sci_psychology О В Полозенко С В Яшник В І Свистун В І Стахневич І А Мартинюк Л М Жуковська Основи загальної психології-2. Том II

uk
Владимир Паст FictionBook Editor Release 2.6 27 October 2013 3665925A-1808-47DE-8FD1-B00F8C9EF45D 1.1

1.0 — создание файла

Основи загальної психології. Том II Київ 2009

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Розділ 5. ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВІ ПСИХІЧНІ ПРОЦЕСИ

5.1. Емоції та почуття

1. Поняття про емоції і почуття.

2. Фізіологічні основи емоцій і почуттів.

3. Базові емоції.

4. Вияв емоцій і почуттів.

5. Види емоційних станів та їх загальна характеристика.

6. Вищі почуття.

1. Поняття про емоції і почуття

Людина не тільки пізнає предмети і явища довкілля, а й виробляє певне ставлення до них. Одні події її хвилюють, до інших вона байдужа, одні речі їй подобаються, інші — ні, одних людей вона любить, інших ненавидить. Людина переживає задоволення й невдоволення, радість і горе, гнів і сором, відчай і наснагу. Її діяльність та поведінка завжди зумовлюють появу певних емоцій і почуттів. Життя без емоцій і почуттів було б так само неможливим, як і без відчуттів. Охоплюючи всі різновиди переживань людини — від глибоко травмуючих страждань до високих форм радості та соціального відчуття життя — емоції стають як позитивним чинником у життєдіяльності, підносячи активність організму, так і негативним, пригнічуючи всі його функції. Емоції й почуття здійснюють сигнальну та регулювальну функції, спонукають людину до знань, праці, вчинків або утримують її від негативних вчинків. Варто лише на мить уявити собі людей, позбавлених емоцій, розмірковував П. Анохін, як перед нами відкривається глибока прірва непорозуміння і неможливості встановити суто людські стосунки.

Фізіологу І. Павлову належить учення про динамічний стереотип — сталу систему реакцій-відповідей тварини і людини, яка відповідає певній комбінації зовнішніх сигналів. При порушенні стереотипу з’являються ознаки емоцій. Зокрема, емоція виникає тоді, коли виконання дії пов’язане з перешкодою. Якщо людина може втекти, вона не відчуває емоції страху. Або, навпаки, емоція виникає, коли перешкоди не виявляється там, де вона має бути. Якщо не порушується динамічний стереотип реакцій (відповідність між певним стимулом і комплексом реакцій), виразність емоцій занадто низька. Емоція — це реакція індивіда на ті ситуації, до яких індивід не може водночас адаптуватися, і значення її переважно функціональне.

Людські емоції й почуття найяскравіше виражають духовні запити й прагнення людини, її ставлення до дійсності. К. Ушинський писав, що «…ні слова, ні думки, навіть вчинки наші не виражають так почуття нас самих і наше ставлення до світу, як наші почування».

Емоції і почуття органічно пов’язані між собою, але за своїм змістом і формою вони не тотожні.

Емоції — психічні процеси, що перебігають у формі переживань і відображають суб’єктивну значущість і оцінку зовнішніх та внутрішніх ситуацій для життєдіяльності людини.

Емоції поділяються на прості й складні. Прості зумовлені безпосередньою дією подразників, пов’язаних із задоволенням первинних потреб. Це рівень афективної чутливості — задоволення, незадоволення на основі органічних потреб. Як правило, такі емоції створюють емоційний тон відчуттів. Складні ж емоції пов’язані з усвідомленням життєвого значення об’єктів, це — рівень предметних почуттів, вираження в усвідомлених переживаннях ставлення особистості до світу. Ці емоційні переживання опредметнені. Це радість, викликана чимось певним, гнів щодо когось конкретно. Опредметненість дістає свій найвищий вияв у диференціації предметних почуттів залежно від предметної сфери, до якої вони належать. Значну роль у визначенні стану людини відіграє міра невимушеності її поведінки. Невимушена поза свідчить про врівноважений стан, а своєчасна посмішка, тон розмови, міміка й жести, упевненість у собі, налаштованість на спілкування — усе це сприяє налагодженню тісних ділових або дружніх контактів. Найлегше виявити позитивні емоції: радість, любов, захоплення, здивування. Важче розпізнати негативні емоції: сум, гнів, роздратування, відразу. Посмішка найчастіше свідчить про доброзичливість, потребу схвалення, відкритості. Однак надмірно різкий сміх може бути виявом хворобливої потреби догоджати керівництву або взагалі ні про що не свідчити, а правити своєрідною маскою.

Природа емоцій і почуттів органічно пов’язана з потребами. Потреба як нужда в чомусь завжди супроводжується позитивними або негативними переживаннями в різноманітних їх варіаціях. Характер їх переживання зумовлюється ставленням людини до потреб, обставин, які сприяють або не сприяють їх задоволенню.

Потреби людей і тварин відрізняються за своїм змістом, інтенсивністю та способом їх задоволення, а це зумовлює відмінність в емоціях людей і тварин, навіть у таких, які є спільними для людей та тварин — гнів, страх, радість, сум тощо. Людські емоції докорінно змінилися в процесі історичного розвитку людини, вони олюднилися, набули своєрідних особливостей. Голод, наприклад, переживається людиною не так, як твариною. Людина залежно від обставин може стримувати свій голод, відмовлятися від їжі.

Почуття — це специфічно людські, узагальнені переживання ставлення до потреб, задоволення або незадоволення яких зумовлює позитивні чи негативні емоції — радість, любов, гордість, сум, гнів, сором, обурення, любов тощо. Почуття проймають, забарвлюють у певний тон усі прояви психічної діяльності людини — її відчуття, сприйняття, думки, уяву, усі види її діяльності.

Об’єктивна дійсність сприймається людиною по-різному. Пряме чи непряме задоволення потреб людини — як найпростіших, органічних, так і потреб, зумовлених її суспільним буттям, — викликає в неї позитивні почуття (задоволення, радість, любов), а те, що заважає задоволенню цих потреб, викликає негативні почуття (невдоволення, горе, печаль, ненависть).

Виникнення найскладніших, вищих почуттів зумовлене суспільним буттям людини і має соціальний характер. В основі цих почуттів є потреби, що виникли в процесі суспільного розвитку людини й зумовлені відносинами між людьми: потреба у взаємному спілкуванні, потреба в трудовій діяльності, потреба вчинити відповідно до моральних норм, прийнятих у суспільстві і т. д.

Отже, будь-яке почуття визначається прямо чи посередньо якимось зовнішнім впливом.

Виняток становлять ті почуття, що виникають у зв’язку з якимись фізіологічними процесами, що відбуваються в самому організмі людини (голод, хвороба).

Значення почуттів у житті й діяльності людини надзвичайно велике. Почуття визначають поведінку людини, сприяють досягненню мети та допомагають долати життєві труднощі.

Емоції й почуття характеризуються: якістю та полярністю, активністю та інтенсивністю.

Емоціям і почуттям властива полярність. Вона виявляється в тому, що як емоція, так і почуття за різних обставин можуть мати протилежний вияв: радість — горе, любов — ненависть, симпатія — антипатія, задоволення — незадоволення. Полярні переживання мають яскраво виражений позитивний або негативний відтінок. Умови життя викликають почуття різного рівня активності. Розрізняють стенічні емоції і почуття — це ті, що посилюють активність, спонукають до діяльності, та астенічні — ті, що пригнічують людину, послаблюють її активність, демобілізують.

Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і ставлення до ситуації та об’єктів, що викликають переживання, емоції і почуття виявляються більш або менш інтенсивно, бувають довготривалими або короткочасними.

2. Фізіологічні механізми емоцій та почуттів

Емоції та почуття являють собою складну реакцію організму, у якій беруть участь майже всі відділи нервової системи. Емоції і почуття, як і всі інші психічні процеси, мають рефлекторне походження.

Фізіологічним механізмом емоцій є діяльність підкіркових нервових центрів — гіпоталамусу, лімбічної системи, ретикулярної формації. Але кора великих півкуль головного мозку відіграє провідну роль у виявах емоцій і почуттів, здійснюючи регулювальну функцію стосовно підкіркових процесів, спрямовуючи їхню діяльність відповідно до усвідомлення людиною своїх переживань.

Між корою та підкірковими центрами нервової системи постійно відбувається взаємодія. Підкірка, як вважав фізіолог І. Павлов, позитивно впливає на кору великих півкуль як джерело їхньої сили, тонізує кору мозку, надсилаючи до неї потужні потоки подразнень. Кора регулює збудження, що йдуть з підкірки, і під її впливом одні з цих збуджень реалізуються в діяльності та поведінці, а інші гальмуються залежно від обставин і станів особистості. Підтримка або порушення стійкості нервових зв’язків зумовлюють виникання різноманітних емоцій і почуттів. Включення підкірки в емоційний процес може створювати великий резерв нервової енергії, яку людина й використовує у своїх діях та поведінці. Позитивний емоційний стан знижує стомлюваність. Навіть дуже стомлена людина під час сильних позитивних емоційних переживань здатна енергійно й позитивно діяти.

Позитивні емоційні переживання завжди пов’язані з помітним піднесенням життєвого тонусу всього організму в цілому, і тому вони підвищують працездатність і загальне самопочуття людини. Негативні

емоційні переживання пов’язані з такими змінами в організмі, які знижують психічну активність людини, помітно погіршують її діяльність, знижують працездатність.

Один із фізіологічних механізмів почуттів — динамічні стереотипи, тобто утворені протягом життя системи тимчасових нервових зв’язків. Тут виникають почуття важкості й легкості, бадьорості та втоми, задоволення і прикрості, радості, торжества, відчаю тощо. Саме про це наголошував І. Павлов: «Мені здається, що такі почуття через зміни звичайного способу життя, припинення звичайних занять, утрату близьких людей. мають своє фізіологічне підґрунтя значною мірою саме в зміні, у порушенні старого динамічного стереотипу і в складності становлення нового».

У виникненні та русі почуттів велику роль відіграє друга сигнальна система в її взаємодії з першою. Слово змінює наші настрої, викликає захоплення, глибокі переживання. Найкращим показником цього є почуття, що викликають поетичні твори. Усвідомлюючи ситуацію, яка викликає певні почуття, та самі почуття, ми можемо зменшити силу переживання, стримувати, регулювати їх, але зовнішній прояв емоцій, внутрішній емоційний і почуттєвий стан при цьому зберігається.

3. Базові емоції

На сьогодні ще не існує такої класифікації базових або первинних емоцій, яка б була прийнятою всіма їх дослідниками. Однак, К. Ізард запропонував критерії для визначення базових емоцій, а саме:

1. виникнення в результаті еволюційно-біологічних процесів;

2. спільність для всіх людей, незалежно від їх національності, культурних і соціально-економічних умов, від рівня освіченості;

3. наявність неусвідомлюваних змін в організмі на фізіологічному рівні;

4. прояв за допомогою міміки;

5. супроводження чіткими і специфічними переживаннями; наявність організуючого, мотивуючого або адаптаційного впливу на людину.

На думку К. Ізарда критеріям базових відповідають такі емоції: інтерес — позитивне переживання, яке відіграє надзвичайно важливу мотиваційну роль у формуванні і розвиткові навичок, умінь та інтелекту, забезпечує працездатність людини.

Проявляється у піднятих або злегка зведених бровах, у русі голови і переміщенні погляду у напрямку об’єкта, у трохи відкритому роті або в міцно стулених губах.

При цьому людина може переживати почуття захопленості, зачарування, поглиненості, задоволення.

Радість — позитивне переживання, яке пов’язане з можливістю задоволення актуальної потреби.

Виражається посмішкою і сміхом, сяючими очима, при цьому людина наповнена енергією.

Може переживати почуття психологічного комфорту, благополуччя, захоплення, насолоди, потрібності, задоволення, почуття впевненості у собі. Радість не можна викликати свідомими зусиллями. Радість у поєднанні з інтересом утворюють мотиваційну основу ігрової діяльності дитини.

Здивування — це переживання не можна назвати ні позитивним, ні негативним, оскільки в ньому відображаються характеристики таких базових емоцій як радість і смуток. Зовнішньою причиною для здивування може слугувати несподіваний дзвінок друга або його поява, певні природні явища (перший сніг) тощо.

Проявляється у високо піднятих бровах, повздовжніх зморшках на лобі, широко відкритих і округлених очах.

Коли виникає емоція здивування, людина не знає як правильно реагувати на подразник, оскільки його раптовість породжує почуття невизначеності, розгубленості, збентеження. Як правило в ситуації виникнення здивування відбувається комбінація з позитивними емоціями радості й інтересу, з негативними — з емоціями сорому і страху. Здивування є швидкоплинною емоцією і виконує функцію підготовки до взаємодії з несподіваною ситуацією та її наслідками.

Смуток — негативне переживання, причинами виникнення якого є різноманітні проблемні ситуації, такі як незадоволення первинних потреб, інші емоції, уявлення, розчарування, спогади, втрати (смерть, розлука, втрата дружби або кохання, перспективи, місця роботи тощо).

Мімічно проявляється у тому, що внутрішні кінці брів підняті і зведені до перенісся, очі трохи звужені, куточки рота опущені, обличчя позбавлене м’язового тонусу, очі здаються тьмяними.

Переживання може супроводжуватися плачем або голосінням. Виникають почуття самотності, пустки, журби, туги, страждання.

Страх — негативне переживання, яке відчувається і сприймається людьми як загроза особистій безпеці. Страх спонукає людину прикладати зусилля, щоб уникнути загрози, усунути небезпеку. Природними фактори небезпеки виступають біль (очікування болю), самотність (залишаючись наодинці, людина відчуває загрозу своїй безпеці), неочікувана зміна стимуляції (неочікувана втрата опори під ногами), стрімке наближення об’єкта (швидкість наближення).

Експресивними і моторними індикаторами страху є переляканий вираз обличчя, насторожений і напружений погляд, спрямований на об’єкт, у поєднанні з повною відсутністю рухів, підняті брови, які злегка зведені до перенісся, глибокі горизонтальні зморшки на лобі, широко відкриті очі, причому верхнє віко є піднятим догори, куточки рота різко відтягнуті вниз, рот відкритий.

Мімічний вираз страху є спільним для всіх представників людського роду. Емоція страху може супроводжуватися дрижанням тіла і плачем. Пантомімчно проявляється у зіщулюванні тіла і спробі втекти. При цьому людина може переживати невпевненість, незахищеність, неможливість контролювати ситуацію, розгубленість, тривогу, занепокоєння, жах.

Сором — негативне переживання, що виражається в усвідомленні невідповідності власних думок, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням інших людей, а й власним уявленням про належну поведінку або зовнішній вигляд. Це усвідомлення власної неумілості, непридатності або неадекватності у певній ситуації чи при виконанні якогось завдання.

Може супроводжуватися негативними переживаннями невдачі, приниження, безпорадності, неадекватності, збентеження, боязливості, стриманості, приниження, незграбності, засмучення, занепокоєння. При виникненні емоції сорому, у людини підвищується рівень самосвідомості і самоконтролю. Найбільш розповсюдженими об’єктами, які сприяють виникненню сорому є власна особистість, тіло, любов, робота, дружба, міжособистісні стосунки.

Мімічно і пантомімічно проявляється в опущених або «бігаючих» очах, іноді очі можуть бути зовсім закритими, у прагненні зжатися і зменшитися, спостерігається наявність рум’янцю на щоках людини (це властиво лише людям, навіть для сліпих і глухих).

Емоція сорому займає особливе місце у японській культурі.

Гнів — негативне переживання, причинами виникнення якого є відчуття фізичної або психологічної неволі, що перешкоджає досягненню бажаної мети. Більшість причин, які викликають гнів, підпадають під визначення фрустрації.

Мімічно проявляється в опущених і зведених бровах, зтягнутій шкірі лоба, яка потовщується на переніссі, у дорослих — глибокі вертикальні зморшки лоба, очі звужені і мають кутасту загострену форму, погляд спрямований на джерело роздратування, зуби стиснуті або оскалені, губи щільно зжимаються, м’язи напружені.

При цьому людина може переживати почуття несправедливості, зради, образи, ненависті, помсти, розчарованості, роздратування. Часто емоція гніву взаємодіє з такими емоціями як відраза і презирство. Гнів мобілізує енергію, яка необхідна для самозахисту, і надає індивіду силі і хоробрості. Придушення гніву (не вираження його назовні) може призвести до складних психічних і фізичних захворювань.

Відраза — негативне переживання, яке забезпечує мотивацію для реакції зближення — відсторонення, оскільки вона відіграє фундаментальну роль у виживанні організму. На ранніх етапах еволюції ця реакція проявлялась у межах поведінки, що була пов’язана із харчуванням і продовженням роду. Таким чином через емоцію відрази виявлялися примітивні механізми уникнення потенційно небезпечних факторів.

На сьогодні під відразою розуміють переживання, які викликаються певними обставинами, діями (у т. ч. сексуальними), предметами, людьми, смаками, запахами взаємодія з якими викликає різке протиріччя з ідеологічними, моральними або естетичними принципами і настановами суб’єкта.

Мімічно проявляється у хмуренні брів, морщенні носа, у при піднятій верхній губі і опущеній нижній, в результаті чого рот набуває кутовидної форми, язик злегка висунутий, наче виштовхує з рота неприємну речовину.

При цьому людина може переживати почуття роздратування, неприязні, огиди, розчарування, обману.

Презирство — негативне переживання, яке виникає в міжособистісних стосунках і супроводжується почуттям власної могутності, цінності і значущості власного «Я» у порівняні з «Я» іншої людини, демонструється пихатість і зверхність у ставленні та спілкуванні. Сприятливими факторами виникнення презирства є ревнощі, жадібність або суперництво. Виникнення цієї емоції завжди пов’язане із знеціненням і деперсоналізацією об’єкта презирства.

Зовні проявляється так: людина випрямляється, злегка відкидає голову і дивиться на об’єкт презирства наче зверху вниз, при цьому піднятими є брови і верхня губа, можуть бути зжатими куточки губ.

Презирство вважають «найхолоднішою» емоцією, оскільки вона продукує холодність і відчуженість, які можуть стати основою хитрощів і підступності. Цікаво, що у жінок трохи вищими є показники виникнення емоцій гніву, відрази і презирства, і значно вищими — смутку і здивування.

4. Прояв емоцій і почуттів

Переживання емоційних станів — радості, любові, дружби, симпатії, прихильності або болю, суму, страху, ненависті, презирства, огиди тощо — завжди мають певний зовнішній або внутрішній прояв. Як тільки виникає емоційне збудження — негайно ж реагує організм. Зовні емоції та почуття виражають: виразні рухи обличчя (міміка), жестикуляція, пози, інтонації мовлення, розширення чи звуження зіниць тощо. Внутрішні, або вісцеральні, переживання яскраво виявляє ритм серцебиття, дихання, кров’яний тиск, зміна в ендокринних залозах, органах травлення та виведення.

Ці внутрішні переживання бувають астенічними чи стенічними, тобто виявляються в пригніченні або збудженні.

Зовнішнє, або експресивне, вираження емоцій і почуттів помітне навіть у немовлят. Але в них воно ще мало диференційоване. З досвідом, особливо із засвоєнням дитиною мовлення, експресивне вираження емоцій і почуттів набуває різноманітних відтінків. Багатство їх настільки велике, що в мові існують близько 5000–6000 слів, якими здебільшого передаються ті або ті переживання.

У процесі набування досвіду і розвитку мовлення дитина поступово оволодіває експресивними способами висловлення емоцій і почуттів, певною мірою стримує їх, але це не означає, що таким чином гальмується емоція. П. Анохін вважає, що в таких випадках пригнічуються лише ті або ті периферійні компоненти емоцій — рухи, міміка, сама ж емоція, якщо вона вже виникла, неминуче поширюється на інші, головним чином на вісцеральні, компоненти. Проте виховання витримки у дітей позитивно позначається на їхній життєдіяльності та стосунках в колективі.

З опануванням експресивними засобами передавання емоцій і почуттів формується здатність сприймати й розуміти різноманітні форми та відтінки виявлення переживань, уміння їх розпізнавати.

Поряд із тим розвивається уміння використовувати їх з метою впливати на інших. Ця здатність потрібна не тільки артисту або, особливо, педагогу, який, розпізнавши завдяки спостережливості внутрішні стани та переживання учня або студента, може керувати ними з метою навчання та виховання, а й людям інших професій, що дає змогу впливати на інших власними експресивно виявленими почуттями.

Залежно від обставин і стану організму, його підготовленості до переживань емоції і почуття можуть бути виражені по-різному. Почуття страху, наприклад, може зумовити або астенічну реакцію — скутість, шок, або ж реакцію стенічну. Горе може викликати апатію, бездіяльність, розгубленість або відповідні енергійні дії.

Форми та інтенсивність прояву емоцій і почуттів значною мірою залежать від вихованості, рівня культури особистості, традицій та звичаїв. Це особливо позначається на виражені їх за допомогою зовнішніх засобів — мімічних та пантомімічних виразних рухів. Так, більшість дослідників погоджується з думкою, що за допомогою слів ми передаємо здебільшого інформацію, а за допомогою жестів різне ставлення до цієї інформації. Інколи жестами ми замінюємо деякі слова. Часто нам важко довідатися, що почуває інша особа. Дехто говорить одне, а робить інше. Дехто любить нас, але чомусь не каже. Відчуття дискомфорту в спілкуванні часто виникає саме тому, що невербальна і вербальна інформація несуть різне смислове навантаження, а одне почуття можна передати різними способами. Наприклад, злість можна виразити сильними різкими рухами тіла, або навпаки, повним скам’янінням. Рум’янець може бути ознакою розгубленості, сором’язливості чи злості. Здебільшого люди намагаються сховати свої почуття, якщо вони не відповідають ситуації. Та мало кому вдається оволодіти всіма елементами міміки. Важливо помічати і вміти правильно вловлювати невербальні сигнали, а надто в тих випадках, коли вони суперечать вербальній інформації. Внутрішній їх вияв (серцебиття, дихання, дія ендокринної системи) відбувається незалежно від соціальних чинників.

5. Види емоційних станів та їх загальна характеристика

Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються здебільшого соціальними чинниками, хоча не можна ігнорувати й деякі вроджені особливості людини. Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей тощо.

Настрій — загальний емоційний стан, що забарвлює протягом досить тривалого часу окремі психічні прояви та поведінку особистості вцілому, характеризується слабкою вираженістю та усвідомленням причин і факторів, які їх викликають. На настрій людини впливають органічні процеси (хвороба, втома, голод, фізична активність, бадьорість тощо), зовнішнє середовище (дратуючі звуки і тиша, бруд і чистота, палюча спека і холод тощо), характер взаємовідносин між людьми і ситуації взаємодії (привітність, уважність, байдужість, довіра тощо), особливості розумових процесів (образи, в яких відображається позитивне чи негативне ставлення до предметів, речей, явищ). Наприклад, настрій буває радісним, сумним, бадьорим, в’ялим, піднесеним, пригніченим.

Пристрасть — емоційний стан, який виявляється у сильному, глибокому і стійкому переживанні, з яскраво вираженою спрямованістю на досягнення мети, предмета чи об’єкта потягу. Пристрасть, на думку

С. Рубінштейна, означає порив, захоплення, орієнтацію всіх прагнень і сил особистості у єдиному напрямку, зосередження їх на одній меті.

Афект (від лат. affectus — душевне хвилювання, пристрасть) — бурхливий та швидкоплинний емоційний стан, аварійна реакція на екстремальну ситуацію, що повністю оволодіває людиною й характеризується значними змінами у свідомості та порушенням вольового контролю за поведінкою. Серед факторів, які викликають афект виокремлюють реальну загрозу, насилля, образи. У стані афекту людина не здатна зосередитися і передбачити результати власних вчинків, постерігається фрагментарність сприймання, порушення уваги, (знижується переключення), пам’яті (амнезія), мовлення (порушення артикуляції, переривчастість), проявляється агресія, панічна втеча, знепритомніння, заціпеніння. Прикладами афектів є відчай, сильний гнів, страх, жах, бурхлива радість.

Приклад з карної справи щодо звинувачення військовослужбовця Т., який скоїв убивство дружини у стані афекту. Про свій стан у момент вбивства Т. повідомив наступне: «Я відкрив двері. На порозі стояла дружина, яка зневажливо ображала мене, використовуючи нецензурну лайку, з силою вдарила мене по щоці і плюнула в обличчя. Коли почав стирати слину, вона побачила у мене в руці пістолет і кинулась навтьоки. У цей момент щось помутніло у мене в голові, я втратив розум. Як зняв запобіжник з пістолета, як почав стріляти — не пам’ятаю. Все було як уві сні. Чув тільки постріли. Я нічого не розумів. Здавалося, що в мені лопнула якась пружина, і я став некерованим. Я був наче не сповна розуму.»

Фрустрація (від лат. frustratio — обман, втрата чогось, крах планів, розчарування) — емоційний стан людини, який викликається об’єктивно нездоланними перешкодами або труднощами на шляху досягнення бажаної мети. У такому стані людина може кричати, сваритися, виявляти гнів, агресію, роздратування. Часто повторювані у ранньому дитинстві стани фрустрації можуть призвести у одних до байдужості, безініціативності, в’ялості, в інших — до агресивності, заздрості як стереотипних форм поведінки у подібних ситуаціях. Стан фрустрації може супроводжуватися негативними переживаннями: розчаруванням, роздратованістю, тривогою, відчаєм, апатією.

Конструктивними наслідками фрустрації є інтенсифікація зусиль на шляху досягнення поставленої мети, мобілізація внутрішніх резервів для подолання перешкод, перегляд власних можливостей, знаходження альтернативних рішень на шляху досягнення мети.

Деструктивними наслідками фрустрації є надмірне емоційне збудження, агресивні дії, часткова втрата самовладання, озлобленість, жорстокість, депресивні стани, аутоагресія, інші неадекватні реакції, порушення координації зусиль, що спрямовані на досягнення мети.

Стрес (від англ. stress — тиск, напруженість) — стан нервово- психічного перенапруження, що викликається значним за силою подразником, адекватна реакція на який раніше не була сформована.

У дослідженні з солдатами-новобранцями імітувалася ситуація аварії і вимушеної посадки літака. Перед підйомом на борт кожному була надана для 10-хвилинного вивчення інструкція про необхідні дії за можливої катастрофи.

Кожен учасник польоту вдягнув рятівний пояс та парашут. Несподіванки почалися на висоті півтора кілометри: літак нахилився набік. Всі побачили, як один із пропелерів перестав обертатися, а через навушники почули про інші неполадки. Далі солдатам повідомили, що склалася критична ситуація. Достовірність збільшувалася тим, що вони чули крізь навушники тривожний діалог пілота з наземними службами. Літак знаходився неподалік від аеродрому, тому учасники могли бачити, як на злітну смугу з’їжджаються вантажні та санітарні машини. Через кілька хвилин пролунав наказ приготуватися до приводнення у відкритому океані, оскільки відмовив пристрій для посадки… Через деякий час літак вдало приземлився на аеродромі.

Як же реагували солдати на катастрофічну ситуацію? У багатьох виникли сильні емоційні переживання, пов’язані зі страхом смерті, деякі «оніміли від жаху». Але це не дивно. Дивно інше: у декількох учасників експерименту цього не спостерігалося — дехто мав льотний досвід і міг розгадати інсценування, а інші — були впевнені у своїй здатності вижити.

Отже, виникнення і переживання стресу залежить не стільки від об’єктивних, скільки від суб’єктивних чинників, від особливостей самої людини: оцінити ситуацію. Будь-яка несподіванка, що порушує звичний перебіг життя, може стати причиною стресу або стресором.

Сельє Г. виокремлює такі фази стресу:

1. Фаза тривоги. Організм мобілізується для зустрічі із загрозою. У людини виникає стан занепокоєння, тривоги, відбувається зміна фізіологічних функцій організму (змінюється частота дихання і пульсу, підвищується тиск, збільшується печінка тощо). На певний час дещо знижується опір організму. Однак потім поступово починається мобілізація внутрішніх адаптаційних резервів, захисних сил, які розкривають додаткові можливості психіки людини, активізуються його психічні процеси (сприймання, пам’ять, мислення). Ця фаза відповідає наявності у людини стресу слабкого ступеня.

2. Фаза опору. Якщо стресор продовжує діяти, організм людини і його психіка перебудовуються, пристосовуються, адаптуються до нових ускладнених умов діяльності, при цьому активно витрачаються внутрішні ресурси, спостерігається активізація мислення і пізнавальної діяльності. Спостерігається загальна мобілізація психічної діяльності, яка не притаманна людині у звичайних обставинах: зібраність, організованість, підвищена розумова працездатність, кмітливість, впевненість у собі, блискавична реакція, стійкість до перешкод, активізація мовленнєвої активності. Ця фаза відповідає наявності у людини стресу середнього ступеня.

Яскраво цей ступінь стресу зображений письменником В. Саніним в книзі «Точка повернення», в якій йдеться про полярного льотчика Анісімова: «настала хвилина, якої він чекав і до якої готувався всім своїм єством. Мабуть, він міг би сказати, що народився на світ і жив задля цієї хвилини… У критичних ситуаціях, у яких Анісімову доводилося бувати декілька разів, у нього виникав незвичний психічний стан: найвища збудженість нервової системи несподівано породжувала кришталево ясну програму дій…Надзвичайна піднесеність духу, якийсь бурхливий тріумф почуттів і дивне відчуття, що автоматично, без роздумів прийняті рішення є безпомилковими. Наче ти не ти, а програма, що вкладена у літак. Наче хтось у тобі сидить і осторонь від усього земного наказує: «Роби так!» Це був момент осяяння, яскравий спалах у темряві, блискавична реакція звіра на смертельну небезпеку. Віднині Анісімов думав і приймав рішення в десять разів швидше, ніж був спроможний це робити: його мозок, нерви і м’язи вийшли за межі своїх можливостей».

3. Фаза виснаження. Однак, із плином часу, внаслідок продовження дії екстремальної ситуації, відбувається послаблення опору організму, фізіологічні реакції перевищують норму, знижується критичність мислення, працездатність людини. Тому, заключна фаза характеризується, на думку Г. Сельє, виснаженням «адаптаційної енергії», що призводить до дезорганізації діяльності, нервових зривів і навіть — до смерті. Ознаками цієї стадії є поступове ослаблення фізичної і вольової активності людини, погіршення пам’яті, зменшення обсягу уваги, помилки у сприйманні, труднощі в осмисленні та розумінні ситуації, уповільнення мисленнєвої діяльності, загальмованість у прийнятті рішень, неадекватні реакції на зміну ситуації, метушливість. Може проявлятися безпідставне роздратування, образливість, імпульсивність, тривога, втомленість, страх, знижується рівень самоконтролю. Відзначаються порушення сну, втрата апетиту, виникають головні болі, вегетативні реакції, психосоматичні захворювання. Ця фаза відповідає наявності у людини стресу сильного ступеня.

6. Вищі почуття

У людини як суспільної істоти виникли вищі, духовні потреби, а з ними й вищі почуття, які не властиві тварині. Тваринні емоції залишилися на рівні інстинктивних форм життєдіяльності. Почуття сорому, зазначав Ч. Дарвін, властиве лише людині. Емоції та почуття людини взаємопов’язані з її діяльністю: діяльність викликає різноманітні переживання у зв’язку зі ставленням до неї та успіхами у виконанні, а емоції й почуття, у свою чергу, стимулюють людину до діяльності, наснажують її, стають внутрішньою спонукою, її мотивами. Почуття збагачують життя людини.

Пізнавальна сфера посідає особливе місце в житті людини. У ній чільне місце займають вищі почуття, які відображають переживання людиною свого ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, інтелектуальні та праксичні.

Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття, де яскраво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти. Вищі почуття не є особистим надбанням, а й засобом виховного впливу на оточуючих.

Моральні почуття — це почуття, що сформувались у суспільно- історичному житті людей, у яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Їх джерелом є спільне життя людей, їхні стосунки, боротьба за досягнення суспільно важливої мети.

Естетичні почуття — це відчуття краси явищ природи, праці, гармонії барв, звуків, рухів і форм. Гармонійне поєднання предметів, цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія викликають відчуття приємного, насолоду, яка глибоко переживається та є натхненням для душі.

Залежно від рівня загальної та мистецької культури люди по-різному реагують на красу. Естетичні почуття тісно пов’язані з моральними почуттями і надихають особистість високими прагненнями, утримують від негативних вчинків і є істотними чинниками формування моральності.

Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгук, ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні і виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або ж сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляють пізнавальні зацікавлення, любов до знань, навчальні і наукові уподобання. Пізнавальні почуття своїм механізмом мають природжений орієнтувальний рефлекс, але його зміст цілком залежить від навчання, виховання, навколишньої дійсності, умов життя.

Праксичні почуття — це переживання людиною свого ставлення до діяльності: ігрової, трудової, навчальної, спортивної тощо. Це виявляється в захопленні, задоволенні діяльністю, у творчому підході, в радості від успіхів або незадоволенні, в байдужому ставленні до неї. Праксичні почуття виникають у діяльності. Яскраве уявлення про зміст і форми діяльності, її процес і результат, громадську цінність — головна передумова виникнення і розвитку праксичних почуттів. Праксичні почуття розвиваються або згасають залежно від організації та умов діяльності і особливо успішно розвиваються, стають постійними тоді, коли діяльність відповідає інтересам, нахилам і здібностям людини, коли в діяльності виявляються елементи творчості, окреслюються перспективи її розвитку.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає відмінність між емоціями та почуттями?

2. За якими ознаками можна констатувати, що людина перебуває в стані емоційного збудження?

3. Як об’єктивні та суб’єктивні чинники можуть впливати на настрій?

4. Якими є головні ознаки афекту?

5. Які ознаки характеризують пристрасті як форму переживання почуттів?

6. Чому моральні, інтелектуальні, естетичні та праксичні почуття належать до вищих почуттів?

7. Чи можна вважати, що експресивні рухи — єдиний прояв емоційних станів людини?

8. Охарактеризуйте види емоцій.

9. Дайте загальну характеристику окремих видів емоцій: афект, фрустрація, настрій, стрес.

10. Розкрийте фізіологічні механізми емоцій.

11. Дайте характеристику почуттів.

12. Назвіть функції емоцій.

13. Які особливості проявлення емоцій в ранньому дитячому віці?

Словник термінів

Астенічні почуття — гнітючі почуття, що знижують життєдіяльність, зменшують силу та енергію людини.

Афект — бурхливий та швидкоплинний емоційний стан, що оволодіває людиною й характеризується значними змінами у свідомості та порушенням вольового контролю за поведінкою.

Відраза — переживання, які викликаються певними обставинами, діями (у т. ч. сексуальними), предметами, людьми, смаками, запахами взаємодія з якими викликає різке протиріччя з ідеологічними, моральними або естетичними принципами і настановами суб’єкта.

Гнів — негативне переживання, причинами виникнення якого є відчуття фізичної або психологічної неволі, що перешкоджає досягненню бажаної мети.

Емоції — психічні процеси, що перебігають у формі переживань і відображають суб’єктивну значущість і оцінку зовнішніх та внутрішніх ситуацій для життєдіяльності людини.

Емоційність — чутливість до впливів зовнішнього середовища, емоційне реагування на події, що відбуваються, включення емоцій у контур саморегуляції, швидкість зміни одних емоцій і станів іншими.

Естетичні почуття — це переживання краси явищ природи, праці, гармонії барв, звуків, рухів і форм.

Здивування — емоційна реакція, що не має чіткого позитивного чи негативного знаку і гальмує всі попередні емоції, скеровуючи увагу на раптовий об’єкт або обставини.

Інтелектуальні почуття — емоційний відгук, переживання ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні; виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або ж сумніві.

Інтерес — позитивне переживання, яке відіграє важливу мотиваційну роль у формуванні і розвиткові навичок, умінь та інтелекту, забезпечує працездатність людини.

Настрій — загальний емоційний стан, що забарвлює протягом тривалого часу окремі психічні прояви та поведінку особистості вцілому, характеризується слабкою вираженістю та усвідомленням причин і факторів, які їх викликають.

Почуття — форма переживання людиною свого ставлення до об’єктів та явищ дійсності, які виникають при задоволенні або незадоволенні вищих потреб, і відзначаються мотиваційною значущістю, стійкістю, глибиною, тривалістю.

Праксичні почуття — це переживання людиною свого ставлення до діяльності: ігрової, трудової, навчальної, спортивної тощо.

Презирство — негативне переживання, яке виникає в міжособистісних стосунках і супроводжується почуттям власної могутності, цінності і значущості власного «Я» у порівняні з «Я» іншої людини, демонструється пихатість і зверхність у ставленні та спілкуванні.

Пристрасть — емоційний стан, який виявляється у сильному, глибокому і стійкому переживанні, з яскраво вираженою спрямованістю на досягнення мети, предмета чи об’єкта потягу.

Радість — позитивне переживання, яке пов’язане з можливістю задоволення актуальної потреби.

Реактивність — показник, який відображає силу й енергію, з якою людина реагує на той чи інший вплив, проявляє емоційну вразливість, ставлення до навколишньої дійсності та самої себе.

Смуток — негативне переживання, причинами виникнення якого є різноманітні проблемні ситуації, такі як незадоволення первинних потреб, інші емоції, уявлення, розчарування, спогади, втрати

Сором — негативне переживання, що виражається в усвідомленні невідповідності власних думок, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням інших людей, а й власним уявленням про належну поведінку або зовнішній вигляд.

Соціальні емоції — це переживання людиною свого ставлення до оточуючих людей; виникають, формуються і проявляються в системі міжособистісних взаємовідносин.

Стенічні почуття — почуття, що активізують людину, підвищують її життєдіяльність, збільшують силу та енергію людини.

Страх — негативне переживання, яке відчувається і сприймається людьми як загроза особистій безпеці.

Стрес — стан нервово-психічного перенапруження, що викликається значним за силою подразником, адекватна реакція на який раніше не була сформована.

Фрустрація — емоційний стан людини, який викликається об’єктивно нездоланними перешкодами або труднощами на шляху досягнення бажаної мети.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Які з нижче перерахованих позитивних і негативних переживань можна віднести до стенічних і які до астенічних:

радість, страх, щастя, жах, сум, пустка, подив, журба, туга, страждання, розгубленість, збентеження, тривога, занепокоєння, зрада, кохання, образа, ненависть, розчарованість, роздратування, неприязнь, огида, дружба, допитливість, безпорадність, відкриття нового, інтерес, провина, насолода, захоплення.

Завдання 2

Визначте, про які базові емоції йдеться у наведених прикладах:

1. Негативне переживання, причинами виникнення якого є відчуття фізичної або психологічної неволі, що перешкоджає досягненню бажаної мети. Більшість причин, які викликають цю емоцію, підпадають під визначення фрустрації. Мімічно проявляється в опущених і зведених бровах, тягнутій шкірі лоба, яка потовщується на переніссі, у дорослих — глибокі вертикальні зморшки лоба, очі звужені й мають кутасту загострену форму, погляд спрямований на джерело роздратування, зуби стиснуті або оскалені, губи щільно стискаються, м’язи напружені. При цьому людина може переживати почуття несправедливості, зради, образи, ненависті, помсти, розчарованості, роздратування. Часто ця емоція взаємодіє з такими емоціями як відраза і презирство; мобілізує енергію, необхідну для самозахисту, і надає індивіду сил і хоробрості.

2. Негативне переживання, що виражається в усвідомленні невідповідності власних думок, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням інших людей, а й власним уявленням про належну поведінку або зовнішній вигляд. Це усвідомлення власної неумілості, непридатності або неадекватності у певній ситуації чи при виконанні якогось завдання. Може супроводжуватися негативними переживаннями невдачі, приниження, безпорадності, неадекватності, збентеження, боязливості, стриманості, приниження, незграбності, засмучення, занепокоєння. При виникненні цієї емоції, у людини підвищується рівень самосвідомості й самоконтролю. Найбільш розповсюдженими об’єктами, які сприяють її виникненню є власна особистість, тіло, любов, робота, дружба, міжособистісні стосунки. Мімічно й пантомімічно проявляється в опущених або «бігаючих» очах, іноді очі можуть бути зовсім заплющеними, у прагненні стиснутися і зменшитися, спостерігається наявність рум’янцю на щоках людини (властиве лише людям, навіть сліпим і глухим).

3. Це переживання не можна назвати ні позитивним, ні негативним, оскільки в ньому відображаються характеристики таких базових емоцій як радість і смуток. Зовнішньою причиною цієї емоції може слугувати несподіваний дзвінок друга або його поява, певні природні явища (перший сніг) тощо. Проявляється у високо піднятих бровах, повздовжніх зморшках на лобі, широко розплющених і округлених очах. Коли виникає ця емоція, людина не знає, як правильно реагувати на подразник, оскільки його раптовість породжує почуття невизначеності, розгубленості, збентеження. Як правило, в ситуації виникнення цієї емоції відбувається комбінація з позитивними емоціями радості й інтересу, з негативними — з емоціями сорому і страху. Вона є швидкоплинною емоцією і виконує функцію підготовки до взаємодії з несподіваною ситуацією та її наслідками.

Завдання 3

Визначте, чим зумовлюються реакції людей та які емоційні стани проявляються в наведених прикладах:

1. Зустрічаючи близьку людину на вокзалі після тривалої розлуки, люди часто плачуть, замість того щоб проявляти радість.

2. На весіллі молодята, замість того щоб радіти, часто переживають роздратування.

3. Наштовхуючись на перепони в реалізації бажаної мети, людина може виявляти гнів, агресію, роздратованість.

4. Коли дитину ображають або знущаються над нею, вона часто сміється в обличчя образнику.

5. «Я відчинив двері. На порозі стояла дружина, яка зневажливо ображала мене, використовуючи нецензурну лайку, із силою вдарила мене по щоці і плюнула в обличчя. Коли почав стирати слину, вона побачила у мене в руці пістолет і кинулась навтьоки. У цей момент щось помутніло в моїй голові, я втратив розум. Як зняв запобіжник з пістолета, як почав стріляти — не пам’ятаю. Усе було як уві сні. Чув тільки постріли. Я нічого не розумів. Здавалося, що в мені лопнула якась пружина, і я став некерованим. Я був наче не сповна розуму…»

6. «Настала хвилина, якої він чекав і до якої готувався всім своїм єством. Мабуть, він міг би сказати, що народився на світ і жив задля цієї хвилини… У критичних ситуаціях, у яких Анісімову доводилося бувати декілька разів, у нього виникав незвичний психічний стан: найвища збудженість нервової системи несподівано породжувала кришталево ясну програму дій. Надзвичайна піднесеність духу, якийсь бурхливий тріумф почуттів і дивне відчуття, що автоматично, без роздумів прийняті рішення є безпомилковими. Наче ти не ти, а програма, що вкладена в літак. Наче хтось у тобі сидить і осторонь від усього земного наказує: «Роби так!» Це був момент осяяння, яскравий спалах у темряві, блискавична реакція звіра на смертельну небезпеку. Віднині Анісімов думав і приймав рішення в десять разів швидше, ніж був спроможний це робити: його мозок, нерви і м’язи вийшли за межі своїх можливостей».

Завдання 4

З художньої або професійної літератури відберіть приклади, які ілюструють вплив емоцій на пізнавальні психічні процеси, на поведінку, на організм вцілому; емоційні стани (настрій, пристрасть, афект, фрустрація, стрес).

Завдання 5

Розробити психологічні рекомендації для людини, яка знаходиться у стані стресу різних ступенів. Завдання виконати письмово.

Завдання 6

Складіть кросворд із 15 слів, використовуючи поняття теми «Емоції і почуття».

Завдання 7

Подайте у вигляді структурної схеми зміст емоцій та почуттів як психічних процесів.

Методика дослідження емоцій та почуттів

Методика діагностики «перешкод» у встановленні емоційних контактів (за В.В. Бойко)

Обладнання: текст опитувальника, ручка, секундомір.

Інструкція: Вам потрібно прочитати судження і дати відповідь «так» чи «ні»:

1. Наприкінці робочого дня, як правило, на моєму обличчі помітно втому.

2. Буває так, що під час першого знайомства емоції заважають мені презентувати себе з позитивного боку (хвилююся, відчуваю скованість або, багато говорю, збуджуюся, поводжу себе неприродно).

3. У спілкуванні мені часто не вистачає емоційності, виразності.

4. Напевно, я здаюсь оточуючим занадто суворим.

5. Я взагалі проти того, щоб зображати ввічливість, коли тобі цього не хочеться.

6. Я зазвичай умію приховати від партнерів спалахи гніву.

7. Часто при спілкуванні з колегами я продовжую думати про свої справи.

8. Буває, що я намагаюся висловити партнеру емоційну підтримку (увагу, співчуття, співпереживання), але він цього не відчуває і не сприймає.

9. Часто в моїх очах чи виразі обличчя проглядається стурбованість.

10. У діловому спілкуванні я намагаюся приховувати свої симпатії до партнерів.

11. Усі мої переживання зазвичай написані на моєму обличчі.

12. Якщо я захоплююсь розмовою, то міміка мого обличчя стає надто виразною й експресивною.

13. Напевно, я дещо емоційно стриманий і скований.

14. Я дуже часто знаходжуся в стані нервового напруження.

15. Зазвичай я відчуваю дискомфорт, коли потрібно тиснути руку при діловому спілкуванні.

16. Інколи близькі люди зауважують мені: розслаб м’язи обличчя, не криви вуста, не наморщуй лоба і т. д.

17. Коли я розмовляю, занадто жестикулюю.

18. У новій ситуації мені завжди складно бути розслабленим, природнім.

19. Напевно, моє обличчя часто виражає сум чи стурбованість, хоча на душі спокійно.

20. Мені важко дивитися в очі при спілкуванні з малознайомими людьми.

21. Якщо я хочу, то мені завжди вдається приховати свою неприязнь до поганої людини.

22. Мені часто буває весело без особливої причини.

23. Мені дуже легко зробити за власним бажанням чи на прохання різні вирази обличчя: смуток, радість, переляк, відчай і т. д.

24. Мені говорили, що мій погляд складно витримати.

25. Мені щось заважає висловити теплоту, симпатію людині, навіть у тих випадках, коли я відчуваю це почуття до неї.

26. Висновки самооцінки:

Яка сума набраних Вами балів? Вона може коливатися від 0 до 25. Чим більша сума балів, тим більше виражена Ваша емоційна проблема у повсякденному спілкуванні. Не варто також заспокоюватися, якщо Ви набрали мало балів (0–2). Або Ви були не відверті, або погано бачите себе збоку.

Якщо Ви набрали не більше 5 балів — емоції зазвичай не заважають Вам спілкуватися.

6-8 балів — у Вас не аби які проблеми у повсякденному спілкуванні.

9-12 балів — свідчать про те, що Ваші «емоції на кожен день» певною мірою ускладнюють Вам спілкування з партнерами.

13 і більше — емоції явно заважають вам встановлювати контакти з людьми, можливо. Ви підпадаєте під вплив деяких дезорганізуючих реакцій чи станів. Зверніть увагу, чи немає конкретних перешкод, котрі виникають у Вас — це пункти, за якими Ви набрали 3 і більше балів.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Почуття, у яких виражаються і відображаються ставлення особистості до різних факторів життя, картин довкілля, творів мистецтва тощо, — це:

а) моральні почуття;

б) праксичні почуття;

в) інтелектуальні почуття;

г) естетичні почуття.

2. Почуття, які здійснюють мобілізуючий вплив на особистість, — це:

а) стенічні почуття;

б) абстрактні почуття;

в) інтероцептивні почуття;

г) астенічні почуття.

3. Психічне відображення дійсності, що відбувається у вигляді

безпосереднього переживання життєвих явищ і ситуацій, зумовленого ставленням суб’єкта до задоволення чи незадоволення певної потреби, — це:

а) емоції;

б) почуття;

в) відчуття;

г) сприймання.

4. Стан психічної напруженості, що характеризується неможливістю вирішення суб’єктивно значущої ситуації і потребує перебудови особистісної системи цінностей і мотивів, називається:

а) афектом;

б) кризою;

в) фрустрацією;

г) стресом.

5. Про яку індивідуальну особливість почуттів йдеться у наведеній ситуації? Сорокаоднорічний сталевар переживає тяжкий стан з приводу смерті єдиної доньки; раніше він дуже любив свою професію, вирізнявся свідомим і відповідальним ставленням до праці; тепер робота йому байдужа:

а) сила;

б) глибина;

в) амбівалентність;

г) стійкість.

6. Про яку індивідуальну особливість почуттів іде мова у наведеній ситуації: «Не знаю, — пише юнак дівчині, - кохаю я тебе чи ненавиджу. Мені здається, що ці почуття в мені дивним чином переплетені»:

а) силу;

б) глибину;

в) амбівалентність;

г) стійкість.

7. Про яку особливість почуттів ідеться мова у наведеній ситуації: К. Станіславський радив студентам у драматичних сценах думати про щось сумне й погане, щоб викликати реальні сльози:

а) силу;

б) глибину;

в) стійкість;

г) зв’язок з мисленням.

8. Розуміння емоційних станів та переживань інших людей — це:

а) гуманність;

б) симпатія;

в) емпатія;

г) пристрасть.

9. Емоції й почуття, які пригнічують людину, демобілізують та послаблюють її активність, називаються:

а) стенічними;

б) астенічними;

в) абстрактними;

г) конкретними.

10. Емоційний стан, що викликається нездоланними перешкодами на шляху досягнення значущої мети й супроводжується переживаннями невдачі, розпачу, називається:

а) стресом;

б) афектом;

в) кризою;

г) фрустрацією.

11. Емоційні прояви (настрій, ефект, фрустрація), вольові прояви (рішучість, зібраність), увага (зосередженість, розсіяність) як психологічні характеристики людини відносяться до:

а) психічних процесів;

б) психічних станів;

в) психічних властивостей;

г) процесів збереження.

12. Під час складання комплексного іспиту студент — відмінник скаржиться, що не може відповісти на просте запитання, пояснює, що у нього якийсь дивний стан: він ніби «все забув». Про яке емоційне явище йдеться:

а) афект;

б) пристрасть;

в) стрес;

г) фрустрація.

13. Що не є характерним для афекту:

а) тривалість перебігу;

б) звуження обсягу свідомості;

в) звільнення підкоркових центрів від регульованої дії кори мозку;

г) сила прояву.

14. Емоції й почуття, які посилюють активність людини, спонукають її до діяльності, називаються:

а) стенічними;

б) астенічними;

в) експресивними;

г) регулюючими.

15. Стійке, глибоке й сильне прагнення людини до певного об’єкта — це:

а) пристрасть;

б) настрій;

в) емоційний відгук;

г) радість.

Теми рефератів

1. Вплив кольору на емоційний стан людини.

2. Емоції в батьківсько-дитячих стосунках.

3. Проблема класифікації емоцій у вітчизняній та зарубіжній психології.

4. Вплив емоцій на фізіологічні процеси людини.

5. Шляхи подолання негативних емоційних станів.

6. Проблема класифікації емоцій у вітчизняній та зарубіжній психології.

7. Динаміка розвитку стресу і його ознаки.

8. Особливості афективних станів.

9. Шляхи розвитку почуттів.

10. Вплив емоційних станів на ефективність вирішення професійних завдань.

Список використаної літератури

1. Введение в психологию / Под общ. ред. проф. А.В. Петровского. — М.: Академия, 1996. - 496 с.

2. Волошина В.В., Долинська Л.В., Ставицька С.О., Темрук О.В. Загальна психологія: Практикум: Навч. посібник. — К.: Каравела,

2005. - 280 с.

3. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ. — метод. пособие к курсу «Психология человека». — М.: Российское педагогическое агенство, 1998. - 272 с.

4. Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. акад. С.Д. Максименка. — К.: Форум, 2000. - 543 с.

5. Загальна психологія: Навч. посібник / О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін. — К.: Просвіта, 2005. - 464 с.

6. Изард К. Психология эмоций. — СПб., 2003. - 464 с.

7. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Підручник. — К.: Знання-Прес, 2004. - 445 с.

8. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни. — К.: «ЕксОб», 2000. - 304 с.

9. Макарова Л.Л., Синельников В.М. Загальна психологія: методичні розробки семінарських занять: Навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 200 с.

10. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. - 583 с.

11. М’ясоїд П.А. Задачі з курсу загальної психології: Навч. посібник.

— К.: Вища шк., 1998. - 194 с.

12. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — М.: ВЛАДОС, 2001. — Кн. 1: Общие основи психологии. — 668 с.

13. Пашукова Т.І., Допіра А.І., Дьяконов Г.В. Практикум із загальної психології. — К.: Знання, КОО, 2006. - 203 с.

14. Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. Брусенко. — К.: ІНКОС, 2005. - 352 с.

15. Психологія / За ред. Ю.Л. Трофімова. — К.: Либідь, 2000. - 560 с.

16. Цигульська Т.Ф. Загальна та прикладна психологія. Як допомогти собі та іншим: Навч. посібник. — К.: Наукова думка, 2000. - 189 с.

Список рекомендованої літератури

1. Айзенк М. Психология для начинающих. — Спб.: Питер, 2004. -

С. 57–73, 76-101.

2. Бандурка А.М., Бочарова С.П., Землянская Е.В. Основи психологии управления: Учебник. Харьков: Ун-т внутр. дел, 1999.

— С. 370–392.

3. Годфруа Ж. Что такое психология? Т.1. — М.: Мир, 2004. — С. 257¬264, 281–293.

4. Грановская Р.М. Элементи практической психологии. — СПб.:

Питер, 2003. — С. 211–259.

5. Ильин Е.П. Эмоции и чувства.. — СПб: Питер, 2007. - 783 с.

6. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник. — СПб.: Питер, 2005.

— С. 392–415.

7. Немов Р.С. Психология: Учебник. — М.: ВЛАДОС, 2001, Кн. 1. -

С. 435–457.

8. Романов В.В. Юридическая психология: Учебник. — М.: Юристь, 2003. — С. 134–179.

9. Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практитум по общей психологи. Учебное пособие. — М.: Изд-во Московського психолого-социального ин-та, 2002. — С. 121–130.

10. Селье Г. Стресс без дистресса. — М.: Прогресс, 1979. - 124 с.

11. Щербатих Ю.В. Психология страха: популярная знциклопедия. — М.: Зксмо, 2003. - 512 с.

5.2 ВОЛЯ

1. Поняття волі та її функцій.

2. Типи критеріїв волі та локус контролю. Вольові дії.

3. Фази та ознаки вольових дій.

4. Основні вольові якості особистості.

5. Розвиток та виховання вольової активності людини.

1. Поняття волі та її функцій

Воля — це психічний процес, який полягає у свідомій організації і саморегуляції людиною своєї поведінки, спрямований на подолання труднощів при досягненні поставлених цілей.

У вольових діях людина здійснює власну свідому мету. Свідома діяльність — це довільна діяльність. Довільне напруження фізичних сил, довільні сприймання, запам’ятовування, довільна увага тощо — це свідома регуляція, свідоме спрямування фізичних і розумових сил на досягнення свідомо поставленої мети. Отже, воля є однією з найважливіших умов людської діяльності.

Вольову діяльність не можна зводити до активності організму й ототожнювати з нею. Активність властива і тваринам. Вони, задовольняючи свої біологічні потреби, пристосовуючись до умов життя, тривалий час впливають на навколишню природу, але це відбувається без будь-якого наміру з їх боку.

Воля виявляється у своєрідному зусиллі, у внутрішньому напруженні, яке переживає людина, переборюючи внутрішні та зовнішні труднощі, у прагненні до дій або у стримуванні себе.

П. Анохін указував, що завдяки вольовим діям від виконавчого апарату до кори головного мозку надходить інформація про характер дій (зворотна аферентація), де вона порівнюється з образом запланованої дії, випереджаючи її результати. Це порівняння виконуваної дії з її образом, яке П. Анохін назвав акцептором дії, сприяє уточненню рефлекторного акту відповідно до того, чого прагне людина.

Воля — це свідомо спрямована активність особистості. Вона є внутрішньою активністю психіки, пов’язаною з вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення, гальмуванням поведінкових реакцій. Усе це — специфічні властивості волі. Зв’язок волі з активністю має важливу характеристику — умисність, свідому цілеспрямованість психічних процесів у стані вольової активності.

Свідомість і воля є самостійними, хоча й поєднаними та перехрещуваними сферами психічного. Виконуючи свою роль у психічному процесі, свідомість не стає волею, але все ж таки є її важливою ознакою. Свідомість і у вольовому процесі залишається свідомістю. Вона забезпечує виконання волею її функцій.

Загалом вольова діяльність особистості охоплює:

— вольові процеси, які мають місце у будь-якому вольовому вчинку, зусиллі;

— вольову діяльність, яка виражається у здійсненні довільних і мимовільних дій;

— вольові стани — це тимчасові психічні стани, що оптимізують, мобілізують психіку людини на подолання внутрішніх і зовнішніх перешкод. Часто такі стани виявляються у вольовому зусиллі, яке відображає силу нервово-психічного напруження, що мобілізує фізичні, інтелектуальні й моральні сили людини;

— вольові якості — відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення людини.

Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, з усвідомлення проблемної ситуації. Рефлексія й аналіз проблемної ситуації вимагають «вмикання» вольових актів — це «моменти руху» діяльності. У моменти «пуску» й «зупинки» вольового регулювання роль інтелекту найбільш виражена.

Воля виконує дві взаємопов’язаних функції — спонукальну й гальмівну.

Спонукальна функція забезпечує активність людини в подоланні труднощів і перешкод. Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, воля створює допоміжне спонукання, змінюючи смисл дії (робить його більш значущим), зумовлюючи переживання, пов’язані з передбаченими наслідками дії.

Основним проявом волі стає вчинок. Спонукання людини до дій створюють певну впорядковану систему — ієрархію мотивів — від природних потреб до вищих спонукань, пов’язаних із переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів. Якщо виходити з розуміння волі як моральної саморегуляції, тоді основною її характеристикою стане підкорення особистих мотивів соціально значущим, а акцент переноситься на проблему спрямованості особистості.

Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних виявів активності. Ця функція найчастіше поєднується зі спонукальною. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які суперечать уявленням про зразок, еталон, здійснення яких може поставити під сумнів або зашкодити авторитету особистості. Вольове регулювання поведінки було б неможливим без гальмівної функції.

2. Типи критеріїв волі та локус контролю. Вольові дії

Існує чотири типи критеріїв волі, які виявляються у: а) вольових діях; б) виборі мотивів і цілей; в) регуляції внутрішніх станів людини, її дій та різних психічних процесів; г) вольових якостях особистості. Зазначені критерії є зовнішніми перешкодами й труднощами, оскільки подолання кожної зовнішньої перешкоди передбачає внутрішні вияви волі, і навпаки. Водночас одну з особливостей активності людини характеризує те, що результат активності не завжди збігається з її метою. У такому разі людина схильна пояснювати й шукати причини наслідків своїх дій у зовнішніх або внутрішніх перешкодах.

Локус контролю — схильність людини приписувати відповідальність за результати своїх дій зовнішнім силам і обставинам, або навпаки — власним зусиллям та здібностям.

Люди, які схильні пояснювати причини своїх дій та поведінки внутрішніми чинниками (здібності, характер, внутрішній стан тощо), мають тенденцію до внутрішньої локалізації контролю (інтернальної). Зокрема, людина з інтернальним локусом контролю у разі невчасного виконання завдання шукатиме причини цього у власних здібностях, особливостях пам’яті чи мисленні, у своїй неорганізованості чи повільному темпі активації. Психологи зазначають, що інтернали більш послідовні при досягненні мети, схильні до самоаналізу, організовані, незалежні, комунікабельні.

Люди, які схильні приписувати причини своїх дій та поведінки зовнішнім чинникам (доля, обставини, природні перешкоди тощо), мають тенденцію до зовнішньої локалізації контролю (екстернальної). Такі люди обов’язково знайдуть пояснення своєї неуспішності в зовнішніх перешкодах.

Вивчаючи поведінку людини, доводиться мати справу з мимовільними, довільними і вольовими діями. Довільні та вольові дії стають притаманними вольовій поведінці людини. Мимовільні рухи і дії виникають під впливом певного сигналу, який іде від периферичної нервової системи. Ці дії бувають як природжені, так і набуті, до них належать: природжені орієнтувальні, захисні, хапальні. Фізіологічною основою природжених мимовільних рухів є механізм безумовних рефлексів, тоді як набуті мимовільні рухи та дії ґрунтуються на механізмі умовного рефлексу.

Довільні дії виникають свідомо, під впливом різних мотивів. Мимовільні й довільні дії не протилежні одна одній, між ними немає чіткої межі. Один і той самий умовно-рефлекторний рух може бути мимовільним, якщо його спричинено периферичним подразненням, але він стає довільним, якщо його зумовлює центральне, кіркове подразнення.

Структурним моментом вольових і довільних дій є мета. Мета завжди усвідомлювана. Спрямованість на мету та її усвідомлення є центральною характеристикою як вольових, так і довільних дій. Однак довільні й вольові дії мають різний зміст і не збігаються за своїми виявами. Вольова людина з властивою їй ієрархією мотивів, з відповідними якостями (рішучість, наполегливість,

цілеспрямованість) не завжди здатна до довільної організації своєї; поведінки (не володіє собою, не керує своїми реакціями, не контролює себе). І навпаки, людина з високим рівнем розвитку довільності (організована, володіє собою, керує своєю поведінкою) може не мати стійкої системи власних мотивів та цінностей і бути слабовільною.

3. Фази та ознаки вольових дій

Традиційно у психології власне вольовими називають дії, скеровані на досягнення свідомо поставленої мети й пов’язані з подоланням труднощів.

Дослідник В. Іванніков наводить такі характеристики вольової

дії:

— усвідомленість, цілеспрямованість, навмисність, її беруть до виконання за власним свідомим рішенням;

— підстави (соціальні чи особисті) для вольової дії існують завжди;

— її спричинює дефіцит спонукання за активних умов або дефіцит гальмування при стримуванні;

— потребує додаткового спонукання (або гальмування) і закінчується досягненням поставленої мети.

Основні ознаки вольових дій виявляються:

— у свідомому подоланні перешкод на шляху до досягнення мети;

— у конкуруючих мотивах;

— у наявності вольового зусилля.

Загальні характеристики вольових дій:

- їх виконують на підставі прийняття свідомого рішення;

— спрямовані на подолання як зовнішніх, так і внутрішніх труднощів;

— мають певну суперечність, яка полягає у боротьбі мотивів з початку або в процесі їх здійснення;

— можуть забезпечуватися допоміжним спонуканням чи гальмуванням за рахунок зміни смислу дії і закінчуватися досягненням мети.

Недостатність спонукання до дії може виникати при конкуренції слабкого соціального мотиву з емоційно привабливим особистісним мотивом тощо.

Спонукальна (мотиваційна) функція волі забезпечує реалізаційну мотивацію дії, що є необхідним аспектом вольового акту за недостатності (дефіциту) реалізаційної мотивації дії, прийнятої людиною для обов’язкового виконання. Отже, всі ситуації, які за необхідністю пов’язані з вольовими діями (існування внутрішніх чи зовнішніх перешкод, конкуруючих цілей, відсутність актуальної потреби), об’єднує дефіцит реалізаційної мотивації дії, яку необхідно, на думку самої людини, виконати.

Вольові дії людини також породжує навмисна зміна сенсу дії. Наприклад, бажання йти у бій, ризикувати своїм життям виникає тоді, коли бій набуває сенсу захисту Батьківщини, своєї землі, рідних тощо. У вольових діях новий допоміжний мотив (предмет нового спонукання) може діяти тільки своєю сенсоутворюючою функцією, а не спонукальною. Інакше новий мотив може зруйнувати задану дію, спонукаючи людину діяти за новим мотивом.

Отже, через спеціально організований вплив на людину можна змінити сенс її дії. Така дія досягається завдяки новому значущому мотиву або за допомогою оцінок і думок інших людей.

Допоміжний сенс дії створюється через постановку більш конкретної мети при включенні запропонованого завдання в іншу умову, що поєднується з наявним у людини бажанням, коли результати дії стають засобом для реалізації іншої дії, тобто коли одна дія починає ставати частиною іншої, ширшої.

Волю розглядають як психічну реальність, що має свідомо- регулятивну природу. Іншими словами, воля — це єдиний, комплексний процес психічного регулювання поведінки (дій, вчинків) людини. Вольова регуляція поведінки як регуляція спонукання до дії відбувається на основі довільної форми мотивації, коли людина зумисно й усвідомлено створює допоміжні спонукання (гальмування) до дії через зміну сенсу дії. Вольову регуляцію при самодетермінації розуміють як останню стадію оволодіння людиною власними процесами, яка полягає в опануванні власного мотиваційного процесу через формування нової вищої психічної функції — волі.

Вольову регуляцію поведінки, усі фази складної вольової дії пов’язують з особливим емоційним станом, який визначають як вольове зусилля. Вольове зусилля пронизує всі фази вольового акту: усвідомлення мети, оформлення бажань, вибір мотиву, плану та способів виконання дії. Виникає вольове зусилля щоразу як стан емоційного напруження, пов’язаний із зовнішніми чи внутрішніми труднощами. Звільнитися від нього можна, лише або відмовившись від подолання перешкод, а отже, від мети, або ж подолавши їх шляхом вольового зусилля.

Конкретна вольова дія може реалізуватися в простих і складніших формах. У простому вольовому акті спонукання до дії, спрямоване на більш чи менш усвідомлену мету, може безпосередньо переходити у дію.

Простий вольовий акт має дві фази:

— виникнення спонукання та усвідомлення мети;

— досягнення мети.

Інші наукові підходи вказують на чотири фази, а саме:

— усвідомлення мети й бажання досягти її;

— усвідомлення можливостей досягнення мети;

— прийняття рішення;

— виконання рішення.

Перші три етапи можна об’єднати єдиною назвою «підготовча ланка», тоді 4-й етап матиме назву «виконавчої ланки». Для простої вольової дії характерним є те, що ніякої боротьби мотивів тут не відбувається.

Складну вольову дію характеризує опосередкований свідомий процес: дії передує врахування її наслідків, усвідомлення її мотивів, прийняття рішення, виникнення намірів її здійснення, планування. У складній вольовій дії можна виокремити чотири основні фази:

— виникнення спонукання та попередня постановка мети;

— стадія обмірковування і боротьба мотивів;

— прийняття рішення;

— виконання рішення.

Дослідники також доводять, що складна вольова дія охоплює більшу кількість етапів, які реалізуються в такій послідовності:

— усвідомлення мети й бажання досягти її;

— усвідомлення можливостей досягнення мети;

— появу мотивів, які стверджують або заперечують ці можливості;

— боротьба мотивів і вибір;

— прийняття однієї з можливостей рішення;

— здійснення прийнятого рішення.

Процес перебігу вольової дії в реальних умовах завжди залежить від конкретної ситуації, тому різні фази можуть набувати більшої або меншої ваги, інколи сконцентровуючи на собі весь вольовий акт, а інколи зовсім нівелюючись. Насправді будь-яка вольова дія є вибірковим актом, який включає свідомий вибір і прийняття рішення.

Перша фаза вольової дії починається з виникнення спонукання, прагнення. Залежно від ступеня усвідомленості, прагнення диференціюють на потяги, бажання, хотіння.

Потяги — це мотиви поведінки, що становлять собою недиференційовану, малоусвідомлювану, безпредметну потребу. Якщо людина не знає, який предмет задовольнить її, не знає, чого вона хоче, не має перед собою свідомої мети, вона відчуває потяг. Доки людина перебуває під владою потягів, поки не піднялася над ними, у неї нема волі. І лише коли виникає усвідомлений зв’язок між потягом і предметом, який здатний задовольнити потребу, потяг «опредметнюється» і переходить у бажання. Таке «упредметнювання» і є передумовою вольового акту. Предмети стають об’єктами бажань.

Бажання — це мотиви поведінки, яким притаманна достатня усвідомленість потреб. Бажання є опредметненим цілеспрямованим прагненням. Виникає бажаність предмета, складна взаємозалежність між предметом і бажанням. Така взаємозалежність відіграє суттєву роль у зародженні регуляційного процесу. З цього моменту починається усвідомлення потреб, починається процес мотивації поведінки. Зародження бажань завжди означає виникнення і постановку мети. Бажання переходить у справді вольовий акт, коли до усвідомлення мети приєднуються установка на її реалізацію, спрямованість на оволодіння певними засобами її досягнення, тобто коли виникає хотіння.

Хотіння — це усвідомлений мотив, цілеспрямоване прагнення діяти певним чином, долати зовнішні та внутрішні труднощі заради досягнення поставленої мети.

Друга фаза вольової дії пов’язана з боротьбою мотивів. Обмірковування обраної мети та засобів її досягнення передбачає зважування різних доведень за і проти, вимагає оцінки протирічих бажань, аналізу обставин тощо. Вибору обраної мети властива боротьба мотивів. Ця боротьба передбачає наявність у людини внутрішніх перешкод, суперечливих спонукань, інтересів, цінностей, і які стикаються, конфліктуючи між собою. Вольове обговорення і боротьба мотивів закінчуються прийняттям рішення.

Третя фаза вольової дії пов'язана з прийняттям рішення, тобто остаточною постановкою свідомої мети. Обміркування, усвідомлення мети та її вибір — різні щаблі у вольовому акті. Вибір мети потребує не лише оцінки, а й докладання вольових зусиль. З одного боку, мета є ідеальним образом результатів вольових дій, з іншого — вихідним пунктом рушійної сили поведінки. Завершення вольової дії можливе завдяки реальним діям, переходу до виконання.

Четверта фаза вольової поведінки — це виконання прийнятих рішень і намірів. Коли «боротьбу мотивів» завершено і рішення прийнято, починається справжня боротьба — боротьба за виконання рішення. Це виконання потребує зміни дійсності, людина стикається з реальними труднощами. У подоланні реальних перешкод суттєвого значення набуває здатність до вольового зусилля.

Лише у вольовій поведінці або вчинку визначається воля людини.

Розлади складної вольової дії характеризують вольову слабкість людини. Крайній ступінь слабовілля людини перебуває за межами норм. До значних розладів складної вольової дії призводять абулія та апраксія.

Абулія пов’язана з нездатністю прийняти необхідне рішення, діяти. Причини полягають у порушенні динамічного співвідношення між корою великих півкуль і підкіркою. Нормальний вольовий акт передбачає оптимальну (не слабку і не сильну) імпульсивність. Якщо інтенсивність імпульсів низька, то вольовий акт неможливий. Так само і при завищеній імпульсивності, коли бажання дає миттєву розрядку в дію (як у стані афекту), тобто відсутні свідоме врахування наслідків, обмірковування мети, унеможливлюється врівноваження мотивів — дія втрачає характер свідомої, вибіркової, вольової. Розуміючи необхідність виконувати розпорядження, хворий на абулію не може примусити себе це зробити. Для нього характерне підпорядкування в поведінці випадковим стимулам, що з’являються в полі його зору. Наприклад, така людина, побачивши клумбу квітів, починає їх зривати, хоча ніяких намірів щодо створення букета в неї не було і вона не знає, що робити з цими квітами.

Апраксія — складне порушення цілеспрямованості дій, яке викликається локальними розладами лобових ділянок мозку. Виявляється в порушенні довільної регуляції рухів, дій і поведінки в цілому. Дії не підпорядковуються заданій програмі (наприклад, програмі, яка йде від лікаря до хворого), хоч у звичній, конкретній ситуації такі дії можливі. Так, хворий міг висунути язика, щоб змочити губи, коли вони в нього пересохли, але не міг виконати такої дії на прохання лікаря, інший хворий міг користуватися ложкою та склянкою під час їжі, але без конкретної ситуації він ці дії не здатний виконувати, не може заплющити очі на прохання лікаря, хоча коли йому пропонують лягти спати, він це робить. Усі дії хворих на апраксію прикуті до конкретних, безпосередньо даних ситуацій, з яких вони не в змозі звільнитися.

4. Основні вольові якості особистості

Своєрідність активності особистості втілюється у вольових якостях особистості. Вольові якості — це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою.

Виокремлюють наступні вольові якості особистості:

цілеспрямованість — полягає в умінні керуватись у своїх діях і вчинках загальними і стійкими цілями, зумовленими її міцними переконаннями. Недостатній розвиток цілеспрямованості свідчить про слабовілля людини, характеризується відсутністю у неї стійких загальних цілей і схильністю у зв’язку з цим легко піддаватися випадковим спонуканням, бажанням.

Принциповість — уміння людини керуватися у своїх вчинках стійкими принципами, переконаннями у доцільності певних моральних норм поведінки, які регулюють взаємини між людьми.

Самостійність — полягає в умінні обходитись у своїх діях без сторонньої допомоги, а також в умінні критично ставитись до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань.

Ініціативність — здатність самостійно ставити перед собою завдання й без нагадувань і спонукань інших виконувати їх. Ініціативність людини характеризується дієвою активністю. Мало виявити ініціативу, поставити перед собою завдання, треба його здійснити, довести до кінця. Це можливо лише за належної активності в діях. Характеризується умінням знаходити нові, нешаблонні рішення і засоби їх досягнення.

Несамостійність і безініціативність волі особливо виразно виступають у формі навіюваності й негативізму, які є яскравим проявом слабовілля людини. Навіюваністю називають схильність людини легко піддаватись чужим впливам, пропозиціям або порадам, приймати і виконувати їх без достатньо об’єктивної підстави. Негативізм виявляється у схильності людини відкидати сторонні впливи, діяти всупереч їм, незважаючи на відсутність доступних об’єктивних підстав для цього.

Витримка — характеризується умінням людини гальмувати небажані спонукання і не опускати дій, які перешкоджають досягненню поставленої мети. Нестриманій людині важко загасити бажання, що виникає, подолати недоречний сором, утому або приховати зовнішній прояв своїх переживань.

Рішучість — полягає в умінні приймати своєчасно, обдумано, твердо, непохитно рішення. Нерішучість проявляється у тому, що людина приймає рішення або надто повільно, або ж навпаки, дуже квапливо.

Наполегливість — полягає в умінні активно викликати дії, потрібні для подолання труднощів, енергійно діяти й досягати мети. Ненаполегливі ж люди можуть з самого початку виявити навіть значну енергію, однак вони швидко починають її послабляти, «видихаються» і припиняють свої дії. Наполегливість людини слід відрізняти від такої її якості, як упертість. Упертість — це необдуманий, нічим не виправданий прояв волі, який полягає в тому, що людина наполягає на своєму недоцільному бажанні, незважаючи на обставини. Упертість є проявом не сили, а радше слабкості волі. Приймаючи рішення, уперта людина заперечує розумні ведення, не зважає на інтереси інших, суспільні інтереси і своїми діями часто завдає їм шкоди.

Організованість — полягає в умінні людини керуватися у своїй діяльності твердо наміченим планом.

Дисциплінованість — свідоме підкорення своєї поведінки загальноприйнятим нормам, установленому порядку.

Сміливість — уміння побороти страх і йти на виправданий ризик заради досягнення мети, незважаючи на небезпечність для особистого благополуччя або навіть життя.

Своєрідним проявом слабодухості особистості є конформність. Суть її виявляється в тому, що людина, хоча й має власну думку, але піддається впливу, тиску групи у своїх діях і вчинках, не виявляє незалежності, не захищає свої позиції. Як показали дослідження, конформним особам властиві негнучкість психічних процесів, бідність ідей, знижена здатність володіти собою, поверхове уявлення про себе. Таким людям бракує віри в себе, вони виявляють більшу пасивність, навіюваність і залежність від інших.

Сукупність позитивних якостей волі, властивих людині, зумовлює її силу волі. Як позитивні, так і негативні якості волі не є природженими. Вони розвиваються упродовж життєдіяльності.

5. Розвиток та виховання вольової активності людини

Воля, як і весь психічний світ, не є надприродною силою, а виникає і розвивається в процесі життя та виховання. Розвиток вольової регуляції поведінки нерозривно пов’язаний із розвитком спонукань. Для дітей характерні нестійкість спонукань, залежність їх від безпосередньої ситуації, чим зумовлюються імпульсивність і безсистемність дій. На подальших вікових етапах ситуативні спонукання об’єднуються у більш стійкі утворення з поступовим переходом в єдину мотиваційну систему, що визначає спрямованість поведінки.

Водночас тим відбувається розвиток свідомої вольової регуляції поведінки і в цілому активності особистості. Людина набуває здатності оцінювати себе, щоб керуватись у своїй поведінці не випадковими потягами, а системою засвоєних і прийнятих для себе правил і норм моральної поведінки.

Активність вольового самоствердження розпочинається в підлітковому віці. Для підлітків виховання сильної волі часто є самоціллю. Це період складного й суперечливого становлення вольових якостей особистості. Цілеспрямованість, самостійність, рішучість, з якими підліток долає труднощі на шляху до здійснення мети, свідчать, що він з об’єкта волі інших людей поступово перетворюється на суб’єкт власної волі. Але те, чи набере цей процес позитивних форм, чи почнуть виникати збочення, залежить від виховання.

Для юнацького віку характерні подальший інтенсивний розвиток вольових якостей і відповідно відносна завершеність їх формування. Вольові якості стають компонентами й рисами характеру особистості. У поведінці старшокласників проявляється стійкість у розподілі вольових зусиль відповідно до домінуючих інтересів. Вольова активність уже відповідає суспільним вимогам. Але які вольові якості і на якій стадії завершеності включаються в структуру характеру особистості — це залежить від багатьох обставин, зокрема й від перебігу процесу підліткового самоствердження, від соціального вибору та самовизначення в юності, від самовиховання кожної особистості.

Виховання волі — це, власне, процес виховання особистості загалом, а не певної якості. Вихідними положеннями виховання волі підростаючого покоління: правильне поєднання свідомого переконування з вимогливістю до поведінки людини; забезпечення реального впливу вимог на життєві взаємини особистості з оточенням, а також на її ставлення до самої себе; поєднання свідомого переконування з організацією практичного досвіду здійснення особистістю вольових дій і вчинків.

Позитивне значення для виховання волі мають цілеспрямовані вправи, пов’язані зі свідомим прагненням особистості навчитися володіти собою, опанувати вольовий спосіб поведінки. Важливою умовою розвитку волі є інтерес до самовиховання волі. Існує чимало способів виховання вольової регуляції поведінки особистості в ситуаціях повсякденного життя. Кожну дію можна перетворити у вправу, якщо здійснювати її свідомо, а не за звичкою чи з почуття обов’язку. Призначення волі полягає в тому, щоб спрямовувати, а не в тому, щоб примушувати до чогось. Наведемо деякі прийоми вправляння і виховання волі (за Р. Ассаджолі):

— зробіть що-небудь, чого ніколи раніше не робили;

— заплануйте що-небудь, а потім здійсніть свій план;

— продовжуйте робити те, що робили, ще п’ять хвилин, навіть коли Ви втомилися і Вас почало приваблювати щось інше;

— зробіть що-небудь досить повільно;

— коли легше сказати «так», але правильніше сказати «ні», говоріть «ні». Робіть те, що, як Ви вважаєте, зараз є найголовнішим;

— у найнезначніших ситуаціях вибору робіть його без вагань;

— чиніть усупереч усім очікуванням;

— утримуйтеся говорити те, що Вас підштовхують сказати;

— відкладіть те, виконанню чого Ви віддаєте перевагу саме зараз;

— спочатку виконайте те, що Ви хотіли відкласти;

— виконуйте кожного дня одну вправу впродовж місяця, навіть якщо це здається Вам невигідним.

Запитання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте волю як психічний процес.

2. Які функції притаманні волі?

3. Які типи критеріїв волі Ви знаєте?

4. Що таке локус контролю?

5. Яким чином здійснюються вольові дії?

6. Які ознаки вольових дій?

7. У чому полягає вольове регулювання поведінки?

8. Дайте визначення поняття «вольові якості особистості».

9. Як можна визначити силу і слабкість волі людини?

10. Які вікові особливості розвитку та виховання вольової активності людини існують?

Словник термінів

Абулія — хворобливе ослаблення або втрата волі, повна байдужість, бездіяльність, відсутність спонукань, бажань.

Апраксія — складне порушення цілеспрямованості дій людини, яке спричиняється локальними розладами лобових ділянок мозку.

Бажання — усвідомлене і конкретизоване прагнення певної мети. Бажання як мотив діяльності характеризується досить виразною усвідомленістю потреби, яка йому передувала та шляхів і способів її задоволення.

Боротьба мотивів — мотиваційний стан, пов’язаний з ухваленням рішення.

Вольове зусилля — стан емоційного напруження, який мобілізує внутрішні ресурси людини (пам’ять, мислення, уяву тощо) і створює допоміжні мотиви до дії.

Вольові дії — дії, які скеровані на досягнення свідомо поставленої мети, пов’язані з подоланням зовнішніх та внутрішніх труднощів.

Вольові якості — відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою.

Воля — психічний процес, що полягає у здатності активно домагатись свідомо поставленої мети, долаючи зовнішні та внутрішні перешкоди.

Довільні дії — цілеспрямовані дії, які виходять з усвідомлених мотивів та нерозривно пов’язані з відображенням мети й засобів її досягнення.

Локус контролю — схильність людини приписувати відповідальність за результати своїх дій зовнішнім силам і обставинам, або навпаки — власним зусиллям та здібностям.

Мимовільні дії — дії, які мають імпульсивний характер, позбавлені чіткого плану, людина діє під впливом зовнішніх обставин.

Сила волі — сукупність виявів позитивних (базальних і системних) вольових якостей особистості.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Виберіть із запропонованого списку слова, які належать до характеристики вольової поведінки.

Мотив, саморегуляція, самооцінка, бажання, рефлексія, надія, прагнення, мета, емоція, мислення, впевненість, планування, зусилля, рівень домагань, рух, рефлекс, реагування, агресивність, наполегливість, спонукання, прийняття рішення, конфлікт, свідомість, намагання, сприйняття, увага, цінність, установка, свобода вибору, енергія, потреба, ризик, авантюризм, імпульсивність, дисциплінованість, відповідальність, волюнтаризм.

Завдання 2

Виберіть із запропонованого списку слова, які належать до характеристики людей з сильною волею, слабкою волею.

Хочу, розраховую, можу, потрібно, вагаюсь, необхідно, виконаю, сподіваюсь, умію, повинен, зобов’язаний, ризикну, подумаю, боюсь, вирішу, буду, стану, бажаю, вимагаю, наполягаю, міркую, пораджусь, передбачаю, боюсь, уникаю, неодмінно, обов’язково.

Завдання 3

Вставте пропущені слова:

1… - це психічна особливість людини, яка проявляється в подоланні перешкод на шляху до поставленої мети.

2. Дії, які здійснюються мимовільно, під впливом сильних емоцій, називаються…

Завдання 4

Визначте, які вольові якості (збудливість вольового зусилля, подовженість вольового зусилля, енергійність) проявляються в кожному описаному випадку?

1. Згідно з переказом, грецький воїн пробіг понад 40 км із містечка Марафон до Афін і, повідомивши про перемогу греків над персами, упав мертвим на міській площі.

2. Героїня роману Р. Мерля «Під склом», щоб перебороти несміливість, сором'язливість та слабовілля, писала собі накази й розвішувала їх на стінах кімнати, а знімала тільки після виконання.

Завдання 5

Визначте, де в запропонованій ситуації ми маємо справу зі спонукальною, а де з гальмівною функцією волі?

1. Абітурієнт-ветеран Олександр Невдаха вшосте не добирає балів для вступу на юридичний факультет. Тому він буде ще наполегливіше готуватися для вступу всьоме.

2. Студент-ветлікар Ігор усю ніч перед іспитом вчить анатомію. Латинські назви кісток, нервів, м’язів переплутуються і забуваються, але Ігор тішить себе думкою, що він повинен скласти цей останній іспит, щоб не втратити стипендії.

Завдання 6

Про що свідчить таке пояснення подій? Яке уявлення про волю за ним приховане?

Чеський священик Д. Кріан, який брав участь у поході Карла XII на Росію, залишив спогади про Полтавську битву (1709 р.). Аналізуючи розстановку сил, він відзначає кількісну перевагу російських військ, несприятливі позиції шведів, опір місцевого населення, ненадійність союзників, відсутність продуктів, поранення короля. Однак причиною поразки шведських військ вважає волю Бога: «Бог дав Карлові можливість пройти через випробування поразкою, щоб навчити його цінувати життя!» Схожу оцінку, але дещо по-іншому, висловив і Петро І: «Перемогу дав Бог завдяки героїзму наших воїнів!»

Завдання 7

Про що свідчить дане спостереження? Як пояснити відмінності у поведінці цих груп людей?

Психолог, якому вдалося врятуватися з гітлерівських таборів смерті, засвідчував, що найстійкішими серед в’язнів були ті, хто до цього жив інтенсивним внутрішнім життям, нехтував матеріальним благом — професійні революціонери, священики, люди високої культури. Другу, менш стійку групу, складали люди, діяльні за своєю природою, які активно шукали можливості пристосуватись і вижити.

Були й такі, які йшли на підлість і зраду. Нарешті, була група зломлених збайдужілих осіб, які не робили жодних спроб чинити опору своїй долі. Серед них траплялися люди, що колись обіймали високі посади, керували іншими.

Завдання 8

До якого виду (вольова, імпульсивна, автоматизована) належать описані дії людини? Укажіть, за якими ознаками ви це з'ясували.

1. Під час Великої Вітчизняної війни на одній ділянці фронту вояки бачили, як наш бомбардувальник зробив вимушену посадку. Коли до нього підбігли, усі члени екіпажу лежали без ознак життя. Закривавлений пілот сидів, учепившись у штурвал. Ноги його натискували на гальма. Видно було, що останнім порухом лівої пораненої руки він ударив по вимикачу запалювання, щоб зупинити мотор і не спричинити пожежі під час невдалої посадки… Через деякий час, уже в медпункті, пілот, прийшовши до тями, крізь зціплені зуби прошепотів: «Завдання виконано… Як екіпаж? Літак цілий?» — і знову знепритомнів.

2. У низці досліджень зазначалося, що коли спалах лампочки кілька разів поєднувати з електричним подразненням руки випробуваного, то через деякий час він почне відсмикувати руку, як тільки спалахне лампочка, навіть без електричного подразнення.

3. У книжці О.Ф. Федорова «Підпільний обком діє» розповідається про групу радянських людей, що йшли в партизанський загін і потрапили в місто під час бомбардування. Коли один із партизанів, цілком серйозна людина, побачив низько над собою фашистський літак, він несподівано вихопив з-за пояса ручну гранату і замахнувся на літак. Товаришам довелося схопити його за руку.

Завдання 9

Які фізіологічні механізми волі проявляються в кожному описаному випадку?

1. Відомо, що Вальтер Скотт, знесилений хворобою, диктував свої твори. Зусиллям волі він змушував себе говорити. Захоплюючись особливо жвавими діалогами, він зіскакував з ліжка і, бігаючи по кімнаті, входив у роль своїх героїв, зовсім забуваючи про біль.

2. Коли вчаться їздити на велосипеді, то досить новачкові лише подумати про те, що він зараз упаде, як він справді падає.

3. Як показують дослідження, проведені з дітьми різного віку, тільки після трьох років дитина може виконати дії за словесною інструкцією типу: коли горітиме зелена лампочка — натиснути на м’ячик; коли червона — не треба натискати.

Завдання 10

Зазначте, яка функція волі (регулювальна, стимулювальна, гальмівна) проявляється в кожній ситуації. Обґрунтуйте свої відповіді.

1. Людині дуже хочеться пити. Вона підходить до водойми, набирає води і збирається випити. Проте їй кажуть: «У цій водоймі виявлено холерного ембріона, майте це на увазі». Людина виливає воду і йде геть.

2. Під час повітряного бою пілота було смертельно поранено. Якоїсь миті він зрозумів, що, коли випустить з рук штурвал літака, загинуть усі, хто в ньому є. І ось пілот веде далі літак, здійснює успішну посадку і безсило падає на підлогу кабіни. З літака його виносять уже мертвим.

3. Спекотного дня підліток М. працював на пришкільній ділянці. Діти покликали його купатися. Хоча М. мав дуже стомлений і виснажений вигляд, він відмовився, пояснивши, що вирішив доводити будь-яку розпочату справу до кінця.

Завдання 11

Складіть кросворд із 10 слів, використовуючи поняття теми «Воля».

Завдання 12

Подайте у вигляді структурної схеми зміст волі як психічного процесу.

Методики діагностики волі

Дослідження суб’єктивного контролю

Мета дослідження: визначення локусу суб'єктивного контролю.

Матеріали та обладнання: тест-опитувальник, розроблений Є.Ф. Бажіним та ін. на основі шкали локусу контролю Дж. Роттера, бланк для відповідей, ручка.

Процедура дослідження: методика дозволяє порівняно швидко й ефективно визначити рівень сформованості суб’єктивного контролю як в однієї, так і в кількох осіб. Кожного досліджуваного належить забезпечити індивідуальним текстом опитувальника і бланком для відповідей з нумерацією тверджень, яка відповідає тексту опитувальника.

Інструкція досліджуваному: «Запропонований Вам опитувальник має 44 твердження. Прочитайте їх і дайте відповідь, чи згодні Ви з даним твердженням, чи ні. Якщо згідні, то в бланку для відповідей перед відповідним номером поставте знак «+», якщо ні — знак «-». Пам’ятайте, що в тесті немає «правильних» і «неправильних» відповідей. Свою думку висловлюйте відверто. Надавайте перевагу тій відповіді, яка перша спала Вам на думку».

Опитувальник

1. Просування службовими сходинками більше залежить від успішного збігу обставин, ніж від здібностей людини.

2. Більшість розлучень виникає через те, що люди не захотіли пристосовуватися один до одного.

3. Хвороба — справа випадку: якщо маєш захворіти, то вже нічим не зарадиш.

4. Люди стають самотніми тому, що самі не виявляють інтересу й дружнього ставлення до оточення.

5. Здійснення моїх бажань часто залежить від удачі.

6. Даремно докладати зусиль для того, щоб завоювати симпатії інших людей.

7. Зовнішні обставини (батьки, добробут) впливають на сімейне щастя не менше, ніж стосунки подружжя.

8. Я часто відчуваю, що мало впливаю на те, що відбувається зі мною.

9. Як правило, керівництво виявляється більш ефективним, коли повністю контролює дії підлеглих, а не покладається на їхню самостійність.

10. Мої оцінки в школі часто залежали від випадкових обставин (наприклад, від настрою вчителя), а не від моїх власних зусиль.

11. Коли я планую, то здебільшого вірю, що зможу втілити свої плани.

12. Те, що багатьом людям здається успіхом чи вдачею, насправді є результатом тривалих цілеспрямованих зусиль.

13. Думаю, що правильний спосіб життя може більше допомогти здоров’ю, ніж лікарі та ліки.

14. Якщо люди не пасують один одному, то, як би вони не намагалися налагодити сімейне життя, вони все одно не зможуть цього зробити.

15. Те добре, що я роблю, звичайно буває гідно оцінено іншими.

16. Діти виростають такими, якими їх виховують батьки.

17. Думаю, що випадок чи доля не відіграють великої ролі в моєму житті.

18. Я намагаюся не планувати наперед, тому що багато залежить від того, як складуться обставини.

19. Мої оцінки в школі залежали переважно від моїх зусиль і від ступеня підготовки.

20. У сімейних конфліктах я частіше відчуваю провину за собою, ніж за протилежною стороною.

21. Життя більшості людей залежить від збігу обставин.

22. Я надаю перевагу такому керівництву, при якому можна самостійно визначати, що і як робити.

23. Думаю, що мій спосіб життя жодним чином не є причиною моїх хвороб.

24. Як правило, саме невдалий збіг обставин заважає людям досягти успіху в своїх справах.

25. Урешті-решт, за погане керівництво відповідають самі люди, які працюють в установі.

26. Я часто відчуваю, що нічого не можу змінити в стосунках, що склалися в сім’ї.

27. Якщо я дуже захочу, то зможу привернути до себе будь-кого.

28. На підростаюче покоління впливає так багато всіляких обставин, що зусилля батьків у вихованні часто виявляються не результативними.

29. Те, що зі мною трапляється, — це справа моїх власних рук.

30. Важко буває зрозуміти, чому керівники діють так, а не інакше.

31. Людина, яка не змогла досягти успіху у своїй роботі, найімовірніше, не доклала достатньо зусиль для цього.

32. Найчастіше я можу домогтися від членів моєї сім’ї того, чого я захочу.

33. У неприємностях і невдачах, які траплялися в моєму житті, більше були винні інші люди, ніж я.

34. Дитину завжди можна вберегти від застуди, якщо за нею доглядати і правильно її одягати.

35. У складних обставинах я вважаю за краще зачекати, доки проблема розв’яжеться сама по собі.

36. Успіх — це результат наполегливої праці, і він мало залежить від випадку чи від удачі.

37. Я відчуваю, що від мене більше, ніж від інших, залежить щастя моєї сім’ї.

38. Мені завжди було складно зрозуміти, чому я подобаюсь одним людям і не подобаюсь іншим.

39. Я завжди надаю перевагу прийняттю рішень і самостійним діям, а не сподіваюся на допомогу інших людей чи на долю.

40. На жаль, заслуги людини часто залишаються не визнаними, незважаючи на всі її намагання.

41. У сімейному житті бувають такі ситуації, які неможливо змінити навіть за найбільшого бажання.

42. Здібні люди, які не зуміли реалізувати свої можливості, мають звинувачувати в цьому тільки самих себе.

43. Багато моїх успіхів були можливі тільки завдяки допомозі інших людей.

44. Більшість невдач у моєму житті були від невміння, від незнання або від лінощів і мало залежали від удачі чи від невдачі.

Опрацювання результатів.

Мета обробки результатів: отримання показника локусу суб’єктивного контролю, тобто показника загальної інтернальності Іq.

Ним є сума збігів відповідей досліджуваного з відповідями, які наведено в ключі.

Аналіз результатів. Локус контролю — це характеристика вольової сфери людини, яка відображає її нахил приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам або власним здібностям і зусиллям. Приписування відповідальності за результати своєї діяльності зовнішнім силам називається екстернальним, або зовнішнім, локусом контролю, а приписування відповідальності власним здібностям і зусиллям — інтернальним, або внутрішнім локусом контролю.

Таким чином, можливі два полярні типи особистостей залежно від локалізації контролю: екстернальний та інтернальний. Будь-якій людині властива певна позиція на континіумі від екстернального до інтернального типу.

Отриманий у процесі обробки результатів показник локусу контролю (Іq) розшифровується так:

У цілому, чим більша величина інтернальності, тим менша екстернальність.

Локус контролю, характерний для людини, є універсальним стосовно будь-яких типів подій і ситуацій, з якими їй доводиться стикатися. Один і той же тип контролю проявляється як у разі невдач, так і в разі успіхів, причому це спостерігається в різних сферах життєдіяльності суб'єкта.

Для певного рівня локусу контролю користуються такими межами шкали інтернальності:

При низькому рівні інтернальності люди майже не бачать зв’язку між своїми діями і важливими для них подіями життя. Вони не вважають себе здатними контролювати розвиток таких подій і вважають, що більшість їх є результатом випадку чи вчинків інших людей. Тому «екстернали» емоційно нестійкі, схильні до неформального спілкування і поведінки, слабкокомунікабельні, у них поганий самоконтроль і висока напруженість.

Високий рівень інтернальності відповідає високому рівню суб’єктивного контролю над будь-якими значущими подіями. Люди, які мають такий локус контролю, вважають, що більшість важливих подій у їхньому житті — результат власних дій, що вони можуть ними керувати і відчувають відповідальність і за ці події, і за те, як складається їхнє життя в цілому. «Інтернали» з високими показниками суб’єктивного контролю мають емоційну стабільність, вони вперті, рішучі, відрізняються комунікабельністю, значним самоконтролем і стриманістю.

Середній рівень інтернальності властивий більшості людей. Особливості їхнього суб’єктивного контролю можуть дещо змінюватися залежно від того, чи здається людині ситуація складною чи простою, приємною чи неприємною тощо. Хоча їхня поведінка і психологічне почуття відповідальності за неї залежать від конкретних соціальних ситуацій, усе ж можна і в них встановити перевагу того чи іншого локусу контролю.

Таким чином, суб'єктивний локус контролю пов’язаний з відчуттям людиною своєї сили, відповідальності за те, що відбувається в її житті, із самоповагою, із соціальною зрілістю і самостійністю особистості. Тому, складаючи рекомендації для самовдосконалення, потрібно враховувати, що:

— конформна, поступлива поведінка більшою мірою притаманна людям з екстернальним локусом контролю; інтернали менш схильні підкорятися тискові (думкам, емоціям та ін. інших людей);

— людина з інтернальним локусом контролю краще працює на самоті;

— інтернали більш активно шукають інформацію, як правило, більше ознайомлені із ситуацією, ніж екстернали;

— в інтерналів більш активна, ніж в екстерналів, позиція щодо свого здоров’я.

Дослідження показало: інтернали більш популярні, займають сприятливу позицію в системі міжособистісних стосунків. Вони більш бажані для суспільства, впевненіші в собі й терпиміші.

Особи з інтернальним локусом контролю надають перевагу недирективним методам виховання і психокорекції. А в роботі з екстерналами важливо звертати увагу на тривожність та депресію.

Дослідження «сили волі»

Мета: дослідження здатності до застосування вольових зусиль при подоланні перешкод.

Обладнання: текст опитувальника, ручка, секундомір.

Інструкція: Вам потрібно прочитати судження і дати відповідь «так» чи «ні».

1. Чи в стані ви завершити розпочату роботу, яка Вам не цікава відразу, незалежно від того, що час і обставини дозволяють Вам відірватися, а потім продовжити?

2. Чи можете Ви без особливих зусиль подолати внутрішнє протистояння, коли вам потрібно зробити щось неприємне (наприклад, прийти на навчання у вихідний день)?

3. Коли потрапляєте у конфліктну ситуацію — у навчанні або побуті — чи в змозі Ви взяти себе в руки настільки, щоб подивитися на ситуацію без надмірної емоційності, свідомо, з максимальною об'єктивністю?

4. Якщо Вам прописали дієту, чи зможете ви подолати спокусу заборонених продуктів?

5. Чи знайдете Ви в собі сили встати вранці раніше звичайного, як це було заплановано увечері?

6. Чи залишитеся Ви на місці трагічної події для того, щоб дати свідчення?

7. Ви швидко відповідаєте на листи?

8. Якщо у Вас виникає страх перельоту на літаку чи відвідування стоматологічного кабінету, чи зможете Ви без особливих зусиль подолали це відчуття і в останній момент не змінити свого рішення?

9. Чи зможете Ви приймати дуже неприємні ліки, які Вам наполегливо рекомендують лікарі?

10. Чи виконуєте Ви поспішно дану обіцянку, навіть якщо її в виконання принесе Вам немало клопоту, іншими словами, чи є Ви людиною слова?

11. Чи без коливання Ви вирушаєте у відрядження в незнайоме місто?

12. Чи чітко Ви дотримуєтеся розпорядку дня: часу пробудження, прийняття їжі, навчання, прибирання та інших справ?

13. Чи критично Ви ставитеся до бібліотечних заборгованостей?

14. Навіть найцікавіша телепередача не змусить Вас відкласти термінову і важливу роботу. Так це чи ні?

15. Чи зможете ви припинити сварку і промовчати, хоч якими б образливими вам здавалися слова опонента?

Дайте відповідь на поставлені запитання, оцінюючи їх балами наступним чином: «так» — 2 бали; «не знаю» — 1 бал; «буває» — 1 бал; «ні» — 0 балів.

Опрацювання результатів. На всі запитання відповідайте з максимальною щирістю, а потім підсумуйте отримані бали.

0-12 балів: із силою волі справи у Вас не дуже добрі. Ви виконуєте те, що легше й цікавіше, навіть якщо це може чимось зашкодити.

До своїх зобов’язань ставитеся без особливого ентузіазму, що нерідко призводить до конфліктних ситуацій. Ваша позиція характеризується відомим висловом «Що, мені більше всіх потрібно?» Будь-яке прохання чи зобов’язання ви сприймаєте майже як фізичний дискомфорт. І справа тут не в слабкості волі, а у Вашому егоїзмі.

Спробуйте подивитися на себе з точки зору саме цих оцінок і це допоможе Вам змінити своє ставлення до оточуючих, дещо змінивши у своєму характері. Якщо Вам це вдасться, то Ви лише виграєте.

13–21 бал: сила волі у Вас посередня. Якщо стикаєтеся з труднощами, то намагаєтеся їх долати. Але якщо побачите обхідні шляхи, відразу ж скористаєтесь ними. Не перестараєтеся, але й даного Вами слова не порушите. За власним бажанням зобов’язань на себе не візьмете. Це не зовсім позитивно характеризує Вас перед керівництвом і оточуючими. Якщо маєте намір досягнути в житті більшого, спробуйте тренувати волю.

22–30 балів: із силою волі у Вас все добре. У важку хвилину Ви не підведете. Вас не лякають ні нові доручення, ні далекі поїздки, ні справи, котрі лякають інших. Хоча інколи ваша чітка і тверда позиція з непринципових питань набридає оточуючим. Сила волі це дуже добре, але бажано у своєму активі мати і такі якості, як гнучкість, поблажливість, доброта.

Дослідження наполегливості

Мета дослідження: виявлення рівня наполегливості.

Матеріали та обладнання: три пронумерованих бланки з набором слів, папір і ручка для письма, секундомір.

Процедура дослідження. Дослідження наполегливості експериментатор проводить у парі з досліджуваним, якого треба зручно посадити за добре освітлений стіл. У процесі дослідження послідовно видають бланки з набором слів і просять скласти із слів речення. Труднощі в складанні речень у першому і другому наборах практично однакові, а з третього набору скласти речення практично неможливо, але треба, щоб досліджуваний про це не знав.

Інструкція досліджуваному: «Використовуючи всі слова набору, надруковані на бланку, складіть змістовне речення. Час Вашої роботи фіксується.»

Завдання експериментатора — фіксувати час виконання кожного завдання із складання речень з наборів слів і відзначати емоційні реакції досліджуваного.

Обробка результатів. Під час обробки результатів спочатку перевіряють правильність виконання досліджуваним завдань, а потім співвідносять час, витрачений досліджуваним на складання кожного речення, і вираховують показник наполегливості.

Зразок правильно складених речень із набору слів:

1. Заходи, вжиті польською владою з метою нормалізації обстановки в Польщі, викликали напад невдоволення в опозиційних колах.

2. В умовах загострення міжнародної обстановки, викликаної політикою холодної війни, передусім найбільших держав, великого значення набувала координація дій усіх країн.

3. Немає вирішення.

Якщо перших два речення складено правильно, то розраховують показник наполегливості Рн.

Показником наполегливості є відношення часу, витраченого на виконання третього завдання, до середнього часу, витраченого на вирішення перших двох завдань:

Рн. = Т3: (Т12),

де Т1 — час, затрачений на складання першого речення, Т2 — час, затрачений на складання другого речення, Т3 — час, затрачений на спроби скласти третє речення.

Аналіз результатів. Рівень наполегливості визначають за величиною показника Р з допомогою шкали.

Під час аналізу результатів треба враховувати величину часу, затраченого досліджуваним на вирішення завдань. У цілому, чим більше часу, тим наполегливіша людина. Під наполегливістю звичайно розуміють особистісні риси, пов’язані з умінням і бажанням досягати поставленої мети, долаючи зовнішні і внутрішні психологічні перешкоди. Наполегливість пов’язана з особливостями розвитку довільності психічних процесів. Аналізуючи результати дослідження, важливо зіставити їх з успіхами у навчальній діяльності студента, взявши при цьому до уваги програми розвитку саморегуляції і самовиховання.

Дослідження імпульсивності

Мета дослідження: виявлення рівня імпульсивності.

Матеріали та обладнання: тест-опитувальник В.А. Лосенкова (складається з 20 запитань, до кожного з яких додано чотирибальну шкалу відповідей), ручка.

Процедура дослідження. Дослідження може проводитися з одним досліджуваним чи з невеликою групою. Досліджуваному пропонують текст опитувальника з чотирибальною шкалою відповідей на кожне запитання. Якщо працює група, дослідникові треба пильнувати за дотриманням строго індивідуального виконання тесту.

Інструкція досліджуваному: «Запропонований Вам тест- опитувальник містить 20 запитань. До кожного із запитань додано шкалу відповідей. Уважно прочитайте кожне запитання і обведіть колом номер вибраної Вами відповіді. У тесті немає «поганих» і «гарних» відповідей. Намагайтеся почуватися вільно й відповідати щиро. Перевагу надавайте тій відповіді, яка перша спадає Вам на думку».

Опитувальник

I. Якщо Ви беретеся за яку-небудь справу, то чи завжди доводите її до кінця?

1. Звичайно, так.

2. Мабуть, так.

3. Мабуть, ні.

4. Ні, не завжди.

II. Ви завжди спокійно реагуєте на різкі чи невдалі зауваження на свою адресу?

1. Звичайно, так.

2. Мабуть, так.

3. Мабуть, ні.

4. Звичайно, ні.

III. Ви завжди виконуєте свої обіцянки?

1. Звичайно, так.

2. Мабуть, так.

3. Мабуть, ні.

4. Звичайно, ні.

IV. Ви часто говорите і дієте під впливом хвилини настрою?

1. Дуже часто.

2. Досить часто.

3. Досить рідко.

4. Майже ніколи.

V. Чи Ви добре володієте собою в критичних, напружених ситуаціях?

1. Так, завжди володію.

2. Мабуть, завжди.

3. Мабуть, ні.

4. Ні, не володію.

VI. Чи часто у Вас без видимих або достатньо вагомих на те причин змінюється настрій?

1. Таке зустрічається дуже часто.

2. Буває час від часу.

3. Таке трапляється рідко.

4. Такого взагалі не буває.

VII. Чи часто Вам доводиться робити щось наспіх, коли час обмежений?

1. Звичайно, так.

2. Мабуть, так.

3. Мабуть, ні.

4. Звичайно, ні.

VIII. Чи могли б Ви назвати себе цілеспрямованою людиною?

1. Так, звичайно.

2. Мабуть, так.

3. Імовірно, ні.

4. Ні.

IX. Чи дотримуєтеся Ви у словах і вчинках прислів’я «Сім разів відміряй, один раз відріж»?

1. Так, завжди.

2. Часто.

3. Рідко.

4. Ні, майже ніколи.

X. Ви спеціально байдужі до тих, хто несправедливо бубнить і зачіпає Вас, наприклад, в автобусі чи трамваї?

1. Так, я реагую майже завжди.

2. Так, я реагую досить часто.

3. Я рідко так реагую.

4. Я ніколи так не реагую.

XI. Ви сумніваєтесь у своїх силах і здібностях?

1. Так, часто.

2. Інколи.

3. Рідко.

4. Майже ніколи.

XII. Чи легко Ви захоплюєтеся новою справою, до якої потім можете швидко охолонути?

1. Звичайно, так.

2. Мабуть, так.

3. Мабуть, ні.

4. Звичайно, ні.

XIII. Ви вмієте стримувати себе, коли хтось із начальства незаслужено Вам дорікає?

1. Звичайно, так.

2. Мабуть, так.

3. Мабуть, ні.

4. Звичайно, ні.

XIV. Вам здається, що Ви ще не знайшли себе?

1. Згоден, саме так воно і є.

2. Імовірно, це так.

3. З цим я навряд чи погоджуюся.

4. Я з цим, звичайно, не згоден.

XV. Чи може під впливом яких-небудь нових обставин Ваша думка про самого себе не раз змінюватися?

1. Саме так.

2. Досить ймовірно.

3. Малоймовірно.

4. Майже неможливо.

XVI. Звичайно Вас важко вивести із себе?

1. Звичайно, так.

2. Мабуть, так.

3. Мабуть, ні.

4. Звичайно, ні.

XVII. Чи виникають у Вас бажання, які з багатьох причин нездійсненні?

1. Такі бажання виникають у мене часто.

2. Такі бажання виникають час від часу.

3. У мене рідко виникають такі бажання.

4. Заздалегідь нездійсненних бажань у мене не виникає.

XVIII. Чи помічаєте Ви, обговорюючи з кимсь важливі життєві проблеми, що Ваші погляди ще не визначилися?

1. Так, часто помічаю.

2. Іноді помічаю.

3. Помічаю, досить рідко.

4. Ні, ніколи не помічаю.

XIX. Чи трапляється таке, що якась справа Вам набридає, що, не закінчивши її, Ви беретеся за нову?

1. Так, часто трапляється.

2. Іноді так буває.

3. Так буває досить рідко.

4. Таке майже ніколи не трапляється.

XX. Ви досить неврівноважена людина?

1. Звичайно, так.

2. Мабуть, так.

3. Мабуть, ні.

4. Звичайно, ні.

Обробка результатів. У процесі обробки результатів підраховують величину показника імпульсивності Пі. Він є сумою балів, набраних за всіма шкалами тесту-опитувальника.

У даному тесті-опитувальнику чотирибальна шкала відповідей. Для запитань 1, 2, 3, 5, 8, 9, 10, 13, 16 номер шкали відповідає кількості балів, тобто 1, 2, 3 або 4.

Для запитань 4, 6, 7, 11, 12, 14, 15, 17, 18, 19, 20 бали рахуються за шкалою у зворотному порядку, тобто шкалі 1 відповідає 4 бали, шкалі 2–3 бали, шкалі 3–2 бали, а шкалі 4–1 бал.

Аналіз результатів. Імпульсивність — це риса, протилежна вольовим якостям цілеспрямованості й наполегливості. Чим більша величина показника імпульсивності Пі тим більше імпульсивності.

Рівень імпульсивності може бути охарактеризовано як високий, середній і низький.

Якщо величина Пі лежить у межах 66–80, то імпульсивність високого рівня, тобто виражена сильно; якщо величина Пі від 35 до 65, то рівень імпульсивності середній, тобто вона помірна, а якщо 34 і менше — імпульсивність низького рівня. Імпульсивні люди часто мають невизначені життєві плани; у них немає інтересів і вони захоплюються то одним, то іншим.

Люди з низьким рівнем імпульсивності, навпаки, цілеспрямовані, мають чіткі ціннісні орієнтації, проявляють наполегливість у досягненні поставленої мети, намагаються довести розпочате до кінця. Якщо імпульсивність висока, то треба скласти програму самовиховання, спрямовану на зниження її і на збільшення цілеспрямованості. При цьому потрібно враховувати особливості локусу суб'єктивного контролю.

Прийоми розвитку вольових якостей

1. Поспостерігайте за собою протягом якогось часу та визначте, від яких звичок ви хочете позбутись протягом якогось часу, які риси характеру хочете виховати.

2. Будьте впевненими, що досягнете мети. Лев Толстой писав: «Сутичку виграє той, хто твердо вирішив перемогти».

3. Боріться з недоліками, замінюючи їх чеснотами.

4. Оволодівайте методами самозаохочення, самопереконання та самонаказу. Самопідбадьорення допомагає, коли людину охоплює невпевненість у благополучному завершенні її справи. Самопереконання потрібне, коли людина сумнівається у самій справі чи коли оточуючі намагаються відволікти її від роботи.

Самонаказ спрацьовує, якщо людиною раптом оволодівають лінощі.

5. Контролюйте свою поведінку так, ніби ви контролюєте іншу людину.

6. Свідомо ставте перед собою усе більш складні задачі, однак не перевантажуйте себе непосильними завданнями.

7. Не кидайте незавершену справу.

8. Якщо не зважаючи на всі зусилля, задумане не вдається, можете відкласти роботу, поміркувавши над причиною невдачі.

9. Не вигадуйте складних вправ для тренування волі, вона тренується у повсякденних умовах.

10. Намагайтесь підкріплювати свої досягнення виховання волі приємними переживаннями.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Регуляція діяльності індивідом, що забезпечує досягнення мети за відсутності актуальної потреби чи утримання від бажаної дії в ситуації вибору, — це:

а) характер;

б) мислення;

в) рефлексія;

г) воля.

2. Відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, — це:

а) психічні стани;

б) психічні властивості;

в) вольові якості;

г) психічні процеси.

3. Андрій Сергійович, від якого пішла дружина, вважає, що він узагалі даремно одружувався: з ним не змогла б жити жодна жінка, оскільки він повністю захоплений роботою, винахідництвом, філософією й колекціонуванням марок. Визначте схильність героя до оцінки власної відповідальності за поведінку:

а) інтернальний локус контролю;

б) екстернальний локус контролю;

в) екстернально-інтернальний локус контролю;

г) інтернально-екстернальний локус контролю.

4. Валентині колеги на день народження подарували новий будильник. Вона часто запізнюється на роботу і щоразу звинувачує в цьому будильник, який «хоче — дзвонить, хоче — не дзвонить». Визначте схильність героїні до оцінки власної відповідальності за поведінку:

а) інтернальний локус контролю;

б) екстернальний локус контролю;

в) екстернально-інтернальний локус контролю;

г) інтернально-екстернальний локус контролю.

5. Порушення волі людини, що пов’язане з нездатністю прийняти необхідне рішення чи діяти, — це:

а) апраксія;

б) абулія;

в) анемія;

г) конформність.

6. Схильність людини пояснювати причини своїх дій внутрішніми факторами (своїми здібностями, характером, внутрішнім станом) — це:

а) інтернальна локалізація контролю;

б) екстернальна локалізація контролю;

в) регуляція внутрішніх станів;

г) психоаналіз.

7. Основними ознаками вольових дій є:

а) свідоме подолання перешкод на шляху досягнення мети;

б) конкуруючі мотиви;

в) наявність вольових зусиль;

г) усе вказане.

8. Цілеспрямоване регулювання особистістю власної поведінки, виражене в здатності долати перешкоди та труднощі при здійсненні дій і вчинків, — це:

а) воля;

б) мета;

в) мотив;

г) активність.

9. До емоційно-вольових психічних процесів належать:

а) темперамент, характер, здібності;

б) відчуття, сприймання, пам’ять;

в) здібності, почуття, мовлення;

г) емоції, почуття, воля.

10. Випадки хворобливого безвілля називають:

а) довільною діяльністю;

б) конформністю;

в) упертістю;

г) абулією.

11. Вольова якість особистості, яка полягає в умінні самостійно діяти без допомоги інших, критично ставитися до впливів інших людей, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань, — це:

а) рішучість;

б) наполегливість;

в) витримка;

г) самостійність.

12. Вольова якість особистості, яка полягає в умінні приймати своєчасно, обдумано, твердо, непохитно рішення, — це:

а) організованість;

б) витримка;

в) самостійність;

г) рішучість.

13. Проаналізуйте наведену ситуацію й визначте локус контролю її персонажа: водій, який був у нетверезому стані, порушив правила дорожнього руху і збив пішохода Г.І., який поспішав до трамвая. Останній потрапив у лікарню з переломом ноги. Лежачи на лікарняному ліжку, Г.І. вкотре пошкодував про те, що не зайшов до хлібного магазину, — це б дозволило йому поїхати наступним трамваєм, але зберегти здоров’я:

а) інтернальний;

б) екстернальний;

в) інтернально-екстернальний;

г) екстернально-інтернальний.

14. Проаналізуйте наведену ситуацію і визначте локус контролю її персонажа: Володимира Яковича, на якого завжди можна звалити вантаж додаткової роботи, відповідальність за прийняття рішення, заміщення співробітників, незважаючи на 20-літню бездоганну роботу, ніяк не підвищують на службі. Після кожної відмови Володимир Якович подвоює трудові зусилля, вважаючи, що відмовляють справедливо, бо порівняно з колегами йому ще далеко до висот професійної майстерності:

а) інтернальний;

б) екстернальний;

в) інтернально-екстернальний;

г) екстернально-інтернальний.

15. За якого локусу контролю людина вважає причиною своїх досягнень збіг обставин, допомогу інших людей?

а) інтернального;

б) екстернального;

в) інтернально-екстернального;

г) екстернально-інтернального.

16. Усвідомлений мотив, цілеспрямоване прагнення діяти певним чином, долати зовнішні та внутрішні труднощі заради досягнення поставленої мети називають:

а) потяг;

б) потреба;

в) бажання;

г) хотіння.

17. Приймаючи рішення про неможливість укладення шлюбу зі своїм секретарем Теодоро, головна героїня п’єси Лопе де Вега «Собака на сіні» Діана пояснює свій вибір суспільними вимогами, неможливістю порушення давніх світських канонів, злою долею тощо. Який тип локалізації контролю характерний для неї:

а) інтернальний;

б) екстернальний;

в) інтернально-екстернальний;

г) екстернально-інтернальний?

18. Якою вольовою якістю обумовлюється уміння керуватись у своїх діях і вчинках загальними і стійкими цілями та переконаннями?

а) цілеспрямованість;

б) ініціативність;

в) рішучість;

г) наполегливість.

19. Основні ознаки вольових дій проявляються у:

а) свідомому подоланні перешкод на шляху досягнення мети; наявності вольового зусилля;

б) несвідомому прагненні досягти певного бажаного результату;

в) небажанні долати складні перешкоди на шляху поставленого задуму;

г) свідомому подоланні перешкод на шляху до втілення мети, відсутності вольового зусилля.

20. Коли хлопчик грався на прибережній кризі ранньої весни, його течією винесло на середину річки. Дорослі, які перебували на березі, із жахом спостерігали за подією, однак не наважувалися допомагати малому, розуміючи небезпеку для власного життя. Тільки один невеликий хлопчак з допомогою великої палиці зумів витягти необережного однолітка на берег. При цьому він виявив:

а) організованість, цілеспрямованість, принциповість;

б) дисциплінованість, організованість, витримку;

в) сміливість, рішучість, самостійність;

г) упертість, негативізм, ініціативність.

21. Вольову властивість, що характеризує уміння людини керуватися у своїх вчинках стійкими принципами, переконаннями у доцільності певних дій і вчинків називають:

а) принциповість;

б) ініціативність;

в) рішучість;

г) наполегливість?

22. Вольову властивість, що характеризує уміння критично ставитись до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань називають:

а) принциповість;

б) самостійність;

в) рішучість;

г) наполегливість?

23. Яка вольова властивість людини характеризується умінням знаходити нові, нешаблонні рішення і засоби їх досягнення:

а) принциповість;

б) самостійність;

в) ініціативність;

г) наполегливість?

24. Своє рішення про вихід із фракції один із депутатів пояснив розбіжністю власних життєвих принципів із програмою саме цих парламентарів, відсутністю доцільності прийняття підтриманих ними законопроектів. При цьому він виявив таку вольову якість:

а) цілеспрямованість;

б) принциповість;

в) самостійність;

г) ініціативність.

25. Що є характерним для третьої фази вольової дії:

а) прийняття рішення;

б) виникнення спонукання і встановлення мети;

в) розгляд і боротьба мотивів;

г) виконання прийнятого рішення.

26. Емоційно-вольове розуміння почуттів іншого, спроба поставити себе на його місце — це:

а) співчуття;

б) емпатія;

в) емоція;

г) афект.

27. Хто з психологів увів поняття «локус контролю»?

а) Е. Тітченер;

б) Дж. Роттер;

в) Д. Хебб;

г) П. Ніссісен.

28. Психічний процес свідомої та цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставлених цілей — це:

а) задатки;

б) здібності;

в) воля;

г) темперамент.

29. Дії, скеровані на досягнення свідомо поставленої мети й пов’язані з подоланням труднощів, — називають:

а) мимовільними;

б) цілеспрямованими;

в) довільними;

г) самостійними.

30. Яка вольова властивість характеризується умінням людини гальмувати небажані спонукання і не опускати дій, які перешкоджають досягненню поставленої мети:

а) рішучість;

б) витримка;

в) самостійність;

г) наполегливість?

31. Яка вольова якість полягає в умінні приймати рішення своєчасно, обдумано, твердо, непохитно:

а) рішучість;

б) витримка;

б) самостійність;

г) наполегливість?

32. Яка вольова якість полягає в умінні активно викликати дії, потрібні для подолання труднощів, енергійно діяти і досягати мети до кінця:

а) рішучість;

б) упертість;

в) самостійність;

г) наполегливість?

33. Необдуманий, нічим не виправданий прояв волі, який полягає в тому, що людина наполягає на своєму недоцільному бажанні, незважаючи на обставини, має назву:

а) рішучість;

б) упертість;

в) самостійність;

г) наполегливість.

34. Що є характерним для другої фази вольової дії:

а) прийняття рішення;

б) виникнення спонукання і встановлення мети;

в) боротьба мотивів;

г) виконання прийнятого рішення.

35. Воля — це:

а) психічний процес;

б) психічна властивість особистості;

в) психічний стан;

г) сукупність психічних властивостей особистості.

36. Хто з учених вперше довів, що воля твориться маленьким шматочком мозкової речовини:

а) І. Павлов;

б) І. Сєченов;

в) П. Анохін;

г) О. Бернштейн?

37. Вольові дії можна охарактеризувати як:

а) завжди свідомі;

б) завжди несвідомі;

в) свідомі та несвідомі;

г) у більшості випадків несвідомі.

38. Структурна ланка вольового акту, яка характеризується зіткненням декількох бажань чи кількох різних спонукань до діяльності, називається:

а) осмисленням мети дії;

б) прийняттям рішення;

в) боротьбою мотивів;

г) внутрішньою вольовою дією.

39. До позитивних вольових якостей особистості відносять:

а) впертість, наполегливість, самостійність;

б) навіюваність, ініціативність, наполегливість;

в) наполегливість, рішучість, ініціативність;

г) конформізм, рішучість, ініціативність.

40. Негативними вольовими якостями особистості є:

а) конформізм, цілеспрямованість, послідовність;

б) конформізм, навіюваність, впертість;

в) навіюваність, ініціативність, самостійність;

г) негативізм, впертість, ініціативність.

41. Немотивована, необґрунтована схильність діяти всупереч іншим носить назву:

а) негативізм;

б) конформізм;

в) ініціативність;

г) самостійність.

42. Сила волі особистості — це:

а) уміння стримувати свої почуття, коли це потрібно;

б) свідома, активна спрямованість особистості на досягнення певного результату;

в) узагальнена здатність долати труднощі на шляху досягнення мети;

г) відсутність зайвих сумнівів при боротьбі мотивів.

43. Поведінкові реакції людини, що спостерігаються в ситуаціях афекту, відносять до:

а) мимовільних дій;

б) довільних дій;

в) у більшій мірі до довільних дій;

г) залежно від ситуації: до довільних або мимовільних дій.

44. Прикладом внутрішніх перешкод, які особистість долає з допомогою волі, є:

а) протидія інших людей;

б) відсутність необхідних засобів праці;

в) лінощі;

г) тривалий вплив монотонного подразника.

45. Яка вольова якість людини полягає в умінні людини керуватися у своїй діяльності твердо наміченим планом:

а) рішучість;

б) організованість;

в) дисциплінованість;

г) сміливість?

46. Вольова якість, яка забезпечує свідоме підкорення своєї поведінки загальноприйнятим нормам, носить назву:

а) рішучість;

б) організованість;

в) дисциплінованість;

г) сміливість.

47. Здатність людини самостійно приймати відповідальні рішення та реалізовувати їх у діяльності характеризує її:

а) наполегливість;

б) самостійність;

в) принциповість;

г) рішучість.

48. Здатність людини до тривалого й неослабного напруження енергії, непохитний рух до наміченої мети проявляється як:

а) наполегливість;

б) свідомість;

в) принциповість;

г) працелюбність.

49. Здатність людини визначати свої вчинки, орієнтуючись не на тиск оточення, а на свої переконання, знання, характеризують її:

а) наполегливість;

б) самостійність;

в) принциповість;

г) самовпевненість.

50. Яка вольова якість полягає в умінні побороти страх і йти на виправданий ризик заради досягнення мети, не дивлячись на небезпечність для особистого благополуччя або навіть життя:

а) рішучість;

б) організованість;

в) дисциплінованість;

г) сміливість?

Теми рефератів

1. Теорії волі.

2. Методики вивчення вольових якостей людини.

3. Поняття, ознаки і прояв волі у людини.

4. Становлення вольової регуляції поведінки у дітей.

5. Основні напрямки і шляхи розвитку волі.

6. Погляди на волю в античному світі, в епоху Середньовіччя.

7. Психоаналіз і уявлення про волю.

8. Вольові якості особистості.

9. Зв’язок вольової регуляції поведінки з боротьбою мотивів, потребами та цілями людини.

10. Теоретичний аналіз вольової дії.

Список використаної літератури

1. Волошина В.В., Долинська Л.В., Савицька С.О., Темрук О.В. Загальна психологія: Практикум: Навч. посібник. — К.: Каравела, 2005. - 280 с.

2. Пашукова Т.І., Допіра А.І., Дьяконов Г.В. Практикум із загальної психології / За ред. Т.І. Пашукової. — К.: Знання, КОО, 2006. - 203 с.

3. Психологические тести / Под ред. А.А. Карелина: В 2 т. — М.: ВЛАДОС, 2002. — Т. 2. - 248 с.

4. Рогов Е.И. Настольная книга практического психолога: Учеб. пособие: В 2 кн. — 3-е изд. — М.: ВЛАДОС, 2001. — Кн. 2: Работа психолога со взрослыми. Коррекцинонные приемы и упражнения.

— 480 с.

5. Сапогова Е.Е. Задачи по общей психологии: Учебное пособие для вузов. — М.: Аспект Пресс, 2001. - 447 с.

6. Я познаю мир: Психология: Дет. знцикл. / Е.В. Селезнева. — М.: ООО «АСТ»: ООО «Астрель», 2002. - 425 с.

Список рекомендованої літератури

1. Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. Брусенко. — К.: ІНКОС, 2005. - 352 с.

2. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. — К.: Либідь, 2003. - 560 с.

3. Психологія / За ред. В.А. Крутецького. — К.: Вища школа, 1978. - 304 с.

4. Рубинштейн С.Л. Основи общей психологии: В 2-х т. — М.: Педагогика, 1989. - 328 с.

5. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. - 583 с.

Немов Р.С. Психология: Ученик для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — М.: Владос, 2001. - 687 с.

МОДУЛЬ ІІІ

Розділ 6. ПСИХІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ

6.1 ТЕМПЕРАМЕНТ

1. Поняття про темперамент.

2. Фізіологічні основи темпераменту.

3. Психологічна характеристика темпераменту.

4. Головні властивості темпераменту.

5. Темперамент і особистість.

6. Вплив темпераменту на діяльність людини.

1. Поняття про темперамент

Психічними властивостями особистості називають найбільш суттєві й стійкі індивідуально-психологічні особливості людини. До них відносяться спрямованість особистості, її темперамент, характер і здібності.

Темперамент — характеристика індивіда щодо динамічних особливостей його психічної діяльності (темпу, ритму, інтенсивності психічних процесів і станів).

Започаткував учення про темперамент давньогрецький лікар і філософ Гіппократ (460–377 до н.е.). Він та його послідовники (римський лікар Клавдій Гален та ін.) обстоювали гуморальну теорію (від лат. humor — рідина, соки організму: кров, флегма, жовч), згідно з якою, ознаки темпераменту зумовлюються переважанням в організмі певної рідини.

На підставі цих припущень було класифіковано типи темпераментів таким чином:

— сангвінічний (від лат. sanguis — кров, перевага в організмі крові);

— флегматичний (від грецьк. phlegma — слиз, перевага в організмі слизу);

— холеричний (від грецьк. сhole — жовч, перевага в організмі жовчі);

— меланхолійний (від грецьк. melas — чорний, похмурий та chole — жовч, перевага в організмі чорної жовчі).

Наукові дослідження довели, що темперамент людини зумовлений біологічними (фізіологічними) її особливостями, тобто він є біологічним фундаментом, базується на властивостях нервової системи людини і пов’язаний із будовою її тіла (конституцією), обміном речовин в організмі. Темперамент характеризує також динамічність особистості, але не конкретизує її переконань, поглядів, інтересів, не є показником цінності або малоцінності особистості, не визначає її можливості.

Темперамент як психобіологічна властивість особистості проявляється в особливостях освоєння предметного світу, тяжінні до розумової й фізичної праці, у соціальних контактах, у швидкості переходу від одного виду діяльності до іншого чи від одних засобів мислення до інших, у швидкості моторно-рухових актів, у швидкості мовлення, в емоційній чуттєвості, у чутливості до невдач і оцінки людей.

Теоретичні знання про типи темпераментів дають можливість розуміння того, які види діяльності більше відповідають природній схильності людини і що заважає повноцінному спілкуванню з оточенням; допомагають правильно будувати взаємостосунки. Також знання особливостей темпераменту дає можливість людині вибрати для себе відповідну сферу діяльності, яка відповідає його типу вищої нервової діяльності. Варто зазначити, що не існує «поганих» чи «хороших» темпераментів. Кожен темперамент у конкретних видах діяльності має свої переваги й недоліки. Існування в психіці людини стійких динамічних характеристик, які формуються на основі біологічних факторів, дозволяє їй найбільш оптимально витрачати свої енергетичні можливості. Знаючи свій тип темпераменту, будь- який індивід може усвідомлено регулювати режим, ритм, інтенсивність у різних сферах діяльності. Саме особливості темпераменту визначають шляхи й способи виконання будь-якого виду діяльності.

2. Фізіологічні основи темпераменту

У 20–30 роках ХХ століття І.П. Павловим було сформульовано положення про типи вищої нервової діяльності як основи темпераменту. Згідно з цим підходом, фундаментальними властивостями нервових процесів, які визначають у сукупності індивідуально-психологічні особливості, є збудження і гальмування, їх урівноваженість і рухливість (змінюваність). Основу того чи іншого типу темпераменту становлять такі фактори:

1. Сила нервових процесів виявляється у здатності нервових клітин переносити тривале чи короткочасне, але дуже концентроване збудження і гальмування. Це визначає працездатність (витривалість) нервової клітини, тобто людина може витримувати тривалі чи короткочасні подразники без помітного зниження працездатності або настрою.

2. Слабкість нервових процесів характеризується нездатністю нервових клітин до тривалого концентрованого збудження і гальмування. При дії сильних подразників нервові клітини швидко переходять у стан охоронного гальмування. Тому в слабкій нервовій системі вони характеризуються низькою працездатністю, їхня енергія швидко виснажується. Однак слабка нервова система має велику чутливість: навіть на слабкі подразники вона адекватно реагує.

3. Рухливість нервових процесів характеризується швидкістю змінюваності процесів збудження й гальмування, швидкістю виникнення й припинення їх (коли цього вимагають умови життя), швидкістю утворення нових умовних зв’язків, вироблення й зміни динамічного стереотипу. Протилежною якістю рухливості є інертність нервових процесів.

4. Урівноваженість процесів збудження й гальмування, певний баланс між силою їх проявів. Міра цієї врівноваженості також досить індивідуальна. В одних людей переважають процеси збудження, тоді як гальмування явно поступається їм за силою і рухливістю. В інших

— явно домінують гальмівні процеси, а перехід до активного стану здійснюється важко.

Комбінації вказаних властивостей нервових процесів збудження і гальмування були покладені в основу визначення типу вищої нервової діяльності.

Залежно від поєднання сили, рухливості й врівноваженості процесів збудження та гальмування розрізняють чотири основні типи вищої нервової діяльності:

1. Слабкий, неврівноважений, інертний тип. Представники слабкого типу нервової системи не можуть витримувати сильні, тривалі й концентровані подразники. Слабкими є процеси гальмування і збудження. При дії слабких подразників затримується вироблення умовних рефлексів. При цьому відзначається висока чутливість (тобто низький поріг) на дію подразників.

2. Сильний, неврівноважений, рухливий тип. Відзначаючись сильною нервовою системою, він характеризується неврівноваженістю основних нервових процесів — переважанням процесів збудження над процесами гальмування.

3. Сильний, врівноважений, рухливий тип. Процеси гальмування і збудження сильні і врівноважені, але швидкість, рухливість їх, швидка змінюваність нервових процесів призводять до відносної швидкості утворення й відносної нестійкості нервових зв’язків.

4. Сильний, врівноважений, малорухливий тип. Сильні й врівноважені нервові процеси відрізняються малою рухливістю. Носії цього типу зовні завжди спокійні, рівні, важкозбуджувані.

Тип вищої нервової діяльності належить до природних спадкових даних, це природжена властивість нервової системи. На цьому фізіологічному підґрунті можуть утворитися різні системи умовних зв’язків, тобто в процесі життя ці умовні зв’язки будуть по-різному формуватися у різних людей: у цьому й буде проявлятися тип вищої нервової діяльності. Темперамент і є проявом типу вищої нервової діяльності в активності людей.

Центральна нервова система функціонує у взаємозв’язку з ендокринною та гуморальною системами організму. Гіпофункція щитовидної залози, наприклад, спричинює млявість, монотонність рухів, а гіперфункція мозкового придатка спричиняє зниження імпульсивності рухів, уповільнення рухової реакції. Діяльність статевих залоз — статеве дозрівання, старіння, кастрація — помітно позначається на функціях усього організму, у тому числі й на особливостях темпераменту.

3. Психологічна характеристика темпераменту

У сучасній психології користуються гіппократівською класифікацією типів темпераменту: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Розглянемо психологічну характеристику темпераментів:

1. Сангвінік — сильний, урівноважений, рухливий тип темпераменту. Такі люди — енергійні, комунікабельні, товариські, оптимісти, жартівники, відкриті, балакучі, жваві, безтурботні; з високим рівнем працездатності й витривалості (здатні багато працювати не стомлюючись). Їм притаманні гнучкість розуму, винахідливість, швидкий темп мовлення, швидкі рухи, швидке включення в роботу, багатство міміки й жестів, емоційність, лабільність. Сангвініки швидко звикають до нових вимог і обставин, без особливих зусиль набувають нових навичок. Високий рівень пластичності виявляється в мінливості почуттів, настроїв, інтересів, прагненні до зміни вражень. Невдачі й неприємності переживають порівняно легко. Водночас сангвініки не вирізняються глибиною та стійкістю почуттів, їм притаманна похапливість у роботі, вони не завжди дотримуються своєї обіцянки. Сангвінікам важливо виробляти посидючість, цілеспрямованість, дисциплінованість, постійність у стосунках з іншими людьми, стійкість інтересів, чіткості, уміння доводити справу до кінця.

2. Холерик — сильний, неврівноважений, рухливий тип темпераменту. Представники цього типу вирізняються високою реактивністю й активністю (реактивність переважає над активністю). Вони менш пластичні й більш інертні, ніж сангвініки. Товариські, виключно наполегливі та пристрасні в роботі. Швидкі, нетерплячі, нерідко неврівноважені, схильні до зміни настроїв, емоційних спалахів, при недостатній вихованості — запальні. Для холериків є характерними різкість і стрімкість рухів, сильна імпульсивність та яскравість емоційних переживань. Мова швидка, енергійна, супроводжується яскравою мімікою і жестами. Холерикам з їхньою яскраво вираженою схильністю до лідерства бажано навчитися досягати позитивності стосунків з оточуючими, контролювати власні емоційні стани, прагнення тиснути на інших і підкорювати їх собі.

3. Флегматик — сильний, врівноважений, малорухливий тип темпераменту. Характеризується порівняно низьким рівнем активності поведінки, ускладненням переключення уваги, уповільненістю й виваженістю дій, міміки і мовлення, рівністю, постійністю почуттів і настроїв. Емоції і свої душевні стани виражає у виняткових випадках (важко розсмішити й засмутити). Ці люди на вигляд спокійні, врівноважені, повільні і незворушні; пасивні, старанні, вдумливі, розмірені, миролюбиві. Довго приймають рішення, але виявляють наполегливість у виконанні справи. Вирізняються терплячістю, витримкою, самовладанням. Важко переключаються з одного виду діяльності на інший, відчувають складності в адаптації до нової обстановки. У спілкуванні — вибіркові, мова виважена, емоції скупі. Спостерігається слабкий емоційний відгук на зовнішні враження та переживання інших людей. Вади виховання можуть сприяти формуванню у флегматика таких негативних рис як млявість, збідненість і слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій. Працьовитим флегматикам доцільно розвивати емпатійність та комунікабельність.

4. Меланхолік — слабкий, неврівноважений, інертний тип темпераменту. Представникам цього типу властивий високий рівень чутливості і незначної реактивності. Це призводить до того, що найменший привід може викликати сльози або глибоко образити людину. Для меланхоліків характерна стриманість і приглушеність моторики та мовлення, замкнутість недовірливість, глибина і постійність почуттів, але слабкий їх зовнішній вияв. За умови неправильного виховання в меланхоліка можуть розвинутися такі негативні риси, як хвороблива емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість, схильність до тяжких внутрішніх переживань. Меланхолікам з їхньою вдумливістю і підвищеною сензитивністю не варто поспішати включатися у види діяльності й спілкування, у яких є жорстка субординація. Варто уникати переоцінки авторитету інших. Необхідно формувати установку на позитив як у професійній діяльності, так і в особистому житті. Для розвитку контактності і комунікабельності — не уникати громадських доручень, брати участь у всіляких заходах.

Четверо друзів — Холерик, Сангвінік, Флегматик, Меланхолік — запізнилися в театр. Як вони будуть поводитися в такій ситуації?

Холерик розпочне суперечку з білетером, прагнучи проникнути в партер на своє місце. Стверджуватиме, що годинник в театрі поспішає, що нікому не заважає і, можливо, спробує відтіснити білетера, щоб прорватися до зали.

Сангвінік відразу може оцінити ситуацію, зрозуміє, що в партер його не пустять і побіжить вгору по сходинках до найближчого ярусу.

Флегматик, побачивши, що до зали не впускають, ймовірно розмірковуватиме так: «Перша дія завжди не цікава, актори ще не ввійшли в роль. Піду краще в буфет, вип’ю кави, а потім спокійно додивлюсь спектакль. Не бігти ж мені, як на пожежу, за сангвініком? Це зовсім не для мене».

Меланхолік може подумати про себе таке: «Мені як завжди не щастить. Нарешті вибрався в театр — і така прикрість!? Не знаю, коли я ще відважусь на такий крок», — і поїде додому.

Варто зазначити, що представники «чистих» типів темпераментів зустрічаються не часто. Переважна більшість людей поєднують у собі окремі риси певного типу темпераменту з деякими рисами іншого. Також потрібно зазначити, що темперамент не визначає здібності й обдарованість людини. Свідченням цього є той факт, що талановитими представниками різних типів темпераментів були: Пушкін, Суворов (холерики); Герцен (сангвінік); Гоголь (меланхолік); Крилов, Кутузов (флегматики).

4. Головні властивості темпераменту

Темперамент як динамічна характеристика психічної діяльності особистості має свої властивості, які позитивно або негативно впливають на її поведінку. Розрізняють такі головні властивості темпераменту:

Активність — міра енергійності, напору, з яким людина прагне впливати на оточення, підкорювати його своєму впливу, перетворювати, долати окремі перешкоди. Протилежний полюс даної якості виявляється у швидкому відступі перед труднощами, прагненні уникати будь-яких зусиль, небажанні брати на себе відповідальність за те, що відбувається, підпорядковувати його своєму контролю.

Лабільність (лат. labilis — нестійкий) — швидкість виникнення й перебігу процесів збудження та гальмування.

Емоційність — чутливість до впливів зовнішнього середовища, емоційне реагування на події, що відбуваються, включення емоцій у контур саморегуляції, швидкість зміни одних емоцій і станів іншими. Емоційна збудливість відображає силу подразника, необхідного для виникнення емоційної реакції.

Динамізм рухів, моторики в цілому — швидкість, різкість, ритм, амплітуда м’язових рухів (включаючи мовлення).

Темп реакцій — швидкість перебігу й зміни психічних процесів та реакцій.

Сензитивність (лат. sensibilis — чутливий) — міра чутливості до явищ дійсності, що мають відношення до особистості. Незадоволення потреб, конфлікти, соціальні події в одних людей спричиняють яскраві реакції, страждання, а інші ставляться до них спокійно, а інколи й байдуже.

Пластичність — здатність швидко пристосовуватись до обставин, що постійно змінюються. Певні прояви психічної діяльності перебудовуються або компенсуються завдяки пластичності вищої нервової діяльності. Слабкість, неврівноваженість або недостатня рухливість типу нервової системи за належних умов життя та виховання набувають позитивних якостей.

Ригідність (лат. rigidus — твердий, заціпенілий) — особливість, протилежна пластичності, - це складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього вимагають обставини. У пізнавальній діяльності ригідність виявляється у повільному переінакшенні уявлень при зміні умов життя, діяльності; в емоційному житті — у загальмованості, млявості, нерухливості почуттів; у поведінці — у негнучкості, інертності мотивів поведінки та морально-етичних вчинків за всієї очевидності їх недоцільності.

Резистентність — міра здатності чинити опір негативним або несприятливим обставинам. Досить яскраво ця особливість виявляється в умовах стресу, при значній напруженості в діяльності. Одні люди здатні чинити опір найскладнішим умовам діяльності або обставинам, що несподівано склалися (аварії, конфлікти, асоціальна бравада), а інші — розгублюються, легко відступають, нездатні продовжувати роботу, хоча за звичайних умов з ними цього не трапляється, незважаючи на втому чи важкі умови праці.

Реактивність — показник, який відображає силу й енергію, з якою людина реагує на той чи інший вплив, проявляє емоційну вразливість, ставлення до навколишньої дійсності та самої себе.

Екстравертованість та інтровертованість. Спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на інших — це екстравертованість, а на саму себе, на свої внутрішні стани, переживання, уявлення — інтровертованість.

Екстравертованим типам властива сила й рухливість нервових процесів. Типовими поведінковими проявами екстраверта є комунікабельність, імпульсивність, гнучкість поведінки, ініціативність, швидке пристосування до нового середовища, відкритість і зовнішній прояв почуттів. Вони співчутливі, життєрадісні, упевнені в собі, прагнуть до лідерства, до розваг, мають багато друзів, нестримані, кмітливі не завжди відповідальні. Екстраверти не люблять самотності, завжди прагнуть спілкування. Ці люди легко знайомляться, мають широкі зв’язки але характер їхнього спілкування не відзначається глибиною. Для них важливу роль відіграє сам контакт із людьми.

В інтровертованого типу переважають слабкість та інертність нервових процесів, замкнутість, схильність до самоаналізу, тому вони мають проблеми щодо соціальної адаптації. Інтроверти заглиблені в себе, свої думки, переживання. Їх духовне життя може бути емоційним та багатим, але зовні це не проявляється. Інтроверти не люблять допускати сторонніх у свій внутрішній світ. Вони відчувають більший спокій та впевненість наодинці, не шукають широкого кола спілкування, обирають собі одного товариша і дуже прив’язуються до нього. Комунікативні здібності в інтроверта розвинуті слабо, а тому в компаніях та на публічних виступах вони почуваються невпевнено.

5. Темперамент і особистість

У процесі виховання потрібно шукати не шляхи зміни типологічних властивостей нервової системи дитини (цей процес відбувається дуже повільно і його шляхи ще не досить вивчені), а варто знаходити індивідуальні підходи — різноманітні форми, шляхи й методи виховання з урахуванням особливостей нервової системи вихованця. Адже немає «гарних» і «поганих» типів вищої нервової діяльності і відповідно — темпераментів. Там, де потрібна велика витривалість і працездатність, краще проявить себе сильний тип нервової системи; якщо в процесі діяльності треба проявити велику чутливість, тонку реактивність, з такою діяльністю краще впорається слабкий тип.

Кожен тип темпераменту має як позитивні, так і негативні сторони. Наприклад: пристрасність, активність, енергія холерика, рухливість, жвавість, чуйність сангвініка, глибина і стійкість почуттів меланхоліка, врівноваженість і відсутність поспішливості флегматика

— це ті риси, які є цінними для представників кожного типу темпераменту. І водночас, за певних умов виховання можуть розвиватися й закріплюватися небажані риси особистості, зокрема: холеричний темперамент може сприяти нестриманості, схильності до постійних емоційних «вибухів»; сангвінічний темперамент може призвести до легковажності, недостатності глибини і стійкості почуттів; при меланхолічному темпераменті може продукуватися надмірна відлюдькуватість, надмірна сором’язливість; флегматичний темперамент може сприяти розвитку таких рис: інертність, байдужість.

Позитивні риси особистості можуть проявлятися як при сильній, так і при слабкій нервовій системі, при наявності будь-якого темпераменту, але ці якості матимуть певну своєрідність.

Навчання й виховання дають змогу долати недоліки вищої нервової системи, створювати сприятливі умови для життєдіяльності людини, виробляючи прийнятні форми поведінки. Враховуючи те, що пластичність нервової системи відкриває широкі можливості розвитку, однак, за словами І.П. Павлова, вона не є пластичністю воску, який змінює свою форму в результаті одноразових і незначних впливів на нього. Пластичність нервової системи — це пластичність сталі, що потребує кропіткої праці з людиною, великих зусиль, багаторазових дій для удосконалення її форми.

Це саме стосується й темпераменту людини. Темперамент шліфується під впливом зовнішніх дій, індивідуальних підходів, позитивних прикладів оточення, самоусвідомлення самої особистості про необхідність працювати над собою, самовдосконалюватися, розуміти, що змінюється не її темперамент, а створюється нова, позитивна, цінна риса.

Значна роль у формуванні особистості належить батькам і педагогам різних типів освітньо-виховних закладів. Уміння вихователя розгадати в маленькій дитині тип темпераменту й обережно направляти позитивні та коригувати негативні якості, дозволить майбутній особистості усвідомлювати своє місце й значущість у суспільстві, зрозуміти, що без праці над собою людина не може нічого досягти як у дитинстві, так і в дорослому житті. Доречно навести приклад із життя видатного російського письменника А.П. Чехова, про якого переважна більшість людей може сказати, що він був людиною врівноваженою, скромною й делікатною. І от в одному із листів до дружини, актриси О.Л. Кніппер-Чехової, він зізнається: «Ти пишеш, що заздриш моєму характеру. Повинен сказати тобі, що від природи характер у мене різкий, запальний тощо. Але я звик стримуватися, бо розпускати себе порядній людині не годиться. Раніше я виробляв чортзна-що». Бібліограф А.П. Чехова підтверджує ці слова: «Ми знаємо, різкість, запальність це були фамільні риси Чехових… Безсумнівно, що характер був вироблений ним у наполегливій праці самовиховання, у боротьбі з самим собою, що розпочалася ще в ранні юнацькі роки».

6. Вплив темпераменту на діяльність людини

Будь-яка діяльність передбачає певні вимоги до психічних якостей людини. Одні професії вимагають неабиякої уважності, інші — швидкої реакції на зміну обставин або гнучкого мислення. Ці вимоги не можна змінити за бажанням, вони об’єктивно зумовлені змістом самої діяльності.

Визначаючи динаміку діяльності, темперамент може по-різному впливати на її продуктивність. У масових професіях (будівельник, електрик, токар, інженер та ін.) одні властивості темпераменту, необхідні для успішної роботи, але слабо виражені в конкретного працівника, можуть бути компенсовані за рахунок розвитку інших властивостей і зумовлених ними прийомів роботи.

Існують спеціальності, якими не можна успішно оволодіти лише завдяки компенсації одних властивостей іншими. Так, у професіях космонавта, льотчика-випробувача, диспетчера аеропорту, оператора швидкоплинних технологічних процесів, чия діяльність відбувається в екстремальних умовах, пов’язаних із небезпекою, великою відповідальністю, вимоги до психіки дуже високі. У них висока тривожність, ригідність, низький темп діяльності не можуть бути компенсовані іншими властивостями. Тому в цих випадках властивості темпераменту визначають професійну придатність.

Діяльність (трудова, навчальна, ігрова) вимагає не лише певного рівня знань, розумового та емоційно-вольового розвитку людини, а й наявності певних типологічних особливостей нервової системи, а отже, й темпераменту. Залежно від змісту та умов діяльності сила, врівноваженість і рухливість нервової системи (темпераменту) проявляються по-різному, відіграють позитивну або негативну роль. Коли необхідна значна працездатність, витривалість, краще проявляє себе сильний тип нервової системи, а де потрібні співчутливість, лагідність, там краще впорається слабкий тип нервової системи. Прикладне значення вчення про темперамент полягає насамперед у застосуванні цього знання щодо самого себе, визначення тих позитивних і негативних рис, які даються взнаки у власній поведінці. Потрібно не боротися з темпераментом, а знайти способи, які забезпечують можливість реалізації переваг кожного темпераменту у справі, а також методи, які забезпечують кооперацію і взаєморозуміння між людьми.

Якщо робоча група для укладання угоди з партнером буде створена без урахування доцільних сполучень темпераментів, то дуже ймовірна конфліктна ситуація та затримка переговорів. У такому випадку варто пам’ятати, що в парах партнерів, які не сприймають один одного, частіше зустрічаються сполучення «холерик-холерик», «сангвінік-сангвінік» та «флегматик-сангвінік». Найбільший діапазон узгодження з іншими типами темпераменту мають меланхоліки, які усталено зберігають відносини з меланхоліками, флегматиками та сангвініками. Поєднання в групі меланхоліка з холериком зустрічається не так часто, оскільки холерики через свою нестриманість погано співіснують з будь-якими типами темпераменту. Сангвінікам та флегматикам не потрібна довірча обстановка, бо вони здатні самі вирішувати свої проблеми. Тому їхні стосунки менш довірливі, але більш стабільні.

До представника кожного типу темпераменту потрібно знайти свій підхід, виходячи із певних психологічних принципів:

«Ні хвилини спокою». Такий принцип підходу до холерика, який спирається на використання його плюсів: енергійність, захопленість, пристрасність, рухливість, цілеспрямованість і нейтралізацію мінусів: запальність, агресивність, нестриманість, нетерплячість, конфліктність. Холерик увесь час повинен бути зайнятий справою, інакше він свою активність спрямує на колектив і зруйнує його із середини.

«Довіряй, але перевіряй». Цей принцип стосується сангвініка, який має такі плюси: життєрадісність, захопленість, чуйність, товариськість — і мінуси: схильність до зарозумілості, легковажність, поверховість, надтовариськість і ненадійність. Мила людина сангвінік завжди пообіцяє, щоб не образити іншого, але не завжди виконує обіцяне, тому потрібно проконтролювати, чи виконав він свою обіцянку.

«Не підганяй». Таким повинен бути підхід до флегматика, який має плюси: стійкість, постійність, терплячість, самовладання, надійність — і, звичайно, мінуси: повільність, байдужість, «товстошкірість», сухість. Головне, що флегматик не може працювати при дефіциті часу, йому потрібний індивідуальний темп, тому не потрібно його підганяти, він сам розрахує свій час і зробить справу.

«Не зашкодь». Цей девіз для меланхоліка, який має такі плюси: висока чутливість, м’якість, людяність, доброзичливість, здатність до співчуття — і, звичайно, мінуси: низька працездатність, недовірливість, вразливість, замкненість, сором’язливість. На меланхоліка не можна кричати, надмірно тиснути, давати різкі і жорсткі вказівки, оскільки він чутливий до інтонацій і дуже вразливий.

Умови оптимізації діяльності:

Перед сангвініком безперервно ставити нові і, якщо є можливість, цікаві завдання, які вимагали б від нього зосередження й напруження;

необхідно постійно залучати його до активної діяльності, систематично заохочувати його зусилля.

Контролювати діяльність холерика якомога частіше; у роботі з ним не припустимі різкість і нестриманість, оскільки це може викликати негативну реакцію у відповідь; водночас будь-який його негативний вчинок має бути вимогливо і справедливо засуджений.

Флегматика необхідно залучати до активної діяльності й зацікавити; він потребує систематичної уваги, його неприпустимо переключати з одного завдання на інше.

Щодо меланхоліка неприпустимі не тільки різкість, грубість, підвищений тон, іронія; про його вчинок, провину краще поговорити наодинці; для навчання вкрай необхідним є прояв уваги, вчасна оцінка успіхів, рішучості, та волі; негативну оцінку слід використовувати з великим застереженням, пом’якшуючи її негативну дію.

Особливо важливо пам’ятати про те, що в нормальних умовах темперамент має прояв лише в особливостях індивідуального стилю й не визначає результативність діяльності. В екстремальних ситуаціях вплив темпераменту на ефективність діяльності суттєво підсилюється, бо попередньо засвоєні форми поведінки стають неефективними, тому необхідна додаткова енергетична або динамічна мобілізація організму, аби впоратися з несподіваними чи дуже сильними впливами-подразниками.

Стиль діяльності кожної людини значною мірою залежить від типу вищої нервової діяльності, що є складовою її темпераменту. Щоб визначити, чи відповідають властивості темпераменту вимогам професії, здійснюють професійний відбір — спеціальну процедуру визначення професійної придатності, яку проводять на підставі психологічної діагностики властивостей темпераменту.

Запитання для самоконтролю

1. Як проявляються властивості темпераменту?

2. Які психологічні особливості мають холерики, сангвініки, флегматики, меланхоліки?

3. Як може позначитись темперамент на формуванні рис особистості?

4. Яким чином впливає темперамент на взаємодію і спільну діяльність людей?

5. Для чого потрібно враховувати темперамент людини при виборі професії?

6. У чому проявляються особливості поведінки екстраверта?

7. У чому проявляються особливості поведінки інтроверта?

8. Як може позначатися темперамент на формуванні рис особистості?

9. Чи може темперамент людини зазнавати істотних змін упродовж життя?

10. Які поєднання рис типів темпераменту найчастіше зустрічаються? Чим це можна пояснити психологічно?

Словник термінів

Активність — міра енергійності, напору, з яким людина прагне впливати на оточення, підкоряти його своєму впливу, перетворювати, долати окремі перешкоди.

Динамізм рухів — швидкість, різкість, ритм, амплітуда м’язових рухів (включаючи мовлення).

Інтровертованість — спрямованість реакцій та діяльності особистості на саму себе, на свої внутрішні стани, переживання, уявлення.

Емоційність — чутливість до впливів зовнішнього середовища, емоційне реагування на події, що відбуваються, включення емоцій у контур саморегуляції, швидкість зміни одних емоцій і станів іншими.

Екстравертованість — спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на інших.

Лабільність — швидкість виникнення й перебігу процесів збудження та гальмування.

Меланхолік — тип темпераменту, що характеризується вразливістю, схильністю до глибоких переживань навіть незначних подій.

Пластичність — здатність швидко пристосовуватись до обставин, що постійно змінюються.

Ригідність — це складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього вимагають обставини.

Резистентність — міра здатності чинити опір негативним або несприятливим обставинам.

Реактивність — показник, який відображає силу й енергію, з якою людина реагує на той чи інший вплив, проявляє емоційну вразливість, ставлення до навколишньої дійсності та самої себе.

Сангвінік — тип темпераменту, що характеризується рухливістю, схильністю до частої зміни вражень, чуйністю і товариськістю.

Сензитивність — міра чутливості до явищ дійсності, що мають відношення до особистості.

Темперамент — характеристика індивіда щодо динамічних особливостей його психічної діяльності (темпу, ритму, інтенсивності психічних процесів і станів).

Темп реакцій — швидкість перебігу й зміни психічних процесів та реакцій.

Холерик — тип темпераменту, що проявляється в бурхливих емоціях, різких змінах настрою, неврівноваженості і загальній рухливості.

Флегматик — тип темпераменту, що характеризується уповільненістю динамічних і емоційних сторін особистості, її діяльності та поведінки.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Наведіть три приклади з художньої літератури, які демонструють властивості темпераменту. Виконайте завдання письмово.

Завдання 2

Визначте можливий тип темпераменту.

1. Іра Н., 8 років. Дівчинка жвава, життєрадісна, кокетлива, любить поговорити; добра, але заздрісна, намагається бути помітною в колективі, заслужити похвалу. Товариська, але дуже вразлива. Іра цікавиться усім, але її інтереси не стійкі, вона швидко втрачає зацікавленість. Багато уваги приділяє своїй зовнішності: годинами може сидіти перед дзеркалом, змінювати зачіски, перев’язувати стрічки, уплітаючи у волосся квіти. Дівчинка в колективі активна, але якщо їй доводиться у загальній діяльності підпорядковуватися комусь з товаришів, вона втрачає будь-який інтерес до справи, стає до всього байдужою.

2. Ніні, учениці восьмого класу, важко розбиратися з клопотами життя у школі-інтернаті. Під впливом невдач вона швидко «опускає руки». Ніна добре співає й танцює, і тому прагне брати участь у концертах художньої самодіяльності. На репетиціях, коли щось не виходить, у неї різко змінюється настрій, і тоді вона може навіть розплакатися і розкиснути. Ніна досить недовірлива і досить болюче переживає несправедливість. У такі хвилини вона заглиблюється в себе, замикається в колі своїх переживань, покарання переживає дуже складно.

3. Слюсар А. А. працює на заводі вісім років. Завжди спокійний, тихий, непомітний, він тривалий час не привертав до себе уваги як організатор. Після неодноразово успішного виконання невеликих організаторських задач був висунутий в бригадири. В організаційній роботі непоспішний, мовчазний, більше показує, ніж розказує і доводить, справою навчає, прикладом виховує, усе робить повільно, але ґрунтовно. Про нього говорять, що робить повільно, але переробляти після нього не доводиться. Спокійна діловитість та емоційна врівноваженість вирізняють А.А. як бригадира.

4. Аїда не любила сміятися з приводу дрібниць. Вона сміялася зрідка, але від душі, довго. Почуття у Аїди виникають повільно. Ті факти, які у більшості учнів викликають сильні і бурхливі емоції, у Аїди або дуже слабку реакцію, або ж ніякої емоційної реакції не викликає. Для дівчинки характерна уповільненість і одноманітність моторики, міміки і пантоміміки. На уроках вона сидить майже завжди у тій самій позі, з одним і тим же виразом обличчя. Аїда повільно пише, малює, вишиває, навіть плаче повільно. Наприклад, коли вона згадала про образу товаришів, у неї з очей повільно капали сльози, а обличчя було спокійним, звичайним. Аїда повільно і розмірено розмовляє, повільно засинає і прокидається вранці.

5. У дитинстві Віталій був виключно діяльною і невтомлюваною дитиною. Також він вирізнявся розумовою працездатністю. Протягом навчального дня він з повною увагою і напруженням працював на всіх уроках, не проявляючи ознак в’ялості або зниження активності. Хлопчик ніколи не боявся незнайомих людей, поводив себе серед них повільно і невимушено. Смілива, небоязка поведінка в різноманітних обставинах і пов’язане із цим почуття впевненості властиві Віталію. Невдачі в навчанні не пригнічують хлопчика. Низька оцінка не позбавляє його бадьорості і віри у власні сили.

Завдання 3

Змоделюйте можливі ситуації, у вашій майбутній професійній діяльності, у яких демонструються прояви сангвінічного, холеричного, флегматичного, меланхолічного типів темпераменту. Завдання виконайте письмово.

Завдання 4

Розробіть психологічні рекомендації щодо поводження з холериком, сангвініком, меланхоліком, флегматиком в таких ситуаціях, коли:

— у міському транспорті вам сильно наступили на ногу;

— ви запізнилися з поважної причини на заняття;

— одногрупник звернувся з проханням після занять пояснити незрозумілу під час лекції інформацію;

— пізно вночі у вашій оселі лунає помилковий телефонний дзвінок;

— ваші сусіди вночі слухають гучно музику;

— викладач вам доручив терміново підготувати доповідь на студентську конференцію.

Завдання 5

Визначте спосіб реагування людей різних типів темпераментів на запропоновану ситуацію: трамвай наїхав на жінку, яка переходила рейки і наніс їй тяжких ушкоджень.

1. «Це була жахлива картина — пролунав роздираючий душу зойк, ринула кров. Мені почувся навіть хрускіт кісток, що ламалися. Ця картина стоїть у мене перед очима, переслідує мене, хвилює і тривожить».

2. «При мені вагон розчавив нещасну жінку. Ось людська доля: може вона поспішала до коханого чоловіка, до улюблених діток, під сімейний дах. І все зруйновано, знищено, залишились сльози і смуток за неповоротною втратою, і картина осиротілої сім’ї з біллю виникає у душі».

3. «Розчавили жінку! Я давно казав, що міська управа недбало ставиться до виконання власних обов’язків: чи можна доручати управління трамваєм таким вагоноводам, які не вміють вчасно дзвонити і попереджати неуважного або глухого перехожого. І ось результат. Судити потрібно за ці недогляди й суворо судити!»

4. «Їхав я в кареті бачу стоїть трамвай, біля нього натовп, щось дивляться, я піднявся і бачу: лежить якась жінка поперек рейок, ймовірно, наїхали і розчавили. Я сів на своє місце і сказав візнику: «Пішов швидше».

Завдання 6

Визначте спосіб поведінки людей різних типів темпераментів у проблемній ситуації: чотири стомлених мандрівники дісталися опівночі до міської брами. Брама зачинена і вартові сплять.

Перший мандрівник сів на землю і затужив: «Ось так не таланить, варто було вибратися з дому, і таке невезіння! Що ж робити — до ранку ще так далеко, згадайте мої слова, ще й дощ піде», — приказував крізь сльози.

Другий мандрівник: «Навіщо ж бурчати, виб’ємо браму, і всі справи!» — збуджено проговорив він, б’ючи кулаком у браму.

Третій мандрівник: «Друзі, зберігайте спокій, не метушіться, сядьмо і почекаймо, літня ніч коротка», — заспокоював він приятелів.

Четвертий мандрівник: «Навіщо сидіти й чекати? Давайте роздивимося браму ближче. Подивіться, під нею велика щілина. А раптом, ми зможемо в неї пролізти», — проявив ініціативу мандрівник.

Завдання 7

Запропонуйте бажані способи спілкування з холериком, сангвініком, меланхоліком, флегматиком. Завдання виконайте письмово.

Завдання 8

Складіть кросворд на 10 слів, використовуючи прізвища науковців, які досліджували темперамент та поняття теми.

Завдання 9

Подайте у вигляді структурної схеми типи темпераментів та їх психологічні характеристики. Завдання виконайте письмово.

Дослідження типу темпераменту

Мета дослідження: визначення рівня екстраверсії, емоційної стійкості і типу темпераменту.

Матеріали та обладнання: тест-опитувальник Г. Айзенка з 57 запитань, бланк для відповідей, ручка або олівець.

Процедура дослідження

Дослідження типу темпераменту можна проводити як з однією людиною, так і з невеликою групою. У іншому випадку необхідно забезпечити самостійність відповідей учасників опитування.

Кількість тестів і бланків для відповідей повинна відповідати числу досліджуваних.

На бланку відповідей записуються в колонки номери запитань, а поряд передбачено місце для відповідей: «Так» або «Ні». Завданням експериментатора є роздавання опитувальників, бланків, ручок або олівців, ознайомлення з інструкцією.

Інструкція досліджуваному: «Вам пропонується відповісти на 57 запитань. Уважно читайте ці запитання і по ходу читання на бланку проставляйте Вашу відповідь, яка може бути: «Так» або «Ні». Намагайтесь уявити типову ситуацію, яка випливає зі змісту запитання, і давайте першу відповідь без довгих і особливих роздумів. Пам’ятайте, що тут немає «поганих» і «хороших» відповідей. Свою відповідь на запитання запишіть у бланку відповідей залежно від номера. Намагайтесь не уникати відповідей».

Опитувальник

1. Чи часто у Вас проявляється потяг до нових вражень, щоб розважитися, пережити сильні відчуття?

2. Чи часто Ви відчуваєте потребу в друзях, які можуть Вас зрозуміти, підбадьорити, поспівчувати?

3. Чи вважаєте Ви себе безтурботною особистістю?

4. Чи дуже важко Вам відмовитися від своїх намірів?

5. Ви обмірковуєте свої справи, не поспішаючи, і вважаєте, що краще почекати, ніж діяти?

6. Чи завжди Ви дотримуєтесь своїх обіцянок, навіть якщо це вам невигідно?

7. Чи часто у Вас спостерігаються спади та підйоми настрою?

8. Як правило, Ви дієте і говорите без тривалого обмірковування?

9. Чи бувають випадки, коли у Вас виникають почуття без поважної на це причини?

10. Чи відповідає дійсності той факт, що на спір Ви б зробили все, що завгодно?

11. Чи ніяковієте Ви, коли хочете познайомитися з людиною протилежної статі, якій Ви симпатизуєте?

12. Чи буває з Вами, що, розгнівавшись, Ви втрачаєте самовладання?

13. Чи часто Ви вдаєтеся до дії під впливом хвилинного настрою?

14. Чи часто Ви буваєте стурбовані тому, що зробили або сказали щось таке, чого не варто було робити?

15. Ви, як правило, віддаєте перевагу читанню книг над зустрічами з людьми?

16. Чи легко Вас образити?

17. Чи любите Ви часто бувати в компаніях?

18. Чи бувають у Вас такі думки, якими Вам не хотілося б поділитися з іншими людьми?

19. Чи насправді Ви інколи до такої міри енергійні, що все горить у руках, а іноді зовсім кволі?

20. Чи прагнете Ви обмежити коло своїх знайомих невеликою кількістю близьких друзів?

21. Чи багато часу Ви проводите в мріях?

22. Коли на Вас кричать, Ви відповідаєте тим же?

23. Вас часто турбує почуття провини?

24. Чи всі Ваші звички гарні?

25. Чи здатні Ви дати волю своїм почуттям і щосили розважитися в компанії?

26. Чи можна сказати, що нерви у Вас часто бувають напружені до краю?

27. Чи вважають Вас людиною жвавою і веселою?

28. Після того як справу вже зроблено, чи часто Ви повертаєтесь до неї, вважаючи, що могли б зробити її краще?

29. Чи правильно те, що Ви, перебуваючи серед людей, як правило мовчазні та стримані?

30. Чи буває так, що Ви передаєте чутки?

31. Чи буває так, що Вам не спиться через те, що в голову лізуть усілякі думки?

32. Чи правда те, що Ви при потребі про щось дізнатися віддаєте перевагу книзі перед запитуванням в інших людей?

33. Чи буває у Вас сильне серцебиття?

34. Чи подобається Вам робота, яка вимагає напруженої уваги?

35. Чи бувають у Вас напади тремтіння?

36. Чи правильно те, що Ви завжди говорите про своїх знайомих тільки позитивне, навіть тоді, коли впевнені, що вони не дізнаються про це?

37. Чи насправді Вам неприємно бувати в компанії, у якій постійно кепкують один з одного?

38. Чи правда, що Ви дратівливі?

39. Чи подобається Вам робота, яка потребує швидкої дії?

40. Чи справді Вам не дають спокою думки про ті неприємності та «жахи», які могли б трапитися, незважаючи на те, що все закінчилося благополучно?

41. Чи дійсно Ви повільні в рухах?

42. Ви хоча б колись запізнювалися на побачення або на роботу?

43. Чи часто Вам сняться страхіття?

44. Чи правда, що Ви так любите поговорити, що не минаєте будь- якої нагоди поспілкуватися з незнайомою людиною?

45. Чи турбують Вас якісь болі?

46. Чи дуже б Ви засмутилися, якби тривалий час не змогли бачитися зі своїми друзями?

47. Чи можете Ви назвати себе нервовою людиною?

48. Чи є серед Ваших знайомих такі, які Вам відверто не подобаються?

49. Чи могли б Ви сказати, що Ви впевнена в собі людина?

50. Чи дуже Вас зачіпає критика недоліків або недоліків вашої роботи?

51. Ви вважаєте, що складно одержати задоволення від заходів, у яких бере участь багато людей?

52. Чи турбує Вас переживання, що Ви чимось гірші від інших?

53. Ви змогли б легко внести пожвавлення в нудьгуючу компанію?

54. Чи буває, що Ви говорите про речі, на яких не розумієтеся?

55. Чи піклуєтеся Ви про своє здоров’я?

56. Ви любите пожартувати з інших?

57. Чи мучить Вас безсоння?

Опрацювання результатів

Для визначення типу темпераменту потрібно мати величини показників екстраверсії та невротизму, а для оцінки надійності цих показників підраховують величину показника відвертості. Величина показників вимірюється в балах за кількістю відповідей досліджуваного, що збігаються із запитаннями шкал.

Індексом відвертості В є кількість збігань на такі запитання: відповідь «Так» — №№ 6, 24, 36; відповідь «Ні» — №№ 12, 18, 30,42, 48, 54.

Показник екстраверсії Е дорівнює кількості збігань з відповідями «Так» на запитання №№ 1, 3, 8, 10, 13, 17, 22, 25, 27, 39, 44, 46, 49, 53, 56; з відповідями «Ні» на запитання №№ 5, 15, 20, 29, 32, 34, 37, 41, 51.

Показник невротизму Н — це величина збігів відповідей «Так» з такими запитаннями відповідної шкали:

№№ 2, 4, 7, 9, 11, 14, 16, 19, 21, 23, 26, 28, 31, 33, 35, 38, 40, 43, 45, 47, 50, 52, 55, 57.

Наступним кроком опрацювання результатів дослідження є побудова схеми типів темпераменту.

Темперамент та його основні властивості можна подати як точки проекції величини екстраверсії та емоційної стійкості, одержаної при перетинанні перпендикулярів, віднесених до відповідних значень осей.

Результати доцільно аналізувати тільки в тому разі, коли вони були достатньо відвертими, при цьому величина індексу В не може перевищувати 4 бали.

Показник відвертості

Показник екстраверсії/інтроверсії

Показник невротизму

Тестові завдання для перевірки знань

1. Людям якого типу темпераменту доцільно розвивати у собі емпатійність:

а) меланхолічного;

б) флегматичного;

в) холеричного;

г) сангвінічного.

2. Людям якого типу темпераменту доцільно розвивати у собі комунікабельність та контактність:

а) меланхолічного;

б) флегматичного;

в) холеричного;

г) сангвінічного.

3. Психобіологічна властивість особистості, що проявляється в особливостях освоєння предметного світу, у соціальних контактах, у швидкості переходу від одного виду діяльності до іншого, називається:

а) темпераментом;

б) характером;

в) задатками;

г) здібностями.

4. Для людей якого типу темпераменту характерне довге «розкачування» на початку виконання завдання, але відповідальне і якісне його виконання:

а) холеричного;

б) сангвінічного;

в) флегматичного;

г) меланхолічного.

5. Характеристики: товариськість, відкритість, балакучість, жвавість, безтурботність, ініціативність — відповідають такому типу темпераменту як:

а) холерик;

б) сангвінік;

в) флегматик;

г) меланхолік.

6. Характеристики: пасивність, старанність, вдумливість, розміреність, миролюбність, надійність — відповідають такому типу темпераменту як:

а) сангвінік;

б) флегматик;

в) меланхолік;

г) холерик.

7. Студент запізнився у театр, його не впустили до зали. Він подумав: «Перша дія буде нецікавою. Сходжу тим часом у буфет і почекаю антракту». Така поведінка є характерною для людей такого типу темпераменту:

а) флегматичного;

б) меланхолічного;

в) холеричного;

г) сангвінічного.

8. Властивість темпераменту, яка виявляється в легкості пристосування до обставин, що змінюються, називається:

а) реактивністю;

б) ригідністю;

в) пластичністю;

г) сензитивністю.

9. Людям з яким типом темпераменту потрібно виробляти дисциплінованість, посидючість, стійкість інтересів, навчатися ділових контактів, чіткості, доводити справу до кінця:

а) меланхолічного;

б) холеричного;

в) сангвінічного;

г) флегматичного.

10. Студент запізнився у театр і його не впустили до зали. Він подумав: «Мені завжди не таланить. Один раз вибрався до театру, та й то невдало», і поїхав додому. Така поведінка є характерною для людей такого типу темпераменту:

а) меланхолічного;

б) холеричного;

в) сангвінічного;

г) флегматичного.

11. Для людей якого типу темпераменту є надзвичайно важливими схвалення, підбадьорювання, виховання почуттів колективізму, дружби, товариськості:

а) меланхолічного;

б) холеричного;

в) сангвінічного;

г) флегматичного.

12. Людям з яким типом темпераменту ви б рекомендували не уникати громадських доручень, брати участь у різноманітних заходах, виступати з доповідями, домовлятися про щось, координувати певну діяльність:

а) холеричного;

б) сангвінічного;

в) флегматичного;

г) меланхолічного.

13. Студент запізнився у театр, однак його не впустили до зали. Тоді він почав сперечатися з білетером, намагаючись проникнути в партер на своє місце. Така поведінка є характерною для людей, якого типу темпераменту:

а) холеричного;

б) сангвінічного;

в) флегматичного;

г) меланхолічного.

14. Від темпераменту залежить:

а) обдарованість;

б) гострота зору;

в) темп і ритм діяльності та поведінки;

г) талановитість.

15. Співвідношення процесів збудження й гальмування характеризує:

а) силу нервових процесів;

б) врівноваженість нервових процесів;

в) рухливість нервових процесів;

г) сензитивність.

16. Темперамент, який властивий людям «веселої вдачі», — це:

а) флегматичний;

б) сангвінічний;

в) меланхолічний;

г) холеричний.

17. В основі якого типу темпераменту лежить слабкий тип вищої нервової діяльності:

а) флегматичного;

б) сангвінічного;

в) меланхолічного;

г) холеричного.

18. Який тип вищої нервової діяльності лежить в основі сангвінічного типу темпераменту:

а) сильний неврівноважений;

б) сильний врівноважений малорухливий;

в) сильний врівноважений рухливий;

г) слабкий.

19. Психологічний опис «портретів» різних темпераментів уперше дав:

а) Гіппократ;

б) Гален;

в) Кант;

г) Платон.

20. Стабільність настрою, стійкість вражень є такими показниками нервової системи, як:

а) сила;

б) урівноваженість;

в) рухливість;

г) динамічність.

21. Високий ступінь працездатності, уміння спокійно знаходити вихід у важких ситуаціях виявляють такі показники нервової системи, як:

а) сила;

б) урівноваженість;

в) рухливість;

г) динамічність.

22. Знання типів темпераменту забезпечить:

а) неможливість висунення неправомірних претензій до інших;

б) відсутність внутрішньоособистісного конфлікту людини;

в) формування необхідних умов для розвитку певних рис характеру;

г) розвиток певного типу темпераменту конкретної особи.

23. Збираючись на природу, юнак помітив, що погода починає змінюватися. Настрій його миттєво зіпсувався. Він подумав про те, що йому, як завжди, не щастить. Він почав із сумом розпаковувати рюкзак. Така поведінка характерна для особи, що має такий тип темпераменту:

а) сангвінік;

б) флегматик;

в) меланхолік;

г) холерик.

24. Перед студентами було поставлене завдання прибрати територію перед гуртожитком. Один із групи почав активно розподіляти ролі, визначати конкретні ділянки для прибирання, час, необхідний для цього. Яку властивість темпераменту він виявив? Якому типу темпераменту вона найближча:

а) активність, сангвінік;

б) активність; холерик;

в) лабільність; меланхолік;

г) активність; флегматик.

25. Тип темпераменту та діяльність можуть співвідноситися в такому полі:

а) темперамент визначає динаміку діяльності;

б) темперамент визначає результативність діяльності;

в) темперамент визначає професійну орієнтацію молоді;

г) це поняття, які взагалі не співвідносяться.

26. Завдання, які ставляться перед сангвініком, повинні відповідати таким критеріям:

а) безперервно ставити нові і, якщо є можливість, цікаві завдання, які вимагали б від нього зосередження й напруження; необхідно

постійно залучати його до активної діяльності, систематично заохочувати його зусилля;

б) не припустимі різкість і нестриманість, оскільки це може викликати негативну реакцію у відповідь; водночас будь-який його негативний вчинок має бути вимогливо і справедливо засуджений;

в) він потребує систематичної уваги, його неприпустимо переключати з одного завдання на інше;

г) украй необхідним є прояв уваги, вчасна оцінка успіхів, рішучості, та волі; незадовільну оцінку варто використовувати з великим застереженням, пом’якшуючи її негативну дію.

27. Темперамент людини характеризує:

а) її переконання;

б) її погляди;

в) динамічність її поведінки;

г) її інтереси.

28. Представникам якого типу темпераменту важко витримувати тривалу дію сильного подразника:

а) холеричного;

б) меланхолічного;

в) флегматичного;

г) сангвінічного.

29. Який тип вищої нервової системи лежить в основі меланхолічного типу темпераменту:

а) слабкий;

б) сильний неврівноважений;

в) сильний врівноважений рухливий тип;

г) сильний врівноважений інертний тип.

30. Який тип вищої нервової діяльності характеризується переважанням процесів збудження над процесами гальмування:

а) слабкий;

б) сильний неврівноважений;

в) сильний врівноважений рухливий;

г) сильний врівноважений інертний.

31. Представником якого типу темпераменту можна вважати людину швидку, іноді поривчасту, з сильними почуттями, які швидко спалахують та яскраво проявляються в мовленні, міміці, жестах, нерідко така людина гарячковита, схильна до бурхливих емоційних реакцій:

а) меланхолічного;

б) флегматичного;

в) холеричного;

г) сангвінічного.

32. Який із типів темпераменту може бути передумовою для розвитку легковажності, схильності розпилюватись, недостатньої глибини і стійкості почуттів:

а) холеричного;

б) сангвінічного;

в) меланхолічного;

г) флегматичного.

33. Виникнення темпераменту як інтегрального психічного явища обумовлюють:

а) навчання;

б) виховання;

в) фактори соціального середовища;

г) конституційні фактори.

34. Людям з яким типом темпераменту ви рекомендували б обирати діяльність, пов’язану з великим напруженням, відповідальністю, потребою ризикувати, небезпекою:

а) холеричного;

б) сангвінічного;

в) флегматичного;

г) меланхолічного.

35. У стресовій ситуації людина із сангвінічним темпераментом:

а) конфліктує з людьми;

б) обдумано захищає себе;

в) залишається спокійною;

г) тривожна, невпевнена у собі.

Теми рефератів

1. Темперамент і формування небажаних форм поведінки.

2. Прояв психологічних властивостей темпераменту у пізнавальних процесах людини.

3. Залежність стилю спілкування від властивостей темпераменту.

4. Співвідношення будови тіла з типом темпераменту в теоріях Е. Кречмера й У. Шелдона.

5. Дослідження властивостей нервових процесів людини у працях Б.М.Теплова і В.Д.Нєбиліцина.

6. Шляхи пристосування темпераменту до вимог навчальної та професійної діяльності.

7. Методи діагностування темпераменту.

8. Проблема класифікації темпераментів.

9. Історія розвитку вчення про темперамент.

Список використаної літератури

1. Грановская Р.М. Психология в примерах. — СПб.: Речь, 2007. — С. 164–172.

2. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. — С. 553–566.

3. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. — М.: ВЛАДОС, 2001. — Кн. 1. — С. 394–404.

4. Пашукова Т.І., Допіра А.І., Дьяконов Г.В. Практикум із загальної психології. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2006. — С. 114–122.

5. Психологія / За ред. Ю.Л. Трофімова. — К.: Либідь, 2003. — С. 103¬108.

6. У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В. Тимченко, В.Б. Шапар. — Х.: Прапор. 1997. — С. 312¬335.

7. Трофимова Н.М., Поленякина Е.В., Трофимова Н.Б. Общая психология: Практикум. — СПб.: Питер. 2005. — С. 132–134

8. Романов К.М… Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологии. Учеб. пособие / Под ред. К.М. Романова. — М.: Изд-во МПСИ; Воронеж: Изд-во НПО «МОДЗК», 2002. — С. 36–52.

9. Практикум по общей психологии: Учеб. пособие / Под ред. А.И. Щербакова. — М.: Просвещение, 1990. — С. 231–245.

Список рекомендованої літератури

1. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ. — метод. пособие к курсу «Психология человека».-М.: Педагогическое общество России, 2001. — С. 216–223.

2. Дрозденко К.С. Загальна психологія в таблицях і схемах: Навч. посібник. — К.: ВД «Професіонал», 2004. — С. 254–269.

3. Мерлин В.С. Очерк интегрального исследования индививдуальности. — М.: Педагогика, 1986. — С. 65–109.

4. Психологический словарь / Под ред. Ю.Л. Неймера. — Ростов-на- Дону: Феникс, 2003. - 640 с.

5. Психология. Учебник / Под ред. А.А. Крылова. М.: «Проспект», 1999. - 584 с.

6. Райгородский Д.Я. Психология и психоанализ характера. Хрестоматия по психологии и типологии характеров. — Самара: Изд. Дом «БАХРАХ-М», 2007. - 640 с.

7. Стреляу Я. Роль темперамента в психическом развитии. — М.: Прогресс, 1982. — С. 67–227.

6.2 ХАРАКТЕР

1. Поняття про характер.

2. Структура характеру.

3. Риси характеру.

4. Акцентуації характеру.

5. Формування характеру.

1. Поняття про характер

Характер — це сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які формуються і виявляються в діяльності й спілкуванні, обумовлюючи типові для індивіда способи поведінки.

У перекладі з грецької мови «характер» — це «прикмета, ознака, риса». Тому, дійсно, характер — це особливі прикмети, яких людина набуває протягом життя у суспільстві. Тобто, характер виникає і формується в суспільстві. Типові риси суспільства виявляються в характері кожної людини по-різному, залежно від її інтересів, мотивів, здібностей, почуттів.

Характер, як і темперамент, залежить від фізіологічних особливостей індивіда. І насамперед — від типу нервової системи. Водночас, варто зазначити, що він не є вродженим, а формується під впливом життєвих обставин. Основна відмінність між характером і темпераментом полягає в тому, що останній визначається головним чином природженими біологічними властивостями нервової й ендокринної систем людини, у той час як у становленні характеру відіграють головну роль середовище й виховання. Характер людини формується упродовж життя, у процесі діяльності та спілкування. Зокрема на це впливає спосіб життя людини, суспільні умови, певні життєві обставини.

У характері виражаються найбільш типові, суттєві особливості людини, знання яких дозволяють певною мірою передбачати її поведінку в тих чи інших обставинах., тобто її звичайну поведінку в типових ситуаціях. Наприклад, вираз «це характерно для нього» необхідно розуміти таким чином: певні дії і вчинки людини є для неї типовими, закономірними.

Характер як властивість особистості формується в діяльності й водночас впливає на результат діяльності. Так, лінощі та інертне ставлення до діяльності навіть за наявності здібностей, не призводять до високих досягнень. І навпаки — наполегливість та цілеспрямованість позитивно впливають на перебіг та результати діяльності. Це яскраво відображено в народній мудрості: «Посієш вчинок — збереш звичку, посієш звичку — збереш характер, посієш характер — збереш долю». Отже, від особливостей характеру значною мірою залежить вся життєдіяльність людини, її успіхи й невдачі.

2. Структура характеру

Характер складається з таких важливих компонентів, як:

1. Спрямованість — проявляється у вибірковому позитивному чи негативному оцінному ставленні людини до вчинків, діяльності інших та до самої себе.

2. Переконання — проявляються у принциповості, правдивості, вимогливості людини до себе; це знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, які визначають її поведінку, вчинки та ставлення до дійсності.

3. Інтелект — проявляється у теоретичному чи практичному складі розуму, у розсудливості, спостережливості, поміркованості, умінні аналізувати явища і факти, робити висновки.

4. Воля — зумовлює силу і твердість характеру, що проявляється в енергійних діях, завзятті, ентузіазмі, активності в діяльності, доведенні справ до кінця, подоланні труднощів.

5. Почуття — зумовлюють пристрасне або холодно-розсудливе ставлення до явищ дійсності і показником якісних особливостей характеру.

6. Темперамент — це природна основа й динамічна форма прояву характеру. Ця складова визначає у характері врівноваженість або неврівноваженість поведінки, велику рухливість або інертність, підвищений або понижений тонус активності, легкість або складність пристосування до нових обставин.

3. Риси характеру

Формування характеру відбувається в різноманітних соціальних групах, зокрема: у сім’ї, навчальному класі, компанії друзів, спортивній команді, студентській групі, трудовому колективі тощо. Залежно від того, яка група є референтною для особистості та які цінності вона культивує, у людини розвиваються відповідні риси характеру.

Риси характеру — це психічні властивості людини, які визначають її поведінку в типових обставинах та ситуаціях.

У структурі характеру виділяють декілька груп рис, які виражають різне ставлення людини до дійсності. У вітчизняній психологічні літературі існує два підходи до класифікації рис характеру. Відповідно до першого підходу, риси характеру розглядаються у співвідношенні зі спрямованістю особистості. Це виявляється у:

— ставленні людини до суспільства, до колективу, до інших людей (чуйність, гуманність, агресивність, товариськість, колективізм, тактовність, ввічливість, правдивість, доброзичливість, безпринципність тощо);

— ставленні до діяльності (працелюбність, працездатність, активність, ініціативність, діловитість, організованість, наполегливість, старанність, сумлінність тощо);

— ставленні до речей (охайність, бережливість, марнотратство тощо);

— ставленні до самого себе (скромність, пихатість, самокритичність, вимогливість, суворість, самовладання, зарозумілість, хвалькуватість тощо).

Згідно з іншим підходом, риси характеру розглядаються у співвідношенні з психічними процесами, і тому виокремлюють такі риси характеру:

— інтелектуальні: допитливість, кмітливість, критичність розуму, глибина думок, принциповість, упевненість, самостійність;

— емоційні: рвучкість, вразливість, гарячковість, байдужість;

— вольові: цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, самовладання.

4. Акцентуації характеру

Спроби побудови типології характерів були в центрі уваги дослідників протягом усієї історії психології. Найбільш відомими типологіями є розробки К. Леонгарда (Берлінський університет ім. Гумбольдта) і А. Личко (Ленінградський психоневрологічний інститут ім. В. Бехтерєва). Класифікація характерів будувалася на описові акцентуацій характеру — це надмірне посилення окремих рис характеру, при якому спостерігається відхилення психіки й поведінки, що межують з психопатією. Однак акцентуації характеру відрізняються від останніх відсутністю одночасного прояву властивих психопатіям тріади ознак, а саме: стабільності характеру у часі, тотальності його прояву у всіх ситуаціях, соціальній дезадаптації. Для акцентуацій характеру притаманна вразливість особистості стосовно лиш певних психотравмуючих впливів. Акцентуації характеру можуть переходити одна в одну під впливом різноманітних факторів, наприклад, такими можуть виступати особливості сімейного виховання, соціального оточення, професійної діяльності, фізичного здоров’я. Врахування акцентуацій характеру є важливим для здійснення індивідуального підходу у вихованні дітей і підлітків та професійної орієнтації. Варто при цьому враховувати, що кожен з типів акцентуацій має свої переваги, недоліки, які проявляються в ситуаціях, що переносяться важко. Знання цих типів має важливе практичне значення для орієнтування в людях, особливо малознайомих і вибору ефективних способів спілкування з ними, які полягають у виключенні важких ситуацій і в максимальному використанні потенціалу позитивних рис характеру.

Типологію акцентуацій характеру у підлітків (за А. Личко) можна представити таким чином:

1. Гіпертимний тип: зверхактивні, напружено-діяльні.

Позитивні риси: енергійність, ініціативність, життєрадісність,

заповзятість, балакучість, відкритість, товариськість, швидкість реагування. Негативні риси: легковажність, невтримний ризик, брутальність, недисциплінованість, схильність до аморальних вчинків, зарозумілість, бравада, фамільярність, прагнення командувати на свій погляд.

Поведінкові стереотипи: припіднятий настрій, невтримна активність; товариськість: легко йдуть на контакт, з багатьма вступають у дружні відносини; активне прагнення до лідерства; постійна потреба у нових враженнях, ініціативність у вигадках і вчинках; присутня дружелюбність, винахідливість у прийнятті рішень і їх виконанні; навчальний матеріал «схоплюють на льоту», але навчаються нерівно внаслідок підвищеного відволікання, недостатньої зібраності й організованості; схильні до агресивних реакцій внаслідок підвищеної збудливості, в конфліктних ситуаціях займають позицію активного протиборства; присутнє усвідомлення власних помилок; переоцінюють власні сили, здібності, існує тенденція до завищеної самооцінки.

Важкі ситуації: підкорення строгим дисциплінарним правилам, позбавлення вільного контакту з оточуючими людьми; обмеження звичного кола спілкування; позбавлення рухової активності й вимушена бездіяльність; неможливість проявляти лідерство, ініціативу у видумках; одноманітна, монотонна діяльність.

2. Циклоїдний тип: періодична зміна настроїв.

Позитивні риси: в періоди настрою проявляються гіпертимні риси — життєрадісність, товариськість, висока активність і працездатність.

Негативні риси: в періоди придушеного стану проявляються млявість, замкнутість, непослідовність, неврівноваженість, моральна та емоційна нестійкість, занижена працездатність, байдужість, надмірна образливість і прискіпливість.

Поведінкові стереотипи: циклічно мінлива контактність; прагнення до спілкування в періоди емоційного підйому і замкненість в періоди емоційного спаду (всі набридли); у підлітковому віці яскраво проявляються субдепресивні фази і тоді настає підвищена втомлюваність, млявість, небажання вступати в конфлікти, можуть загострюватися стани переживань, самоприниження, самозвинувачення; коли цикл зниження емоційного тонусу минає, починається фаза нормального стану.

Складні ситуації: зміна життєвих стереотипів; суперечливі настроям неочікувані доручення; порушення правил, розпорядку, обов’язків, традицій, що склалися; психічні перевантаження, ситуації невдач.

3. Лабільний тип: емоційно-нестійкий, реактивний.

Позитивні риси: в періоди піднесеного настрою добродушні, охайні, товариські, здатні на дружбу і прив’язаність, чуйність, щирість, проявляють любов до тварин. Негативні риси: в періоди пригніченого настрою роздратовані, запальні, забіякуваті, ослаблений контроль за власними вчинками, схильні до конфліктів.

Поведінкові стереотипи: часта й немотивована зміна настроїв по декілька разів на день; емоційні коливання в настроях виникають у зв’язку із загостреним сприйманням ставлення до себе з боку оточення; незначні жарти інших можуть викликати непередбачувану реакцію; зауваження дорослих також можуть викликати зміну настроїв; на зовнішні подразники необхідно у таких підлітків формувати адекватні способи реагування, які допоможуть стабілізувати настрій і працездатність; здатні на глибокі почуття, на дружбу і прихильність до людей, які їм співчувають, наділені внутрішньою чуйністю до істинного піклування; схвалення і позитивна оцінка здатні підняти їм настрій, відволікти від неприємних думок і станів, перебудувати напрямок діяльності.

Складні ситуації: коли ображають, принижують власну гідність; дисгармонують із настроєм радості або смутку, задоволення або незадоволення; ситуації невдачі, критики, надмірної конкуренції, страху, погрози покарання.

4. Астеноневротичний тип: тривожно-насторожений.

Позитивні риси: старанність, акуратність, дисциплінованість, скромність, товариськість, слухняність, незлопам’ятність. Негативні риси: вередливість, плаксивість, невпевненість, в’ялість, боязкість, забудькуватість, особлива роздратованість через дрібниці, можлива «глуха» неприязність.

Поведінкові стереотипи: у спілкуванні не прагнуть до близьких стосунків через лякливість, невпевненість; не виявляють ініціативи в завоюванні дружби й визнання; мають вузьке коло спілкування; вирізняються швидкою втомлюваністю; спостерігається дратівливість через дрібниці — можуть виникати бурхливі емоційні спалахи, водночас, гнів швидко минає і завершується розкаянням, іноді зі сльозами; вирізняються підвищеною увагою до власного здоров’я і не опираються лікуванню; у конфліктних ситуаціях схильні до реакцій відмови; можуть відмовлятися від додаткових навантажень, завдань, пов’язане з індивідуальною пошуковою творчою роботою.

Складні ситуації: ситуації фізичних і психічних навантажень, змагань і суперництва, активного спілкування, конфліктів, глузування, швидкого переключення у спілкуванні й роботі, невизначеності й новизни, ситуації необхідності прояву волі.

5. Сенситивний тип: чутливий.

Позитивні риси: стійка прив’язаність у дружбі, альтруїзм, дисциплінованість, почуття обов’язку, відповідальність, сумлінність при виконанні завдань, уміння поступатися, високі вимоги до себе, самокритичність, прагнення долати власні недоліки, підвищена емоційна чутливість. Негативні риси: боязкість, сором’язливість, недовірливість, замкненість, полохливість самозвинувачення, іноді самоприниження, образливість і конфлікти на цьому підґрунті, розгубленість у неочікуваних ситуаціях.

Поведінкові стереотипи: контактують із вузьким колом людей, уникають спілкування зі жвавими однолітками, стійку потребу поділитися зі своїми переживаннями реалізують вибірково, зосереджуються на власних недоліках, мають почуття неповноцінності, яке може маскуватися зовнішніми проявами бравади; полохливість проявляється в боязкості темноти і тварин; віддають перевагу перебуванню на самоті, надають спокійним заняттям, у нових умовах або серед незнайомих людей розгублюються, проявляють сором’язливість; не виявляють бажання бути організаторами й лідерами; труднощі посилюються за необхідності самоствердження і вирішення життєвих проблем; надмірно переживають удари по самолюбству.

Складні ситуації: альтернативних виборів; різких переходів від одних справ до інших; несправедливих звинувачень; ситуацій складних доручень з організаторськими функціями, критики й глузування; неможливості поділитися з іншими власними переживаннями.

6. Психастенічний тип: недовірливий, застрягаючий.

Позитивні риси: поміркованість, самокритичність, охайність, серйозність, сумлінність, стабільний настрій, дотримання даних обіцянок, певна надійність у справах і почуттях.

Негативні риси: недовірливість, наявність нав’язливих ідей, прагнення дотримуватися інструкцій, певний формалізм, нерішучість у нових починаннях, безініціативність, нескінченні розмірковування, самокопання, небажання виконувати роботу, що вимагає прояву власної активності, нестандартності, обмежений прагматизм. Поведінкові стереотипи: встановлення контактів лише після тривалих розмірковувань, прояв недовірливості у спілкуванні, уникання конфліктів, нерішучість завжди й у всьому, з складністю вибору; стійкі песимісти, які побоюються майбутнього, копирсаються у власних переживаннях, бояться надуманої небезпеки, часто дотримуються ритуалів і вірять прикметам; у справах вирізняються формалізмом.

Складні ситуації: прийняття самостійних рішень за наявності альтернатив; виконання завдань за відсутності інструкцій або готових прикладів, швидкого переходу від одних справ до інших; ситуації надмірного страху, занепокоєння, тривалих фізичних і психічних навантажень.

7. Шизоїдний тип: замкнений, інтровертований.

Позитивні риси: серйозність, неметушливість, сталість захоплень та інтересів; поміркованість, цілеспрямованість. Негативні риси: холодність, замкненість, нетовариськість, відсутність емпатії, байдужість до справ та інтересів інших, афективні спалахи роздратованості.

Поведінкові стереотипи: слабка комунікабельність, добре обходиться без спілкування і не має друзів; замкненість і зосередження на самому собі, має напружене внутрішнє життя, сповнене фантазій; контакти мають як правило, формальний характер; вибаглива вибірковість в проявах симпатій; замкненість поєднується з нездатністю вловлювати настрої оточення: поділяти радість і горе; зовні намагається не демонструвати власних переживань; уникає суспільних справ і не бажає бути організатором або лідером, стійкі й глибокі захоплення, зазвичай, інтелектуально-естетичного характеру.

Складні ситуації: ситуації встановлення неформальних контактів, неформального спілкування, організаторської діяльності й активної участі у колективних справах, зміни стереотипів, що вже склалися, звичок і режимних традицій.

8. Епілептоїдний тип: агресивний.

Позитивні риси: наполегливість у досягненні поставленої мети, сміливість, рішучість, цілеспрямованість, охайність, скрупульозність.

Негативні риси: дріб’язковість, агресивність, злопам’ятність, деспотизм, грубість і розв’язність у стосунках, підлабузництво перед старшими, люті спалахи афективних реакцій, можливі асоціальні аморальні вчинки.

Поведінкові стереотипи: у спілкуванні вороже ставлення до оточення; прагнення придушення іншого; ініціативність у вербальній і фізичній агресії, прагнення розв’язувати конфлікти, прояв лютих афективних реакцій з безконтрольним відхиленням у поведінці, які слугують захисним механізмом для психіки в ситуаціях накопиченого роздратування; мислення вирізняється інертністю, в’язкістю.

Складні ситуації: ситуації обмеження інтересів, забаганок і примх; обмеження можливості проявляти владу й норовливість; ситуації, що потребують швидкого переключення в роботі, нестандартності рішень; ситуації критики й зауважень; надмірної конкуренції і пригноблення.

9. Істероїдний тип: демонстративний, егоцентричний.

Позитивні риси: наполегливість, ініціативність, цілеспрямованість, товариськість, винахідливість, самостійність, здатність взяти на себе керівництво, організаторські схильності. Негативні риси: егоїзм, надмірне себелюбство, жага уваги до власної персони, демагогія, брехливість, здатність плести інтриги, лицемірність, задерикуватість, відчайдушність і ризик, хвалькуватість.

Поведінкові стереотипи: швидкість і легкість встановлення контактів із широким колом людей, прагнення до лідерства у спілкуванні, бажання бути популярним і звертати на себе увагу; висока комунікативність і пристосовуваність до різних відносин; характерні неглибокі почуття і нестійка прив’язаність; провокування конфліктів; неспроможність об’єктивно оцінювати себе з боку, пов’язана з психологічним механізмом витіснення небажаної інформації; вирізняються нещирістю, нестійкістю почуттів, в одязі спостерігається демонстративність.

Складні ситуації: ситуації прояву байдужості й неуваги до себе; ситуації самотності або обмеження кола спілкування; неможливість проявити себе — обмеження діяльності; ситуації невизнання і нелюбові; одноманітне «сіре» життя; ситуації, що потребують постійного тривалого психічного або фізичного напруження.

10. Нестійкий тип: безвільний.

Позитивні риси: зовнішня слухняність, товариськість, відкритість, люб’язність, швидке переключення у справах і спілкуванні. Негативні риси: безвілля, прагнення до розваг, балакучість, вихваляння, бездуховність, конформізм, лицемірство, боягузливість, безвідповідальність.

Поведінкові стереотипи: прагнення уникати зіткнень і конфліктів; пасивна позиція у спілкуванні; безладні контакти з людьми; вияв безвілля; нездатність до самостійних і виважених дій, схильні до навіювання; нездатність до активної творчої діяльності; байдужість до власного майбутнього, безцільне бродяжництво; прагнення до розваг, задоволень, нових захоплень тощо; може бути співучасником аморальних дій.

Складні ситуації: ситуації концентрації психічних зусиль; відповідальних рішень, подолання труднощів і вирішення складних завдань, ситуації підкорення дисциплінарним правилам і вимогам, обмеження у спілкуванні, у нових контактах і враженнях, у справах та іграх, які приносять задоволення й не потребують зусиль.

11. Конформний тип: наслідувальний.

Позитивні риси: дружелюбність, дисциплінованість, поступливість, підкорення суспільній думці більшості. Негативні риси: несамостійність, слабка воля, некритичність, консерватизм, залежність від оточуючих, слабка реалізація своїх потенційних можливостей, за наявності негативного прикладу проявляються негативні риси людини, яка здійснює вплив.

Поведінкові стереотипи: пристосування до оточення, копіювання його стереотипів поведінки і думок, наслідування прикладів, легкість встановлення контактів, стосунки непостійні, відсутність прагнення до прояву ініціативи й лідерства у спілкуванні й діяльності, прагнення бути як усі, відсутність самостійності, прояв лінощів, недостатність гнучкості мислення, недовірливість і підозрілість до нових людей, відсутність сміливості, ініціативи, оригінальності.

Складні ситуації: самостійні рішення, вигнання з референтної групи, освоєння нових ідей і нових видів діяльності, ситуації різкої зміни стереотипів; ситуації, що потребують прояву вольових якостей, вирішення проблемних завдань.

6. Формування характеру

Важливу роль у формуванні й розвитку характеру дитини відіграє його спілкування з оточенням. У вчинках і поведінці дитина наслідує близьких дорослих людей. За допомогою научіння через наслідування й емоційне підкріплення дитина засвоює форми поведінки дорослих.

Сензитивним періодом для становлення характеру вважають вік від 2–3 років до 9-10 років, коли діти багато й активно спілкуються як з дорослими, так і однолітками.

Стиль спілкування дорослих один із одним на очах у дитини, способи ставлення до самої дитини надзвичайно важливі для становлення характеру. Одними з перших у характері людини закладаються такі риси: доброта, товариськість, чуйність, егоїстичність, байдужість. На думку науковців, формування саме цих рис починається у перші місяці життя дитини і залежить від поведінки та ставлення до малюка мами.

У ранньому дошкільному дитинстві формуються такі риси: як охайність, сумлінність, відповідальність, наполегливість, працелюбність. Вони формуються й закріплюються в дитячих іграх та різноманітних видах домашньої праці. У цей період важливими є позитивні підкріплення батьків у вигляді схвалення та заохочення вчинків і поведінки дитини.

У початкових класах школи оформлюються риси характеру, що проявляються у ставленні до інших людей. Якщо в школі існує підтримка рис, набутих дитиною в умовах сім’ї, то вони закріплюються і, як правило, зберігаються упродовж життя. Якщо отриманий досвід не схвалюється однолітками, учителями та іншими дорослими, відбувається перебудова характеру, яка супроводжується вираженими внутрішніми й зовнішніми конфліктами. У підлітковому віці активно розвиваються й закріплюються вольові риси характеру, а в ранньому юнацькому віці — базові моральні й світоглядні риси.

Варто зазначити, що характер не є сталим утворенням. Він формується і трансформується протягом життєвого шляху людину, тому після завершення навчання у школі або іншому навчальному закладі характер людини продовжує формуватися та змінюватися залежно від світогляду, переконань, звичок, моральної поведінки. Цей процес у психологічних джерелах розглядається як самовиховання особистості. Він передбачає, що людина здатна позбутися зарозумілості, здатна критично подивитися на себе, побачити власні недоліки. Це дозволить визначити напрямки й цілі подальшої роботи над собою.

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте сутність поняття «характер».

2. У чому полягає відмінність між характером і темпераментом?

3. Які компоненти можна виокремити у структурі характеру? Охарактеризуйте їх.

4. Доведіть взаємозв’язок характеру і волі особистості.

5. Як співвідносяться між собою характер і почуття людини?

6. Які підходи до класифікації рис характеру ви знаєте?

7. Розкрийте сутність поняття «акцентуація характеру» і їх причини виникнення.

8. Охарактеризуйте акцентуації характеру підлітків (за типологією А. Личко).

9. У чому полягають особливості формування характеру?

10. Як ви розумієте процес самовиховання особистості?

Словник термінів

Акцентуації характеру — це надмірне посилення окремих рис характеру, при якому спостерігається відхилення психіки й поведінки, що межують з психопатією.

Риси характеру — це психічні властивості людини, які визначають її поведінку у типових обставинах та ситуаціях.

Характер — це сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які формуються і виявляються в діяльності й спілкуванні, обумовлюючи типові для індивіда способи поведінки.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Наведіть три приклади з художньої літератури, які демонструють властивості темпераменту. Виконайте завдання письмово.

Завдання 2

Визначить тип акцентуації характеру:

1. Позитивні риси: товариськість, дисциплінованість, поступливість, відсутність спротиву суспільній думці більшості.

Негативні риси: несамостійність, слабка воля, некритичність, консерватизм, залежність від оточення, слабка реалізація своїх потенційних можливостей, при наявності негативного прикладу проявляються негативні риси людини, яка здійснює вплив.

Поведінкові стереотипи: пристосування до оточення, копіювання стереотипів поведінки і думок, наслідування прикладів, легкість встановлення контактів, непостійність стосунків, відсутність прагнення до прояву ініціативи й лідерства у спілкуванні й діяльності, прагнення бути як усі, відсутність самостійності, прояв лінощів, недостатності гнучкості мислення, недовірливості і підозрілості щодо нових людей, відсутність сміливості, ініціативи, оригінальності.

2. Позитивні риси: наполегливість у досягненні поставленої мети, сміливість, рішучість, цілеспрямованість, охайність, скрупульозність.

Негативні риси: дріб’язковість, агресивність, злопам’ятність, деспотизм, грубість і розв’язність у стосунках, підлабузництво перед старшими, люті спалахи афективних реакцій, можливі асоціальні аморальні вчинки.

Поведінкові стереотипи: у спілкуванні вороже ставлення до оточення; прагнення придушення іншого; ініціативність у вербальній і фізичній агресії, прагнення розв’язувати конфлікти, прояв лютих афективних реакцій з безконтрольним відхиленням у поведінці, які слугують захисним механізмом для психіки в ситуаціях накопиченого роздратування; мислення вирізняється інертністю, в’язкістю.

3. Позитивні риси: серйозність, неметушливість, сталість захоплень та інтересів; поміркованість, цілеспрямованість.

Негативні риси: холодність, замкненість, нетовариськість, відсутність емпатії, байдужість до справ та інтересів інших, афективні спалахи роздратованості.

Поведінкові стереотипи: слабка комунікабельність, мінімум спілкування і відсутність друзів; замкненість і зосередження на самому собі, напружене внутрішнє життя, сповнене фантазій; контакти, як правило, формального характеру; вибаглива вибірковість у проявах симпатій; замкненість поєднується з нездатністю вловлювати настрої оточення: поділяти радість і горе; зовні не демонструє власних переживань; уникає суспільних справ і не бажає бути організатором або лідером, стійкі й глибокі захоплення, як правило, інтелектуально-естетичного характеру.

4. Позитивні риси: в періоди настрою проявляються гіпертимні риси — життєрадісність, товариськість, висока активність і працездатність.

Негативні риси: в періоди придушеного стану проявляються млявість, замкненість, непослідовність, неврівноваженість, моральна та емоційна нестійкість, занижена працездатність, байдужість, надмірна образливість і прискіпливість.

Поведінкові стереотипи: циклічно мінлива контактність; прагнення до спілкування в періоди емоційного підйому і замкненість в періоди емоційного спаду (всі набридли); у підлітковому віці яскраво проявляються субдепресивні фази і тоді настає підвищена втомлюваність, млявість, небажання вступати в конфлікти, можуть загострюватися стани переживань, самоприниження, самозвинувачення; коли цикл зниження емоційного тонусу минає, настає фаза нормального стану.

Завдання 3

Які риси характеру можуть проявлятися у нижче наведених ситуаціях:

1. Складання іспиту.

2. Зустріч друзів.

3. Знайомство.

4. Неспівпадіння думок.

5. Необхідність вибачитися.

6. Виступ у суді.

7. Прийняття на себе керівництва колективом.

8. Покарання.

9. Невизнання успіхів.

10. Конкуренція.

Завдання 4

Визначте, які властивості структури характеру (сила — слабкість, стійкість — ситуативність, цілісність — суперечливість) найбільш яскраво проявляються у наведених нижче характеристиках.

1. Сергій Г., 17 років. Легко підпадає під вплив інших. Його інтереси слабкі та нестійкі. Колись він цікавився технікою, пізніше — шахами, нині грає у шкільному оркестрі. Навчається посередньо. За громадські справи береться охоче, однак виконує недбало. Перед найменшими труднощами відступає.

2. Мишко С., 8 років. Дуже хитрий хлопчик, намагається обдурити друзів під час гри, і це йому вдається. Діти не люблять Мишка за хитрість, забіякуватість, наклепництво. Він намагається з усіх сил перекласти провину на інших. Хлопчик брехливий, лицемірний, радіє невдачам приятелів, часто пустує, але вчасно уникає викривання, і тоді вся провина падає на інших дітей. Він залишається цим задоволений. Водночас Мишко добрий, швидко забуває образи.

3. Сашко У., 18 років. Для нього характерними є відсутність ініціативи, самостійності, наполегливості. Він не може критикувати товаришів і бути вимогливим, навіть якщо бачить недоліки й не побоюється тих, хто заслуговує на критику. У нього погано розвинені цілеспрямованість і працездатність, а його активність найбільше проявляється у балакучості та смішкуватості. Навчається Сашко задовільно. Він не вирізняється працьовитістю; почуття відповідальності, самокритичності і вимогливості до себе розвинені погано.

Завдання 5

Прокоментуйте висловлювання:

1. Головне не те, що робить з людини природа, а те, що вона робить із себе, оскільки перше відноситься до темпераменту, і лише друге свідчить про те, що в неї є характер (І. Кант).

2. Риси характеру — це ті суттєві властивості людини, з яких певною логікою і внутрішньою послідовністю витікає одна лінія поведінки, одні вчинки, і якими виключаються як не сумісні з ними, протилежні їм інші (С. Рубінштейн).

3. Характер людини найбільше розкривається, коли вона описує характер іншої людини (Ж. Поль).

4. Про характер людини дізнаєшся тоді, коли вона стає твоїм начальником (Еріх Марія Ремарк).

5. Якщо жінка проявляє характер, про неї говорять: «Вередлива баба». Якщо характер проявляє чоловік, про нього говорять: «Він хороший чолов’яга» (М. Тетчер).

6. Упертість є тільки формою характеру, але не його змістом (І. Кант).

7. Посій вчинок — пожнеш звичку, посій звичку — пожнеш характер, посій характер — пожнеш долю (Східна приказка).

Завдання 6

Складіть кросворд на 10 слів, використовуючи прізвища науковців, які досліджували характер та поняття теми.

Завдання 7

Подайте у вигляді структурної схеми характер як психічну властивість особистості.

Діагностика акцентуацій характеру Г. Шмішека

Теоретичним підґрунтям питальника Г. Шмішека є теорія акцентуйованих особистостей Карла Леонгарда.

Матеріали та обладнання: бланк для відповідей, інструкція обстежуваному, текст питальника, «ключ».

Процедура обстеження

1. Ознайомити обстежуваного з інструкцією для виконання завдання, перевірити її розуміння, видати бланк для фіксації результатів і текст питальника.

2. Провести опитування.

3. Здійснити обробку результатів у відповідності до розподілу питань за окремими шкалами.

4. Виконати інтерпретацію отриманих результатів.

Інструкція досліджуваному: «Вам пропонується відповісти на запитання, які стосуються різних сфер життя. На кожне запитання можна дати відповідь «так» чи «ні». Відповідь відмічайте у відповідній клітинці бланку для відповідей. Не затримуйтесь довго на одному запитанні, фіксуйте першу відповідь, як спала вам на думку. Пам’ятайте, що немає ані поганих, ані гарних відповідей. Кожна відповідь повинна віддзеркалювати вашу думку про себе.

Текст опитувальника

1. Ваш настрій переважно буває ясним, не засмученим?

2. Чи чутливі (вразливі) ви?

3. Чи легко ви плачете?

4. Чи виникають у вас по завершенні будь-якої справи сумніви в якості її виконання і чи перевіряєте ви правильність усе зробленого?

5. Чи були ви в дитинстві такими ж сміливими як і ваші однолітки?

6. Чи бувають у вас коливання настрою від дуже веселого до дуже тужливого?

7. Знаходячись серед людей, вам подобається бути в центрі уваги?

8. Чи бувають дні, коли ви без будь — якого приводу впадаєте у незадоволено — роздратований настрій, так що краще нікому вас не зачіпати?

9. Чи серйозна ви людина?

10. Чи здатні ви захоплюватися, замиловуватися чим-небудь?

11. Чи заповзяті ви?

12. Чи швидко ви забуваєте, якщо ви кого-небудь образили?

13. Чи м’якосерді ви?

14. Опускаючи листа в поштову скриньку, чи перевіряєте ви рукою правильність його опускання в скриньку, чи не застряг у щілині?

15. Чи намагаєтеся ви на роботі із честолюбства бути одним із кращих?

16. Чи боялися ви в дитячі роки грози, собак?

17. Чи вважать вас інші люди дещо педантичним?

18. Чи залежить ваш настрій від зовнішніх обставин?

19. Чи люблять вас ваші знайомі?

20. Чи схильні ви інколи до душевних поривів, внутрішньої стурбованості?

21. Ваш настрій зазвичай дещо пригнічений?

22. Чи траплялося вам голосити, переживати важкі нервові потрясіння?

23. Вам важко тривалий час знаходитися на одному місці?

24. Чи енергійно ви відстоюєте свої інтереси, коли по відношенню до вас проявляють несправедливість?

25. Чи можете ви зарізати птицю?

26. Чи дратує вас, якщо гардина або скатертина висить криво, дещо нерівно? Чи прагнете ви відразу це виправити?

27. Чи боялися ви, в дитинстві залишатися вдома сам?

28. Чи бувають у вас безпричинні коливання настрою?

29. Чи ви є за своїми професійними якостями одним із кращих?

30. Чи здатні ви бути пустотливо-веселим?

31. Чи легко ви впадаєте у гнів?

32. Чи відчуваєте ви себе інколи дуже щасливим?

33. Чи можете ви розважати інших, бути душею компанії?

34. Чи можете ви прямо висловити комусь свою думку про нього?

35. Чи хвилює вас вигляд крові?

36. Чи охоче ви беретеся за справу, що вимагає від вас великої особистої відповідальності?

37. Чи стаєте ви на захист людей, по відношенню до яких проявлена несправедливість?

38. Чи турбує вас необхідність спускатися в темний льох, увійти в порожню неосвітлену кімнату?

39. Ви надаєте перевагу діяльності, що потребує повільності і точності, чи роботі швидкій, але не настільки кропіткій і ретельній?

40. Чи товариська ви людина?

41. Чи охоче ви у школі декламували вірші?

42. Чи здається вам життя важким?

43. Чи в дитинстві, Ви не втікали з дому?

44. Чи траплялося вам засмучуватися через якийсь конфлікт, сварки, що після цього ви не відчували себе здатним піти на роботу?

45. Чи можна сказати, що навіть зазнаючи невдач, ви не втрачаєте почуття гумору?

46. Чи намагаєтеся ви помиритися, якщо кого-небудь образили?

47. Чи любите ви тварин?

48. Чи доводилося вам, пішовши з дому, повернутися і перевірити, чи не трапилося чого-небудь?

49. Чи турбували вас коли-небудь думки, що з вами або з вашими рідними щось має трапитися?

50. Чи не думаєте ви, що ваш настрій інколи змінюється залежно від погоди?

51. Чи складно вам виступати на сцені або з кафедри перед великою аудиторією?

52. Чи можете ви, якщо на когось сердитесь, пустити в хід руки?

53. Чи подобається вам бувати серед людей?

54. Чи можете ви під впливом розчарування впасти у відчай?

55. Чи любите ви організаторську діяльність?

56. Чи наполегливі ви в досягненні мети, якщо на вашому шляху зустрічаються багато перешкод?

57. Чи може трагічний фільм вас так схвилювати, що на очах виступлять сльози?

58. Чи не буває вам важко заснути через те, що голова наповнена денними клопотами або проблемами майбутнього?

59. Чи підказували ви або давали списувати в шкільні роки своїм однокласникам?

60. Чи хвилює вас необхідність пройти одному в темряві кладовищем?

61. Чи стежите ви за тим, щоб у вашій оселі кожна річ лежала на своєму місці?

62. Чи буває так, що ви лягаєте спати з гарним настроєм, а прокидаєтесь з поганим?

63. Чи легко ви пристосовуєтеся до нової ситуації?

64. Чи схильні ви до головних болей?

65. Чи часто ви смієтеся?

66. Чи можете ви ставитися до людей, яких ні в що не ставите, так, щоб вони цього не помічали?

67. Чи вважаєте ви себе енергійною людиною?

68. Чи страждаєте ви від несправедливості?

69. Чи любите ви природу?

70. Йдучи з дому або лягаючи спати, чи перевіряєте ви чи закритий газ? Вимкнене світло? Замкнені двері?

71. Чи боязкі ви?

72. Чи змінюється ваш настрій під впливом алкоголю?

73. Чи берете участь нині або в молодості в аматорських виставах, у драматичному гуртку?

74. Чи відчуваєте ви коли-небудь потяг до чого-небудь заманливо- недосяжного?

75. Чи ставитесь ви до майбутнього песимістично?

76. Чи бувають у вас раптові переходи настрою від великої радості до глибокої туги?

77. Чи вдається вам при спілкуванні з людьми створювати певний настрій?

78. Чи довго ви зберігаєте почуття гніву, прикрості?

79. Чи переживаєте ви тривалий час туги інших людей?

80. Чи могли ви у шкільні роки переписувати через чорнильну пляму сторінку зошита?

81. Чи можна сказати, що ви ставитеся до людей швидше насторожено-недовірливо, ніж довірливо?

82. Чи часто у вас бувають страхітливі сновидіння?

83. Чи виникають у вас іноді раптово такі уявлення, що ви можете кинутися під колеса потягу, що мчить, або, якщо ви знаходитеся біля високо розташованого відчиненого вікна, що можете з нього вистрибну?

84. Чи стаєте ви веселішими в оточенні веселих людей?

85. Чи така ви людина, яка може відволіктися від гнітючих проблем досить добре, не думаючи постійно про них?

86. Чи здійснюєте ви під впливом алкоголю, раптові, імпульсивні дії, вчинки?

87. У розмові ви швидше небагатослівні, ніж балакучі?

88. Чи могли б ви, беручи участь у театральній виставі настільки ввійти в роль, вжитися в образ так, що забути при цьому, що ви сам не такий, як на сцені?

Обробка результатів

1. Підрахувати кількість збігів відповідей з «ключем» і помножити на вказаний для кожної шкали коефіцієнт.

Примітка: застосування множника необхідне для того, щоб можна було порівнювати різні типи акцентуацій між собою. При цьому максимальний показник по кожному типу акцентуацій дорівнює 24 балам.

2. Виявити типи акцентуацій характеру і темпераменту особистості. Ознакою акцентуації, тобто високої вираженості певної риси

особистості, вважається показник, вищий 19 балів. Показники, вищі

12 балів, свідчать про наявну тенденцію формування відповідної акцентуації (латентна акцентуація).

3. Проаналізувати отримані дані, зробити відповідні висновки.

Аналіз результатів

Залежно від ступеня вираженості розрізняють явні та приховані (латентні) акцентуації, які можуть переходити одна в одну під впливом різноманітних факторів, до найважливіших з яких відносяться особливості сімейного виховання, соціального оточення, професійної діяльності, фізичного здоров’я.

При тривалому впливові складних психогенних ситуацій, по відношенню до яких акцентуйована особистість є найбільш вразливою, на «місце найменшого опору» даного типу характеру, акцентуація може стати підґрунтям гострих афективних реакцій, неврозів, психопатичного розвитку.

Типологія акцентуацій характеру базується на детально розробленій у психіатрії класифікації психопатії, відображаючи одночасно і властивості характеру психічно здорової людини.

Характеристика типів акцентуацій характеру і темпераменту.

Гіпертимічний тип: гіпертимічний темперамент, різкий ступінь якого носить назву гіпоманіакального стану, характеризується підвищеним фоном настрою в поєднанні з жадобою діяльності, підвищеною балакучістю з тенденцією постійно відхилятися від теми розмови, що іноді може призводити до скачки думок. На думку К. Леонгарда, усі ці три ознаки одночасно в більшій або меншій мірі спостерігаються завжди.

Гіпертимічна акцентуація не завжди має негативні наслідки для особистості. Іноді вона може позитивно впливати на все життя людини. Так, людей цього типу відрізняє значна рухливість, енергійність, оптимістичність, вираженість жестів та міміки, високий життєвий тонус, хороший апетит та здоровий сон.

Жадоба діяльності стимулює у них ініціативу, постійно штовхаючи на пошук нового, завдяки чому досягають виробничих і творчих успіхів. Відхилення від головної думки породжує безліч несподіваних асоціацій, ідей, що також сприяє активному творчому мисленню.

У товаристві гіпертимічні особистості є блискучими співрозмовниками. Вони контактні, полюбляють компанії однолітків, постійно знаходяться у центрі уваги, усіх розважають, прагнуть домінувати. Проте, якщо даний темперамент виражений занадто яскраво, то позитивний прогноз знімається. Надмірна жадоба діяльності призводить до того, що людина береться за багато справ і нічого не доводить до завершення. Багатство ідей перетворюється на порожнє прожектерство.

Надмірна веселість може переходити у дратівливість. Постійно спостерігаються порушення етичних норм, оскільки у певні моменти вони наче втрачають почуття обов’язку. Надмірне прагнення до самостійності може стати джерелом конфлікту.

Вони важко переносять умови суворої дисципліни, монотонної діяльності, вимушеної самотності.

Дистимічний тип: дистимічний темперамент (при більш різкому прояві субдепресивний) є протилежністю гіпертимічного типу акцентуації. Людей цього типу відрізняє ослаблене стимулювання життєдіяльності, серйозність, пригніченість настрою, слабкість вольових зусиль, уповільнене мислення.

Для них характерне песимістичне ставлення до майбутнього, зосередженість передусім на сумних сторонах життя, занижена самооцінка, загострене почуття справедливості, низький рівень контактності, небагатослів’я, відлюдний спосіб життя.

Цим людям притаманні сумлінність та серйозна етична позиція, що є позитивним рисами дистимічного темпераменту. Пасивність та уповільнене мислення у тих випадках, коли вони виходять за межі норми, відносяться до негативних властивостей даного темпераменту.

Особливості дистимічного темпераменту, як правило, встановлюються вже в дитинстві. Такі діти вирізняються серед інших боязкістю, нерішучістю, відсутністю дитячої веселості та безтурботності. Депресивність і уповільненість реакцій та мислення іноді, не зважаючи на нормальний інтелект, можуть стати причиною неуспішності в навчанні та відставанні від однолітків.

Циклотимічний тип: афективно-лабільні (або при яскраво виражених проявах циклотимічні особистості) — це люди, для яких характерна зміна гіпертимічних та дистимічних станів. Під час душевного підйому вони поводять себе за гіпертимічним типом, що супроводжується загальною картиною гіпертимії: жадобою діяльності, підвищеною балакучістю, скачкою ідей. Під час спаду — за дистимічним, що проявляється у пригніченості та уповільненості реакцій і мислення. Зміна станів іноді може відбуватися без очевидних зовнішніх причин, а іноді у зв’язку з певними конкретними подіями.

Циклотимічним особистостям властива залежність від зовнішніх подій та «зараженість» настроєм оточення, тому у веселому товаристві афективно-лабільні особистості можуть бути в центрі уваги і розважати всіх оточуючих, а в серйозному — наймовчазнішими та замкненими.

Афективно-екзальтований тип: для людей афективно- екзальтованого темпераменту характерне бурхливе реагування на зовнішні події. Темп наростання реакцій та їх зовнішні прояви відрізняються надзвичайною інтенсивністю. Афективно-екзальтовані особистості однаково легко впадають у захват від радісних подій та у відчай від сумних, а також, через лабільність психіки, легко переходять від одного стану до іншого.

Екзальтація незначною мірою пов’язана з егоїстичними стимулами, значно частіше вона мотивована тонкими, альтруїстичними спонуканнями. Так, захоплення може бути викликано музикою, мистецтвом, природою, переживаннями релігійного порядку, радістю за близьких та друзів. А жалість, співчуття до нещасних людей та тварин здатні довести таку людину до відчаю. Людям афективно-екзальтованого темпераменту властиві висока контактність, балакучість, закохуваність, гарний смак. Вони не люблять самотніх роздумів, потребують підтримки і визнання людей, мають багато друзів, легко піддаються навіюванню, схильні до непродуманих вчинків. Часто сперечаються, проте не доводять справу до відкритого конфлікту.

Афективно-екзальтований темперамент часто властивий артистичним натурам — художникам, поетам, акторам, письменникам.

Тривожний тип: цим людям властива боязкість, лякливість, сором’язливість. Їм притаманна тенденція переживати почуття власної меншовартості, невпевненості у собі, низька контактність, монотонний настрій.

У дитячому віці почуття страху нерідко досягає крайнього ступеня. Діти тривожного темпераменту часто бояться темряви, собак, грози, залишатися на самоті в кімнаті. Часто вони відчувають сильний страх перед учителями, соромляться відповідати перед усім класом, тяжко переживають іспити та перевірки. Вони бояться інших дітей, уникаючи шумних компаній однолітків, тому останні їх часто переслідують.

З віком тривожність зменшується. У дорослому віці тривожний темперамент може проявлятися у двох типах боязкості, що диференціюється при простому спостереженні. Це боязкість з елементами покірності та приниженості або ананкастична тривожність, специфікою якої є внутрішня невпевненість у собі. У першому випадку людина постійно є настороженою перед зовнішніми подразниками, а в іншому — джерелом боязкості виступає власна поведінка людини. В обох випадках можлива гіперкомпенсація у вигляді самовпевненості або навіть зухвалої поведінки, що однак є неприродним для людини тривожного темпераменту, і тому легко розпізнається.

Емотивний тип: емотивність характеризується чутливістю, вразливістю і глибокими емоціями, що мотивовані, як і в афективно- екзальтованого темпераменту, тонкими альтруїстичними спонуканнями. Однак у емотивних особистостей емоції розвиваються з меншою швидкістю і для них не властиві межові гіпер- та гіпоемоційні переживання. Зазвичай таких людей характеризують як душевних і м’якосердих. Вони жалісні, їх легко розчулити.

М’якосердість та душевність людей емотивного темпераменту пов’язана з підсиленими зовнішніми проявами їх реакцій. Міміка емотивної особистості чітко відображає її почуття на те, наскільки глибоко вони її захоплюють. Особливо характерною для них є сльозливість: вони плачуть, розповідаючи про сумні події, але і сльози радості також легко з’являються на їхніх обличчях.

Особлива чутливість емотивних людей призводить до того, що душевні потрясіння викликають у них реактивну депресію. Іноді, коли душевний розлад досягає патологічного ступеня, можливі спроби самогубства. Варто зазначити, що, на відміну від дистимічної та циклотимічної акцентуацій, в емотивної особистості відсутня схильність до депресивних реакцій, тому важкість депресії завжди адекватна вчинку.

Емотивним особистостям властиві гуманність, співчутливість, безконфліктність, товариськість, почуття обов’язку, ретельність.

Демонстративний тип: сутність демонстративного (або, при більш вираженій акцентуації, істеричного) типу полягає в аномальній здатності до витіснення. Демонстративні особистості в будь-яку мить здатні витіснити зі своєї свідомості неприємну інформацію, а за необхідності «згадати» її. Проте припускається, що ці люди можуть повністю забути те, про що не бажають знати або те, що тривалий час витісняли зі свідомості. За яскраво вираженої акцентуації істерики здатні до витіснення навіть фізичного болю.

Демонстративній особистості притаманна надмірна комунікабельність, легкість у встановленні контактів, прагнення до лідерства, підвищена емоційність при відсутності дійсно глибоких почуттів та емоційна лабільність. Люди демонстративного типу схильні до фантазування, брехливості, удаваності, артистизму та авантюризму. Відмічається безмежний егоцентризм, неадекватно завищена самооцінка, високий рівень домагань. Характерними особливостями демонстративного типу акцентуації є прагнення бути в центрі уваги, жадоба визнання, необдумувані лінії поведінки.

У побуті багато характерних рис демонстративної психіки цінується позитивно. Їм властива здатність добре відчувати партнера, пристосовуватися до людей, «вживатися в роль», що високо оцінюється у тих професіях, де вимагається проникнення у психіку іншої людини (акторство, сфера обслуговування).

Педантичний тип: особистості педантичного типу характеризуються зниженою здатністю до витіснення. Вони не здатні витіснити сумніви, і це гальмує їхні дії. Педантичні особистості проявляють нерішучість при прийняті рішення, нездатність до прийняття остаточного рішення навіть у ситуаціях, коли загроза (ризик) від прийнятого рішення може виявитися мінімальною.

Педантичність шкодить особистості лише тоді, коли вона набуває хворобливого характеру. Здатність приймати рішення в цих випадках настільки порушена, що людина не в змозі нормально працювати. Охоплений сумнівами, особливо сильними у випадку доручення відповідальної роботи, працівник знову перевіряє, чи є задовільними результати його роботи, чи можна вважати роботу завершеною. Це призводить до понаднормового навантаження, відставання від інших працівників та колективу в цілому.

В особистому житті надмірна педантичність також може значно шкодити. Виконання побутових обов’язків (прибирання в кімнаті, приготування їжі, миття посуду) відбувається настільки ж складно, як і реалізація трудової діяльності.

Цим людям притаманні ригідність, інертність психічних процесів, довгі переживання травмуючих подій. Вони рідко вдаються до конфліктної взаємодії, виступаючи частіше пасивною стороною, ніж активною.

Однак, якщо педантичність лише як акцентуйована риса характеру, усі зазначені вище негативні моменти не проявляються. У поведінці педантичної особистості, навпаки, проявляються переваги, пов’язані з тенденцією до ґрунтовності, чіткості, охайності, сумлінності, надійності та закінченості у справах. Високі ділові якості у поєднанні з відданістю своєму підприємству роблять цих людей цінними для суспільства.

Застрягливий (стійкий, ригідний) тип: основою застряглого типу акцентуації особистості є патологічна стійкість афекту. Афект тримається дуже довго, хоча ніякі нові переживання його не активізують. Людині достатньо подумки повернутися до травмуючої події, як негайно «оживають» емоції, що супроводжували стрес.

Особливою силою відрізняються егоїстичні афекти, тому затрягливими особистостями, як правило, ніколи не забуваються образи та зачіпання власних інтересів. Їх характеризують як чутливих, легко вразливих, хворобливо образливих, злопам’ятних, мстивих, ревнивих, схильних до роздратування. Особливо яскравою рисою осіб

із надзвичайною стійкістю афектів є честолюбство, яке супроводжується самовпевненістю. Тому риси застрягання появляються не тільки при збитках, а й в ситуаціях успіху, оскільки заохочення таким людям завжди не вистачає.

Оскільки перешкоди егоїстичним прагненням ідуть від оточення, то при високому ступені застрягання, тобто у особистостей параноїдального типу, спостерігається така характерна риса, як підозрілість, яка розповсюджується на всі сфери та відносини.

Застрягливий тип особистості має однаковий потенціал позитивного й негативного розвитку характеру. У несприятливих умовах вони можуть стати нетерплячими, конфліктними, незговірливими, а у сприятливих — невтомними та цілеспрямованими працівниками з відмінними трудовими та творчими показниками.

Збудливий тип: цим людям притаманні недостатня керованість поведінки, імпульсивність реакцій, підвищена конфліктність, гнівливість, грубість, похмурість, нетерпимість до інших. Вони дратівливі, запальні, із труднощами вживаються в колективі, схильні до частої зміни місця роботи.

Інколи можуть проявляти жорстокість та піддаватися потягам. У випадку збудливого типу особистості можна говорити про патологічну владу потягів, трактуючи потяг як пранення до фізичної розрядки. З наростанням гніву такі люди зазвичай від лайки переходять до бійки. Іноді рукоприкладство випереджає слова, оскільки в’язкість, уповільненість та низький рівень мисленнєвих здібностей ускладнюють обмін думками під час суперечки.

Імпульсивність патологічного характеру відноситься також до потягів у вузькому розумінні слова. Так, збудливі особистості часто нерозбірливі у їжі, багато хто з них стають алкоголіками. Прояви збудливих особистостей у сексуальній сфері також характеризуються імпульсивністю, нерозбірливістю, непомірністю статевих потреб, низькою моральністю.

Варто зазначити, що на відміну від «чистих» типів, значно частіше зустрічаються змішані форми акцентуацій характеру — проміжні типи (нашаровування нових рис характеру на структуру, що вже сформувалася).

Тестові завдання для перевірки знань

1. Ознаками епілептоїдного характеру є:

а) рішучість;

б) агресивність;

в) емоційна холодність;

г) емпатійність.

2. Людина, яка ставить перед собою нижчі цілі ніж ті, яких вона може досягнути, перебільшує значення невдач, має гостру потребу в підтримці оточення, має таку самооцінку:

а) занижену;

б) завищену;

в) адекватну;

г) патологічну.

3. Здатність особистості самостійно ставити перед собою завдання й без нагадувань і спонукань інших здійснювати їх, характеризує:

а) цілеспрямованість особистості;

б) ініціативність особистості;

в) рішучість особистості;

г) наполегливість особистості.

4. У характері психастеніків проявляються такі риси:

а) твердість;

б) ініціативність;

в) нерішучість;

г) рішучість.

5. Псевдовиправдовування власних вчинків і поведінки називається:

а) проекцією;

б) раціоналізацією;

в) сублімацією;

г) витісненням.

6. Егоцентризм, потреба постійної уваги до своєї особи, виражена схильність до театральності у підлітковому віці є характерними для акцентуйованого характеру:

а) гіпертимного типу;

б) епілептоїдного типу;

в) істероїдного типу;

г) конформного типу.

7. Спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на інших — це:

а) сензитивність;

б) ригідність;

в) інтровертованість;

г) екстравертованість.

8. Крайні варіанти норми як результат підсилення окремих рис характеру називаються:

а) акцентуацією;

б) конформністю;

в) ригідністю;

г) пластичністю.

9. Акцентуації — це такі варіанти розвитку характеру, яким не притаманні:

а) підвищена вразливість;

б) зниження здатності до соціальної адаптації;

в) порушення потребнісно-мотиваційної сфери у формі домінування амбівалентних станів;

г) підвищена здатність до соціальної адаптації.

10. Підкорення будь-яким авторитетам, більшості в групі, схильність до моралізаторства, консерватизму, готовність заради власних інтересів зрадити товариша є характерними у підлітковому віці для акцентуйованого характеру:

а) епілептоїдного типу;

б) істероїдного типу;

в) конформного типу;

г) гіпертимного типу.

11. Спрямованість реакцій та діяльності особистості на себе, на особисті переживання й думки — це:

а) ригідність;

б) інтровертованість;

в) екстравертованість;

г) сензитивність.

12. Однією з перших наукових розробок, у якій запропонована класифікація характеру, була праця:

а) Д. Мілля і А. Бена «Про вивчення характеру»;

б) Ю. Банзена «Нариси характерології»;

в) Теофраста «Характери»;

г) К. Любрюєйра «Характери або вдачі нашого часу».

13. Одним із засновників сучасної характерології є:

а) А. Бен;

б) Т. Рібо;

в) Сократ;

г) Платон.

14. Підвищена збудливість, схильність до апатії, дратівлива реакція на зауваження, різка зміна настрою від піднесеного до пригніченого є характерними у підлітковому віці для акцентуйованого характеру:

а) циклоїдного типу;

б) конформного типу;

в) гіпертимного типу;

г) сензитивного типу.

15. Складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього потребують обставини, — це:

а) інтровертованість;

б) екстравертованість;

в) сензитивність;

г) ригідність.

16. У характері психастеніків має прояв така риса, як:

а) нерішучість;

б) жорстокість;

в) наполегливість;

г) ініціативність.

17. Зміна настрою від піднесеного до пригніченого є характерною для:

а) конформного типу;

б) гіпертимного типу;

в) сензитивного типу;

г) циклоїдного типу.

18. Характер не є вродженою якістю особистості. Він формується під впливом:

а) задатків;

б) відчуттів;

в) соціуму;

г) здібностей.

19. Для підлітків з істероїдною акцентуацією характеру найважче:

а) говорити неправду;

б) фантазувати;

в) адаптуватися в колективі;

г) коли не звертають на них увагу.

20. Особистість з шизоїдною акцентуацією характеру є:

а) замкнена;

б) емпатійна;

в) екстравертивна;

г) комунікабельна.

21. Про який тип акцентуації характеру свідчить занудливість, схильність до повчань, некомунікабельність:

а) застрягаючий;

б) педантичний;

в) тривожний;

г) збудливий.

22. Про який тип акцентуації характеру свідчить сильне прагнення до лідерства, прагнення влади й похвали:

а) емотивний;

б) екзальтований;

в) екстравертований;

г) демонстративний.

23. Теорія про екстраверсію/інтроверсію була розроблена:

а) А. Адлером;

б) 3. Фрейдом;

в) К. Юнгом;

г) К. Роджерсом.

24. Такі риси особистості, як скромність і самокритичність, егоїзм, характеризують ставлення особистості:

а) до людей;

б) до діяльності;

в) до суспільної й особистої відповідальності;

г) до себе.

25. Уміння за власною ініціативою ставити цілі й знаходити шляхи їх досягнення характеризують людину як:

а) цілеспрямовану;

б) рішучу;

в) настирливу;

г) самостійну.

26. У характері особистість проявляється більшою мірою з боку:

а) змістовного;

б) динамічного;

в) процесуального;

г) структурного.

27. Сила у відношенні до характеру є його:

а) типом;

б) рисою;

в) якістю;

г) акцентуацією.

28. Від характеру людини залежать:

а) темперамент та інтереси;

б) темперамент та здібності;

в) мотиви вчинків, цілі дій людини;

г) темперамент мотиви вчинків.

29. Переконаність людини визначає:

а) її ставлення до діяльності;

б) готовність до певного виду діяльності;

в) тип акцентуації характеру людини;

г) тривалу спрямованість діяльності людини.

30. Характер людини розвивається:

а) до трирічного віку;

б) до десятирічного віку;

в) упродовж усього життя;

г) він не розвивається, а є генетично зумовленою даністю.

31. Два студенти мають схожі інтереси, чи дає даний факт змогу дійти висновку про подібність їх характерів:

а) так, адже подібність інтересів визначає подібність характерів;

б) ні, адже схожість інтересів не передбачає аналогічності рис характеру;

в) можливо, адже подібність інтересів може свідчити про аналогічну спрямованість особистостей;

г) так, оскільки інтереси є визначальною рисою сформованого характеру.

32. Провідним компонентом сформованого характеру є:

а) система переконань;

б) навички та здібності;

в) темперамент та інтереси;

г) темперамент та здібності.

33. Риси характеру, які формуються у перші місяці життя дитини і залежать від поведінки та ставлення матері до малюка, — це:

а) доброта, товариськість, чуйність, егоїстичність, байдужість;

б) наполегливість, принциповість, цілеспрямованість, самостійність, витримка;

в) охайність, сумлінність, відповідальність, наполегливість, працелюбність;

г) чесність, справедливість, гуманність, тактовність, толерантність.

34. Компонент характеру, що проявляється у вибірковому позитивному чи негативному оцінному ставленні людини до вчинків, діяльності інших та до самої себе, називається:

а) темпераментом;

б) спрямованістю;

в) переконанням;

г) волею.

35. Аналізуючи суперечку з друзями, студент визначив власні негативні риси характеру: нестриманість, різкість, категоричність. Він зробив висновок про необхідність розвитку витримки, толерантності, уміння зрозуміло висловлювати власні думки. Описані дії характеризують такий процес:

а) самореалізацію;

б) самоповагу;

в) самоосвіту;

г) самовиховання.

36. Термін «характер» ввів:

а) Аристотель;

б) Теофраст;

в) Сократ;

г) Платон.

37. Переконання — це:

а) головна складова структури характеру;

б) вибіркове позитивне або негативне оцінне ставлення особистості до вчинків і діяльності людей;

в) знання, ідеї, погляди;

г) індивідуальний стиль соціальної поведінки особистості.

38. Хто з видатних учених звернув увагу на наявність у дітей таких негативних типів характеру, як «тишки», «ісусики», «нагромаджувачі», «пристосуванці», «ґави», «роззяви», «кокетки», «нахлібники», «мізантропи», «мрійники», «зубрили»:

а) В.О. Сухомлинський;

б) А.В. Петровський;

в) А.С. Макаренко;

г) Г.С. Костюк.

39. Астеноневротичному типу характеру притаманна:

а) зосередженість на своєму внутрішньому світі;

б) імпульсивність у діях і вчинках;

в) підвищена дратівливість і легка втомлюваність;

г) велика сором’язливість, емоційна нестійкість, невпевненість, висока самокритичність.

40. Сукупність найбільш стійких психічних рис особистості, які проявляються в діях і вчинках людини, — це:

а) звичка;

б) доля;

в) характер;

г) вчинок.

41. Самооцінка має бути:

а) адекватною;

б) неадекватно заниженою;

в) неадекватно завищеною;

г) патологічною.

42. Гіпертимний тип акцентуації характеру виявляється в:

а) інтересі до теоретичних наук, філософських міркувань;

б) схильності до професій, пов’язаних із постійним спілкуванням;

в) схильності до розчарування в професії;

г) схильності до професій, пов’язаних із близькістю до природи.

43. Демонстративний тип акцентуації характеру виявляється у:

а) вираженому прагненні бути в центрі уваги й досягати своїх цілей будь-якою ціною;

б) акторському обдаруванні;

в) дуже мінливому настрої, балакучості;

г) самостійності.

44. Педантичний тип акцентуації характеру виявляється у:

а) високій пристосовуваності до людей;

б) надмірній акуратності, «занудливості», сумлінності, рівному настрої, надійності в справах і почуттях;

в) схильності до затяжних конфліктів;

г) роботі, що дає відчуття незалежності.

45. Емотивний (емоційний) тип акцентуації характеру можна визначити за:

а) прагненням домогтися високих показників у будь-якій справі;

б) надмірною чутливістю, уразливістю;

в) комунікабельністю;

г) роботою, що не потребує широкого кола спілкування.

46. Особливі прикмети (риси), яких людина набуває в процесі життя в суспільстві, - це:

а) задатки;

б) здібності;

в) темперамент;

г) характер.

47. Надзвичайна роздратованість з нападами туги, страху, гніву, упертості, образливості, конфліктності є основними ознаками (за П.Б. Ганушкіним):

а) циклоїдів;

б) шизоїдів;

в) психастеників;

г) епилептоїдів.

48. Підвищена вразливість, збудливість, швидке психічне виснаження, роздратованість, нерішучість притаманні (за П.Б. Ганушкіним):

а) астеників;

б) шизоїдів;

в) психастеників;

г) епилептоїдів.

49. Зміст характеру особистості визначається:

а) темпераментом;

б) здібностями;

в) типом нервової системи;

г) суспільними умовами життя та вихованням.

50. У вибірковому позитивному або негативному оцінному ставленні особистості до вчинків і діяльності людей та самої себе виявляється такий компонент характеру, як:

а) розумові риси;

б) визначеність;

в) спрямованість;

г) сила.

Теми рефератів

1. Особливості характеру та їх урахування в професійній діяльності педагога.

2. Темперамент і характер.

3. Спрямованість і характер.

4. Характер і здібності.

5. Сензитивний період формування характеру.

6. Вікові особливості становлення характеру.

7. Чинники формування акцентуацій характеру та їх урахування в педагогічній практиці.

8. Вплив сім’ї на формування характеру дитини.

9. Самовиховання характеру педагога.

10. Шляхи формування професійно-важливих рис характеру педагога.

Список використаної літератури

1. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. — С. 567–582.

2. Морозов С.М., Музичко Л.В., Тімакова А.В. Психодіагностика: опитувальники. Методика та практика застосуваня: Навч. — метод. посібник. — К.: Інститут післядипломної освіти КНУ ім. Т. Шевченка, 2005. — С. 138–150.

3. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. — М.: ВЛАДОС, 2001. — Кн. 1. — С. 405–423.

4. Психологія / За ред. Ю.Л. Трофімова. — К.: Либідь, 2003. — С. 108¬112.

5. У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В. Тимченко, В.Б. Шапар. — Х.: Прапор. 1997. — С. 335¬346.

6. Трофимова Н.М., Поленякина Е.В., Трофимова Н.Б. Общая психология: Практикум. — СПб.: Питер. 2005. — С. 145–153.

7. Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологии. Учеб. пособие / Под ред. К.М. Романова. — М.: Изд-во МПСИ; Воронеж: Изд-во НПО «МОДЗК», 2002. — С. 229–258.

8. Практикум по общей психологии: Учеб. пособие / Под ред.

А.И. Щербакова. — М.: Просвещение, 1990. — С. 246–258.

Список рекомендованої літератури

1. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ. — метод. пособие к курсу «Психология человека». — М.: Педагогическое общество России, 2001. — С. 223–226.

2. Дрозденко К.С. Загальна психологія в таблицях і схемах: Навч. посібник. — К.: ВД «Професіонал», 2004. — С. 270–285.

3. Левитов Н.Д. Психология характера. — М.: Просвещение, 1969. — С. 69–87, 182–217.

4. Райгородский Д.Я. Психология и психоанализ характера. Хрестоматия по психологии и типологии характеров. — Самара: Издательский Дом «БАХРАХ-М», 2007. - 640 с.

5. Рубинштейн С.Л. Основи общей психологии. — СПб.: Питер, 2008.

— С. 620–633.

Столяренко Л.Д. Основи психологи. Уч. пособие. — Ростор н/Д.: Феникс, 2007. — С. 298–306, 318–364.

6.3 ЗДІБНОСТІ

1. Поняття про здібності.

2. Задатки як природжені передумови розвитку здібностей.

3. Види здібностей.

4. Рівні здібностей.

5. Розвиток здібностей.

1. Поняття про здібності

Здібності — це властивості особистості, що існують тільки відносно тієї або іншої, але обов’язково визначеної, діяльності. Вони проявляються в діяльності, і тому, доки не визначено, якою діяльністю займатиметься людина, не можна говорити про її здібності.

Здібність проявляється в процесі оволодіння діяльністю, у тому, наскільки людина за інших однакових умов швидко і ґрунтовно, легко й міцно засвоює способи організації та її виконання. У зв’язку з цим сутність здібностей становлять якості психічних процесів, що лежать в основі оволодіння знаннями, навичками й уміннями, визначають успіх діяльності. Таким чином, здібності — це те, що не зводиться до знань, навичок і вмінь, але забезпечує їх швидке набуття, закріплення й ефективне застосування на практиці.

Отже, здібності — це сукупність індивідуально-психічних особливостей особистості, які забезпечують успіх у будь-якій діяльності, легкість і швидкість оволодіння нею. При цьому не кожна особливість є здібністю, а тільки така, яка має безпосереднє відношення до успішної діяльності. Крім того, здібності — це не просто знання і вміння, а й можливості, сприятливі передумови успішного досягнення результатів у будь-якій діяльності.

Як ілюстрацію цього положення, психолог Я. Коломінський розглядає наступну уявну ситуацію: «Десь на далекому острові в Тихому океані народився хлопчик з видатними музичними задатками. Ким може він стати, якщо врахувати, що люди його племені не знають ніякої музики, окрім одноголосого співу, і ніякого іншого музичного інструменту, окрім барабана. У кращому разі цей хлопчик увійде до історії острова як найчудовіший барабанщик. Іншими словами, він досягне такого рівня музичного таланту, який можливий у певних соціальних умовах. Зовсім інакше склалася б його доля, якби він опинився в країні з високою музичною культурою і потрапив там до гарних педагогів».

Кожна людина має певні здібності, але різні види здібностей у різних людей розвинені неоднаково. Від чого це залежить?

По-перше, від природних задатків, різноманітність яких, визначена генетично.

По-друге, від типу вищої нервової діяльності (наприклад, художній, розумовий, проміжний).

По-третє, від того, які задатки конкретна людина розвиває в собі.

Дослідження, проведені в спеціальних, суворо контрольованих експериментальних умовах, дають підставу для висновку про те, що на розвиток здібностей сильніше впливають соціально-культурні чинники, ніж біологічні. Середні відмінності між групами людей, що виросли в різних культурах, найчастіше на багато більші тих, які існують між людьми різної статі.

2. Задатки як природжені передумови розвитку здібностей

Задатки — це тільки природжені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку людини, які становлять природну основу розвитку здібностей. Наприклад, до задатків належать деякі природжені особливості слухового аналізатора, які сприяють успішному розвитку музичних здібностей. Задатки не визначають здібності та не характеризують їх розвиток. Вони відображають лише одну з умов розвитку здібностей. Істотною їх характеристикою є багатозначність, оскільки на основі тих самих задатків (наприклад, гарних слухових задатків) можуть розвиватися різні здібності, залежно від характеру вимог, спричинених діяльністю (можуть розвиватися здібності співака, налаштувальника музичних інструментів, композитора, зв’язківця тощо).

Характеризуючись як багатозначні, задатки можуть бути більш чи менш загальними. Більш загальними є задатки, зумовлені загальним типом нервової системи. Але, окрім загальних властивостей нервової системи, існують і парціальні, що характеризують особливості діяльності окремих аналізаторів. Ці задатки пов’язані з відмінностями слухової, зорової, нюхової, смакової чутливості в різних людей. Вони безпосередньо пов’язані зі спеціальними можливостями. Задатки — це співвідношення першої і другої сигнальних систем. З цією ознакою І. Павлов пов’язував існування трьох типів людей — художнього, мислительного і проміжного.

Властивістю «художнього» типу є яскравість образів, вразливість, емоційність. Такі люди мають схильність до діяльності художника, скульптора, музиканта тощо. У них переважає перша сигнальна система. У «мислительного» типу переважає друга сигнальна система. Людина «мислительного» типу виявляє вміння оперувати абстрактними поняттями, математичними залежностями. Рівновага обох систем дає «проміжний» тип.

Задатки переходять у спеціальні здібності лише в результаті їхнього розвитку в процесі навчання, виховання та діяльності. Вони можуть залишатися невикористаними, не розвинутими в здібності, якщо людина живе в несприятливих умовах або якщо вона не працює над удосконаленням своїх здібностей. Навіть за наявності геніальних здібностей вирішальну роль відіграє активна діяльність. Видатний американський винахідник Т. Едісон говорив: «Геній — це на один відсоток натхнення, а на дев’яносто дев’ять — пітніння». Сам Т. Едісон умів «потіти». Його робочий день тривав, у середньому, 19 годин 30 хвилин. Спав він не більше 2–3 годин на добу. Коли йому минуло 50 років, він дозволяв собі розкіш зменшити свій робочий день на 30 хвилин. Після 70 років він працював близько 18 годин щодня.

При цьому здібності можуть проявлятися в різному віці. Так, B.-А. Моцарт почав писати музику в п’ять років, у композитора М. Римського-Корсакова музичний слух і музична пам’ять сформувалися в два роки, В. Сєров та І. Рєпін з шести років малювали фарбами, у О. Пушкіна літературний талант проявився в дев’ять років. Але відомі випадки дуже пізнього прояву здібностей: письменник

C. Аксаков написав першу книжку в 56 років, І. Крилов почав складати байки в 40 років.

Водночас для виявлення задатків необхідно створювати умови, усіляко допомагати їхньому розкриттю. Інакше можна потрапити в казусні ситуації, які мали місце у житті геніальних людей. Наприклад,

І. Ньютон у школі вважався тупим і його повернули додому як нездатного до навчальної діяльності. В. Скотту професор університету дав таку характеристику: «Він дурень і залишиться дурнем». Л. Пастер у школі не встигав з хімії. Також Ч. Дарвіна, Д. Менделєєва, А. Ейнштейна, у школі вважали нездібними учнями.

Виявилася неспроможною гіпотеза про залежність задатків від розміру мозку, його маси. Мозок дорослої людини важить в середньому 1400 г. Мозок І.С. Тургенєва мав вагу 2012 г, мозок Д. Байрона трохи менше -1800 г, аналогічні результати дало зважування мозку низки видатних людей. Проте мозок знаменитого хіміка Ю. Лібіха мав вагу 1362 р., письменника А. Франса — всього 1017 г. Незабаром з’ясувалося, що найбільший і найважчий мозок виявився у людини розумово неповноцінної. Не підтвердилися припущення і про те, що задатки людини визначаються числом звивин мозку.

3. Види здібностей

Для класифікації здібностей використовують різні критерії. Наприклад:

на основі розвитку конкретних психічних процесів виокремлюють сенсомоторні, перцептивні, мнемічні, імажинативні, мислительні, комунікативні здібності;

на основі тієї чи іншої предметної галузі розрізняють наукові (математичні, лінгвістичні, гуманітарні), творчі (музичні, літературні, художні), інженерні тощо.

Пізнавальні здібності поділяють на здібності до:

— набуття знань (навчальність);

— перетворення знань (креативність);

— застосування знань (інтелект).

Розрізнюють загальні та спеціальні здібності. Під загальними здібностями розуміють такі властивості індивідуальності, які забезпечують відносну легкість оволодіння знаннями, навичками, уміннями й ефективність у різних видах діяльності. Саме загальні здібності демонструє учень у процесі вивчення таких далеких один від одного предметів, як математика, мова, історія, географія. У цьому випадку говорять про «здібність до навчання».

Задатками загальних здібностей є активність і саморегуляція. Активність зумовлює різноманітність дій, успішність виконання завдань, що потребують швидкого темпу, напруженості. Саморегуляція виявляється в методичності, організованості в діях, систематичності.

До загальних здібностей, необхідних для успіху майже у всіх видах діяльності, відносять інтелект, креативность.

Спроби психологів виміряти розумові здібності привели до розробки поняття «інтелект». Воно було ідентифіковане з коефіцієнтом інтелекту (КІ), що отримується за допомогою тестів розумових здібностей. Такі тести щонайменше частково вимірюють різні аспекти загальних розумових здібностей, важливих для адаптації в тому культурному середовищі, де ці тести розроблялися. За змістом тести розумових здібностей — завдання, що допускають тільки одну правильну відповідь. Правильною вважається та відповідь, яка використовує всю інформацію, що міститься в умові завдання.

Це положення добре ілюструє відоме завдання англійського психолога Р. Айзенка. Карлик живе на 20-му поверсі хмарочоса. Щоранку, йдучи на роботу, він входить у ліфт, натискає кнопку і спускається на 1-й поверх. Увечері, повертаючись з роботи, він входить в ліфт, піднімається на 10-й поверх, а з 10-го поверху до 20-го йде пішки. Чому він відразу не їде на 20-й поверх? Відповіді: «тренується», «зганяє вагу», «відвідує знайому на 10-му поверсі» — цілком правдоподібні, але не правильні. Правильна відповідь: «Карлик не може дотягнутися до кнопки 20-го поверху», так як тільки в цій відповіді використовується вся інформація, яка є в умові задачі. В інших відповідях не використана інформація про зріст.

Дослідження переконливо показали, що творчі здібності не зводяться до поняття «інтелект» і не можуть бути зміряні за допомогою КІ.

Поняття «інтелект» відповідає конвергентному типу мисленню, яке приводить до єдиноправильного рішення, яке випливає зі всього різноманіття безлічі наявних фактів.

Поняття «креативність» відповідає дивергентному типу мислення, тобто такому, що йде у різних напрямах, продукує безліч різних рішень. Дивергентне мислення менш обмежене заданими фактами і умовами завдання, допускає зміну шляхів вирішення проблеми, приводячи до несподіваних висновків і результатів.

При оцінці творчих здібностей використовуються такі категорії, як «легкість», «гнучкість» і «оригінальність».

Легкість оцінюється за швидкістю виконання завдань.

Гнучкість вимірюється кількістю переключень з одного класу об’єктів на інші.

«Гнучкість» і «легкість» — не тотожні категорії. Наприклад, у завданні, де потрібно вигадати різноманітні способи використання консервної банки, можуть бути наступні відповіді: чашка, каструля, скарбничка… При оцінці легкості це три різні відповіді, а при оцінці гнучкості — тільки два, тому що каструля і чашка, — це посуд, тобто предмети одного класу.

Оригінальність оцінюється за частотою даної відповіді в популяції. Якщо 15 % (і більше) випробовуваних дають такі відповіді, то він відноситься до категорії тривіальних. Оригінальність виконання завдань загалом узгоджується з творчими здібностями, але лише тоді, коли вона не перетворюється на химерність. Люди, що вигадують рішення, частота яких менше 0,5 %, не належать до особливо обдарованих.

Між дітьми різної статі ніякі істотні відмінності за рівнем загального інтелектуального розвитку не виявляються. Водночас невеликі відмінності вікового характеру в прояві здібностей між ними все ж таки є.

Дані, отримані в деяких дослідженнях, показують, що у віці між 10 і 11 роками у дівчаток дійсно є трохи більший словниковий запас, ніж у хлопчиків, і вони краще орієнтуються в письмових текстах, досконало володіють мовою. У цьому ж віці хлопчики перевершують їх в здібностях до просторової орієнтації, в читанні креслень, географічних карт, в геометричних здібностях. Після 13-річного віку математичні здібності у хлопчиків розвиваються дещо швидше, ніж у дівчаток, проте не настільки, щоб пізніше призвести до значущих міжстатевих відмінностей.

Проте з віком, через вплив життєвого досвіду і професійної діяльності деякі міжстатеві відмінності можуть зростати. Дані проведених досліджень показують, що в середньому дорослі чоловіки, зайняті фізичною працею, можуть перевершувати жінок в координації рухів, орієнтації в просторі, розумінні механічних технічних з’єднань, математичних міркуваннях. Жінки у свою чергу можуть випереджати чоловіків у спритності рук, швидкості сприймання, рахування, пам’яті, швидкості мови й інших здібностях володіння мовою.

Спеціальні здібності людини свідчать про її здатність до успішного виконання певної діяльності; вони формуються і розвиваються у процесі підготовки до виконання цієї діяльності та в процесі цілеспрямованого діяння. Вони ґрунтуються на відповідних задатках, потребують систематичних і наполегливих вправ, що зумовлюють їх розвиток.

Саморозвиток спеціальних здібностей є складним процесом. Кожна здібність має свій шлях розвитку, в ході якого вона диференціюється, формується і відпрацьовується.

Специфічність шляху розвитку спеціальних здібностей позначається і на часі їх виявлення. Можна емпірично встановити певну хронологічну послідовність виявлення творчих здібностей. Рано насамперед виявляється обдарованість у мистецтві, у музиці. Тому істотне значення має виявлення і розвиток юних художніх обдарувань, зокрема музичних. Прикладами дуже раннього прояву музичної творчості можуть бути 3-річний В.-А. Моцарт, 4-річний Ф. Гайдн, 5-річний Ф. Мендельсон, С.С. Прокоф’єв, що виступив композитором у 8 років, Ф. Шуберт — у 11 років, К.-М. Вебер — в 12, Л. Керубіні — 13 років. Але, за зовсім рідкісними виключеннями, самостійна творчість, що має об’єктивне значення, виявляється лише до 12–13 років.

У пластичних мистецтвах покликання і здібність до творчості виявляються дещо пізніше — у середньому близько 14 років. У

С. Рафаеля і Ж. Греза вони виявилися в 8 років, у А. Ван-Дейка і Джотто — в 10 років, у Б. Мікеланджело — в 13 років, у А. Дюрера — в 15 років.

У поезії схильність до віршування виявляється дуже рано, але поетична творчість, що має художню цінність, виявляється дещо пізніше.

У науці, де творчість виявляється пізніше, ніж у мистецтві, найбільш раннім є технічне винахідництво. Так, Ж. Понселе, у 9 років, розібрав годинник, вивчив його механізм і зібрав. О. Френель — французький фізик, у тому ж віці за допомогою дослідів з’ясував, при якій довжині і якому калібрі снаряд з іграшкових гармат летить найдалі.

У науці творчість взагалі виявляється значно пізніше, зазвичай лише після 20 років. Найраніше виявляються математичні обдарування. Майже всі учені, що проявили себе до 20 років, були математиками. Як приклади можна назвати творчість Б. Паскаля, Р. Лейбніца, І. Ньютона, Ж. Лагранжа, К. Гауса, Е. Галуа та інших.

Теоретичні й практичні здібності відрізняються тим, що перші визначають здатність людини до абстрактно-теоретичних міркувань, а другі — до конкретних, практичних дій. Такі здібності на відміну від загальних і спеціальних, навпаки, практично не поєднуються, лише в обдарованих, різнобічно талановитих людей.

Вивчаючи професійні здібності людини, треба з’ясувати: по- перше, наскільки в людини розвинуті такі риси характеру, як працьовитість, організованість, зосередженість, витримка, самоконтроль, необхідні для досягнення стійких успіхів у будь-якій діяльності; по-друге, виявити професійні інтереси і схильності у людини; по-третє, наскільки у людини розвинуті необхідні для даного фаху спеціальні елементарні здібності. Ця робота допомагає вихователю в цілеспрямованій роботі з формування і розвитку здібностей у вихованців. Існують різні методи вдосконалення здібностей, але головне в усіх цих методах — систематичне тренування.

4. Рівні здібностей

За рівнем розвитку здібностей розрізнюють людей обдарованих, талановитих і геніальних. Люди, спроможні швидко оволодівати конкретною діяльністю, досягають у ній високих результатів, вносять у свою працю елементи творчості.

Коли рівень розвитку загальних і спеціальних здібностей високий, говорять про загальну або ж спеціальну обдарованість — передумову творчих досягнень. При цьому, як правило, мають на увазі інтелектуальну обдарованість. Часто її виявляють обдаровані діти — діти, у яких рано виявляються здібності і які набагато випереджають своїх однолітків. Вони характеризуються актуалізованою пізнавальною потребою, яка забезпечує мимовільне пізнання довколишнього середовища, перетворення невідомого на відоме, породження образів уяви, і відповідною активністю. У міру психічного розвитку — до трьох-п’яти років — остання виявляється у самостійній постановці оригінальних запитань і пошукові відповідей на них, захопленому і вдумливому читанні. Далі відбувається інтенсивне становлення мислення, яке полягає у відкритості новому, чутливості до невідповідностей і суперечностей, явно не заданих елементів і відношень, нестандартних методів розв’язання складних завдань. При цьому, за даними Н. Лейтеса, обдаровані діти є «справжніми маленькими трудівниками», які відчувають «задоволення працюючи», їх схильність до праці він вважає «виявом самої обдарованості». Проте ця категорія дітей неоднорідна. Серед них є діти з прискореним розумовим розвитком, з ранньою розумовою спеціалізацією та з окремими ознаками непересічних здібностей.

Обдаровані діти з прискореним розумовим розвитком нерідко з двох-трьох років виявляють величезну пізнавальну потребу і вражаючу розумову активність. У три-чотири роки вони вміють читати і рахувати, на кілька років випереджаючи однолітків, що чітко простежується вже під час їх вступу до школи. Подекуди такі діти «перескакують» через класи, закінчують школу екстерном і вже в підлітковому віці стають студентами.

Обдаровані діти з ранньою розумовою спеціалізацією на тлі звичайного загального рівня інтелекту демонструють виразний інтерес до певної галузі знань, легко засвоюють і творчо використовують потрібний їм матеріал. Найчастіше це відбувається у підлітковому віці.

Обдаровані діти з окремими ознаками непересічних здібностей не випереджають однолітків за розвитком інтелекту і не мають високих успіхів у вивченні того чи іншого навчального предмета, проте в них дуже розвинені окремі пізнавальні процеси (наприклад, надзвичайна пам’ять, багата уява чи особлива спостережливість). Це, власне, потенційні ознаки обдарованості, які згодом можуть перерости у спеціальні здібності.

Отже, обдарованість — це рівень розвитку загальних здібностей, який визначає діапазон діяльностей, у яких людина може досягнути значних успіхів.

Талант — це високий рівень розвитку здібностей, передусім спеціальних, що особливо успішно втілюються в певному виді діяльності. Талановита людина створює щось нове, оригінальне, певною мірою неповторне. Однак вона творить у межах ідей, які вже склалися. Таким чином, розвиток таланту передбачає наявність, з одного боку, здібностей, а з іншого — схильності до певного виду діяльності, великого інтересу, бажання й напруженої праці. Схильність і здібності до праці — найважливіші складові справжнього таланту. Прикладом може бути життя багатьох видатних особистостей.

«Мене вважають улюбленцем долі, - писав Й. Гете. — Я не хочу скаржитись і нарікати на свій талан. Але насправді в моєму житті нічого не було, крім тяжкої праці, і я можу сказати нині, у 75 років, що за все життя і чотирьох тижнів не прожив для свого задоволення. Ніби я весь час тягнув на гору камінь, який знову котився донизу, і треба було знову тягнути його на гору».

Найвищий рівень розвитку здібностей, творчої обдарованості особистості, яка реально проявляється у видатних наукових і філософських відкриттях, технологічних чи технічних винаходах, соціальних перетворюваннях, у створені художніх полотен, що мають віддалені результати в багатьох галузях культури, називається геніальністю. Геній неповторний і незрівнянний. Ідеї, концепції, результати праць генія відкривають людству нові обрії, випереджають епоху, час.

5. Розвиток здібностей

Будь-які задатки, перш ніж перетворитися на здібності, мають пройти тривалий шлях розвитку. Для багатьох людських здібностей цей розвиток починається з перших днів життя і, якщо людина продовжує займатися тими видами діяльності, у яких відповідні здібності розвиваються, не припиняється.

У процесі розвитку здібностей можна визначити низку етапів. На одних із них відбувається підготовка анатомо-фізіологічної основи майбутніх здібностей, на інших — відбувається становлення задатків небіологічного плану, на третіх — створюється і досягає відповідного рівня певна здібність. Усі ці процеси можуть паралельно відбуватися у певній мірі накладатися один на одного.

Первинний етап у розвитку будь-якої здібності пов’язаний із дозріванням необхідних для неї органічних структур чи з формуванням на їх підґрунті потрібних функціональних органів. Він зазвичай відноситься до дошкільного дитинства, що охоплює період життя дитини від народження до 6–7 років. Тоді відбувається вдосконалення роботи всіх аналізаторів, розвиток і функціональна диференціація окремих ділянок кори головного мозку, зв’язків між ними і органів руху, перш за все рук. Це створює сприятливі умови для початку формування і розвитку в дитини загальних здібностей, певний рівень яких передумовою (задатками) для подальшого розвитку спеціальних здібностей.

Становлення спеціальних здібностей активно починається вже в дошкільному дитинстві і прискореними темпами продовжується в школі, особливо в молодших і середніх класах. Спочатку розвитку цих здібностей допомагають різні ігри дітей, потім істотно впливати на них починає навчальна й трудова діяльність. В іграх дітей початковий поштовх до розвитку отримують рухові, конструкторські, організаторські, художні та інші творчі здібності. Заняття різними видами творчих ігор в дошкільному дитинстві набувають особливого значення для формування спеціальних здібностей у дітей.

Важливим моментом у розвитку здібностей у дітей є комплексність, тобто одночасне вдосконалення декількох взаємно доповнюючих одна одну здібностей. Розвивати будь-яку одну зі здібностей, не турбуючись про підвищення рівня розвитку інших, пов’язаних з нею здібностей, практично не можливо. Наприклад, хоча тонкі й точні ручні рухи самі по собі є здібністю особливого роду, але вони ж впливають на розвиток інших, де потрібні відповідні рухи. Уміння користуватися мовою, досконале володіння нею також може розглядатися як відносно самостійна здібність. Але те ж саме уміння як органічна частина входить в інтелектуальні, міжособистісні, творчі здібності, збагачуючи їх.

Багатоплановість і різноманітність видів діяльності, до яких одночасно включається людина, є як однією з найважливіших умов комплексного й багатогранного розвитку її здібностей.

Набуваючи нових знань, оволодіваючи навичками, уміннями, дитина вдосконалює операції аналізу та синтезу матеріалу, що є об’єктом її діяльності. З ускладненням діяльності ускладнюються і її операції. При цьому, що дуже важливо, удосконалюється також процес їх застосування. Він виходить з-під контролю свідомості, узагальнюється і, зрештою, визначає успішність діяльності. Це залежить від внутрішніх і зовнішніх, сприятливих чи несприятливих, умов, а також від того, як організована діяльність дитини. За умови правильної організації навчальної діяльності здібності до навчання виявляють майже всі здорові діти. Цікаве явище: тут предметом особливого ставлення є не власні здібності, а здібності іншого.

Розвиток здібностей пов’язаний із виникненням у дитини інтересу. Це форма пізнавальної потреби, спонукувана відповідними цій потребі предметами та явищами, яка допомагає усвідомленню як цілей діяльності, так і способів її ефективного виконання. Інтерес має тенденцію переходити у схильність — потребу в здійсненні діяльності, яка становить інтерес. Що більше дитину приваблює певна діяльність і що активніше вона її виконує, то більше це позначається на її здібностях. До того ж, така діяльність дає позитивні емоції, що підсилює спонуку до неї.

Проте ця залежність передбачає певні умови. Так, інтерес часто не переростає в схильність тому, що в дитини погано розвинені такі властивості характеру, як працьовитість, відповідальність, самостійність. Йдеться про недостатньо активне ставлення до привабливої діяльності, що перешкоджає розвитку здібностей. Є підстави вважати, що в такий спосіб заявляє про себе особистісний рівень здібностей. Це пояснює, чому в шкільному віці інтереси та схильності не завжди збігаються з відповідними здібностями і впливають на успішність. Ще очевидніше цей рівень виявляється в підлітковому та юнацькому віці, коли, у зв’язку з інтенсивними процесами самосвідомості, учні починають ставитися до своїх здібностей як до засобу пізнавальної діяльності.

Важливим моментом розвитку людських здібностей є можливість їх компенсування, причому це відноситься навіть до тих здібностей, для успішного розвитку яких необхідні природжені фізіологічні задатки. О. Леонтьєв показав, що певного рівня розвитку музичного слуху можна досягти й у тих людей, вухо яких з народження не дуже добре пристосовано для забезпечення звуковисотного слуху (такий слух традиційно розглядається як задаток до розвитку музичних здібностей). Якщо за допомогою спеціальних вправ навчити людину інтонувати звуки, тобто відтворювати їх частоту за допомогою свідомої контрольованої роботи голосових зв’язок, то в результаті різко підвищується звуковисотна чутливість і людина виявляється в змозі розрізняти звуки різної висоти набагато краще, ніж вона робила до цього. Правда, таке розрізнення відбувається не на тональній, а на тембральній основі, але результат виявляється одним і тим же: навчений таким чином індивід демонструє майже такий музичний слух, як і люди, що мають чутливий від народження до висоти звуку орган слуху.

Запитання для самоконтролю

1. Які психічні якості особистості є обов’язковою умовою успішного розвитку здібностей?

2. Яка роль задатків у розвитку здібностей? Наведіть приклади задатків.

3. На які види поділяють здібності?

4. Чим можна пояснити помилки в оцінці здібностей до певної діяльності на ранніх етапах розвитку особистості?

5. Що забезпечує успіх формування професійних здібностей?

6. Що дає можливість людині нижчого рівня здібностей до певної діяльності виконувати її краще, ніж людині більш здібній? Які психічні якості особистості роблять це можливим?

7. За якими ознаками можна визначити незнання, невміння, нерозвинутість навичок і нездатність?

8. Назвіть вирішальні чинники розвитку здібностей.

9. У чому відмінність здібностей від задатків, як вони пов’язані?

10. Як охарактеризувати здібності і їх рівні?

Словник термінів

Здібності — це сукупність індивідуально-психічних особливостей особистості, які забезпечують успіх у будь-якій діяльності, легкість і швидкість оволодіння нею.

Задатки — це тільки природжені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку людини, які становлять природну основу розвитку здібностей.

Обдарованість — це рівень розвитку загальних здібностей, який визначає діапазон діяльностей, у яких людина може досягнути значних успіхів.

Талант — це високий рівень розвитку здібностей, насамперед спеціальних, що особливо успішно втілюються в певному виді діяльності.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Поясніть, чому тренер невдоволений досягненнями свого учня- спортсмена, незважаючи на те, що той показує набагато вищі результати, ніж інші спортсмени команди? Чи означають однакові результати у різних спортсменів наявність у них однакових здібностей?

Завдання 2

Чи залежать життєві успіхи безпосередньо від здібностей? Обґрунтуйте свою думку й наведіть приклади.

Завдання 3

Наведіть по два приклади, які демонструють різні рівні розвитку здібностей у людей.

Завдання 4

Пригадайте декілька випадків із власного досвіду, коли Ви зрозуміли, що не тільки здібності, а наполеглива праця дозволила досягнути високих результатів у певній діяльності.

Завдання 5

Наведіть десять прикладів, які демонструють загальні та спеціальні здібності.

Завдання 6

Визначте, що із нижчезазначеного можна віднести до здібностей, а що ні. Відповідь обґрунтуйте.

Здібності педагогічні, кулінарні, мовні, розпізнавання запахів, прямоходіння, пред’явлення думок і почуттів в наочних образах, вольової регуляції поведінки, точного сприймання відтінків кольорів, гри на роялі, швидкого обрахування подумки, написання віршів, комбінування просторових образів, рефлексії, спілкування за допомогою мови, саморозвитку.

Завдання 7

Прокоментуйте висловлювання:

1. Геній — людина з талантом і старанністю людини без таланту (Г. Лауб).

2. Геній: людина, здатна вирішувати проблеми, про які ви й не знали, способом, незрозумілим для вас (Ф. Кернан).

3. Талант працює, геній творить (Р. Шуман).

4. Моцарт тому і став Моцартом, що працював набагато більше, ніж Сальєрі. Ця робота Моцарту давала втіху (В. Шаламов).

5. Кожна дитина частково геній, а кожний геній частково дитина (А. Шопенгауер).

6. Головна ознака таланту — це коли людина знає, чого вона хоче (П. Капіца).

7. Не може бути генія без надзвичайної енергії і надзвичайної працьовитості (К. Лібкнехт).

8. Геній — один відсоток натхнення і дев’яносто дев’ять відсотків поту (Т. Едісон).

Завдання 8

Визначте умови, які сприяли розвитку здібностей у нижчезазначених прикладах:

1. Тато і мама Миколи — художники. Хлопчик часто спостерігав за їхньої роботою і намагався допомогти їм. З раннього дитинства він багато малював. Йому подобалося розміщувати складні композиції на папері, що мав розмір сірникової коробки. У сім років Миколка самостійно опанував закони перспективи. Хлопчик не розлучався зі своїми альбомами, куди замальовував усе, що вражало його уяву, пробуджувало почуття. Він багато спостерігав і рано почав читати спеціальну літературу, вивчав життя та діяльність видатних художників, відвідував картинні галереї, виставки. Дванадцятирічний хлопчик захопився фарбами, кольорами, пошуками власного колориту. До творчості ставився з виключною вимогливістю і самокритичністю, працював постійно й захоплено.

2. Хлопчик 3,5 років, ледве познайомившись із цифрами, проводив багато часу за друкарською машинкою, натискаючи послідовно знаки від 1 до 2000. Дуже швидко він засвоїв операції додавання і віднімання, практично не затримуючись, як інші діти, у межах десяти. В оточенні його приваблювало все те, що можна було виміряти і виразити числами: вік і роки народження родичів, вага, температура, відстані, кількість сторінок у книжках, ціни тощо. З будь-якого приводу він активно розпитував, переживав, роздумував. Персонажами його уявних ігор були цифри, які він наділяв власним характером і поведінкою. Він сам «відкрив» операцію множення і від’ємні числа.

3. Зіну в першому класі усі вважали тупою і бездарною: вона не вміла зв’язано говорити, не знала, скільки пальців у неї на руках. Особливо важко їй давалася математика: не вміла рахувати навіть до чотирьох, не могла виконувати ніяких дій із числами. Складалося враження, що у дівчинки відсутня пам’ять і кмітливість. Учителька знайшла метод, за допомогою якого Зіна засвоїла склад і назви чисел. Вчителька помітила, що дівчинка добре пам’ятає назви букв. І тоді вона вирішила кожну цифру, починаючи з трьох, позначати буквою і склала таблицю з малюнків, цифр і букв — зверху намалювала морквинки, під кожним малюнком — цифру, що відповідає кількості намальованих морквинок, і під нею букву, з якої починалася назва намальованої цифри. Дівчинці давали завдання знайти відповідну цифру. Після тижневих вправ вона засвоїла склад і назви чисел, могла їх назвати і показати без букв. Відчувши результати своєї праці, Зіна почала наполегливо працювати і повірила у власні сили. Вчителька спостерігала за її успіхами і заохочувала дівчинку. Зіна навчилася наполегливості, умінню долати труднощі. Вона зрівнялася у знаннях з іншими учнями і не відрізнялася за здібності від однолітків.

Завдання 9

Складіть кросворд із 10 слів, використовуючи прізвища науковців, які досліджували здібності, та поняття теми «Здібності».

Завдання 10

Подайте у вигляді структурної схеми здібності як психічну властивість особистості.

Методики діагностування здібностей

Дослідження розумових здібностей

На виконання всієї роботи відведено 40 хвилин (на знайомство з тестом та інструкцією потрібно 10 хвилин).

Інструкція: Прочитайте зразки питань, позначте на листку правильну відповідь.

Практичні приклади

Приклад 1

ОКО відносно ЗІР як ВУХО відносно..?

а) голова; б) мова; в) слух; г) ніс; д) щока.

Правильна буде відповідь в) — слух. На листі відповідей поруч із цифрою 1 ставимо хрестик під літерою в.

Приклад 2

Хлопчик купив 3 олівці по 5 копійок. Скільки він заплатив за придбання?

а) 5 коп.; б) 10 коп.; в) 20 коп.; г) 25 коп.; д) немає відповіді.

Правильна відповідь — 15 коп. Цієї відповіді тут немає, тому пункт д) — підходить найбільше. На листі відповідей поруч з цифрою 2 ставимо хрестик під літерою д.

Приклад 3

Правильна відповідь — а). На листі поруч з цифрою 3 ставимо хрестик під літерою а.

Відмітьте найвідповідніший варіант на кожне запитання у тесті. Якщо ви хочете змінити відповідь, необхідно стерти перший варіант.

У тесті 80 питань. На роботу відведено 40 хвилин, після чого треба припинити роботу. Не затримуйтесь довго на кожному окремому питанні. Не дійте наздогад, але ви можете відмітити відповідь на запитання, навіть якщо повністю не впевнені у її правильності.

Якщо ви закінчите раніше, перевірте свою роботу.

Покладіть тест перед собою. Починайте роботу за сигналом.

Тестові завдання

1. Зоопарк без тварин як бібліотека без…?

а) стільців; б) бібліотекарів; в) книг; г) читачів; д) вікон.

2. Протилежністю до СЛАБИЙ є…?

а) бідний; б) хворий; в) високий; г) молодий; д) сильний.

3. Якщо одна цукерка коштує 5 копійок, скільки цукерок можна купити за 20 копійок?

а) 2; б) 3; в) 5; г) б; д) нема відповіді.

4. ВОДІЙ відносно МАШИНА як ВЕРШНИК відносно…?

а) кінь; б) корова; в) бичок; г) шабля; д) пасовище.

5. Виберіть сполучник, який найкраще доповнює це речення: Його шлунок болить… він голодний.

а) якщо; б) тому; в) хоча; г) або; д) поки.

6. Протилежністю до ЛЕГКИЙ є…?

а) утомливий; б) повільний; в) короткий; г) важкий; д) простий.

7. Якого числа не вистачає у цьому ряду? 3 5 7…? 11 13

а) 8; б) 9; в) 10; г) 14; д) 15.

8. Слова складають певний розряд. Доберіть слово, яке підходить до ряду замість знака питання.

бабуся — мати — дочка — дідусь — батько — …?

а) хлопчик; б) чоловік; в) родич; г) брат; д) син.

9. Слово РАНА означає…?

а) біль; б) перев’язка; в) питання; г) звинувачення; д) лікарня.

10. Числа складають певний ряд. Доберіть число, яке підходить до ряду замість знаку питання.

7 5 3 6 4?

а) 1; б) 2; в) 3; г) 4; д) 5

11.

12. Для того, щоб жити, людина повинна…?

а) читати; б) оженитися; в) займатися спортом; г) вчитися; д) їсти.

13. Коли створюється новий тип машин, це називається…?

а) запозичення; б) винахід; в) виробництво; г) новина; д) відкриття.

14. Іван старший за Петра. Петро старший за Миколу. Якщо Миколі 10 років, то ми знаємо, що…

а) Івану 10 років;

б) Івану більше, ніж: 10 років;

в) Петро старший за Івана;

г) Петрові менше, ніж: 10 років;

д) Микола старший за Івана.

15.

16. Яке число буде наступним у цьому ряду?

2,3,5,6,8,9…?

а)4; б)7; в) 11; г)12; д)13.

17. Сашко і Тарас однакові за віком і на зріст. Якщо Сашкові 12 років і Тарас на зріст 1 метр, то ми знаємо, що…

а) тільки одному хлопчикові 12 років;

б) тільки один хлопчик має зріст 1 метр;

в) обидва хлопчики мають 12 років і 1 метр зросту;

г) тільки один із двох хлопчиків має 1 метр зросту;

д) жоден з двох хлопчиків не має 12 років і зросту 1 метр.

18. Креслення в першій частині ряду складають певну послідовність. В наступній частині ряду знаходиться креслення, яке продовжує ряд і повинно стояти замість знака питання.

19. Виберіть слово, яке найкраще доповнює це речення:

Коли складаєте букет, ви… квіти. а) зміщуєте; б) викидаєте; в) вставляєте; г) їсте; д) комбінуєте.

20. ВЕЛИКИЙ відносно ПРЕДМЕТ як ГУЧНИЙ відносно…?

а) тихий; б) маленький; в) звук; г) тяжкий; д) вага.

21. Яке число буде наступним у цій послідовності?

7 — 1–7 — 2–7 — 3–7 — 4–7 — 5–7 — 6–7…?

а) 4; б) 5; в) 6; г) 7; д) 8.

22. Яке зі слів зайве в даному ряді за значенням?

а) таксі; б) автомобіль; в) автобус; г) мотоцикл; д) велосипед.

23. ТІЛО відносно НОГА як ЛОКОМОТИВ відносно…?

а) колесо; б) пальне; в) рух; г) дим; д) вогонь.

24. Електрична лампа не потрібна без…?

а) свічки; б) абажура; в) струму; г) ліхтарика; д) читання.

25. Компанія складається з чоловіка та його дружини, їх двох синів з дружинами та чотирьох дітей в кожній сім’ї синів. Скільки людей в компанії?

а) 1; 6)8; в) 12; г) 13; д) 14.

26. ПРОСИТИ означає…

а) відмовитися; б) звернутися; в) дбати; г) будь ласка; д) битися, з проханням;

27. БДЖОЛА відносно МЕД як КОРОВА відносно…?

а) стадо; б) бик; в) корівник; г) молоко; д) теля.

28. Яке зі слів найкраще підходить до наступних?

літак, велосипед, вантажівка

а) вітрило; б) колесо; в) шосе; г) поїзд; д) шина.

29.

30. Виберіть слово, яке найкраще доповнює це речення:

Нічого не може так… як втрата.

а) докоряти; б) догодити; в) заміняти; г) пригадати; д) засмутити.

31. ПРЕЗИДЕНТ відносно КРАЇНА як ГЕНЕРАЛ відносно…?

а) армія; б) війна; в) король; г) капітан; д) командир.

32. ТЕСЛЯРУВАТИ означає…

а) дерева; б) обробляти в) скло; г) рубати; д) музичний.

деревину; інструмент

33.

34. Протилежністю до ВИННИЙ є…

а) сміливий; б) невинний; в) безкорисливий; г) бездоганний; д) дружній.

35. СИНИЦЯ відносно ПТАХ як ТРІСКА' відносно…?

а) печінка; б) фрукт; в) їжа; г) комаха; д) риба.

36. Якщо наступні слова впорядкувати, то отримаємо речення. З якої літери тоді буде починатися перше слово у реченні?

я Львова коли-небудь поїду до

а) Ж; б)Л; в) Я; г) Н; д) Ш.

37. Малюнки у рамці разом складають певний порядок. Знайдіть малюнок, який підходить замість знака питання у рамці.

38. Для спілкування з людиною, яка знає тільки іспанську мову, англомовна особа повинна:

а) говорити з нею іспанською;

б) вивчати англійську;

в) купити словник;

г) говорити повільно;

д) говорити англійською.

39.

40. Яке зі слів найкраще підходить до наступних? стілець, ліжко, шафа….

а) книга; б) палка; в) стіл; г) вікно; д) стеля.

41. Малюнки у рамці разом складають певний порядок. Знайдіть малюнок, який підходить замість знака питання в рамці.

42. КОЛІЯ відносно ТРАМВАЙ як СТЕЖКА відносно..?

а) пішохід; б) тепловоз; в) доярка; г) дерева; д) гора.

43. РОЗВИТОК означає…

а) порада; б) вибух; в) перспектива;) удосконалення; д) зміна.

44. Яке число буде наступним у цій послідовності?

1 3 5 7 9 7 5…?

а) 1; б) 3; в) 6; г) 7; д) 8.

45. СТИЛЬ відносно СТАЛЬ як СТІК відносно…?

а) стан; б) сік; в) стук; г) тік; д) вода.

46. Протилежністю до ЗМЕНШУВАТИ є…

а) втратити; б) вимірювати; в) продовжувати; г) збільшувати; д) змінювати.

47. Креслення у першій частині ряду разом складають певну послідовність. У наступній частині ряду міститься креслення, яке продовжує ряд і повинно стояти замість знака питання.

48. ПОРОХ відносно ЧАСТКА як ВОДА відносно…?

а) крапля; б) океан; в) хвиля; г) тонути; д) струмінь.

49. Степан бігає швидше за Дмитра, Дмитро повільніше за Андрія, Андрій швидше за Степана. Якщо вони змагалися, то ряд хлопчиків за швидкістю від першого до останнього буде такий:

а) Дмитро, Степан, Андрій;

б) Степан, Дмитро, Андрій;

в) Степан, Андрій, Дмитро;

г) Андрій, Степан, Дмитро;

д) Андрій, Дмитро, Степан.

50. Малюнки у рамці разом складають певний порядок. Знайдіть малюнок, який підходить замість знака питання в рамці.

51. ЯГОДА відносно КУЩ як ВИШНЯ відносно…?

а) дерево; б) пиріг; в) рослина; г) кістка; д) садок.

52. Креслення у першій частині ряду разом складають певну послідовність. У наступній частині ряду міститься креслення, яке продовжує ряд і повинно стояти замість знака питання.

53. Набір літер у рамці разом складають певний ряд. Доберіть набір літер, який підходить замість знака питання:

трап — страп — рап

пар — парт —?

а) парс; б) парте; в) пратс; г) тап; д) тар.

54.

55. А відносно Я як ПЕРШИЙ відносно…

а) другий; б) абетка; в) наступний; г) останній; д) алфавіт.

56. Який набір чисел складає правильну послідовність?

а) 1 3 5 7 8;

б) 1 4 7 10 13;

в) 2 4 6 8 9;

г) 3 6 9 12 14;

д) 2 5 8 11 12.

57. Малюнки у рамці разом складають певний порядок. Знайдіть малюнок, який підходить замість знака питання в рамці.

58. Якщо наступні слова упорядкувати, то отримаємо речення. З якої літери тоді буде починатися перше слово у реченні?

це речення присудок член головний

а) Ц; б) Р; в) П; г) Ч; д) Т.

59. КАЧКА відносно КАЧЕНЯ як ВЕДМІДЬ відносно…

а) мед; б) дитинча; в) ведмежа; г) полярний; д) барліг.

60.

61. Протилежністю до ВИПАДКОВИЙ є…

а) перенесений; б) правильний; в) незнайомий; г) постійний; д) незв’язаний.

62. Тетяна має шматок глини у формі цеглини. Якщо вона зліпить із нього кульку, що станеться з масою та об’ємом глини?

а) вага зменшиться, а об’єм збільшиться;

б) вага збільшиться, а об’єм зменшиться;

в) обидва параметри збільшаться;

г) обидва параметри зменшаться;

д) обидва параметри залишаться незмінними.

63. Креслення у першій частині ряду разом складають певну послідовність. У наступній частині ряду міститься креслення, яке продовжує ряд і повинно стояти замість знака питання.

64. Усе, що є чистим від бруду або інфекції, називається…

а) пристосованим; в) лікарським; д) заразливим; б) стерильним;

г) гігієнічним;

65. Протилежністю до ГЛИБОКИЙ є…

а) великий; б) мілкий; в) маленький; г) дрібний; д) ставок.

66. ЩОРІЧНО означає…

а) раненько; б) регулярно; в) щомісячно; г) випадково; д) тимчасово.

67. Підкинута монета 1 раз з 2 впаде на орла (гербом догори). Якщо монету підкинути 50 разів, скільки разів можна сподіватися, що вона впаде догори зворотнім боком?

а) 0; 6)10; в) 25; г) 50; д) немає відповіді.

68. Людина, яка знає, що зможе виконати завдання, називається..?

а) упевненою; б) сміливою; в) безстрашною; г) самостійною; д) гонористою.

69. Сашко вирушив на північ. Він пройшов 1 квартал, поверну праворуч, пройшов 2 квартали і знову повернув праворуч. Куди зараз прямує Сашко?

а) на північ; б) на південь; в) на захід; г) на схід; д) неможливо визначити.

70. Якщо наступні слова впорядкувати, то отримаємо речення. З якої літери тоді буде починатися перше слово у реченні?

є їжа для найважливішою людини життя

а) Є; б) Р; в) Ж; г) Л; д) Ї.

71. Продавець знає кількість проданих яблук у минулому і поточному роках. Як визначити, зменшилась чи збільшилась кількість проданих яблук?

а) відніманням; б) додаванням; в) відніманням, а потім додаванням;

б) діленням, а потім відніманням;

в) додаванням, а потім множенням.

72. Яке число пропущене в цьому ряду?

1 2 4 7 11…? 22

а) 14; 6) 16; в) 17; г) 18; д) 20.

73. ПОЛУДЕНЬ відносно ПІВНІЧ як ЗАХІД відносно…

а) ранок; б) світанок; в) сонце; г) вечір; д) ніч.

74. Яке число є наступним у цій послідовності:

8 2 7 3 6 4 5…?

а) 3; б) 4; в) 5; г) 6; д) 7.

75. Яке зі слів найкраще підходить до наступних?

куля, дріт, копійка…

а) карбованець; б) ключ; в) мотузок; г) олівець; д) квітка.

76. НІЖ відносно ЛЕЗО як ВИДЕЛКА відносно…

а) ложка; б) сила; в) дорога; г) лопата; д) зуб.

77. Набір літер разом складає певний ряд. Доберіть набір літер, який підходить замість знака питання у рамці.

ГДЕ ДЕЄ ЕЄЖ ЛМН МНО…?

а) ОПР; б) ПРС; в) КЛМ; г)МНП; д) НОП.

78. Який вислів справедливий для кожного дідуся?

а) йому більше, ніж: 60 років; б) він має онука; в) у нього сиве волосся; г) він має сестру; д) він має сина.

79. Якщо телефонні переговори коштують 1 грн. за перші 3 хвилини і по 10 коп. за кожну наступну хвилину, скільки буде коштувати 6 хвилин розмови?

а) 60 коп.; б) 90 коп.; в) 1 грн. 30 коп.;г) 1 грн. 60 коп.; д) немає відповіді.

80. ЛІД відносно ВОДА як ВОДА відносно…

а) пара; б) земля; в) холод; г) рідина; д) спрага.

Аналіз результатів

Спочатку збираються картки для відповідей, а потім — книжечки з тестовим завданням. Для обробки результатів тесту дуже зручно зробити трафарет. Для цього потрібно наклеїти одну картку відповідей на твердий папір, відмітити клітини правильних відповідей (див. ключ) та прорізати їх. Такий трафарет накладається на заповнену карту, після чого підраховується кількість позначених відповідей, які видно у вирізаних клітинах.

Методика визначення рівня особистих досягнень (В. Вандерлік)

Правильна відповідь на кожний пункт тесту дорівнює 1 балу- показнику. Сума балів є кількісною характеристикою досягнутого рівня розумового розвитку — інтелекту. Цей рівень зумовлений освітою, здатністю сконцентровувати увагу, абстрактним мисленням, математичними і просторовими здібностями.

Певна складність у розв’язанні завдань тесту зумовлена лімітом часу та необхідністю швидкого вироблення певної тактики вибору завдань. Інтелект, який вимірюється за допомогою тесту, ми розглядаємо як динамічну структуру пізнавальних властивостей особистості. Складовими цієї структури є:

— загальний кругозір і культура мислення, швидкість обробки інформації, здатність до мобілізації уваги;

— вербальний інтелект (словесно-логічний, абстрактне мислення, абстрагування);

— формально-логічне мислення;

— невербальний інтелект: математичний інтелект (осмислення умов, встановлення закономірностей, усний рахунок);

— просторова візуальність.

Тест сконструйований для встановлення рівнів розвитку інтелекту — загальних розумових здібностей — загальної обдарованості.

Мета тестування

1. Встановити загальний рівень інтелекту особистості.

2. Визначити особливості деяких компонентів структури інтелекту, які зумовлюють потенціал розвитку здібностей: індуктивне мислення, здатність до розсудливості, до абстрагування, аналізу і синтезу, комбінаторне (просторово-візуальне) мислення і уява, практичне математичне (арифметичне) мислення, теоретичне математичне мислення.

Крім загальної оцінки розвитку інтелекту в умовних балах (чи коефіцієнті інтелектуальності) психолог має можливість за результатами тестування дати характеристику рівня розвитку складових структур інтелекту.

Під час тестування виявляються й такі властивості психіки, як здатність до концентрації уваги, мобілізації пам’яті, деякі емоційно- вольові властивості особистості.

Тест розрахований на одночасне тестування 20–30 осіб.

Уніфікація відповідей, чітка регламентація й організація тестування, дотримання інструкцій, належність тестових завдань і

карток відповідей (чи комп'ютерної програми тестування) — усе це зумовлює ефект швидкого отримання результатів.

Необхідно зауважити, що на результат розумової діяльності негативно впливає велика кількість людей. Тому не радимо проводити одночасне тестування інтелекту у групі більш як 20–30 осіб.

Обладнання:

1. Інструкція для досліджуваного.

2. Тест (збірка тестових завдань).

3. Картка (бланк) відповідей.

4. Олівець або ручка.

5. Секундомір.

Наявність друкованих карток-відповідей дає можливість перфорувати шаблон-відповідь і по ньому швидко перевіряти картки.

Хід тестування:

Бажано, щоб число обстежуваних дорівнювало кількості столів, парт. Необхідно притримуватися принципу: одна людина — один стіл.

1. Установка для обстежуваного: психолог коротко і зрозуміло пояснює мету тестування, що і як робити; створює оптимальну атмосферу.

2. Роздача інструкцій, карток-відповідей. Психолог відповідає на запитання. Перевіряє наявність ручок, правильність заповнення карток (прізвище, клас тощо).

3. Тестування. Психолог повільно проходить по ряду, роздає тестові завдання. На кожного обстежуваного — один примірник. Рахунок часу тестування починається від першого учня, якому дали тест. Під час тестування не можна відповідати на запитання, допомагати тим, хто тестується, підказувати. За декілька хвилин до закінчення строку тестування подається попередження: «Увага, за 1 хвилину тестування буде закінчено». Картки відповідей збираються у тому ж порядку, в якому вони роздавались. Спочатку збираються відповіді, потім — тести.

4. Підрахунок, аналіз й інтерпретація результатів.

Оцінка за кожну правильну відповідь — 1 бал. Психолог робить підсумок і виставляє загальну оцінку.

Якщо більшість правильних відповідей отримана за завдання під номерами 1, 4, 8, 13, 24, то можливе припущення, що особа, яка тестувалась, має інтелект, розвинений на рівні «здорового глузду».

На розвиток вербального інтелекту вказують позитивні результати завдань за номерами: 2, 3, 5, 6, 7, 9, 11, 14, 16, 19, 20, 22, 28, 34, 35, 38, 47.

Формально-логічне мислення: 20, 25, 30, 36, 43, 48.

Невербальний інтелект — решта номерів.

Серед них: — «математичний» розум: 10, 12, 15, 18, 23, 27, 31, 33, 39, 40, 42, 44, 45, 46, 50;

просторово-візуальне (конструктивне) мислення: 17, 29, 32, 49.

Таким чином, на переважаючий в структурі інтелекту провідний тип вказує відсоток правильних рішень завдань певного напрямку.

Нормальна дистрибуція складності дорівнює 60 %. Кореляція між місцем завдання в структурі тесту та індексу складності перебільшує 90.

Вірогідність помилки за сумарним результатом — від 1,3 до 1,6. Наприклад, результат тестування — 20 балів. Із них три правильні відповіді отримані за тестові завдання «здорового глузду»:

— 10 — словесно-логічні;

— 5 — формально-логічні;

— 1 — просторові;

— 2 — математичні.

У структурі інтелекту (за даними тестування) питому вагу має розвиток здорового глузду:

З х 20 = 60; вербальний інтелект:

(10 х 5,5 = 55 + 5 х 16,5 = 82,5) = 137,5. Оцінка невербального інтелекту:

(їх 25)+ (2x6) = 37.

Інструкція: «Цей тест перевірить Ваше вміння вирішувати різноманітні проблеми. До нього входять задачі й питання різних типів. Нижче наведено характерні приклади завдань тесту. Уважно прочитайте інструкцію і точно виконуйте всі вказівки».

Приклад 1

«Жати» — протилежне:

1) добувати; 2) підтримувати; 3) продовжувати; 4) жити; 5) сіяти;

Правильна відповідь — «сіяти» — під номером 5.

У бланку відповідей ви повинні перекреслити (поставити «Х») № 5.

Приклад 2

МІНОР — МІНЕР Значення цих слів:

1) подібні; 2) протилежні; 3) ні подібні ні протилежні;

Правильна відповідь пронумерована цифрою 3. Перекресліть № 3.

Тест містить 50 питань — завдань. Можливо, що Вам не вдасться відповісти на всі; але намагайтесь зробити все за 16 хвилин. Не поспішайте — Ви тільки збільшите число помилок; питання ускладнюються у міру зростання номерів. Не затримуйтеся надто довго над розв’язанням одного питання — переходьте до наступного. Пам’ятайте: є Ви, тест і 16 хвилин.

Тестові завдання

1. Одинадцятий місяць року:

Жовтень. 2. Травень. 3. Листопад. 4. Лютий. 5. Грудень.

2. СУВОРИЙ — протилежне:

1. Грубий. 2. Лютий. 3. Ніжний. 4. Жорсткий. 5. Непоступливий.

3. Яке слово в наведеному ряду відмінне від інших?

1. Впевненість. 2. Сумління. 3. Гарантованість. 4. Самовпевненість. 5. Твердість.

4. «н.е.» — це означає «нашої ери».

1. Так. 2. Ні. 3. Не знаю.

5. Яке слово в наведеному ряду відмінне від інших?

1. Співати. 2. Кликати. 3. Кричати. 4. Слухати. 5. Говорити.

6. ПОРЯДНИЙ — протилежне:

1. Бездоганний. 2. Непристойний. 3. Непідкупний. 4. Невинний. 5. Класичний.

7. Яке слово з наведених нижче належить до «жувати» так, як «нюхати» належить до «ніс»?

1. Солодощі. 2. Сморід. 3. Зуби. 4. Запах. 5. Чистка.

8. Скільки у наведених нижче парах прізвищ точних копій?

Шарп М.Г. Шорп М.Г.

Фініков Е.Х. Фініков Е.Х.

Конор М.А. Конер М.А.

Фіндерб А.С. Фіндірб А.С.

Соваляус Н.Г. Соваляус І.Г.

1. Одна. 2. Дві. 3. Три. 4. Чотири.

9. ЯСНО — протилежне:

1. Просто. 2. Вірогідно. 3. Точно. 4. Розбірливо. 5. Невиразно.

10. Фермер купив кілька бичків за 3500 грн., вигодував їх та продав за 5500 грн., заробивши на кожному бичкові 500 грн. Скільки було у фермера бичків?

1. Два. 2. П’ять. 3. Шість. 4. Чотири.

11. МАСА-МАСИВ значення цих слів:

1. Подібні. 2. Протилежні. 3. Ні подібні, ні протилежні.

12. Лимони продаються по 150 грн. за 3 шт. Скільки коштує 1,5 дюжини?

1. 800. 2. 600. 3. 1200. 4. 750.

13. Скільки пар з наведених нижче груп тотожні?

1. Одна. 2. Дві. 3. Три. 4. Чотири. 5. П’ять.

14. ЗНАЙОМИЙ-протилежне:

1. Дружній. 2. Старий. 3. Чужий. 4. Байдужий. 5. Відмінний.

15. Яке із наведених нижче чисел має найменшу суму цифр?

71, 92, 36, 31, 50

1. Перше. 2. Друге. 3. Третє. 4. Четверте. 5. П’яте.

16. Вам треба скласти слова так, щоб вийшло речення, яке містило б правильну думку, тоді остання літера останнього слова буде…

два, лише, язик, говорили, для, і, ми, більше, а, маємо, слухали, того, один, вуха, менше, щоб.

1. и. 2. н. 3. к. 4. а. 5. м.

17. Одна з нижченаведених фігур найбільш відмінна від інших. Який її номер?

18. Два чоловіка впіймали 36 рибин. «X» піймав у 8 разів більше риб, ніж «У». Скільки рибин зловив «У»?

1. Дві. 2. Чотири. 3. Шість. 4. Шістнадцять. 5. Вісім.

19. РЕФЛЕКТОР-РЕФЛЕКС — значення цих слів:

1. Подібні. 2. Протилежні. 3. Ні подібні, ні протилежні.

20. Складіть із наведених нижче слів речення. Якщо думка, яка висловлена у ньому, правильна, то відповідь № 1 «так», якщо неправильна — відповідь № 2 «ні».

лежачий, вода, камінь, тече, під

21. Припустимо, що перші два судження правильні.

«Більшість черствих людей не любить жартів». «Більшість черствих людей — бюрократи».

Тоді останнє судження: «Деякі бюрократи не люблять жартів».

1. Правильне. 2. Неправильне. 3. Невизначене.

22. Деякі з наведених прислів’їв мають подібний зміст. Скільки їх?

Не все золото, що блищить.

Остання крапля переповнює келих.

У семи няньок дитя без ока.

Одна голова — добре, а дві краще.

Скільки голів, стільки думок.

1. Два. 2. Чотири. 3. Три. 4. П’ять.

23. Подивіться на даний ряд чисел. Яке число потрібно поставити замість трьох крапок?

66, 59, 52, 45, 38…

1. 42. 2. 58. 3. 64. 4. 31. 5. 46.

24. Довгота дня і ночі у вересні майже дорівнює тривалості дня в:

1. Червні. 2. Березні. 3. Травні. 4. Листопаді. 5. Квітні.

25. Припустимо, що перші два судження правильні.

«Гнат одного віку з Катериною». «Катерина молодша за Івана».

Тоді останнє судження: «Гнат молодший за Івана».

1. Правильні. 2. Неправильні. 3. Невизначене.

26. Літак пролітає 75 метрів за 1/4 секунди. Скільки він пролетить за 5 секунд, рухаючись з тією ж швидкістю?

1. 3000; 2.4500; 3. 1500; 4. 3750.

27. 5 кг. грибів продавалось за 2 грн. Скільки кілограмів можна було купити за 80 коп.?

1. Чотири. 2. Два. 3. Один. 4. Три.

28. ПРОСТИРАТИСЯ — РОЗПОВСЮДЖУВАТИСЬ — значення цих слів:

1. Подібні. 2. Протилежні. 3. Ні подібні, ні протилежні.

29. Ця геометрична фігура може бути розділена прямою лінією на 2 частини, склавши які, можна отримати квадрат. Які крапки потрібно з’єднати, щоб накреслити цю лінію? Вкажіть їх.

1. 2, 13. 2. 3, 11. 3. 3, 10. 4. 11, 7. 5. 13, 6.

30. Припустимо, що перші два судження вірні.

«Тарас привітав Антона». «Антон привітав Федора».

Тоді останнє судження: «Тарас не привітав Федора».

1. Вірне. 2. Невірне. 3. Невизначене.

31. Ціна моторного човна, який коштував 2490 грн., знизилась до закінчення сезону на 33,3 %. Яка нова вартість човна?

1. 1280. 2. 660. 3. 1080. 4. 1660.

32. Одна з фігур найбільше відрізняється від інших. Який її номер?

33. Для пошиття сукні потрібно 21/3 метра тканини. Скільки суконь можна пошити з 42 метрів тканини?

1. 16; 2. 14; 3. 18; 4. 20; 5. 24.

34. Змістові значення наступних виразів:

«Кожен сам собі лікар». «Скільки лікарів — стільки хвороб».

1. Подібні. 2. Протилежні. 3. Ні подібні, ні протилежні.

35. ДУПЛЕТ-ДУБЛЕТ — значення цих слів:

1. Подібні. 2. Протилежні. 3. Ні подібні, ні протилежні.

36. Змістові значення наступних виразів:

«Налякана ворона куща боїться». «Обпікшись на молоці, будеш дмухати на воду».

1. Подібні. 2. Протилежні. 3. Ні подібні, ні протилежні.

37. Перекупник купив на ринку за 360 грн. 144 апельсини. Через декілька днів 24 апельсини зіпсувались. За якою ціною він повинен продати ті, які залишились, щоб отримати 1/3 прибутку?

1. 520. 2. 460. 3. 420. 4. 540. 5. 480.

38. ІНВЕНТАР — ОПИС — значення цих слів:

1. Подібні. 2. Протилежні. 3. Ні подібні, ні протилежні.

39. Якщо авокадо продають по 125 грн. за кілограм, скільки кілограмів авокадо Ви купите за 5000 грн.?

1. 10 2. 20 3. 40

40. Одне число з наступної серії випадає із загального ряду чисел. Яке число потрібно поставити на його місце, щоб не порушити закономірність

1/4 1/8 1/8 1/4 1/8 1/8 1/4 1/8 1/6…

1. 1/8. 2. 1/6. 3. 1/4. 4. 1/12.

41. ДИКТАНТ — ДИКТАТ — значення цих слів:

1. Подібні. 2. Протилежні. 3. Ні подібні, ні протилежні.

42. У скільки разів велетень, який має зріст 2 метри, важить більше за карлика, який має зріст 1 метр?

1. У два. 2. У чотири. 3. У шість. 4. У вісім.

43. Змістовні значення цих виразів:

«Серед сліпих і одноокий цар». «Вугляр — цар у своєму домі».

Подібні. 2. Протилежні. 3. Ні подібні, ні протилежні.

44. Солдат, що стріляв по цілі, влучив лише 12,5 % з можливих попадань. Скільки разів він повинен вистрілити, щоб бути впевненим, що влучить 100 разів?

1. 760. 2. 775. 3. 180. 4. 220. 5. 140.

45. Одне число з наступної серії випадає із загального ряду чисел. Яке число потрібно поставити на його місце, щоб не порушити закономірності серії?

1/4 1/6 1/8 1/9 1/12 1/14…

1. 7/76. 2. 1/18. 3. 1/15. 4. 1/13. 5. 1/10.

46. Заробітна плата менеджера разом з понаднормовими складає 13000 грн. Основна плата на 10000 грн. більша понаднормових. Яка плата менеджера без понаднормових?

1. 12000. 2. 12500. 3. 10500. 4. 11500. 5. 1000.

47. Деякі з наведених прислів’їв мають подібний зміст. Які їх номери?

Той, хто не хоче, коли може, вже не зможе, коли захоче.

Той, хто вкрав яйце, вкраде й бика.

Хто не помиляється, той нічого не робить.

Той, хто любить позичати, не любить віддавати.

Той, хто служить богу за гроші, послужить і дияволу, якщо він заплатить більше.

2, 4. 2. 3, 5. 3. 2, 3. 4. 1, 3. 5. 2, 5.

48. Змістовні значення цих висловлювань:

«У надлишку води мірошник втопився». «Все добре в міру».

Подібні. 2. Протилежні. 3. Ні подібні, ні протилежні.

49. Три із наступних п’яти частин можуть знадобитись для того, щоб зібрати трикутну піраміду. Які це частини?

50. Набираючи статтю, працівник друкарні вирішив використати шрифт двох розмірів. При використанні більшого шрифту одна сторінка вміщує 900 слів, а при використанні меншого — 1200. Якщо друкувати непарні сторінки дрібним шрифтом, а парні — великим, то стаття займе 12 сторінок. Скільки сторінок займе стаття, якщо друкувати її всю великим шрифтом?

5; 2. 16; 3. 14; 4. 20; 5. 18.

Аналіз результатів

Підрахуйте кількість набраних балів

Оцінка 20 балів — центральна тенденція результатів осіб, які мають середню освіту. Центральні тенденції освіти обсягом 7 років — 9 балів,

8 років — 11 балів, 9 років — 13 балів, 10 років — 16 балів, 11 років — 20 балів, 15–16 років — 26 балів.

Рівень загальної інтелектуальної обдарованості починається з 27 балів для учнів середніх шкіл.

Валідність коефіцієнту між роками освіти і результатами тестування — 0,95-0,99. Для осіб, які мають більше, ніж 30 років, треба додавати до результату 1 бал (число віку).

30-39 — 1 бал;

40-49 — 2 бали;

50-55 — 3 бали;

55-59 — 4 бали;

60 — 5 балів.

Тест дає змогу встановити, у якій переважно царині найкраще діє інтелект:

— у царині слів;

— у царині чисел;

— у царині символів;

— у царині ідей.

Ґрунтуючись на цих даних, передбачити «зону» розвитку здібностей особистості за таблицею 1.

Тестові завдання для перевірки знань

Здібності, які визначають успіхи людини в найрізноманітніших видах діяльності, називаються:

а) творчими;

б) загальними;

в) навчальними;

г) спеціальними.

Природжені передумови до розвитку здібностей називаються:

а) талантом;

б) обдарованістю;

в) задатками;

г) геніальністю.

Найвищий щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспільства, у розвитку науки, літератури, мистецтва, називають:

а) талантом;

б) обдарованістю;

в) навичками;

г) геніальністю.

Частково автоматизоване виконання й регулювання дій людиною — це:

а) уміння;

б) звички;

в) навички;

г) інстинкти.

Видатні здібності в якійсь одній чи декількох галузях діяльності називають:

а) обдарованістю;

б) навичками;

в) талантом;

г) геніальністю.

Індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовою успішного здійснення певної діяльності й визначають відмінності в оволодінні необхідними для неї знаннями, уміннями та навичками, це:

а) задатки;

б) здібності;

в) темперамент;

г) характер.

Здатність усвідомлено виконувати певні дії називається:

а) звичкою;

б) операцією;

в) вмінням;

г) автоматизмом.

Здібності, які визначають схильність людини до абстрактно- теоретичних роздумів, називаються:

а) загальними;

б) теоретичними;

в) практичними;

г) спеціальними.

Найвищий рівень розвитку здібностей — це:

а) майстерність;

б) талант;

в) обдарованість;

г) геніальність.

Вроджені особливості зорового й слухового аналізаторів відносять до:

а) здібностей;

б) темпераменту;

в) характеру;

г) задатків.

Друга сигнальна система переважає у людей:

а) мислительного типу;

б) проміжного типу;

в) художнього типу;

г) усіх типів.

Розвиненість здібностей у людей залежить від:

а) природних задатків;

б) виду їх діяльності;

в) роботи над собою;

г) всього перерахованого.

Здібності людини, які забезпечують відносну легкість в оволодінні знаннями, навичками, уміннями та ефективність у різних видах діяльності називають:

а) спеціальними;

б) природними;

в) пізнавальними;

г) загальними.

Сукупність індивідуально-психічних особливостей особистості, які забезпечують успіх у будь-якій діяльності, легкість і швидкість оволодіння нею, називаються:

а) обдарованістю;

б) здібностями;

в) задатками;

г) типом вищої нервової діяльності.

Людину, яка творить у межах ідей, що вже склалися, називають:

а) обдарованою;

б) здібною;

в) талановитою;

г) геніальною.

Найбільш сприятливе поєднання здібностей, що дає можливість особливо успішно, творчо виконувати певну діяльність, — це:

а) талант;

б) обдарованість;

в) геніальність;

г) задатки.

Хто вважав, що шляхом виховання можна сформувати геніальність:

а) У. Ешбі;

б) Ф. Галль;

в) Ф. Гальтон;

г) К. Гельвецій.

Спадковість здібностей, виходячи з еволюційної теорії Ч. Дарвіна, відкрив:

а) Дж. Гілфорд;

б) Ф. Галль;

в) Ф. Гальтон;

г) К. Гельвецій.

Подивившись малюнки малого Тараса Шевченка, решетилівський дяк сказав, що у хлопця відсутні здібності до малювання. Насправді ж він оцінив: а) уміння;

б) талант;

в) здібності;

г) задатки.

Здібності проявляються у:

а) вміннях, навичках;

б) динаміці набуття умінь та навичок;

в) характері;

г) темпераменті.

На думку Платона, здібності людини зумовлені такими факторами:

а) спадковими;

б) соціальними;

в) біосоціальними;

г) індивідуальними.

Формуючи команду студентів-баскетболістів, тренери насамперед орієнтувались на зріст претендентів. Основними критеріями їх відбору були:

а) здібності юнаків;

б) уміння претендентів;

в) хист і результативність;

г) задатки студентів.

Необхідними умовами формування та розвитку здібностей людини є:

а) інтеграція різних видів діяльності, розширення кола інтересів особистості;

б) оволодіння культурним надбанням людства, посередництво старших, активна діяльність особистості, інтеграція різних видів діяльності, розширення кола інтересів особистості;

в) інтеграція різних видів діяльності, посередництво старших;

г) ігнорування людиною здобутків попередніх поколінь, активна діяльність особистості, посередництво старших.

Рівень розвитку здібностей визначають такі показники:

а) наявність специфічних знань та вмінь;

б) успішне виконання певного виду діяльності;

в) успішний результат діяльності, самобутність її виконання, швидкість оволодіння знаннями та вміннями;

г) самобутність виконання конкретного виду діяльності.

Укажіть особливість, притаманну здібностям:

а) здібності проявляються в процесі оволодіння діяльністю;

б) здібності закладені в людині від народження;

в) будь-які здібності можна сформувати;

г) люди від народження мають однакові здібності.

Укажіть особливість, не притаманну задаткам:

а) переходять у спеціальні здібності лише в результаті їхнього розвитку в процесі навчання, виховання та діяльності;

б) задатки визначають здібності та характеризують їх розвиток;

в) можуть залишатися невикористаними, не розвинутими в здібності, якщо людина живе в несприятливих умовах або якщо вона не працює над удосконаленням своїх здібностей;

г) істотною їх характеристикою є багатозначність.

Між здібностями та діяльністю існує зв’язок, що виражається у тому, що:

а) діяльність є підґрунтям формування здібностей;

б) здібності визначають знання та вміння людини;

в) особистість адаптується до певного виду діяльності;

г) здібності індивіда є результатом його попередньої діяльності та передбачають наступну.

Організаторські здібності передбачають наявність таких якостей:

а) комунікабельність, прагматичність, вимогливість, пасивність, незібраність;

б) нерішучість, зібраність, занижена самооцінка, категоричність;

в) мужність, упертість, нахабність, настирливість, почуття власної гідності, завищена самооцінка;

г) соціальна енергійність, практичний розум, психологічна вибірковість, критичність, тактовність, загальний рівень розвитку, самостійність, спостережливість, саморегуляція, комуні кабель- ність, працездатність, схильність до управління іншими.

Здібності, пов’язані з особливостями будови черепа, вивчав:

а) Р. Кеттел;

б) Ф. Галль;

в) А. Біне;

г) Г. Айзенк.

Дослідження яких видів здібностей здійснюється при професійному відборі:

а) потенційних;

б) спеціальних;

в) актуальних;

г) загальних.

Уміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю — це:

а) творчий рівень здібностей;

б) репродуктивний рівень здібностей;

в) організаційний рівень здібностей;

г) активний рівень здібностей.

Стійка орієнтованість індивіда на певну діяльність — це:

а) майстерність;

б) нахил;

в) обдарованість;

г) задатки.

Що з названого сприяє розкриттю здібностей особистості:

а) умови проживання;

б) умови праці;

в) умови виховання;

г) умови відпочинку.

Рівень розвитку здібностей залежить від:

а) якості знань і вмінь, від міри їх об’єднання в єдине ціле;

б) наявності специфічних знань та вмінь;

в) швидкості оволодіння знаннями та вміннями;

г) соціальних вимог.

Найвищий рівень розвитку здібностей як загальних (інтелектуальних), так і спеціальних — це:

а) обдарованість;

б) геніальність;

в) талант;

г) схильність.

Розвиток музичних здібностей відбувається особливо сприятливо у період:

а) з 5 до 6 років;

б) з 7 до 8 років;

в) до 5 років;

г) з 6 до 7 років.

Психолог Б.М. Теплов установив, що важливою складовою музичних здібностей є:

а) узагальнення матеріалу;

б) чутливість до точності інтонацій;

в) скорочення процесу міркування;

г) швидке переключення на інший хід думки.

Домінуючими здібностями в навчанні та вихованні є:

а) творчі;

б) навчальні;

в) специфічні;

г) загальні.

До психологічних особливостей особистості відносять:

а) пам’ять і мислення;

б) здібності;

в) відчуття і сприйняття;

г) уяву.

Від яких факторів залежить формування спеціальних здібностей:

а) задатків;

б) виховання;

в) потреб суспільства;

г) виняткової пам’яті.

Яка сигнальна система краще розвинена у людей художнього типу:

а) друга;

б) і перша, і друга;

в) перша;

г) третя.

До якого типу вищої нервової системи відносяться люди мислительного типу:

а) з відносною врівноваженістю сигнальних систем;

б) з відносним переважанням другої сигнальної системи;

в) з відносним переважанням першої сигнальної системи;

г) всіх типів.

До якого типу вищої нервової системи відносяться звичайні люди (не науковці, не митці):

а) з відносним переважанням другої сигнальної системи;

б) з відносною врівноваженістю сигнальних систем;

в) з відносним переважанням першої сигнальної системи;

г) усіх типів.

Літературні здібності проявляються у:

а) здатності запам’ятовувати дрібниці та відображати їх;

б) здатності до логічного мислення у сфері кількісних і просторових відношень;

в) спостережливості, вразливості, наявності яскравих, наочних образів пам’яті, естетичних почуттях, виразності мови;

г) легкому й вільному переключенні від однієї розумової операції до іншої.

Загальні розумові здібності — це:

а) здібності, необхідні для успішного виконання якої-небудь однієї діяльності;

б) здатність до логічного мислення;

в) легке і вільне переключення від однієї розумової операції до іншої;

г) задатки, потрібні для виконання не якої-небудь однієї, а багатьох видів діяльності.

Як пов’язані між собою здібності, знання, уміння та навички:

а) такого зв’язку немає;

б) від здібностей залежить легкість і швидкість набуття знань, умінь, навичок;

в) набуття знань, умінь сприяє подальшому розвитку здібностей;

г) від здібностей залежить легкість і швидкість набуття знань, умінь, навичок, при цьому набуття знань, умінь сприяє подальшому розвитку здібностей.

Чи можна стверджувати наявність прямого зв’язку здібностей людини з масою її мозку:

а) ні;

б) так, маса мозку видатних людей дещо вища середньої;

в) так, маса мозку видатних людей дещо нижча середньої;

г) так, маса мозку обдарованих людей значно вища середньої.

Чи можна стверджувати, що успішність виконання конкретного виду діяльності залежить від конкретної здібності:

а) так;

б) ні, успішність виконання будь-якої діяльності залежить не від однієї, а від поєднання різних здібностей;

в) ні, оскільки той самий результат може бути забезпечений різними способами (дефіцит одних здібностей може бути компенсований за рахунок більш високого розвитку інших);

г) ні, оскільки успішність може забезпечуватись різними способами та поєднанням різних здібностей.

Для того, щоб діяльність сприяла розвитку здібностей дитини, вона повинна бути:

а) дуже простою;

б) дуже складною;

в) перебувати в зоні оптимальної складності;

г) перебувати на межі можливостей дитини.

Яка з наведених характеристик не є ознакою здібностей:

а) це індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої;

б) це індивідуальні особливості, що стосуються успішності виконання якоїсь однієї діяльності чи кількох;

в) це ті знання, уміння й навички, якими володіє людина;

г) це індивідуально-психологічні особливості, що розвиваються на базі природних передумов у процесі життя.

Теми рефератів

Шляхи розвитку пізнавальних здібностей.

Літературні та художні здібності.

Рівні розвитку здібностей і їх індивідуальні відмінності.

Вплив сімейного виховання на розвиток здібностей.

Здібності і спрямованість особистості.

Здібності чоловіків і жінок.

Здібності і вік.

Концепції здібностей.

Творча особистість і її життєвий шлях.

Професійні здібності та шляхи їх розвитку.

Список використаної літератури

Комінко С.Б., Кучер Г.В. Кращі методи психодіагностики: Навч. посібник. — Тернопіль: Карт-бланш, 2005. - 406 с.

М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. — 5-те вид., стер. — К.: Вища шк., 2006 р. — 487 с.

Общая психология: Учеб. для студ. пед. ин-тов / А.В. Петровский,

А.В. Брушлинский, В.П. Зинченко и др.; Под ред.

В. Петровского. — М.: Просвещение, 1986. - 464 с.

Психология: Учеб. для ин-тов физ. культ. / Под ред.

М. Мельникова. — М.: Физкультура и спорт, 1987. - 367 с.

Список рекомендованої літератури

Максименко С.Д. Загальна психологія: Навч. посіб. — 2-є вид., перероб., доп. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 272 с.

М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. — 3-є вид., випр. — К.: Вища шк., 2004. - 487 с.

Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. - 583 с.

Немов Р.С. Психология: Ученик для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — 4-е изд.

М.: Владос, 2001. - 687 с.

Общая психология. Курс лекций / Сост. Е.И. Рогов. — М.: ВЛАДОС, 1995. — С. 81–86.

Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В. Киричука,

В.А. Роменця. — Вид. 5-те, стереотип. — К.: Либідь, 2002. - 632 с.

Рубинштейн С.Л. Основи общей психологии: В 2-х т. — М.: Педагогика, 1989. - 328 с.

ГЛОСАРІЙ

Абстрагування — уявне відволікання одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві.

Абулія — хворобливе ослаблення або втрата волі, повна байдужість, бездіяльність, відсутність спонукань, бажань.

Адаптація — зміна чуттєвості органів чуття під впливом дії подразника.

Аглютинація — об’єднання в створюваному образі властивостей і елементів образів інших предметів.

Агнозія — захворювання, що призводять до неможливості пізнання чогось.

Аксони — волокна тіла нервової клітини, які передають збудження іншим нервам.

Активна уява — процес довільного створення індивідом наочних образів, який спрямований на виконання творчого або логічного завдання. Він має відтворювальний і творчий характер.

Активність — міра енергійності, напору, із яким людина прагне впливати на довкілля, підкоряти його своєму впливові, перетворювати, долати окремі перешкоди.

Активність особистості — здатність людини до свідомої трудової

і соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення нею навколишнього середовища й самої себе на основі засвоєння нею багатств матеріальної і духовної культури.

Акцентуації характеру — це надмірне посилення окремих рис характеру, при якому спостерігається відхилення психіки й поведінки, що межують із патологією.

Аналіз — це розумовий розподіл предметів і явищ на частини або властивості.

Аналітична теорія — теорія особистості К. Юнга, у якій надається велике значення внутріособистісним силам особистості і прагненню до самості (індивідуальності) за допомогою процесу індивідуації.

Аперцепція (від лат. ap — до і perception — сприймання) — властивість сприймання, яка відображає залежність сприймання від минулого досвіду, від загального змісту психічної діяльності та індивідуальних особливостей особистості; існує на рівні свідомості та характеризує особистісний рівень сприймання.

Апраксія — складне порушення цілеспрямованості дій людини, спричинене локальними розладами лобових часток мозку.

Астенічні почуття — гнітючі почуття, що знижують життєдіяльність, зменшують силу та енергію людини.

Афект — бурхливий та швидкоплинний емоційний стан, що оволодіває людиною й характеризується значними змінами у свідомості та порушенням вольового контролю за поведінкою.

Аферентні неврони — провідники збудження від периферії до центральної нервової системи.

Бажання — усвідомлене і конкретизоване прагнення певної мети. Бажання як мотив діяльності характеризується досить виразною усвідомленістю потреби, яка йому передувала та шляхів і способів її задоволення.

Безумовний рефлекс — спадково закріплена стереотипна форма реагування на біологічно значущі впливи зовнішнього світу або зміни внутрішнього середовища організму.

Боротьба мотивів — мотиваційний стан, пов’язаний з ухваленням рішення.

Відраза — переживання, які викликаються певними обставинами, діями (у т. ч. сексуальними), предметами, людьми, смаками, запахами взаємодія з якими викликає різке протиріччя з ідеологічними, моральними або естетичними принципами і настановами суб’єкта.

Відтворення — процес пам’яті, у результаті якого відбувається пожвавлення або повторне збудження раніше утворених у мозку нервових зв’язків.

Відчуття — 1. Пізнавальний психічний процес безпосереднього чуттєвого відображення (пізнання) окремих властивостей явищ та предметів об’єктивного світу, що виникає при їх безпосередньому впливі на органи чуття i збудженні нервових центрів кори головного мозку. 2. Відображення в корі головного мозку окремих властивостей предметів та явищ довколишнього світу, які впливають у цей момент на аналізатори людини.

Витіснення — психологічний захист, який проявляється у відстороненні й утриманні поза свідомістю певних психічних змістів і травмуючи моментів.

Верхній абсолютний поріг чутливості — максимальна величина подразника, при якій ще зберігається відчуття.

Внутрішнє мовлення — це вся та мовна діяльність, що виконує психологічно внутрішні функції.

Внутрішньособистісний конфлікт — конфлікт, який виникає у результаті внутрішнього зіткнення протилежних ролей, мотивів, потреб, інтересів, бажань, уявлень однієї людини.

Вольове зусилля — стан емоційного напруження, який мобілізує внутрішні ресурси людини (пам’ять, мислення, уяву тощо) і створює допоміжні мотиви до дії.

Вольові дії — дії, скеровані на досягнення свідомо поставленої мети, пов’язані з подоланням зовнішніх та внутрішніх труднощів.

Вольові якості — відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою.

Воля — психічний процес, що полягає у здатності активно домагатись свідомо поставленої мети, шляхом подолання зовнішніх та внутрішніх перешкод.

Галузі психології — сфери науково-психологічних досліджень та практичного застосування психологічних знань, що відносно самостійно розвиваються.

Гіперболізація — збільшення образу реального об’єкта або кількісна зміна його частин.

Гнів — негативне переживання, причинами виникнення якого є відчуття фізичної або психологічної неволі, що перешкоджає досягненню бажаної мети.

Гуманістична психологія — психологія, насамперед сконцентрована на вивченні здорових і творчих людей. Гуманістичні психологи підкреслюють унікальність людської особистості, пошук цінностей і сенсу існування, а також волю, що виражається в самоврядуванні й самовдосконаленні. Також називається психологією третьої сили.

Дедукція — умовисновок від загальних суджень до суджень часткових і поодиноких.

Дендрити — волокна тіла нервової клітини, які сприймають збудження.

Дефіцитарні мотиви — основні потреби, спрямовані на усунення напруги організму, особливо ті потреби, які виникають із біологічних потреб і потреб безпеки.

Децентрація — це психологічна здатність відкинути власний досвід, відійти від свого «Я» і наблизитись до «Я» іншої людини.

Динамізм моторики — швидкість, різкість, ритм, амплітуда м’язових рухів (включаючи мовлення).

Діалог — це безпосереднє спілкування двох і більшої кількості людей у формі розмови чи обміну репліками.

Довільна увага — вид уваги, що свідомо спрямовується і регулюється особистістю.

Екстравертованість — спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні на інших.

Екстеріоризація мовлення — це процес переходу внутрішнього мовлення у зовнішнє.

Емоційна пам’ять — пам’ять людини на пережиті нею в минулому почуття.

Емоція — психічний процес, що перебігає у формі переживань і відображає суб’єктивну значущість і оцінку зовнішніх та внутрішніх ситуацій для життєдіяльності людини.

Емоційність — чутливість до впливів зовнішнього середовища, емоційне реагування на події, що відбуваються, включення емоцій у контур саморегуляції, швидкість зміни одних емоцій і станів іншими.

Естетичні почуття — це відчуття краси явищ природи, праці, гармонії барв, звуків, рухів і форм.

Ефектор — кінцевий елемент рефлекторної дуги (м’язи, залози), зміна стану яких є показником здійснення рефлексу.

Еферентні неврони — передають збудження від центру до периферії нервової системи.

Забування — процес протилежний запам’ятовуванню, виявляється у тому, що втрачається чіткість збереженого в пам’яті, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтворення і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

Загострення — акцентування якоїсь частини образу або певної якості, внаслідок чого новий образ набуває особливої виразності.

Закон Бугера-Вебера (характеризує поріг розрізнення) — один з основних законів психофізики, згідно якого при зміні інтенсивності подразника на певну постійну величину з’являється ледь помітна зміна у відчуттях.

Закон Фехнера — основний психофізичний закон, згідно якого відчуття зростають в алгебраїчній послідовності, у той час як інтенсивність подразників змінюється в геометричній прогресії, тобто сила відчуття знаходиться в прямо пропорційній залежності від логарифма інтенсивності фізичного подразника.

Запам’ятовування — процес пам’яті, завдяки якому відбувається закріплення нової інформації через поєднання її з набутою раніше.

Заміщення — психологічний захист, який проявляється у зміні об’єкта, на який спрямована дія. Це захист від нестерпної ситуації шляхом переносу реакції з недоступного об’єкта на інший — доступний або заміни неприйнятної дії на прийнятну.

Заперечення — психологічний захист, який виявляється в тому, що людина не помічає неприємних для неї фактів і подій. Це прагнення уникнути нової інформації, що не співпадає з існуючими уявленнями про себе.

Здивування — емоційна реакція, яка не має чіткого позитивного чи негативного знаку і гальмує всі попередні емоції, скеровуючи увагу на раптовий об’єкт або обставини. Може переходити у зацікавленість.

Ід — компонент структури особистості, який функціонує в несвідомому й пов’язаний із примітивними, інстинктивними і вродженими аспектами особистості.

Ієрархія потреб — розташування потреб людини від нижчих до вищих у змісті їхньої переваги або необхідності.

Ілюзія — неадекватне (викривлене, помилкове) відображення предмета чи явища, що сприймається.

Індивід — 1. Поняття, яке втілює родову належність людини.

Людина як одинична природна істота, представник виду Homo Sapiens.

Індивідуальність — це сукупність психічних, фізіологічних і соціальних особливостей конкретної людини з точки зору її унікальності, своєрідності й неповторності.

Індивідуальна психологія — теорія особистості А. Адлера, у якій підкреслюється унікальність кожного індивіда й тих процесів, за допомогою яких люди переборюють свої недоліки й прагнуть до досягнення життєвих цілей.

Індукція — умовисновок від фактів до узагальнень, від менш загальних до більш загальних суджень;

Інтелектуальні почуття — емоційний відгук, ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні; виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або ж сумніві.

Інтелектуальні форми поведінки — найпростіші форми мисленнєвої діяльності, що ґрунтуються на встановленні зв’язків між предметами.

Інтерес — позитивне переживання, яке відіграє важливу мотиваційну роль у формуванні і розвиткові навичок, умінь та інтелекту, забезпечує працездатність людини.

Інтеріоризація мовлення — це процес переходу зовнішнього мовлення у внутрішнє.

Інтровертованість — спрямованість реакцій та діяльності особистості на саму себе, на свої внутрішні стани, переживання, уявлення.

Інтроекція — психологічний захист, який виявляється в тому, що людина наповнює себе цінностями і нормами поведінки іншої людини, і це починає керувати її поведінкою.

Ідентифікація — психологічний захист, який проявляється у злитті з групою, коли людина у висловлюваннях і поведінці ототожнює себе з іншими, використовує займенник «ми» замість «я».

Інтелектуалізація — психологічний захист, який виявляється в здогадуванні суб’єкта про наявність придушених імпульсів, але поведінково вони витісняються.

Інстинкти — це вроджені видові форми поведінки, які виробились в ході природного відбору як результат відбору і закріплення біологічно доцільних дій.

Інстинкт життя — ідея З. Фройда про те, що люди прагнуть до самозбереження.

Інстинкт смерті — ідея З. Фрейда про те, що людям притаманне прагнення саморуйнування та смерті часто виражається зовні як агресія.

Класифікація — структурування інформації, віднесення предметів та явищ до груп, класів, видів, родів.

Когнітивна теорія особистості — надає особливого значення когнітивним процесам (мисленню, усвідомленню, судженню) у розумінні поведінки людини.

Колективне несвідоме — найглибший рівень особистості, що містить спогади й образи, передані в спадщину від наших предків.

Конвенційний рівень спілкування — високий рівень культури спілкування партнерів.

Конкретизація — це розумовий перехід від узагальненого до одиничного, окремого, що відповідає певному поняттю або загальному положенню.

Констелляторний конструкт — тип конструкта, що дозволяє його елементам належати одночасно іншим сферам; однак, якщо елементи ідентифіковані особливим чином, вони закріплені. Цей тип конструкта ілюструє стереотипне мислення.

Конструктивний альтернатив — філософське положення Дж. Келлі про те, що люди здатні до перегляду або зміни своєї інтерпретації подій; що об’єктивну реальність можна розглядати з різних кутів зору.

Конфлікт — зіткнення протилежних інтересів (цілей, позицій, думок, поглядів, тощо) осіб на підґрунті суперництва; відсутність взаєморозуміння між людьми з різних питань, пов’язане з гострими емоційними переживаннями.

Конфліктна ситуація — виникнення протилежних позицій з будь- якого приводу: неузгодження інтересів, бажань, поглядів на одні й ті ж ситуації.

Конфліктогени — слова, дії або бездіяльність, які провокують конфліктні ситуації; ті дії людини, які не відповідають потребам інших; те, що розцінюється як негатив, недоброзичливість або неповага і породжує напруженість у стосунках.

Лабільність — швидкість виникнення і проходження процесів збудження й гальмування.

Лібідо — частина психічної енергії, яка шукає задоволення винятково у статевій поведінці (сексуальна енергія).

Літота — зменшенням образу реального об'єкта або кількісна зміна його частин.

Локус контролю — схильність людини приписувати відповідальність за результати своїх дій зовнішнім силам і обставинам, або навпаки — власним зусиллям та здібностям.

Мандала — символічне вираження цілісності «Я», самості в теорії К. Юнга.

Меланхолік — слабкий, неврівноважений, інертний тип темпераменту, який характеризується високим рівнем чутливості і малої реактивності, уповільненістю реакцій на діючі стимули, а також мовленнєвих, розумових і рухових процесів.

Метапатологія — термін, який використав А. Маслоу для позначення психічних розладів (наприклад, апатії, депресії, цинізму), що розвиваються в результаті фрустрації метапотреб.

Міжособистісний конфлікт — конфлікт, який виникає в результаті взаємодії людей, мета, інтереси, цінності, погляди, норми поведінки і взаємодії, методи роботи яких не співпадають і є конфронтаційними у даній ситуації.

Міркування — це низка суджень, спрямованих на ствердження, заперечення чи доведення певної думки.

Мимовільна увага — вид уваги, що складається в ході взаємин людини із середовищем без її свідомого наміру.

Мислення — пізнавальний психічний процес, який характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності і дозволяє встановлювати зв’язки й відношення між предметами та явищами.

Мнемоніка — наука про пам’ять.

Мнемотехніка — сукупність способів або прийомів, які полегшують запам’ятовування необхідної кількості інформації, і ґрунтуються на законах асоціації.

Модальність — одна з основних властивостей відчуттів, їхня якісна характеристика (колір — у зорі, тон і тембр — у слуху, характер запаху — у нюху тощо).

Мова — це система словесних знаків, що охоплює слова з їх значенням і граматику — набір правил, за якими будується речення.

Мовленнєва діяльність — активний, цілеспрямований, опосередкований мовою й зумовлений ситуацією спілкування процес взаємодії людей.

Монологічне мовлення (монолог) — зв’язне мовлення однієї особи, комунікативна мета якої — повідомлення про які-небудь факти, явища реальної дійсності.

Морфема — це поєднання звуків (фонем), що характеризується певним граматичним значенням, яке може проявлятися тільки в складі слова.

Мотиви — спонукання до діяльності, пов’язані із задоволенням певних потреб.

Мотиви росту — потреби вищого рівня (метапотреби), пов’язані з вродженим спонуканням актуалізувати свій потенціал.

Мрія — внутрішня діяльність, що полягає у створенні образу бажаного майбутнього.

Навички — це індивідуально набута форма поведінки, яка закріплюється в результаті повторень.

Настанова — це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до певної діяльності чи поведінки.

Настрій — загальний емоційний стан, що забарвлює протягом тривалого часу окремі психічні прояви та поведінку особистості вцілому, характеризується слабкою вираженістю та усвідомленням причин і факторів, які їх викликають.

Наочно-дійове мислення — мислення, пов’язане із практичними діями над предметами.

Наочно-образне мислення — мислення, яке полягає у практичній перетворювальній діяльності, що здійснюється по відношення до реальних предметів.

Нервова клітина (неврон, нейрон) — це основний структурний і функціональний елемент нервової системи.

Несвідоме — сукупність психічних процесів, актів і станів, що обумовлюються явищами дійсності, впливу яких суб’єкт не усвідомлює.

Нижній абсолютний поріг чутливості — мінімальна величина подразника, при якій виникає ледь помітне відчуття.

Особистісний конструкт — категорія мислення, за допомогою якої людина інтерпретує або тлумачить свій життєвий досвід.

Особистість — 1. Індивід як суб’єкт соціальних стосунків та свідомої діяльності, людина як соціальна істота. 2. Діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, який посідає певне становище в суспільстві та виконує певну громадську роль.

Пам’ять — це психічний процес, сутність якого полягає в закріпленні, зберіганні та подальшому відтворенні людиною її попереднього досвіду.

Пасивна уява — мимовільне або довільне створення образів, не призначених для втілення в дійсність.

Переконання — система усвідомлюваних потреб, які спонукають діяти відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду.

Післядовільна увага — вид уваги, яка спочатку викликається докладанням вольових зусиль, метою, але надалі підтримується інтересом до об’єкта (наприклад, змісту завдання).

Пластичність — здатність швидко пристосовуватись до обставин, що постійно змінюються.

Поведінка — це складний комплекс реакцій живого організму на впливи зовнішнього середовища.

Подразливість — властивість живих організмів (тварин, рослин) реагувати змінами свого стану або рухами на різні зовнішні подразники.

Поняття — одиниця мислення і його найелементарніша форма, яка відображає суттєві загальні або відміні ознаки предметів і явищ дійсності, їх властивості, зв’язки й відношення.

Порівняння — це розумове встановлення схожості і відмінності між предметами і явищами дійсності.

Поріг відчуття — це рівень інтенсивності подразника, який здатний викликати відчуття.

Поріг розрізнення — це здатність відчувати мінімальну різницю в силі двох подразників, яка викликає ледве помітну різницю відчуттів.

Потяг — це спонукання до діяльності, що є недиференційованою, недостатньо чітко усвідомленою потребою, невиразна потреба в чомусь.

Почуття — форма переживання людиною свого ставлення до об’єктів та явищ дійсності, які виникають при задоволенні або незадоволенні вищих потреб, і характеризується мотиваційною значущістю, стійкістю, глибиною, тривалістю.

Правила мовного етикету — особлива група стереотипних, стійких формул спілкування, що реалізуються в основному в одиницях лексичного, фразеологічного, морфологічного рівнів.

Прагнення — система усвідомлюваних потреб, у яких виявлена потреба в чомусь, яка може бути досягнуто вольовими зусиллями.

Праксичні почуття — це переживання людиною свого ставлення

до діяльності: ігрової, трудової, навчальної, спортивної тощо.

Презирство — негативне переживання, яке виникає в міжособистісних стосунках і супроводжується почуттям власної могутності, цінності і значущості власного «Я» у порівняні з «Я» іншої людини, демонструється пихатість і зверхність у ставленні та спілкуванні.

Придушення — психологічний захист, який проявляється в блокуванні неприємної, небажаної інформації, вступає в дію лише тоді, коли небажані дії досягають певної сили.

Проекція — психологічний захист, який виявляється в тому, що людина виокремлює й локалізує в інших якості, почуття, бажання, дії тощо, які сама не визнає і заперечує у собі.

Пристрасть — емоційний стан, який виявляється у сильному, глибокому і стійкому переживанні, з яскраво вираженою спрямованістю на досягнення мети, предмета чи об’єкта потягу.

Психіка — властивість головного мозку людини створювати суб’єктивні образи об’єктивної реальності, за допомогою яких відбувається керування діяльністю і поведінкою людини.

Психічні властивості — це найбільш істотні особливості особистості, що забезпечують певний кількісний і якісний рівень діяльності й поведінки людини.

Психологічний захист — реакції, які людина використовує не усвідомлено з метою захисту внутрішніх психічних структур, власного «Я» від переживання тривоги, сорому, провини, гніву, а також конфліктів, фрустрацій та інших особистісно небезпечних ситуацій.

Психічні процеси — первинні регулятори поведінки людини, володіють динамічними характеристиками: тривалістю, стійкістю, на їх основі формуються певні стани, знання, уміння й навички людини.

Психічні стани — характеризують стан психіки в цілому; мають свою динаміку: тривалість, стійкість, інтенсивність; впливають на протікання і результат психічних процесів і можуть сприяти чи гальмувати діяльність.

Психологія — наука, що вивчає факти, закономірності і механізми психіки.

Психоаналіз — теорія особистості — особистісної структури розвитку, динаміки й змін, — створена З. Фройдом. У психоаналізі робиться акцент на роль біологічних і неусвідомлюваних факторів у регуляції поведінки. Також стверджується, що поведінка людини у своїй основі ірраціональна і є результатом взаємодії між Ід, Его й Суперего.

Психодинамічна теорія — теорія або точка зору, що підкреслює неусвідомлювані психічні або емоційні мотиви як основу людського поведінки.

Психосексуальний розвиток — теорія, сформульована З. Фройдом, що пояснює розвиток особистості мовою змін у біологічному функціонуванні індивіда. Соціальний досвід на кожній стадії залишає свій внесок у вигляді настанов, рис особистості й цінностей, набутих на даній стадії.

Психосоціальний мораторій — період пізнього підліткового віку, протягом якого індивіду дається деяка відстрочка в прийнятті ролей і відповідальності дорослого.

Радість — позитивне переживання, яке пов’язане з можливістю задоволення актуальної потреби.

Раціоналізація — псевдовиправдовування власної поведінки; психологічний захист, який пов’язаний із усвідомленням і використанням у мисленні лише тієї частини інформації, завдячуючи якій власна поведінка постає як добре контрольована і така, що не суперечить об’єктивним обставинам.

Реактивність — показник, який відображає силу й енергію, з якою людина реагує на той чи інший вплив, проявляє емоційну вразливість, ставлення до навколишньої дійсності та самої себе.

Реактивне утворення — це психологічна настанова або звичка, які є діаметрально протилежними витісненим бажанням, реакцію на них у вигляді інверсії бажання, тобто виявляється в тому, що людина діє в протилежність тому, чого хоче.

Регресія — виявляється в тому, що людина поведінково «повертається» на більш ранні стадії психосексуального розвитку.

Рефлекс — реакція організму у відповідь на подразнення зовнішнього чи внутрішнього середовища.

Резистентність — міра здатності чинити опір негативним або несприятливим обставинам.

Репродуктивна уява — процес створення людиною образів нових речей на підставі їх усного опису або графічного зображення.

Рецептори — кінцеві утворення доцентрових нервових волокон у тілі тварин і людини.

Речення — це поєднання слів, що в завершеному вигляді передає певну думку.

Ригідність — це складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього вимагають обставини.

Риси характеру — це психічні властивості людини, які визначають її поведінку у типових обставинах та ситуаціях.

Розвиток — специфічний процес зміни, результатом якого є виникнення якісно нового, поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного.

Самість — архетип у теорії К. Юнга, що стає центром структури особистості, коли всі протиборчі сили усередині особистості інтегруються в процесі індивідуації.

Самоактуалізація — прагнення людини до найвищої реалізації свого потенціалу.

Самосвідомість людини — система поглядів людини щодо себе.

Сангвінік — сильний, урівноважений, рухливий тип темпераменту, який характеризується енергійністю, підвищеною працездатністю і швидкістю реакцій.

Свідомість — вищий рівень психічного відображення об’єктивної реальності, регуляції й саморегуляції, властивий лише людині як соціальній істоті.

Сензитивність — міра чутливості до явищ дійсності, що стосуються особистості.

Сенсибілізація — це підвищення чутливості в результаті взаємодії аналізаторів, а також систематичних вправ.

Синапс — утворення, через яке здійснюється контакт аксона з дендритами.

Синестезія (одночасне відчуття) — додаткове відчуття, яке виникає під впливом подразника, наприклад, кольоровий слух, коли звук викликає не тільки слухові відчуття, а й кольорові.

Синтез — це розумове поєднання окремих елементів, частин і ознак в єдине ціле.

Скерованість особистості — компонент особистості, що охоплює вибіркове (селективне) ставлення людини до дійсності.

Слово — стійкий комплекс звуків, що має значення.

Словесно-логічне мислення — мислення, яке перебігає у формі логічних розмірковувань і дозволяє розкрити, зрозуміти внутрішню сутність речей, які неможливо безпосередньо сприймати через фізичний контакт із ними; узагальнювати множинність конкретних об’єктів, абстраговано виходити за межі життєвих ситуацій; розуміти загальні принципи і закони існування та розвитку природних і соціальних об’єктів; прогнозувати зміни і розвиток процесів, явищ, подій і станів; пізнавати події минулого тощо.

Смуток — негативне переживання, причинами виникнення якого є різноманітні проблемні ситуації, такі як незадоволення первинних потреб, інші емоції, уявлення, розчарування, спогади, втрати.

Сновидіння — суб’єктивно пережиті уявлення переважно зорової модальності, що мимовільно виникають під час сну.

Сором — негативне переживання, що виражається в усвідомленні невідповідності власних думок, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням інших людей, а й власним уявленням про належну поведінку або зовнішній вигляд.

Соціальна перцепція — сприймання людини людиною або її дій, рухів, вчинків, діяльності.

Сприймання — це пізнавальний психічний процес, який виявляється у цілісному відображенні предметів, ситуацій і явищ, що виникають при безпосередньому впливові подразників на рецепторні поверхні органів відчуттів.

Спрямованість — система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості.

Стенічні почуття — почуття, що активізують людину, підвищують її життєдіяльність, збільшують силу та енергію людини.

Страх — негативне переживання, яке відчувається і сприймається людьми як загроза особистій безпеці.

Стрес — стан нервово-психічного перенапруження, що викликається значним за силою подразником, адекватна реакція на який раніше не була сформована.

Схематизація — згладжування відмінностей між порівнюваними об'єктами.

Суб’єкт діяльності — це індивід як носій свідомості, який володіє здатністю до діяльності.

Сублімація — це психологічний захист шляхом переведення сексуальної або агресивної енергії людини, надлишкової з точки зору особистісних або соціальних норм в інше русло, прийнятне для суспільства, — творчість.

Судження — форма мислення, яка відображає зв’язки між предметами і явищами дійсності або їх властивостями й ознаками, це ствердження або заперечення чого-небудь; це висловлювання, яке містить певну думку.

Творча уява — створення нових наочних образів, які несуть в собі індивідуальність їхнього суб'єкта та можуть бути втілені в оригінальних і суспільно-цінних продуктах.

Текст — макроодиниця мови, що являє собою поєднання кількох речень; у розгорнутому вигляді розкриває певну тему.

Темперамент — характеристика індивіда щодо динамічних особливостей його психічної діяльності (темпу, ритму, інтенсивності психічних процесів і станів).

Темп реакцій — швидкість проходження і зміни психічних процесів і реакцій.

Типізація — уявне виокремлення істотного в однорідних явищах і втілення його у новому образі, завдяки чому цей образ поєднує в собі риси, притаманні різним об’єктам.

Увага — це психічний пізнавальний процес, сутність якого полягає у спрямованості й зосередженні свідомості на певному об’єкті.

Узагальнення — розумове об’єднання предметів та явищ за їх спільними істотними ознаками.

Умовний рефлекс — рефлекс, що утворюється при зближенні у часі будь-якого первинно індиферентного подразника з наступною дією подразника, що викликає безумовний рефлекс.

Умовисновок — форма мисленням, коли на основі ланцюжка логічно пов’язаних висловлювань робиться певний висновок і виводяться нові знання.

Уява — це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.

Фантазування — довільне оперування образами уяви, що має задовольнити потребу, на шляху реального задоволення якої є перешкоди.

Фізіогномічна редукція — судження про внутрішні, психологічні особливості на основі зовнішнього вигляду (виразу обличчя, статури, ходи, постави тощо).

Флегматик — сильний, урівноважений, малорухливий тип темпераменту, який характеризується порівняно низьким рівнем активності поведінки, ускладненням переключення уваги, уповільненістю та виваженістю дій, міміки й мовлення, рівністю, постійністю почуттів і настроїв.

Фонема — це звук мовлення, що виконує смислорозрізнювальну функцію, сутність якої полягає в можливості відрізняти одне слово від інших.

Формування — це складний процес становлення людини як особистості, який відбувається в результаті розвитку й виховання; цілеспрямований процес соціалізації особистості, який характеризується завершеністю. Проте про завершеність цього процесу можна говорити лише умовно.

Фрустрація — емоційний стан людини, який викликається об’єктивно нездоланними перешкодами або труднощами на шляху досягнення бажаної мети.

Характер — це сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які формуються і проявляються в діяльності й спілкуванні, обумовлюючи типові для індивіда способи поведінки.

Холерик — сильний, неврівноважений, рухливий тип темпераменту, який характеризується переважанням реактивності над активністю, неврівноваженістю, схильністю до емоційних спалахів, енергійністю дій.

Чутливість — подразнюваність щодо впливів середовища, які співвідносять організм з іншими впливами, що орієнтують організм у середовищі, виконуючи сигнальну функцію.

«Я-концепція» — сукупність уявлень людини про саму себе, оточуючу дійсність та своє місце у ній.

ТЕКСТИ ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ

МОДУЛЬ І

ПСИХОЛОГИ-ПРАКТИКИ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ

Психологи, які безпосередньо обслуговують клієнтів, займаються їх проблемами у випадку емоційної чи соціальної кризи, інші прагнуть допомогти вирішити проблеми, що виникають у сфері освіти чи виробничої діяльності, треті пишуть програми, готують анкети для приваблення уваги людей до різних суспільних заходів чи безпосередньо беруть участь у них. Які ж функції вони виконують?

Клінічний психолог — його роль не слід плутати з роллю психіатра. Клінічні психологи працюють, як правило, у центрах психічного здоров’я чи в консультаційних кабінетах. Найчастіше вони мають справу з людьми, які скаржаться на стан тривоги, що виражається у функціональних розладах емоційного чи сексуального плану, а також на труднощі у подоланні клопотів повсякденного життя. Психолог повинен з’ясувати для себе проблему шляхом бесід із пацієнтом чи психологічного обстеження, щоб вибрати та використати найбільш ефективну терапію.

Психолог-консультант — його головне завданням — надання допомоги людям, які не потребують психотерапії. До нього, в основному, звертаються з проблемами, що стосуються стосунків між людьми, найчастіше подружніх чи сімейних. У таких випадках він повинен полегшити налагодження конструктивного діалогу між подружжям чи між батьками й дітьми, щоб вони могли вирішити свої проблеми.

Сексолог — намагається виявити допомогу людям, заклопотаним сексуальними проблемами. Відповідно до серйозності цих проблем він може або допомогти клієнту подолати якісь психологічні бар’єри, або — у випадку більш складних дисфункцій психологічного походження — запропонувати відповідне лікування.

Шкільний психолог — надає психологічну підтримку учням, у яких виникають труднощі, пов’язані з процесом адаптації; психолог або допомагає учневі вирішити ці проблеми, або рекомендує відповідну психотерапію. Він також активно бере участь у профорієнтаційній роботі: допомагає учням обрати спеціальність чи роботу, що найбільше відповідає їхнім інтересам та здібностям.

Організаційний психолог — організовує програми навчання, спрямовані на підвищення продуктивності праці та почуття причетності до справи підприємства у службовців та робочих. Він

може надавати консультації як робочим, так і керівникам виробництва, підприємцям та відігравати важливу роль у вирішенні конфліктів між ними.

Педагогічний психолог — займається розробкою найбільш ефективних методів навчання; зокрема, він використовує при цьому відкриття когнітивних психологів і теоретиків, які займаються дослідженням процесів навчання. Вони спеціалізуються також у сфері «управління класом», допомагаючи педагогам виробити психологічні та соціальні навички, які дозволяють створити в школі приємну та продуктивну атмосферу.

Психолог-ергономіст — на підґрунті накопичених знань про поведінку людей дають рекомендації конструкторам машин та інших пристроїв, з якими будуть мати справу робочі. Психолог-ергономіст повинен уміти робити висновок про найкраще розташування як важелів управління ротаційної машини, так і кнопок, циферблатів і тумблерів на дошці приладів у кабіні пілота, уміти оцінювати інтенсивність шуму та освітлення, прийнятні для ефективної роботи людини на виробництві.

Різні сфери людської діяльності усе частіше потребують підтримки представників інших галузей психологічної науки. Нині уже нікого не дивують такі словосполучення, як психологія реклами, юридична психологія, військова психологія, психологія релігії, економічна психологія, психологія творчості та ін.

ЛЮДИНА — ІНДИВІД — ОСОБИСТІСТЬ ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН ОСОБИСТОСТІ

Про будь-кого з нас можна сказати дуже багато, але насамперед те, що кожен — це особистість, тобто людина, наділена особливими психічними властивостями, яка пізнає та перетворює світ і займає певне місце серед інших людей у суспільстві.

Ніколи не було і не буде на землі людини, у всьому схожої на нас, абсолютного двійника, і ця наша неповторність не випадкова. Це одна із закономірностей розвитку особистості. Однак людина не народжується особистістю, нею вона стає поступово, і цей процес займає багато років.

Давайте з’ясуємо те, що ми розуміємо під словом «особистість» і які умови визначають її формування. Для цього необхідно насамперед з’ясувати, ким, якщо не особистістю, народжується людина, з чого починається історія особистості. Будь-який живий організм є не сумою окремих органів, а такою єдністю, у якій усі складові пов’язані між собою і залежать одна від одної. Якщо порушується життєдіяльність якогось органу, то це не може не позначатися на діяльності всього організму, тому що порушується його єдність.

Таким чином, будь-яка окрема жива істота цілісна, неподільна. Щоб підкреслити це, ми говоримо, що вона є індивідом (у перекладі з латині означає «неподільне»).

При цьому навіть тварини одного виду можуть сильно відрізнятись одна від одної. Погляньте, як по-різному поводять себе цуцики, які нещодавно народились. Одні рухливі, енергійні, вони кидаються до їжі, відштовхуючи своїх боязких братів; ці наполегливі малюки з перших днів життя стають господарями становища.

На цьому прикладі ми переконуємось, що тварини попри риси, спільні для всього виду, мають особливі властивості, притаманні лише даному індивіду. Це так звані індивідуальні особливості. Вони зумовлені і спадковістю, і прижиттєвим впливом довколишнього середовища; іншими словами, індивідуальні особливості — це сплав природжених та набутих рис. У дослідах І.П. Павлова показано, як можна зробити тварину заляканою чи злою. Не менш виразно, ніж у тварин, індивідуальні особливості проявляються в маленьких дітей, навіть у новонароджених. Отже, уже з першого дня життя людина володіє індивідуальними особливостями.

Але чи можна говорити про особистість новонародженого? Зрозуміло, не можна, так само як і не можна говорити про особистість тварини. Людина народжується, відповідно, індивідуумом, але від тварин вона відрізняється тим, що дитина може стати особистістю, а тварина — ніколи. Відповідно, індивідуальні особливості не можна ототожнювати з властивостями особистості. Тому цінність особистості прямо не залежить, наприклад, від властивостей нервової системи, від особливостей темпераменту.

Людина, яка має сангвінічним тип темпераменту, основу якого складає, за вченням І.П. Павлова, тип нервової системи, що характеризується силою та рухливістю фізіологічних процесів, як особистість може бути людиною дріб’язковою, яка чіпляється за звичне, боїться нового.

Водночас між особливостями людини як індивіда та її особистістю є глибокий зв’язок: адже особистість є продуктом розвитку індивіда в суспільстві. Розвиток особистості — це процес відносно повільний, і минає немало часу, перш ніж особистість досягає повної зрілості. Для того, щоб індивід став особистістю, необхідний, звичайно, не лише час. Він повинен постійно перебувати у людському суспільстві, вступати з ним у ті чи інші стосунки. Ось цей зв’язок людина — суспільство і формує насамперед особистість. І уже на першому році життя в дитини можна легко помітити потребу в спілкуванні з дорослими. Однак відомо немало випадків, коли діти повністю були позбавлені можливості спілкуватися з людьми, і результати цього виявились трагічними.

У середині XVIII ст. російським імператором був проголошений двомісячний малюк на ім’я Іван Антонович. Царювання його тривало недовго і закінчилось раніше, ніж імператор вимовив перше слово. Придворні, які скинули Івана Антоновича з престолу, замкнули його у в’язниці і протримали там багато років. Ніхто ніколи не розмовляв із в’язнем, він перебував у повній самотності. Зрештою самітне ув’язнення відбилось на розумових здібностях Івана Антоновича: він не вмів говорити і створював враження цілковитого ідіота. За віком Іван Антонович був уже дорослою людиною, але говорити про нього як про особистість, звичайно, не можна. Так само не ставали особистостями діти, викрадені та вигодувані тваринами.

У нормальних умовах людина дуже рано вступає в стосунки з оточенням, із колективом, із суспільством, і ці стосунки постійно змінюються, розвиваються, стаючи з кожним днем багатшими.

Відомо, що у ранній період життя різні зв’язки між дитиною та довколишнім світом розрізнені, дитина не має єдиного ставлення до предметів і явищ дійсності. Настрої швидко змінюються, тому що вони нічим між собою не з’єднані, є ніби взаємно незалежними. Дитина, яка щойно плакала через образи, які спричинив їй дорослий, радісно тягнеться до нової іграшки; вона ще продовжує час від часу схлипувати, але це лише відгук пережитих емоцій, психологічно вона вже повністю захоплена грою. Інша справа — діти старшого віку.

Дитині років шести дорослий дав досить складне завдання. При цьому їй було сказано, що у винагороду вона отримає смачну цукерку. Звичайно, їй хотілось і виконати завдання, і отримати цукерку. Вона намагалась, але все-таки не впоралась із завданням. Коли ж дорослий повернувся у кімнату, то дитина зробила вигляд, що виконала усе, як слід. Дорослий хоч і здогадувався про обман, але, щоб не засмучувати дитину, похвалив її і дав обіцяну цукерку. Здавалось, що, отримавши винагороду, дитина зрадіє. Насправді відбулось зовсім інше: вона засмутилась і, нарешті, заплакала.

Несподівано? Ні, ніскільки.

Адже дитина не лише хотіла отримати цукерку. У неї склались ставлення до справи, яку потрібно було зробити, і — головне — до дорослого, який з нею займався. Тому коли її спіткала невдача, а потім вона все-таки отримала цукерку, то це не лише не відволікло і не потішило її, але засмутило ще більше. Адже отримання цукерки не було для неї чимось самостійним, а було включене у її стосунки з дорослим; підтримання норм, які склались у цих стосунках (а вони були дитиною порушені), виявилось для неї важливішим від цукерки.

Ця маленька історія досить повчальна. Виявляється, що у розвитку людини не просто збільшується кількість стосунків, які пов’язують її з оточуючими явищами та з іншими людьми. Одні стосунки стають більш важливими, головними, інші — менш важливими. Вони існують не залежно один від одного, а підкоряються один одному, утворюючи ніби цілі системи стосунків.

Стосунки дитини із суспільством змінюються залежно від того, яке становище в суспільстві вона займає.

У найперші роки життя дитина не має обов’язків перед суспільством, вона є предметом постійних турбот дорослих, і тому усе, що дитина робить, має значення лише для неї самої.

Однак дуже швидко картина змінюється. У цьому значенні переломним моментом у процесі формування особистості людини є її вступ до школи. Тут вона вперше переконується у тому, що її діяльність відповідає вимогам суспільства і оцінюється за своїм результатом, що вона потрібна не лише їй самій. Адже жити в суспільстві і жити лише для себе неможливо.

Діяльність з усіма своїми особливостями і визначає формування особистості. Саме в діяльності утворюється необхідна єдність поведінки, зміцнюється зв’язок між стосунками, які склались у людини з довколишнім світом. Цілеспрямована, осмислена діяльність ніби «розподіляє» ці стосунки за мірою їх важливості для людини у даний період життя. Однак ті стосунки, які були головними, можуть поступитися своїм місцем, і на вищих ступенях цієї уявної драбини виявляться зовсім інші. Для дошкільників головна діяльність — це гра,

і найбільш важливе те, що з нею пов’язане. Але ось вчорашній дошкільник стає першокласником, тепер основне у його житті — учіння.

Ця провідна діяльність народжує зовсім нові стосунки.

Щодня збільшується кількість зв’язків між дитиною і дійсністю, вона встановлює їх з найрізноманітнішими сторонами життя. Це стосується не лише дітей. Про багатство, широту особистості дорослої людини ми судимо по багатству й широті її зв’язків з життям. Якщо ми звернемось до біографій видатних людей, то побачимо, якою багатогранною була особистість кожного з них, якими широкими були їхні інтереси, знання та вміння.

Полководець Суворов був різнобічно освіченою людиною, витонченим поціновувачем поезії, знавцем філософії, відмінно володів пером. Композитор Бородін був професором хімії, а його друг Киї, теж композитор, навчився інженерному мистецтву в легендарного Тотблена і був великим спеціалістом у військово-інженерній справі, генералом. Ейнштейн грав на скрипці і зачитувався романами Достоєвського. Чехов із захопленням займався медициною, був кваліфікованим лікарем.

Схожих прикладів можна навести багато. Але ось що особливо звертає на себе увагу: багатство інтересів не лише не заважало усім цим людям займатись головною своєю справою, а, як правило, допомагало. Чехов не приховував, що медичні пізнання часто були необхідні у його літературній роботі, а Ейнштейн стверджував, романи Достоєвського дали йому як ученому більше, ніж відкриття багатьох відомих математиків. Складно у наш час зробити щось велике, маючи пізнання, навіть дуже великі, лише в одній, вузькій сфері.

Але як не заблукати в морі інтересів, захоплень, бажань та припливти до потрібного берега? Відповідь проста: треба добре знати, який саме берег найбільше приваблює, і тоді цей берег буде одночасно й компасом, що вказує шлях. Точніше кажучи, спрямовує розвиток особистості мета життя.

Щоб бути метою життя людини, бажання повинно підпорядковуватись меті, здатній об’єднати її дії та зусилля і стати тим ідеалом, з яким вона підходить до оцінки своїх та чужих учинків.

За тим, які в людини її головні життєві цілі, можна судити про цінність її особистості. Важливо, щоб мета, поставлена людиною перед собою, не була вузько особистісною, а мала об’єктивну цінність.

Отже, особистість завжди розвивається під впливом тих конкретно-історичних умов, у яких живе.

Численні впливи, які відчуває людина, беруть участь у формуванні її особистості. Ця обставина зумовила появу думки, ніби особистість не що інше, як продукт біографії людини, тобто минуле цілком визначає її теперішнє й майбутнє. Це неправильна точка зору, оскільки особистість перебуває в постійному русі, щодня у ній щось оновлюється, відбуваються важливі смислові зміни. Прекрасним прикладом цього може служити доля вихованців видатного педагога А.С. Макаренко. Підлітки, які приходили у колонію правопорушниками, виходили з неї через декілька років активними та переконаними будівниками нового життя. Цілком змінювалось їхнє ставлення до дійсності. Те, що раніше видавалось важливим і цінним, уявлялось зовсім в іншому світлі. Без таких смислових змін неможливий розвиток особистості. Ви не раз уже, напевно, помічали, як змінився, наприклад, для вас сенс багатьох ваших дитячих вчинків. Це, у свою чергу, залежить від зміни перспективи у житті людини. Заслуга А.С. Макаренка полягала, зокрема, у тому, що він відкривав перед своїми вихованцями нові перспективи — близькі й більш віддалені. Однак, незважаючи на гарних вихователів та сприятливі довколишні умови, особистість може сформуватись лише у тому випадку, коли людина сама бере участь у її творенні. Особистість твориться сама собою лише на початку життєвого шляху, але вже підліток значною мірою сам її «конструює», «будує». Він знає, яким би хотів бути: добрим, справедливим, сміливим, самостійним, і намагається здійснити свою програму.

З тієї миті, як людина розпочинає усвідомлювати себе як особистість, вона аналізує свої вчинки, відзначає свої досягнення та недоліки, намічає шляхи власного розвитку. Особливо активно «самобудуванням» людина звичайно займається в юності, і ця робота, напевне, як ніщо інше, щедро винагороджує її.

Так, під впливом усіх тих умов, про які ми говорили, індивід перетворюється в людську особистість.

Схоже до того як індивід — єдність органів і життєвих функцій організму, так і особистість — теж єдність, але вищого порядку. Це єдність діяльності та свідомості людини, її ставлення до світу. (У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В. Тимченко, В.Б. Шапар. — X.: Прапор, 1997. — С. 22–24, 42–48.)

САМОСВІДОМІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

Саме тому, що будь-яка діяльність виходить від особистості як її суб'єкта й, таким чином, на кожному даному етапі особистість є вихідною, початковою, психологія особистості в цілому може бути лише підсумком, завершенням усього пройденого психологічним пізнанням шляхи, охоплюючи все різноманіття психічних проявів, послідовно розкритих у ній психологічним пізнанням у їхній цілісності і єдності. Тому за будь-якої спроби розпочати побудову психології з учення про особистість з нього неминуче випадає всякий конкретний психологічний зміст; особистість постає в психологічному плані як порожня абстракція. 3а неможливістю розкрити спочатку її психічний зміст воно підмінюється біологічною характеристикою організму, метафізичними міркуваннями про суб'єкта, дух тощо або соціальним аналізом особистості, суспільна природа якої при цьому психологізується.

Незважаючи на значущість проблеми особистості в психології, особистість у цілому ніяк не може бути включена в цю науку. Така психологізація особистості неправомірна. Особистість не ототожнюється ні зі свідомістю, ні із самосвідомістю. Аналізуючи помилки гегелівської «Феноменології духу», К. Маркс серед основних відзначає, що для Гегеля суб’єкт є завжди свідомість або самосвідомість. Звичайно, не метафізика німецького ідеалізму І. Канта, І. Фіхте, Г. Гегеля — повинна лягти в основу нашої психології. Особистість, суб’єкт — це не «чиста свідомість» (Канта й кантіанців), не завжди собі рівне «Я» («Я+Я» — І. Фіхте) і не саморозвивальний «дух» (Г. Гегель); це конкретний, історичний, живий індивід, включений у реальні відносини до реального світу. Істотними, визначальними, провідними для людини в цілому є не біологічні, а суспільні закономірності його розвитку. Завдання психології — вивчати психіку, свідомість і самосвідомість особистості, але суть справи полягає в тім, щоб вона вивчала їх саме як психіку й свідомість «реальних живих індивідів» у їхній реальній зумовленості.

Але якщо особистість не зводиться до її свідомості й самосвідомості, то вона й неможлива без них. Людина є особистістю, лише оскільки вона виокремлює себе із природи, і відношення її до природи й до інших людей дане їй як відношення, тобто оскільки в неї є свідомість. Тому процес становлення людської особистості містить у собі як невід’ємний компонент формування її свідомості й самосвідомості: це є процес розвитку свідомої особистості. Якщо будь

яке трактування свідомості поза особистістю може бути тільки ідеалістичним, то всяке трактування особистості, що не включає її свідомості й самосвідомості, може бути тільки механістичним. Без свідомості й самосвідомості не існує особистості. Особистість як свідомий суб’єкт усвідомлює не тільки довколишнє, але й себе у своїх відносинах з довкіллям. Якщо не можна звести особистість до її самосвідомості, до «Я», то не можна й відривати одне від іншого. Тому останнє завершальне питання, що постає перед нами в плані психологічного вивчення особистості, - це питання про її самосвідомість, про особистість як «Я», що як суб’єкт свідомо привласнює собі все, що робить людина, відносить до себе всі вихідні від неї справи й учинки та свідомо приймає на себе за них відповідальність як їхній автор і творець. Проблема психологічного вивчення особистості не закінчується на вивченні психічних властивостей особистості — її здібностей, темпераменту й характеру; вона завершується розкриттям самосвідомості особистості.

Насамперед ця єдність особистості як свідомого суб’єкта, що володіє самосвідомістю, не являє собою споконвічної даності. Відомо, що дитина зовсім не відразу усвідомлює себе як «Я»: протягом першого року вона сама суцільно й поруч називає себе на ім’я, як називають її довколишні; вона існує спочатку навіть для самої себе найімовірніше як об’єкт для інших людей, ніж як самостійний стосовно них суб’єкт. Усвідомлення себе як «Я» є, таким чином, результатом розвитку. При цьому розвиток в особистості самосвідомості відбувається в самому процесі становлення й розвитку самостійності індивіда як реального суб’єкта. Самосвідомість не надбудовується зовні над особистістю, а включається в неї; самосвідомість не має тому самостійного шляху розвитку, окремого від розвитку особистості, вона включається в цей процес розвитку особистості як реального суб’єкта в якості його моменту, сторони, компонента.

Єдність організму й самостійність його органічного життя є першою матеріальною передумовою єдності особистості, але це тільки передумова. І відповідно до цього елементарні психічні стани загальної органічної чутливості («синестезії»), пов’язані з органічними функціями, є, мабуть, передумовою єдності самосвідомості, оскільки клініка показала, що елементарні, грубі порушення єдності свідомості в патологічних випадках так званого роздвоєння або розпаду особистості (деперсоналізації) бувають пов'язані з порушеннями органічної чутливості. Але це відбиття єдності органічного життя в загальній органічній чутливості є хіба тільки передумовою для розвитку самосвідомості, а ніяк не його джерелом. Джерело самосвідомості ніяк не доводиться шукати в «співвідношеннях організму із самим собою», що виражаються в рефлекторних актах, які служать для регулювання його функцій… Справжнє джерело й рушійні сили розвитку самосвідомості потрібно шукати в зростаючій реальній самостійності індивіда, що виражається в зміні його взаємин з навколишніми.

Не свідомість народжується із самосвідомості, з «Я», а самосвідомість виникає в ході розвитку свідомості особистості, у міру того, як вона стає самостійним суб'єктом. Перш ніж стати суб'єктом практичної й теоретичної діяльності, «Я» саме формується в ній. Реальна, не містифікована історія розвитку самосвідомості нерозривно пов’язана з реальним розвитком особистості й основних подій її життєвого шляху.

Перший етап у формуванні особистості як самостійного суб’єкта, що виокремлюються з довколишнього, пов’язаний з оволодінням власним тілом, з виникненням довільних рухів. Ці останні виробляються в процесі формування перших предметних дій.

Подальшою сходинкою на цьому ж шляху є початок ходьби, самостійного пересування. І в цьому другому, як і в першому, випадку істотна не стільки сама по собі техніка цієї справи, скільки та зміна у взаєминах індивіда з оточенням, до якого призводить можливість самостійного пересування, так само як і самостійного оволодіння предметом за допомогою хватальних рухів. І те, й інше породжує деяку самостійність дитини стосовно інших людей. Дитина реально починає ставати відносно самостійним суб’єктом різних дій, реально виокремлюючись із довколишнього. З усвідомленням цього об’єктивного факту й пов’язане зародження самосвідомості особистості, перше уявлення її про своє «Я». При цьому людина усвідомлює свою самостійність, свою відособленість від оточення лише через свої відносини з довколишніми людьми, і вона приходить до самосвідомості, до пізнання власного «Я» через пізнання інших людей. Не існує «Я» поза відносинами до «ТИ», і немає самосвідомості поза усвідомленням іншої людини як самостійного суб’єкта. Самосвідомість є відносно пізнім продуктом розвитку свідомості, що передбачає своїм підґрунтям становлення дитини практичним суб'єктом, який усвідомлено відділяє себе від оточення.

Істотною ланкою у низці основних подій в історії становлення самосвідомості є й оволодіння мовою, що є формою існування мислення й свідомості в цілому. Відіграючи значну роль у розвитку свідомості дитини, мова водночас істотно збільшує дієві можливості дитини, змінюючи її взаємини з навколишніми. Замість того щоб бути об’єктом спрямованих на неї дій довколишніх дорослих, дитина, опановуючи мову, здобуває можливість направляти дії довколишніх людей за власним бажанням й за посередництвом інших людей впливати на світ. Усі ці зміни в поведінці дитини й у її взаєминах з довколишніми породжують, усвідомлюючись, зміни в її свідомості, а зміни в її свідомості у свою чергу зумовлюють зміни поведінки і її внутрішнього ставлення до інших людей.

Питання про те, чи є індивід суб’єктом з розвиненою самосвідомістю й таким, що виокремлює себе з оточення, що усвідомлює своє ставлення до нього як ставлення, не можна вирішувати метафізично. У розвитку особистості і її самосвідомості існує низка щаблів. У низці зовнішніх подій життя особистості сюди належить усе, що робить людину самостійним суб’єктом суспільного й особистого життя: від здатності до самообслуговування до початку трудової діяльності, що робить її матеріально незалежною. Кожна із цих зовнішніх подій має й своїй внутрішній бік; об’єктивний, зовнішній, зміна взаємин людини з оточенням, відбиваючись у її свідомості, змінює й внутрішній, психічний стан людини, перебудовує її свідомість, її внутрішнє ставлення й до інших людей, і до самої себе.

Однак цими зовнішніми подіями й тими внутрішніми змінами, які вони викликають, ніяк не вичерпується процес становлення й розвитку особистості. Вони закладають лише фундамент, створюють лише основу особистості, здійснюють лише перше, грубе її формування; подальше добудовування й обробка пов’язані з іншою, більш складною, внутрішньою роботою, у якій формується особистість у її вищих проявах.

Самостійність суб’єкта ніяк не вичерпується здатністю виконувати ті або інші завдання. Вона включає більше істотну здатність самостійно, свідомо ставити перед собою ті чи інші завдання, мету, визначати напрямок своєї діяльності. Це вимагає великої внутрішньої роботи, припускає здатність самостійно мислити й пов’язане з виробленням цілісного світогляду. Лише в підлітка, у юнака відбувається ця робота: виробляється критичне мислення, формується світогляд, оскільки наближення пори вступу в самостійне життя з особливою гостротою ставить перед юнаком питання про те, до чого він придатний, до чого в нього особливі схильності й здібності; це змушує серйозніше задуматися над самим собою й призводить до помітного розвитку в підлітка і юнака самосвідомості. Розвиток самосвідомості проходить при цьому низку щаблів — від наївного незнання щодо самого себе до більш поглибленого самопізнання, що поєднується потім з більш визначеною, іноді нестійкою самооцінкою. У процесі розвитку самосвідомості центр ваги для підлітка усе більше переноситься від зовнішньої сторони особистості до її внутрішньої сторони, від більш-менш випадкових рис до характеру в цілому. Із цим пов’язані усвідомлення — іноді тенденції, які збагачуються та служать джерелом різноманітної й різнобічної діяльності. У процесі цієї діяльності мотиви, з яких вона виходить, змінюються, перебудовуються й збагачуються новим змістом. (Рубинштейн С.Л. Самосознание личности / Основи общей психологии. — СПб.: Питер Ком, 1999. — С. 634–522).

МОДУЛЬ ІІ

СМАКОВІ ВІДЧУТТЯ

Рецептори смакового аналізатора — спеціалізовані епітеліальні клітини, що входять до складу так званих смакових цибулин. Кожна така цибулина містить кілька рецепторних та опорних клітин і з’єднується з поверхнею через смакову пору. Усередині цибулини є специфічна рідина, що омиває клітинні елементи. Смакові цибулини розташовані на сосочках язика, а також у значно менших кількостях у слизовій оболонці піднебіння, глотки, гортані, мигдаликів, м’якого піднебіння.

Спостерігається досить виявлена спеціалізація сосочків щодо сприймання різних смакових речовин. До солодкого найчутливі ший кінчик язика, до гіркого — корінь, до кислого — краї, до солоного — кінчик і краї.

Смакові рецепторні клітини — дуже своєрідні структури. Живуть вони порівняно недовго, змінюючи при цьому і місце розташування, і нервові зв’язки, і форму, і властивості. Їх чудовою особливістю є здатність збуджуватися під впливом смакових речовин. Смакове відчуття виникає лише в тому разі, якщо досліджувана речовина розчиняється на поверхні язика. Коли поверхню язика старанно осушити фільтрувальним папером і покласти грудочку цукру, то відчувається лише дотик. Специфічне смакове відчуття за таких умов не виникає доти, доки не розчиниться хоч найменша кількість цієї речовини.

Як і інші органи чуттів, смаковий аналізатор характеризується низкою ознак, які відображають залежність наших смакових відчуттів від параметрів хімічних подразників та умов їх впливу. Абсолютну смакову чутливість, як правило, характеризують пороговою концентрацією речовин, при нанесенні яких на всю поверхню язика виникають відповідні смакові відчуття. Такою мінімальною концентрацією для цукру є 0,01 моль/м3, для хлориду натрію — 0,05 моль/м3, для соляної кислоти — 0,0007 моль/м3, для соляно-кислого хініну — 0,0000001 моль/м3. Ці дані свідчать про високу абсолютну чутливість органа смаку.

Величина порогу істотно залежить від температури розчину. Найвища чутливість виявляється при температурі близько +37 °C, тобто при нормальній температурі людського тіла. З підвищенням і зниженням температури чутливість, як правило, зменшується, при 0 °C спостерігається різке зниження чутливості до всіх смакових речовин.

У смаковій системі виявлені слідові процеси. Кожний добре знає, що відчуття зникає набагато пізніше від припинення дії подразника, навіть якщо рот сполоснути водою. Але цей період можна різко скоротити, коли подіяти іншим подразником. Ось тому гіркий смак ліків, запитих водою, зберігається досить довго, а якщо після них пожувати шматочок хліба гіркота зникає значно швидше.

У наших смакових відчуттях нерідко стикаємося з явищем адаптації. Коли якась смакова речовина тривалий час впливатиме на язик, то смак її поступово ставатиме менш чітким, і зрештою вона може здатися позбавленою смаку. Візьміть у рот грудочку цукру. При зовсім нерухомому язиці (а це необхідна умова для адаптації) солодкий смак відчувається протягом короткого проміжку часу, потім лишається тільки неприємне відчуття подразнення язика стороннім предметом. Та варто пересунути грудочку цукру на іншу ділянку язика, як солодкий смак виникає знову. З цієї самої причини добре посолений суп здається людині несолоним, якщо вона перед цим їла оселедець. Найшвидше відбувається адаптація до солодких і солоних речовин.

Своєрідним явищем є так званий смаковий контраст, який полягає в підсиленні одних смакових відчуттів після дії інших. Нерідко доводилося спостерігати, наприклад, що смак солодкої речовини стає набагато інтенсивніший, якщо перед цим у роті було щось солоне. Навіть дистильована вода здається солодкуватою після того, як рот сполоснули розчином кухонної солі. У свою чергу солодкі речовини підвищують чутливість до кислого.

Особливе місце в явищах смакового контрасту належить гіркотам, які загострюють чутливість практично до всіх інших речовин. Ось тому академік І.П. Павлов (1897), розглядаючи випадки зниження смакової чутливості, писав: «Потрібний енергійний удар по смаковому апарату для того, щоб могли ожити сильні й нормальні смакові відчуття, і, як говорить досвід, найшвидше в цьому відношенні досягають різкі неприємні смакові подразнення».

НЮХОВІ ВІДЧУТТЯ

Цікаво порівняти кількість нюхових клітин у тварин з різним ступенем розвитку нюху. Так, у кролика налічується близько 100 млн., у східноєвропейської вівчарки — понад 220 млн. У людини 10 млн. нюхових клітин.

ТАКТИЛЬНІ ВІДЧУТТЯ

На різних ділянках шкіри тактильна чутливість розвинена неоднаково. Це можна легко визначити, якщо торкатися різних місць тіла пензликом. В одних буде досить найлегшого доторку, в інших його зовсім не буде відчутно. Поріг подразнення найчутливіших ділянок становить 50 мг, а в найменш чутливих він досягає 10 г. Найвищу чутливість мають губи, ніс, язик, найнижчу — спина, живіт, підошви ступні.

Зрозуміло, що тактильна чутливість має певне біологічне значення для всієї поверхні тіла. Але першорядним є дотик руками і взаємодія рук у процесі доторкання. Спеціальними експериментами встановлено, що пізнавальна здатність правої й лівої руки неоднакова (це позначають як функціональну сенсорну асиметрію). Запропонуйте комусь із ваших знайомих на дотик пізнавати предмети правою і лівою рукою, і переконаєтеся, що при цьому затрачатиметься неоднаковий час. Помічено, що правші не тільки швидше й точніше виконують роботу правою рукою, а й краще розпізнають предмети на дотик цією самою рукою. Причина полягає знов-таки в набагато більшому досвіді правої кінцівки, тобто, сенсорна асиметрія є наслідком рухової асиметрії.

ТЕРМІЧНІ ВІДЧУТТЯ

Для температурної чутливості характерна добре виявлена адаптація. Порівняйте: на рецепторному рівні адаптація практично відсутня. З цією психофізіологічною особливістю ми стикаємося повсякденно. Вода, що здається нам спершу гарячою, коли в ній тримати руку чи ногу, через деякий час, усього за кілька хвилин, стає значно «прохолоднішою», хоча температура її при цьому практично не змінилася. Пригадайте, як спекотного літнього дня ви заходите у воду річки, озера, моря: перше відчуття «холодно» швидко змінюється на «трохи холоднувато» або навіть «нейтрально».

Близьким за своїми механізмами до адаптації є температурний контраст, з яким ми стикаємося теж дуже часто. Вдамося до дуже простий, але досить переконливою досліду. Заповнимо три циліндри водою різної температури. Ліву руку опустимо в посудину, де температура води становить 20 °C, а праву — у посудину з температурою води 40 °C. Наші відчуття будуть цілком виразні: ліворуч — «холоднувато», праворуч — «тепло». Через 2–3 хв обидві руки опустимо в циліндр з водою при температурі 30 °C. Тепер для лівої руки буде «тепло», а для правої — «холодно». Проте дуже швидко, за кілька десятків секунд, відчуття вирівнюються в результаті явища адаптації. Аналогічних прикладів дуже багато.

Іноді порушення взаємодії між тепловими й холодовими аферентними потоками може спричинитися до деяких парадоксальних відчуттів. Наприклад, парадоксальне відчуття холоду. Пригадайте, коли ви швидко залазите у ванну з гарячою водою (температура її вища за +45 °C), то нерідко виникає відчуття холоду, аж до того, що шкіра стає «гусячою». І це неважко пояснити. Адже холодові рецептори розташовані ближче до поверхні шкіри, тому саме вони сприймають «перший удар». Більш того, електрофізіологічними експериментами виявлено, що за такого різкого підвищення температури в холодових рецепторах відбувається підсилення імпульсації, а це ж сигнал холоду.

Людина здатна вловлювати різницю температур до 0,2 °C. При цьому діапазон внутрішньошкірних температур, що сприймаються, становить від +10 до +44,5 °C. Зверніть увагу — внутрішньошкірних. При температурах менш як +10 °C настає холодова блокада температурних волокон і волокон іншої чутливості. На цьому, до речі, ґрунтується один зі способів знеболювання (як це не зовсім точно називають — «заморожування»). А при температурах понад +44,5 °C на зміну відчуття «гаряче» приходить відчуття «боляче».

БОЛЬОВІ ВІДЧУТТЯ

Біль у внутрішніх органах виникає лише за певних обставин: порушення кровопостачання, сильне й тривале скорочення гладенької мускулатури, розтягнення стінки порожніх органів, запальні зміни. Просто ж доторкання, укол чи поріз навіть не відчувається. Видатний англійський лікар, основоположник фізіології Вільям Гарвей (1578¬1657) описав дуже цікаве спостереження за віконтом Монтгомері, у якого грудна клітка була зруйнована в ранньому дитинстві, і він жив з оголеним серцем. Гарвей засвідчує: «Я привів молодого чоловіка до короля Карла І, і його величність мав можливість на власні очі побачити цей дивовижний випадок. У живої людини без будь-якої шкоди для її здоров’я можна було бачити рухи серця і навіть торкатися рукою до шлуночків, що скорочувалися. І його величність мав можливість, так само як і я, переконатися, що серце нечутливе до дотику. Молодий чоловік навіть не знав, що ми торкаємося його серця…». До речі, цікаво зауважити, що за тих часів, коли не було об’єктивних методів реєстрації фізіологічних процесів, проведення експериментів у присутності «благородних свідків» (яким і був в описаному випадку король Карл І) було неодмінною умовою доведення істини.

Дуже своєрідним є феномен рефлекторних болів. Суть його полягає в тому, що відчуття болю, яке виникає в людини, сприймається не в справжньому місці пошкодження (як правило, у внутрішніх органах), а на інших частинах, здебільшого на поверхні тіла. Це явище вперше описали й оцінили наприкінці XIX ст. англійський невропатолог Г. Хед і російський дослідник Г.А. Захар’їн. Звідси пішов термін «зони Захар’їна — Хеда»; під ними розуміють певні ділянки шкіри, в яких при захворюванні внутрішніх органів з’являються рефлекторні болі, а також підвищена температурна чутливість. Наприклад, при деяких захворюваннях серця болі «віддають» у лопатку, руку, і аналогічних прикладів дуже багато.

Цілком оригінальними є так звані фантомні болі (від французького fantome — привид, примара). Вони іноді виникають після видалення кінцівки і суб’єктивно локалізуються (містяться) у відсутній частині тіла. Дуже яскраво описав фантомні болі великий російський хірург М.І. Пирогов (1810–1881): «Багато з ампутованих відчувають іноді біль у пальцях, уже давно не існуючих, визначають навіть і в яких пальцях біль сильніший… Хто бачив їх, той, мабуть, погодиться зі мною, що не можна спокійно дивитися на страдників у пароксизмі болів».

Говорячи про своєрідність больових відчуттів, треба також відзначити їх значну невиразність за суб’єктивною характеристикою. Так, часто ми чуємо й читаємо, що біль може бути гострий, тупий, колючий, ріжучий, тягнучий, гнітючий, тиснучий, сверлячий, сіпаючий, пульсуючий, стукаючий, пекучий, пронизуючий, стріляючий, ниючий, гризучий, викручуючий, терпкий, глухий, тихий, монотонний, миттєвий, блискавичний та багато інших дуже виразних визначень. Однак звертає на себе увагу те, що переважна більшість із них дані за аналогією з пошкоджуючим зовнішнім впливом, який найчастіше не збігається зі справжньою причиною виникнення болів. З іншого боку, мабуть, багато хто на підставі свого життєвого досвіду помітив, що однакові впливи різні люди сприймають як больові відчуття неоднакової інтенсивності, навіть одна й та сама людина у різних станах по-різному сприймає больові подразники.

Як правило, окремо говорять про каузалгію (від грецького kausis — печіння і аlgos — біль), під якою розуміють больовий синдром, що характеризується інтенсивними пекучими болями, судиноруховими й трофічними розладами, а також негативними емоційними реакціями. Звичайно каузалгія зумовлена пошкодженнями деяких периферичних нервів і порушенням вегетативної іннервації. Ці болі знаходяться на межі стерпності.

Незважаючи на таку невизначеність у характеристиці больових відчуттів, можна все ж помітити одну особливість, яку легко зрозуміти, проробивши простий експеримент. Якщо вколоти палець, то можна вловити подвійне відчуття болю. Спершу виникає відносно слабе, але точно локалізоване больове відчуття. Через 1–2 секунди воно стає інтенсивнішим, розлитим і тривалим. Уперше повністю розділити це «подвійне відчуття» вдалося Г. Хеду у 1903 р., якому з експериментальною метою перерізали чутливий нерв. Тоді вже було відомо, що нерви здатні регенерувати, тобто відновлюватися. Природно, що відразу після перерізання в іннервованій ділянці зникли всі види чутливості, які відновлювалися з неоднаковою швидкістю. Через 8-10 тижнів виявилися перші ознаки регенерації, через 5 місяців відновилася больова чутливість, але дуже своєрідна. Легкий укол, навіть дотик асистента спричиняли сильне, майже нестерпне відчуття болю. Досліджуваний кричав, трясся всім тілом, хапався за того, хто завдавав подразнення. При цьому, якщо в нього були зав’язані очі, він не міг сказати, де виникає відчуття болю. І лише через п’ять років больові відчуття в цієї людини стали звичайними. Так виникло вчення про протопатичну й епікритичну чутливість. Вважають, що протопатична чутливість (від грецького ргоtоs — перший і раthоs — страждання) являє собою найдавнішу примітивну недиференційовану чутливість низького рівня, а епікритична (від грецького еріkrіtісоs — винесення рішення) — високочутливий і тонкодиференційований вид чутливості, яка виникла на пізніших стадіях філогенезу. Ці два види чутливості, як вважав Хед, відновлюються після перерізання нерва з різною швидкістю.

ЯК ЛЮДИНА СПРИЙМАЄ СВІТ

Фігура і тло. Як говорять психологи, усе, що людина сприймає, вона сприймає як фігуру на тлі. Фігура — це те, що ясно, чітко усвідомлюється, що людина описує, повідомляючи, що вона сприймає (бачить, чує тощо). Але при цьому будь-яка фігура обов’язково сприймається на певному тлі. Тло — це щось невиразне, аморфне, неструктуроване. Наприклад, своє ім’я ми почуємо навіть у гучній компанії — воно звичайно відразу виділяється як фігура на звуковому тлі. Психологія призиває, однак, не обмежуватися побутовими прикладами і перевіряти свої твердження в експериментах.

При зоровому пред’явленні, як установлено, статус фігури здобуває поверхня з чіткими межами, що володіє меншою площею. У фігуру поєднуються елементи зображення подібні за розміром, формою, що володіють симетричністю, що рухаються в одному напрямку, розташовані найбільш близько один до одного. Свідомість сприймає фігуру, групуючи елементи зображення за фактором близькості. Риски на рис. 1 сприймаються як згруповані в стовпчики по дві, а не просто як риски на білому тлі.

Якщо випробовуваному пред’являти на ліве і праве вухо різні повідомлення і просити повторювати вголос одне з них, то випробуваний легко виконує таке завдання. Але він не усвідомлює в цей час іншого повідомлення, не пам’ятає його, не може сказати, ні про що там йшла мова, ні навіть якою мовою воно промовлялося. У кращому випадку він може сказати, була там музика чи мова, говорив жіночий чи чоловічий голос. Неповторюване повідомлення в такому експерименті психологи називають затіненим, воно начебто знаходиться в тіні, у тлі. Проте випробовуваний якось реагує на це повідомлення. Він, наприклад, відразу усвідомлює появу в ньому свого імені. Ось один з експериментів, що підтверджує сприймання затіненого повідомлення. У повторюваному повідомленні даються речення, що містять слова-омоніми, наприклад: «Він знайшов КЛЮЧ на галявині», а в затінене повідомлення для одних випробуваних включається слово «ВОДА», а для інших випробуваних — «ДВЕРІ». Потім випробовуваних просять з багатьох пред’явлених їм пропозицій впізнати ті, що вони повторювали. Серед пред’явлених пропозицій є такі: «Він знайшов джерело на галявині» і «Він знайшов відмичку на галявині». Виявилося, що перші випробовувані впевнено пізнають речення про джерело, а інші — настільки ж упевнено впізнають речення про відмичку. І, зрозуміло, випробовувані обох груп нічого не могли відтворити із затіненого повідомлення, тобто нічого про нього не пам’ятали.

Відносність статусу фігури і тла можна показати на прикладі двозначних малюнків (їх називають також двоїстими зображеннями). У цих малюнках фігура і тло можуть мінятися місцями, як фігура може усвідомлюватися те, що при іншому розумінні малюнку розуміється як тло. Звертання фігури в тло і навпаки називається переструктуруванням. Так, на відомому малюнку датського психолога Е. Рубіна (див. мал. 2) можна побачити або два чорні профілі на білому тлі, чи білу вазу на чорному тлі. Зазначимо: якщо людина усвідомлює обидва зображення на такому двозначному малюнку, то потім, дивлячись на малюнок, ніколи не зможе побачити обох зображень одночасно. А якщо вона буде намагатися бачити тільки якесь одне зображення з двох (наприклад, вазу), то через певний час з неминучістю побачить інше (профілі).

Як це не парадоксально звучить, але, усвідомлюючи сприйняте, людина завжди одночасно розуміє, що вона сприймає більше, ніж у даний момент усвідомлює. Закони сприймання — це експериментально встановлені принципи, відповідно до яких з безлічі подразнень, одержуваних мозком, виокремлює усвідомлювана фігура.

Як фігура звичайно виокремлю те, що має для людини якийсь зміст, що пов’язано з минулим досвідом, припущеннями і очікуваннями людини, з її намірами й бажаннями. Це показано в багатьох експериментальних дослідженнях, але конкретні результати істотно змінили погляд на природу і процес сприймання.

Закон післядії фігури і тла. Константність сприймання.

Людина переважно сприймає (усвідомлює) те, що вже раніше бачила. Це виявляється в серії законів. Закон післядії фігури і тла говорить: те, що один раз людина сприйняла як фігуру, має тенденцію до післядії, тобто до повторного виділення як фігури; те, що один раз було сприйняте як тло, має тенденцію і сприйматися як тло. Розглянемо деякі експерименти, що демонструють прояв цього закону.

Випробуваним пред’являлися безглузді чорно-білі зображення. (Такі зображення легко зробити кожному: на невеликому аркуші білого паперу потрібно лише намалювати чорною тушшю які-небудь нічого не значущі смуги так, щоб співвідношення обсягів сірий і білий кольори на листочку було приблизно однаковим.) У більшості випадків випробувані сприймали біле поле як фігуру а чорне — як тло, тобто бачили зображення як біле на чорному. Однак при певному зусиллі вони могли сприймати пред’явлене зображення і як чорну фігуру на білому тлі. У попередній («навчальній») серії експерименту випробуваним пред’являлося кілька сотень таких зображень, кожне приблизно на 4 с. При цьому їм указувалося, зображення якого кольору (білого чи чорного) вони повинні побачити як фігуру. Випробувані намагалися «з усіх сил» побачити саме те зображення як фігуру, на яке вказував експериментатор. У «тестуючій» серії експерименту, що проводилася через кілька днів, їм пред’являлися як нові малюнки, так і зображення з попередньої серії, а вони повинні були вже без усяких зусиль сприймати пред’явлене так, як воно сприймається саме по собі, і повідомляти, яке поле — біле чи чорне — бачать як фігуру. Виявилося, що випробувані мають тенденцію сприймати старі зображення так, як вони це робили в навчальній серії (хоча в основному навіть не впізнавали ці зображення), тобто повторно виокремлювали ту ж фігуру і не виокремлювали те ж тло.

Пред’явимо випробовуваному на долі секунди набір стимулів (це можуть бути або зображення слова, або звуки чи показання приладу тощо). Його завдання впізнати пред’явлені стимули. Деякі з них він пізнає безпомилково. У деяких робить помилки, тобто визначає неправильну (з погляду інструкції) фігуру. Виявляється, при повторному пред’явленні стимулів, у яких він до цього помилився, випробуваний частіше випадкового знову робить помилки. Звичайно він повторює ті ж помилки, що зробив раніше («післядіє фігура»), іноді робить підряд різні помилки («післядіє тло»). Феномен повторення помилок сприймання, що виявляється в різних експериментах, є особливо несподіваним. Адже для того, щоб повторити помилку при пред’явленні того ж самого стимулу, випробовуваний спочатку повинен впізнати, що пред'явлений стимул той самий, пригадати, що у відповідь на його пред’явлення він уже робив таку-то помилку, тобто, власне кажучи, правильно його впізнати, а потім уже повторити помилку.

У деяких двоїстих зображеннях людина ніяк не може побачити друге зображення, навіть незважаючи на безпосередні підказки експериментатора. Але ось випробовувані малюють картинку, що включає дане зображення, або докладно описують побачене, або висловлюють асоціації, що виникають в зв’язку з картинкою. У всіх таких випадках у відповідях випробуваних звичайно з’являються елементи, зв’язані з тим змістом картини, що вони не усвідомлюють. Такий прояв неусвідомленого тла виявляється при зміні або завдання, або об’єкта сприймання.

Закон константності сприйняття також говорить про вплив минулого досвіду на сприймання: людина розглядає оточуючі його знайомі предмети як незмінні. Ми віддаляємося від предметів або наближаємося до них — вони в нашому сприйманні не змінюються в розмірах. (Правда, якщо предмети досить віддалені, вони все ж здаються маленькими, наприклад, коли ми дивимося на них з ілюмінатора літака.) Обличчя матері, що змінюється в залежності від умов освітлення, відстані, косметики, головних уборів тощо, упізнається дитиною як щось незмінне вже на другому місяці життя. Білий папір ми сприймаємо як білий навіть при місячному сяйві, хоча він відбиває приблизно стільки ж світла, скільки чорне вугілля на сонці. Коли ми дивимося на колесо велосипеда під кутом, то реально наше око бачить еліпс, але ми усвідомлюємо це колесо як кругле. У свідомості людей світ у цілому стабільніший і стійкіший, ніж він є насправді.

Константність сприймання — це багато в чому прояв впливу минулого досвіду. Ми знаємо, що колеса круглі, а папір білий, і тому їх так і бачимо. Коли знання про реальні форми, розміри і колір предметів відсутні, то і феномен константності не проявляється. Відомий етнограф описує: одного разу в Африці він разом із місцевим жителем — пігмеєм вийшов із лісу. На віддалі паслися корови. Пігмей раніше ніколи не бачив корів здалеку, а тому, на подив етнографа, сприйняв їх за мурах — константність сприймання порушилася.

Вплив на сприймання очікувань і припущень.

Ще один принцип сприймання: людина сприймає світ у залежності від того, що очікує сприйняти. На процес виокремлення фігури впливають припущення людей про те, що може бути їм пред’явлено. Ми набагато частіше, ніж самі уявляємо, бачимо те, що очікуємо побачити, чуємо те, що очікуємо почути і т. п. Якщо попросити людину із заплющеними очима визначити на дотик, який предмет йому дали в руки, то реально металева твердість пред’явленого предмета буде відчуватися як м’якість гуми доти, доки випробуваний переконаний, що даний йому об’єкт є гумовою іграшкою. Якщо пред’являти зображення, що з однаковим успіхом може бути зрозуміле як цифра 13 чи як буква В, то випробовувані без будь-яких сумнівів сприйматимуть цей знак як 13, якщо він з’являється в ряду чисел, і як букву В, якщо він з’являється в ряду букв.

Людина легко заповнює прогалини в інформації, що надходить, і виокремлює повідомлення із шуму, якщо вона припускає або заздалегідь знає те, що їй буде пред’явлено. Помилки, що виникають при сприйманні, дуже часто зумовлюються оманливими очікуваннями. Пред’явимо випробовуваному на долі секунди зображення обличчя без очей — як правило, він побачить обличчя з очима і буде впевнено доводити, що на зображенні дійсно були очі. Ми чітко чуємо нерозбірливе слово серед шуму, якщо воно зрозуміле з контексту. В експерименті випробовуваним демонструвалися слайди, настільки розфокусовані, що реально впізнати зображення було неможливо. Кожне наступне пред’явлення потроху поліпшувало фокусування. Виявилося: випробовувані, які при перших пред’явленнях висували помилкові гіпотези про те, що їм було показано, не могли правильно впізнати зображення навіть при такій якості зображення, коли взагалі ніхто не робить помилок. Якщо 4¬5 разів підряд показувати на екрані два кола з різними діаметрами, при цьому щоразу ліворуч — з діаметром, наприклад, 22 мм, а праворуч — з діаметром 28 мм, а потім пред’явити дві рівні округлості з діаметром 25 мм, то переважна більшість випробуваних уже мимовільно очікують побачити нерівні кола, а тому не бачать (не усвідомлюють) їх як рівні. (Ще більш яскраво цей ефект проявиться, якщо людині із заплющеними очима спочатку класти у ліву і праву руки різні за об’ємом або вагою кулі, а потім покласти однакові кулі.)

Грузинський психолог І.Т. Бжалава пред’являв випробовуваним, що знали німецьку і російську мови, список німецьких слів. Наприкінці цього списку було слово, яке можна було прочитати або як написане латинськими буквами безглузде буквосполучення, або як написане кирилицею осмислене слово. Усі випробувані продовжували читати це буквосполучення німецькою мовою (тобто відносили до класу безглуздих, але німецьких слів), узагалі не помітивши осмисленого варіанту його прочитання як російського слова. Американець Дж. Бегбі показував дітям через стереоскоп діапозитиви таким чином, що різні очі бачили різне зображення. Випробовувані (мексиканці й американці) розглядали відразу два зображення, одне — типове для американської культури (гра в бейсбол, дівчина-блондинка тощо), а інше — типове для мексиканської культури (бій биків, чорнява дівчина тощо). Відповідні фотографії мали подібність за формою, контуром основних мас, структурою і розподілом світла й тіней. Хоча деякі випробовувані зауважували, що їм пред’явлені дві картини, більшість бачили тільки одну — ту, що більш типова для їхнього досвіду.

Отже, людина сприймає інформацію в залежності від своїх очікувань. Але якщо її очікування не виправдалися, то вона намагається знайти цьому якесь пояснення, а тому свідомість людини найбільше уваги приділяє новому й несподіваному. Різкий несподіваний звук викликає поворот голови убік звуку навіть у немовлят. Дошкільнята більше часу розглядають нові зображення, а не ті, з якими їх попередньо ознайомили, чи вибирають для гри нові іграшки, а не ті, які їм напередодні показували. У всіх людей час реакції на виняткові й несподівані сигнали довший, ніж на повторювані й очікувані, довший і час впізнавання несподіваних сигналів. Свідомість, іншими словами, довше працює над винятковими і несподіваними сигналами. Нове й різноманітне середовище в цілому підвищує психічне напруження.

Незмінна інформація не утримується у свідомості, тому людина не здатна довго сприймати й усвідомлювати інформацію, що не змінюється. Незмінна інформація досить швидко стає очікуваною і навіть усупереч бажанню випробовуваних вислизає з їхньої свідомості. Не мінливе за яскравістю і кольором стабілізоване зображення (наприклад, за допомогою контактних лінз, до яких прикріплене джерело світла, що рухається, тим самим, разом з очима) при всьому старанні випробуваного перестає усвідомлюватися вже через 1–3 сек після початку пред’явлення. Постійний подразник помірної інтенсивності, що діє на слух (постійний чи строго періодичний шум) чи на шкіру (одяг, наручний годинник), незабаром перестає помічатися. Кольорове тло при тривалій фіксації втрачає свою кольоровість і починає виглядати сірим. Пильна увага до якого- небудь незмінного об’єкту або такого, що рівномірно погойдується, порушує нормальний плин свідомості та сприяє виникненню так званих змінених станів — медитативного і гіпнотичного. Існує спеціальна техніка гіпнотизування за допомогою фіксації будь-якої точки на стелі або стіні, а також фіксації погляду на предметі, що знаходиться на відстані приблизно 25 см від очей випробовуваного.

Багаторазове повторення того самого слова або групи слів призводить до суб’єктивного відчуття втрати змісту цих слів. Назвіть уголос багаторазово будь-яке слово — іноді вистачить і десятка повторень, щоб виникло специфічне відчуття втрати змісту цього слова. На цьому прийомі побудовані багато містичних технік: шаманські закляття, повторення словесних формул («Господи, помилуй мя грішного» у православ’ї, «ла ілаха ілла-л-лаху» (тобто «немає бога, крім Аллаха») в ісламі) тощо. Багаторазове проказування подібних фраз призводить не тільки до втрати їхнього змісту, але й, як говорять східні містики, до повного «спустошенню свідомості», що сприяє виникненню особливих містичних станів. Безупинне промовляння лікаря, що повторює ті самі формули, сприяє гіпнотичному стану. Має присипальний вплив на людей одноманітно- монотонне архітектурне середовище.

Автоматизовані дії (ходьба, читання, гра на музичних інструментах, плавання й ін.) у силу своєї одноманітності також не сприймаються і не утримуються у свідомості людиною, що виконує ці дії. Низка складних завдань, що вимагають найбільшої точності і м’язової координації (балетні танці, бокс, влучна стрільба, швидкий друк на машинці), успішно виконуються тільки тоді, коли вони доведені до автоматизму і тому практично не сприймаються свідомістю. Виявлений «ефект психічного перенасичення»: випробовуваний не здатен без варіацій виконувати одноманітне завдання протягом навіть короткого часу і змушений змінювати — іноді непомітно для себе — розв’язувану ним задачу.

При мізерності зовнішніх впливів у людини розвиваються явища, подібні до стомлення: збільшуються помилкові дії, знижується емоційний тонус, розвивається сонливість і т. д. У 1956 р. був проведений чи не найвідоміший експеримент із тривалою відсутністю інформації (сенсорною ізоляцією): за 20 дол. на день (що за тими часами було значною сумою) випробовувані добровольці лежали на ліжку, при цьому їхні руки вставлялися в спеціальні картонні трубки, щоб було якнайменше дотикових стимулів, їм удягали спеціальні окуляри, що пропускали лише розсіяне світло, слухові подразники маскувалися безперервним шумом працюючого кондиціонера. Випробовуваних годували, напували, вони в міру потреби могли займатися своїм туалетом, але весь інший час були максимально нерухомими. Надії випробуваних, що вони добре відпочинуть у таких умовах, не виправдалися. Учасники експерименту не могли ні на чому сконцентруватися — думки вислизали від них. Більш 80 % випробуваних стали жертвами зорових галюцинацій: стінки ходили ходуном, підлога оберталася, тіло і свідомість роздвоювалися, очам ставало нестерпно боляче від яскравого світла тощо. Ніхто з них не протримався більш шести днів, а більшість зажадала припинити експеримент уже через три дні.

Роль усвідомленості при виділенні фігури.

Особливу роль у виділенні фігури відіграє її осмислення людиною, що сприймає. Лікар, що розглядає рентгенограму, шахіст, що вивчає нову позицію в дебюті, мисливець, що впізнає птахів за льотом з неймовірних для звичайної людини відстаней, — усі вони реагують аж ніяк не на безглузді картинки і бачать у них зовсім інше, ніж люди, що не вміють читати рентгенограму, грати в шахи чи полювати. Безглузді ситуації складні й болісні для всіх людей. Людина ж усьому намагається надати зміст. Ми взагалі зазвичай сприймаємо тільки те, що розуміємо. Якщо людина раптом почує, як розмовляють стіни, то в більшості випадків вона не повірить тому, що стіни дійсно можуть розмовляти, і буде шукати цьому яке-небудь розумне пояснення: наявність людини, що сховалася, магнітофона тощо, чи навіть вирішить, що сама втратила розум.

Осмислені слова упізнаються суттєво швидше й точніше безглуздих наборів букв при їхньому зоровому пред’явленні. В експерименті із затіненим повідомленням, коли на різні вуха подається різний текст, з’ясувалося, що з двох повідомлень сама людина завжди вибирає те, що має якийсь зрозумілий для неї зміст, і як уже зазначалося, практично не зважає на те повідомлення, за яким їй не потрібно стежити. Але найнесподіваніше: якщо осмислене повідомлення подається то на одне, то на інше вухо, то випробуваний, незважаючи на всі свої старання, пильно стежить за повідомленням, що подається на одне визначене вухо, вимушено переключає свою увагу на осмислене повідомлення, на яке б вухо воно не подавалося. Почасти цей ефект можна продемонструвати при пред’явленні зорової інформації. Прочитайте, будь-ласка, нижче поданий текст, звертаючи увагу тільки на підкреслені слова, написані жирним шрифтом:

При переході осмисленого тексту з одного шрифту на інший, як правило, виникає відчуття збою, а іноді й спроба прочитати текст, написаний іншим шрифтом.

Осмислення світу багато в чому пов’язано з використанням мови. Тому наше сприймання світу змінюється в залежності від того, якими словами ми називаємо те, що бачимо. Люди, що говорять різними мовами, сприймають світ по-різному, тому що різні мови самі по-різному описують цей світ. Не випадково російські художники малюють весну у вигляді чарівної дівчини (слово «весна» у російській мові жіночого роду), а німецькі художники — у вигляді красивого юнака (відповідно до роду слова «весна» у німецькій мові). Російськомовні випробовувані, наприклад, більш схильні розділяти у своєму сприйнятті синє і блакитне, ніж англомовні випробувані, які використовують для позначення цих двох кольорів одне слово «blue».

Сприймання як процес перевірки гіпотез. Велика кількість помилок, що ми робимо при сприйманні, пов’язана не з тим, що ми щось неправильно бачимо чи чуємо — наші органи відчуттів працюють практично ідеально, а з тим, що ми неправильно це розуміємо. Однак саме завдяки нашому вмінню осмислювати сприйняте, ми робимо відкриття і сприймаємо набагато більше того, що сприймається нашими органами відчуттів. Минулий досвід і передбачення майбутнього розширюють одержувану нашими органами відчуттів інформацію. Ми використовуємо цю інформацію, щоб перевіряти гіпотези щодо того, що знаходиться перед нами. Сприймання — це активний процес одержання інформації для перевірки гіпотез про навколишній світ.

Не дивно, що сприймання тісно зв’язане з рухом, дією. Очевидно, що рух необхідний для одержання потрібної інформації.

Будь-який об’єкт повинен потрапити в поле зору, щоб його можна було побачити; його потрібно взяти в руки, щоб обмацати тощо. Хоча механізми, що керують такими рухами, дуже складні, ми не будемо їх розглядати. Однак роль руху в сприйманні не тільки (і навіть не стільки) у цьому. Насамперед відзначимо мікрорухи органів відчуттів. Вони сприяють утриманню у свідомості незмінних стимулів, що, як ми пам’ятаємо, мають тенденцію швидко зникати зі свідомості. У людини постійно зміщаються точки шкірної чутливості: тремор пальців, кистей рук, тулуба, що не дозволяє стабілізувати м’язові відчуття: мимовільні мікрорухи очей не дають можливості утримувати погляд на заданій точці тощо. Усе це сприяє такій зміні зовнішньої стимуляції, щоб сприймане зберігалося у свідомості, але в той же час не порушується сталість сприйманих об’єктів.

Однак головна роль дії в сприйманні полягає в перевірці виникаючих гіпотез. Розглянемо відповідний приклад. Американський психолог А. Еймс сконструював особливу кімнату (її називають «кімнатою Еймса»), віддалена стіна якої розташована не під прямим кутом до причілків, як це звичайно буває, а під дуже гострим кутом до однієї стіни і відповідно під тупим кутом до іншої (див. мал. 3).

Завдяки помилковій перспективі, створеній і візерунками на стінах, спостерігач, що сидів у оглядовій, сприймав цю кімнату як прямокутну. Якщо в далекий (скошений) гострий кут такої кімнати поставити предмет або незнайому людину, вони здаються різко зменшеними в розмірі. Ця ілюзія зберігається, якщо навіть повідомити спостерігачеві про справжню форму кімнати. Однак варто спостерігачу зробити будь-яку дію в цій кімнаті (доторкнутися палицею до стіни, кинути м’яч у протилежну стіну), то ілюзія зникає — кімната починає сприйматися відповідно до її реальної форми. (Про роль минулого досвіду говорить той факт, що ілюзія взагалі не виникає, якщо спостерігач бачить добре знайому йому людину, наприклад, чоловіка або жінку, сина тощо). Отже, людина формує гіпотезу про те, що вона сприймає (наприклад, бачить або чує), а за допомогою своїх дій перевіряє правильність цієї гіпотези. Наші дії коригують наші гіпотези, а разом із ними й наше сприймання.

Як свідчать дослідження, неможливість робити рухи не дозволяє вчитися сприймати світ. Утім, такі експерименти, що руйнують процес сприймання, зрозуміло, не проводилися на дітях. Зручними об’єктами для експериментаторів були кошенята і малята мавп. От опис одного з таких експериментів. Новонароджені кошенята переважну частину часу знаходилися в темряві, де могли вільно рухатися. На світлі вони поміщалися в спеціальні кошики, що оберталися на зразок каруселі. Кошеня, у кошику якого були пророблені отвори для лап, і яке, тим самим, могло обертати карусель, згодом не мало зорових дефектів. Кошеня ж, що пасивно сиділо у кошику і не могло робити в ній ніяких рухів, згодом робило серйозні помилки при розрізненні форми предметів. (Психология. Учебник / Под ред. А.А. Крылова. — М.: Проспект, 1999. — С. 102–112.)

ЯК ДОПОМОГТИ ДИТИНІ ВІДКРИТИ СВІЙ ВНУТРІШНІЙ СВІТ

«Внутрішній світ — це не абстракція, це наша реальність, необхідна умова нашого розвитку — говорить Жак де Кулон. — Це той душевний простір, який дозволяє дитині залишатися наодинці із собою, не страждаючи при цьому від нудьги і тривоги. В ньому вона творить, фантазує, переживає, розмірковує і вчиться протягом всього життя, як унікальна і усвідомлююча себе особистість». Педагог акцентує увагу, що виховання повинно спрямовувати дитину до самостійності, готувати її до свободи. Наше суспільство споживання орієнтоване на результат, воно спонукає людину переважно до двох дій: «мати» і «робити». Більшість предметів, які викладаються у школі, залишають без уваги як тіло, так і уяву дитини — те, що власне, і є вона сама. Тому, саме батькам необхідно щоденно піклуватися про розвиток внутрішнього світу дитини.

Як батьки можуть продемонструвати дитині важливість внутрішнього світу, якщо вони самі орієнтовані виключно на зовнішній світ? Життя сучасної сім’ї перебігає на фоні телепередач, які змінюють одна одну, під розмови матеріального плану (робота, відпочинок, різноманітні придбання). В такій ситуації нам важко доторкнутися до власного «Я». Дитині необхідно навчитися одержувати задоволення від часу, який вона проводить наодинці із собою, у спокої. А також від занять, які розширюють її внутрішній простір. Вона може мріяти, читати, слухати музику, малювати або просто сидіти, нічого не роблячи. Але для цього необхідно, щоб рідні та близькі дитини регулярно і з задоволенням проводили час таким же чином.

Паралельно з традиційними фізичними вправами й іграми, в яких необхідно перемагати, дітям варто пропонувати й такі, де задіяний один із органів відчуттів. Наприклад, можна ходити босоніж, вимішувати тісто руками, слухати музику із заплющеними очима, вдихати приємний аромат, не поспішаючи смакувати фрукти. Дитина може послухати казку із заплющеними очима, змайструвати маскарадний костюм, вигадати казкових персонажів, вслухатися у музичний твір. Усі ці заняття, якщо регулярно їм приділяти увагу, перетворюють дитину зі споживача відпочинку в творця нових образів і світів. Сила уяви дитини дозволить їй уникнути нудьги або почуття тривоги, коли вона залишиться на самоті, а отже, захистить від залежностей. Активна уява робить розум гнучким і допитливим, оскільки розсуває межі відомого нам світу, дозволяє робити відкриття і винаходи.

Але для того, щоб дитина виражала себе, творила вільно і з задоволенням, вона повинна відчувати, що ці види діяльності пропонуються не для «удосконалення навичок» і, відповідно, оцінювання їй не загрожує. Найкраща стратегія для дитини — робити те, що вона зараз робить із задоволенням. (За матеріалами журналу «Психология» № 44, 2009 р. — С. 83–86.).

НАЙПРОСТІША ПАМ’ЯТЬ

Усі, звичайно, знають, що в повній темноті побачити нічого не можна. Але іноді дещо все-таки можна роздивитися.

Давайте помістимо кого-небудь в абсолютно темну кімнату й дамо час звикнути до темноти. Потім скажемо нашому випробовуваному, що, як тільки спалахне світло, він повинен дивитися на власну руку. На півсекунди вмикається яскраве світло, а коли в кімнаті знову повна темрява, трапляється дивина: випробовуваний продовжує бачити свою руку, правда, не дуже виразно, але все-таки бачить. Поступово контури руки почнуть розпливатися, і незабаром вона абсолютно зникне в темряві.

У цьому явищі дивовижного набагато менше, чим здається на перший погляд. Сліди тих процесів, які виникли під дією подразника (у даному випадку яскраво освітлена рука), зберігалися ще якийсь час в зоровому аналізаторі. Але після того, як цей образ (такі образи називають послідовними) зник, можна бути упевненим, що зник він назавжди. І якщо узагальнений образ будинку ми можемо викликати в пам’яті, варто нам тільки захотіти цього, то послідовний образ ніколи не повертається. Психологи вважають послідовні образи простою формою прояву слідів.

Але є ще одна проста форма пам’яті, правда, зустрічається вона далеко не в кожного. Один німецький психолог помітив наступне: деякі художники, малюючи предмет «з натури», не потребують того, щоб він постійно знаходився у них перед очима. Вони просто якийсь час розглядають його, а потім малюють по пам’яті. При цьому зображення виходить точним до найдрібніших подробиць. Психолог став вивчати це явище і знайшов, що деякі люди продовжують бачити предмет, причому саме той же конкретний предмет, коли його вже немає перед очима. Вони можуть побачити його в будь-який час, як тільки їм це знадобиться, і ця здатність довго зберігається.

У таких випадках говорять, що людина володіє наочними, або, як висловлюються вчені, ейдетичними, образами.

Подальше вивчення показало, що ейдетичними образами найчастіше володіють діти, а з роками ця здатність зменшується. У 1921 р. на психологічному конгресі ученим продемонстрували цілу групу дітей, яким протягом 9 секунд показували картину (ви бачите її на сторінці), Після того, як картину прибрали, вони продовжували її бачити. Ось яка бесіда відбулася між експериментатором і одним із хлопчиків. Але перш ніж читати її запис, ви теж подивіться на картину протягом 9 секунд, а потім, перш ніж читати відповідь на питання, спробуйте самі на нього відповісти.

Питання: скільки людей намальовано?

Відповідь: шість — четверо чоловіків і дві жінки. Один поливає вулицю, троє інших йдуть на роботу.

Питання: в якому напрямі йдуть ці троє чоловіків?

Відповідь: туди, углиб (показує рукою напрям).

Питання: що бачиш ти у другої людини?

Відповідь: він палить довгу трубку.

Питання: що несе ця людина на плечі?

Відповідь: велику кирку.

Питання: що несе на плечі людина, що йде попереду?

Відповідь: лопату.

Питання: а той, що йде позаду?

Відповідь: довгасту лопату.

Питання: люди ці йдуть по тротуару чи посередині вулиці?

Відповідь: по тротуару.

Питання: скільки вікон в першому поверсі будинку, повз який проходять ці люди?

Відповідь: шість — п’ять збоку і одне попереду.

Питання: чим відрізняється це вікно попереду будинку від вікон збоку?

Відповідь: переднє вікно прикрите віконницями.

Питання: скільки глечиків з молоком стоїть на візку?

Відповідь: п’ять.

Питання: бачиш вивіску над дверима, біля якої стоїть жінка? Відповідь: так.

Питання: що на ній позначено?

Відповідь: важко прочитати… все ж таки… номер, потім цифра 3 і потім 8 або 9.

Питання: як написаний номер?

Відповідь: велике «N» і маленьке «о» з двома рисками під ним. Питання: а зараз прочитай другу вивіску.

Відповідь: молочна лавка.

Питання: у якому напрямі дивиться корова на вивісці?

Відповідь: вліво.

Питання: звідки дістає воду той, хто поливає вулицю?

Відповідь: з чотирикутного отвору.

Ви, напевно, переконалися, що запам’ятати за 9 секунд так багато дрібних деталей картини неможливо. Щоб зуміти відповісти на всі питання, необхідно продовжувати бачити картину і після того, як вона прибрана.

Звичайно, наочні образи сильно відрізняються від послідовних перш за все тим, що людина може викликати їх довільно. Проте це теж результат наслідків зорового збудження. (У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В.Тимченко, В.Б. Шапар. — Харків: Прапор, 1997. — С. 157–159).

АНАЛІЗ МИСЛЕННЯ ЛЮДИНИ ТА МАШИНИ

Значний внесок у розвиток психологічної теорії мислення зробив А.Я. Пономарьов. У своїй праці «Мислення як складний психічний процес» він писав: «Порівняльний аналіз мислення людини та машини, наприклад комп’ютера для гри в шахи, виявив низку суттєвих відмінностей: переважно алгоритмічне мислення комп’ютера з точно визначеними ситуаціями та цілями, відсутність у його діяльності усього широкого спектру емоційних станів — від сумнівів до найвищої мобілізації психічної активності, яка називається натхненням, відсутність мотивації різного рівня та сили, узагалі відсутність усіх суб’єктивних факторів, що допомагають знайти рішення. Утім, останній шаховий поєдинок чемпіона світу Гаррі Каспарова із суперінтелектуальним комп’ютером Deep purple, котрий, як відомо, закінчився перемогою комп’ютера, спричинив деяке пом’якшення категоричності висновків. Каспаров у своїх спогадах про поєдинок писав, що йому після особливо вдалих ходів комп’ютера навіть вдавалася його підступне посміювання».

МИСЛЕННЯ ТА ІНТЕЛЕКТ

Мислення та інтелект — близькі терміни. Ми кажемо «розумна людина», позначаючи цим індивідуальні особливості інтелекту. Ми можемо також сказати, що розум дитини з віком розвивається. Таким чином означуємо проблематику розвитку інтелекту.

Терміну «мислення» ми можемо назвати як відповідник у нашій мові слово «обмірковування» або (менш нормативно, але, можливо, точніше) «думання». Слово «розум» виражає властивість, здатність. Обмірковування — це процес. Розв’язуючи завдання, ми думаємо, а не обмірковуємо — тут сфера психології мислення, а не інтелекту. Отже, обидва терміни виражають різні аспекти того самого явища. Інтелектуальна людина — це та, яка здатна до здійснення процесів мислення. Інтелект — здатність до мислення. Мислення — процес, у якому реалізується інтелект.

Інтелект — це певний ступінь здатності людини розв’язувати завдання і проблеми відповідної складності.

З цих позицій можна вести мову про рівень розвитку інтелекту. Він, за логікою, може бути низьким, середнім і високим (або початковим, низьким, середнім, досить високим і високим).

Мислення й інтелект віддавна вважаються найважливішими характерними рисами людини. Недарма для визначення виду сучасної людини використовують термін «homo sapiens» — людина розумна.

Той же, хто втратив розум, здається нам скаліченим у самій людській суті.

Виникає ще одне… важливе питання: чи однаково проявляється інтелект у різних аспектах життєдіяльності? Як свідчать дослідження

ні. Особистість може значно вирізнятися інтелектом у якійсь галузі, наприклад, науці (фізиці) і бути зовсім безпорадною у життєвих ситуаціях. Окрім того, вона може успішно розв’язувати складні проблеми в галузі, наприклад механіки, і бути зовсім нездатною керувати науковим колективом чи приймати елементарні рішення в галузі фінансів. Тому доцільно говорити про інтелект науковий, професійний, життєвий, сімейний, загальний, управлінський, політичний, соціальний тощо.

Мислення розглядають як вид пізнання. Пізнання з психологічного погляду постає як створення уявлень про зовнішній світ, його репрезентації, моделі його образу. Щоб дістатися на роботу, нам потрібна певна просторова репрезентація шляху між будинком та офісом. Щоб зрозуміти те, що розповідають на лекції про війни Олександра Македонського, потрібно створити певну репрезентацію перемог великого полководця.

Однак мислення — це ще не все пізнання. Пізнанням є, наприклад, і сприйняття. Людина, яка побачила в небі літак, також створює репрезентацію побаченого. Однак ця репрезентація є результатом не мислення, а сприйняття. Тому мислення визначається не просто як пізнання, а як спеціальне пізнання, «опосередковане й узагальнене».

Що це означає? Розглянемо приклад, який часто використовують. Виглянувши на вулицю, людина бачить, що дах сусіднього будинку мокрий. Це акт сприйняття. Якщо ж людина за виглядом мокрого даху робить висновок, що пройшов дощ, то ми маємо справу з актом мислення, хоча й досить простим. Мислення є опосередкованим у тому сенсі, що воно виходить за межі безпосереднього даного. За одним фактом ми виводимо висновок про інше.

У разі мислення, таким чином, ми маємо справу не просто зі створенням презентації на підставі спостереження зовнішнього світу. Процес мислення значно складніший: спочатку створюється репрезентація зовнішніх умов, а потім з неї виводиться наступна репрезентація. Зокрема, у нашому прикладі людина створює спочатку першу репрезентацію, що належить до сфери сприйняття (образ мокрого даху), а потім виводить із неї другу репрезентацію (недавно пройшов дощ). Схематично цей процес зображено на рис. 1.

Французький дослідник Ж. Піаже користується поняттям «інтелект», а не «мислення». Коли ж він каже про «психологію мислення», то має на увазі лише певне трактування мислення, головним чином те, яке подано у працях представників Вюрцбурзької школи, до якої він ставиться критично. Даючи визначення інтелекту, Піаже розглядає такі його трактування як «психічна адаптація до нових умов» (Е. Клапаред, В. Штерн), як «акт раптового розуміння» (К. Бюлер, В. Келер).

Сам же Піаже визначає інтелект як «прогресуючу зворотність мобільних психічних структур», вважає, що «інтелект є станом рівноваги, до якого тяжіють усі послідовно розташовані адаптації сенсомоторного і когнітивного порядку, так само, як і всі асимілятивні й акомодуючі взаємодії організму із середовищем». Ці формули, звичайно, потребують розшифрування. Один із традиційних способів виявлення специфіки мислення полягає в тому, що його порівнюють зі сприйняттям, тобто іншою формою пізнання. Цим же шляхом іде й Ж. Піаже: «Сприйняття — це знання, які здобуваємо про об’єкти або їхні рухи в результаті прямого і безпосереднього контакту, який здійснюємо з ними, тоді як інтелект — це знання, що існує лише тоді, коли в процесі взаємодії суб’єкта з об’єктом мають місце різні відхилення і коли зростають просторово-тимчасові відстані між об’єктом та суб’єктом».

Одним із вихідних положень є відмінність об’єкта і суб’єкта. Об’єкт — це деяка зовнішня даність, що існує поза суб’єктом, він незмінний. Суб’єкт є індивідуальним об’єктом, якого автор концепції розглядає з погляду дії. Між ними складаються певні відносини. Теорія Ж. Піаже містить два основні компоненти: висновки про функцію інтелекту і висновки про стадії розвитку інтелекту.

У найзагальнішому вигляді інтелект розуміють як подальший розвиток деяких фундаментальних біологічних характеристик, невіддільних від життя. Виокремлено такі характеристики інтелекту: організація та пристосування (адаптація). Адаптація, у свою чергу містить два взаємозалежні процеси, названі асиміляцією й акомодацією.

Організація й адаптація — це основні функції інтелекту, або функціональні інваріанти. Інваріантні характеристики автор розглядає як властивості біологічного функціонування взагалі. Організованість інтелектуальної діяльності означає, що в кожній інтелектуальній активності суб’єкта можна вичленувати щось ціле і щось таке, що входить у це ціле як елемент із їхніми зв’язками. Зміст терміна «асиміляція» зводиться до підкреслення відтворення суб’єктом під час його пізнавальної активності деяких характеристик пізнаваного об’єкта.

Акомодація — це процес пристосування самого суб’єкта, який пізнає, до різноманітних вимог, висунутих об’єктивним світом. Відбувається не лише відтворення індивідом окремих і цілісних характеристик пізнаваного об’єкта, а й сам суб’єкт змінюється в процесі пізнавальної активності. Той пізнавальний досвід, який окрема людина накопичує до певного періоду, Ж. Піаже називає пізнавальною структурою.

Одна з особливостей функціонування людського інтелекту полягає в тому, що не будь-який зміст, одержуваний із зовнішнього світу, можна засвоїти (асимілювати), а лише той, що хоча б приблизно відповідає внутрішнім структурам індивіда. В описі функціонуванням інтелекту Піаже використовує термін «схема». Схема — це пізнавальна структура, що належить до класу подібних дій, які мають визначену послідовність, що становить собою міцне взаємозалежне ціле, у якому складові його акти поведінки тісно взаємодіють між собою. У понятті «схема» знаходить подальшу конкретизацію ідея Ж. Піаже про організовану природу інтелекту. До основних понять у теорії Ж. Піаже належить «рівновага». Йдеться про рівновагу між асиміляцією й акомодацією. Два типи функціонування інтелекту утворюють стан збалансованого і незбалансованого урівноваженого стану.

Учення про стадії розвитку інтелекту, яким присвячено більшість досліджень, містить виокремлення чотирьох стадій такого розвитку: 1) сенсомоторний інтелект (від народження до 2 років); 2) доопераціональне мислення (від 2 до 7–8 років); 3) період конкретних операцій (від 7–8 років до 11–12 років); 4) період формальних операцій.

Розвиток інтелекту починається до оволодіння мовою. Один із перших проявів інтелектуальної активності дитини полягає в простежуванні майбутніх результатів руху (як елементарні форми пересування). Становлення елементарних цілеспрямованих рухових актів — це становлення генетично вихідних форм інтелекту. Основна ознака конкретних операцій — прив’язаність до предметів.

Розвинутий інтелект автор розглядає як систему операцій. Операція — це внутрішня дія, котра відбулася внаслідок предметних дій. На відміну від останніх, операція є скороченою дією, вона відбувається не з реальними предметами, а з образами, символами, знаками, організованими у певну систему, у якій операції врівноважуються завдяки властивості зворотності (йдеться про наявність симетричної і протилежної їй операції, що, виходячи з результатів першої, відновлює первісну ситуацію або вихідне положення).

Розвиток дитячого мислення дослідник розуміє як зміну описаних вище стадій. Послідовність стадій виражає внутрішню закономірність розвитку. Стадії прив’язані до певного віку, хоча й неоднозначно навчання може пришвидшувати чи сповільнювати процеси розвитку. (Варій М.Й. Загальна психологія: підручник. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — С. 376–380).

УВАГА

Учені підрахували, що людський погляд переміщується за день 100000 разів. Уявіть собі, що ці переміщення ніяк не пов’язані між собою, зовсім безцільні і некеровані. Наряд чи спостерігач зуміє розібратись у такому хаосі вражень.

Тому йому потрібен своєрідний «компас», який би вказував напрям спостереження. Роль такого «компаса» виконує увага. Отже, щоб навчитись спостерігати, необхідно навчитись бути спостережливим. Увага необхідна і для нашого слуху. Так, у шумному натовпі ми виокремлюємо звернену до нас мову і розуміємо її, а диригент здатен чути у звучанні оркестру навіть окрему скрипку.

Якщо попросити декілька людей, які спостерігають одне й те ж явище, розповісти про нього, то кожен зробить це по-своєму.

Чи можна виховати увагу та спостережливість у кожної людини, чи це виключні якості окремих щасливчиків? Скажемо твердо, що людей, зовсім позбавлених уваги, не існує, так само як не існує людей, які б зовсім нічого не робили. А будь-яка дія вимагає уваги, і людина, яка виконує її, на чомусь зосереджує увагу, контролює себе, щось запам’ятовує і може про це розповісти. Але так само як немає людей, зовсім позбавлених уваги, немає і таких, які б спрямовували свою увагу на усе без розбору. Тому дуже наївними виглядають спроби деяких людей виховати у собі просто увагу, а не увагу до якоїсь певної справи.

У космічному кораблі «Восход» були три космонавти — В. Комаров, К. Феоктистов і Б. Єгоров — льотчик, вчений та лікар. Усі вони були достатньо уважними, усі хотіли якнайбільш побачити та запам’ятати. Звичайно, багато у їх розповідях співпадало, але були й відмінності — кожен краще бачив те, що ближче його інтересам, справі всього його життя. Космонавти корабля «Восход» писали: «Ми усі милувались горами, але найбільше вони привертали увагу Бориса Єгорова. Він альпініст, і, можливо, йому хотілось би піднятись на ті вершини, які ми бачили з космічних висот».

Але якщо немає людей, зовсім позбавлених уваги, то чому так часто доводиться чути скарги на відсутність уваги чи на слабкість уваги? Між цим навіть діти дошкільного віку можуть протягом декількох десятків хвилин досить зосереджено займатись якоюсь справою. Причина схожих скарг приховується в тому, що людині не хочеться займатись малоцікавою для неї справою.

Адже майже будь-яка справа до тих пір, поки нею не почнеш займатись, видається нудною. Кожен знає, що в багатьох книг найменш цікаві перші сторінки. Однак часто, прочитавши усю книгу, ми повертаємось до нецікавих перших сторінок. Не випадково старовинне прислів’я говорить: «Лиха біда — початок». Саме тому й існує уявлення, що увага — це завжди деяке зусилля чи навіть насилля над собою. Але коли людина уже захоплена цікавою справою, вона не менш, а часом і більш уважна, ніж тоді, коли докладає зусиль.

Зусилля — це зовсім не обов’язковий супутник уваги. Це швидше супутник на початку шляху. І чим далі людина йде цим шляхом, тим їй цікавіше і тим менше вимагається зусиль. Більше того, зусилля можуть знадобитись для того, щоб відірвати її від справи, що стала цікавою для неї. Часто доводиться бачити, як люди, захоплені тією чи іншою справою, так заглиблені в себе, що не помічають того, що відбувається довкола. Зовні вони видаються неуважними, неспостережливими, але насправді їхня увага зосереджена на одній справі. Це вища міра зосередженості та концентрації уваги — умова, необхідна для творчості у будь-якій сфері, чи то науці, техніці чи мистецтві. І ця вища міра зосередженості — іноді її називають натхнення — ніколи не приходить сама. Тому, коли запитують, а як виховувати свою увагу, завжди хочеться відповісти: «Знайдіть якусь справу, візьмись за неї, подолайте перші труднощі, а далі справа поведе і вас, і вашу увагу». При цьому треба пам’ятати, що нецікавих справ немає, а є нудні люди, які не можуть знайти цікавої справи.

ЯК СТАТИ УВАЖНИМ

Привчити себе уважно працювати у найрізноманітніших умовах ось правильний шлях виховання уваги.

Потрібно навчитись довільно та цілеспрямовано спрямовувати увагу на певний об’єкт, не даючи себе відволікти стороннім подразником. Розвиток стійкості уваги людини пов’язаний із розвитком її вольових якостей: тому треба дисциплінувати себе, привчати навіть у дрібницях бути господарем своїх дій.

Більшу користь принесуть систематичні вправи в одночасному виконанні різних процесів. Робити це треба так, щоб загальне сприймання кожного об’єкта зберігалось досить добре водночас із другорядного виокремлювалось головне, на чому й концентрувалась би увага.

Тренування переключення уваги має йти трьома шляхами:

1. Тренування у швидкому переключенні уваги з об’єкта на об’єкт.

2. Тренування в умінні виокремлювати найбільш важливі об’єкти за рахунок другорядних.

3. Тренування у порядку переключення в тому, що образно називають виробленням «маршруту сприймання» (тобто навчитись

автоматично, завжди у певній послідовності переключати увагу з одного об’єкта на інший з метою отримання інформації чи виконання певних дій).

Кращий спосіб стати уважним — це ніколи не дозволяти собі робити якусь роботу неуважно!

РОЗЛАДИ УВАГИ

З патологічних проявів уваги слід вказати на такі: нестійкість; недостатня концентрація; порушення розподілу; уповільнення переключення; розсіяність.

Патологічні прояви уваги вивчені недостатньо, оскільки виокремлення уваги у самостійний пізнавальний процес багатьма дослідниками ставиться під сумнів.

Трапляються такі види патології уваги:

1. Слабкість активної уваги (спрямованої зосередженості на вибраному об’єкті) — характерний симптом грубих органічних уражень головного мозку, астенічних станів. Досить помітно це при виконанні хворим тесту — віднімання від 100 по 7 чи 13. Вже після перших 2–3 правильних відповідей хворий починає помилятись, а після короткого відпочинку може знову давати правильні відповіді.

2. Підвищена зосередженість уваги — спостерігається при депресіях, коли увага хворих зосереджена на невеликій кількості уявлень, як правило, неприємного змісту; при соматичних захворюваннях; при іпохондричних неврозах, епілепсії, що пояснюється малою рухливістю (інертністю) нервових процесів при цих недугах.

3. Відвертання уваги — це характерний симптом маніакальних станів. При цьому порушується процес зосередження, що є підґрунтям активної уваги. Переважає пасивна увага (мимовільна), об’єктом якої бувають другорядні предмета і явища.

У дитячій практиці виокремлюють синдром дефіциту уваги. Його ознаки:

— неспокійні рухи у кистях і стопах (сидячи на стільці, корчаться, «звиваються»);

— неможливість спокійно сидіти на місці, коли це потрібно;

— легке відволікання на сторонні стимули;

— нетерплячість (ледве дочікується своєї черги під час ігор і різних ситуацій у колективі);

— схильність відповідати не задумуючись, не вислухавши до кінця запитання;

— труднощі при виконанні запропонованих завдань (непов’язані з недостатнім розумінням чи негативною поведінкою);

— труднощі підтримання уваги при виконанні завдань чи під час ігор;

— частий перехід від однієї незавершеної дії до іншої;

— неможливість гратись тихо і спокійно;

— балакучість;

— схильність заважати іншим, «докучати» оточуючим (наприклад, втручатись в ігри інших дітей);

— зовнішні прояви незосередженості на звернене до людини мовлення;

— схильність губити речі, необхідні в школі і вдома (наприклад, олівці, іграшки, книги тощо);

— часте здійснення небезпечних дій (недоврахування наслідків). При цьому не шукає пригод чи гострих відчуттів (наприклад, перебігає вулицю, не оглядаючись по боках). (1. Патопсихологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Мартинюк І.А. — Гусятин, 2006. — С. 33–34; 2. У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В.Тимченко, В.Б.Шапар. — Харків: Прапор, 1997. — С. 122–124).

ПСИХОЛОГІЯ ВНУТРІШНЬОГО МОВЛЕННЯ

Однією з найважливіших у психології внутрішнього мовлення є проблема його механізмів. Тому цілком природна i особлива зацікавленість цією проблемою, яка виявилася вже на перших кроках наукового вивчення внутрішнього мовлення i значно активізувалася останнім часом. Можна навіть стверджувати, що дослідження внутрішнього мовлення протягом останнього століття зводилось головним чином до різних спроб з’ясування його механізмів.

Перші такі спроби це ще були (та й не могли бути, якщо мати на увазі загальний рівень розвитку науки) дослідження власне мозкових механізмів, що розкривали б природу даного явища. Мова йшла про те, у якій формі існують уявлення слів під час мовчазного мислення. Так, французький психіатр Мора [1845] писав: «У нормальному стані мислити це означає внутрішньо говорити… Мислячи, ми ніби чуємо звуки слів і розмов, які перекладають нашу думку; ми чуємо їх особливим чином, в уяві, ми відчуваємо проте, що це чуяння (слышание) не так уже далеке від дійсного».

Історія подальшого розв’язання цього питання викладена в книзі А.Л. Погодіна «Язык как творчество (психологические и социальные основь творчества речи». Тому ми подаємо тут тільки найхарактерніші висловлювання із зазначеного питання.

Шарко, розвиваючи й узагальнюючи думки Моро, стверджував, що мислити можна словами які ми промовляємо, чуємо чи бачимо на письмі i що, отже, людина користується досить складним апаратом для мислення словами. Згідно з наявністю трьох видів уявлень слів Шарко говорить і про три типи внутрішнього мовлення — слуховий, руховий, зоровий. Проте, яка стійкість механізмів цих типів, виступають вони в «тому» вигляді чи у взаємозв’язку, чому різним людям властиві різні типи, — на всі ці питання відповіді у Шарко ми не знаходимо.

Справді, чи співіснують — слухові, рухові, зорові уявлення слів у процесах внутрішнього мовлення, чи виключають одне одного, чи перебувають у відношенні якогось підпорядкування?

Еггер (Еджер), спостерігаючи за власним внутрішнім мовленням i на основі свідчень інших людей, зробив висновок пре те, що у внутрішньомовній діяльності ми оперуємо виключно слуховими образами, з моторними явищами вона не має ніякого зв’язку. «Моє внутрішнє мовлення — писав Еггер, — є відтворенням мого голосу».

На противагу Еггеру віденський психолог Штрїккер вважав, ніби внутрішнє мовлення є моторним, «мовні уявлення суть рухові уявлення», внутрішнє мовлення — це внутрішня розмова про себе. Це саме стверджував і Балле, який писав: «У мене рухові образи мають у звичайних умовах мислення надзвичайно сильну інтенсивність. Я виразно відчуваю, що, крім виняткових випадків, я не бачу i не чую своєї думки, але в думках промовляю її». Штріккер намагався навіть підтвердити свою думку деякою подобою експерименту. Він примушував себе думати про окремі звуки [б], [д], [к] і при цьому відчував специфічні рухи язика.

Суперечливість наведених висловлень пояснюється тим, що об’єктом спостереження їхніх авторів були окремі, індивідуальні випадки, в одному з яких переважаючою виявилась слухова форма внутрішнього мовлення, в інших — рухова. На це звернули увагу вже сучасники названих авторів, визнавши їхні точки зору обмеженими й протиставивши їм положення про те, що внутрішнє мовлення є асоціацією уявлень — насамперед слухових і рухових, потім слухових і зорових та інших (Додж, Леметр, Леруа, К. Гольдштейн та ін).

Погодін А.Л. відзначає у зв’язку з цим, що у внутрішньому мовленні мішані типи є звичайним явищем, чисті — рідкісним винятком, що межує з патологією. Поряд із цим, як підкреслював

А.Л. Погодін, переважання слухового чи моторного елемента у внутрішньому мовленні спостерігається у всіх, хто володіє розмовною мовою, а участь рухових образів «потрібна завжди при активному ставленні до змісту думки», бо «без рухових образів взагалі навряд чи можлива будь-яка дія людини, а отже і мова».

Представники традиційної психології висловили деякі думки стосовно того, чим зумовлюються переважання у внутрішньому мовленні одних уявлень слів порівняно з іншими. Психологія внутрішнього мовлення зробила цим самим перший крок від опису феномена до пояснення його природи. Слушне щодо цього свідчення Болдуїна, який вивчав німецьку мову в умовах розмовного мовлення — і мислив на цій мові словами, які промовляв, французьку мову вивчав шляхом читання — мислив на цій мові словами у формі їх зорових образів. Накреслилася також тенденція вважати слуховий тип внутрішнього мовлення сприймаючим, або пасивним, руховий — відтворюючим, або активним. Тут, як бачимо, помітні спроби зв’язати форму внутрішнього мовлення зі способом утворення словесних образів, а також з метою, намірами людини. Однак висловлювання, які містили цінні припущення могли б визначити напрям пошуків для пояснення важливих фактів психології внутрішнього мовлення і встановлення закономірностей його специфіки, в зарубіжній психології не викликали належної уваги.

Ці дослідження відрізнялись від попередніх тим, що вони мали експериментальний характер, з використанням реєструючої апаратури, що з’явилася на той час. Але й технічні засоби не допомогли вченим дістати однозначні дані про участь рухового компонента в процесах внутрішнього мовлення. Якщо Висойковська (1913) Джекобсон (1932) дістали дані про те, що під час внутрішнього мовлення скорочуються м’язи язика i губ, тобто помітна досить стійка іннервація мовно-рухових органів, то Додж (1898), Картіс (1899), Коуррен (1902), Пінтнер (1913), Рід (1916), Торсон (1925) або зовсім заперечували наявність цих скорочень, або вважали їх необов’язковими.

Різку невідповідність здобутих результатів можна пояснити недостатньою чутливістю приладів, які використовувались у дослідженнях, і неоднаковими умовами дослідів. А проте початок наукової розробки цього питання, як зазначалося, був покладений ще І.М. Сєченовим.

Сєченов І.М. писав: «Коли дитина думає, вона неодмінно в той самий час говорить. У дітей років п’яти думка виражається словами чи розмовою пошепки, або принаймні рухами язика і губ. Це надзвичайно часто (а можливо, й завжди, тільки різною мірою) трапляється і з дорослими людьми. Я принаймні знаю по собі, що моя думка дуже часто супроводжується, при закритому й нерухомому роті, німою розмовою, тобто рухами м’язів язика в порожнині рота. У всіх же випадках, коли я хочу фіксувати яку-небудь думку переважно перед іншими, то неодмінно вишіптую її. Мені навіть здається, що я ніколи не думаю прямо словом, а завжди м’язовими відчуттями, які супроводять мою думку у формі розмови».

Сєченов І.М., як бачимо, підкреслював важливу роль мовних кінестезій у мисленні про себе, тобто за участю внутрішнього мовлення. Це геніальне передбачення новітніх експериментальних даних психологів у Сєченова ґрунтувалось на глибокому аналізі механізмів оволодіння мовою. «Головною умовою здатності до мови є центральний зв’язок між зоровим і слуховим апаратом, з одного боку. й усім комплексом рухів, що беруть участь в утворенні голосу й мови

з другого». Мовлення здійснюється (і стає можливим взагалі) під регулюючим контролем слуху, проте саме мовлення є руховою реакцією. Тому основу мовлення становлять рухослухові зв’язки. Уже в ранньому дитинстві, говорить у зв’язку з цим І.М. Сєченов, слухові відчуття асоціюються найтісніше з м’язовими відчуттями власної розмови.

Оскільки ж внутрішнє мовлення рефлекторного походження, отже, теж є системою м’язово-слухових зв’язків, ці зв’язки не руйнуються під впливом гальмування артикуляційних рухів мовних органів. Феноменом їх гальмування є тільки значне зменшення рухового ефекту. Цю обставину І.М. Сєченов і мав на увазі, стверджуючи, що «німа розмова при закритому роті» супроводжується рухами язика в порожнині рота.

Підкреслюючи важливу роль у внутрішньому мовленні мовних кінестезій, Сєченов водночас не зводив його лише до м’язових відчуттів та рухів. Мовні рухи нерозривно зв’язані зі сприйманням виголошуваних слів. Тому, якби мовний зв’язок руйнувався при повному гальмуванні рухового компонента, він так само руйнувався б i при вїдсутностї слухового аналізу та слухового контролю. Отже м’язово-слухові зв’язки, що утворюються в процесі оволодіння живою розмовною мовою, є основою процесів внутрішнього мовлення; мовні кїнестезії з самого початку «озвучені».

Внутрішнє мовлення здійснюється за участю тих самих аналїзаторїв, що й зовнішнє. Воно є активїзацїєю слідів звукових, рухових і зорових, тільки ця активізація не завершується голосним відтворенням мовного потоку через гальмування рухів мовних органів.

Діяльність другої сигнальної системи забезпечується трьома аналізаторами: мовноруховим, мовнослуховим та мовнозоровим. Мовний тимчасовий нервовий зв’язок є результатом складної взаємодії зазначених аналізаторів. Заслуга Сєченова полягає в тому, що він накреслив принципову схему взаємодії у внутрішньому мовленні слухового та рухового мовних органів, взаємодії, в якій може слабшати то одна, то друга ланка, але при постійному їх зв’язку. Правильність цих думок Сєченова підтвердилась пізнішими дослідженнями питання про механізми внутрішнього мовлення.

Участь рухового компонента в процесах внутрішнього мовлення давно привернула увагу психологів. Ще до перших спроб експериментальної реєстрації іннервації мовних органів ставились досліди по визначенню ролі рухового компонента у внутрішньому мовленні шляхом суміщення двох видів мовної діяльності. Припускалось, що, виконуючи певну роботу в плані зовнішнього мовлення тобто завантажуючи апарат голосного мовлення, не можна одночасно розгортати іншу діяльність у плані мовлення внутрішнього. Проте дані цих дослідів виявились суперечливими. Польман, наприклад, виявив, що промовляючи знайомі вірші він міг одночасно складати про себе нові вірші. А в дослідах Біне виявилось, що неможливо одночасно стискати наперед визначену кількість разів гумовий балон і розв’язувати навіть нескладні арифметичні задачі.

Ці дані датуються кінцем XIX ст. Вони добуті тільки двома згаданими авторами і цікаві постановкою проблеми суміщення дій, що не позбавлена наукових підстав. Про це свідчать ті перспективи, які відкрило її розв’язання радянськими психологами. Але в старій психології цій проблемі не надавалось належного значення та й розв’язувалась вона тільки з точки зору розподілу уваги, а це закривало шлях до її вичерпного розв’язання.

Учення Павлова про руховий аналізатор і, зокрема, його положення про мовні кінестезії як базальний компонент мислення стало основою вивчення мовних кінестезій. Слід, однак, зауважити, що об’єктом систематичного вивчення мовні кінестезії стали порівняно недавно, і навіть судження таких видатних учених, як

В.М. Бехтерєв і Л.С. Виготський, не йшли в цьому питанні далі звичайних гіпотетичних міркувань. В.М. Бехтерєв, продовжуючи лінію І.М. Сєченова, говорив: «Коли людина посилено уявляє собі те, що вона повинна сказати знайомій чи незнайомій особі, з якою вона повинна побачитись, вона мимовільно про себе промовлятиме слова, обдумуючи, свою майбутню мову». А Л.С. Виготський, не заперечуючи рухів мовного апарату у внутрішньому мовленні, поряд з ним вважав, що між ними й активністю, а також формою внутрішнього мовлення не існує безпосереднього об’єктивного зв’язку. Зрозуміло, що хоч участь мовних кінестезій після праць

І.М. Сєченова та І.П. Павлова, що увінчались створенням детерміністичної теорії рефлекторної діяльності головного мозку, можна було приймати з логічною незаперечністю, останнє слово повинні були сказати експериментальні дослідження.

Зараз такі дослідження успішно ведуться цілою групою психологів. Це дослідження за методикою «перешкод», або виключення мовних рухів шляхом виконання одночасно з розв’язанням розумових задач додаткової (сторонньої) артикуляційної роботи (аналогічні тим, які робили Польман і Біне), а також біографічні та електроенцефалографічні дослідження прихованої іннервації мовних органів. Початок їх був покладений працею А.Н. Соколова «Внутренняя речь и понимание» (1940 р). А.Н. Соколов спостерігав значні утруднення в розумінні і запам’ятовуванні текстів піддослідними, які в цей самий час промовляли вголос інший матеріал (лічили, декламували тощо).

Таким чином, уже в цих дослідах підтверджувалась гіпотеза про те, що затримка або усунення мовних кінестезій повинні викликати порушення мислительної діяльності, оскільки ці кінестезії є невід’ємним її компонентом. Вона підтвердилась у дослідах Л.К. Назарової, а частковим виключенням мовних кінестезій, і в дослідженні А.Р. Лурією хворих на ураження кінестезичних відділів великих півкуль; Л.А. Новикова, реєструючи мікрорухи м’язів язика при виконанні учнями різних розумових операцій (лічба про себе, розв’язування арифметичних задач, запам’ятовування слів та цифр), виявила помітне збільшення електричних потенціалів, Яке свідчить про посилення мовних кінестезій. Імпульсація м’язів збільшувалась при цьому з ускладненням розумових завдань.

З наведених досліджень можна зробити два важливих висновки: 1) мовні рефлекси під час мислення про себе мають різний ступінь загальмованості ефекторних кінців; 2) ступінь їх загальмованості значною мірою залежить від характеру актуальної розумової діяльності.

Однак, зв’язок мовних кінестезій з розумовою діяльністю не такий простий і прямолінійний, як це може здатися на перший погляд. Це показали останні дослідження А.Н. Соколова, метою яких було простежити: а) як відіб’ється затримка зовнішньої і внутрішньої артикуляції на різних видах розумової діяльності і б) як і в яких формах функціонує при цьому мовна кінестезія і який її зв’язок із слуховим сприйманням слів.

За даними цих досліджень, сильні мовнорухові імпульси, прихованої артикуляції спостерігаються, коли розумова діяльність зв’язана з потребою розгорнутого мовного аналізу та синтезу і, отже, з посиленням збудження відповідних мовних центрів. У разі узагальнення розумових дій і утворення мовно-розумових стереотипів, збільшення в мисленні наочних компонентів спостерігається редукція мовнорухових імпульсів. При цьому А.Н. Соколов вважає, що редукція може здійснюватись тільки при збереженні, а то й посиленні інших компонентів внутрішнього мовлення — слухового та зорового. Зокрема, слабкі кінестетичні подразнення, що йдуть від мовних органів у кору мозку, спроможні викликати, вважає А.Н. Соколов, досить сильні реакції в мовнослуховому аналізаторі, які в сукупності із загальмованою мовною кінестезією, очевидно, і складають матеріальну основу внутрішнього мовлення.

У зв’язку з цим А.Н. Соколов робить висновок про озвученість мовних кінестезій. Цей висновок є підтвердженням ідеї Сєченова про те, що внутрішнє мовлення є м’язово-слуховою асоціацією.

Про важливу роль у процесах внутрішнього мовлення рухового аналізатора свідчать i дані вивчення моторної афазії. Так,

О.П. Кауфман виявила, що у моторного афатика утруднене викликання внутрішнього звучання слова i розгортання викликаних фрагментів у членоподільно оформлену мову. Моторна афазія супроводжується розладами мовної артикуляції. Отже, ними зумовлюються у хворого на моторну афазію i розлади внутрішнього мовлення. Звідси О.П. Кауфман робить висновок про те, що образи мовних рухів є специфічними утвореннями внутрішнього мовлення. За даними Б.В. Зейгарник, хворі з ураженням кінестезичних відділів великих півкуль, які робили грубі безглузді помилки в завданнях з пропусками букв, успішніші виконували ці завдання, якщо їм доводилось промовляти завдання вголос.

Завдяки дослідженням психологів встановлено: а) необхідна участь кінестезичного компонента в процесах внутрішнього мовлення; б) динамічний характер його участі, різний ступінь вияву мовних кінестезій. Останній пов’язаний я із віковими особливостями, так i насамперед з особливостями тієї розумової діяльності, яку виконує індивід.

Проте ми ще достатньою мірою не знаємо закономірних залежностей у функціонуванні мовних кінестезій.

Заслуговує на увагу спроба М.І. Жинкіна з’ясувати ці питання, порівнявши мовні рухи при зовнішньому і внутрішньому мовленні. Він пропонує розрізняти а) відбір звуків для складання слів (відбір мовних рухів для складання рухового стереотипу слова) і б) відбір слів для складання повідомлення. У внутрішньому мовленні людей, які добре володіють мовою, відбувається відбір слів, оскільки рухові стереотипи в цих людей уже склалися. Тому, говорить М.І. Жинкін у внутрішньому мовленні не виникає тих самих мовних рухів, які відбуваються під час артикуляції звуків мови; проте тут можна чекати таких мовних рухів, які потрібні для розпізнавання словесних стереотипів, що відбираються як їх поєднання.

Таким чином, мовні рухи під час внутрішнього мовлення відзначаються певною своєрідністю: по-перше, відбір слів у внутрішньому мовленні є оперуванням ними як цілісними утвореннями, а по-друге, й самі слова можуть замінюватись більшими асоціативними комплексами, що склались раніше. Крім того, може відбуватись не лише відбір слів, а й відбір досить коротких сигналів, що заміщують цілі системи раніше відібраних слів. При декодуванні цих сигналів у розгорнутий ряд слів відпадає потреба посилення центра динамікою периферії мовнорухового аналізатора і виникає нова специфічна перебудова мовного механізму.

Вивчення внутрішнього мовлення за методикою центральних мовнорухових перешкод, коли перешкоди подавались не на периферію, а на центр мовнорухового аналізатора дало змогу дістати нові дані про механізм відбору слів у внутрішньому мовленні і, зокрема, про зв’язок мовних кінестезій з посиленням їх відбору.

Жинкін М.І. говорить про два способи посилення відбору слів.

Або виникає активність периферії мовнорухового аналізатора у вигляді кінестетичних імпульсів оберненого зв’язку, проте не у формі артикуляційних рухів, потрібних при формуванні словесного стереотипу, а у формі динамічних модуляцій, що посилюють поєднання і розділ слів.

Або з’являється гальмівне виключення динамічної активності периферії мовнорухового аналізатора внаслідок переходу на комбінацію статичних сигналів та схем, що замінюють раніше нагромаджені динамічні словесні утворення. У цьому разі утворюється гальмо на виході коркової частини аналізатора і виникає позитивна одночасна індукція в його ядрі і, відповідно, посилення відбору слів. (Баєв Б.Ф. Психологія внутрішнього мовлення. — К.: Рад. школа, 1996. - 192 с).

ГНІВЛИВІ

Деякі люди схильні до прояву гніву. Вони говорять, що їх дратує те, що дехто з партнерів довго збирається кудись іти або не може зрозуміти, як потрібно дещо зробити тощо. У даному випадку західні психологи говорять про гнів-рису, тобто, тип особистості, який по- російськи називається гнівливим. Спілбергер з колегами ^ріеІЬе^ег et. al., 1995) виявили, що гнів-риса більше виражена у чоловіків, хоча за іншими даними статевих відмінностей за гнівливістю немає (Kopper, Eppersohn, 1996). Водночас останні із названих авторів відмічають, що й чоловіки, і жінки маскулінного типу володіють більш високими показниками гніву-риси.

Згідно Кринг (Kring, 2000), жінки частіше реагують гнівом на зраду, поблажливість, зневагу, відмову, необґрунтовану критику, а чоловіки — на поганий настрій партнерки і на її занурення в себе. Жінки віддають перевагу вираженню гніву щодо знайомих, у порівнянні з незнайомими; окрім того, вони схильні здебільшого спрямовувати свій гнів не на того, хто дав привід до гніву.

Вікові особливості контролю експресії

Згідно даних низки авторів (KHbride, Jarczower, 1980; Malatesta, HavHand, 1982; Shennum, Bugenthal, 1982), з віком збільшується придушення негативних емоцій. Якщо для немовлят плач, викликаний бажанням їсти, є природним, то для 6-літньої дитини неприпустимо плакати з приводу того, що вона повинна трішки почекати до обіду. Діти, які не отримали подібний досвід у сім’ї, можуть виявитися відторгненими поза домівкою. Дошкільнята, які занадто часто плачуть, зазвичай не користуються повагою серед ровесників (Kopp, 1989).

Схожа ситуація і з придушенням вибухів гніву. Проведене А. Каспі зі співавторами (Casp^ Elder, Bem, 1987) дослідження засвідчило, що діти, які зазнавали частих приступів гніву у віці 10 років, підрісши відчували множину незручностей від своєї гнівливості. Таким людям буває складно зберегти свою роботу, а їх шлюби часто розпадаються.

У певному віці стихійний прояв радості, природної для малюків (підстрибування, плескання в долоні), починає соромити дітей, оскільки такі прояви вважаються «дитячими». Проте бурхливі вираження емоцій навіть дорослими, поважними людьми під час спортивних змагань не викликають осудження сторонніх. Імовірно, можливістю такого вільного прояву емоцій спорт і притягує багатьох людей.

Прояв емоцій у різних культурах має деякі особливості. Так, у західній культурі не заведено проявляти не тільки позитивні, але й негативні емоції. Звідси виховання дітей, особливо хлопчиків, здійснюється в цьому дусі. Водночас, як пишуть Ф. Тікальські і С. Уоллес (^kalsky, Walles, 1988), в індійському племені навахо дитячі страхи вважаються цілком нормальною і здоровою реакцією; люди цього племені вважають, що безстрашною дитиною керує невігластво й безрозсудливість. Можна тільки дивуватися мудрості індійців. Дитина повинна боятися (однак це не означає, що її потрібно навмисно лякати, страхати). (Ильин Е.П. Змоции и чувства. — СПб.: Питер, 2007. — С. 279–280, 389).

РОЗЛАДИ ВОЛІ

Розлади волі проявляються у вигляді:

незрілості і недорозвитку волі — некерованість вольовою поведінкою (синдром дефіциту уваги, гіперкінетична поведінка, олігофренія).

Надмірної активності. Хворобливе посилення вольової активності буває у наркоманів при пошуках наркотиків, у маніакальних хворих, психопатичних осіб і має назву гіпербулія. Ця активність має однобічний характер, її продукція є хворобливою, супроводжується підвищеною балакучістю.

Послабленні активності — гіпобулія — спостерігається при депресивних станах та інших формах пригнічення психічної діяльності. При депресії хворі з великим зусиллям рухаються, довго добирають і насилу вимовляють слова, віддають перевагу перебуванню у ліжку. Відсутність вольової активності — абулія — часто поєднується з моторною загальмованістю (ступором) або аутизмом (повною німотою).

Перекручення вольової активності — парабулія — трапляється при шизофренії та деяких хворобах, що супроводжуються зниженням інтелекту. Проявляється негативізмом — безпідставною впертістю, невиконанням діяльності; амбітендентністю — одночасно наявні активні дії та відмова від них; імпульсивністю — безмотивність дій і вольова некерованість.

Розладів потягу. Потяг визначається потребами, це складне явище, воно формується на основі безумовних рефлексів — інстинктів, які опосередковуються корою великих півкуль головного мозку і відбиваються у вольовій діяльності. Крім інстинктивних потреб, потяг включає у себе потреби більш високого рівня.

Розлади потягу:

1. Послаблення і посилення харчового потягу. Зниження чи відсутність апетиту — анорексія (втрата бажання споживати їжу), відмова від їжі. Відмова від їжі у хворого може бути пов’язана з наявністю у нього маячних ідей отруєння, самозвинувачення, нюхових чи смакових галюцинацій, ступору, тяжкої депресії, істеричного неврозу. Постійна відмова від їжі може призвести хворого до виснаження. Підвищення (посилення) харчового потягу проявляється підвищеним апетитом і почуттям голоду (булімія), а також багатоядністю (поліфагія).

2. Послаблення і посилення статевого потягу. Посилення статевого потягу (гіперсексуальність) часто трапляється при маніакальних станах, при органічних захворюваннях головного мозку.

Зниження статевого потягу (гіпосексуальність) буває при депресії, шизофренії, астенічних станах, неврозах.

3. Перекручення потягу — торкається різних інстинктів.

— Розлад інстинкту самозбереження — проявляється прагненням нанести собі шкоду гострими предметами, проковтнути неїстівні речі (цвяхи, голки, ложки, ножиці). Інколи це робиться через хворобливе прагнення стати об’єктом хірургічної операції для видалення проковтнутих предметів. Трапляється потяг до самогубства (суїцидоманія), до поїдання власних екскрементів (копрофагія).

— Перекручення статевого потягу (перверзії) — торкаються різних форм статевого життя. Найчастіше трапляються:

— гомосексуалізм — потяг до особи однойменної статі;

— трансвестизм — хворобливий потяг до переодягання в одяг протилежної статі;

— ексгібіціонізм — хворобливий потяг до оголення статевих органів у присутності жінок;

— садизм — потяг завдавати статевому партнеру больових відчуттів, щоб досягти статевого задоволення;

— мазохізм — бажання зазнати від статевого партнера больових відчуттів;

рідше трапляються:

— педофілія — статевий потяг до дітей;

— некрофілія — статевий потяг до трупів;

— зоофілія (скотолозтво) — статевий потяг до тварин;

— фетишизм — статевий потяг до жіночого туалету.

4. Імпульсивні потяг і дії — виникають раптово. За своїм змістом імпульсивний потяг вступає у протиріччя з усталеними міжособистісними і соціальними стосунками. Цим нагадує невідчепні ідеї. Відрізняється від них нездоланністю прагнення до реалізації, втратою здатності боротись із потягом, що нерідко набуває кримінального характеру. До імпульсивних дій відносять такі види потягу:

— піроманія — потяг до підпалів;

— клептоманія — потяг до крадіжок без корисливої мети;

— дромоманія — потяг до бродяжництва.

Розлади психомоторики:

— недорозвиток психомоторики;

— гіпокінезії — зменшення дій та довільних рухів;

— гіперкінезії — рухове збудження; ехопраксії — повторення рухів співрозмовника; ехолалії — повторення слів; ехомімії — копіювання міміки;

— паракінезії — спотворення рухів;

— гіперкінези — мимовільні рухи окремих м’язів або групи м’язів. Розлад цілеспрямованості дій — диспраксія — спостерігається головним чином при органічних неврологічних захворюваннях, рідше за деяких психічних розладів, в основному таких, які пов’язані з органічними ураженнями нервової системи. Більш легкий ступінь диспраксії — апраксія — втрата здатності здійснювати цілеспрямовані дії за збереження рухової і координаційної здатності. Трапляється за вогнищ уражень кори великих півкуль головного мозку і провідних шляхів мозолистого тіла. (Патопсихологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Мартинюк І.А. — Гусятин, 2006. — С. 55–58).

МОДУЛЬ ІІІ

ТЕОРІЯ ТЕМПЕРАМЕНТІВ. ТИПОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ Е. КРЕЧМЕРА

Поняття «темперамент» є для нас не строго встановленим, а лише евристичним терміном, який повинен стати відправним пунктом для головного диференціювання біологічної психології.

Темпераменти обумовлені гуморальним хімізмом крові. Їх тілесний представник — апарат мозку і залоз. Темпераменти становлять ту частину психічного, яка ймовірно за гуморальним шляхом, знаходиться в кореляції з будовою тіла. Темпераменти, даючи чуттєві тони, затримуючи і стимулюючи, проникають в механізм «психічних апаратів». темпераменти, на скільки це можливо емпірично встановити, очевидячки, впливають на такі психічні якості: 1) психестезію — надмірну чутливість або нечутливість до психічних подразнень; 2) забарвлення настрою — відтінок задоволення і незадоволення в психічному змісті, насамперед на шкалу веселого або сумного; 3) психічний темп — прискорення або затримка психічних процесів взагалі й їх спеціального ритму (що чіпко тримається, несподівано зіскакує, затримка, утворення комплексів); 4) психомоторну сферу — загальний руховий темп (рухомий або флегматичний), а також на спеціальний характер рухів (паралічний, швидкий, стрункий, м’який, закруглює).

Необхідно емпірично встановити, що сили, які впливають на всі ці чинники, очевидно, мають значення для утворення типів уявлення, для того, що ми називаємо інтелектом і психічним нахилом. Ми вже звертали увагу на це в окремих розділах, особливо з приводу учених і художників. Ми ще не в змозі встановити, у якому ступені діють при абстрактному і наочному мисленні, оптичних і акустичних уявленнях вплив темпераменту і структурні особливості спеціальних мозкових апаратів. Тим більше за наявності можливості, що гуморальні дії гормонів здійснюють впливи на атомну будову мозку і на будову тіла взагалі, внаслідок чого це питання набуває надзвичайної складності. Тому правильно групувати поняття темпераменту навколо психічних інстанцій, які легко реагують на гострі хімічні дії як екзогенного (алкоголь і морфій), так і ендогенного характеру, отже, навколо афектної і загального психічного темпу.

Зокрема, з приводу біологічної основи наших уявлень про темпераменти варто сказати наступне: мозок залишається завершальним органом для всіх дій, що відносяться до темпераменту, навіть тих, які виходять від хімізму крові. Експериментальні спостереження над травмами мозку показують, що безпосередні дії на мозок можуть викликати різкі зміни темпераменту. Цей очевидний факт варто особливо підкреслити, щоб не впасти з анатомічної однобічності в гуморальну, тим більше що при сучасних течіях така небезпека існує. У даний час ми не можемо вирішити питання, наскільки мозок разом із властивостями завершального органу володіє ще первинними, активними функціями при виникненні таких психічних якостей, як забарвлення настрою і загальний психічний темп.

Напрошується думка, що нормальні типи темпераментів циклотиміків і шизотиміків в емпіричній кореляції з будовою тіла можуть виникати аналогічною, паралельною гуморальною дією. Ми замість одностороннього паралелізму — мозок і душа — виставимо свідомо і вже остаточно інший — тіло і душа, метод мислення, який все більше і більше вкорінюється в клініці.

В усякому разі, ми легко можемо собі уявити, що темперамент людини, безвідносно до стану його мозку, залежить від двох хімічних гормонних груп, з яких одна пов’язана з діатетичною, інша — з психестетичною шкалою афектів, або, краще сказати, одна поєднується з циклотімічним типом, інша — з шизотимічним. У середньої людини, можна вважати, обидві гормонні групи змішані і співвідношення між ними мінливі, тоді як типові циклотиміки і шизотиміки з одностороннім посиленням однієї гормонної групи можуть виникати завдяки або окремим спадковим варіантам, або послідовному культивуванню їх серед певних сімей.

Темпераменти, таким чином, поділяються на дві великі конституційні групи — шизотиміків і циклотиків. В середині обох головних груп відбувається подальше розділення залежно від того, чи направлений циклотимічний темперамент більше до полюса веселого або сумного, а шизотимічний — до полюса дратівливого або холодного. Безліч індивідуальних відтінків темпераменту пояснюється вже діатетичною і психестетичною пропорцією, тобто тим відношенням, при якому, у межах того ж типу темпераменту, полярні протилежності переміщаються, нашаровуються один на одного і змінюватимуть один одного. Окрім пропорцій індивідуального темпераменту нас цікавлять його конституційні поєднання, тобто ті відтінки, яких набуває пануючий тип темпераменту в процесі спадковості завдяки елементам іншого роду.

Це багатство відтінків ще збільшується відмінностями психічного темпу. Тут перед нами емпіричний факт: веселі циклотиміки в той же час і рухомі, а представників темпераменту з депресивним забарвленням відрізняє спокійна повільність. Нам уже давно з клінічного досвіду відома щільна залежність між веселим збудженням, вихором ідей і психомоторною легкістю в маніакальній картині і депресією, затримкою мислення і волі в меланхолійному симптомокомплексі. У здорових циклотимічних темпераментів відомий настрій пов’язаний з певним психічним темпом, причому веселість і рухливість поєднуються з гіпоманіакальним типом темпераменту, тенденція до депресій і повільність — з похмурим типом темпераменту.

Навпаки, у шизотиміків не можна встановити такі ж стійкі взаємостосунки між психестезією і спеціальним психічним ритмом: у ніжних гіперестетів ми знаходимо дивовижну тягучість у почуттях і бажаннях і поривчастість у абсолютно байдужих. Отже, нам доводиться зустрічати всі чотири комбінації: як чутливу, так і холодну тягучу, поривчасту сентиментальність і примхливу байдужість.

Ми вже детально говорили про окремі диференціювання шизотимічних темпераментів. Гіперестетичні якості виявляються головним чином як ніжна сентиментальність, як тонке почуття у відношенні до природи і мистецтва, як такт і смак в особистому стилі, як мрійлива ніжність по відношенню до певних осіб, як надмірна чутливість і уразливість повсякденними тертями життя, нарешті, у грубіших типів, особливо у постпсихотиків і їх еквівалентів, як комплексна гнівливість. Анестетичні якості шизотиміків виявляються як різка, активна холодність або пасивна тупість, як звуження інтересів обмеженими аутистичними зонами або як непохитна байдужість. Їх поривчастість позначається то в нестриманості, то в примхах: їх наполегливість характерологічно виражається в різних варіантах: сталевій енергії, норовливості, педантизмі, фанатизмі, систематичній послідовності в мисленні і вчинках.

Варіації діатетичних темпераментів набагато менше, якщо залишити осторонь сильніші конституційні поєднання (кверулянтів, сперечальників, боязливих і сухих іпохондриків). Гіпоманіакальний тип разом із веселим проявляє і гнівливий настрій. Він варіює між швидкою запальністю, гарячим темпераментом, живою практичністю, метушливістю і сонячною веселістю.

Психомоторна сфера циклотиміків характеризується то швидкістю, то повільністю, але (не зачіпаючи складних, хворобливих затримок) завжди закругленістю, природністю й адекватною імпульсу формою міміки й тілесних рухів. Тим часом у шизотиміків ми часто зустрічаємо психомоторні особливості, насамперед, у значенні відсутньої адекватної безпосередності між психічним роздратуванням і моторною реакцією, у формі аристократичної стриманості, паралізованого афекту або, нарешті, тимчасової затримки — задерев’янілості або боязкості.

У комплексній установці життя і в реакції на середовище циклотиміки дають головним чином людей з тенденцією розчинятися в довколишній дійсності, людей відкритих, товариських, добросердних і безпосередніх, незалежно від того, заповзятливі вони або змістовні, спокійні або повнокровні. Звідси виникають повсякденні типи енергійних практиків або веселих марнотратників життя. Серед високообдарованих відносно художнього стилю ми зустрічаємо типи реалістів і душевних сердечних гумористів; відносно наукового способу мислення — типи емпіриків, що наочно описують і обмацують, а також умілих популяризаторів; у практичному житті — типи доброзичливого досвідченого посередника, живого організатора крупного масштабу і сміливого борця. Установка життя шизотимічних темпераментів, навпаки, схильна до аутизму, замкнутості, створення обмеженої індивідуальної зони, внутрішнього, чужого дійсності світу принципів і марень «Я» на противагу зовнішньому світу, до байдужої або сентиментальної самоти від людей або холодного перебування серед них без жодного контакту з ними. Серед таких людей ми знаходимо безліч дефективних типів: похмурих диваків, егоїстів, нероб і злочинців.

Серед соціально повноцінних типів ми знаходимо мрійників, що тонко відчувають, далеких від світу ідеалістів, ніжних і холодних водночас, аристократів форми. У мистецтві й поезії ми сприймаємо їх як художників форми і чистого стилю, як романтиків, що йдуть від світу, і сентиментальних ідеалістів, як трагічних патетиків аж до яскравого експресіонізму і тенденційного натуралізму, нарешті, як людей дотепних, іронічних і саркастичних. У їх науковому способі мислення ми знаходимо схильність до схоластичного формалізму і філософської рефлексії, містично-метафізичного і точній системі. Нарешті, з типів, які проникають в практичне життя, шизотиміки дають енергійної, непохитної, принципової і послідовної, владної натури, моралістів, чистих ідеалістів, фанатиків, деспотів і дипломатично гнучких людей холодного розрахунку. (Райгородский Д.Я. Психология и психоанализ характера. Хрестоматия по психологии и типологии характеров. — Самара: Изд. Дом «БАХРАХ-М», 2007. — С. 296–303).

ХАРАКТЕР І ПОЧЕРК ЛЮДИНИ

Вивчаючи почерк іншої людини, можна вивчити її характер та інші особливості особистості. Ця закономірність була помічена давно. Узагальнити, виявити характерний взаємозв’язок між почерком і характерологічними особливостями особистості вдалося у минулому таким дослідникам, як Аристотель, Мішон, А. Локар, А Лазурський, І. Моргенштерн, Д. Зуєв-Інсаєв та ін.

Письмо найбільше пов’язано з особистістю людини, це своєрідна проекція її свідомості у формі певних м’язових рухів. Причому, ці рухи — не механічні операції: вони знаходяться під впливом фізичного й душевного стану людини. Почерк з точністю відображає найдрібніші коливання в житі людини, змінюючись із часом та обставинами. Тому, оволодівши мистецтвом психографології, можна вільно вгадувати характер, нахили і звички людини, побачити її минуле і заглянути у майбутнє.

Психографологічні методи широко використовуються в практичних цілях, оскільки достовірність конкретних досліджень багаторазово підтверджена практикою. Так, психологи і психопатологи впевнилися в достовірності графологічного методу під час експерименту із застосуванням гіпнотичного навіювання. Досліджуваному навіювалося, що він дуже хитра, потайна й жадібна людина. Далі під диктовку він писав нейтральний текст, при цьому його почерк і автограф значно змінилися — почерк став стислим, букви лягали одна на одну, з’явилися довгі горизонтальні штрихи — ознаки обережності і недовірливості, а також крапки — прояв підозрілості.

Коли цій же людині навіювали, що вона Наполеон (хоча за характером та іншими здібностями вона була зовсім іншою), автограф ставав розмашистим і стрімким, із характерним розчерком. Нарешті, досліджуваному навіювали, що він десятирічна дитина, і почерк ставав абсолютно дитячим. Цей експеримент ще раз підтвердив, що почерк може досить явно відобразити внутрішній світ і психічний стан людини.

У результаті чисельних експериментальних досліджень були встановлені такі закономірності:

Підпис нерозбірливий, складний, заплутаний, з прикрасами вказує на егоїстичне начало особистості, завищену самооцінку, підкреслювання свого високого статусу, підвищеної значущості для оточення.

Підпис простий, без будь-яких прикрас вказує на те, що людина цілеспрямована, знає собі ціну, з неабиякими здібностями, переважно

досить чесна.

Надто простий підпис вказує на відкритість, неабиякі здібності і недооцінювання своєї значущості.

У підписі присутня крапка. Це свідчить про обережність, а в окремих випадках про підозрілість людини. Якщо в автографі дві крапки (як це було у І. В. Сталіна), то це ознака надмірної підозрілості.

Наявність у підписі розчерку говорить про великодушність людини. Якщо розчерк хвилястий, надмірно заплутаний і складний, то можна з достатньою вірогідністю говорити про нескромність людини, самозадоволеність, підвищене себелюбство.

Прямий, енергійний розчерк у підписі зазвичай вказує на цілеспрямованість, рішучість і заповзятість.

Підпис по діагоналі вверх — ознака того, що людина прагне підвищити свій статус, потребує змінити своє положення.

Розмашистий підпис, що займає багато місця, може вказувати на прагнення підкреслити свій статус, свої можливості.

Наявність в автографі початкової букви свого імені вказує на завищену самооцінку, підкреслює індивідуальну значущість особистості.

Розчерк, що закриває підпис (дугоподібний, круговий), може характеризувати людину, у якої є труднощі у спілкуванні, яка в усіх починаннях покладається швидше на власні сили, ніж на допомогу інших.

Наявність у кінці підпису підкреслюючих дуг, штрихів вказує на прагнення виділитися, звернути на себе увагу. Зловживання цими дугами може вказувати на підвищену вивертність особистості. (Панкратов В.Н. Психотехнология управления людьми: Практическое руководство. — М.: Изд-во Института психотерапии, 2001. — С. 87–89).

ПАРАНОРМАЛЬНІ ЗДІБНОСТІ

Щоб перевірити це, фахівці розробили три прості тести. І якщо хоч би в двох з них ви наберете кількість очок, відповідну визначенню «деякі здібності» або «виняткові здібності», це означає, що у вас є незвичайний дар. Тим, у кого показники виявляться низькими, не варто відразу розчаровуватися. Паранормальні здібності — штука примхлива. Тому, зазнавши невдачу раз, перевірте себе знову.

Для кожного тесту знадобляться олівець і папір. Перш ніж почати свої досліди, виберіть спокійне, затишне місце, викиньте з голови всі сторонні думки і включіть музику, яка допоможе вам розслабитися. Рекомендується також плющити очі, концентруватися і сказати: «Я відкритий для нових відчуттів. Мої приховані психічні сили прокидаються».

Тест із різноколірними горошинами

Для його проведення знадобляться п’ять горошин різного кольору і невеликий паперовий пакетик. Покладіть горошини в пакет і перемішайте їх. Потім засуньте всередину руку і візьміть одну горошину, але не виймайте її. Зосередьтесь. Помацайте горошину і спробуйте визначити її колір. Уявіть у цей момент, неначе ви витягуєте її з пакету.

Запишіть свою відповідь. Потім дістаньте горошину і запишіть її дійсний колір. Повторіть цей досвід ще дев’ять разів, щоб у цілому було зроблено 10 спроб.

Результати: вгадали 0–2 рази — медіумічні здібності слабкі, 3–5 разів — у вас є деякі здібності медіума, 6-10 разів — у вас виняткові здібності.

Тест із гральними картами

Для цього тесту вам буде потрібно 20 карт — по п’ять кожної масті. Перетасуйте їх і покладіть колоду «сорочкою» вгору. Потім зосередьтесь на верхній карті. Доторкніться до неї й спробуйте вгадати, якої вона масті. Уявіть, ніби ви перевертаєте її. Що ви «бачите»?

Запишіть свою відповідь, а потім подивіться, якої масті карта. Знову перемішайте карти і повторіть дослід 20 разів.

Результати: 0–5 правильних відповідей — медіумічні здібності слабкі, 6-11 — у вас є деякі здібності, 12–20 — у вас виняткові здібності.

Тест із гральною кісткою

Візьміть гральну кістку і уявіть, як ви кидаєте її. Намагайтеся «побачити», скільки очок випало на верхній грані. Запишіть відповідь.

Тепер дійсно киньте кістку. Запишіть поряд з першою відповіддю другу. Повторіть дослід ще дев’ять разів, щоб у цілому вийшло 10 спроб. Потім порівняєте ваші відповіді — припущення з тими, що насправді дала гральна кістка.

Результати: 0–2 рази — медіумічні здібності слабкі, 3–4 рази — у вас є деякі здібності, 5-10 разів — у вас виняткові здібності.

ВИНАХОДИ, ЯКІ ЗМІНИЛИ НАШЕ ЖИТТЯ

Розвиток технологій за останню чверть століття дуже змінив наш спосіб життя і стиль спілкування. І перед тут веде Інтернет, вважає група експертів, яких опитав телеканал СМ№ для складання списку 25 найкращих винаходів.

Список винаходів, які різко змінили життя людства:

1. Бездротові технології.

2. Оборонні технології.

3. Альтернативні технології.

4. Біотехнології.

5. Комп’ютери.

6. Лазери.

7. Геном.

8. Глобальні фінанси.

9. Процесори.

10. Цифрові накопичувальні пристрої.

11. Космос.

12. Оптоволокно.

13. Супутникове радіо й телебачення.

14. Аналіз ДНК.

15. Відеоігри.

16. Біометрика.

17. Енерго- й водозберігаючі технології.

18. Скануючий мікроскоп.

19. Батарейки.

20. Технології по боротьбі зі спамом.

21. Пульти дистанційного управління.

22. Клонування тварин.

23. Технології комп’ютерного моделювання.

24. Екрани з великою діагоналлю.

25. Технології передбачування погоди.

(Сільський час. — 8 липня 2005 року, № 47–48 (624–625).