sci_psychology О В Полозенко С В Яшник В І Свистун В І Стахневич І А Мартинюк Л М Жуковська Основи загальної психології. Том I

uk
Владимир Паст FictionBook Editor Release 2.6 27 October 2013 3665925A-1808-47DE-8FD1-B00F8C9EF45D 1.0

1.0 — создание файла

Основи загальної психології. Том I Київ 2009

ПЕРЕДМОВА

иш

0. ЯтттнЯтттн

1.

Розділ 1. ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ, МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ

1. Визначення психології як науки, її основні принципи, завдання та значення.

2. Наукові та життєві психологічні знання.

3. Предмет психології як науки.

4. Цілісний підхід до вивчення людини у психології.

5. Зв’язок психології з іншими науками.

6. Основні галузі психології.

7. Методи психології.

1. Визначення психології як науки, її значення, основні принципи, завдання

Психологія (грец. psyche — душа, logos — наука) — наука, що вивчає факти, закономірності й механізми психіки. Наприклад:

— досліджуючи процес сприймання людиною оточуючих предметів, психологи встановили суттєвий факт: образ предметів зберігає відносну постійність незалежно від умов його сприймання — так, уночі за поганого освітлення, ми сприймаємо предмети такими ж, як і вдень;

— спеціальні дослідження засвідчують, що постійність сприймання не дається людині від народження; воно формується поступово за своїми законами (це одна із закономірностей психіки);

— у психічній діяльності беруть участь конкретні анатомо-фізіологічні утворення, що забезпечують той чи інший психічний процес; наприклад, процес сприймання забезпечується діяльністю аналізаторів (це один із механізмів функціонування психіки).

Іншими словами, психологію можна охарактеризувати як науку, яка вивчає процеси активного відображення людиною об’єктивної дійсності у формі відчуттів, сприймань, мислення, почуттів та інших явищ психіки.

Слово «психологія» у перекладі з древньогрецького означає «наука про душу». Існує легенда, за якою грецький бог Ерот покохав земну дівчину Психею, що було заборонено небожителям. Тому мати Ерота Афродіта змусила дівчину пройти складні випробування. У процесі їх подолання дівчина вразила богів Олімпу своєю наполегливістю, тому останні звернулись до Зевса з проханням допомогти. Верховний бог дав згоду, і Психея була переведена у ранг богині, що дозволило їй укласти у шлюб із Еротом. Психея, набувши безсмертя, стала символом душі.

Будь-які дослідження, що здійснюються психологією, базуються на таких керівних положеннях — принципах:

а) принцип детермінізму — психіка визначається способом життя і змінюється зі зміною зовнішніх умов;

б) принцип єдності свідомості й діяльності — свідомість і діяльність перебувають у нерозривній єдності; свідомість утворює внутрішній план діяльності людини;

в) принцип розвитку — психіку можна правильно зрозуміти, якщо розглядати її у безперервному розвитку, як процес і результат діяльності.

Значення психології:

— дає можливість розбиратись у психічному житті людей;

— допомагає розбиратись у своєму психічному житті, розуміти свої сильні і слабкі сторони, правильно організовувати свою розумову працю і т. д.

Завдання сучасної психології:

— розвивати теоретичні дослідження;

— адекватно вирішувати практичні проблеми.

2. Наукові та життєві психологічні знання

Ще задовго до становлення психології як науки люди накопичували життєві психологічні знання один про одного. Ці знання закріплювались, передавались від покоління до покоління у мові, пам’ятках народної творчості. Психологічні знання вбирали казки, притчі, прислів’я, приказки. Наприклад, прислів’я «Краще один раз побачити, ніж десять разів почути» свідчить про переваги зорового сприймання і запам’ятовування перед слуховим; а прислів’я «Звичка — друга натура» говорить про роль закріплених звичок.

Життєві психологічні знання можуть бути досить обширними, вони до певної міри допомагають людині, інколи у певних межах є правильними і відповідають дійсності. Так, кожен із нас із дитинства вміє «читати» за зовнішніми проявами — мімікою, жестами, інтонацією, особливостями поведінки — емоційний стан іншої людини. Тобто кожен — по-своєму психолог, оскільки в суспільстві неможливо жити без певних уявлень про психіку людей.

Однак в цілому ці знання позбавлені систематичності, глибини, доказовості.

Основні відмінності життєвих психологічних знань від наукових полягають у наступному:

— життєві знання конкретні, прив’язані до конкретних ситуацій, людей, задач; наукова психологія прагне до узагальнення, тому використовуються відповідні поняття;

— життєві психологічні знання мають ситуативний характер, це зумовлено способом їх отримання — випадковим досвідом і його суб’єктивним аналізом на несвідомому рівні; наукове знання базується на висуненні гіпотез і перевірці висновків, отримані знання раціональні та усвідомлені;

— життєві психологічні знання передаються з великою складністю, а часто їх передача неможлива (Ю. Гіппенрейтер: «Вічна проблема «батьків і дітей» полягає якраз у тому, що діти не можуть і навіть не хочуть переймати досвід батьків»); у науці знання акумулюються і передаються легше;

— методи отримання знань: у життєвій психології — обмірковування і спостереження, у науковій — основний метод — експеримент;

— наукова психологія володіє різноманітним, широким фактичним матеріалом, недоступним у всьому обсязі жодному носію життєвої психології.

Таким чином, прагнення людини до пізнання невідомого та необхідність прогнозувати поведінку інших у тих чи інших обставинах потребували наукових, тобто об’єктивних та достовірних знань про психіку людини.

3. Предмет психології як науки

Психологія має тривалу історію свого розвитку — з часів античності (розвивалась у межах філософії) і до наших днів. При чому становлення психології як самостійної науки пов’язують з кінцем ХІХ століття, коли активно розвивалась природнича наука. Офіційним роком заснування психології як самостійної науки вважають 1879, коли в Німеччині у місті Лейпциг Вільгельм Вундт відкрив першу психологічну лабораторію. У ній вивчались відчуття, сприймання, час реакцій людей на різні подразники. Відразу зазначимо, що предмет вивчення психології протягом історії її розвитку змінювався.

За зміною предмету вивчення психології у її розвитку виокремлюють такі періоди:

а) з античних часів до середини ХVІІ століття — предмет вивчення — душа: у працях відомих філософів (Геракліт, Демокрит, Аристотель, Платон, Анаксагор та ін.) ідеться про співвідношення душі й тіла, про складові душі, про її властивості, рівні розвитку тощо;

б) із середини ХVІІ століття до кінця ХІХ століття — предмет вивчення — свідомість: визначення свідомості як предмету психології бере свій початок з ідей Рене Декарта про те, що найсуттєвішим є те, що думає людина, переживає у кожен конкретний момент часу, а отже, досліджувати треба свідомість. Як метод дослідження запропонував інтроспекцію — самоспостереження. Вважав, що тільки сама людина може пізнавати себе;

в) початок ХХ століття — предмет вивчення — поведінка: поведінка як предмет психології постала у зв’язку з дослідженнями американських учених Едварда Лі Торндайка, Джона Брадауса Уотсона та ін. Вони звернули увагу на те, що вивчення свідомості з допомогою інтроспекції не дає достовірних результатів та ставить під сумнів їх об’єктивність. Тому вивчати потрібно те, що можна досліджувати з допомогою об’єктивних методів, наприклад, спостереження, а саме — поведінку;

г) ХХ століття і до наших днів — предмет вивчення — психіка, психічні явища.

Нині предметом вивчення психології є психіка та психічні явища як окремої людини, так і таких, що спостерігаються у групах.

Психіка — це властивість високоорганізованої живої матерії, яка полягає в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, у побудові суб’єктом картини цього світу і регуляції на цьому підгрунті поведінки та діяльності.

Психічні явища на рівні окремої людини поділяються на такі види:

1) психічні процеси (первинні регулятори поведінки людини, мають динамічні характеристики: тривалість, стійкість, на їх підгрунті формуються певні стани, знання, уміння і навички людини):

— пізнавальні — процеси, пов’язані зі сприйманням і переробкою інформації: відчуття, сприймання, пам’ять, уява, мислення, мовлення, увага;

— емоційні: емоції, почуття;

— вольові: воля (найбільш яскраво проявляється у ситуаціях, пов’язаних із прийняттям рішень, подоланням труднощів, управлінням своєю поведінкою);

2) психічні властивості (це найбільш істотні особливості особистості, що забезпечують певний кількісний і якісний рівень діяльності й поведінки людини): спрямованість, темперамент, здібності, характер;

3) психічні стани (характеризують стан психіки в цілому; мають свою динаміку: тривалість, стійкість, інтенсивність; впливають на хід результат психічних процесів і можуть сприяти чи гальмувати діяльність): піднесення, пригнічення, страх, бадьорість, сум, стрес, релаксація та ін. Яскрава особливість психічних станів — динамічність (виняток становлять психічні стани, зумовлені патохарактерологічними особливостями або домінуючими характеристиками особистості).

Рівень розвитку психічних властивостей, особливостей розвитку психічних процесів, психічні стани, що переважають у людини, складають індивідуальність людини (її неповторність).

Психічні явища на рівні групи поділяються на такі види:

1) психічні процеси: спілкування, міжособистісне сприймання, міжособистісні стосунки та ін.;

2) психічні властивості: організованість, стиль керівництва, ефективність діяльності та ін.;

3) психічні стани: конфлікт, згуртованість, психологічний клімат, відкритість чи закритість групи, паніка та ін.

4. Цілісний підхід до вивчення людини у психології

У психології людину позначають такими поняттями:

1) індивід — людина як одинична природна істота, представник виду Homo Sapiens. Властивості індивіда — первинні (властиві усім людям: наприклад, вікові особливості, статевий диморфізм, індивідуально-типологічні характеристики, у тому числі конституційні особливості, нейродинамічні властивості мозку, особливості функціональної асиметрії великих півкуль головного мозку), вторинні (динаміка психофізіологічних функцій і структура органічних потреб);

2) особистість — індивід як суб’єкт соціальних стосунків та свідомої діяльності; усі тлумачення особистості сходяться в одному: «особистість» характеризує людину як соціальну істоту;

3) суб’єкт діяльності — це поняття займає проміжне становище між поняттями «індивід» та «особистість», поєднує в єдине ціле біологічне начало та соціальну сутність людини, якби людина не володіла здатністю виступати суб’єктом діяльності, то навряд чи вона могла б розглядатись як соціальна істота, оскільки її еволюція і соціальний розвиток неможливі без діяльності. Суб’єкт — це індивід як носій свідомості, який володіє здатністю до діяльності.

4) індивідуальність — це сукупність психічних, фізіологічних і соціальних особливостей конкретної людини з точки зору її унікальності, своєрідності й неповторності. Передумовою формування індивідуальності служать анатомо-фізіологічні задатки, які перетворюються у процесі виховання, що має суспільно зумовлений характер. Різноманіття вроджених характеристик і умов виховання породжує широку варіативність проявів індивідуальності.

5. Зв’язок психології з іншими науками

Психологія пов’язана з такими науками:

1) філософією — питання психології тривалий час вивчались у межах філософії; сьогодні є наукові проблеми, які розглядаються як з позиції психології, так і філософії (поняття особистісного сенсу, мети життя, світогляд, моральні цінності та ін.);

2) соціологією — спостерігається взаємна підтримка на рівні методології. Так, соціологія запозичує із соціальної психології методи вивчення особистості й людських стосунків. Психологія використовує у своїх експериментальних дослідженнях прийоми збору наукової інформації, що є традиційно соціологічними (опитування, анкетування); відбувається взаємопроникнення теорій: так, розроблена переважно соціологами концепція соціального научіння є загальноприйнятою у соціальній та віковій психології; теорії особистості та малої групи, розроблені психологами, використовуються у соціології; спільно вирішуються проблеми (наприклад, взаємини між людьми, національна психологія, психологія економіки й політики держави, проблеми соціалізації й соціальних установок);

3) педагогікою — виховання й навчання дітей не може не враховувати психологічних особливостей особистості (однак, на відміну від психології, яка розвивалась у межах філософії, педагогіка формувалась із самого початку як самостійна наука; і нині між психологами й педагогами немає чіткого взаєморозуміння). На початку ХХ століття існувала й розвивалась комплексна наука про дітей, їх навчання і виховання — педологія, у ній співпрацювали педагоги, психологи, медики, фізіологи; існували наукові центри, де готували педологів, наукові лабораторії, у яких спеціалістами різних напрямів розроблялись проблеми дитинства;

4) історією — є приклади глибокого синтезу історії й психології у створенні загальної наукової теорії — теорія культурно-історичного розвитку вищих психічних функцій людини, розроблена Левом Семеновичем Виготським: у ній доведено, що головні історичні досягнення людства (мова, засоби праці) стали факторами, що спричинили прогрес у філогенетичному та онтогенетичному розвитку людей; у психології використовується історичний метод — для розуміння природи будь-якого психічного явища потрібно простежувати його розвиток (як на рівні людини, так і на рівні людства);

5) технічними науками — людина є безпосереднім учасником усіх технологічних і виробничих процесів, без її участі неможливо організувати виробничий процес; завдяки діяльності психологів створюються зразки техніки, які враховують психічні і фізіологічні можливості людини (інакше могли б бути створені технічні зразки, які ніколи б не змогла експлуатувати людина);

6) з медичними та біологічними науками — більшість психічних явищ (насамперед, психічних процесів) мають фізіологічну зумовленість, тому знання, отримані фізіологами й біологами, використовуються у психології, для кращого зрозуміння тих чи інших психічних явищ; сьогодні добре відомі факти психосоматичного й соматопсихічного взаємовпливу, психічний стан індивіда відображається на його фізіологічному стані, а в певних ситуаціях психічні особливості можуть сприяти розвитку того чи іншого захворювання, і навпаки, хронічне захворювання позначається на психічному стані хворого; враховуючи тісний зв’язок психічного й соматичного, у сучасній медицині активного розвитку набули методи психотерапевтичного впливу, які використовують «лікувальні властивості» слова.

Таким чином, психологія тісно пов’язана з різними сферами науки й практики. Всюди, де задіяна людина, є місце психології. Тому з кожним роком психологія набуває все більшої популярності, поширення, а це призводить до виникнення різноманітних галузей психології.

6. Основні галузі психології

Галузі психології — сфери науково-психологічних досліджень та практичного застосування психологічних знань, що відносно самостійно розвиваються.

Кожні 4–5 років з’являються нові галузі психології. Їх виникнення зумовлене впровадженням психології у всі сфери наукової і практичної діяльності, появою нових психологічних знань.

Усі галузі психології можна розділити на дві групи: фундаментальні та прикладні. Фундаментальні (загальні) — базові, мають загальне значення для розуміння і пояснення різних психічних явищ, в тому числі поведінки людей, незалежно від того, якою діяльністю вони займаються. Це база, яка об’єднує усі галузі психологічної науки і є основою для їх розвитку. Тому їх об’єднують терміном «загальна психологія».

Прикладні (спеціальні) — галузі науки, досягнення яких використовуються на практиці. Вирішують конкретні завдання у межах свого напряму. У деяких випадках досягнення прикладних галузей може мати фундаментальний характер, це робить необхідним використання отриманого знання у всіх галузях і напрямах. Прикладні галузі психології:

— педагогічна психологія — галузь психологічної науки, що вивчає психологічні проблеми навчання і виховання, досліджує питання цілеспрямованого формування пізнавальної діяльності й суспільно значущих якостей особистості, вивчає умови, які забезпечують оптимальний ефект навчання, питання врахування індивідуальних особливостей учня при побудові навчального процесу і взаємин вчителя та учня, а також взаємин всередині навчального колективу;

— вікова психологія — вивчає закономірності етапів психічного розвитку й формування особистості від народження до старості; розділи вікової психології: психологія дитинства, психологія юності, психологія зрілого віку, геронтопсихологія; вивчає вікову динаміку психічних процесів;

— диференціальна психологія — галузь психології, яка вивчає відмінності як між індивідами, так і між групами, а також причини й наслідки цих відмінностей;

— соціальна психологія — вивчає закономірності поведінки і діяльності людей, зумовлені фактом їх включеності у групи, а також психологічні характеристики самих груп;

— політична психологія — вивчає психологічні компоненти політичного життя і діяльності людей, їх настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації;

— психологія мистецтва — галузь психологічної науки, предметом якої є властивості й стани особистості чи групи осіб, що зумовлюють усвідомлення й сприймання художніх цінностей, вплив цих цінностей на життєдіяльність окремої особистості в цілому;

— медична психологія — вивчає психологічні аспекти гігієни, профілактики, діагностики, лікування, експертизи й реабілітації хворих; у її сферу входять питання, пов’язані з виникненням, розвитком і перебігом хвороби, впливом тих чи інших хвороб на психіку людини і, навпаки, впливом психіки на хворобу;

— інженерна психологія — галузь психології, яка досліджує процеси і засоби взаємодії між людиною і машиною.

Інші галузі психології: спортивна психологія, юридична психологія, авіаційна й космічна психологія, військова психологія, експериментальна психологія тощо.

7. Методи психології

За вітчизняним вченим Борисом Герасимовичем Ананьєвим, усі методи психології можна поділити на такі види:

1) організаційні:

— порівняльний (співставлення різних груп за віком, діяльністю тощо);

— лонгітюдний (багаторазове обстеження одних і тих же осіб протягом тривалого періоду);

— комплексний (у дослідженні беруть участь представники різних наук; як правило, один об’єкт вивчають різними засобами. Це дозволяє встановлювати зв’язки і залежність між явищами різного типу, наприклад, між фізіологічним, психологічним і соціальним розвитком особистості);

2) емпіричні:

— спостереження і самоспостереження;

— експериментальні методи, психодіагностичні методи (тести, анкети, опитувальники, соціометрія, інтерв’ю, бесіда, аналіз продуктів діяльності, біографічні методи);

3) методи обробки даних:

— кількісний (статистичний метод);

— якісний (диференціація матеріалу за групами, аналіз);

4) інтерпретаційні:

— генетичний (аналіз матеріалу в плані розвитку з виокремленням фаз, стадій, критичних моментів і т. д.);

— структурний (встановлює структурні зв’язки між усіма характеристиками особистості).

Виокремлють так звані спеціальні методи психології (з їх допомогою виявляють суттєві факти, закономірності й механізми психіки):

1) основні:

а) спостереження (науковий метод, що реєструє та науково пояснює причини того чи іншого психологічного явища):

— життєві спостереження (обмежуються реєстрацією фактів, мають випадковий неорганізований характер);

— наукове спостереження (перехід від опису фактів до пояснення їх внутрішньої суті; необхідна умова — чіткий план, фіксація результатів у спеціальному щоденнику);

б) експеримент (активне втручання дослідника в діяльність піддослідного з метою створення умов, за яких виявляється психологічний факт):

— констатувальний (проводиться з метою з’ясування наявності певного факту, закономірності чи механізму, міри їх вираження);

— формувальний (проводиться з метою розвитку певних якостей особистості, формування певних навичок, умінь, апробації певних корекційних впливів);

— лабораторний (здійснюється у спеціальних умовах, використовується спеціальна апаратура, дії обстежуваного визначаються інструкцією);

— природний (відбувається у звичайних умовах, застосовується при вивченні пізнавальних можливостей на різних вікових етапах).

2) допоміжні:

а) аналіз продуктів діяльності (щоденників, листів, творів мистецтва тощо);

б) біографічний метод;

в) близнюковий метод (для вивчення впливу генотипу та середовища на певні психічні явища);

г) моделювання;

д) соціометрія (для вивчення становища особистості у групі, з’ясування наявності мікрогруп у групі);

е) анкетування;

є) тестування, опитування;

ж) проективні методики (наприклад, «Незавершені речення», малюнкові методики: намалювати на задану тему чи пояснити (проінтерпретувати) зображене на картинці).

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення психології як науки.

2. Поясніть сутність основних принципів психології.

3. У чому полягає завдання психології як науки?

4. У чому полягає значення психології?

5. Поясніть, чим відрізняються наукові психологічні знання від життєвих?

6. Що вивчає психологія?

7. Як змінювався предмет вивчення психології як науки упродовж історії її становлення?

8. З яким роком та якою подією пов’язують становлення психології як самостійної науки?

9. Поясніть суть поняття «суб’єкт діяльності»?

10. У чому полягає відмінність понять «індивід», «особистість», «індивідуальність»?

11. З якими науками пов’язана психологія, поясніть цей зв’язок?

12. Як ви розумієте поняття «галузь психології»?

13. Назвіть галузі психології, дайте їх коротку характеристику.

Словник термінів

Галузі психології — сфери науково-психологічних досліджень та практичного застосування психологічних знань, що відносно самостійно розвиваються.

Індивід — людина як одинична природна істота, представник виду Homo Sapiens.

Індивідуальність — це сукупність психічних, фізіологічних і соціальних особливостей конкретної людини з точки зору її унікальності, своєрідності і неповторності.

Особистість — індивід як суб’єкт соціальних стосунків та свідомої діяльності, людина як соціальна істота.

Психіка — це властивість високоорганізованої живої матерії, яка полягає в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, у побудові суб’єктом картини цього світу і регуляції на цій основі поведінки та діяльності.

Психічні властивості — це найбільш істотні особливості особистості, що забезпечують певний кількісний і якісний рівень діяльності й поведінки людини.

Психічні процеси — первинні регулятори поведінки людини, мають динамічні характеристики: тривалість, стійкість, на їх підґрунті формуються певні стани, знання, уміння й навички людини.

Психічні стани — характеризують стан психіки в цілому; мають свою динаміку: тривалість, стійкість, інтенсивність; впливають на хід і результат психічних процесів і можуть сприяти чи гальмувати діяльність.

Психологія — наука, що вивчає факти, закономірності і механізми психіки.

Суб’єкт діяльності — це індивід як носій свідомості, який володіє здатністю до діяльності.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Визначте, до якої групи психічних явищ — психічних процесів, психічних властивостей чи психічних станів — належить кожне явище, описане нижче:

1. Учитель математики неодноразово звертав увагу на те, що деякі діти з великими труднощами засвоюють матеріал безпосередньо після уроків фізкультури і набагато краще, якщо перед уроком математики була інша навчальна діяльність.

2. Учень Микола Ш. завжди відчував велике задоволення, коли його товариші демонстрували чудові знання з різних предметів.

3. Таня К. завжди прямо й відверто засуджувала своїх товаришів за несумлінне ставлення до навчальної роботи.

4. Вітя К. систематично відвідує гурток авіамоделістів.

5. Розглядаючи картину Врубеля «Демон і Тамара», людина мимоволі пригадує образи лермонтовських героїв.

6. Петрик К., прийшовши додому, відразу ж вирішив вивчити вірш. Проте, щоб він не робив — не міг правильно запам’ятати останню строфу. Після невеликого відпочинку хлопчик швидко вивчив останній уривок і продекламував увесь вірш виразно і без помилок.

Завдання 2

Прокоментуйте наступну думку. Дайте відповідь на поставлене запитання. Наведіть принаймні 5 доказів «за» і «проти».

Психологія — це не наука, а життєва практика! Подивіться на таксистів, офіціантів, гадалок, убогих — чим не психологи? Викликати довіру, вчасно зорієнтуватись на ваші слова й стан, змусити відкритись, повірити, довіритись, відгадати ваш настрій, соціальне становище, особливості характеру, а потім скористатись усім цим — тут і «справжнім» психологам є чому повчитись!

Завдання 3

Прокоментуйте наступні судження про психологію. Оберіть найбільш правильні і повні.

1. Психологія — наука, яка займається вивченням переживань і психічних станів, що встановлюються позачуттєвим шляхом, інтроспективно.

2. Психологія вивчає процеси активного відображення людиною і тваринами об’єктивної реальності у формі відчуттів, сприймань, понять, почуттів та інших явищ психіки.

3. Психологія — наука про закономірності, механізми і факти психічного життя людини і тварин.

4. Психологія — галузь біологічної науки, яка займається функціонуванням нервових процесів мозку.

5. Психологія — наука про феноменальні (безтілесні) сутності, які утворюють зміст окремого «Я» (тобто свідомість індивіда).

Завдання 4

Прокоментуйте наступні судження. З якими із них можна погодитись, а з якими неможна і чому?

1. При вивченні психічних явищ завжди варто встановлювати матеріальні причини їх виникнення.

2. Чужа душа — темниця.

3. У душі немає таємниць, яких не видавала б поведінка.

4. Єдиним джерелом пізнання психічних процесів є самоспостереження.

5. Психічна діяльність завжди отримує своє об’єктивне вираження у тих чи інших діях, рухах, мовних реакціях, у змінах роботи внутрішніх органів і т. д.

Завдання 5

Прокоментуйте висловлювання Е. Гуссерля. Із чим ви погоджуєтесь, що заперечуєте?

Усе матеріальне, фізичне, зовнішнє дане опосередковано через психіку, психічні ж переживання суб’єкта є єдиною первинною, безпосередньою даністю. І тому дані інтроспекції абсолютно достовірні, безпомилкові.

Завдання 6

Вставте пропущені слова у наступні твердження.

1. До основних методів відносять метод… і метод…, до допоміжних — усі решту.

2. Метод. — метод вивчення властивостей і законів свідомості з допомогою рефлексивного спостереження.

3. Метод. був викликаний до життя практичними потребами вивчення психіки дітей, душевнохворих і т. д.

4. При спостереженні у природних умовах складно дати. спостережуваного явища із врахуванням. обставин.

Завдання 7

Які з перелічених тверджень правильні, які неправильні?

1. Інтроспекція є основним методом психології.

2. Становлення психології як науки було пов’язане із застосуванням у ній загальнонаукових методів дослідження.

3. Методологічні принципи — це конкретне втілення методів у відповідності з метою дослідження.

4. Головне у методиці спостереження — записувати свої враження про те, що відбувається.

5. Специфіка методів психології пов’язана з особливостями спостерігача (вибірковість сприймання, установки, проекція «Я» на спостережувану поведінку).

6. Важливою ознакою експерименту є постановка мети, що конкретизує гіпотезу дослідження.

7. Головним недоліком експерименту є те, що дослідник не може за бажанням викликати якийсь психічний процес чи властивість.

Завдання 8

Проаналізуйте текст і дайте відповідь на поставлене у ньому запитання. Чим пояснити те, що між думкою та дією не завжди однозначна відповідність? У чому цінність методу спостереження і у чому його недоліки?

Психіка людини — не замкнутий у собі світ. Наші думки, почуття, мрії і прагнення проявляються у справах і вчинках. А вони доступні зовнішньому об’єктивному спостереженню. Їх можна записувати, знімати на плівку тощо. Отже, до вивчення психіки людини можна застосувати спостереження — могутній метод природознавства. І його широко використовують, але. Скажіть, чи однаково ви поводите себе наодинці з самим собою і коли знаєте, що вас вивчають, спостерігають за вами?

Завдання 9

Допишіть продовження наступних тверджень.

1. Найважливішим принципом вітчизняної психології є принцип детермінізму, який визнає…

2. Принцип єдності свідомості і діяльності означає…

3. Психіку можна правильно зрозуміти, лише якщо вона розглядається.

4. Констатувальний експеримент виявляє.

5. Формувальний експеримент передбачає цілеспрямований вплив на досліджуваного з тим, щоб.

Завдання 10

Використовуючи наведений текст, укажіть, основоположником яких методів у психології можна вважати Ф. Гальтона.

1884 р. на Всесвітній виставці в Лондоні Френсіс Гальтон організував антропометричну лабораторію, де за плату 3 пенси відвідувачам пропонувалось перевірити гостроту зору, слуху, м’язову силу та виміряти деякі фізичні характеристики. Ф. Гальтон сам розробив стандартні процедури, багатьма з яких психологи користуються й нині, - лінійка Гальтона для зорового розрізнення довжини, свисток для визначення межі сприйняття висоти звуку, прилади для вимірювання кінестетичного розрізнення. Ф. Гальтон вважав, що тести сенсорного розрізнення можуть служити засобом оцінки інтелекту (зокрема, він виявив, що при ідіотії порушується здібність розрізняти тепло, холод, біль). Йому ж належить розробка перших методів математичної статистики для аналізу даних з індивідуальних відмінностей.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Людина як одинична природна істота позначається поняттям:

а) суб’єкт діяльності;

б) індивід;

в) індивідуальність;

г) особистість.

2. Яка з наведених характеристик не відповідає науковому психологічному знанню:

а) знання конкретні;

б) знання раціональні і усвідомлені;

в) знання накопичуються і передаються;

г) джерело знань — експеримент?

3. Предметом психології нині є:

а) душа;

б) психічні явища;

в) свідомість;

г) поведінка.

4. До пізнавальних психічних процесів належить:

а) піднесення;

б) воля;

в) відчуття;

г) емоції.

5. До психічних станів належить:

а) піднесення, страх, відчуття;

б) спрямованість, стрес, бадьорість;

в) боротьба мотивів, піднесення, пригнічення;

г) піднесення, стрес, релаксація.

6. До психічних властивостей належать:

а) спрямованість, темперамент, характер;

б) здібності, характер, воля;

в) характер, темперамент, пригніченість;

г) здібності, темперамент, уява.

7. Про який метод ідеться: базується на створенні штучної ситуації, у якій досліджувана властивість виокремлюється, проявляється та оцінюється найкраще:

а) опитування;

б) спостереження;

в) експеримент;

г) природний експеримент?

8. Зв’язок психології з педагогікою можна пояснити таким чином:

а) виховання і навчання не може не враховувати психологічних особливостей особистості;

б) на початку ХХ ст. існувала комплексна наука — педологія;

в) психологія вивчає особливості навчальної діяльності дітей;

г) і 1, і 2, і 3.

9. Прикладні галузі психології поділяються на такі види:

а) фундаментальні й первинні;

б) фундаментальні й синтетичні;

в) первинні й синтетичні;

г) фундаментальні й прикладні.

10. Галузь психології, що вивчає психологічні проблеми навчання і виховання, називається:

а) педагогічна психологія;

б) психологія мистецтва;

в) порівняльна психологія;

г) загальна психологія.

11. Уперше експериментальна психологічна лабораторія була відкрита:

а) У. Джемсом;

б) Е. Еббінгаузом;

в) В. Вундтом;

г) Х. Вольфом.

12. Гуманістична психологія — це напрям психології, предметом дослідження якого є:

а) поведінка;

б) свідомість;

в) несвідоме у психіці людини;

г) особистість з її прагненням до самоактуалізації.

13. Вивчення поведінки як сукупності зовнішніх реакцій організму на стимули, що впливають на нього, є предметом:

а) гуманістичної психології;

б) психоаналізу;

в) біхевіоризму;

г) гештальт-психології.

14. Галузь психології, яка досліджує психічні явища у процесі взаємодії людей у великих та малих соціальних групах, має назву:

а) соціальна психологія;

б) вікова психологія;

в) педагогічна психологія;

г) загальна психологія.

15. Галузь психології, яка вивчає особливості розвитку людей з вадами слуху, називається:

а) патопсихологія;

б) сурдопсихологія;

в) тифлопсихологія;

г) клінічна психологія.

16. Галузь психології, яка досліджує психологічні особливості правопорушника та мотиви правопорушень, називається:

а) пенітенціарна психологія;

б) педагогічна психологія;

в) кримінальна психологія;

г) соціальна психологія.

17. Галузь психології, яка вивчає закономірності розладу психіки,

називається:

а) патопсихологія;

б) вікова психологія;

в) спеціальна психологія;

г) психологія розвитку.

18. Галузь психології, яка вивчає психологічні особливості

діяльності у системі виконання покарання, а також питання ресоціалізації засуджених, називається:

а) педагогічна психологія;

б) кримінальна психологія;

в) судова психологія;

г) пенітенціарна психологія.

19. Галузь психології, яка досліджує фактори виникнення й

розв’язання проблем взаємозв’язку між людиною і природою, називається:

а) екологічна психологія;

б) медична психологія;

в) загальна психологія;

г) юридична психологія.

20. Галузь психології, яка досліджує онтогенез психічних

властивостей особистості на різних вікових етапах, називається:

а) загальна психологія;

б) педагогічна психологія;

в) вікова психологія;

г) соціальна психологія.

21. Галузь психології, що вивчає психіку у філогенезі та онтогенезі,

називається:

а) педагогічна психологія;

б) вікова психологія;

в) генетична психологія;

г) психогігієна.

22. Галузь психології, предметом вивчення якої є особливості

циркулювання інформації у системі «людина-машина», називається:

а) інженерна психологія;

б) загальна психологія;

в) космічна психологія;

г) психологія спорту.

23. Галузь психології, що вивчає відмінності як між індивідами, так і

між групами, а також причини й наслідки цих відмінностей, називається:

а) педагогічна психологія;

б) вікова психологія;

в) диференціальна психологія;

г) соціальна психологія.

24. Загальні закони, закономірності та механізми психіки людини

вивчає:

а) загальна психології;

б) інженерна психологія;

в) вікова психологія;

г) педагогічна психологія.

25. Особливості онтогенетичного розвитку психіки вивчає:

а) загальна психологія;

б) медична психологія;

в) вікова психологія;

г) соціальна психологія.

26. Соціально-психологічні прояви особистості, її взаємини з

іншими людьми вивчає:

а) загальна психологія;

б) диференціальна психологія;

в) педагогічна психологія;

г) соціальна психологія.

27. Галузь психології, яка вивчає фізіологічні механізми психіки,

називається:

а) психологія особистості;

б) психофізіологія;

в) генетична психологія;

г) психогігієна.

28. Галузь психології, що досліджує психічні властивості людини як соціальної істоти, особливості їх формування, розвитку, називається:

а) психологія особистості;

б) психофізіологія;

в) загальна психологія;

г) вікова психологія.

29. Метод збору фактів у спеціально створених умовах, які

забезпечують активний прояв досліджуваних психічних явищ у процесі їх активного формування, називається:

а) констатувальний експеримент;

б) формувальний експеримент;

в) включене спостереження;

г) аналіз продуктів діяльності.

30. Метод збору інформації у спеціально створених умовах, що

забезпечують активний прояв психічних явищ, які вивчаються, називається:

а) бесіда;

б) спостереження;

в) експеримент;

г) анкетування.

31. Метод оцінки міжособистісних емоційних зв’язків у групі, носить назву:

а) соціометрія;

б) спостереження;

в) експеримент;

г) анкетування.

32. Спостереження, у якому дослідник включається в групу

досліджуваних або вивчає необхідні психічні явища на собі, називається:

а) включене;

б) невключене;

в) приховане;

г) відкрите.

33. Метод, що використовується для виявлення мотивів

міжособистісних виборів у групі, називається:

а) соціометрія;

б) генетичний;

в) біографічний;

г) референтомерія.

34. Запитання анкети, які передбачають вибір досліджуваним однієї відповіді з кількох запропонованих, називається:

а) відкриті;

б) закриті;

в) напіввідкриті;

г) непрямі.

35. Метод, що полягає у багаторазовому обстеженні одних і тих же

осіб протягом тривалого часу, називається:

а) лонгітюдний:

б) порівняльний;

в) біографічний;

г) генетичний.

36. Метод, що полягає у вивченні архівних матеріалів, щоденників,

листів, малюнків, називається:

а) біографічний;

б) аналіз продуктів діяльності;

в) спостереження;

г) експеримент.

37. Для здобуття інформації про біографічні дані людини

застосовують метод:

а) соціометрії;

б) експерименту;

в) анкетування;

г) тестів.

38. Вид експерименту, що застосовується для вивчення наявних психологічних якостей людини, називається:

а) природний експеримент;

б) лабораторний експеримент;

в) констатувальний експеримент;

г) формувальний експеримент.

39. Метод, з допомогою якого вивчають особливості когнітивної сфери людини, називається:

а) тестування;

б) анкетування;

в) бесіда;

г) інтерв’ю.

40. Спостереження, за якого досліджувані знають, що за ними

спостерігають, називається:

а) відкрите;

б) приховане;

в) включене;

г) невключене.

41. Інтроспекцією називають метод:

а) спостереження;

б) експерименту;

в) самоспостереження;

г) бесіди.

42. Спостереження, що відбувається у природних для досліджуваних умовах, називається:

а) лабораторним;

б) польовим;

в) відкритим;

г) прихованим.

43. До якої групи методів відносять: малюнкові методики, методики

«незавершені речення»?

а) об’єктивні;

б) суб’єктивні;

в) проективні;

г) описові.

44. Метод цілеспрямованого впливу на обстежуваного з метою формування у нього певних якостей, називається:

а) констатувальний експеримент;

б) формувальний експеримент;

в) природний експеримент;

г) лабораторний експеримент.

45. Для отримання достовірної інформації про певного

досліджуваного чи про певне психічне явище необхідно

застосовувати:

а) лише один метод;

б) два методи;

в) кілька методів;

г) не менше десяти методів.

46. До стандартизованих психологічних методик відносять:

а) тести, опитувальники;

б) бесіду, анкетування;

в) інтерв’ю, бесіду;

г) спостереження, бесіду.

47. З допомогою малюнкових методик можна вивчати:

а) психічні процеси людини;

б) психічний стан людини;

в) особливості особистості в цілому;

г) темперамент людини.

48. Для вивчення мало усвідомлюваних психічних явищ

застосовують:

а) тести;

б) опитувальники;

в) проективні методики;

г) спостереження.

49. Метод, який полягає у розвитку певних психічних функцій,

називається:

а) тестування;

б) тренінг;

в) анкетування;

г) самоспостереження.

50. Становлення психології як самостійної науки відбулось:

а) у ХVІІ столітті;

б) у ХVІІІ столітті;

в) у ХІХ столітті;

г) у ХХ столітті.

Теми рефератів

1. Історія становлення предмету психології як науки.

2. Розвиток філософсько-психологічної думки в античні часи.

3. Розвиток психології у межах філософії.

4. Вплив природознавства на становлення психології як самостійної науки у кінці ХІХ ст.

5. Становлення галузей психології у ХІХ ст.

6. Розвиток психології у Радянському Союзі.

7. Галузі сучасної психології.

8. Напрями психології у ХХ ст.

9. Методи сучасної психології.

10. Місце психології в системі наукового знання.

Список використаної літератури

1. Волошина В.В., Долинська Л.В., Савицька С.О., Темрук О.В. Загальна психологія: Практикум: Навч. посібник. — К.: Каравела, 2005. - 280 с.

2. Сапогова Е.Е. Задачи по общей психологии: Учебное пособие для вузов. — М.: Аспект Пресс, 2001. - 447 с.

Список рекомендованої літератури

1. Введение в психологию / Под ред. А.В. Петровского. — М.: Академия, 1996. - 496 с.

2. Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / С.Д. Максименко, В.О. Зайчук, В.В. Клименко, В.О. Соловієнко. За заг. ред. С.Д. Максименка. — К.: Форум, 2000. - 543 с.

3. Корольчук М.С., Криворучко П.П. Історія психології: Навч. посібник — К.: Ельга, Ніка-Центр, 2004. - 248 с.

4. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. - 583 с.

5. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посібник. — К.: Вища школа, 2000. - 479 с.

6. Немов Р.С. Психология: Учебник: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — М.: Владос, 2001. - 688 с.

7. Общая психология. Курс лекций / Сост. Е.И. Рогов. — М.: ВЛАДОС, 1995. — С. 81–86.

8. Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. Брусенко. — К.: ІНКОС, 2005. - 352 с.

9. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. — К.: Либідь, 2003. - 560 с.

10. Психология и педагогика. Учеб. пособие / Под ред. К.А. Абульхановой, Н.Н. Васильевой, Л.Г. Лаптева,

В.А. Сластенина. — М.: Совершенство, 1998. - 320 с.

11. Саблин В.С., Слаква С.П. Психология человека. — М.: Зкзамен, 2004. - 352 с.

12. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки: Посібник. — К.: Академвидав, 2003. - 504 с.

13. Узнадзе Д.Н. Общая психология. — М.: Смисл, СПб.: Питер, 2004. - 413 с.

14. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. — К.: ВД Професіонал, 2004. - 304 с.

Розділ 2. РОЗВИТОК ПСИХІКИ ТА СВІДОМОСТІ

1. Становлення загальних форм відображення в живих організмах.

2. Розвиток психіки тварин.

3. Розвиток психіки і свідомості людини.

1. Становлення загальних форм відображення в живих організмах

Психіка властива живим організмам, що мають нервову систему. Основні її функції полягають у відображенні довкілля та регуляції на основі даного відображення взаємодії з оточенням. Відображення довкілля психіки побудоване на здатності матеріальних об’єктів при їх взаємодії бути представленими один в одному. У живих тілах така фізична взаємодія набуває активного характеру. Поява живого невіддільна від утворення білків, які забезпечують обмін речовин та активні біологічні функції.

Складні білкові молекули, коацервати, можуть реагувати на впливи, пов’язані з обміном речовин. Вони здатні реагувати на подразники, що утруднюють чи полегшують засвоєння речовин, або ж не реагувати на індиферентні впливи. Таку властивість коацерватів позначають терміном «подразливість» — властивість живих організмів (тварин, рослин) реагувати змінами свого стану або рухами на різні зовнішні подразники: електромагнітні хвилі, вібрації, зміни температури, вологості тощо. Подразливість існує всюди, де є протоплазма, найменша одиниця живої речовини. Завдяки зазначені властивості в органічній природі відбуваються генетично закладені реакції — тропізми. Тропізми — це автоматичні рухи рослин та найпростіших організмів, що є їх реакцією на однобічні впливи факторів зовнішнього середовища.

Характерною рисою первинної стадії відображення у живих організмів є те, що сила й форма реакції залежать не тільки від сили й характеру зовнішнього впливу, але також від внутрішнього стану організму. Так, амеба, наблизившись до шматочка білку, у стані ситості не реагує на нього. Активність живих організмів, на відміну від процесів відображення в неорганічній природі, є результатом їхньої здатності до вибіркової реакції, до саморегуляції. Обмін речовин, а разом з ним і потреби організму є основою його саморегуляції. Розвиток подразнюваності зумовлює в процесі еволюції нові форми відображення — чутливості, яка є вже елементарною формою психічного життя.

Згідно з гіпотезою О.М. Леонтьєва, чутливість «є генетично не що інше, як подразнюваність щодо таких впливів середовища, які співвідносять організм з іншими впливами, такими, що орієнтують організм у середовищі, виконуючи сигнальну функцію». Перехід від подразнюваності до чутливості пов’язаний з іншим способом життя. У тварин розвивається чутливість, формуються органи чуття. Ознаки предметів (колір, форма, запах), які є нейтральними, (ними не можна задовольняти органічні потреби, набувають сигнального значення). Тому навіть найпростіші тварини за певних умов можуть реагувати не тільки на біотичні подразнювачі, але й на абіотичні, індиферентні подразнення, які за даної ситуації можуть сигналізувати про появу біотичних подразнень. Завдяки чутливості до біотичних (органічних) й абіотичних (неорганічних) агентів у тваринних організмів виникає більше можливостей відображувати впливи, порівняно з рослинами.

У багатоклітинних тварин рівень відображення є вищим, ніж у одноклітинних. Це визначається складністю будови перших, яка полягає не стільки в багатоклітинності скільки у відносній неоднорідності їхніх клітин. Особливо чутливі (нервові) клітини змикаються між собою, утворюючи нервову сітку, систему, що пронизує все тіло тварини. Нервова клітина (неврон, нейрон) — це основний структурний і функціональний елемент нервової системи. Неврон складається з тіла клітини, у якому розміщене ядро, дендритів — волокон цього тіла, які сприймають збудження, аксона — волокна, що передає збудження іншим нервам, синапса — мікроскопічного спеціалізованого утворення, через яке здійснюється контакт аксона з дендритами.

Крім однорідних утворень у тварин виникають об’єднання нервових клітин, неоднорідних за функціями та зв’язками. Такі утворення концентрують подразнення, що виникають у будь-якій частині тіла, аналізують їх, переключають на інші клітини, спрямовують до м’язового апарату. У цьому й полягає функція нервової системи, яка регулює й координує всі функції організму, здійснює взаємозв’язок, інтеграцію усіх частин організму між собою і з навколишнім середовищем.

Зміна способу існування багатоклітинних приводить ускладнення будови тіла, розвиток специфічних органів відображення — органів чуття, а відтак ускладнення форм відображення. Уже в червів можна виявити ускладнену (сегментну) будову тіла, а також зачатки органів чуття: очей, органів дотику, нюху й смаку. У кожному сегменті черва є скупчення нервових клітин — гангліїв. Усі вузли з’єднані між собою і діють як одне ціле. При цьому головний вузол улаштований значно складніше, ніж всі інші, і реагує на зовнішні подразники більш диференційовано.

Нервова система комах, являє собою подальший розвиток гангліозної нервової системи. Тут уже виразно виділяються черевна, грудна й головна дільниці. Помітно ускладнюється головний вузол, що регулює рухи кінцівок, крил та інших органів. У вищих комах (бджоли, мурахи) є нюхові, смакові, дотикові, зорові відчуття. Психічне відображення характерне для комах, називають сенсорною стадією розвитку психіки. На цій стадії відображуються окремі властивості предметів при їхній безпосередній дії на живу істоту, але нема ще відображення предмета в цілому.

2. Розвиток психіки тварин

У хребетних тварин з’являється новий тип нервової системи — центральної, в якій виокремлюється спинний і головний мозок. Відбувається поступова кортикалізація, тобто збільшення, ролі та об’єму головного мозку, а також ієрархізація, усе більше підпорядкування нижчих відділів нервової системи вищим. Відбувається посилення цілісної діяльності кори головного мозку, яка супроводжується подальшою диференціацією функцій окремих її дільниць. Так, у риб, що мають домінантними нюхові відчуття, більшого розвитку отримали ділянки кори мозку, які зумовлюють цю чутливість, а у птахів, із домінантою зору — зорові ділянки кори. Поява центральної нервової системи спричинила виникнення нової форми психічного відображення — перцептивної стадії розвитку психіки, для якої характерним є одночасне відображення кількох подразників та їх синтезу в образ предмета.

Основним механізмом нервової діяльності як у нижчих, так і в високоорганізованих організмів є рефлекс (лат. reflexus — відображення). Дане поняття трактується як реакція організму у відповідь на подразнення зовнішнього чи внутрішнього середовища. Передається нервове збудження у рефлексі від рецепторів через центральні відділи нервової системи до ефекторних механізмів, по так званій рефлекторній дузі. Рецептори — це кінцеві утворення доцентрових нервових волокон у тілі більшості тварин і людини. Розрізняють екстерорецептори, які розміщені на периферії (на шкірі, оці, у вусі) і сприймають подразнення із зовнішнього середовища, та інтерорецептори, які розміщені у внутрішніх органах (залозах, серці, судинах, м’язах) і сприймають подразнення з внутрішнього середовища. Ефекторами називають кінцевий елемент рефлекторної дуги (м’язи, залози), зміна стану яких є показником здійснення рефлексу.

До складу рефлекторної дуги спинномозкових (безумовних) рефлексів входять аферентні неврони, які проводять збудження від периферії до центру, і еферентні неврони, які передають збудження від центру до периферії. Безумовні рефлекси спадково закріплена стереотипна форма реагування на біологічно значущі впливи зовнішнього світу або зміни внутрішнього середовища організму;

формуються в результаті біологічної еволюції. Серед найважливіших рефлексів цього типу виокремлюють харчовий, статевий, оборонний, орієнтувальний. Умовні рефлекси головного мозку — рефлекси, що утворюються при зближенні у часі будь-якого первинно індиферентного подразника з наступною дією подразника, що викликає безумовний рефлекс. Вони здійснюються за допомогою більш складної рефлекторної дуги, у якій окрім аферентного та еферентного невронів є ще й центральний неврон, який виконує єднальну функцію.

У процесі філогенезу значні зміни у функціонуванні нервової системи відбуваються з появою головного мозку. Займаючи провідне місце в центральній нервовій системі, головний мозок стає головним координатором її діяльності. У хребетних тварин і в людини центральна нервова система представлена головним й спинним мозком. Центральна нервова система складається з сірої (скупчення тіл невронів) та білої (скупчення відростків невронів) речовини. Сіра речовина розміщена у центрі мозку, біла речовина утворює центральні провідні шляхи.

Велике значення у функціонуванні головного мозку має його кора, яка складається з 15–17 мільярдів нервових клітин, розміщених у вигляді кількох шарів. Кора великих півкуль головного мозку є пізнім утворенням у процесі філогенетичного розвитку його відділів. Уперше у вигляді невеликого додатку вона з’являється у риб, дещо більші розміри займає у плазунів і в птахів, а у ссавців досягає вже значної величини. У людини кора великих півкуль головного мозку є найбільш досконалою, що зумовлено її розвитком у процесі соціально-трудової діяльності. У міру того, як кора головного мозку збільшувалася в розмірах і ускладнювалася за своєю структурою, посилювалися нервові зв’язки, що були підґрунтям різноманітних психічних процесів, виникали більш складні форми психічного відображення світу.

Усі прояви психічної активності базуються на безумовних і умовних рефлексах. За І.П. Павловим, схема безумовного рефлексу полягає в наступному: на рецептор діє подразник, отримане подразнення трансформується в нервовий процес, збудження передається нервовими волокнами до центральної нервової системи й звідти, завдяки встановленим зв’язкам, йде до того чи іншого органу, трансформуючись при цьому в специфічний процес клітин цього органу. Таким чином, подразнювач стає причиною певної діяльності організму.

Для безумовного рефлексу властивими є:

— вроджений характер реакції організму на певні подразники;

— сталість нервових зв’язків між подразниками й зворотними реакціями організму;

— видовий, тотожний характер відповідної реакції;

— дуже низька залежність від індивідуального досвіду й обмеженість останнього;

— здійснення його без участі кори великих півкуль головного мозку.

Умовні рефлекси утворюються й закріплюються упродовж індивідуального життя і, як правило, за обов’язкової участі кори головного мозку. Вони проходять рефлекторними дугами, що утворилися в результаті замикання зв’язків в корі великих півкуль, причому викликаються такими подразниками, які до утворення даних зв’язків були нейтральними тобто, не викликали даної реакції. Будь-який нейтральний зовнішній подразник при його неодноразовому співпаданні в часі з дією на організм безумовного подразника починає викликати властиву відповідну реакцію. Наприклад, вигляд їжі, що при першому її пред’явленні не викликав слиновиділення, починає його викликати після того, як поява їжі кілька разів співпадала з потраплянням їжі до рота, тобто з безумовним подразником. Найімовірніше, умовні рефлекси утворюються тоді, коли нейтральний подразник дещо випереджає безумовний.

Для умовних рефлексів характерними є наступні особливості:

— вони є не постійним, а тимчасовим нервовим зв’язком між зовнішнім подразником і реакцією організму у відповідь;

— вони не є вродженими, а набуваються протягом життя;

— вони є не видовими, а індивідуальними, тобто, різними у представників одного й того ж виду;

— вони мають сигнальне значення, тобто, нейтральний подразник випереджає дію безумовного подразника, сигналізуючи про неї, виступає її сигналом;

— вони можуть бути основою для утворення складніших умовних рефлексів.

В основі умовно-рефлекторної діяльності лежать нервові збудження та гальмування. Збудження, що викликаються впливом зовнішніх і внутрішніх подразників, зумовлюють діяльний стан мозкових клітин і відповідні їм робочі ділянки організму. Гальмування, що викликається такими ж подразниками, затримує цю діяльність. Якщо під час дії умовного подразника, що викликає слиновиділення, раптом починає діяти сильний сторонній подразник, умовний рефлекс гальмується. Процеси збудження та гальмування взаємозумовлюються.

Особливо цікавою є системність у роботі півкуль головного мозку, яка проявляється у вигляді динамічного стереотипу. Якщо умовні подразники багаторазово повторюються в певній послідовності з однаковими часовими інтервалами, то у великих півкулях утворюються сполучення осередків збудження та гальмування, що формують систему позитивних та негативних рефлексів. Повторюючись, динамічний стереотип здійснюється дедалі легше й автоматизується, характеризується більшою економністю рухів, зниженням утомлюваності.

Крім локалізації функцій у корі великих півкуль, самі півкулі мають власну спеціалізацію — півкулями виконуються різні функції, здійснюється функціональна асиметрія головного мозку. Ліва півкуля здійснює контроль правої половини тіла, а права півкуля — лівої. Ліва півкуля більше відповідає за мову, за аналітичну й послідовну переробку інформації. Права півкуля оперує образною інформацією, забезпечуючи її одночасну й цілісну обробку, відповідає за емоційне сприйняття об’єктів, за використання зорового досвіду, за просторову орієнтацію.

Вища нервова діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна відмінність вищої нервової діяльності людей полягає в існуванні системи умовних і безумовних рефлексів, яка забезпечує функціонування мови, вимову й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Завдяки вищій нервовій діяльності тварин здійснюються такі три основні форми їхньої поведінки: інстинкти, навички та інтелектуальні форми.

Інстинкти — це вроджені видові форми поведінки, що виробилися в ході природного відбору як результат відбору і закріплення біологічно доцільних дій. Це шаблонні форми поведінки, що виявилися доцільними при незмінних формах життя тварини. Прикладом інстинктивних дій можуть бути сезонні перельоти птахів, побудова ними гнізд, запасання їжі на зиму тощо. Інстинкти є біологічно корисною формою поведінки, але вона забезпечує пристосування до постійних і, як правило, основних умов існування. Більш повну адаптацію до умов життя забезпечують навички.

Навички — це індивідуально набута форма поведінки тварин, яка закріплюється в результаті повторень. В основі навичок лежить система умовних рефлексів. Це більш досконалий, ніж інстинкти, механізм пристосування. Він дозволяє у відповідності до змін середовища виробляти нові умовні рефлекси, а також відмовлятися від тих умовних рефлексів, необхідність у яких відпала. Навичка не завжди є більш складною (у порівнянні з інстинктом) формою поведінки, але вона є більш гнучкою та пластичною формою. Без відповідного підкріплення навичка згасає. Так, в акваріум, розділений скляною перетинкою, в одну секцію була розміщена щука, а в другу — маленькі рибки. Щука сотні раз намагалася схопити рибок, але билася об скло. Пройшов час і в щуки виробилась навичка: вона перестала кидатися на рибок. Ця навичка збереглася й після того, як прибрали скляну перетинку. Проте скоро навичка зникла і щука почала поводити себе звичайним чином.

У процесі пристосування тварин до середовища їм нерідко доводиться розв’язувати завдання, пов’язані з подоланням перешкод, пошуком оптимальної поведінки в новій ситуації. У таких випадках вищі тварини (насамперед людиноподібні мавпи, дельфіни) здатні до інтелектуальних форм поведінки — найпростіших форм мисленнєвої діяльності, основаної на встановленні зв’язків між предметами. Мавпи, наприклад, для того щоб дістати приманку, можуть вибудовувати з ящиків башту, заливати водою вогонь, відкривати клітку, підбираючи для цього палиці-ключі певних розмірів і перетину. Дельфіни можуть навіть освоювати логіку на такому рівні: якщо А=В, а В=С, то А=С.

Треба звернути увагу на обмеженість мислення вищих тварин, які можуть здійснювати його тільки з наочною інформацією, яку вони отримують безпосередньо від органів чуття в конкретній ситуації. Вони мають труднощі з узагальненням інформації. Мавпа, навчена черпати воду з річки, щоб поливати себе в спекотний день, переходила на другий пліт, щоб набрати води з бочки й погасити вогонь, який заважав їй дістати плід, не догадуючись зачерпнути її з річки. Таким чином, можна вести мову лише про зачатки мислення вищих тварин, про їхню «елементарну розумність» (І.П. Павлов).

3. Розвиток психіки і свідомості людини

Психіка (грец. psychikos — душевний) — властивість головного мозку людини створювати суб’єктивні образи об’єктивної реальності, за допомогою яких відбувається керування діяльністю і поведінкою людини. Вищим рівнем психічного відображення світу і саморегуляції є свідомість, яка властива лише людині як суспільно- історичній істоті. Історія розвитку людини — це якісно нова сходинка, яка докорінним чином відрізняється від попереднього шляху біологічного розвитку тварин. Свідомість визначає розумну поведінку людини, основану на глибокому розумінні законів об’єктивного й суб’єктивного світу. Розвиток мови, абстрактного мислення, рефлексії, які є властивими свідомості, дозволяють людині моделювати свою поведінку, попередньо обдумувати, планувати свої дії, ставити перед собою цілі й досягати їх, передбачаючи собі результат, активно змінювати своє оточення й саму себе.

За багатьма анатомічними й фізіологічними ознаками між людина й мавпа схожі. Це пояснюється тим, що вони мали спільного предка — дріопітека (деревної мавпи). Фізичне формування людини відбувалося протягом мільйона років. Археологічні знахідки свідчать, що найдревніший предок людини мав великий, порівняно з мавпою, мозок — 800–900 г, у той час як найбільший мозок мавпи становить 600 г. Пітекантропи мали іншу будову кінцівок, що було зумовлено переходом до прямоходіння й початком виготовлення знарядь праці. Наступну «сходинку» фізичного розвитку людини представляє неандерталець, який жив 300–100 тисяч років тому. Він мав масивну тілобудову, зріст 160–170 см, не зовсім випрямлену статуру, похилий, хоч і менше, ніж у пітекантропа лоб, різкі виступи надбрівних дуг. Більш високий ступінь фізичного розвитку мав кроманьйонець, який з’явився приблизно 25 тисяч років тому. Пряма постава, високий прямий лоб, звичайні для сучасної людини надбрівні дуги.

Вертикальне положення тіла суттєво розширювало поле зору, зумовлювало диференціацію передніх і задніх кінцівок. Поле зору, можливості бачити сприяли збільшенню інформації, що надходила до мозку, стимулюючи інтенсивний розвиток. Звільнення передніх кінцівок забезпечувало можливість маніпулювань предметами, виконання дрібних координованих рухів, що розвивало самі кінцівки та центри головного мозку, які скеровували їх дії. Стадний спосіб життя древньої людини вимагав диференціації обов’язків окремих членів, а їх виконання — інтенсивнішого спілкування, вироблення системи сигналів, що сформувало підґрунтя зародження мови, що у свою чергу, зумовлювало удосконалення артикуляційного апарату та розвитку мовленнєвої системи мозку (яку І. Павлов назвав другою сигнальною системою), до якісної зміни характеру спілкування. Усе це було лише передумовою виникнення свідомості.

Вирішальним фактором виникнення свідомості стала праця. Саме виготовлення знарядь праці і є показником появи людини. Цей процес характеризується тим, що в ньому дії людини безпосередньо не спрямовані на задоволення біологічної потреби. Ними керує передбачуваний результат праці, який певною мірою, уже є продуктом абстрактного мислення. Абстрактно даний продукт присутній і в знаряддях праці. Беручись за виготовлення такого знаряддя, індивід повинен уявляти те, яким буде призначення зазначеного предмета, який для цього знадобиться матеріал, які дії та операції мають бути виконані, у які взаємодії при цьому доведеться вступити з іншими людьми. Чим більше таких взаємодій і чим значущіші вони для суб’єкта, тим більш абстрактнішою бачиться його участь у створенні кінцевого продукту. Тому соціальні взаємодії в процесі колективної праці розвивають абстрактне мислення, мозкові структури, які його забезпечують, і загалом свідомість.

Дуже зручним засобом як спілкування, так і мислення, які здійснюються в процесі трудових взаємин, стає мова. Поняття, значення яких має узагальнений характер, добре відображують об’єктивні взаємозв’язки в предметах. За допомогою понять ці взаємозв’язки моделюються і співвідносяться з суб’єктом впливу на предмети, з суб’єктом діяльності. Позначення словом є зручним для умовно-рефлекторної діяльності, для моделювання цілеспрямованих взаємодій, яке є швидким і економним засобом проектування майбутнього, що здійснюється в корі великих півкуль головного мозку. Завдяки слову суб’єктом діяльності використовується інформація про діяльність інших людей, у тому числі й інформація минулих поколінь. Збільшення інформації, яка стає доступною суб’єкту діяльності постійно змінює його свідомість, глобалізує його взаємодії зі світом. Дана взаємодія залежить від бачення себе як суб’єкта діяльності.

Завдяки рефлексії, тобто відображенню у своїй свідомості себе з позиції іншої людини, формується образ «Я» суб’єкта. На цей образ впливають і культура, і система відношень у суспільстві, і спілкування суб’єкта діяльності з конкретними особистостями. Історичні зміни в соціумі також накладають відбиток на розвиток цього образу.

Однією із психологічних концепцій, яка стала науковим підґрунтям вирішення проблем виникнення психіки людини була культурно-історична концепція Л.С. Виготського. Він довів, що людина володіє особливим видом психічних функцій, які відрізняються від тварин. Це вищі психічні функції, вони утворюють свідомість і мають соціальну природу. До них відносяться довільна пам’ять, довільна увага, мислення і мовлення. У теорії Л.С. Виготського виокремлюють три складові, зокрема:

1. Людина і природа — при переході тварини до людини відбувалася кардинальна зміна взаємин суб’єкта із середовищем, а саме: середовище впливало на тварин, видозмінюючи їх і примушуючи пристосовуватися до нього. З появою людини відбувався протилежний процес — людина діяла на природу і видозмінювала її. Це полягало у створенні засобів праці в розвиткові матеріального виробництва.

2. Людина й її власна психіка — а) оволодіваючи природою, людина навчилася оволодівати собою, з’явилися вищі психічні функції, які мали свій прояв у формах довільної діяльності; б) людина оволоділа своєю поведінкою як і природою за допомогою знарядь праці, але знарядь спеціальних — психологічних, які Виготський назвав знаками (вузлики на пам’ять, зарубки на дереві, знаки-символи) — це штучні засоби, за допомогою яких людина оволоділа своєю поведінкою, пам’яттю та іншим психічними процесами. Ці знаки були предметними й пов’язаними із працею людини.

3. Генетичні аспекти (звідки беруться засоби-знаки?) — Виготський вважав, що в процесі спільної праці відбувалося спілкування між людьми за допомогою спеціальних знаків, які визначали, що потрібно робити й кому. Імовірно, що першими словами були слова- накази, що використовувалися під час праці. Пізніше людина почала використовувати слова-команди не тільки до інших, а й до себе. Таким чином, вона навчилася керувати власною поведінкою. Це відбувалося у процесі культурного розвитку людини, який Виготський назвав інтеріоризацією, тобто перевтілення інтерпсихологічних (міжособистісних) відносин у інтрапсихологічні. Під час інтеріоризації відбувається перехід зовнішніх засобів-знаків (зарубок, вузликів) у внутрішні (образи, елементи внутрішнього мовлення).

Таким чином, з теорії Л.С. Виготського можна виокремити такі два положення:

1. Вищі психічні функції мають опосередковану структуру.

2. Для процесу й розвитку психіки людини характерна інтеріоризація відношень управління і засобів-знаків.

Отже, вищі психічні функції людини відрізняються від психічних функцій тварини:

— за своїми властивостями (вони довільні);

— за будовою (вони опосередковані);

— за походженням (вони соціальні).

Необхідно зазначити, що концепція Л.С. Виготського вагомо вплинула на формування сучасних наукових поглядів на проблему походження психіки й розвитку свідомості людини.

Нині у вітчизняній психології прийняті такі положення, зокрема:

— свідомість неможлива поза суспільством;

— повноцінний розвиток психіки дитини забезпечують засоби передачі людського суспільно-історичного досвіду та процес навчання і виховання.

Отже, процес розвитку психіки дитини має поетапний характер. Кожен із цих етапів характеризується як самостійна стадія розвитку, що відрізняється одна від одної своїми якісними, а не кількісними характеристиками.

Розглянемо стадії розвитку психіки людини, які запропонував О. М. Леонтьєв.

1. Стадія новонародженого (до двох місяців) — дитина народжується з достатньо розвиненими органами відчуттів, органами руху і нервовою системою. У новонародженої дитини відмічаються зорові й слухові відчуття, відчуття положення тіла у просторі, смакові, нюхові і шкірні (дотикові) відчуття, елементарні рефлекси. Нервова система анатомічно оформлена, однак розвиток ще не завершений, зокрема тільки починається мієлінізація (грец. myelos — кістковий мозок) нервових волокон рухових і чуттєвих зон кори головного мозку. У цей період інтенсивно формується сфера відчуттів, зокрема спостерігається диференціація смакових і нюхових відчуттів, високого розвитку набувають шкірні відчуття (щоки, губи, рот). Зорове сприймання форм спочатку відсутнє, тому дитина реагує спочатку лише на великі або яскраві предмети, що рухаються. Відбувається розвиток орієнтувальних реакцій, наприклад, затихання на звук (шепотіння мами). У віці 3–4 тижнів у дитини спостерігається реакція пожвавлення в присутності людини (дитина починає посміхатися, коли хтось розмовляє). Так проявляються ознаки предметного сприймання.

2. Ранній вік новонародженого (2–6 місяців) — починається оперування предметами і формування сприймання, зорова фіксація на предметі. У віці 5–6 міс. відбувається бурхливий розвиток сприймання, оскільки дитина може самостійно сидіти; відбувається розвиток рухів і дій з предметами. Дитина починає впізнавати людей і речі. Розвивається зорове зосередження і зорове очікування.

3. Пізній вік новонародженого (від 6 до 12–14 міс.) — на сьомому місяці життя, у дитини добре розвинені предметні рухи руками. Вона може самостійно сідати, перевертатися із животика на спинку, повзати, таким чином укріплюється кістково-м’язова система. Це дозволяє розширити діапазон рухів дитини, а це у свою чергу, збільшує потік інформації та самостійності дитини. Відносини з дорослими набувають форми спільної діяльності. Дитина вже може встановити спілкування з дорослим через предмети. Діяльність дитини управляється не через сприймання окремих предметів, а через складне співвідношення власної предметної дії дитини і дорослої людини. Пізніше з’являються жести, які супроводжуються звуками, що позначають щось об’єктивне (перші ознаки мовлення). Також виникає не імпульсивне наслідування дорослих, тобто усвідомлене. Це забезпечує появу наприкінці цієї стадії специфічно людських рухових операцій із предметами. Також дитина оволодіває самостійною ходою.

4. Переддошкільний вік (від 1 до 3 років) — характеризується розвитком специфічно людської та суспільної за своєю природою діяльності й свідомим відображенням дійсності. Дитина оволодіває людським відношенням до оточуючого світу предметів. Відбувається пізнання предметів із осмисленням їх функцій та розвиток простих навичок (володіння чашкою, ложкою тощо) і маніпулювання предметами у процесі гри. Поява гри — це новий етап у розвиткові психіки дитини, через яку вона пізнає світ самостійно. На цій основі дитина оволодіває словами, які усвідомлюються нею як такі, що позначають предмет з його функціями. Гра стає включеною у діяльність і є засобом спілкування. Однак, ще відсутня уявна ситуація у грі. Дитина, маніпулюючи предметами, ще просто наслідує дії дорослих. У цей період інтенсивно розвивається сприймання, здатність до аналізу та узагальнення, тобто формуються мисленнєві функції.

5. Дошкільний вік (від 3 до 7 років) — характеризується наявністю протиріччя між прагненням до оволодіння світом предметів і обмеженістю можливостей дитини. Дитина прагне робити не те, що може, а те, що бачить або чує. Протиріччя вирішується в сюжетних іграх, які відображають реальний зміст дії, що копіюється. Через сюжетні ігри дитина приймає на себе певні соціальні ролі й оволодіває соціальними стосунками світу людей; гра сприяє розвиткові сприймання, запам’ятовування, відтворення і мовлення. У цей період відбувається формування творчої уяви і здатності довільно управляти власною поведінкою. Відбувається процес формування особистості дитини і закладаються риси характеру, освоюються норми і правила поведінки. Цьому сприяють читання казок, малювання, конструювання. На думку О.М. Леонтьєва, наприкінці цієї стадії розвитку психіки дитина прагне оволодівати суспільно значущою діяльністю, що виявляється у виконанні певних обов’язків.

6. Молодший шкільний вік (від 7 до 12 років) — цей етап характеризується подальшим розвитком психіки дитини, що пов’язано із початком навчання у школі. У дитини тепер є певні обов’язки перед суспільством і від їх виконання залежить її майбутнє та місце в соціумі. Навчання виступає як самостійна діяльність і займає провідне місце у житті дитини. Всі основні зміни психічного розвитку пов’язані із навчанням у школі. Основна закономірність цієї стадії — розумовий розвиток дитини. Зокрема відбувається бурхливий розвиток контрольованої уваги, довільної цілеспрямованої спостережливості, сильно зростає продуктивність пам’яті та мислення. Якщо у віці 7–8 років мислення дитини є конкретним і опирається на наочні образи й уявлення, то у процесі навчання воно стає зв’язним, послідовним і логічним. Відбувається також бурхливий розвиток мовлення, оскільки це пов’язане із оволодінням писемною мовою та оволодінням користування граматичними категоріями. Під час навчання відбувається розвиток особистості. Це виявляється у зміні інтересів. Зокрема дитячі інтереси, завдячуючи розвиткові пізнавальних інтересів, змінюються на навчальні. На думку О.М. Леонтьєва, надзвичайну роль у формуванні особистості відіграє колектив, де на неї покладаються певні обов’язки. Дитина стикається з таким поняттям як колективна відповідальність. На завершальній стадії цього періоду відбувається розподіл діяльності на чоловічу і жіночу. Так хлопчики цікавляться чоловічими видами діяльності, а дівчатка — жіночими.

7. Підлітковий вік і початок юності (від 13–14 до 17–18 років) — дитини все більше включається у життя суспільства. Відбувається завершення орієнтації діяльності дитини в залежності від статі. Прагнучи до самореалізації, дитина демонструє успіхи у конкретній діяльності, висловлює думки про майбутню професію. Відбувається подальший розвиток пізнавальних інтересів. Однак вони змінюються, стають диференційованими і стійкими. Так, навчальні інтереси не мають першочергового значення, дитина орієнтується на доросле життя. У цей період на формування особистості впливає процес статевої зрілості, зокрема завершується статева ідентифікація підлітка.

Однак, періодом юності розвиток психіки не завершується, тому у сучасній психології виокремлюють іще два періоди:

1. Акмеологічний період розвитку (від 18 до 60 років). Термін акмеологія (грец. астє — вершина чогось, розквіт, зрілість, найкраща пора) був уперше запропонований М.М. Рибніковим у 1928 році. Цей період характеризується тим, що завершується соматичний розвиток і статева зрілість людини, найбільш високим рівнем інтелектуальних, творчих і професійних досягнень. Найбільш повну характеристику цьому періодові дав Б.Г. Ананьєв, який виділив такі особливі фази: юність, молодість і початок середнього віку — характеризуються загальним прогресом функцій людини. Зокрема обсяг і показники переключення уваги зростають до 33 років, а потім починають знижуватися. Найбільш високі показники короткочасної вербальної пам’яті відзначаються з 18 до 30 років, а після 33 починають знижуватися. Подібні зміни відбуваються й із інтелектом. Так, якщо у 20-ти річних він дорівнює 100 %, то в 30 років — 96 %, у 40–87 %, у 50–80 %, а в 60–75 %.

Також акмеологічний період характеризується спеціалізацією психічних функцій відносно певної діяльності. Основними є операційні механізми. У цьому віці продовжують розвиватися актуальні для людини функції, які є найбільш значущими для основного виду діяльності. Наприклад, окомір, точність рухів, мислення, пам’ять, увага.

2. Період геронтогенезу (грец. geron — стара людина) — це пізній період людського життя. У ньому визначають такі фази: похилий вік (чоловіки 60–74 роки, жінки — 55–74 роки); старечий вік — 75–90 років, довгожителі понад 90 років. У цілому цей період характеризується згасанням фізичних і психічних функцій. Відзначається зниження інтенсивності обміну речовин в організмі людини. Знижується загальна активність організму, можливості психічних функцій, особливо пам’яті, уваги і мислення. Однак перебіг цього періоду значною мірою залежить від індивідуальних особливостей людини. Особливого значення для протистояння інволюції набуває творчість людини. Існує безліч прикладів, коли видатні вчені, діячі мистецтва зберігали трудову і творчу активність.

Отже, розвиток свідомості залежить від активності суб’єкта, від його рефлексивних можливостей, від системи стосунків, що складається в суспільстві і насамперед у процесі трудової діяльності.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке подразливість?

2. Чим відрізняється подразливість від чутливості?

3. Яку будову має неврон?

4. Якими є характеристики безумовного рефлексу?

5. Що є основним механізмом нервової системи?

6. За яких умов відбувається гальмування основного рефлексу?

7. Що таке динамічний стереотип?

8. Які психічні процеси контролюються правою півкулею головного мозку?

9. Які існують відмінності між інстинктами, навичками та інтелектуальними формами поведінки тварин?

10. Чи можуть тварини мислити логічно?

11. У чому полягає сутність культурно-історичної концепції Л.С. Виготського?

12. Назвіть основні етапи розвитку психіки, за О.М. Леонтьєвим. Охарактеризуйте їх.

Словник термінів

Аксони — волокна тіла нервової клітини, які передають збудження іншим нервам.

Аферентні неврони — провідники збудження від периферії до центр нервової системи.

Безумовний рефлекс — спадково закріплена стереотипна форма реагування на біологічно значущі впливи зовнішнього світу або зміни внутрішнього середовища організму.

Дендрити — волокна тіла нервової клітини, які сприймають збудження.

Ефектор — кінцевий елемент рефлекторної дуги (м’язи, залози), зміна стану яких є показником здійснення рефлексу.

Еферентні неврони — передають збудження від центру до периферії нервової системи.

Інстинкти — це вроджені видові форми поведінки, які виробились в ході природного відбору як результат відбору і закріплення біологічно доцільних дій.

Інтелектуальні форми поведінки — найпростіші форми мисленнєвої діяльності, що ґрунтуються на встановленні зв’язків між предметами.

Навички — це індивідуально набута форма поведінки, яка закріплюється в результаті повторень.

Нервова клітина (неврон, нейрон) — це основний структурний і функціональний елемент нервової системи.

Подразливість — властивість живих організмів (тварин, рослин) реагувати змінами свого стану або рухами на різні зовнішні подразники: електромагнітні хвилі, вібрації, зміни температури, вологості тощо.

Психіка — властивість головного мозку людини створювати суб’єктивні образи об’єктивної реальності, за допомогою яких відбувається керування діяльністю і поведінкою людини.

Рефлекс — реакція організму у відповідь на подразнення зовнішнього чи внутрішнього середовища.

Рецептори — кінцеві утворення доцентрових нервових волокон у тілі тварин і людини.

Свідомість — вищий рівень психічного відображення світу і саморегуляції, властивий лише людині як суспільно-історичній істоті.

Синапс — утворення, через яке здійснюється контакт аксона з дендритами.

Умовний рефлекс — рефлекс, що утворюється при зближенні у часі будь-якого первинно індиферентного подразника з наступною дією подразника, що викликає безумовний рефлекс.

Чутливість — подразнюваність щодо впливів середовища, які співвідносять організм з іншими впливами, що орієнтують організм у середовищі, виконуючи сигнальну функцію.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Наведіть по два приклади, які демонструють умовні та безумовні рефлекси, інстинктивну й інтелектуальну поведінку. Виконайте завдання письмово.

Завдання 2

Уявіть будь-який предмет, що залишився у вас удома: книжку, ручку, годинник тощо. Намагайтесь пригадати, де цей предмет знаходиться, його колір, форму, розміри та інші ознаки. Цей образ становить частину вашої душі. Де ви його відчуваєте: в голові, в яких-небудь інших частинах тіла, там, де знаходиться реальний предмет, деінде? Спробуйте описати образ цього предмета, тобто назвати його ознаки: розмір, форму, колір, будову, вагу, хімічний склад тощо. В яких співвідношеннях він знаходиться з реальним предметом: це різні реальності чи одна й та сама?

Завдання 3

Визначте, про які форми поведінки йдеться у нижче наведених прикладах.

1. Колючка — маленька прісноводна рибка. У цього виду риб спорудження гнізда, охорона території, піклування про ікру і молодь покладається на самця, який заганяє самку в гніздо для відкладання ікри. Самка колючки підпливає до території самця, демонструючи своє яскраво-червоне черевце. У відповідь на що самець починає плавати зигзагами. Самка, в свою чергу, піднімає голову і хвіст. Тоді самець підпливає до гнізда і вказує головою на вхід до нього. Самка запливає всередину і відкладає ікру, після чого залишає гніздо. Нарешті, самець запліднює ікру.

2. Риби пінагори відкладають ікру на межі відливу. Коли вода спадає, ікра залишається без води. В таких випадках, самець пінагори, що охороняє ікру, починає час від часу поливати її з рота водою, щоб вона не пересохла.

3. Навесні у прозорих водах струмків північної Канади з’являється молодь лосося. Через декілька років (від двох до семи), які лосось живе у прісних водах, дорослий лосось спускається вниз по річці, щоб потрапити в океан. Самці і самки залишаються у відкритому морі два-три роки, віддаляючись від берега на 3000 км. Після досягнення статевої зрілості лососі починають свою фантастичну подорож до нерестилища. Риба пропливає 50-100 км на день, щоб знайти рідну річку. З десятка річок, що впадає у море, лососі знаходять саме ту, якою спустилися в море декілька років назад, а потім без коливань пливуть уверх до рідного струмка, де нерестяться.

4. Спостерігати за материнською поведінкою щура-самки в її природних умовах настільки ж захопливо, як спостерігати за самками будь-яких інших тварин. Самка при наближенні пологів (навіть, якщо це першопороділля) виконує ті ж самі підготовчі дії щодо облаштування гнізда, що й її пращури протягом багатьох тисяч поколінь. Вона без відпочинку зносить різноманітні матеріали, які розлахмічує зубами, щоб зробити їх м’якішими, а потім будує кулькоподібне гніздо, яке набуває своєї остаточної форми вже в останні години перед пологами. Потім вона займається окремо кожним дитинчам у міру їх появи на світ: перекушує їм пуповину і перетягує по одному у гніздо.

5. Сіра гуска, яка висиджує яйця, час від часу їх перевертає. Робить це вона так: витягує шию і дзьобом перекочує яйце на півоберта у напрямку до себе. Коли ж яйце відхиляється від потрібної траєкторії, вона робить додаткові рухи дзьобом, щоб те не покотилося далі.

Завдання 4

Поясніть, про які реакції організму йдеться у нижче наведених ситуаціях. Відповідь обґрунтуйте.

1. Медуз можна зустріти, плаваючи у морі. У них ще не має мозку, але у них є примітивна нервова система, що складається із нервових клітин, пов’язаних між собою сіткою чимось схожою на риболовецьку. Якщо торкнутися медузи в будь-якому місці, то подразнення швидко розповсюджується по всій сітці, і в результаті скорочення мускулатури медуза віддаляється від подразнювача. Наприклад, коли краб намагається вхопити медузу своїми клешнями, нервова система реагує на це подразнення і медуза відпливає в бік від джерела небезпеки.

2. Якщо спрямувати новонародженому немовляті в обличчя струмінь холодного повітря, то воно закліпає очима. Йому не потрібно цьому вчитися, оскільки ця реакція — автоматична. Але, якщо перед тим, як подмухати в обличчя немовляті та подзвонити дзвіночком, і це повторити декілька разів, то немовля почне кліпати лише при одному звукові дзвіночка.

3. В ящик з вертикальними щілинами зачиняли кота, щоб тварина увесь час могла бачити їжу, яка знаходилася за межами ящика. Коли голодний кіт випадково вдаряв по замикальному механізму, дверцята відчинялися. У наступних спробах дії кота поступово зосереджувалися біля цього замикального механізму, й інша активність в ящику зовсім припинялася. Врешті-решт, як тільки кота вміщували в ящик, він одразу здійснював інструментальну реакцію і вибирався за їжею назовні.

Завдання 5

Про які форми поведінки йдеться у нижче наведених прикладах? Чим можна пояснити таку поведінку?

1. Способи розпізнавання шлюбних партнерів незчисленні. Серед них чільне місце посідають звукові сигнали, надзвичайно різноманітні у різних тварин. Їх добре вивчено у деяких комах (коників, цвіркунів), у яких самці співають справжні пісні, які є досить різноманітними і найчастіше серед них можна виділити «пісню суперництва», яка слугує викликом іншим самцям і інформує їх про зайняту територію, а також «любовну пісню», яка виконується для приваблення самиць і є чітко видовою розпізнавальною ознакою. Самиці легко відрізняють її від інших пісень самця, що допомагає їм знайти одне одного у рясній траві.

2. Дощові хробаки повзуть на запах мускусу, який виділяє їх смертельний ворог — кріт.

3. Чайки виманюють дощових хробаків із-під землі, тупочучи лапками (чотири рази за 1 с), імітуючи підземне пересування крота.

4. Велика золота риюча оса-сфекс проколює своїм жалом три грудні нервові ганглії у зелених коників, паралізуючи їх, а потім втягує до нірки. Личинка оси живиться таким паралізованим коником, який зберігає усі необхідні для розвитку цієї личинки поживні речовини. Однак, оса-сфекс втягує коника у вириту нірку лише за вусик. Якщо ж обрізати вусики, то оса стає зовсім безпорадною і навіть не робить ніяких спроб втягти коника до нірки, наприклад, за одну з кінцівок.

Завдання 6

Із запропонованих критеріїв оберіть ті, що характеризують інстинктивну поведінку.

Успадковується, тобто належить до природжених властивостей виду або раси; вимагає попереднього навчання; пристосована до натуральних умов життя, включаючи сезонні зміни; виникає в процесі індивідуального життя, тобто базується на досвіді; є пристосованою до умов життя індивіда; виконується по-різному на підставі власного досвіду або вражень.

Завдання 7

Складіть кросворд на 10 слів, використовуючи поняття теми, прізвища науковців, які досліджували психіку та свідомість.

Завдання 8

Подайте у вигляді структурної схеми еволюцію психічних реакцій живих організмів.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Основними характеристиками свідомості є:

а) здатність акумулювати знання про навколишній світ;

б) розрізнення суб’єкта й об’єкта;

в) забезпечення цілеутворювальної діяльності;

г) усе вказане.

2. Сукупність вроджених спонук і форм поведінки, спрямованих на пристосування до умов життя і на виживання, — це:

а) інстинктоїд;

б) інтуїція;

в) інстинкт;

г) інтелект.

3. Бджоли будують стільники так, ніби володіють складними математичними розрахунками. Це можна пояснити:

а) інтелектуальною поведінкою;

б) інстинктивною поведінкою;

в) пристосуванням;

г) біологічно доцільними реакціями.

4. Функція мозку, сутність якої полягає у відображенні дійсності у вигляді відчуттів, сприймання, уявлень, мислення, почуттів і волі — це:

а) свідомість;

б) психіка;

в) перцепція;

г) вища самість.

5. Важливими характеристиками свідомості вважаються такі:

а) розрізнення суб’єкта й об’єкта;

б) немотивоване спонукання до дії;

в) спонтанність поведінки;

г) готовність до діяльності.

6. Способи регуляції поведінки живих істот в навколишньому середовищі, властивості якого сприймаються головним мозком у вигляді сигналів за допомогою органів відчуття (колір, звук, запах), — це:

а) перша сигнальна система;

б) друга сигнальна система;

в) система регуляції;

г) нервова периферична система.

7. Друга сигнальна система — це способи регуляції поведінки живих істот у навколишньому середовищі, властивості якого сприймаються головним мозком у вигляді сигналів за допомогою:

а) зорових відчуттів;

б) смакових відчуттів;

в) тактильних відчуттів;

г) знакової системи мови.

8. Рефлекси, які утворюються під впливом умов життя за участі великих півкуль головного мозку — це:

а) умовні рефлекси;

б) безумовні рефлекси;

в) диференційовані рефлекси;

г) надумовні рефлекси.

9. Рефлекси, які виробилися і закріпилися у процесі тривалого

біологічного розвитку живих істот, — це:

а) безумовні рефлекси;

б) диференційовані рефлекси;

в) надумовні рефлекси;

г) умовні рефлекси.

10. Складні форми поведінки, які відображають міжпредметні зв’язки і забезпечують великі можливості пристосування та перенесення навичок, — це:

а) інстинкти;

б) навички;

в) інтелектуальна поведінка;

г) вміння.

11. Сигнальна система, яка характеризується тим, що сигнальну функцію виконують предмети і явища зовнішнього світу, їхні властивості, які безпосередньо діють на рецептори. Вона є спільною для тварин і людей — це:

а) перша сигнальна система;

б) друга сигнальна система;

в) третя сигнальна система;

г) четверта сигнальна система.

12. Закономірні реакції організму на певні подразники, здійснювані за участю тих чи інших відділів центральної нервової системи, — це:

а) рефлекси;

б) уміння;

в) навички;

г) інтелектуальні дії.

13. Система тимчасових нервових зв’язків, утворених за участю мови як засобу спілкування людей — це:

а) перша сигнальна система;

б) друга сигнальна система;

в) третя сигнальна система;

г) четверта сигнальна система.

14. Властивість головного мозку, яка забезпечує здатність людини відображати дію предметів і явищ навколишнього світу, — це:

а) підсвідомість;

б) свідомість;

в) рефлекси;

г) психіка.

15. Подразливість як рівень розвитку психіки властива:

а) безхребетним;

б) членистоногим;

в) вищим тваринам;

г) найпростішим.

16. До характеристик психіки не належить:

а) активне відображення об’єктивного світу;

б) побудова суб’єктом картини об’єктивного світу;

в) властивість будь-якої живої матерії;

г) регуляція поведінки та діяльності.

17. Свідомість характерна для:

а) вищих тварин;

б) людини;

в) людини й вищих тварин;

г) усіх хребетних.

18. Носієм психіки у людини є:

а) головний мозок;

б) кора великих півкуль головного мозку;

в) периферична нервова система;

г) центральна й периферична нервова система.

19. Шимпанзе дістає принаду за допомогою палиці, яка на той час не

перебуває в її полі зору — це свідчить про наявність у тварин:

а) свідомості;

б) інтелектуальної поведінки;

в) інстинктивної поведінки;

г) випереджального відображення.

20. Здатність реагувати не лише на біологічно значущі, а й на

біологічно нейтральні фактори середовища є важливою характеристикою рівня розвитку психіки:

а) подразливість;

б) свідомість;

в) чутливість;

г) поведінка.

21. Критерієм появи зачатків психіки в живих організмів (за

О.М. Леонтьєвим) є:

а) здатність до пошукової поведінки;

б) наявність чутливості;

в) здатність гнучкого пристосування до середовища;

г) вміння програвати дії у внутрішньому плані.

22. Термін «умовний рефлекс» запропонований:

а) Ч. Дарвіном;

б) І.П. Павловим;

в) І.М. Сєченовим;

г) В.М. Бехтерєвим.

Теми рефератів

1. Прояв свідомості в поведінці, психічних процесах, властивостях і станах людини.

2. Розвиток свідомості в психологічних дослідженнях.

3. Розвиток свідомості дитини.

4. Рефлекторна теорія І.М. Сєченова й І.П. Павлова.

5. Стадії та рівні розвитку психіки і поведінки тварин.

6. Свідомість і мозок.

7. Проблема інстинкту, навичок та інтелекту.

8. Сенсорна, перцептивна й інтелектуальна стадії розвитку психіки тварин.

9. Характеристика інтелектуальної поведінки тварин.

10. Наукові погляди на сутність психіки.

Список використаної літератури

1. Годфруа Ж. Что такое психология?: В 2-х т. — Т. 1. — М.: Мир, 2004. — С. 30–49.

2. Дрозденко К.С. Загальна психологія в таблицях і схемах: Навч. посібник. — К: ВД «Професіонал», 2004. -С. 54–84.

3. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. — С. 70–105.

4. Немов Р.С. Психология: Учебник для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — М.: Владос, 2001 — С. 109–139.

5. Практикум по общей психологи: Учеб. пособие / Под ред. А.И. Щербакова. — М.: Просвещение, 1990. — С. 49–52.

6. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. — К.: Либідь, 2003. — С. 15–49.

7. Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологи. Учеб. пособие — М.: Изд-во Московского психолого- социального ин-та; Воронеж: Изд-во «МОДЗК», 2002. — С. 26.

8. Чайченко Г.М. Поведінка і психіка тварин: Навч. посібник. — К.: ВП «Київський університет», 2000. — С. 7–32.

Список рекомендованої літератури

1. Выготский Л.С. Собрание сочинений: В 6 т. — Т.1. — М., 1982. — С. 132–148.

2. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1982. — С. 23–33, 124–158.

3. Леонтьев А.Н. Проблеми развития психики. — М.: Изд-во МГУ, 1981. — С. 249–271.

4. Рубинштейн С.Л. Основи общей психологи — СПб.: Питер, 2008. — С. 90–163.

5. Фабри К.З. Основи зоопсихологии. — М.: Изд-во МГУ, 1976. -

С. 66.-87.

Розділ 3. ОСОБИСТІСТЬ, ЇЇ РОЗВИТОК ТА ФОРМУВАННЯ

1. Біологічне, соціальне й культурне в людині.

2. Взаємозв’язок понять індивід, особистість, індивідуальність.

3. Психологічна структура особистості.

4. Спрямованість особистості.

5. Активність особистості та самоуправління.

6. Розвиток і формування особистості.

7. Сучасні концепції дослідження особистості.

1. Біологічне, соціальне й культурне в людині

На межі соціально-біологічних наук серед учених точилися заповзятливі суперечки щодо поглядів на роль біологічних і соціальних факторів у розвитку людини. Найбільш узагальнено цю проблему відображає дискусія про співвідношення природного (біологічного) та соціального в людині. У процесі непростих методологічних змагань вирізнились окремі концепції. Розглянемо деякі з них докладніше.

З ідеалістичних позицій людина уявляється «за образом і подобою Божою», при цьому пріоритетними виступають духовні (божественні) засади її існування; матеріалісти — однозначно й безальтернативно наголошували на домінації «природного» людського начала. Іншої точки зору, як правило, прихильники зазначених підходів не визнавали.

У більшості філософських побудов альтернатива душі та тіла вирішувалася, зазвичай, на користь душі як вічної (божественної) субстанції, що залишає смертне тіло й переселяється в інший світ для вічного існування. Ця ж альтернатива присутня і у творах Р. Декарта, Ж. Ламетрі і навіть I. Канта, які віддавали перевагу духовному в людині (у I. Канта — моральному) як більш суттєвому й визначальному у порівнянні з природними засадами її існування та розвитку.

Соціологічна концепція була обґрунтована англійським філософом і педагогом Дж. Локком (1632–1704). Прихильники цієї концепції заперечували вплив на розвиток людини біологічних факторів і надавали перевагу соціальним. На їх думку, душа новонародженої дитини подібна до чистої дошки і формується лише під впливом соціального середовища й виховання.

Починаючи з XVIII ст. утверджує свої погляди теорія преформізму. Преформісти А. Вейсман, Т. Морган, А. Стертевант, Г. Дж. Меллер стверджували, що духовні якості людини, закладені в зародковій речовині, передаються спадково, а тому фізичний та психічний розвиток людини є проявом кількісного зростання спадкових задатків.

Перебільшення ролі біологічних чинників притаманне соціобіологізму. Його сповідують такі відомі вчені, як Нобелівський лауреат Ж. Моно, неофрейдисти Е. Уілсон, Р. Тріверста.

Представники біологізаторської концепції Дж. Дьюї (1859¬1952) і Е. Торндайк (1874–1949) стверджували, що соціально- психічні якості детерміновані біологічними факторами і їх розвиток не залежить від соціального впливу, а відтак і процесу виховання.

Із розвитком біологічної науки, і генетики зокрема, у середині XX ст. з’явилась генетико-соціальна концепція розвитку людини. Прибічники цієї концепції — генетик Т. Добжанський та біолог-еволюціоніст Е. Майр, фізіолог К. Лоренц, психологи Е. Фромм, Б. Скіннер — вважали, що на розвиток людини впливають як біологічний, так і соціальний фактори.

Вплив біологічного фактора виявляється у передачі через генну інформацію (спадковість) певних задатків, які становлять потенційні можливості для психічного й соціального розвитку особистості. Спадковість характеризується здатністю біологічних організмів передавати своїм нащадкам задатки. Вирішальну роль у подальшому розвитку особистості на ґрунті успадкованих задатків має соціальне середовище й виховання.

Окрім біологічного успадкування, на розвиток людини, й становлення як особистості значний вплив здійснює соціальне успадкування, завдяки якому народжена дитина активно засвоює соціально-психологічний досвід батьків і всього оточення (мову, звички, особливості поведінки, морально-етичні якості та ін.).

Важливе місце в процесі розвитку й формування особистості посідає й безпосередня діяльність. Діяльність дитини може мати різні форми: ігрову, навчально-пізнавальну, трудову, художньо- естетичну, спортивну тощо. Вона є внутрішнім психофізичним рушієм активності особистості, а відтак суттєвим чинником фізичного, психічного й соціального розвитку. У процесі безпосередньої діяльності знаходить своє вираження дія рушійної сили розвитку як результат суперечностей між реальними потребами, що їх висуває перед особистістю життя, і рівнем фізичного, психічного та соціального розвитку.

Отже, з метою розв’язання зазначеної проблеми вітчизняні науковці схильні до розуміння людини як біосоціальної істоти: людина є живою системою — єдністю фізичного та духовного, природного й соціального, успадкованого та набутого. Як живий організм людина включена у природний зв’язок явищ і підпорядковується біологічним (фізіологічним, біофізичним, біохімічним) закономірностям. Фізична та морфологічна організація людини є найвищим рівнем організацій матерії у відомій людству частині Всесвіту.

Водночас, як зазначає І. Фролов, людина викристалізовує в собі весь досвід суспільної життєдіяльності, накопичений у ході цивілізаційного розвитку. Проте природні задатки людини розвиваються і реалізуються лише за умов соціального способу життя. Біологічні закономірності життя людини мають соціально зумовлений прояв.

Таким чином, соціальному належить пріоритетна роль. Саме залучення індивіда до соціуму (норм права та моралі, побуту, правил спілкування та граматики, естетичних смаків тощо) формує мислення та поведінку людини, робить із неї представника певного способу життя, культури і психології.

Сучасні вчені наголошують, що потрібно відмовитись від категоричності зазначених підходів насамперед відмовою від визнання первинності (чи вторинності) біологічного та соціального в людині. Як зазначають Л. Губерський, В. Андрущенко, М. Михальченко, природа людини не біосоціальна, а більш специфічна. Біологічне в людині відрізняється від природно-біологічного, хоч і не є чимось надприродним.

Таке біологічне-соціалізоване, точніше, окультурене змінило свою суть у процесі історичної еволюції живої матерії. Висновок може бути лише таким: у ході антропосоціогенезу формується нова істота — людина, що виокремившись із природи, несе в собі всі притаманні їй ознаки, які проте не вичерпуються природними. Поняття «людина» співвідноситься із поняттям «культура», де біологічне і соціальне знаходяться в перетвореному (соціалізованому, окультуреному) вигляді.

Людське реалізується і через соціальне, і через біологічне. Воно знаходить прояв у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному. При цьому всі згадані форми прояву людського співіснують в органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні. Просторове поле нашого існування — природно- соціальне, тобто — культурне.

Людське реалізується через індивідуальне й суспільне, групове та колективне, особисте та загальне. Воно може зберегти свою самість навіть за умови тривалої ізоляції від суспільного (згадаймо долю відомого героя повісті Д. Дефо «Робінзон Крузо») і втратити її в найтісніших контактах з ним (загубленість у натовпі тощо).

Таким чином, проблема співвідношення біологічного (природного) й соціального начал у структурі особистості людини є однією з найскладніших і дискусійних у сучасній психології.

2. Взаємозв’язок понять індивід, особистість, індивідуальність

У науковому вжитку щодо людини широко побутують поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність» (рис. 1). Вони деякою мірою синонімічні стосовно біологічної істоти «людини мислячої». Але ці поняття містять певні відтінки з погляду різних підходів до характеристики людини як до біологічної істоти. Наука про особистість — персонологія — це дисципліна, що прагне закласти фундамент для розуміння людської індивідуальності шляхом використання різноманітних дослідницьких стратегій.

Людина народжується вже людиною. У маляти, яке з’являється на світ, конфігурація тіла забезпечує можливість прямого ходіння, структура мозку забезпечує можливість розвитку інтелекту, будова руки — перспективу використання знарядь праці тощо, і цим малятко

— людина за сумою своїх можливостей — відрізняється від дитяти тварини, яке за жодних обставин не може набути подібного фонду якостей.

Сказаним стверджується факт належності маляти до людського роду, що фіксується в понятті «індивід». Отже, в понятті «індивід» утілено родову належність людини. Цим поняттям широко оперують фізіологія, анатомія, медицина.

Поняття «особистість» має кілька різних значень. Англійське слово «реrsonalite» (особистість) походить від латинського «реsопа». Спочатку воно означало маски, які надягали актори під час театральних дійств у давньогрецькій драмі. По суті, цей термін споконвічно вказував на комічну або трагічну фігуру в театрі. Таким чином, із самого початку в поняття «особистість» був закладений

зовнішній, поверхневий соціальний образ, що індивідуальність приймає, коли грає певні життєві ролі — якась «личина», суспільна особа.

Щоб сформувати уявлення про різноманіття значень поняття «особистість» у психології, звернемося до поглядів деяких визнаних теоретиків. Наприклад, К. Роджерс описував особистість у термінах самості: як організовану, довгострокову, суб’єктивно сприйману сутність, складову серцевину наших переживань. Г. Олпорт визначав особистість як те, що індивід представляє собою насправді

— внутрішнє «щось», що детермінує характер взаємодії людини зі світом. А в розумінні Е. Еріксона індивід протягом життя проходить через низку психосоціальних криз, і його особистість з’являється як функція результатів кризи. Дж. Келлі розглядав особистість як властивий кожному індивіду унікальний спосіб усвідомлення життєвого досвіду. Зовсім іншу концепцію запропонував Р. Кеттел, на думку якого, ядро особистісної структури утворюється шістнадцятьма вихідними рисами. Нарешті А. Бандура розглядав особистість як складний патерн безперервного взаємовпливу індивіда, поведінки й ситуації. Очевидна несхожість наведених концепцій недвозначно свідчить, що зміст особистості з позиції різних уявлень багатогранний.

Учені сходяться на тому, що особистість є соціальним поняттям; людину з соціально-психологічного погляду характеризує рівень розвитку психіки, здатність до засвоєння соціального досвіду, можливість спілкування з іншими людьми. Особистість — категорія суспільно-історична.

Особистість — діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, який посідає певне становище в суспільстві та виконує певну соціальну роль.

Роль — це соціальна функція особистості; наприклад, роль матері та батька — виховання дітей; роль директора школи — управління колективом учителів та організація процесу навчання учнів.

Позиція особистості — це система її відносин. Суттєвими відносинами особистості є ставлення до матеріальних умов життя, до суспільства й людей, до себе, до власних обов’язків — трудових, громадських та ін. Ці відносини характеризують моральне обличчя особистості й соціальні установки.

Індивідуальність — особистість, яка характеризується унікальними, неповторними соціально-психічними якостями, що помітно вирізняють її серед інших особистостей.

Індивідуальність — це особистість у її своєрідності. Коли кажуть про індивідуальність, то мають на увазі оригінальність особистості.

Зазвичай, словом «індивідуальність» визначають якусь найголовнішу особливість особистості, яка робить її відмінною від решти людей.

Індивідуальна кожна людина, але індивідуальність одних проявляється дуже яскраво, а інших — непримітно. Індивідуальність може проявлятись в інтелектуальній, емоційній, вольовій сферах або відразу в усіх сферах психічної діяльності.

Оригінальність інтелекту може полягати у здатності бачити те, чого не помічають інші, в особливостях обробки інформації, а саме: в умінні ставити проблеми й вирішувати їх.

Своєрідність почуттів може знаходити прояв у надмірному розвиткові одного з них (інтелектуального чи морального), у великій рухомості емоцій, у переважанні чуттєвого чи раціонального у винесенні рішень.

Особливість волі виявляється в силі волі, надзвичайній мужності або володінні собою в критичних ситуаціях.

Людина — це не пасивний продукт обставин, а суб’єкт своєї життєдіяльності. Вона народжується і живе в історично сформованому середовищі, за умов історичної необхідності, але людина тому і є людиною, що сама визначає своє ставлення до того, що її оточує: природи, держави, власності, моралі, культури, зрештою до самої себе. Саме людина приймає остаточне рішення щодо своїх дій та поведінки, які залежать як від об’єктивних обставин існування, так і від рівня її свідомості, почуттів та волі. Рішення може бути правильним, неправильним або суперечливим. Дії особистості також мають різний ступінь адекватності щодо об’єктивного плину історичної необхідності. Це позначається на суспільному визнанні особистості. I хоч безпомилкове суспільне визнання має суперечливий, історично зумовлений характер, сучасна соціальна теорія поділяє особистості різного соціального типу, психологічного складу, характеру, темпераменту, етнонаціонального походження і раси на три відносно самостійні категорії: рядову, історичну, видатну.

Рядова особистість — це одиничний представник народу. Вона має свою індивідуальність, унікальність, неповторність. Вона живе «родовим життям», тобто так, як її народ — працює, створює сім’ю, виховує дітей, шанує закони, сподівається на краще тощо і, водночас, вносить у це життя свою неповторність. Не претендуючи на унікальність, рядова особистість, створює культурні блага, разом з усіма переживаючи всі ті аспекти життя, з яких воно складається.

Історична особистість — це людина, що залишила певний слід в історії життя народу й культури, держави й людства. Особистість може мати позитивний, негативний і суперечливий характер, завдяки чому вона залишає про себе як світлу чи ганебну пам’ять, або ж таку, однозначне визначення якої не вдається жодному з наступних поколінь.

Видатна особистість — це людина, яка відзначилась своїми вчинками, творчістю, практичними справами, здобула історично- позитивну суспільну оцінку, прискорила прогресивний рух об’єктивного суспільно-історичного процесу. Вона присвятила життя служінню загальнолюдським пріоритетам. Видатною особистістю людина не народжується, а стає завдяки прогресивній діяльності у тій чи іншій сферах суспільного життя. Наприклад, А. Ейнштейн є видатною особистістю в науці, Т. Шевченко в живописі й літературі, А. Вівальді в музиці, М. Пирогов у медицині. Видатними особистості стають завдяки об’єктивним обставинам і відповідним особистісним якостям. Видатні особистості, зазначає Г. Плеханов, бачать далі за інших, бажають більше, пізнають глибше. Це, як правило, вольові, цілеспрямовані люди. Вони знають, чого хочуть, впевнено йдуть до своєї мети, розуміють суспільні потреби й уміють сформулювати завдання соціально-практичних дій. Вони можуть швидко розібратися в суперечливих обставинах, володіють фундаментальною базою знань, суспільним досвідом, надбаннями культури. Видатні особистості беруть на себе відповідальність за нові підходи до суспільного творення. Статус видатної особистості суперечливий. Не відразу видатна особистість визнається як така. Діяльність видатної особистості спочатку може бути незрозумілою і не підтриманою народом. Її світогляд не вкладається в стандарти звичного.

3. Психологічна структура особистості

До розгляду структури особистості існують різні підходи.

Згідно з концепцією персоналізації А. Петровського, у структурі особистості можна виокремити три складові:

1) внутрішньоіндивідна (інтеріндивідна) підсистема, що представлена темпераментом, характером, здібностями людини та всіма характеристиками її індивідуальності;

2) інтраіндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове — у конкретній формі проявів особистості;

3) надіндивідна (метаіндивідна) підсистема, у якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв’язки «тут і тепер» з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається «внесками», що їх робить особистість в інших людей. Оскільки діяльність кожного індивіда та його участь у спільній діяльності зумовлює зміни в інших особистостях.

Петровський А. метафорично трактує справжню особистість як джерело могутньої радіації, що перетворює пов’язаних з нею людей (радіація, як відомо, може бути корисною і шкідливою, може лікувати й калічити, прискорювати й сповільнювати розвиток, бути причиною різноманітних мутацій тощо). Індивіда, обділеного особистісними характеристиками, він порівнює з нейтрино, тобто з частинкою, яка, пронизуючи будь-яке середовище, не спричинює в ньому змін. Безособистісність — це характеристика особи, яка байдужа до інших людей, нічого не змінює в їхньому житті й поведінці, не збагачує і не збіднює їх.

Платонов К. у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:

1) підструктура спрямованості, яка об’єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості. Елементи особистості, що входять до цієї підструктури, не породжуються природними задатками і відображають індивідуально заломлену класову свідомість. Формується ця підструктура шляхом виховання і є соціально зумовленою;

2) підструктура досвіду — охоплює знання, навички, уміння і звички, набуті в індивідуальному досвіді шляхом навчання, але вже з помітним впливом біологічно зумовлених властивостей особистості, її називають ще індивідуальною культурою, підготовленістю;

3) підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій як форм відображення; вплив біологічно зумовлених особливостей у цій підструктурі проявляється ще більш чітко;

4) біологічно зумовлена підструктура: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни. Ці елементи залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

Платонов К. називає запропоновану структуру особистості загальною — оскільки вона властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру; динамічною — тому, що не залишається незмінною в жодній конкретної особистості: із дитинства й до смерті вона змінюється; функціональною — тому, що вона як ціле та її складові елементи розглядаються як психічні функції; психологічною — оскільки узагальнює психічні властивості особистості.

4. Спрямованість особистості

Головним структурним компонентом особистості є її спрямованість як система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості. Основними проявами спрямованості є потреби та мотиви, ціннісні орієнтації, рівень домагань, перспективи та цілі особистості (рис. 2).

Мотиви — це пов’язані задоволенням певних потреб спонукання до діяльності. Мотиви розрізняють за їх усвідомленістю. Неусвідомлюваними мотивами є установки і потяги.

Установка — це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до певної діяльності чи поведінки. Установка часто є результатом недостатньо обґрунтованих висновків з фактів особистого досвіду або некритичного засвоєння стереотипів мислення (стандартизоване судження, усталене в певній групі).

Потяг — це спонукання до діяльності, що є недиференційованою, недостатньо чітко усвідомленою потребою, невиразна потреба в чомусь. Він швидкоплинний: потреба або згасає, або перетворюється в прагнення. Потяги характерні для юнацького віку як провісники майбутніх прагнень усвідомлюваних мотивів.

Усвідомлюваними мотивами є інтереси, переконання, прагнення. Інтерес — це емоційний вияв пізнавальних потреб особистості. Суб’єктивно інтереси розкриваються на позитивному емоційному фоні, у бажанні глибше пізнати об’єкт, зрозуміти його. Роль інтересів у тому, що вони є спонукальним механізмом пізнання, змушують особистість шукати шляхів, засобів задоволення того чи іншого бажання.

Розрізняють інтереси за змістом, метою, шириною, глибиною, за стійкістю і дієвістю.

Так, за метою інтереси поділяються на безпосередні й опосередковані. Безпосередні інтереси зумовлює емоційна привабливість об’єкта. Наприклад, інтерес до розв’язання задач, кросвордів, до спілкування з друзями тощо.

За глибиною інтереси поділяють на поверхові і глибокі. За широтою — на широкі й вузькі. Широкі інтереси розподілені між багатьма об’єктами; вузькі сконцентровані в одній галузі. Цінна риса особистості — багатофокусність інтересів у кількох не пов’язаних одна з одною сферах діяльності. Багатофокусність інтересів особливо сприятлива для зміни видів діяльності — кращого засобу відновлення затраченої в ході роботи енергії. Отже, оцінка вузькості чи широти інтересів визначається зрештою їх змістом.

За стійкістю інтереси поділяються на стійкі й нестійкі. Стійкість інтересу зумовлює тривалість збереження його інтенсивності. Стійкий інтерес є сигналом, показником здібностей людини. Інколи інтерес до чогось не згасає все життя, наприклад, захоплення професією. Нестійкість інтересів, коли вони набувають характеру пристрасних, але короткочасних захоплень, є віковою особливістю, яка стимулює пошук покликання й допомагає виявити здібності.

Переконання — система усвідомлюваних потреб, які спонукають діяти відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду; це система знань, пропущених через почуття. Переконана та людина, у якої ідеї поєдналися з почуттям і волею.

Прагнення. Усвідомлюваним мотивом є також прагнення особистості, тобто мотиви поведінки, у яких виявлена потреба в чомусь, що може бути досягнуто вольовими зусиллями. Оскільки прагнення не задовольняються інакше, ніж через спеціально організовану діяльність, вони здатні підтримувати активність особистості протягом тривалого часу.

Прагнення набирають різних психологічних форм. Одна з них — мрія як створений фантазією образ бажаного майбутнього. Мрія підтримує і посилює енергію людини. Прагнення виявляються і в пристрастях, тобто мотивах і відповідних потребах, що мають непереборну силу, котра відсуває на задній план усе, не пов’язане з пристрастю.

Формою прагнень є також ідеал як потреба наслідувати приклад, взятий особистістю за зразок поведінки. Ідеалом може бути конкретна особа, збірний образ чи суспільні цінності. Ідеали завжди відбивають життя: не можна уявити щось, елементів чого не було б у реальності.

Водночас є два типи ставлення до ідеалу: споглядально-захоплене, пасивне і пристрасно-діяльне, коли ідеал є планом життя, породжує бажання самовиховуватися.

5. Активність особистості та самоуправління

Активність особистості — здатність людини до свідомої трудової і соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення нею довколишнього середовища й самої себе на основі засвоєння нею багатств матеріальної і духовної культури.

Активність особистості проявляється у творчості, вольових актах, спілкуванні. Інтегральна характеристика активності особистості — активна життєва позиція людини, яка виявляється в її принциповості, послідовному відстоюванні своїх поглядів, ініціативності, діловитості, психологічній настроєності на діяльність.

Людина не автоматично переключається з однієї справи на іншу, а свідомо, з урахуванням соціальної ситуації, оцінки значущості імпульсів, наслідків дій тощо. Вона може вибирати, і в цьому полягає свобода її волі. У малої дитини ще немає уяви про власне «Я», тому вона знаходиться під впливом зовнішніх і внутрішніх умов життя. Із утворенням «Я» дитина починає виділяти себе з предметного світу і людського оточення, а в окремих випадках навіть протистоїть їхнім діям. Це і є початок формування особистості — перехід від індивіда до власне особистості.

З подальшим розвитком система саморегуляції зміцнюється, і людина стає господарем своїх сил. Уявлення про власне «Я» визначає рівень домагань, відповідну міру активності особистості, міру розвитку здібностей (здебільшого прогностичну).

Здатність до самоуправління змінюється з віком і в зв’язку з патологічними змінами особистості. Найвищий рівень самоуправління досягається у зрілому віці, коли знання вже апробовані життям, а сама особистість досягла піку всіх сил і здібностей, пройшовши всі випробування.

Особистість, як самоуправна система, здійснює:

— виклик, затримку процесів (дій, вчинків);

— переключення психічної діяльності;

— її прискорення чи сповільнення;

— підсилення чи послаблення активності;

— узгодження спонукань;

— контроль за діяльністю через зіставлення наміченої програми зі здійснюваними діями;

— координацію дій.

Для вирішення цих завдань формуються такі основні механізми

«Я»:

— контролю;

— узгодження;

— санкціонування;

— підсилення.

«Я» входячи до структури особистості, має і власну структуру, що містить:

— уявлення про те, який «Я» є і яке «Я» повинно бути в ідеалі;

— сумління, або совість, яка у моральної людини має тенденцію наближення реальної поведінки до ідеальної. Так, якщо реальна поведінка помітно відрізняється від ідеальної, особа відчуває докори сумління, що сприяє закріпленню позитивної поведінки.

Самоуправління особистості має два види:

— оперативне, або повсякденне;

— перспективне, що визначається далекими цілями (структура самоуправління представлена на рис. 3).

Саморегуляцію як прояв волі розрізняють за типами:

— морально-вольовий;

— аморально-вольовий;

— абулічний, або слабкий;

— імпульсивний.

Перші два типи характеризуються високорозвиненою саморегуляцією, але відрізняються між собою моральними якостями. Решта — зі слабкою саморегуляцією і нестійкою мораллю.

Морально-вольовий тип саморегуляції — позитивний тип, здатний на пориви та значні звершення. Така людина — господар своїх слів, вона здатна домогтися соціально і особистісно значущих цілей попри будь-які труднощі, її здібності використовуються на повну силу і завдяки цьому розвиваються. Це — цільна особистість у повному розумінні слова.

Аморально-вольовий тип — це індивідуаліст, який переслідує егоїстичні цілі. Він є цілісним у своїй аморальності, розумним у визначенні способів досягнення намірів, але це — асоціальний тип.

Людина абулічного типу характеризується в’ялістю й пасивністю, байдужістю до всього. Вона легко піддається навіюванню, легко погоджується з іншими, піддається їхньому впливу, залишаючись бездіяльною. Така людина не може змусити себе працювати, а надто — долати труднощі, боротися з перепонами, домагатися реалізації поставленої мети. Це — інертна людина.

Такий тип виникає внаслідок слабкості внутрішніх спонукань, через що кора мозку не отримує потрібного тонусу, і слабовілля, тобто нездатності до зусилля. Такі люди можуть бути від природи обдарованими, але їхні здібності не розвиваються і не використовуються через пасивність.

У деяких випадках апатичні типи є наслідком сформованого почуття власної неповноцінності, коли людина гадає, що вона ні до чого не здатна і нічого не може досягнути в житті. Відтак опускаються руки, «засинають» здібності.

І нарешті, існує імпульсивний тип поведінки. У людини цього типу багато сильних імпульсів, захоплень, але вона діє нерозважно через недосконалість механізму зіставлення імпульсних спонукань із реальною ситуацією та особистими переконаннями.

6. Розвиток і формування особистості

Поняття «розвиток» — досить складне й неоднозначне. Найбільш загально поняття розвитку можна визначити так: розвиток — специфічний процес зміни, результатом якого є виникнення якісно нового, поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного.

Відомий український психолог Г. Костюк, підкреслюючи

складність механізму розвитку зазначав, що розвиток — це безперервний процес, який виявляється у кількісних змінах людської істоти, тобто збільшення одних і зменшення інших ознак (фізичних, фізіологічних, психічних тощо). Однак все не зводиться до кількісних змін, до зростання того, що вже є, а включає ще й якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і зникнення старих.

Можна виділити три види розвитку людини — фізичний, психічний і соціальний. Фізичний розвиток передбачає ріст організму, певні кількісні та якісні зміни на основі біологічних процесів. Психічний розвиток характеризується процесами зміни і становлення психіки людини. Соціальний розвиток вирізняється процесом оволодіння людиною соціальним досвідом (мовою, моральними якостями та ін.).

У педагогіці та інших науках про людину вживають також поняття «формування». Поняття «формування особистості» вживається у двох значеннях. Перше — формування особистості як розвиток, процес і результат. У цьому значенні формування особистості є предметом психологічної науки, завдання якої — з’ясування того, що є в наявності (експериментальне виявляється, знаходиться) і що може бути в особи в умовах цілеспрямованих виховних і навчальних дій. Це є, власне, психологічний підхід до формування особистості.

Друге значення — формування особистості як її цілеспрямоване виховання. Це — педагогічний підхід до значення завдань і способів формування особистості. Педагогічний підхід передбачає необхідність з’ясування, що і як повинно бути сформовано в особистості, аби вона відповідала соціально зумовленим вимогам, що їх висуває до неї суспільство.

Педагогічний і психологічний підходи до формування не тотожні, а складають нерозривну єдність. Немає сенсу вивчати формування особистості з позиції психолога, якщо не знати, якими методами користувалися педагоги і які цілі вони переслідували.

Не менш безперспективною була б робота педагога, якби він не використовував можливості психолога, який має специфічний інструментарій для виявлення реальних інтелектуальних, особистісних, психофізіологічних характеристик школярів і знає причини виникнення та можливі засоби впливу на формування психічних явищ.

Формування — це складний процес становлення людини як особистості, який відбувається в результаті розвитку і виховання; цілеспрямований процес соціалізації особистості, який характеризується завершеністю. Проте про завершеність цього процесу можна говорити лише умовно.

Розвиток людини — процес надзвичайно складний, багатогранний. Він підпорядкований певною мірою дії рушійної сили як результату суперечності. Особистість формується в умовах конкретно-історичного існування людини, в діяльності (трудовій, навчальній та ін.). Провідну роль у процесах формування особистості відіграють навчання і виховання, що здійснюються переважно в групах і колективах.

Формування особистості засобами навчання й виховання: у процесі формування особистості відділити засоби навчання від засобів виховання вельми проблематично, бо вони виступають у єдності.

Умовно процес виховання поділяють на: розумове, трудове, моральне, естетичне, фізичне.

Розумове виховання. Завдання розумового виховання полягає в тому, щоб сформувати у молоді правильне уявлення про навчання як про складний процес, пов'язаний з постійним напруженням волі, необхідністю долати труднощі, виробляти в собі такі позитивні якості, як працелюбство, дисциплінованість, високу свідомість, відповідальне ставлення до праці тощо. Але водночас навчання приносить задоволення й насолоду, якщо воно (і викладання, і учіння) творче, себто вміло кероване викладачем і самокероване учнем.

Трудове виховання. Трудове виховання — це виховання працею, практичною діяльністю. Упродовж довгого часу під цим розуміли скерованість підростаючого покоління на оволодіння, в основному, робітничими спеціальностями, причому не завжди достатньо кваліфікованими, творчими.

Але праця вченого і в фізичному розумінні не менш тяжка, ніж праця робітника, бо вимагає величезних енергетичних затрат. Не так важливо, якою буде праця — розумовою чи фізичною, вона має бути творчою. У праці продовжуються, закріпляються і формуються нові знання — нова особистість. Людина повинна бути, як ріка, в яку не можна увійти двічі. Завтра — більш знаючою, вміючою і творчою.

Моральне виховання. Мораль — одна з форм суспільної свідомості, яка означає сукупність певних принципів і правил, норм поведінки людей, регулює їхні стосунки між собою та визначає їхнє ставлення до суспільства й держави.

Результат морального виховання — формування ідеалу, у якому відображено кращі якості людини. Це — складний процес формування моральних понять, поглядів, переконань, зрештою — моральної свідомості, а відтак — системи навичок і звичок моральної поведінки.

Усі чули вислів «Риба гниє з голови». Навряд чи хтось досліджував, звідки гниє риба, але кожен знає, що означає цей вислів.

Мораль існує в суспільстві та залежить від того, яке суспільство, хто його очолює, яка в керманичів мораль, яку музику вони замовляють. Адже:

— вихованець наслідує вчителя, його мораль;

— дитина наслідує батьків;

— підлеглий пристосовується і наслідує керівництво тощо. Звідси висновок: найкращий засіб формування людини мораллю — це самому бути високоморальною особистістю.

Естетичне виховання. Основні завдання у сфері естетичного виховання є такими:

— виховувати естетичні почуття через правильне сприйняття прекрасного; глибоке розуміння прекрасного у природі, праці, спілкуванні, особистому житті, мистецтві;

— формувати естетичні погляди, смаки, які досягають своєї завершеності в ідеалі; з цією метою варто збагачувати вихованців естетичними й художніми знаннями в царині мистецтв, знарядь праці, побуту;

— розвивати вміння й потребу бачити, знаходити прекрасне в навколишньому житті, помічати красу повсякденного;

— розвивати творчі здібності, уміння й навички; множити красу посиленою участю в художній творчості, прикладних видах мистецтва;

— сформувати звичку оцінювати всі факти і явища дійсності під кутом зору краси, гармонії та доцільності (предмети, явища, поведінку, вчинки тощо).

Фізичне виховання. Джерела фізичного виховання — у самій природі людини, у необхідності фізичного розвитку організму, усіх його складових — кістяка, мускульної й нервової систем та системи внутрішньої секреції.

Фізичне виховання є формою реалізації об’єктивних законів природи в людському організмі.

Завдання фізичного виховання полягає в тому, щоб сприяти фізичному розвиткові людини, водночас справляючи позитивний вплив на вироблення й закріплення моральних і вольових рис характеру виховання таких якостей особистості, як організованість, свідома дисципліна, наполегливість у процесі долання перешкод, витривалість, мужність та ін.

Окрім занять фізкультурою і спортом, фізичне виховання містить у собі санітарно-гігієнічні норми, спеціальні вправи, режим харчування й відпочинку, профілактику захворювань, аутотренінг тощо.

Фізично розвинена людина матиме позитивні установки до навколишніх. Через фізичне виховання формуються естетично- художні смаки (фігурне катання, гімнастика, спортивний рок-н-рол тощо).

7. Сучасні концепції дослідження особистості

Теорії особистості — це ретельно вивірені умовиводи або гіпотези про те, що являють собою люди, як вони поводяться і чому вони це роблять. Теорії особистості виконують дві основні функції: пояснювальну та попереджувальну. Пояснювальну в тому розумінні, що теорія забезпечує певний каркас або схему, що дозволяє зрозуміти й інтерпретувати деякі події або поведінку людей. При цьому теорія повинна не тільки пояснювати минулі й теперішні події, а також прогнозувати появу нових взаємозв’язків.

Основною ознакою будь-якої теорії особистості є структурні концепції, що мають справу з відносно незмінними характеристиками, які люди демонструють у різних обставинах й у різний час. Ці стабільні характеристики виконують роль основних будівельних блоків людської психіки.

Для пояснення того, що представляють собою люди, персонологи запропонували певну «мозаїку», складену з концепцій. Один із найпопулярніших прикладів структурних концепцій — це концепція рис особистості. Риса розглядається як стійка якість або схильність людини поводитися певним чином у різноманітних ситуаціях. Розповсюджені приклади рис особистості — імпульсивність, чесність, чутливість і боязкість. Г. Олпорт, Р. Кеттел і Г. Айзенк, троє ведучих авторитетів у сфері вивчення рис особистості, пропонують структуру особистості схематично представити в термінах гіпотетичних якостей, що лежать в основі поведінки.

На іншому рівні аналізу структура особистості може бути описана за допомогою концепції типу особистості. Тип особистості описується у вигляді сукупності безлічі різних рис, що утворить самостійну категорію із чітко окресленими кордонами. У порівнянні з концепціями, що мають справу з рисами особистості, подібні концепції мають на увазі більш постійні й більш узагальнені поведінкові характеристики. Наприклад, К. Юнг дотримувався думки, що люди поділяються на дві категорії: інтровертів і екстравертів.

Теорії особистості розрізняються залежно від концепцій, використаних при описанні структури особистості. Запропонований

З. Фройдом поділ особистості на три рівні — Ід, Его й Суперего є ілюстрацією надзвичайно складного опису структури і її організацій. Інші теоретики, навпаки, пропонують більш прості організовані системи, з обмеженим набором складових частин і малою кількістю зв’язків між ними. Прикладом може служити концепція особистісних конструктів, запропонована видатним теоретиком когнітивної психології Дж. Келлі.

Відповідно до системно-діяльнісного, історико-еволюційного підходу, який склався у вітчизняній психології (Б. Ананьєв, Л. Виготський, С. Рубінштейн, Г. Костюк, О. Леонтьєв, А. Петровський та ін.) властивості людини розглядаються як «безособові» передумови розвитку особистості, які в процесі життєвого шляху можуть стати продуктом цього розвитку.

Отже, будь-який підхід до особистості так чи інакше розглядає питання стабільних, незмінних аспектів поведінки людини.

Розглянемо деякі теорії особистості детальніше:

Психодинамічний напрямок у теорії особистості: З. Фройд.

Психодинамічна теорія особистості підкреслює неусвідомлювані психічні або емоційні мотиви як основу людської поведінки. Важко оцінювати сучасні теорії особистості не віддавши належного поглядам З. Фройда (1856–1939), оскільки вплив його концепцій на західну цивілізацію ХХ ст. був досить значним.

Фройд З. окреслював три рівні свідомості — свідоме, передсвідоме й несвідоме. Найзначніші психічні події відбуваються у несвідомому (яке за своєю природою є інстинктивним і відділеним від реальності).

У теорії З. Фройда важливе місце посідає структурна модель особистості. Дана модель представлена поділом «структури» особистості на: Ід, Его, Суперего. На думку З. Фройда, сфера Ід повністю несвідома, тоді як Его й Суперего діють на трьох рівнях свідомості.

Ід (від лат. — воно). Функціонує виключно в несвідомому й тісно пов’язане із примітивними, інстинктивними і вродженими аспектами особистості (їжа, сон, дефекація (фізіологічний акт очищення кишечнику, випорожнення), копуляція (з’єднання двох особин при статевому акті)). Ід — хаотичне, не знає законів і правила, вільне від всяких обмежень. Ід підкорюється «принципу задоволення» — обов’язкова розрядка психічної енергії (імпульсивність, ірраціональність, нарцисизм), — не зважаючи на наслідки для інших і всупереч самозбереженню.

Его (від лат. — Я). Відповідає за прийняття рішення та задовольняє бажання Ід у відповідності з обмеженнями, які існують у зовнішньому світі. Це досягається шляхом дій, які дають можливість узгодити свої бажання із нормами й етикою оточення. На відміну від Ід, Его підкорюється «принципу реальності», сутність якого — збереження організму шляхом відкладання задоволення інстинктів до того моменту, коли виникне необхідна нагода або обставини. Тому, Его забезпечує самозбереження організму

Суперего (від лат. — понад-Я). Це інтернаціоналізована версія суспільних норм та стандартів поведінки. Людина не народжується із Суперего, воно формується шляхом навчання, виховання, спілкування. З’являється тоді, коли дитина починає розуміти різницю між «правильно» й «неправильно».

У теорії психоаналізу розрізняють дві категорії інстинкту: інстинкт життя (Ерос) й інстинкт смерті (Танатос).

Фройд З. також сформулював теорію психосексуального розвитку, що обґрунтовує розвиток особистості через зміни в біологічному функціонуванні індивіда. Соціальний досвід на кожній стадії залишає свій внесок у вигляді настанов, рис особистості й цінностей, набутих на даній стадії. Пояснення стадій психосексуального розвитку З. Фройдом ґрунтується на положенні про те, що сексуальність (лібідо) дається від народження, охоплюючи низку біологічно визначених ерогенних зон, які розвиваються аж до досягнення зрілості. За уявленнями З. Фройда, у розвитку особистості можна виокремити такі стадії: оральну, анальну, фалічну й генітальну. Перші три стадії розвитку охоплюють віковий період від народження до п’яти років і називаються прегенітальними стадіями, оскільки зона статевих органів ще не набула провідного значення в становленні особистості. Генітальна ж стадія співпадає з початком пубертатного (від лат. pubertatis — статева зрілість) періоду.

Фройд З. припускав, що в процесі психосексуального розвитку невирішені конфлікти призведуть до фіксації й утворення певних типів характеру. Так, дорослі з фіксацією на оральній стадії характеризуються пасивністю, залежністю й довірливістю (орально-пасивний тип) або негативізмом, прагненням експлуатувати інших і сарказмом (орально-садистичний тип); особистість із фіксацією на анальній стадії розвитку є скупою, впертою, (анально-утримуючий тип) або ворожою й жорстокою (анально-агресивний тип); фіксація на фалічній стадії розвитку призводить до розвитку в дорослої людини зухвалості, ексгібіціонізму, надмірної гордості й суперництва з іншими; фіксація на генітальній стадії свідчить про нормальну сексуальність та здатність до інтимних стосунків.

На думку З. Фройда, головною психологічною проблемою життя людини є стан тривоги., який викликається очікуваним або передбачуваним посилення напруги і незадоволення, коли загроза для тіла і психіки надзвичайно велика, щоб її проігнорувати, ліквідувати або подолати. Вчений виокремлював три типи тривоги: реалістичну (емоційна відповідь на загрозу чи розуміння небезпеки зовнішнього світу; синонім страху, що допомагає самозбереженню); невротичну (зумовлена побоюваннями щодо нездатності Его контролювати інстинктивні прагнення, особливо сексуальні чи агресивні); моральну (Его відчуває загрозу з боку Суперего; виникає, коли Ід прагне до активного вираження аморальних думок і вчинків — Суперего відповідає на це почуттям провини, сорому та самозвинувачування). Учений припускав, що тривога відіграє роль сигналу, який попереджає Его про небезпеку. У відповідь Его використовує психологічні захисні механізми.

Психологічний захист — реакції, які людина використовує не усвідомлено з метою захисту внутрішніх психічних структур, власного «Я» від переживання тривоги, сорому, провини, гніву, а також конфліктів, фрустрацій та інших особистісно небезпечних ситуацій.

Функція захисних механізмів — збереження психічного здоров’я особистості в умовах зовнішньої або внутрішньої загрози з метою збереження власної цілісності.

За допомогою захисних механізмів людина може:

— ігнорувати ситуацію;

— спотворювати сприймання;

— уникати загрози.

Виокремлюють такі види захисних механізмів:

Раціоналізація — псевдовиправдовування власної поведінки; цей захист пов’язаний із усвідомленням і використанням у мисленні лише тієї частини інформації, завдячуючи якій власна поведінка постає як добре контрольована і така, що не суперечить об’єктивним обставинам. Захист реалізується за допомогою переконливих аргументів, для виправдовування своїх особистісних або соціально неприйнятних якостей, бажань і дій. Це відбувається у формі пояснення поведінки або виправдовування невдач і недосягнення мети. Так, людина може виправдовувати свою агресивність тим, що, як сильна людина, не може дозволити нікому «сісти собі на шию». Наприклад: я не запізнився, а затримався; людина втратила роботу з власної провини, хоча переконує інших, що пішла за власним бажанням; переживаючи страх відмови дівчини прийти на побачення, хлопець пояснює друзям, що він сам не хотів її запрошувати; жінка з надмірною вагою трактує її як перевагу й ознаку жіночності.

Інтелектуалізація — виявляється в тому, що людина здогадується про наявність придушених імпульсів, але поведінково вони витісняються. Наприклад: людина знає, що гнівається, але не проявляє гнів.

Заперечення — виявляється в тому, що людина не помічає неприємних для неї фактів і подій. Це прагнення уникнути нової інформації, що не співпадає з існуючими уявленнями про себе. Захист проявляється в ігноруванні потенційно тривожної інформації, ухиленні від неї. Заперечення призводить до того, що певний зміст ні відразу, ні пізніше не може дійти до свідомості людини. При запереченні переорієнтовується увага, тобто людина стає неуважною до тих сфер життя і подій, які можуть її травмувати або бути неприємними. Наприклад: твердження — я не кричу, а пояснюю; я — не алкоголік; присутні всі ознаки зради, однак людина не помічає цього (не хоче).

Придушення — проявляється в блокуванні неприємної, небажаної інформації, вступає в дію лише тоді, коли небажані дії досягають певної сили. Ця інформація зберігається у пам’яті, однак подальше мимовільне пригадування блокується. Найчастіше придушуються переживання сексуальних потягів, страху, власної слабкості, агресивних намірів проти батьків тощо. Оскільки інформація зберігається в пам’яті, вона може проявлятися в обмовках, описах, незграбних рухах, нав’язливих станах. Все це у символічні формі відображає зв’язок між реальною поведінкою і придушеною інформацією.

Регресія — виявляється в тому, що людина поведінково «повертається» на більш ранні стадії психосексуального розвитку. Наприклад: довбання у носі; щоб не вирішувати проблеми, людина спить удень; прояв дитячої поведінки дорослою людиною.

Витіснення — відсторонення й утримання поза свідомістю певних психічних змістів, це вигнання зі свідомості травмуючи моментів. Виключення подібних переживань зі свідомості призводить до забування, причиною якого є бажання уникнути невдоволення, яке викликає це переживання. Найчастіше витісняються уявлення, пов’язані з потягами, які складно, неможливо або небезпечно задовольнити. Наприклад, витіснення травматичного досвіду може на певний час забезпечити умови для відновлення психіки людини. Типовим є витіснення складних переживань, пов’язаних зі страхом смерті.

Проекція — виявляється в тому, що людина виокремлює й локалізує в інших якості, почуття, бажання, дії тощо, які сама не визнає і заперечує у собі. Це відлуння неусвідомлюваних настанов, яке вивільняє людину від тривоги виявлення тієї чи іншої тенденції у себе самої. При виявленні небажаних якостей в інших послаблюється почуття провини і це приносить полегшення.

Побічним продуктом проекції є іронія, сарказм, ворожість. Наприклад, суб’єкт наділяє інших якостями, яких не помічає у собі (така людина може стверджувати «Усі люди — брехуни»; проектувати образ батька на начальника, образ матері — на жінок, з якими спілкується); зла людина не вірить в доброту і щирість інших людей).

Інтроекція — виявляється в тому, що людина наповнює себе цінностями і нормами поведінки іншої людини, і це починає керувати її поведінкою. Наприклад: «Усі чоловіки — зрадники», — говорить доньці мама, у якої не склалося особисте життя.

Ідентифікація — злиття з групою, коли людина у висловлюваннях і поведінці ототожнює себе з іншими, використовує займенник «ми» замість «я». Наприклад: ми вважаємо (підемо), а не

— я вважаю (піду). Ідентифікація пов’язана з процесом, у якому людина мовби включає іншого у власне «Я», привласнює думки, почуття і дії іншої людини. Розвивається ідентифікація у дитячих рольових іграх: доньки-матері, пожежники, космонавти, виступаючи одним із механізмів самопізнання. Саме так дитина засвоює зразки поведінки інших, значущих для неї людей.

Реактивне утворення — це психологічна настанова або звичка, які є діаметрально протилежними витісненим бажанням, реакцію на них у вигляді інверсії бажання, тобто виявляється в тому, що людина діє в протилежність тому, чого хоче. Найбільш характерним є для підліткового віку у формі прояву протестних реакцій. Реактивні утворення обмежують здатність людини гнучко реагувати на події. Водночас позитивним є те, що за допомогою цього механізму встановлюються психічні бар’єри (огида, сором, мораль). Наприклад, сором на противагу неусвідомленому витісненому бажанню демонструвати себе.

Заміщення — зміна об’єкта, на який спрямована дія. Це захист від нестерпної ситуації шляхом переносу реакції з недоступного об’єкта на інший — доступний або заміни неприйнятної дії на прийнятну. За рахунок такого переносу відбувається розрядка напруження, що створюється незадоволенням потреби. Наприклад, начальник гримає на секретарку, секретарка гримає на свого сина, син б’є собаку, собака кусає начальника; чоловік приділяє більше уваги і добре ставиться до свого автомобіля, а не до дружини; людина зривається на крик, якщо розуміє, що всі аргументи вичерпано; народження в сім’ї дитини, відразу після померлої, коли мати не дала собі можливості відгорювати (дослідники саме цим пояснюють ексцентричну поведінку Ван Гога і Сальвадора Далі).

Сублімація — це захист шляхом переведення сексуальної або агресивної енергії людини, надлишкової з точки зору особистісних або соціальних норм в інше русло, прийнятне для суспільства, — творчість. Це — суттєва трансформація первинного потягу. Проявляється у формах діяльності людини, що не має очевидного зв’язку із сексуальністю, але породжується силою сексуального потягу. Як основні форми сублімації виступають художня й літературна творчість, наукова діяльність, релігія, спорт, ігрова діяльність, політика. Малювати легше, ніж вербалізувати свої фантазії, у малюнку травматичні переживання представляються без переживання почуття провини. Цим пояснюють ефективність малювання в психотерапії, при лікуванні наркоманії, заїкання. Наприклад, проблеми в особистому житті — успішна кар’єра; нереалізовані сексуальні бажання — написання літературних творів, картин, наукових праць тощо.

Результати перегляду психодинамічного напрямку: А. Адлер і К. Юнг.

Адлер А. (1870–1937) і К. Юнг (1875–1961), представники раннього психоаналітичного напрямку, розійшлися із З. Фройдом в основних питаннях і переглянули його теорію із принципово інших позицій.

Індивідуальна теорія особистості А. Адлера підкреслює унікальність кожної особистості, і тих процесів, які покликані долати певні недоліки індивіда й сприяти у прагненні досягнення життєвої мети. Основні принципи його системи наступні: індивід трактується як самоузгоджена цілісність, творча й самовизначальна сутність; соціальна належність індивіда; людське життя розглядається як динамічне прагнення до вищості.

Згідно з А. Адлером, люди намагаються компенсувати почуття власної неповноцінності, яке вони відчули в дитинстві. Переживаючи неповноцінність, вони протягом всього життя борються за власне визнання. Кожна людина випрацьовує свій унікальний стиль життя, у межах якого вона прагне досягнення фіктивних цілей, орієнтованих на перевагу або досконалість. Стиль життя особистості найбільш чітко проявляється в її настановах і поведінці, спрямованих на вирішення трьох основних життєвих завдань: робота, дружба й любов. Останнім конструктом, на якому робиться акцент в індивідуальній психології, є соціальний інтерес — внутрішня тенденція людини до участі в створенні ідеального суспільства. З позиції А. Адлера, ступінь виразності соціального інтересу є показником психологічного здоров’я. Спираючись на оцінку ступеня виразності соціального інтересу й ступеня активності щодо цих трьох завдань, А. Адлер розрізняв чотири основних типи настанов, що супроводжують стиль життя особистості: керуючий тип (самовпевнені люди із незначною соціальною цікавістю, характерною установкою переваги над зовнішнім світом, життєві плани вирішують в антисоціальній манері); отримуючий тип (паразитичне ставлення до оточення); уникаючий тип (відсутність соціальної цікавості та активності у вирішенні власних завдань, страх невдач та уникнення вирішення життєвих планів); соціально-корисний тип (поєднання високого рівня соціальної цікавості з активністю; праця, дружба і любов розцінюються як соціальні проблеми, для вирішення яких необхідне співробітництво та особиста мужність).

Виходячи з важливої ролі соціального контексту в розвитку особистості, А. Адлер звернув увагу на порядок народження, як основну детермінанту установок, що супроводжують стиль життя. За А. Адлером, порядок народження (позиція) дитини в родині має вирішальне значення. Учений розрізняв чотири порядкові позиції: первісток, єдина дитина, середня дитина й остання дитина в родині.

Первісток (старша дитина). Становище первістка можна вважати заздрісним — він одержує безмежну любов і турботу від батьків. Але це триває доти, доки наступна дитина не позбавить його своєю появою привілейованого стану. Ця подія драматичним чином змінює стан дитини і її погляд на світ.

Адлер А. часто описував ситуацію первістка при народженні другої дитини, як стан «монарха, позбавленого трону», і відзначав, що цей досвід може бути надзвичайно травматичним. Однак бій за повернення колишньої центральної позиції в родині приречений на невдачу, яких би зусиль первісток не докладав. Згодом дитина усвідомлює, що батьки занадто зайняті, щоб терпіти його інфантильні вимоги. У результаті подібної сімейної боротьби первісток «привчає себе до ізоляції» й засвоює стратегію виживання наодинці, не маючи потреби в прихильності або схваленні. А. Адлер вважав, що старша дитина буде наділеною прагненням до влади й схильністю до лідерства, тому часто стає берегинею сімейних настанов і моральних стандартів.

Друга (середня) дитина. Другій дитині із самого початку задає темп його старший брат або старша сестра: ситуація стимулює її бити рекорди старшого сиблінга. Завдяки цьому нерідко темп її розвитку є вищим, ніж у старшої дитини. У результаті друга дитина виростає честолюбною. Стиль життя такої людини полягає у постійному прагненні довести, що вона краща за свого старшого брата або сестру. Отже, для середньої дитини характерна орієнтація на досягнення.

Остання дитина. Ситуація останньої дитини унікальна в багатьох аспектах. По-перше, вона ніколи не переживає шоку «позбавлення трону» іншим сиблінгом; будучи «малям» завжди оточена турботою й увагою з боку не тільки батьків, але й старших братів і сестер. По-друге, якщо батьки обмежені в коштах, у неї практично немає нічого свого, і їй доводиться користуватися речами інших членів родини. По-третє, вона відчуває сильне почуття неповноцінності, поряд із відсутністю почуття незалежності. Незважаючи на це, молодша дитина має одну перевагу: у неї висока мотивація перевершити старших сиблінгів.

Єдина дитина. А. Адлер вважав, що позиція єдиної дитини унікальна, оскільки у неї немає інших братів або сестер, з якими доводиться конкурувати. Ця обставина, поряд з особливою чутливістю до материнської турботи, часто спонукає єдину дитину до сильного суперництва з батьком. Дитина занадто довго й багато перебуває під контролем матері й очікує такого ж захисту й турботи від інших. Головною особливістю цього стилю життя стає залежність та егоцентризм.

Аналітична психологія К. Юнга. Іншим прикладом перегляду психодинамічної теорії З. Фройда є аналітична психологія К. Юнга, яка описує особистість як результат взаємодії спрямованості в майбутнє й вродженої схильності, а також надає значення інтеграції протилежних психічних сил для підтримки психічного здоров’я.

Головна розбіжність між обома вченими стосується природи лібідо. З. Фройд вбачав в останньому, переважно, сексуальну енергію, у той час як К. Юнг розглядав лібідо як творчу життєву енергію, що може сприяти постійному особистісному зростанню індивіда.

Юнг К. виокремлював в особистості три взаємодіючі структури: Его, особисте несвідоме й колективне несвідоме. В Его представлене все, що людина усвідомлює. Особисте несвідоме — це сховище витісненого зі свідомості певного матеріалу та психологічних комплексів. Колективне несвідоме складається з архаїчних, споконвічних елементів — архетипів. В архетипах відображений досвід усього людства, починаючи від найдавніших предків, що зумовлює наш досвід. Найбільш значними архетипами юнгіанської теорії є персона, тінь, аніма, анімус і самість. Символом архетипу самості є мандала — символічне вираження цілісності «Я», самості в теорії К. Юнга.

Юнг К. увів поняття двох типів особистісної орієнтації, або життєвих установок: екстраверсія й інтроверсія. Екстраверти рухливі, швидко утворюють зв’язки й прихильності; рушійною силою для них є зовнішні фактори. Інтроверти, як правило, споглядальні, прагнуть до самотності, їхній інтерес зосереджений на самих собі. К. Юнг виокремив також чотири психологічних функції: мислення, почуття, відчуття й інтуїція. Мислення й почуття є раціональними функціями, відчуття й інтуїція — ірраціональними. Результатом комбінації двох видів особистісних орієнтації й чотирьох психологічних функцій є вісім різних типів особистості (наприклад, екстравертний розумовий тип).

Розглядаючи питання про розвиток особистості, К. Юнг особливу увагу зосереджує на розвитку в напрямку самореалізації за допомогою інтегрування різних елементів особистості — індивідуацію.

Архетип, у теорії К. Юнга, що стає центром структури особистості, коли всі суперечливі сили усередині особистості інтегруються в процесі індивідуації, що допомагає індивіду досягти самореалізації, називається самістю. На думку вченого, далеко не всі досягають цього найвищого рівня розвитку особистості.

Его-психологія і деякі пов’язані з нею напрямки в теорії особистості: Е. Еріксон, Е. Фромм, К. Хорні.

Еріксон Е., Е. Фромм та К. Хорні надавали великого значення соціальним і культурним впливам у формуванні особистості.

Зокрема Е. Еріксон розглядав особистість як об’єкт впливу соціальних й історичних сил. На відміну від З. Фройда, Е. Еріксон трактує Его як автономну особистісну структуру. Його теорія побудована на якостях Его, що з’являються в певні періоди життя.

Згідно з його епігенетичним принципом, людина у своєму розвитку проходить через незмінну послідовність стадій, універсальних для людства. Кожна стадія супроводжується кризою, зумовленою біологічним дозріванням і соціальними вимогами.

З позиції Е. Еріксона, життєвий цикл людини охоплює вісім психосоціальних стадій. Для кожної з них характерний певний тип психосоціальної кризи — критичний період у житті індивіда, обумовлений фізіологічним дозріванням і соціальними вимогами; може завершитися як позитивно, так і негативно (табл. 1).

Учений при цьому розглядає поняття психосоціального мораторію — період пізнього підліткового віку, протягом якого індивіду дається деяка відстрочка в прийнятті ролей і відповідальності дорослого.

Фромм Е. продовжив постфройдистську тенденцію в персонології. Гуманістичний психоаналіз — сформульована Е. Фроммом теорія особистості, у якій підкреслюється роль соціологічних, політичних, економічних, релігійних і антропологічних факторів у розвитку й формуванні характеру індивіда.

Він стверджував, що прірва між волею й безпекою дійшла до такої межі, що сьогодні самотність, відчуття власної незначущості й відчуженість стали визначальними ознаками життя сучасної людини. Людьми рухає бажання втечі від волі, що здійснюється за допомогою механізмів авторитаризму, деструктивності, конформності автомата. Здоровий шлях звільнення полягає в пошуку позитивної свободи завдяки спонтанній активності.

Фромм Е. описав п’ять екзистенційних потреб, властивих винятково людині. Ці потреби базуються на конфліктуючих між собою прагненнях до волі й безпеки: потреба у встановленні зв’язків, потреба в подоланні, потреба в коріннях, потреба в ідентичності й потреба в системі поглядів і відданості.

Фромм Е. вважав, що основні орієнтації характеру є наслідком способу задоволення екзистенційних потреб, які створюються соціальними, економічними й політичними умовами. Непродуктивні типи характеру — рецептивний, експлуатуючий, нагромаджуючий і ринковий. Продуктивний характер, відповідно до теорії Е. Фромма, представляє собою мету розвитку людства; у його основі лежать розум, любов і праця.

Хорні К. відкинула постулат З. Фройда про те, що фізична анатомія визначає особистісні відмінності між чоловіком і жінкою. Вона стверджувала, що соціальні стосунки між дитиною й батьками є вирішальним чинником у розвитку особистості. Згідно з К. Хорні, у дитинстві основними потребами є задоволення й безпека. Якщо поведінка батьків не сприяє задоволенню потреби дитини в безпеці, це призводить до базальної ворожості, а та, у свою чергу, веде до базальної тривоги. Базальна тривога — відчуття безпорадності у ворожому світі — є основою неврозу. Гарне ставлення батьків до дитини сприяє виникненню у неї базальної довіри — внутрішнього відчуття, відповідно до якого соціальний світ — це безпечне й стабільне місце, а люди, які піклуються, турботливі й надійні.

Хорні К. описала невротичні потреби людини як основні стратегії міжособистісної поведінки: орієнтація «від людей», «проти людей» і «до людей».

Орієнтація від людей (відособлений тип) — стратегія оптимізації міжособистісних стосунків, спрямована на приборкання базисної тривоги за допомогою емоційної відособленості від інших людей.

Орієнтація на людей (поступливий тип) — стратегія оптимізації міжособистісних стосунків, спрямована на приборкання базисної тривоги за допомогою надмірної залежності від інших людей.

Орієнтація проти людей (ворожий тип) — стратегія оптимізації міжособистісних стосунків, спрямована на приборкання базисної тривоги за допомогою домінування й експлуатації інших людей.

Соціально-когнітивний напрямок в теорії особистості: А. Бандура.

Бандура А. (1925) описує психологічне функціонування людини в термінах безперервних взаємовпливів факторів навколишнього середовища і біхевіоральних когнітивних компонентів, які мають провідне значення в організації й діяльності людини. Основна теоретична концепція А. Бандури — моделювання або научіння через спостереження. Ключове положення про те, що моделювання генерує научіння в основному за допомогою своєї інформативної функції, яскраво відображає когнітивну орієнтацію мислення А. Бандури. Далі, научіння через спостереження регулюється чотирма взаємозалежними факторами — процесами уваги, збереження, рухового відтворення й мотивації.

У соціально-когнітивній теорії зовнішнє підкріплення часто має дві функції — інформативну й спонукальну. А. Бандура також підкреслює роль непрямого підкріплення, тобто спостереження за тим, як інші одержують підкріплення, і самопідкріплення, коли люди підкріплюють свою власну поведінку.

У соціально-когнітивній теорії важливою частиною є саморегуляція особистості. У саморегуляції важливе значення надається процесам самоспостереження та самооцінки.

Когнітивний напрямок в теорії особистості.

Когнітивний напрямок персонології підкреслює вплив інтелектуальних або розумових процесів на поведінку людини. Дж. Келлі (1905–1967) був одним із основоположників цього напрямку (теорія особистісних конструктів). Він заснував свій підхід на філософії конструктивного альтернативізму, згідно з яким, будь- яка подія для людини відкрита для багаторазового інтерпретування. Дж. Келлі порівнював людей з ученими, які постійно висловлюють і перевіряють гіпотези про природу речей для того, щоб можна було дати адекватний прогноз майбутніх подій.

Келлі Дж. вважав, що люди сприймають свій світ та інтерпретують свій досвід за допомогою чітких систем або моделей — особистісних конструктів. Принаймні три елементи необхідні для формування конструкта — два з них повинні сприйматися як схожі, а третій елемент повинен сприйматися як відмінний від цих двох.

Кожна людина володіє унікальною конструктною системою, яку використовує для інтерпретації життєвого досвіду. Учений описав різні типи особистісних конструктів: попереджувальний, констеляторний, припускаючий, усебічний, приватний, стрижневий, периферичний, твердий і вільний.

Келлі Дж. стверджував, що особистість еквівалентна особистісним конструктам, які використовуються людиною для прогнозу майбутнього. Він наголошував, що не потрібно ніяких спеціальних концепцій (потягу, заохочення, потреби) для пояснення мотивації людини — люди мотивовані просто очевидністю факту свого життя і бажанням прогнозувати події, які вони переживають.

Гуманістичний напрямок у теорії особистості: А. Маслоу.

Гуманістична психологія, або рух третьої сили, перебуваючи під впливом екзистенційної філософії, свої основні принципи вбачає в трактуванні особистості як єдиного цілого, сприйняття людини як істоти позитивної і творчої у своїй основі, і наголошує на вивченні психічного здоров’я.

Теорія А. Маслоу (1908–1970) описує людську мотивацію в термінах ієрархії потреб — від нижчих біологічних до вищих соціальних. Нижчі (основні) потреби в ієрархії повинні задовольнятися перш, ніж потреби високого рівня стануть домінантою спонукальних сил у поведінці людини (рис. 4).

Ієрархія потреб, за А. Маслоу, в порядку їхнього домінування представлена так:

1) фізіологічні (їжа, кисень, фізична активність, сон, захист від екстремальних температур);

2) безпека й захист (організація, стабільність, закон, порядок, гарантія захисту від загрози хвороби, страху, хаосу);

3) належності і любові (групова належність стає домінуючою в прагненні людини — задоволення цієї потреби знаходять у друзях, сімейному житті й членстві в групах й організаціях);

4) самоповага (потреба в самоповазі поділяється на два типи: самоповагу (компетентність, упевненість, досягнення, незалежність, свобода) і повагу іншими (престиж, визнання, репутація, статус,

оцінка і прийняття);

5) самоактуалізація. Гуманістична природа теорії А. Маслоу особливо яскраво проявляється в концепції самоактуалізації — прагненні до найвищої реалізації свого потенціалу.

Маслоу А. також розрізняв дефіцитарні мотиви та мотиви росту. Дефіцитарні мотиви спрямовані на зниження напруги, тоді як мотивація росту — на підвищення напруги за допомогою пошуку нових і хвилюючих переживань. А. Маслоу акцентує увагу на існуванні метапотреб людини (істина, краса, справедливість), за допомогою яких він описав самоактуалізуючих людей, і висунув теорію, що ці потреби біологічно закладені в людях так само, як і дефіцитарні потреби. Незадоволення метапотреб викликає метапатологію — апатію, цинізм і відчуження.

Системно-діяльнісний, історико-еволюційний підходи склалися у вітчизняній психології (Б. Ананьєв, Л. Виготський, Е. Ільєнков, С. Рубінштейн, Г. Костюк, О. Леонтьєв, А. Петровський та ін.). Властивості людини як індивіда розглядаються прихильниками цього підходу як «безособові» передумови розвитку особистості, які в процесі життєвого шляху можуть стати продуктом цього розвитку.

Соціокультурне середовище становить лише джерело розвитку особистості, а не чинник, що безпосередньо визначає поведінку. Як умова реалізації діяльності людини воно є носієм тих суспільних норм, цінностей, ролей, знарядь, системи знаків, з якими індивід має справу. Справжня основа й рушійна сила особистості — спільна діяльність і спілкування. Взаємовідносини між індивідом як продуктом антропогенезу, особистістю, що засвоїла суспільно- історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює світ, можуть бути передані формулою: «Індивідом народжуються. Особистістю стають. Індивідуальність відстоюють».

Акцент на суспільно-історичній природі особистості є визначальною ознакою праць вітчизняних психологів. Саме трактування поняття «особистість» представлене вченими в широкому та вузькому його розуміннях.

Автори, котрі дотримуються більш широкого розуміння особистості, включають у її структуру також індивідуальні, біофізичні характеристики організму, наприклад, інертність- рухливість нервових процесів (Б. Ананьєв) або такі «природно зумовлені» властивості, як властивості зору (С. Рубінштейн).

У вузькому розумінні особистість — особливе утворення, «особлива цілісність», яка виникає на порівняно пізніх етапах онтогенетичного розвитку (О. Леонтьєв). Це утворення породжується специфічно людськими стосунками. Як основну для аналізу особистості О. Леонтьєв запроваджує категорію діяльності. Структура та компоненти особистості розкриваються через мотиваційно-потребнісну сферу. Потреби є вихідним пунктом будь-якої діяльності та опредметнюються в мотивах.

Наприкінці 70-х років склався системний підхід до вивчення проблем особистості. У межах цього підходу особистість розглядається як відносно стійка, структурована сукупність психічних властивостей, як результат входження індивіда в простір міжіндивідуальних зв’язків.

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність» та проаналізуйте відомі вам концепції щодо співвідношення природного (біологічного) та соціального в людині.

2. Охарактеризуйте психологічну структуру особистості.

3. Що ви розумієте під активністю та спрямованістю особистості? Поясніть психологічний механізм активності особистості.

4. Охарактеризуйте типи саморегуляції особистості.

5. Розкрийте сутність розумового, трудового, морального, естетичного й фізичного виховання людини.

6. Назвіть відомі вам теорії особистості та визначте їхні концептуальні засади.

7. Опишіть природу й функції Ід, Его й Суперего — трьох основних особистісних структур. Яким чином взаємодія між цими

структурами зумовлює внутрішній конфлікт людини?

8. У чому полягає теорія психосексуального розвитку сформульована З. Фройдом?

9. Які відмінності в поглядах Е. Еріксона, Е. Фромма й К. Хорні щодо питань впливу подій раннього дитинства на формування структури особистості дорослого?

10. Яким чином теорія Е. Еріксона модифікує/розширює психоаналітичний підхід З. Фройда до особистості?

11. Які психосоціальні стадії та психосоціальні кризи, з погляду Е. Еріксона, охоплює життєвий цикл людини?

12. Який тип батьківських установок у теорії К. Хорні загрожує або підриває потребу дитини в безпеці? Чи вважаєте ви, що більшість сучасних батьків чуйно ставляться до потреби своїх дітей у безпеці?

13. У чому полягає ієрархічна теорія мотивації А. Маслоу? Назвіть причини того, що невелика кількість людей досягає самоактуалізації?

Словник термінів

Активність особистості — здатність людини до свідомої трудової і соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення нею навколишнього середовища й самої себе на основі засвоєння нею багатств матеріальної і духовної культури.

Аналітична теорія — теорія особистості К. Юнга, в якій надається велике значення внутріособистісним силам особистості і прагненню до самості (індивідуальності) за допомогою процесу індивідуації.

Витіснення — психологічний захист, який проявляється у відстороненні й утриманні поза свідомістю певних психічних змістів і травмуючи моментів.

Гуманістична психологія — психологія, у першу чергу сконцентрована на вивченні здорових і творчих людей. Гуманістичні психологи підкреслюють унікальність людської особистості, пошук цінностей і сенсу існування, а також волю, що виражається в самоврядуванні й самовдосконаленні. Також називається психологією третьої сили.

Заміщення — психологічний захист, який проявляється у зміні об’єкта, на який спрямована дія. Це захист від нестерпної ситуації шляхом переносу реакції з недоступного об’єкта на інший — доступний або заміни неприйнятної дії на прийнятну.

Заперечення — психологічний захист, який виявляється в тому, що людина не помічає неприємних для неї фактів і подій. Це прагнення уникнути нової інформації, що не співпадає з існуючими уявленнями про себе.

Ід — аспект структури особистості, весь зміст якого є успадкованим, даним від народження. Ід чуттєве, ірраціональне й вільне від будь-яких обмежень.

Інстинкт життя — ідея З. Фройда про те, що люди прагнуть до самозбереження.

Інстинкт смерті — ідея З. Фройда про те, що людям притаманне прагнення саморуйнування та смерті часто виражається зовні як агресія.

Інтроекція — психологічний захист, який виявляється в тому, що людина наповнює себе цінностями і нормами поведінки іншої людини, і це починає керувати її поведінкою.

Ідентифікація — психологічний захист, який проявляється у злитті з групою, коли людина у висловлюваннях і поведінці ототожнює себе з іншими, використовує займенник «ми» замість «я».

Індивідуальна психологія — теорія особистості А. Адлера, у якій підкреслюється унікальність кожного індивіда й тих процесів, за допомогою яких люди переборюють свої недоліки й прагнуть до досягнення життєвих цілей.

Інтелектуалізація — психологічний захист, який виявляється в здогадуванні суб’єкта про наявність придушених імпульсів, але поведінково вони витісняються.

Конструктивний альтернатив — філософське положення Дж. Келлі про те, що люди здатні до перегляду або зміни своєї інтерпретації подій. Має на увазі також, що на об’єктивну реальність можна подивитися з різних точок зору.

Колективне несвідоме — найглибший рівень особистості, що містить спогади й образи, передані в спадщину від наших предків.

Лібідо — частина психічної енергії, яка шукає задоволення винятково у статевій поведінці (сексуальна енергія).

Мандала — символічне вираження цілісності «Я», самості в теорії К. Юнга.

Несвідоме — аспект психіки, що містить соціально неприйнятні конфлікти й бажання. Останні можуть бути переведені на рівень свідомості завдяки використанню таких методів як вільна асоціація й інтерпретація сновидінь.

Особистісний конструкт — категорія мислення, за допомогою якої людина інтерпретує або тлумачить свій життєвий досвід. Принаймні три елементи необхідні для формування конструкта — два з них повинні сприйматися як схожі, а третій елемент повинен сприйматися як відмінний від цих двох.

Особистість — діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, який посідає певне становище в суспільстві та виконує певну громадську роль.

Придушення — психологічний захист, який проявляється в блокуванні неприємної, небажаної інформації, вступає в дію лише тоді, коли небажані дії досягають певної сили.

Проекція — психологічний захист, який виявляється в тому, що людина виокремлює й локалізує в інших якості, почуття, бажання, дії тощо, які сама не визнає і заперечує у собі.

Психоаналіз — теорія особистості — особистісної структури розвитку, динаміки й змін, — створена З. Фройдом. У психоаналізі робиться акцент на роль біологічних і неусвідомлюваних факторів у регуляції поведінки. Також стверджується, що поведінка людини у своїй основі ірраціональна і є результатом взаємодії між Ід, Его й Суперего.

Психодинамічна теорія — теорія або точка зору, що підкреслює неусвідомлювані психічні або емоційні мотиви як основу людського поведінки.

Психосексуальний розвиток — теорія, сформульована

З. Фройдом, що пояснює розвиток особистості мовою змін у біологічному функціонуванні індивіда. Соціальний досвід на кожній стадії залишає свій внесок у вигляді установок, рис особистості й цінностей, набутих на даній стадії.

Психосоціальний мораторій — період пізнього підліткового віку, протягом якого індивіду дається деяка відстрочка в прийнятті ролей і відповідальності дорослого.

Психологічний захист — реакції, які людина використовує не усвідомлено з метою захисту внутрішніх психічних структур, власного «Я» від переживання тривоги, сорому, провини, гніву, а також конфліктів, фрустрацій та інших особистісно небезпечних ситуацій.

Реактивне утворення — це психологічна настанова або звичка, які є діаметрально протилежними витісненим бажанням, реакцію на них у вигляді інверсії бажання, тобто виявляється в тому, що людина діє в протилежність тому, чого хоче.

Раціоналізація — псевдовиправдовування власної поведінки; психологічний захист, який пов’язаний із усвідомленням і використанням у мисленні лише тієї частини інформації, завдячуючи якій власна поведінка постає як добре контрольована і така, що не суперечить об’єктивним обставинам.

Регресія — психологічний захист, який виявляється в тому, що людина поведінково «повертається» на більш ранні стадії психосексуального розвитку.

Сублімація — це психологічний захист шляхом переведення сексуальної або агресивної енергії людини, надлишкової з точки зору особистісних або соціальних норм в інше русло, прийнятне для суспільства, — творчість. Це — суттєва трансформація первинного потягу.

Самість — архетип у теорії К. Юнга, що стає центром структури особистості, коли всі протиборчі сили усередині особистості інтегруються в процесі індивідуації.

Спрямованість — система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості.

Самоактуалізація — прагнення людини до найвищої реалізації свого потенціалу.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Які з перерахованих характеристик відносяться до людини як до особистості, а які — як до індивіда?

Цілеспрямованість, упертість, вдумливість, висока емоційність, старанність, цілісність, приємний голос, суспільна активність, критичність розуму, прекрасна дикція, середній ріст, музичність, запальність, моральна вихованість, низька адаптація до темряви, ригідність, працьовитість, погана просторова координація, блакитні очі, гарний слух, ідейна переконаність, уважність, рухливість, чесність, віра, страх, шляхетність, лінощі, стрес, меланхолія, авторитет, мова, темперамент, інстинкти, переконання, знання, задатки, ідеали, вікові особливості почуттів, механічна пам’ять, мислення, мова, музичний слух, гуманність.

Завдання 2

Визначте і обґрунтуйте, в яких випадках поведінка людини є індивідною, а в яких — особистісною?

1. Поворот голови в бік несподіваного різкого звуку.

2. Відповідь на іспиті.

3. Кашель.

4. Відсмикування руки від гарячої праски.

5. Збудження дитини при появі матері.

6. Зажмурювання очей при яскравому освітленні.

7. Бормотання під час сну.

8. Відстоювання власної точки зору.

9. Плач маленької дитини.

10. Мимовільне запам’ятовування подій.

11. Заучування хімічних формул.

12. Стримування сліз.

13. Смоктальні рухи губ немовляти у відповідь на подразнення їх соскою.

14. Розв’язання нецікавої задачі з математики.

15. Виконання небезпечного завдання.

16. Стримування себе під час конфлікту

Завдання 3

Проаналізуйте наведені приклади. Які механізми психологічного захисту проявляються у кожній конкретній ситуації?

1. Молода жінка уникає всяких контактів із чоловіками; під гіпнозом вона розповідає, що в дитинстві зазнавала сексуальної агресії з боку свого дядька-алкоголіка — подія, про яку у свідомому стані вона зовсім не пам’ятає.

2. В одному африканському племені існує легенда, що той, хто почує шум осіннього водоспаду, помре. Жоден представник племені ніколи не чув шуму падаючої води.

3. Молодий чоловік розповідає, що був би щасливий прийти на зустріч, яка б обіцяла йому роботу, але забув про неї.

4. У дитини, якій забороняли гратися своїми екскрементами, розвивається перебільшена охайність.

5. Жінка, що не може мати дітей, стає зразковою патронажною сестрою.

6. Студентові, що із задоволенням «змахлював» би на іспиті, здається, що всі на нього дивляться так, ніби він «шахраював» справді.

7. Агресивний парубок стає «зіркою» регбі або футболу.

8. Маленька дівчинка так сильно «любить» свого молодшого братика, що всі ночі проводить біля нього на той випадок, якщо він раптом «перестане» дихати.

9. Агресивність жінки щодо свого чоловіка виражається в тому, що вона мимоволі ховає його речі.

10. Чоловік переконаний, що йому зраджує дружина, хоча підсвідомо він сам хоче їй зрадити.

11. Людина, вихована владним батьком, стає активістом одного із суспільних рухів протесту.

12. Агресивна людина часто поводиться занадто чемно або занадто солоденько стосовно інших.

13. Мати надмірно піклується про свою дитину, про яку під час вагітності навіть і думати не хотіла.

14. Жінка не зізнається собі, що не вдоволена своєю роботою.

15. Студент виправдує свій провал на іспиті недоліком часу для відповіді або тим, що питання було на «засипку».

Завдання 4

Нижчезазначені способи осмислення «Я». Прокоментуйте з погляду можливої поведінкової реалізації. Яке з формулювань близьке до вашого власного сприйняття свого «Я», чому?

1. Кожна людина є всесвіт, що з ним народилася й з ним умирає: під кожним надгробним каменем похована ціла всесвітня історія (Г. Гейне).

2. Той, хто не поспіває в ногу з іншими, можливо, чує іншого барабанщика. Нехай крокує з тією музикою, що чується йому — слабкою й віддаленою (Торо).

3. Усі ми жертви… Наші долі визначені космічним жеребом, вітрами зірок і непостійних вихрів, що дмуть із млинів богів

(Г. Дитріх).

4. Навколишній світ, очевидно, не опановує нами повністю, навіть коли ми виросли, але тільки на дві третини; одна третина нашого «Я» ще не народилася. При кожному ранковому пробудженні ми начебто знову народжуємося (З. Фройд).

5. Бог є необмежене Всі, людина є тільки обмеженим проявом Бога. Або краще так: Бог є те необмежене Всі, чого людина усвідомить себе обмеженою частиною. Істинно існує тільки Бог. Людина є прояв його в речовині, часі й просторі. Чим більший прояв Бога в людині (життя) з’єднується із проявом (життями) інших істот, тим більше він існує. З’єднується власне життя з життями інших істот любов’ю… (Л. Толстой).

6. Людина — це істота, що бідує в таємниці (тобто з жалом нескінченності в душі) і визнає себе смертною (М. Мамардашвілі).

Завдання 5

Прокоментуйте, як і за рахунок чого відбувається розширення або звуження «Я»-концепції. Як із цих позицій ви розглядаєте типове усвідомлення себе та своєї «Я»-концепції?

«Я»-концепція визначається набором ролей, прийнятих даною особистістю, описує репертуар звичних для неї способів поведінки. Те, що відбувається навколо, здобуває для людини те або інше забарвлення, тільки будучи переломленим через її «Я»-концепцію. Найкраще це ілюструється хворобливими симптомами відчуження людини від самої себе, коли вона, вимовляючи вголос своє ім’я, не впізнає його звучання, не зв’язує з ним свого буття. Цікаво, що це психологічне утворення має рухливі межі й може трансформуватися: розширюватися або звужуватися. Наприклад, «Я»-концепція матері містить у собі і її дитину. Будь-яка подія інтерпретується нею не тільки з урахуванням наслідків для себе, але й з позицій турботи про дитину. Випадок ще більшого розширення «Я»-концепції стосується явищ національної й класової самосвідомості (В. Зінченко, Є. Моргунов).

Завдання 6

Складіть кросворд із 10 слів, використовуючи прізвища науковців, які досліджували структуру особистості, та поняття теми «Особистість, її розвиток та формування».

Завдання 7

Подайте у вигляді схеми структуру особистості згідно концепції К. Платонова.

Вправи для соціально-психологічного тренінгу

Вправа «Хто Я?»

Завдання: проставте в стовпчик номери від 1 до 10 і дайте десять відповідей на питання «Хто я?». При цьому можна враховувати будь-які свої характеристики, риси, інтереси, емоції — усе, що здається вам придатним для того, щоб описати себе фразою, що починається «Я — …».

Готовий перелік кожен учасник оголошує перед групою.

Вправа «Проективний малюнок»

Завдання: виконайте два малюнки: 1) Я — такий, як є. 2) Я — такий, яким би хотів бути. На виконання малюнків дається 5 хвилин. Малюнки не підписуються. Усі малюнки складаються на стілець у центрі кімнати.

Охарактеризуйте кожен малюнок: якою себе бачить людина, якою вона хотіла б стати, що хотіла б змінити в собі?

Вправа «Складання психологічного автопортрета»

Послідовність виконання завдання:

1. У довільному порядку складіть якнайдовший список своїх особистісних якостей і характеристик.

2. Зі списку, складеного вами, виберіть ті якості й характеристики, яких ви хочете позбутися, а також ті, які вам подобаються і занесіть у таблицю (див. нижче). У цій таблиці також є колонка, до якої ви записуєте риси і властивості особистості, яких ви хочете набути «Я»-ідеальне.

3. На основі таблиці зробіть про себе такі висновки:

— чи задоволені ви своїми особистісними якостями;

— які особистісні якості у вас не розвинені як у представника жіночої/ чоловічої статі;

— які з перерахованих якостей заважають вам у стосунках з іншими людьми;

— які з перерахованих якостей допомагають вам у стосунках з іншими людьми;

— морально-вольовий, аморально-вольовий чи «нейтральний» ви тип особистості;

— ви є творчою, нетворчою чи пересічною людиною;

— адекватне чи деформоване у вас сприйняття оточуючого соціуму тощо.

Методики дослідження самосвідомості особистості

Символічні завдання на виявлення «соціального Я»

Мета: вимір різних аспектів «Я-концепції».

Опис: діагностичний інструмент представляє собою серію оригінальних символічних проективних проб, спрямованих на вимір самовідносин і самоідентичності.

Підґрунтям методики є припущення, що дистанція на листку паперу між кружками, які символізують «Я», і «значущих інших» може бути інтерпретована як психологічна дистанція: позиція лівіша від інших — як пережита цінність «Я», позиція вище — як пережита сила «Я», усередині фігури, складеної із кружків «інших» — як включеність і залежність, поза — як незалежність «Я».

Самооцінка

Інструкція: перед Вами на листку паперу рядок з восьми кружків. Виберіть кружок для себе і кружки для інших людей з Вашого оточення.

Інтерпретація: самооцінка визначається як сприйняття суб’єктом його цінності, значущості в порівнянні з іншими. Чим лівіше розташований кружок, який означає «Я», тим вища самооцінка випробуваного.

Сила

Інструкція: перед Вами кружок, який означає «Я» в оточенні інших кружків. Виберіть із цих кружків той, що означає іншу значущу для Вас людину (батька, друга, керівника).

Інтерпретація: сила визначається як перевага, рівність або підпорядкованість стосовно певних авторитетних фігур. Мірою сили є вище розташування кружка, який позначає «Я», у порівнянні з кружками, що позначають інших.

Соціальна зацікавленість

Інструкція: на листку зображений трикутник, вершинами якого є кружки, які позначають інших людей (батьків, учителів, друзів). Розмістіть кружок, що позначає «Я».

Інтерпретація: соціальна зацікавленість — сприйняття себе частиною групи або окремим від інших. Якщо випробуваний розміщує кружок усередині трикутника, то він сприймає себе частиною цілого, якщо поза — то він сприймає себе окремим від соціального цілого.

Ідентифікація

Інструкція: перед Вами горизонтальні ряди кружків, ліві крайні з яких позначають конкретних осіб. Вам необхідно вибрати в кожному ряді кружок, який позначає себе.

Інтерпретація: мова йде про ідентифікацію включення або не включення себе в «Ми». Чим більше кружків між «Я» й іншим, тим слабкіше «Ми». В іншому завданні випробуваному пропонується намалювати в будь-якому місці два кружки, які позначають його самого й іншого (друга, матір, батька тощо). Чим ближче кружки один до одного, тим більша ідентифікація з іншою людиною.

Егоцентричність

Інструкція: розташуйте кружок, який означає «Я», і кружок, що означає іншого, усередині великого кола.

Інтерпретація: егоцентричність — сприйняття себе «фігурою» або «тлом». Якщо кружок «Я» випробуваний розташовує ближче до центру, ніж кружок іншого, це свідчить про егоцентричність.

У цілому всі наведені проби мають задовільну надійність. Діти розташовують «найкращих» дітей ліворуч, а поганих — праворуч; матір і батька, як правило, також розташовують ліворуч, себе ж діти в ряду дітей розташовують лівіше, ніж у ряду дорослих.

Нейропсихологічні пацієнти й соціальні ізоляти розташовують себе правіше, ніж здорові діти й соціометричні лідери.

Самооцінка

Інструкція № 1: оцініть кожну із запропонованих у таблиці якостей з погляду корисності, соціальної значущості, бажаності в балах від 1 до 20. Оцінка для кожної з якостей не повинна повторюватися. При цьому, оцінкою 20 балів оцініть найкорисніше і найбажаніше, а 1 балом — менш значуще й корисне. Відповідь запишіть у таблиці тесту в графі № 1.

Інструкція № 2: після виконання завдання закрийте аркушем (або загніть) графу № 1 із проставленими Вами оцінками, а в графі № 2 відзначте цифрою 20 ту якість, яка Вам властива найбільше, а оцінкою 1 — яка властива найменше. Далі повторіть оцінку в балах інших якостей, пам’ятаючи, що оцінки не повинні повторюватися.

Обробка результатів та інтерпретація: відкрийте графу № 1.

Починаючи з верхнього рядка від оцінки в графі № 1 відніміть оцінку в графі № 2, і запишіть результат у графу «Д» (із знаком «+» чи «—»).

Піднесіть до квадрата значення в графі «Д» і запишіть їх у графу «Д2».

Помножте цю суму на число 0,00075. Далі з одиниці відніміть отриманий добуток:

(«Я» = 1–0,00075 х суму Д2)

Коефіцієнт рангової кореляції «Я» може мати значення від «+1» до «-1». Чим ближче «Я» до «+1», тим вище самооцінка випробуваного.

Намалюй людину

Інструкція: намалюй людину, яку хочеш.

Усі питання, репліки, стирання й доповнення малюнка, а також час малювання, фіксуються у протоколі.

По закінченні малювання потрібно запитати у досліджуваного, чи він все намалював. Потім перейти до заключної бесіди, що складається приблизно з таких питань: «Хто це? Де він живе? Є чи в нього друзі? Чим він займається? Добрий він чи злий?» і т. д.

Обробка результатів та інтерпретація

Порядок інтерпретації

1. Хто зображений?

2. Що він робить у цей момент, за словами автора?

3. Пропорційність фігури й особливості зображення окремих частин, розташування на аркуші.

4. Декорування й фарбування.

5. Наявність додаткових аксесуарів.

6. Кількість ліній (натиск, рівномірність і т. д.).

7. Про що говорив при бесіді?

Інтерпретація: якщо намальована фігура дивиться вліво (для праворуких) — це ознака спрямованості в минуле, яке, можливо, було більш сприятливим; якщо вправо — спрямованість у майбутнє, прямо — спрямованість у сьогодення.

Малюнок у профіль означає схильність до інтроверсії, фігура зі спини — глибока інтроверсія.

Звичайно люди малюють людину своєї статі — це ознака нормальної ідентифікації. Якщо ж вона порушена, то зображується представник протилежної статі або ж безстатева істота. Крім того, зображення особи протилежної статі може бути пов’язане із привабливими або загрозливими людьми з оточення досліджуваного.

Частини тіла

Голова

Голова — символ інтелектуальної сфери, особливо чоло. Відсутність чола означає, що свідомо не звертається увага на інтелектуальну сферу. Пропорції між головою та тулубом є співвідношення між фізичним і духовним. Зображення на голові чого-небудь, наприклад, капелюха, — символ перцептивного захисту.

Обличчя — символ сфери спілкування. Людина, яка має проблеми в спілкуванні, малює риси обличчя нечітко, не малює їх, зовсім закреслює обличчя або малює в останню чергу. Якщо всі деталі обличчя промальовані добре — це знак високої зацікавленості в самому собі. Гарні очі й довгі вії — ознака естетичних нахилів малювальника, жіночність, у дівчаток — ознака статевої ідентифікації.

Вуха — якщо вони є, то означають відкритість сприйняття або настороженість до навколишнього світу.

Очі — великі із промальованими зіницями або без зіниць, із заштрихованими склерами — символ страху, або тривоги.

Рот — якщо відкритий, то це ознака агресії або вербальної активності агресивного характеру; якщо промальовані зуби, то це явна агресія (можливо, захисного характеру).

Губи — символ сексуальної сфери. Пухкі губи в дівчинки — ознака статевої ідентифікації.

Ніс — окремо не інтерпретується, якщо бракує певних частин тіла то це може вказувати на деякий ступінь інтелектуальної недостатності.

Шия — контроль за своїми проявами, ступінь їхньої довільності. Довга шия може означати цікавість.

Тулуб

Руки — символ активності й спілкування. Руки розставлені в сторони — ознака товариськості. Руки заховані, притиснуті до тіла, у кишенях або за спиною — нетовариськість, замкнутість, незадоволеність собою. Пальці розчепірені — також незадоволеність собою. Якщо пальці ретельно промальовані — у людини є здатність до керування й перетворень. Довгі пальці з нігтями або підкреслення кулаків — ознака агресії. Про те ж говорять руки, підняті вгору. Тулуб, намальований без рук, вказує на пасивність.

Торс — уявлення про фізичний вигляд людини. Якщо тендітна дитина малює сильну, мускулисту людину — це ознака компенсації чогось ідеального для її фізичного вигляду. Якщо сильна дитина малює кволого, то, можливо, це ознака асоціації з переживанням минулого. Якщо маленькою дитиною промальовано пупок — це ознака егоцентризму, якщо ж дитина старшого віку, то це ознака інфантильності чи прагнення заглибитись у себе. Часто фігура прикрашається додатковими аксесуарами (черевики, пряжки тощо), що вказує на увагу до власної персони.

Ноги — символ опори, стійкості, спрямованості на практичну орієнтацію. Якщо ноги промальовані так, то це ознака стійкості, впевненості в собі:

Якщо ноги промальовані двома лініями або ж стоп немає зовсім, то це свідчить про почуття непевності. Лінія плаття також є символом опори. Якщо малюнок розфарбований, то варто звернути увагу на такі кольори: чорний, який символізує агресію; червоний — активність, коричневий — нездоров’я.

Будинок — дерево — людина

Інструкція: намалюйте будинок, дерево й людину на повний зріст, постарайтеся зобразити на цьому ж малюнку якусь дію.

Усі питання й коментарі випробуваного, під час виконання малюнка й інших важливих моментів заносяться до протоколу. Після того, як малюнок завершений, можна перейти до бесіди з випробуваним, у якій можуть використовуватись такі питання: «Яка ситуація тут намальована?», «Що відбувається на малюнку?», «Чи є взаємодія між людиною, деревом і будинком?», «Якщо так, то чи вона позитивна?», «Із чим асоціюється у Вас будинок, дерево й людина?», «Що вони можуть для Вас символізувати?».

У цьому варіанті тесту Р. Бернса стверджується, що взаємодія між будинком, деревом і людиною представляє собою зорову метафору. Якщо привести весь малюнок у дію, Ви побачите те, що дійсно відбувається у Вашому житті.

Обробка результатів та інтерпретація: у спрощеній формі дерево в малюнку типу «Будинок — дерево — людина» символізує життєву енергію. Ваше прагнення до життя визначається товщиною стовбура й гілок. Якщо дерево займає на малюнку значне місце, це говорить про величезну енергію й позитивний підхід до життя.

Якщо випробуваний малює тільки себе, це значить, що він добре контролює своє життя. Якщо на малюнку є інша людина, це значить, що вона є рушійною силою в його житті.

Будинок — немов сцена з життя, залежно від того, як він виглядає, це може бути будинок, у якому минуло дитинство, халупа або навіть в’язниця. Якщо усередині будинку перебуває людина, це значить, що малювальник має потребу в захисті. Якщо на малюнку будинок займає багато місця, це означає прагнення до досягнення матеріальних благ.

Ще одним способом інтерпретації малюнка може стати порядок, у якому намальований будинок, дерево, людина. Якщо першим намальоване дерево, значить основним є життєва енергія. Якщо ж першим намальований будинок, то це значить, що на першому місці безпека, успіх або, навпаки, зневага до цих категорій.

Приклади інтерпретації малюнків дерева:

Під поривом вітру дерево схилилося до будинку. Це прагнення до безпеки й спокою вдома. Образ може означати замкнутість на минулому.

Гілки спрямовані вниз. Це говорить про безліч невирішених проблем. Малюнок верби означає депресію й замкнутість на минулому.

Гілки спрямовані вгору. Якщо дерево міцно стоїть на землі, такий малюнок характеризує людину із досить удалим життям, яка прагне вперед.

Гілки спрямовані назовні. Такий малюнок звичайно роблять люди, які люблять надавати допомогу іншим.

Більшість гілок і зелені з боку будинку. Це означає особистість, яка приділяє велику уваги одному аспекту життя, забуваючи про інші.

Більшість гілок і зелені з протилежного боку від будинку. Така особистість прагне спрямувати енергію у свій власний ріст, заперечуючи сімейні й домашні цінності.

Приклади інтерпретації малюнків будинку:

Труба. Акцент на трубі припускає заклопотаність психологічною атмосферою в будинку, це може також означати мужність, силу й творче начало.

Двері. Відсутність дверей може означати психологічну неприпустимість. Двері дуже маленьких розмірів можуть означати незручність. Двері, розташовані збоку, означають втечу.

Дах. Гострий дах означає сильне Суперего й почуття провини. Акцентований або ретельно намальований дах припускає слабкий контроль за світом фантазій.

Сходи й доріжки. Намальовані в традиційному стилі, вони припускають бажання соціальної активності. Сходи, що ведуть до чистої стіни — конфліктність і неприступність. Добре намальовані доріжки означають гарне почуття контролю за своєю поведінкою і розвинене почуття такту, довгі доріжки або щаблі — почуття дистанції в спілкуванні.

Вікна. Відсутність вікон може означати замкнутість, у той час як велика їх кількість припускає активність, відкритість і гарний контакт із навколишніми. Фіранки — це заклопотаність красою й прагнення зберігати дистанцію в спілкуванні. Маленькі вікна є свідченням незручності і психологічної неприступності.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Продукт соціально-історичного розвитку, свідомий суб’єкт, що посідає певне становище в суспільстві та виконує певну соціальну роль, — це:

а) індивід;

б) особистість;

в) індивідуальність;

г) протагоніст.

2. Неповторне поєднання психологічних особливостей людини, яке складають її своєрідність, відмінність від інших людей, характеризує людину як:

а) особистість;

б) індивіда;

в) індивідуальність;

г) суб’єкта.

3. Окрема жива істота, представник людського роду, — це:

а) індивід;

б) індивідуальність;

в) суб’єкт;

г) особистість.

4. Конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями; соціальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку, — це:

а) індивідуальність;

б) суб’єкт;

в) особистість;

г) індивід.

5. Поняття, яке поєднує в єдине ціле біологічне начало та соціальну сутність людини, — це:

а) особистість;

б) суб’єкт діяльності;

в) індивідуальність;

г) індивід.

6. Кого із зазначених нижче можна назвати особистістю:

а) злочинця;

б) немовля;

в) розумово відсталу людину;

г) людину-«Манглі».

7. Оптимістичний погляд на природу людини, віра в можливість розквіту кожної особистості, за умови надання їй можливості обирати свою долю і спрямовувати її, характерні для:

а) психоаналізу;

б) гуманістичної психології;

в) біхевіоризму;

г) гештальт-психології.

8. Словесно зафіксоване й відносно узгоджене уявлення людини про себе, — це:

а) самооцінка;

б) «Я»-концепція;

в) «Я»-ідеальне;

г) «Я»-професійне.

9. Найменш широким за змістом є поняття:

а) суб’єкт діяльності;

б) особистість;

в) індивід;

г) індивідуальність.

10. Вищий етап онтогенетичного розвитку людини в суспільстві — це:

а) суб’єкт діяльності;

б) особистість;

в) індивід;

г) індивідуальність.

11. Представникам якої концепції розвитку особистості належить твердження, що соціально-психічні якості людини детерміновані біологічними факторами і їх розвиток не залежить від соціального впливу, а відтак і процесу виховання:

а) біологізаторської;

б) перформізму;

в) соціобіологізму;

г) генетико-соціальної?

12. Представникам якої концепції розвитку особистості належить твердження, що духовні якості людини, закладені в зародковій речовині, передаються спадково, а тому фізичний та психічний розвиток людини є проявом кількісного зростання спадкових задатків:

а) біологізаторської;

б) перформізму;

в) соціобіологізму;

г) генетико-соціальної?

13. Представники якої концепції розвитку особистості перебільшують ролі біологічних чинників стосовно соціальних та культурних:

а) біологізаторської;

б) перформізму;

в) соціобіологізму;

г) генетико-соціальної?

14. Представникам якої концепції розвитку людини належить думка про однакову роль як біологічних, так і соціальних факторів у становленні особистості:

а) біологізаторської;

б) перформізму;

в) соціобіологізму;

г) генетико-соціальної?

15. Представники якої концепції розвитку людини заперечували вплив біологічних факторів, надаючи перевагу соціальним: душа новонародженої дитини подібна до чистої дошки і формується лише під впливом середовища й виховання:

а) соціологічної;

б) перформізму;

в) соціобіологізму;

г) генетико-соціальної?

16. Які учені є прихильниками твердження, що природа людини не біосоціальна, а більш специфічна: поняття «Людина» співвідноситься із поняттям «культура», де біологічне і соціальне знаходяться в перетвореному (соціалізованому, окультуреному) вигляді:

а) Л. Губерському, В. Андрущенко, М. Михальченко;

б) Ж. Моно, Т. Добжанському, Е. Майру;

в) Р. Декарту, Ж. Ламетрі, I. Канту;

г) Р. Тріверсту, Е. Фромму, Б. Скіннеру?

17. Згідно з підходом А. Петровського, внутрішньоіндивідна (інтеріндивідна) підсистема структури особистості включає в себе такі компоненти:

а) темперамент, характер, здібності людини та всі характеристики її індивідуальності;

б) підсистему, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове — у конкретній формі проявів особистості;

в) вимір особистості через «внески», які вона робить для інших людей;

г) Ід, Его, Суперего.

18. Згідно з підходом А. Петровського, інтраіндивідна підсистема

структури особистості включає в себе такі компоненти:

а) темперамент, характер, здібності людини та всі характеристики її індивідуальності;

б) підсистему, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове — у конкретній формі проявів особистості;

в) вимір особистості через «внески», які вона робить для інших людей;

г) Ід, Его, Суперего.

19. Згідно з підходом А. Петровського надіндивідна (метаіндивідна) підсистема структури особистості включає в себе такі компоненти:

а) темперамент, характер, здібності людини та всі характеристики її індивідуальності;

б) підсистему, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове — у конкретній формі проявів особистості;

в) вимір особистості через «внески», які вона робить для інших людей;

г) Ід, Его, Суперего.

20. Система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активність особистості, - це:

а) вольова комунікативність;

б) сенситивність;

в) спрямованість;

г) інтерактивність.

21. Основними проявами спрямованості є:

а) темперамент, характер, здібності;

б) потреби, мотиви, ціннісні орієнтації, рівень домагань;

в) відчуття, сприймання, пам’ять, мислення;

г) воля, емоції, почуття.

22. Саморегуляцію розрізняють за типами:

а) діяльнісний, операційний, когнітивний, процесуальний;

б) гіпертимний, демонстративний, педантичний, збудливий;

в) морально-вольовий, аморально-вольовий, абулічний, імпульсивний;

г) генетичний, структурно-функціональний, динамічний, когнітивний.

23. Якому типу саморегуляції належить така характеристика: позитивний тип, здатний на пориви та значні звершення. Така людина здатна домогтися соціально й особистісно значущих цілей попри будь-які труднощі, її здібності використовуються на повну силу і завдяки цьому розвиваються:

а) морально-вольовому;

б) аморально-вольовому;

в) абулічному;

г) імпульсивному?

24. Якому типу саморегуляції належить така характеристика: асоціальний тип, цілісний у своїй аморальності, розумний у визначенні способів досягнення намірів:

а) морально-вольовому;

б) аморально-вольовому;

в) абулічному;

г) імпульсивному?

25. Якому типу саморегуляції належить така характеристика: людина пасивна й байдужа до всього, легко піддається навіюванню, залишаючись бездіяльною:

а) морально-вольовому;

б) аморально-вольовому;

в) абулічному;

г) імпульсивному?

26. Якому типу саморегуляції належить така характеристика: люди від природи обдаровані, але їхні здібності не розвиваються і не використовуються через пасивність, не можуть змусити себе працювати, долати труднощі, боротися з перепонами, домагатися реалізації поставленої мети:

а) інертному;

б) аморально-вольовому;

в) абулічному;

г) імпульсивному?

27. Якому типу саморегуляції належить така характеристика: у людини багато сильних бажань, захоплень, але вона діє нерозважно через недосконалість механізму зіставлення спонукань із реальною ситуацією та особистими переконаннями:

а) інертному;

б) аморально-вольовому;

в) абулічному;

г) імпульсивному?

28. Якому елементу структурної моделі особистості (З. Фройд) притаманна така характеристика: функціонує виключно у несвідомому та тісно пов’язане із примітивними, інстинктивними аспектами особистості; не знає законів і правил, вільне від будь- яких обмежень, сповідує «принцип задоволення»:

а) Суперего;

б) Ід;

в) Его;

г) Мандала?

29. Якому елементу структурної моделі особистості (З. Фройд) притаманна така характеристика: відповідає за прийняття рішення та задовольняє бажання у відповідності з обмеженнями, які існують у зовнішньому світі, підкорюється «принципу реальності», забезпечує самозбереження організму:

а) Суперего;

б) Ід;

в) Его;

г) мандала?

30. Теорія, яка підкреслює неусвідомлювані психічні або емоційні мотиви як основу людської поведінки:

а) гуманістична;

б) процесуальна теорія;

в) психодинамічна;

г) прагматична.

31. Ідея З. Фройда про те, що людям притаманне прагнення саморуйнування та смерті, яке виражається через агресію:

а) принцип задоволення;

б) самість;

в) лібідо;

г) Танатос.

32. Особлива регуляторна система, яка використовується особистістю для переборення психологічного дискомфорту, переживань, які загрожують їй, називається:

а) психологічний захист;

б) рівень домагань;

в) мотивація;

г) перцепція.

33. Псевдовиправдовування власних вчинків і поведінки називається:

а) проекцією;

б) раціоналізацією;

в) сублімацією;

г) витісненням.

34. Захисний механізм, який полягає в тому, що людина не помічає неприємних для неї фактів і подій, називається:

а) сублімацією;

б) витісненням;

в) запереченням;

г) раціоналізацією.

35. Захисний механізм, який полягає у спрямуванні негативної енергії у позитивне русло, називається:

а) раціоналізацією;

б) сублімацією;

в) витісненням;

г) проекцією.

36. Захисний механізм, що проявляється в позбавленні індивіда від загрозливих переживань, викликаних оточенням, шляхом відгородження від їхнього існування:

а) сублімація;

б) проекція;

в) заміщення;

г) заперечення.

37. Приписування іншим людям власних намірів чи бажань називається:

а) витісненням;

б) проекцією;

в) раціоналізацією;

г) сублімацією.

38. Термін, уведений З. Фройдом для пояснення ідеального психічного здоров’я. Такий тип характеру зустрічається в індивіда (який володіє нормальною сексуальністю) здатного до інтимних стосунків з іншими та робить свій внесок у суспільство завдяки продуктивній праці:

а) фалічний характер;

б) анальний характер;

в) генітальний характер;

г) оральний характер.

39. Хто із вчених звернув увагу на порядок народження дитини в сім’ї (первісток, єдина дитина, середня дитина, остання дитина) як основну детермінанту її установок, що визначають стиль життя особистості:

а) А. Адлер;

б) З. Фройд;

в) К. Хорні;

г) Е. Еріксон?

40. Теорія особистості К. Юнга, за якою особливого значення набувають внутріособистісні сили особистості й прагненню до самості (індивідуальності) за допомогою процесу індивідуації:

а) біологічна;

б) аналітична;

в) психоаналіз;

г) когнітивна.

41. Якому вченому належить думка про типи особистісної орієнтації: екстраверсії і інтроверсії:

а) Е. Еріксону;

б) К. Хорні;

в) З. Фройду;

г) К. Юнгу.

42. Найглибший рівень особистості, що містить спогади й образи, передані в спадок від наших предків (К. Юнг):

а) самість;

б) Ід;

в) мандала;

г) Суперего.

43. Розвиток у напрямку самореалізації за допомогою інтегрування різних елементів особистості К. Юнг називає терміном:

а) індивідуація;

б) мандала;

в) антагогнізм;

г) персервація.

44. Архетип у теорії К. Юнга, що стає центром структури особистості, коли всі суперечливі сили усередині особистості інтегруються в процесі індивідуації, що допомагає індивіду досягти самореалізації:

а) самість;

б) самоактуалізація;

в) контент-аналіз;

г) патерн.

45. Хто із вчених стверджував, що згідно епігенетичному принципу людина у своєму розвитку проходить через незмінну послідовність універсальних для людства стадій. Кожна стадія супроводжується кризою, обумовленою біологічним дозріванням і соціальними вимогами:

а) А. Адлер;

б) К. Роджерс;

в) Е. Еріксон;

г) Дж. Роттер.

46. Сформульована Е. Фроммом теорія особистості, у якій підкреслюється роль соціологічних, політичних, економічних, релігійних і антропологічних факторів у розвитку й формуванні характеру індивіда:

а) гуманістичний психоаналіз;

б) соціально-когнітивна теорія;

в) феноменологія;

г) біхевіоральна теорія.

47. У теорії К. Хорні — всепоглинаюче почуття самотності й ізоляції у ворожому світі:

а) базальна довіра;

б) базальна ворожість;

в) базальна тривога;

г) базальна заздрість.

48. Філософське положення Дж. Келлі про те, що люди здатні до перегляду або зміни своєї інтерпретації подій відноситься до:

а) конструктивного альтернативізму;

б) когнітивної теорії;

в) концепції соціального научіння;

г) теорії гуманізму.

49. Теорія особистості, що надає особливого значення процесам мислення, усвідомлення, судження в розумінні поведінки людини:

а) диспозиційна;

б) психодинамічна;

в) когнітивна;

г) гуманістична.

50. Прагнення особистості до найвищої реалізації свого потенціалу — це:

а) інверсія;

б) самоактуалізація;

в) інгібіція;

г) конгеніальність.

Теми рефератів

1. Особистість та індивідуальність: основні параметри індивідуальних відмінностей людини.

2. Людина як суб’єкт і об’єкт культури.

3. Роль біологічного й соціального в онтогенезі психіки людини і формування її особистості.

4. Структура і розвиток особистості.

5. Вплив подій раннього дитинства на формування структури особистості дорослого в концепціях Е. Еріксона і Е. Фромма.

6. Вплив подій раннього дитинства на формування структури особистості дорослого в концепції К. Хорні.

7. Вплив подій раннього дитинства на формування структури особистості дорослого в концепції З. Фройда.

8. Захисні механізми особистості.

9. Відмінність наукових поглядів на природу людини А. Маслоу та

З. Фройда.

10. Самоактуалізація особистості як прагнення.

Список використаної літератури

1. Грановская Р. Злементы практической психологии. — СПб.: Речь, 2003. — С. 319–355.

2. Давыдов В.В. Методологические и теоретические проблеми о понятии личности в современной психологии // Психологический журнал. — Вып. 9. - № 4. — С. 22–32.

3. Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. С.Д. Максименка. — К.: Форум, 2000. - 543 с.

4. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. — К.: Знання України, 2002. - 580 с.

5. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. — К.: Вищ. шк., 2000. - 479 с.

6. Максименко С.Д. Загальна психологія: Навч. посібник. — 2-ге вид. — К.: ЦНЛ, 2004. - 272 с.

7. Педагогика / Под общей ред. А.П. Кондратюка. — К.: Вищ. шк., 1976. - 376 с.

8. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. — 3-е изд. — СПб.: Питер,

2003. - 606 с.

9. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. — К.: ВД Професіонал, 2004. - 304 с.

10. Шапарь В.Б. Словарь практического психолога / В.Б. Шапарь. — М.: ООО АСТ; Харьков: Торсинг, 2004. - 734 с.

11. Психология формирования и развития личности. — М.: Наука, 1981. - 368 с.

12. Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологии. Учеб. пособие / Под. ред. К.М. Романова. — 2-е изд., стер. — М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО «МОДЗК», 2002. - 320 с.

13. Сапогова Е.Е. Задачи по общей психологии: Учеб. пособие для вузов. — М.: Аспект Пресс, 2001. - 447 с.

14. Фрейджер Р., Фейдимен Д. Большая книга психологии. Личность. Теории, упражнения, эксперементи. — СПб: Прайм- Еврознак, 2008. - 704 с.

Список рекомендованої літератури

1. Анциферова Л.И. Некоторые теоретические проблеми психологии личности. — М.: Вопросы психологии. — 1978. - № 1.

— С. 37–50.

2. Божович Л.И. Избранные психологические труды. Проблемы формирования личности: Под ред. Д.И. Дельдштейна. — М.: Просвещение, 1968. - 112 с.

3. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском

возрасте. — М.: Просвещение, 1968. - 464 с.

4. Выготский Л.С. Собр. соч.: В 6 т. — М.: Педагогика, Т. 4: Детская психология / Под ред. Д.Б. Зльконина, 1984. - 432 с.

5. Давыдов В.В. Методологические и теоретические проблеми о понятии личности в современной психологии // Психологический журнал. — Вып. 9. - № 4. — С. 22–32.

6. Леонгард К. Акцентуированные личности / Пер. с нем. — К.: Вищ. шк., 1981. - 392 с.

7. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. — М.: ВЛАДОС, 2001. — Кн. 1: Общие основи психологии. — 668 с.

8. Ньюкомб Н. Развитие личности ребенка. — 8-е изд. — СПб.: Питер, 2003. - 640 с.

9. Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. — СПб.: Питер, 2000. - 320 с.

10. Психология личности в трудах отечественных психологов. — СПб.: Питер, 2000. - 480 с.

11. Рубинштейн С.Л. Самосознание личности // Основы общей психологии. — СПб.: Питер Ком, 1999. — С. 522–634.

12. Саблин В.С., Слаква С.П. Психология человека. — М.: Зкзамен,

2004. - 352 с.

13. Столлер Р. Влияние биологических факторов на ґендерную идентичность // Сексология; Под. науч. ред. Д.Н. Исаева. — СПб.: Питер, 2001. — С. 133–144.

14. Фромм 3. Имеет ли быть? Пер с англ. — К.: Ника-Центр, 1998. - 392 с.

15. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. — К.: ВД Професіонал, 2004. - 304 с.

16. Шапарь В.Б. Словарь практического психолога / В.Б. Шапарь. — М.: ООО АСТ; Харьков: Торсинг, 2004. - 734 с.

17. Юнг К.Г. Собрание сочинений / Пер. с нем. — М.: Канон (История психологии в памятниках). — Т.2: Конфликты детской души. — 336 с.

18. Смирнов А.Г. Практикум по общей психологии: Учеб. пособие.

— М.: Изд-во Института психотерапии, 2005. - 224 с.

МОДУЛЬ ІІ

Розділ 4. ПІЗНАВАЛЬНІ ПСИХІЧНІ ПРОЦЕСИ

4.1 ВІДЧУТТЯ

1. Поняття про відчуття, фізіологічні основи відчуттів.

2. Види відчуттів.

3. Властивості відчуттів.

4. Розвиток відчуттів.

1. Поняття про відчуття

Повсякчас на людину безпосередньо діють звуки, кольори, запахи, тепло, холод тощо, силу яких, власне, i їх наявність, вона може визначати лише завдяки існуванню такого психічного явища як відчуття.

Спочатку вчення про відчуття виникло й розвивалося у філософії як частина теорії пізнання й трактувалося дуже широко, охоплюючи всі явища чуттєвого відображення. Давньогрецькі філософи Геракліт і Протагор ще в V ст. до н.е. розглядали відчуття як джерело людського пізнання.

У сучасній психологічній науці відчуття (англ. sensation) розуміють як пізнавальний психічний процес безпосереднього чуттєвого відображення (пізнання) окремих властивостей явищ та предметів об’єктивного світу, що виникає при їх безпосередньому впливі на органи чуття i збудженні нервових центрів кори головного мозку.

Фізіологічна основа відчуттів — складна діяльність органів чуття. I. Павлов назвав цю діяльність аналізаторною, а системи складно організованих клітин, які безпосередньо здійснюють аналіз, синтез подразників, — аналізаторами (від грец. аnalysis — розкладання, розчленування). Аналізатор складається з трьох частин:

— рецепторної (від лат. receptor — такий, що сприймає), яка перетворює енергію подразнення в процес нервового збудження;

— провідної (від лат. affero — приношу, доставляю), нерви якої передають сигнали збудження, які виникли в рецепторі, до вищих відділів центральної нервової системи, а також еферентної (від лат. efferens — такий, що виносить) нерви, по яких імпульси з вищих центрів нервової системи передаються до нижчих рівнів аналізаторів і регулюють їх активність;

— центральної, яка в корі та підкірці головного мозку здійснює

основну обробку нервових імпульсів, що надходять з периферії.

Відчуття виникає як відповідь, реакція нервової системи на той чи інший об’єктивний подразник. Під час дії на рецептор відповідного йому подразника енергія останнього перетворюється на нервовий процес — збудження. Збудження, що виникло, передається по провідних (аферентних) шляхах до коркових клітин аналізатора. Коли збудження доходить до цих клітин, виникає відповідь організму на подразнення.

Світ відчуттів різноманітний. Різні форми логічного групування відчуттів пов’язані з класифікаціями рецепторів, органів чуття та сенсорних систем.

У психології традиційно використовуються такі класифікації відчуттів:

— класична, за Аристотелем (384–322 до н.е.), яка групує відчуття за зовнішніми органами чуття (зір, слух, нюх, смак і дотик);

— за категоріями модальності, (за Г. фон Гельмгольцем (1821¬1894), яка є продовженням класичної класифікації відчуттів, оскільки модальності виділяються за відповідними органами чуття — зорова, слухова, дотикова тощо;

— на основі типу енергії адекватного подразника для відповідних рецепторів, за В. Вундтом (1832–1920), тобто відчуття поділяються на світлові, механічні (у тому числі звукові, тактильні, вестибулярні), хімічні, електричні, термічні;

— за критеріями об’єктивної (соматичної) локалізації рецепторів і суб’єктивної локалізації відчуттів, за Ч. Шеррінгтоном (1861–1952) — дистантні й контактні;

— за категорією субмодальності за Г. Хедом (1861–1940), — протопатичні й епікритичні.

2. Види відчуттів

Залежно від подразників, що їх викликають, і тих аналізаторів, які пристосовані до їх сприймання відчуття поділяють на три групи:

1. Екстероцептивні (від лат. еxter — зовнішній) — подразник міститься поза людиною. До них належать:

зорові — відчуття світла і кольору, що виникають унаслідок дії променів світла на сітківку ока. Завдяки зоровим відчуттям людина отримує 90 % інформації про навколишній світ: вона пізнає освітленість, колір речей, їх розміри, пропорції, конструкцію, об’єм, розміщення в просторі. За допомогою зору людина може розрізняти до 180 кольорових тонів і більш 10000 відтінків між ними. Колір впливає на емоційний стан людини. Наприклад, чорний пригнічує, ускладнює орієнтування. Зелений діє заспокійливо, блакитний породжує позитивні емоції, червоний збуджує почуття тривоги.

Відчуття кольору характеризується тоном (зумовлюється довжиною діючої світлової хвилі), яскравістю (ступінь наближення до білого кольору: чим ближчий до білого, тим яскравіший і світліший), насиченістю (ступінь наближення до спектрального кольору).

Безпосередньо світлочутливими елементами є зорові рецептори

— палички й колбочки. Перші з них мають високу чутливість, але не спроможні реагувати на кольори, вони забезпечують зір у сутінках. Звідси приказка: «У темряві всі коти сірі». Другі характеризуються низькою чутливістю, працюють лише в разі високої освітленості, але забезпечують кольоровий зір.

Щоб запам’ятати, що «палички» — це орган нічного зору, а «колбочки» — денного, треба згадати, що вночі легше йти з палицею, а з колбочками працюють в лабораторії — удень.

Колбочкова і паличкова світлосприймачі сітківки мають неоднакову і спектральну чутливість, що виявляється у зміні співвідношення щодо яскравості в денний і сутінковий або нічний час. Так, колбочковий зір найчутливіший до випромінювання з довжиною хвилі 554 нм, а паличковий — 513 нм. При денному світлі найяскравішим є жовтий, потім фіолетовий, зелений, червоний, найтемніший — синій кольори.

Якщо б повітря було абсолютно чисте, то ми б змогли побачити полум’я свічки на відстані 27 км. Пара та пил дуже погіршують видимість предмета, тому звичайне вогнище практично помітно лише за 6–8 км, світло кишенькового ліхтарика — 1,5 км, вогник сигарети — за 0,5 км.

Слухові — відчуття шумів і тонів, які викликаються неперіодичними повітряними коливаннями. Вони виникають як результат дії звукових хвиль на кортіїв орган — рецепторний апарат слухового аналізатора. Людина може сприймати звуки з частотою коливання від 16 до 20000 Гц. Слухові відчуття становлять підґрунтя здатності людини до оволодіння мовою, за допомогою слуху здійснюється контроль власної і чужої мови.

У слуховому відчутті розрізняють три поєднані між собою прояви, а саме:

висота звуку, яка визначається довжиною повітряної хвилі або кількістю коливань на секунду: чим довша хвиля, тим нижчий звук (наприклад, у скрипалів звуковисотний слух розвинутий набагато сильніше, ніж у піаністів тому, що гра на скрипці потребує більшої слухової чутливості, ніж гра на фортепіано);

його гучність, сила звучання, яка визначається амплітудою повітряної хвилі: чим більша амплітуда, тим гучніший звук;

тембр звуку — це якість звуку, його «забарвлення», пов’язане з розподілом енергії його спектру вздовж частотної осі (наприклад, досвідчені льотчики на слух легко визначають кількість обертів двигуна. Вони вільно відрізняють 1300 від 1340 обертів за хвилину. Нетреновані люди уловлюють різницю тільки між 1300 і 1400 обертам).

Нюхові — відчуття запахів викликаються пахучими речовинами, що діють у газоподібному стані на нюховий аналізатор.

Нюховий аналізатор характеризується високим диференційним порогом, який становить 30–60 %. Це означає, що орган нюху має набагато меншу здатність розрізняти інтенсивність подразників, ніж за допомогою зору, слуху, смаку та ін.

Для нюхового аналізатора характерна адаптація, у результаті якої чутливість до запаху знижується при його тривалій дії, і притому настільки, що людина перестає його відчувати. І навпаки, чутливість відновлюється, якщо запахи відсутні.

У природі нараховується близько 60000 різних запахів, простих і складних. Відомі різні системи опису й класифікації запахів, проте практичне застосування знаходить класифікація, яка охоплює 4 основні компоненти: ароматний, кислий, горілий та гнилісний.

Особливістю нюхових відчуттів є їх емоційний вплив на організм. Неприємні запахи можуть викликати у людини головний біль, запаморочення, астму, неврози; знижувати продуктивність праці.

Давньосхідна медицина використовувала запахи з метою діагностики. Лікарі часто покладались на власний нюх, не маючи складних приладів і хімічних тестів для встановлення діагнозу. В стародавній медичній літературі написано, що запах хворого на тиф схожий на аромат свіжоспеченого чорного хліба, хворі на золотуху мають запах кислого пива.

Цікаво порівняти кількість нюхових клітин у тварин з різним ступенем розвитку нюху. Так, у кролика їх налічується близько 100 млн., у східноєвропейської вівчарки — понад 220 млн. У людини 10 млн. нюхових клітин.

Смакові — відчуття солодкого, гіркого, солоного, кислого та їх комбінацій.

Периферійний відділ смакового аналізатора — це смакові головки, які знаходяться в слизовій оболонці язика, на піднебінні, у глотці й гортані. Чисельність смакових головок змінюється упродовж життя — у дітей їх кількість сягає 9-10 тис., у дорослих — 2¬3 тис., тому людям похилого віку здається, що в минулому все було смачнішим.

Чутливість до смакових подразників різних частин язика неоднакова. Найбільш чутливі: до солодкого — кінчик язика, до гіркого — корінь, до кислого — краї, до солоного — кінчик і краї. При тривалому контакті смакових подразників з язиком відбувається адаптація: більш швидка — до солодкого й солоного та помірна — до кислого й гіркого.

Одна з перших класифікацій смакових відчуттів належить М.В. Ломоносову, який писав: «Головні з більш чітких смакових відчуттів такі: 1) смак кислий, як в оцті; 2) їдкий, як у винному спирті; 3) солодкий, як у меді; 4) гіркий, як у смолі; 5) солоний, як у солі; 6) гострий, як у дикій редьці; 7) кислуватий, як у неспілих плодах».

Дотикові (тактильні) — відчуття виникають унаслідок дії механічних подразників на поверхню шкіри. Вони відображають важливі властивості предметів об’єктивного світу — їх рівність, жорсткість, твердість, м’якість, сухість, вологість.

Сєченов І.М., за пізнавальним значенням, ґрунтуючись на всебічному порівняльному аналізі дотику і зору, назвав дотик «чуттям, паралельним зорові». При втраті зору і слуху за допомогою тактильної чутливості можна навчити людину читати, користуючись спеціальним шрифтом (рельєфний точковий шрифт Брайля), а це відразу розкриває перед людиною необмежені можливості пізнавати світ.

Тактильна чутливість неоднакова в різних частинах шкіри — найвища — на слизовій оболонці язика, губ, кінчиках пальців, найнижча — на спині, животі, ступнях.

Відомо, що навіть сліпі люди можуть займатись скульптурою завдяки розвинутій тактильній чутливості. У деяких глухих людей, настільки сильно розвивається вібраційна чутливість, що вони можуть слухати музику, кладучи руку на інструмент або повертаючись спиною до оркестру.

Температурні — відчуття холоду й тепла. Холодові і теплові рецептури адаптуються дуже слабо. Це означає, що за тривалої дії сталої температури, тобто незмінної температури самих рецепторів, зберігається незмінною частота імпульсів, які вони посилають. Теплові й холодові рецептори є датчиками абсолютної температури, а не її відносних змін.

Спеціальними дослідженнями встановлено, що загальна кількість точок холоду на всій поверхні людського тіла становить близько 250000, а тепла — тільки 30000; теплові рецептори залягають на глибині близько 0,3 мм, а холодові — 0,17 мм.

Термічні відчуття людини охоплюють усю гаму відтінків від нейтральної зони через «трохи холоднувато» до «холодно» і «нестерпно холодно». І в протилежний бік — через «теплувато», «тепло» до «жарко» чи «гаряче». При цьому крайні і холодові, і теплові відчуття без різкої межі переходять у відчуття болю.

Людина здатна вловлювати різницю температур до 0,2 °C. При цьому діапазон сприйманих внутрішньошкірних температур становить від +10 до +44,5 °C. Зверніть увагу — внутрішньошкірних! При температурах менш як +10 °C настає холодова блокада температурних волокон і волокон іншої чутливості. На цьому ґрунтується один зі способів знеболювання — «заморожування». А при температурах понад +44,5 °C на зміну відчуття «гаряче» приходить відчуття «боляче».

Больові — викликаються механічними, термічними, хімічними, електричними та іншими подразниками, сигналізують про небезпеку для організму й спонукають його до захисних рухів; характеризуються вираженим емоційним забарвленням й супроводжуються вегетативними зрушеннями — прискореним серцебиттям, розширеними зіницями тощо.

Больові відчуття відрізняються від відчуттів інших видів відсутністю адаптації.

2. Інтероцептивні (від лат. interior — внутрішній) — подразнення від внутрішніх органів викликають органічні відчуття (голод, спрага, ситість, нудота, зміни в діяльності серця, легенів тощо). Рецепторами внутрішніх органів пронизані тканини всіх органів: травлення, дихання, серцево-судинної системи, вегетативної нервової системи тощо.

Поява органічних відчуттів стимулює поведінкову активність, спрямовану на задоволення потреби в поновлюванні енергетичних і речових ресурсів організму.

Для органічних відчуттів характерним є емоційне забарвлення: негативні емоції виникають, наприклад, при розладі серцево- судинної діяльності — страх, при захворюваннях шлунка — апатія; позитивні емоції — при задоволенні органічних відчуттів.

3. Пропріоцептивні (від лат. proprius — власний) — подразнення від м’язів тіла. До них належать:

— кінестетичні (від грец. kinesis — рух) — відчуття рухів і положення частин тіла, підтримка м’язового тонусу, координація рухів, утворення рухових навичок;

— статичні (від грец. statos — стоячий, нерухомий) — відчуття статики тіла, його рівноваги, положення тіла в просторі, збереження рівноваги організму.

3. Властивості відчуттів

Загальними властивостями відчуттів, незалежно від того, якими подразниками вони зумовлюються і за участі яких аналізаторів виникають, є такі:

— якість — це основна властивість відчуття, що відрізняє його від інших відчуттів. Так, слухові відчуття відрізняються за висотою, тембром, гучністю; зорові — за тоном, насиченістю тощо;

- інтенсивність — це кількісна характеристика відчуттів, яка визначається силою діючого подразника й функціональним станом рецептора;

— тривалість — це інтервал часу, протягом якого виникає, розвивається й зникає відчуття, тобто тривалість його існування. При впливі подразника на орган чуття відчуття виникає не відразу, а через певний час, який називають латентний періодом відчуття.

Латентний період для різних видів відчуттів неоднаковий: смакові відчуття, наприклад, виникають через 50 мілісекунд після нанесення на поверхню язика хімічного подразника, тактильні — через 130 мілісекунд, больові — через 370 мілісекунд.

Подібно до того, як відчуття не виникає одночасно з початком дії подразника, так воно й не зникає одночасно з припиненням дії останнього. Ця інерція відчуттів проявляється в так званій післядії. Наприклад, оглушливі звуки викликають неприємні слухові відчуття й супроводжуються післядією — «дзвоном у вухах». Це явище спостерігається після припинення дії звукового імпульсу і продовжується упродовж кількох секунд залежно від інтенсивності й тривалості імпульсу.

Для відчуттів характерною є просторова локалізація подразника. Дистантні рецептори (зорові, слухові й нюхові) здійснюють просторовий аналіз і повідомляють про локалізацію подразника в просторі. Контактні відчуття (тактильні, больові, смакові) співвідносяться з тією частиною тіла, на яку діє подразник.

Відчуття характеризуються такими показниками як чутливість і пороги.

Чутливість — це здатність аналізатора реагувати на дію адекватного подразника, відчувати його.

Поріг відчуття — це рівень інтенсивності подразника, який здатний викликати відчуття.

Розрізняють абсолютний поріг і поріг розрізнення (диференційний).

Абсолютний поріг буває:

— нижній — це мінімальна сила подразника, яка викликає ледь помітне відчуття;

— верхній — це максимальна сила подразника, яка викликає адекватне відчуття. Подальше збільшення сили подразника викликає неадекватне відчуття (больове).

Абсолютна чутливість і величина порогу відчуття перебувають у зворотній залежності: чим вищою є чутливість, тим нижчим є поріг чутливості і, навпаки, при слабкій чутливості поріг відчуття зростає.

Поріг розрізнення — це здатність відчувати мінімальну різницю в силі двох подразників, яка викликає ледве помітну різницю відчуттів.

Чутливість аналізаторів змінюється під впливом низки фізіологічних і психологічних умов, серед яких особливе місце займає явище адаптації (від лат. adaptare — пристосування), яку розуміють як зміну чутливості органів чуття під впливом дії подразника.

Адаптаційне регулювання рівня чутливості залежно від того, які подразники (слабкі чи сильні) впливають на рецептори, має велике біологічне значення: за допомогою органів чуття вловлюються слабкі подразнення й відбувається запобігання надмірному подразненню. Адаптаційна здатність аналізаторів різна. Наприклад, тактильні рецептори адаптуються дуже швидко, а зорові й смакові — досить повільно.

Для того, щоб людське око змогло повністю адаптуватися до темноти після денного світла, тобто для того, щоб його чутливість від найслабшої наблизилася до абсолютного порогу, потрібно приблизно 40 хв. За цей час зір змінюється за своїм фізіологічним механізмом: від колбочкового зору, характерного для денного освітлення, протягом 10 хв. око переходить до паличкового зору, типового для ночі. При цьому зникають відчуття кольору, їм на зміну приходять чорно-білі тони, властиві ахроматичному зору.

При адаптації ока, яка пов’язана з переходом від темноти до світла, усе відбувається в зворотному порядку. Пристосоване до темноти око чутливіше до електромагнітних хвиль, що знаходяться ближче до зелено-блакитної частини спектру, ніж до оранжево-червоної. Цей факт ілюструє наступний дослід. Якщо при денному світлі показати людині червоне і синє зображення на чорному фоні, то їх буде видно однаково добре. При розгляді того ж самого зображення у сутінках здаватиметься, що червона його частина зникла і залишилася тільки синя. З цієї причини, наприклад, контури злітної смуги аеропорту позначають лампами синього кольору.

Червоний колір здатний робити стимулюючий вплив в основному тільки на колбочки. Червоне скло окулярів прискорює адаптацію до темряви, а внаслідок того, що на палочковий зір червоний колір практично не діє, висока чутливість ока, необхідна для роботи в темряві, при червоному світлі зберігається.

Якщо знати закономірності зміни чутливості органів чуття, можна шляхом застосування спеціально підібраних подразників підвищити чутливість рецептора, тобто сенсибілізувати (від лат. sensibilis — чуттєвий) його. Сенсибілізація може бути досягнута і в результаті вправ, наприклад, розвиток звуковисотного слуху у дітей, які займаються музикою.

Свідченням постійного взаємозв’язку аналізаторних систем людського організму, цілісності чуттєвого відображення об’єктивного світу є явище синестезії — виникнення, під впливом подразника одного аналізатора, відчуття, характерного для іншого аналізатора. Так, людина відчуває зорові-слухові синестезії, коли при дії звукових подразників виникають зорові образи. Здатність відчувати музику в кольорі мали видатні композитори М. Римський- Корсаков, О. Скрябін.

Чутливість кожного аналізатора людини у значній мірі залежить від того, як він використовується в її діяльності і, використовуючись, удосконалюється. Структура рецепторів пластична, рухлива. Постійно змінюється, пристосовується до найкращого виконання даної рецепторної функції. Разом із рецепторами й невідривно від них відповідно до нових умов і вимог практичної діяльності перебудовується й структура аналізатора в цілому. Отже, відчуття можна розвивати та удосконалювати.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення відчуттям.

2. У чому полягає фізіологічна основа відчуттів?

3. З яких частин складаються аналізатори?

4. За якими ознаками класифікують відчуття?

5. Назвіть види відчуттів.

6. Назвіть властивості відчуттів.

7. Які є пороги відчуттів?

8. Розкрийте сутність адаптації та її видів.

9. В чому полягає сутність сенсибілізації?

10. Поясність значення відчуттів для людини.

Словник термінів

Адаптація — це зміна рівня чутливості аналізатора до інтенсивності подразника.

Аналізатор — складний нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразнень зовнішнього та внутрішнього середовища організму.

Верхній абсолютний поріг чутливості — максимальна величина подразника, при якій ще зберігається відчуття.

Відчуття — це пізнавальний психічний процес безпосереднього чуттєвого відображення (пізнання) окремих властивостей явищ та предметів об’єктивного світу, що виникає при їх безпосередньому впливі на органи чуття і збудженні нервових центрів кори головного мозку.

Закон Фехнера — основний психофізичний закон, згідно якого відчуття зростають в алгебраїчній послідовності, в той час як інтенсивність подразників змінюється в геометричній прогресії, тобто сила відчуття знаходиться в прямопропорційній залежності від логарифма інтенсивності фізичного подразника.

Закон Бугера-Вебера — один з основних законів психофізики і характеризує поріг розрізнення, згідно якого при зміні інтенсивності подразника на певну постійну величину з’являється ледь помітна зміна у відчуттях.

Модальність — одна з основних властивостей відчуттів, їхня якісна характеристика (колір — у зорі, тон і тембр — у слуху, характер запаху — у нюху тощо).

Нижній абсолютний поріг чутливості — мінімальна величина подразника, при якій виникає ледь помітне відчуття.

Поріг розрізнення — найменша зміна в силі подразника, яка може бути відображена цим аналізатором.

Сенсибілізація — це підвищення чутливості в результаті взаємодії аналізаторів, а також систематичних вправ.

Синестезія (одночасне відчуття) — додаткове відчуття, яке виникає під впливом подразника, наприклад, кольоровий слух, коли звук викликає не тільки слухові відчуття, а й кольорові.

Рецептор — периферійний відділ аналізатора, що реагує на певний вид фізичної енергії і переробляє її в певне нервове збудження (нервовий імпульс).

Чутливість — це здатність аналізатора реагувати на дію адекватного подразника, відчувати його.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Із запропонованих слів вибрати ті, що характеризують відчуття.

Предметність, цілісність, рецептор, інтенсивність, структурність, тривалість, осмисленість, якість, константність, вибірковість, узагальненість, чутливість, адаптація, подразник, обсяг, активність, аналізатор, сенсибілізація, апперцепція, синестезія.

Завдання 2

Заповніть пропущені слова:

а) аналізатор складається з… частин.

б) під час дії на рецептор відповідного йому подразника енергія останнього перетворюється на нервовий процес —.

в) тактильна чутливість… в різних частинах шкіри.

г) при впливі подразника на орган чуття відчуття виникає не відразу, а через певний час, який називають… періодом відчуття.

д) поріг… — це здатність відчувати мінімальну різницю в силі двох подразників, яка викликає ледве помітну різницю відчуттів.

е) адаптаційна здатність аналізаторів.

Завдання 3

Наведіть приклади, коли відчуття людини, як кажуть, «загострюються». Про яку здатність відчуттів свідчать усі ці приклади?

Завдання 4

Як називається своєрідне явище смакових відчуттів, коли смак солодкої речовини стає набагато інтенсивнішим, якщо перед цим у роті було щось солоне? Коли навіть дистильована вода здається солодкуватою після того, як рот сполоснути розчином кухонної солі?

Завдання 5

Пригадайте життєві ситуації, коли відбувалась адаптація зорових, больових, нюхових відчуттів.

Завдання 6

Складіть кросворд із 10 слів, використовуючи прізвища науковців, які досліджували відчуття, та поняття теми «Відчуття».

Завдання 7

Подайте у вигляді структурної схеми зміст відчуття як пізнавального психічного процесу.

Завдання 8

З наведених прикладів виберіть ті, де описано прояви відчуттів:

а) дівчинка чотирьох років знайшла табель-календар. Показуючи на число 3, каже: «Зіна тут написано». Потім у числах

13, 23 знову знаходить цю цифру і повторює: «І тут Зіна. І тут».

б) у дитячому садку дітям дають кілька пробірок однакової форми з розчинами різних кольорів. Потім показують розчин синього кольору і просять знайти такий самий.

в) у дитячому садку проводиться гра в лото. На картках зображено десять предметів. Діти мають відшукати в себе на картці показане зображення якогось предмета.

г) у дитячому садку іде таке заняття. Дітям дають п’ять брязкалець, однакових на вигляд, з різним звуком. Дитина вислуховує звук одного такого брязкальця і має знайти такий самий за звуком.

д) учитель пропонує учням І класу порівняти дві величини: 5 і 3. Учень відповідає: «5 не дорівнює 3. 5 більше від 3 на 2; 3 менше від

5 на 2».

е) учні зосереджено виконують контрольну роботу. Несподівано за вікном пролунали дуже гучні й різкі сигнали автомобіля. Багато хто перестав писати.

Обґрунтуйте свої відповіді.

Завдання 9

Чим пояснюється послідовність зміни чутливості?

Від ураження сірої речовини спинного мозку спостерігають зміну шкірної чутливості відповідної частини тіла: спершу зникає больове відчуття, потім відчуття тепла й холоду і, нарешті, тактильна чутливість.

Завдання 10

Хворий виразно розрізняє обличчя співрозмовників, точно змальовує їх, але не співвідносить зоровий образ з особою (лише коли назвуть ім’я співбесідника, може впізнати його). Яке з поданих припущень про причини цього явища найімовірніше:

а) порушено налагоджувальний апарат ока;

б) порушено рецепторний апарат ока;

в) порушено доцентрові нервові шляхи;

г) порушено кірковий відділ зорового аналізатора.

Завдання 11

На підставі описаних дослідів зробіть висновок про те, чи є необхідними і достатніми м’язові відчуття для просторової орієнтації:

а) дитині двох-трьох років зав’язували очі, відводили її в який- небудь кут кімнати, тим же шляхом проводили назад і просили повторити пройдений шлях із заплющеними очима. Діти успішно розв’язували це завдання.

б) дитину двох-трьох років із зав’язаними очима саджали на стільчик, переносили її вправо чи вліво на деяку відстань, повертали на старе місце, а потім просили пройти туди, куди її носили. З цим завданням діти справлялися як із розплющеними, так і з заплющеними очима.

Завдання 12

1. Який висновок про роль м’язових відчуттів у просторовій орієнтації можна зробити на підставі проведених дослідів?

2. Про участь якого аналізатора у просторовому орієнтуванні свідчить дослід?

Описані у завданні 4 досліди були повторені з глухонімими дітьми, у яких не функціонував лабіринтний апарат. Діти не змогли виконати ні першого, ні другого завдання.

Завдання 13

Деякі люди дістають задоволення від вживання гострих спецій (хрону, гірчиці тощо), які, очевидно, впливають на больові подразники.

1. Чи виникає відчуття задоволення при нижньому абсолютному порозі чутливості?

2. Чи виникає воно при верхньому абсолютному порозі чутливості?

Завдання 14

Під час дослідження звуковисотного слуху виявлено, що чутливість до малих висотних різниць у піаністів та скрипалів неоднакова.

1. У кого чутливість вища?

2. Чим пояснюється ця відмінність у рівні звуковисотної чутливості?

Завдання 15

Яка закономірність відчуттів проявляється у кожному прикладі:

а) тривало діючий неприємний запах перестає відчуватися;

б) після занурення руки в холодну воду подразник, нагрітий до 30 °C, сприймається як теплий, хоча його температура нижча нормальної температури шкіри на руці;

в) після слабкого (близького до порогового) подразнення ока одним кольором чутливість ока до другого, додаткового, кольору виявлялася протягом тривалого часу підвищеною;

г) під впливом смаку цукру знижується кольорова чутливість до оранжево-червоних променів;

д) під впливом попереднього подразнення ока червоним кольором чутливість зору в темноті зростає;

е) під впливом деяких запахів (гераніолу, бергамотової олії) спостерігається загострення слухової чутливості;

є) з повсякденного життя та з експериментів випливає, що місце почутого звуку для нас, як правило, зміщується в напрямі до об’єкта, який ми бачимо і який може видавати звук (наприклад, під час сприйняття озвучених кінокартин)?

Завдання 16

Під час обстеження гостроти зору повітряного спостерігача, що стояв на посту у літній час, виявилося, що обтирання обличчя водою кімнатної температури набагато змінює гостроту зору:

1) зменшується чи збільшується гострота зору в описаному факті;

2) яка закономірність відчуттів тут проявляється;

3) який фізіологічний механізм такої зміни?

Завдання 17

Бувають особи з деякими особливостями кольорового зору. Відхилення від норми може бути суто кількісним — кольорова чутливість знижена (тобто пороги відчування кольору підвищені).

Яким повинен бути подразник, щоб спричинити відповідне кольорове відчуття в осіб з такою аномалією кольорового зору (яскравіший, насиченіший, більший за площею, триваліший у часі впливу чи навпаки)?

Завдання 18

Виберіть правильну відповідь.

У дослідженні виявлено, що рівень чутливості до слабких звуків у лікарів-хірургів і терапевтів неоднаковий:

а) у терапевтів чутливість до сили звуку вища;

б) у хірургів пороги сили звуку нижчі;

в) у терапевтів пороги сили звуку вищі;

г) у хірургів пороги сили звуку вищі;

д) у хірургів чутливість до сили звуку вища.

Завдання 19

Яка закономірність відчуттів проявляється в кожному прикладі:

а) побувши у приміщенні, людина незабаром перестає відчувати запах горілого, хоча новоприбула виразно відчує його;

б) О.М. Скрябін та М.А. Римський-Корсаков мали кольоровий слух, тобто чули звуки, забарвлені в різні кольори;

в) орієнтування сліпоглухих у довколишньому просторі спирається переважно на відчуття нюхові, рухові, вібраційні та відчуття дотику;

г) під час обтирання обличчя холодною водою гострота зору пілота-спостерігача підвищилась;

д) від посилення освітлення в залі звуки, що линули зі сцени, стали здаватися глядачам голоснішими.

Виберіть той номер відповіді, у якому всі явища зазначено правильно.

1. а) зміна нюху, б) взаємодія аналізаторів, в) сенсибілізація,

г) сенсибілізація, д) синестезія;

2. а) адаптація, б) синестезія, в) специфічна сенсорна організація, г) сенсибілізація, д) сенсибілізація;

3. а) адаптація, б) специфіка абсолютного слуху, в) тренування чутливості, г) сенсибілізація, д) синестезія.

Завдання 20

На підставі досліджень встановлено, що температура приміщень, стіни яких пофарбовано в «холодні» тони (сині, зелені, сірі), сприймається людиною на 3–5 градусів нижче, ніж вона є насправді. Враховуючи це, для стін деяких службових приміщень (у гарячих цехах, машинних відділеннях тощо) було спеціально

підібрано фарби.

Яку закономірність відчуттів встановлено у цих дослідженнях?

Завдання 21

Що спільного є між наведеними прикладами? Про яку закономірність відчуттів тут ідеться:

а) заходячи в темну кімнату, дитина вимовляє слово «темно», як правило, якомога нижчим голосом. Назви маленьких предметів вимовляються дітьми, як правило, вищим голосом, ніж назви речей великих;

б) ми часто вживаємо і добре розуміємо зміст таких виразів: «гострі смаки», «солодкі звуки», «важкі фарби», «пишна музика», «кислий запах», «холодний колорит картини» тощо.

Завдання 22

Яка закономірність відчуттів пояснює зміну в гостроті зору?

У дітей дошкільного віку випробовували гостроту зору. Вони повинні були з різної відстані впізнавати показувані фігури.

Потім ті ж фігури діти повинні були впізнавати в умовах гри в «мисливців», щоб за ними знайти місцеперебування звірів. У грі діти виявили набагато більшу гостроту зору.

Завдання 23

Зазначте, від яких умов залежить підвищення чутливості в кожному поданому прикладі:

а) текстильники, що спеціалізувалися на виробітку чорних тканин, розрізняють до 40 відтінків чорного кольору там, де око людини-нефахівця розрізняє 2–3 відтінки;

б) у людей, що займаються музикою, спостерігається помітне підвищення чутливості до розрізнення тону;

в) у дегустаторів виробляється виняткова тонкість смакових відчуттів;

г) сліпоглуха Ольга Скороходова за запахом розпізнає, хто увійшов у кімнату; взнає, «чи читала» вона цю газету; слухає музику, поклавши руку на кришку рояля;

д) цирковий актор впевнено йде по високо натягнутій дротині, виконуючи різноманітні танцювальні рухи.

е) скрипковий майстер за звуком скрипки пізнає її «паспорт»: де, коли, хто її зробив;

є) на відчутті дотику руки ґрунтується все навчання сліпих і сліпоглухих. Сприйняття пальцями опуклого шрифту служить одним із головних засобів розумового і загального культурного розвитку таких людей.

Завдання 24

Яка закономірність лежить в основі описаного факту?

Люди, що не розрізняють кольору, і люди, що мають знижене відчуття кольору, тривалий час не помічають свого дефекту. Дальтон, наприклад, не знав про свій дефект до 26 років.

Завдання 25

Якщо уражені зір і слух, практичного значення набуває вібраційна чутливість. Завдяки високому розвиткові вібраційної чутливості сліпоглухонімі здалеку чують наближення автомашини чи інших видів транспорту. Так само через вібраційне відчуття сліпоглухонімі дізнаються, коли хто-небудь заходить до них у кімнату.

1. Чому у сліпоглухонімих високо розвинене вібраційне відчуття?

2. Яку роль у роботі аналізаторів воно виконує?

Завдання 26

Як можна згрупувати нижченаведені факти, які властивості й закономірності відчуття вони ілюструють?

1. Якщо погасити увечері світло в кімнаті, то спочатку нічого не видно. Проте поступово контури предметів виступають більш виразно.

2. Легке охолоджування шиї зволоженим рушником підвищує гостроту зору.

3. Ми іноді продовжуємо чути й після припинення дії звукового подразника.

4. Люди нерідко оперують словосполучення: «теплий колір», «холодний колір», «тяжкі фарби», «солодкі співи птахів» тощо; стіни і устаткування в гарячих цехах рекомендується фарбувати переважно «холодними тонами».

5. Давно відомо, що у сліпих людей більш, ніж у зрячих розвинені дотикові, слухові, нюхові й інші відчуття.

6. Річкова вода на початку купання здається дуже холодною, але через деякий час це відчуття зникає.

7. Зорове відчуття з’являється при довжині світлової хвилі 380 ммк і зникає при значенні 780 ммк.

8. Нерідко говорять: «набите око шліфувальника», «тонкий слух музиканта» тощо; фахівці із забарвлення тканин розрізняють десятки відтінків одного кольору, а більшість людей тільки декілька.

9. Досліджуваний виявляє різницю у вазі вантажу, якщо вага збільшується або зменшується не менше ніж на V30 своєї первинної величини.

10. Досліджуваний фіксував в темноті погляд на яскравій червоній фігурі. Після виключення підсвітлювача ліхтаря досліджуваний продовжував бачити цю фігуру, але вже зеленою.

Методи діагностування відчуттів

Дослідження ролі відчуттів у пізнавальній діяльності людини

Мета дослідження: встановлення відмінності відчуттів від сприймання при тактильному розпізнаванні предметів.

Матеріали та обладнання: набір дрібних предметів для тактильного розпізнавання (ключ, вата, кнопка тощо), пов’язка для очей, секундомір.

Процедура дослідження

Дослідження тактильних відчуттів складається з двох серій і проводиться індивідуально.

Завдання першої серії: встановлення особливості тактильних відчуттів (за словесним описом досліджуваного), викликаних предметами з набору під час почергового доторкання їх до нерухомої долоні.

Перед першою серією досліджуваному зав’язують очі й дають відповідну інструкцію.

Інструкція досліджуваному в першій серії: «Поверніть руку долонею догори. На долоні під час нашого дослідження Ви будете відчувати деякі впливи. Нічого не торкаючи рукою, дайте словесний звіт тих відчуттів, які будуть виникати. Усе, що будете відчувати, говоріть уголос».

Експериментатор послідовно надає предмети для тактильного розпізнавання їх досліджуваним. Час пред’явлення кожного з них — 10 с. Після цього предмет забирають з руки, а в протоколі робиться запис словесного звіту досліджуваного.

Завдання другої серії: встановлення особливості тактильних відчуттів за словесним описом досліджуваного, коли предмети почергово кладуться на його долоню і дозволяється обстеження їх цією ж рукою. Друга серія досліджень проводиться через дві-чотири хвилини після першої. У другій серії, як і в першій, досліджуваному зав’язують очі і перед тим, як показати предмети набору, дають інструкцію.

Інструкція досліджуваному в другій серії: «Покладіть руку долонею догори. Під час нашого дослідження Ви будете відчувати деякі впливи. Вам дозволяється здійснювати рухи рукою. Дайте словесний звіт тих відчуттів, які будуть виникати при цих впливах і рухах долоні руки».

У другій серії експериментатор пред’являє ті ж предмети із набору, зберігаючи послідовність та тривалість тактильного розпізнавання (10 с) і записуючи словесний звіт досліджуваного у протокол.

Протокол дослідження обох серій експерименту доцільно розмістити на одному загальному бланку.

Після виконання обох серій досліджуваний робить самозвіт про те, як він орієнтувався у впливах на долоню руки, коли було легше розпізнавати предмети і коли складніше.

Обробка та аналіз результатів

Мета обробки результатів — визначення кількості відчуттів, що дозволили адекватно розпізнати предмет. Кількість названих відчуттів у першій та в другій серіях буде вважатися показниками розпізнавання: П1 і П2.

Аналізуючи результати, доцільно порівнювати величини показників тактильного розпізнавання в першій та у другій серіях і звертати увагу на те, що розпізнавання впливів, котрі ідуть від предметів, якісно відрізняється. Як правило, в першій серії досліджувані роблять звіт про окремі властивості предмета, за якими намагаються його визначити і назвати. У другій серії, коли є можливість обстежувати рукою, діє тактильне сприймання, тому більшість досліджуваних спочатку визначають предмет, називають його (наприклад, ключ), а потім роблять словесний опис властивостей цього предмета.

Тактильні відчуття в контактному орієнтуванні дуже важливі, бо вони дозволяють людині виживати і навіть навчатися, коли немає слуху й зору, розширюють пізнавальні можливості індивіда, який звик покладатися на свій зір. Дослід із закритими чи зав’язаними очима можуть використовувати зрячі як спосіб відпочинку після тривалого читання або перегляду фільмів. Свідоме застосування цього способу допоможе переключити увагу і в разі напруженого емоційного стану в ситуаціях майбутнього екзамену, очікування оцінки тощо.

Дослідження зорових відчуттів

Мета дослідження: визначення величини абсолютного нижнього порогу зорового відчуття й оцінка гостроти зору.

Матеріали та обладнання: вимірювальна рулетка і 5 стандартних плакатів із зображенням кілець Ландольдта (діаметр кільця 7,5 мм, товщина лінії 1,5 мм, розрив кільця 1,5 мм; важливо, щоб розриви кілець на плакатах були спрямовані в протилежні боки).

Процедура дослідження

Робоча група складається з експериментатора, досліджуваного і протоколіста. Приміщення, у якому проводиться дослідження, повинне бути добре освітленим; довжина приміщення — не менше 6,5 м.

У процесі експерименту досліджуваний, який стоїть спиною до плаката на відстані 6 м, за командою експериментатора повертається і наближається до нього, поки не побачить розриву в кільці. Експериментатор і протоколіст за допомогою рулетки визначають відстань від плаката до досліджуваного, з якої він правильно встановлює місце розриву кілець, і в протоколі записується результат — довжина в сантиметрах. Дослідження проводиться тричі, кожного разу з новим плакатом.

Інструкція досліджуваному: «За Вашими плечима на відстані 6 м встановлено плакат із зображенням кільця з розривом. За моєю командою поверніться до нього і поступово наближайтеся. Коли побачите розрив, зупиніться».

У протоколі дослідження фіксуються самопочуття досліджуваного, а також результати трьох спроб. Якщо результат варіює в межах, більших за метр, то необхідно зробити ще одну спробу.

Обробка та аналіз результатів

Показником нижнього абсолютного порога зорового відчуття є середній результат трьох серій:

де Р1, Р2, Р3 — величини відстаней, з яких досліджуваний правильно визначав характер розривів у кільці відповідної серії.

Чим більша відстань, з якої досліджуваний побачив напрямок розриву, тим нижчий і, отже, кращий абсолютний поріг зорової чутливості та, відповідно, вища зорова чутливість.

Оцінка гостроти зору робиться за допомогою таблиці.

Якщо розрив визначено досліджуваним з відстані 5 м, то кут розрізнення дорівнює одному градусу, а зір перебуває в діапазоні середніх показників.

Якщо гострота зору має показники 1, 2, 3 бали, то це свідчить про ослаблення зору. У цьому разі, окрім звернення до офтальмолога, важливо, щоб досліджуваний проаналізував стан власного здоров’я і звернув увагу на режим праці та відпочинку, на чергування фізичної і розумової праці.

Дослідження м’язово-суглобових відчуттів

Мета дослідження: визначення величини й оцінка нижнього порогу розрізнення м’язово-суглобових відчуттів.

Матеріали та обладнання: набір пластин неоднакової ваги в грамах, аркуші паперу розміром 5*5 см і пов’язка для очей.

Процедура дослідження

Дослідження проводиться в групі, яка складається з трьох осіб: експериментатор, досліджуваний, протоколіст. У кімнаті для лабораторних занять одночасно можуть проводити свої дослідження кілька груп за умови, що кожна розташовується на відстані не менше 2,5 м від інших.

Досліджуваному одягають на очі пов’язку, пропонують витягнути руки вперед, не напружуючи їх, долонями догори. На долонях лежать аркуші паперу, на них потім експериментатор кладе важки вагою 4 і 5 г. Завдання досліджуваного: визначити, в якій руці важчий важок. Потім послідовно додають 1-, 2- і 3-грамові важки, поки досліджуваний не зможе встановити різницю у вазі. Дослід повторюють мінімум тричі. Якщо руки в досліджуваного втомлюються, то йому треба дати відпочити протягом 1,5–3 хвилин після відповідного досліду. В кожному досліді руки, на які кладуть початкові 4- та 5-грамові важки, міняють.

Інструкція досліджуваному: «На Ваші долоні буде покладено важки. Із зав’язаними очима визначте, в котрій з Ваших витягнутих рук більша вага».

Обробка та аналіз результатів

Показником шкірно-суглобової чутливості в розрізненні маси є середній результат кількох дослідів. Для отримання показника спочатку для кожного досліду встановлюють різницю між вагою у правій та в лівій руці, яку визначив досліджуваний. Потім вираховують показник порога розрізнювальної чутливості за формулою:

Оцінку чутливості в розрізненні ваги визначають за даною методикою та за критеріями таблиці.

Чим вищий оцінний бал, тим краща шкірно-суглобова чутливість досліджуваного.

Тренування чутливості до розрізнення ваги виробляє звичку усвідомлювати власні відчуття, що часом приводить до поліпшення результатів.

Прийоми розвитку відчуттів

Зорові

Йдеться про те, щоб навчитися спостерігати і відбирати потрібну для себе інформацію.

Вправа 1

Сядьте біля вікна й подивіться на небо, покрите хмарами. Сконцентруйте свою увагу саме на хмарах. Вивчайте їх форму, колір, напрям їх руху. Не думайте більше ні про що, окрім як про хмари. Якщо ви починаєте відволікатися, то намагайтеся повернути свою увагу і думки знову до хмар. Припиніть вправу, як тільки помітите, що ви вже більше не в змозі довго утримувати свою увагу на хмарному небі.

Уявіть собі, що ви знаходитеся на крихітному клаптику землі посеред безбережного океану. Ніщо навколо не відволікає вас.

Вправа 2

Подивіться з вікна. Виберіть будь-який об’єкт (наприклад, сусідній будинок) і уважно розгляньте його, не упускаючи ніяких деталей. Потім сядьте, закрийте очі, розслабтеся і уявіть собі цей будинок. Намагайтеся тримати у себе в мозку картинку цього будинку якомога довше. Коли ваша увага почне слабшати, розплющіть очі і порівняйте будинок, створений у вашій уяві, з оригіналом за вікном.

Вправа 3 (можна проводити в будь-яких умовах: чи то ванна кімната, чи то майстерня, шезлонг на терасі).

Сядьте за свій робочий стіл і вивчіть його поглядом до дрібниць: комп’ютер, телефон, стосик паперів, фото. Заплющіть очі, розслабтеся і уявіть своє робоче місце, якомога докладніше, кожен предмет, їхні кольори, форми предметів; матеріали, з яких вони зроблені. Коли ви повністю відновите свій робочий стіл у себе в голові, розплющте очі й порівняйте цей образ з оригіналом.

Вправа 4

Візьміть фотоальбом або набір будь-яких картинок. Розташуйтеся зручно в кріслі або на дивані. Відкрийте будь-яку зі сторінок. Наприклад, сторінку з найулюбленішими фотографіями у фотоальбомі. Подивіться мигцем на одну з фотографій. Закрийте очі. Відтворіть у себе в голові цю картину повністю. Потім знову розплющте очі, погляньте на фото, заплющіть свої очі. Повторюйте ці дії.

Слухові

Наступні вправи допоможуть вам навчитися відсівати з потоку звуків тільки потрібні.

Вправа 1

Відчиніть вікно у своїй квартирі і прислухайтеся уважно до звуків міста. Спробуйте виокремити із загального потоку звуків деякі (шум проїжджаючих машин, голоси перехожих, шум з будівельного майданчика, щебет птахів, шелест листя тощо), концентруйтеся по черзі на кожному звуці. Спробуйте затримувати свою увагу на кожному звуці якнайдовше.

Вправа 2

Поставте диск з класичною музикою. Але цього разу насолоджуйтеся не красою симфонії, а зверніть увагу на окремі музичні інструменти. Наприклад, виокремте тільки духові інструменти, а потім смичкові і так далі.

Вправа 3

Увімкніть телевізор, знайдіть канал, по якому транслюють програму новин. Вийдіть в сусідню кімнату і слухайте голос диктора. З кожним етапом збавляйте звук телевізора, щоб складніше було чути голос.

Інший варіант тренування слуху: візьміть порожні чорні коробочки з-під фотоплівки. Заповніть їх різними предметами (цукром, горохом, рисом, канцелярськими кнопками). Щільно закрийте їх. Потім потрусіть кожну з них і спробуйте вгадати за звуком, що знаходиться усередині.

Вправа 4

Прислухайтеся до будь-якого одноманітного, однотонного звуку (наприклад, до мірного цокання годинника). Сконцентруйтеся на цьому звуці, утримуйте на ньому свою увагу якомога довше.

Дотикові

Свою здатність відчувати ви можете натренувати тільки із зав’язаними очима. Тому у вас під рукою має бути темна непрозора хустка.

Вправа 1

Відкрийте платтяну шафу, закрийте (зав’яжіть пов’язкою) очі. По черзі беріть в руки різні речі, помацайте тканину. Спробуйте визначити, з якої вони тканини? Колючі або м’які, щільні або тонкі?

Вправа 2

Сядьте за свій робочий стіл і зав’яжіть очі. Беріть по черзі різні предмети, які знаходяться на столі, обмацуючи їх. Визначте, що це за предмети і з чого вони зроблені. Яку вони мають форму і вагу? Що ви відчуваєте, коли доторкаєтеся до цих предметів? Виконуючи цю вправу, тримаєте свої очі зав’язаними.

Вправа 3

Пройдіть із заплющеними (зав’язаними) очима у свою кімнату. Визначте мету — наприклад, узяти з полиці певну книгу.

Нюхові

Як і у випадку зі слухом, мова тут йде про здатність виокремити окремі запахи.

Вправа 1

Поставте перед собою чашку з різними фруктами. Заплющіть очі й схиліться над чашею. Спробуйте визначити кожен із видів фруктів за запахом. Це апельсин, а це — груша…

Вправа 2

Пройдіться по квартирі, принюхуючись до запахів, що панують у ній. Чим пахне в коридорі, чим — в кімнаті, чим — у ванній кімнаті, а чим — на кухні? Де пахне чимось, а де відчуємо аромат чистячих засобів?

Смакові

Існує більше смакових якостей, ніж просто солодкий смак, кислий, гіркий. Спробуйте самі!

Вправа 1

Який на смак шоколад? Він просто солодкий або є ще якісь смакові якості, які складно визначити? Скуштуйте, наприклад, шоколад, фрукти або напої. Які вони на смак, і як можна їх описати? Вправа 2

Визначте свої улюблені страви і спробуйте описати смакові якості кожної із них.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Анатомо-фізіологічний апарат, призначений для прийому впливу певних подразників із зовнішнього і внутрішнього середовища й переробки їх у відчуття, називається:

а) провідниковий відділ;

б) рецептор;

в) аналізатор;

г) рефлекс.

2. Провідні шляхи, по яких збудження, яке виникає в рецепторі, передається до центрів центральної нервової системи, називаються:

а) ефективними;

б) афективними;

в) еферентними;

г) аферентними.

3. Інтервал часу від моменту подання сигналу до моменту його виникнення називається:

а) просторовим порогом відчуття;

б) латентним періодом реакції;

в) часовим порогом відчуття;

г) диференціальним порогом відчуття.

4. Мінімальне значення зміни інтенсивності сигналу, що викликає відчуття, — це:

а) диференціальний поріг;

б) мінімальна тривалість сигналу;

в) абсолютний нижній поріг;

г) діапазон чутливості до інтенсивності.

5. Психофізіологічна закономірність відчуттів, що не призводить до зміни чутливості, - це:

а) сенсибілізація;

б) адаптація;

в) контраст;

г) монотонність.

6. Змінювання чутливості для пристосування до зовнішніх умов називається:

а) сенсибілізація;

б) адаптація;

в) синестезія;

г) акомодація.

7. Підставою виокремлення зорових, слухових, нюхових та інших видів відчуттів є:

а) місце розташування рецепторів;

б) наявність чи відсутність безпосередніх контактів з подразником;

в) модальність подразника;

г) час виникнення в процесі еволюції.

8. Відчуття, що виникають внаслідок впливів зовнішніх стимулів на рецептори, які містяться на поверхні тіла, називаються:

а) екстероцептивними;

б) інтероцептивними;

в) пропріоцептивними;

г) інтерактивними.

9. До екстероцептивних належать відчуття:

а) органічні;

б) зорові;

в) статичні;

г) вібраційні.

10. До основних властивостей відчуттів не відноситься:

а) якість;

б) інтенсивність;

в) тривалість;

г) обсяг.

Теми рефератів

1. Значення відчуттів в житті людини.

2. Багатоманітність відчуттів та їх походження.

3. Кількісні характеристики відчуттів.

4. Психофізіологічні механізми формування відчуттів.

5. Взаємодія відчуттів.

6. Психологічні особливості зорових відчуттів.

7. Специфіка слухових відчуттів.

8. Мінливість чутливості аналізаторів, її причини.

9. Адаптація і сенсибілізація органів відчуття.

10. Специфіка нюхових, смакових й дотикових відчуттів.

Список використаної літератури

1. Большая психологическая знциклопедия. — М.: Зксмо, 2007. - 544 с.

2. Збірник завдань із загальної психології / За ред. проф.

В.С. Мерліна. — К.: Вища школа, 1977. - 231 с.

3. Казаков В.Г., Кондратьева Л.Л. Психология: Учебн. для индустр. — пед. техникумов. — М.: Высш. шк., 1989. - 383 с.

4. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. — 3-є вид., випр.

— К.: Вищ. шк., 2004. - 487 с.

5. Немов Р.С. Психология: Ученик для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — 4-е изд. — М.: Владос, 2001. - 688 с.

6. Пашукова Т.І., Допіра А.І., Дьяконов Г.В. Практикум із загальної психології / За ред. Т.І. Пашукової. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - 204 с.

7. Платонов К.К. Занимательная психология. — М.: Молодая гвардия, 1964. - 384 с.

8. Психологія: конспект лекцій для студентів: Метод. посіб. / Мартинюк І.А., Полозенко О.В., Стахневич В.І. та ін. — К.: НАУ,

2006. - 80 с.

9. Шостак В.І. Природа наших відчуттів. — К.: Рад. шк., 1989. - 118 с.

10. Штейнмец А.З. Пособие для самостоятельной работы по общей психологии: Учеб. пособие. — Смоленск: СГПИ им. К. Маркса, 1986. - 80 с.

Список рекомендованої літератури

1. Большая психологическая знциклопедия. — М.: Зксмо, 2007. - 544 с.

2. Загальна психологія: Навч. посібник / О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін. — К.: Просвіта, 2005. - 464 с.

3. Загальна психологія: Підручник для студентів вищ. навч. закладів / С.Д. Максименко, В.О. Зайчук, В.В. Клименко,

В.О. Соловієнко. За заг. ред. С.Д. Максименка. — К.: Форум, 2000. - 543 с.

4. Казаков В.Г., Кондратьева Л.Л. Психология: Учебн. для индустр. — пед. техникумов. — М.: Высшая шк., 1989. - 383 с.

5. Кондаков И.М. Психология. Иллюстрированный словарь / И.М. Кондаков. — 2-е изд., доп. и перераб. — СПб.: ПРАЙМ- ЕВРОЗНАК, 2007. - 783 с.

6. Короткий психологічний словник / За ред. проф. В.І. Войтко. — К.: Вища школа, 1976. - 191 с.

7. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. — 3-є вид., випр.

— К.: Вища шк., 2004. - 487 с.

8. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. - 583 с.

9. Маркосян А.А. Физиология. — М.: Медицина, 1975. - 351 с.

10. Немов Р.С. Психология: Ученик для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — М.: Владос, 2001. - 688 с.

11. Общая психология. Курс лекций / Сост. Е.И. Рогов. — М.: ВЛАДОС, 1995. — С. 81–86.

12. Общая психология: Учеб. для студ. пед. ин-тов /

А.В. Петровский, А.В. Брушлинский, В.П. Зинченко и др.; Под ред. А.В. Петровского. — М.: Просвещение, 1986. - 464 с.

13. Психологія: конспект лекцій для студентів: Метод. посіб. / Мартинюк І.А., Полозенко О.В., Стахневич В.І. та ін. — К.: НАУ,

2006. - 80 с.

14. Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. Брусенко. — К.: ІНКОС, 2005. - 352 с.

15. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. — К.: Либідь, 2003. - 560 с.

16. Современный психологический словарь / Под ред. Б.Г. Мещерякова, В.П. Зинченко. — СПб.: ПРАЙМ-ЕВРО-ЗНАК,

2007. - 490 с.

17. Столяренко Л.Д., Самыгин С.И. 100 экзаменационных ответов по психологии. — Ростов н/Д: Изд. центр «МарТ», 2001. - 256 с.

18. Шостак В.І. Природа наших відчуттів. — К.: Рад. шк., 1989. - 118 с.

4.2 СПРИЙМАННЯ

1. Поняття про сприймання, фізіологічні основи сприймання.

2. Види сприймань.

3. Властивості сприймань.

4. Індивідуальні відмінності у сприйманні людей.

5. Розвиток сприймання.

1. Поняття про сприймання, фізіологічні основи сприймання

Сприймання (лат. perception — сприймання) — це пізнавальний психічний процес, який виявляється у цілісному відображенні предметів, ситуацій і явищ, що виникають при безпосередньому впливові подразників на рецепторні поверхні органів відчуттів.

Варто наголосити, що відчуття і сприймання як психічні процеси хоч і взаємопов’язані, але мають суттєві відмінності. Зокрема, сутність відчуттів полягає у відображенні лише окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу. Сприймання ж включає в себе відчуття і ґрунтується на них. Процес сприймання пов’язаний із попереднім досвідом; осмисленням того, що сприймається; уважністю; спостережливістю. Отже, при цьому задіяні такі психічні процеси як пам’ять, мислення, увага.

На відміну від відчуттів у процесі сприймання формується цілісний образ предмета, явища, ситуації тощо. Суб’єктивний образ є носієм певної інформації та є підґрунтям для побудови практичних дій, виконуючи таким чином функцію орієнтації людини в навколишньому світі та регуляції її поведінки.

Відображення цілісних образів предметів, об’єктів і явищ виходить за межі ізольованих відчуттів, оскільки відбувається об’єднання окремих відчуттів у складні системи. Отже, суб’єктивний образ являє собою систему окремих відчуттів, які є «будівельним» матеріалом для нього. Відтак, головна особливість полягає у тому, що сприймання — це цілісне відображення предмета у сукупності всіх його якостей та властивостей, тобто предметність усвідомлення всього, що впливає на людину. Наприклад, образ тістечка включає в себе зорові, нюхові, дотикові та смакові відчуття. Однак образ не створюється як їхня сума — в образі відчуття упорядковані та поєднані у цілісну конструкцію — образну картинку.

Для позначення сприймання науковці часто вживають термін «перцептивна діяльність суб’єкта». Це зумовлено тим, що в процесі сприймання задіяні рухові компоненти (обмацування предметів, рух очей, вимовляння окремих звуків тощо), тобто, виконуються дії, спрямовані на більш глибоке, повніше, детальніше пізнання предметів і явищ.

Фізіологічним підґрунтям сприймання є процеси, що відбуваються в органах відчуття, нервових волокнах центральної нервової системи. Так, під впливом подразників у нервових закінченнях, що знаходяться в органах чуттів, виникають збудження, які передаються у нервові центри, а далі — у кору головного мозку. Це нервове збудження надходить у сенсорні (лат. sensus — відчуття) зони кори головного мозку, які являють собою

центральну проекцію нервових закінчень органів відчуттів. Залежно від того, з яким органом відчуттів пов’язана проекційна зона, формується певна сенсорна інформація. Отже, відчуття є структурним елементом процесу сприймання. Власне ж фізіологічні механізми сприймання задіюються під час формування цілісного образу, коли збудження від проекційних зон надходить в інтегративні зони кори головного мозку, тому останні ще називають перцептивними зонами.

При порушеннях роботи зорової інтегративної зони кори головного мозку, наприклад, людина бачить певні контури або світлові плями, але не розуміє що саме вона бачить, не усвідомлює того, що на неї впливає. При порушеннях роботи слухової інтегративної зони людина не розуміє мови. Такі захворювання, що призводять до неможливості пізнання чогось, називають агностичними розладами або агнозіями.

Отже, фізіологічною основою сприймання є умовно¬рефлекторна діяльність внутрішньоаналізаторного і міжаналізаторного комплексу нервових зв’язків, зумовлюваних явищ. Уперше це довів І. Павлов. На його думку, підґрунтям сприймання є умовні рефлекси, тимчасові нервові зв’язки, які утворюються в корі головного мозку при дії на рецептори. Ці знання доповнив І. Сєченов. Своїми дослідженнями він довів, що сенсорні й рухові апарати в процесі набуття досвіду поєднуються в єдину відображувальну систему. Науковець пояснив нервові зв’язки в межах різних аналізаторів, виникнення яких він інтерпретував існуванням асоціацій. Останні, наприклад, можуть супроводжуватися слуховим образом слова, завдячуючи якому сприймання набуває цілісного характеру.

2. Види сприймань

Для глибокого розуміння поняття «сприймання» як психічного процесу необхідно знати, які види сприймання існують. У сучасній психологічній літературі виокремлюють такі — залежно від:

1) провідного аналізатора, який бере участь у побудові образу, розрізняють зорове, слухове, дотикове, смакове, нюхове сприймання;

2) відповідно до об’єкта сприймання розрізняють сприймання простору, часу, руху, людини людиною, а саме:

— сприймання простору (величини, форми, об’ємності, віддаленості предметів);

— сприймання часу (довготривалості й послідовності явищ і подій — швидко, довго, раніше, пізніше, у майбутньому, у минулому);

— сприймання руху (фізичного переміщення об’єктів у просторі, напрямку й швидкості просторового існування предметів; динамічного стану об’єкта — рух, спокій);

— сприймання людини людиною або соціальну перцепцію (дій, рухів, вчинків, діяльності). На основі соціальної перцепції суб’єкт орієнтується у зовнішніх проявах внутрішньої психологічної сутності інших людей. Оскільки через зовнішні ознаки проявляються внутрішні характеристики особистості, зокрема її думки, почуття, бажання, емоційні переживання тощо;

3) мети сприймання й вольових зусиль розрізняють:

— довільне сприймання (свідомо спрямовується і регулюється особистістю — що сприймати, помітити, виявити тощо);

— мимовільне сприймання (утворюється в процесі взаємовідношень людини із середовищем незалежно від її свідомих намірів, тобто виникає спонтанно. Цей вид сприймання виникає під впливом новизни, яскравості, незвичайності, контрастності об’єктів, або їх відповідності потребам та інтересам суб’єкта);

4) відношення до психічного життя розрізняють:

— інтелектуальне сприймання (сприймання змісту, розуміння понять і термінів, виконуваних дій, посиленої дії пам’яті, уваги, мислення);

— емоційне сприймання (художніх і мистецьких творів);

— естетичне сприймання (безпосередній вплив сприйманого на моральні й естетичні почуття).

3. Властивості сприймань

Психологічну сутність сприймання можна уявити через розуміння його властивостей, до яких належать: предметність, цілісність, структурність, осмисленість, константність, вибірковість.

1. Предметність сприймання полягає в тому, що отримані із зовнішнього світу враження людина завжди відносить до тих чи інших предметів або явищ. Наприклад, знаходячись у приміщенні, ми можемо чути ззовні не просто звуки або запахи, а сприймати їх предметно, тобто відносити до звуків людського голосу, тварин, птахів, автомобілів, пожежі тощо. Потрібно зазначити, що предметність не є вродженою властивістю сприймання. Виникнення й удосконалення цієї властивості відбувається у процесі онтогенезу. На думку І. Сєченова, предметність формується в процесі контактування і дій дитини з предметами.

2. Цілісність сприймання виражається в тому, що образи сприймання являють собою цілісні, закінчені предмети. Ці образи створюються на підставі узагальнення інформації, що надходить у вигляді різноманітних відчуттів про окремі властивості та якості предметів або явищ. Цілісність сприймання виявляється у тому, що навіть при неповному відображенні окремих властивостей об’єкта, що сприймається, відбувається уявне його добудовування до цілісного образу. При цьому має значення не так просторова наближеність елементів один до одного, як їхня належність до певного предмета. Наприклад, в аудиторію заглядає студент; при цьому ми бачимо лише його голову. Ми сприймаємо те, що бачимо не як частину людського тіла, а як людину цілісно.

3. Структурність сприймання. Сутність даної властивості полягає у тому, що сприймання, як правило, не є проекцією миттєвих відчуттів і їх простою сумою. Ми сприймаємо фактично абстраговану від цих відчуттів узагальнену структуру предмета чи явища, з яким стикаємося в реальному світі. Наприклад, слухаючи музику, ми сприймаємо не окремі звуки, а мелодію.

4. Осмисленість фіксує зв’язок сприймання з мисленням, тобто з розумінням сутності предмета чи явища, з їх осмисленням і усвідомленням. Коли людина усвідомлено сприймає предмет або явище, вона співвідносить його з певним словом, тобто дає йому назву, відносить до певного класу, групи або категорії. Так людина намагається дати пояснення, надати певного смислу тому, що сприймає. Наприклад, фарба — речовина для забарвлювання предметів у той чи інший колір, сир — продукт харчування, телефон — засіб комунікації тощо. Завдячуючи осмисленості сприймання, вчитель може прочитати твори, написані різними учнями, незалежно від їхнього почерку; в’язальниця може за схемою зрозуміти складний візерунок майбутньої серветки, лікар-рентгенолог — «прочитати» знімок і поставити діагноз хворому. Водночас, ці приклади свідчать про зв’язок осмисленості сприймання з попереднім досвідом людини. Ця властивість сприймання має назву апперцепція (від лат. ap — до і perception — сприймання) — відображає залежність сприймання від минулого досвіду, від загального змісту психічної діяльності та індивідуальних особливостей особистості; існує на рівні свідомості та характеризує особистісний рівень сприймання. Так, гуляючи в лісі, звичайна людина бачить дерева й кущі. Лісник же побачить велику кількість видів рослин, зможе визначити їхній вік, хвороби тощо. Варто зазначити, що саме апперцепція визначає чіткість, правильність і міцність засвоєння нових знань. Німецький психолог В. Вундт довів залежність від апперцепції уваги, мислення та волі людини.

Отже, перцептивні образи завжди мають певне смислове та соціальне значення. Саме тому однакові предмети або явища сприймаються по-своєму людьми різного культурного й соціального рівня, дорослими й дітьми. Це свідчить про те, що сприймання — значною мірою інтелектуальний процес.

5. Константність сприймання виявляється у відносній постійності сприйманої форми, величини, кольору предмета незалежно від умов, у яких відбувається сприймання. Тобто, людина здатна зберігати розмір, форму і колір предметів незалежно від того, з якої відстані, під яким кутом та при якому освітлені їх бачить. Наприклад, сніг сонячного дня насправді буде сріблястим або золотавим. Однак, нами він буде сприйматися константно — як білий. Таким же чином шістнадцятиповерховий будинок для наших очей буде високою будівлею, незалежно від того чи будемо ми знаходитися поряд із ним, чи на відстані 1 км від нього. Варто зазначити, що без константності сприймання було б складно орієнтуватися у багатогранному і мінливому світі, оскільки при кожному рухові або зміні освітлення все змінювалося б і людина неспроможна була впізнавати вже знайомі предмети.

6. Вибірковість сприймання виявляється у переважному виокремленні одних предметів і об’єктів порівняно з іншими, що зумовлюється досвідом людини, потребами, інтересами, мотивами. Наприклад, розмовляючи на вулиці зі своїм другом, ми чуємо в натовпі лише свого співрозмовника, а вся маса людей є для нас фоном.

Особливості сприймання визначаються станом особистості. Так, емоційний підйом зумовлює загострений процес сприймання, і, навпаки, смуток та горе «затуляють» вуха й очі; людина мало що помічає, чує і бачить.

Помилкове сприймання спостерігається при явищах ілюзії (від лат. illusio — помилка), сутність яких полягає в неадекватному (викривленому, помилковому) відображенні предмета чи явища, що сприймаються. Ілюзії можуть виникати з різних причин, як суб’єктивних (настанови, спрямованість, емоційне ставлення, практичний досвід людини, особливості аналізаторів, дефекти органів чуття, порушення процесів збудження в корі головного мозку людини), так і об’єктивних (положення у просторі, освітленість, зміна умов сприймання тощо). На думку німецького вченого Г. Гельмгольца, ілюзорні ефекти є результатом роботи у незвичайних умовах тих же механізмів, які в нормальних умовах забезпечують константність сприймання. Однак, нині єдиної теорії, яка б пояснювала усі ілюзії сприймання, не існує. Наведемо такі приклади ілюзій сприймання: 1) людина, що сидить у вагоні потягу, який щойно почав свій рух, сприймає потяг, який стоїть поряд, як такий, що рухається; 2) сіра смужка на білому фоні здається темнішою, ніж на чорному; 3) хаотичний рух реально нерухомого джерела світла у повній темряві; 4) з двох предметів однакових за вагою, але різних за розмірами, важчим буде здаватися той, що є менших розмірів.

Адекватність сприймання визначається мірою відповідності образа тому об’єктові, що сприймається. Вона є необхідною умовою побудови адекватних дій у відповідних життєвих ситуаціях. Зниження адекватності є головною причиною практичних помилок у професійній та побутовій діяльності.

4. Індивідуальні відмінності у сприйманні

Сприймання залежить від особистісних особливостей, оскільки люди відрізняються один від одного за своїми характеристиками. Науковці стверджують, що існують індивідуальні відмінності у сприйманні. Тому виокремлюють типи цих відмінностей, а саме: синтетичний, аналітичний, описовий, пояснювальний, об’єктивний, суб’єктивний.

1. Синтетичний тип сприймання характеризується яскравим загальним враженням від предметів, загальним змістом і загальними особливостями сприйнятого. Люди з даним типом сприймання найменше звертають увагу на деталі й подробиці предметів або явищ.

2. Люди аналітичного типу сприймання характеризуються схильністю до виокремлення деталей і подробиць. Їх розповіді завжди наповнені подробицями й описом окремих деталей предметів або явищ, за якими часто-густо втрачається зміст цілого.

3. Описовий тип сприймання характеризується тим, що такі люди обмежуються фактичною картиною того, що бачать або чують. Вони не намагаються пояснити сутність сприйнятого. Мотиви вчинків інших людей, рушійні сили подій або явищ залишають поза їхньою увагою.

4. Люди з пояснювальним типом сприймання характеризуються тим, що завжди намагаються пояснити побачене або почуте. Їх не задовольняє лише та інформація, яку вони сприймають безпосередньо.

5. Об'єктивний тип сприймання характеризується чіткою відповідністю сприйнятого та реального.

6. Суб'єктивний тип сприймання характеризується тим, що люди виходять за межі фактичного і багато чого додають від себе. У своїх розповідять вони схильні передавати не дійсне, а власні суб’єктивні враження про нього. Вони говорять про власні думки й переживання, викликані сприйнятим явищем.

5. Розвиток сприймання

Новонароджена дитина не здатна сприймати реальний світ як цілісну картинку. Сенсорні функції і перцептивні дії у перші місяці життя дитини, що спрямовані на сприймання, випереджають розвиток її тілесних рухів і впливають на них. Перші ознаки предметного сприймання проявляються у дво-чотиримісячному віці, коли починають формуватися перші дії з предметами. У п’ять- шість місяців дитина фіксує погляд на предметі, яким оперує. У переддошкільний період у дітей формуються складні види зорового аналізу та синтезу під впливом ігрової й конструктивної діяльності. Під час навчання в школі відбувається активний розвиток сприймання, зумовлений становленням адекватного образу предмета під час маніпуляції із ним; ознайомленням із просторовими властивостями предметів за допомогою рухів очей і рук; набуттям здатності швидко без додаткових рухів упізнавати окремі властивості сприйманих об’єктів, відрізняти їх один від одного.

Важливою умовою розвитку сприймання дитини є виконання нею домашніх обов’язків, заняття конструюванням, малюванням, ліпленням, музикою, читанням тощо. Таким чином, дитина має можливість розширювати власні уявлення (суб’єктивні образи) про предмети, які її оточують. Під час тривалих і різноманітних експериментів у спілкуванні, іграх, навчанні й праці дитина відкриває структуру свого оточення. У цих видах діяльності вона активно досліджує і цікавиться довкіллям, спостерігає за ним, висуває, перевіряє, підтверджує або спростовує власні перцептивні гіпотези.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте характеристику сприйманню як пізнавальному психічному процесу.

2. Доведіть, що сприймання є пізнавальним психічним процесом.

3. Які види сприймання ви знаєте?

4. Яку роль відіграє соціальна перцепція у розумінні психологічної сутності інших людей? Обґрунтуйте відповідь.

5. Дайте характеристику загальним властивостям сприймання.

6. У чому проявляється апперцепція? Наведіть приклади.

7. Які чинники впливають на виникнення ілюзій сприймання?

8. У чому проявляються індивідуальні відмінності у сприйманні?

9. Яким чином відбувається розвиток сприймання у дітей?

10. Які умови важливо створювати в процесі виховання дітей для розвитку сприймання?

Словник термінів

Агнозія — захворювання, що призводять до неможливості пізнання чогось.

Апперцепція — властивість сприймання, яка відображає залежність сприймання від минулого досвіду, від загального змісту психічної діяльності та індивідуальних особливостей особистості;

існує на рівні свідомості та характеризує особистісний рівень сприймання.

Ілюзія — неадекватне (викривлене, помилкове) відображення предмета чи явища, що сприймається.

Сприймання — це пізнавальний психічний процес, що проявляється у цілісному відображенні предметів, ситуацій і явищ, що виникають при безпосередньому впливові подразників на рецепторні поверхні органів відчуттів.

Соціальна перцепція — сприймання людини людиною або її дій, рухів, вчинків, діяльності.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Наведіть по два приклади, які демонструють кожну з основних властивостей сприймання. Виконайте завдання письмово.

Завдання 2

Визначте, які властивості сприймання проявляються в таких ситуаціях:

1. Коли ми бачимо схематичне зображення будь-якого об’єкта (наприклад, людини), то без труднощів визначаємо його.

2. Пасажир літака, пролітаючи над землею, бачить різні об’єкти (будинки, ліси, водойми, поля тощо) зменшеними за розміром, але без труднощів визначає, що це за об’єкти.

3. Заходячи у ресторан, зазвичай, ми дивимося на тарілки збоку, а не зверху. Однак сприймаємо їх як круглі, а не еліпсоподібні.

4. Розмовляючи по телефону, ми не бачимо співрозмовника. Але, як правило, можемо визначити за голосом знайому людину.

5. При спогляданні незнайомого предмета ми намагаємося знайти спільне з уже знайомими об’єктами і віднести його до певної групи або категорії.

6. Лікар-онколог під час екскурсії у Лувр помітив, що на одній із картин зображена жінка, хвора на рак молочної залози.

7. Знаходячись у приміщенні, ми чуємо певні звуки, що лунають знадвору, наприклад спів птахів. Ми без утруднень можемо визначити, що це цвірінькає горобець, чи каркає ворона.

8. Чекаючи на зупинці автобус, людина поїде саме у тому, маршрут якого їй потрібен.

9. Сіра смужка на білому фоні здається темнішою, ніж на чорному.

10. Учасники телевізійної гри «Вгадай мелодію» за першими звуками можуть визначити, яка саме мелодія звучатиме далі.

11. Водій, що сидить за кермом автомобіля, звертає увагу і сприймає кольори світлофорів, дорожні знаки та рух інших учасників дорожнього руху. Той же водій, який буде знаходитися в автомобілі як пасажир, у незнайомому місті звертатиме увагу і сприйматиме, як правило, архітектурні особливості.

12. Зазвичай діти на малюнках море розфарбовують синьою, сонце

— жовтою, дерева — зеленою фарбою.

13. Проходячи увечері повз кафе, дівчина змогла прочитати його назву, хоча ліхтариками підсвічувалися не всі букви у словах: «Чум. ький. ях».

14. Уночі мама малюка може не чути шуму, що надходить знадвору або з сусідньої квартири, однак відразу реагує на щонайменші рухи і звуки власної дитини.

15. Знаходячись у натовпі, ми реагуємо, якщо почуємо власне ім’я.

Завдання 3

Наведіть приклади з художньої або науково-популярної літератури, які демонструють індивідуальні відмінності сприймання. Виконайте завдання письмово.

Завдання 4

Визначте, які з індивідуальних відмінностей сприймання проявляються в наведених прикладах (тексти зберігають стилістику авторів):

1. Пізніше я мав нагоду бувати в Нотр-Дам у Парижі, в соборі св. Петра в Римі, я подивляв їх монументальну величність, багатство і розкоші їх будови, але не знаходив у них тих емоцій, що якимись особливими чарами в’яжуть нас з божественністю. Пригадую, коли я дивився з висоти Сакре-Кер на Париж, я чомусь думав про цю церкву св. Трійці в Дермані. (У. Самчук «На білому коні», 1972).

2. І ось та Лебедщина — долина з лугами і річкою, де був одинокий наш хуторець з трьох будинків: хати разом з хлівом під одною покрівлею, клуні на мурованих з каменю стовпах насупроти хати і свининця, курника та дровітні під одною стріхою навпоперек… Під пригірком, над дорожиною з молодим садом і городом та виглядом на луг, на протилежний схил долини, покритий молодим сосновим лісом, і на млин з західного правого боку. Чудове, затишне, поетичне місце, виповнене містерією перших дитячих вражень. (У. Самчук «На білому коні», 1972).

3. Я бачив одне «благоустроєне» кладовище за стіною Ново- Дівичого монастиря (хід за пропусками). Надмогильні написи в більшості — верх пошлості. Це не людські, це службові написи. Живі родичі хвастаються своїм покійником, який, мовляв, він був, з яким стажем і на якому високому посту.

Нічого духовного, людського. (О. Довженко «Із щоденникових записів»).

4. Заходив Остап Вишня, що повернувся з десятилітньої «командировки». Схуд, постарів. Було сумно. Трудно, очевидно, йому буде входити знову в життя. Десять років — це ціле життя, ціла ера, складна і велика. (О. Довженко «Із щоденникових записів»).

5. За моїх часів у Києві зникли такі пам’ятники культури: Михайлівський монастир з церквою дванадцятого віку. Верхівка Ірининської церкви одинадцятого віку. Никольський собор, збудований мазепою, — надзвичайної краси церква в стилі українського бароко. Дзвіниця цього монастиря. Київський братський монастир на Подолі. Знамените братство з Академією, звідки вийшли перші просвітителі Росії, де вчився був Ломоносов. Дзвіниця одинадцятого віку Кирилівського монастиря. Пам’ятник часів магдебурзького права на Подолі. Самсон, що роздирає лева. Києво-Печерська лавра — Успенський собор, геніальна по красі церква, рівної якій, може, нігде немає. Межигірський Запорозький спас — монастир колишніх запорозьких козаків. Чимала кількість других церков старовинних на Подолі. Десятинна церква, Трьохсвятительська старовинна красива церква. Університет св. Володимира. Публічна бібліотека на вулиці Кірова. Хрещатик, Миколаївська, Мерингівська, Ольгинська, Енгельса, Прорізна і частина Пушкінської вулиці — архітектура ХІХ століття, що придавала місту особливий його власний стиль і наближала його до хороших європейських міст.

Одне слово, двадцятий вік помстився. Погуляв по слідах і дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам’яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю. Відсутність смаку, одірваність од природи, і моральний занепад, і душевна сліпота — разючі і незрівняні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду і багатьох смислах. (О. Довженко «Із щоденникових записів»).

6. Треба категорично перебудовувати становище і роль учителя у суспільстві і в школі. У нас учитель в загоні. Жалюгідне становище учителя матеріальне і морально-правове, і хибна система виховання — ось причина перша і найголовніша всіх труднощів, що їх несемо їх зараз. Ось причина наших перебільшених утрат, хаосу, слабкодухості та іншого…

Прибитий, неінтелігентний учитель — це величезне зло нашого народу. Безправний не шанований, брудний, малоосвічений,

учитель…

Народний учитель, учитель народу — серце і сумління села, зразок і предмет наслідування для дитини, достойний, чистий, авторитетний, ушанований батьками, — нема, нема у нас народного учителя. Ми зробили з нього безправного попихача буд-якого голови колгоспу, будь-якого дядька, і потонула молодь у неуцтві, у безхарактерності, слабкодухості, безвідповідальності і нехлюйстві.

Скучно, і трудно і сумно від нашої невихованості. (О. Довженко «Із щоденникових записів»).

Завдання 5

Змоделюйте по дві ситуації, у яких демонструються предметність, цілісність, структурність, константність, осмисленість та вибірковість сприймання. Завдання виконайте письмово.

Завдання 6

Пригадайте п’ять життєвих ситуацій і визначте, які властивості сприймання у них проявлялися.

Завдання 7

Складіть кросворд на 10 слів, використовуючи прізвища науковців, які досліджували сприймання та поняття теми.

Завдання 8

Подайте у вигляді структурної схеми зміст сприймання як пізнавального психічного процесу.

Методики дослідження сприймання

Методика дослідження спостережливості

Мета дослідження: встановлення рівня розвитку спостережливості.

Матеріали та обладнання: два нескладних за сюжетом і кількістю деталей малюнки, однакові майже в усьому, крім заздалегідь передбачених малопомітних десяти відмінностей. Ці відмінності полягають у тому, що немає чи інакше розташовано деякі деталі на одному з малюнків порівняно з іншим. Окрім малюнків, потрібні папір для записів, ручка й секундомір.

Процедура дослідження

У дослідженні спостережливості може брати участь один досліджуваний або група за умови, що малюнки будуть достатніх для зорового сприймання розмірів і їх можна прикріплювати на дошці чи на стіні. Обидва малюнки демонструються досліджуваним

одночасно протягом 60 с, тобто 1 хв.

Інструкція досліджуваному: «Вам буде показано два малюнки. Уважно роздивіться їх і знайдіть, чим вони відрізняються. Час сприймання малюнків обмежується однією хвилиною. Після команди «Стоп!» малюнки закриють, а Ви залишите на папері помічені Вами відмінності. Якщо все зрозуміло, то починаємо!»

Після демонстрування малюнків та запису знайдених відмінностей досліджуваного просять зробити звіт. Він дозволяє визначити, чи добре було видно деталі малюнків і чи задоволений досліджуваний результатами своєї спостережливості.

Обробка та аналіз результатів

Мета обробки результатів — визначення коефіцієнта спостережливості. Для цього дослідник підраховує загальну кількість названих відмінностей, від якої віднімає кількість допущених помилок, тобто вигаданих відмінностей. Отримана різниця ділиться на кількість фактично наявних відмінностей, тобто на 10.

Аналіз результатів здійснюється через зіставлення отриманого коефіцієнта спостережливості з максимально можливим, тобто з одиницею. Чим ближче коефіцієнт до 1,0, тим вищий рівень спостережливості досліджуваного. Коефіцієнт у межах 0,5–0,9 вказує на середній рівень спостережливості, менше 0,5 — спостережливість низька або слабка.

Спостережливість піддається розвиткові через тренування. Можна скласти програму розвитку, підібравши спеціальні вправи для поліпшення спостережливості. Основним моментом у таких вправах є установка на відшукування якомога більшої кількості ознак предметів, явищ у ситуації короткотривалого сприймання.

Методика дослідження сприймання часу

Мета дослідження: визначення ступеня точності сприймання коротких проміжків часу.

Обладнання: секундомір і таблиця-протокол дослідження.

Процедура дослідження

Дослідження сприймання часу проводиться в парі (досліджуваний та експериментатор) і передбачає десять дослідів, у кожному з яких досліджуваному пропонують визначити заданий проміжок часу без підрахунку і без використання годинника. Правильність оцінки проміжку часу експериментатор визначає за допомогою секундоміра. Проміжки часу можуть бути, наприклад, такі: 30 с, 60 с, 120 с та ін.

Інструкція досліджуваному: «Вам буде запропоновано, не користуючись годинником і не рахуючи про себе, визначити

заданий відрізок часу. Сигналом початку сприймання часу буде удар олівцем по столу, а завершення — піднімання руки чи команда «Стоп!»

У таблиці-протоколі експериментатор записує заданий для визначення відрізок часу і фактично названий досліджуваним, який той прийняв за заданий.

Відрізок часу, запропонований для оцінки, відмічається в графі С у секундах; фактичний час, також у секундах, — у графі А.

Обробка результатів

Точність оцінки часу визначається для кожного досліду окремо за формулою

де Кт — коефіцієнт точності оцінки часу;

А — фактичний часовий інтервал, який минув з початку оцінювання досліджуваним заданого часового відрізку;

С — часовий інтервал, запропонований для оцінки.

Аналіз результатів

Під час аналізу результатів дослідження важливо визначити, у якому співвідношенні до 100 %, менше чи більше, перебувають коефіцієнти точності оцінки часу досліджуваного. Якщо в усіх дослідах досліджуваний має коефіцієнт більший за 100 %, то часові відрізки він недооцінює. Якщо його коефіцієнти менші 100 %, то часові відрізки він переоцінює. Чим ближчі коефіцієнти до 100 % (наприклад, 80 % — 110 %), тим вища точність оцінки коротких проміжків часу.

Люди відрізняються за типологією оцінки часових інтервалів, однак деякі з них короткі інтервали часу (до хвилини) переоцінюють, а інтервали більші за хвилину, навпаки, недооцінюють.

Щоб встановити причини недооцінки чи переоцінки часових

інтервалів, ми радимо повторити досліди, ускладнивши їх інструкцією з додатковими вказівками. Наприклад, потрібно визначити заданий інтервал часу, називаючи, при цьому літери алфавіту. Введення інструкцією ще однієї мети діяльності змінює оцінку досліджуваним часових інтервалів. Час у цьому разі для досліджуваних, як правило, стає менш помітним, тобто вони, займаючись іншою справою, його недооцінюють. Знаючи особливості сприймання та оцінки інтервалів часу, можна розробити систему прийомів, що будуть корисні в моменти вимушеного очікування: очікування транспорту, зустрічі, подій тощо. Знята при цьому психічна напруженість — один з моментів самовиховання і навчання саморегуляції.

Гра-дослідження

Мета: актуалізація суб’єктивної картини сприймання; можливість проаналізувати, вербалізувати, упорядкувати, підвищити рівень усвідомлення теоретичних знань на практиці.

Матеріали та обладнання: 20 дрібних предметів (наприклад: ключ, значок, іграшка з «Кіндер-сюрприз», ґудзик, нитка, цукерка, лінза, пазли, гіпсова фігурка, свічка, вата, шматочок хутра, цвях, надувна кулька тощо), пов’язка для очей, папір, ручка.

Процедура проведення гри (дослідження): дослідження проводиться у невеликій групі (5–7 осіб). Група обирає спостерігача (ведучого), який контролює та записує результати дослідження.

Перед дослідженням спостерігач зав’язує очі досліджуваному.

Інструкція: «Поверніть руку долонею догори. Під час дослідження у Вас будуть виникати певні відчуття. Дайте словесний опис ваших відчуттів і їх синтезу у певний образ сприймання».

Спостерігач фіксує словесний звіт досліджуваного.

Аналіз результатів: аналізуючи результати, важливо обговорити суб’єктивний досвід кожного з членів групи щодо створення образу сприймання. З’ясувати, як створювався образ, чи усім це вдалося, які фактори на це впливали, чи вдалося на практиці переконатися у тому, що сприймання — це пізнавальний психічний процес, що виявляється у цілісному відображенні предметів і явищ, що виникають при безпосередньому впливові подразників на рецепторні поверхні органів відчуттів і який пов’язаний із попереднім досвідом; осмисленням того, що сприймається; уважністю і спостережливістю.

Тестові завдання для перевірки знань

1. У сприйманні відображаються:

а) окремі властивості предметів і явищ;

б) цілісність перцептивного образу, який отримує індивід за допомогою органів чуття;

в) ступінь зосередженості індивіда, на певному об’єкті;

г) форма організації міжособистісної взаємодії.

2. Предметність, цілісність, константність, осмисленість є властивостями:

а) відчуттів;

б) сприймання;

в) мислення;

г) почуттів.

3. Властивість сприймання, що дозволяє зберегти незмінними якості предмета незалежно від того, з якої відстані, під яким кутом і при якому освітленні він сприймається, — це:

а) предметність;

б) константність;

в) цілісність;

г) структурність.

4. Розглядаючи плями невизначеної форми, люди бачать у них різні образи. Якою властивістю сприймання це можна пояснити:

а) предметністю;

б) апперцепцією;

в) константністю;

г) цілісністю.

5. Неадекватне сприймання, яке неправильно, викривлено, помилково відображає об’єкти, що діють на аналізатори, — це:

а) виділення фігури з фону;

б) ілюзія;

в) галюцинація;

г) витіснення.

6. Відносна постійність сприйманої форми, величини, кольору предмета незалежно від умов, у яких відбувається сприймання, називається:

а) предметністю;

б) цілісністю;

в) структурністю;

г) константністю.

7. Завдяки якій властивості сприймання навколишні предмети сприймаються нами як відносно сталі за формою, розміром, кольором незалежно від умов їх сприйняття:

а) предметності;

б) цілісності;

в) константності;

г) осмисленості.

8. Яка особливість сприймання проявляється в переважному

виокремленні одних об’єктів порівняно з іншими:

а) цілісність;

б) константність;

в) осмисленість;

г) вибірковість.

9. Яка особливість сприймання проявляється в тому, що отримані із

зовнішнього світу враження людина завжди відносить до тих чи інших предметів або явищ:

а) константність;

б) осмисленість;

в) вибірковість;

г) цілісність.

10. Яка особливість сприймання пов’язана з минулим досвідом людини, з осмисленням і усвідомленням предмета чи явища:

а) осмисленість;

б) вибірковість;

в) предметність;

г) константність.

11. Перебуваючи у приміщенні, ми чуємо певні шуми, які долинають із навколишнього середовища. Не дивлячись у вікно, ми можемо визначити, що або хто спричинює їх. Завдяки якій властивості сприймання це відбувається:

а) предметності;

б) константності;

в) осмисленості;

г) вибірковості.

12. Розмовляючи по телефону, ми не бачимо співрозмовника. Однак, як правило, можемо визначити, хто він. Це відбувається завдяки такій особливості сприймання, як:

а) константність;

б) цілісність;

в) предметність;

г) вибірковість.

13. Тип сприймання, для якого характерна точна відповідність тому, що відбувається у дійсності, називається:

а) синтетичним;

б) аналітичним;

в) об’єктивним;

г) суб’єктивним.

14. За якого домінуючого типу сприймання люди миттєво схоплюють кольори, форми, лінії, гармонію, безлад:

а) слухового;

б) зорового;

в) кінестетичного;

г) змішаного.

15. Залежність сприймання від загального змісту нашого психічного життя називається:

а) предметністю;

б) апперцепцією;

в) цілісністю;

г) структурністю.

16. За якого домінуючого типу сприймання враження людей стосуються головним чином того, що пов’язане з інтуїцією, здогадами, у розмові їх цікавлять внутрішні переживання:

а) слухового;

б) змішаного;

в) зорового;

г) кінестетичного.

17. Здатність відображати об’єкти і явища реального світу у формі окремих предметів називається:

а) предметністю;

б) цілісністю;

в) структурністю;

г) осмисленістю.

18. Люди якого домінуючого типу сприймання надають великого значення музиці, шумовим ефектам:

а) аудіального;

б) візуального;

в) кінестетичного;

г) змішаного.

19. Підставою класифікації сприймання на художнє, математичне, технічне, музичне є:

а) провідний аналізатор;

б) предмет відображення;

в) форма існування матерії;

г) вид діяльності.

20. Властивість сприймання, яка виражається в тому, що образи сприймання є цілісними, закінченими предметами, називається:

а) предметністю;

б) структурністю;

в) цілісністю;

г) осмисленістю.

21. Тип сприймання, для якого є характерним не уважність до деталей предметів, явищ, а навпаки, яскраве загальне враження від предметів називається: а) описовим;

б) синтетичним;

в) об’єктивним;

г) пояснювальним.

22. Тип сприймання, для якого мотиви вчинків інших людей, рушійні сили подій або явищ залишають поза увагою, називається:

а) описовим;

б) синтетичним;

в) об’єктивним;

г) суб’єктивним.

23. Для якого типу сприймання характерними є розповіді, наповнені подробицями й описом окремих деталей, за якими втрачається зміст цілого:

а) пояснювального;

б) аналітичного;

в) об’єктивного;

г) суб’єктивного.

24. Сприймання — це:

а) пізнавальний психічний процес безпосереднього чуттєвого відображення окремих властивостей явищ та предметів об’єктивного світу, що виникає при їх безпосередньому впливі на органи чуття i збудженні нервових центрів кори головного мозку;

б) активний процес відображення людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв’язках і відношеннях;

в) пізнавальний психічний процес, який виявляється в цілісному відображенні предметів, ситуацій і явищ, що виникають при безпосередньому впливові подразників на рецепторні поверхні органів відчуттів;

г) пізнавальний психічний процес розкриття загальних властивостей і відношень, мислене відокремлення одних ознак і властивостей від інших їхніх рис і від самих предметів, яким вони властиві.

25. Підґрунтям поділу сприймання на довільне й мимовільне є:

а) провідний аналізатор;

б) предмет відображення;

в) форма існування матерії;

г) цілеспрямованість характеру діяльності суб’єкта.

26. Який вид сприймання розвивається у дитини, коли вона ліпить з пластиліну фігурки:

а) дотикове;

б) слухове;

в) нюхове;

г) смакове.

27. Яким видом діяльності варто займатись з дитиною для розвитку її слухового сприймання:

а) малюванням;

б) грою на музичному інструменті;

в) ліпленням;

г) конструюванням.

28. Основним критерієм класифікації сприймання на сприймання простору, часу, руху є:

а) провідний аналізатор;

б) предмет відображення;

в) форма існування матерії;

г) активність суб’єкта.

29. Приклад малюнка, що сприймається то як ваза, то як два людських профілі, ілюструє закон:

а) транспозиції;

б) фігури й фону;

в) прегнантності;

г) константності.

30. Порушення сприймання, за якого людина бачить образи, яких насправді немає, називаються:

а) ілюзією;

б) галюцинацією;

в) фантазією;

г) мрією.

31. Властивість сприймання, що характеризує тісний зв’язок сприйманням з мисленням і розумінням сутності предметів, називається:

а) константністю;

б) осмисленістю;

в) вибірковістю;

г) цілісністю.

32. Завдяки якій властивості сприймання малюк упізнає свою матір, з якою б зачіскою і в якому б одязі вона не була:

а) осмисленість;

б) константність;

в) цілісність;

г) структурність.

33. У здатності людини пізнавати предмет за його неповним або помилковим зображенням проявляється така властивість сприймання, як: а) цілісність;

б) предметність;

в) константність;

г) структурність.

34. Перші ознаки предметного сприймання починають проявлятися у такому віці:

а) перші дні життя дитини;

б) 2–4 місяці;

в) дошкільному;

г) шкільному.

35. Активний розвиток сприймання у шкільному віці зумовлений:

а) виникненням складних видів зорового аналізу та синтезу;

б) здатністю фіксувати погляд на предметі;

в) становленням адекватного образу предмета під час маніпуляції з ним;

г) випереджаючим розвитком тілесних рухів.

36. Важливою умовою розвитку сприймання дитини є:

а) взаємодія з батьками;

б) спостереження різноманітних об’єктів та взаємодія з ними;

в) спрямування дитини дорослими на певний вид діяльності;

г) індивідуальне навчання дитини.

37. Концептуальне положення про умовно-рефлекторну діяльність внутрішньоаналізаторного й міжаналізаторного комплексів як підґрунтя сприймання вперше обґрунтував:

а) І. Павлов;

б) І. Сєченов;

в) Б. Баєв;

г) Г. Костюк.

38. Основна ознака сприймання, яка відрізняє його від відчуття, — це:

а) відображення окремих властивостей явищ та предметів;

б) зумовленість об’єктивним подразником;

в) можливість розвивати та удосконалювати;

г) формування цілісного образу предмета, явища, ситуації.

39. Результатом сприймання є:

а) цілісний образ об’єкта;

б) відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ довкілля;

в) кількість предметів, які людина може одночасно сприйняти за короткий проміжок часу;

г) те, що відображають властивості предметів та явищ навколишнього світу.

40. Предметність сприймання — це:

а) здатність відображати об’єкти і явища реального світу як не пов’язаних один з одним відчуттів;

б) властивість сприймання об’єднувати різні відчуття;

в) відсутність у процесі сприймання моторного компоненту;

г) відображення в перцептивному образі властивостей предмета не як ізольованих, а таких, що належать предмету.

41. Фізіологічною основою сприймання є процеси, що відбуваються:

а) в органах чуття;

б) у нервових волокнах;

в) у центральній нервовій системі;

г) в органах чуття, нервових волокнах та центральній нервовій системі.

42. Завдяки якій властивості сприймання людина здатна сприймати мелодії:

а) константність;

б) структурність;

в) цілісність;

г) апперцепція.

Теми рефератів

1. Види і властивості сприймання.

2. Фактори, що впливають на формування образів.

3. Ілюзії сприймання.

4. Розвиток сприймання й діяльність.

5. Зорове сприймання простору.

6. Пізнавальна функція слухового сприймання.

7. Сприймання і його розвиток у дітей.

8. Навчання і розвиток у дітей сприймання простору.

9. Феномени сприймання.

10. Закони і загадки зорового сприймання людини.

Список використаної літератури

1. В лабиринтах психологии личности: Мир психических явлений / Авт. — сост. А.В. Тимченко, В.Б. Шапарь. — Х.: Прапор, 1997. — С. 69–122.

2. Грановская Р.М. Злементы практической психологии. — СПб.: Речь, 2003. — С. 31–52.

3. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. — С. 200–233.

4. Немов Р.С. Психология: Ученик для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — М.: Владос, 2001. — С. 181–200.

5. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. — К.: Либідь, 2003. — С. 185–216.

6. Пашукова Т.І., Допіра А.І., Дьяконов Г.В. Практикум із загальної психології / За ред. Т.І. Пашукової. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - 204 с.

7. Практикум по общей психологии: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов / Под ред. А.И. Щербакова. — М.: Просвещение, 1990. — С. 136–162.

8. Психологический словарь / Под общей ред. Ю.Л. Неймера. — Ростов н/Д: Феникс, 2003. - 640 с.

9. Психология. Учебник. / Под ред. А.А. Крылова. — М.: Проспект, 1999. — С. 51–53, 102–112.

10. Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологии. Учеб. пособие / Под ред. К.М. Романова. — М.: Изд-во Московского психолого-социального ин-та; Воронеж: Изд-во НПО МОДЗК, 2002. — С. 134–150.

11. Трофимова Н.М., Поленякина Е.В., Трофимова Н.Б. Общая психология: Практикум. — СПб.: Питер, 2005. — С. 56–60.

12. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. (у трьох книгах) / Упорядники

B. Яременко, Є. Федоренко. — Кн. 2. — К.: Рось, 1994. — С. 47–68, 514–533.

Список рекомендованої літератури

1. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ. — метод. пособие к курсу «Психология человека». — М.: Педагогическое общество России, 2001. — С. 135–158.

2. Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т. Изд. 3-е, Т. 1., М.: Мир, 2004. — С. 186–222.

3. Грановская Р.М. Психология в примерах. — СПб.: Речь, 2007. -

C. 20–28.

4. Дрозденко К.С. Загальна психологія в таблицях і схемах: Навч. посібник. — К.: ВД «Професіонал», 2004. — С. 92–97.

5. Развитие личности ребенка / Н. Ньюкомб. — Спб.: Питер, 2003. -

С. 136–145.

6. Степанов С. Популярная психологическая знциклопедия. — М.: Изд-во Зксмо, 2003. - 640 с.

7. Столяренко Л.Д. Основи психологии. 17-е изд. Учеб. пособие — Ростов н/Д: Феникс, 2007. — С. 132–150.

4.3 УЯВА

1. Поняття про уяву та її роль на ранніх етапах розвитку культури.

2. Функції уяви.

3. Основні характеристики уяви.

4. Види уяви.

5. Прийоми створення уявних образів.

6. Розвиток уяви.

1. Поняття про уяву та її роль на ранніх етапах розвитку культури

Уява належить до вищих пізнавальних процесів. Виникнення та розвиток людської уяви спричинені необхідністю існувати та діяти в середовищі з неповною інформацією та потребою змінювати ті чи інші предмети довкілля.

Уява — це психічний процес створення людиною нових образів на підґрунті її попереднього досвіду.

З найдавніших часів уява сприймалася як природна якість людини, дана їй від природи, поряд з вродженою здатністю бачити, чути, спостерігати, міркувати тощо. Здатність людини до уяви проявляється вже на перших щаблях розвитку культури. Виготовлення знарядь праці, будівництво житла й перших міст, що відносяться ще до епохи неоліту, свідчать про те, що первісні конструкції не тільки опиралися на наявний досвід використання природних явищ, але й мали характер пошуку здійснення нових планів, які народилися спочатку в уяві їхніх творців.

Виготовлення зрубу, стіни, вертикальних стовпів з покладеної на них горизонтальною опорою дослідники ранніх архітектурних форм прирівнюють за своїм значенням до створення колеса, що стало мірилом творчої здатності людини.

Найбільш яскраво здатність людини до уяви на перших щаблях розвитку суспільства виявилася в мистецтві. Так, учені вважають, що образотворче мистецтво своїми коріннями сягає в епоху верхнього палеоліту (30–10 тис. років до н.е.). Уже перші наскальні малюнки, декоровані кістяні предмети, прикраси, зброя, які відносяться до ориньякської, солютрейської і мадленської археологічної культури (25–10 тис. до н. е.) виражали враження первісних людей від життя, від конкретного предмета або тварини. Вони «реалістичні», хоча найчастіше були виконані не з натури, а по пам’яті, тобто на основі накопиченого досвіду, відтвореного за допомогою уяви.

Важливо відзначити, що наскальні зображення не примітивні, а, як правило, виконані на високому рівні художньої й технічної

майстерності. Цей факт послужив підставою для висловленої вченими точки зору, відповідно до якого древні зображення Зв’язані не тільки з релігійними культами й магічними діями, а й з естетичною потребою у творчості. Реалізація цієї потреби за допомогою образного мислення й відповідної практичної діяльності виявляє досить розвинену в людини здатність образного бачення й образного відтворення дійсності, дає уявлення про той складний психічний процес, з яким зв’язане формування структур пізнання.

Якщо спробувати змоделювати творчий процес художника найдавнішої епохи, то з’ясується наступне. В основі творчості лежать отримані раніше життєві уявлення (спостереження, досвід): уже найперші зображення предметів, тварин і людей цілком пізнавані й порівнянні з дійсністю. Однак творча діяльність має й «невидимі параметри», до числа яких відноситься й уяву, що виступає в якості потужної спонукальної сили до творчості. Активність уяви проявляється, зокрема, у тому, що враження людини, яка створює малюнок, з’являються перед глядачем у вигляді складного розумового перетворення предметів у новому виді: в інших масштабах, пропорціях, лініях, кольорах тощо. Уява в цих актах проявляється як здатність робити різні «перетворення» реально існуючих предметів і формувати новий варіант-образ, що при всій своїй відмінності від предмета в його природному вигляді сприймається як адекватний йому.

Так реалізована за допомогою уяви естетична потреба зливається зі спробою виразити своє світовідчуття. Уява виступає тут як розумна творча сила, спрямована на осмислення й пізнання дійсності. Не випадково деякі дослідники бачать у цьому процесі прояв «інстинкту культури», споконвічно властивого виключно людині (на відміну від образної пам’яті, а також поведінкових структур, загальних для людини й тварин).

Уява також притаманна первісним формам наукового знання (землеробство, обробка металів), що в результаті спричинило розвиток спеціалізованого знання — математики, астрономії тощо. Археологічні дослідження ХІХ-ХХ ст. дали численні факти використання древніми людьми конкретних знань у будівництві, виготовленні знарядь праці, приладів у аграрній культурі тощо.

Широкий суспільний резонанс одержали найдавніші культові споруди (о. Пасхи та ін.). Кладка вертикально стоячих багатотонних кам’яних стін — стовпів детально збігається з творінням зодчих Тауанінсуйо-інкської держави. Крім того, ці споруди орієнтовані за рухом світил і порами року, що було б неможливо без астрономічних і математичних знань.

Високий рівень розвитку математики й астрономії в древніх культурах, свідчить про добре розвинене абстрактне раціоналістичне мислення перших учених, а також про широке використання ними в процесі осмислення природних явищ гіпотез, припущень, домислів.

Першою інтелектуальною елітою були єгипетські переписувачі, що складали повчання, релігійні, медичні, математичні й астрономічні трактати. Це була «індивідуальна творчість» оскільки навіть записи міфів містили варіації, елементи творчості, не говорячи вже про тексти пірамід (ХХV-ХХІІІ ст. до н.е.), що давали наочний опис земного «житія» людини.

На ранніх щаблях розвитку культури абстрагування проявлялося в способах і правилах організації конкретного матеріалу, у синтетичних судженнях, створенні різного роду знакових систем. Розумова діяльність такого типу здійснювалася завдяки інтуїтивному дару Зв’язувати воєдино істотне в явищах і житті людини й систематизувати їх. Таким був, зокрема, іконічний знак, який має подібність із позначуваним предметом. На всесвітньо відомому Фестському диску (о. Крит, XVI ст. до н. е.) древній каліграф-друкар використав прийом, що передбачив техніку друкарства: кожен знак складової писемності був відтиснутий за допомогою спеціально вирізаної печатки. Набір штампів призначався, як припускають учені, для повторного використання.

У глибоку древність сягає своїми коріннями здатність людини створювати плани й карти, установлювати правила креслення. За словами фахівця з автоматики й механіки Б.В. Раушенбаха, серед проблем, розв’язуваних живописом того часу, важливе місце належить проблемам науковим, геометричним.

Задовго до розробки методу ортогональних проекцій у працях Монжа й інших математиків кінця XVIII — початку XIX ст. у мистецтві Древнього Єгипту, Вавилону й Ассирії застосовувалися принципи креслення, засновані на цьому методі. Використовуваний у сучасному інженерному кресленні метод ортогональних проекцій дозволяє зображувати об’єкти без геометричних перекручувань у трьох проекціях. У древньому мистецтві вибиралася така проекція, що показувала предмет у найбільш характерному, вигідному з погляду інформативності ракурсі: обличчя людини і її ніг зображувалися в профіль, плечі — спереду, об’єкти на поверхні землі

— у вигляді плану.

У древній медицині також використалися креслення й інша наочність — глиняні моделі людських органів. Медичні тексти, наприклад, знайдені при розкопках Ніневії, столиці Ассирії, засвідчують досить високий рівень розвитку хірургії й фармакології. Але й тут простежується характерний для цього періоду з його пізнавальним ставленням до світу спосіб Зв’язку знання й незнання: емпіричне та теоретичне знання сполучалися з домислами, часом фантастичними. Зокрема серед причин захворювань називалися вплив злих демонів, розташування й рух небесних світил тощо.

Характер абстрагування виявляється й через символіку букв і цифр, через символи-терміни, використання цифрових значень букв: у Древній Греції це заняття називали гематріахом, а людей, що займалися цими операціями (греки називали його чаклунством), — «математиками». Про споріднення мистецтва й науки математики свідчить і той факт, що буквенно-цифровий арабський алфавіт АБДжД мав додатковий поетично зміст, розшифровка якого давала інформацію щодо біографічних відомостей поета, хронологію тощо.

Водночас існувало й інше трактування цифрових і буквенних систем Давнього Сходу, що виражалося в обожнюванні цифр і букв. Їх закодованість була доступна лише обраним. Такий абстрактний інтелектуалізм міг бути розкритий лише через поняття-паролі та відповідні словники. Таким чином математика стала однією з наук, у якій знайшов місце спосіб поєднання букв і цифр.

У XVI ст., працюючи над удосконаленням алгебраїчного обрахунку, відомий математик Ф. Вієт (1540–1603 рр.) уперше ввів в алгебру літерні позначення для відомих величин у рівняннях, що в трансформованому вигляді використовуються й у наш час.

Відмітимо, що зазначені форми абстрактного мислення древніх людей мають образну природу й мають наочний характер. Їхніми джерелами були досвід і спостереження.

Геометрія єгиптян, наприклад, викладена в правилах Амеса, була збірником невеликої кількості грубо наближених прийомів для визначення площ найпростіших фігур, отриманих виключно емпіричним шляхом. Такий же характер мали в ранній період арифметика й механіка. Лише поступово вони почали втрачати свій емпіричний характер і перетворюватися на науки дедуктивні, що створювались за допомогою синтетичних суджень.

Подібний шлях пройшло й формуванням деяких фундаментальних світоглядних понять в античних філософських концепціях. Поряд із достовірними конкретними знаннями, заснованими на емпіричному досвіді, ці концепції містили й складові, створені уявою. Вони стосувалися головним чином походження Землі, Всесвіту, загальних зв’язків і залежностей, недоступних для безпосереднього пізнання. Такі конструкції були необхідними й невід’ємними моментами процесу творчого осмислення світу. При цьому вони в собі могли поєднувати як геніальні, так і фантастичні уявлення.

На думку Анаксімандра, із безмежної природи народжуються всі небеса і всі світи в них, ці світи то руйнуються, то знову народжуються. Учений висловив припущення: перша людина походить від живих істот іншого виду. Водночас Анаксімандр вважав, що земля за своєю формою циліндрична і подібна до кам’яного стовпа. Ксенофан уперше в історії зазначив, що всі боги — це плід людської фантазії, що люди вигадали богів за своєю подобою, приписавши їм усі свої фізичні риси й моральні недоліки. Думка щодо людиноподібного багатобожжя привела вченого до поняття єдиного бога, невіддільного від природи, який мислиться в таких абстрактних категоріях, як розум, мислення, вічність.

2. Функції уяви

Уява є неодмінним психологічним фактором пошукової творчої діяльності, що зумовлює її пізнавальну функцію. Створення нових образів впливає на відкриття винаходів. Уява спричинює концентрацію розумового зосередження та підвищує інтенсивність уваги.

Уява здійснює також антиципірувальну функцію в пізнанні й діяльності. Процес антиципації виражається в передбаченні результату обговорюваного положення, наступного способу дії, учинку, а в мовному плані — в уявній побудові фрази, зверненої до співрозмовника й у слуханні.

Водночас образи уяви здійснюють регулюючу функцію. Образи уяви є основою психічного стану, спрямованого на те, що може або повинне відбутися, а також попереднього настроювання в сприйнятті й дії. Вони здобувають спонукальне значення, сприяючи активізації діяльності в певному напрямку. Крім того, образи уяви тісно пов’язані з потребами, інтересами й іншими компонентами спрямованості особистості, тому є одним із психологічних факторів творчого натхнення.

Уява відіграє важливу роль у конкретизації цілеспрямованих дій у процесі складання їхнього плану й програми. План майбутньої діяльності виражає її загальну побудову й перспективну спрямованість, конкретизація ж плану здійснюється в докладній програмі дій, що стосується багатьох частковостей, послідовності й способів їхнього виконання.

Велике також значення має контрольно-коригувальна функція образів уяви. Контроль за процесом дії й корекція в ході його виконання мають за мету виправлення недоліків і помилок, а також удосконалювання методів і прийомів виконуваної роботи. Щодо цього велике значення має спостереження за ходом роботи й уміння вчасно виправляти й поліпшувати процес праці. Особливо важлива корекція, яка передбачає дії, що виражаються в умінні помітити погрішність у трудовій операції й не допустити її здійснення вже в початковій фазі цього процесу. Виникаючий при цьому образ вчиненої дії є необхідною психологічною умовою виправлення наміченої помилкової дії.

Крім зазначених, образи уяви виконують істотні емоційні функції. Яскраві, що відрізняються почуттєвою жвавістю, образи уяви підсилюють емоційний тонус діяльності, стимулюють підвищений настрій у процесі праці, сприяють виникненню підйому в роботі й захоплення діяльністю. Конкретні емоційні функції образів уяви різні.

У цьому плані потрібно вказати на їхнє морально- психологічне значення. Так, уявний образ умов і процесу майбутніх дій і вчинків дозволяє оцінити їхні можливі наслідки й вплив на інших людей. Усвідомлення післядії вчинку й попередження можливого його негативного впливу дозволяє вчасно не допустити його в такій формі й відповідно виправити.

Емоційне значення образів уяви виражається також і їхні естетичній функції. Так, у літературно-художній творчості це проявляється в художньому такті, що виражається у відборі засобів зображення характерів, психічних станів і образів природи. У літературній, образотворчій і сценічній творчості уява здійснює функцію уявного перевтілення письменника, художника, актора в створювані образи, особливо психологію персонажів, їхній внутрішній світ і образ дій.

3. Основні характеристики уяви

Уява властива лише людині і є необхідною умовою її трудової діяльності. Уява виникла й розвинулась у процесі праці людини, вона завжди спрямована на практичну діяльність. Уява залежить від спрямованості особистості: її інтересів, прагнень, потреб, переконань. Людина також заздалегідь уявляє, що і як вона буде робити, яким буде кінцевий результат праці. Так, у Д. Менделєєва майже раптово виникла ідея про можливість зіставлення хімічних елементів за їх атомною вагою, але цьому передувало 15 років виснажливої праці вченого.

Уява пов’язана з мисленням, пам’яттю, відчуттями та емоціями. Одне й те ж завдання може розв’язуватись як за допомогою уяви, так і за допомогою мислення. Якщо початкові дані завдання відомі, то хід їх розв’язання підпорядковується переважно законам мислення. Уява працює на тому етапі пізнання, коли невизначеність проблемної ситуації досить велика, необхідна інформація відсутня або неповна, а вихідні дані не піддаються точному аналізу. У цьому випадку уява дає змогу «перескочити» через якісь етапи мислення й уявити кінцевий результат.

Уява відрізняється від пам’яті новизною відтворених нею асоціацій щодо тих, які зберігаються в пам’яті. Пам’ять зберігає сліди образів та видає їх знову свідомості у відчутній формі уявлень, а уяві належить тільки нова комбінація цих елементів, збережених пам’яттю. Отже, образи уяви відрізняються від образів пам’яті тим, що в уяві ми змінюємо згадуване або створюємо щось таке, чого не було в нашій пам’яті.

Між образами пам’яті й уявою є різні внутрішні взаємозв’язки й складні співвідношення. Образи пам’яті — одна з істотних основ уяви. Чим багатший зміст пам’яті й чим активніше людина може оперувати її образами, тим сприятливіші психологічні передумови для розвитку уяви. Але й за цієї умови співвідношення між пам’яттю й уявою не однозначне. Точне відтворення минулого без його нового осмислювання й видозміненої реконструкції знижує до мінімуму роль уяви в цьому процесі.

Активна розумова робота відбувається при відтворенні у формі пригадування, що являє собою складний розумово-вольовий процес, який іноді викликає значну емоційну напругу. У всіх зазначених процесах осмисленого запам’ятовування й відтворення проявляється й роль уяви, особливо в актах реконструкції відтвореного матеріалу і його одночасної творчої переробки.

Варто розрізняти два істотно різні процеси взаємозв’язку образів пам’яті й уяви:

— змішання образів пам’яті й уяви, що може спричинити підміну відтворення фантазуванням;

— сполучення образів пам’яті з оперуванням образами, які відтворюються і творчою уявою.

Уява проявляється також в актуалізації й реконструкції образів того, що вже було. Цей процес Л.М. Толстой позначив як «уяву в минулому» й описав його в художній формі у вигляді образних внутрішніх монологів — спогадів. Письменник охарактеризував «уяву в минулому» у різних її діапазонах: у вигляді окремих епізодів із життя персонажів, змальованих в образах, що відрізнялися чуттєвою жвавістю, яскравістю й емоційною насиченістю.

Образи пам’яті й уяви тут витончено переплітаються й взаємодіють, отримуючи складний інтелектуальний і моральний зміст. «Уява в минулому» переплітається з образами майбутнього, у спрямованості уяви відбуваються зрушення й зсуви в часі, нерідко при збереженні єдиної психічної установки. Спогади при цих умовах виконують функції уяви, образи пам’яті зливаються із мріяннями й актуалізують перехід від минулого до майбутнього й у зворотному напрямку.

Найскладнішим є питання про співвідношення і взаємозв’язок уяви й мислення. З цього приводу в психологічній літературі висловлені різні погляди й припущення. Одне з них — ототожнення уяви з мисленням. Помилковість такого твердження полягає у неврахуванні своєрідності пізнавального апарату уяви, його психологічних механізмів. Відповідно до іншої думки, уява й мислення розуміються в роздільності їхніх проявів.

На відміну від розглянутих поглядів на мислення й уяву в їхньому співвідношенні пропонується положення про їх тісний внутрішній Зв’язок. Зокрема на думку І.А. Гончарова, «у мистецтві розум повинен бути у спілці з фантазією».

У складній єдності мислення й уяви домінуюче значення усе більше здобуває мислення як вища форма пізнання, що не тільки не применшує значення уяви, але є психологічною умовою підвищення його пізнавального рівня.

У мисленні й уяві є загальне й особливе. Загальне полягає в їхній аналітико-синтетичній основі. Процес актуалізації мислення й уяви також має загальні риси: ці процеси проходять на високому рівні за наявності пізнавального завдання й у всіх ситуаціях, що вимагають активної творчої перетворювальної діяльності. Спільність їх проявляється й у функціях мислення й уяви: пізнавальній, антиципірувальній, планувальній, регулювальній і контрольно-корегуючій.

Водночас мислення й уява мають і свої особливості. Розумовий процес проявляється в різних операціях: аналізі й синтезі; конкретизації, абстракції, узагальненні; в описі, порівнянні, класифікації, систематизації й у причинному поясненні досліджуваних явищ, в утворенні понять; виражається в зовнішній і внутрішній спрямованості, у діях і формі звукової й внутрішньої мови. У єдності із цими процесами проявляється й діяльність уяви, що здійснюється в образній формі за допомогою своєрідних психологічних механізмів як способів перетворення й створення нових образів.

Мислення — процес узагальненого й опосередкованого активного відбиття дійсності, пізнання істотних властивостей предметів, явищ і зв’язків між ними. У цьому процесі людина свідомо оперує логічним апаратом мислення. Розумовий процес має складну психологічну характеристику й виражається не тільки в суворій послідовності й розгортанні всіх його операцій, але й в інтуїтивному усвідомленні істини, де процес доведення менш розгорнутий, він минає низку ланок — відбувається в системі творчої праці, опосередковується раніше отриманими знаннями й потім перевіряється у формі розгорнутого доведення.

Уява оперує в художній творчості образами з їхнім прямим і переносним значенням і більш узагальненими цілісними картинами. У різних сферах наукового знання вона оперує також образами- схемами, просторовими уявленнями й іншими засобами з більш вираженими елементами абстракції. Уява й мислення у творчому процесі функціонують у гнучкому співвідношенні, їхні взаємозв’язки неоднакові залежно від змісту праці, розв’язуваних творчих завдань і сформованого індивідуального складу розумової діяльності.

Нові образи уяви, так само як і творчі теоретичні думки, можуть виникати в процесі й у результаті логічного доведення, а також інтуїтивно на різних стадіях творчого процесу, особливо в стані творчого натхнення.

У психологічній літературі неодноразово обговорювалося питання про співвідношення пізнавальні функції мислення й уяви. Зокрема Т. Рібо надає перевагу уяві. Учений говорить про те, що винаходи робить тільки уява, яка постачає розумовим здібностям матеріал для розробки: ставить їм завдання й навіть вказує на способи рішення. А міркування служить тільки знаряддям перевірки й доведення та перетворює роботу уяви в логічні наслідки.

У такий спосіб Т. Рібо вказує на визначальну роль уяви у відкритті нового, значення ж мислення він обмежує доведенням і перевіркою. Але висока оцінка значення творчої уяви не повинна спричинити до недооцінки мислення як вищої форми пізнання.

У психологічній літературі висловлювалися й деякі інші погляди й припущення щодо питання про пізнавальне значення уяви, повністю або частково подібні з наведеним твердженням Т. Рібо. Деякі психологи вважають, що якщо мислення «позбавити уяви», то воно буде творчо марним. Настільки штучна постановка питання зумовлює помилкове заперечення творчої продуктивності мислення. Тут не враховується, що мислення й уява, оперуючи відповідно поняттями й образами в їхньому взаємозв’язку, різними засобами пізнання вирішують творчі завдання.

За допомогою мислення й уяви людина здійснює творчу працю, причому вони функціонують як компоненти цілісної пізнавальної діяльності. Контрастне зіставлення мислення й уяви спричинює помилкову абсолютизацію їхніх розходжень і заперечення творчого значення мислення, що є, власне кажучи, неправильним. А.В. Петровський і М.Б. Беркинбліт справедливо вказують як на неспроможність спроб звести уяву до мислення (й тим самим зняти проблему уяви), так і на неспроможність визнання творчих функцій тільки за уявою.

Уяву викликає те, що відповідає потребам і має емоційний відгук. Так, коли представників племені із пустельних районів Австралії привезли в сучасне місто, то найбільший подив викликали в них не багатоповерхові будинки, а звичайний сірник, запалений одним із присутніх. Південноамериканського індійця, який вперше опинився в місті, не здивували досягнення технічної думки, але він не зміг приховати здивування, коли вперше побачив велосипед. Захоплення у членів сім’ї Ликових, що з 1929 р. переховувались від переслідувань за релігійні переконання у важкодоступній місцевості Західних Саян, викликав звичайний целофановий мішечок.

Таким чином своєрідність уяви як пізнавального процесу полягає в його трьохфазовому характері: образи уяви виникають на підґрунті сприймання, пам’яті, на основі знань й попереднього життєвого досвіду; у процесі перетворення образів здійснюється уявне абстрагування від вихідного матеріалу; створення нових образів зумовлює поглиблення пізнання дійсності й прогнозування.

Тісно пов’язана з потребами й інтересами особистості, уява створює образи бажаного майбутнього у формі мрії й інших ідеальних уявлень із їх конкретною й узагальненою інтелектуальною й моральною спрямованістю.

Уява завжди є відходом від дійсності, проте джерело уяви це — об’єктивна дійсність.

Зазнаючи впливу емоцій, почуттів, симпатій і антипатій, уява дає змогу глибше осмислити й пізнати дійсність, але спотворює її. Так, під впливом почуття кохання до людини наша уява породжує бажаний образ, який може і не відповідати справжньому. Митці досить часто не бувають очевидцями явища, яке вони описують, але художній образ завжди спирається на об’єктивну дійсність, що відображається у поєднанні реального та нереального. Уява нерозривно пов’язана з усіма ланками психіки людини. Так, уяву стимулюють запахи, ритми музики. До того ж, найвищий «розквіт» уяви проявляється у хвилини небезпеки для життя людини.

4. Види уяви

Уява поділяється на види залежно від способів утворення нових образів, відтак вона може бути пасивною та активною.

Пасивна уява — мимовільне або довільне створення образів, не призначених для втілення в дійсність. До цього виду уяви належать сновидіння, фантазування та ілюзії.

Сновидіннясуб’єктивно пережиті уявлення переважно зорової модальності, що мимовільно виникають під час сну, ознакою якого є відключеність організму від зовнішніх впливів. Засинаючи, людина проходить через фази «повільного» і «швидкого» (парадоксального) сну. Під час першої фази спостерігається пригнічення життєво важливих функцій організму (дихання, серцевого ритму, тонусу мускулатури), під час другої — їх активізація, яка охоплює й ті ділянки кори, де зберігаються сліди минулих вражень. Саме друга фаза супроводжується сновидіннями, яким здавна приписується вищий сенс.

Юнг К. сновидіння пояснював як роботу, спрямовану на символічне здійснення бажань індивіда, а їх аналіз — як шлях до несвідомого індивіда, його конфліктів. Образ сновидіння, як і уяви взагалі, - це образ бажаного майбутнього, що несе в собі прагнення до втілення. Тому сновидіння може бути символічним задоволенням актуалізованих потреб індивіда у напрямку, накресленому несвідомим.

Сновидіння може продовжувати роботу свідомості у стані бадьорості. Коли Д. Менделєєв, розклавши нарешті свій «хімічний пасьянс» у порядку зменшення атомної маси елементів, заснув, то побачив уві сні таблицю з кращим варіантом: розміщенням елементів у зворотному порядку. Прокинувшись, він записав її, зробивши лише одну правку.

За теорією І. Павлова, сновидіння — це наслідок хаотичного розгальмування кори головного мозку.

У стані сну спостерігаються активні процеси. Сновидіння виникають під впливом зовнішніх і внутрішніх подразнень і активізації в мозку слідів колишніх роздратувань у формі почуттєво яскравих конкретних образів пам’яті, сцен і картин, змістом яких є більш-менш точне відтворення з елементами фантазування з минулого досвіду людини. Крім снів-спогадів також виникають сни- фантазії, у яких провідним процесом є уява.

Проведений І. Страховим психологічний аналіз 200 сновидінь показав, що одним з основних механізмів перетворення образів у сновидіннях є гіперболізація, переважно представлена у таких формах:

— як непомірне перебільшення образів, змістом яких є місце дії, величина будинків, кімнат, довжина коридорів, проходячи повз які людина дезорієнтується, що викликає в неї стан емоційної напруженості;

— як виняткова яскравість зорових образів з деталізацією їхніх подробиць; при цьому помічено, що центральні, найбільш значущі образи сновидіння сприймаються в кольорі на тлі чорно-сіро-білого освітлення інших образів і обставин сновидіння;

— як примноження образів того самого змісту, наприклад, уві сні можна бачити вітрину, заставлену багатьма вагами, якими в магазинах зважують товари;

— як незвичайність обставин, місця дії, стихій величезної сили тощо (наприклад, загрозливі пусті нічні вулиці, морські хвилі, напад звірів);

— як подолання складних перешкод, наприклад, людина уві сні знемагає від пошуків аудиторії, де вона повинна читати лекцію або ніяк не може знайти потрібні слова для висловлення думки.

Крім того, помічене гротескно-фантастичне перетворення образів, наприклад, читання наукової праці, у якій замість наукового тексту переважають повітряні кулі різного кольору, що підкреслює незадоволеність, іронічне ставлення сновидця до праці. Психологічний механізм зменшення образів у сновидіннях був відзначений у поодиноких випадках (наприклад, діти гойдаються на «крупинках» льоду).

У сновидіннях часто спостерігається не тільки сильне варіювання образів у підвищенні величини, сили але й їх якісне перетворення. Зокрема якісна зміна образу в його цілісності. Варіанти: нашарування образів внаслідок швидкості їхньої зміни; злиття в одному образі рис, що об’єктивно належать різним людям, причому ці збірні образи будуються з різним ступенем правдивості, або фантастичності, контрастності й несумісності властивостей відомих сновидцю осіб.

Фантастичність проявляється й у стосунках сновидця з образами людей, що не відповідають дійсним можливостям з огляду на просторово-тимчасові умови спілкування (сполучення різночасових подій, спілкування з неіснуючими людьми, або людьми із минулого).

Дія механізму перетворення зумовлює найбільшу фантастичність сновидіння. Іноді образи набувають вікової модифікації — у них зливаються риси, властиві образу в різний час, наприклад, сновидець сприймає себе як викладача ВНЗ й одночасно як школяра. При аналізі перетворення образів, особливо образу самого сновидця важливо звернути увагу на мотивацію цих змін — перетворення може бути фантастичним задоволенням будь-якої потреби сновидця.

Багато образів і картини сновидінь фантастичні й виглядають як щось загадкове, однак у них немає нічого такого, що не мало б опори в минулому досвіді людини й не було б пов’язане з її потребами, інтересами й усією системою мотивів.

Фантазування — це довільне оперування образами уяви, що має задовольнити потребу, на шляху реального задоволення якої трапляються перешкоди. Тому фантазування є ілюзорним засобом задоволення потреби, створенням образів, що усвідомлюються як приємні, але нездійсненні; які дають можливість індивідові

розширити обрії свого життя.

Ілюзія — неадекватне відображення об’єктів, які сприймаються зі спотворенням окремих їхніх властивостей. Причому ілюзорний образ ототожнюється з об’єктом сприймання і розцінюється як реально існуючий.

Активна уява — процес довільного створення індивідом наочних образів, який спрямований на виконання творчого або логічного завдання. Він має відтворювальний і творчий характер.

Відтворювальна (репродуктивна) уява обслуговує сприймання та відтворення об’єктів, які потребують представлення у формі наочних образів. Це читання описів, креслень, розгляд малюнків, схем, тобто все те, що підпорядковане завданню в образній формі відтворити явище, якого немає в досвіді індивіда. Функцію засобу розв’язання такого завдання виконує й наочно-образне мислення, але уява доповнює його роботу, даючи змогу вийти за межі даних і створити значно «багатший» наочний образ.

Творча (продуктивна) уява — це створення нових наочних образів, які несуть в собі індивідуальність їхнього суб’єкта та можуть бути втілені в оригінальних і суспільно-цінних продуктах.

Зразком творчої уяви також є мрія — внутрішня діяльність, що полягає у створенні образу бажаного майбутнього. Мрія є необхідною умовою перетворення дійсності, мотив діяльності, реалізація якого на даний момент відстрочується.

Творча уява може бути художньою, науковою, технічною.

Художня уява подає загальне як індивідуальне, а наукова — максимально узагальнює образ, у якому індивідуальне лише підтверджує загальне. Художня уява створює ефект присутності — перенесення у вигаданий світ. У художній уяві переважають чуттєві (зорові, слухові тощо) образи, надзвичайно детальні та яскраві.

У науковій уяві має місце протилежний процес: заперечення ефекту присутності та обґрунтування незалежно від того, хто сприймає існування якогось явища. Наукова уява втілюється у вмінні будувати гіпотези, знаходженні неординарних шляхів розв’язання проблеми, умінні узагальнювати емпіричний матеріал, а те, що не витримало наукової і практичної перевірки, відкидається.

Технічна уява створює образи просторових відношень у вигляді геометричних фігур із мисленим застосуванням їх у різних комбінаціях. Важливу роль у створенні нових технічних конструкцій відіграють асоціації за схожістю. Образи технічної уяви матеріалізуються в кресленнях, схемах, за допомогою яких створюються нові предмети та об’єкти.

5. Прийоми створення уявних образів

Образні узагальнення мають аналітико-синтетичний характер, де аналіз — мислене розчленування уявлюваного матеріалу на складники з метою його наступного перетворення, а синтез — різноманітні способи об’єднання отриманих під час аналізу даних. Прикладами такого об’єднання є аглютинація, гіперболізація, літота, загострення, схематизація, типізація.

Аглютинація — об’єднання у створюваному образі властивостей і елементів образів інших предметів. Завдяки цьому процесу живому приписуються ознаки, притаманні неживому, створюються казкові образи: дракони, русалки, крилаті бики, а також реальні машини та механізми: танк-амфібія, аеросани, тролейбус тощо.

Відомий аргентинський письменник і поет Хорхе Луїс Борхес зібрав цілий «Бестіарій» — образи фантастичних істот, вигаданих усіма народами Землі: 52 описи «бестій». Тут добре відомий нам китайський дракон, кентавр — найгармонічніше створення фантастичної зоології, ельфи, гноми, химера, чеширський кіт, місячний заєць і менш знайомі — бурак, голем, ганіель, кафзіель, азріель, нагі, юварки, симург, зовсім загадкові дзеркальні істоти й пожирач тіней.

А які звірі живуть на інших планетах? У розповіді «Світ, який не може бути» Кліффорда Саймака потрібно було створити образи мешканців планети Лейард: горланів, ходульників, довгорогів, донованів (адже на Землі таких немає!). Так, донован схожий відразу й на слона, і на тигра, а шкіра в нього, як у ведмедя.

Герой розповіді Гевін Дункан хоче вбити загадкового звіра Циту, що поїдає з його грядок паростки вуа. Але ніхто з мешканців планети не може описати йому цього звіра. Великий він або маленький? Нічого не відомо про нього, тільки всі повторюють, що на нього не можна полювати.

Але Дункан починає полювання, яке тривало три доби. Двічі Дункан стріляв і вцілював у Циту, але там, де він розраховував знайти мертве тіло, були тільки дивні клаптики вовни. Крім того, дуже швидко Дункан сам відчув себе об'єктом полювання. І з кожним днем способи полювання Цити на нього ставали усе більш витонченими: вона стріляла в Дункана із саморобного лука, спустила з гори кам'яну лавину, викопала дуже складну яму-пастку, почала говорити з ним.

І коли вони нарешті зустрілися, Дункан побачив, що «із Цитою діялося щось дивне. Вона вся розпадалася на складові… розділилася на тисячі живих грудок. Серед них були маленькі горлани, мініатюрні доновани, птахи-пильщики… і мініатюрні копії дорослих чоловічків…» — мешканці планети Лейард. Ось такою виявилася таємнича Цита! «Такі, як Цита, були загальними матерями. Більш, ніж матерями. Цита була відразу й батьком, і матір'ю, інкубатором, учителем й, може, виконувала ще безліч ролей одночасно…І це все призводить всепланетну єдність… Усі тут один одному родичі». Так велика ідея — єдність життя, зв’язок всіх живих істот один з одним — приходить до нас в образі Цити.

Залежно від того, що з чим з’єднується загальний метод аглютинації поділяється на безліч прийомів, назвемо деякі з них:

— включення об’єкта в нову ситуацію: Рицарі короля Артура на велосипедах («Янки при дворі короля Артура»);

— одухотворення неживої природи: оживаюча стадія командора (О.С. Пушкін «Кам’яний гість»);

— персоніфікація тварин: персонажі казки «Теремок-теремок»;

— персоніфікація рослин: співаюча троянда в казці «Червоненька квіточка»;

— надання людині властивостей неорганічної природи: бронзова дівчина в казці «Бронзова дівчина у мідній башті»;

— надання людині властивостей тварин: людина-павук тощо.

Гіперболізація — збільшення образу реального об’єкта або кількісна зміна його частин. Даний спосіб використовувався для створення образів богатирів, багатоголових драконів, багаторуких богинь в індійській міфології, Гулівера.

Літота — прийом протилежний гіперболізації, характеризується зменшенням предмета, наприклад, створення образу Хлопчика-Мізинчика.

Загострення — акцентування якоїсь частини образу або певної властивості, унаслідок чого новий образ набуває особливої виразності. У такий спосіб створюються шаржі й карикатури. На відміну від гіперболізації та літоти загострення не спотворює дійсність, а лише підкреслює характерні особливості.

Схематизація — згладжування відмінностей між порівнюваними об’єктами. Це дає змогу позбавитись від зайвих і другорядних деталей, що перешкоджають утворенню нового образу. Прикладом може бути орнамент.

Переміщення — це суб’єктивне поміщення суб’єкта в нові ситуації, у яких він ніколи не був, не може бути взагалі або в яких суб’єкт його ніколи не бачив.

Типізація — уявне виокремлення істотного в однорідних явищах і втілення його в новому образі, завдяки чому цей образ поєднує в собі риси, притаманні різним об’єктам. Пояснюючи створення літературних образів, Максим Горький говорив, що вони не є конкретним відтворенням характеру певної людини, а «беруть тридцять-п’ятдесят осіб однієї лінії, одного ряду, одного настрою і з

них створюють Обломова, Онєгіна, Фауста, Гамлета, Отелло…».

Перераховані прийоми творчої уяви працюють як єдина система. Тому при створенні одного образу можуть використовуватися одночасно декілька з них. У більшості випадків прийоми створення образів працюють в автоматизованому режимі, а тому досить погано усвідомлюються суб’єктом.

6. Розвиток уяви

Розвиток уяви вимагає нагромадження відповідного досвіду й вироблення вміння подумки сполучати образи в нові поєднання і комбінації, та уявляти можливі зміни дійсності. Такі вміння утворюються поступово і проходять у своєму формуванні кілька етапів.

За законом (ефектом) Т. Рібо, з віком людини розвиток уяви уповільнюється і поступається розвиткові мислення. Перша стадія розвитку уяви охоплює дошкільний, підлітковий і юнацький вік. У цей час уява з мисленням тісно не пов’язані і навіть знаходяться в певному антагонізмі, оскільки це період активного формування мислення. Наступна стадія характеризується послабленням ролі уяви й посиленням здатності міркувати. На третій стадії уява підпорядковується мисленню, тому в більшості людей вона занепадає і лише в деяких підноситься над мисленням, стаючи справді творчою силою.

Психологи минулого виходили з припущення, що дитина дошкільного віку володіє бурхливою, нічим не стриманою уявою, сучасні ж констатують той факт, що уява дитини раннього віку обмежена можливостями безпосередньої пам’яті. Уява має «відтворювальний» характер, тому істинна творча уява виникає на досить пізньому етапі розвитку. У дошкільному віці уява, відповідно до періодизації психічного розвитку, запропонованої Л.С. Виготським, є центральним психологічним новоутворенням.

У дитячому віці уява — найважливіше для засвоєння суспільного досвіду, тому виконує пізнавально-інтелектуальну і афективно-захисну функцію. Так, адекватні уявлення про навколишній світ утверджуються у свідомості дитини і пропускаються крізь призму уяви. А емоційно-захисна функція уяви дає змогу через уявну ситуацію розрядити напруження, яке складно зняти реальними практичними діями, тим самим, оберігаючи ще слабко захищену особистість від переживань і душевних травм.

Перші прояви уяви спостерігаються в ранньому віці дитини наприкінці другого — на початку третього року життя. У цьому віці уява обмежена, сприймання скуте, дитина не оперує предметами- замінниками, уява має відтворювальний і мимовільний характер.

Основна тенденція в розвитку уяви дітей молодшого шкільного віку полягає в переході від переважно репродуктивних форм до творчої переробки уявлень, від простого їх комбінування до логічно обґрунтованої побудови нових образів. У цьому віці зростає швидкість утворення образів фантазії. Наприклад, якщо активізувати уяву дітей, пропонуючи сприймати їм чорнильні плями, то виявляється, що у першокласників середня швидкість утворення образів фантазії коливається в межах від 30 до 35 с, в учнів других класів — від 16 до 27 с, у третьокласників — від 11 до 20 с. Причому, у менших за віком дітей переважно в уявленні виникають образи, що складаються з одного предмета («Я бачу в плямі Бабу-Ягу»), а в старших дітей частіше зустрічаються образи, які складаються з групи предметів («Ось тут вершник, який мчить на коні до лісу»).

У підлітковому віці уява особистості набуває самостійності завдяки активній, внутрішній, перетворювальній діяльності. Підліток здатний оперувати мислительними завданнями математичного характеру, змістом прочитаних оповідань, географічним простором, історичними подіями, логікою побудови дедуктивних умовисновків, поєднуючи при цьому дві психічні функції — мислення й уяву. Підліток може вільно сполучати різноманітні образи з новими смислами, що розвиває у нього творчу уяву. Про розвиток креативного потенціалу свідчить продуктивність, оригінальність, самостійність процесу уяви, а також зміна домінування її видів: від мимовільної (пасивної) до довільної (активної), від репродуктивної до творчої. Вільна фантазія молодшого підлітка витісняється в кінці підліткового віку «реалістичними» мріями й різними видами творчості, що свідчить про закономірну зміну форм активної уяви.

У юнацькому віці важливим аспектом розвитку особистості є інтенсивне інтелектуальне дозрівання та формування дедуктивно- гіпотетичного мислення. Особистість орієнтується у співвідношенні гіпотетичного і можливого, реально існуючого й потенційно можливого. Це розкривається через вільне оперування сукупністю гіпотез, які вимагають логічного обґрунтування та доведення. Отже, у юнацькому віці спостерігається активне формування і розвиток активної творчої (образної, технічної та наукової) уяви. Крім того, незадоволення світом дорослих та бунт проти нього — це результат нової здібності оперувати ідеальним. Пристосовуючись до дійсності, старшокласники втрачають значну частину ілюзій.

Отже, основна умова розвитку уяви особистості — це залучення її до різносторонньої діяльності. Чим більше вона бачить, чує, переживає, тим продуктивнішою буде активність її уяви. Відтворювальна уява дитини розвивається під час сприймання (зокрема художніх творів), а творча формується під час гри, вирішення проблемних ситуацій та дослідницької діяльності. При цьому велике значення для розвитку уяви має участь особистості у творчих гуртках: художніх, літературних, технічних, наукових. Важливою є роль спеціальних методичних прийомів — розповідь за картинами, малювання ілюстрацій до текстів, уявні подорожі до різних історичних епох або по географічній карті з наочним описом країн тощо.

Нині велика увага звертається на розробку методів формування уяви в дошкільному віці. Психологічна специфіка змісту функції уяви в цьому віці полягає в опорі на наочність; використання минулого досвіду; наявності особливої внутрішньої позиції (уміння створювати власні плани-задуми); уміння гнучко використати раніше отримані знання, творчо застосовувати їх залежно від конкретних умов і обставин.

У цілому уява як психологічний процес, передбачає, по- перше, бачення цілого раніше частин; по-друге, перенесення функцій з одного предмета на інший, визначаючи їх подумки. Таке вміння виробляється тільки за умови здатності дітей поєднувати різні предмети і явища в єдиний смисловий сюжет.

Процеси й етапи формування уяви в дошкільному віці

На першому етапі розвитку уяви необхідна така організація предметної діяльності дитини, яка дозволяла б щось домислювати й уявляти. Тобто перший етап пов’язаний зі спеціальними наочно- образними завданнями (умови яких пропонуються ззовні), а їх мета — з осмисленням їхніх умов.

Подібна тенденція зберігається й на другому етапі розвитку уяви, але тут важлива не сама ситуація, а власний досвід дитини.

Особливістю третього етапу є наявність у дитини внутрішньої ролі або позиції, що дозволяє самостійно задавати предметні відношення й надавати їм зміст залежно від цілісного сюжету або задуму (здатність приймати внутрішню позицію, створювати єдиний смисловий сюжет, який пізніше буде реалізований у діяльності).

Якщо на початкових етапах дитина осмислює вже готове, тобто логіка йде від предмета до задуму, то на вищому етапі розвитку спрямованість змінюється — від задуму до предметної діяльності.

Це означає організацію такої діяльності дитини, яка б не була жорстко заданою й нормованою, забезпечуючи можливість прояву самостійності й ініціативи.

Для розвитку уяви треба створити предметне середовище, усередині якого дитина матиме можливість уявляти, придумувати й творити. Щоб дитина могла в навколишній дійсності самостійно знаходити й визначати проблемні ситуації й завдання, її діяльність повинна бути відповідним чином організована. Однак без головної діючої особи в процесі виховання — творчої особистості вихователя

— навіть прекрасно організоване предметне середовище залишиться мертвим.

Творчі здібності дітей мають багато індивідуальних відмінностей. Зовнішні прояви творчого розвитку різноманітні — це й більш швидкий розвиток мови, мислення дитини, і рання захопленість і допитливість. А. Матюшкін у своїй концепції творчої обдарованості вважає, що найбільш загальною характеристикою й структурним компонентом творчого потенціалу дитини є пізнавальні потреби, які становлять психологічну основу домінантності пізнавальної мотивації. Ця мотивація виражається в дослідницько-пошуковій активності, проявляється в більш високій сенситивності до новизни стимулу, новизни ситуації, виявленню нового у звичайному.

У різному віці дослідницька активність різна. До трьох-п’яти років вона проявляється як самостійна постановка питань і проблем щодо нового й невідомого. Розвиток здійснюється як пошук відповідей на власні питання й проблеми, якими визначається вибірковість творчого научіння дитини.

У п’ять-шість років дитина починає шукати невідповідності й протиріччя у власній постановці питань і проблем. Навіть невдачі викликають дослідницьку активність.

У вісім-дванадцять років процес пошуку й досліджень завершується рішенням проблем і виявленням схованих, явно не заданих елементів, які не помітні в засвоєних знаннях.

Глибина прогнозування — необхідний структурний компонент загальної обдарованості — є інтегральною характеристикою творчості. Головне в обдарованості — здатність до оцінки всіх складних психологічних структур. Вона містить у собі здатність розуміння в розвитку як власної думки, так і чужих думок, дій і вчинків, а також забезпечує можливість самоконтролю, упевненості дитини в собі, у своїх рішеннях, визначаючи цим її самостійність.

До структурних компонентів обдарованості як загальної психологічної передумови творчого розвитку й становлення творчої особистості відноситься:

— домінуюча роль пізнавальної мотивації;

— дослідницька творча активність, що виражається у виявленні нового, у постановці й рішенні проблем;

— можливість досягнення оригінальних рішень;

— можливість прогнозування;

— здатність до створення ідеальних еталонів, що забезпечують естетичні, моральні й інтелектуальні оцінки.

Ще одним неодмінним структурним компонентом творчості є оригінальність. Вона виражає ступінь несхожості, нестандартності, несподіваності рішення.

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте сутність поняття «уява».

2. Чим зумовлена уява як специфічно людський психічний процес?

3. Назвіть основні функції та характеристики уяви.

4. Які ви знаєте види уяви?

5. У чому полягає принципова відмінність між образами репродуктивної та продуктивної уяви?

6. У чому полягає принципова відмінність художньої, технічної та наукової уяви?

7. Охарактеризуйте сновидіння як суб’єктивно пережиті уявлення.

8. У чому полягають особливості мрії як різновиду творчої уяви?

9. Які ви знаєте процеси створення уяви, поясність їх сутність?

10. Охарактеризуйте етапи розвитку уяви відповідно до закону Т. Рібо.

Словник термінів

Аглютинація — об’єднання в створюваному образі властивостей і елементів образів інших предметів.

Активна уява — процес довільного створення індивідом наочних образів, який спрямований на виконання творчого або логічного завдання. Він має відтворювальний і творчий характер.

Відтворювальна (репродуктивна) уява — процес створення людиною образів нових речей на підставі їх усного опису або графічного зображення.

Гіперболізація — збільшення образу реального об’єкта або кількісна зміна його частин.

Загострення — акцентування якоїсь частини образу або певної якості, унаслідок чого новий образ набуває особливої виразності.

Ілюзія — неадекватне відображення об’єктів, які сприймаються зі спотворенням окремих їхніх властивостей.

Літота — зменшення образу реального об’єкта або кількісна зміна його частин.

Мрія — внутрішня діяльність, що полягає у створенні образу бажаного майбутнього.

Пасивна уява — мимовільне або довільне створення образів, не призначених для втілення в дійсність.

Сновидіння — суб’єктивно пережиті уявлення переважно зорової модальності, що мимовільно виникають під час сну.

Схематизація — згладжування відмінностей між порівнюваними об’єктами.

Творча (продуктивна) уява — створення нових наочних образів, які несуть в собі індивідуальність їхнього суб’єкта та можуть бути втілені в оригінальних і суспільно-цінних продуктах.

Типізація — уявне виокремлення істотного в однорідних явищах і втілення його в новому образі, завдяки чому цей образ поєднує в собі риси, притаманні різним об’єктам.

Уява — психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.

Фантазування — довільне оперування образами уяви, що має задовольнити потребу, на шляху реального задоволення якої є перешкоди.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Доповніть схему:

Завдання 2

Створіть продовження розповіді: «Сутеніло. Йшов дрібний нудотний дощ. На трамвайній зупинці під однією парасолькою стояли дві дівчини. Вони про щось тихо розмовляли. Раптом…».

Охарактеризуйте особливості творчої уяви за такими показниками: закінченість розповіді, яскравість та оригінальність образів, незвичність повороту сюжету, несподіваність кінцівки.

Завдання 3

Підберіть по три приклади на кожен із прийомів уяви.

Завдання 4

Укажіть, які прийоми створення образів були використані в наступних випадках:

1. Русалка.

2. Змій-Горинич.

3. Людина-амфібія.

4. Гул лівер.

5. Колобок.

6. Килим-літак.

7. Дон Жуан.

8. Буратіно.

9. Чарівна лампа Аладіна.

10. Шапка-невидимка.

11. Баба Яга.

12. Російська береза.

13. Дружній шарж.

14. Плюш кін.

15. Скатерка-самобранка.

16. Повітряна куля.

17. Дядя Стьопа.

18. Чарівна паличка.

19. Соловей — розбійник.

20. Скульптура «Робітник і колгоспниця».

21. Карикатура на буржуя.

22. Епіграма на графа Воронова.

23. Портрет О.С. Пушкіна.

24. Підводний човен.

25. Печорін.

26. Радар, локатор.

Завдання 5

Напишіть розповідь про Вашу групу. Кількість слів у розповіді може бути будь-яким, але слова повинні починатися з букв НГОКНГОКНГОК.

Завдання 6

Проаналізуйте наведені визначення уяви. Яке з них, на ваш погляд, найбільше повно відображає його сутність? Узагальніть ці визначення й сформулюйте комплексне поняття уяви.

1. Ільєнков Е.В. характеризував уяву як «постійне індивідуальне відхилення від уже знайденої й узаконеної форми».

2. Сутність уяви зв’язується з переробкою у внутрішньому плані свідомості реальних зв’язків, відносин, властивостей об’єктів і явищ дійсності, з відшуковуванням у них нової структури або змісту, схованих зв’язків і сторін.

3. Виготський Л.С., даючи характеристику уяві, писав, що «уява не повторює в тих самих сполученнях й у тих самих формах окремі враження, накопичені колись, а будує якісь нові ряди з раніше накопичених вражень. Інакше кажучи, привнесення нового в плин наших вражень і зміна цих вражень так, що в результаті виникає деякий новий, раніше не існуючий образ, становить, як відомо, саму основу тієї діяльності, що ми називаємо уявою».

4. Рубінштейн С.Л. пов’язував уяву з нашою здатністю й необхідністю творити нове: уяву він описував як «перетворення даного, здійснюване в образній формі»: «Визначення уяви можна уточнити як створення нового образу з матеріалів, що збереглися у вигляді уявлень від минулих сприймань, як створення нового у формі ідеального».

5. Уява описується як активна діяльність продуктивно- творчого, конструктивного характеру.

6. На думку К.С. Станіславського: «Уяву створює те, що є, що буває, що ми знаємо, а фантазія — те, чого в дійсності ми не знаємо, чого ніколи не було й не буде».

Завдання 7

Брушлинський А.В. заперечує специфіку уяви як особливої форми відбиття й пропонує зводити її до мислення. Йому належить формулювання парадоксу співвідношення мислення й уяви: «Якщо уява полягає в «створенні нових думок», то чим тоді повинне займатися мислення?…Якщо ж уява створює «нові чуттєві образи», то неминучий висновок, що у відчуттях, сприйняттях і уявленнях, як і у мисленні, людині не відкривається нічого нового, що, мабуть, абсурдно». Запропонуйте свій варіант розв’язання парадоксу А.В. Брушлинського.

Методики дослідження уяви

Тест П. Торренса. Короткий тест «Заверши малюнок»

Тест може бути використаний для дослідження творчої обдарованості як дітей, починаючи з дошкільного віку (5–6 років), так і молоді.

Після попередньої інструкції потрібно роздати аркуші із завданням, прочитати інструкцію, але не давати приклади можливих відповідей.

Відповіді на завдання цих тестів випробовувані повинні дати у вигляді малюнків і підписів до них. Якщо діти не вміють писати або пишуть дуже повільно, експериментатор або його асистенти мають допомогти їм підписати малюнки. При цьому необхідно дотримуватися задуму дитини.

Через 10 хв припиняють виконувати завдання.

Інструкція: на цих двох сторінках намальовані незакінчені фігури. Якщо Ви домалюєте до них додаткові лінії, отримаєте цікаві предмети або сюжетні картинки. Спробуйте вигадати таку картинку або історію, яку ніхто інший не зможе вигадати. Доберіть цікаву назву для кожної картинки і підпишіть її.

Обробка результатів

Запорукою високої надійності тесту є уважне вивчення покажчика оцінювання тестових показників і використання наведених стандартів як основи для суджень.

Процедури вимірювання творчих здібностей

1. Спочатку необхідно з’ясувати, чи варто зараховувати відповідь, тобто чи релевантна вона завданню. Ті відповіді, що не відповідають завданням, не враховують. Не релевантними вважають відповіді, у яких не виконана основна умова завдання — використовувати вихідний елемент. Це ті відповіді, у яких малюнок випробовуваного ніяк не пов’язаний з незавершеними фігурами.

2. Оригінальність. Кожну релевантну ідею (тобто малюнок, який містить вихідний елемент) слід зарахувати до однієї з категорій відповідей. Використовуючи списки, визначте номери категорій відповідей і бали за їхню оригінальність, запишіть їх у відповідні комірки.

Якщо оригінальність відповідей оцінюється 0 або 1 балом, категорію відповідей можна визначити за списком № 1. До цього списку увійшли найменш оригінальні відповіді для кожної з фігур тесту. Для оригінальніших відповідей (з оригінальністю 2 бали) складено список № 2. У цьому списку подані категорії, спільні для всіх фігур тесту.

Преміальні бали за оригінальність відповіді. Завжди існує проблема оцінювання оригінальності відповідей, у яких випробовуваний поєднує кілька вихідних фігур у єдиний малюнок. П. Торренс вважає це ознакою високого рівня творчих здібностей, оскільки такі відповіді трапляються досить рідко. Вони свідчать про нестандартність мислення і відхилення від загальноприйнятого. Інструкція до тесту і роздільність вихідних фігур не свідчать про можливість такого рішення, але й не унеможливлюють його. П. Торренс вважає за необхідне давати додаткові бали за оригінальність: об’єднання в блоки вихідних фігур:

— за об’єднання двох малюнків — 2 бали,

— за об’єднання трьох-п’яти малюнків — 5 балів,

— за об’єднання шести-десяти малюнків — 10 балів.

Ці преміальні бали додають до загальної суми балів за оригінальність для всього завдання.

Сумарний бал за оригінальність визначається додаванням усіх балів колонки.

3. Розробленість. Потім визначають бали за розробленість кожної відповіді, їх фіксують у комірці, відведеній для цих показників виконання завдання в аркуші оцінювання. Показники категорій оригінальності й розробленості відповідей записують до бланка на рядку, що відповідає номеру малюнка. Там само фіксують відсутність відповідей.

Під час оцінювання розробленості відповідей бали дають за кожну значущу деталь (ідею), що доповнює вихідну стимульну фігуру як у межах її контуру, так і поза її межами. При цьому, однак, основна, найпростіша, відповідь має бути значущою, інакше її довершеність не оцінюють. Загальний показник розробленості визначають додаванням усіх балів у цьому стовпчику.

Один бал дають за:

— кожну істотну деталь загальної відповіді. При цьому кожен клас деталей оцінюють одноразово й у випадку повторення не враховують. Кожну додаткову деталь один раз позначають крапкою або хрестиком;

— колір, якщо він доповнює основну ідею відповіді;

— спеціальне штрихування (але не за кожну лінію, а за загальну ідею) — тіні, об’єм, колір;

— прикрашання, оздоблення, якщо воно має смислове навантаження;

— кожну варіацію оформлення (крім кількісних повторень), значущу для основної відповіді (наприклад, однакові предмети різного розміру можуть передавати ідею простору);

— поворот малюнка на 90° і більше, незвичайність ракурсу (вигляд із середини), вихід за рамки завдання більшої частини малюнка;

— кожну додаткову деталь у назві.

Якщо лінія розділяє малюнок на дві значущі частини, підраховують бали в обох частинах малюнка й підсумовують їх. Якщо лінія позначає певний предмет — шов, пояс, шарф тощо, її також оцінюють 1 балом.

У дужках зазначено номери категорій.

4. Швидкість. Показник швидкості для тесту можна отримати з номера останньої відповіді, якщо не було пропусків або не релевантних відповідей.

Цей показник визначають підрахунком кількості завершених фігур. Максимальний бал — 10. Можна також порахувати загальну кількість врахованих відповідей і записати її у відповідну комірку.

5. Гнучкість. Щоб визначити показник гнучкості, закресліть повторювані номери категорій відповідей і порахуйте решту.

Цей показник визначають кількістю різних категорій відповідей. Для визначення категорії можуть використовувати як самі малюнки, так і їхні назви (що іноді не збігаються).

Категорії відповідей, які оцінюють 0 або 1 балом за оригінальність, значно зручніше визначати за списком № 1 окремо для кожної стимульної фігури.

Список № 1

Відповіді на завдання із зазначенням номерів категорій та оцінок за оригінальність Відповіді, не зазначені у списку № 1, оцінюють за оригінальність у 2 бали як нестандартні. Категорію цих відповідей визначають за списком № 2

Фігура 1

0 балів (понад 5 % відповідей)

(24) Абстрактний візерунок

(37) Обличчя, голова людини

(1) Окуляри

(8) Птах (летить), чайка

1 бал (від 2 % до 4,99 %)

(10) Брови, очі людини

(33) Хвиля, море

(4) Тварина (морда)

(4) Кіт, кішка

(21) Хмара

(58) Фантастичні істоти

(10) Серце («любов»)

(4) Собака

(8) Сова

(28) Квітка

(37) Людина

(31) Яблуко

Фігура 2

0 балів (понад 5 % відповідей)

(24) Абстрактний візерунок

(64) Дерево та його деталі

(67) Рогатка

(28) Квітка

1 бал (від 2 % до 4,99 %)

(41) Літера

(13) Будинок

(60) Знак, символ, покажчик

(8) Птах (сліди, ноги)

(45) Цифра

(37) Людина

Фігура З

0 балів (понад 5 % відповідей)

(24) Абстрактний візерунок

(53) Звукові й радіохвилі

(37) Обличчя людини

(9) Вітрильник, човен

(31) Фрукти, ягоди

1 бал (від 2 % до 4,99 %)

(21) Вітер, хмари, дощ

(7) Повітряні кульки

(64) Дерево та його деталі

(49) Дорога, міст

(4) Тварина або її писок

(68) Колеса (67) Лук і стріли

(35) Місяць

(27) Риба (48) Сани

(28) Квіти

Фігура 4

0 балів (понад 5 % відповідей)

(24) Абстрактний візерунок

(33) Хвиля, море

(41) Знак питання

(4) Змія

(37) Обличчя людини

(4) Хвіст тварини, хобот слона

1 бал (від 2 % до 4,99 %)

(4) Кіт, кішка

(32) Крісло, стілець

(36) Ложка, черпак

(4) Миша

(38) Комаха, гусінь, черв’як

(1) Окуляри

(8) Птах (гусак, лебідь)

(27) Черепашка

(58) Фантастичні істоти

(1) Трубка для паління

(2) (28) Квітка

Фігура 5

0 балів (понад 5 % відповідей)

(24) Абстрактний візерунок

(36) Блюдо, ваза, чаша

(9) Корабель, човен

(37) Обличчя людини

(65) Парасолька

1 бал (від 2 % до 4,99 %)

(33) Водоймище, озеро

(47) Гриб

(10) Губи, підборіддя

(22) Кошик, таз

(31) Лимон, яблуко

(67) Лук (і стріли)

(33) Яр, яма

(27) Риба

(25) Яйце

Фігура 6

0 балів (понад 5 % відповідей)

(24) Абстрактний візерунок

(15) Сходи

(37) Обличчя людини

1 бал (від 2 % до 4,99 %)

(33) Гора, скеля

(36) Ваза

(64) Дерево, ялина

(19) Кофта, піджак, сукня

(66) Блискавка, гроза

(37) Людина (чоловік, жінка)

(28) Квітка

Фігура 7

0 балів (понад 5 % відповідей)

(24) Абстрактний візерунок

(18) Автомобіль

(36) Ключ

(62) Серп

1 бал (від 2 % до 4,99 %)

(47) Гриб

(36) Ківш, черпак

(43) Лінза, лупа

(37) Обличчя людини

(36) Ложка, черпак

(62) Молоток

(1) Окуляри

(18) Самокат

(60) Символ (серп і молот)

(48) Тенісна ракетка

Фігура 8

0 балів (понад 5 % відповідей)

(24) Абстрактний візерунок

(37) Дівчинка, жінка

(37) Людина (голова або тіло)

1 бал (від 2 % до 4,99 %)

(41) Літера

(36) Ваза (64) Дерево

(II) Книжка

(19) Майка, сукня

(2) Ракета

(58) Фантастичні істоти

(28) Квітка

(67) Щит

Фігура 9

0 балів (понад 5 % відповідей)

(24) Абстрактний візерунок

(33) Гори, пагорби

(3) Тварина, її вуха

(4) (41) Літера М

1 бал (від 2 % до 4,99 %)

(4) Верблюд

(4) Вовк (4) Кіт, кішка (4) Лисиця

(37) Обличчя людини (4) Собака

(37) Людина (фігура)

Фігура 10

0 балів (понад 5 % відповідей)

(24) Абстрактний візерунок (8) Г усак, качка

(64) Дерево, ялина

(37) Обличчя людини

(4) Лисиця

1 бал (від 2 % до 4,99 %)

(63) Буратіно

(37) Дівчинка

(8) Птах

(58) Фантастичні істоти

(45) Цифри

(37) Людина (фігура)

Список № 2

Категорії відповідей, оригінальність яких оцінюють у 2 бали

(18) Автомобіль: легковий, гоночний, вантажний, візок, трактор.

(3) Ангели й інші божественні істоти, їхні ознаки, зокрема крила.

(I) Аксесуари: браслет, корона, гаманець, монокль, намисто, окуляри, капелюх.

(20) Мотузка для білизни, дріт.

(41) Літери: одиночні або блоками, розділові знаки.

(7) Повітряні кулі: одиничні або в гірлянді.

(39) Повітряний змій.

(33) Географічні об'єкти: берег, хвилі, вулкан, гора, озеро, океан, пляж, річка, струмок.

(34) Геометричні фігури: квадрат, конус, коло, куб, прямокутник, ромб, трикутник.

(24) Декоративна композиція: усі види абстрактних зображень, орнаменти, візерунки.

(64) Дерево: усі види дерев, зокрема новорічна ялинка, пальма.

(49) Дорога й дорожні системи: дорога, дорожні знаки та покажчики, міст, перехрестя, естакада.

(4) Тварина, її голова або писок: бик, верблюд, змія, кішка, коза, лев, кінь, жаба, ведмідь, миша, мавпа, олень, свиня, слон, собака.

(5) Тварина: сліди.

(53) Звукові хвилі: магнітофон, радіохвилі, радіоприймач, рація, камертон, телевізор.

(65) Парасолька.

(63) Іграшка: кінь-качалка, лялька, кубик, маріонетка.

(62) Інструменти: вила, граблі, кліщі, молоток, сокира.

(46) Канцелярське та шкільне приладдя: папір, обкладинка, папка, зошит.

(II) Книжка: одна або стос, газета, журнал.

(68) Колеса: колесо, обід, вальцівник, шина, штурвал.

(50) Кімната або частини кімнати: підлога, стіна, кут.

(22) Контейнер: бак, бідон, бочка, цебро, консервна банка, глечик, коробка з-під капелюха, шухляда.

(9) Корабель, човен: каное, моторний човен, катер, пароплав, вітрильник.

(12) Коробки: пакет, подарунок, згорток.

(54) Космос: космонавт.

(16) Багаття, вогонь.

(23) Хрест: Червоний хрест, християнський хрест, могила.

(40) Сходи: приставні, драбина, трап.

(32) Меблі: буфет, гардероб, ліжко, крісло, парта, стіл, стілець, тахта.

(43) Механізми і прилади: комп’ютер, лінза, мікроскоп, прес, робот, шахтарський молот.

(44) Музика: арфа, барабан, гармонія, дзвіночок, ноти, піаніно, рояль, свисток, цимбали.

(6) М’ячі: баскетбольні, тенісні, бейсбольні, волейбольні, грудочки бруду, сніжки.

(59) Наземний транспорт — див. пункт «Автомобіль», не вводити нову категорію.

(38) Комаха: метелик, блоха, гусінь, жук, клоп, мураха, муха, павук, бджола, світлячок, хробак.

(35) Небесні тіла: метеорит, комета, Сонце, зірка, Місяць, Венера; явища: затемнення Місяця, сузір’я: Велика Ведмедиця.

(21) Хмара: різні види й форми.

(30) Взуття: черевики, валянки, чоботи, тапки, туфлі.

(19) Одяг: брюки, кальсони, кофта, чоловіча сорочка, пальто, піджак, сукня, халат, шорти, спідниця.

(67) Зброя: гвинтівка, лук і стріли, кулемет, гармата, рогатка, щит.

(48) Відпочинок: велосипед, ковзанка, крижана гірка, парашутна вишка, плавальна дошка, роликові ковзани, сани, теніс.

(29) Їжа: булка, кекс, цукерка, льодяник, морозиво, горіхи, тістечко, цукор, тости, хліб.

(66) Погода: дощ, заметіль, веселка, сонячні промені, ураган.

(36) Предмети домашнього вжитку: ваза, вішалка, зубна щітка, каструля, ківш, кавоварка, мітла, чашка, щітка.

(8) Птах: лелека, журавель, індик, курка, лебідь, павич, пінгвін, папуга, качка, фламінго, курча.

(26) Розваги: співак, танцюрист, циркач.

(47) Рослини: чагарник, трава.

(27) Риба й морські тварини: золота рибка, кит, восьминіг.

(58) Фантастичні (казкові) істоти: Аладін, баба-Яга, біс, упир, відьма, Г еркулес, диявол, монстр, примара, фея, чорт.

(42) Світильник: чарівний ліхтар, лампа, свіча, вуличний світильник, ліхтар, електрична лампа.

(60) Символ: значок, герб, прапор, цінник, чек, емблема.

(52) Снігова баба.

(57) Сонце та інші планети (див. пункт «Небесні тіла»).

(55) Спорт: бігова доріжка, бейсбольний майданчик, стрибки, спортивний майданчик, футбольні ворота.

(13) Будівля: будинок, палац, хата, будка, хмарочос, готель, хатина, храм, церква.

(15) Будівля, її частини: двері, дах, вікно, підлога, стіна, труба.

(14) Будівельний матеріал: дошка, камінь, цегла, плита, труба.

(17) Очерет і вироби з нього.

(51) Притулок, укриття (не будинок): навіс, окоп, намет, тент, курінь.

(31) Фрукти: ананас, апельсин, банан, ваза з фруктами, вишня, грейпфрут, груша, лимон, яблуко.

(28) Квітка: маргаритка, кактус, соняшник, троянда, тюльпан.

(45) Цифри: одна або в блоці, математичні знаки.

(61) Годинник будильник, піщаний годинник, секундомір, сонячний годинник, таймер.

(37) Людина, її голова, обличчя або фігура: дівчинка, жінка, хлопчик, черниця, чоловік, визначна особистість, старий.

(56) Людина з паличок (див. пункт «Людина»).

(10) Людина, частини її тіла: брови, волосся, око, губи, ноги, ніс, рот, руки, серце, вухо, язик.

(25) Яйце: усі види, зокрема великоднє, яєчня.

Інтерпретація результатів тестування

1. Швидкість чи продуктивність не є специфічними для творчого мислення і корисні насамперед тим, що допомагають зрозуміти інші показники тесту.

2. Гнучкість свідчить про розмаїття ідей і стратегій, здатність переходити від одного аспекту до іншого. Іноді цей показник корисно співвіднести з показником швидкості або навіть обчислити індекс шляхом розподілу показника гнучкості на показник швидкості та множення на 100 %. Якщо випробуваний має низький показник гнучкості, це свідчить про ригідність його мислення, низький рівень інформованості, обмеженість інтелектуального потенціалу або низьку мотивацію.

3. Оригінальність характеризує здатність висувати ідеї, що відрізняються від очевидних, загальновідомих, загальноприйнятих, банальних або чітко встановлених. Тим, у яких цей показник великий, зазвичай притаманна висока інтелектуальна активність і неконформність. Оригінальність рішень передбачає здатність уникати легких, очевидних і нецікавих відповідей. Як і гнучкість, оригінальність можна аналізувати у співвідношенні зі швидкістю за допомогою індексу, що обчислюється описаним вище способом.

4. Розробленість. Високі значення цього показника характерні для досліджуваних з високою успішністю, здатних до винахідницької та конструктивної діяльності. Низькі показники мають досліджувані з низьким рівнем знань, недисципліновані. Оскільки виконання завдань обмежене в часі, корисно співвіднести цей показник із показником швидкості. Людина, яка докладно опрацьовує кожну ідею, очевидно, жертвує їхньою кількістю. Досконалість відповідей свідчить про інший тип продуктивності творчого мислення. Різниця між двома аспектами творчості свідчить про творчість у генеруванні нових ідей і творчість під час їхньої розробки (див. табл. 1).

Значення за Т-шкалою 50+10 відповідають віковій нормі.

Для зіставлення показників творчого мислення (оригінальності й розробленості) необхідно їх подати у вигляді стандартної Т-шкали. Це дасть змогу порівнювати результати за фігурним тестом творчого мислення П. Торренса (див. табл. 2).

Розглянемо докладніше результати роботи П. Торренса (1987). Мета його багаторічних і багатоетапних досліджень творчості — знайти критерії прояву й способи виміру творчих здібностей. Гіпотеза П. Торренса ґрунтувалася на факті, що тестова поведінка не має аналогій у навчальній поведінці й реальному житті, тому тестування може виступати як модель вивчення природи творчості.

Вивчаючи природу творчості за допомогою тестування, П. Торренс увів у розроблені їм тести наступні основні принципи:

— наявність невизначеного стимулу;

— відкритість завдання;

— неоднозначність відповідей;

— зняття твердих тимчасових обмежень.

Результати лонгітюдних досліджень (5-7-12-22 років) виявили кореляцію між тестовою поведінкою і досягненнями в реальному житті. Як критерії творчої поведінки дорослих людей були обрані:

— кількість суспільно значущих творчих досягнень (патенти, винаходи, книги, картини);

— якість творчих досягнень (уявлення про майбутню кар’єру — яку кар’єру ви хочете зробити; яку посаду або заробітню плату ви б хотіли одержати; чого ви сподіваєтеся досягти; якби ви могли здійснити бажане вами упродовж 10 років, то що б це було?);

— кількість проявів творчого стилю життєвих досягнень, не визнаних офіційно (організація неформальних груп, облаштування свого будинку, розробка нового напрямку в освіті).

Ті ж критерії фіксувалися в молодших школярів у межах шкільного навчання.

Торренс П. визначає креативність через характеристики процесу, у ході якого дитина стає сприйнятливою до проблем, дефіциту або прогалинах в знаннях, до змішування різнопланової інформації, до дисгармонії елементів навколишнього середовища, розпізнає ці проблеми, шукає їхнього рішення, висуває припущення й гіпотези про можливі рішення, перевіряє ці гіпотези. Дослідження показали, що діти, які за тестами П. Торренса були визнані як такі, що володіють творчими здібностями, у своєму подальшому житті дійсно мали творчі досягнення.

На основі використання фігурних форм тесту ТТСТ (тести П. Торренса) визначалися наступні показники, які відбивали рівень прояву творчих здібностей (креативності):

— кількість відповідей та їхня чіткість — швидкість мислення;

— рухливість, ступінь різноманітності відповідей — гнучкість мислення;

— незвичайність або унікальність відповіді — оригінальність мислення;

— старанність розробки, ступінь деталізації відповіді;

— абстрактність заголовка, рівень абстракції у відповідях;

— протистояння закриттю незакінчених фігур або здатність залишити їх відкритими;

— емоційна виразність відповіді;

— артикулятивність при розповіді, вставка відповідей у контекст;

— рухи або дії, показані при відповіді;

— експресивність заголовка, емоційна здатність трансформувати з фігурального у вербальне;

— синтез або комбінація, що поєднує разом дві або більше фігури, і створення когерентної відповіді;

— незвичайна візуалізація, розгляд і розміщення фігур у незвичайну візуальну перспективу;

— внутрішня візуалізація, розгляд об’єкта зсередини;

— розширення й вихід за межі очікуваного результату;

— гумор, зіставлення двох або більші кількості несумісних елементів;

— багатство уяви, її різноманітність, життєвість, інтенсивність;

— фантазія, нереальні фігури, чарівність і казкові персонажі, персонажі наукової фантастики.

Таким чином, у творчий процес залучаються логічні й образні компоненти мислення, емоційно-почуттєва сфера. Результати досліджень П. Торренса можуть бути використані в практичній діяльності й повинні стати базою для створення одиниць навчання. Іншими словами, для формування «навичок» творчого мислення потрібні вправи відповідними «інструментами» при відповідних обставинах.

Торренс П. визначає п’ять принципів, якими повинен керуватися вчитель, щоб заохочувати творче мислення дітей:

— уважне ставлення до незвичайних питань;

— поважне ставлення до незвичайних ідей;

— демонстрації цінності ідей дітей;

— створення зручних обставини для самостійного навчання дитини й схвалювання цього;

— надання часу для неоцінюваної практики або навчання.

Пояснимо останній принцип. Зовнішня оцінка створює погрозу й, можливо, потребу в обороні. Тому дітям необхідний якийсь проміжок часу, протягом якого вони не оцінюються. Таким чином, не стримується свобода формування ідей.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Процес довільного оперування образами, що має задовольняти потребу, на шляху реального задоволення якої є перешкоди, — це:

а) сновидіння;

б) фантазування;

в) ілюзії;

г) репродукція.

2. Мимовільне або довільне створення об’єктів зі спотворенням їхніх окремих властивостей — це:

а) фантазування;

б) художня уява;

в) ілюзія;

г) сон.

3. Який вид уяви демонструє людина, коли читає різноманітні описи, розглядає малюнки чи креслення:

а) продуктивну;

б) репродуктивну;

в) фантазування;

г) мрію?

4. Який прийом уяви ґрунтується на об’єднанні в новому образі властивостей або частин інших предметів (наприклад: дракона, русалки, аеросаней та ін.):

а) споріднення;

б) типізація;

в) аглютинація;

г) виокремлення.

5. Який прийом уяви використаний для створення образів Гулівера, триголового змія, багаторукої богині:

а) аглютинація;

б) гіперболізація;

в) доповнення;

г) загострення.

6. Процес уявного виокремлення істотного в однорідних явищах і втілення його в новому образі, завдяки чому цей образ поєднує в собі риси, притаманні різним об’єктам, — це:

а) гіперболізація;

б) типізація;

в) аглютинація;

г) загострення?

7. Уява виражається в:

а) організації системи понять;

б) побудові випереджаючих образів;

в) нерозривному зв’язку з відчуттями;

г) нерозривному зв’язку з волею.

8. Визначте, що із перерахованого характеризує творчу уяву:

а) відтворення, яке розгортається на основі розповідей, описів, схем;

б) створення нового, що не має аналогів;

в) хаотичне розгальмування кори головного мозку;

г) система образів, що мимовільно виникає під час сну.

9. Процес створення індивідом наочних образів, внутрішня активність, за допомогою якої він здійснює випереджальне відображення дійсності, розширює кругозір свого життя, — це:

а) сновидіння;

б) уява;

в) ілюзії;

г) мислення.

10. Укажіть, для якого віку людини характерні такі особливості уяви: уява не виходить за межі ігрового використання, а існує виключно у формі відповідної предметної дії:

а) дошкільний вік;

б) молодший шкільний вік;

в) середній шкільний вік;

г) старший шкільний вік.

11. У якому віці уява характеризується послабленим зв’язком із мисленням (закон Рібо):

а) 3-10 років;

б) 11–15 років;

в) 16–25 років;

г) 26–45 років.

12. Процес мимовільного або довільного створення образів, не призначених для втілення у дійсність, — це:

а) активна уява;

б) пасивна уява;

в) первісна свідомість;

г) містичні значення.

13. До пасивної уяви, мимовільного чи довільного створення образів, які не призначені для втілення в дійсність належить:

а) фантазування;

б) репродуктивна уява;

в) мрія;

г) творча уява.

14. До якого психічного процесу належать прийоми створення образів аглютинація, гіперболізація, схематизація, типізація:

а) мислення;

б) уяви;

в) уваги;

г) волі.

15. Визначте, який прийом використано для створення образів фантастичних істот — кентавра, сфінкса, дракона тощо:

а) аглютинація;

б) гіперболізація;

в) загострення;

г) типізація.

16. Персервація — це:

а) уявлення, які мають нав’язливий характер;

б) відтворення, що виникає при повторному сприйманні;

в) «виринання» у свідомості того, що раніше важко було згадати;

г) активізація попередніх вражень, які сприяють пригадуванню.

17. Створення нового образу шляхом поєднання якостей, властивостей або частин, запозичених від різних об’єктів, називається:

а) аглютинацією;

б) аналогією;

в) наголошуванням;

г) типізація.

18. Форма психічного відображення, яка полягає в створенні образів на основі раніше сформованих уявлень, називається:

а) відчуттям;

б) уявою;

в) сприйманням;

г) почуттями.

19. Прийом створення нового образу, схожого на реально існуючий об’єкт, у якому проектується принципово нова модель явища чи факту, — це:

а) аглютинація;

б) типізація;

в) аналогія;

г) акцентування.

20. Вид уяви, який скеровується спеціальною метою створити образ того чи іншого об’єкта, називається:

а) аналогією;

б) акцентуванням;

в) мимовільним;

г) довільним.

21. Прийом створення нового образу, який полягає в навмисному посиленні в об’єкті певних ознак, що виявляються домінуючими на фоні інших, — це:

а) типізація;

б) аналогія;

в) акцентування;

г) аглютинація.

22. Вид уяви, який характеризується створенням людиною образів нових для неї об’єктів на основі їх словесного опису, графічного чи музичного зображення, називається:

а) довільною уявою;

б) мимовільною уявою;

в) творчою уявою;

г) репродуктивною уявою.

23. Прийом, що полягає у виділенні суттєвого, яке повторюється в однорідних фактах, і втіленні його у новому конкретному образі, - це:

а) аналогія;

б) акцентування;

в) аглютинація;

г) типізація.

24. Вид уяви, який знаходить свій вияв у створенні образів бажаного майбутнього, називається:

а) аглютинацією;

б) мрією;

в) гіперболізацією;

г) літотою.

25. Локатор та «електронне око» були створені за допомогою такого прийому уяви як:

а) акцентування;

б) аглютинація;

в) типізація;

г) аналогія.

26. Образи русалки, мінотавра, пегаса створені за допомогою такої форми уяви, як:

а) типізація;

б) гіперболізація;

в) схематизація;

г) аглютинація.

27. Технічні винаходи: тролейбус, аеросани, літак-амфібія створені за допомогою такої форми уяви, як:

а) аглютинація;

б) типізація;

в) аналогія;

г) акцентування.

28. За допомогою якого прийому уяви створено образи таких казкових героїв: Хлопчик-Мізинчик, Дюймовочка, ельф, гном:

а) схематизація;

б) гіперболізація;

в) аглютинація;

г) літота.

29. Художник створює карикатури й шаржі за допомогою такого прийому уяви, як:

а) типізація;

б) аналогія;

в) аглютинація;

г) акцентування.

30. Вид уяви, який проявляється тоді, коли необхідно відтворити уявлення об’єкта, що якомога повніше відповідає його опису, називається:

а) відтворюючою;

б) творчою;

в) мрією;

г) репродуктивно-творчою.

31. Механізм переробки уявлень в уявні образи, що полягає у приєднанні в уяві частин чи властивостей одного об’єкта до іншого, називається:

а) абстрагуванням;

б) аглютинацією;

в) гіперболізацією;

г) схематизацією.

32. Про який прийом створення уявних образів йдеться: М. Горький радив молодим письменникам: «Якщо ви описуєте крамаря, то треба зробити так, щоб в одному крамареві було описано тридцять крамарів, щоб цієї речі читачі в Херсоні, бачили херсонського крамаря, а читачі Арзамаса — арзамаського…»:

а) аглютинація;

б) гіперболізація;

в) загострення;

г) типізація.

33. Психологічний механізм уяви — це:

а) типологічні особливості вищої нервової діяльності;

б) дисоціація життєвих вражень та об’єднання виокремлених елементів у нові комбінації;

в) виконання різних розумових дій, завдяки чому зберігається зв’язок продуктів людської фантазії з реальністю;

г) здатність нервової системи фіксувати й зберігати враження.

34. Відтворення образу предмета, що ґрунтується на минулому досвіді суб’єкта і виникає під час відсутності впливу предмета на органи чуття, називається:

а) відчуттям;

б) сприйняттям;

в) уявленням;

г) почуттям.

35. Специфічним проявом впливу образів уяви на рухову сферу особистості є:

а) ятрогенія;

б) ідеомоторні акти;

в) аглютинація;

г) тактильно-кінестетичні відчуття.

36. Між уявленнями різних людей існує відмінність:

а) за яскравістю;

б) за повнотою образу;

в) за виразністю;

г) за яскравістю, повнотою й виразністю.

37. Пасивну й активну уяву розрізняють:

а) за предметом відображення;

б) за формою існування матерії;

в) за спрямованістю відображення;

г) за ступенем психічної активності.

38. Підставою класифікації уяви на зорову й слухову є:

а) форма існування матерії;

б) предмет відображення;

в) провідний аналізатор;

г) активність суб’єкта.

39. Процес створення людиною образів бажаного майбутнього — це:

а) мрія;

б) марення;

в) утопія;

г) фантазія.

40. Нетактовне слово вчителя, що травмує психіку учня, породжуючи фантастичні страхи, може викликати такий нервовий розлад, як:

а) ятрогенія;

б) дидактогенія;

в) стигма;

г) аглютинація.

41. «Склеювання» різних якостей, властивостей, частин, які в повсякденному житті не поєднуються, називається:

а) гіперболізацією;

б) схематизацією;

в) типізацією;

г) аглютинацією.

42. Прийом збільшення або зменшення якостей чи властивостей предмета, зміни кількості його частин або їхнє зміщення називається:

а) гіперболізацією;

б) схематизацією;

в) типізацією;

г) аглютинацією.

43. Уява, що завжди спрямована на розв’язання творчого або особистісного завдання називається:

а) активною;

б) репродуктивною;

в) оригінальною;

г) творчою.

44. Прийом створення уявних образів, що найяскравіше відображається у шаржах, називається:

а) аглютинацією;

б) перебільшенням;

в) типізацією;

г) акцентування.

45. Уява, спрямована в майбутнє, у перспективу життя й діяльності людини, — це:

а) сон;

б) фантазування;

в) ілюзія;

г) мрія.

46. Уявлення — це:

а) відображення в мозку людини образів предметів і явищ об’єктивної дійсності, які людина сприймала раніше, але не сприймає на даний момент;

б) відображення у мозку людини образів предметів і явищ об’єктивної дійсності, які людина ніколи не сприймала і не сприймає;

в) відображення у мозку людини образів предметів і явищ об’єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття;

г) відображення у мозку людини образів предметів і явищ об’єктивної дійсності внаслідок їх повторного сприймання.

47. Уява, спрямована в майбутнє, у перспективу життя і діяльності людини, — це:

а) сон;

б) фантазування;

в) ілюзія;

г) мрія.

48. У фантастичних образах відображуються:

а) потреби, почуття, настрої, бажання, симпатії й антипатії людини;

б) прагнення передбачити майбутнє;

в) прагнення пояснити незрозуміле;

г) прагнення перетворити дійсність.

49. Такі характеристики уяви, як-от: обмеженість, скутість сприймання, відсутність оперування предметами-замінниками, відтворювальний і мимовільний характер — притаманні такому віковому періодові людини:

а) підлітковому;

б) ранньому дитячому;

в) молодшому шкільному;

г) юнацькому.

50. Відтворювальну уяву дитини можна розвивати за допомогою:

а) гри, вирішення проблемних ситуацій;

б) дослідницької діяльності;

в) дослідницької діяльності, гри, вирішення проблемних ситуацій;

г) сприймання (зокрема художніх творів).

Теми рефератів

1. Онтогенез уяви.

2. Роль і функції уяви.

3. Уява в структурі психічних процесів.

4. Уява в структурі психічних станів.

5. Проблема психологічного аналізу сновидінь.

6. Уява і мислення.

7. Психологічний аналіз пасивної й активної уяви.

8. Уява й літературна творчість.

9. Теорії виникнення уяви.

10. Вплив індивідуальних відмінностей на творчі здібності особистості.

Список використаної літератур:

1. Дудецкий Ф.Я. Воображение. — Смоленськ: Смоленский госуд. пед. ин-т, 1969. - 93 с.

2. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. — К.: Вищ. шк, 2000. - 479 с.

3. Страхов И.В. Психология воображения. — Саратов: Полиграф, 1971. - 76 с.

4. Ушинський К.Д. Избранные педагогические сочинения: в 2-х т. — К.: Рад. школа, 1983. — Т. 1 — 487 с.

5. Фарман И.П. Воображение в структуре познания. — М., 1994. - 215 с.

6. Шрагина Л.И. Логика воображения: Учеб. пособие. М.: Народное образование, 2001. - 192 с.

7. Роменець В.А. Психологія творчості: Навч. посібник. — К.: Либідь, 2004. - 288 с.

8. Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологии. Учеб. пособие / Под. ред. К.М. Романова. — М.: Изд-во Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО «МОДЗК», 2002. - 320 с.

9. Сапогова Е.Е. Задачи по общей психологии: Учеб. пособие для вузов. — М.: Аспект Пресс, 2001. - 447 с.

10. Практикум по общей психологии: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов / А.И. Абраменко, А.А. Алексеев, В.В. Богословський

и. др.; Под ред. А.И. Щербакова. — М.: Просвещение, 1990. - 288 с.

11. Психологія. Тести. Роздатковий матеріал: Виявлення творчих здібностей дітей (тест П. Торренса) / Упоряд. Т. Шаповал, Т. Гончаренко. — К.: Вид. дім «Шкіл. Світ»: Вид. Л. Галіцина, 2005. - 128 с.

Список рекомендованої літератури

1. Арнаутов М. Психология литературного творчества. — К.: Вища шк., 1978. - 175 с.

2. Борбели А. Тайны сна: — М.: Знание, 1989. - 191 с.

3. Введение в психологию / Под общ. ред. проф. А.В. Петровского.

— М.: Академия, 1996. - 496 с.

4. Выготский Л.С. Воображение и его развитие в детском возрасте // Собр. соч. — М.: Педагогика, 1982. — Т.2. - 568 с.

5. Выготский Л.С. Собр. соч.: В 6 т. — М.: Педагогика. — Т. 4: Детская психология / Под ред. Д.Б. Зльконина, 1984. - 432 с.

6. Дьяченко О.М. Об основних направлениях развития воображения у детей // Вопросы психологии. — 1988. - № 6. — С. 21–29.

7. Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. С.Д. Максименка. — К.: Форум, 2000. - 543 с.

8. Максименко С.Д. Загальна психологія: Навч. посібник. — К.: ЦНЛ, 2004. - 272 с.

9. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. — М.: ВЛАДОС, 2001. — Кн. 1: Общие основи психологии. — 668 с.

10. Ньюкомб Н. Развитие личности ребенка. — 8-е изд. — СПб.: Питер, 2003. - 640 с.

11. Пармон З.А. Роль фантазии в научном познании. — Минск: Университетское, 1984. - 175 с.

12. Розетт И.М. Психология фантазии: Зксперим. — теорет. исслед. внутр. закономерностей продуктив. умств. деятельности. — М.: Университетское, 1991 — 342 с.

13. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. — К.: ВД «Професіонал», 2004. - 304 с.

14. Смирнов А.Г. Практикум по общей психологии: Учебное пособие. — М.: Изд-во Института психотерапии, 2004. - 224 с.

4.4 Пам’ять

1. Загальне уявлення про пам’ять та її фізіологічні основи.

2. Види пам’яті.

3. Процеси пам’яті.

4. Індивідуальні особливості пам’яті.

5. Мнемонічні прийоми запам’ятовування.

6. Розвиток пам’яті.

1. Загальне уявлення про пам’ять та її фізіологічні основи

Здатність зберігати й відтворювати свої враження люди помітили дуже давно. Враження, які людина отримує про оточуючий світ, залишає певний відбиток, вони зберігаються, закріплюються, при необхідності і можливості — відтворюються.

Збереження і відтворення спостерігається у всьому органічному світі. Усі живі істоти змінюють звичні реакції в результаті власного «досвіду» під впливом нових умов. Це дало підставу фізіологу Е. Герінгу стверджувати, що пам’ять — це функція органічної матерії. Позитивне значення теорії Е. Герінга полягало в тому, що вперше акцентувалася увага на фізіологічних основах пам’яті. В подальшому ця ідея отримала широке визнання серед психологів. Т. Рібо вважав, що органічна пам’ять за способом засвоєння, збереження і відтворення є тотожною психологічній пам’яті. Відмінність між ними полягає у відсутності у першої свідомості. Р. Семон розвинув вчення про органічну пам’ять і позначив її грецьким словом «мнема» (на честь богині Олімпу Мнемозини — покровительки пам’яті). Тому, процеси пам’яті називаються мнемічними.

В основі пам’яті людини лежать фізіологічні процеси, що перебігають у півкулях головного мозку і ґрунтуються на складних динамічних сполученнях наслідків процесів збудження (динамічних стереотипах). Наявність цих наслідків створює сприятливі умови для подальшого відновлення процесів збудження, сприяючи відтворенню за відповідних умов тих процесів, які вже мали місце.

Для розуміння фізіологічних основ пам’яті велике значення має теорія І. Павлова про умовні рефлекси. В нервових механізмах умовного рефлексу, у принципі нервового замикання як основи утворення тимчасових зв’язків І. Павлов відкрив фізіологічний механізм асоціацій за суміжністю, які є основою елементарних форм пам’яті. Також були відкриті процеси, які становлять фізіологічну основу утворення асоціативних зв’язків, які зумовлюються закономірностями збудження, гальмування, концентрації, іррадіації й індукції в діяльності кори головного мозку.

Пам’ять — це психічний процес, який полягає у закріпленні, зберіганні та подальшому відтворенні людиною її попереднього досвіду.

Варто зазначити, що втрата пам’яті призводить до втрати розумових здібностей, накопичених знань, набутих умінь і навичок, до повної дезорганізації особистості. «Без пам’яті — зазначав С.Л. Рубінштейн, — ми були б істотами миттєвості. Наше минуле було б мертвим для майбутнього. Теперішнє, у міру його перебігу, безповоротно зникало б у минулому». Таким чином, пам’ять відіграє важливу роль у збереженні єдності і цілісності людської особистості та її психічного розвитку, вона включена в будь-який психічний пізнавальний акт, зокрема: лежить в основі здібностей людини, є умовою научіння, набуття знань, формування вмінь і навичок. Без пам’яті неможливим було б нормальне функціонування ні особистості, ні суспільства в цілому.

Історія знає багато відомих імен, які були наділені феноменальною пам’яттю. Так, відомо, що перський цар Кір, Олександр Македонський та Юлій Цезар знали в обличчя та за ім’ям своїх солдат, кількість яких у кожного полководця перевищувала 30 тисяч. Такими ж здібностями був наділений афінський полководець Фемістокл, який знав ім’я кожного з 20 тисяч жителів грецької столиці.

Знаменитий грек Сенека міг запам’ятати близько 2000 не зв’язаних між собою слів, які він чув лише один раз. Академік А. Йоффе пам’ятав усю таблицю логарифмів, якою користуються у школі (таблицю Брадіса). Геніальний математик Л. Ейлер міг точно згадати шість перших ступенів усіх чисел до ста. Л. Бетховен після втрати слуху продовжував творити прекрасну музику, покладаючись на свою пам’ять. В. Моцарт і С. Рахманінов могли відтворити складні музичні твори, почуті ними лише один раз. Усі ці приклади демонструють великі можливості людської пам’яті.

2. Види пам’яті

Види пам’яті класифікують:

1) за характером психічної активності:

— моторна або рухова пам’ять — це запам’ятовування, збереження і відтворення рухів та їх систем; цей вид пам’яті є надзвичайно важливим, коли людина вчиться ходити, танцювати, писати, малювати тощо;

— емоційна пам’ять — це запам’ятовування і відтворення своїх емоцій

і почуттів; пережиті та збережені в пам’яті почуття й емоції виступають як сигнали, які або спонукають людину до дії, або утримують її від вчинків, що викликали в минулому негативні переживання; емоції запам’ятовуються не самі по собі, а разом із тими об’єктами, що їх викликають;

— словесно-логічна пам’ять — це специфічний вид змістом якого є наші думки, поняття, судження, утілені у форму мови; у формуванні даного виду важливе значення має друга сигнальна система; словесно- логічна пам’ять відіграє провідну роль у засвоєнні знань у процесі навчання;

— образна пам’ять полягає в запам’ятовуванні образів: це пам’ять на уявлення про предмети, картини природи й життя, а також звуки, запахи, смаки. Образна пам’ять може досягати високого рівня розвитку як компенсаторний механізм у людей з вадами зору й слуху; вона буває зоровою, слуховою, нюховою, смаковою, тактильною.

— зорова пам’ять — це запам’ятовування зорових відчуттів і сприймань; суттєву роль у підвищенні ефективності зорової пам’яті відіграє сенсибілізація, тобто взаємодія аналізаторів: так, встановлено, що слабкі ритмічні звуки підвищують зорову чутливість, а сильні звукові подразники — знижують її; більшість людей відмічають той факт, що під «легку» музику вони швидше запам’ятовують інформацію, а при шумі не можуть зосередитися на читанні навіть простого тексту;

— нюхова пам’ять — це запам’ятовування запахів; відомо, що людина може якісно розрізнити до 10 тисяч запахів: пам’ять на запахи, наприклад, допомагає лікарям визначати такі захворювання як: дифтерія, діабет, рак, тонзиліт, захворювання травних шляхів і статевих органів тощо; також відомо, що запахи стимулюють творчу діяльність людини: так, наприклад, І. Буніну подобався запах яблук і перед тим, як сісти писати вірші, він розкладав їх по всій кімнаті;

— смакова пам’ять — це запам’ятовування смакових відчуттів і сприймань, які пов’язані не тільки з потребою організму в їжі, а й з пізнавальними здібностями людини; також, смакова пам’ять сприяє утворенню різноманітних асоціацій, які сприяють натхненню і відтворенню інформації або ж гальмують її: відомо, що творче натхнення до О. Пушкіна приходило лише тоді, коли від відчував смак духмяної кави;

— слухова пам’ять — це запам’ятовування слухових відчуттів і сприймань; за допомогою слуху людина контролює свою і сприймає мову інших людей, відчуває музичні звуки й шуми; проведені в Угорщині дослідження, свідчать, що в дітей, які займаються музикою, співами та танцями покращуються успіхи в навчанні, вони більш розвинені розумово;

— тактильна пам’ять — це запам’ятовування дотикових відчуттів, наприклад, незрячими людьми, які користуються азбукою Брайля;

— ейдетична пам’ять — високий рівень розвитку образної пам’яті, що полягає в здатності зберігати яскраві образи предметів протягом довгого часу після їх зникнення з поля зору людини. Ейдетичні образи подібні до уявлень тим, що виникають за відсутності предмета. Але характеризуються таким деталізованим його баченням, яке недоступне звичайному уявленню.

На думку науковців, ейдетична пам’ять найбільше розвинена у дітей. У 1921 р. було проведено дослідження групи дітей молодшого шкільного віку, яким упродовж 9 с демонструвалася сюжетна картинка з великою кількістю деталей. Після того, як прибрали зображення, діти продовжували бачити його в уяві і могли точно відтворити те, що запам’ятали, та відповісти на запитання дослідників.

Варто зазначити, що люди з образною пам’яттю добре запам’ятовують наочні образи, колір предметів, звуки, обличчя; зі словесно-логічною — краще запам’ятовують словесну або абстрактну інформацію (поняття, формули); з емоційною пам’яттю — пережиті почуття. Безумовне домінування одного з розглянутих вище видів пам’яті зустрічається зрідка. Найбільш типовими їх комбінаціями є моторно-зорова, зорово-слухова або моторно-слухова пам’ять. Також необхідно наголосити, що в людей різних професій переважає той чи інший вид пам’яті. Так, у художників добре розвинена зорова пам’ять, у музикантів — слухова, у спортсменів — рухова, у філософів, політиків, дипломатів — словесно-логічна.

2) за характером мети діяльності:

— мимовільна пам'ять — це неусвідомлене запам’ятовування та відтворення інформації, за якого відсутня спеціальна мета щось запам’ятати чи пригадати;

— довільна пам'ять — це свідоме запам’ятовування й відтворення інформації з докладанням вольового зусилля, коли людина ставить перед собою мету щось запам’ятати чи пригадати.

3) за тривалістю утримання інформації:

— довготривала пам'ять характеризується збереженням роками після багаторазового повторення і відтворення інформації, розрахованої на подальше використання в діяльності людини: наприклад, у довготривалій пам’яті утримуються власні номер телефону, дата народження, адреса;

— короткочасна пам'ять характеризується швидким запам’ятовуванням інформації, її відтворенням і нетривалим зберіганням; вона обслуговує актуальні потреби діяльності й обмежена за обсягом: наприклад, студент пам’ятає вивчену інформацію з певної дисципліни, доки не складає іспит;

— оперативна пам’ять забезпечує запам’ятовування інформації, необхідної тільки для виконання певної дії: наприклад, розв’язуючи математичну задачу, учень пам’ятає її умову — було 15 кг яблук, 23 кг груш, — після розв’язання задачі ця інформація учневі не потрібна, вона не зберігається в пам’яті.

Цікаво знати, що після одноразового прослуховування пояснень викладача у довготривалій пам’яті студента залишається в середньому тільки 10 % отриманої інформації, після самостійного читання — 30 %, після активної діяльності під час навчального процесу (активне слухання, занотовування інформації) — 50 %, а після практичного застосування набутих знань, умінь і навичок — 90 %.

3. Процеси пам’яті

Запам’ятовування — це процес пам’яті, завдяки якому відбувається закріплення нової інформації через поєднання її з набутою раніше. Запам’ятовування завжди вибіркове. У пам’яті зберігається далеко не все. Вибірковість пам’яті залежить від потреб, мотивів, цілей, інтересів, діяльності особистості.

За характером запам’ятовування буває механічне (без усвідомлення логічного зв’язку між різноманітними частинами інформації, що сприймається) і осмислене (ґрунтується на розумінні внутрішніх логічних зв’язків між окремими частинами інформації). Відомо, що осмислене запам’ятовування продуктивніше, ніж механічне.

Відтворення — це процес пам’яті, у результаті якого відбувається пожвавлення або повторне збудження раніше утворених у мозку нервових зв’язків. Найпростіша форма відтворення — упізнавання — це відтворення певного об’єкта або інформації в умовах повторного сприймання. Складнішими формами відтворення є згадування і пригадування. Згадування — відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Наприклад, під час складання іспиту студент може без підготовки правильно відповісти на запитання. Пригадування — відтворення збереженої в пам’яті інформації при докладанні певних вольових зусиль. Так, свідок скоєння злочину відтворює інформацію, що запам’ятав з докладанням певних вольових зусиль, намагається пригадати подію деталізовано. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання набутих знань.

Забування — процес протилежний запам’ятовуванню, виявляється в тому, що втрачається чіткість збереженого в пам’яті, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтворення і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

Доцільно знати, що інтенсивне забування інформації відбувається у перші шість годин після запам’ятовування. Тому для тривалого збереження інформації в пам’яті потрібно її повторювати після вивчення з таким інтервалом: перше повторювання — через 15–20 хв.; друге — через 8–9 год.; третє — через добу.

Здавна люди помітили, що через певний час закарбована інформація забувається. Одна з найвідоміших теорій забування була сформульована З. Фройдом. На його думку, найчастіше забування можливе в результаті витіснення або мотивованого забування. Засновник психоаналізу вважав, що забування зумовлене внутрішнім протестом людини, небажанням пам’ятати. Це відбувається у тих випадках, коли людина прагне щось забути, що нагадує їй про неприємні обставини, ситуації, випадки, людей, речі тощо, і викликає негативні емоційні переживання.

Цікавими, на наш погляд, є результати досліджень Б. Зейгарник. Сутність експерименту дослідниці полягав у тому, що піддослідним пропонувалося виконати серію завдань, частину з яких дозволялося завершити, а інші — переривалися незавершеними. У результаті з’ясувалося, що піддослідні вдвічі частіше пригадували незавершені завдання, ніж завершені. Це спричинено впливом мотивації на вибірковість пам’яті і пояснює збереження в ній відбитків незавершених завдань. Ця закономірність — запам’ятовувати незавершені справи або перерваний потік інформації — має назву «ефект Зейгарник».

4. Індивідуальні особливості пам’яті

Люди відрізняються за такими особливостями пам’яті:

— готовністю до відтворення — як швидко та легко людина може пригадати необхідну їй інформацію;

— точністю запам’ятовування (відповідністю відтвореної інформації тому, що запам’ятовувалося);

— міцністю запам’ятовування (тривалість і збереження засвоєної інформації);

— швидкістю запам’ятовування (кількістю повторень та витраченим часом, які необхідні для запам’ятовування нової інформації);

— тривалістю запам’ятовування (здатністю правильно відтворювати набуту інформацію максимально тривалий час);

— переважанням того чи іншого виду пам’яті за характером психічної активності;

— домінуючими прийомами запам’ятовування.

5. Мнемонічні прийоми запам’ятовування

Мнемоніка — наука про пам’ять, яка виникла понад дві тисячі років тому. Вона пов’язана з ім’ям давньогрецького поета і філософа Симоніда Кеоського, який вигадав для запам’ятовування особливу образну систему. Усе, що потрібно було запам’ятати, Симонід запропонував розміщувати у кімнати уявних будинків і за необхідності вилучати звідти потрібну інформацію. Цією системою користувалися Цицерон, Квінтіліан, Наполеон та багато інших видатних людей. Вони подумки зводили будинки, вулиці і навіть цілі міста, у які розміщували різноманітну інформацію (з географії, астрономії, математики тощо).

Мнемотехніка — це сукупність способів або прийомів, що полегшують запам’ятовування необхідної кількості інформації, і ґрунтуються на законах асоціації. До таких прийомів, наприклад, відносять відому російську фразу: «Каждый охотних желает знань, где сидят фазаны». За допомогою цієї фрази можна легко відтворити правильну послідовність кольорів веселки.

Де ти з’їси ці лини — прийом для запам’ятовування зубних звуків.

Мавпа буф — прийом для запам’ятовування правила про вживання апострофа після літер на позначення губних приголосних.

Вус пуми — прийом для запам’ятовування пізнавальних психічних процесів (відчуття, уява, сприймання, пам’ять, увага, мислення, мовлення).

Вперед — прийом для запам’ятовування емоційно-вольових психічних процесів (воля, почуття, емоції).

6. Розвиток пам’яті

Для розвитку пам’яті важливим є формування вміння запам’ятовувати та відтворювати. Високий рівень розвитку досягається, якщо:

— наявний мотив до запам’ятовування, чітко сформулювати, що і як запам’ятати;

— ставиться мета запам’ятати надовго;

— використовуються смислові опори, мислені співвіднесення і смислові групуванням — хто добре осмислює, той добре запам’ятовує

і пам’ятає довго;

— великий обсяг інформації вивчається за смисловими частинами: варто при цьому використовувати прийоми аналізу матеріалу (скласти план розділу, класифікувати інформацію, систематизувати її, згрупувати, порівняти з набутою раніше, утворити асоціативні ланцюжки);

— кількість повторень не перевищує ту кількість, яка необхідна для першого відтворення інформації;

— вивчення триває одну годину сім днів, а не сім годин за один день;

— вивчення точних наук чергується з гуманітарними, тобто після математики вивчають історію, після фізики — літературу, оскільки пам’ять любить різноманітність;

— здійснюються записи, зображуються схеми й діаграми, кресляться графіки, зображуються карикатури, відбувається порівняння з раніше вивченим;

— перше повторення здійснюється не пізніше, ніж за 40 хв після запам’ятовування інформації.

Можливості кращого запам’ятовування інформації значно посилюються, якщо пам’ять тренувати. Психологи пропонують систематично виконувати такі вправи:

1. Уважно подивіться на предмет, пейзаж або людину впродовж 5 с і якомога краще запам’ятайте обраний об’єкт. Заплющіть очі, намагаючись досягти максимально чіткого, яскравого й детального зображення об’єкта. Подумки поставте собі запитання про подробиці обраного об’єкта і спробуйте на них відповісти. Відкрийте очі й порівняйте уявний образ з оригіналом. Виконуйте вправу, доки не досягнете результату.

2. Викиньте на стіл 4 сірники. Протягом 5 с подивіться на них і запам’ятайте їх розташування. Вийдіть в іншу кімнату і спробуйте відтворити правильне розташування сірників на папері. Якщо це вдалося, щодня додавайте по одному сірнику, доводячи кількість до 14. Якщо ви легко впоралися із завданням, можете його ускладнити — необхідно запам’ятовувати розташування не тільки сірників, а й їхніх голівок.

3. Уголос проговоріть будь-який арифметичний ланцюжок (наприклад, від чотирьох відняти три, додати десять, помножити на три, відняти сім і т. д.). Тепер подумки виконайте ці нескладні обрахунки — таким чином, вам необхідно буде пригадати все, що ви сказали попередньо.

4. Покладіть на стіл 7 дрібних предметів, уважно подивіться на них і запам’ятайте. Вийдіть в іншу кімнату і спробуйте описати на папері все, що ви запам’ятали. Якщо це вдалося, щодня додавайте по одному предмету (кількість об’єктів не повинна перевищувати 15).

5. Огляньте кімнату і запам’ятайте все, що в ній знаходиться. Вийдіть в іншу кімнату і спробуйте описати на папері все, що ви запам’ятали.

6. Увечері, перед сном, протягом 7-10 хв. швидко відтворіть ланцюжок основних подій дня із пригадуванням образів людей, з якими зустрічалися, їхніх імен, прізвищ, телефонів, одягу, аксесуарів, змісту розмов тощо. Намагайтеся чітко й детально відтворити все, що бачили, чули і відчували саме у тій послідовності, у якій це відбувалося.

7. Для розвитку словесної пам’яті варто вивчати європейські мови, для зорової — східні.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке пам’ять?

2. Яку роль відіграє пам’ять у житті людини?

3. За якими принципами пам’ять поділяють на види?

4. Дайте характеристику видам пам’яті за психічною активністю.

5. У чому полягає відмінність між короткочасною та оперативною пам’яттю?

6. Які процеси пам’яті ви знаєте? У чому полягають їхні функції?

7. Якими є головні умови продуктивного запам’ятовування?

8. У чому проявляються індивідуальні особливості пам’яті?

9. Які мнемонічні прийоми запам’ятовування ви використовуєте у навчальній діяльності?

10. Які чинники впливають на розвиток пам’яті?

Словник термінів

Відтворення — процес пам’яті, у результаті якого відбувається пожвавлення або повторне збудження раніше утворених у мозку нервових зв’язків.

Запам’ятовування — процес пам’яті, завдяки якому відбувається закріплення нової інформації через поєднання її з набутою раніше.

Забування — процес протилежний запам’ятовуванню, виявляється у тому, що втрачається чіткість збереженого в пам’яті, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтворення і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

Мнемоніка — наука про пам’ять.

Мнемотехніка — сукупність способів або прийомів, які полегшують запам’ятовування необхідної кількості інформації, і ґрунтуються на законах асоціації.

Пам’ять — психічний процес, який полягає у закріпленні, зберіганні та подальшому відтворенні людиною її попереднього досвіду.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Наведіть приклади з вашого життя або з художньої літератури, які демонструють прояв таких видів пам’яті:

— рухової, емоційної, образної, словесно-логічної;

— довготривалої, короткочасної, оперативної;

— мимовільної, довільної.

Завдання виконайте письмово.

Завдання 2

Визначте, які види пам’яті є найбільш важливими для таких професій як лікар, співак, художник, актор, водій, танцюрист, спортсмен, агроном, юрист, землевпорядник, кухар, педагог, агрохімік, ветеринар, електрик.

Відповідь обґрунтуйте.

Завдання 3

Змоделюйте ситуації, у яких демонструються такі процеси пам’яті як запам’ятовування, відтворення (впізнавання, згадування, пригадування) та забування. Завдання виконайте письмово.

Завдання 4

Складіть кросворд на 10 слів, використовуючи прізвища науковців, які досліджували пам’ять та поняття теми.

Завдання 5

Подайте у вигляді структурної схеми зміст пам’яті як пізнавального психічного процесу.

Завдання 6

Розробіть психологічні рекомендації для людини з недостатнім рівнем розвитку слухової, зорової, рухової пам’яті. Завдання виконайте письмово.

Завдання 7

Пригадайте будь-яку життєву ситуацію і визначте, як Ви запам’ятовуєте необхідну інформацію, які прийоми і способи для цього використовуєте. Завдання виконайте письмово.

Завдання 8

Визначте, які види пам’яті проявляються у наведених нижче

ситуаціях:

1. Щоб зрозуміти відмінність між твердими і м’якими речовинами, пригадайте, які вони на дотик.

2. До свідка звернулися з проханням скласти словесний портрет злочинця.

3. Шеф-кухар пропонує свої учням скуштувати страву і визначити, з яких інгредієнтів вона складається.

4. Учитель пропонує старшокласникам визначити за запахом, яка речовина утворюється в результаті продемонстрованої хімічної реакції.

5. Зайшовши в будинок, дівчинка визначила, що сьогодні мама приготувала на обід.

6. Повернувшись із відпустки в офіс, секретарка ввімкнула комп’ютер. Поклавши пальці на клавіатуру, вона легко почала набирати текст документу.

7. Під час проведення конкурсу бальних танців серед юніорів танцювальна пара № 11 зробила помилку — розпочала свій виступ пізніше на декілька секунд, ніж інші.

8. Поспілкувавшись із хворим декілька хвилин, лікар подумки зробив припущення, що пацієнт, можливо, хворий на діабет.

9. Студент удома легко відтворив у зошиті схему, яку викладач намалював під час лекції на дошці.

10. Переглядаючи фотографії про відпочинок на березі моря, дівчина пригадала мелодію, яка звучала того вечора у кафе та хлопця, який запросив її на танець.

11. Коли бабуся підходила до цвинтаря, у неї на очах з’явилися сльози.

12. Юнак почервонів, коли по дорозі до школи зустрів дідуся, яблуню якого він з друзями обтрусив минулого місяця.

13. Художнику достатньо було подивитися на пейзаж лише протягом кількох хвилин, після чого він міг продовжувати працювати над картиною вдома, зберігаючи в пам’яті яскравий образ побаченого з усіма деталями.

14. Малюк, почувши голос матусі, повернув голову в її бік.

15. Учителька запропонувала дітям прослухати фрагмент музичного твору і назвати його.

16. Під час екскурсії учні легко впізнали картину, репродукцію якої показував на заняттях учитель.

17. Під час іспиту студент продемонстрував членам екзаменаційної комісії глибокі знання з дисципліни, зокрема категоріально- поняттєвого апарату.

18. Випадковий свідок пограбування банку допоміг працівникам міліції, коли пригадав, якого кольору та марки автомобіль був у грабіжників.

19. Режисер звернувся до акторів з проханням вивчити на завтра текст нової ролі.

20. Дівчинка добре пам’ятала номер телефону бабусі, з якою спілкувалася щовечора.

21. Учителька задала домашнє завдання — вивчити вірш. Наступного разу на уроці Андрій декламував найкраще з усіх учнів. За два тижні вчителька звернулася з проханням до Андрія ще раз розказати вивчений вірш, однак він не зміг цього зробити.

22. Під час вступних іспитів з математики абітурієнт зміг правильно розв’язати лише половину задач. Прийшовши додому, хлопець намагався пригадати завдання, які викликали труднощі, але не зміг.

23. На уроці музики учні прослухали твір П. Чайковського «Пори року». Учитель поцікавився, які образи природи виникли у їхній уяві учнів під час прослуховування?

24. Адвокат звернувся з проханням до підзахисного розповісти про всі подробиці події.

25. Мама вчила доньку в’язати шкарпетки спицями.

Завдання 9

Визначте, за яких із вказаних нижче умов інформація

запам’ятовується добре, а за яких — погано.

1. Навчальний матеріал є структурованим.

2. Інформація є цікавою для вас.

3. Ви поспішаєте.

4. Відводите на навчання одну годину щодня.

5. Обмежені у часі.

6. Звучить голосно ритмічна музика.

7. Конспектуєте, малюєте схеми, піктограми, порівнюєте з тим, що знали раніше.

8. Ви розгнівані або засмучені.

9. Ви стомлені.

10. У вас гарний настрій.

11. Не розумієте сутності інформації, яку необхідно засвоїти.

12. Коли є певна мета.

13. Вас відволікають.

14. У похилому віці.

15. Ви знаходитеся у стані стресу або депресії.

16. В юнацькому віці.

17. Коли за короткий проміжок часу необхідно засвоїти велику кількість одноманітної інформації.

18. Ваші думки зосереджені на іншому.

19. Вивчаєте точні науки чергуючи з гуманітарними.

20. Звучить тихо мажорна інструментальна музика.

21. Коли їсте.

22. Ви хворієте.

23. Коли дитина засвоює інформацію, граючись.

24. Ви захоплені інформацією.

25. У приміщенні дуже холодно.

Завдання 10

Визначте, яким чином відображено у наведених нижче висловлюваннях закономірності запам’ятовування. Відповідь обґрунтуйте.

1. Пам’ять — комора розуму, але в цій коморі багато перегородок, і тому потрібно швидше все вкладати, куди потрібно (О. Суворов).

2. Музика є володаркою наших почуттів і настроїв (В. Бехтерєв).

3. Процес навчання повинен бути коротким, приємним і ґрунтовним (Я. Коменський).

4. Ми не тільки краще бачимо і чуємо те, що розуміємо, але зазвичай

і пригадуємо краще те, що розуміємо (А. Крилов).

Методики дослідження пам’яті

Методика дослідження обсягу короткочасної пам’яті

Мета дослідження: визначення обсягу короткочасного запам’ятовування за методикою Джекобсона.

Матеріали та обладнання: бланк з чотирма наборами рядів чисел, аркуш для записів, ручка і секундомір.

Процедура дослідження

Дослід можна проводити з одним досліджуваним або з групою з 6–8 осіб. Він включає чотири аналогічні серії. У кожній з них експериментатор зачитує досліджуваному один з наведених наборів цифрових рядів.

Елементи рядів пред’являються з інтервалом 1 с. Після прочитування кожного ряду через 2–3 с за командою «Пишіть!» досліджувані на аркуші паперу відтворюють елементи ряду з тією послідовністю, з якою вони пред’являлись експериментатором. У кожній серії, незалежно від результату, зачитуються всі сім рядів. Інструкція для всіх серій експерименту однакова. Інтервал між серіями становить 6–7 хв.

Інструкція досліджуваному: «Я назву Вам кілька цифр. Слухайте уважно і намагайтеся запам’ятати їх якнайбільше. Після закінчення диктування за моєю командою «Пишіть!» запишіть те, що запам’ятали, з тією послідовністю, з якою вони пред’являлися. Увага! Починаємо!»

Обробка результатів

У процесі обробки результатів дослідження треба встановити:

— ряди, відтворені повністю і з тією послідовністю, з якою вони показувалися дослідником. Для зручності їх позначають знаком (+);

— найбільшу довжину ряду, який досліджуваний в усіх серіях відтворив правильно;

— кількість правильно відтворених рядів, більших за той, який відтворено досліджуваним в усіх серіях;

— коефіцієнт обсягу пам’яті, який знаходять за формулою

де Пк — обсяг короткочасної пам’яті;

А — найбільша довжина ряду, правильно відтвореного досліджуваним в усіх серіях;

С — кількість правильно відтворених рядів, більших за А; n — число серій досліду (в даному дослідженні — 4).

Аналіз результатів

Для аналізу результатів користуються такими показниками рівнів обсягу короткочасного запам’ятовування:

Шкала оцінки короткочасного запам’ятовування

Аналізуючи результати дослідження, потрібно звернути увагу на крайні варіанти отриманих рівнів запам’ятовування. Запам’ятовування, яке дорівнює 10, як правило, є наслідком використання досліджуваним логічних засобів або спеціальних прийомів мнемотехніки. В окремих випадках таке запам’ятовування є феноменальним.

Якщо отримано дуже низький рівень запам’ятовування, то вивчення особливостей пам’яті досліджуваного потрібно повторити через кілька днів. У здорової людини показник пам’яті 3–4 зумовлюється неприйняттям інструкції.

Низький і середній рівні короткочасного запам’ятовування може бути піднято завдяки систематичним тренуванням пам’яті за спеціальними програмами мнемотехніки.

Методика дослідження опосередкованого запам’ятовування

Мета дослідження: визначення впливу системи допоміжних засобів на запам’ятовування конкретних понять.

Матеріали та обладнання: набори слів тесту для запам’ятовування, протокол дослідження, папір, ручка, секундомір.

Процедура дослідження

Дослідження складається з двох серій і проводиться з одним досліджуваним.

Серія № 1

Завдання першої серії: визначення обсягу пам’яті досліджуваного при запам’ятовуванні словесного матеріалу без попередньо заданої системи зв’язків.

У досліді використовується класичний метод утримування членів ряду. Експериментальний матеріал включає 20 не пов’язаних між собою простих слів, які складаються з 4–6 букв. Перед досліджуваним ставиться завдання запам’ятати запропоновані слова і за командою відтворити їх на папері для записів. Експериментатор має читати слова чітко і швидко з паузами 2 с. Через 10 с після закінчення читання слів досліджуваному пропонується відтворити вголос або записати на папері запам’ятовані слова будь-якою послідовністю. Експериментатор відмічає в протоколі правильно відтворені слова. Допущені помилки відтворенні слів фіксуються в примітці. Протокол дослідження має такий вигляд:

Інструкція досліджуваному: «Я буду читати Вам ряди слів, слухайте уважно і спробуйте запам’ятати їх. Коли я закінчу читати слова і скажу: «Говоріть!», назвіть ті слова, які Ви запам’ятали в тій послідовності, в якій вони Вам пригадуються. Увага! Починаємо!»

Слова для запам’ятовування в першій серії:

1. Риба 6. Зуби 11. Білка 16. Земля

2. Гиря 7. Вогонь 12. Пісок 17. Вовк

3. Хліб 8. Цегла 13. Влада 18. Завод

4. Нога 9. Бант 14. Вікно 19. Лілія

5. Сіно 10. Стіна 15. Ручка 20. Пиріг

Після закінчення серії досліджуваний робить словесний звіт про те, яким способом він намагався запам’ятати слово. Цей звіт та спостереження експериментатора записують у протокол.

Серія № 2

Завдання першої серії: визначення обсягу пам’яті досліджуваного під час запам’ятовування словесного матеріалу із заздалегідь заданою системою смислових зв’язків. У досліді використовують метод утримування пар слів. Так, як і в першій серії, слова складаються з 4–6 букв. Досліджуваному дається завдання прослухати пари слів і запам’ятати друге слово кожної пари. Інтервал зачитування експериментатором пар слів — 2 с. Після закінчення читання наведених далі пар слів для запам’ятовування експериментатор через 10 с знову зачитує перше слово кожної пари, а досліджуваному пропонує пригадати друге слово цих пар. У протоколі другої серії відмічають правильно виділені слова, причому помилкові фіксують у примітці.

Інструкція досліджуваному: «Я назву Вам пари слів. Слухайте мене уважно і намагайтеся запам’ятати друге слово кожної пари. Коли я закінчу читати ці пари, то буду знову читати перші слова, а Ви у відповідь на назване перше слово відповідайте другим словом пари, яке Ви запам’ятали. Увага! Приготуйтеся слухати і запам’ятовувати!»

Після закінчення досліду експериментатор записує в протокол словесний звіт досліджуваного та свої спостереження про особливості запам’ятовування слів.

Слова для запам’ятовування в другій серії:

1. Курка — яйце

2. Кава — чашка

3. Стіл — стілець

4. Земля — трава

5. Ложка — їжа

6. Ключ — замок

7. Зима — сніг

8. Корова — молоко

9. Вино — склянка

10. Піч — дрова

11. Перо — папір

12. Закон — декрет

13. Грам — міра

14. Сонце — літо

15. Дерево — листок

16. Голос — радіо

17. Очі — книжка

18. Машина — дорога

19. Річка — берег

20. Місяць — ракета

Обробка результатів

У кожній серії підраховують кількість правильно відтворених слів і кількість помилок. Дані заносять у зведену таблицю:

Аналіз результатів

Аналізуючи результати запам’ятовування у двох серіях і порівнюючи кількісні показники, важливо звернути увагу на словесні звіти досліджуваного та на спостереження експериментатора.

Якщо запам’ятовування в першій серії в досліджуваного було безпосереднім, то його обсяг буде в межах 5–9 слів, що запам’яталися. Коли ж він запам’ятав більше 9 слів, то використав певні мнемотехнічні прийоми й зумів за короткий проміжок часу придумати певну систему зв’язків, які полегшують відтворення. Одним із моментів аналізу може стати порівняння правильності відтворення матеріалу залежно від порядку пред’явлення слів у першій та в другій серіях. Більшість досліджуваних запам’ятовують краще початок та кінець ряду, проте іноді трапляється краще запам’ятовування середини ряду. Враховуючи це, бажано скласти рекомендації до поліпшення пам’яті. Якщо в дослідженні брали участь кілька осіб, то після попередження про правила дотримання етики можна запропонувати учасникам поділитися тими прийомами, які було використано ними для запам’ятовування, виділивши прийнятніші з них. Серед таких прийомів найбільш імовірні візуалізація відповідного предмета, уявлення ситуацій, що утворюють зв’язки між словами, наприклад: «Фунт риби, зав’язаний бантиком».

Ці прийоми якраз і можуть слугувати початком складання рекомендацій для оволодіння мнемотехнікою.

Методика дослідження переважаючого типу запам’ятовування

Мета дослідження: виявлення переважаючого обсягу пам’яті за допомогою різних типів пред’явлення словесного матеріалу.

Матеріали та обладнання: чотири набори слів, які виражають конкретні поняття, один із наборів виконаний на окремих картках, чотири невеликих аркуші паперу для записів, секундомір.

Процедура дослідження

Переважаючий тип пам’яті встановлюють шляхом пред’явлення слів кількома способами. Дослідження складається з чотирьох серій. У першій серії зачитують слова для запам’ятовування (слухове сприймання)

У другій показують слова для зорового сприймання, причому кожне слово має бути чітко написане на окремій картці. У третій серії використовують моторно-слухову форму подання слів і в четвертій — комбіновану. Яка поєднує в собі слухове, зорове та моторне сприймання матеріалу.

Щоб не було перенавантаження під час визначення типу пам’яті, для кожної серії досить підготувати ряд з 10 слів.

Серія № 1

Експериментатор виразно з інтервалом 3 секунди читає слова для запам’ятовування. Перед зачитуванням слів дається інструкція.

Інструкція досліджуваному: «Я буду читати Вам слова. Слухайте їх уважно і запам’ятовуйте. Після паузи, коли я скажу «Пишіть!» на аркуші паперу запишете ті слова, які запам’ятали. Якщо все зрозуміло, приготуйтеся слухати і запам’ятовувати».

Слова для запам’ятовування в першій серії:

машина, яблуко, олівець, весна, лампа, ліс, дощ, квітка, каструля,

горобець

Після паузи на десять секунд подається команда: «Пишіть!»

Серія № 2

Другу серію можна проводити через 5 хвилин після закінчення першої.

У цій серії експериментатор послідовно показує слова, написані на окремих картках. Показування кожного слова має відповідати тривалості читання слова в першій серії, інтервал між словами такий самий, тобто 3 секунди.

Інструкція досліджуваному: «Я буду показувати Вам картки з написаними на них словами. Уважно читайте і запам’ятовуйте їх. За сигналом «Пишіть!» на аркуші паперу запишете ті слова, які запам’ятали. Якщо все зрозуміло, приготуйтеся читати і запам’ятовувати».

Слова для запам’ятовування в другій серії:

літак, груша, ручка, зима, свічка, поле, горіх, сковорідка, качка,

блискавка

Після прочитування слів і паузи на десять секунд подається

команда: «Пишіть!»

Серія № 3

Третя серія, аналогічно другій, проводиться після 5-хвилинної перерви. Експериментатор пропонує слухати слова і «записувати» їх ручкою в повітрі, щоб забезпечити моторну форму сприймання матеріалу. Інтервал між зачитуванням слів 3 секунди, а швидкість читання така сама, як і в першій серії.

Інструкція досліджуваному: «Я буду читати Вам слова. Слухайте їх уважно і «записуйте» в повітрі ручкою. За сигналом «Пишіть!» на аркуші паперу запишіть те, що запам’ятали. Якщо все зрозуміло, приготуйтеся слухати, «писати» слова і запам’ятовувати».

Слова для запам’ятовування в третій серії:

корабель, слива, лінійка, літо, ліхтар, річка, грім, ягода, тарілка,

гусак

Пауза перед сигналом «Пишіть!» у третій серії триває 10 секунд.

Серія № 4

Після 10-хвилинної перерви, коли закінчено третю серію, проводять четверту серію. Темп читання експериментатором слів та паузи між словами залишаються такими самими, як і в попередніх серіях. Щоб забезпечити комбінований тип сприймання матеріалу, досліджуваному не тільки зачитують слова, а й пропонують відразу записувати їх на окремому аркуші, а після записування останнього, десятого, слова аркуші перевертають, і за командою «Пишіть!» піддослідний на звороті відтворює те, що запам’ятав.

Інструкція досліджуваному: «Я буду читати Вам слова, а Ви їх записуйте й запам’ятовуйте. Після того, як я прочитаю останнє слово, аркуші переверніть і за сигналом «Пишіть!» запишіть на зворотній стороні те, що запам’ятали. Приготуйтеся слухати, записувати та запам’ятовувати».

Слова для запам’ятовування в четвертій серії:

поїзд, вишня, зошит, осінь, абажур, галявина, злива, гриб, чашка,

курка

Сигнал «Пишіть!» подається, як і в усіх попередніх серіях, через 10 секунд.

Обробка результатів

Показником обсягу пам’яті в цих серіях є кількість правильно відтворених слів. Результати заносяться в таблицю.

Аналіз результатів

Переважаючий тип пам’яті при різних типах подання словесного матеріалу визначають шляхом порівняння кількості правильно відтворених слів у кожній з чотирьох серій. Нормальним обсягом безпосередньої пам’яті слід вважати запам’ятовування 5–9 слів. Якщо в якій-небудь серії той, кого досліджували, запам’ятав 10 слів, він використав якусь систему засобів, про яку бажано дізнатися із самозвіту та зі спостережень.

Провідний тип пам’яті пов’язаний із відповідною репрезентативною системою уявлень особистості. Її виявлення допоможе зробити багатопланові рекомендації досліджуваному, особливо в плані запам’ятовування ним найбільш цінної інформації.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Відомий режисер К. Станіславський наголошував, що коли ви здатні бліднути, червоніти при згадці про давно пережите, то у вас є:

а) образна пам’ять;

б) емоційна пам’ять;

в) словесно-логічна пам’ять;

г) рухова пам’ять.

2. Пам’ять, яка обслуговує ситуативні задачі, що вимагають негайного застосування й відтворення, — це:

а) сенсорна;

б) оперативна;

в) перехідна;

г) метапам’ять.

3. Академік Баришев, втративши більшість матеріалів експедиції, після повернення відновив їх по пам’яті: вони характеризувалися надзвичайною точністю, повнотою та чітким відтворенням усіх деталей. Це приклад:

а) образної пам’яті;

б) мимовільної пам’яті;

в) словесно-логічної пам’яті;

г) метапам’яті.

4. До прийомів мнемоніки відноситься:

а) катарсис;

б) дизартрія;

в) ритмізація;

г) витіснення.

5. Російський живописець М. Ге і французький художник Г. Доре відомі тим, що їм достатньо було подивитись на модель лише протягом кількох хвилин, після чого вони могли продовжувати працювати над картиною за відсутності моделі, зберігаючи в пам’яті образ зі всіма деталями. Про яке явище йдеться:

а) ейдетичні образи;

б) довільну пам’ять;

в) мимовільну пам’ять;

г) мнемоніку.

6. Симультанність запам’ятовування — це:

а) запам’ятовування матеріалу без розуміння;

б) здатність запам’ятовувати великий обсяг матеріалу;

в) збіг у часі запам’ятовування й сприймання;

г) запам’ятовування на короткий час.

7. Мнемічний процес, який призводить до втрати чіткості й зменшення обсягу закріпленого в тривалій пам’яті матеріалу і неможливості його відтворення — це:

а) пригадування;

б) впізнавання;

в) ілюзії;

г) забування.

8. Онтогенез пам’яті складається у такому порядку:

а) образна — емоційна — рухова — словесно-логічна;

б) емоційна — словесно-логічна — образна — рухова;

в) рухова — емоційна — образна — словесно-логічна;

г) емоційна — словесно-логічна — образна — рухова.

9. Відображення минулого у формі зорових, слухових, нюхових,

смакових та інших вражень — це:

а) образна пам’ять;

б) емоційна пам’ять;

в) сенсорна пам’ять;

г) рухова пам’ять.

10. Яскраві, чіткі уявлення, що зберігаються в пам’яті без будь-яких

змін, — це:

а) сенсорні образи;

б) ейдетичні образи;

в) перцептивні образи;

г) мнемічні образи.

11. Найвищий етап онтогенезу пам’яті, який формується в процесі

навчальної діяльності — це:

а) довільна пам’ять;

б) мимовільна пам’ять;

в) словесно-логічна пам’ять;

г) сенсорна пам’ять.

12. Мнемічні процеси, які обслуговують безпосередньо здійснювані

людиною актуальні дії, операції, називаються:

а) мимовільною пам’яттю;

б) короткочасною пам’яттю;

в) довільною пам’яттю;

г) оперативною пам’яттю.

13. Закріплення і розвиток пам’яті за допомогою застосування допоміжних прийомів, які сприяють швидкому запам’ятовуванню за короткий час великої кількості інформації — це:

а) ейдетика;

б) мнемотехніка;

в) нейролінгвістика;

г) психографологія.

14. Як показали дослідження Б. Зейгарник, ми краще пам’ятаємо будь-яку роботу, якщо вона:

а) залишалась незавершеною;

б) була доведена до кінця;

в) свідомо припинилася;

г) була винагороджена.

15. Відтворення, що виникає при повторному сприйнятті предметів, називається:

а) згадуванням;

б) пригадуванням;

в) впізнаванням;

г) спогадами.

16. Пам’ять на уявлення, картини природи й життя, а також звуки,

запахи, смаки — це:

а) образна пам’ять;

б) емоційна пам’ять;

в) рухова пам’ять;

г) словесно-логічна пам’ять.

17. Запам’ятовування на короткий час, інколи після одноразового й

дуже короткого сприймання, називається:

а) оперативним;

б) короткочасним;

в) довготривалим;

г) довільним.

18. Різновид образної пам’яті, що полягає в здатності зберігати яскраві образи предметів протягом тривалого часу після їх зникнення з поля зору — це:

а) нюхова пам’ять;

б) ейдетична пам’ять;

в) смакова пам’ять;

г) слухова пам’ять.

19. Відтворення утримуваної в пам’яті інформації при докладанні певних вольових зусиль називається:

а) пригадуванням;

б) згадуванням;

в) впізнанням;

г) забуванням.

20. Різновид пам’яті, який забезпечує запам’ятовування інформації, необхідної тільки для виконання певної дії, — це:

а) оперативна пам’ять;

б) короткочасна пам’ять;

в) довготривала пам’ять;

г) довільна пам’ять.

21. Інтенсивне забування інформації відбувається у таких часових межах:

а) через 2 години;

б) 6 годин;

в) 24 години;

г) 48 годин.

22. Успішність запам’ятовування людини залежить від:

а) емоційного стану;

б) характеру;

в) здібностей;

г) темпераменту.

23. Способи і прийоми, які поліпшують запам’ятовування інформації,

що ґрунтуються на законах асоціації — це:

а) мнемоніка;

б) Мнемозина;

в) мнемотехніка;

г) ейдетика.

24. Наука про пам’ять — це:

а) Мнемозина;

б) мнемотехніка;

в) ейдетика;

г) мнемоніка.

25. Оперативна пам’ять забезпечує збереження інформації протягом:

а) п’яти тижнів;

б) п’яти місяців;

в) п’яти хвилин;

г) п’яти років.

26. Учителька на уроці української мови використала вираз «мавпа буф» з метою запам’ятовування губних приголосних. Про які закономірності запам’ятовування знала вчителька:

а) цілісності;

б) асоціативності;

в) вибірковості;

г) структурності.

27. Запам’ятовування, збереження й відтворення різних рухів

називається:

а) емоційною пам’яттю;

б) образною пам’яттю;

в) руховою пам’яттю;

г) словесно-логічною пам’яттю.

28. Про який вид пам’яті йдеться у наведеному прикладі: людина, яка набирає малознайомий номер у телефоні-автоматі й тримає в руках сумку, букет і торт, не має можливості тримати перед очима записну книжку, тому їй доводиться повторювати подумки номер, поки набирає його. Якщо її перервати у момент, поки вона додзвонюється, номер зникне з пам’яті:

а) довготривала;

б) короткотривала;

в) оперативна;

г) механічна.

29. Про які механізми пам’яті йдеться у такій ситуації: в оповіданні А.П. Чехова «Коняче прізвище» йдеться про те, що прізвище Овсов, яке забулося, виплило знову, як тільки лікар нагадав про продаж вівса:

а) асоціації за подібністю;

б) асоціації за суміжністю;

в) асоціації за контрастом;

г) гальмування тимчасових нервових зв’язків у корі великих

півкуль головного мозку.

30. Про який вид пам’яті йдеться у наведеному прикладі: актрисі літнього віку, яка працює над мемуарами, здається, що свої гімназійні роки вона пам’ятає краще, ніж воєнні та недавні:

а) довготривала;

б) безпосередня;

в) сенсорна;

г) короткотривала.

31. Про який механізм пам’яті йдеться в наступній ситуації: у фільмі «Вогні далекого міста» персонаж Ч. Чапліна рятує п’яного мільйонера від самогубства. Щоразу, коли мільйонер у сп’янілому вигляді зустрічає Чарлі, він поводиться з ним як з найкращим другом і запрошує до себе в гості. Але тверезіючи під ранок, він бачить у Чарлі лише незваного гостя і швидко виставляє його за двері:

а) асоціації за подібністю;

б) асоціації за суміжністю;

в) асоціації за контрастом;

г) асоціації за суміжністю та контрастом.

32. Запам’ятовування без усвідомлення логічного зв’язку між різними частинами відтворюваного матеріалу, називається:

а) осмисленим;

б) механічним;

в) довготривалим;

г) оперативним.

33. Про який вид пам’яті йдеться у наведеному прикладі: малюк, який усе літо був у бабусі в селі, може не впізнати її, коли взимку вона приїде у місто:

а) довготривала;

б) короткочасна;

в) оперативна;

г) механічна.

34. Вид пам’яті, який ґрунтується на встановленні смислових зв’язків в інформації, що запам’ятовується, називається:

а) механічною пам’яттю;

б) логічною пам’яттю;

в) емоційною пам’яттю;

г) аудіальною пам’яттю.

35. Вид пам’яті, за якої людина особливо ефективно запам’ятовує наочні образи, кольори, обличчя тощо називається:

а) дотиковою;

б) наочно-образною;

в) феноменальною;

г) емоційною.

36. Пам’ять, яка ґрунтується на повторенні матеріалу без його осмислення, називається:

а) тривалою;

б) емоційною;

в) довільною;

г) механічною.

37. До процесів пам’яті відносять:

а) відтворення;

б) схематизацію;

в) типізацію;

г) загострення.

Теми рефератів

1. Дослідження проблем пам’яті у працях А.О. Смірнова,

П.І. Зінченка, Б.В. Зейгарник.

2. Дослідження пам’яті Г. Еббінгаузом.

3. Розвиток пам’яті в дитячому віці.

4. Основні принципи запам’ятовування.

5. Методики запам’ятовування інформації.

6. Розвиток пам’яті в онтогенезі.

7. Незвичайні можливості пам’яті.

8. Особливості пам’яті людей похилого віку.

9. Забування і боротьба з ним.

10. Механізми порушення пам’яті.

Список використаної літератури

1. Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. С.Д. Максименка. — К.: Форум, 2000. — 543 с.

2. Маклаков А.Г. Общая психология: Учеб. для вузов. — СПб.: Питер, 2005. — 583 с.

3. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. — М.: ВЛАДОС, 2001. — Кн. 1: Общие основы психологии. — 668 с.

4. Пашукова Т.І., Допіра А.І., Дьяконов Г.В. Практикум із загальної психології. — К.: «Знання», КОО, 2006. — 203 с.

5. Психологія / За ред. Ю.Л. Трофімова. — К.: Либідь, 2003. — 560 с.

6. У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В. Тимченко, В.Б. Шапар. — Х.: Прапор. 1997. — 414 с.

7. Трофимова Н.М., Поленякина Е.В., Трофимова Н.Б. Общая психология: Практикум. — СПб.: Питер. 2005. — 320 с.

8. Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологии. Учеб. пособие / Под ред. К.М. Романова. — М.: Изд-во МПСИ; Воронеж: Изд-во НПО «МОДЭК», 2002. — 320 с.

Список рекомендованої літератури

1. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ. — метод. пособие к курсу «Психология человека». — М.:Педагогическое общество России, 2001. — 276 с.

2. Годфруа Ж. Что такое психология?: В 2-х т., Т.1. — М.: Мир, 2004. –496 с.

3. Дрозденко К.С. Загальна психологія в таблицях і схемах: Навч. посібник. — К.: ВД «Професіонал», 2004. — 304 с.

4. Кинякина О.Н., Захарова Т.И. SUPERПАМЯТЬ. Интенсив-тренинг для развития памяти. — М.: Эксмо. 2006. — 416 с.

5. Лурия А.Р. Маленькая книжка о большой памяти. — М.: МГУ, 1975. — 104 с.

6. Ляудис В.Я. Память и ее развитие в детском возрасте. — М.:Педагогика, 1976. — С. 8–37, 220–246.

7. Практикум по общей психологии: Учеб. пособие / А.И. Абраменко, А.А. Алексеев, В.В. Богословский и др.; Под ред. А.И. Щербакова. — М.: Просвещение, 1990. — 288 с.

8. Психологический словарь / Под ред. Ю.Л. Неймера. — Ростов-н/Дону: Феникс, 2003. — 640 с.

9. Психология. Учебник / Под ред. А.А. Крылова. — М.: «Проспект», 1999. — 584 с.

10. Смирнов А.А. Проблемы психологии памяти. — М.: Педагогіка, 1966. — С. 37–73, 106–136.

11. Флоренс И. Память // Хрестоматия по общей психологии. Психология памяти. — М.: МГУ, 1979. — С. 244–270.

4.5 УВАГА

1. Поняття про увагу, її природу та значення.

2. Види та форми уваги.

3. Основні властивості уваги.

4. Способи управління увагою.

5. Розвиток уваги.

1. Поняття про увагу, її природу та значення

Увага — це психічний пізнавальний процес, який полягає у спрямованості і зосередженні свідомості на певному об’єкті.

Іноді вчені зауважують, що увага не є самостійним психічним процесом, оскільки вона не відображає ні властивостей предмета, ні зв’язків, ні відношень між ними. Її змістом є зміст тієї психічної діяльності, у яку вона включена. Тому її ще позначають як форму психічної діяльності.

Під спрямованістю уваги розуміють вибіркову активність людини, що проявляється не лише у зовнішніх діях, а й у готовності до дій. Під зосередженістю розуміють одночасне відволікання від усього побічного, тимчасове ігнорування інших об’єктів. Цим самим забезпечується контроль і регуляція діяльності.

Розповідають, що одного разу магараджа обирав собі міністра. Він оголосив, що візьме того, хто пройде по стіні навколо міста з великим глеком, доверху наповненим молоком, і не проллє жодної краплини. Багато претендентів ходили, а по дорозі їх лякали, відволікали, і вони проливали молоко. «Це не міністри», — говорив магараджа. Але ось пішов один. Ні крики, ні хитрощі не відволікали його очей від переповненого глека.

— Стріляйте! — гукнув магараджа.

— Стріляли, але це не допомогло.

— Це міністр! — сказав магараджа.

— Ти чув крики? — запитав він його.

— Ні!

— Ти бачив, як тебе лякали?

— Ні. Я дивився на молоко.

— Ти чув постріли?

— Ні, я дивився на молоко!

Значення уваги:

— займає особливе місце серед психічних явищ, завжди включається у практичну діяльність та у пізнавальні процеси;

— виражає інтереси, спрямованість особистості;

— є необхідною умовою успішного засвоєння знань, якості й продуктивності трудової діяльності, самовираження особистості;

— необхідна людині у всіх видах її діяльності.

Значний внесок у розкриття природи уваги (її фізіологічних основ) зробили І.М. Сєченов, І.П. Павлов, О.О. Ухтомський. Так,

І.М. Сєченов зазначав, що предмети і явища зовнішнього світу, діючи на мозок людини, викликають у неї «пристосувальні рухові реакції».

І.П. Павлов дослідив, що фізіологічною основою уваги є наявність стійкого осередку оптимального збудження у корі великих півкуль головного мозку, що негативно індукує суміжні її ділянки.

О.О. Ухтомський назвав осередок оптимального збудження домінантою. Під домінантною він розумів панівний осередок збудження, який визначає характер реакції організму у даний момент.

Сьогодні точка зору І.П. Павлова та О.О. Ухтомського отримала підтвердження в експериментах з реєстрації біотопів мозку тварин і людини. Сучасні нейрофізіологічні дослідження підтвердили провідну роль кіркових механізмів у регуляції уваги. Деякі вчені підкреслюють особливо важливу роль лобової ділянки у відборі інформації. Сьогодні у мозку виявлені особливі неврони, котрі отримали назву «неврони уваги». Важлива роль у регуляції уваги належить скупченню нервових клітин, що розташовані у стовбурній частині головного мозку, — ретикулярній формації.

2. Види та форми уваги

За активністю виділяють такі види уваги:

— мимовільна — складається в ході взаємин людини із середовищем без її свідомого наміру,

— довільна — свідомо спрямовується і регулюється особистістю,

— післядовільна — увага, яка спочатку викликалась докладанням вольових зусиль, метою, але надалі підтримувалась інтересом до об’єкта (наприклад, змісту завдання).

Наприклад. Під час уроку, коли всі зосереджено виконують завдання вчителя, у когось із парти падає підручник. Як би старанно учень не працював, він відволічеться на цей гуркіт: спрацює механізм мимовільної уваги. Підручник піднятий, і необхідно знову повертатись до виконання завдання. Іноді, щоб зробити це, потрібно велике вольове зусилля: починає діяти довільна увага. Але якщо завдання, яке людина виконує, її зацікавило, напруження відразу зникає, і вона продовжує працювати цілеспрямовано: включається післядовільна увага.

За спрямованістю виокремлюють такі форми уваги:

— зовнішня: регулює фізичну діяльність людини;

— внутрішня: пов’язана з усвідомленням особистістю своєї діяльності, свого внутрішнього світу, із самосвідомістю; має місце лише в людському світі; об’єктами внутрішньої уваги є почуття, спогади, думки; є необхідною умовою розвитку свідомості і самосвідомості; уміння думати й обдумано діяти пов’язане з розвитком внутрішньої уваги.

Зовнішня і внутрішня увага гальмують одна одну. Завжди існує їх взаємний перехід.

За формою прояву увага також буває:

— колективна: це зосередження усіх членів колективу на одному предметі. Наприклад, таким предметом може витупати розповідь учителя, відповіді учнів. Фактично не буває стовідсоткової уваги класу протягом тривалого проміжку часу, але для існування колективної уваги не страшні відволікання окремих учнів. Наявність цілеспрямованого колективу класу допомагає зосередитись і тим, хто не звик до зусиль з організації уваги.

— Групова: зосередження уваги групами в умовах роботи в колективі. Групову увагу доводиться організовувати при проведенні лабораторних робіт, взаємоперевірок, обговоренні певних фактів у групах. Для учнів і вчителя це найскладніша форма організації уваги, оскільки групи відволікають одна одну в роботі. Для організації уваги необхідно чітко планувати виконання завдань по етапах, перехід на окремих етапах до колективної уваги.

— Індивідуальна: зосередження уваги людини на своєму завданні. Вона виникає при самостійному читанні, розв’язуванні задач, виконанні контрольних робіт. Для вчителя виникає складність переходу від індивідуальної до колективної уваги, оскільки не всі учні впораються одночасно із завданням і у багатьох увага на початку колективної роботи не переключається. У цьому випадку необхідно дати невелике додаткове завдання учням, які закінчили свою роботу раніше від інших. Учням, які не виконали завдання, слід порадити виконати його пізніше.

3. Основні властивості уваги

Стійкість — тривало підтримувана спрямованість діяльності (характеризується часом, протягом якого діяльність людини зберігає свою цілеспрямованість), це тривалість зосередження уваги на об’єкті. Міра стійкості уваги може бути пов’язана з тим, наскільки цікава, значуща для людини діяльність. Може залежати від стану здоров’я людини, від особливостей її нервової системи, від зовнішніх обставин. Багаті змістом, рухливі, динамічні, різноманітні об’єкти довше привертають увагу до себе. Також залежить від ходу діяльності, успіхів людини у подоланні труднощів, від мотивації діяльності, від умінь працювати.

Нестійкість — відволікання уваги, зміна її спрямованості під впливом інших об’єктів. Виникає під впливом раптових, сильних, різких, динамічних зовнішніх подразників, а також при сильних змінах в органічних станах.

Концентрація (зосередженість) — більша чи менша міра заглибленості у діяльність, яку людина виконує в даний момент. Чим більше концентрована увага до певного об’єкта, тим у більшій мірі гальмуються впливи побічних імпульсів.

Зосередженого слухача можна впізнати за малою рухливістю. Іноді людина концентрує свою увагу на чомусь настільки, що для неї щезає усе довкола.

1794 року у Німеччині дев’ятирічному хлопчику повинні були видалити пухлину. Знеболюючих засобів тоді не було, і, щоб відволікти дитину під час операції, їй розповідали захоплюючу казку. Через вісімнадцять років хлопчик, який подорослішав, приніс видавцю казку «Білосніжка та семеро гномів» і розповів, що під час операції зовсім не відчував болю. Цим хлопчиком був відомий казкар Якоб Грімм (1785–1863).

Коливання — зміни концентрації уваги. Ступінь концентрації уваги на певному об’єкті не залишається однаковим протягом часу: він то підвищується, то знижується.

Переключення — довільна зміна людиною спрямованості її діяльності. Людина свідомо переходить від одного завдання до іншого, сама спрямовує свою увагу на нові об’єкти відповідно до змінених умов її роботи. Проявляється при наявності зв’язку між змістом попередньої і наступної діяльності; якщо об’єкт наступної діяльності більш цікавий для людини, коли виконання попереднього завдання закінчене.

Розподіл — проявляється в можливості одночасного виконання людиною двох або іноді навіть трьох видів діяльності, утримання у сфері уваги одночасно кількох об’єктів. Так, коли людина читає цікаву книгу, її увага розподілена по тексту і одночасно сконцентрована на тому реченні, яке вона читає у даний момент.

Розповідають, що римський імператор Юлій Цезар (100 — 44 до н.е.) умів одночасно читати, писати і слухати. Але, імовірно, він просто умів швидко переключатись з однієї справи на іншу і встигав повертатись до продовження перерваної справи до того, як наступне забування.

Психологи з’ясували: якщо одну з дій, які виконує людина, вона навчилась робити не задумуючись (тобто дія повністю автоматизувалась, стала навичкою), а також якщо існує логічний взаємозв’язок між виконуваними діями, тоді розподіл уваги можливий. Тобто розподіл уваги проявляється при достатньому володінні людиною певними видами діяльності, способами її виконання, коли принаймні виконання однієї з робіт більш чи менш автоматизоване.

Обсяг — кількість об’єктів, актуально усвідомлюваних людиною у даний момент. Під обсягом розуміють кількість об’єктів, яку людина може сприйняти з певною якістю і чіткістю в одному акті сприймання за найкоротший час. Кількість об’єктів, яку відображає мозок, залежить від змісту матеріалу, наскільки він пов’язаний смисловими зв’язками, від інтересу особистості до нього та від тих вольових зусиль, що їх докладає людина, працюючи в певній галузі. Середній обсяг уваги людей від 5 до 9 об’єктів (одиниць інформації — незалежно від того, яка ця інформація).

Дослідження Б.М. Теплова, В.Д. Небиліцина показали, що якості уваги залежать від властивостей нервової системи людини. Виявилось, що людям зі слабкою нервовою системою додаткові подразники заважають зосередитись, а із сильною — навіть підвищують концентрацію уваги.

4. Управління увагою

На що людина звертає увагу? Уявімо, що студенти зібрались в аудиторії і чекають початку пар. Поки до аудиторії заходять знайомі їм люди, вони не цікавляться ними. Але якщо у дверях з’явиться новачок, загальна увага зосередиться на ньому. Отже, увагу приваблює новизна вражень. Якщо під час заняття за вікнами класу пролунає гучна музика, лише глухий не зверне на неї уваги. Отже, увагу приваблює інтенсивний сигнал. А якщо людина займається якоюсь цікавою справою, яку ще не до кінця освоїла, її увага буде поглинута лише цієї справою. Отже, увага залежить від складності задачі. Ще наша увага залежить від того, у якій формі ми отримуємо інформацію. Усім відомо: є уроки нудні та нецікаві. Так ось: нудьга визначається не предметом, а тим, як про нього розповідають. Увага може розсіюватись, якщо ми себе погано почуваємо чи нам заважають. Відомо, що людям зі слабкою нервовою системою заважають зосередитись будь-які зовнішні подразники, а у людей із сильною нервовою системою такі подразники навіть підвищують концентрацію уваги. Чим довше ми займаємось якоюсь однією справою, тим менше ми уважні. Тому і треба час від часу переключатись на іншу роботу. Найголовніше: кожна людина звертає увагу на те, що пов’язане з її професійним інтересом.

Одна давня японська історія розповідає, як відомий майстер-зброєносець приліг одного разу відпочивати і почув, що його сусід, теж коваль, працює різцем. Майстер увірвався до сусіда і звинуватив його у тому, що той робить надпис на держаку щойно закінченого меча його, майстра, ім’я, щоб продати меч дорожче. Сусід здивувався і запитав, як він дізнався про це? Підглядав? «Ні, - відповів майстер. — Я не підглядав, я слухав. Ти зробив більше ударів різцем, ніж потрібно для написання твого імені».

Підтримувати увагу на об’єкті можна таким чином:

силою подразника, явищем контрасту, новизною предмета (явища), інтересом людей, включенням у діяльність, словесним нагадуванням, постановкою запитань, прикладами з практики.

Таким чином, привертанню уваги сприяють:

— характер подразника (раптовість появи об’єкта, сили його впливу, співвідношення його з фоном, зміна його інтенсивності й розміщення у просторі, новизна вражень, складність задачі);

— структурна організація діяльності (об’єднані об’єкти сприймаються легше, ніж безладно розкидані);

— співвідношення подразника і потреб людини (те, що відповідає потребам, приверне увагу насамперед).

Практика навчально-виховного процесу показує, що підтриманню уваги в учнів під час уроку сприяють: доведення до свідомості учнів мети уроку; виховання в учнів умінь швидко включатись у виконання поставлених завдань; послідовність і доступність викладу матеріалу; уміле поєднання нового, невідомого з уже відомим учням матеріалом; активізація навчального процесу; зацікавлення змістом діяльності; використання різноманітних способів викладання; зміна темпу роботи на уроці; живий контакт учителя з класом; уміння вчителя спостерігати за станом уваги учнів, вчасно її підтримувати; вимогливість вчителя до уваги учнів; здійснення індивідуального підходу.

5. Розвиток уваги

У перші місяці життя у дитини наявна лише мимовільна увага. Дитина спочатку реагує лише на зовнішні подразники, при чому лише у випадку їх різкої зміни, наприклад, за переходу з темряви до яскравого світла, за раптових гучних звуків, за зміни температури тощо.

З третього місяця дитина усе більше цікавиться об’єктами, тісно пов’язаними з її життям.

У п'ять-сім місяців дитина уже в змозі достатньо довго розглядати якийсь предмет, обмацувати його, брати в рот. Особливо помітний прояв її інтересу до яскравих і блискучих предметів. Це дозволяє робити висновок про досить добре розвинену мимовільну увагу дитини.

До кінця першого — початку другого року життя починають з’являтись зародки довільної уваги. Це пов’язано з процесом виховання дитини. Оточуючі дитину люди поступово привчають її виконувати не те, що їй хочеться, а те, що їй потрібно робити.

За словами відомого вітчизняного психолога Л.С. Виготського, з перших днів життя дитини розвиток її уваги відбувається завдяки подвійному ряду стимулів, які викликають увагу: 1) предметам, що оточують дитину, які своїми яскравими, незвичайними властивостями приковують її увагу; 2) мовленню дорослого — слова, що вимовляються ним, спочатку виступають як стимули-вказівки, які спрямовують мимовільну увагу дитини. Довільна увага виникає з того, що оточуючі люди починають з допомогою низки стимулів і засобів спрямовувати увагу дитини, керувати нею, підкоряти її своїй волі і тим самим дають у руки дитини ті засоби, з допомогою яких вона надалі і сама оволодіває своєю увагою. А це починає відбуватись у процесі оволодіння дитиною мовленням.

Велике значення для розвитку довільної уваги має гра, у процесі якої дитина вчиться координувати свої рухи відповідно до задач гри та спрямовувати свої дії у відповідності з її правилами. Паралельно з довільною увагою на основі чуттєвого досвіду розвивається і мимовільна увага. Розвитку уваги дитини сприяють також знайомство з усе більшою кількістю предметів і явищ, поступове формування вміння розбиратись у найпростіших стосунках, постійні бесіди з батьками, прогулянки з ними, ігри, у яких діти наслідують дорослих, маніпулювання іграшками та іншими предметами.

Особливістю уваги дошкільника є те, що її довільність нестійка. Дитина легко відволікається на сторонні подразники. Її увага надмірно емоційна, — вона ще погано володіє своїми почуттями. При цьому мимовільна увага досить стійка, тривала і зосереджена. Поступово шляхом вправлянь і вольових зусиль у дитини формується здатність керувати своєю увагою.

Особливого розвитку довільна увага набуває у шкільні роки. У ході уроків дитина привчається до дисципліни, у неї формується посидючість, здатність контролювати свою поведінку. У початкових класах школяр не може ще повністю контролювати свою поведінку на уроках. У нього і надалі переважає мимовільна увага. Тому досвідчені вчителі намагаються зробити свої уроки яскравими, захоплюючими, що досягається частою зміною форми подачі навчального матеріалу. У старших класах школяр уже може тривалий час займатись певним видом діяльності, контролювати свою поведінку. На якість уваги виявляють вплив не лише умови виховання, але й особливості віку. Так, фізіологічні зміни, що спостерігаються у віці 13–15 років, супроводжуються підвищеною втомлюваністю і дратівливістю, у деяких випадках приводять до зниження характеристик уваги.

Якщо постійно тренувати увагу, можна виробити звичку бути уважним навіть за найнесприятливіших умов. А зі звички уважність та спостережливість переростають у стійкі властивості особистості. Уважність допоможе розвинутись й іншим властивостям та якостям особистості, і насамперед, почне розвиватись пам’ять.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення уваги.

2. Розкрийте фізіологічну основу уваги.

3. Поясніть значення уваги для людини.

4. Назвіть види уваги та наведіть приклади.

6. Назвіть основні форми уваги, поясніть їх суть та наведіть приклади кожної з них.

7. Розкрийте основні властивості уваги.

8. Наведіть приклад стійкості уваги.

9. Наведіть приклад переключення уваги.

10. Яким чином розвивається увага дитини?

11. Сформулюйте рекомендації з розвитку уваги, управління нею.

Словник термінів

Довільна увага — вид уваги, що свідомо спрямовується і регулюється особистістю.

Мимовільна увага — вид уваги, що складається в ході взаємин людини із середовищем без її свідомого наміру.

Післядовільна увага — вид уваги, яка спочатку викликається докладанням вольових зусиль, метою, але надалі підтримується інтересом до об’єкта (наприклад, змісту завдання).

Увага — це психічний пізнавальний процес, який полягає у спрямованості й зосередженні свідомості на певному об’єкті.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Із наведених слів виберіть ті, які перебувають у тому ж відношенні з поданим словом, що і в наведеному прикладі. Укажіть принцип побудови аналогії.

1. Приклад: сприймання: константність.

Увага:… (збудження, інтерес, концентрація, вразливість, здібності).

2. Приклад: діяльність: гра.

Увага:… (концентрація, сприйняття, розподіл, зосередження свідомості, мимовільна).

Завдання 2

Яким фізіологічним механізмом можна пояснити стан учнів? Який це вид уваги?

Учитель математики настільки сильно заволодів увагою учнів, пояснюючи нову теорему, що ніхто з них не почув дзвінка з уроку.

Завдання 3

Які фізіологічні механізми уваги проявляються в описаному досліді?

Досліджуваний Н. повинен був відповідно до інструкції експериментатора запам’ятати послідовність спалахування яскравих лампочок, не звертаючи уваги на спалахування тьмяних. Виявилось, що у тих зонах кори, яким відповідає яскравий спалах лампочок, підвищена збудливість, а в тих зонах кори, яким відповідає тьмяний спалах, — знижена.

Завдання 4

Які способи підтримання довільної уваги застосовує учениця на уроці? За якими ознаками можна встановити наявність у неї довільної уваги?

Учениця, розповідаючи про те, як вона намагається бути уважною на уроці, говорила: «Я хочу знати геометрію, та вона дається мені важко. Слухаючи вчителя, я часом помічаю, що думка моя іде кудись вбік. Тоді я нагадую собі, що треба краще стежити за тим, що говорить учитель, що вдома буде ще важче самій розібрати теорему. Я подумки повторюю кожне слово вчителя і так тримаю свою увагу».

Завдання 5

Які індивідуальні властивості уваги проявляються у першого і другого учнів? Відповідь обґрунтуйте.

Два учні, сидячи за своїми столами, успішно виконували лабораторну роботу з хімії. У цей час за вчительським столом третій виконував ту ж саму роботу, але часто помилявся. Учитель почергово пропонував двом учням виправляти помилки того, хто працював за вчительським столом. При цьому перший учень швидко підходив і одразу вказував на помилку товариша. Другий не міг відразу відірватися від своєї роботи, а підійшовши до столу, дивився на прилади «невидющим поглядом». Коли ж учитель звернувся до нього з одним-двома запитаннями, учень швидко і добре виправив помилки товариша.

Завдання 6

Розвиток яких властивостей уваги допомагає акторові виконувати свою роботу?

Діяльність актора складна. Поряд з основними завданнями він виконує ще й другорядні. Актор не тільки спрямовує увагу на роль, на виконання сценічних завдань, а й на партнера, і на суфлера.

Завдання 7

Зазначте, які умови потрібні для виникнення і підтримання довільної уваги, а які — мимовільної уваги учнів на уроці.

1. Постановка запитань і розв’язання невеликих завдань упродовж певного часу.

2. Особливості впливу подразників: новизна, їх абсолютна і відносна сила, контраст між ними, зміна у подразниках.

3. Усвідомлення поточних результатів діяльності у формі внутрішнього словесного звіту.

4. Найкращий розпорядок діяльності, створення звичних умов діяльності.

5. Використання певних потреб, із задоволенням яких пов’язаний навчальний матеріал.

6. Використання певних установок і психічних станів.

7. Постановка значущих цілей і завдань діяльності.

Завдання 8

Яка властивість уваги проявляється в наступних прикладах? Який, на вашу думку, її механізм? Чи можливий одночасний перебіг у полі уваги двох і більше процесів?

1. Дивовижна працездатність [Н. Чернишевського] дозволяла йому часто виконувати одночасно дві роботи: нерідко він писав статтю для «Современника», одночасно виконуючи іншу справу, наприклад, диктуючи секретарю переклад «Всесвітньої історії» Шлоссера (Ф. Гоноболін).

2. Ось, у Берліні, одна дама показує фокуси: обома руками в один час пише на різних мовах — англійській, німецькій, французькій — різні фрази. Навіть так робить: у руки бере по два олівці, в зуби — п’ятий і одночасно пише п’ять різних слів на п’яти мовах (М. Горький).

3. Відомі феноменальні здібності Юлія Цезаря, який, за переказами, міг робити одночасно 7 непов’язаних між собою справ. Існує легенда, що Наполеон міг одночасно диктувати своїм секретарям 7 відповідальних дипломатичних документів.

Завдання 9

Дайте відповідь, чому…

1…. світлова реклама влаштована так, що світло то загорається, то гасне?

2.. льотчики не можуть одночасно низько вести літак і відшукувати на землі дрібні предмети?

3.. перебуваючи в гостях і будучи повністю поглинутим бесідою зі співрозмовником, ви моментально реагуєте на своє ім’я, неголосно вимовлене в іншій групі гостей («феномен вечірки»)?

4.. у багатьох спортивних змаганнях звучить попередня команда?

Завдання 10

Проаналізуйте наведені приклади. Які феномени у них описані? Що і як приваблює нашу увагу?

1. Педагоги вміють слідкувати за дітьми, роблячи вигляд, ніби не дивляться на них.

2. За найменшого шелесту в лісі мисливцеві привиджується дичина, утікачеві — переслідувачі, боягузові — небезпека.

3. Закоханий при вигляді кожної жіночої шляпки уявляє, що під нею приховується голова його коханої.

4. Якщо запитати дитину про характерні риси квітки чи пташки, вона назве знайомі риси: листя, пелюстки, ніжка чи хвіст, дзьоб, крила. Але водночас дитина може годинами дивитись на птаха, не помічаючи ніздрів, кігтів, пір’я, доки дорослий не зверне її увагу на ці ознаки.

Завдання 11

Які особливості уваги ілюструють наведені приклади із життя видатних людей? Від чого залежить їхня увага?

1. Фур’є А. до 30-річного віку вирізнявся невгамовним прудким характером і нездатністю до послуху, але, познайомившись з основами математики, став іншою людиною, а надалі — ученим.

2. Мальбранш Б. випадково і проти свого бажання почав читати трактат Декарта про людину; але читання це так подіяло на нього, що «викликало найсильніше серцебиття, завдяки якому йому постійно доводилось відкладати книгу в бік, щоб вдихнути вільно»; він закінчив тим, що став картезіанцем.

3. Коли думка І. Ньютона наштовхувалась на якусь наукову задачу, він перебував під впливом постійного збудження, що не давало йому жодної хвилини спокою.

Завдання 12

Прокоментуйте наступні ситуації. У чому причини розсіяності? Геніальність робить людей неуважними чи увага робить з них геніїв?

1. Одного разу Ньютон задумав зварити яйце. Взявши годинник, він помітив початок варіння. А через деякий час виявив, що тримає у руках яйце, а варить годинник.

2. Відома історія, коли Н.О. Жуковський приходить до себе додому, дзвонить, з-за дверей запитують: «Вам кого?» Він у відповідь: «Скажіть, чи вдома господар?» — «Ні». — «А господиня?» — «Немає і господині. А що передати?» — «Скажіть, що приходив Жуковський».

3. Одного разу у відомого математика Гільберта була звана вечеря. Після приходу одного з гостей мадам Гільберт відвела чоловіка в бік і сказала йому: «Давиде, піди і зміни краватку». Гільберт пішов. Минув час, а він усе не з’являвся. Стурбована господиня будинку пішла на пошуки чоловіка і, заглянувши у спальню, виявила, що він міцно спав у ліжку. Прокинувшись, він пригадав, що, знявши краватку, автоматично почав роздягатися далі і, одягши піжаму, ліг у ліжко.

4. Дені Дідро, наймаючи візників, забував відпускати їх, через що йому доводилось платити їм за цілі дні, які вони даремно простоювали біля його дому.

Завдання 13

Визначте, хто найуважніший. Відповідь аргументуйте.

Якось зав’язалась суперечка, хто найуважніший. Один стверджував, що це Іван Іванович: «Коли він читає книгу чи слухає, що йому говорять, то нічого його не може відволікти: ні поява когось у кімнаті, ні розмова сусідів, ні звук радіо. Уся його увага поглинута тим, що він робить у даний момент». Інший вважав найуважнішим Павла Миколайовича: «З яким би захопленням він не розповідав (здається, що він весь поглинутий розповіддю), усе ж жодна деталь поведінки учнів у класі не вислизне від його уваги. Він бачить і чує усе, що відбувається навколо». Третій вважав, що уважніший від усіх Микола Васильович: «Одного разу ми йшли у повній темряві дорогою, і раптом несподівано спалахнуло і відразу погасло світло від електричного ліхтарика. Ми встигли лише ледь помітити фігуру чоловіка, Микола Васильович за цю коротку мить розгледів і чоловіка, і автомат у його руках, і собаку, яка стояла поряд, і навіть побачив червону зірочку на картузі. Виявилось, що він помітив усе правильно. Нам зустрівся прикордонник».

Завдання 14

За наведеними текстами опишіть фізіологічні механізми уваги.

1. Під назвою «домінанта» розуміється більш чи менш стійке вогнище підвищеної збудженості центрів, чим би він не був викликаний, при чому збудження, які знову надходять у центри, служать підсиленню (підтвердженню) збудження у вогнищі, тоді як у решті центральної нервової системи широко розлиті явища гальмування. Гальмування, яке виявляє домінантне вогнище щодо усіх інших збуджень, що надходять у центральну нервову систему, зумовлює спрямованість свідомості на певний предмет, викликає відволікання від всього іншого… У вищих поверхах і в корі півкуль принцип домінанти є фізіологічною основою уваги (О.О. Ухтомський).

2. В експериментах з реєстрацією біотоків мозку виявилось, що «будь- яка діяльність, яка вимагає напруження уваги, характеризується зростанням частки високих частот («частот активності») і падінням частки низьких частот («частот спокою») в електроенцефалограмі людини» (Ф.М. Гоноболін).

3. Уваги не буває у людини лише під час сну, коли у корі півкуль майже немає джерел збудження, а розлите гальмування, яке охоплює і нижче розташовані відділи мозку (Ф.М. Гоноболін).

4. У людини найважливішим фактором управління підкірковими центрами і, відповідно, найважливішим фактором довільної уваги стають словесні подразники (Ф.Н. Гоноболін).

Завдання 15

Прокоментуйте наступні висловлювання. Чи згідні ви з ними?

1. Геній — це насамперед увага (Ж. Кюв’є).

2. Уся наука є ні чим іншим, як рефлексом «Що таке?», який неймовірно розрісся (І.П. Павлов).

3. Хто нездатен управляти своїми м'язами, нездатен і до уваги (Маудслі).

Завдання 16

Добринін Н.Ф. пропонував виокремлювати мимовільну увагу (феномени якої зумовлені не спрямованою пошуковою активністю суб’єкта), вимушену увагу (детерміновану особливостями стимуляції), емоційну увагу (зумовлену внутрішніми умовами: відповідністю чи невідповідністю стимулу потягам, бажанням, потребам), звичну увагу (пов’язану з минулим досвідом суб’єкта, що сформувалась і спеціалізована для прийому й обробки певної стимуляції), довільну увагу (зумовлену мотивацією) і післядовільну увагу (яка відповідає процесу зміни організації цілеспрямованої діяльності). Співвіднесіть перелічені факти з цими видами уваги.

1. Студент, який цілеспрямовано готується до складного іспиту з далеко не улюбленого предмету, раптом наштовхується в підручнику на факт, що зацікавив його. Із цього моменту підготовка, яка раніше вимагала довільної уваги, набуває мети і перетворюється у захоплюючий процес, що не вимагає спеціального контролю.

2. Пасажири пізньої електрички, які куняють, здригаються від гуркоту швидкого потяга, який проїжджає сусідніми шляхами, і після того, як той пройшов, деякий час зберігають уважність.

3. Психоаналітик за поведінкою, репліками і мимовільною жестикуляцією клієнта здогадується про справжні причини візиту.

4. Лінгвіст, читаючи поганий переклад роману, помічає стильові й культурні невідповідності.

5. Аспірант, проглядаючи в науковій бібліотеці каталог, миттєво «відловлює» книги з «ключовими» для його дослідження словами.

6. Жінки в пологових будинках часто розрізняють плач саме свого малюка.

7. Новонароджена дитина повертає очки в бік шуму.

8. Співробітники, які звикли до кольорів одягу керівника, завжди обговорять між собою його нову краватку.

9. Господиня, яка поставила в духовку пектися пиріг, намагається не забути про нього, навіть якщо займеться іншими важливими справами.

10. Мати завжди зверне увагу на ознаки застуди в дитини.

11. Машиністка може не помітити описок у рукописі, але їх завжди помітить замовник.

12. У компанії молоду жінку завжди привабить чоловік, який відповідає її уявленням про чоловічу привабливість.

13. Якщо раптом відчиняться двері і в кімнату вбіжить клоун, якою б діяльністю не були зайняті люди, які сидять у ній, вони її перервуть.

Завдання 17

Поясніть механізми впливу названих нижче факторів на процеси уваги. Які рекомендації випливають з цього?

1. Увага залежить від циркадних ритмів: уночі, незалежно від міри втомленості людини, увага більш розсіяна, ніж удень. Встановлено, що в нічну зміну люди працюють менш ефективно, навіть якщо вони сплять відведену кількість годин удень. Більшість нещасних випадків і помилок на робочому місці відбувається вночі. У людини, яку оперують уночі, менше шансів вижити. Дослідження, проведені на авіалініях, показали: у нічний час пілоти діють менш точно у зв’язку зі сповільненням реакції, яке з’являється в результаті порушення циркадних ритмів.

2. Стрес, утома, алкоголь, кофеїн, тютюн, снодійне і ліки, які викликають сонливість, притуплюють увагу, знижують пам’ять, сповільнюють реакцію, зменшують здатність до судження. Люди, які стверджують, що вони не можуть зосередитись без кави чи сигарети, є жертвами стереотипу, якого довго притримувались.

3. Емоції можуть підтримувати увагу, але можуть і заважати її концентрації. Відомий випадок, коли людина, яка дізналась про величезний виграш у лотерею, в надто радісному збудженні виїхала на червоне світло і загинула в результаті аварії.

4. Людям похилого віку важко робити декілька справ одночасно з попередньою ефективністю. Монтень у похилому віці любив говорити: «Коли я танцюю, я танцюю; коли я сплю, я сплю».

Завдання 18

Складіть кросворд із 10 слів, використовуючи прізвища науковців, які досліджували увагу, та поняття теми «Увага»

Завдання 19

Подайте у вигляді структурної схеми зміст уваги як пізнавального психічного процесу.

Методики дослідження уваги

Дослідження вибірковості уваги

Мета дослідження: визначення рівня вибіркової уваги.

Матеріали та обладнання: тестовий бланк, олівець і секундомір.

Процедура дослідження: дослідження проводиться в парах: один — експериментатор, другий — досліджуваний. Експериментатор зачитує досліджуваному інструкцію, видає тестовий бланк і фіксує час виконання завдання.

Інструкція досліджуваному: «Вам буде видано тестовий бланк із надрукованими в ньому в рядках буквами та словами. Відшукайте і підкресліть там слова. Намагайтеся не пропустити жодного слова і працювати швидко, оскільки час фіксується. Якщо все зрозуміло і немає запитань, тоді починаємо!»

Тестовий бланк має такий вигляд:

Тестовий бланк

бсонцевтргшоурайонзгуцновинахеьгчафактуекекзаментроч

ягшгупрокуроргурсеабестеоріяенстджзбьамхокейтронциуршро

фщуйлзхтелевізорболджшзхюелгшьбпамятьшогхеюжипдрашл

ослдкнесладспектакльячсимтьбаюжюерадістьвуфупеждлорп

тнародшмвтьлджьхегнеекуифйжрепортажзждорлафивюефбь

дьконкурсзжшнаптйфячицувскапирособистістьехжеьеюбшшг

лоджепрплаванняделживанезбьтрлшшжнпркивкомедіяшлдкцу

йфвідчаййфрячатлджетьбюнхтьфтасенлабораторіялшдшнруугр

гшщтлроснованіезшеремітдтмтаопрукгвмстрпсихіатріябплнст

чьйфяонтзацеьантзахтлкнноп

Після тестування досліджуваний робить звіт про те, як він виконував запропоноване йому завдання.

Обробка та аналіз результатів

Показниками вибірковості уваги в цьому досліді є час виконання завдання і кількість пропусків під час відшукування та підкреслювання слів. Усього в даному тесті 25 слів: сонце, район, новина, факт, екзамен, прокурор, теорія, хокей, трон, телевізор, пам’ять, сприймання, любов, спектакль, радість, народ, репортаж, конкурс, особистість, плавання, комедія, відчай, лабораторія, основа, психіатрія. Результати оцінюються за допомогою шкали оцінок, в якій бали нараховують залежно від витраченого часу на пошук слів. За кожен пропуск слова віднімається по одному балу.

Бали у запропонованій шкалі оцінок дають можливість встановити абстрактні величини якісних оцінок рівня вибірковості уваги. Коли ж у досліджуваного від 0 до 3 балів, то важливо на основі його самозвіту та спостереження експериментатора за ходом досліду з’ясувати причину слабкої вибірковості. Її можуть викликати: стан сильного емоційного збудження; зовнішні перешкоди, які призвели до фрустрації досліджуваного; приховане небажання тестуватися та інше.

У більшості даних має прояв зв’язок між результатами тестування та індивідуальним досвідом і діяльністю досліджуваного.

Вибірковість уваги піддається тренуванню. Можна запропонувати вправи, схожі до даного тесту, для її покращення. Дуже високий рівень вибірковості уваги є одним з проявів феноменальної психічної активності людини.

Дослідження переключення уваги

Мета дослідження: визначення рівня переключення уваги.

Обладнання: секундомір і модифікована Ф.Д. Горбовим цифрова таблиця Шульте. На таблиці в 49 квадратах розміщено числа чорного і червоного кольорів у випадкових комбінаціях, які виключають можливість запам’ятовування. Розміри квадратів із цифрами — 5 х 5 см, а розташовані вони рядами: 7 по горизонталі та 7 по вертикалі. Лінії, що поділяють аркуш на клітини, тонкі, чорного кольору.

Процедура дослідження: у тестуванні беруть участь три особи: експериментатор, досліджуваний і спостерігач-протоколіст.

Дослід складається із трьох серій, які йдуть одна за одною. У першій серії досліджуваному пропонують одночасно назвати і вказати чорні цифри в зростаючому порядку, у другій — червоні цифри в порядку спадання, а в третій серії він називає і показує червоні та чорні цифри почергово, причому чорні, як і в першій серії, називаються в порядку зростання, а червоні — в порядку спадання.

Досліджуваному пропонують сісти зручно за стіл і дають невелику указку.

Завдання експериментатора: перед кожною серією досліду проводити інструктаж досліджуваному, подавати команду «Починаємо!» для відшукування та називання, стежити за секундоміром за часом виконання досліджуваним серії.

Спостерігач-протоколіст допомагає експериментаторові визначати помилки, допущені досліджуваним під час виконання завдання, веде протокол дослідження.

Таблиця показується досліджуваному в кожній серії тільки після інструкції за сигналом «Починаємо!», для того, щоб досліджуваний завчасно не шукав розміщення відповідних цифр.

Інструкція досліджуваному в першій серії: «Візьміть указку. Вам буде показано таблицю з червоними і чорними цифрами. Якомога швидше і без помилок знайдіть та вкажіть усі чорні цифри в порядку зростання від 1 до 25.

Колір називати не потрібно, тільки саме число. Якщо все зрозуміло, тоді приготуйтеся. Починаємо!»

Інструкція досліджуваному в другій серії: «На цій самій таблиці відшукайте і вкажіть всі червоні цифри в спадаючому порядку від 24 до 1. Постарайтеся працювати швидко і без помилок. Колір називати не треба, називайте тільки саме число. Приготуйтеся! Починаємо!»

Перед початком кожної серії роблять перерву тривалістю 3–4 хв. Для відпочинку досліджуваного.

Інструкція досліджуваному в третій серії: «На таблиці червоно- чорних чисел якомога швидше і без помилок знаходьте, називайте і вказуйте то чорні, то червоні цифри поперемінно. Чорні при цьому мають послідовно зростати, а червоні — спадати. Починайте з 1-ї чорної та 24-ї червоної цифр. Колір цифр називати не треба, тільки самі числа. Якщо все зрозуміло і немає запитань, тоді приготуйтеся. Починаємо!»

Якщо досліджуваний у процесі виконання завдання будь-якої із серій помиляється, то він сам має знайти помилку. У деяких найскладніших випадках можливе підказування спостерігача- протоколіста. Секундомір при цьому не зупиняють.

Після проведення всього досліду досліджуваний робить самозвіт. За його допомогою визначають стратегію пошуку цифр і особливості виконання завдання.

Обробка результатів

Під час обробки результатів необхідно:

Побудувати графік часу, затраченого досліджуваним на виконання трьох серій досліду.

Установити час переключення уваги. Час переключення уваги вираховується як різниця часу між третьою серією і сумою першої та другої серій. Показник часу переключення визначають за формулою

Т = Тз — (Т1 + Т2),

де Т1 — час, затрачений досліджуваним на виконання першої серії;

Т2 — час, затрачений на виконання другої серії;

Т3 — час, затрачений досліджуваним на виконання третьої серії.

Аналіз результатів: рівень розвитку переключення уваги визначається за допомогою таблиці.

Оскільки швидкість виконання завдань першої та другої серій суттєво впливає на остаточний показник переключення уваги, то, якщо досліджуваний виконував завдання в першій чи в другій серіях менше, ніж за 33 с, кінцевий показник слід збільшити, піднявши ранг на одиницю чи на дві. Коли ж у першій чи в другій серіях досліджуваний на пошук цифр витрачав більше 60 с, то ранговий знак збільшується на 1 чи на 2, тобто рівень переключення визначається як більш низький.

Якщо час переключення є меншим або дорівнює 0, та дослід треба повторити. Це означає, що досліджуваний на сприйняв інструкції у першій чи в другій серіях.

Аналізуючи результати, важливо простежити специфіку пошуку досліджуваним чисел, особливості виходу зі складних ситуацій, коли число з певних причин одразу знайти не вдається. Одні люди відчувають утруднення, якщо шукане число стоїть поряд із тільки-но знайденим, а інші — якщо воно стоїть далеко від нього.

На основі аналізу кількісних показників, графіка часу конання трьох серій, кількості зроблених помилок, словесного звіту досліджуваного, спостережень експериментатора і протоколіста можна описати характер переключення уваги, враховуючи особливості концентрації, і запропонувати рекомендації щодо його розвитку. В юнацькому віці студенти можуть тренувати переключення уваги, змінюючи види діяльності, чергуючи самопідготовку з навчальних дисциплін. Адекватними до даного тесту будуть вправи, спрямовані на переключення уваги з одного об’єкта спостереження на інші, почергове виконання різноманітних дій.

Дослідження розподілу уваги

Виконайте наступні завдання.

Зазначте час та спробуйте називати за порядком літери алфавіту і після кожної — число, а при називанні наступної літери додавати до попереднього числа 3. Тобто: «а-1», «б-4», «в-?» і так далі, поки не дійдете до літери «ф». Перевірте, скільки часу ви затрачаєте на це завдання, і виконайте наступне: на аркуші паперу пишіть числа від 1 до 20 і одночасно вголос лічіть у зворотному порядку — від 20 до 1.

Останнє завдання таке: читайте вголос книгу і одночасно пишіть щось, наприклад: «+ — + — + — +».

Чи спостережливі Ви?

У кожному з малюнків цієї серії допущена помилка або не вистачає якоїсь деталі. Щоб знайти цю помилку, треба бути спостережливим, але окрім того — мати певні знання. Спробуйте знайти помилку чи пропуск.

Прийоми розвитку уваги

1. «Хто швидше?»

Досліджуваним пропонують як можна швидше і точніше викреслити у колонці будь-якого тексту якусь літеру, яка часто трапляється, наприклад, «о» чи «а». Успішність виконання завдання оцінюється за часом його виконання і кількістю допущених помилок — пропущених літер: чим менша величина цих показників, тим вища успішність. При цьому треба заохочувати успіхи та стимулювати інтерес.

Для тренування переключення та розподілу уваги завдання змінюють: пропонується закреслювати одну літеру вертикальною лінією, а іншу — горизонтальною чи за сигналом чергувати закреслювання однієї літери із закреслюванням іншої. З часом завдання можна ускладнювати. Наприклад, одну літеру закреслювати, іншу підкреслювати, а третю — обводити кружечком.

Мета такого тренування — вироблення звичних, доведених до автоматизму дій, що підлягають певній, чітко усвідомлюваній меті. Час завдань змінюється залежно від віку (молодші школярі — до 15 хвилин, підлітки — до 30 хвилин).

2. Спостережливість

Досліджуваним пропонується по пам’яті детально описати двір навчального закладу, шлях з дому до навчального закладу — те, що вони бачили сотні разів.

Такі описи досліджувані можуть робити усно або письмово, а потім порівнюють їх між собою, з реальною дійсністю. У цій грі виявляються зв’язки уваги і зорової пам’яті.

3. Коректура

Ведучий записує на аркуші кілька речень з пропуском і перестановкою літер у деяких словах. Досліджуваному дозволяється прочитати цей текст лише один раз, відразу виправляючи помилки ручкою чи олівцем. Потім він передає аркуш іншому учневі, який виправляє помилки, що залишились, ручкою іншого кольору. Можливе проведення змагань у парах.

4. Пальці

Учасники зручно розташовуються на стільцях, утворюючи коло. Слід переплести пальці покладених на колінах рук, залишивши великі пальці вільними. За командою «Розпочали» повільно повертати великі пальці один навколо іншого з постійною швидкістю і в одному напрямі, слідкуючи за тим, щоб вони не торкались один одного. Зосередити увагу на цьому русі. За командою «Стоп» припинити вправу. Тривалість 5-15 хвилин.

Деякі учасники відчувають незвичайні відчуття: збільшення чи відчуження пальців, зміна напряму їх руху. Хтось буде відчувати сильне роздратування чи неспокій. Ці труднощі пов’язані з незвичайністю об’єкта зосередження.

5. Концентрація

Концентрація може проводитись на зовнішніх матеріальних об’єктах, на органах тіла чи на думках.

Необхідно задати час, прийняти відповідну поставу, розслабити м’язи і вибрати об’єкт концентрації. Якщо думки почнуть переключатись з одного об’єкта на інший, не можна різко боротися з цим, перевтомлюватись, трусити головою, відганяючи сторонні думки. З мірою того, як думки відходять в бік, слід м’яко повертати їх до мети концентрації. Важливо, щоб протягом відведеного часу думка відходила в бік не більше трьох разів.

6. «Муха»

Для цієї вправи потрібна дошка з розкресленим на ній дев’яти клітинним полем 3*3 і невеликий шматок пластиліну (який буде виконувати роль «дресированої мухи»). Дошка ставиться вертикально і ведучий пояснює учасникам, що переміщення «мухи» з однієї клітинки на іншу відбувається за допомогою подачі їй команд, які вона слухняно виконує. За однією з чотирьох можливих команд («вверх», «вниз», «вправо» чи «вліво») «муха» переміщується відповідно на сусідню клітинку. Вихідне положення «мухи» — центральна клітинка ігрового поля. Команди подаються учасникам за чергою. Гравці повинні, невідступно слідкуючи за переміщеннями «мухи», не допустити її виходу за межі ігрового поля.

Після усіх цих пояснень починається сама гра. Вона проводиться на уявному полі, яке кожен з учасників уявляє перед собою. Якщо хтось втрачає нитку гри чи «бачить», що «муха» залишила поле, він дає команду «Стоп» і, повернувши «муху» на центральну клітинку, починає гру спочатку.

«Муха» вимагає від гравців постійної зосередженості, однак, після того, як вправа добре усвідомлена, її можна ускладнити. Збільшивши кількість ігрових клітинок (наприклад, до 4*4) чи кількість «мух», в останньому випадку команди подаються кожній «мусі» окремо.

7. Селектор

Для вправи обирається один з учасників гри — «приймач». Решта групи — «передавачі» — зайняті тим, що кожен лічить уголос від різних чисел і в різних напрямах. «Приймач» тримає у руці жезл і мовчки слухає. Він повинен почергово налаштуватись на кожен «передавач». Якщо йому надто складно почути той чи інший «передавач», він може жестом змусити його говорити голосніше. Якщо йому надто легко, він може збавити звук. Після того, як «приймач» достатньо попрацює, він передає жезл своєму сусідові, а сам стає «передавачем». У ході гри жезл здійснює повне коло.

8. Найуважніший

Учасники повинні встати півколом і визначити ведучого. Ведучий протягом декількох секунд намагається запам’ятати порядок розташування гравців. Потім за сигналом відвертається і називає порядок, у якому стоять товариші. Ведучими повинні побувати усі гравці за чергою.

9. Надувага

Учасники розбиваються на дві групи: «ті, хто заважає» та «уважні. «Уважні» розставляються ведучим по периметру кімнати обличчям до центру і отримують завдання: зобразити людину, повністю зосереджену на якійсь внутрішній роботі, яка не помічає оточуючого. «Ті, хто заважає» отримують завдання під час вправи відволікати «уважних» (але не торкатись їх).

10. Камінь, ножиці, папір

Учасники повинні розділитись на пари. Бажано, щоб усі сиділи один навпроти одного. На рахунок «три» кожен учасник викидає на пальцях одну із трьох фігур: камінь — кулак, ножиці — два пальці, папір — відкрита долоня. Причому діє правило: ножиці ріжуть папір, камінь тупить ножиці, папір може огорнути собою камінь. Відповідно, гравець, який викинув на пальцях таку фігуру, яка «переможе» противника (наприклад, камінь переможе ножиці), залишається, а той, хто програв, виходить з гри. Далі — наступний тур гри — пари утворюються з переможців.

11. Лічба фігур

Ведіть одночасно лічбу різних фігур, наприклад (перша стрічка): круг білий — один, круг чорний — один, круг білий — два, круг білий — три, круг чорний — два, круг білий — чотири, і так далі.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Про яку властивість уваги іде мова у наведеній ситуації: коли він читає книгу чи слухає, що йому говорять, то ніщо його не може відволікти: ні поява когось у кімнаті, ні розмова сусідів, ні звук радіо. Уся його увага на тому, що він робить у даний момент:

а) розподіл;

б) переключення;

в) концентрація;

г) об’єм.

2. Про який вид уваги ідеться у наступній ситуації? Дівчинка-підліток, яка читає перед сном мелодраму, забуває про час, «ковтаючи» сторінку за сторінкою:

а) вимушена увага;

б) емоційна увага;

в) звична увага;

г) післядовільна увага.

3. Про яку властивість уваги іде мова у наведеній далі ситуації? З яким би захопленням він не розповідав, однак жодна деталь поведінки учнів у класі не вислизне від його уваги. Він бачить і чує усе, що відбувається довкола:

а) розподіл;

б) переключення;

в) концентрація;

г) об’єм.

4. Про яку властивість уваги іде мова у наведеній ситуації? Одного разу ми йшли у повній темноті дорогою, і раптом спалахнуло й відразу згасло світло від електричного ліхтарика. Ми встигли ледь помітити фігуру чоловіка, а М.В. за цю мить розгледів і чоловіка, і автомат у його руках, і собаку, яка стояла поряд:

а) розподіл;

б) переключення;

в) концентрація;

г) об’єм.

5. Про який вид уваги йдеться у наступній ситуації: лікар навіть у перехожих на вулиці помічає ознаки поширених захворювань:

а) вимушена увага;

б) емоційна увага;

в) звична увага;

г) післядовільна увага.

6. Переважання зовнішньо опосередкованої уваги, тобто уваги, викликаної факторами зовнішнього середовища, спостерігається на етапі:

а) дошкільного розвитку дитини;

б) молодшого шкільного віку;

в) підліткового віку;

г) ранньої юності.

7. Причинами виникнення мимовільної уваги є:

а) характер зовнішнього подразника;

б) сила, інтенсивність подразника, контраст між подразниками, тривалість дії подразника, його величина і форма, новизна та незвичність подразника;

в) відповідність зовнішніх подразників внутрішньому стану людини;

г) спрямованість особистості;

д) характер зовнішнього подразника та його відповідність внутрішньому стану людини, спрямованості особистості.

8. Властивість уваги, яка проявляється у можливості одночасного виконання людиною двох або іноді навіть трьох видів діяльності, називається:

а) стійкістю;

б) переключенням;

в) розподілом;

г) об’ємом.

9. Увага, яка спочатку викликалась докладанням вольових зусиль, метою, але надалі підтримувалась інтересом до об’єкта, носить назву:

а) довільна;

б) післядовільна;

в) мимовільна;

г) внутрішня.

10. Стійкий осередок оптимального збудження у корі великих півкуль головного мозку, що є фізіологічною основою уваги, домінантою назвав:

а) І.М. Сєченов;

б) І.П. Павлов;

в) О.О. Ухтомський;

г) В.М. Бехтерєв

11. Уміння одночасно виконувати кілька дій чи спостерігати за кількома процесами, об’єктами, характеризує:

а) розподіл уваги;

б) концентрацію уваги;

в) переключення уваги;

г) стійкість уваги.

12. Свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і

явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності характеризує:

а) мимовільну увагу;

б) довільну увагу;

в) післядовільну увагу;

г) зовнішню увагу.

13. Довільна зміна людиною спрямованості її діяльності, коли вона свідомо переходить від одного завдання до іншого, сама спрямовує увагу на нові об’єкти відповідно до змінених умов її роботи, характеризує:

а) переключення уваги;

б) концентрацію уваги;

в) обсяг уваги;

г) розподіл уваги.

14. Вид уваги, який виникає у процесі діяльності й супроводжується безпосереднім інтересом до змісту завдання, називають:

а) мимовільна увага;

б) довільна увага;

в) внутрішня увага;

г) післядовільна увага.

15. Психічний процес, що полягає у зосередженості свідомості на певному об’єкті чи явищі, називається:

а) сприйманням;

б) увагою;

в) відчуттями;

г) мисленням.

16. Увага, яка спрямовується на аналіз діяльності мислення, має назву:

а) рухова;

б) моторна;

в) сенсорна;

г) інтелектуальна.

17. Про який вид уваги ідеться в такій ситуації: пасажири пізньої електрички, які спали, здригаються від гуркоту швидкісного потягу, що проїжджає сусідньою колією, і після того, як він пройшов, деякий час зберігають бадьорість:

а) вимушена увага;

б) емоційна увага;

в) звична увага;

г) післядовільна увага?

18. Властивість уваги, що полягає у здатності певний час зосереджуватись на одному й тому самому об’єкті, називається:

а) стійкістю;

б) розподілом;

в) переключенням;

г) обсягом.

19. Як співвідносяться терміни «мимовільна увага» і «пасивна увага»:

а) це синоніми;

б) вони позначають різні види уваги;

в) пасивна увага є різновидом мимовільної уваги;

г) мимовільна увага є різновидом пасивної уваги.

20. Причиною виникнення довільної уваги до певного об’єкта є:

а) відсутність мети діяльності;

б) наявність мети діяльності;

в) новизна подразника;

г) емоційна значущість об’єкта.

21. Про можливість суб’єкта спрямовувати й зосереджувати увагу на кількох не пов’язаних між собою об’єктів свідчить така властивість уваги, як:

а) концентрація;

б) розподіл;

в) стійкість;

г) вибірковість.

22. Тривалість зосередження уваги на певному об’єкті визначається такою її властивістю, як:

а) обсяг;

б) вибірковість;

в) стійкість;

г) розподіл.

23. Привертанню уваги сприяють:

а) лише інтенсивність подразників;

б) лише відношення подразників до потреб, інтересів;

в) лише контрастність подразників;

г) відношення до потреб, інтересів, інтенсивність та контрастність подразників.

24. Зміна оптимального темпу подання звукових стимулів може впливати на обсяг слухової уваги таким чином:

а) посилює увагу;

б) послаблює увагу;

в) не змінює уваги;

г) то посилює, то послаблює увагу.

25. Кількість об’єктів чи їх елементів, які одночасно сприймаються з однаковим ступенем чіткості й виразності, визначають такий показник уваги, як:

а) концентрація;

б) переключення;

в) розподіл;

г) обсяг.

26. У яких умовах увага учня до матеріалу підручника буде більш інтенсивною:

а) в абсолютній тиші;

б) у галасі;

в) за наявності слабких сторонніх подразників;

г) за наявності сильних сторонніх подразників?

27. Увага людини до рухів, які вона виконує, має назву:

а) сенсорна;

б) інтелектуальна;

б) рухова;

г) перцептивне.

28. Увага, що виявляється в активному спрямуванні органів чуття на власних думках і переживаннях, має назву:

а) зовнішня;

б) внутрішня;

в) інтелектуальна;

г) сенсорна.

29. Орієнтувальний рефлекс характеризує увагу:

а) мимовільну;

б) довільну;

в) післядовільну;

г) опосередковану.

30. Характеристики уваги зумовлені:

а) властивостями нервової системи людини;

б) характером людини;

в) сферою діяльності людини;

г) вмінням людини включатись у певний вид діяльності.

31. Для перших місяців життя людини характерний такий вид уваги:

а) мимовільна;

б) довільна;

в) післядовільна;

г) відсутній будь-який прояв уваги.

32. Який вид уваги проявляється у такій ситуації: дорослий підійшов до немовляти, трусячи брязкальцем, провів рукою праворуч, немовля повернуло голову в бік брязкальця:

а) післядовільна;

б) довільна;

в) мимовільна;

г) внутрішня?

33. Привертанню уваги сприяють:

а) постійність об’єктів;

б) невідповідність об’єкта потребам особистості;

в) раптовість появи об’єкта;

г) хаотичність розташування об’єктів.

34. Яка з наведених умов не сприяє привертанню уваги:

а) раптовість появи об’єкта;

б) мінливість об’єкта;

в) відповідність об’єкта потребам людини;

г) постійність об’єкта?

35. Кому належить твердження про те, що фізіологічною основою уваги є наявність у корі великих півкуль головного мозку стійкого осередку оптимального збудження, який негативно індукує суміжні ділянки:

а) І.П. Павлову;

б) О.О. Ухтомському;

в) І.М. Сєченову;

г) В.М. Бехтерєву.

36. Міру заглибленості людини у певний вид діяльності характеризує:

а) стійкість уваги;

б) концентрація уваги;

в) переключення уваги;

г) обсяг уваги.

37. Кому належать слова: «Увага є тими єдиними дверима, через які кожне слово вчителя проникає в душу дитини»:

а) П.К. Анохіну;

б) К.Д. Ушинському;

в) С.Л. Рубінштейну;

г) О.М. Леонтьєву.

38. Властивість уваги, яка зумовлюється послабленням сили зосередженості, називається:

а) зосередженість;

б) стійкість;

в) переключення;

г) розсіяність.

39. Яка з наведених характеристик відображає добрий розподіл уваги:

а) людина швидко змінює свою зосередженість з одного об’єкта на інший;

б) людина може побачити багато деталей об’єкта за один акт його приймання;

в) людина може довго підтримувати увагу на одному і тому ж об’єкті;

г) людина здатна виконувати два й більше видів діяльності одночасно?

40. Яка з наведених характеристик відображає добру стійкість уваги:

а) людина може тривалий час підтримувати свою увагу на одному й тому ж об’єкті;

б) людина швидко змінює свою зосередженість з одного об’єкта на інший;

в) людина може побачити багато деталей об’єкта за один акт його сприймання;

г) людина здатна виконувати два і більше видів діяльності одночасно?

41. З метою уникнення прояву якої властивості уваги у транспорті громадського користування вивішують написи: «Розмовляти з водієм під час руху суворо заборонено»:

а) розподілу;

б) переключення;

в) відволікання;

г) концентрації?

42. Увага належить до такого виду психічних явищ:

а) психічних процесів;

б) психічних властивостей;

в) психічних станів;

г) несвідомі психічні процеси.

43. Який вид уваги домінує у дошкільнят?

а) довільна;

б) мимовільна;

в) вимушена;

г) післядовільна.

44. Яке з наведених тверджень є характеристикою уваги:

а) задана людині від народження і залишається незмінною упродовж життя;

б) однакова у всіх людей;

в) піддається спеціальному тренуванню;

г) розвивається лише у перші роки життя?

45. З якими психічними процесами пов’язана увага:

а) з пізнавальними;

б) з емоційними;

в) з вольовими;

г) з усіма?

46. Яке з висловлювань є визначенням уваги:

а) це відображення у мозку людини предметів і явищ об’єктивного світу в цілому внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття;

б) це зосередженість психічної діяльності на певному об’єкті чи явищі;

в) це відображення у мозку людини предметів і явищ об’єктивного світу на основі даних попереднього досвіду;

г) це узагальнене та опосередковане відображення у мозку людини предметів і явищ об’єктивної дійсності в їх безпосередніх властивостях, зв’язках і відношеннях?

47. Хто з учених досліджував увагу в контексті теорії установки:

а) І.М. Сєченов;

б) І.П. Павлов;

в) О.О. Ухтомський;

г) Д.Н. Узнадзе?

48. Яке з тверджень щодо природи уваги є правильним:

а) властивості уваги людини не змінюються у процесі життя;

б) деякі властивості уваги можна розвивати;

в) усі властивості уваги можна цілеспрямовано розвивати;

г) в одних людей властивості уваги залишаються незмінними впродовж життя, в інших вони можуть розвиватись.

49. У якому віці у людини починає розвиватись увага?

а) у віці немовляти;

б) у ранньому дитинстві;

в) у дошкільному;

г) у молодшому шкільному.

50. Який вид уваги є необхідною умовою успішного навчання дитини у школі:

а) мимовільна;

б) довільна;

в) емоційна;

г) рухова.

Теми рефератів

1. Теорії уваги.

2. Розвиток уваги в онтогенезі.

3. Особливості уваги дитини.

4. Ґендерні особливості уваги.

5. Прийоми привертання уваги.

6. Прийоми розвитку уваги дитини.

7. Способи підтримання уваги учнів на уроці.

8. Методи вивчення уваги.

9. Розлади уваги.

10. Синдром дефіциту уваги у дітей.

Список використаної літератури

1. Волошина В.В., Долинська Л.В., Ставицька С.О., Темрук О.В. Загальна психологія: Практикум: Навч. посібник. — К.: Каравела, 2005. - 280 с.

2. Пашукова Т.І., Допіра А.І., Дьяконов Г.В. Практикум із загальної психології / За ред. Т.І. Пашукової. - 2-ге вид., стер. — К.: Знання, КОО, 2006. - 203 с.

3. Психологический тести / Под ред. А.А. Карелина: В 2 т. — М.: ВЛАДОС, 2002. — Т.2. - 248 с.

4. Рогов Е.И. Настольная книга практического психолога: Учеб. пособие: В 2 кн. — 3-е изд. — М.: ВЛАДОС, 2001. — Кн. 2: Работа психолога со взрослыми. Коррекцинонные приемы и упражнения. — 480 с.

5. Сапогова Е.Е. Задачи по общей психологии: Учеб. пособие для вузов. — М.: Аспект Пресс, 2001. - 447 с.

6. Я познаю мир: Психология: Дет. знцикл. / Е.В. Селезнева. — М.:

ООО «АСТ»: ООО «Астрель», 2002. - 425 с.

Список рекомендованої літератури

1. Введение в психологию / Под общ. ред. А.В. Петровского. — М.: Академия, 1996. - 496 с.

2. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ. — метод. пособие к курсу «Психология человека». — М.: Российское педагогическое агенство, 1998. - 272 с.

3. Годфруа Ж. Что такое психология? В 2-х т. — М.: Мир, 1992.

4. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. - 583 с.

5. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. — К.: Вища школа, 2000. - 479 с.

6. Немов Р.С. Психология: Учебник для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — 2-е изд.

— М.: Владос, 1998.

7. Общая психология. Курс лекций / Сост. Е.И. Рогов. — М.: ВЛАДОС, 1995. — С. 81–86.

8. Пашукова Т.І., Допіра А.І., Дьяконов Г.В. Практикум із загальної психології / За ред. Т.І. Пашукової. — К.: Знання, КОО, 2006. - 203 с.

9. Психологические тести / Под ред. А.А. Карелина: В 2 т. — М.: ВЛАДОС, 2002. — Т.2. - 248 с.

10. Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. Брусенко. — К.: ІНКОС, 2005. - 352 с.

11. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. — К.: Либідь, 2003. - 560 с.

12. Психология и педагогика. Учеб. пособие. / Под ред. К.А. Абульхановой, Н.Н. Васильевой, Л.Г. Лаптева, В.А. Сластенина. — М.: Совершенство, 1998. - 320 с.

13. Рогов Е.И. Настольная книга практического психолога: Учеб. пособие: В 2 кн. — М.: ВЛАДОС, 2001. — Кн. 2: Работа психолога со взрослыми. Коррекцинонные приемы и упражнения. — 480 с.

14. Рубинштейн С.Л. Основи общей психологи. В 2-х т. — М.: Педагогика, 1989.

15. Саблин В.С., Слаква С.П. Психология человека. — М.: Зкзамен, 2004. - 352 с.

16. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки: Посібник. — К.: Академвидав, 2003. - 504 с.

17. Столяренко Л.Д. Психология. — Ростов-н/Д, 2003. - 448 с.

18. Узнадзе Д.Н. Общая психология. — М.: Смисл, СПб.: Питер, 2004. - 413 с.

19. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. — К.: ВД Професіонал, 2004. - 304 с.

4.6 МИСЛЕННЯ

1. Мислення та його фізіологічні основи

2. Операції мислення

3. Види і форми мислення

4. Індивідуальні особливості мислення

1. Мислення та його фізіологічні основи

Мислення — пізнавальний психічний процес, що характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності і дозволяє встановлювати зв’язки й відношення між предметами та явищами.

Узагальненість виражається у здатності людини пізнавати властивості, які є загальними для багатьох об’єктів Вони не існують у вигляді конкретних предметів або явищ, а є доступними лише для розуміння. Наприклад, «колір» не є загальною ознакою оточуючих предметів, це — певна абстракція, яку можна лише зрозуміти через слова. Однак це поняття існує як колір конкретного предмета: жовте сонце, зелене яблуко, червоні губи, синя стрічка. Отже, узагальненості сприяє те, що мислення має знаковий характер і виражається словом. Таким чином, мислення існує лише в людини й виникає та розвивається під впливом навчання і виховання. Необхідною і важливою умовою є наявність інтелектуально насиченого середовища і спілкування з іншими людьми. Оскільки діти, які зростають в умовах соціальної ізоляції, мають найпростішу форму мислення як у вищих тварин.

Наприклад, відомий в історії факт, коли у середині XVIII ст. російським імператором проголосили двомісячне маля на ім’я Іван Антонович. Його царювання тривало не довго і завершилося раніше, ніж імператор вимовив перше слово. Придворні, які скинули Івана Антоновича з престолу і протримали його в ув’язненні багато років. Ніхто і ніколи не розмовляв із в’язнем, він знаходився у повній самотності. Зрештою відлюдницький спосіб життя сильно позначилося на розумових здібностях: він не вмів розмовляти і справляв враження ідіота.

Опосередкованість виражається в тому, що пізнання внутрішніх і недоступних для сприймання властивостей та закономірностей здійснюється через посередники. Наприклад, лікар за зовнішніми ознаками і результатами аналізів може встановити захворювання людини; ми не бачимо радіацію, але знаємо про небезпечність її впливу на організм людини опосередковано через наукові дослідження. Сутність опосередкованого пізнання навколишньої дійсності полягає у тому, що людина здатна робити судження про властивості і характеристики предметів і явищ без безпосереднього контакту з ними, шляхом аналізу непрямої інформації. Наприклад, щоб дізнатися, яка сьогодні погода, нам не обов’язково виходити на вулицю — ми можемо скористатися Інтернетом, телебаченням або термометром.

Мислення функціонує у тісному взаємозв’язку з усіма психічними процесами: відчуттям, сприйманням, увагою, пам’яттю, уявою, емоціями, волею. Наприклад, коли людина вирішує будь-яке завдання, то використовує знання, що зберігаються в пам’яті; використовує інформацію, що сприймається; докладає певних вольових зусиль; керується певними емоціями тощо. Мислення дає можливість встановлювати зв’язки й відношення між предметами, у той час як відчуття й сприймання відображають переважно окремі властивості предметів, об’єктів і явищ навколишнього світу. На відміну від сприймання, мислення виходить за межі чуттєво даного, розширює коло пізнання. У мисленні на підґрунті сенсорної інформації здійснюються певні теоретичні й практичні висновки. Отже, мислення співвідносить відчуття і сприймання — співставляє, порівнює, розрізняє, розкриває відношення, опосередкування і розкриває абстрактні властивості явищ, але й визначає зв’язки, які існують між ними. Таким чином, мислення глибше пізнає дійсність, — це вищий пізнавальний психічний процес. Підсумком мислення є не образ, а певна думка, ідея.

Як і будь-який психічний процес, мислення є функцією мозку. Фізіологічною основою мислення є мозкові процеси більш високого рівня, ніж ті, що слугують основою для більш елементарних психічних процесів, наприклад відчуття. В основі процесу мислення лежать тимчасові нервові зв’язки двох видів:

— першосигнальні нервові зв’язки, що виникають під впливом зовнішніх подразників і пов’язані з відчуттями, сприйманням і уявою;

— другосигнальні нервові зв’язки, які утворюються в корі головного мозку за допомогою слів і відображають суттєві зв’язки між предметами.

Постійна взаємодія першої і другої сигнальної систем обумовлює нерозривний зв’язок узагальненого відображення дійсності з чуттєвим пізнанням навколишнього світу.

2. Операції мислення

Розумова діяльність людей здійснюється за допомогою мисленнєвих операцій: аналізу, синтезу, порівняння, абстрагування і конкретизації.

Аналіз — це розумовий розподіл предметів і явищ на частини або властивості (форма, колір, смак тощо). Сутність цієї операції полягає у тому, що сприймаючи будь-який предмет або явище, людина може виокремити одну частину з іншої, і таким чином дізнатися, із яких частин складається те, що вона сприймає. Наприклад, у процесі вивчення певного явища дослідник визначає його характерні властивості, частини, ознаки, умови перебігу тощо. Пізнавальне значення аналізу, на думку С.Л. Рубінштейна, пов’язане із тим, що він виокремлює, «підкреслює», визначає суттєве. Таким чином, аналіз є своєрідним інструментом розуміння.

Синтез — це розумове поєднання окремих елементів, частин і ознак в одне ціле. У результаті відбувається цілісне розуміння досліджуваного предмета або явища. Наприклад, прочитавши опис головного героя у романі, ми можемо відтворити його образ; на підставі допиту свідків, обстеження речових доказів та знайомства з місцем скоєння злочину, у слідчого складається цілісне уявлення про злочин.

Варто зазначити, що аналіз і синтез, хоч і є протилежними за своєю сутністю операціями, однак фактично постають у єдності і взаємозв’язку: «Правильний аналіз будь-якого цілого завжди є аналізом не тільки частин, елементів, властивостей, а й їхніх зв’язків або відношень. Тому він зумовлює не розрив цілого, а його перетворення. Але це перетворення цілого, нове співвідношення виокремлених аналізом компонентів цілого і є синтез» (С.Л. Рубінштейн) Тому у психології існує поняття «аналіз через синтез», яке означає поступове заглиблення в сутність предмета або явища, вивчення усіх його сторін і властивостей (аналіз) у взаємозв’язках, синтезування їх для подальшого пізнання.

Порівняння — це розумове встановлення схожості і відмінності між предметами і явищами дійсності. Обов’язковою умовою порівняння як операції мислення є необхідність виокремлення суттєвих ознак предметів або явищ, що порівнюються. Також необхідно уникати однобічного (неповного або за однією ознакою) порівняння і прагнути до всебічного (повного, за усіма ознаками). Об’єктивне порівняння можливе лише за глибокого аналізу суттєвих ознак.

Абстрагування — уявне відволікання одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві. Сутність абстрагування як операції мислення полягає в тому, що сприймаючи будь-який предмет і виокремлюючи в ньому певну частину, ми повинні розглядати виокремлену частину або властивість незалежно від інших частин і властивостей цього предмета. Ми можемо виділити частину предмета або його властивості з усієї інформації, що надходить і відволіктися від інших ознак. За участю цієї операції мислення формуються абстрактні поняття, наприклад: «яскравість», «мудрість», «твердість» тощо.

Конкретизація — це розумовий перехід від узагальненого до одиничного, окремого, що відповідає певному поняттю або загальному положенню. Конкретизувати — означає застосувати, навести приклад або конкретний факт, що підтверджує загальне теоретичне положення, закон, правило в конкретному випадку. Конкретизація сприяє кращому розумінню. Наприклад, конкретизацією поняття «дошка» є такі поняття: «шкільна дошка», «кухарська дошка», «паркетна дошка», «меморіальна дошка», «дошка пошани», «дошка оголошень» тощо.

Узагальнення — розумове об’єднання предметів та явищ за їх спільними істотними ознаками. Дозволяє зрозуміти закономірності будь-яких явищ і процесів (фізичних, економічних, біологічних тощо). Предметом узагальнення може бути множинність об’єктів — наприклад, студенти вищого навчального закладу, рослини парку, культурні заклади міста тощо.

3. Види і форми мислення

У науці існують різноманітні класифікації видів мислення, зокрема:

— за формою перебігу — наочно-дійове, наочно-образне, словесно-логічне (абстрактно-логічне);

— за характером задач, які розв’язуються — теоретичне і практичне;

— за рівнем узагальнення — емпіричне й теоретичне;

— за ступенем розгорнутості — дискурсивне й інтуїтивне;

— за адекватністю відображення реальної дійсності — реалістичне й аутичне;

— за ступенем новизни й оригінальності — репродуктивне і творче;

— за впливом на емоційну сферу — патогенне і саногенне.

Найпоширенішою класифікацією видів мислення вважається за формою перебігу мислення як психічного процесу, зокрема: наочно- дійове — мислення, пов’язане із практичними діями над предметами. Це найбільш елементарний вид мислення, з якого розпочався розвиток мислення у філогенезі. Під час безпосереднього сприймання і використання предметів та дій (маніпулювання) із ними, дитина засвоює відношення між предметами та їх можливості впливати один на одного. Цей вид мислення є провідним у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Однак наочно-дійове мислення є властивим і дорослим. Наприклад, представникам тих професій, які потребують практичного аналізу, комбінування, конструювання.

Наочно-образне — мислення, яке полягає у практичній перетворювальній діяльності щодо реальних предметів. Таке мислення ґрунтується на сприйманні й уявленні людини, що оперує наочними зображеннями предметів і об’єктів через їх образні уявлення. Таким чином, людина здатна виконувати дії з предметами не реально, а розумово, уявляючи при чому як дії, так їхні результати. Цей вид мислення широко представлений у людей, результатом праці яких є створення певного матеріального продукту (і творчих, і робочих професій). Варто зазначити, що наочно-образне мислення дитини і дорослої людини відрізняється. Так, у дошкільнят та молодших школярів, мислення є безпосереднім і тісно пов’язане зі сприйманням. Дітям важко абстрагуватися від явних ознак предметів і, тому вони ще не можуть робити правильних висновків та узагальнень.

Словесно-логічне (абстрактно-логічне) мислення має таку назву, оскільки розвивається і функціонує на основі мовлення й у відповідності до правил логіки (науки, яка досліджує форми й закони правильного мислення). На підґрунті досвіду людства відстежуються вироблені правила міркувань, що забезпечують надійність отриманих результатів. Так здійснюється соціальна регуляція мислення. Думки, що не відповідають встановленим правилам не визнаються правильними і не визначаються соціумом. Варто зазначити, що характерним для логіки є обґрунтування думки, аргументування її правильності щодо знання, істинність якого багаторазово перевірена й не піддається сумніву. Словесно-логічне мислення перебігає у формі логічних розмірковувань. Цей вид мислення дозволяє розкрити і зрозуміти внутрішню сутність речей, які неможливо безпосередньо сприймати через фізичний контакт із ними; дозволяє узагальнювати множинність конкретних об’єктів, абстраговано виходити за межі конкретних життєвих ситуацій; розуміти загальні принципи й закони існування та розвитку природних і соціальних об’єктів; прогнозувати зміни й розвиток процесів, явищ, подій і станів; дозволяє пізнавати події минулого тощо. Його підсумком є не образ, а думка, ідея, навіть не завжди втілена у форму мови і є внутрішньомовною, недосяжною для споглядання ззовні. Словесно- логічне мовлення в людини з’являється наприкінці молодшого шкільного віку. Словесно-логічне мислення представлено у формі понять, суджень і умовисновків.

Поняття — одиниця мислення і його найелементарніша форма, що відображає суттєві загальні або відмінні ознаки предметів і явищ дійсності, їх властивості, зв’язки й відношення. Це символічне узагальнене уявлення про предмети, людей або події, які мають щонайменше одну спільну рису, що проявляється незалежно від будь-яких конкретних ситуацій. Поняття виражається словом або групою слів, які становлять його зміст. Розрізняють такі види понять: одиничні — відображають істотні властивості одиничних об’єктів; загальні — відображають властивості класів предметів; конкретні — відображають певні предмети, явища чи їх класи з істотними ознаками, зв’язками і відношенням; абстрактні — відображають ті чи інші властивості об’єктів відокремлено від них самих.

Судження — форма мислення, що відображає зв’язки між предметами і явищами дійсності або їх властивостями й ознаками, це ствердження або заперечення чого-небудь; це висловлювання, яке містить певну думку. Судження бувають одиничні, часткові, загальні, істинні, помилкові. Поодинокі судження стосуються лише до одного предмета. У частковому судженні стверджується або заперечується лише щодо деяких предметів. У загальних судженнях стверджується про всі предмети, що належать до певного класу, роду, групи. Істинні судження адекватно відображають зв’язки й відношення, що існують в об’єктивній дійсності. Помилкові — неадекватно відображають зв’язки й відношення, що існують в об’єктивній дійсності.

Судження утворюються двома способами: 1) безпосередньо, коли в них виражають те, що сприймається, тобто людина бачить предмет і висловлює те, що бачить; 2) опосередковано — шляхом умовисновків або розмірковувань, тобто людина, розмірковуючи, із одних суджень виводить інші судження. Розмірковування — це робота думки над судженням, спрямована на встановлення й перевірку його істинності.

Умовисновок — форма мисленням, коли на основі ланцюжка логічно пов’язаних висловлювань робиться певний висновок і виводяться нові знання. Останні здобуваються опосередковано через інші знання без нових запозичень із безпосереднього досвіду людини. Це — складний акт мисленнєвої діяльності, що становить низку операцій, підпорядкованих єдиній меті. Розрізняють два основні види умовисновків: індуктивні (індукція) й дедуктивні (дедукція):

 індукція — умовисновок від фактів до узагальнень, від менш загальних до більш загальних суджень;

— дедукція — умовисновок від загальних суджень до суджень часткових і одиночних.

4. Індивідуальні особливості мислення

Індивідуальні особливості мислення зумовлюються особливостями життя людини, характером діяльності й навчання, особливостями розвитку мовлення, залежать від рівня оволодіння мисленнєвими операціями, від типу вищої нервової діяльності. До індивідуальних особливостей мислення відносяться:

— широта мислення — здатність охоплювати усе питання в цілому, не випускаючи з поля зору окремих важливих деталей, розглядати проблему в різноманітті її зв’язків з іншими явищами; проявляється у широкому кругозорі, різнобічній допитливості, характеризує всебічний і творчий підхід до пізнання теорії і практики;

— глибина мислення — це здатність аналізувати, порівнювати, знаходити суттєве, проявляється в уміннях проникнути в сутність складних питань життя і діяльності, бачити проблему, розуміти причини виникнення подій і явищ, передбачити їх розвиток тощо;

— самостійність мислення — незалежність власної думки, уміння людини самостійно висувати нові завдання, знаходити потрібні розв’язки й відповіді без допомоги інших людей, але на підґрунті суспільного досвіду. Формування цієї якості є необхідною умовою розвитку ініціативності та творчості людини;

— критичність мислення — проявляється в здатності людини об’єктивно оцінювати інших і себе, самокритично ставитися до власних думок і дій, старанно доводити й перевіряти всі положення та висновки, що висуваються, не підпадати під влив думок інших людей;

— гнучкість мислення — самостійність і свобода думки при виборі способу розв’язання нових задач, здатність змінювати тактику і стратегію розв’язання задач, уміння пошуку нових, нестандартних способів дій, це — мислення, якому не притаманні трафаретність і шаблонність;

— динамічність мислення — характеризується часом, протягом якого люди можуть упоратися з одним і тим же завданням, це — здатність людини знайти вихід зі складної ситуації, оперативно обміркувати й негайно прийняти правильне рішення. У цій особливості проявляється винахідливість і кмітливість людини.

5. Формування і розвиток мислення

Формування і розвиток мислення людини проходить певні етапи. Так, початковий етап розвитку мислення (кінець першого року життя дитини) пов’язаний із узагальненнями, які невід’ємні від практичної діяльності. На початку другого року життя дитина оперує предметами на основі знань про окремі їх властивості і може вирішувати певні практичні задачі. Дитина мислить предметно діючи, тобто маніпулюючи предметами. При цьому вона використовує не лише свій власний досвід, а й зразки поведінки дорослих. Особливість дитячого мислення полягає в наочності, яка проявляється через конкретність. Дитина мислить, спираючись на поодинокі факти, які їй доступні й відомі з власного досвіду або через спостереження за дорослими.

Наступний етап розвитку мислення пов’язаний із оволодінням дитиною мовленням, яке є підґрунтям для узагальнень. Останні набувають загального значення і переносяться з одного предмета на інший. На цьому етапі значення перших слів дитини містять лише окремі ознаки предметів і явищ, якими дитина керується, коли вживає слово на позначення цих предметів.

Подальший етап розвитку мислення (у віці близько двох років) характеризується тим, що дитина може називати той самий предмет різними словами. Це свідчить про формування такої мислительної операції як порівняння, на основі якої в подальшому розвиваються індукція та дедукція, які досягають досить високого рівня розвитку у трирічному віці.

Шкільний вік дитини характеризується активним розвитком мислення і його можливостей. Це пов’язано з тими інтелектуальними задачами, які необхідно вирішувати дитині, навчаючись у школі. На цьому етапі розширюється коло понять, якими дитина оперує, набуваючи нових знань. Відбувається перехід від конкретних понять до абстрактних, їх зміст збагачується, розширюються знання про властивості, ознаки, зв’язки між предметами і явищами. У процесі формування понять відбувається розвиток мисленнєвих операцій, зокрема: аналізу, синтезу, узагальнення, розвивається індукція і дедукція. Це, у свою чергу, сприяє розвитку широти і глибини мислення дитини.

По завершенні навчання у школі можливість розвитку мислення зберігається, однак динаміка і спрямованість його розвитку залежать від самої людини і зусиль, яких вона докладає.

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть основні ознаки мислення?

2. Які фізіологічні основи мислення?

3. Які є види мислення?

4. Які існують мисленнєві операції?

5. У чому полягає різниця між наочно-дійовим і наочно-образним мисленням?

6. Мислення називають аналітико-синтетичною діяльністю. Поясніть, чому?

7. У чому полягає відмінність індуктивного мислення від дедуктивного?

8. Поясність зв’язок мислення і мовлення людини.

9. Які способи розвитку мислення ви знаєте і використовуєте у житті?

10. Які фактори впливають розвиток мислення?

Словник термінів

Абстрагування — уявне відволікання одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві.

Аналіз — це розумовий розподіл предметів і явищ на частини або властивості.

Дедукція — умовисновок від загальних суджень до суджень часткових і поодиноких.

Індукція — умовисновок від фактів до узагальнень, від менш загальних до більш загальних суджень;

Конкретизація — це розумовий перехід від узагальненого до одиничного, окремого, що відповідає певному поняттю або загальному положенню.

Мислення — пізнавальний психічний процес, який характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності і дозволяє встановлювати зв’язки й відношення між предметами та явищами.

Наочно-дійове мислення — мислення, пов’язане із практичними діями над предметами.

Наочно-образне мислення — мислення, яке полягає у практичній перетворювальній діяльності, що здійснюється по відношення до реальних предметів.

Поняття — одиниця мислення і його найелементарніша форма, яка відображає суттєві загальні або відміні ознаки предметів і явищ дійсності, їх властивості, зв’язки й відношення.

Порівняння — це розумове встановлення схожості і відмінності між предметами і явищами дійсності.

Синтез — це розумове поєднання окремих елементів, частин і ознак в єдине ціле.

Словесно-логічне мислення — мислення, яке перебігає у формі логічних розмірковувань і дозволяє розкрити, зрозуміти внутрішню сутність речей, які неможливо безпосередньо сприймати через фізичний контакт із ними; узагальнювати множинність конкретних об’єктів, абстраговано виходити за межі життєвих ситуацій; розуміти загальні принципи і закони існування та розвитку природних і соціальних об’єктів; прогнозувати зміни і розвиток процесів, явищ, подій і станів; пізнавати події минулого тощо.

Судження — форма мислення, яка відображає зв’язки між предметами і явищами дійсності або їх властивостями й ознаками, це ствердження або заперечення чого-небудь; це висловлювання, яке містить певну думку.

Узагальнення — розумове об’єднання предметів та явищ за їх спільними істотними ознаками.

Умовисновок — форма мисленням, коли на основі ланцюжка логічно пов’язаних висловлювань робиться певний висновок і виводяться нові знання.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

З даних понять побудуйте логічний ряд так, щоб кожне попереднє поняття було родовим (більш загальним) по відношенню до подальших.

1. Свідомість, поняття, відображення, абстрактне мислення, пізнання.

2. Психіка, думка, логічне пізнання, відображення, свідомість.

Завдання 2

Чи однакові за значенням і застосуванням перелічені нижче терміни:

інтелект, мислення, розум, глузд, менталітет, знання, мудрість, освіченість, інформація, інтелігентність, розуміння, поінформованість, обізнаність, ерудиція? Відповідь обґрунтуйте.

Завдання 3

Найбільш поширений поділ стилів мислення — на «теоретиків» (або «класиків») і «емпіриків» («романтиків»). Нижче наведені характеристики тих і інших. Визначте, де йдеться про «теоретиків», а де — про «емпіриків».

1. Їх вирізняють велика спостережливість, допитливість, віртуозне використання порівняльного аналізу.

2. Вони вважають, що відкриття визначаються яскравими спалахами уяви.

3. На їхню думку, те, що не спостерігається в досвіді, не можна використовувати в науковому міркуванні.

4. Цінність їх в тому, що зроблені ними відкриття слугують початковою інформацією для наукового прориву, що реалізовується іншими.

5. Їх сильна сторона — аналітична, раціональність мислення, невисока емоційність.

6. Вони визнають наукою тільки встановлення зв’язків між безпосередньо вимірюваними величинами.

7. Вони спрямовуються в прорив, позначений зусиллями інших, і роблять результат доказовим і переконливим для інших.

8. Коли в матеріалі є «біла пляма», вони заповнюють деталі, яких бракує, гіпотезою, що спирається на інтуїцію.

9. Їх слабкість — у зайвій, часто необґрунтованій довірливості до знайдених закономірностей.

10. Вони менш спостережливі, ніж інші, але й не такі довірливі.

Завдання 4

Які з перерахованих слів характеризують індивідуально- типологічні особливості мислення?

Самостійність, критичність, помірність, в’язкість, дивергентність, рухливість, зрілість, емоційність, інертність, креативність, стереотипність, темпераментність, виразність, образність, практичність, інтровертованість, глибина думки, гнучкість, допитливість розуму, швидкість думки, системність, операціональність, додатковість, достовірність, логічність, інтуїтивність, інструментальність, обов’язковість, механістичність, упевненість, сміливість, оригінальність.

Завдання 5

Яка індивідуальна якість мислення юридичного працівника (допитливість, швидкість, критичність, гнучкість, глибина, широта) повинна домінувати в нижче наведених ситуаціях:

На стадії заведення карної справи і проведення первинних слідчих дій; при розкритті нового епізоду злочину або при встановленні раніше невідомих співучасників, коли потрібна миттєва реакція на щойно отримані дані; прийняття термінових заходів щодо встановлення порушеного порядку, забезпечення допомоги постраждалим, збереження майна й безпеки громадян.

Відповідь обґрунтуйте.

Завдання 6

Які види мислення проявляються в наведених нижче ситуаціях:

1. Встановлення лікарем діагнозу пацієнтові на підставі симптомів.

2. Написання журналістом статті про події, свідком яких він був.

3. Проектування дизайнером інтер’єра приміщення.

4. Приготування кондитером тістечок за новим рецептом.

5. Прийняття диспетчером аеропорту рішення про невідкладні дії.

6. Виготовлення майстром складної деталі на токарному верстаті.

7. Написання учнем твору на вільну тему.

8. Складання дитиною конструктора.

9. Вирішення шахової партії на чемпіонаті світу.

10. Складання адвокатом характеристики підзахисного.

Завдання 7

Складіть кросворд із 10 слів, використовуючи прізвища науковців, які досліджували мислення, та поняття теми «Мислення».

Завдання 8

Подайте у вигляді структурної схеми зміст мислення як пізнавального психічного процесу.

Методики дослідження мислення

Дослідження аналітичності мислення

Мета дослідження: визначення рівня розвитку аналітичності індуктивного мислення в умовах обмеженого часу.

Матеріали та обладнання: бланк з 15 рядами чисел, складеними за певною закономірністю (варіант VI субтесту шкали Р. Амтхауера), ручка й секундомір.

Процедура дослідження

Це дослідження експериментатор може проводити як із одним досліджуваним, так і з невеликою групою, за умови, що кожен із досліджуваних отримає індивідуальний бланк з надрукованою таблицею рядів чисел. Варто також забезпечити цілковиту самостійність роботи.

До початку дослідження бланки належить розкласти перед учасниками тестування на добре освітленому столі текстом донизу, щоб до зачитування інструкції вони їх не розглядали і не ознайомлювалися з ними.

Бланк із надрукованою на ньому таблицею рядів чисел має такий вигляд:

Інструкція досліджуваному: «На бланках, які лежать перед вами, надруковано ряди чисел. Спробуйте встановити, за якою закономірністю складено кожен із 15 запропонованих числових рядів. Згідно з цією закономірністю продовжіть кожен ряд, дописавши в ньому ще два числа. На виконання завдання відводиться 7 хв. Не затримуйтеся довго на одному ряду. Якщо не можете правильно встановити закономірність, переходьте до наступного ряду, а якщо залишиться час — знову поверніться до складного для вас числового ряду. Чи все зрозуміло? Якщо немає запитань, переверніть тестові бланки. Починаємо!»

Через 7 хв подається команда: «Стоп! Дописування закінчено!»

Обробка результатів

Обробка результатів виконується за допомогою ключа-таблиці з правильними відповідями. Під час обробки результатів підраховується кількість правильно дописаних досліджуваними рядів. Якщо досліджуваний записав у якому-небудь ряду тільки одне число, хоча воно і було правильним, числовий ряд вважається недописаним.

Аналіз результатів

Рівень розвитку аналітичності мислення визначається за кількістю правильно дописаних рядів чисел.

Якщо досліджуваний дописав 14–15 рядів, то його аналітичність мислення дуже висока або відмінна; якщо 11–13 — аналітичність висока або добра; якщо 8-10 — аналітичність середня або задовільна; якщо 6–7 — аналітичність низька або погана; якщо 5 і нижче, то аналітичність дуже низька або дуже погана.

Аналітичність вважається важливою характеристикою мислення. Вона являє собою готовий компонент здатності теоретизувати, відшукувати причинно-наслідкові зв’язки між явищами, становить основи загальних здібностей і необхідна для успішного оволодіння різноманітними видами діяльності.

Аналітичність активно розвивається в юнацькому віці, її формуванню сприяють науки, які вивчаються ВНЗ: логіка, вища математика тощо. Тому можна зіставити результати тестування з успішністю з відповідних дисциплін. Інтерпретуючи результати, бажано враховувати особливості темпераменту досліджуваного, а також навички роботи з числами.

Дослідження рефлексивності мислення

Мета дослідження: визначення сформованості рефлективності мислення.

Матеріали та обладнання: бланк з 15 анаграмами, папір для записів, протокол дослідження, ручка, секундомір.

Процедура дослідження

Це дослідження краще поводити з одним досліджуваним. Перед початком досліджуваному видають бланк з анаграмами:

1) еноб 6) еравшн 11) окамднри

2) раяні 7) ркдети 12) ивнсвоко

3) упкс 8) ашнррі 13) отгрвіял

4) итрг 9) едатьл 14) офмрлуря

5) укср 10) акемра 15) ахарткре

Експериментаторові належить потурбуватися про те, щоб зручно розмістити досліджуваного за столом, а самому контролювати час розв’язання ним кожної анаграми, фіксуючи його в протоколі.

Інструкція досліджуваному: «Вам буде запропоновано анаграми (слова, в яких переставлено букви). Відтворіть ці слова, не викидаючи

і не додаючи нових букв до анаграм. Намагайтеся працювати швидко: час розв’язування кожної анаграми фіксується. Розв’язання записуйте на аркуші паперу. «Починаємо!»

Після закінчення досліду експериментатор запитує досліджуваного про те, яким шляхом він розв’язував анаграми, чи встановлював при цьому послідовність розміщення букв і яку саме. Відповідь досліджуваного фіксується в протоколі.

Обробка результатів

Під час обробки результатів необхідно отримати показник сформованості рефлексії, показник часу розв’язування завдань і ранговий показник складності розв’язання анаграм.

Щоб отримати показник сформованості рефлексії, за кожне правильно розв’язане завдання нараховується один бал і ще по одному набавляють за ті завдання, які було розв’язано із встановленою досліджуваним послідовністю перестановки букв анаграм. Правильність розв’язання анаграм можна встановити за допомогою таблиці-ключа. Порядок перестановки букв позначено відповідною цифрою, яка означає номер букви анаграми.

Коефіцієнт сформованості рефлексії визначають шляхом ділення отриманих досліджуваним балів на їхню максимальну кількість. У цьому разі вона дорівнює 29.

Показником часу є середній арифметичний час. Затрачений на розв’язання анаграм. А показник рангу відповідає номеру найскладнішої із розв’язаних анаграм.

Аналіз результатів

Аналізуючи результати дослідження, важливо визначити насамперед стратегію розв’язування досліджуваним завдань, з’ясувавши, змістовність перебігу у нього процесу мислення. Стратегія розв’язування може бути:

а) хаотичною, невпорядкованою, при якій розв’язування характеризується безсистемним пошуком і висуненням значної кількості задумів, логічно не пов’язаних між собою. Висунуті в цьому разі гупоти не піддаються остаточній перевірці;

б) формально-алгоритмічною, якій властиве послідовне перебирання можливих варіантів розв’язування з окремими поверненнями до раніше розглянутих, при цьому домінує продуктивний рух у змістовному плані і явно недостатнє регулювання

— у смисловому;

в) змістоадаптивною, коли є логічно пов’язаний рух за семантично вагомими ознаками, коли ведучим є рух думки в рівнях, що утворюють смислову сферу, а саме — особистісному та рефлексивному;

г) згорнутою, для якої характерна скороченість оціночних дій і злиття їх з пошуковими, що дозволяє досить швидко знаходити правильний розв’язок.

Рефлексія мислення дозволяє під час розв’язування завдань виробити ефективну стратегію і прискорити мислитель ну діяльність. У запропонованій методиці рефлективність проявляється в зміні стратегії розв’язування в ході виконання завдання. При цьому потрібно звернути увагу на вплив розв’язку попередньої анаграми на наступні.

Важливо враховувати у навчанні роль мислення. Високий рівень розвитку властивостей мислення, які входять у структуру навчання, забезпечує легкість і швидкість аналізу й узагальнення ознак, суттєвих для вирішення проблеми. Цей рівень рефлективності виконує функції контролю й оцінки людиною власних розумових дій, дає можливість виявити і враховувати свої помилки, оцінювати правильність пошуків нових шляхів розв’язування завдань. У дослідженні на цей рівень вказує показник рангу, не нижчий за 12–13.

Рівень сформованості рефлективності мислення встановлюють за допомогою таблиці, у якій літерою К позначено коефіцієнт сформованості рефлексії.

На підставі даних про рівень сформованості рефлективності мислення, аналізу стратегії розв’язування анаграм і показника швидкості розумових процесів складають рекомендації досліджуваному про поліпшення його навчальної діяльності, враховуючи при цьому індивідуальні особливості темпераменту, властивості характеру і навички роботи з літерами.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Психічний процес, який дозволяє відображати навколишню дійсність узагальнено, опосередковано та встановлювати зв’язки між предметами і явищами, — це:

а) пам’ять;

б) увага;

в) воля;

г) мислення.

2. Онтогенез мислення — це перехід:

а) від наочно-дійового через наочно-образне до словесно- логічного мислення;

б) від наочно-образного через словесно-логічне до наочно- дійового мислення;

в) від словесно-логічного через наочно-образне до наочно-дійового;

г) від наочно-логічного до образного.

3. Підставою поділу мислення на наочно-дійове, наочно-образне й словесно-логічне є:

а) провідний аналізатор;

б) предмет відображення;

в) форма існування матерії;

г) активність суб’єкта.

4. Уважається доведеним, що найбільш пізнім продуктом історичного розвитку є такий вид мислення:

а) наочно-дійове;

б) наочно-образне;

в) словесно-логічне;

г) інтуїтивне.

5. Безпосередній зв’язок мислення зі сприйняттям навколишньої дійсності є характерною рисою такого виду мислення, як:

а) наочно-дійове;

б) наочно-образне;

в) словесно-логічне;

г) індуктивне.

6. Визначте, про який вид мислення йдеться у даному фрагменті:

— Де Італія? — запитує Ліхонін.

— Ось вона. Чобіт, — відповіла Люба…

— Швеція й Норвегія?

— Це собака, яка стрибає з даху.

— Балтійське море?

— Вдова стоїть на колінах.

— Чорне море?

— Черевик.

— Іспанія.

— Товстун у кашкеті (Купрін О. І.):

а) наочно-дійове;

б) наочно-образне;

в) словесно-логічне;

г) теоретичне.

7. Щоб дістати бажану принаду, шимпанзе спочатку використовує маленьку й велику палиці, а потім підставляє ящик. Який вид мислення демонструє тварина:

а) наочно-образне;

б) наочно-дійове;

в) словесно-логічне;

г) інтуїтивне.

8. Дитині дошкільного віку демонструють дві пляшки, до половини заповнені водою. Потім одну пляшку перевертають догори дном. На питання, у якій пляшці води більше, дитина вказує на перевернуту, оскільки їй здається, що води в ній стало більше, ніж у першій. Про домінування якого виду мислення свідчить цей експеримент:

а) наочно-дійового;

б) наочно-образного;

в) теоретичного;

г) інтуїтивного.

9. Вид мислення, що опирається на безпосереднє сприйняття предметів, реальне перетворення в процесі дій із предметами, називається:

а) абстрактним;

б) наочно-образним;

в) словесно-логічним;

г) наочно-дійовим.

10. Вид мислення, пов’язаний із практичними діями над предметами, — це:

а) абстрактно-логічне мислення;

б) наочно-образне мислення;

в) предметно-дійове мислення;

г) практичне мислення.

11. Домінуючим у дітей дошкільного та молодшого шкільного віку є такий вид мислення:

а) наочно-образне;

б) наочно-дійове;

в) дедуктивне;

г) абстрактно-логічне.

12. Наочно-дійове мислення пов’язане з оперуванням:

а) поняттями;

б) уявленнями;

в) предметами;

г) судженнями.

13. Наочно-образне мислення пов’язане з:

а) оперуванням поняттями;

б) рефлексією;

в) оперуванням судженнями;

г) оперуванням уявленнями.

14. Аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, порівняння — це операції такого пізнавального психічного процесу:

а) уяви;

б) уваги;

в) мислення;

г) сприймання.

15. Групування предметів за подібністю основних ознак, властивих усім предметам даного виду, визначається як:

а) узагальнення;

б) порівняння;

в) класифікація;

г) абстрагування.

16. Уявне об’єднання предметів, явищ за їх загальними й суттєвими ознаками відоме як:

а) аналіз;

б) синтез;

в) узагальнення;

г) класифікація.

17. Розумовий розподіл предметів і явищ на частини або властивості (форма, колір, смак) — це:

а) аналіз;

б) синтез;

в) порівняння;

г) узагальнення.

18. Мислительна операція, що полягає в розчленуванні об’єкта мислення як цілого на частини за допомогою внутрішніх або зовнішніх операцій — це:

а) абстрагування;

б) аналіз;

в) синтез;

г) узагальнення.

19. Зіставлення предметів і явищ, знаходження подібності та відмінності між ними — це:

а) синтез;

б) порівняння;

в) узагальнення;

г) аналіз.

20. Встановлення подібності й відмінності між предметами і явищами реального світу називається:

а) порівняння;

б) аналіз;

в) абстрагування;

г) конкретизація.

21. Який вид мислення представлений такими характеристиками: розгорнуте в часі; має чітко виражені етапи; усвідомлюється суб’єктом:

а) інтуїтивне;

б) аналітичне;

в) абстрактне;

г) синтетичне.

22. Прогностично-комбінаторний склад мислення характеризується:

а) здатністю до включення інформації на підсвідомому рівні;

б) здатністю до перебору варіантів певної ситуації, стратегій і тактик;

в) здатністю до передбачень про можливі наслідки на випадок невдачі;

г) здатністю до аналізу у стресовій ситуації.

23. До характеристики мислення належить:

а) узагальнення;

б) опосередкування;

в) зв’язок з вирішенням певної задачі;

г) узагальнення, опосередкування та зв’язок з вирішенням певної задачі.

24. Яка із перерахованих рис не є специфічною для творчого мислення:

а) надійність;

б) пластичність;

в) гнучкість;

г) оригінальність.

25. Здатність людини не підпадати під вплив чужих думок, об’єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища або факту, виявляти цінне та помилкове в них характеризує таку якість мислення, як:

а) гнучкість;

б) критичність;

в) широту;

г) креативність.

26. Якість мислення, яка визначає свободу вибору завдань та їх рішення, — це:

а) критичність і гнучкість;

б) симультантність і широта;

в) самостійність;

г) глибина.

27. Думка про загальні, найсуттєвіші ознаки предметів чи явищ дійсності, називається:

а) судженням;

б) поняттям;

в) умовисновком;

г) дедукцією.

28. Думка, у якій що-небудь стверджується або заперечується про предмет, — це:

а) поняття;

б) умовисновок;

в) судження;

г) силогізм.

29. Дедуктивне міркування називається:

а) обґрунтуванням;

б) умовисновком;

в) поняттям;

г) судженням.

30. Логічний перехід у процесі мислення від загального до часткового називається:

а) індукцією;

б) дедукцією;

в) поняттям;

г) судженням.

31. Умовисновок, у якому людина йде від загальних суджень до суджень часткових і поодиноких, називається:

а) аналогією;

б) індукцією;

в) дедукцією;

г) порівнянням.

32. Умовисновок, у якому людина йде від фактів до узагальнень, називається:

а) індукцією;

б) дедукцією;

в) синтезом;

г) аналогією.

33. Індивідуальна особливість мислення, яка характеризується часом, упродовж якого різні люди виконують одне й теж саме завдання, — це:

а) швидкість;

б) послідовність;

в) критичність;

г) самостійність.

34. Мислення поняттями шляхом розмірковувань — це:

а) наочно-образне;

б) предметно-дійове;

в) практичне;

г) словесно-логічне.

35. Поняття — це форма:

а) сприймання;

б) мислення;

в) пам’яті;

г) мовлення.

36. Уміння швидко змінювати свої дії при зміні ситуації, готовність швидко переключатися з одного способу розв’язання завдань на інший характеризують таку особливість мислення, як:

а) критичність;

б) швидкість;

в) широта;

г) гнучкість.

37. Судження — це форма:

а) пам’яті;

б) мислення;

в) мовлення;

г) сприймання.

38. Вид умовисновку, у якому здійснюється перехід від окремих випадків до загального положення, називається:

а) індуктивним;

б) дедуктивним;

в) індуктивно-дедуктивним;

г) абстрактним.

39. Сукупність розумових здібностей, які забезпечують успішність пізнавальної діяльності людини, називаються:

а) мислительними операціями;

б) інтелектом;

в) критичністю мислення;

г) креативністю мислення.

40. Теоретичне й практичне мислення розрізняють:

а) за типом завдань, що розв’язуються;

б) за характером узагальнень;

в) за активністю суб’єкта;

г) за провідним аналізатором.

41. Відносно стійка структура розумових здібностей — це:

а) мислення;

б) інсайт;

в) інтелект;

г) обдарованість.

42. Миттєве усвідомлення рішення деяких проблем — це:

а) мислення;

б) інтелект;

в) інсайт;

г) евристика.

43. На систематичний і всебічний розгляд питання або проблеми орієнтований такий стиль мислення, як:

а) реалістичний;

б) ідеалістичний;

в) прагматичний;

г) аналітичний.

44. В умінні проникати в сутність складних явищ, процесів виражається така якість мислення, як:

а) широта;

б) глибина;

в) самостійність;

г) гнучкість.

45. Теоретичне й емпіричне мислення розрізняють за:

а) провідним аналізатором;

б) характером узагальнень;

в) типом розв’язуваних завдань;

г) активністю суб’єкта.

46. Наочно-образне мислення яскраво проявляється у віці:

а) 2–3 років;

б) 4–6 років;

в) 7–8 років;

г) 9-10 років.

47. Несвідомий, як правило, акт моментального «охоплення» структури ситуації або завдання є мисленням:

а) дискурсивним;

б) теоретичним;

в) аналітичним;

г) інтуїтивним.

48. Метод пошуку, який зі значною ймовірністю дозволяє відбирати найбільш успішні способи розв’язання завдань, називається:

а) евристикою;

б) інсайтом;

в) проникливість;

г) «осяянням».

49. Узагальненість, абстрагованість, абстрактність є істотними характеристиками такого виду мислення, як:

а) наочно-образне;

б) наочно-дійове;

в) практичне;

г) абстрактно-логічне.

50. Широта мислення — це характеристика його:

а) виду;

б) рівня;

в) форми;

г) якості.

Теми рефератів

1. Роль мислення у професійній діяльності інженерів.

2. Основні етапи розвитку мислення.

3. Психологія творчого мислення.

4. Мислення та інтелект інженера.

5. Діагностика розумового розвитку.

6. Особистісні якості творчої людини.

7. Теорії розвитку когнітивних процесів.

8. Фактори інтелектуального розвитку.

9. Шляхи розвитку мислення на різних вікових етапах.

10. Способи активізації мислення інженера.

Список використаної літератури

1. В лабиринтах психологии личности: Мир психических явлений / Авт. — сост. А.В. Тимченко, В.Б. Шапарь. — Х.: Прапор, 1997. — С. 44.

2. Годфруа Ж. Что такое психология? — Т. 1. — М.: Мир, 2004. — С. 361–370.

3. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. — С. 298–332.

4. Максименко С.Д. Общая психология: Учебник. — М.: Рефл-бук, 2001. — С. 219–234.

5. Немов Р.С. Психология: Ученик для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — 4-е изд.

— М.: Владос, 2001. — С. 273–305.

6. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. — К.: Либідь, 2003. — С. 270–314.

7. Пашукова Т.І., Допіра А.І., Дьяконов Г.В. Практикум із загальної психології / За ред. Т.І. Пашукової. — К.: Знання, КОО, 2000. — С. 55–60.

8. Практикум по общей психологии: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов / Под ред. А.И. Щербакова. — М.: Просвещение, 1990.

— С. 175–187.

9. Психологический словарь / Под общей ред. Ю.Л. Неймера. — Ростов н/Д: Феникс, 2003. - 640 с.

10. Психология: учебник. / Под ред. А.А. Крылова. — М.: Проспект,

1999. — С. 157–160.

11. Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологии. Учеб. пособие / Под ред. К.М. Романова. — 2-е изд. — М.: Изд-во Московского психолого-социального ин-та; Воронеж: Изд-во НПО МОДЗК, 2002. -С. 150–163.

12. Рубинштейн С.Л. Основи общей психологии. — СПб.: Питер, 2008. — С. 309–381.

13. Сизанов А. Тесть и психологические игры. Ваш психологический портрет. — М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2002. — С. 170–171.

14. Трофимова Н.М., Поленякина Е.В., Трофимова Н.Б. Общая психология: Практикум. — СПб.: Питер, 2005. — С. 84–91.

Список рекомендованої літератури

1. В лабиринтах психологии личности: Мир психических явлений / Авт. — сост. А.В. Тимченко, В.Б. Шапарь. — Х.: Прапор, 1997. — С. 216–244.

2. Выготский Л.С. Мышление и речь // Избр. психол. исследования.

— М.: Изд-во АПН РСФСР, 1956. — С. 39–386.

3. Годфруа Ж. Что такое психология? В 2-х т. / Пер. с франц. — М.: Мир, 1992. — Т. 1. — С. 358–370.

4. Грановская Р.М. Злементы практической психологии. 5-е изд. — СПб.: Речь, 2003. — С. 154–210.

5. Дрозденко К.С. Загальна психологія в таблицях і схемах: Навч. посібник. — К.: ВД «Професіонал», 2004. — С. 116–129.

6. Тихомиров О.К. Психология мышления. — М.: Педагогика, 1984. — С. 6–9, 146–153.

7. Хрестоматия по общей психологии. Психология мышления. — М.: Изд-во МГУ, 1981. — С. 60–78.

4.7 Мовлення

1. Поняття про мовлення

2. Психологічний механізм мовленнєвої діяльності

3. Види мовлення

4. Розвиток мовлення

5. Поради студентам щодо розвитку зв’язного мовлення

6. Деякі аспекти мовного етикету українців

1. Поняття про мовлення

Здатність до засвоєння й передачі досвіду за допомогою мови — визначальна характеристика людини як істоти розумної. Кожен із людської спільноти по-своєму розвиває власні мовні здібності, розмовляє своєю «власною мовою», оскільки вона невіддільна від свідомості особистості, її ментальної дійсності.

Мова — це система словесних знаків. Вона охоплює слова з їх значенням і граматику — набір правил, за якими будується речення.

Мова як предмет інтелектуальної діяльності стала об’єктом активного наукового дослідження з другої половини ХІХ століття. У лінгвістиці (науці про мову) та психології мова стала розглядатися і як основний засіб здійснення мовленнєвої (вербальної) комунікації, і як феномен культурно-історичного розвитку. Наприклад, В. Гумбольдт визначав мову як складову духовної культури. Він відстоював думку про те, що мова — це головна діяльність не тільки однієї людини, а й цілого національного «духу народу». Дане поняття вчений розглядав у єдності психічного складу народу, його способу мислення, філософії, науки, мистецтва та літератури.

Думки В. Гумбольдта близькі за своїм змістом до роздумів видатного українського письменника ХІХ століття Панаса Мирного: «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка його духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, досвід, почування».

Мова явище соціальне, вона є виявом національної свідомості й культури кожного народу. Мова виконує такі функції:

— номінативну (позначення),

— передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду,

— комунікативну.

Пріоритетною функцією більшість учених називають комунікативну. Вона має три вияви: інформаційний — передача знань; виразний — зміст почуттів і ставлень; впливовий — вольові якості

особистості, спрямовані на підкорення слухача, переконання його в чомусь.

До основних одиниць мови відносять: фонему, морфему, слово, речення, текст.

Фонема — це звук мовлення, що виконує смислорозрізнювальну функцію, суть якої полягає в можливості відрізняти одне слово від інших. Зазначена функція проявляється тільки за перебування звука в складі слова, до того ж лише в певній, так званій «сильній» чи «фонемній» позиції — для голосного — у наголошеному складі, для приголосного — перед голосним, перед однотипним приголосним (наприклад, дзвінкого перед дзвінким) тощо. Найбільш яскраво смислорозрізнювальна функція проявляється в односкладних словах: сом — сум, рак — гак. Однак і в багатоскладових словах фонеми виконують свою основну функцію: правильна вимова фонем при реалізації мовленнєвої діяльності забезпечує можливість повноцінного сприйняття висловлювання слухачем.

Морфема — це поєднання звуків (фонем), що характеризується певним граматичним значенням, яке може проявлятися тільки в складі слова. У лінгвістиці виокремлюють такі морфеми: корінь, префікс, суфікс, постфікс, флексія (закінчення). Усі морфеми, окрім флексії, мають ще й загальну назву — афікси. Морфеми виконують такі функції в мові: словозміна (вода, води, воді тощо), словотворення (ліс ^ лісовик, лісовий, лісок, перелісок), зв’язок слів у словосполученнях: за допомогою зміни закінчень (подякувати товаришеві, зустріти студента), створення основного лексичного значення слів, яке мовби є сумою граматичних значень морфем.

Основною та універсальною одиницею мови є слово — стійкий комплекс звуків, що має значення. Основними проявами слова є такі:

— слово є лексичною одиницею мови, що має певне число значень (одне — червень, Полтава; кілька — голова, край, лютий);

— слово як одиниця мови належить до певного граматичного розряду (іменники, прикметники, дієслова тощо).

Слово також є «будівельним матеріалом» синтаксису, оскільки синтаксичні одиниці (словосполучення та речення) утворені зі слів.

Речення — це поєднання слів, що в завершеному вигляді передає певну думку. Воно має такі особливості: змістова й інтонаційна завершеність, структурність (наявність граматичної структури). Речення, як і слово, — універсальна одиниця мови: є основним засобом відображення думки, а водночас постає як головний засіб (поряд із текстом) комунікації.

Одиницею реалізації мовленнєвої діяльності є висловлювання. У типовому варіанті реалізації мовленнєвої діяльності висловлювання «втілюється» у формі речення.

Текст є макроодиницею мови. Він являє собою поєднання кількох речень, що в розгорнутому вигляді розкриває певну тему. На відміну від речення, фрагмент довкілля відображається в тексті широко, з урахуванням його специфічних особливостей. Основними ознаками тексту є: тематична цілісність, змістова й структурна єдність, композиція та граматична зв’язність. Текст являє собою розгорнуте повідомлення, що передається за допомогою засобів мови. Він відіграє визначальну роль у процесі комунікації: саме текст є основним засобом фіксації та передачі інформації від одного суб’єкта іншому.

Слово, речення та текст розглядаються і як основні знаки мови. Знак у психології трактується як матеріальний, чуттєво сприйнятий предмет (явище, дія), що постає як «заступник», представник іншого предмета, зв’язку чи властивості.

Знаки мови — це особливі, унікальні знаки людської культури, що характеризуються такими специфічними ознаками: уніфікація (раціональне скорочення кількості об’єктів однакового функціонального призначення), максимальна міра узагальнення позначуваного та універсальність.

Перша ознака зумовлена тим, що підґрунтям системи мови є достатньо обмежена кількість однорідних, близьких за своїми характеристиками елементів. Так, фонетична система української мови охоплює 38 звуків, а відповідна система графем (літер) — 33 знаки. Завдяки уніфікації людина має можливість на основі комбінованого використання порівняно невеликої кількості найменших мовних одиниць створювати і передавати в процесі мовленнєвої діяльності будь-яку змістову інформацію.

Максимальна міра узагальнення може бути проілюстрована методом порівняння мовних одиниць з іншими знаками високої міри узагальнення. Наприклад, знаки дорожнього руху. На перший погляд, вони мають більший рівень узагальнення, ніж мовні знаки. Насправді ж ця висока міра узагальнення створюється в них знаками мови: без пояснення їх значення з допомогою знаків мови вони мало інформативні.

Універсальність знаків мови проявляється у взаємозамінюваності (слово може виконувати функцію речення, речення в деяких випадках мовленнєвого спілкування виконує функцію цілого тексту тощо); можливості вираження предмета мови (однієї й тієї ж думки) за допомогою різних засобів мови, тобто різних знаків мови (наприклад, під час пояснення складних явищ можна використовувати і окремі речення, і текст); можливості виразити за допомогою одних і тих же засобів мови різного мисленого змісту. Указані особливості знаків мови забезпечують суб’єкту мовленнєвої діяльності широкі, практично необмежені можливості «вільного», творчого їх використання при формуванні й формулюванні своїх думок.

Окрім мовних знаків, у психології виокремлюють ще й метамовні невербальні знаки, які використовуються в процесі комунікації, у мовному спілкуванні, а відтак і в процесі мовлення. Вони не тотожні зі знаками мови, оскільки відрізняються від них за своєю природою. До таких невербальних знаків відносять: жести, міміку, пантоміміку («мова тіла»), змістові паузи та голосове інтонування. Щодо останнього знака — інтонації — у науці не існує єдності поглядів: одні вчені визнають її мовним знаком з огляду на те, що вона виконує функцію уточнення чи корекції змісту мовленнєвого висловлювання, проте більшість дослідників визнають інтонацію як окремий, самостійний знак мовленнєвої діяльності чи відносять її до метамовних знаків.

Традиційно в психології мовленнєвою діяльністю називається процес використання людиною мови з метою спілкування. Однак останні дослідження вчених дозволили зробити висновок про те, що мовленнєва діяльність — це певна абстракція, яка не співвідноситься безпосередньо з «класичними» (пізнавальною, ігровою, навчальною) видами діяльності. Вона у формі окремих мовленнєвих дій обслуговує всі види діяльності. Власне мовленнєва ж присутня тоді, коли мовлення є самоцінним, коли мотив, що детермінує її, не може бути задоволений іншим способом, ніж мовленнєвим. Тому сучасні психологи сходяться на тому, що мовленнєва діяльність являє собою активний, цілеспрямований, опосередкований мовою і зумовлений ситуацією спілкування процес взаємодії людей між собою (А. Зимня).

Мовлення — це історична форма спілкування людей засобами мови. Мовленнєве спілкування здійснюється за правилами конкретної мови, носієм якої є людина. Мова і мовлення становлять складну діалектичну єдність: мовлення не можливе без правил (граматики) мови, водночас мовлення під дією низки факторів (вимог суспільної практики, розвитку науки, взаємовпливів різних мов) змінює й удосконалює мову. Усвідомлення мови й мовлення як двох різних факторів мовленнєвої діяльності й теоретичне обґрунтування даної проблеми містять праці Ф. де Соссюра, який взаємозумовленість мови й мовлення відобразив у формулі: мова — це водночас засіб і продукт мовлення. Аналіз даної формули дає можливість деяким вченим робити висновок про первинність мовлення: «Потреба в спілкуванні й сам процес спілкування дітей значно випереджає здатність до використання мови як засобу мовлення. Тому можна стверджувати про принципову можливість існування мовлення на безмовному підґрунті».

Мовлення — явище психічне. Воно завжди індивідуальне й суб’єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об’єктивної реальності. Незважаючи на багатство словникового запасу мов, людина у процесі мовленнєвої діяльності використовує незначну кількість лексем (у середньому 10–20 тис.).

Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи, подразником якої є не предмети та їх властивості, а слова. У процесі мовлення беруть участь багато функціональних структур кори півкуль великого мозку, але окремі її ділянки відіграють найістотнішу роль у виконання цієї функції, тому їх називають мовними аналізаторами, або центрами мови. У задніх відділах нижньої лобової звивини знаходиться центр артикуляції та мови, або центр Брока. Його пошкодження, звичайно, призводить до втрати мови. У задній частині верхньої скроневої звивини розташований слуховий центр Верніке. У разі ураження втрачається здатність розуміти зміст слів. На середній поверхні потиличної ділянки знаходиться зоровий центр, пошкодження якого викликає втрату здатності впізнавати написане.

Мовна функція виконується, як правило, лівою півкулею великого мозку. Лише у 30 % людей з домінуючою лівою рукою вона здійснюється правою півкулею. А зони кори, що контролюють артикуляцію, локалізуються в обох півкулях великого мозку.

Процес вербального спілкування забезпечується механізмами програмування мовленнєвого висловлювання, побудови синтаксичної структури речення, «озвучення» слів. Одним із компонентів мовленнєвої діяльності є різнопланова орієнтація суб’єкта мовлення в умовах здійснення мовленнєвої діяльності. Він передбачає орієнтацію за такими питаннями: з ким, коли, упродовж якого проміжку часу буде здійснюватися мовленнєва діяльність? На цьому ж етапі відбувається чітке визначення цілей мовленнєвого спілкування. При сприйманні мовлення відбувається «переклад» звуків у значення слів, що забезпечує розуміння, правильність якого людина може оцінити лише за наявності зворотного зв’язку. Ці процеси можливі за умови узгодженої діяльності всіх мозкових центрів і систем, порушення яких викликає розлади мовлення — афазії. Суть їх виявляється в тому, що людина здатна розуміти фразу, однак не спроможна її побудувати чи навпаки.

Окрім того, більшість учених мовленнєву діяльність визначають як специфічний вид діяльності, що суттєво відрізняється від інших видів. Підґрунтям даного положення стали такі особливості мовленнєвої діяльності: «біполярність» — мовлення — це такий вид діяльності, що передбачає двох суб’єктів її здійснення. Першим із них є мовець чи той, хто пише, а другим — слухач або читач. Перший суб’єкт у психологічній науці визначається поняттям відправник, або адресант, другий — отримувач, чи адресат. В односторонньому варіанті мовленнєва діяльність не є нормативною, оскільки не існує мовлення без адресата. Навіть можливий варіант говоріння за відсутності іншої людини у психології розглядається як спілкування людини з собою. Відтак у зазначеній ситуації людина постає як єдність двох суб’єктів. Однак даний варіант мовленнєвої діяльності не є типовим. Окрім того, соціальна спрямованість мовленнєвої діяльності нерідко зумовлює «штучне моделювання» другого суб’єкта. Яскраві приклади можна знайти в літературних творах. Так, Маруся Чурай, героїня однойменного твору Ліни Костенко, розмовляє з образом батька, який загинув на війні; ліричний герой новели М. Коцюбинського «Intermezzo» звертається до сонця: «Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій п’ю як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих» тощо.

Суб’єкт-об’єктна характеристика другого учасника процесу мовленнєвої діяльності: він є суб’єктом мовлення, однак водночас постає і як об’єкт мовлення першого суб’єкта. Взаємозв’язок учасників мовленнєвої діяльності можна подати у такому схематичному вигляді:

Потрібно наголосити й на тому, що другий суб’єкт є такою ж активною дійовою особою, як і перший, оскільки його мовленнєва діяльність відбувається у вигляді процесу «внутрішньої психічної активності» (І. Зимня). Дана активність зумовлена завданнями, що постають перед адресантом: глибоким сприйняттям та детальним аналізом отриманої інформації, необхідністю формування власної думки щодо почутого чи прочитаного.

Мовленнєва діяльність за своєю природою є інтелектуальним видом діяльності, що визначається її предметом та основними цілями. Предметом мовленнєвої діяльності є думка — мислене відображення у свідомості людини того чи іншого фрагмента довкілля. Адекватне відображення в мовленні певної частини дійсності передбачає виконання всіх основних розумових дій та операцій, а насамперед — аналізу та синтезу.

Специфіка мовленнєвої діяльності полягає і в особливому характері її засобів — знаків мови. За допомогою мови як цілісної системи знаків здійснюється взаємодія людей у процесі пізнання світу, у процесі спільної трудової діяльності. Саме тому мовленнєва діяльність у лінгвістиці (науці про мову) розглядається як мовна діяльність, важливою ознакою якої є багатоаспектне оперування засобами мови. Так, О. Леонтьєв мовленнєву діяльність визначав як процес використання мови для спілкування. Таким чином, однією з найбільш важливих особливостей мовленнєвої діяльності є її соціальна зумовленість: основна мета — це вирішення завдань соціального взаємозв’язку людей.

Значення мовлення в суспільному та індивідуально-психічному житті відображається в його функціях. Розрізняють дві головні взаємопов’язані функції мовлення. Перша — здійснення процесу спілкування між людьми (комунікативна), у другій мовлення постає як засіб вираження думок, їх утворення і розвитку (мислеоформлювальна). У комунікативній функції у свою чергу заведено розрізняти (хоч ці розрізнення й не досить чіткі) функції повідомлення та спонукання до дії. Повідомляючи, людина може вказувати на якийсь предмет (вказівна чи індикативна функція) і висловлювати свої судження з приводу якогось питання (предикативна або функція висловлювання). Окрім повідомлення про якісь події, предмети, явища мовлення часто спрямоване на те, щоб викликати у співрозмовника певні думки, почуття, бажання вчинки (спонукальна функція). Мовлення призводить до роздумів людини про щось, виваженого ставлення до певної події, викликає почуття радості, обурення, жалю тощо. Спонукальна сила мовлення залежить від його виразності, тому інколи вчені визначають ще й експресивну функцію. У свою чергу, виразність мовлення залежить від структури речень та відбору слів (образність, доступність мови), інтонації та супроводжувальних виразних рухів (зміна пози, міміки, жестів).

Мовлення стає засобом, формою виявлення думок, оскільки воно позначає ті чи інші предмети, явища, дії, ознаки тощо. У зв’язку з цим виокремлюють ще й семантичну чи сигніфікативну мовленнєву функцію. Проте роль мовлення в процесі мислення цим не обмежується. Засвоюючи мову як суспільно-фіксовану знакову систему, людина опановує нерозривно пов’язані з нею логічні форми й операції мислення. Саме так мовлення стає засобом аналізу та синтезу, порівняння та узагальнення предметів і явищ дійсності.

За певними ознаками мовлення диференціюють на види:

— за складністю психофізіологічних механізмів виокремлюють: хорове, ехолалічне (просте повторення), мовлення-називання, комунікативне;

— за рівнем планування — активне (монологічне), реактивне (діалогічне), допоміжні види (читання письмового тексту);

— за довільністю — більш довільне, менш довільне;

— за екстеріоризованістю чи інтеріаризованістю — зовнішнє: усне (монолог, діалог, афективне), письмове; внутрішнє.

Акт мовленнєвого спілкування охоплює три взаємопов’язані процеси — мовленнєве висловлювання (говоріння, письмо), сприймання мовлення (аудіювання, читання) і його розуміння (О. Леонтьєв). За своїм обсягом і структурою висловлювання поділяються на одиничні (окремі) та розгорнуті. Першим із них відповідає така одиниця мови як речення, другим — текст.

З огляду на вищезазначене, досить обґрунтованим є трактування мовленнєвої діяльності як мовленнєво мислительної, детермінованої науковою концепцією діалектичного взаємозв’язку мислення і мовлення.

Галузь психології, що вивчає психологічні та лінгвістичні аспекти мовленнєвої діяльності людини, соціальні та психологічні площини використання мови в процесах мовленнєвої комунікації та індивідуальної мовленнєво- мислительної діяльності, називається психолінгвістикою. Психолінгвістика — порівняно молода наука. Нещодавно (2003 р.) їй виповнилося 50 років. Попередником психолінгвістики був Вільгельм фон Гумбольдт, творець наукової лінгвістики, який увів у науку поняття мовної свідомості, ідею мовленнєвої діяльності, розуміння мови як об’єднавчої ланки між соціумом та людиною. Термін «психолінгвістика» вперше був запропонований американським психологом Н. Пронко 1946 року. Як окрема наукова галузь психолінгвістика оформилась у 1953 р. у результаті роботи міжуніверситетського семінару, організованого Комітетом з питань лінгвістики та психології Дослідницької ради із соціальних наук при університеті штату Індіана. Його організаторами були два відомі американські психологи — Чарльз Осгуд та Джон Керролл, а також етнограф і літературознавець Томас Сібеок. 1954 року вийшла перша праця «Психолінгвістика», у якій були узагальнені основні теоретичні положення семінару а основні напрямки теоретичних та експериментальних досліджень, що ґрунтувалися на цих положеннях. Проблемами психолінгвістики займались Ф. Лаунсбері, Дж. Міллер, Н. Чамськи, Дж. Верч, Д. Дюбуа, С. Рубінштейн, М. Бахтін, Л. Щерба, О. Потебня, Б. Баєв.

2. Психологічний механізм мовленнєвої діяльності

Загальновідомим є той факт, що мова — одна із найскладніших форм вищих психічних функцій. Адже основними характеристиками мовленнєвої діяльності є багатозначність, багаторівнева структура, рухомість і зв'язок з іншими психічними функціями. Мовленнєва діяльність здійснюється з допомогою складних психологічних механізмів. Найбільш вичерпно їх аналіз здійснили російські вчені В. Артемов, Н. Жинкін, І. Зимня. Згідно з їхньою концепцією, основними механізмами мовленнєвої діяльності є:

— осмислення;

— мнемічна організація мовленнєвої діяльності (механізм мовленнєвої пам’яті);

— попереджувального аналізу та синтезу мови (прогнозування мови).

На думку І. Зимньої, найважливішим психологічним механізмом мовленнєвої діяльності є осмислення. Даний механізм забезпечує розумовий аналіз насамперед змістового компоненту мови, а також її структурної організації та мовного оформлення. Його фізіологічним підґрунтям є діяльність кори великих півкуль головного мозку — аналітико-синтетична діяльність, що охоплює всі розумові дії та операції — порівняння, зіставлення, узагальнення, класифікацію, аналіз, синтез. Передусім осмислюється предмет мови. Ним, як правило, є фрагмент дійсності, її явище чи подія, що відображаються в мовленнєвій діяльності. Функціонування цього механізму зумовлює усвідомлення мотивів та цілей мовленнєвої комунікації; орієнтацію в умовах, які детермінують мовленнєву діяльність, (тобто відбувається глибинний аналіз ситуації мовленнєвого спілкування). Механізм осмислення забезпечує також можливість планування та програмування мовленнєвої діяльності: як цілого комунікативного акту, так і окремого висловлювання. Його робота є підґрунтям здійснення контролю перебігу мовленнєвої діяльності та її результатів.

Важливе значення для мовленнєвої діяльності має функціонування мнемічного механізму (механізму мовленнєвої пам’яті). Він забезпечує усі прояви мовленнєвого процесу: змістовий та виражальний аспекти. Відображення в мові її предмета — певного фрагмента навколишньої дійсності — не можливе без задіяння наявних у пам’яті знань та уявлень про даний фрагмент. Не здійсненне воно і без актуалізації у свідомості образів-уявлень про знаки мови та правила їх використання в процесі комунікації. Застосування наявних знань здійснюється за допомогою механізму довготривалої пам’яті. Наприклад, процеси актуалізації та адекватного використання в мовленнєвих висловлюваннях активного словника. І. Зимня,

В. Артемов та Н. Жинкін до функцій мовленнєвої пам’яті зараховують ще й такі:

— актуалізація знань і уявлень про способи реалізації мовленнєвої діяльності;

— «пригадування» знань про соціальні норми мовленнєвої діяльності в різних ситуаціях спілкування;

— актуалізація та використання притаманних певній мові граматичних правил оформлення висловлювань, що відповідають поняттю мовної норми;

— «видобування із пам’яті» мовленнєвих, мовних та соціальних «еталонів» одиниць та елементів, із яких складаються відповідні прояви мовленнєвої діяльності.

Важливу роль у реалізації мовленнєвої діяльності виконують і процеси короткотривалої пам’яті. Вони забезпечують безпосереднє створення та сприйняття будь-якого висловлювання, утримування в пам’яті всіх його складових (на час його витворення чи аналізу).

Психологічний механізм «попереднього аналізу та синтезу мовлення» почав активно вивчатися лише наприкінці 70-х років минулого століття, тому дотепер недостатньо досліджений. За переконаннями О. Леонтьєва, основний принцип даного механізму — евристичний принцип організації мовленнєвої діяльності. Сутність його полягає в тому, що мовленнєва діяльність може передбачати ланку, у котрій здійснюється вибір стратегії мовленнєвого висловлювання, а також передбачати різні шляхи оперування висловлюванням на окремих етапах творення чи сприймання мовлення. В. Глухов, аналізуючи концепцію О. Леонтьєва, вказує на важливість теорії психофізіологічної організації рухів «моделі майбутнього». Н. Бернштейн зазначав, що у свідомості особистості співіснує єдність протилежностей — дві форми сприйнятого світу: модель минулого — дійсного, чи такого, що відбулося, і модель прийдешнього. «Друга безперервним потоком перебігає та перетворюється в першу. Вони необхідно відмінні одна від одної…: перша однозначна й категорична… друга може спиратися тільки на екстраполювання з тою чи іншою мірою ймовірності». Із можливих прогнозованих наслідків обирається один, а дія програмується тільки щодо нього.

Жинкін Н., у свою чергу наголошував на тому, що процеси осмислення, утримування в пам’яті, випереджаючого відображення — це внутрішні механізми, що формують дії основного операційного механізму мови — єдності двох ланок — механізму зіставлення слів та їх елементів та створення фраз-повідомлень зі слів.

3. Види мовленнєвої діяльності

Усне мовлення — це екстеріоризоване (зовнішнє), вимовлене й сприйняте слухом мовлення.

Найпростішою його структурою є усне афективне мовлення, яке найімовірніше можна вважати умовною формою мовлення, оскільки воно не містить чіткого мотиву (прохання, наказу, повідомлення), а його місце посідає афективне напруження, що набирає форми вигуку.

Більш складними структурами постають діалогічне та монологічне мовлення.

Діалог — це безпосереднє спілкування двох і більше людей у формі розмови чи обміну репліками.

Маючи яскраво виражене соціальне спрямування, дана форма зумовлена потребами безпосереднього живого спілкування. Діалог складається із реплік (окремих висловлювань), із низки послідовних мовленнєвих реакцій; він здійснюється або у вигляді почергових звертань, запитань та відповідей, або у формі розмови (бесіди) двох чи більшої кількості учасників мовленнєвого спілкування. Діалог ґрунтується на спільності сприйняття довкілля співрозмовниками, спільній ситуації, знанні предмета мовлення. У діалозі важливу роль виконують і невербальні (позамовні) компоненти — жести, міміка, а також інтонаційна виразність. Указані особливості визначають характер мовленнєвих висловлювань у діалозі. Структура діалогу передбачає граматичну неповноту, пропуск окремих елементів розгорнутого висловлювання, наявність повтору лексичних елементів у суміжних репліках, уживання стереотипних конструкцій розмовного стилю.

Монологічне мовлення (монолог) визначається в психології як зв'язне мовлення однієї особи, комунікативна мета якої — повідомлення про які-небудь факти, явища реальної дійсності. Монолог — найскладніша форма мовлення, що має такі основні властивості: односторонній, безперервний характер висловлювання, довільність, розгорнутість, логічна послідовність викладу повідомлення, зумовленість орієнтацією на слухача, обмежене вживання невербальних засобів передачі інформації. Особливістю даної форми усного мовлення є те, що її зміст, як правило, завчасно задається і попередньо планується. У монологічному мовленні використовуються та узагальнюються такі компоненти мовної системи, як-от: лексика, способи вираження граматичних зв’язків, формо-, словотворчі та синтаксичні засоби. Водночас у ній реалізується задум висловлювання в послідовному спланованому викладі. У порівнянні з діалогом дана форма є більш контекстною, тобто такою, що не потребує додаткових пояснень, викладається в більш повній формі, з ретельним відбором адекватних лексичних засобів і використанням різноманітних, у тому числі й складних синтаксичних конструкцій. Послідовність і логічність, повнота і зв’язність, композиційне оформлення — важливі ознаки монологічного мовлення.

Виокремлюють різновиди усного монологічного мовлення — функціонально-змістові типи мовлення: опис, розповідь, роздум. Опис є відносно розгорнутою словесною характеристикою предмета чи явища, відображенням основних його властивостей в статистичному стані. Структура опису: загальне враження від предмета, характеристика основних ознак і деталей, ставлення до описуваного предмета. Розповідь — повідомлення про послідовні події, факти, що розгортаються в часі. Розгорнуте монологічне висловлювання даного типу складається із таких компонентів: зачин, основна частина, кінцівка. Роздум відображає причинно наслідковий зв'язок між певними фактами. Будова роздуму: теза (думка, що доводиться), аргументи на її підтвердження чи спростування, висновок.

Поряд з існуванням відмінностей відмічається певна спільність і взаємозв’язок діалогічного та монологічного мовлення. Насамперед їх об’єднує спільна мовна система. Монологічне мовлення що виникає в дитини на підґрунті діалогічного, пізніше органічно входить до розмови, бесіди тощо.

Письмове мовлення. Найскладнішим різновидом висловлювання є писемне монологічне висловлювання. Воно з’явилося пізніше за усне. Першими його спробами були наскальні малюнки — ідеографічне мовлення. Його можна розглядати як нагадування самому собі про те, що необхідно розповісти. Пізніше з’явилося ієрогліфічне письмо (знаки предметів) і тільки по тому — алфабетичне, яким ми користуємося сьогодні. Його винахід приписують давнім фінікійцям.

Письмове мовлення за своєю комунікативною природою є монологічним, може вживатися в різних формах: письмове повідомлення, доповідь, письмова розповідь, письмове висловлення думки, роздум тощо. За структурою письмове мовлення відрізняється від усного насамперед тим, що письмове — це мовлення без співрозмовника чи з уявним співрозмовником. Воно не володіє жодними додатковими засобами впливу на партнера, окрім слів, їх розміщення і вживання розділових знаків. Тому письмове мовлення повинне бути достатньо граматично наповненим, оскільки саме ця повнота дозволяє зробити письмове повідомлення зрозумілим. Відрізняються письмове та усне мовлення і за процесом розуміння: написане завжди можна перечитати, тобто довільно повернутися до всіх уведених до нього ланок, що практично є неможливим при розумінні усного мовлення.

У процесі порівняння речень щойно створених із попередніми людина може вносити в них корективи. Під час такого систематичного вправляння досягається досить високий рівень культури писемного мовлення, який дає змогу висловлювати думки так, щоб вони були зрозумілі читачеві.

Ще одна суттєва відмінність усного й писемного мовлення пов’язана з фактом походження обох зазначених видів: усне мовлення формується в процесі природного спілкування дитини з дорослими, письмове — тільки в процесі систематичного усвідомленого навчання.

Внутрішнє мовлення. З точки зору генезису людської свідомості внутрішнє мовлення є модифікацією зовнішнього і виникло внаслідок диференціації його функцій. Ускладнення трудової діяльності у процесі суспільно-історичного розвитку призвело до потреби її планування, обдумування, попереднього відтворення у головах людей. У міру вичленення із безпосередньої практичної діяльності розумових дій як самостійних зовнішнє мовлення, що спочатку було вплетене в практичну діяльність і супроводжувало її, починало виконувати функцію її підготовки, а також інші функції, пов’язані з можливістю здійснення розумових дій. Таким чином, внутрішнє мовлення з’являється з виникненням розумових дій. Внутрішнє мовлення — це вся та мовна діяльність, яка виконує психологічно внутрішні функції.

Основні ознаки внутрішнього мовлення:

— відсутність вокалізації (промовляння вголос). Однак елементами внутрішнього мовлення можуть бути голосно вимовлені окремі слова у стані емоційного збудження, висловлювання не розраховані на слухача;

— закритість у свідомості;

— внутрішньому мовленню властива більша предикативність (вживання дієслівних форм), ніж іншим видам мовленнєвої діяльності;

— перевага семантики над фонетикою (лексичного значення над звуковим проявом) і смислу над значенням;

— це мовлення «для себе» — виникає як задоволення внутрішніх потреб.

Внутрішнє мовлення характеризується фрагментарністю та уривчастістю, оскільки ми самі себе розуміємо із півслова. Воно формується на основі зовнішнього, а отже, має соціальне походження. Процес переходу зовнішнього мовлення у внутрішнє називається інтеріоризацією, а зворотний — екстеріоризацією мовлення. Екстеріоризація мовлення потребує значного тренування, оскільки те, що зрозуміло для себе, не завжди легко вербалізувати, сформулювати думку так, щоб вона стала зрозумілою всім.

Звичні з дитинства форми спілкування людини, специфіка професії, особливості розумової та трудової діяльності формують певний її стиль мовлення. Звичайно, для характеристики функціонально-стильової системи важливою є форма мовлення — усна чи писемна. В усній формі мовлення виокремлюють розмовно- побутовий та ораторський стилі. У писемній — публіцистичний, художній, науковий, офіційно-діловий. У сучасній українській мові лінгвісти визначають такі функціональні стилі:

— ораторський,

— розмовний,

— художній,

— епістолярний,

— публіцистичний,

— науковий,

— офіційно-діловий,

— конфесійний.

Розмовний (розмовно-побутовий) виявляється в повсякденному спілкуванні між людьми; художній — у прозі та поезії, у розповідях про щось; діловий — у доповідях, документах; науковий — у лекціях, наукових працях, адже пов’язаний із пізнавальною діяльністю; епістолярний — у листах та посланнях; публіцистичний — у статтях, репортажах, памфлетах тощо; ораторський — у промовах, виступах; конфесійний — у мові релігійних книг, молитвах.

4. Розвиток мовлення

Підґрунтям теорії розвитку мовленнєвої діяльності стало концептуальне положення В. Гумбольдта: «Засвоєння дітьми мови не є пристосування слів, їх складання в пам’яті і оживлення з допомогою мовлення, однак є розвитком мовної здатності з віком і вправлянням».

Процес формування мовленнєвої діяльності (і відповідно засвоєння системи рідної мови) поділяється на низку послідовних періодів чи стадій:

1) підготовчий (з моменту народження до року);

2) переддошкільний (1–3 роки);

3) дошкільний (3–7 років);

4) шкільний (7-17 років).

Розвиток мовлення дітей до трьох років у свою чергу поділяється на три основні етапи: домовленнєвий (гуління та лепетання), етап первинного засвоєння мови (дограматичний), етап засвоєння граматики.

Дитина починає засвоювати мову із оволодіння звуковою формою вираження мовного знаку. Артикуляція звуків — досить складне завдання, тому процес «тренування» у вимовлянні є достатньо тривалим (3–4 роки). У всіх нормально розвинених дітей існує певна послідовність освоєння звукової форми мови і розвитку передмовних реакцій: гуління, «сопілка», лепетання і його ускладнений варіант — модульоване лепетання. Формування структури складу припадає на період лепетання. У віці 9-10 місяців відбувається якісний стрибок мовленнєвого розвитку дитини: з’являються перші нормативні, предметно співвіднесені слова. У віці 10–12 місяців дитина всі іменники вживає у формі називного відмінка однини. Спроби зв’язати слова у фрази з’являються пізніше — до 1,5 року. Потім відбувається процес освоєння наказового способу дієслів (йди- йди, дай-дай). Традиційно вважається, що з моменту появи у мовленні дитини множини, починається процес засвоєння граматики. У залежності від індивідуального всі діти по-різному просуваються у своєму мовленнєвому розвитку.

У переддошкільний період у дітей з’являються різноманітні фонетичні порушення: багато звуків рідної мови вони випускають, переставляють, замінюють на простіші для вимови. Ці недоліки пов’язані із недосконалістю артикуляційного апарату дитини, а також недостатнім рівнем розвитку фонематичного сприймання. Водночас для дітей даного віку характерне досить упевнене відтворення інтонаційно-ритмічних, мелодичних контурів слів. Якісні зміни в мовленні дитини відбуваються в момент появи можливості правильно будувати прості речення й відмінювати слова за відмінками, числами тощо. До завершення переддошкільного періоду діти спілкуються з допомогою простого поширеного речення, вживаючи при цьому елементарні граматичні категорії.

Аналізуючи кількісний показник зростання лексичного запасу дітей, можна навести такі дані досліджень: у віці 1,5 року обсяг словника дитини складає 30–50 слів, до кінця другого року — 80-100, до трьох — 300–400.

Дошкільний етап характеризується найінтенсивнішим мовленнєвим розвитком дитини. Нерідко спостерігається якісне збільшення словникового запасу: дитина починає вживати всі частини мови; поступово формуються навички словотворення. У цей час дитина переходить до використання структури складних речень, мовленнєві висловлювання будує з використанням сполучників та сполучних слів. Активний словник дитини до завершення даного періоду нараховує 3–4 тис. слів. На цей етап припадає становлення фонетичного прояву мовлення: діти володіють умінням відтворювати слова різної кількості складів та звуконаповнюваності. Помилки трапляються тепер лише у лексемах, що становлять особливу трудність для вимови. У дітей формується відчуття мови, що забезпечує правильне вживання в самостійних висловлюваннях усіх граматичних категорій та слів. До завершення дошкільного віку діти володіють розгорнутим фразовим мовленням, фонетично, лексично й граматично правильно оформленим. Саме в цей період постає проблема розвитку зв’язного мовлення дітей. Оволодіння монологічним зв’язним мовленням, побудова розгорнутих висловлювань стають можливими із виникненням регулювальної, планувальної функції мовлення. Це, у свою чергу, визначає поступову сформованість внутрішнього мовлення. Перехід зовнішнього «егоцентричного» мовлення у внутрішнє відбувається до 4–5 літнього віку.

У шкільному періоді мовленнєвого розвитку дітей продовжується удосконалення зв’язного мовлення. Діти свідомо засвоюють граматичні правила оформлення вільних висловлювань, повністю засвоюють звуковий аналіз та синтез. На цьому етапі формується писемне мовлення.

Таким чином, розвиток мовлення дитини — це складний багатогранний і досить тривалий процес.

5. Поради студентам щодо розвитку зв’язного мовлення:

— основним джерелом мовного збагачення дорослої людини є читання художньої літератури: особистість долучається до найвищого рівня розвою мови, переймає логіко-семантичні конструкції побудови правильного висловлювання, розвиває свій інтелект, збагачує словниковий запас;

— виробіть звичку аналізу будь-якого прочитаного вами тексту: з’ясуйте значення незнайомих слів за тлумачним словником, зверніть увагу на використання синонімічних та займенникових форм лексем, на синтаксичну будову речень; спробуйте створити схожі за граматичною складністю мовленнєві висловлювання;

— започаткуйте записник влучних, дотепних, крилатих виразів; намагайтеся вводити їх до власних висловлювань;

— не лінуйтеся занотовувати свої думки, міркування, враження — це дасть вам можливість простежити динаміку розвитку ваших мовленнєвих умінь, сприятиме виробленню навички мовленнєвого самоконтролю;

— систематично вивчайте лексику, пов’язану із вашою майбутньою професією, знайомтеся зі зразками ділового мовлення;

— вивчайте напам’ять зразки художньої літератури — це сприятиме переходу завчених лексем до активного словника;

— частіше переказуйте друзям, рідним зміст своїх почуттів, переживань, побаченого чи прочитаного: переказування є вправлянням у монологічному мовленні, що є надзвичайно важливим для майбутнього керівника;

— у процесі спілкування з іншими людьми стежте за правильністю власного мовлення та свого співрозмовника;

— пам’ятайте, що основними характеристиками мовлення є правильність, доречність, логічність, влучність, змістовність, багатство словникового запасу та граматичних конструкцій, виразність і образність;

— дбайте про постійне інтелектуальне збагачення, адже мовлення та інтелект мають взаємозв’язок;

— аналізуйте мовленнєву ситуацію; слідкуйте за тим, щоб підібрані вами мовні засоби відповідали обставинам (офіційні чи неофіційні), чітко визначайте мету висловлювання (повідомлення, запитання, спонукання), враховуйте зацікавлення вашого комунікативного партнера.

6. Деякі аспекти мовного етикету українців

Життя сучасної людини неможливе без знання мовного етикету. Щодня ми кілька разів вітаємося, із кимсь прощаємося, висловлюємо подяку, пошану, даємо пораду, запитуємо, відповідаємо, присягаємо у відданості, освідчуємося в коханні тощо. При цьому кожен із нас послуговується усталеними виразами, які для носіїв мови не потребують особливих зусиль пам’яті, оскільки їх дії є шаблонними, автоматичними, зумовленими виробленою у процесі виховання звичкою. Це і є мовний етикет у дії. Слово етикет, як відомо, походить із французької мови, що в буквальному перекладі означає «ярлик», «етикетка». У сучасній науці дане поняття трактується як правила поведінки, узвичаєні в системі сталих виразів, разом з іншими етикетними приписами.

Правила мовного етикету становлять особливу групу стереотипних, стійких формул спілкування, що реалізовуються в основному в одиницях лексичного (добридень, добраніч, перепрошую), фразеологічного (ні пуху ні пера), морфологічного рівнів (вживання форм пошанної множини: бабуся казали, ви чарівні тощо).

Вживання етикетних формул зумовлене своєрідністю мовленнєвої ситуації, що охоплює мовця, адресата, мету і тему мовленнєвої діяльності (просторово-часові обставини). Схематично мовленнєву ситуацію можна зобразити таким чином:

хто → кому → чому → про що → де → коли.

Етикетною вважається тільки та ситуація, для якої суттєвими є відмінності між мовцями (вік, стать, соціальний статус тощо).

Структуру мовного етикету визначають такі основні елементи комунікативної ситуації, які властиві всім мовцям: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. Названі елементи мовного етикету покликані репрезентувати ввічливість співрозмовника. Таким чином, дотримуючись правил мовного етикету ми насамперед засвідчуємо свою вихованість, шану і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність, тобто «риси віддавна притаманні нашому народові» (М. Білоус).

Нерідко вибір певної етикетної формули зумовлений експресивним стилем: урочистим, офіційним, фамільярним, інтимно-ласкавим, гумористичним, сатиричним. Скажімо, до одного й того ж адресата можна звернутися по-різному: «Вельмишановна Маріє Василівно» (урочисте спілкування), «Вельмиповажна пані голово» (офіційне спілкування), «Дорога пані Маріє» (товариське спілкування), «Люба Марусенько» (інтимно-ласкаве).

Суттєво впливає на вибір етикетного виразу тональність спілкування: висока, звичайна, нейтральна, фамільярна і вульгарна. Висока тональність, притаманна для урочистих зборів, спричинить вибір виразу: «Дозвольте Вас привітати», нейтральна, характерна для сфери офіційних установ, зумовить заміну даного виразу на традиційний «Добрий день», звичайна, що передбачає спілкування в магазині, транспорті, на вулиці, - «Доброго дня», фамільярна можлива в сім’ї, дружньому товаристві: «Добридень». Вульгарна тональність побутує в соціально неконтрольованих ситуаціях.

Багато суперечок дотепер виникає з приводу форми звертання: як правильно звертатись — на ім’я чи на ім’я й по батькові? Одні вчені категорично заперечують можливість вживання в українській мові останньої форми, вважаючи її російською традицією (А. Вовк). Інші схильні виправдовувати таку форму звертання, оскільки вона зустрічається в найдавніших писемних пам’ятках (І. Огієнко, П. Одарченко). Водночас існують і прибічники компромісного погляду: вживання імені по батькові повинне бути обмеженим — ніколи не можна звертатись по батькові до незнайомої людини, говорити так про видатних діячів минулого, називати себе по батькові при знайомстві (В. Чапленко).

На думку С. Богдан, вирішення даної проблеми може бути у використанні усної традиції українців звертатись за формулою:

пане/пані/панно/паничу + ім’я (у товаристві, у родині, серед колег) та пане/пані/панно + прізвище та ім’я (в офіційній обстановці).

Отже, талант мовця полягає у вмінні вибрати із традиційного для українців мовного етикету доречну формулу залежно від ситуації, у якій перебуває людина, врахуванні специфіки адресата, умов спілкування.

Запитання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте мову як суспільне явище.

2. Яка мовна функція є пріоритетною? Розкажіть про її вияви.

3. Розкрийте зміст поняття «мовленнєва діяльність».

4. Якими психологічними механізмами забезпечується мовленнєва діяльність?

5. Яке значення має довготривала пам’ять у процесі здійснення мовленнєвої діяльності?

6. Яка роль мовлення в процесі мислення?

7. У чому полягає сутність взаємозв’язку мови і мовлення?

8. Які процеси охоплює акт мовленнєвого спілкування?

9. Назвіть основні види мовленнєвої діяльності.

10. У чому спільність і своєрідність процесів зовнішнього та внутрішнього мовлення?

11. Назвіть основні етапи розвитку мовлення дитини.

12. Із чим пов’язані фонетичні порушення переддошкільного періоду розвитку мовленнєвої діяльності дітей?

13. Чим зумовлений перехід «егоцентричного» зовнішнього мовлення дитини у внутрішнє?

14. Дайте визначення психолінгвістики як галузі психологічного вчення.

Словник термінів

Внутрішнє мовлення — це вся та мовна діяльність, що виконує психологічно внутрішні функції.

Діалог — це безпосереднє спілкування двох і більше людей у формі розмови чи обміну репліками.

Екстеріоризація мовлення — це процес переходу внутрішнього мовлення у зовнішнє.

Інтеріоризація мовлення — це процес переходу зовнішнього мовлення у внутрішнє.

Мова — це система словесних знаків. Вона охоплює слова з їх значенням і граматику — набір правил, за якими будується речення.

Мовленнєва діяльність — активний, цілеспрямований, опосередкований мовою і зумовлений ситуацією спілкування процес взаємодії людей між собою.

Монологічне мовлення (монолог) — зв’язне мовлення однієї особи, комунікативна мета якої — повідомлення про які-небудь факти, явища реальної дійсності.

Морфема — це поєднання звуків (фонем), що характеризується певним граматичним значенням, яке може проявлятися тільки в складі слова.

Правила мовного етикету — особлива група стереотипних, стійких формул спілкування, що реалізуються в основному в одиницях лексичного, фразеологічного, морфологічного рівнів.

Предмет мови — відображуваний у мовленнєвій діяльності фрагмент, явище, подія навколишньої дійсності.

Психолінгвістика — галузь психології, що досліджує психологічні та лінгвістичні аспекти мовленнєвої діяльності людини, соціальні та психологічні площини використання мови в процесах мовленнєвої комунікації та індивідуальної мовленнєво-мислительної діяльності.

Психологічні механізми мовленнєвої діяльності — осмислення, мнемічної організації, випереджального аналізу та синтезу мови.

Речення — це поєднання слів, що в завершеному вигляді передає певну думку.

Слово — стійкий комплекс звуків, що має значення.

Текст — макроодиниця мови, що являє собою поєднання кількох речень і в розгорнутому вигляді розкриває певну тему.

Фонема — це звук мовлення, що виконує смислорозрізнювальну функцію, суть якої полягає в можливості відрізняти одне слово від інших.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Шестирічна Оленка відвідувала курси підготовки до школи. У своєму першому прописі вона часто робила такі помилки: Шашко (Сашко), їти (йти), вірчак (рівчак). Чим зумовлені описані помилки? Чи потрібно хвилюватися батькам через те, що мовлення Оленки не розвинене?

Завдання 2

Студент-третьокурсник мав, на думку його знайомих, досить дивну особливість мовлення: доповіді, над якими він працював попередньо, ретельно готуючись до виступу, були мало не досконалими. Він прекрасно їх виголошував і на практичних заняттях у виші, і на зборах студентського самоврядування, і на вечірках, не користуючись записами. Проте у повсякденній ситуативній розмові він був недорікуватим: часто зупинявся, підбираючи чи пригадуючи потрібне слово, перескакував із теми на тему тощо. Про що свідчить така особливість мовлення юнака? Що йому потрібно розвивати?

Завдання 3

Студенти-першокурсники уважно слухали лекцію викладача. Педагог подбав про те, щоб створити оптимальні умови для сприйняття студентами навчального матеріалу: обрав середній темп мовлення, чітко артикулював слова, дотримувався логічної послідовності викладу, виголошення лекції було виразним. Однак аналіз проведеного після лекції тесту був невтішним: 70 % слухачів упорались із завданням на задовільно, решта мали вищі оцінки. Як на вашу думку, якого мовленнєвого вміння бракувало студентам?

Завдання 4

Часто люди спостерігають таку закономірність: інколи в процесі мовлення складається враження, що одна думка породжує іншу, тому ваше висловлювання є змістовним, виразним та емоційним, проте бувають ситуації, коли на поставлене питання, хоч ви й прекрасно орієнтуєтеся в матеріалі, відповідаєте незв’язно, «в’яло». Як можна пояснити таке явище з погляду психології мовлення?

Завдання 5

Наталка Н. хизувалася перед подругою кількістю прочитаних літературних творів за літо. Вона говорила, що легко за день могла «проковтнути» 200 сторінок. Коли подруга попросила дівчину переказати зміст певного твору, Наталка з подивом виявила, що не може цього зробити: вона пам’ятала початок твору, проте не могла відтворити деталей розвитку подій і зовсім не могла згадати закінчення. Із чим пов’язане таке явище? Над удосконаленням якого вміння Наталці потрібно попрацювати?

Завдання 6

Василь Петрович повернувся з роботи в поганому настрої. Його схвилювали слова колеги, що свідчили про її зневажливе ставлення до питань вирішення соціальних проблем співробітників. Він ходив із кімнати в кімнату, насупившись, про щось думав. Інколи він уголос промовляв: «Невже це можливо?!», «Ганьба!». У кімнатах було порожньо. Скажіть, із ким розмовляв Василь Петрович? Чи не є така розмова ознакою патологічного розладу психіки цієї людини?

Завдання 7

Бахтін М., розглядаючи проблему психології мовлення зазначав: «Слово — це вектор, вказівник напрямку, перетином векторів задається змістовий простір, поза контекстом даної ситуації ці вказівники беззмістовні». Які характеристики слова як мовного знака він мав на увазі?

Завдання 8

Про яку функцію мови йдеться в таких словах Т.Г. Шевченка:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється-ожива,

Як їх почує!..

Завдання 9

Про яку характеристику мовлення та про який саме його вид йдеться у рядках Ліни Костенко?

Вечірнє сонце, дякую за день,

За цю потребу слова, як молитви.

Завдання 10

Порівняйте функції письмового та усного мовлення. Зробіть висновок про те, який вид мовлення має ширшу функціональність.

Завдання 11

Складіть кросворд із 10 слів, використовуючи прізвища науковців, які досліджували мовлення, та поняття теми «Мовлення».

Завдання 12

Подайте у вигляді структурної схеми зміст мовлення як пізнавального психічного процесу.

Методики діагностики мовлення

Аудіювання мовлення. Побудова індивідуального профілю аудіатора (слухача)

Процес аудіювання є провідним серед решти видів мовленнєвої діяльності. Він охоплює слухання та одночасне розуміння озвученого мовлення, є найчастішим у використанні (до 45 % загального часу). Аудіювання може бути частковим, неповним, задовільним, відмінним, незадовільним. Це залежить від багатьох факторів: ступеня знання мовної системи, форми подачі мовленнєвої інформації, цікавості й важливості теми, наявності звукових завад в довкіллі, індивідуально- психологічних особливостей аудіатора, розвитку у нього таких важливих для аудіювання психічних процесів як пам’ять та увага. Експериментально було доведено, що 70–80 % інформації може бути втрачено через неврахування вищезазначених аспектів.

Гарний слух, зацікавленість у темі, добре розвинене мовлення, відсутність зовнішніх завад, правильна організація мовлення мовця, достатньо стійка увага, достатній обсяг оперативної пам’яті, сприятливі особистісні особливості — усі ці показники покращують аудіювання та сприяють зменшенню втрат інформації.

З метою визначення індивідуальних особливостей аудіювання використовується метод «Побудови профілю слухача», що дозволяє проаналізувати свої власні недоліки. Для цього екзаменовані відповідають на запитання щодо різних аспектів аудіювання і відмічають графічно їх знаходження на осях. Вісь абсцис містить номера питань, вісь ординат — відповіді на них за розгорнутій шкалі від +3 до -3 балів, яка відповідає ступеню оцінки: +3 притаманне мені, +2 достатньо притаманне мені, +1 інколи проявляється, — 3 ніколи не може бути, — 2 зазвичай не трапляється, — 1 майже не трапляється, 0 — не знаю. В ідеальних варіантах графік набуває такого вигляду (рис. 2):

Список запитань до аудіатора:

1. Чи легко я відволікаюся під час слухання?

2. Чи не вдаю я, що слухаю?

3. Чи не слухаю я просто із ввічливості?

4. Чи не мрію я, коли співрозмовник повільно говорить?

5. Чи слухаю я, коли слухання мені набридло?

6. Чи часто я перебиваю співрозмовника?

7. Можливо, я не слухаю, а обдумую свою відповідь?

8. Чи не роблю я передчасних висновків?

9. Чи намагаюсь я в пам’яті зберегти основні факти?

10. Чи займаю я негативну позицію до мовця?

Співвіднесення власного графічного профілю з ідеальним дає можливість визначити свої недоліки в аудіюванні. Перші п’ять запитань оцінюють головну якість в аудіюванні — увагу. Якщо досліджуваний регулярно показує низькі результати, можна припустити, що саме властивості уваги стали причиною неуспішного аудіювання. Запитання 6, 7, 8 пов’язані з такими якостями аудіатора як його нестриманість, бажання проявити своє «Я». Запитання 9 оцінює властивості пам’яті слухача. Запитання 10 співвідноситься із емоційною стійкістю аудіатора, його вмінням відокремлювати особисті пристрасті від об’єктивних даних.

Оцінка комунікативного контролю в спілкуванні (адаптований варіант тесту М. Снайдера)

Поняття комунікативного контролю в складних, зокрема конфліктних ситуаціях, пов'язаний із поняттям комунікативні вміння.

Інструкція. Комунікативний контроль відіграє важливу роль організації безконфліктного спілкування, тісно пов'язаний з емоційною сферою та рівнем саморегуляції людини.

Оцініть кожне із запропонованих висловлювань стосовно себе: правильно («П») чи неправильно(«Н»), — і Ви визначите рівень свого комунікативного контролю.

Висловлювання

1. Мистецтво наслідувати звички інших мені здається надзвичайно складним.

2. Я б міг вдати із себе блазня, щоб привернути увагу чи потішити оточення.

3. Із мене міг би вийти непоганий актор.

4. Іншим людям інколи здається, що я переживаю щось більш глибоке, ніж є насправді.

5. У гурті є рідко опиняюся в центрі уваги.

6. У різних ситуаціях і в спілкуванні з різними людьми я поводжу себе по-різному.

7. Я можу відстоювати винятково те, у чому щиро переконаний.

8. Щоб досягти успіху в справах і в спілкуванні з людьми, я прагну бути таким, яким мене очікують побачити.

9. Я можу бути товариським з людьми, яких не зношу.

10. Я завжди такий, яким здаюсь.

Обробка та інтерпретація результатів. 1 бал нараховується за відповідь «Н» на висловлювання №№ 1, 5, 7 і за відповідь «П» на решту. Підрахуйте кількість балів та порівняйте її з нормативними даними, визначте, як характеризується властивий вам комунікативний контроль.

0–3 бали — низький комунікативний контроль, характеризується:

— стійкістю поведінки — людина не вважає за потрібне змінюватися залежно від ситуації і не враховує особливостей партнера по спілкуванню, а також особливостей ситуації;

— схильністю до спонтанного й щирого саморозкриття в спілкуванні, відкритістю;

— «незручністю» у спілкуванні через прямолінійність, негнучкість;

— стійкістю «Я», незначною мінливістю, схильністю до стереотипів.

4–6 балів — середній комунікативний контроль; характеризується:

— щирістю, спонтанністю поведінки;

— нестриманістю в емоційних проявах і схильністю до афектів, образам, конфліктам;

— схильністю враховувати у своїй поведінці інтереси оточення;

— низькою саморегуляцією.

7-10 балів — високий комунікативний контроль; характеризується:

— легкістю у входженні в будь-яку роль;

— гнучкістю реагування на зміну ситуації;

— гарним самопочуттям та настроєм;

— схильністю до прогнозування та передбачення вражень, які може викликати в оточення;

— умінням постійно тримати себе у формі, слідкувати за собою, знанням про те, де і як себе поводити, керувати проявом своїх емоцій;

— ускладненістю, спонтанністю самовираження, відсутністю потягу до не прогнозованих ситуацій. Характерна позиція: «Я такий, яким я є на даний момент».

Тестові завдання для перевірки знань

1. Мова це:

а) здатність людини до говоріння;

б) система словесних знаків, що охоплює слова з їх значенням та граматику;

в) особливий вид людської діяльності;

г) спосіб передачі інформації.

2. Пріоритетною функцією мови є:

а) номінативна;

б) передачі та засвоєння досвіду;

в) комунікативна;

г) виховна.

3. Орієнтування в умовах здійснення мовленнєвої діяльності відбувається з допомогою такого психологічного механізму:

а) класифікації;

б) осмислення;

в) мововиробництва;

г) регулювального.

4. Фізіологічною основою функціонування мовлення є діяльність:

а) першої сигнальної системи;

б) другої сигнальної системи;

в) мозочку;

г) гіпоталамусу.

5. Мова і мовлення — це поняття:

а) тотожні;

б) зовсім не пов’язані;

в) взаємозумовлені;

г) подібні в цілому, проте мають відмінності.

6. Знаки мови — це: а) особливі, унікальні знаки людської культури, що мають такі специфічні ознаки: уніфікація, максимальна міра узагальнення позначуваного та універсальність;

б) усі знаки письма;

в) літери;

г) апостроф, крапка, кома, знак оклику, тире, дефіс тощо.

7. Основними психологічними механізмами мовленнєвої діяльності є такі:

а) говоріння, слухання, письмо;

б) осмислення, мнемічної організації, випереджального аналізу й синтезу;

в) узагальнення, повідомлення, вплив;

г) усне мовлення, писемне мовлення.

8. Найінтенсивніший етап розвитку мовлення дитини припадає на період:

а) до трьох років;

б) переддошкільний;

в) шкільний;

г) передшкільний.

9. Спілкування — це:

а) соціальне явище, яке виникає в процесі суспільно-трудової діяльності як потреба передачі іншому певної інформації;

б) відображення матеріальної дійсності засобами мови;

в) спосіб вираження психічного стану людини;

г) розмова 2-х чи більшої кількості осіб.

10. Товариськість, комунікабельність, контактність — це:

а) характеристики етикетної ситуації спілкування;

б) складові мовленнєвих здібностей;

в) елементи мовних етикетних формул;

г) основні характеристики мовлення людини.

11. Мовленнєва ситуація охоплює:

а) мовця, адресата, мету і тему мовленнєвої діяльності (просторово-часові обставини);

б) час і місце здійснення мовленнєвої діяльності;

в) характеристики адресата;

г) причинно-наслідковий зв'язок реплік мовця (адресанта) та адресата.

12. Галузь психології, що досліджує психологічні та лінгвістичні аспекти мовленнєвої діяльності людини, соціальні та психологічні площини використання мови в процесах мовленнєвої комунікації та індивідуальної мовленнєво-мислительної діяльності, називається:

а) психолінгвістикою;

б) соціальною психологією;

в) ґендерною психологією;

г) нейропсихологією.

Теми рефератів

1. Психолінгвістика як особлива галузь науки та суспільної практики.

2. Мовленнєва діяльність як особливий вид діяльності людини.

3. Характеристика процесу творення мови (огляд психолінгвістичних теорій).

4. Сприйняття та розуміння мови (характеристика слухання як різновиду мовленнєвої діяльності).

5. Дитяча словотворчість періоду оволодіння системою рідної мови.

6. Мовлення дорослих як важливий фактор формування мови дитини.

7. Взаємозв’язок мислення та мовлення.

8. Методи розвитку зв'язного мовлення.

Список використаної літератури

1. Антоненко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо. — К.: Либідь, 1991. - 256 с.

2. Баєв Б.Ф. Психологія внутрішнього мовлення. — К.: Рад. школа, 1996. - 192 с.

3. Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. — К.: Рідна мова, 1998. - 475 с.

4. Гольдштейн А., Хомик В. Тренінг умінь спілкування: як допомогти проблемним підліткам. — К.: Либідь, 2003. - 520 с.

5. Глухов В.П. Основи психолингвистики: Учеб. пособие. — М.: АСТ: Астрель, 2005. - 351 с.

6. Жинкин Н.И. Механизмы речи. — М.: Изд-во Московсого ун-та, 1958. - 112 с.

7. Загальна психологія: Навчальний посібник / О. Скрипченко, Л. Волинська, З. Огороднійчук, Т. Зелінська, Т. Лисянська,

Н. Співак, Н. Зубалій, І. Булах, О. Артемчук, Л. Зінченко,

В. Власенко, О. Ільїн, Н. Абрамян, О. Гоголь. — К.: АПН, 2002. - 464 с.

8. Зимняя И.А. Речевой механизм в схеме порождения речи // Психологические и психолингвистические проблемы владения и овладения язиком. — М.: Изд-во Мос. ун-та, 1969. — С. 5 — 15.

9. Леонтьев А.А. Психология общения. — Тарту: Тартус. гос ун-т, 1974. - 219 с.

10. Найдорожчий скарб: Слово про рідну мову / Упорядник Лучук В.І.

— К.: Рад. письменник, 1990. - 390 с.

11. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради. — К.: Либідь, 2001. - 240 с.

12. Практикум по общей, экспериментальной и прикладной психологии / Под ред. А. Крылова, С. Маничева. — СПб.: Питер,

1999. - 560 с.

13. Проблеми мовлення в українській психології (на матеріалі наукової спадщини Б.Ф. Баєва та І.О. Синиці) / Ільїна Н.М.: Автореф. дис… канд. психол. наук: 19.00.01 / Глухівський державний пед. ун-т. — К., 2003. - 20 с.

14. Психологический словарь / Под ред. В.П. Зинченко, Б.Г. Мещерякова. — М.: Педагогика-Прессс, 1999. - 440 с.

15. Савенкова Л.О. Професійне спілкування майбутніх викладачів як об’єкт психолого-педагогічного управління: Монографія. — К.: КНЕУ, 2005. - 212 с.

16. Умеете ли вы общаться? Книга для учащихся / И.Н. Горелов,

В.Ф. Житников, М.В. Зюзько, Л.А. Шкатова. — М.: Просвещение, 1991. - 144 с.

17. Язык и мышление: психологические и лингвистические аспекти: Материалы Всероссийской научной конференции (Пенза, 15–19 мая 2001 г.) / Отв. ред. А.В. Пузьірев. — М.: Ин-т психологии и Ин-т языкознания РАН, 2001. - 283 с.

Список рекомендованої літератури

1. Бодалев А.А. Психология общения. — М.: Институт практической психологии; Воронеж: МОДЗК, 1996. - 256 с.

Флоренская Т.Ф. Диалог как метод психологии консультирования (Духовноориентированньїй подход) // Психологический журнал. — Том 15. - № 5. - 1994. — С. 44–55.