sci_philosophy Рудольф Каснер Притчі uk de Lykas FictionBook Editor Release 2.6 04 October 2011 5690E5BC-E139-4E4E-9CB3-067CBEE51DB6 1.0

1.0 — создание файла Lykas


Рудольф КАСНЕР

Притчі

Середина

УЧЕНЬ. Коли роздягаєш артишок або цибулину, то завжди залишається артишок або цибулина, тільки трохи менші. Ось я й подумав, що коли роздягти світ, аби дізнатись, який він, то знову вийде світ, світ у світі. Що ж містить у собі світ і ий його остаточний стан, — скажи, якщо знаєш про це краще?

ВЧИТЕЛЬ. Це водночас дуже легко і дуже важко, тобто це безмежно легко й безмежно важко, — наче любити бога. Обертання — початок і кінець світу, колообіг — його середина.

УЧЕНЬ. Бог перебуває у цій середині і в самому світі. Це добре знати, що бог усередині.

ВЧИТЕЛЬ. У самій середині?

УЧЕНЬ. У самій середині.

ВЧИТЕЛЬ. У самій середині живе горбатий карлик, живе сліпа мавпа, живе потвора, що гризе своє власне серце!

УЧЕНЬ. Чому потвора гризе своє власне серце?

ВЧИТЕЛЬ. Тому що тебе, котрий стоїть на самому краєчку цього всесвіту, що весь час розширяється, не вгризеш. І карлик горбатий тому, що ти стрункий, і мавпа сліпа тому, що ти зрячий.

Недоречний

У нього великі вуха, — ти вважаєш, мати такі великі вуха недоречно? Авжеж. Але так само недоречними виглядають і надто великі руки або широкі ніздрі. Його не обійшло ні те, ні те. Та й ноги у нього завеликі. Це теж нескромно. Ще б пак. Увесь він, тобто все в ньому задовге. По-моєму, все в ньому втратило співмірність, усе мовби покинуте напризволяще, усе недоречне. Невже ж він і сам недоречний? Невже він і справді такий чи лише нам таким видається? На це питання відповісти важче. Та подивіться лише на його рота! Як він (іноді за одну мить) затуляється, стискається, зашморгується! Мовби хоче ввібрати у себе все, що вибовкали його вуха, його ніздрі, його ноги. І майже водночас він мовби усього цього зрікається! Так і хочеться сказати: те, чого він зрікається, те й смакує. Бо там, де зникає співмірність, з'являється зречення. Нічого спільного тут із тваринною зовнішністю. Адже жирафиній довжелезній шиї хіба що маленький хвостик на протилежному кінці тулуба може дорікати у зреченні. Але це має стільки спільного із зреченням, скільки довга жирафина шия із недоречністю.

Людина і дзеркало

Людина стала перед дзеркалом і мовила: «Дзеркало, покажи мене такою, якою я є. Я хочу дізнатись, яка я».

Дзеркало було, як завжди, дуже люб'язне й ввічливе, і тому чемно відповіло:

«Дивись, і побачиш, яка ти».

Людина й подумала: що ж, спробую бути такою, як я є, не більше й не менше, — і подивилась у дзеркало. Та у відповідь дзеркало лише хихикнуло й тенькнуло, ніби ховаючись десь за людиною.

— Зачекай, дзеркало! — вигукнула людина, озираючись навкруги. — Коли ти смієшся, я не можу розгледіти, яка я. Чому ти смієшся?

— Де тобі знати! Адже ти так кривлялася, що я мусило не лише розсміятись, а й сховатися за тобою, щоб ти не сміялася й з мене. Анумо, спробуймо ще раз! — запропонувало дзеркало.

І знову дзеркало розсміялось, і цього разу досить голосно, і знову тенькнуло, як тоді, коли воно ховалося за людиною.

— Ти знову смієшся, навіть коли я навмисне набираю більш серйозного вигляду, ніж маю насправді! — вигукнула людина й тупнула ногою об підлогу.

— Я нічого не знаю про це. Просто на цей раз ти мала досить огидну міну. Я мусило розсміятись ще дужче і сховатися за тобою, щоб ти не казала потім, ніби я тебе обманюю. Спробуймо втретє, може, мені тепер пощастить утриматися від сміху! — запропонувало дзеркало.

Людина втрете подивилась у дзеркало і в ту ж мить відвела погляд; вона насторожилась, нашорошила вуха, заплющила очі й прислухалась: чи то дзеркало лише тамує сміх, чи то воно справді не сміється. Нічого не почула людина. Все було тихо. «Так, тепер воно справді не сміється!»— вирішила людина і, потерши руки, підморгнула й вигукнула, сміючись:

— А тепер, дзеркало, скажи: зараз я теж кривляюсь? — і подивилася в дзеркало. І тоді воно гучно розсміялось, але не тенькнуло, як колись, ховаючись від людини, а вигукнуло:

— Мабуть, за першим разом, коли ти сміялась та озиралася навкруги, я й справді тебе не розгледіло. Певно, саме тоді ти й була такою, якою ти є.

Оскаженівши від люті, людина зірвала зі стіни дзеркало, жбурнула його на підлогу, та так, що воно розлетілося на тисячу скалок, і вигукнула:

— Ось я яка, ось я яка, щоб ти знало!

Поетова кохана

І поетова кохана розсудила так: «Оскільки він назвав мене своєю коханою, то тепер я покінчу з тим, про що він ще пам'ятає, і з тим, що було до того, як він назвав мене своєю коханою, і зроблюся ще невідпорнішою й прекраснішою в його очах, і він забуде все, про що ще пам'ятає і що було до того, як він назвав мене своєю коханою».

І поетова кохана пішла й покінчила з тим, про що ще пам'ятав поет, і з тим, що було до того, як він назвав її своєю коханою; і повернулась вона, і зробилася ще красивішою, і вуста її стали ще червоніші, наче від крові усього того, з чим вона покінчила.

Але поет забув її, він уже ніби й не бачив ані її краси, ані її вуст, червоних од крові усього того, про що пам'ятав поет.

І поетова кохана пішла й покінчила з собою.

Фіглявий

«Якщо мені пощастить і я заволодію найпрекраснішою з-поміж жінок, воістину, смерте, віддам тобі своє життя. Клянусь!» — вигукнув, кривляючись, Фортунатус.

Коли ж йому справді пощастило і він заволодів найпрекраснішою з-поміж жінок, Фортунатус неабияк здивувався, принишк і почав дожидатися смерті.

Та смерть не прийшла, і Фортунатус знову посмілішав і знову почав блазнювати, вигукуючи: «Якщо мені пощастить і я заволодію купою грошей, і люди почнуть служити мені і вклонятися при зустрічі, воістину, смерте, віддам тобі своє життя. Клянусь!»

Йому пощастило, і він виграв стільки грошей, що люди почали справді йому служити і вклонятися при зустрічі, через що Фортунатус знову здивувався й принишк, чекаючи смерті.

Та смерть не прийшла, і Фортунатус втретє посмілішав і знову почав блазнювати, вигукуючи: «Якщо мені пощастить і я прославлюся так, що люди прийдуть до мене і скажуть, що я на віки вічні залишусь у їхній пам'яті, воістину, смерте, віддам тобі своє життя. Клянусь!»

Йому пощастило і втретє — він прославився так, що люди справді прийшли до нього й сказали, що завжди пам'ятатимуть про нього, і неабияк здивувався Фортунатус, принишк знову й заходився чекати смерті.

І смерть нарешті прийшла, Фортунатус упізнав її, впав навколішки, вчепився в її залізні ноги і зі страхом зазирнув у її мертві очі, захотів посміхнутися і не зміг — затрусився всім тілом і безкровними вустами прошепотів: «Це була тільки гра, смерте… Давай продовжимо…»

Та смерть відкинула геть чіпкі руки Фортунатуса і, наступивши йому на потилицю, наче на гидкого черв'яка, що прилип до ніг, зіштовхнула його мертве тіло з дороги живих.

Мати

У великому індійському місті жив колись багатий раджа. Мав він багато жінок і від кожної він мав сина. І всі його сини любили один одного і своїх матерів, і лише Махадасу вони ненавиділи, тому що його мати була рабинею раджі, їхнього батька, і Махадаса не знав своєї матері. І сини багатого раджі називали Махадасу, свого брата, сином повії, знущалися з нього, доки не вигнали його з батьківського дому.

Довго блукав Махадаса світом, аж нарешті зустрівся йому у лісі старезний дід, про якого казали в народі, що йому відкрита вся правда. Махадаса розповів мудрецеві про те, що мати в нього була рабинею багатого раджі, його батька, і тому брати вижили його з батьківського дому. Пожалів мудрець Махадасу і сказав йому: «Залишайся у мене, живи зі мною і я навчу тебе мудрості; а ставши мудрим, будеш сильнішим за своїх братів, і вони вже не зможуть тебе прогнати з батьківського дому».

І почав старий учити Махадасу мудрості, і жив Махадаса у нього, а коли вивчився, покинув учителя і рушив до батькової домівки, і побачив він там своїх братів, і повів їм, що мудрець, про якого казали в народі, ніби йому відкрита вся правда, навчив його мудрості, і що тепер він сильніший за них, і що тепер вони не зможуть його прогнати з батькового дому. Почувши це, брати спершу здивувалися і не сказали нічого, а тоді розсміялися вголос і залишили Махадасу самого. Почервонівши від сорому, Махадаса покинув батькову домівку й подався назад до лісу, до мудреця, який учив його мудрості, і закричав: «Я соромлюсь своєї мудрості, тієї мудрості, якої ти мене вивчив. Забери її назад!» Мудрець посміхнувся, пильно глянув Махадасі в очі й повільно мовив: «Махадасо, віддай мені мудрість, якої я вивчив тебе, щоб я міг розпізнати її. Махадасо, поверни мені свою мудрість!» Махадаса не знав, що йому діяти, і, затуливши долонями обличчя, гірко заплакав.

Емпедокл

Коли архонти й жерці довідалися, що він, одвічний мандрівник, наближається до їхнього міста, вони вийшли йому назустріч до міської брами і побажали йому щастя, і вславили його, і змастили йому голову олією, й увінчали плющем, і обвили його довге чорне волосся білосніжним руном, і освятили, і ось, наче один із тих, хто призначався до жертви, у пурпуровій мантії й золотих сандаліях, переступив він міську браму, і здивовані люди, що юрмились на вулицях, почали кидати йому під ноги просто у пилюгу троянди і встилати йому дорогу великими барвистими килимами, і на все місто сяяв храм та його колони, що здіймалися до небес. Його мудрість, гомоніли в народі, така сама велика, як любов і смерть, що їх посилають боги; його серце — чисте і супокійне, як серце переможця на полі бою, хоч у його очах, казали, палає вогонь невтоленних пристрастей і бажань. У німому мовчанні застигли люди, мовби на полотні, в нетерплячому очікуванні його слова, і тоді хтось із юрби, якийсь убогий сіромаха, звернувшись до сусіда, тихо мовив:

«Дивися, воістину це йде той, хто знехтував смерть!» Ніхто йому не відповів, бо і народ, і архонти, й жерці нетерпляче чекали, що скаже він, і стояли, наче закам'янілі. Та він почув ті слова: «Дивися, воістину це йде той, хто знехтував смерть!» І йому здалося, наче чужа рука увійшла в його голі груди, схопила за серце, й воно забилося нестримно і гучно, й імла густою пеленою заволокла йому зір, і в очах запекло й закололо, і розум йому затьмарився. Він не бачив більше юрби і її німих допитливих очей, і не знав, що далеко внизу залишилася брама і вежа, і білі стіни міста, і не чув, як каміння під його золотими сандаліями гуркоче на крутій безлюдній дорозі і як холодний гірський вітер шарпає складки його пурпурової мантії. Тільки далеко внизу, глибоко під землею, в скелях він бачив вогонь, а вгорі — палаюче жерло вулкана, і йому здалося, що хтось міцний і мовчазний веде його вгору, туди, до темної брами щільного вогню. Гарячий дим опалив йому повіки й довге чорне волосся, він скинув з ніг золоті сандалії, скинув з умащеної голови вічнозелений плющ і білу пряжу руна, і зірвав із себе пурпурову мантію, і тіло його, легке і голе, полетіло у палаючий вічно вогонь.

Душа

Коли великий цар Фрігії Кандаул брав собі за дружину Нісію, її батько, чаклун Гіг, подарував доньці перстень, що мав дивовижну властивість: тільки-но Нісія повертала в ньому рубін донизу, як робилась невидимою.

Ніколи ще не було чоловіка, який би так гаряче кохав свою дружину, як Кандаул Нісію, і коли вночі Нісія, жартуючи, робилась невидимою, Кандаул казав: «Нісіє, ти тепер зі мною, як моя власна душа».

І всі прочули про ту велику любов царя до своєї дружини, і пішов містом поголос: «Ніколи ще не було людини щасливішої, адже ця жінка для нього — як його власна душа».

І прийшли до Кандаула друзі і мовили: «Жоден чоловік іще не мав такої вірної дружини, як ти, адже Нісія вірна тобі навіть коли ти її не бачиш. Воістину, вона твоя власна душа». І знову приходили до Кандаула друзі і промовляли: «Ми всі тобі заздримо…»

Кандаул щиро тішився своїм щастям і словами друзів і розповідав про все Нісії, і Нісія раділа його радістю.

А що друзі усе приходили і приходили, і казали усе те саме, Кандаул спершу почав дивуватись і сумніватись, а далі засмутився й зробився недовірливим. «Чому мені заздрять друзі? Нісія прекрасна, це правда… Але… Нісія може мене обдурити. Так, так. Нісія мене обманює. Це їй легко зробити. Усі вже сміються з мене. А я дурень». Так мовив Кандаул у серці своєму і пішов до Нісії, і сказав:

«Нісіє, віддай мені персня». І Нісія спитала: «Навіщо!» І Кандаул відповів: «Так буде краще». І тоді Нісія почала опиратись, а цар вигукнув: «Ти мене зраджуєш, ти шлюха, а я — дурень! Усі знають про це і сміються з мене!» І Кандаул відібрав у Нісії персня, і хутко побіг до річки, вкинув його у воду і з полегшеним серцем подумав про себе: «Тепер я буду розумнішим, тепер я господар над Нісією, тепер я бачитиму Нісію, як своє власне тіло».

Нїсія плакала, хотіла покинути Кандаула і повернутись до Гіга, свого батька. Але вона присоромила себе і сказала: «Ні, я помщуся. Тепер я справді обдурю Кандаула, та так, щоб про це дізналися всі. Хай він тоді мене убиває. Так буде краще. Я зійдуся з його охоронцем».

Сказано — зроблено. Головний охоронець царя став коханцем цариці, і все місто невдовзі дізналось про це, лише цар ні про що не відав, тимчасом як усі його друзі гомоніли поміж собою та зі своїми дружинами: «Головний охоронець царя — коханець цариці».

І знову прийшли до Кандаула Друзі, нишком пересміхаючись і підштовхуючи один одного ліктями в бік, і один з них відвів Кандаула, який ні про що не здогадувався, у куток і тихо мовив: «Твоя дружина тобі невірна. Вона кохається з твоїм головним охоронцем, їй це зробити неважко. Будь уважніший!»

Кандаул вислухав свого друга і відійшов від нього, весело посміхаючись. «Дурні,— мовив сам до себе, — вони думають, ніби знають усе, а насправді не знають найголовнішого: де перстень! Тільки я знаю це і ніхто більше».

Щастя і досконалість

До комедіанта, що цілими днями валявся на возі край битого шляху, підійшов з міста святий і мовив: «Колись і я був, як ти, комедіантом. Король любив мене і не скупився на щедрі подарунки, народ зустрічав мене оплесками, ім'я моє було в усіх на вустах. І коли я повною мірою навтішався щастям, я сказав собі: «Тепер ти багатий і щасливий, навіщо тобі далі грати?» І я перестав лицедіяти, мені хотілось побути сам на сам зі своїм щастям. І ось король і народ побачили, що я більше не граю, розізлились на мене і, відібравши у мене все, що я мав, вигнали мене з міста. І був я голий, сірий та вбогий, і щастя мене покинуло, і блукав я, немов сліпець, і мав лиш єдине бажання — вмерти.

Та раз, коли я піднімався в гори, зустрівся мені лісоруб із важким оберемком дров за плечима. Він ледь-ледь переставляв ноги по крутій стежці, часто зупинявся, важко дихав, боязко дивився то вгору, то вниз, і простував далі, не кажучи ані слова. Я довго дивився йому услід, а тоді подався за ним. Жалість стиснула мені серце, і я поклав його ношу собі на плечі, і звільнив його від тягаря, і перш ніж розійшлися наші стежки і забув я про нього, я полюбив свою ношу, хоч і не знав, чому. І рушив я далі, й спустився з гори, і прийшов до брами незнайомого міста, і побачив, як юрба народу обступила жінку, гукаючи, що жінка — це гріх. А жінка була прекрасна, з квітами у волоссі, у барвистій хустці, що прикривала її святу плоть. Уперше захотілося мені кинутися проти юрби і звільнити жінку від людського гніву, і хоч натовп був чималий, і бачив я затиснуті кулаки, і звірячу лють в очах, та бачив я водночас і відкриту красу жінки, і квіти у волоссі, і барвисту хустку, що прикривала її святу плоть. І взяв я на себе провину жінки, і прикрив своїм соромом її сором, і я знав, навіщо зробив так. І пішов я далі, і пройшов багато міст і сіл, і всюди я брав на себе і хвороби бідних, і глупоту навіжених; і стомлені від тягаря влади королі вінчали мене коронами, і жалість тих, хто розчарувався в коханні, лягала мені на серце, і провина всіх робилась моєю провиною, і врешті прийшли до мене люди й назвали мене святим.

Тоді я сказав собі: «Ти знову щасливий, і всяка ноша, яку покладатимуть на тебе люди, робитиме твою душу легкою, і душа твоя незабаром стане такою самою невагомою, яким було твоє тіло, коли ти грав перед народом і королем. І моя душа справді зробилась такою легкою. І я був щасливий, доки не зустрівся з тобою. Тому що ти не несеш на собі ні тягаря, ні провини. Досада охопила мене, і я засумнівався у своїй досконалості, і відчув, що тягар провини відходить від мене до інших, і, доки я сумніваюсь, важчає моя душа. Лише твоя провина може спонукати мене до досконалості. Назови її мені, і я звалю її на свої плечі, і на душі мені знову полегшає. Твоє щастя буде таким великим, що ти полюбиш його більше від самого себе. Назови мені свою провину, щоб я знову став досконалим!» Так мовив святий. І засміявся комедіант, і зліз із воза, і сів на верстовий камінь, і мовив: «Колись і я отак, як і ти, був святим, і люди звалили на мене тягар своїх провин. Я йшов із легкою й безтурботною душею, і люди бажали мені щастя, і називали святим, і з моїм іменем на устах звертались до бога. Але незабаром я зрозумів, що то обман. Люди втомились від щастя, і вийшла з натовпу якась людина і мовила: «Чому ми повинні бути щасливими, тимчасом як він — досконалий? Дайте й нам зробитись такими святими, як він!» І всі, хто почули ці слова, загукали: «Дозвольте й нам бути святими, як він, хай зваляться і на нас усі провини та тягарі! Чому він сам має називатися святим і зберігати чисту совість? Наше щастя — мавпа». І прийшли вони до мене й закричали:

«Віддай нам наші гріхи і турботи. І ми будемо святими й досконалими, як ти, тому що наше щастя — це щастя мавпи!» Коли я почув це, мені захотілося розсміятись — уперше за своє життя — і я мовив: «Ви діти!» Я ще щось хотів сказати, але вони голосно заулюлюкали й загукали: «Поверни нам наш тягар, поверни нам наше горе і наші смутки! Ми всі хочемо бути святими і мати чисті душі. Ми не уявляємо собі іншого щастя, тому що будь-яке інше щастя — це щастя мавп!»

Тоді я розсміявся і назвав Їх дітьми, і вони накинулися на мене і повиривали з моєї душі всі свої гріхи і життєві клопоти, і вигнали мене голого з міста, гукаючи: «Смійся тепер. Сміх ми тобі залишаємо». Так я залишився сам, голий і вбогий, наодинці зі своїм сміхом. Щоб не померти з голоду, я зробився комедіантом. Як носити маску — я навчився швидко, і відтак почав сміятися. Вдень я відлежуюся ось тут, а надвечір беру свої маски й простую до міста. Без маски вони б мене не впустили, бо тільки тоді, коли в них шаленіють пристрасті їхніх провин і тягарів, вони мене люблять, і тільки коли бачать на мені маску, вони щасливі й умиротворені, і не сваряться. То чи не передумав ти брати на себе мою провину?»

Так мовив комедіант і, піднявшись із придорожнього каменя, знову поліз на віз, де довго рився в соломі, аж нарешті витяг звідтіля мішок, великий, але напрочуд легкий. Комедіант простягнув його святому і висипав геть усе, що в ньому було, до його ніг. І побачив святий корони, мечі, кубки, бороди, квіти, купу одягу. Все це було з золотої фольги, або з дерева, або з ганчір'я — барвисте й яскраве.

Комедіант мовив: «Воно неважке. Треба лиш знати, як цим користуватись. Якщо ти, звісно, не передумав?»

Святий не сказав нічого і, засмучений, пішов геть. А комедіант іще довго дивився йому услід, аж поки святий не сховався за стінами міста, з якого незадовго перед тим вийшов.

Гріх мораліте

Дійові особи:

Маска короля Артура

Маска королеви Жевьєври

Ця сцена — епілог трагедії, в якій гріховна любов Женьєври і Ланселота розглядається як причина занепаду могутності короля Артура і лицарів Круглого столу. Дія відбувається в монастирі Алемсбурі, де Женьєвра знайшла притулок, залишивши королівський замок Камелот, коли її провина була доведена.

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, твої посланці зупинили мене в дорозі, і я прийшов, почувши, що ти хочеш розповісти мені усе, — аби я вибачив тобі твій гріх.

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, багатьох гінців посилала я за тобою, тож скажи, де твій кінь і де твої слуги?

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, мої слуги повтікали з замку, як тільки ти сховалася за мурами Алемсбурі, та ще й вкрали мого коня.

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, багатьох гінців посилала я за тобою, тож скажи, де твій пояс і де твій священний меч, Де звитяжна твоя корона і де твій жрецький плащ?

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, мій священний меч під сирим-горючим каменем на морському дні, а в Камелоті сидить Дагонет, мій блазень; йому, дурневі, дісталася моя звитяжна корона, і його мерзлякуваті плечі зігріває моя королівська мантія.

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, багатьох гінців посилала я за тобою, тож скажи, де твоїх дванадцять вірних рицарів, що в щасливі дні супроводжували тебе всюди?

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, моя країна — країна запроданців, і дванадцять моїх друзів, яких — бачить бог! — я любив, покинули замок, прихопивши з собою твій гріх, і Камелот тепер стоїть порожній, і Дагонет, мій блазень, виє в його безлюдних залах, тимчасом як гріх твій квітне по всій країні й нахабно сміється, сяючи на золотому чолі моїх друзів, що втратили сором.

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, багатьох гінців посилала я за тобою, тож скажи, чому нема коло тебе найдоблеснішого з-поміж твоїх дванадцяти друзів, чому ти блукаєш сам серед ночі?

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, Ланселот помер, і буря розвіяла землю з його могили над усією країною, і вічна пітьма огорнула його могилу.

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, але від чиєї руки загинув Ланселот, адже він був наймогутніший серед твоїх друзів?

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, твоя любов була грішна, і гріх занапастив Ланселота.

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, жах охоплює мене перед обличчям смерті.

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, жах твій грішний.

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, у моєму гріху не було жаху. Мій гріх був поза мною. Королю Артуре, я не грішна.

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, не глумися з бога. Де ж твій гріх, як не в тобі?

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, це щира правда, як і те, що ти зараз переді мною. Мій гріх покинув мене, і я порожня, як замок Камелот, і смерть виє в моєму серці, і куди ти не кинеш свій зір — всюди квітне мій гріх і нахабно сміється на золотому чолі твоїх ворогів, що втратили сором. Чому ти прийшов сам-один, коли знав, що я боюся смерті? Королю Артуре, чому ти прийшов сам-один, якщо на тобі немає мого гріха? Скільки живу, стільки боюся смерті, і мій гріх, як плащ, захищав мене від смерті, а тепер мій гріх далеко від мене і не заступає мене від смерті, і моє серце холоне, як серце Дагонета, твого блазня. Королю Артуре, чому ти прийшов без мого гріха, адже ти знав, що я боюся смерті? Королю Артуре, чому ти прийшов сам-один, якщо бог не покинув тебе?

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, бог покинув мене. Женьєвро, я покохав твій гріх.

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, якщо бог покинув тебе, в чому ж тоді мій гріх?

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, ти вільна від гріха. Твій гріх на мені.

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, поверни мені мій гріх, жах смерті охоплює мене.

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА (безтямно). Женьєвро, по всій країні розквітає твій гріх, він сміється на кожному чолі, іскриться в усіх очах, я пройду всіма шляхами, всіма дорогами, я позбираю твій гріх, і коли я зніму його з кожного чола, з кожного погляду, я принесу тобі твій гріх, і закутаю в нього смерть, як у плащ, щоб твоє серце більше не мерзло, і тоді я голосно скажу, сміючись, усім, що бог любить мене!

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, мій гріх великий, ти знаєш, він ширший від тих володінь, які ти охоплюєш зором; і друзів, і ворогів у тебе значно більше, ніж ти гадаєш; то як же ти сподіваєшся ще до того, як бог полюбить тебе, відібрати в усіх мій гріх?

МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, коли ворони залишать Камелот і труп Ланселота підніметься з землі, коли Дагонет, мій блазень, радісний, з порожніх палат Камелота, де я стільки років прожив, принесе мені корону моїх гучних звитяг і мою королівську мантію, коли море врешті-решт викине на берег мій священний меч, тоді я відчую, що відібрав гріх у всіх, тоді я зрозумію, що бог любить мене.

МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, ти боїшся смерті, і тому не шукатимеш мого гріха. Королю Артуре, дивись, ось, біля твоїх ніг, моє тіло. Моє голе тіло, готове до смерті. Королю Артуре, наступи на смерть!

Паяц

Біля входу до театру на стовпі палали два смолоскипи, і світло від них, мовби двома червоними язиками, лизало вечірні сутінки. Іскристим попелом воно осипалося на підлогу і килими, що встеляли глядачевий зал. Світло падало й на обличчя людей, що насідали одне на одного, бажаючи потрапити на виставу. Ще зранку дізналися жителі маленького містечка про приїзд комедіантів, почувши музику й побачивши осла, прикрашеного паперовими квітами, що поважно ступав вулицями. На кожному людному перехресті паяц вигукував назву п'єси і переказував присутнім її зміст. Тепер кожен прагнув якомога швидше опинитися біля столу, за яким сидів найповажніший член трупи, згрібаючи до ящика мідяки й замість них видаючи пошарпаного квитка на грубому папері з номером місця. Біля дверей, що вели до глядачевої зали, стояла жінка і вказувала, де кому сідати. Коло неї юрмилися і сміялись діти, і матері з немовлятами на руках намагались триматися ближче до світла й людського гомону. Віяв вогкий осінній вітер. Цілий день ішов дощ. Там, куди не досягло світло смолоскипів, за півколом з'юрмлених дітей, походжав узад-уперед той, кого всі називали паяцом, той, хто сьогодні вигукував назву вистави і переказував її зміст. Ніхто не зважав на нього. Він був уже у костюмі. Його голову прикрашала біла шапчина з червоними китицями, на плечі була накинута старенька червоно-коричнева мантія, і вітер роздував його широкі білі панталони, немов пухирі. Він ступав широко і дивився собі під ноги, немов рахуючи кроки. Був схвильований, руки тримав у кишенях штанів, розмовляючи сам із собою й'клянучи себе. Раптом він зупинився, підніс руку до товстого обличчя, розвіз по щоці грим і втупився поверх дитячих голів туди, де за столом актор продавав квитки. Прикусив губу і замислився. Але в ту ж мить стрепенув головою й почав походжати далі, розмовляючи із собою: «Я гратиму… Я повинен грати… Після гри буде легше… Лише після гри… Одразу обох… Якщо тільки мені вдасться її застукати… Але Неда хитра… Що б мені такого придумати?.. Але якщо я справді застану її у ліжку… Що тоді?.. Так… Мені треба сховатися заздалегідь. Неда завжди замикає двері на ключ… Невже вона і тепер спочатку помолиться, клята лицемірка… Нічого… Я почекаю… На цьому тижні вона купила великого кухонного ножа… Він ще досить гострий… Хто знає, як вона розраховувалася за нього… Боже, боже, який я дурень, я геть забувся, я розмовляю, як у гарячці… Неда спала тут зі мною… А зараз вони зійшлися й сміються на радощах, а я бігаю тут і мелю дурниці… Зараз… Зараз… Якщо я їх знайду… Гра розпочинається, я повинен зіграти… Хто це? Чи не Філіп? Ні, ні, Філіп великий і з бородою… Неда не грає сьогодні… Звичайно, зараз, прямо зараз, коли вони разом… Я все знаю… Я повинен зіграти… Цю нову п'єсу… Мені навіть не треба виходити зі своєї ролі… Я можу казати все, як воно є… Але ні, ні, адже я лише паяц, мені дозволено тільки кривлятися і дивитись! Шахраї, вони мають і нині найкращі ролі… В усіх добрі ролі… Але мені однаково… Якби тільки застати їх разом… З Недою я швидко упораюсь… За це я не переживаю… Але Філіп, Філіп сильний, а я страшенно незграбний… Я підпалю його дім, його комори, все… Він заможний чолов'яга… Він дужчий за мене… Я жирний і старий… Жирний, жирний, тут жир, там жир. Кругом жир! Гидота! Моє обличчя… Я боязкий?.. Ах! Я знаю, який я: тюхтіюватий, старий, жирний, бридкий, недоумкуватий, дурень… Але я повинен піймати їх на гарячому… Я повинен, повинен, повинен…» Так бубонів паяц, походжаючи взад і вперед з утупленим попід ноги поглядом, мовби рахуючи кожен крок. І надималися пухирями його широкі білі штани, і сльози гніву котилися по його товстих щоках, змішуючись із пудрою.

— Т-с, т-с! Паяц! Паяц! — раптом почув він біля себе чийсь голос і відчув, як чужа рука лягла йому на плече.

Паяц здригнувся і озирнувся назад.

Це був Антоніо, той самий Антоніо, що розказав йому про зв'язок Неди з філіпом, молодим селянином. Тому паяц ненавидів Антоніо, ненавидів дужче, ніж будь-кого в світі.

— Па^е! Паяце! Ти ще не знаєш? Філіп мертвий! — тихенько вигукнув Антоніо.

— Що? Хто? Не мели дурниць! Що ти кажеш? Хто мертвий? — скрикнув паяц і зблід так, що це зробилось помітно навіть крізь розмазаний по обличчю грим.

— Він! Філіп! Філіп мертвий! Не репетуй! — знову тихо сказав Антоніо.

— Філіп мертвий? Це неправда! Ти брешеш? Хто його вбив? — вигукнув паяц, озираючись навкруги, і його маленькі підпухлі очиці боязко забігали.

— Ходи сюди! Не галасуй! Діти он озираються. Я тобі все розповім! — і Антоніо потягнув паяца за собою, розповідаючи йому все, як було: — Це правда. Я сам бачив його в калюжі крові. Він знову зібрався був до неї,— прецінь знав, що ти нині граєш, — і раптом побачив, як хтось крадькома виходить від Неди, тулячись до стіни; той, другий, відчув, що хтось за ним стежить і хотів утекти, але Філіп кинувся на нього й вони зчепилися; той, другий, однак, виявився спритнішим: він хвацько вихопив ножа, і Філіп упав мертвий. Убивця (не знаю, як його звати) — товстий, бридкий чолов'яга, старший од Філіпа — в усьому зізнався. Його заарештували. Ти не бачив його? Хочеш подивитися? Та що з тобою? Ти все ще думаєш про Неду? Та господь з нею! Вона поводилася як хвойда. Я тобі вже казав. Та що з тобою? Схаменися ж нарешті!

— Замовкни! Що ти там знаєш? Про що ти можеш мені розповісти? Ні про що! — затинаючись мовив паяц, нетямущим поглядом дивлячись вдалечінь. А тоді спитав: — Філіп справді мертвий чи тільки поранений?

— Ні, ні, мертвий! Він лежав у калюжі крові. Жахливої Про це всі знають. І Неда! — вигукнув Антоніо.

— І Неда?! Як так? Що з нею? Про що вона говорила? Як вона? — зойкнув Філіпе!» О! Вона хвойда! Та що з тобою? Куди ти дивишся? Спробуй якомога швидше про все забути. На кожен твій палець знайдеться десять таких, як Неда, і навіть кращих. Жени її з хати, жени її разом з її ганчір'ям. Нічого іншого їй не лишається. Ти купував їй усе, і зовсім недавно — це червоне плаття з білими квітами. Вона в ньому й сьогодні. Воно ніби в крові, її місце на вулиці, на панелі… Що з тобою? Іди, йди, твій вихід! Вона добре знає, що ти не зіпсуєш вистави. Твій вихід у першому акті. Припудрись! Костюм уже на тобі. Іди, йди! — Так мовив Антоніо, тягнучи паяца за собою.

— Так, так, я йду, — швидко й схвильовано пробелькотів паяц. — Іду. Облиш мене, облиш! Я зіграю. Облиш мене, кажу тобі. Не турбуйся за мене. Все це тебе не стосується, затям собі! Облиш мене, або я!..

Антоніо спробував його затримати, але паяц вирвався і тієї ж миті зник у пітьмі.

Він біг і біг, не розбираючи дороги. Базарною площею, повз пошту, минаючи громіздкі кам'яниці. Вузькими й брудними провулками передмістя. У крамницях, кав'ярнях, пивних мерехтіло світло. Перехожі спинялися й дивилися йому вслід:

йоголегко було впізнати по білих широких штанях, що пухирями роздувались на вітрі, по білій шапчині з червоними китицями. Паяц біг, не розбираючи дороги, з трудом утримуючи стареньку червоно-коричневу мантію, що тріпотіла за його плечима. Він біг вузькими брудними провулками, повз мерехтіння світла в крамницях, пивних та під ліхтарями. Його величезна тінь падала на бруківку, на тротуар, ковзала по кам'яних огорожах невеличких будинків, зникала і знову з'являлась то спереду, то ззаду, то праворуч, то ліворуч. Спочатку він мав дві тіні, потім — три, тоді знову — одну. У світлі ліхтаря з'явилось велике товсте обличчя попелясто-сірого кольору, схоже на зношену гіпсову маску, крізь яку уважно дивилося двоє маленьких темних очей. Він був уже біля міської брами. Зупинився, оглянувся навкруги, прислухався до розмови податкового інспектора з візницею, а тоді проминув міську браму й опинився на волі. Навкруги було темно, і його постать не відкидала жодної тіні. Мрійливо тремтіло на вітрі листя дерев. Повітря було напрочуд ясне, і небо, на якому вже засвічувались зірки, скидалось на темне море. Духмяно пахли трави. Тисячі вогників мерехтіли удалині біля вокзалу. Свистів маневровий потяг, штовхаючи взад і вперед вагони. Із міської брами вискочив омнібус і, одразу повернувши праворуч, попростував до вокзалу. Під ліхтарями колеса збивали з калюж фонтани води. Паяц дивився услід омнібусу й бачив, як летить з-під коліс грязюка. Він спробував ще раз усе осмислити і не зміг. Мовби усього цього і не було. Де він? Де люди? Філіп і Неда, і той, другий, і… Все це було! На очі йому набігли сльози. Ноги тремтіли, він знайшов лавку й сів. Усе це правда! Він підніс до обличчя білу шапчину з червоними китицями і заридав, він прикусив її й вигукнув: «Боже, боже, який я дурень, який я дурень!» Він ридав, і від цього ридання усе його важке тіло здригалося, він відкинув шапчину і застогнав, і впав своїм важким тілом у вогку траву, в канаву, і плакав довго, плакав, як дитина.