст. Рудниці й Городища). 2.5. М. і ст. Крижопіль — (Цілоденний бій і захоплення ст. Крижополя о 5 год. ранку).

3.5. Крижопіль — Марківка.

4.5. Бій кінного гетьмана Івана Мазепи полку біля Мясківки, відбиття свого обозу. Вій біля с. Савчиного й Нетребівки з відступаючим фронтом московської червоної армії. Бій біля Джугастри. Бій біля Вільшанки.

5.5. Вільшанка — Вербка.


Примітки

1

Ж. "Богословія", т. IX., кн. 4.

2

Скорочене: Румунсько-Чорноморська Рада

3

В гвардейських частинах була інституція "старослужащих", що мала завданням стояти на сторожі репутації своїх частин

4

Маючи на увазі мій легкий докір в малій активності Українців

5

В американський "Свободі" В. Кедровський у своїх споминах наводить повний текст, а також говорить докладно про обстановку, в якій видано цей документ. Матеріял цікавий, що змальовує всі деталі його появи.

6

Чисельний склад на 18. листопаду: 25–30 тисяч багнетів і 40 гармат, якце подаєпольський підполк. Сопотніцкі, перебільшено

7

Автор твору: "Kampanja polsko-ukrajinska"

8

Див. Орієнт. сх. ч. 1

9

Не диво, що в часі нашоївизвольноїборотьби роблено не лишемалі, але й поважні помилки. Одначе, які вимоги можемо ставитидо апарату, що йогозорганізовано в тодішніх своєрідних умовах? Тому само мені видаютьсянесправедливими й безпідставними закиди тих осіб, що змальовують ті чи інші недостачіармії. Вони часто, може й несвідомо, подають надзвичайно цінні дані, що змальовують нашу оперативну обстановку. Прикладом до цього можуть послужити "Переживання ГалицькоїАрмії" др. Т. Бурачинського ("Канадійська Січ", 15. грудня 1928. р.): "Щоби щадити на часі (роботи було маса), жадав я службового авта, та на жаль не дістав. Щоб задокументувати зякими труднощами, з яким марнованням часу тоді наша поїздка була получена, наведу факт, що одного разу їхав я зі Станиславова до Тернополя 44 години й то тому так скоро, що я з дороги телефонував два рази до Секретаріяту Шляхів. Їхав я санітарним поїздом, котрого пильно потребував Тернопіль". Тойже автор змальовуючи злиденний стан лічниць у зимі, попадав в нашу дійсну Ахилеву пяту: "власне бракувало потрібного санітарного персоналу". Певно, коли дочекаємося спогадів інших авторів, що обговорюватимуть інші ділянки нашоївизвольноїборотьби, будуть змальовані там такі самі, або подібні наші помилкийнедостачі. О.-П.

10

Meнi часто доводилося чути, що доповненнябригад i зєднанняїх у корпуси було ділом ген. Грекова. Цій неправдіпідпав i ген. Капустянський у своїx "матеріалах". У першійчастині (ст. 58) Biнпише: "Генерал Греків швидко реорганізув армію(частини зводяться в бригади, а бригадив корпуси").

11

Полковник Евген Коновалець: Причинки до історії української революції. Прага 1928. р.

12

Шановний автор передав нам для використання цікавий документ, що відноситься до переговорів між комісією держав Антанти та б. п. Головним Отаманом. Передаємо переклад з французкої мови.

Міжсоюзна Комісія у Львові до Пана Генерала Павленка, Головного Команданта Українських Сил.

Міжсоюзна Комісія, бажаючи мати завтра побачення з генералом Петлюрою, просить Вас звернуться до нього, у найбільш короткому часі, чи буде можливість відбути цо нараду, в якій місцевости, та в котрій годині? Комісія малаб до вас признання ("serait reconnaissante"), якби Ви ласкаво зволили вжити необхідні заходи для вможливення цього побачення.

Львів, 26. лютого 1919. — 15 годин 30.

Представник Америки: Р.Г. Лорд в.р.

Представник Анґлії: Картон де Віяр в. р.

Представник Франції: Генерал Бертельмі п. р.

Представник Італії: Командант Стобіль в. р.

Цей лист написано на машинці. Усі представники підписалися чорнилом. З лівого боку навкоси написано чорнилом:

для передання українським передовим сторожам через польського офіцера, який дасть наказ переслати це спішною телєґрамою Генералові Павленкові й буде присутнім при цьому переданні, щоб замітити годину відправлення повідомлення.

26. 2. 19.

За генерала Бертельмі й з доручення приділеного лейтенанта (підпис

13

Як я довідався піздніше від одного із учасників наради саме тоді була вирішена необхідність змін в Н.К. й то з мотивів психологічних по ріжному розумінню в методах дальнійшої боротьби.

14

Між іншим тоді перебував у Станиславові ґен. Греків. Я довідався про це від свого адютанта й рішив з ним побачитися особисто. Підчас розмови в його помешканні я запропонував йому взяти участь в армії—в якій він тільки хоче ролі, крім, зрозуміло, моєї посади, бо це лежало не в моїй владі. Ґен. Греків ухилився від відповіди. На прощання я ще раз дав йому зрозуміти, що радо бачивби його в армії. О.-П.).

15

І при всіх слідуючих командах ґен. Гембачев лишався на своїм становищі.

16

Дивись Літопис Укр. Рев. О. Доценка

17

Оч. Руської Смути, т. V, ст. 134.)

18

Тамже.

19

Там же.

20

"Матеріяли до Воєнної історії."

21

Отам. В. Тютюнника (підполковника) не треба змішувати з отам. Юрком Тютюнником-партизаном.

22

Ген. А. Кравс "3а Українську справу".

23

ст. 27., ген. Кравс "Спомини"

24

Ген. А. Кравс "За Українську справу".

25

Що це було не щиро, а звичайним пропаґандним засобом — це ми можемо бачити хоч би з обсягу перших розділів праці В. Шульгина "Год 1920".

26

Л. Укр. Рев., т. II, кн. 4, ст. 16.

27

Відомо, що обидва Штаби Корпусів І. і III. Гал. Армії були спочатку захоплені Денікінцями й випущені пізніше.

28

Літопис Укр. Рев., т. II., кн. 4, ст. 162.

29

Полковн. Аркас (+) син славного адмірала-історика — кадровий старшина.

30

Кадровий старшина Генер. Штабу з солідним службовим й боєвим стажем.

31

Див. ст. І. Мазепи: "Творена Держава" (Збірник памяти Петлюри

32

Очерки Р. С., т. V., ст. 234.

33

Очерки, V., 117.

34

Тамже, ст. 255.

35

Дуже цікаво булоб установити дату видання цієї інструкції; В.Кедровський у своїх споминах її не подав

36

Полковник після посади.

37

Полковник після посади

38

Властиво це була вже майже більшість Дієвої армії, але частини були вже сильно послаблені від тифозної епідемії.

39

Завдяки напросто страшній тифозній епідемії.

40

Матеріяли, що використав я для предлежачої праці: 1) Власні записки. мапи і т. д. 2) Записки й спогади старшин конвою. 3) Матеріяли з журналу "Скиталець". 4) Денник отамана Шепаровича (командир кінної бригади). 5) Денники командирів Запорозької групи (п.п. С. і Г.). б) Юр. Тютюнник; "Зимовий похід". 7) П. Певний: "За волю й державність". 8) Феденко: "Фермент нації". 9) Спогади старшини кінного дивізіону Гайдамаків. 10) Спогади полковника Трутенка. 11) Спогади полковника Сікевича (б. посла в Будапешті). 12) Спогади старшини 5-го кінного полку (вмер від сухіт у р. 1923 в Будапешті). 13) Командир бригади Запорозької дивізії полковник Дубовий: "Маршрут Запорозької дивізії". 14) Спогади Волинської дивізії сотника Левицького. 15) Спогад-конспект начальника штабу Запорожців полковника Крата. 16) Замітки з "Короткої історії 3-ої Залізної дивізії" (Зимовий похід). 17) Спогади хорунжого Юнацької Школи, пізніше 3-го кінного полку, Артемєва. 18) Спогади про Любарські події з "Альманаху Київської дивізії" (1920 р.). 19) "Поміж ковалом і молотом". 20) Спогади старшини Галицької армії Бабія (Одеса). 21) Матеріяли старшин штабу II Галицького корпусу сотника Гнатевича й багатьох інших за що прошу їх прийняти мою подяку. Ген. — пор. Омелянович-Павленко.

41

) Ю. Тютюнник вже зробив певний нарис; гадаю, що моя праця, яка має чимало мап і відправних даних, може полегшити значно в їхній роботі.

42

Особливу ролю відігравав офіцер Цімерман, майор Української Галицької армії.).

43

На цих нарадах я не брав участи, бо якраз у той час добровольці занадто натискали на Запорозьку групу з Одеського напрямку.

44

Перехід галицького війська набік Деникінців був і для селянства повною несподіванкою й річчю незрозумілою (доповіщення старшини Лукасенка. що в той час перебував у Гайсинському повіті

45

Детальне оповідання про цей випадок уміщено в Альманасі за 1920 р., що друкувався при Київській дивізії.

46

Командир дивізії Січових стрільців Коновалець заявив Правительству, що його частина не може йти на дальшу боротьбу, але чималий відсоток галичан було в інших частинах армії й вирушив із нею в зимовий похід. Мені не відомі причини, що привели Січовиків до такого рішення.

47

У своїй першій частині "Зимовий похід" Ю. Тютюнник освітлює цей мент у всіх його дрібницях, при чому він дає багато місця персональним моментам.).

48

Феденко: "Фермент нації"

49

П. Чижевський: "Коротка історія 3-ої Стрілецької дивізії"

50

Докладний матеріял з приводу цієї події можна знайти: 1) "Коротка Історія 3-ої Залізної дивізії", полковника Чижевського, 2) Брошурка полковника Трутенка: "Залізна дивізія з початку Зимового Походу".

51

Полковник Стефанів згодом захворів, і полк прийняв полк. Чижевський. Склад полку: 1-а Синя сотня — сотник Запорожченко, 20 шабель.

2-а Чорноморська сотня — сотник Любимець, 40 шабель.

3-я Стрілецька сотня — сотник Шульга, 50 шабель.

4-а Гарматна сотня — сотник Чижевський, 30 шабель.

5-а Кулеметна сотня — сотник Шура-Бура, 4 кулемети на тачанках.).

52

Ревком — Немоловський, Волох, Савицький (Новак

53

Або як висловився отаман Сальський 9 червня 1919 року: — "Учився я воєнної історії, знаю ціну воякові — найславнішими в усіх віках були старі Запорожці, й дорівнятися до них можуть хіба нові Запорожці", Редакція.).

54

Спогади Г.).

55

Полковник Литвиненко допустив у місто делегацію радянців.

56

Єдина валюта, що посідала армія в такій ситуації. Редакція.

57

Стаття надіслана мені редакцією на моє прохання подати відповідний матеріял; можна вважати, що редакція була в повній згоді з автором. Ом. — П-ко.

58

Єдина ідея вимагає єдиної волі. Редакція.

59

В цілях всебічного освітлення подій того часу в Животові подаємо наступні артикули. Редакція.

60

В Хмелеві Волинці поховали (20 січня) померлого під тифу славного полковника Царенка.

61

Відродилася старо-українська традиція: Де крак — там козак, а де байрак — там сто козаків. — Редакція.).

62

Обидві сторони мали звязкових відпоручників (Волинська дивізія, станція Кодима

63

П.п. Феденко й Певний, підполковник Сухоручко-Хословський (командир куріня) й сотник Новиків (командир кінного полку) — всі були при цій колоні.

64

Марш полку Чорних Запорожців (після звіту полковника Крата

З 6 по 15 січня полк знаходився в Голованівську. 15-го провадив демонстрацію на Гайворон — Бершадь. 17-го, повертаючи з Бершади, полк йде на хвості колони Добрармії. Переднівка до 20-го січня й шукання звязку з Українською армією. (Наказа не одержано). Діставши відомості, що армія пішла на Синюху, полк теж переправляється біля села Тернівка; 20 січня полк в Пилявці. Добровеличка занята Добрармією. 24-го марш на Якимівку по слідах Тютюнника. Звязок знов загублено. Хуртовина. 25 січня — Петроострів. 26 січня форсований марш через залізницю коло ст. Іскрино під загрозою большевиків до містечка Вільшани, 30 січня в районі Корсуня зустріч із Соколовським і Грозним. В Байбузах зустріч із 5-м Кінним полком.

Про цей "марш-нальот" Чорних — п. С. оповідає: "З тим полком вирушив і я, як політичний референт Уряду У.Н.Р. для звязку з повстанцями Балтського повіту, з якими я минулим літом працював проти комуністів. Голованівськ був захоплений 24 грудня по ст. ст. Ворог відступав дальше на Богопіль — Голту. Не зважаючи на велике болото, коли не тільки возом було неможливо їхати, а навіть верхи на конях, полковник Дяченко з двома сотнями кинувся переслідувати ворога. Третю сотню він кинув на станцію Голованівськ, аби знищити залізницю, яка функціонувала. Здогнано ворога біля села Пушкова. Забрано у нього велику кількість обозів і ріжного військового технічного майна, а головне набоїв та кулеметів і до 100 полонених. Відпочивши в селі Липовечки, на другий день Різдвяних свят полк атакував села Богопіль, Голту й Орлик. Тут довелося нам зустрічати досить великі ворожі сили, але персональна хоробрість і відвага полковника Дяченка, а також хоробрість козаків, не зупиняли провадження дальшої операції. Застави ворожі, які були висунені перед селом Богопіль, були порубані дощенту — до одного чоловіка, і ворог утік із міста Богополя зовсім дезорганізовано через Буг у Голту, а з Голти на Вознесенськ. Дорога на Вознесенськ була відрізана, бо там повстали селяне, і ворог тричі вертався до Голти, силкуючись пробити шлях на Вознесенськ. В Богополі багато було захоплено військового майна, головно награбованих речей, ріжних речей домашнього вжитку; межи речами находили річі з жіночого туалету, що, правдоподібно, належали співачкам шантану, яких, очевидно, пограбовано. Паніка у ворога була така сильна, що старшини, з яких головно складалася армія, забули всі приписи пристійности та звичайности, лишали своїх жінок і дітей, перерізували посторонки від запряжених коней, сідали на них та утікали верхи. Підводчики були в більшості селяне, які не давали офіцерам коней, за що дуже часто переплачували життям. Розігнавши ворога полковник Дяченко зі своїм загоном вернувся до Богополя, підібравши по дорозі все майно й полонених. Поміж полоненими було майже 50 % жінок. По відомостях полонених бракувало тільки губернаторші. Втрат людьми з нашого боку не було, були лише ранені коні. Відважний нальот на Богопіль навів паніку і на Добровольчу армію, і на ті ворожі загони, що стояли в Кривому Озері, але шлях відступу був їм відрізаний.

Місцеве населення Богополя, Голти й Орлика, довідавшись про присутність Армії У.Н.Р., прислало делегацію, яка сказала, що населення цих місцевостей, особливо жиди, готові прийняти на повне утримання яку вгодно кількість полків Армії У.Н.Р., аби цей полк заняв місто і визволив його від гніту Добровольчої армії. Добровольці страшенно знущались над населенням, головно над жидами. Кожний день вішали й розстрілювали біля 10 жидів. Вулиці жидівських кварталів уявляли з себе кладовище. Такі самі картини можна було бачити й у Кривому Озері. Загонами Добровольчої армії командував князь Голицин і полковник Попов. Добровольчі загони складалися зі старшин Терського козацтва і чеченців. В цім районі полк Чорних Запорожців поповнився новими силами.

В часі цього маршу доводилося нам стрічатися з невеличкими комуністичними відділами, які все держались ніяково. Очищали нам дорогу, не вступаючи з нами до бою. Ми їх не переслідували, але, як-що попадали до нас в руки, обезброювали і виряжали на Московщину, як непотрібний на Україні елемент. В короткому часі дивізія осягнула зазначених точок. Тимчасом большевики зачали свою головну роботу — агітувати проти українських військ між населенням, говорячи, що ніби-то вони разом із нами і на Україну ідуть тільки з метою, щоби помогти повстанцям у боротьбі з Деникінцями, знищити Добровольчу армію, після чого вернуться в Московщину, не втручатимуться в справи України, визнають самостійну Україну і т. д. Нашими агентами було установлено, що вони розповсюджують офіціяльний наказ Троцького про визнання самостійности України і повне невтручання в діла Українського народу.

Контр-агітація з нашого боку мала великий успіх, і комуністи не мали впливу на населення. Їм спочатку селяне недвозначно говорили, що вони їх не визнають. Разом із тим довелося нам знову мати до діла з добровольчим загоном. Бували часи, коли ми продиралися коридором, з одного і з другого боку маючи ворога, але завдяки умілому маневруванню нашого командування проходили щасливо, без жадних втрат. Київська й Волинська дивізія вийшли в район Ольшани; Запорожська і Залізна дивізії — в район Медведівки, Чигиринського повіту. Був визначений відпочинок, бо холод не давав далі провадити маршу.

Розвідка встановила, що в Черкасах, Смілій та Бобринській розположено комуністичні бази. У Смілій до всього і штаб 65 дивізії. Наші дивізії повели наступ на ці міста і в результаті була захоплена Сміла і Бобринська, при чому у Смілій пощастило захопити всі обози й технічний курінь із усім його майном, а в Бобринській — набої. Потім кінний полк Київської дивізії захопив місто Черкаси, а кіннота Волинської дивізії — місто Канів. Ворог, який виступав активно проти нас, був перерубаний, а частину було полонено: у Смілій до 500 чоловіка і так само було полонено в Черкасах та Каневі. З допиту полонених виявилось, що вони насильно були мобілізовані в центральних губернях Московщини і під загрозою перевезені на Україну. Просили допомогти, щоб відправити їх по домах. Просьбу було задоволено, і партіями по 300–400 чоловіка їх відпущено. Комуністи панічно втікали в ріжних напрямках, а повстанці-селяне їх по дорозі ловили і нищили. З нашого боку втрати: двох із полку Чорних Запорожців досталось до полону, з рештою обійшлось щасливо. Після переведення всіх операцій вся Північна Група пішла на обєднання з рештою дивізій Армії. Обєдналися в районі села Медведівка.

65

Є відомость, що в Київі отаман Струк зформував такий малоросійський полк; цим, очевидно, й пояснюється задоволення деникінського офіцера.

66

В оповіданню полковника Чижевсьного про цей випадок зазначено детальніше.

67

Порівняти "1920 р." В. Шульгина.

68

"Фермент нації" т. Феденка

69

В редакції таборового журналу "Скиталець"

70

Сотник Ш-кий з весни 1920 р. до листопаду був начальником розвідчого відділу штабу дієвої армії.

71

Вгору по Синюсі.

72

Це оповідання занотовано зі слів одного зі свідків).

73

7 жовтня 1923 р. вмер від сухот у Будапешті (+).

74

3 донесень і інформацій повстанців залізнична лінія від станції Долинкої і далі на південь була цілком зруйнована повстанцями.

75

В штабі армії були відомості, що деревяний міст був цілий.)

76

Див. схему ч. 14, де означено цю місцевість.

77

Першу атаку червоні навіть одбили.

78

Марш-маневр Чорних Запорожців показано на схемі ч. 14. Редакція.

79

Запорожці — Мясківка, Волинці — Марківка, а кінні Мазепинці в с. Андріянівці, поміж Марківкою — Мясківкою.

80

"За Державність".

81

Зимовий Похід".)

82

Перший хват — атака кінноти через місто на переправу, а другий — вогонь кінно-гірського дивізіону на шляху відступу бронепотягу, чим унеможливили йому провадити далі бій. М. О-ч-П-ко.

83

Захована редакція наказу.

84

3 березня місяця при штабі був підполковник генерального штабу Стефанів, колишній начальник штабу 6-ої Запорозької дивізії.

85

Самі ініціятори цієї нової інституції дивилися на це, як на часове лихо, установу часову; в армії ї зустріли неприхильно.).

86

Див. "Foch lе vain queur de lа guerre"