antique_russian Автор невідомий Літопис Руський. Київський літопис

«Літопис руський» — велетенська епопея про події всесвітньої історії та історії Давньої Русі від незапам’ятних часів до кінця XIII ст. Це — документальне першоджерело, де значуще кожне слово. Складається з «Повісті минулих літ», Київського літопису та Галицько-Волинського літопису.

Київський літопис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118–1200 років.

Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий.

Переклад «Літопису руського» (з додатком творів Володимира Мономаха) українською мовою здійснено вперше. Книга містить фундаментальний науковий апарат, широко ілюстрована.

Видання універсальне. Воно придатне і для наукової роботи, і для задоволення інтересу любителів рідної історії.

Редакційна колегія:

О. Т. ГОНЧАР, Ю. П. ДЯЧЕНКО, М. Г. ЖУЛИНСЬКИЙ, В. І. КРЕКОТЕНЬ, О. В. МИШАНИЧ, Ю. М. МУШКЕТИК, В. В. НІМЧУК, Т. І. СЕРГІЙЧУК, П. П. Толочко, В. О. ШЕВЧУК

Відповідальний редактор О. В. МИШАНИЧ

Передмова, примітки, іменно-особовий та географічно-археологічно-етнографічний покажчики, генеалогічні таблиці, карти і плани А. Є. МАХНОВЦЯ

Редактор С. А. ЗАХАРОВА

uk Леонід Махновець
Владимир Пастушенко FictionBook Editor Release 2.6 05 August 2014 48B98653-317F-458A-BF53-888DF49995FD 1.0

1.0 — создание файла

Літопис Руський Видавництво "Дніпро" Київ 1989

ЛІТОПИС РУСЬКИЙ

КИЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС

У РІК 1118

У РІК 6626 [1118].Вибіг Ярослав Святополкович із Володимира [в] Угри[1], і бояри його відступили од нього.

У сей же рік преставився Роман Володимирович [місяця] січня в шостий [день][2]. І послав Володимир другого сина, Андрія, у Володимир княжити.

У РІК 1119

У РІК 6627 [1119]. Володимир забрав Мінськ у Гліба у Всеславича, а самого привів до Києва.

[У] тім же році преставився в Києві Гліб Всеславич, [місяця] вересня у тринадцятий [день][3].

У РІК 1120

У РІК 6628 [1120]. Юрій Володимирович ходив на Болгар по Волзі. І взяв він добичу велику, і полки їхні переміг, і, розоривши [їх], прийшов [у Ростов] поздорову, з честю і славою.

Тоді ж послав Володимир Андрія, [сина свого], з поганими на Ляхів, і попустошили вони їх.

У РІК 1121

У РІК 6629 [1121]. Прогнав Володимир берендичів із Русі. А торки і печеніги самі втекли.

Печать єпископа переяславського Лазаря. Печать митрополита Никифора І.

[У] тім же році приходив Ярослав [Святополкович] із ляхами до [города] Червена при посадникові Фомі Ратиборичу. І вернулися вони назад, не досягнувши нічого.

Того ж року в Києві преставився митрополит Никифор, місяця квітня.

І було знамення в сонці і в місяці одного місяця.

І княгиня [Христина, жона] Мстислава [Володимировича], померла місяця січня у вісімнадцятий [день][4].

Того ж року [Володимир] заклав церкву святого Іоанна [Предтечі (?)] в Копиревім кінці.

Половецька жіноча статуя. Торки і печеніги втікають з Русі. Мал. XIII (XV) ст.

У РІК 1122

У РІК 6630 [1122]. Одведена (Добродія) Мстиславна в Греки за цесаря [грецького Олексія][5].

митрополит Микита прийшов із Греків. Даниїл, єпископ юр’євський, помер. Амфілохій, єпископ володимирський, помер, земля потряслася трохи.

Володаря [Ростиславича] схопили підступно ляхи, Василькового брата[6].

У сей же рік привели з Новгорода Мстиславові [Володимировичу] другу жону, (Любаву) Дмитрівну, онуку Завидову.

У РІК 1123

У РІК 6631 [1123]. Преставився Давид Святославич [у] Чернігові, і сів [тут] замість нього Ярослав, брат його.

Того ж року преставився Сильвестр, єпископ переяславський. І Феоктист, єпископ чернігівський, преставився.

Печать Христини, жони Мстислава Володимировича.

Того ж року поставили Симеона єпископом [у город] Володимир.

[У] тім же році прийшов Ярослав Святополкович з уграми, і з ляхами, і з чехами, і з Володарем та Васильком [Ростиславичами] до [города] Володимира. І безліч воїв було з ним, і обступили вони город Володимир. Андрій [Володимирович] перебував тоді І ньому, а Володимир [Мономах] не поспів із Києва з Мстиславом, сином своїм.

І коли настав недільний день, під’їхав Ярослав близько до города, всього утрьох, рано в неділю. І, їздячи під стінами города, сперечався він з людьми [і] князем Андрієм, бо розгордівся, надіючись на безліч воїв, і так говорив Андрієві і городянам: «То є город мій. Якщо ви не одчинитеся, ні вийдете з поклоном, то побачите: завтра я піду приступом до города і візьму город».

Андрій же мав надію велику на бога з усіма людьми своїми, і на молитву отця свого він надіявся. І коли ще той [Ярослав] їздив під городом, вийшли двоє ляхів на узвіз угорі і тут лягли сховавшись. І поїхав Ярослав, посперечавшись, од города, і коли був він в узвозі, де ото два ляхи ті підстерігали його, вони, зсунувшись в узвіз, ударили його списом[7]. І насилу умчали його, ледве живого, і на ніч він помер.

План фундаменту церкви Іоанна (Предтечі?) в Копиревім кінці у Києві.

І так умер Ярослав один[8] серед такої сили воїв, через велику гордість його, тому що не мав він на бога надії, а надіявся на безліч воїв.

Угри ж, і ляхи, і Володар, і Василько розійшлися кожен до себе, а до Володимира з благанням і з дарами послали послів, аби простив він їм, що вони осмілились на нього[9] [піти].

Володимир же прославив бога за таке чудо божеє і за поміч його. Дивись, як подолав [бог] гордість, і ще він [це] зробить у гніві, як нагородить він смирення! Як ото Писання говорить: «Всяк, хтс возноситься серцем, — мерзота перед богом»[10]. Решту, дружино і браття, [самі] розумійте: за котрим єсть бог — чи за гордим, чи за смиренним. Бо коли Володимир іще в Києві перебував, коли збирав він воїв многих, він молив бога щодо насильства і щодо гордості Ярослава, бо він же Мстислава послав був перед собою до [города] Володимира з малим [числом] воїв, а сам збирався піти услід за ним усім військом. І була велика поміч божая благовірному князю Володимиру із його синами за достойне його життя і за смирення його, А той [Ярослав], молодим будучи, заносився перед стриєм своїм, а також перед тестем своїм Мстиславом. Дивіться, браття, який благий бог і милостив до смиренних і до праведних, дбаючи і помщаючи за них, «тому що гордим господь бог противиться силою своєю, а смиренним же дає благодать»[11].

У РІК 1124

У РІК 6632 [1124]. Земля потряслася трохи, і впала церква велика святого Михайла в Переяславлі [місяця] травня в десятий [день], що її спорудив був і прикрасив блаженний єпископ Єфрем.

У тім же році одвели ляховицю до [города] Мурома за Давидовича Всеволода[12].

У сей же рік преставилася жона Ярослава Святославича.

У се ж літо було бездощів’я. Тоді ж погоріло Подолля все, напередодні святого рождення Іоанна Хрестителя і Предтечі. А на другий день погоріла Гора і монастирі всі, що їх [було] на Горі в городі[13], і жиди.

[У] тім же році було знамення в сонці: надвечір[14] воно [стало] як місяць малий і мало не померкло [місяця] серпня в одинадцятий день.

У сей же рік помер Василько Ростиславич[15], а після нього преставився Володар брат його старший.

У РІК 1125

У РІК 6633 [1125] [16]. Преставилася княгиня [Варвара, жона] Святополка [Ізяславича, місяця] лютого [у] двадцять і восьмий [день].

У РІК 1126

У РІК 6634 [1126]. Преставився благовірний князь, христолюбивий великий князь всеї Русі Володимир Мономах, що просвітив Руськую землю, наче сонце, промені пускаючи, і слава його розійшлася по всіх землях. А найбільше страшним він був для поганих, [цей] братолюбець, і нищелюбець, і добрий дбайливець за Руськую землю.

Преставився він [місяця] травня в дев’ятнадцятий [день]. І, опрятавши тіло його, положили [його] у святій Софії, коло отця [його] Всеволода[17], співавши належні співи над ним. Священнослужителі ж, жалкуючи, тужили по святому і доброму князеві, [а] весь народ і всі люди за ним плакали, як ото діти за отцем або за матір’ю. Плакали по ньому всі люди і сини його Мстислав, Ярополк, Вячеслав, Юрій, Андрій, і внуки його.

І тоді розійшлися всі люди з жалобою великою. І так само й сини його розійшлися кожен у свою волость із тугою великою, туди, де ото він кожному з них роздав був волості.

Печать Володимира-Василія Всеволодовича Мономаха. Розкопки на Подолі в Києві. 1972 р. Початок княжіння Мстиславового в Києві

Мстислав, старший син його, сів на столі в Києві замість отця свого [місяця] травня у двадцятий [день]. І коли почули це вороги-половці [про] смерть Володимирову, то присунулися до [городів] Баруча і до Бронькняжа[18], сказавши: «Візьмемо торків їхніх». Та була [про це] вість Ярополку [Володимировичу], і повелів він гнати [руських] людей і торків у Баруч і в інші городи. Вороги ж, наскочивши, не досягли нічого, бог звів на ніщо їхній намір[19], але, довідавшись, що Ярополк у Переяславлі, вони вернулися на Посулля пустошити.

Мстислав Володимирович сідає на столі в Києві. Мал. XIII (XV) ст.

Князь Ярополк тим часом, укріпившись, пішов услід за ними з божою поміччю, не ждучи підмоги [ні] од брата [одного], ні од другого, — з [самими] тільки переяславцями він догнав їх біля Полкстіня. [Половці], побачивши, що їх мало, вернулися назад і рушили, приготувавшись до бою, насупроти. І тоді благовірного князя корінь] і благовірний пагін Ярополк, призвавши [на поміч] ім’я боже і отця свого, з дружиною своєю дерзнув [на них]. І коли зітнулися оба полки, переможені були поганії силою чесного хреста і святим [архангелом] Михаїлом. Частину їх побили, а частина їх потопилася в ріках. І поміг йому бог і отця його молитва, і прославили бога всі люди за такий дар і поміч.

У сей же рік преставився ігумен святої Богородиці Печерського монастиря Прохор [місяця] листопада в п’ятнадцятий [день].

Золота княжа діадема з перегородчастою емаллю. XI–XII ст.

У РІК 1127

У РІК 6635 [1127]. Преставився митрополит Микита.

У сей же рік преставилася княгиня, [жона] Володимира [Мономаха], місяця липня в одинадцятий [день][20].

Того ж року потрусилася земля місяця серпня в другий [день][21].

У РІК 1128

У РІК 6636 [1128]. Ольгович Всеволод схопив стрия свого Ярослава [Святославича] в Чернігові, напавши на нього, а дружину його посік і розграбував. Мстислав же з Ярополком, [братом своїм], і з воями хотів іти на Всеволода із-за Ярослава. Всеволод тоді послав [послів] по половців, а Ярослава пустив до Мурома.

Ярослав Святославич кланяється Мстиславові Володимировичу. Мал. XIII (XV) ст.

Половців тим часом прийшло сім тисяч із [ханом] Осулуком[22] і стали вони коло Ратмирової діброви за [рікою] Виром, бо вони послали були послів до Всеволода. [Але] Ярополкові посадники, захопивши їх на [ріці] Локні, привели їх до Ярополка, — бо Ярополкові посадники були по всій[ріці] Сейму[23], — і половці, не діставши вісті од Ольговича, втекли до себе. А тому що Мстислав усе більше налягав на Всеволода, сказали йому: «Навів ти єси половців, а вони не досягли нічого». Всеволод тоді став благати Мстислава і бояр його. Підучуючи [їх] і дари даючи їм, він благав, і так пробув він [у Чернігові] все літо до зими. І прийшов Ярослав із Мурома до Мстислава, кланяючись йому, благаючи [і] кажучи: «Ти хреста єси цілував мені. Піди на Всеволода». Всеволод же ще більше благав Мстислава.

А в ті дні ігуменом [монастиря] святого Андрія був Григорій, якого раніш бо любив Володимир [Мономах], а поважав Мстислав і всі люди. Так той не дав Мстиславу стати раттю за Ярослава, кажучи: «То для тебе менший гріх єсть, якщо, переступивши хресне цілування, ти на рать не встанеш, аніж кров пролити християнськую». І зібрався весь собор ієрейський, — бо митрополита в той час не було, — і сказали вони Мстиславу: «Хай на нас буде той гріх». І вчинив він волю їх, і відступив Мстислав од хресної клятви Ярославу, і журився тим усі дні живоття свойого. Ярослав же пішов назад до Мурома.

Того ж року послав князь Мстислав із братами своїми многих [воїв] на Кривичів чотирма путями: Вячеслава [Володимировича] із Турова, Андрія [Володимировича] з Володимира, Всеволодка [Давидовича] з Городна, Вячеслава Ярославича з Клечеська; їм повелів він іти до [города] Ізяславля. А Всеволоду Ольговичу повелів іти зі своїми братами на [город] Стрежев, до [города] Борисова. [Воєводу] Івана Войтишича він послав із торками, а сина свого Ізяслава із Курська з його військом послав на [город] Логожськ, а другого сина свого Ростислава послав зі смольнянами до [города] Друцька, сказавши їм: «В один день усім зробити напад, місяця серпня в одинадцятий день»[24].

Та Ізяслав прийшов на день скоріш од братів, захопив людей із города [Логожська], і вони, перестрашившись, здалися. А ізяславці стали битися з Вячеславом і з Андрієм. Ізяслав тоді, переждавши два дні коло Логожська, рушив до Ізяславля до обох стриїв своїх[25], ведучи з собою Брячислава [Давидовича], зятя свого[26], який пішов був до отця свого [Давида Всеславича у Полоцьк], та, бувши посеред путі і устрашившись, не маючи змоги піти ні сюди, ні туди, пішов до шурина свого в руки і логожан привів, що їх вивів був із Логожська. І коли побачили ізяславці князя свого і логожан, яких узяли без шкоди, то вони здалися, сказавши Вячеславу: «Поклянись нам перед богом, що не даси нас на грабунок».

І настав вечір. Воротислав, Андріїв тисяцький, та Іванко, [тисяцький] Вячеславів, увіслали обидва отроків своїх у город, а на світанні, коли побачили всі вої, що ті взяли його, [Ізяславль], уночі, то ледве Мстиславів обоз уберегли [од воїв], і то силоміць, б’ючись. І так вернулися вони з великою добичею.

А потім і новгородці прийшли з Мстиславичем із Всеволодом до [города] Неклоча. І тоді полочани, розгнівавшись, вигнали Давида [Всеславича] з синами. Узявши Рогволода [Бориса Всеславича], вони пішли до Мстислава, просячи його собі за князя, і вчинив волю їх Мстислав. Узявши Рогволода, вони повели його до Полоцька.

[У] тім же році преставився Ізяслав Святополкович, місяця грудня у двадцять і третій[27] [день], а похований був [у] двадцять і четвертий день.

У РІК 1129

У РІК 6637 [1129]. Преставився князь полоцький Борис [Рогволод Всеславич].

У сей же рік була вода велика, вона потопила людей, і хліба, і доми знесла.

Того ж року Мстислав, син Володимирів, заклав у Києві кам’яну церкву [монастиря] святого Феодора [Тірона].

У РІК 1130

У РІК 6638 [1130]. Георгій Шимонович[28], ростовський тисяцький, окував гробницю Феодосія, ігумена печерського, при ігумені Тимофієві.

Печать Софії, жони Святослава Всеславича. Печать Передслави (Єфросинії) Святославівни полоцької.

У сей же рік преставився Вячеславич Михайло, внук Володимирів, [місяця] липня у двадцять і п’ятий [день].

У сей же рік заслав Мстислав полоцьких князів із жонами і з дітьми в Греки, бо вони переступили хресне цілування[29].

[У] тім же році преставився Ярослав[30] Святославич у Муромі.

Мстислав Володимирович засилає полоцьких князів з жінками і дітьми в Греки. Мал. XIII (XV) ст.

У РІК 1131

У РІК 6639 [1131]. Послав Мстислав синів своїх Всеволода, Ізяслава, Ростислава на Чудь. І взяли вони їх, і наклали на них данину.

Хрест Єфросинії полоцької. Київ. 1161 р.

[У] тім же році прийшов митрополит Михаїл.

У сей же рік потрусилася земля [місяця] липня[31] [у] двадцять і четвертий день, о третій годині дня.

[У] тім же році була освячена церква святого Андрія [Первозваного] Янчиного монастиря.

Данина з чуді. Мал. XIII (XV) ст. Печать митрополита Михаїла. Печать Мстислава-Федора Володимировича.

У РІК 1132

У РІК 6640 [1132]. Ходив Мстислав на Литву із синами своїми, [Всеволодом, Ізяславом і Ростиславом], і з Ольговичами, і з Всеволодом [Давидовичем] городенським, і попалили вони їх. Та самі вони, [литва], поховалися, а киян тоді багато побила литва, бо не встигли вони були [йти] з князем, а пізніше йшли услід за ним, окремо[32].

У сей же рік була закладена кам’яна церква святої Богородиці, звана Пирогощею[33].

У сей же рік родився у Мстислава син, і нарекли його ім’ям Володимир.

Печать посадника новгородського Дмитра Завидовича.

У РІК 1133

Початок княжіння Ярополкового в Києві

У РІК 6641 [1133].Преставився благовірний князь Мстислав, Володимирів син, зоставивши княжіння брату своєму Ярополкові, Йому ж на руки він оддав і дітей своїх, з богом. Преставився Мстислав [місяця] квітня у п’ятнадцятий день, у п’ятницю великодньої неділі. Покладений він був у церкві святого Феодора [Тірона], що її сам був спорудив[34].

Мстислав Володимирович закладає церкву Пирогощу в Києві. Мал. XIII (XV) ст.

А Ярополк [Володимирович] увійшов у Київ у сімнадцятий день, у неділю.

[У] тім же році Ярополк привів Всеволода Мстиславича з Новгорода і дав йому Переяславль. Та зранку він сів у ньому, а до обіду вигнав його Юрій, стрий його, і сидів у ньому вісім днів, бо вивів його,[Юрія], брат його Ярополк із Переяславля згідно з хресним цілуванням. І послав Ярополк [посла] по другого Мстиславича в Полоцьк, по Ізяслава,і привів його з клятвою[35].

Печать посадника новгородського Мирослава Гюрятинича.

У РІК 1134

У РІК 6642 [1134].Преставився Ізяслав Глібович, [місяця] травня в чотирнадцятий [день].

У сей же рік була принесена покрайня дошка гробу господнього [паломником] Діонісієм. А послав був [його] Мирослав [Гюрятинич, посадник новгородський][36].

У той же рік преставився єпископ переяславський Марко.

Тої ж зими Вячеслав [Володимирович] залишив Переяславль [і] пішов назад до Турова, не послухавшись брата свого Ярополка.

Рештки фундаменту церкви Успіння Богородиці Пирогощої.

У РІК 1135

У РІК 6643 [1135].Юрій випросив у брата свого Ярополка Переяславль, а Ярополку дав Суздаль, і Ростов, та інші волості свої, але не всі. А через це й підняли війну Ольговичі з Володимировичами[37].

Пішов Ярополк із братами своїми, із Юрієм і Андрієм, на Всеволода на Ольговича, і забрали вони навколо города Чернігова села. Але Всеволод не вийшов супроти [них] битися, бо іще не прийшли були до нього половці. Ярополк же постояв декілька днів коло Чернігова, і вернувся в Київ, і розпустив воїв, а з Всеволодом ніяк-таки не владнавши, ні миру з ним [не] вчинивши.

А коли половці прибули до Всеволода, то Всеволод зі своїми братами і з Ізяславом та Святополком Мстиславичами пішли, розоряючи села й городи Переяславської волості, а людей рубаючи. Навіть і до Києва вони прийшли, і Городець [Пісочний][38]запалили в день святого Андрія [Первозваного]. Вони їздили по тій стороні Дніпра, [одних] людей хватаючи, а других рубаючи, які не встигли перевезтися, — бо не можна було переправитися: ішли криги, — і зайняли тоді й скоту незчисленну силу, оскільки Ярополку не можна було перевезтися із-за криг із воями своїми. А вони, постоявши три дні за Городцем у бору, пішли до Чернігова.

Ольговичі з половцями беруть полон. Мал. XIII (XV) ст.

А звідти [й звідси послів] шлючи між собою, [князі] вчинили мир, і знову Ольговичі стали просити в Ярополка: «Що наш отець держав при вашому отці, того самого і ми хочемо. А як не дасте, то не жалкуйте, що вдіється. То ви винуваті, і нехай на вас буде кров».

Те ж усе вчинилося [тому], що вигнав Юрій [Володимирович] Всеволода [Мстиславича] з Переяславля, а потім Ізяслава [Мстиславича] вигнав Вячеслав [Володимирович], а потім Ізяслава-таки вигнав той же Вячеслав, із Турова, і вони перейшли до Ольговичів. І була через це межи ними суперечка велика [і] злоба. Ольговичі виступали, вказуючи причину: «Ви почали єсте спершу нас губити».

Тої ж зими зібрав [Ярополк] воїв київських, а Юрій — переяславців. І стояли вони вісім[39]днів коло Києва, і замирився Ярополк із Всеволодом [Ольговичем]. І дали [Мономаховичі] Переяславль Андрієві, брату своєму, а [город] Володимир — Ізяславу Мстиславичу.

У РІК 1136

У РІК 6644 [1136]. Привів Ярополк брата свого Андрія з Володимира і дав йому Переяславль, а Ізяславу, синівцю своєму, — Володимир.

Того ж року прийшов Всеволод [Ольгович] з усіма братами до Переяславля. І стояв він під городом три дні, і билися вони коло Єпископських воріт і коло Княжих воріт[40]. Однак почули вони, що йде Ярополк, [і] пішли у верхів’я [ріки] Супою, і тут, приготувавшись, діждали їх. А Ярополк одразу з дружиною своєю і з братами кинувся до бою, ні воїв своїх [не] діждавшись, ні приготувавшись гаразд, вважаючи, що «не встояти Ольговичам проти нашої сили».

Церква Успіння Богородиці Пирогощої. Фото 20-х рр.

І коли зступилися обидва війська, то билися вони кріпко. Але незабаром побігли половці Ольговичів[41], і погнала вслід за ними ліпша дружина Володимировичів, а князі їх, Володимировичі, билися з Ольговичами. Тоді ж Василько Леонович, цесаревич[42], був убитий, і була битва люта, і багато падало з обох [сторін]. Коли ж побачили усі брати- Ярополк, Вячеслав, Юрій і Андрій, — що полки їхні розладнані, вони од’їхали до себе. А тисяцький [київський Давид Ярославич] із боярами їх, [Мономаховичів], раніш погнали вслід за половцями, побили їх і вернулися назад на поле бою. Та не знайшли вони князів своїх і попали Ольговичам у руки. І так похватали їх [Ольговичі], держачи стяг Ярополків[43], [і] взяли бояр багато: Давида Ярославича[44], тисяцького, і Станіслава Доброго Тудковича, й інших мужів. І внук Володимирів Василько Маричич убитий був тут, і багатьох бояр київських вони були захопили. Ярополк же з братами своїми прийшов до Києва. А сталося це місяця серпня у восьмий день.

Андрій вернувся в Переяславль, а Всеволод, перейшовши Десну, став навпроти Вишгорода з воями. Ярополк тим часом став збирати військо на нього. І постояв Всеволод сім[45]днів, [і] пішов до Чернігова. І слали вони межи собою послів, і не могли уладитися.

Потім же Ольговичі з половцями перейшли Дніпро [місяця] грудня у двадцять і дев’ятий день.І стали вони пустошити, од Треполя[46][починаючи], навколо [городів] Красна і Василева, і до Білгорода, і аж до самого Києва, і по [річці] Желяні, і до Вишгорода, і до Деревлян, і через [ріку] Либідь перестрілювалися.

Ярополк же зібрав був безліч воїв на нього ізо всіх земель, та, прийнявши милосердну розважливість, не вийшов на нього насупроти, ані вчинив кровопролиття, а, убоявшись суда божого, повів себе як менший серед них, хулу й докір прийняв на себе і од братів своїх, і од усіх, по-сказаному: «Любіте ворогів ваших»[47].

І вчинив він із ними мир у дванадцятий [день] січня [місяця], і цілували вони хреста межи собою, коли між ними ходив смиренний митрополит Михаїл із хрестом. І дав Ярополк Ольговичам отчину їхню, чого вони й хотіли. І так утишив розважливий князь Ярополк борню ту лютую.

Утім же році церква Пирогоща була завершена.

У РІК 1137

У РІК 6645 [1137].Єпископом у Смоленськ був поставлений скопець Мануйло, гарний співак, що прийшов був із Греків утрьох[48] [із Феодором та Ігнатієм] до благолюбивого князя Мстислава [Володимировича]; перед цим бо не було єпископа в Смоленську.

У сей же рік були знамення в сонці місяця червня в перший день[49].

Печать єпископа смоленського Мануїла.

У сей же рік билися новгородці з суздальцями на Ждані-горі, і одоліли суздальці новгородців[50].

У той же час пішов Юрій [Володимирович] до Ростова.

І Всеволод Мстиславич оддав у Ляхи дочку свою Верхуславу[51].

У РІК 1138

У РІК 6646 [1138].Вигнали новгородці князя свого Всеволода Мстиславича з Новгорода, а Святослава Ольговича ввели до себе. І Всеволод Мстиславич прийшов у Київ до стрия свого Ярополка, і дав йому стрий Вишгород.

Того ж року прийшли псковичі і взяли до себе Всеволода [Мстиславича] княжити, а від новгородців одділилися.

Того ж року він преставився, сидівши [у] Пскові, місяця лютого в десятий[52] [день], у четвер масляної неділі. Там же він і покладений був у церкві святої Трійці, що її сам був спорудив у Пскові.

У РІК 1139

У РІК 6647 [1139].Преставилася Володимирівна Єфимія місяця квітня в четвертий день, у понеділок великодньої неділі[53].

У сей же рік вигнали новгородці Святослава Ольговича[54]і прийняли його смольняни, а Ростислава Юрійовича новгородці посадили в себе.

У сей же рік привів Всеволод Ольгович половців до [города] Прилука, і взяв він інші городи, і захопив Посулля.

Ярополк тоді скликав братів своїх, і з синівцями своїми зібрався, і з суздальцями та ростовцями, І з полочанами та смольнянами,і [з] киянами та переяславцями, і Васильковичі[55][Іван та Ростислав прийшли],і Володаревич [Володимирко] прислав [на] поміч галичан,і король [угорський Бела Сліпий] угрів прислав у поміч, [і] берендичів [прийшло] тридцять тисяч, і туровці. І зібрав він воїв многих, і пішов до Чернігова.

Печать посадника новгородського Петрила Микулича. Печать Всеволода-Гаврила Мстиславича. Печать Володимира-Івана (?) Всеволодовича.

Всеволод же почув, що багато воїв у Ярополка, [і] убоявся, а люди, чернігівці, заволали до Всеволода: «Ти надієшся утекти в Половці, а волость свою погубиш? То до чого ти назад вернешся? Лучче облиш оту свою зарозумілість і проси собі миру. Ми бо знаємо милосердя Ярополкове, що він не радується кровопролиттю, і задля бога він захоче миру. Він же береже землю Руськую!»

Всеволод тоді, це почувши, схаменувся і почав слати [послів] із благанням до Ярополка, просячи миру в Ярополка. І от Ярополк, благий сей і милостивий норовом, страх божий маючи в серці, — так само, як і отець його мав страх божий[56], — і про все розваживши, не схотів учинити кровопролиття і вчинив із ним мир. Стояли вони коло [города] Моровійська, і, владившись, цілували чесного хреста, і розійшлися кожен до себе.

Того ж року преставився князь Ярополк[57], місяця лютого у вісімнадцятий день, і покладений був у Янчинім монастирі [в гробниці] коло [церкви] святого Андрія [Первозваного].

І ввійшов брат його Вячеслав у Київ того ж місяця у двадцять і другий[58] [день], у середу м’ясниць.

І довідався Всеволод, що Ярополк помер, а Вячеслав сидить у Києві, і, зібравши трохи дружини, з братом своїм Святославом і з Володимиром Давидовичем прийшли вони до Вишгорода, і стали тут, увійшовши в город.

Мир Ярополка Володимировича зі Всеволодом Ольговичем. Мал. XIII (XV) ст.

У РІК 1140

У РІК 6648 [1140]. Рушив Всеволод Ольгович із Вишгорода до Києва, виладнавши полки. І, прийшовши, став він коло города в Копиревім кінці, і почав підпалювати двори, які є перед городом у Копиревому кінці, місяця березня в четвертий день.

Та Вячеслав насупроти не вийшов, не хотячи крові проливати, а повів себе як менший і вислав до нього митрополита [Михаїла], кажучи йому так: «Іди назад до Вишгорода, а я сьогодні піду в свою волость. А се тобі Київ».

І вчинив так Всеволод: пішов до Вишгорода назад. [І] в той день Вячеслав пішов у свою волость, у Туров.

Всеволод же увійшов у Київ [місяця] березня в п’ятий день з честю і славою великою. І прийшов до нього [брат] Ігор [Ольгович], бо він іздавна обіцяв був Ігореві дати од себе Чернігів. Та не дав він йому, а дав його, [Чернігів], Давидовичу Володимиру. І пересварив він братів, а тоді одпустив їх.

У той же час вийшли із Цесарограда двоє княжичів — [Василько та Іван Рогволодовичі]. Вони були заслані Мстиславом, великим князем київським, тому що не сповняли його волі і не слухали його, коли він кликав їх у Руську землю на поміч, а ще [й] говорили Бонякові шолудивому: «На здоров’я!» І за це розгнівався на них Мстислав і хотів на них іти, але ж не можна було піти, тому що тоді ж налягли були половці на Русь. І тому він стояв, б’ючись із ними і перемагаючи [їх].

Сей бо Мстислав Великий і пішов по путі отця свого Володимира Мономаха Великого. Володимир сам особисто постояв на Дону, багато поту втерши за землю Руськую, а Мстислав, мужів своїх пославши, загнав половців за Дон, і за Волгу, за [ріку] Яїк. І так ізбавив бог Руську землю од поганих.

А коли вивільнився Мстислав од війни, то згадав він про раніше, послав [мужів своїх] по кривицьких князів, по Давида, по Ростислава і Святослава [Всеславичів], і [по] двох Рогволодовичів, [Василька та Івана]. І всадив він [їх] у три човни, і заслав їх до Цесарограда за непослух їх, а мужів своїх посаджав по городах їхніх. Та ми до попереднього повернемось.

Початок княжіння Всеволодового в Києві

У сей же рік, коли Всеволод сів у Києві, став він тоді слати [послів] до Володимировичів і до двох Мстиславичів, [Ростислава і Святополка], хотячи миру з ними. І запрошував він до себе князя Ізяслава Мстиславича з Володимира. Та не схотіли вони для Всеволода цього вчинити, а самі посилали [послів] між собою, маючи намір піти на нього до Києва.

Всеволод же, не ждучи того, пішов на Андрія [Володимировича] до Переяславля з братом своїм Святославом, а Ізяслава Давидовича послав із половцями. Івана Васильковича і Володаревича Володимирка з [города] Галича[59]на Вячеслава [Володимировича] і на Ізяслава на Мстиславича він послав. Сам же він пішов до Переяславля на Андрія з братом своїм Святославом. Надіючись бо на силу свою, він сам хотів усю землю [Руську] держати. Він домагався од Ростислава [Мстиславича] Смоленська, а од Ізяслава [Мстиславича] — Володимира. І послав він воїв на Ізяслава до Володимира, кажучи: «Іди з Володимира». Та дійшовши до [ріки] Горинки [і] пополошившись, вони вернулися.

Коли ж прийшов Всеволод до Переяславля, він хотів вигнати Андрія, а брата свого [Святослава] посадити, кажучи Андрієві: «Ішов би ти до Курська!» І Андрій так сказав, порадившися з дружиною своєю: «Ліпше мені смерть із дружиною на своїй отчизні і дідизні взяти, аніж Курське княжіння. Отець мій в Курську не сидів, а в Переяславлі. Я волію на своїй отчизні смерть прийняти. Коли тобі, брате, не досить волостей, всю землю Руськую держачи, а хочеш ти сеї волості, то убий мене, — і [буде] тобі волость. А живим не піду я із своєї волості. Бо се не дивно роду нашому. Так само й раніше було. Святополк задля волості чи не вбив Бориса і Гліба? А сам чи довго пожив? Адже й тут живоття він збувся, і там мучиться вічно!»

І стояв на Дніпрі Всеволод, і послав Всеволод брата свого Святослава з полками до Переяславля, і встріла його Андрієва дружина, і билися вони з ним. І поміг бог Андрійовичам[60], [Володимирові та Ярополку?], проти Святослава, і гонили вони вслід за ними до [річки] Карані, а далі не пустив Андрій дружини своєї.

А назавтра мир оба учинили, Всеволод з Андрієм, і цілував хреста Андрій; Всеволод же не цілував був іще хреста. І на ту ніч загорівся Переяславль, і Всеволод, пройнявшись страхом божим, не послав до города анікого. На ранок же Всеволод став мовити Андрієві: «Бачиш ти, що я тобі іще хреста не цілував, а дав був мені ото бог, що ви самі загорілися єсте. Коли б я лиха хотів, то що б мені вгодно, те б я і вчинив. А нині цілував ти єси мені хреста, що додержиш присяги, і се добре. Коли ж не додержиш, хай бог усе розсудить». Всеволод, отож, цілував йому хреста і, замирившись із ним, прийшов до Києва.

Василькович же [Іван] і [Володимирко] Володаревич, галицький князь, запросили до себе Ізяслава Мстиславича і, не врядившись, вернулися. Ізяслав же [Давидович] пішов із двома синами[61], і розоряв волость Вячеславову, і вернувся назад. А ляхи [пустошили] Володимирську волость, помагаючи Всеволоду.

І послав Вячеслав [Володимирович] й Ізяслав Мстиславич послів своїх до Всеволода зі словами, щоб рядитися [з ним], та Всеволод не схотів учинити волі їх. А потім, роздумавши, що йому без них не можна бути, і давши їм те, чого вони просили[62], він цілував їм хреста.

У сей же рік родився у Всеволода син, і нарекли його ім’ям Ярослав[63].

У сей же рік вигнали новгородці Юрійовича Ростислава, і випросили у Всеволода брата [його] Святослава в Новгород, і посадили його в Новгороді.

А по недовгім часі почали вставати новгородці на вічі проти Святослава через його лиходійство. Він тоді, побачивши, що встають на нього новгородці, послав до брата [свого] Всеволода [посла], кажучи йому: «Тягота, брате, між людей сих, і не хочу я в них бути. А кого тобі вгодно, того пошли в нього»[64].

І послав [Всеволод] до них [воєводу] Івана Войтишича, прохаючи в них ліпших мужів. І, взявши їх, той привів [їх] до Всеволода. І мав намір [Всеволод] послати сина свого Святослава [в Новгород], та почув, що встали новгородці на вічі і б’ють приятелів Святославових із-за його насильства. І, сприяючи йому, [Святославу Ольговичу], кум його, тисяцький, [сказав]: «Княже, хотять тебе схопити». Він тоді, убоявшись, утік із жоною [Катериною] і з дружиною на Полоцьк, до Смоленська.

І коли почув це Всеволод, не пустив він сина свого Святослава, ні мужів новгородських, що їх ото привів був до себе[65]. І прислали новгородці єпископа [Нифонта] з мужами своїми до Всеволода, кажучи: «Дай нам сина твойого, а Святослава, брата твойого, ми не хочем!»

І послав він до них сина свого Святослава, та коли був він у Чернігові, новгородці, порадившись, сказали Всеволоду: «Ми. не хочемо сина твойого, ні брата, ні племені вашого, а хочемо роду Володимирового».

Печать єпископа новгородського Нифонта. Печать (Ігоря)-Івана Васильковича.

Всеволод же, це почувши, послав услід за ними [отроків], вернув їх і єпископа з ними і задержав їх з єпископом, бо вони сказали так: «Дай нам шурина свого, Мстиславича»[66]. І Всеволод, не хотячи перепустити Новгород Володимировому племені, прикликав двох шуринів своїх, [Ізяслава та Святополка Мстиславичів, і] дав їм [город] Берестій, кажучи: «Про Новгород ви оба не дбайте. Хай сидять самі своєю владою. Де князя вони знайдуть?»

А новгородців же з єпископом він держав у себе і зиму, і літо.

Того ж року прийшла половецька земля і князі половецькі [по викуп] за мир. Всеволод із Києва, а Андрій [Володимирович] із Переяславля [прийшли] до [города] Малотина і вчинили мир із ними.

У РІК 1141

У РІК 6649 [1141][67]. Приведена була дочка Всеволода [Ольговича Звенислава][68]в Ляхи.

У той же рік поставили єпископа в Переяславль на ім’я Євфимія.

Сього ж року преставився в [городі] Галичі Васильковим Іван і взяв волость його Володимирко Володаревич. Він сів ув обох волостях, [Галицькій і Перемишльській], князюючи в Галичі.

Сього ж року новгородці, почувши, що забрав Всеволод браття їхнє[69], і не видержавши без князя сидіти, — та й хліб до них не йшов нізвідкіля, — послали до Юрія [Володимировича] мужів своїх і взяли Ростислава Юрійовича. І посадили [його] новгородці з великою честю в Новгороді на столі його власного отця[70].

І через це розгнівався Всеволод [і] зайняв [Юріїв] Городець Остерський. А коли Святослав [Ольгович] утікав із Новгорода [і] йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому [гінця] і сказав: «Брате! Піди сюди!» Святослав тоді поїхав до нього із Стародуба, та не поладнав із ним щодо волостей. І пішов Святослав до Курська, а сидів він і в Новгороді-Сіверськім.

У той же час Всеволод, ділячись із братом своїм [Святославом], дав йому Білгород.

Тої ж зими преставився благовірний князь Андрій Володимирович у Переяславлі, місяця січня у двадцять і другий день, а в двадцять і третій похоронений був у [церкві] святого Михайла.

Знамення: три сонця. Мал. XIII (XV) ст.

Коли ж несли його до могили, предивне знамення було на небі: було три сонця, що сіяли межи собою, і три стовпи, що стояли од землі до неба, а над [ними] усіма вгорі був, як дуга, місяць, що окремо стояв. І стояли знамення ті[71], поки [не] похоронили його.

У той же час зайняв Всеволод городи Юрієві, коні, скот, вівці і де який назнав товар.

У той же рік ходив Ігор [Ольгович] до Чернігова на [Володимира] Давидовича, і вчинили вони обоє мир.

У сей же рік преставився Всеволод [Давидович] городенський[72].

У той же рік послав Ізяслав [Мстиславич посла] до сестри своєї [Марії і] сказав: «Випроси нам у зятя[73]Новгород Великий брату своєму Святополку». Вона так і зробила.

Сережка. Золото, перегородчаста емаль. XII ст.

У РІК 1142

У РІК 6650 [1142].Преставився чернігівський єпископ блаженний Пантелеймон.

У сей же рік послав Всеволод Святополка [Мстиславича], шурина свого, в Новгород, домовившися з новгородцями, котрих ото він був узяв. І взяли його новгородці, і сів він на столі, а [Ростислава] Юрійовича, стрийчича свого, відпустив із Новгорода до отця в Суздаль.

Сережка. Золото, перегородчаста емаль. XII ст.

У сей же рік послав Всеволод із Києва [воїв] на Вячеслава [Володимировича], кажучи: «Ти сидиш у Київській волості, а [вона] мені належить. Отож ти піди в Переяславль, отчину свою». А синівцю його, [Вячеслава], Ізяславу [Мстиславичу] він дав [город] Володимир, а Святославу, синові своєму, дав [город] Туров.

І тяжким стало серце братів його, Ігоря і Святослава [Ольговичів]: волость бо дає він синові, а братів не наділив анічим. І покликав Всеволод братів до себе, і, прийшовши, стали вони в [селі] Ольжичах, — Святослав [Ольгович], Володимир [Давидович], Ізяслав [Давидович], — а Ігор [Ольгович] стояв коло Городця [Пісочного]. І поїхав Святослав до Ігоря, і спитав: «Що тобі дає старший брат?» І сказав Ігор: «Він дає нам по городу — Берестій і Дорогичин, Чорторийськ і Клечеськ, а отчини своєї, Вятичів, не дає». І цілував Святослав хреста з братом своїм Ігорем, а на другий день цілували удвох Володимир [та] Ізяслав з Ігорем. І так згодилися вони всі, кажучи: «Хто відступить од хресного цілування, нехай тому хрест одомстить».

І послав Всеволод [посланця] звати їх на обід, та вони не поїхали, а послали брати [послів] до Всеволода, кажучи: «Ти осе в Києві сидиш, а ми просим у тебе Чернігівської і Новгородської волості[74]. А Київської ми не домагаємось». Але він од Вятичів не одступався, а давав їм чотири городи, що їх ми раніш назвали. Вони тоді сказали: «Ти нам старший брат. Якщо ти нам не даси, то [доведеться] нам самим про себе подбати».

І, розсварившись зі Всеволодом, поїхали вони од Києва до Переяславля раттю на Вячеслава [Володимировича]. Та коли вони билися поблизу Переяславля[75], Всеволод послав[76][воєводу] Лазаря Саковського з печенігами і з воями Вячеславу на поміч. Ізяслав же [Мстиславич], почувши, що прийшли на стрия його раттю, поїхав уборзі з військом своїм до Переяславля і бився з ними. І поміг бог Ізяславу, і, не змігши встояти, побігли вони в городи свої.

У той же час Ростислав [Мстиславич] ішов із смоленським військом до зятя свого [Всеволода Ольговича] в Київ. Та, почувши, що билися Ольговичі коло Переяславля зі стриєм його, з Вячеславом, і з братом його Ізяславом, він пішов на волость їхню і взяв навколо [города] Гомія волость їх усю.

А Ізяслав, почувши, що брат його пустошить волость їх, уборзі поїхав із Переяславля в землю Чернігівську і розорив коло Десни села їх і навколо Чернігова. І так, спустошивши волость їх, вернувся він до себе з честю великою.

Ігор же [Ольгович], порадившись із братами своїми, захотів одомстити за себе. І поїхали вони до Переяславля вдруге, і стали коло Переяславля, і, бившись три дні, та не досягнувши нічого, вернулися до себе.

Сережка. Золото, перегородчаста емаль. XII ст. Сережка. Золото, перегородчаста емаль. XII ст.

І послав по них Всеволод брата свого Святошу [Давидовича], кажучи їм: «Брати мої! Візьміте у мене з дружбою, що я вам даю — Городець, Рогачов, Берестій, Дорогичин, Клечеськ», — [і] наказавши їм: «Більше не воюйте з Мстиславичами». І вони вволили волю його, і покликав він їх до себе в Київ, і приїхали вони до нього всі вкупі.

Всеволод же, не хотячи того, щоб брати з’єдналися в однім помислі, послав [послів] до обох Давидовичів, [Володимира та Ізяслава], кажучи їм: «Одступіте ви оба од обох братів моїх, а я вас наділю». І вони обоє, переступивши хресне цілування, відступили од Ігоря і од Святослава до брата Всеволода. Всеволод же, рад бувши розлученню їх і уладившись щодо [своєї] волості, дав їм Берестій, Дорогичин, і Вщиж, [і] Орміну. А братам обом, пославши [послів], він дав: Ігореві — Городець Юріїв і Рогачов, а Святославу — Клечеськ і Чорторийськ. І так вони розійшлися.

У той же рік Вячеслав [Володимирович], домовившись із Всеволодом, дав Переяславль Ізяславу [Мстиславичу], синівцю своєму, а [сам] Вячеслав пішов у Туров. Всеволод же синові своєму Святославу оддав Володимир. І не подобалось це Ольговичам, братам Всеволодовим, і заремствували вони на нього: «Дружбу він має з Мстиславичами, з шуряками своїми, а з нашими ворогами, і обсаджався ними навколо, — і нам на безголов’я та безмістя, і собі». І так говорили йому брати, і докучали йому, [щоб] піти раттю на Мстиславичів, та він волі їхньої не вчинив.

Того ж року оддав Всеволод дочку свою Звениславу в Ляхи, за Болеслава [Високого][77].

У ту ж зиму послав Всеволод сина свого Святослава [та] Ізяслава Давидовича з Володимиром [Володаревичем], з галицьким, у поміч свату[78]своєму, [князеві лядському], Володиславу на братів його на менших, на Болеславичів. І зібралися вони всі коло [города] Чернечська, і, пустошивши, вернулися, узявши більше мирних ляхів[79], аніж ратних.

У РІК 1143

У РІК 6651 [1143]. Поставили єпископа у Чернігів, на ім’я Онофрія.

У той же рік привів Всеволод за сина свого Святослава [Марію][80]Васильківну, [дочку] полоцького князя [Василька Святославича]. І зібралися брати всі, і безбожні ляхи, і пили у Всеволода, і тоді розійшлися.

Тої ж зими вийшов Ізяслав [Мстиславич із Переяславля] до стрия свого Юрія [Володимировича] в Суздаль. Та, не поладивши з ним, він пішов до брата свого Ростислава в Смоленськ, а звідтіля пішов до другого брата свого, [Святополка], в Новгород і там же зимував. І прийшов Ізяслав із Новгорода у Переяславль свій, побувавши у братів своїх.

Того ж року Ізяслав оддав дочку свою до Полоцька за Борисовича за Рогволода[81]. І Всеволод, князь київський, прийшов [у Переяславль] із жоною [Марією] і з усіма боярами на весілля.

У той же рік поставили єпископа в Полоцьк, Козьму.

У той же рік була [така] буря велика, якої ото не було ніколи, навколо [города] Котельниці, і рознесла доми, і майно, і комори, і хліб із стодол. А спроста сказати — наче рать узяла, і не зосталося в коморах анічого. А деякі знаходили лати в болоті, занесені бурею.

У РІК 1144

У РІК 6652 [1144]. Було знамення за Дніпром у Київській волості: летів по небі до землі немов круг вогняний, і осталося по сліду його знамення у вигляді змія великого і стояло воно в небі з денну годину, і розійшлося[82].

У той же рік випав сніг великий у Київській стороні, коневі до черева, на Великдень.

У той же рік освячена була церква святих Апостолів[83] у Білгороді.

У той же рік поставили єпископа в Туров, на ім’я Іоакима.

У той же рік розсварилися Всеволод з Володимирком [Володаревичем] із-за сина, — бо сів син його, [Всеволода, Святослав], у Володимирі, — і почали один на одного складати вину, і Володимирко кинув йому хресну грамоту. Всеволод тоді з братами пішов на нього.

Того ж року ходили Ольговичі на Володимирка: Всеволод із двома братами, з Ігорем і Святославом, Давидович Володимир і Вячеслав Володимирович, Мстиславичі два — Ізяслав [і] Ростислав, і Святослав Всеволодович, і Всеволодковичі два — Борис і Гліб, і Глібович Ростислав, і Володислав, лядський князь. Пішли вони на велемовного Володимирка, заставляючи його добровільно[84] приїхати до Всеволода поклонитися йому. Та він цього не хотів, — навіть і слухати, не те що бачити, — і не схотів їхати поклонитися йому. І угрів він привів до себе в поміч, але були вони йому без ніякої користі.

І став Всеволод по сій стороні города [Звенигорода][85], а Володимир став по ту сторону, зійшовши з гори, а межи ними [була] ріка Білка[86]. І повелів Всеволод їм, кожному своєму полку, робити гаті. І назавтра перейшли вони ріку і взяли гори [в тилу] за Володимиром, бо Володимир, думаючи, що вони до нього йдуть, став, приготувавшись до бою, перед городом на оболоні, а цим [Всеволодовим] полкам не можна було битися з ними через тісноту, тому що болота підійшли аж під гори. Тому-то зійшли руські полки на гори і зайшли од [сторони] Перемишля і од Галича.

Коли ж побачили це галичани, вони занепокоїлись, кажучи: «Ми тут стоїмо, а там жінок наших візьмуть». І почав Володимир слати [послів] до Ігоря: «Якщо ти замириш мене з братом, то по Всеволодовій смерті я поможу тобі щодо Києва». І так підманув він Ігоря, і став Ігор благати Всеволода, і мольбою, і гніваючись, [і] кажучи: «Не хочеш ти мені добра. Нащо ти мені призначив єси Київ? Ти й приятелів мені не даси приймати». І послухав його Всеволод: того ж дня під вечір учинив мир.

Мир Всеволода Ольговича з Володимиром Володаревичем. Мал. XIII (XV) ст.

І виїхав Володимир, і поклонився Всеволодові, а Всеволод зустрів його зі своїми братами. І дав Всеволоду Володимирко за труд тисячу і чотириста гривень срібла[87], — раніш багато наговоривши, а потім багато заплативши, — і цим його вблагав. Всеволод же з братами, цілувавши його, примирив його з собою. Сказавши йому: «Осе ти цілий єси і більше не гріши», — повернув йому Всеволод Ушицю і Микулин. І вернулися вони до себе.

Срібло ж Всеволод не одному собі забрав, а роздаючи братам по частинах — Вячеславу, Ростиславу, Ізяславу і всім своїм братам, хто ото з ним був.

На ту ж зиму вийшов Володимир [із Галича] в [городі Тисмяницю на лови. А в цей час послали галичани [послів] по Івана по Ростиславича[88] у Звенигород і ввели до себе в Галич.

Володимир же, почувши [про це], зібрав дружину, і прийшов на нього до Галича, і став навколо города. Та, виїжджаючи з города, билися кріпко [галичани], і багато падало з обох [сторін], і билися вони близько трьох неділь[89]. А в м’ясниці, в неділю на ніч, виступив на них Іван із галичанами, і багато вони билися. І побили в Івана дружини багато, і відрізали його од города, і не можна було йому вернутися в город. І пробіг він крізь [чуже] військо до Дунаю, а звідти полем прибіг до Всеволода в Київ. Галичани ж усю неділю билися після Івана з Володимиром, та поневолі одчинилися йому в масляну неділю. Володимир же, увійшовши в Галич, багатьох людей порубав, а інших покарав карою лютою.

Тої ж зими Всеволод [Давидович] оддав двох Всеволодківен, Володимирових внучок,[90] — одну за Володимира за Давидовича, а другу за Ярославича, за Юрія, обох однієї неділі.

У той же рік закладена була церква канівська святого Георгія [Побідоносця] Всеволодом-князем, місяця червня в дев’ятий день.[91]

У РІК 1145

У РІК 6653 [1145]. Послав Всеволод [послів] по братів своїх, по Ігоря і Святослава, і по Давидовича по Володимира, і [по] Ізяслава [Мстиславича], і прийшли вони до Києва.

А тоді з’явилася звізда превелика на заході, випромінюючи світло[92][…][93].

«… І нам Володимир посадив Мстислава, сина свойого, після себе в Києві, а Мстислав — Ярополка, брата свойого. А тепер я мовлю: «Коли мене бог візьме, то я після себе даю братові своєму Ігореві Київ». І довелося Ізяславу Мстиславичу, який багато замишляв, і всім братам, що сіли у Всеволода на сінях, цілувати хреста. І сказав їм Всеволод: «Ігорю! Цілуй хреста, що будеш ти з братами у дружбі. А ви, Володимир, і Святослав, і Ізяслав, цілуйте хреста Ігореві, [що тільки те візьмете], що він вам дасть, але по своїй волі, а не по неволі». І цілували вони у повній згоді хреста. І сказав їм Всеволод: «Запрошує мене Володислав, лядський князь, на обох братів своїх». І сказав Ігор: «Ти не ходи, а підемо ми».

Георгіївський (Успенський) собор у Каневі. 1144 р. Сучасний вигляд.

І рушив Ігор із братом своїм Святославом і з Володимиром [Давидовичем], а Ізяслав Мстиславич розболівся і не пішов із [города] Володимира; пішов [також] Святослав Всеволодович. І прийшли вони на середину землі Лядської, знайшли двох братів Владиславових, Болеслава [Кучерявого] і Мешка [Старого], які стояли за болотом.

І, переїхавши на сю сторону, поклонилися вони обидва Ігореві з братами його, і, цілувавши хреста межи собою, так [усі] сказали: «Якщо хто переступить хресне цілування, на того бути всім». І дали вони оба брату своєму Владиславу чотири городи, а Ігореві з братами — [город] Визну. І тоді вернулись [Ольговичі] до себе, багато здобичі взявши.

Тої ж зими помер Святослав[94], син Ярославів, у Муромі, а брат його Ростислав сів на столі; а до Рязані послали меншого Ростиславича — Гліба.

Тої ж зими Владислав, лядський князь, схопивши мужа свого Петрка, осліпив його, і язика йому врізав, і майно його розграбував; тільки з жоною [Марією] і з дітьми вигнав [його] із землі своєї, і пішов він у Русь. Як ото євангельське слово говорить: «Якою мірою міряєш, такою [і] тобі одміряється»[95]. Він бо, схопивши підступно руського князя Володаря [Ростиславича] і помучивши його, майно його покрав усе, але його, [Володаря], бог по декількох днях не одкинув. Про нього ж було в попередніх роках писано[96].

У той же рік перенесла благовірна княгиня Олена, яска, князя свого Ярополка [Володимировича] із гробниці в церкву святого Андрія [Первозваного] і положила його коло Янки [Всеволодівни][97].

У РІК 1146

У РІК 6654 [1146]. Всеволод зібрав братів своїх, Ігоря і Святослава, — якого зоставив у Києві, — і з Ігорем пішов до Галича, і з двома Давидовичами, [з Ізяславом] і з Володимиром, і з Вячеславом Володимировичем; [пішли також] Ізяслав і Ростислав Мстиславичі, синівці[98] його; і Святослава він узяв, сина свого, і Болеслава [Високого], лядського князя, зятя свого, і половців диких усіх.

І було многе-множество воїв, і йшли вони до Галича на Володимирка [Володаревича]. І був дощ, і стік сніг [за] божим промислом, і тому йшли вони на повозах і на санях […][99] до города [Звенигорода], і спалили навколо нього острог у перший день.

А на другий день учинили віче звенигородці, хотячи здатися. Та був у них воєвода, Володимирів муж, Іван Халдійович. І схопив він у них трьох мужів, і вбив їх, і кожного з них, перетнутого навпіл, викинув із города. Цим він і їм загрозив, [городянам], і стали звенигородці відтоді битися без обману. Побачивши ж це, Всеволод став готуватися, щоб узяти город.

На третій же день, по зорі, пішли всі вої приступом до города, билися до пізньої вечерні і запалили город у трьох місцях, та городяни [з] божою поміччю погасили. Бог ото і свята богородиця ізбавили город од лютої раті, і вигукнули [городяни]: «Киріє елейсон!»[100], — із радістю великою воздаючи хвалу богові і пречистій матері його. І вернулися звідти [князі] кожен до себе.

Всеволод тим часом, прийшовши в Київ, розболівся і послав [послів] по брата свого по Ігоря і по [брата] Святослава. І був він вельми недужий, і став під Вишгородом на острові[101]. І прикликав Всеволод також до себе киян, і став їм мовити: «Я вельми єсмь недужий. А ось вам брат мій, Ігор. Згодьтеся на нього». Вони ж сказали: «Княже, ми радо згоджуємось». І взяли вони Ігоря в Київ.

Він пішов із ними [на княжий двір] під Угорське і скликав киян усіх, і вони всі цілували йому хреста, кажучи: «Ти нам князь». Та згодились вони на нього нещиро.

А на другий день поїхав Ігор до Вишгорода, і цілували йому хреста вишгородці.

Всеволод тим часом, іще за живоття свого, послав до Ізяслава Мстиславича Болеслава[102], [князя лядського], зятя свого, а до двох Давидовичів, [Володимира та Ізяслава, боярина] Мирослава Андрійовича, кажучи: «Чи стоїте ви на хреснім цілуванні братові своєму Ігореві?» І вони сказали: «Стоїмо».

А на другий день преставився Всеволод[103], місяця серпня в перший день. І, опрятавши тіло його, положили його в церкві святих мучеників [Бориса і Гліба].

Ігор же поїхав до Києва і скликав усіх киян на Гору, на Ярославів двір, і цілували вони йому хреста. І знову зібралися всі кияни коло Турової божниці, і послали вони [послів] по Ігоря, кажучи: «Княже! Поїдь до нас». Ігор тоді, узявши брата свого Святослава, поїхав до них і став із дружиною своєю, а брата свого Святослава послав до них на віче.

І почали кияни складати вину на тивуна[104] на Всеволодового, на Ратшу, і на другого тивуна, вишгородського, на Тудора, кажучи: «Ратша нам погубив Київ, а Тудор — Вишгород. Тож нині, княже Святославе, цілуй нам хреста [сам] і за брата свойого. Якщо кому [з] нас буде обида, то ти суди». Святослав тоді сказав їм: «Я цілую хреста [і] за брата свойого, що не буде вам насильства ніякого. А ось вам і тивун. Хай [буде] по вашій волі». І Святослав, зсівши з коня, на тім цілував їм хреста на вічі. Кияни ж усі, зсівши з коней, стали мовити: «Брат твій — князь і ти». І цілували хреста всі кияни з дітьми на тім, що Ігоря вони не будуть обманювати, ні Святослава.

Печать Всеволода-Кирила Ольговича.

І Святослав узяв ліпших мужів-киян, і поїхав з ними до брата свого Ігоря, і сказав: «Брате! На тім цілував я їм хреста, що будеш ти до них ставитися справедливо і любити». Ігор тоді, зсівши з коня, цілував їм хреста на всім, чого волили вони і брат [його], і поїхав на обід.

Вони ж, [кияни], кинулися на Ратшин двір грабувати і на мечників[105]. І послав до них Ігор брата свого Святослава з дружиною, і він ледве втишив [їх].

У той же час послав Ігор [посла] до Ізяслава [Мстиславича і] сказав: «Осе брата нашого бог узяв. А ти чи стоїш на хреснім цілуванні?» Він же ні одвіту йому не дав на ту річ, ні посла до нього [не] послав.

І не вгоден був киянам Ігор, і послали вони [послів] у Переяславль до Ізяслава, кажучи: «Піди, княже, до нас. Ми хочемо тебе».

Ізяслав же, се почувши, зібрав воїв своїх і рушив на нього з Переяславля, взявши благословення у [церкві] святого Михайла в єпископа у Євфимія. І перейшов він Дніпро [бродом] коло [города] Заруба[106], і тут прислали до нього [послів] чорні клобуки і все Поросся, і сказали йому: «Ти — наш князь. А Ольговичів ми не хочемо. Поїдь-но вборзі, а ми — з тобою».

І рушив Ізяслав до [города] Дернового, і тут зібралися всі клобуки і порошами. У тім же місці прислали до нього [послів] білгородці й василівці, так само кажучи: «Піди, ти — наш князь, а Ольговичів ми не хочемо». У тім місці приїхали од киян мужі, кажучи: «Ти — наш князь, поїдь. [В] Ольговичів ми не хочемо бути як у спадщині. Де побачимо стяг твій, туди й ми з тобою готові єсмо».

Ізяслав тоді, зібравши на полі і християн, і поганих, сказав їм: «Браття! Всеволода я мав управді [за] брата найстаршого, тому що він мені брат і зять, він старший за мене, як отець. А з сими — як мені бог дасть і сила животворящого хреста. Тож або голову свою положу перед вами, або ж здобуду стіл діда свойого і отця свойого». І, це сказавши, він рушив на нього.

Ігор тим часом послав [послів] до двох братів своїх, Володимира й Ізяслава [Давидовичів], і сказав: «Чи стоїте ви мені, брати, на хреснім цілуванні?» А вони й зажадали од нього волостей багато. Ігор, отож, їм обом дав і повелів їм іти до себе, і вони оба пішли. Ігор покликав[107] також [тисяцького] Уліба і [воєводу] Івана Войтишича і сказав їм: «Чим були ви єсте оба у брата мойого, так само будете в мене». А Улібові сказав: «Держи ти тисячу, як у брата мойого держав єси».

Вселукавий же диявол, не хотячи любові межи братами, вложив лихим наущенням у серце Улібові, тисяцькому, [й] Іванові Войтишичу [свій помисел]. І тому врадили вони обоє злу раду з киянами проти князя свого [Ігоря], і стали оба слати [послів] до Ізяслава Мстиславича, кажучи: «Піди, княже, вборзі, бо йдуть два Давидовичі Ігореві в поміч». Ті, що велику честь приймали були од Всеволода і од брата його, ті й стали обманювати князя свого.

Ізяслав же Давидович приїхав скоро, бо він цілував був хреста в [церкві] святого Спаса з братом Володимиром Ігореві і братові його Святославу, а єпископ чернігівський Онофрій пресвітерам своїм сказав: «Якщо хто од сього хресного цілування одступить, хай проклят він буде господніми дванадцятьма празниками». Та по небагатьох же днях одступили обидва Давидовичі од хресного цілування.

Призвідцями ж тої ради злої були ті, про яких ото ми раніш сказали: Уліб-таки тисяцький, [воєводи] Іван Войтищич і Лазар Саковський, а в Святославовім полку — Василь Полочанин і [воєвода] Мирослав, Хиличів онук. І зібрали вони навколо себе киян, і радилися, як би їм змогти обманути князя свого, а до Ізяслава [Мстиславича] послали [послів], кажучи: «Піди, княже. Ми ж нарадилися з киянами, — сказали вони, — ми кинемо стяг і побіжимо з військом своїм у Київ». А Ігореві і брату його Святославу стали вони лукаво говорити, кажучи: «Поїдь проти Ізяслава». Ігор тоді з братом Святославом поглянули на небо і сказали: «Ізяслав цілував хреста нам обом, що не позаздриться на Київ».

І прийшов Ізяслав до валу, [туди], де ото єсть Надове озеро близ Шелвового борка, і тут став полками коло валу із сином своїм Мстиславом. А кияни особно стали біля Олегової могили, многе-множество.

І коли ще стояли полки одні проти одних, то побачив Ігор і всі його вої, що кияни, пославши [воїв], захопили в Ізяслава тисяцького зі стягом і привели його до себе. А потім берендичі, переїхавши І через [ріку] Либідь, захопили Ігорів обоз перед Золотими воротами і під городами.

І, це побачивши, Ігор сказав братові своєму Святославу і синівцю своєму Святославу Всеволодовичу: «Поїдьте, брати, у свої полки. Хай як нас із ними бог розсудить». І Улібові, тисяцькому своєму, і [воєводі] Іванові Войтишичу так само сказав: «Поїдьте оба у свої полки».

І коли приїхав ото Уліб у свій полк [і] так само Іван, то покидали вони стяги і побігли до Жидівських воріт.

Побачивши ж це, Ігор, і [брат його] Святослав, і синовець його [Святослав] Всеволодович не розгубилися, а пішли проти Ізяслава. Та не можна було їм доїхати [до нього] через Надове озеро, і пішли вони у верхів’я озера. А тут їм були урвища — [одні] од озера, а другі — з [боку] Сухої Либеді. І тут стіснилися полки, і було їм од цього скрутно: саме в той час у тил[108] війську в’їхали берендичі з шаблями і почали їх сікти.

Золоті ворота в Києві. 1037 р. Мал. 1651 р. (XVIII ст.).

І тоді побіг Ігор і Святослав, [брат його], в горби дорогожицькі, а Ізяслав же з Мстиславом, сином своїм, і з своєю дружиною в’їхали в них у бік їм і стали сікти, і роз’єдналися вони один від одного. А з Ігорем же не було [нікого з тих], хто одлучився. І вбіг Ігор у болото дорогожицьке, і загруз під ним кінь, і не міг він його витягти, бо слабував на ноги. А Святослав, брат його, втік на устя Десни, за Дніпро. А Всеволодович Святослав[109] вбіг у Київ, до святої Орини в монастир, і тут його схопили.

І йшли [війська Ізяслава] вслід за ними, [втікачами], до Вишгорода, і до Дніпра, і до устя Десни, і до перевозу до київського, рубаючи їх, а других у воді побивали, і багатьом загибель була.

Початок княжіння Ізяслава, сина Мстиславового, в Києві

Ізяслав же, глянувши на небо, воздав хвалу богові і силі животворящого хреста за таку поміч його [і] з великою славою і честю в’їхав у Київ. І вийшло назустріч йому безліч народу, ігумени з чорноризцями і попи всього города Києва, в ризах. І приїхав він до святої Софії, і поклонився святій богородиці, і сів на столі діда свойого і отця свойого.

І привів він до себе Святослава [Всеволодовича], і сказав: «Свій ти мені єси, сестрич», — і став його держати коло себе. А бояр багатьох похапали — Данила Великого і Юрія Прокопця, Івора Юрійовича, Мирославового[110] внука, і інших схопили багато в городі Києві, та згодом їх пустили за викуп. Це ж [усе] діється [за] пособництвом божим, і силою чесного хреста, і заступництвом святого [архангела] Михаїла, і молитвами святої богородиці.

Ізяслава Мстиславича зустрічають у Києві. Мал. XIII (XV) ст. Марія. Мозаїка у Софійському соборі. XI ст.

Сталася ж сутичка [ця] місяця серпня в тринадцятий день, у вівторок. А Ігоря, через чотири дні схопивши в болоті, привели до Ізяслава. І послав він його в [Михайлівський] монастир на Видобич, і, окувавши його, одіслав до Переяславля, і всадив у поруб у монастирі святого Іоанна [Предтечі?]. І розграбували кияни з Ізяславом добра дружини Ігоревої і Всеволодової, і села, і скот, і взяли майна багато в домах і в монастирях.

Святослав же [Ольгович] вбіг у Чернігів з невеликою дружиною, послав [послів] до двох братів і сказав Володимиру й Ізяславу [Давидовичам]: «Чи стоїте ви, брати, на хреснім цілуванні? Бо ми цілували єсмо п’ятого дня». І вони сказали: «Стоїмо». І сказав їм Святослав: «Осе я вам оставляю Коснятка, мужа свойого, а чей у вас буде рада між собою»[111]. А сам він поїхав [до] Курська наводити порядок [серед] людей і звідти прийшов до Новгорода- [Сіверського].

А коли половецькі князі почули, що скоїлося над Ігорем, прислали вони [послів] до Ізяслава, миру просячи.

І почали оба Давидовичі радитись потай од Святославового мужа. Однак була вість Косняткові, мужеві Святослава, що Давидовичі думають схопити брата свого Святослава. І прислав Коснятко [отрока] до князя свого, кажучи: «Княже! Вони радяться про тебе, хотять тебе схопити. Либонь, по тебе і пришлють обидва брати. Не їдь до них!»

Лукавий бо, пронирливий диявол, що не хоче добра межи братами, [а] прагне долучити зло до зла, — [це] він вложив їм обом думку не визволяти брата Ігоря, ні спом’янути роду, ні присяги хрестом, ні божої любові, що як же б «добре жити братам однодумне вкупі»[112], оберігаючи рід свій.

І от, переступивши обоє хресну присягу, вони забули страх божий і послали [послів] до Ізяслава [Мстиславича]: «Ігор як тобі ото лихий був, так і нам обом. Держи-но його твердо!» І до Святослава [Ольговича] вони обоє послали [послів, і] сказали: «Піди із Новгорода до Путивля, а брата Ігоря облиш». Святослав же сказав: «Ні волості я [не] хочу, ні іншого чого, а тільки пустіте мені брата». Вони, однак, сказали: «Цілуй нам обом хреста, що не будеш ти просити [за] брата, ні його [не] визволиш, а волость держи».

І Святослав, заплакавши [і] пославши [посла] до Юрія [Володимировича] в Суздаль, сказав: «Брата мені Всеволода бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Піди-но в Руськую землю, до Києва. Змилосердившись, знайди мені брата. А я вже тут, покладаючи надію на бога і на силу животворящого хреста, буду тобі помічником».

У той же час [за] божим милосердям прибіг од стрия [Ростислава Ярославича] Святославич Володимир, Ярославів онук, до Святослава [Ольговича] в Новгород- [Сіверський], і тоді з війни прибіг до нього Іван Берладник[113].

У той же час послав Святослав у Половці [послів] до вуїв своїх, [Тюнрака і Камоси Осулуковичів], і вборзі прийшло їх, [половців], до нього триста.

Ізяслав же, водивши Всеволодовича Святослава до хреста, дав йому Божський і Межибоже, [всього] п’ять городів, а з [города] Володимира вивів. Вячеслав же [Володимирович], це почувши [і] надіючись на старшинство [своє] та послухавши бояр своїх, не воздав честі Ізяславу, а забрав назад городи, що їх від нього одібрав був Всеволод [Ольгович]. І не тільки це, але й Володимир він зайняв і посадив у нім Андрійовича [Володимира]. Тоді Ізяслав, се почувши, послав брата свого Ростислава і Всеволодовича Святослава на стрия свого Вячеслава, і забрав од нього Туров, і єпископа туровського Іоакима, і посадника його Жирослава Іванковича, і посадив сина свого Ярослава в Турові.

Давидовичі ж сказали: «Осе почали ми єсмо діло зле, то доведімо до кінця братовбивство. Підімо обоє, викоріньмо брата Святослава і переберімо волость його». Вони, отож, обдумали це і попросили Ізяслава іти на Святослава до Новгорода- [Сіверського].

У тім же році ходив Ізяслав до Давидовичів на збір і сказав їм: «Підіте удвох на Ольговича на Святослава». І послав він із ними обома сина свого Мстислава з переяславцями і з берендіями, сказавши їм: «Ідіте на нього. Якщо він перед вами не вибіжить, то станьте навколо нього. А як ви струдитесь, то я тоді зі свіжими силами прийду до вас і стану довкола нього, а ви додому підете».

І рушили вони до Новгорода, і, прийшовши, стали коло переспи. І звідти пішли стрільці з табору до города, до воріт Чернігівських, і тут бились багато. А на другий день приготувались вони до бою і пішли до Курських воріт. І послав Мстислав Ізяславич до Володимира і до Ізяслава Давидовичів [гінця], і сказав їм: «Брат ваш, а мій отець, так сказав: «До города ж ви не йдіть приступом, допоки [не] прийду я. А як тоді надумаємо, так і вчинимо». І вони сказали так: «Якщо так брат велів, то так ми і вчинимо». І, не дійшовши ще до города, вони стали обидва поблизу. А коли з’їхалися Володимир та Ізяслав Давидовичі і Мстислав Ізяславич, всі разом, то послали вони стрільців своїх до города, і християн, і берендіїв, а самі стали полками і почали битися.

І велика сутуга була городянам, і вперли їх у ворота острожні, і багато було в них убитих і поранених. У тій же сутичці вбили [боярина] Дмитра Жирославича і [сина воєводи] Андрія Лазаревича. Билися ж вони аж до вечора, а звідти пішовши, стали в селі Мелтекові. І, відтіля пославши [воїв], загарбали вони Ігореві і Святославові стада в лісі по [ріці] Рахні — кобил ставних три тисячі, а коней тисячу. Пославши ж по селах, вони попалили хліба і двори.

У той же час послав Святослав [Ольгович посла] до Юрія [Володимировича], і цілував йому хреста Юрій, що буде він визволяти брата Ігоря. І пішов Юрій на поміч йому.

Коли ж почув Ізяслав, що Юрій іде на поміч Святославу, то послав Ізяслав Мстиславич полем [посла] до Ростислава Ярославича в Рязань, а сам Ізяслав сів на коня і рушив на Святослава до Новгорода- [Сіверського], де ото були Володимир та Ізяслав Давидовичі і син його Мстислав. А Ростислав же, послухавши Ізяслава Мстиславича, став стерегти волості його.

Юрієві ж була вість, що Ростислав пустошить волость його. І послав Юрій сина свого Іванка до Святослава, а сам вернувся з [города] Козельська. Коли ж Іванко Юрійович прибув у Новгород до Святослава, то він дав йому Курськ із Посейм’ям.

А з мужами своїми порадившись, послав [Святослав] попа свого до обох Давидовичів, сказавши їм: «Брати мої! Осе землю мою ви оба розорили єсте, і стада мої і брата мойого зайняли, хліба попалили і все добро погубили єсте[114], а нині ще до сього хочете мене вбити?» Вони ж обоє сказали: «Залиш брата свойого Ігоря, а мир візьми». Та він сказав: «Не можу я лишити брата свойого, допоки й душа мені в тілі!»

Залізні вироби. Дужки для відер, клямки, ножі, кресало, гвіздки.

А їм же обом по диявольському наущенню не було й того іще досить. Тож пішли вони удвох на Ігореве сільце, де ото він поставив був добрий двір. Було ж тут готовизни багато у бретяницях[115] і в погребах — вина і меди; а що тяжкого добра всякого, до заліза й до міді, [то] не могли вони тоді задля безлічі все те вивозити. І Давидовичі повеліли забирати [добро] на вози собі і воям, а потім звеліли запалити двір, і церкву святого Георгія [Побідоносця], і стодолу його, [Ігоря], в якій було дев’ятсот стогів.

А коли з’їхалися Ізяслав та Володимир Давидовичі з Мстиславом Ізяславичем, [то], порадившись, послали вони [гінців] назустріч Ізяславу Мстиславичу, а самі рушили до Путивля на Різдво Христове і тоді пішли приступом до города. Та не здалися їм путивльці, допоки не прибув Ізяслав із київською силою. Оскільки ж вони кріпко билися з городських стін, то поїхали оба Давидовичі і сказали їм: «Не бийтеся![116] Ми цілуємо на тім святую богородицю, що не дати вас на добичу». Але вони не здалися їм.

Путивль. Городище дитинця. Сучасний вигляд.

І прийшов Ізяслав Мстиславич із полками своїми до них, і вони вислали [мужів своїх] до Ізяслава Мстиславича, і поклонилися йому, і так сказали:«Тебе ми ждали єсмо, княже, тож цілуй нам хреста». Ізяслав тоді цілував їм хреста, а посадника їхнього вивів, а свого в них посадив. І при цьому двір Святославів він розділив на чотири частини — і скарбниці, і бретяниці, і добро, що його не можна було двигнути; а в погребах було п’ятсот берківців[117] меду, а вина вісімдесят корчаг[118]. І церкву святого Вознесіння вони всю облупили — начиння срібне, і індитії[119], і покрови служебні[120], — а все шито золотом, — і кадильниці дві, і кації[121], і Євангеліє оковане, і книги, і дзвони. І не зоставили вони нічого княжого, а все розділили, і челяді сімсот.

І прибула Святославу вість, що Ізяслав Мстиславич прийшов, і город його взяв, і все, що було в нім Святославове. І розповів йому отця його муж, який був у Володимира [Давидовича], що Ізяслав іде на нього і хоче обступити в Новгороді. Святослав тоді розповів Іванкові Юрійовичу, Володимиру Святославичу[122], Іванові Ростиславичу Берладнику, і дружині своїй, і половцям диким, вуям своїм, [хану] Тюнракові Осулуковичу і брату його Камосі: «Ось на мене іде Ізяслав Мстиславич. Тож промишляймо про себе!» І вони сказали: «Княже! Не барячись, поїдь! Тут тобі ні задля чого бути. Нема ні хліба, ні [іншого] чого. Піди в лісову землю, а звідтіля тобі близько слати до отця свойого Юрія»[123]. І тоді побіг Святослав із Новгорода [до города] Корачева. А дружина його — ті пішли вслід за ним, а другі облишили його. А жона [Катерина] і діти [дочка і син Олег] пішли з ним, і ятрівку свою, [жону] Ігореву, він узяв із собою.

Корчаги. Київ.

Новгородці ж сіверські дружину[124] [свою] послали до Ізяслава Мстиславича, і до обох Давидовичів, і до Всеволодовича Святослава, кажучи: «Святослав облишив нас, пішов [до] Корачева». І тоді Ізяслав Давидович, розгордівшись і роз’ярившись, сказав братам своїм: «Пустіте мене вслід за ним. Якщо сам він утече од мене, то жону і дітей від нього я одніму і майно його заберу». І так, одпросившись в Ізяслава у Мстиславича і у Володимира, у брата свого, він поїхав. Він узяв у Ізяслава [воєводу київського] Шварна і дружину братів [і] рушив із Путивля на [городи] Сівськ і на Болдиж, бо [це] йому була проста путь до Корачева.

І тут [до Святослава Ольговича] прибігли зажитники[125], бо в них берендичі захопили трьох мужів. Святослав же, довідавшись, що ті прийшли на нього, послав на них диких половців, і схопили вони в них декількох берендичів. Вість же була Святославу [та], що прийшов на нього Ізяслав Давидович, нахвалившись, і взяв із собою дружину у братів, і без возів він прийшов був, на конях, з трьома тисячами [мужів]. І Святославу не виходило з голови: або ж оддати жону, і дітей, і дружину в полон, або голову свою зложити.

Отож Святослав, порадившися з братами, і з половцями, [і] з мужами своїми [і] поклавши надію на бога і на святую богородицю, вийшов насупроти нього в день четверга, місяця січня в шістнадцятий день. А було в той день Покладення вериг [на] святого апостола Петра, і тоді бог і сила животворящого хреста погнали їх.

Ізяслав Мстиславич і Володимир Давидович, пославши брата свого Ізяслава [Давидовича з воєводою] Шварном, самі пішли обоє вслід за ним. Та коли вони пройшли Болдижів ліс і тут стали були на обід, то прибіг муж до Ізяслава Мстиславича і сказав йому: «Брата тобі Ізяслава побідив Святослав і дружину вашу!» Ізяслав же Мстиславич, це почувши, сильно спалахнув серцем на Святослава, бо він, [Ізяслав], був хоробрим і сильним на рать.

І приготував він до бою воїв своїх, і рушив на Святослава до Корачева, і Давидович Володимир із ним, і Святослав Всеволодович із ним. Дружина, яка втікала, зустріла їх і верталася назад до Корачева. А Ізяслава [Давидовича] не було, лише ополудні приїхав він до них.

І пішов Ізяслав Мстиславич і Володимир Давидович. Весь той день, аж до ночі, вони йшли до Корачева і стали, не дійшовши [до] Корачева. А коли була пора лягати спати, то прийшла їм вість із Корачева, що Святослав почув од приятелів, що Ізяслав Мстиславич іде на нього до Корачева з братами.

І пустошили вони коло Корачева багато, і втік за ліс у Вятичі Святослав Ольгович. [А Ізяслав Мстиславич] сказав братам своїм, Володимиру [й] Ізяславу Давидовичам: «Чого ви оба хотіли єсте [з] волостей, те я вам добув. Ото — Новгород, а щодо Святославової волості — і те вам обом».

А сам він вернувся до Києва і таке сказав: «Що ж буде Ігореве в тій волості — чи челядь, чи добро, — те моє. А що буде Святославової челяді і добра, — те розділимо на частини». І так вони вчинили, і прийшов Ізяслав Мстиславич до Києва.

А Ігор [Ольгович] розболівся був у порубі і став вельми недужий. І прислав Ігор [посла] до Ізяслава, благаючи, і кланяючись, [і] кажучи так: «Брате! Я осе вельми єсмь недужий. Тому прошу я в тебе постригу, бо був у мене намір постригтися іще за княжіння мойого. Нині ж у біді сій я недужий єсмь вельми і не сподіваюсь собі живоття». І він, зжалившись, сказав: «Якщо був у тебе намір постригтися, у цьому ти волен єси. Але я тебе і без сього випускаю задля недуги твоєї».

Постриження Ігоря Ольговича. Мал. XIII (XV) ст.

І тоді, пославши [посла], звелів він розібрати над ним поруб. І таким чином вийняли його з поруба, вельми недужого, і однесли його в келію. І на восьмий день тільки вернув йому бог душу, бо не міг він ні пити, ні їсти, і повелів він єпископу Євфимію постригти себе.

Потім бог одпустив йому неміч, і привели [його] до Києва в монастир святого Феодора [Тірона]. І прикликав він ігумена [Онанію] і братію, звершивши [те], що обіцявся, — постригся в монастирі святого Феодора в схиму.

А Давидовичі пішли до Брянська, а Всеволодович Святослав — у Корачев. І послав він [посла] до [города] Козельська до Святослава [Ольговича], стрия свого, сказавши йому: «Ізяслав же Мстиславич пішов до Києва, а Давидовичі обидва із смоленським Ростиславом хочуть іти вслід за тобою». І, отож, Давидовичі, прийшовши, стали в Брянську, а Святослав [Ольгович] із Козельська пішов до [города] Дідославля. [Звідти] ж пішов Святослав до [ріки] Осетра, і тут одступив од нього Іванко Берладник до Ростислава [Мстиславича], смоленського князя, взявши у Святослава двісті гривень срібла та дванадцять гривень золота.

Коли ж Святослав прийшов у городок Колтеськ, то тут прислав йому Юрій [Володимирович] на поміч тисячу латників[126] дружини білозерської. І Святослав, узявши собі [цю] дружину, збирався їхати з білозерцями на обох Давидовичів до Дідославля, та в той час став знемагати Іванко Юрійович і був вельми недужий. Святослав тому не поїхав од нього, ні дружини [не] послав.

Вони ж обоє, [Давидовичі], почувши, що Юрій прислав до нього, [Святослава, дружину] на поміч, не одважилися вслід за ним іти, а, скликавши вятичів, сказали їм: «Се ворог є і нам обом, і вам. Постарайтеся ж убити його підступом і дружину його перебийте. А майно його — на здобич[127] вам». І тоді вернулися вони обидва з Дідославля.

У той же час пішли два Юрійовичі, Ростислав [і] Андрій, до Рязані на Ростислава на Ярославича. А Ростислав утік із Рязані в Половці, до [хана] Єльтука.

У той же час Святослав [Ольгович] одпустив вуїв[128] своїх, [Тюнрака Осулуковича і брата його Камосу], що про них ми попереду написали, в Половці, давши їм дари многі. Пішло з ними багато половців.

У той же час преставився Іванко Юрійович, місяця лютого у двадцять і четвертий [день], в ніч на понеділок масляної неділі. А на другий день приїхали до нього два брати, Борис і Гліб, і вчинили плач великий. А тоді, опрятавши тіло його, пішли вони з ним у Суздаль, до отця, з жалóбою.

А Святослав [Ольгович] вернувся, І пішов уверх Оки, і, прийшовши, став на усті [ріки] Поротви в городі Лобинську. І тут прислав до нього Юрій [посла], утішаючи, І сказав: «Ти не тужи за сином моїм. Якщо того бог одібрав, то я тобі другого сина пришлю». І прислав [йому] Юрій дари многі, паволокою і хутром, і жоні його [Катерині], і дружину його одарив вéлико.

У РІК 1147

У РІК 6655 [1147].Пішов Юрій пустошити Новгородську волость, і, прийшовши, взяв [город] Новий Торг і Мсту всю взяв[129]. А до Святослава приславши [посла], Юрій повелів йому Смоленську волость пустошити.

І, пішовши, Святослав захопив людей голядь у верхів'ї [ріки] Поротви, і таким чином набрала здобичі дружина Святославова. І, приславши [посла], Юрій сказав [йому]: «Прийди до мене, брате, в Москву».

І Святослав поїхав до нього з дитям своїм Олегом [і] з невеликою дружиною. Він узяв із собою Володимира Святославича, а Олег поїхав попереду до Юрія і дав йому пардуса[130].

І приїхав по нім отець його Святослав, і так люб’язно вони обоє цілувалися, [вітаючись], у день п’ятниці, на Похвалу святої богородиці[131], і так були раді.

А на другий день звелів Юрій справити пишний обід і вчинив честь велику їм. І дав він Святославу дари многі, з любов’ю, і синові його Олегові, і Володимиру Святославичу, і мужів Святославових обдарував і тоді одпустив їх. І обіцявся Юрій сина [Гліба] послати до нього, і так він і зробив.

Святослав же звідти вернувся до Лобинська, а відтіля пішов до [города] Неринська і, перейшовши Оку, став. А було [це] к Великодню, на вербну неділю. І тоді преставився поважний старець Петро Ілліч, — який був отця його мужем, — бо вже од старості не міг він навіть на коня всісти. Було йому дев’яносто літ.

У той же рік поставив Ізяслав [Мстиславич] митрополитом Клима Смолятича, русина[132], вивівши [його] з [города] Заруба, — а був він чорноризець, і схимник, і був книжник і філософ такий, якого ж у Руській землі не було, — тому що сказав чернігівський єпископ: «Я довідався, що єпископам, зійшовшись, належить митрополита поставити».

Отож зійшлися чернігівський єпископ Онофрій, білгородський єпископ Феодор, переяславський єпископ Євфимій, юр'євський єпископ Деміан, володимирський Феодор. Новгородський Нифонт [і] смоленський Мануїл сказали: «Нема того в законі, щоб ставити єпископам митрополита без патріарха. Лише патріарх ставить митрополита. І ми оба не поклонимося тобі, ні служитимемо з тобою, бо не взяв ти єси благословення [ні] в святій Софії, ні од патріарха. Якщо ж ти се здійсниш — дістанеш благословення од патріарха, — то тоді ми тобі поклонимося. Ми оба взяли од Михаїла од митрополита рукописання, що не належить нам без митрополита у святій Софії служити». Він же, Онофрій таки чернігівський, тяжко сердячись на них за це, сказав: «Я довідався, належить нам поставити, бо голова в нас є святого Климента[133]. Адже ставлять греки рукою святого Іоанна». І тоді, обдумавши, єпископи головою[134] святого Климента поставили його,[Клима], митрополитом[135].

Святослав же [Ольгович], прийшовши, став коло [города] Неринська. І тоді прийшли до нього посли із Половців, од вуїв його, [Тюнрака Осулуковича і брата його Камоси], — з Василем половчином шістдесят чоловік було прислано, — так кажучи: «Ми питаємо про здоров’я твоє. А коли ти нам звелиш до себе із силою прийти?»

У той же час прибігли [до Святослава] із Русі отроки і розповіли йому, [що] Володимир [Давидович] — у Чернігові, а Ізяслав [Давидович] — у Стародубі. Святослав тоді прийшов до [города] Дідославля, і тут прибули до нього інші половці, Токсобичі. І приставив він до них [воєводу] Судимира Кучебича і [воєводу] Горіна, і послав їх на смольнян. І спустошили вони верхів’я [ріки] Угри.

Євхаристія. Фрагмент мозаїки у Софійському соборі. XI ст.

У той же час повтікали посадники Володимирові й Ізяславові з Вятичів, і з Брянська, і з Мценська, і з Облова. І звідти, [з Дідославля], пішов [Святослав]до[города] Дев’ягорська, пішов, зайнявши всі Вятичі, і Брянськ, і до [города] Воробійні [він забрав] Подесення, [городи] Домагощ і Мценськ.

У той же час прийшли до нього, [Святослава], бродники і половців прийшло до нього багато [од] вуїв його, [Тюнрака і Камоси Осулуковичів].

У той же час Ізяслав Давидович із Новгорода- [Сіверського] пішов [до] Чернігова.

Печать Ізяслава-Пантелеймона Мстиславича або Мстислава-Федора Ізяславича.

У той же час прийшов Юрійович Гліб до Святослава [в] Дев’ягорськ. І звідти пішли вони до Мценська з [Олегом] Святославичем, і з Юрійовичем [Глібом], і з половцями. І тоді, давши їм, [половцям], дари многі, [Святослав] пішов до города Крома на Ізяславича [Мстислава]. Та в [городі] Спаші догнали його посли од Володимира Давидовича і од [Святослава] Всеволодовича, кажучи: «Ти не май на нас жалоби за те, а будемо всі, як один муж. І не спом’яни лиходійств наших, а хреста нам цілуй і отчину свою візьми. А що ми взяли єсмо твойого, то те тобі ми повернемо». І цілували вони хреста, і не додержали [цілування].

Того ж року послав Володимир [Давидович] Ізяслава Давидовича з Чернігова [з] послами до Ізяслава, князя київського, кажучи: «Брате! Осе зайняв Ольгович Святослав волость мою, Вятичі. Підімо на нього обидва. Якщо ми його проженемо, то підемо оба на Юріїв Суздаль. Ми з ним або мир учинимо, або будемо з ним битися». Ізяслав, отож, Мстиславич надумав з обома Давидовичами і з Всеволодовичем Святославом піти на Юрія і на Святослава [Ольговича].

Тоді ж Всеволодович Святослав держав, [діставши] в Ізяслава, Божський, і Межибоже, [і] Котельницю, а всіх — п’ять городів. І приїхав він до Ізяслава,і почав у нього проситися, кажучи: «Отче! Пусти мене до Чернігова попереду, там добро моє все. У братів моїх обох, у Володимира і в Ізяслава, хочу я волості просити». І він сказав: «Сину! Так тобі й гаразд. Ти готов, будь попереду. Іди, збирайся ж у путь». І пішов Святослав до Чернігова.

І, порадившись[136], князі чернігівські послали [послів] до Ізяслава, велячи йому піти і кажучи: «Земля наша погибає, а ти не хочеш піти». Ізяслав тоді скликав бояр своїх і всю дружину свою, киян, і сказав їм: «Осе надумав я з братами своїми, з Володимиром і з Ізяславом Давидовичами, і з Всеволодовичем Святославом: хочемо ми піти на Юрія, на стрия свойого, і на Святослава до Суздаля, тому що прийняв він ворога мойого Святослава Ольговича. А брат Ростислав там із нами з’єднається, він має прийти до мене зі смольнянами і з новгородцями».

Кияни ж, почувши [це], сказали: «Княже! Не ходи з Ростиславом на стрия свойого. Ліпше з ним уладься. Ольговичам[137]віри не йми і не ходи з ними в похід». Та Ізяслав сказав їм: «Вони цілували мені хреста, і думу я з ними думав, тож ніяк сього походу я не маю наміру одмінити. Так що ви збирайтеся». Кияни ж сказали: «Княже! Ти на нас не гнівайся. Не можемо ми на Володимирове плем’я[138]руки зняти. Коли ж [на] Ольговичів — то хоч і з дітьми». Ізяслав тоді сказав їм: «А той добрий, хто за мною піде». І, це сказавши, зібрав він багато воїв і пішов.

Рушив же він на [ріку] Альту[139], а звідти пішов до [города] Княжатина[140], а од Княжатина пішовши, став коло [города] Русотини полками своїми і звідтіля послав [воєводу] Уліба до Чернігова[141]. А брата свого Володимира він зоставив у Києві.

Уліб же, ввійшовши в Чернігів, довідався, що цілували хреста Володимир [та] Ізяслав Давидовичі і Святослав Всеволодович Святославу Ольговичу, маючи намір убити підступом Ізяслава. Це ж почувши, Уліб прибіг до князя свого Ізяслава і сказав йому, що відступили од нього князі чернігівські і цілували проти нього хреста. Прийшла також йому вість од приятелів із Чернігова: «Княже! Не ходи відтіля нікуди! Вони ведуть тебе обманом, хотять тебе вбити або схопити за Ігоря[142]. Адже вони й хреста цілували Святославу Ольговичу. Після сього вони послали до Юрія з хрестом, проти нього ж з тобою нарадившись».

Господарча яма на городищі Княжатина. Фото 1979 р.

Ізяслав же, це почувши, вернувся назад [до Княжатина],і послав послів своїх у Чернігів до Володимира і до брата його Ізяслава, і сказав їм: «Ми ото замислили єсмо похід великий і хреста єсмо цілували. А се єсть присяга дідів наших, [і] отців наших. Так засвідчімо ж іще, що в сьому поході [нам] ні свар [не] мати, ні обману ж ніякого, ні підступу[143], а по правді [в] сей похід сходити і з противниками битися».

Але вони йому відповіли: «Так осе нам даремно хреста цілувати? Хреста ж ми тобі цілували єсмо. І яка наша провина?» І не схотіли вони цілувати хреста, І сказав їм посол Ізяслава Мстиславича: «А який гріху тім, коли по приязні хреста цілувати? Се нам [і] вам на спасіння». Та вони не схотіли. А Ізяслав сказав був послу своєму[144]: «Якщо ж вони не згодяться по приязні хреста цілувати, то ти скажи їм [те], що ми чули єсмо». І сказав їм Ізяславів посол [княжі слова]: «Якщо стоїте ви на хреснім цілуванні, то я вам обом, брати, об’являю. Таке мені увійшло в уші, що мене ведете ви обманом. А Святославу ви хреста єсте цілували, Ольговичу, що в сьому поході вам або мене схопити, або вбити за Ігоря. То чи так се єсть, брати, чи не так?» Вони ж нічого не могли відповісти, тільки ззирнулися, а по довгій мовчанці сказав Володимир послові Ізяслава: «Вийди звідси, посиди, ми тебе знову покличем».

Довго ж вони радилися, тому що вони викриті є, і тоді покликали [посла]. І вони сказали: «Брате! Цілували ми єсмо хреста Святославу Ольговичу, бо жаль нам є. Ти брата нашого держиш, Ігоря, а він уже чернець і схимник. Пусти-но брата нашого, і ми будемо обік тебе їздити. Чи тобі, брате, було б любо, коли б ми брата твойого держали?»

І тоді посланець Ізяславів, приїхавши, сказав Ізяславу, що вони одступили від нього. Ізяслав же послав знову посла свого до них, із хресними грамотами, і сказав їм: «Ви хреста мені цілували єсте до кінця живоття свойого. А волості Святославові й Ігореві я вам дав. Я ж із вами обома і Святослава прогнав, а волость вам добув, і дав Новгород і Путивль, і добро його ми єсмо взяли, і майно його розділили на частини, а Ігореве я взяв. Тепер же, брати, ви оба хреста переступили єсте, а сюди мене повели підступом, убити мене хотячи. Хай же буде зо мною бог і сила животворящого хреста! Нехай як мені бог дасть!» І, це сказавши, кинув він їм грамоти хресні.

У той же час Ізяслав послав посла свого до Ростислава, брата свого, в Смоленськ, і сказав йому: «Брате! Осе Володимир та Ізяслав Давидовичі хреста нам обом цілували були і думу думали оба, [щоб] піти з нами на стрия нашого. Однак збиралися вони [йти] зо мною підступно, убити мене хотячи. Але бог і сила хресна [се] виявила. І тепер, брате, ти вже не ходи туди, куди ми думали були єсмо піти, на стрия свойого, а піди сюди, до мене. А туди наряди новгородців і смольнян, хай вони удержать Юрія, і до спільників пошли, і в Рязань, і повсюди».

У той же час Ізяслав послав у Київ двох мужів, Добриньку і Радила, до брата свого Володимира, — бо того зоставив був Ізяслав у Києві, — і до митрополита Клима [Смолятича], і до Лазаря [Саковського], тисяцького, і сказав їм: «Ззовіте киян на двір до святої Софії. Хай мій посол мовить річ мою до них і скаже про обман чернігівських князів».

Софійський собор у Києві. Вигляд зі сходу. Мал. 1651 р. (XVIII ст.).

Коли ж усі кияни зійшлися од малого і до великого до святої Софії на двір і стали вони на вічі, то сказав їм Ізяславів посол: «Вітав вас князь наш. «Я вам об'явив був: надумав ото я з братом своїм Ростиславом і з Володимиром [та] з Ізяславом Давидовичами піти на стрия свойого, на Юрія, і вас із собою закликав. А ви мені сказали єсте: «Не можемо ми на Володимирове плем’я, на Юрія, руки зняти. А коли на Ольговичів — хоч із дітьми підемо ми з тобою». Тепер же я вам даю знати: осе Володимир Давидович, і Ізяслав, і Всеволодович Святослав, якому я багато добра зробив, цілували мені хреста. А нині цілували вони потай од мене хреста Святославу Ольговичу і до Юрія послали, а надо мною обман учинили. Вони хотіли мене або схопити, або вбити за Ігоря. Але бог мене заступив і хрест чесний, що його вони мені цілували. Нині ж, браття-кияни, підіть услід за мною до Чернігова на Ольговичів, — чого ви хотіли єсте і що мені обіцяли єсте. Збирайтеся од малого і до великого, хто має коня. А хто коня не має — то в човні, бо вони не мене одного хотіли вбити, але й вас іскоренити». І кияни сказали: «Раді ми, що бог нам тебе ізбавив од великого обману [і] братів наших. Ми йдемо за тобою навіть із дітьми, як ти ото волиш».

І сказав один чоловік: «За князем своїм ми радо йдемо. Та спершу про се подумаймо, як ото й раніш учинили при Ізяславі Ярославичі. Вирубавши Всеслава із поруба, оті лиходії поставили його князем собі, і багато лиха було через се городу нашому[145]. А ось Ігор, ворог нашого князя і наш, — не в порубі, а в святім Федорі! Лише вбивши його, ми до Чернігова підемо за своїм князем! Кінчаймо ж із ними!»

І, почувши це, народ рушив звідти на Ігоря в [монастир] святого Феодора. І сказав їм Володимир [Мстиславич]: «Сього вам брат мій не велів! Ігоря охороняють сторожі. А ми підемо до брата, як ото він нам велів». Та сказали кияни: «Ми знаємо, що не кінчити добром із тим племенем ніколи ні вам, ні нам». Хоча митрополит [Клим] їм забороняв, і Лазар [Саковський], тисяцький, і Рагуйло [Добринич], Володимирів тисяцький, щоб вони не вбили як Ігоря, але вони зняли крик і пішли убивати Ігоря. Володимир також, сівши на коня, погнав [туди], але люди йшли по мосту, і він, не маючи змоги їх обминути, повернув коня направо, мимо Глібового двора, і кияни випередили Володимира.

Ігор же, почувши [крики людей], пішов у церкву святого Феодора. І, зітхнувши з глибини серця [зі] скрушним, смиренним роздумом та проливши сльозу, спом'янув він усі [нещастя] Іова[146], і подумав у серці своїм: «Нізащо такі страждання і різні смерті находили на праведників». І як святії пророки і апостоли з мучениками вінець [страдницький] приймали і вслід за господом кров свою пролили, і як святії священномученики, преподобнії отці, многії напасті і гіркії муки і різнії смерті прийняли, випробувані бувши дияволом, мов золото в горнилі, «їх же молитвами, господи, причисли мене до вибраного твойого стада з правобічними вівцями». І як святії правовірнії царі пролили кров свою, страждаючи за люди свої. «А ще ж і господь наш Ісус Христос ізбавив світ од спокуси диявольської чесною кровію». І, так говорячи, він утішав себе, і знову говорив: «Ти, господи, поглянь на неміч мою, і побач смирення моє, і злую печаль і скорботу, що нині проймають мене, аби, на тебе уповаючи, я витерпів. Ти бо, Спасе, говорив єси: «Той, хто вірує в мене, померши, жив буде вовіки»[147]. І за все це дякую я тобі, господи: що смирив ти єси душу мою, і сподобив мене прийти на [той] світ із темного, і суєтного, і короткочасного віку сього, і в царствії твоїм явив ти мене причасником нетлінних твоїх і несповідимих благ, з усіма праведниками, що вгодили тобі, господи. І от нині, якщо кров мою проллють, то я мучеником буду господу моєму».

Вони ж накинулись на нього, як ті звірі лютії, і схопили його, коли він стояв, по обичаю[148], на обідні в церкві святого Феодора, і мантію[149]на нім обірвали. Він тоді сказав їм: «О законопереступники, вороги всякої справедливості, одступники від Христа! За що, яко розбійника, ви хочете мене вбити? А що хреста ви цілували єсте мені, кажучи, що будете мати мене собі князем, — нині вже і всього того я не спом’янув був, бо сподобив мене бог монаший чин прийняти».

Лукаве ж, нечестиве зборище ще дужче заволало, викрикуючи: «Побийте! Побийте!» А тоді із свитки[150]виволокли його, і він, вельми закричавши, сказав: «О нещаснії! Ви не відаєте, що творите, бо творите се через невідання! Хоч і все тіло моє нагим оставте! Бо «нагим я вийшов із утроби матері моєї і нагим одійду на той світ»[151]. І коли він це говорив, його, схопивши, повели з монастиря.

Ігоря Ольговича ведуть із монастиря Феодора Тірона. Мал. XIII (XV) ст.

І стрів його Володимир у воротах монастирських, і сказав Ігор, глянувши на нього: «Ох, брате, куди мене ведуть?» І скочив Володимир з коня, і огорнув його корзном, кажучи киянам: «Браття мої! Не смійте вчинити сього зла! Не вбивайте Ігоря!» І повів його Володимир до воріт [садиби] матері своєї (Любави), і тут стали вони Ігоря убивати, а вдарили Володимира, б’ючи Ігоря. [Боярин же] Михаль побачив це і скочив з коня, хотячи помогти Володимирові, а Володимир увімчав його, [Ігоря], у двір матері своєї, оберігаючи, і зачинив ворота. Б’ючи ж Михаля, вони обірвали хреста на ньому з цепами, а в нім, [хресті], гривня золота. Коли ж таке множество убивало Ігоря, то примчав Володимир Мстиславич[152], і скочив з коня, і, розігнавши людей, упав на Ігоря. І тоді Ігор устав і ввійшов у Мстиславів двір, а люди тоді схопили Володимира і хотіли вбити із-за Ігоря. І коли [вбивці], які стояли серед народу, побачили, що Ігор вбіг у Мстиславів двір, то народ також двинув, і виломили вони ворота, і тоді били [його]. Ігор же, якого били, сказав: «Владико! В руки твої передаю я тобі життя моє. Прийми у мир твій душу мою».

Ігоря Ольговича волочать за ноги. Мал. XIII (XV) ст.

Беззаконнії ж, немилостивії, побивши його, тіло його зовсім нагим зоставили. І, кинувши, вони вірьовкою за ноги прив’язали, і,коли він був іще живий, чинячи наругу царському і священному тілу, поволокли його з Мстиславового двора через Бабин торжок[153]на княжий двір, і тут прикінчили його.

І так прикінчили вони його, Ігоря-князя, сина Олегового, а був він добрий [муж] і поборник роду свого[154]. В руки божії передав він душу свою, скинувши одіж тлінної людини і в нетлінную і многостраждальную облачившись одіж Христа, який його і увінчав, і прийняв він муки нетлінний вінець. І так до бога він одійшов місяця вересня в дев’ятнадцятий [день], у день п’ятниці[155].

А звідти, поклавши його на воза[156], вони повезли його на Подолля, на торговище, і кинули [тут] на наругу, беззаконні, нерозумні, помутнілі очима своїми, знаючи, що месником єсть бог і покарає він за кров неповинного. Люди ж благочестиві, приходячи, брали од крові його і од покрову, що на ньому був, на тілі його, на спасіння собі і на зцілення, і покривали вони наготу тіла його своєю одежею.

І розповіли Володимиру, що кинуто його на торговищі, і послав [Володимир] тисяцького[157]. І приїхав він, побачив кинутого Ігоря мертвого і сказав: «Осе ви вже вбили єсте Ігоря. Давайте похоронимо тіло його». Кияни ж сказали: «Не ми його вбили, а Ольгович, два Давидовичі і Всеволодович[158], що замислили на нашого князя зло, хотячи погубити [його] підступом. Та бог за нашим князем і святая Софія». І повелів тисяцький Лазар [Саковський] узяти Ігоря, і, взявши, положили його в церкві святого Михайла[159].

На ту ніч бог явив над ним, [Ігорем], знамення велике: загорілися свічі всі над ним у церкві тій. А назавтра новгородці, прийшовши, розповіли [про це] митрополитові [Климу]. І митрополит заборонив, щоб вони нікому ж не говорили, і повелів потаїти таку благодать, яку бог явив над ним.

Шиферна орнаментована плита з Софійського собору. XI ст.

У суботу ж на світанні послав митрополит [туди] ігумена [монастиря] святого Феодора Онанію. І приїхав ігумен, побачив [Ігоря] нагого, і одягнув його, і одспівав над ним належні співи, і одвіз на [Копирів] кінець города в монастир святого Симеона, — бо [це] був монастир отця його, [Олега Святославича], і діда його, Святослава [Ярославича], — і там положили його.

У той же час стояв Ізяслав [Мстиславич] у верхів’ї [ріки] Супою, і туди прислав до нього [брат] Володимир [посла], розповідаючи йому про вбивство Ігоря. Ізяслав же, почувши це і заплакавши, сказав: «Коли б я відав, що так сьому бути, то якби я звідти його подалі стерегти одіслав, я міг би Ігоря вберегти». І сказав Ізяслав своїй дружині: «Буде тепер мені нарікання всякого! Од людей не втекти. Буде в них річ: «Ізяслав велів убити». Але тому бог свідок, що я не повелів, ні научив. Та се вже богові судити». І сказали йому мужі його: «Даремно ти журишся тим, що люди скажуть, ніби Ізяслав убив його чи повелів людям убити. Адже се, княже, бог відає і всі люди, що не ти його вбив, а вбили брати його. Бо, хреста тобі цілувавши, вони потім одступили і обман над тобою замірились вчинити, вбити тебе хотячи». Ізяслав же сказав: «Коли вже так учинилося, — а на тім світі нам усім бути, — то се вже богові судити». І жалівся він на киян, і послав Ізяслав Володимира [Мстиславича] в Городець [Остерський], а по Ростислава [Мстиславича]послав[посла] у Смоленськ.

І прийшла вість Володимиру Давидовичу, що Ігоря вбили, а Володимир послав [посла] до Святослава Ольговича і розповів йому: «Брата тобі Ігоря вбили». І він скликав дружину свою старшу, і дав знати їм, і так плакав гірко за братом своїм.

А в той час прибув до нього, [Святослава Ольговича], Гліб із Суздаля, Юрійович, і прийшли вони обидва до Курська. Мстислав же [Ізяславич], почувши, що йде Юрійович із Святославом Ольговичем на нього до Курська, розповів [про це] курянам. І куряни сказали Мстиславу: «Якщо се йдуть Ольговичі, ми раді за тебе битися навіть із дітьми [разом]. А на Володимирове плем’я, на Юрійовича[160], ми не можемо руки зняти». Мстислав тоді, це почувши, пішов до отця свойого.

Куряни ж послали [послів] до Юрійовича і взяли у нього посадника собі. А він, посадивши свого в них посадника, сам пішов із Святославом і одійшов звідти до [города] Вира.

І посаджав посадників своїх Гліб Юрійович по Посейм’ю, за полем. А коло Вира багато половців ходило тоді з ним до присяги. І туди прийшов до них Всеволодович Святослав, і послали вони [послів] до вирівців, кажучи: «Якщо ви нам не здастеся, ми оддамо вас половцям на добичу». Та вони сказали їм: «Князь у нас — Ізяслав», — і не здалися їм. І звідтіля пішли вони до [города] В’яханя, і там не досягли нічого. А звідти пішли вони до [города] Попаша. І туди прийшов до них Ізяслав Давидович, і вони билися, і взяли Попаш.

І в той час прийшла Ізяславу вість, Мстиславичу, що В’яхань та інші городи одбилися, а Попаш вони взяли. Ізяслав же Мстиславич зібрав воїв многих, і од Вячеслава [Володимировича] прийшла поміч йому, і з [города] Володимира полк до нього прибув[161]. І пішов Ізяслав з полками своїми до Переяславля, і тут була йому вість од брата Ростислава, що Ростислав уже йде. І так йому сказав посол Ростиславів: «Брат тобі мовить: «Ти пожди мене. Я ж тут Любеч спалив, і багато пустошив, і лиха Ольговичам багато заподіяв. А обидва разом ми побачимо, що нам бог дасть». Почувши ж [це], Ізяслав пішов потиху, дожидаючи брата свого Ростислава.

І став Ізяслав [там], де ото є Чорна могила, і туди прийшов до нього брат Ростислав зі смольнянами, із множеством воїв. І тоді Ізяслав, з’єднавшися з братом своїм Ростиславом, воздав хвалу богові, радуючись братові своєму. І став він радитися з братом своїм Ростиславом, з дружиною і з чорними клобуками, куди б їм піти навперейми їм, [Ольговичам], до [ріки] Сули, де ото вони стояли. І сказав Ростислав братові своєму Ізяславу: «Се нас, брате, бог зібрав докупи. А тебе бог ізбавив од великого обману, тому що вони хотіли тебе або схопити, або вбити. Нині ж, брате, [ти йди] не таячись. А куди ти [підеш] їм напереріз, туди й ми до них поїдемо. Хай як нас із ними бог розсудить!» [І], це сказавши, пішли вони обидва на Сулу.

Коли ж Ізяслав Давидович, і Святослав Ольгович, і половці почули, що Ізяслав уже з’єднався з братом Ростиславом і вони обидва йдуть до них, то на ту ніч половці пішли од них в Половці, і мало половців зосталося в них. І самі вони пішли на [город] Глібль до Чернігова.

І коли почули це Ізяслав і Ростислав, що вже нарізно розійшлися половці, почувши [про] них, а [Ольговичі] пішли до Чернігова, то стали вони обидва думати з мужами своїми, і з дружиною, і з чорними клобуками, куди б їм напереріз піти до них. І сказали їм обом чорні клобуки і дружина його, [Ізяслава]: «Туди нам напереріз — до Всеволожа».

І, це сказавши, пішли вони їм напереріз, тане перегнали їх до [города] Всеволожа, бо вже Ізяслав Давидович, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав пройшли були мимо Всеволожа. Ізяслав же Мстиславич із братом своїм Ростиславом не пішли вслід за ними, а, прийшовши сюди, до Всеволожа, полками своїми, взяли город Всеволож на добичу і в нім [жителів] двох інших городів, [що] сюди були ввійшли.

Коли ж почули інші городи, — Уненіж, Біла Вежа, Бохмач, — що Всеволож узятий, то побігли [жителі їхні] до Чернігова, і багато інших городів побігло. Почувши ж [це], Ізяслав і Ростислав послали вслід за ними [воїв]. І догнали вони [їх] на полі, і там узяли ті три городи, а інші втекли. І повелів Ізяслав запалити городи ті.

Коли ж почули глібльці, що Уненіж, і Бохмач, і Білу Вежу [спалено, вони теж хотіли побігти], але не встигли втекти. І, отож, Ізяслав із братом своїм Ростиславом, це почувши, пішли удвох до Глібля. І тоді, прийшовши до Глібля [і] приготувавшись до бою, рушили до города полками і почали битися. [Глібльці] завзято билися з городських стін, — а билися вони, почавши з зарання і до вечора, — і так бог, і свята богородиця, і святії оба мученики, [Борис і Гліб], ізбавили город од сильної раті.

Ізяслав же з братом своїм Ростиславом звідти вернулися і пішли до Києва, сказавши своїй дружині, киянам і смольнянам: «Готуйтеся всі, допоки ріки стануть. Підем же до Чернігова. Хай як нам із ними бог дасть!»

Прийшовши ж до Києва, воздали вони обидва хвалу богові, і поклонилися святим церквам, і веселились. А тоді, домовившись, сказав Ізяслав братові своєму Ростиславу: «Брате! Тобі бог дав верхню землю. Так ти там і піди проти Юрія, бо там у тебе смольняни, і новгородці, і дехто [із] спільників твоїх. Ти ж там удержи Юрія, а я тут зостануся. Хай як мені бог дасть з обома Ольговичами і з Давидовичами!» І Ростислав пішов до Смоленська.

А по тім часі, як уже ріки стали, [Святослав] Ольгович і оба Давидовичі, пославши дружину свою з половцями, розорили [город] Брягинь.

У тім же році поїхав Юрійович Гліб і зайняв отчий Городок [Остерський] в Ізяслава [Мстиславича]. І, почувши [це], Ізяслав послав до нього [посла], зовучи його [в] Київ до себе. І він обіцявся піти до нього, але не пішов, послухавши ото [воєводу] Жирослава [Нажировича], який сказав йому: «Ти піди до Переяславля, хотять тебе переяславці». І, послухавши його, він пішов уборзі до Переяславля.

І коли розсвітав день, а Мстислав [Ізяславич] і дружина його [ще] спали, сторожі, примчавши, сказали йому: «Не спи, княже! Гліб он прийшов на тебе!» І він, уставши спішно [і] зібравши дружину, виступив проти нього з города. А Гліб, постоявши до ранку, вернувся назад. Мстислав же, зібравшись із дружиною і з переяславцями, гнав услід за ним і догнав коло [города] Носова на[річці] Руді, [і] захопили вони трохи дружини його. А сам він пішов у Городець, а Мстислав пішов до Переяславля.

Коли ж почув Ізяслав, що сталося, то зібрав він дружину [і] берендіїв, і пішов Ізяслав на нього до Городка. І прислав Гліб [послів] до Володимира [Давидовича] і до Святослава Ольговича, і сказав йому: «Іде на мене Ізяслав. Пришліть-но мені поміч». Та вони не могли нічим помогти.

І прийшов Ізяслав до Городка на Гліба, і стояв навколо нього три Дні. Юрійович же, убоявшись, виїхав із Городка, і поклонився Ізяславу, і помирився з ним.

Ізяслав тоді вернувся до Києва. А Юрійович прислав [посла] до Володимира [Давидовича], говорячи: «Поневолі цілував, я хреста Ізяславу, бо він обступив був мене в городі, а од вас мені помочі не було. Нині ж я всіляко хочу бути з вами обома і буду сприяти вам».

У РІК 1148

У РІК 6656 [1148].Знову пішов Ізяслав до Чернігова. Зібравши силу свою, він послав [посла] і взяв полк у стрия свого Вячеслава [Володимировича], і з Угрів привів полки собі в поміч[162], і володимирський полк привів.

І, зібравши всі свої війська [і] берендіїв, рушив він до Чернігова, і, прийшовши, став на Ольговім полі. І тут стояли вони три дні, і не одважилися з Чернігова вийти супроти Ізяслава Святослав Ольгович, і Ізяслав та Володимир Давидовичі, і Всеволодович Святослав. Ізяслав же, тут стоячи, попалив усі села їх, аж до [ріки] Боловоса. І став Ізяслав говорити: «Осе ми села їхні усі попалили єсмо і добро їх усе. А [якщо] вони до нас не вийдуть, то підемо до Любеча, де ото є все їхнє добро».

І тоді Ізяслав, нарадившись, пішов до [города] Любеча. Ішли ж вони до Любеча п’ять днів, і став Ізяслав коло Любеча.

А в той час прийшли [сюди] Володимир [та] Ізяслав Давидовичі і Святослав Ольгович із синівцем своїм, із Святославом Всеволодовичем, Ольговичем, і рязанські прийшли князі, і половці [прийшли] з ними. І єсть річка [Ужик] коло Любеча, і вони, прийшовши, стали, прикрившись нею.

А в недільний день Ізяслав приготував до бою військо своє і пішов проти них. Та не можна було йому доїхати через ту ріку [до] їхніх полків, лише стрільці билися через неї з обох [боків].

А на ту ніч був вельми великий дощ, і на другий день Ізяслав, побачивши, що Дніпро гіршає, сказав до мужів своїх [і] до угрів: «Осе з сим військом нам не можна битися через сю ріку. А сюди, за нами, Дніпро розливається. Підем-но за Дніпро».

І, це сказавши, Ізяслав пішов за Дніпро в понеділок, а на другий день рушив Дніпро. І по тій стороні [Дніпра] Ізяслав пішов до Києва. А угри уборзі в’їхали на озеро,і обломилися тут на озері, і трохи їх тут утопилося. Ізяслав же прийшов до Києва і воздав хвалу богові і силі животворящого хреста.

І послав Ізяслав [посла] до Ростислава, брата свого, і сказав йому: «Брате! Я даю тобі знати: на Ольговичів ходив я до Чернігова, і на Ольговім полі стояв, і багато лиха їм учинив, землю їхню попустошив, і там не змогли вони до мене вийти військом битися. А звідти пішли ми до Любеча, і тут вони до нас приїхали. Але роз’єднала нас із ними ріка, і не можна було нам із ними битися через ріку [всім] військом. А на ту ніч дощ був великий, і на Дніпрі став поганим лід, і через те пішли ми на ту сторону. І так бог, і святая богородиця, і сила животворящого хреста привели нас при здоров’ї в Київ. І тебе, брате, я питаю, чи при здоров’ї ти єси і як тобі там бог помагає?»

У той же час послав Володимир Давидович [послів] до Святослава Ольговича і до Святослава Всеволодовича і сказав: «Брати, зберітеся! Ми не можемо, бачачи війну проти нас, лежати!»[163]

І приїхав до них, [Давидовичів], Святослав [Ольгович], і послали вони послів своїх до Юрія [Володимировича], і сказали йому: «Ти нам хреста цілував єси, що ти підеш із нами на Ізяслава. А от непішов єси. А Ізяслав, прийшовши, за Десною городи наші спалив, і землю нашу вони спустошили. А се ще раз Ізяслав, прийшовши знову до Чернігова, став на Ольговім полі, і тут села наші вони попалили аж до Любеча і все добро наше розорили. А ти ні до нас [не] пішов єси, ні на Ростислава [не] виступив єси. Нині ж, якщо ти хочеш піти на Ізяслава, то піди. А ми — з тобою. А як не підеш, то ми в хресному цілуванні є праві, бо не можемо ми одні од війни погибати».

У той же час Юрійович Гліб, змовившися з переяславцями, поїхав до них із [Остерського] Городця. А Мстислав Ізяславич, довідавшись, що він іде на нього, вийшов насупроти військом своїм, з переяславцями. Гліб же, побачивши, що йде на нього Мстислав, — а з Глібом було мало [дружини], — сказав: «Обманули мене переяславці».І, не маючи змоги стати насупроти, він утік. Вони ж, настигаючи дружину його, [одних] захопили, а других побили. І [воєводу] Станіславича вони тоді схопили і скарали карою лютою, і інших багатьох захопили. А сам Гліб вбіг у Городок і, не змігши в нім бути, втік у Чернігів до Володимира Давидовича.

У той же час приїхали посли їх од Юрія, і не знайшли вони собі в нім підмоги. Тоді Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Святослав Ольгович і Всеволодович Святослав послали послів своїх до Ізяслава Мстиславича, домагаючись миру і так мовлячи: «Так воно було раніш дідів наших і при отцях наших: мир стоїть до війни, а війна — до миру. Нині ж ти на нас за те не жалійся, що ми встали єсмо на рать. Жаль бо нам єсть брата нашого Ігоря, і ми того домагались єсмо, аби ти пустив брата нашого. А коли вже брат наш убитий і пішов до бога, — а там усім нам бути, — то богові те судити. А ми допоки будемо Руськую землю губити? Хай би ми уладилися!»

Ізяслав же сказав їм: «Брати! Добре то є — про християн дбати. Але ви були єсте на [своїй] раді, і я пошлю до брата свойого Ростислава і з ним іще подумаю, і ми оба пошлемо послів своїх до вас». І, це їм сказавши в одвіт, він одпустив послів їхніх, а до Ростислава, брата свого, послав мужів своїх, кажучи йому: «Осе брати прислали до мене, Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович, миру прохаючи. А я ж раджуся з тобою. Як ото буде нам обом угодно? Чи вгоден тобі мир? Вони хоч і лиха нам натворили, але тепер миру просять у нас обох. Чи знову рать угодна? Бо я на тебе покладаюсь».

Ростислав же таке відповів братові своєму Ізяславу. Він сказав: «Брате! Я кланяюсь тобі. Ти за мене старший єси, і як ти надумаєш, то з тим я згоджуюсь. Якщо, брате, ти на мене честь покладаєш, то я, брате, сказав би так: «Заради руських земель і заради християн, то я, брате, люблю ліпше мир. Тії були на рать встали, а чого досягли? Так що нині, брате, християн заради і всеї Руської землі — замирися. Але вони, однак[164], ворожнечу із-за Ігоря хай облишать і знову того не зроблять, що ото хотіли вчинити. Як те все вони облишать, то мирися. Якщо ж їм [угодно] із-за Ігоря мати ворожнечу, то ліпше нам із ними у війні перебувати. Хай як нам із ними бог дасть».

Ізяслав же, це почувши, послав до Володимира Давидовича, і до брата його Ізяслава, і до Святослава Ольговича, і до Святослава Всеволодовича білгородського єпископа Феодора, і печерського ігумена Феодосія, і мужів своїх із ними до Чернігова, кажучи їм, [Ольговичам], так: «Ви мені оба хреста цілували єсте на тім, що брата вашого Ігоря ви не будете домагатися, та од сього ви одступили єсте, і досить мені пересердя вчинили єсте. Нині ж усього того я не споминаю заради Руської землі і християн заради. Якщо ви до мене прислали єсте заради миру і за те каєтесь, що ви хотіли єсте вчинити, то нині цілуйте нам хреста на тім, що ви із-за Ігоря ворожнечі не будете мати і не вчините того, що хотіли єсте раніш учинити». [І] так вони на тім цілували хреста у святім Спасі: ворожнечу із-за Ігоря облишити, а Руську землю берегти і бути всім, як один брат.

Того ж року, на осінь, з’їхалися на збір коло Городка [Остерського] Мстиславич Ізяслав, Володимир Давидович і брат його Ізяслав, і тут усі перебували.

У той же час прийшов був Юрійович найстарший, Ростислав, розсварившись із отцем своїм, бо отець йому волості не дав у Суздальській землі. І прийшов він до Ізяслава в Київ, і, поклонившись йому, сказав: «Отець мене сильно зобидив і волості мені не дав. І я прийшов, поклавшись на бога і на тебе, тому що ти єси старший [між] нас, між Володимирових онуків, а я за Руськую землю хочу труждатися і обік тебе їздити». Ізяслав тоді сказав йому: «За всіх нас старший отець твій, але з нами він не вміє жити. А мені дай, боже, до вас, братів усіх моїх і до всього роду свойого, ставитися справедливо, так, як до душі своєї. Нині ж, коли отець тобі волості не дав, то я тобі даю». І дав він йому Божський, Межибоже, Котельницю й інші два городи.

І взяв він Юрійовича Ростислава з собою на збір до Городка Остерського[165], і сказав Ізяслав Володимиру Давидовичу і брату його Ізяславу: «Хоча брат Святослав і сестрич мій[166]таки до мене оба не прийшли, але ви всі хреста цілували єсте на тім, що коли хто буде мені [чинити] зло, то вам бути проти того зо мною. Тепер же, брати, я раджуся з вами. Осе стрий мій Юрій, із Ростова [посилаючи], зобиджає мій Новгород[167], і данини од них одібрав, і на дорогах їм пакості діє. Тому хочу я піти на нього і се хочу владнати — або миром, або війною. А ви на тім єсте хреста цілували, що бути [вам] зо мною». Володимир тоді сказав: «Хоча брат Святослав не приїхав, ні сестрич твій, та ми оба єсть. А ми всі хреста цілували на тім, що коли тобі обида буде, то нам бути з тобою». І так домовились вони про свій похід: коли стане лід, піти на Юрія до Ростова. Давидовичам же обом і Святославу Ольговичу піти на Вятичі до Ростова, а Ізяславу піти до брата свого Ростислава в Смоленськ, і всім зібратися на Волзі.

А тоді Ізяслав Мстиславич узяв на обід до себе Володимира Давидовича і брата його Ізяслава. І так, пообідавши і пробувши у веселощах і в приязні, вони й роз’їхалися. Ізяслав пішов до Києва, а Володимир Давидович із братом пішов до Чернігова.

І сказав Ізяслав [Мстиславич] Ростиславу Юрійовичу: «Ти іди в Божський і перебудь же там, допоки я сходжу на отця твойого і або мир з ним візьму, або ще якось із ним уладнаюся. А ти постережи землю Руську звідтіля».

У той же час Ростислав [Мстиславич] смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода- [Сіверського] в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день.

У той же час Ізяслав пішов на Юрія, стрия свого. При цьому брата свого Володимира він зоставив у Києві, а сина свого Мстислава зоставив у Переяславлі, а сам пішов наперед до брата Ростислава. Полкам же він повелів услід за ним іти і всім зібратися у Смоленську в Ростислава.

І прийшов Ізяслав до брата Ростислава, і воздали вони хвалу богові, і святій богородиці, і силі животворящого хреста, бачивши брат брата при здоров’ї. І пробували вони обидва у великій любові і у веселощах, з мужами своїми із смольнянами, і при цім обдарували один одного дарами многими. Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі [були] од Руської землі і од усіх цесарських земель[168], а Ростислав дав дари Ізяславу, котрі [були] од верхніх земель[169]і од варягів[170]. І так домовились вони удвох про свій похід.

Ізяслав, отож, пішов з невеликою дружиною до Новгорода, щоб повести новгородців і з ними піти, а брату Ростиславу наказав полками своїми туди ж піти по Волзі [і] всім зібратися на усті [ріки] Медведиці. І от, коли новгородці почули, що Ізяслав іде до них, то возрадувалися вони радістю великою, і вийшли тоді новгородці назустріч йому за три дні путі, а інші всіма силами зустріли його за день путі од Новгорода.

Ярославове дворище і торговище у Новгороді. Сучасний вигляд.

І так у Новгород увійшов він із честю великою, і в день недільний його тут зустрів син його Ярослав із боярами новгородськими, і поїхали вони обидва до святої Софії на обідню.

Ізяслав тим часом із сином Ярославом послали підвойських[171]і биричів[172] по вулицях гукати, зовучи до князя на обід од малого і до великого. І тоді, обідавши, веселилися вони [з] радістю великою і [з] честю розійшлися у свої доми.

А на другий день послав Ізяслав [підвойських?] на Ярославів двір і повелів дзвонити [на] віче. І от новгородці і псковичі зійшлися на віче, і він сказав їм: «Осе, браття, син мій [і] ви прислали єсте до мене, що вас зобиджає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, зоставивши Руську землю, заради вас і задля ваших обид. Тож подумайте проти нього, браття, як на нього піти: чи мир ото з ним візьмемо, чи таки з ним війною покінчимо?» І вони сказали: «Ти — наш князь, ти — наш Володимир, ти — наш Мстислав![173]Ми радо з тобою ідем із-за своїх обид». І так вони розійшлися. І ще сказали новгородці: «Княже! Давай же підем! Бо кожна душа [в нас піде], навіть і дяк, якщо тім’я йому прострижено, а він не поставлений буде,і той піде. А хто поставлений — нехай бога молить».

І так рушили новгородці з Ізяславом усіма силами своїми, і псковичі, і корела. І прибув Ізяслав на Волгу з новгородцями, на устя Медведиці, і тут ждав брата свого Ростислава чотири дні. І прийшов до нього Ростислав з усіма руськими силами і з полками смоленськими, і тут з’єдналися вони і рушили удвох униз по Волзі.

Вони бо раніш послали були обидва із Смоленська послів своїх до Юрія, до стрия свого, але він до них ні посла їхнього назад [не] пуcтив, ні свого [не] послав. І прийшли вони до [города] Кснятина, і тут їм од Юрія вісті не було. І стали вони городи його палити і села, і всю землю його пустошити обаполи Волги. І пішли вони звідти на [город] Углече Поле, а звідтіля пішли на устя [ріки] Мологи. І тут прийшла до них обох вість, що Володимир Давидович і Святослав Ольгович стоять у своїх І Вятичах, ждучи і дивлячись, що там учиниться межи Юрієм І Ізяславом. А до них обох вони не пішли, як ото домовилися були між собою — усім зібратися на усті Медведиці.

Ізяслав тоді сказав братові своєму Ростиславу: «Хоча ті оба до нас не прийшли, як ото сказали, та аби з нами обома бог був». І звідтіля послали вони новгородців і русь пустошити до [города] Ярославля.

А в ту пору вже стало тепло, бо була вже вербна неділя, і вода по Волзі і по Молозі була на льоду коневі до черева. І в той час прийшли новгородці [і] русь, попустошивши, од Ярославля, і здобичі багато вони принесли, і багато лиха землі тій наробили. Ізяслав же з братом Ростиславом, [побачивши], що вже ріки рушають, [і] порадившись, надумали розійтися.

І тоді Ростислав пішов полками своїми до Смоленська, а Ізяслав, брат його, пішов до Новгорода Великого. А дружина руська — ті з Ростиславом пішли, а другі — кому куди завгодно. І так розійшлися вони до себе.

У РІК 1149

У РІК 6657 [1149].Прийшов Ізяслав із Новгорода в Київ, і стали йому говорити на Юрійовича на Ростислава, кажучи: «Багато зла він замислив був. Він підмовив на тебе людей, берендичів і киян. Тільки б бог отцю його поміг, то він би, в’їхавши в Київ, і добро твоє забрав би, і брата б твойого схопив, і жону твою, і сина твойого[174]. Одішли-но ти його до отця. Се твій ворог. Держиш ти його на свою голову». І, це почувши, Ізяслав і послав [мужів] по Ростислава по Юрійовича.

А в той час стояв Ізяслав навпроти [монастиря] святого Михайла, коло Видобича на острові. Ростислав теж приїхав туди. Ізяслав при цім послав насад[175]свій по нього і що [було] з ним дружини. Він увійшов у насад, і з ними й перевезли його. А поставили йому шатро особно, і там повелів Ізяслав Ростиславу висісти і йти в шатро.

Прикраси. 1–6 — персні; 7—11 —браслети; 12, 13 —голочники (футлярчики для голок); 14–16 — скляні браслети; 17–19 — скляні персні.

І послав [Ізяслав] до нього мужів своїх, і сказав йому: «Осе, брате, ти до мене од отця прийшов єси, бо отець тебе сильно обидив і волості тобі не дав. Я ж прийняв тебе щиро, як достойного брата свойого, і волость тобі дав. Так що навіть отець тобі того [не] дав, що я тобі дав, а ще я і Руську землю наказав тобі стерегти. Бо так я тобі сказав: «Осе я, брате, іду на отця твойого, а на свойого стрия, а ти постережи Руської землі. Я з ним або помирюсь, або ж хай як мене з ним бог розсудить». А ти, брате, надумав був єси так: коли б проти мене бог отцю твоєму поміг, то ти б, в’їхавши в Київ, брата мойого б схопив, і сина мойого, і жону мою, і добро моє забрав би».

Ростислав же йому так одповів: «Брате і отче! Навіть і в умі моїм, ні на серці мені того не було! Коли ж на мене хто говорить, якщо князь котрий, то тепер я [піду] на нього. Якщо муж котрий із християн чи з поганих, — то ти за мене старший, і ти мене з ним і розсуди».

Ізяслав тоді сказав йому: «Сього од мене ти не проси. Ти хочеш мене зворогувати з християнами чи з поганими. Та нині я сього тобі не зроблю. Піди-но ти до свойого отця». І тоді, одвівши, всадили його в насад із чотирма отроками. А дружину його схопили і добро одняли.

Ростислав же, прийшовши до отця свого в Суздаль, ударив перед ним чолом і сказав: «Чув я, що хоче тебе вся земля Руськая і чорні клобуки. І так вони мовлять: «Він[176]нас зневажив. Піди-но на нього». Юрій же, зажурившись соромом сина свого, собі сказав: «Чи ото нема частки в Руській землі мені і моїм дітям?»

[І], зібравши силу свою і половців, він рушив, поклавши надію на бога, місяця липня у двадцять і четвертий [день][177], і пішов на Вятичі.

Володимир же Давидович послав [посла] до Ізяслава, кажучи йому: «Ось Юрій, стрий твій, іде на тебе, і вже увійшов у наші Вятичі. А ми тобі хреста цілували єсмо, що будем з тобою. Тож я даю тобі знати — споряджайся».

Ізяслав же, це почувши, став готуватися, а до Володимира послав [у Чернігів] мужа свого, кажучи: «Брате! Бог тобі поможи! Як ото і сам ти говориш, хреста ми єсмо цілували, щоб усім нам бути заодно. Нині ж, брате, осе муж мій[178], а ти пристав свого мужа, і пошлімо [їх] до Святослава Ольговича». Володимир же сказав послу Ізяславовому: «Ми з братом своїм готові єсмо [бути з тобою] за хресним цілуванням, і не дай нам бог од нього одступити. Та коли б додержав [сього] брат наш Святослав».

І от коли ж послані мужі прийшли до Святослава [Ольговича у Новгород-Сіверський], то сказав йому посол Ізяславів: «Так тобі мовить Ізяслав, брат твій: «Хреста ми, брате, на тім єсмо цілували, що бути вам зо мною заодно. А тепер, брате, стрий мій іде на мене. Тож ти, брате, готуйся, як ото Володимир готується [та] Ізяслав, брат його». Володимирові ж муж і та Ізяславові сказали йому: «Брат тобі мовить Володимир і Ізяслав: «Ми хреста єсмо цілували, що усім нам бути заодно. Тож ми, брате, обидва готуємось. І ти, брате, так само готуйся». Але Святослав промовчав і нічого їм [не] одповів. Тільки так він їм сказав; «Ви підіте у свої стани, а я ще вас покличу сюди».

Хрест-енколпіон (складень). Бронза, литво, чернь. Київ. XII–XIII ст.

І держав він послів неділю, і сторожів поставив [неподалік] од станів їхніх, щоби до них ніхто ж не прийшов. Послав бо він був [посла] до Юрія, кажучи йому: «Чи ти вправду йдеш на Ізяслава? А якщо так, то дай мені знати. Не погуби-но волості моєї і мені тяготи не завдай!»

Коли ж Святослав почув Юріїв одвіт, то він покликав до себе послів Ізяслава [Мстиславича], і Володимира Давидовича, і брата його Ізяслава, і сказав Святослав Ольгович Ізяславу Мстиславичу: «Верни-но мені добра мойого брата скільки-небудь, і я з тобою буду».

І посол Ізяславів приїхав до Ізяслава [Давидовича] і брата його Володимира, і тут сказав Володимир послу Ізяславовому, мовивши: «Повідай брату Ізяславу:«Святослав же посилав до Юрія, питаючи його: «Чи ти вправду йдеш на Ізяслава?» І Юрій сказав йому: «Як се — не вправду піти? Синовець мій Ізяслав, на мене прийшовши, волость мою розорив і попалив, а іще й сина мойого вигнав із Руської землі, і волості йому не дав, і мене соромом покрив. Тож або соромя зніму і за землю свою одомщу, або честь свою добуду, або ж голову свою зложу».

Ізяславів же посол приїхав у Київ і повідав йому, [Ізяславу Мстиславичу], Святославову річ і що йому Володимир сказав. Ізяслав тоді, це вислухавши, не забарився, а послав знову посла свого до Святослава [Ольговича], кажучи йому: «Брате! Ти хреста чесного цілував мені єси, що [тобі] зо мною бути і [що] ворожнечу із-за Ігоря і добра його ти облишив єси. Нині ж, брате, чи не побачивши се, що стрий мій на мене раттю іде, ти се споминаєш? Чи ж не нині хреста чесного додержати, як ти ото цілував єси? Будь зо мною! Чи ти не хочеш бути зо мною і ти вже хресне цілування переступив єси? А я без тебе навіть на Волгу ходив, а чи мені що було? І нині аби зо мною бог був та хресна сила!»

Юрій же, прийшовши, став коло [города] Яришева. І туди до нього приїхав Святослав Ольгович, на Спасів день, і при цім Святослав позвав його до себе на обід, і, тут пообідавши, вони роз’їхалися.

А на другий день, у неділю рано, коли сходило сонце, родилася у Святослава Ольговича дочка,і нарекли її в хрещенні ім’ям Марія. І сказав Ольгович Святослав Юрієві: «Брате! Се нам ворог усім — Ізяслав. Він брата нашого вбив».

У той же день пішов Юрій наперед з воями своїми, а Святослав рушив услід за ним на другий день, у понеділок, і догнав Юрія. А тоді, коли вони з’єдналися, послав Юрій і Святослав послів своїх до Давидовичів, кажучи: «Брати! Поїдьте обоє з нами двома на Ізяслава!»

Але Володимир Давидович і брат його Ізяслав так відповіли Юрієві, кажучи: «Ти єси нам хреста був цілував, а Ізяслав, прийшовши, землю нашу спустошив і по Задесенню городи наші попалив. А нині цілували ми єсмо хреста Ізяславу Мстиславичу. З тими ж [клятвами] ми воліємо обоє бути, а душею не можемо грати». І відмовились вони обидва, і послали [послів] до Ізяслава, і розповіли йому, що Юрій іде на нього і [що] Святослав Ольгович прийде з ним.

Юрій же, почувши це, що відмовили йому Володимир та Ізяслав, пішов звідти на [город] Білу Вежу, на стару[179], і стояли вони коло Білої Вежі місяць[180], ждучи до себе половців, а од Ізяслава покори. Та побачивши, що від Ізяслава нема навіть вісті, вони звідти пішли до [ріки] Супою, і сюди [із Божського] приїхав до нього Святослав Всеволодович, — Святослав бо не хотів одступити од вуя свого Ізяслава [Мстиславича], але неволею поїхав стрия свого заради, Святослава Ольговича. І половці дикі прийшли до Юрія сюди на Супій, многе-множество.

Коли ж Ізяслав це почув, він послав [посла] по брата свого по Ростислава і сказав йому: «Ми ото домовились єсмо так: якщо Юрій промине Чернігів, то тобі прийти до мене. Нині ж, брате, Юрій уже проминув Чернігів. Піди-но, хай побачимо ми оба разом, що нам бог дасть». І Володимирові, [братові своєму], він послав війська [в Переяславль]. І тоді Ростислав, зібравши силу свою, пішов до брата свого Ізяслава.

Юрій же сказав: «Підем до Переяславля. Туди йому прийти, щоби там покоритися». І, прийшовши, стали вони коло Куднового сільця, перейшовши [річку] Стряків, тому що в Переяславлі був у залозі Володимир, брат Ізяславів, і Ярополк Мстиславич з порошанами.

Ізяслав же, почувши, що Юрій прийшов, [сказав киянам]: «Коли б він прийшов тільки з дітьми [своїми], то котра йому волость люба, ту він і взяв би. Але коли він на мене половців привів і ворогів моїх Ольговичів, то я волію битися». Оскільки ж кияни не хотіли [іти з ним], говорячи: «Мирися, княже, ми не йдемо», — то він сказав: «Підіте зо мною. Хай мені добре буде[181]миритися з ними, силу маючи». І пішли кияни за Ізяславом[182], і прибув до нього Ізяслав Давидович на поміч.

Ізяслав же став, прийшовши, коло [броду] Вітечева, і туди прибув до нього брат його Ростислав із силою великою. І тоді, порадившись, тут перебрели вони обидва Дніпро і звідти рушили на [ріку] Альту. Але тут прийшла до них вість, в полуднє, що стрільці [Юрія] вже переїхали через Стряків, а половці вже йдуть через Стряків до города. Ізяслав тоді й Ростислав приготували до бою воїв своїх і пішли удвох до Переяславля.

А в цей час примчали до них половчина дикого, захопивши [його] коло Переяславля, де ото вони стрілялися. І стали обидва [князі] його допитувати: «Од котрого становища ви приїхали єсте?» І він сказав: «Іздалека ми приїхали єсмо. Але Юрій через те вборзі їхав, що вважав, що до тебе здасться Переяславль».

Ізяслав же, це почувши, повелів перетяти половчина, так, як він був, з опоною А чорних клобуків і молодь свою пустили вони обидва наперед до Переяславля, а самі пішли удвох полками своїми за ними вслід. Стрільці ж, од Ізяслава і од Ростислава прийшовши, одбили противників од города і гнали їх аж до війська їхнього. А Ізяслав і Ростислав, прийшовши до Переяславля і переїхавши Альту, пішли за город полками своїми і стали оба по [ріці] Трубежу.

Юрій же стояв три дні коло Стрякова. А [на] четвертий день, по [вранішній] зорі, він пішов од Стрякова мимо города, приготувавшись до бою, і став межи двома валами. Став же він полками своїми по ту сторону Трубежа за звіринцем, коло зарості.

І стояли полки одні проти одних аж до вечора, а стрільці билися з обох військ. Коли ж прийшла ніч, Ізяслав і Ростислав тут і спішились вище города, по Трубежу. А Юрій там і став коло зарості, там же він і спішився.

На ту ж ніч Юрій прислав до нього, [Ізяслава, посла], так мовлячи: «Осе, брате, на мене ти приходив єси, і землю спустошив, і старшинство з мене зняв єси[183]. Нині ж, брате і сину, заради Руської землі і християн заради, не пролиймо крові християнської. Дай-но мені Переяславль, хай посаджу я сина свойого в Переяславлі, а. ти сиди, цесарствуючи[184] в Києві. А як не хочеш ти сього зробити, то за всім воля божа».

Ізяслав же цього не вподобав, навіть посла його [не] одпустив, а вирядився увесь із города і став на оболоні, а обоз [лишив] за городами.

І настав ранок. Ізяслав одслухав обідню у святім Михайлі і пішов із церкви, хоча ж Євфимій, єпископ, сльози проливав і молив його: «Княже! Помирися зі стриєм своїм! Многе спасіння дістанеш ти од бога і землю свою ізбавиш од великої біди». Але він не захотів, надіючись на безліч вої'в [і] кажучи: «Я добув головою своєю Київ і Переяславль». І пішов він проти Юрія.

Юрій же стояв за Янчиним сільцем, і стояли вони одні проти одних аж до вечерні. Ізяслав тим часом із братом своїм Ростиславом та Володимиром, і з сином своїм Мстиславом,і з Ярополком [Мстиславичем] скликали бояр своїх і всю дружину свою і стали радитися з ними, маючи намір поїхати на Юрія на ту сторону, за Трубіж. При цім одні мужі йому говорили: «Княже! Не їздь услід за ним! [Щоб город] одняти, він перейшов землі і трудився, а сюди прийшовши, не досягнув нічого. А се вже повернув звідси, а на ніч він зовсім звідси піде. І ти, княже, не їздь услід за ним». Другі ж підбивали його, кажучи: «Поїдь, княже! Привів тобі бог — не упустимо його звідси».

Ізяслав же, вислухавши це від одних і других, зволів поїхати вслід за ними. І так, приготувавши до бою вої'в своїх, він перейшов услід за ним, [Юрієм], на ту сторону, за Трубіж. Перейшовши полками своїми [і] не сходячи на гору, він став на лузі, навпроти Кузнечих воріт.

І настало полуднє, і побіг перебіжчик од Юрія з війська, і вони погналися вслід за ним. А сторожі Ізяславові, це побачивши, пополошились, кричачи: «Рать!» Ізяслав же, це почувши, приготував до бою полки свої [і] виступив на поле, де ото є Красний двір.

Оборонний змійовий вал поблизу Переяславля. Фото 1979 р.

Коли ж Юрій, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович побачили, що полки ідуть, то вони також, приготувавши полки свої до бою, пішли супроти них і, пройшовши вал, там стали. Дивилися вони одні на одних, а стрільці билися з обох військ, і так стояли полки аж до вечора. А тоді Юрій, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович, повернувши полки свої, пішли у свій табір.

Ізяслав же, це почувши і побачивши, став радитися з братом своїм Ростиславом, і з Ізяславом Давидовичем, і з двома братами своїми, [з] Володимиром і з Ярополком, і з сином своїм Мстиславом, і з Андрійовичем Володимиром, маючи намір поїхати вслід за ними. Але вони стали радити йому: «Не їздь услід за ними, а пусти їх у їхній табір. [Діло] вже тобі є вірне». Другі ж говорили: «Княже! Вони тікають уже!» Ізяславу ж це до вподоби було, і він пішов услід за ними.

Юрій же, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав побачили, що вже полки ідуть услід за ними, і вернулися назад, і пішли полками своїми супроти них. І поставив Юрій синів своїх праворуч, а Святослава Ольговича і синівця його Всеволодовича Святослава ліворуч, і пішли полки одні до одних. Коли сходило сонце, вони зступилися, і була січа люта межи ними, і спершу побігли порошани, а потім Ізяслав Давидович, а після сих — кияни. А серед переяславців була змова, вони сказали: «Юрій нам князь. Він свій. Його було нам прикликати іздалека». Це кажучи, вони й побігли. Побачивши ж, що полки Ізяславові і Ростиславові прийшли в замішання, Ізяслав [Мстиславич] полком своїм зітнувся тоді зі Святославом Ольговичем і з половиною Юрієвого полку, і так він проїхав крізь них. І, за ними будучи, він побачив, що війська всі побігли, і багатьох побили вони, а других руками похватали. І коли Ізяслав побачив, що війська втікають, переможені, він побіг і перебрів [Дніпро] на Канів, всього утрьох, і прийшов до Києва. Сталося ж це місяця серпня у двадцять і третій день.

А назавтра Юрій, воздаючи хвалу і славу богові, ввійшов у Переяславль. І, поклонившись святому Михайлу, він пробув у Переяславлі три дні. А звідти він рушив до Києва полками своїми і,прийшовши, став навпроти [монастиря] святого Михайла по лугові.

Ізяслав же порадився з братом своїм Ростиславом, і вони дали знати киянам, кажучи: «Осе стрий наш прийшов, і ми обидва вам об'являємо. Чи можете ви за нас битися?» Та вони сказали: «Володарі наші, князі! Не погубіте нас до кінця. Бо нині отці наші, і браття наші, і сини наші на війні. Ті схоплені, а другі убиті, і оружжя знято. І нині хай вони не візьмуть нас на добичу. Поїдьте обидва у свої волості. Адже ви знаєте, що нам із Юрієм не вжитися. Якщо після сих днів ми де побачимо стяги ваші, — туди ми до вас готові єсмо».

Ізяслав, отож, і Ростислав, порадившись, роз’їхалися. Ізяслав при цім, зібравшися з жоною і з дітьми, поїхав до [города] Володимира, а Ростислав пішов до Смоленська. Ізяслав же й митрополита Клима забрав із собою.

Початок княжіння в Києві князя великого Юрія, сина Володимира Мономаха, внука Всеволодового, правнука Ярославового, праправнука великого Володимира, що охрестив усю землю Руськую

Юрій тим часом поїхав у Київ, і безліч народу вийшло назустріч йому з радістю великою. І сів він на столі отця свойого, воздаючи хвалу і славу богові.

І послав він [посла] по Володимира по Давидовича до Чернігова, і приїхав Володимир до Юрія, і поклонився йому. А Святослав Ольгович став йому, [Володимиру], мовити: «Ти держиш отчину мою». І тоді взяв він Курськ із Посейм'ям, і сновську І тисячу в Ізяслава [Давидовича], і [город] Слуцьк, і [город] Клечеськ, і всі Дреговичі. І так, уладившись, вони роз'їхалися.

Юрій же найстаршого сина свого Ростислава посадив у Переяславлі, Андрія — у Вишгороді, а Бориса — в Білгороді, а Гліба — в Каневі, а Василька — в Суздалі.

Ізяслав же [Мстиславич], прийшовши у Володимир, став слати [послів] в Угри до зятя свого, короля [Гейзи], і в Ляхи до свата свого Болеслава [Кучерявого], і до Мешка [Старого, зятя свого], і до Індриха, [брата його], і до чеського князя, свата свого Володислава, просячи в них помочі, аби сіли вони на коней самі з військами своїми рушити до Києва[185]. Якщо ж самим не можна буде піти, хай війська свої пошлють, — або з меншими братами своїми, або ж із воєводами своїми.

Та король йому відмовив, кажучи йому: «У мене війна з цесарем[186]. Якщо буду я вільний, то я сам піду, а ні — то полки свої пошлю». Лядські ж князі сказали йому: «Ми є коло тебе поблизу. Тож одного [з нас] ми в себе зоставимо стерегти землі своєї, а два до тебе поїдуть». А чеський князь сказав йому: «А я готов [піти] сам із полками своїми».

Ізяслав тоді знову послав послів своїх в Угри до короля, і в Ляхи, і в Чехи з дарами великими і з почестю і сказав їм: «Бог вам поможи, що взялись ви єсте мені помагати. Отож я вас прошу: «Браття! З Різдва Христового сядьте на коней!»

І з Різдва Христового сіли вони на коней. Але король був не вільний, і послав він йому угрів десять тисяч, і так сказав йому король: «Осе тобі посилаю я полки свої, а сам маю намір підступити під гори галицького князя[187]і не дати йому рушити. А ти розправляйся, з ким у тебе обида є. Якщо ж сі війська струдяться, то я пошлю інші, сильніші, а то й сам всяду на коня». Болеслав же сам поїхав із братом своїм Індрихом полками своїми, а Мешка зоставили вони оба стерегти землі своєї од пруссів.

Вячеслав же [Володимирович], це почувши, послав [посла] до Юрія [і] сказав йому: «Ось угри вже йдуть, і лядські князі сіли вже на коней, а Ізяслав теж уже збирається». І сказав він брату своєму Юрієві: «Ти або дай Ізяславу, чого ото він хоче, або ж піди куди-небудь до мене полками своїми. Заступи ж волость мою. Ізяслав мені таке мовить: «Будь ти мені замість отця. Піди і сядь у Києві, бо з Юрієм не можу я жити. Якщо ж не хочеш ти зо мною в приязні бути, ні до Києва не підеш сидіти — я попалю твою волость». Нині ж, брате, поїдь куди-небудь, хай побачимо ми оба разом, що нам бог дасть — чи добро, чи зло. Якщо ж, брате, ти не поїдеш, на мене не нарікай, коли мою волость попалять».

Юрій тоді, це почувши [і] зібравши силу свою, рушив із Києва.

І половців же диких він привів був на поміч собі, і вони також пішли з ним.

Печать Ярослава-Івана Ізяславича.

У той же час прийшли до Ізяслава в [город] Володимир на поміч угри і Болеслав, лядський князь, із братом своїм Індрихом, із великою силою. Ізяслав тоді позвав їх до себе на обід, і, отож, обідавши, вони веселилися, [а] він, великою честю вшанувавши їх, дарами многими обдарував їх. І потім поїхали вони кожен у свій табір.

А на другий день виступив Ізяслав із Володимира і звідти рушив до Луцька, а прийшовши до Луцька, він пробув тут три дні. І тут Болеслав оперезав мечем багатьох боярських синів[188].

А в той час прийшли в [город] Пересопницю два Юрійовичі, Ростислав і Андрій, і підмога Володимирова з Галича. Сам же Володимир [Володаревич] приступив був ближче до [города] Шумська, і убоялися ляхи й угри. І Юрій прибув до брата Вячеслава в Пересопницю.

І прийшла Ізяславу вість, що Юрій прибув до брата свого Вячеславав Пересопницю. А Ізяслав розповів [про це] уграм, і Болеславу, і брату його Індрихові, і тоді рушили вони полками своїми од Луцька, і, пішовши, стали коло [города] Чемерина на [ріці] Оличі.

Кістяні вироби. 1–3 — гребінці; 4 — гральна кість.

У той же час прийшла вість Болеславу і брату його Індрихові од брата Мешка, що йдуть прусси на землю їхню. Болеслав же й Індрих розповіли [про це] Ізяславу, а Ізяславу було [це] вельми не до вподоби. Нарадився він з Болеславом, і з Індрихом, і з уграми, щоб ото послати їм мужів своїх до Вячеслава і до Юрія, а угри — од короля своїх мужів, кажучи: «Ви нам єсте замість отця. Та ось нині ви обидва завели єсте війну зі своїм братом і сином Ізяславом. А ми єсмо в бозі усі християни, одне браття між собою, і нам належить усім бути разом. І ми межи вами того хочемо, аби бог дав вам, щоб уладились ви зі своїм братом і сином Ізяславом. Хай би ви сиділи оба в Києві, самі собі відаючи, кому з вас [куди] йти. А Ізяславу — ось його Володимир, готов, а се його Луцьк. І скільки його городів — хай він сидить у сьому. А туди, до Новгорода Великого, хай поверне Юрій данини їх усі».

Вячеслав же і Юрій так сказали: «Бог поможи зятю нашому королеві, і братові нашому Болеславу, і синові нашому Індрихові, що ви межи нами добра хочете. Але якщо ж ви нам велите миритися, то не стійте на нашій землі і добра нашого, ні сіл наших не губіте. Але нехай Ізяслав піде у свій Володимир, а ви в свою землю підіте. А ми обидва зі своїм братом і сином Ізяславом самі порозуміємось».

І, почувши це, Ізяслав, і Болеслав, і Індрих, і угри роз'їхалися. Ізяслав, отож, пішов до Володимира, а угри — в Угри, а ляхи — в Ляхи.

І тоді почали вони ладитися, Вячеслав же, і Юрій, і Ізяслав, шлючи [послів] між собою. Як ото ми сказали були, Ізяслав же хотів для Новгорода усіх данин новгородських, — як воно й раніше було. І тут вони не поладили, бо не послухав його Юрій, прийнявши [раду] дорадника, Юрія Ярославича, і не оддав данин, а Ізяслав од них не відступився. Учинив же Юрій так [тому], що вже ляхи вернулися[189] [додому] і угри. Він навіть сказав: «Вижену Ізяслава, а волость його всю перейму». І князь Юрій з братом своїм Вячеславом і з усіма дітьми своїми пішли до Луцька.

Ростислав Юрійович із братом своїм Андрієм пішли наперед з половцями. Та коли вони стали поблизу [города] Муравиці, уночі був лютий пополох, так що половці всі кинулися втікати назад із своїм воєводою Жирославом [Нажировичем]. Андрій був [тоді] попереду, а брат його Ростислав за ним стояв і кликав [його] до себе. Та Андрій не послухав його, а видержав пополох той. Андрієва ж дружина, приїжджаючи до нього, нарікала: «Що ти робиш, княже? Поїдь-но, княже, звідси! Хіба ж ми добудем сорома?» Але Андрій не послухав їх, а поклав надію на бога [і] переждав до світу. Коли ж побачив Андрій, що до світу втекли усі половці, він воздав хвалу богові, який укріпив його, і поїхав до брата свойого. А коли з'їхалися половецькі князі з ними обома, то вони, порадившись, одступили назад і стали коло [города] Дубна, ждучи від отця свого помочі. І була їм вість, що князь Юрій іде з братом своїм Вячеславом, [і] рушили вони до Луцька,і пішли у дві путі до Луцька, бо Володимир, брат Ізяславів, перебував у Луцьку.

Коли ж вони наближалися до города і бачили стяги отця свого, то, узрівши піших воїв, які вийшли з города, перестрілювалися зними й Ростислав, і Борис, і Мстислав[190],не знаючи заміру брата свого Андрія, що він хоче вдарити на піших, оскільки і стяг його бачили не розгорнутим.

Він бо не був славен на ратне діло, а шукав похвали від одного бога. Тим-то за пособництвом божим, і сили хресної, і молитви діда свого[191], [Володимира Мономаха], він в'їхав раніш од усіх у [ряди] противників, а дружина його за ним їхала. І зламав Андрій списа і свого в супротивникові своєму, коли ото бігли піші вої до города по греблі. Він сам кинувся вслід за ними, а дружина його [цього] не знала. Тільки двоє з менших отроків його, побачивши свого князя, що він у велику біду попав, — бо його обступили противники, — помчали вслід за ним. При цьому коня під ним ударили двома списами, а третім — у передню луку сідла, а з городських стін, як дощ, каміння метали на нього. А один із німців, побачивши його, хотів пронизати рогатиною, та бог оберіг його.

Лучани кидають каміння на Андрія Володимировича. Мал. XIII (XV) ст.

Бо часто бог увергає в напасть тих, що люблять його, але милістю своєю вибавляє. Князь же Андрій подумав [і] собі в душі сказав: «Осе буде мені смерть Ізяслава Ярославича»[192]. І помолився він богу, і видобув меча свого, і призвав на поміч собі святого мученика Феодора. І за віру його ізбавив [його] бог і святий Феодор цілим [од біди], — бо тоді був день пам'яті святого Феодора [Стратилата]. А один із тих двох отроків убитий був там.

Отець же його Юрій, стрий Вячеслав і брати його всі радувалися, бачивши Андрія живим. А мужі отчі похвалу йому воздали велику, бо він мужньо діяв, ліпше од усіх, що там були. Кінь же його, винісши, вельми поранений, господаря свого, помер, і князь Андрій, жалкуючи за бойовим конем, звелів погребти його над [рікою] Стиром.

І стояли вони довкола города, і не давали [лучанам] навіть води [з ріки] зачерпнути три неділі. А всього стояли вони поблизу Луцька шість неділь. Коли ж Володимир, брат Ізяславів, уже знемагав із людьми своїми в городі, то Ізяслав зібрався полками своїми з [города] Володимира, маючи намір піти на Вячеслава і на Юрія до Луцька битися військом. Але в той час рушив Володимир [Володаревич] із Галича полками своїми, і, прийшовши, став на [ріці] Полоній межи [городом] Володимиром і Луцьком, і таким чином роз'єднав їх. Добрий бо князь Володимир, братолюбством світячись, миролюбством славлячись [і] не хотячи нікому зла, задля того й став межи ними, що мав намір уладити їх між собою. Через це не можна було Ізяславу піти на Вячеслава і на Юрія, щоб дати їм бій.

Ізяслав тоді послав [посла] до Володимира галицького, свата Юрієвого[193], говорячи йому: «Помири мене зі стриєм моїм і сватом своїм Юрієм. Я в усьому винуват перед богом і перед ним». І благав Володимир за Ізяслава, але Ростислав, син Юріїв, із Юрієм Ярославичем не давали миритися, тому Ізяслав ще більше благав миру. І вложив бог [добрий намір] у серце Андрієві, бо він є милостив до свого роду, а ще більше до християн, і став він благати отця, говорячи: «Ти не слухай Ярославича Юрія. Примири синівця з собою, не губи отчини своєї. Мир стоїть […][194], говорячи йому: «Отче-господине! Спом'яни слово Писання: «Як се добре і як гарно, коли жити братам вкупі»[195]. А князь галицький Володимир ще наполегливіше слав [послів] до Вячеслава, і до Юрія, і до Ізяслава, ладнаючи їх [і] говорячи Вячеславу і Юрієві: «Бог поставив нас властителями на кару лиходіям і на добродіяння благочестивим. А як ми можемо молитися тому, що сотворив нас: «Отче наш! Прости нам провини наші [так], як і ми прощаємо винуватцям нашим»[196], [коли] синовець ваш Ізяслав[197], [котрий], як вами обома рожденний, перед вами не виправдовується, а кланяється і милості вашої домагається? Я теж непростий є ходак межи вами. Ангела бог не зішле, а пророка в наші дні нема, ні апостола».

Це вислухавши, князь Вячеслав схилився до миру. Тому що говориться: «Блаженні миротворці, бо вони синами божими наречуться, блажен […][198] ньої земля Руськая умножилася б і змогутніла у братолюбстві князів». Отож князь Вячеслав послухав брата свого і свата Володимира [і], узявши до серця слова його, схилився до переговорів і до миру. Був бо князь Вячеслав незлобивий серцем, воздаючи хвалу преславному богові [і] пам'ятаючи Писання: «Якщо ви маєте віру хоч із гірчичне зерно [і] скажете горі сій: «Перейди», — вона перейде»[199]. І ще, спом'янувши слово, яке говорить: «Бога я люблю, брата ненавидячи. [Се] — лжа єсть. Якщо ти бога любиш, то люби і брата свойого»[200], — став тоді Вячеслав мовити братові своєму Юрієві: «Брате, мирися! Чи ти хочеш, не уладившись, піти звідси? То ти — звідсіля, а Ізяслав мою волость попалить?» Юрій же це вислухав, і вони так уладилися: Ізяслав одступив Юрієві Київ, а Юрій вернув Ізяславу усі данини новгородські, чого Ізяслав і домагався.

І так, уладившись, вони роз'їхалися. І цілували вони хреста, і коли приспіла весна, вони мир учинили і вернулися в Пересопницю.

Ізяслав же рад був хресному цілуванню. І приїхав він до стриїв у Пересопницю, і тут, бувши всі разом, вони уладилися, і на цім хреста цілували: коли після переяславської битви було щось пограбовано — чи стада, чи челядь, чи що [інше] кому-небудь, — [то], своє пізнавши, забирати те, що знайдеться.

Ізяслав тоді послав мужів своїх і тивунів своїх по своє добро і свої стада, що ото утратив був. А мужі — ті самі поїхали заради свого, а другі тивунів своїх послали.

Сережка. Срібло, скань. XII ст.

І так, приїхавши до Юрія, стали вони розпізнавати своє, Але Юрій того всього, [що присягнув], не додержав, і мужі Ізяславові приїхали до Ізяслава, нічого не виправивши свого. Ізяслав тоді послав мужів своїх до Вячеслава і до Юрія з жалобою, кажучи так: «Осе, брате, ми на тім хреста цілували єсмо: кожному, пізнаючи своє, — забирати. Тож нині, брате, якщо хочеш ти хреста додержати, — то дай нам бог пожити. Коли ж не хочеш додержати, — то се ми побачимо».

У РІК 1150

У РІК 6658 [1150].Оддав Юрій дочку свою за Святославича за Олега, а другу, [Ольгу], — за Володимировича за Ярослава в Галич. Тоді князь Юрій закликав Вячеслава на стіл [до] Києва, але бояри одговорили Юрія, кажучи: «Брату твоєму не вдержати Києва. Так що не буде його ні тобі, ні йому». І Юрій, послухавши бояр і вивівши з Вишгорода сина свого Андрія, дав Вишгород Вячеславу.

У той же час послав Ізяслав [послів] до Вячеслава і до Юрія, кажучи так: «Ви оба єсте брати мої. Ви хреста цілували єсте на тім, що те оддати вам, що є мойого. Так от, брати, я раніш слав до вас і нині, щоби те, на чім ви хреста цілували єсте, ви додержали. А як того всього ви не повернете, то я в обиді[201]не можу бути».

Вячеслав же в той час сидів у Вишгороді, а Юрій — у Києві, а син Юріїв Гліб — у Пересопниці і в Дорогобужі. Ізяслав же, оскільки він сказав був раніш: «Я в обиді не можу бути», — і так, виправдавшись у хреснім цілуванні […][202]і, приїхавши, зсів [із коня] в Луцьку.

А на другий день він поїхав од Луцька до Пересопниці і тут застиг зненацька Гліба. Бо в той час Гліб стояв табором вище від города Пересопниці, на [ріці] Стублі, і звідти ледве втік сам Гліб у город. А обоз його забрали, і дружину його захопили, і коней його, і зайняли іншу дружину його. [Війська Ізяслава] заїхали од города, і не було з ким [Глібові] стояти супроти нього, [Ізяслава].

І Гліб, виславши [послів], сказав Ізяславу: «Як мені Юрій отець, так мені й ти отець, і я тобі кланяюсь. Ти з моїм отцем сам відаєшся, а мене пусти до отця. І цілуй мені святу Богородицю, що ти мене не візьмеш, а пустиш мене до отця мойого. А я до тебе сам поїду і поклонюся тобі». Ізяслав, отож, цілував йому [образ] святої Богородиці і сказав йому: «Ви мені своє браття. До вас нема речі ніякої. А зобиджає мене твій отець, і з нами не вміє він жити».

Гліб, отож, виїхав і поклонився Ізяславу. Ізяслав же позвав його до себе на обід і, тут пообідавши, узяв його звідти з собою до Дорогобужа, а там приставив до нього сина свого Мстислава [провести його] до [города] Корчеська. І тоді, провівши його за Корчеськ, сказав йому Мстислав: «Поїдь же, брате, до отця свойого. А то волость отця мойого і моя — по Горину».

І, таким чином, Гліб пішов до отця свого туди, на [город] Ушеськ, а Ізяслав рушив на [городи] Гольсько та Кунилю в Чорні клобуки. І тут приїхали до нього з радістю великою всі чорні клобуки з усіма своїми військами.

Юрій же цього не знав, а думав, що оскільки [Ізяслав] ту, [Погоринську], волость зайняв, то там він і пробуває. А того він не відав, що Ізяслав уже ввійшов у Чорні клобуки. Юрій, отож, не змігши бути в Києві, перебіг за Дніпро із синами своїми і втік у Городок в Остерський.

Іподром. Фреска у Софійському соборі. XI ст.

Ізяслав тим часом [20.VIII 1150[203]] прийшов із полками своїми до Києва. Але Вячеслав раніш увійшов був у Київ, — як тільки брат його [Юрій] пішов на ту сторону [Дніпра], — і, в'їхавши, зсів [із коня] на Ярославовім дворі. Та коли кияни почули, що Ізяслав іде, то вийшли тоді вони назустріч Ізяславу, многе-множество, і сказали Ізяславу: «Юрій вийшов із Києва, а Вячеслав сидить он у Києві. А ми його не хочем». Ізяслав же, це почувши, послав до Вячеслава [послів] і сказав йому: «Я закликав тебе до Києва сидіти, та ти не захотів єси. А нині чи не сього ти дождався єси, що брат твій виїхав і ти сідаєш у Києві? Нині ж поїдь у Вишгород свій!» Кияни ж сказали Ізяславу: «Ти — наш князь! Поїдь же до святої Софії і сядь на столі отця свойого і діда свойого». Вячеслав тоді послав мужів своїх до Ізяслава, кажучи йому: «Якщо ти маєш мене вбити, сину, — на сім місці і вбий. А я не їду». Та Ізяслав, поклонившись святій Софії, в'їхав на двір на Ярославів усім своїм військом, і киян із ним прийшло безліч.

Полювання на ведмедя. Фреска у Софійському соборі. XI ст.

У той же час Вячеслав сидів на сінцях. І многі стали мовити князю Ізяславу: «Княже! Візьми його і дружину його схопи!» А другі казали: «Давайте підрубаєм під ним сіни!» Але Ізяслав сказав: «Не дай мені сього бог. Я не єсмь вбивця братам своїм. А він мені як отець, стрий мій, і я сам піду до нього». Узявши з собою трохи дружини, він зійшов на сіни до Вячеслава, до стрия свого, і поклонився йому. Вячеслав тоді встав назустріч Ізяславу, і поцілувались вони, і сіли оба разом. І сказав Ізяслав Вячеславу: «Отче! Я кланяюсь тобі. [Але] не можна мені з тобою тут рядитися. Ти бачиш, яка сила народу? Людей стоїть зборище. І вони багато лиха тобі замишляють. Так поїдь же у свій Вишгород. А звідтіля я буду з тобою рядитися». Вячеслав же сказав: «Ти мене, сину, сам закликав єси до Києва, але я цілував був хреста брату своєму Юрієві. Коли ж нині так вийшло, сину, то ось тобі Київ, а я поїду у свій Вишгород». І тоді Вячеслав пішов із сіней і поїхав у свій Вишгород, а Ізяслав сів у Києві.

І послав [Ізяслав] сина свого Мстислава в Канів, велячи йому звідти Переяславль добути, а Мстислав послав [гінців] на ту сторону [Дніпра] до турпіїв і до дружини, наказуючи їм їхати до себе.

Коли ж почув це Ростислав [Юрійович], він послав [посла] до отця в Городок [Остерський], просячи в нього помочі. І Юрій послав йому на підмогу Андрія, брата його. Ростислав тоді зоставив брата в Переяславлі, а сам помчав до [города] Сакова, і догнав турпіїв коло Дніпра, і, захопивши їх, привів їх до Переяславля.

У той же час Юрій став слати [послів] із Городка до Володимира Давидовича, і до брата його Ізяслава, і до Святослава Ольговича, і до синівця його Святослава Всеволодовича, кажучи їм: «Осе вигнав мене Ізяслав із Києва, а сам сів у Києві. Поїдьте-но, поможіте мені».

А Ізяслав [Мстиславич] став також слати [послів] до Вячеслава [у] Вишгород, а Вячеслав — до Ізяслава, і почали вони оба ладитися.

У той же час рушив Володимир [Володаревич] із Галича до Києва сватові своєму Юрієві на поміч проти Ізяслава. І прийшла Ізяславу вість, що Володимир уже перейшов Болохів [і] йде мимо [города] Мунарева до [города] Володарева. Ізяслав тоді послав [посла] до Мстислава, сина свого, кажучи йому: «Іде на мене до Києва Володимир галицький, а звідси — Юрій з Ольговичами. Поїдь-но вборзі, взявши берендичів».

Сам же Ізяслав із боярами своїми поїхав до Вячеслава [у] Вишгород, і сказав Ізяслав Вячеславу: «Ти мені єси отець. І ось тобі Київ, а ось волость. Котре тобі вгодно — те візьми, а інше мені дай». Вячеслав же сказав із гнівом Ізяславу: «Чому ти мені в той день не дав єси, а я з великим соромом їхав із Києва? А коли рать іде з Галича, а друга од Чернігова, то ти мені Київ даєш?» Ізяслав тоді сказав Вячеславу: «Я до тебе слав, Київ тобі даючи, і те я тобі заявляв: з тобою можу я жити, а з братом твоїм Юрієм не поладнати мені. А тебе я люблю, як отця, і нині тобі мовлю: «Ти мені єси отець, а Київ твій, поїдь у нього». Коли ж Вячеслав це почув, то любо стало йому, і тоді цілували вони оба хреста у [церкві] святих мучеників [Бориса і Гліба] на гробі про те, що Ізяславу мати отцем Вячеслава, а Вячеславу мати сином Ізяслава. На тім же і мужі їх цілували хреста: щоб межи ними обома добра бажати, і честь їхню берегти, і не сварити їх обох. Ізяслав же, поклонившись обом святим мученикам і отцю своєму Вячеславові, сказав йому: «Ти, отче, не трудися. Нехай-но я поїду до Звенигорода проти Володимира, а ти зо мною пусти військо своє. Сам же ти, отче, їдь у Київ, коли тобі вгодно». І Вячеслав сказав: «Що, сину, у мене дружини моєї — всіх із тобою пускаю».

Ізяслав тоді приїхав у Київ. І тут, затрубивши в труби, скликав він киян і рушив із Києва полками своїми проти Володимира, кажучи так: «Сюди мені є ближче, до того піду раніш». І, взявши брата Володимира і сина свого Мстислава, він пішов до Звенигорода, і, сюди прийшовши, став полками своїми. І прийшла йому вість, що Володимир уже йде через Перепетове [поле]. Ізяслав же, це почувши, рушив од Звенигорода до [города] Тумаща, і туди прибули до нього чорні клобуки. Жінок своїх і дітей своїх у городах заперши на Пороссі, самі вони приїхали до Ізяслава всіма своїми силами.

А на другий день, по [вранішніх] зорях, приготувався Ізяслав, І рушив на бій проти Володимира полками своїми і, перейшовши [ріку] Стугну, він і [ріку] Ольшаницю перейшов. Володимир же в той час стояв у верхів'ї Ольшаниці полками своїми. І, приїхавши сюди од Ізяслава до [схід] сонця, вдарили [чорні клобуки] на конюхів його, і з них декількох мужів захопили. А в чорних клобуків мужа схопили і привели його до Володимира.

Коли ж Володимир почув, що Ізяслав перейшов уже Ольшаницю, то, приготувавшись до бою, рушив Володимир проти Ізяслава. Стрільці перестрілювалися через ріку, а Володимир почав приступати з[усією] силою. Погані ж, побачивши силу велику Володимирову, убоялися, а Ізяслав був із невеликим військом, а Вячеславів полк до нього не вспів був прийти. І стали чорні клобуки мовити Ізяславу: «Княже! Сила його велика, а в тебе мало дружини. Щоби не перейшов він на нас через ріку! Не погуби нас і сам не погибни! Адже ти наш князь. Коли ти будеш мати силу, — і ми з тобою. А нині — не твій час. Поїдь звідси!» Ізяслав же сказав: «Лучче, браття, помремо тут, аніж сором сесь візьмемо на себе!» Та кияни стали наполягати на нього, кажучи: «Поїдь, княже, звідси!» І, це сказавши, кияни побігли од нього назад, і чорні клобуки побігли звідти до своїх веж. Ізяслав же, це побачивши, сказав дружині своїй: «Уже мені доїхати тільки з чужоземцями, з уграми і з ляхами. А моя дружина вже перелякана». А тоді й сам він побіг звідти.

Володимир же, бачивши це, що кияни біжать, а сюди чорні клобуки за нього заходять, сказав: «Обман се. Ізяслав десь тут перебуває з полками своїми в торах». І через те все військо Ізяслава вціліло, а вони не одважились услід за ними погнатися. Ізяслав же прибіг до Києва, а Володимирова дружина догнала тил його, — тих захопили, а других перебили.

Кістяні вироби. Київ. X–XII ст.

Вячеслав же до нього в'їхав був у Київ і зсів [із коня] на Ярославовім дворі. Тож Ізяслав приїхав до отця свого Вячеслава, і, тут радившись, почали вони обидва обідати. А в той час прийшов Юрій із синами своїми, і Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Ольгович Святослав, і синовець його Святослав Всеволодович до берега [Дніпра] навпроти Києва. І многі кияни поїхали в насадах до Юрія, а другі почали в насадах дружину його перевозити на сю сторону, на Подолля. Вячеслав тоді з Ізяславом сказали, бачивши це: «Не наш час нині». І сказав Ізяслав отцю своєму Вячеславу: «Поїдь ти, отче, у свій Вишгород, а я поїду у свій Володимир. А там згодом, як нам бог дасть».

І, це сказавши, поїхали вони обидва. Вячеслав поїхав [до] Вишгорода, а Ізяслав у свій Володимир. І повелів Ізяслав дружині своїй зібратися коло [урочища] Дорогожича, а сам, діждавши ночі, поїхав із Києва.

А на другий день прийшов Володимир галицький до Олегової могили, а тоді і Юрій приїхав до нього і з Володимиром Давидовичем, і з Ізяславом, братом його, і з Святославом Ольговичем, і з Всеволодовичем Святославом. І тут поздоровались вони, не зсідаючи з коней, коло [ріки] Ситомля на оболоні[204],і,порадившись, послали вслід за Ізяславом [Мстиславичем] Святослава Всеволодовича [і] Бориса Юрійовича. І вони гналися за ними до Чортового лісу, та, не догнавши їх, вернулися.

Богородиця з немовлям. Барельєф із тимпану над порталом Десятинної церкви. X ст.

І поїхав Володимир до Вишгорода обом святим мученикам, [Борису і Глібу], поклонитися. А тоді, поклонившись у [церкві] святих мучеників, приїхав він до святої Софії, а звідти поїхав до святої Богородиці Десятинної і звідтіля поїхав до святої Богородиці в Печерський монастир.

Ізяслав [Мстиславич], ідучи, зайняв тоді Погорину і посадив сина свого Мстислава в [городі] Дорогобужі, а з братом Володимиром[205]пішов [до города] Володимира.

Кияни ж, убоявшись Володимира галицького, увели князя Юрія в Київ. І Юрій сів у Києві, [і] зустрівся з Володимиром у Печерському монастирі, і встановили вони межи собою приязнь велику.

А тоді Володимир пішов од Юрія в Галич, узявши в нього сина Мстислава. І коли він ішов до Дорогобужа, вибіг Мстислав Ізяславич із Дорогобужа і пішов до Луцька до стрия свого Святополка [Мстиславича]. Володимир же одняв городи всі, йдучи, і прийшов до Луцька. Але Святополк і Мстислав заперлися в городі, і коли Володимир прийшов, він не зміг нічого зробити і пішов у Галич. А Мстислава Юрійовича посадили вони в Пересопниці.

Того ж літа прибули половці на поміч Юрію проти Ізяслава. І прийшли вони до Переяславля, а Юрій, який іще не розпустив воїв, ні Ольговичів, послав Всеволодовича Святослава [у] Переяславль до сина свого Ростислава, щоби він їх усмирив і вернув назад. Оскільки ж вони пакостили людям, які збіглися в город [і] не одважувалися навіть скот випустити з города, [то] Юрій послав сина свого Андрія. І він приїхав до Переяславля і вчинив мир із половцями. Всеволодович же Святослав поїхав до Юрія в Київ, а Андрій зоставсь у брата в Переяславлі задля празника Воздвиження чесного хреста. І празнували вони чесний празник хреста господнього у церкві святого Михайла, а на другий день поїхав Андрій до отця в Київ.

Тої ж осені дав Юрій Андрієві, синові своєму, [городи] Туров, Пінськ і Пересопницю. Андрій, поклонившись отцю своєму і пішовши, сів у Пересопниці.

Тої ж зими почав Ізяслав [Мстиславич] присилати [послів] до Андрія в Пересопницю, кажучи: «Брате! Помири мене з отцем твоїм». А посилав він до нього, розглядаючи порядки його і як город стоїть, бо тута, в Пересопниці, він раніш заскочив був брата його Гліба, і цього ж він на сьому ловив. Але не збувся замір його, тому що город був укріплений і дружину [Андрій] зібрав. Ізяслав же говорив: «Мені отчини в Уграх нема, ні в Ляхах, тільки в Руській землі. Попроси-но мені в отця волость Погорину». Та коли Андрій просив отця за Ізяслава, а він не хотів йому волості дати, Ізяслав тоді сказав: «Стрий мені волості не дає, не хоче мене в Руській землі. А Володимир галицький за його велінням волость мою взяв і знову до Володимира мойого хоче прийти на мене».

Ізяслав, отож, це обдумавши, послав брата свого Володимира в Угри до короля [Гейзи], зятя свого, і сказав йому: «Ти мені сам говорив єси, що ото Володимир не посміє голови підняти, і я Юрія з Києва вигнав, і Юрій передо мною втікає. А Володимир, прийшовши [і] порадившись з Ольговичами, погнав мене з Києва. Нині ж, брате, як ти сам ото мені говорив єси, сідай-но на коні».

Король же, це почувши, послав [гінців] по всій своїй землі по свою дружину і по всі свої війська. І тоді, зібравши всю силу свою, король і сів на коней, а до Ізяслава послав мужів своїх, кажучи йому: «Я до тебе звідси з братом твоїм Володимиром уже вирушив. А ти піди звідтіля, зібравшись увесь. Буде ж знати Володимир, кого займати!»

А у Володимира були приятелі в Уграх. І послали вони [вість] до Володимира, і сказали йому, що король уже йде на нього. Володимир же в той час стояв коло [города] Белза. І почувши тут, що король уже ввійшов у Гору[206], він покинув тут вози свої, а сам погнав із дружиною своєю до Перемишля.

Король же, пройшовши Гору, взяв город Санок. А посадника його, [Володимирового], схопили, і багато сіл коло Перемишля [Гейза] взяв. Володимир же, це побачивши, убоявся і послав[207][мужів своїх]до архієпископа Кукниша, і до інших двох біскупів, і до мужів королевих. І, таким чином, давши багато золота і підкупивши їх, доблагався, щоби вони завернули короля. І тоді вони умовили короля піти додому, і король послухав їх і став мовити: «Нині — се вже не час. Ріки замерзають. Підем-но додому. А коли вже ріки стануть, хай тоді як нам з ними бог дасть», — бо було вже о Дмитровім дні. І король, це сказавши, пішов, багато лиха наробивши Володимиру [Володаревичу] і землі його. І Володимира [Мстиславича], шурина свого, він узяв із собою в Угри.

У той же час Ізяслав, порадившись із зятем своїм, королем [Гейзою], і з сестрою своєю, королевою [Єфросинією], взяли у бана [Белуша] дочку за Володимира і послали її вперед до Ізяслава в [город] Володимир. А Володимир, якому було трудно без дружини своєї і [без] коней своїх, зостався відпочивати в короля. Король же велику честь склав йому, і сестра його, [Володимира], і мужі його, [короля]. А тоді, одаривши його всякими дарами, відпустили вони його до брата його Ізяслава. І король сказав Володимирові, одпускаючи його: «Отцю моєму і своєму брату Ізяславу поклонися і се йому дай знати: «Цесар грецький[208]на мене встає раттю, і мені сеї зими і весни не можна на коня до тебе сісти. Та все одно, отче, твій щит і мій не є нарізно. Хоча мені самому не можна, але помочі, скільки ти хочеш, — чи десять тисяч, чи більше, — то се я тобі пошлю. А як мені бог дасть літом [вивільнитись], то я у твоїй волі. І тоді ми відомстимо оба за свої обиди. Хай як нам бог дасть».

І Володимир прийшов до брата свого Ізяслава. А Ізяслав, бачивши брата свого здоровим і чуючи королеву річ од брата свого і приязнь королеву, вельми був радий. І сказав Ізяслав братові своєму Володимиру: «Брате! Бог тобі поможи, що ти потрудився єси задля моєї честі і своєї. Тільки ж тут моїй невістці, а твоїй жоні, се затягнулося».

У той же час Ізяслав послав був угрів на покорм [у город] Устилог. І так, пославши [отроків], Ізяслав привів банівну за брата свого Володимира, і була радість велика і веселість.

У той же час Святослав Ольгович переніс останки брата свого Ігоря із [церкви монастиря] святого Симеона, з Копиревого кінця, в Чернігів. І положили [його] в [церкві] святого Спаса, в теремі[209].

Володимирові ж, брату своєму, Ізяслав сказав: «Брате! Ти був єси в Уграх у зятя свойого, у короля, ти знаєш усі наміри і думи їх. Тому тобі, брате, і нині [доведеться] потрудитися знову задля моєї честі і своєї».

І тоді одрядив Ізяслав брата свого Володимира в Угри до короля, зятя свого, задля помочі. Володимир же сказав братові своєму Ізяславу: «Мені, брате, се не трудно є. Задля твоєї честі і брата свойого Ростислава я радо їду». І, отож, одрядив Ізяслав брата свого Володимира до короля, зятя свого, кажучи так: «Коли цесар устав раттю, — хай як тобі з ним бог дасть. Якщо тобі самому не можна, то поміч мені пошли, як ото мені ти сам казав єси. Бо мені бог [один] помічник проти Юрія, і проти Ольговичів, і проти галицького князя. Адже, брате, твоя обида — се не твоя, а моя обида. І так само моя обида — се твоя».

І король, це почувши, послав із Володимиром до Ізяслава помочі десять тисяч доблесних людей. Од короля ж і од Володимира наперед поїхали до Ізяслава[210]посли, [кажучи]: «Брату своєму, тобі, зять, наш король, послав десять тисяч і так тобі мовить: «Де твоя обида, — то ось тобі полки! Туди ж із ними їдь за свою обиду мстити. А [поки] ти, брате, приготувавшись, сиди».

Володимир тим часом прийшов до брата свого Ізяслава з угорськими полками. І Ізяслав, з'єднавшися з братом Володимиром і з уграми, рушив до Києва[211], — бо його покликали мужі Вячеславові, і берендії, і кияни, — і прийшов до Пересопниці. А в той час у Пересопниці пробував Андрій Юрійович, і Ізяслав, прийшовши, став вище Пересопниці і попалив [город] Зарічеськ. І тут прийшла йому вість, що Володимир галицький іде на нього. Ізяслав же, це почувши, почав думати з дружиною своєю, а дружина Ізяславу стала мовити: «Княже! Ти сам відаєш: багато тобі тяготи. Тут стоїш ти, прийшовши до ворога, і сюди йдеш на Юрія. А ось за тобою рать — Володимир. Ти підеш на Юрія, а сі, з'єднавшись, услід за тобою підуть. Трудно ж нам вельми». Ізяслав же сказав дружині своїй: «Ви за мною вийшли єсте з Руської землі, своїх сіл і своїх дібр лишившись. І я також своєї дідизни і отчини не можу зректися. Тож або голову я свою зложу, або ж отчину свою добуду і все ваше добро. Якщо ж мене настигне Володимир із сими, — нехай я з ними суд божий побачу! Хай як бог розсудить [мене] з ним! Коли ж мене встріне Юрій, — нехай з ними я суд божий побачу! [Хай] як мене з ним бог розсудить!»

Звідти ж Ізяслав послав брата свого Святополка у Володимир — стерегти [город] Володимир, а сам пішов із братом своїм Володимиром, і з сином своїм Мстиславом, і з Борисом [Всеволодовичем] городенським, і з уграми до [города] Дорогобужа. І дорогобужці, вийшовши з хрестами, поклонилися [йому]. А він сказав їм: «Ви єсте люди діда мойого і отця мойого. Бог же вам поможи!» І, так привітавши їх, він одпустив [їх] у город. І сказали йому дорогобужці: «Осе, княже, чужоземці з тобою, угри. Коли б не натворили вонилиха якого городу нашому». Ізяслав же сказав їм: «Я веду угрів і всякі народи, але не на своїх людей. А хто мені ворог — на того я веду. І ви ні на що не зважайте».

І, це сказавши, він пішов мимо, і, перейшовши [ріку] Горину, став тут на [річці] Хотрії. А звідти пішов він до [города] Корчеська, і корчани також, вийшовши з радістю, поклонилися йому. Ізяслав же, проминувши город здалека од города, став на ріці [Корчику], не дійшовши [до ріки] Случі.

Володимир же галицький прислав до Андрія [Юрійовича] Василька Ярополковича, кажучи: «Ти піди, брате, до мене». Андрій тоді приїхав до нього і з'єднався з ним коло [города] Мильська. І послали вони сторожів перед собою, а самі рушили удвох услід за ними.

Ізяславу ж прийшла вість, що Володимир галицький, і Андрій Юрійович, і Володимир Андрійович прийшли до Дорогобужа з силою великою і переправляються через Горину. І на другий день, уставши, Ізяслав перейшов Случ, а звідти пішов через Чортів ліс до [города] Ушеська і перейшов ріку Ушу під Ушеськом.

Як тільки переправилися всі війська Ізяславові через Ушу, то сюди, на берег до ріки до Уші, прийшли стрільці Володимира галицького, і Андрієві, і Володимира Андрійовича. Ізяслав же, це почувши, послав стрільців своїх, битися, і стали вони через ріку битися. Ізяслав тим часом, одступивши до города, [туди, де] є річка невелика[212], тут приготувався з братом своїм Володимиром і з сином своїм Мстиславом до бою. Тут же він і став, на тій річці, і перестрілювалися вони через неї. При цім Ізяславові стрільці переїжджали через ріку на ту сторону, а галичани — на сю. І тут Ізяславові стрільці схопили в галичан мужа і привели його до Ізяслава. І допитував його Ізяслав, кажучи йому: «Князь твій де?» І він сказав:«Ото за городом первий ліс. Там він дістав вість про тебе, там же й став. Він не одважився піти крізь ліс, а так сказав: «Якщо ми підемо крізь ліс, то будуть вони битися з нами, а сила наша за нами далеко. Підождем-но тут».

Ізяслав же, це почувши, сказав братові своєму Володимиру, і синові своєму Мстиславу, і всій своїй дружині: «Поїдьмо на них назад». Але дружина сказала йому: «Княже! Не можна тобі піти на нього. Перед тобою ось ріка, та ще погана[213]. Як ти на нього поїдеш? А він іще стоїть, прикрившись лісом. Нині ж сього, княже, не роби, а поїдь до Києва до своєї дружини. Коли нас Володимир де настигне, то там ми з ним битимемося так, як ти нам сказав єси коло Зарічська: І «Якщо нас Юрій устріне, то з ним будемо битися». Нині ж, княже, не барись, а поїдь. А як ти будеш на Тетереві, то туди до тебе дружина твоя вся приїде. А як тобі бог дасть і ти до Білгорода дійдеш раніше од нього, то ще більше дружини до тебе приїде і більша тобі сила». І, отож, послухавши браття свого, Ізяслав пішов.

Рушивши ж звідти, Ізяслав став коло [річки] Святославової Криниці[214]. А Володимир, перейшовши Ушу, тут також став. І так стояли вони одні проти одних, що Ізяславовим сторожам було навіть видно вогні галичан, а галицьким сторожам видно було Ізяславові огні. І надумав Ізяслав з дружиною своєю піти вночі до [города] Мичська, і повелів він усім воям своїм вогні великі класти.

Кістяні вироби. Білгород.

І так, розіклавши вогні, самі вони пішли вночі до Мичська. І тут зустріла його дружина, многе-множество, ті, що сиділи по Тетереву. І тут вони поклонилися Ізяславу і мичани з ними, кажучи: «Ти — наш князь». Ізяслав же, перейшовши звідти на Тетерів, ізсів тут із коней, щоб їм одпочити. Пообідавши тут і [давши] коням одпочити, він рушив до [города] Здвиженя.

Прийшовши ж туди, до Здвиженя, він став до вечора. І, сівши на кони, покликав він до себе і брата Володимира, і сина свого Мстислава, і Бориса [Всеволодовича] городенського, і угорських мужів. Коли вони прийшли на думу, він сказав їм: «Ось Володимир услід за нами йде, а ми тут стоїмо. Я, браття, мовлю вам: чи будемо ми тут стояти, чи, незважаючи на свою струдженість, ми ще б і сеї ночі поїхали? Якщо ж ми збираємось тут перебути, то он Володимир за нами, і він мало що нас не настигне. А тут друга рать перед нами — Юрій. Так і його дождемо, і нам, браття, буде трудно. Але якщо ми хочемо, то, надіючись на бога [і] незважаючи на свою струдженість, поїдьмо. Якщо нам буде можна у Білгород в'їхати, то Юрій готов перед нами побігти, і ми в'їдемо у свій Київ і до сильного війська до київського. Якщо ми в'їдемо до них, то я знаю: вони за мене будуть битися. Якщо ж нам не можна буде поїхати на Білгород, то ми в Чорні клобуки в'їдемо. А як уже в Чорні клобуки ми в'їдемо і з ними з'єднаємося, то, поклавши надію на бога, не побоїмось ми Юрія, ні Володимира».

Залізні вироби. Замки, ключі, клямки, наконечники стріл, кресала, ножі. Білгород.

І сказали йому угри: «Ми — гості єсмо твої. Якщо ти добре надієшся на киян, то ти сам знаєш людей своїх. А коні — під нами. І добре, княже, [як] другий [хто] прибуде, бо [се] ще нам сила. А сеї ночі — як нам бог дасть. Поїдьмо».

І сказав Ізяслав братові своєму Володимиру: «Поїдь ти на Білгород переднім загоном, а ми всі посилаємо з тобою дружину свою молодшу. Поїдь же попереду до Білгорода, а ми вслід за тобою ідем. Коли ти приїдеш до Білгорода і почнуть вони з тобою битися, то ти до нас вість пошли, а сам бийся завтра до обіду. А я тоді або на Обрамів міст переїду, або ж деінде в'їду в Чорні клобуки. А з'єднавшись тоді з чорними клобуками, я і поїду на Юрія до Києва. Якщо ж ти захопиш зненацька Білгород, то про се до нас [вість] пошли, і ми до тебе поїдемо».

Ізяслав, отож, сівши на коня, перейшов [річку] Здвижень і тут, приготувавши до бою війська свої, послав наперед брата свого Володимира до Білгорода, а сам пішов полками своїми услід за ним.

Писало, мідні та бронзові прикраси і пряслиця. Білгород.

Володимир бо прийшов до Білгорода, до містка [через Ірпінь], уборзі. А Борис [Юрійович] у той час пив у Білгороді на сінцях з дружиною своєю і з попами білгородськими. Коли б митник не встеріг і моста не підняв, то вони [Бориса] захопили б. А то, приїхавши до містка, війська зчинили крик, у труби затрубили, і Борис, це почувши, втік із Білгорода. Білгородці ж побігли назустріч до містка, кланяючись і кажучи: «Княже, поїдь! Борис он побіг!» І тоді вони спішно помостили моста, а Володимир в'їхав у Білгород, і послав [гінця] до брата свого Ізяслава, і сказав йому: «Я ж у Білгород в'їхав, а Борис вибіг. А вісті у Бориса не було, ні в Юрія нема вісті. Поїдь-но вборзі!»

Ізяслав тоді уборзі прибув до нього в Білгород і переправив війська свої [і] угорські через міст до світу. Сам же Ізяслав, приготувавши до бою війська свої, пішов до Києва з уграми, а брата свого Володимира зоставив у Білгороді з його військом задля Володимира галицького.

Борис же прибіг до отця свого Юрія, — а в той час Юрій був на Краснім дворі, — і розповів Борис отцю своєму [про] Ізяслава, і сказав: «Осе війна!» Юрій же, це почувши, не зміг собі нічим-таки допомогти. Сівши в насад, він утік на ту сторону [Дніпра] і в'їхав у [Остерський] Городок.

Кияни ж, почувши [про] Ізяслава, вийшли назустріч йому з радістю. І сів Ізяслав у Києві на столі діда свойого і отця свойого з честю великою, [і] багато захопили вони дружини Юрієвої по Києву.

Музики та скоморохи. Фреска у Софійському соборі. XI ст.

А од святої Софії Ізяслав поїхав із браттям на Ярославів двір. І угрів він позвав із собою на обід, і киян, і тут, обідавши з ними на Великім дворі на Ярославовім, вони сильно веселилися. Тоді ж угри на [арабських] конях і на скакунах вигравали на Ярославовім дворі, многе-множество. А кияни дивувалися безлічі угрів, і воїнській вправності їх, і коням їхнім.

Володимир же [Володаревич] з Андрієм [Юрійовичем] цього не знали і стали обидва коло Мичська. Однак, пославши сторожів, вони дізналися, що Юрій у Городці вже, а Ізяслав — у Києві. Коли ж Володимир галицький почув, що Ізяслав в'їхав у Київ, а Юрій вибіг із Києва, то сказав Володимир Андрієві Юрійовичу і Володимиру Андрійовичу: «Яке се княжіння є свата мойого? Коли рать на нього з [Володимира іде, то як сього не взнати? А ти, син його, сидиш у Пересопниці, а другий — у Білгороді, як сього не устерегти?» І сказав він із гнівом Андрієві Юрійовичу: «Якщо так ви княжите зі своїм отцем, то справляйтесь самі, а я не можу на Ізяслава один піти. Ізяслав учора зо мною хотів битися, на вашого отця йдучи, а на мене обертаючись [і] маючи намір битися зо мною. А так як нині в'їхав він в усю землю Руськую, то не можу я один на нього поїхати». І, це сказавши, вернувся він у Галич.

Музика. Фреска у Софійському соборі. XI ст.

І сказав він мичанам: «Дайте мені серебра, скільки я од вас вимагаю, а то візьму вас на добичу». Але вони не мали [того], чого од них вимагали дати. І вони, знімаючи срібло із ушей і з шиї [і] переливаючи, оддавали те срібло Володимиру. Володимир же, побравши срібло, пішов, так само беручи срібло по всіх городах, аж до своєї землі. Андрієві ж і Володимиру він сказав: «А ви обидва поїдьте до свойого отця». І поїхали Андрій та Володимир туди, на устя [ріки] Прип'яті, на [город] Давидову Боженку[215], а звідти удвох поїхали в Остерський Городок до отця свого Юрія.

А на другий день Ізяслав послав у Вишгород [послів] до отця свого Вячеслава і сказав йому: «Отче, я кланяюсь тобі. Бо оскільки мені бог отця мойого Мстислава забрав, то ти мені єси отець. Нині я кланяюсь тобі і каюсь за те знову: завинив я і перший раз, коли мені бог дав побідити Ігоря коло Києва, а я тобі честі не склав, і потім, коли [воював] коло Тумаща. Нині ж, отче, я за все се каюся перед богом і перед тобою. Якщо мені, отче, се простиш ти, то й бог мені простить. А нині, отче, осе я даю тобі Київ. Поїдь і сядь на столі діда свойого і отця свойого». Вячеслав же сказав: «Сину! Бог тобі поможи, що ти честь мені склав єси. Бо якби ти і давно так учинив, то чи мене б ти ушанував єси? Богу б ти честь воздав єси. А що ти говориш: «Ти мій єси отець», — то і ти мій син. У тебе отця нема, а в мене сина нема. Тому ти ж мій син, ти ж мій брат». І на тім вони хреста чесного цілували, що не розлучитися їм обом ні в добрі, ні в злі, а бути разом.

Сережка київського типу. Срібло, скань, зернь. XII ст. Київські сережки. Золото, скань, зернь. XII ст.

У сей же рік преставився Ростислав[216]Юрійович у Переяславлі на світанні великої п'ятниці. І положили його брати Андрій, і Гліб, і Мстислав у церкві святого Михайла поблизу стриїв своїх Андрія і Святослава [Володимировичів].

У РІК 1151

У РІК 6659 [1151].Увів Ізяслав стрия свого і отця свого Вячеслава в Київ [Великдень[217]]. Вячеслав же в'їхав у Київ, і поїхав до святої Софії, і сів на столі діда свойого і отця свойого. І позвав він сина свого Ізяслава до себе на обід, і киян усіх, і королевих мужів, і угрів із їхньою дружиною. І пробували вони у великій приязні [з ними], і Вячеслав та Ізяслав велику честь учинили уграм, — Вячеслав же од себе, а Ізяслав теж од себе, — і дарами многими оба одарили їх, і посудом, і одежею, і кіньми, і паволоками, і всякими дарами.

У той же час прийшла вість до Вячеслава і до Ізяслава, що Володимир галицький вернувся в Галич, а Андрій Юрійович і Володимир Андрійович ідуть обидва од нього туди, на устя Прип'яті, до отця свого, на Давидову Боженку.

А на другий день прислав Вячеслав до Ізяслава [посла] і сказав йому: «Сину! Бог тобі поможи, що склав ти єси мені честь, яко отцю своєму. І я також, сину, тобі мовлю: «Я вже старий і всіма ділами не можу вже рядити. Тож будемо ми оба в Києві. А якщо нам буде яке діло чи в християнах чи в поганих, то ми підемо разом. А дружина моя і військо моє — нехай се буде нам обом, і ти правуй. І якщо нам можна буде куди поїхати, то оба поїдемо, а як ні, то ти їздь із моїм військом і з своїм». Ізяслав же з великою радістю і з великою честю поклонився І отцю своєму і сказав: «Отче! Я кланяюсь тобі. Як ми сказали єсмо, так же нам і дай бог бути разом, допоки ото ми оба й живі будемо».

Змагання ряджених. Фреска у Софійському соборі. XI ст.

А [на] третій день покликали вони до себе угрів, одряджаючи їх додому в Угри, і так сказали вони їм: «Поїдьте до свойого короля, а до нашого зятя, а ми оба вслід за вами шлемо сина свойого Мстислава». А королеві [Гейзі] вони сказали, мовлячи: «Бог тобі поможи, брате, що ти нам так поміг єси. Так може вчинити тільки брат рідний чи син отцю, як ото ти нам обом учинив єси. І ми тобі, брате, знову мовимо: «Осе шлемо ми до тебе сина свойого Мстислава зі словами». І, це сказавши, одпустили вони їх з великою честю до короля-таки в Угри.

А потім Вячеслав та Ізяслав, зібравшись разом, одрядили сина свого Мстислава до короля в Угри і королеві так сказали: «Ти нам так учинив єси, як ото може тільки брат рідний братові своєму або син отцю, так ото ти нам обом поміг. І ми знову, брате, собі мовимо: «Дай нам бог нероздільно з тобою бути в усьому». А якщо твоя обида де, то дай нам бог там самим стати за твою обиду, або ж [із] браттям своїм, або із синами своїми і полками своїми. А нам тобі нічим за се одплатити, тільки головами своїми, так, як ти нам обом учинив єси. Нині так само добре своє діло заверши. Самого тебе ми не зовемо, тому що цесар проти тебе воює, але пошли нам поміч. Або таку саму, або ж сильнішу од сеї пришли нам із братом своїм[218], а з нашим сином Мстиславом, тому що Юрій є сильним, а Давидовичі та Ольговичі з ним є, а іще й половці дикії з ним, бо він їх золотом приводить. Нині ж, брате, сеї весни поможи нам. А якщо ми оба сеї весни будемо не зайняті, то ми станемо зі своїми військами тобі на поміч. А як ти од цесаря збавишся, то ти будь нам помічником. А все тобі скажуть твої мужі і брат твій Мстислав: як нам бог поміг, а іще як за нами стала Руськая земля вся і чорні клобуки».

А тоді, одрядивши ж Мстислава в Угри, вони обоє одрядили також мужів своїх до Ростислава [Мстиславича] у Смоленськ, і сказав Вячеслав Ростиславу: «Осе, брате, бог з'єднав нас разом із твоїм братом, а з моїм сином Ізяславом. І тепер, знову добувши Руськую землю, він склав мені честь і посадив мене в Києві. А я, сину, тобі[219]мовлю: «Як мені син брат твій Ізяслав, так мені йти». І я тобі кажу, сину: «Потрудись до нас обох сюди, хай ми всі побачимо разом, що нам бог явить». Ізяслав же сказав братові своєму Ростиславу: «Ти мене, брате, багато спонукав єси, щоби ото скласти честь стриєві своєму і отцю своєму. І ось нині бог привів мене в Руськую землю, і поєднав я стрия свойого і твойого в Києві задля тебе і задля всеї Руської землі. І я також тобі, брате, мовлю: «Там у тебе в Новгороді, за волею божою, син твій і мій Ярослав, і там у тебе Смоленськ. Отож, брате, все урядивши там, піди-но ти до нас сюди, хай ми всі разом побачимо, що нам явить бог».

Юрій же послав [послів] у Чернігів до Давидовича до Володимира і до Святослава Ольговича, кажучи так: «Ось уже Ізяслав у Києві. Підіть-но обидва мені в поміч».

Святослав тим часом не діждав Великодня, а пішов [із Новгорода-Сіверського] в понеділок страсної[220]неділі. А у вівторок родився в нього син, і нарекли його у святому хрещенні ім'ям Георгій, а по-мирському Ігор[221]. Великдень же він провів у [городі] Блестовиті, а звідти пішов до Чернігова. І коли він з'єднався з братом своїм Володимиром [Давидовичем], то рушили вони обидва в човнах у Городок [Остерський] до Юрія.

Тоді ж Ізяслав Давидович пішов до Києва, до Вячеслава [Володимировича] і до Ізяслава Мстиславича, і стали вони коло Городця [Пісочного], і тут одпразникували Юріїв день.

У той же час прийшов Ростислав зі смольнянами, із безліччю воїв, до стрия свого Вячеслава і до брата свого Ізяслава. Коли ж побачив Вячеслав синівця свого Ростислава, а Ізяслав брата свого, то зраділи вони тоді радістю великою і воздали тоді хвалу богові, і його пречистій матері, і силі животворящого хреста, і пробували вони у великій веселості і у великій любові.

Руси перепливають Дніпро у човнах. Мал. XIII (XV) ст.

І рушив Юрій до Києва[222], і стали вони у [дворі] Родунії, і прибуло половців багато диких Юрієві на поміч. Оскільки ж Ізяслав стерігся і не дав[223] [їм] вбрести в Дніпро, то тоді стали вони битися в насадах по Дніпру од Києва і аж до устя Десни: ті з Києва в насадах виїжджали битися, а ті — з табору. І при цьому билися вони кріпко, але не могли нічого врадити проти Києва, бо Ізяслав хитро спорядив був човни: гребці ж у них були невидимі. Тільки весла [було] видно, а людей не було видіти, бо човни були покриті дошками, і борці, стоячи в бронях наверху, стріляли, а керманичів було два — один на носі, а другий на кормі; куди вони хотіли, туди йшли, не обертаючи човнів.

І Юрій, порадившися з Володимиром з Давидовичем, і з Святославом Ольговичем, і з Всеволодовичем Святославом, і з половцями, хотів звідти піти вниз до Вітечівського броду. Але не одважилися вони пустити човни мимо Києва, а пустили їх [Чорториєм] у Долобське озеро[224]і звідти волокли їх берегом [Дніпра] у [річку] Золотчу. По Золотчі ж увійшли в Дніпро човни їх, а половці Юрієві ішли по лугу.

Запорозький човен.

Вячеслав тим часом та Ізяслав із братом своїм Ростиславом, і з Ізяславом Давидовичем, і з Володимиром[225], братом своїм, і з [Борисом Всеволодовичем], городенським князем, і з дружиною своєю, і з киянами, і з чорними клобуками, порадившись, також пішли по сій стороні Дніпра, по горі, а човни його, [Ізяслава], теж [рушили] по Дніпру.

Прийшовши ж, стали вони на Вітечевім [броді] коло Мирославського села, одні навпроти одних. І, стоячи тут, билися вони за брід, з'їжджаючись у насадах; ті захоплювали сих, а сі — тих. Бо коли вони стояли тут одні проти одних, то Ізяслав не дав їм тут вбрести [в Дніпро]. Не можна було ні тим на сю сторону, ні сим — на ту.

Юрій же, порадившися з синами своїми, покликав до себе Володимира Давидовича, і Святослава Ольговича, і Всеволодовича Святослава, і половців і став їм мовити: «Осе, браття, стоїмо ми тут. Чого ми тут достоїмося? Постараймося ж, щоб нам узяти в них як-небудь брід Зарубський і перейти на ту сторону». І, таким чином, уподобали це всі. Юрій тоді послав синів своїх з половцями, а Володимир Давидовим і Святослав Ольгович послали обоє Всеволодовича Святослава, а самі вони тут стали, приготувавшись до бою військами своїми. Вони стали споряджати човни свої коло піску біля своєї сторони [Дніпра], а тоді спорядили човни свої всі коло піску і самі поїхали обік них берегом.

Шолом і кольчуга (броня).

Юрійовичі[226]ж, і Святослав Всеволодович, і половці дикі приїхали до Зарубського броду. Але на сій стороні був [воєвода] Шварно зі сторожами. І знайшли вони, [де] вбрести в Дніпро[227], і тоді половці, побачивши сторожів Ізяславових, що мало їх є, пішли, отож, вбрід проти них на конях, за щитами, і з списами, і в бронях, щоб битися. І покрили вони Дніпро множеством воїв, а руси переїхали в човнах.

Шварно ж, це побачивши, побіг і прибіг до Ізяслава. Він бо, [Ізяслав], у той час послав був сина свого Мстислава в Угри, і тому ненадійним був йому брід, оскільки не було тут князя, а боярина не всі слухають. Коли ж сини Юрієві і обидва Святослави з половцями перебрели Дніпро, вони послали [гінця] до Юрія, кажучи: «Поїдь уборзі, ми вже єсмо перейшли Дніпро. Щоб не ударив на нас Ізяслав». І Юрій з Володимиром спішно прийшов до [города] Заруба, і перебрели вони через Дніпро.

У той же час Вячеслав, і Ізяслав, і брат його Ростислав, і Ізяслав Давидович, і Володимир, брат Ростиславів, і городенський князь [Борис Всеволодович] стояли всі коло [города] Івана. І тут прийшла їм вість [про все], і вернулися вони до Києва. Бо Вячеслав, і Ізяслав, і Ростислав, скликавши браття своє, стали радитися. Ізяслав же із братом своїм Ростиславом завжди хотіли з ними битися, а дружина Вячеславова, і Ізяславова, і Ростиславова, і всіх князів удержували од цього. І кияни, а найпаче чорні клобуки од цього вдержували, кажучи: «Княже! Не можна тобі поїхати до них, тому що ратники наші всі на конях є. А ти до них поїдеш, а він піде перед тобою до Росі, і тобі доведеться, оставивши своїх піших воїв, поїхати услід за ним. Отож ми, княже, вам так мовимо: «Сього не робіть, а поїдьте у свій Київ. А до нас приставте брата свойого Володимира, хай поїдемо ми до своїх веж. Забравши ж вежі свої, і жінок своїх, і дітей своїх, і стада свої, і все, що є нашого, ми й підем до Києва. А ви будете до вечора' в Києві, і ми будемо. Волимо ж ми за отця вашого, за Вячеслава, і за тебе, і за брата твойого Ростислава, і за все браття навіть голови свої зложити. Хай або честь вашу добудем, або ж тут із вами помремо. А Юрія ми не хочемо».

Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, послухавши дружини своєї, і киян, і чорних клобуків, одрядили тоді Володимира, брата свого, по вежі з торками, і з ковуями, і з берендіями, і з печенігами, а самі рушили до [города] Треполя і, прийшовши до Треполя, тут же й стали на ніч. А на другий день, як сходило сонце, Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав пішли од Треполя [до] Києва через борок.

Коли ж вони прибули, [то], не входячи в город, Вячеслав [та] Ізяслав стали оба табором перед Золотими воротами коло яру[228], а Ізяслав Давидович став межи Золотими воротами і межи Жидівськими, навпроти Бориславового двора[229], а Ростислав із сином своїм І Романом став перед Жидівськими воротами і многе-множество з ними, а городенський Борис — коло Лядських воріт. Кияни ж усіма своїми силами, і на конях, і піші, стали тоді якраз промежи князів: сюди вони стали, од Вячеслава [і] од Ізяслава праворуч, аж до Ізяслава [Давидовича] і до. Ростислава, а од Ростислава і аж до Олегової могили; а ліворуч Вячеслава і Ізяслава — аж до Лядських воріт. І так стали вони довкола всього города, многе-множество.

А в той же час і Володимир прийшов з усіма чорними клобуками, і з вежами, і з стадами, і [з] скотом їх. І сила-силенна [люду було], і великої шкоди вони накоїли, — тої ратники [їхні], а тої — свої: і монастирі обдерли, і села попалили, і сади всі порубали. Так що Вячеслав, Ізяслав і Ростислав повеліли Володимирові одійти з берендіями, і з вежами, і з стадами їхніми, — піти до Олегової [могили]. І стали вони межи урвищами од Олегової [могили] аж у сад [церкви] святого Іоанна [Предтечі? в Копиревім кінці], і сюди, аж до [гори] Щековиці[230]. А ковуї, і торки, і печеніги туди стали — од Золотих воріт по тих садах до Лядських воріт, а звідти — аж до [урочища] Клова, і до [села] Берестового, і до Угорських воріт, і до Дніпра.

Золоті ворота в Києві. 1037 р. Літографія 1835–1836 рр.

І так, навівши порядок у себе, князі, і дружина, і чорні клобуки, і кияни надумали тоді не йти супроти їхніх полків іти битися, а, припустивши їх до себе, тут-таки битися з ними. І сказав Ізяслав: «Якщо нам бог поможе, то ми одіб'ємося од них, бо вони не крилаті є, а, перелетівши за Дніпро, вони таки сядуть. А коли вже поверне він од нас, то тоді як нам бог дасть із ним». Вячеслав же сказав до Ізяслава і до Ростислава: «Осе ми, брати, уже приготувались єсмо. А Юрій мені брат є, але молодший за мене, а я старший єсмь. Тому хотів би я послати до нього і своє старшинство довести, або доведеться нам стати на суд перед богом. А бог на правду буде дивитися». І сказав Ізяслав і Ростислав: «Так ото, отче, ти й учини. Так правильно». Вячеслав тоді сказав мужеві своєму: «Ти поїдь до брата Юрія. Брата од мене цілуй. А ви, обидва брати і сини, Ізяславе і Ростиславе, слухайте. Перед вами я і одряджаю. Ти так скажи братові моєму: «Я, брате, вже багато говорив тобі і Ізяславу, обом вам: «Не пролийте крові християнської, не погубіте Руської землі». Сього вам боронячи, я не зважав на себе, що ви обидва мене сильно обидили, і перший раз, і другий, і безчестя на мене склали єсте. А я війська маю і силу маю, бо бог мені дав. Але я задля Руської землі і задля християн того всього не спом'янув, а навіть іще те вам дав знати, що Ізяслав, їдучи битися з Ігорем, так мовить: «Я Києва не собі домагаюсь, бо оно отець мій Вячеслав, брат старший, і йому його я домагаюсь».

Руків’я меча. Залізо, інкрустація золотом. Київ. XI–XII ст.

А як він се говорив, битися їдучи, то й бог йому поміг. А він же — Київ собі, а іще до того й Туров, і Пінськ у мене одняв. Так що [зяслав мене тим сильно обидив. А ти також: «Брате, поїдь до Переяславля з Ізяславом битися». Ти так само говориш: «Я Києва не собі домагаюсь. Оно в мене брат старший Вячеслав, він як отець мені, і йому його я домагаюсь». І бог тобі поміг. А ти ж — Київ собі, а іще до того Пересопницю і Дорогобуж у мене одняв єси. І ти мене так само сильно обидив, а мені один Вишгород дав єси. Та я на все те не зважав задля Руської землі і задля християн, а іще вас обох удержував. А ви мене обидва не слухаєте, хоча ж не мені ви не вгодили, як кажуть, а богові. І се ти мені мовив єси: «Перед молодшим я не можу поклонитися». А от Ізяслав, хоча й двічі він одступив од слова свойого, нині ж осе, добувши Київ, і поклонився мені, і честь мені склав, і в Києві мене посадив, і отцем мене назвав, а я його — сином. А що ти зарікся єси: «Молодшому я не поклонюся, то я ось старший за тебе є не мало, а багато. Я вже бородатим [був], а ти родився єси. Якщо ж ти хочеш на моє старшинство поїхати, як осе ти поїхав єси, — то хай буде воля божа в усьому». І так він послав.

Юрій же в той час стояв коло [города] Василева,і посол Вячеславів, прийшовши, проговорив усі ці речі Юрію[231]. Юрій тоді так само прислав свого посла і сказав Вячеславу: «Я тобі, брате, кланяюся. Так воно правильно є, як ти се й мовиш. Ти мені єси як отець. Якщо хочеш ти зо мною рядити, то нехай поїде Ізяслав до Володимира, а Ростислав до Смоленська. А ми оба самі урядимось».

Вячеслав же сказав: «У тебе сім синів, і я їх од тебе не відганяю. А в мене лише два сини, Ізяслав і Ростислав, а інші ж молодші є. Отож я, брате, тобі мовлю задля Руської землі і задля християн: «Поїдь ти у свій Переяславль і в Курськ зі своїми синами, а там у тебе Ростов Великий. І Ольговичів одпусти додому. А ми самі урядимось і крові християнської не пролиймо. Чи ти за своїм наміром таки підеш, як ти ото і поїхав єси?» І сказав Вячеслав, озирнувшись на святу Богородицю, що є над Золотими воротами: «А їй нас судити, пречистій владичиці, із сином своїм і богом нашим, у сей вік і в будучий». Це сказавши, він одпустив Юрієвого мужа.

А на другий день, приготувавшись до бою, прийшов Юрій до Києва. І при цім стали війська по тій стороні Либеді і почали битися через Либідь. Андрій же Юрійович і Володимир Андрійович з половцями налягли [своєю] силою і таким чином переїхали Либідь. Вони переїхали [там], де ото є Суха Либідь. Тане знала дружина його, [Юрія], що Андрій із половцями кинувся вперед, — а Володимира не пустив кормилець його [Паук], бо він молодий був на той час, — і коли Андрій гнав противників мало не до полків їх, один половчин схопив коня під ним і завернув його, лаючи дружину свою, тому що од нього відстали були всі половці. І вернувся Андрій назад цілим, бо уберіг його бог і молитва родителів його.

Золоті ворота в Києві. 1037 р. Літографія 1858 р.

І перестрілювалися ж вони до вечора через Либідь, а інші переїхали [її] і на оболоні билися супроти Вячеславового війська і! Ізяславового, а другі навпроти Лядських воріт на пісках билися. Ізяслав же, це побачивши, повелів усім своїм братам із полків нарядити дружину, — а полків не рушати, — і подав раду: всім заодно кинутись на них.

І так вони вчинили: і кинулися на них вони всі звідусіль, і чорні клобуки, і тоді вперли їх усюди в Либідь, а інші навіть броду не знайшли. І так побили вони їх, а другі захопили їх, інші ж навіть із коней повтікали, і багатьох побили. Тут же і Севенча Боняковича, дикого половчина, убили, який був прирік: «Буду я рубати в Золоті ворота так, як і отець мій!» І більше звідти ні один чоловік не переїхав уже на сю сторону. А Юрій, повернувши полки свої, пішов звідти, бо була йому вість, що йде на поміч йому сват Володимир [Володаревич] із Галича, і він пішов назустріч йому.

Ізяслав же і Ростислав приїхали до Вячеслава, кажучи: «Як вони ото вернулися, поїдемо вслід за ними». Але Вячеслав сказав: «Сину! Се єсть початок божої помочі. Сюди приїхавши, вони не досягли нічого, а тільки сорома добули. А ви, сину, не кваптеся. Бо як бог дасть, то або звечора, або ж уранці, як порадимося, ми й підемо вслід за ними». Ізяслав тоді сказав Борисові городенському: «Вони намагатимуться до Білгорода поїхати. Поїдь-но, брате, до Білгорода по бору». Борис же сказав: «Ось я, брате. Я готов єсмь».

Юрій тим часом прийшов до Білгорода і сказав білгородцям: «Ви єсте люди мої. Одчиніть-но мені город!» Білгородці ж сказали: «А Київ тобі як одчинився? А князь наш — Вячеслав, Ізяслав і Ростислав».

І Юрій, це почувши, рушив через бір до [города] Чернева[232], а звідти пішов за вал і став коло [річки] Бзяниці[233], бо тут він сподівався до себе галицького князя Володимира, оскільки, відступивши од Києва, він послав був по нього синівця Андрійовича Володимира.

Ізяслав же, почувши цю вість, пішов услід за Юрієм, остерігаючись того, аби він не з'єднався з Володимиром галицьким. Отож Вячеслав, і Ізяслав, і Ростислав, поклонившись у вівторок святій Богородиці Десятинній і святій Софії, виступили з города. Кияни ж сказали Вячеславу, і Ізяславу, і Ростиславу: «Нехай же підуть усі, [кожен], коли він може хоч палицю в руки взяти. А якщо хто не піде, то нам їх дай, хай ми самі поб'ємо їх». І так рушили вони всі, один від одного не одстаючи, з радістю, за своїми князями, і на конях, і піші, многе-множество.

Деісус. Мозаїка у Софійському соборі. XI ст.

Пішовши, стали вони коло Звенигорода на ніч. А назавтра, в середу, встали пізно і, не дійшовши до [города] Василева, стали на обід.

У той же час посол пригнав із Угрів до Ізяслава од сина його Мстислава і сказав: «Син тобі кланяється і так мовить: «Осе я даю тобі знати: король, зять твій, послав тобі поміч, якої ж ото ніколи не бувало, многе-множество, і я вже з ними пройшов Гору. Якщо ми будем тобі спішно до надоби, то пошли назустріч нам, хай ми боржїй поїдемо». Ізяслав тоді, з'їхавшися з Вячеславом і з братом своїм Ростиславом і таким чином порадившись, одрядили [посла] назад до Мстислава, так кажучи: «Ми осе вже йдемо на суд божий. А ви нам, сину, завше до надоби. Постарайтеся ж якомога більше».

А самі вони знялись, рушили до Василева. А потім, приготувавши до бою полки свої, пішли мимо Василева через [ріку] Стугну і, прийшовши до валу, але не проходячи валу, тут і стали полками своїми на ніч. А застиг [Ізяслав] його, [Юрія], коло Перепетових [могил], маючи намір битися з ним. Сторожі, доїхавши під Юрієві полки, гонилися з ними.

У день же четверга, перед [сходом] сонця, і Вячеслав, і Ізяслав, і Ростислав пройшли [через] вал на чисте поле і рушили битися [туди], де ото стояв Юрій. Бо слали вони послів межи собою щодо миру, але Ольговичі і половці не дали миритися, тому що вони скорі були на кровопролиття. І стояли вони до вечора[234]. Юрій [теж], перейшовши за [ріку] Рут, став.

Коли ж світала п'ятниця, Ізяслав, приготувавши до бою всі полки свої, рушив до нього. Та Юрій не хотів іще битися, а ждав Володимира [Володаревича]. Ізяслав тим часом приступав усе ближче, і тоді бог зробив [таку] млу, що нікуди не видно, тільки до кінця списа [було] видіти. І застиг [їх] дощ, і під ним уперлися вони в озеро обоє, і роз'єднало їх озеро, і тому не можна було [піти] ні тим [на сих, ні сим] на тих.

Мла ж піднялася опівдні, і прояснилося небо. І побачили війська одні одних обаполи озера; і тому билися вони на крилах обох військ, а самим військам не можна було з'їхатись. А як було к вечору, то тоді пішов Юрій за пагорби з полками своїми. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав пішли услід за ним у верхів'я озера, маючи намір битися з ним. Але Юрій попереду них зайшов полками своїми за [річку] Малий Рутець і, перейшовши грязину, там же й став на ніч. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, прийшовши, стали на ніч тут же навпроти нього. Стояли вони так одні проти одних, що стріли не доходили.

А на другий день, у суботу[235], коли зорі почали займатися, спершу у війську в Юрія [ударили] в бубни і в труби затрубили, і полки стали готуватися. Так само у Вячеслава, і в Ізяслава, і в Ростислава почали бити в бубни і в труби трубити, а полки стали готуватися. Юрій тоді з синами своїми,і Володимир Давидович, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав, приготувавшись полками своїми, рушили на верхів'я Рутця. А Вячеслав, Ізяслав і Ростислав так само пішли полками своїми супроти них. Коли ж було [близько] до верхів'я Рутця, то тоді Юрій, і Володимир Давидович, і Святослав [Ольгович], і половці дикі, і Всеволодович Святослав, повернувши полки свої, пішли до Великого Руту, не хотячи битися, бо прагнули вони зайти за Рут, а тут і ждати Володимира галицького. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, це побачивши, — що вони відходять од них, — послали вслід за ними стрільців своїх, чорних клобуків і русь, і тоді почали вони наїздити в тил полків [їхніх], перестрілюватися з ними і стали в них вози однімати. Коли ж побачив це Юрій, і сини його, і Володимир Давидович, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав, що не можна їм за Рут перейти, коли побачили вони, що ті наїздять на тил полків їхніх і вози їх однімають, то тоді, обернувшись полками своїми, стали вони супроти них.

Бойові топори.

І коли йшли вони битися, [то] Андрій став вести полк отця свого, через те що він тоді був старший між братами. Побачивши ж, що половці стоять позаду, і до них пригнавши і укріпивши їх на битву, він звідти в'їхав у свій полк і укріпив свою дружину.

У той же час Ізяслав і Ростислав примчали до отця свого Вячеслава, кажучи: «Ти багато добра хотів єси, та сього не схотів брат твій. Нині ж, отче, ми або голови свої зложимо за тебе, або ж честь твою добудем». Вячеслав же сказав: «Брате і сину! Од рождення мойого неохоч був я на кровопролиття, та до сього мене довів брат мій. Коли осе ми вже єсмо на сім місці, то вже богові судити». І тоді вони оба поклонилися йому і поїхали у свої полки. І в'їхав Ізяслав у своє військо, і послав [гінців] по всіх своїх полках, кажучи: «Дивіться ж на мій полк. І як вам піде мій полк, так само й ви підіте». І тоді полки рушили одні до одних.

Коли ж іще полки йшли одні до одних, то Андрій Юрійович, узявши списа, поїхав наперед, і зітнувся раніше за всіх, і зламав списа свого. Тоді вдарили коня під ним у ніздрі, і кінь почав метатися під ним, і шолом спав із нього, і щита на ньому обірвали. [Але] через боже заступництво і молитву родителів своїх він зостався цілим. І так само перед усіма полками своїми в'їхав Ізяслав, один, у війська противників і списа свого зламав. І тут рубонули його в руку, і в стегно його вдарили, і од цього він злетів з коня.

Коли ж зступилися полки, була січа люта і завзята. Бог же, і свята богородиця, і сила чесного животворящого хреста помогли Вячеславу, і Ізяславу, і Ростиславу, і тут побідили вони Юрія. А половці ж Юрієві, ні по стрілі [не] пустивши, тоді побігли, а потім — Ольговичі, а потім побіг Юрій із дітьми. І коли вони втікали через Рут, багато дружини втопилося в Руті, бо був він багнистий. І коли вони втікали, [то] тих побили, а других захопили. Тут же вбили Володимира Давидовича, князя чернігівського, доброго і кроткого, і інших многих побили, і половецьких князів багатьох захопили, а других побили.

Срібна чара Володимира Давидовича. Напис: «А се чара кня[зя] Володимирова Давыдовича кто из нее пь[еть] тому на здоровье а хваля бога своего и осподаря великого кня[зя]».

Коли ж зійшлися війська, і кінники, і піші, то Ізяслав лежав поранений. А тоді він схопився, і тут хотіли його піші кияни вбити, вважаючи за противника [і] не взнаючи його. Ізяслав же сказав: «Я князь є!» І один із них сказав: «А, так ти нам єси і потрібен!» І, вийнявши меча свого, став він його сікти по шолому. На шоломі ж над чолом був написаний золотом святий мученик Пантелеймон. І ударив він його мечем, і так пробився шолом до лоба. Ізяслав же сказав: «Я Ізяслав єсмь, князь ваш». І зняв він із себе шолом, і вони впізнали[236]його. І, це почувши, многі підхопили його руками своїми, з радістю, яко цесаря і князя свойого. І тоді вигукнули всі війська: «Киріє елейсон!», — радуючись, що перемогли вони полки противників, а князя свого живого видячи.

Ізяслав же вельми знемагав од ран, бо зійшов був кров'ю. Та коли він почув Ізяслава [Давидовича], який плакав над братом своїм Володимиром, то тоді, облишивши свою неміч, [піднявся], і посадили його на коня, і він поїхав туди, і так тужив над ним, як ото по братові своєму. І, довго плакавши, він сказав Ізяславу Давидовичу: «Його нам обом уже не воскресити. Але се, брате, бог і святая пречиста ворогів наших побідили, і нині вони втікають кругом. А Чернігів — ось, і тому ти вже, брате, не стій, а зберися і, взявши брата свойого, поїдь-но до Чернігова. А я тобі поміч придам. Будь же нині до вечора у Вишгороді». Ізяслав тим часом порадився з братом своїм Ростиславом, і послали вони з ним Романа, сина Ростиславового, придавши йому дружину.

І тоді поїхав Ізяслав [Давидович] з Романом до Чернігова, узявши брата Володимира на полі бою. А як ото сказали їм Ізяслав і Ростислав до вечора бути у Вишгороді, так же вони й прибули, і тої ночі переправлялися [через Дніпро], а на другий день першими поїхали до Чернігова. Ізяслав, отож, в'їхав із Романом з Ростиславичем у Чернігів і, погребши брата свого, сам сів на столі брата свойого в Чернігові.

Юрій же з дітьми перебіг Дніпро коло Треполя[237] і поїхав по тій стороні [Дніпра] в Переяславль. А половці утекли в Половці, а Святослав Ольгович і Всеволодович Святослав перебігли Дніпро вище од [города] Заруба і втекли удвох в [Остерський] Городець. Святослав же Ольгович був важкий тілом і струдився був, утікаючи. І звідти, з Городця, він послав до Чернігова синівця свого Святослава Всеволодовича, а сам не міг їхати. Святослав же пригнав до перевозу, до Десни, і тут була йому вість, що Ізяслав Давидовичі Роман Ростиславич уже в'їхали в Чернігів. І, це почувши, він побіг назад, а назустріч стриєві своєму послав [гінця], кажучи: «Не їдь сюди, а туди поїдь, до Новгорода, бо сюди в'їхав уже Ізяслав Давидович і Роман Ростиславич». І, це почувши, Святослав [Ольгович] і [Святослав Всеволодович] побігли оба до Новгорода-[Сіверського].

Володимир же галицький пішов був до Юрія, свата свого, на підмогу, як той його і сподівався. Та коли він був коло [города] Божського, то тут прийшла йому вість, що Вячеслав, і Ізяслав, і Ростислав перемогли вже Юрія і половців його побили. Як же почув це Володимир, то також, поспішно повернувши, пішов до Галича.

І так, Вячеслав, і Ізяслав, і Ростислав, воздавши хвалу богові, і його пречистій матері, і силі животворящого хреста, з честю і похвалою великою рушили до Києва. І тоді вийшло назустріч їм духовенство з хрестами: митрополит Клим [Смолятич], і ігумени поважані, і попи, і многе-множество духовенства. І з великою честю в'їхали вони в Київ і, поклонившись тут святій Софії і святій Богородиці Десятинній, пробували у великій веселості і в великій любові. І так стали вони жити.

Вячеслав тим часом та Ізяслав почали готуватися на Юрія до Переяславля, а Ростислав пішов до Смоленська.

Євангеліст Марко. Мозаїка у Софійському соборі. XI ст.

У той же час, коли Ізяславич Мстислав вів на поміч отцю своєму угрів, почув Володимир галицький, що йде Мстислав Ізяславич од короля з підмогою, з уграми, і пішов услід за ним. Оскільки ж Мстислав не знав [цього], то він став коло [города] Сапогиня, а угри стали навколо нього. Тоді ж вислав був йому і уграм Володимир Андрійович із Дорогобужа багато питва, і потім розповів йому Володимир: «Іде за тобою Володимир галицький». Мстислав же, п'ючи з уграми, сказав їм: «Іде Володимир галицький услід за нами». Угри ж, п'яні, вихвалялися, мовлячи: «Як він на нас прийде, то ми будемо з ним битися». Мстислав, отож, на ту ніч розставивши сторожів, сам ліг спати з уграми. А опівночі прибігли до нього сторожі, кажучи: «Іде Володимир». Мстислав тоді з дружиною, сівши на коней, став будити угрів, а угри лежали п'яні, як мертві. І було перед світом, і вдарив на них Володимир галицький, і мало їх захопили, — всіх побили. Мстислав же втік у Луцьк із дружиною своєю.

Тоді ж Ізяславу прийшла вість до Києва, що син його переможений, а угри побиті. І сказав він слово те, яке ми і раніш чували: «Не йде місце до голови, а голова до місця. Та аби бог дав мені здоров'я і королеві, а помстам — бути».

І, це сказавши, Вячеслав та Ізяслав рушили на Юрія до Переяславля, і брат Ізяславів Святополк [пішов], і берендичі. І, прийшовши[238], билися вони коло Переяславля два дні. А на третій день поїхали вони, як звичайно, битися до города. І вирнули на них піші вої із города, і вони тоді, наїхавши на них, багато побили піших і передгороддя спалили.

Вячеслав тим часом та Ізяслав послали [послів], до Юрія, сказавши: «Ми оба кланяємося тобі. Ти іди до Суздаля, а сина посади в Переяславлі. Ми не можемо з тобою бути тут. Ти приведеш на нас половців знову». Юрій же не мав підмоги нізвідки, а дружина його була та побита, а та схоплена. І, присилуваний неволею, Юрій цілував їм хреста з дітьми своїми.

І приспів празник святих мучеників Бориса і Гліба, і сказали йому Вячеслав та Ізяслав: «Піди у свій Суздаль. Ти хреста єси цілував». Юрій же послав [послів] до них обох і сказав: «Я іду в Городок, а там, перебувши, піду в Суздаль». Вячеслав тоді та Ізяслав сказали: «Ти нам брат єси. Піди ж у свій Суздаль. А що про Городок ти мовиш, то, за сей місяць за один перепочивши, піди-таки у свій Суздаль. А як ти не підеш, то ми, так само прийшовши своїми полками, станемо навколо Городка, як осе і тут стоїмо. Але на тім цілуй хреста, що ти всього сього додержиш, а Києва од Вячеслава та од Ізяслава не [будеш] домагатися». І на тому на всьому поневолі довелося Юрієві цілувати хреста. Вячеслав же та Ізяслав сказали Юрієві: «А Святослав Ольгович тобі без надоби», — і так Юрієві не [дозволили, щоб] він заставляв його.

Наконечники списа і сулиці.

І, уладившись тут, Вячеслав та Ізяслав пішли до Києва. Юрій же зоставив у Переяславлі сина свого Гліба, а сам пішов у Городок [Остерський]. Андрій тим часом випросився у отця [піти] наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі, ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підем». І пустив його отець, і пішов він до себе додому, а Юрій пішов у Городок.

Коли ж Святослав Ольгович почув, що Юрій з Вячеславом і з Ізяславом уладився і з Переяславля виведений, то тоді зібралися вони із синівцем своїм Святославом Всеволодовичем і послали [послів] до Ізяслава [Давидовича] в Чернігів, кажучи: «Брате! Мир стоїть до війни, а війна до миру. А нині, брате, ми брати єсмо між собою. Прийми-но нас до себе. А ось отчини межи нами обома — дві. Одна — мойого отця Олега, а друга — твойого отця Давида. А ти, брате, — Давидович, а я — Ольгович. Тому ти, брате, візьми [все] отця свойого, Давидове, а що Олегове, то те нам обом дай, хай ми тим поділимось». Ізяслав тоді по-християнському вчинив: прийняв обох братів своїх і отчину їм обом вернув, а свою собі взяв.

У той же час Ізяслав Мстиславич послав послів своїх до короля [угорського Гейзи], зятя свого, кажучи: «Ось Володимир галицький дружину мою і твою побив. Тож нині, брате, гадай про се, гадай. Нам обом на собі не дай бог сього облишити, а дай бог помстити за се і за свою дружину. Тому ти, брате, готуйся у себе, а я — тут. Хай як нам із ним бог дасть!».

І тоді, одрядивши полки свої, сам він пішов до Городка на Юрія, взявши берендичів, і Ізяслава Давидовича, і Всеволодовича Святослава, і підмогу Святослава Ольговича. Юрій же заперся в Городку з дітьми своїми, і билися вони з городських стін протягом багатьох днів. І тяжко було йому, тому що не було йому помочі ані звідки, і цілував він їм хреста, що «я іду вже до Суздаля», і вони одступили од нього. Юрій тоді зоставив сина свого Гліба в Городку, а сам пішов до Суздаля із Городка. Юрій же туди пішов, на Новгород на Сіверський, до Святослава до Ольговича. І він, прийнявши його з честю великою, і повози дав йому. І пішов Юрій до Суздаля.

Ізяслав же з Вячеславом сів у Києві, причім Вячеслав — на Великому дворі, а Ізяслав — [на дворі] під Угорським, а сина Мстислава він посадив у Переяславлі.

У тім же році схопили полочани Рогволода Борисовича, князя свого, і послали до Мінська, і тут його держали у великій неволі, а Глібовича [Ростислава] до себе ввели. І прислали полочани до Святослава Ольговича [послів] зі [словами] приязні, що будуть вони мати його отцем собі і будуть слухатись його, і на тім цілували вони хреста його.

У той же час преставилася княгиня Ізяславова[239].

У РІК 1152

У РІК 6660 [1152].Ізяслав Мстиславич, зібравшись із Давидовичем Ізяславом і Святославом Всеволодовичем і при цьому порадившись, розвели Городок Юріїв[240]і спалили його, навіть і божницю святого Михайла; верх був зрублений з дерева, і це згоріло.

Апсида Михайлівської божниці в Городку Остерському. Сучасний вигляд.

У той же час король [Гейза] прислав до Ізяслава [посла], кажучи: «Отче! Я кланяюсь тобі. Ти прислав єси до мене про обиду [од] галицького князя, і я ж тут готуюсь. А ти теж готуйся. Ми не облишимо оба сього на собі. Хай як нам із ним бог дасть». Ізяслав тоді послав сина свого Мстислава до короля в Угри — повести короля на галицького князя. Король же, назвавши час, коли піти, послав [посла] до Ізяслава і сказав йому: «Я ось на коні вже сідаю і сина Мстислава із собою беру. І ти сідай уже на коні».

Ізяслав же, це почувши, зібрав усю свою дружину і рушив, узявши з собою Вячеславове військо все, і всі чорні клобуки, і киян ліпших, і всю руську дружину. І пішов він, а коли прийшов до Дорогобужа, то сюди приїхав до нього брат Володимир [Мстиславич]. Звідти рушили вони обидва до Пересопниці, і сюди прийшов до них Володимир Андрійович. Сюди ж прибув до них обох брат князь Святополк [Мстиславич] із [города] Володимира з військом своїм. І тоді, зібравшись усі, пішли вони до короля. Ізяслав, однак, брата свого Святополка не взяв, а зоставив його у Володимирі, а військо його із собою взяв.

І рушив Ізяслав од [города] Володимира з полками своїми по королевій дорозі, якою він, [король], приїхав був на Андрія на Володимировича з Ярославом Святополковичем, котрого і вбили тут, коло Володимира[241]. Ізяслав, отож, прийшов на Сян — ріку, що тече під Перемишль; і коли ж він перебрів ріку Сян, то сюди пригнав до нього посол од короля із сотнею дружини і сказав Ізяславу: «Зять, король, тобі кланяється і так тобі мовить: «Осе вже я тут п’ятий день стою, ждучи тебе. Поїдь-но!» Ізяслав же, це почувши, з великим поспіхом поїхав; на другий же день Ізяслав рушив до [города] Ярославля. Поминувши його, він став на обід, і сюди прислав до нього король мужа свого з військом більше тисячі. Ізяслав же, пообідавши тут, а тоді виладнавши полки свої, пішов до короля. І коли він прибував до табору, то король, сівши на коней з мужами своїми, виїхав назустріч Ізяславу з радістю. І тут обнялися вони з великою любов’ю і з великою честю, і поїхали, і сіли в короля у шатрі, і стали думати, як ото завтра рано поїхати битися до ріки до Сяну. І, таким чином, вони [це] надумали.

На другий же день рано король, ударивши в бубни, а тоді приготувавши до бою полки свої, пішов до Ізяслава.І, приславши [гінця], він сказав: «Поїдь зі своїми полками поблизу мойого війська. А де я стану, там же і ти стань, щоб добре нам про все гадати». Ізяслав же сказав королеві: «Сину! Хай буде так!»

І прийшли вони до ріки до Сяну нижче від города Перемишля, і тут стали полками своїми всіма. Володимир же став по тій стороні своїми полками. А в короля було війська сімдесят і три полки, опріч Ізяславових полків і опріч повідних коней і обозних.

І, ввійшовши в землю Галицьку Володимирову, вони стали, бо був день неділя, а король, за своїм звичаєм, ніде ж не знімався [в похід] у неділю. Володимир же, не даючи в свою землю раті ввійти, стрів їх і захопив зажитників[242]короля. А на другий день знявся король, рушив, а Володимир одступив назад [і] став за укріпленням.

І тоді король почав розставляти полки свої на бродах, а галичани насупроти розставляли свої полки. Але не могли вони вистояти проти короля, бо [куди] пішов Володимир своїм військом, там же і І король став навпроти нього. А Ізяслав пішов своїми полками вгору [Сяну], на броди, і, туди пішовши, став вище від короля на другім броді. Інші ж многі полки угорські пішли мимо Ізяслава на броди вище від Ізяслава.

Ізяслав, отож, сказав дружині своїй: «Браття і дружино! Бог ніколи Руської землі і руських синів на безчестя не давав! Вони всюди добували свою честь! І нині, браття, подбаймо про се всі. У сих землях і перед чужими народами дай нам бог честь свою добути!»

І, це сказавши дружині своїй, Ізяслав кинувся всіма своїми полками вбрід. А коли король і всі його полки побачили полки Володимирові, вони, не барячись, кинулися всі до них, кожен на свій брід, і в’їхали звідусіль у військо Володимирове. І так потоптали вони їх і багатьох тут побили, а інші потопились, а інших захопили.

Володимир же, побачивши силу угорську, побіг перед ними, та врізався в угрів і в чорних клобуків, [і] тільки один він утік з [боярином] Ізбигнівом з Івачевичем у город Перемишль. Город же Перемишль вони тоді [не] взяли були, хоча нікому із нього було битися. А не взяли його через те, що за городом, на лузі, над рікою над Сяном був княжий двір, і там у ньому добра було багато, і туди наринули всі вої.

Ізяслав же і король, зібравши всіх своїх воїв і всю свою дружину, тут же й стали оба табором, перед городом, над рікою над В'ягром. А Володимир почав слати [послів] до короля, миру просячи. На ту ж ніч вислав Володимир [мужів своїх] до арцибіскупа [Кукниша] і до воєвод королевих, і навмисне прикинувся, ніби він поранений, і сказав їм: «Благайте за мене короля: «Ранений я єсмь вельми. І я каюся за те, королю, що тобі я серце вередив, а іще, що став проти тебе. Нині ж, королю, бог гріхи прощає, і ти мені се прости. І не видай мене Ізяславу, тому що я вельми єсмь недуж. А якщо мене бог візьме, то сина мойого ти прийми до себе». І се йому [хай] спом'януть мужі [його], кажучи йому: «Отець твій був сліпий[243], а я отцю твоєму досить послужив своїм списом і своїми полками за його обиду, і з ляхами я за нього бився. Спом'яни ж про мене те і се мені прости». І многі дари вислав він арцибіскупу і мужам тим золотом, і сріблом, і посудом золотим і срібним, і одежею, аби вони вблагали короля, щоб він не став на нього і волі королеви не вчинив[244].

А на другий день король, з'їхавшися з Ізяславом, розповів [це] Ізяславу і сказав: «Отче! Я кланяюсь тобі. Осе Володимир прислав до мене. І благає він, і кланяється, а іще він і ранений є вельми, і не буде жити. І я тобі, отче, про се даю знати. А ти йому що одповіси?»

Ізяслав же сказав королеві: «Сину! Якщо Володимир помре, то [се] бог убив його, тому що він одступив од хресного цілування нам обом. Бо про що він цілував хреста і що тобі говорив — як він додержав? А іще до того соромом нас обох покрив! Тож нині чому ти ймеш йому віри? Адже він тобі не додержав і перший раз, і вдруге. Нині ж дав нам його бог, то ми самого захопімо, а волость його візьмімо!»

Мстислав Ізяславич також вельми переконував короля, а найпаче отця свого Ізяслава всіма провинами Володимира. Але король його не послухав, а послухав арцибіскупа і всіх мужів своїх, тому що Володимир вислав же був їм майно своє. І сказав король: «Я не можу його вбити, бо він благає мене, і кланяється мені, і за свою вину кається. Але якщо нині, хреста цілувавши, одступить він од сього, то тоді як мені з ним бог дасть. Хай або я буду в Угорській землі, або він у Галицькій!»

Володимир прислав [посла] також до Ізяслава і сказав: «Брате! Я кланяюсь тобі і каюся за свою вину, тому що я винуват єсмь. Тож нині, брате, прийми мене до себе, і прости мені, і короля застав, нехай мене прийме. А мені дай бог з тобою бути». Ізяслав же на все те не хотів навіть уваги звертати, але через королеву принуку і мужів його він почав тоді з ним ладитися.

І сказав король Володимирові: «На тім тобі цілувати хреста, що скільки [ти взяв] городів руських, то все тобі [треба] повернути, і з Ізяславом перебувати, і не одлучитися від нього ні в добрі, ні в злі, а завше з ним бути». І він на все це з радістю згодився.

Тим часом Ізяслав і король, з'їхавшись усі, — і з Володимиром [Мстиславичем], братом своїм, і [з] сином своїм Мстиславом [Ізяславичем], — до короля в шатро, стали слати мужів своїх із хрестом до Володимира [галицького]. Ізяслав, однак, не хотів водити його до хреста, але сказав король: «По правді я тобі, отче, мовлю. Се є той хрест, що на нім Христос бог наш своєю волею зволив пригвоздитися, і що його бог допровадив по своїй волі святому Стефану[245], і який сього хреста цілував. Хай він одступить і буде жив у той час, коли одступить од хресного цілування! А я тобі, отче, за се візьмуся: я або голову зложу, або добуду Галицьку землю. А нині я його вбити не можу». І тоді одрядили вони мужа свого з чесним хрестом до Володимира. Ізяслав послав [боярина] Петра Бориславича[246], а король послав своїх мужів.

І так послали вони мужів своїх, кажучи: «Ось ти прислав єси до нас обох, бо тепер нам дав був тебе бог і волость твою через твою вину. Але нині ми на тебе гнів облишаємо і волості від тебе не одбираємо. Але на тім тобі цілувати хреста: скільки [ти взяв] волостей Руської землі, то тобі [треба] повернути все, і від Ізяслава тобі не одлучитися, але завше разом із ним бути».

Мстислав же Ізяславич сказав отцю своєму Ізяславу і королеві: «Я вам обом мовлю: вам так належить, ви по-християнському дієте, що хресту чесному ймете віри і гнів на нього облишаєте. Але я вам перед сим хрестом мовлю чесним: як ото ви його обидва водите до хреста, так і він од хресного цілування одступить. Але ти, королю, свойого слова не забудь, як ти ото сказав єси: якщо Володимир одступить, то тобі коло Галича стояти знову». Король же сказав: «Я по правді тобі мовлю: якщо одступить од сього хресного цілування Володимир. Досі отець мій Ізяслав звав мене на поміч. Якщо він після сього одступить, то я тоді отця свойого позву собі на поміч». І, це сказавши, послали вони мужів своїх до Володимира.

І сказали мужі Ізяславові і королеві Володимиру: «Так тобі мовить брат Ізяслав і король: «Ти прислав єси до нас і за свою вину каєшся. Тому ми оба тобі те все прощаємо і волості од тебе не одбираємо. Але на тім цілуй хреста чесного: скільки за тобою городів руських, то тобі все [треба] повернути, і від Ізяслава тобі не одлучатися до кінця живоття свойого. А допоки ти жив єси, то бути тобі завше з ним разом». Володимир, отож, на всім на тім цілував хреста, але лежав, удаючи, ніби він знемагає од ран, хоча ран на ньому не було.

Ізяслав же з королем, з’їхавшись разом і таким чином пробувши у великій приязні і у великій веселості, роз’їхалися. Король у свою землю пішов, в Угри, а Ізяслав у Руську землю.

І прийшовши Ізяслав [до города] Володимира, послав посадників своїх у городи, що про них цілував був хреста Володимир, — у Бужськ, у Шумськ, у Тихомль, у Вигошев, у Гнійницю. Та не дав їх Володимир.

Ізяслав тим часом пішов до Києва, а до короля послав мужа свого, і розповів йому, що Володимир одступив од хресного цілування, і сказав: «Тобі вже не вертатися, ні мені. І я тільки даю тобі знати, що Володимир уже одступив од хресного цілування. Але ти тільки не забувай свойого слова, тому що ти сказав єси»,

І прийшов Ізяслав у Київ до стрия свого Вячеслава з великою радістю і з великою честю. І, воздавши хвалу богові і його пречистій матері, пробували вони у великій любові і в великій веселості. Прийшовши ж до Києва, Ізяслав послав [посла] до брата свого Ростислава в Смоленськ і розповів йому, як він із королем бачився при здоров’ї, і як бог пособив їм обом побідити Володимира галицького, і [що] при здоров’ї бог його привів назад у Руську землю. І, це почувши, Ростислав обрадувався вельми і воздав хвалу богові.

Коли ж почув Юрій [Володимирович], що Городець його розвели і спалили весь город, то, зітхнувши тоді з [глибини] душі, він почав збирати воїв, а до Ярославичів[247]у Рязань послав [послів], кажучи: «Підіте мені в поміч».

Ізяслав же Мстиславич, це почувши, послав [посла] до брата свого Ростислава і сказав йому: «Там, брате, у тебе, за волею божою, Новгород сильний, і Смоленськ. Тому, зібравшись, ти постережи ж землі своєї. Якщо Юрій піде на тебе, то я до тебе піду. А як він не піде до тебе, а помине твою волость, то піди ти сюди до мене».

Тоді ж пішли з Юрієм[248], — а не відмовили йому, — Ярославич Ростислав з браттям, і з рязанцями, і з муромцями, а також і половці — і Оперлюї, і Токсобичі, і весь половецький народ, скільки ото їх межи Волгою і Дніпром. І рушили вони туди, на Вятичі, і, отож, узяли їх там, [пішовши] на [город їхній] Мценськ. А звідти пішли вони на [городи] Спаш та на Глухів і тут стали.

Володимир же [Володаревич], почувши, що сват його Юрій іде в Русь, рушив із Галича до Києва. Але Ізяслав пішов супроти Володимира, і Володимир вернувся в Галич.

Половців же безліч прийшло до [города] Ольгова до Юрія, і Юрій послав [посла] до Святослава Ольговича, свата свого, кажучи: «Поїдь зо мною». Але Святослав побоявся, кажучи: «А як тоді він[249]піде на мене?» Та потім він пішов за ним, бо Юрій так говорив: «Оскільки ви спалили єсте мій Городець і божницю, то я за се так само попалю».

І звідти пішов він, [Юрій], до [города] Березого. А так як він став із половцями коло [річки] Свині в суботу, то назавтра, в неділю, не хотячи йти до города [Чернігова], він став коло [села] Гуричева[250].

А оскільки ж Юрій поминув Смоленську волость, то Ростислав вийшов услід за ним із Смоленська і випередив його, [прийшовши] до [города] Любеча раніше від Юрія. І тому що надумав він був із братом своїм Ізяславом піти в Чернігів на підмогу Ізяславу Давидовичу, то Ростислав із Всеволодовичем Святославом увійшли в Чернігів на поміч Ізяславу Давидовичу і заперлися обидва з ним у Чернігові. Юрій же став коло Гуричева і послав половців до Чернігова пустошити. Половці ж, прийшовши до города, багато здобичі взяли і [село] Семинь спалили. На ту ж ніч Ізяслав, і Ростислав, і Святослав, побачивши силу половецьку, повеліли людям усім утікати з острога в дитинець.

А на другий день Юрій і Святослав [Ольгович] приготували до бою воїв своїх і рушили до города, але стали, не дійшовши до Семиня. Тоді ж усе множество половців пішло до города битися і, одібравши острог, вони запалили передгороддя все. Але коли [князі], прийшовши усією силою, стали довкола города, а чернігівці билися з городських стін, то князі, порадившись, [сказали]: «Не кріпко б’ються дружина і половці, тому що з ними не їздимо ми самі». Андрій же [Юрійович] сказав: «Учинимо так: нехай я почну свій день». І, взявши дружину свою, він поїхав під город. А коли піші вої вийшли з города перестрілюватися, він кинувся на них з дружиною і з половцями: тих вони побили, а других увігнали в город. Тоді ж, наслідувавши його, інші князі їздили після цього під город. А піші вої, побачивши полки, не одважувалися вийти з города, тому що були перестрашені. Стояли ж вони дванадцять днів під городом.

У той же час Вячеслав з Ізяславом [Мстиславичем] стояли на сій стороні Дніпра, біля [села] Ольжичів. І коли почули Вячеслав та Ізяслав, що Юрій стоїть біля Чернігова, а половці, приїжджавши до Чернігова, навіть город попалили, то рушили вони оба від Ольжичів полками своїми до Чернігова. І коли ж вони були біля [города] і Моровійська, то тут побачили одні одних сторожі Вячеславові, Ізяславові і Юрієві, і тут захопили половці язика і привели до Юрія.

Коли ж Юрій, і Святослав Ольгович, і рязанські князі почули, що Вячеслав та Ізяслав ідуть чернігівцям на поміч, то половці, убоявшись цього, почали зніматися звідти, а князі, побачивши, що половці відходять, рушили од Чернігова і пішли за [ріку] Свинь та за [ріку] Снов.

Вячеслав же та Ізяслав, прийшовши, стали на [ріці] Боловосі, і сюди в’їхав до них обох Ростислав, Ізяслав Давидович і Святослав Всеволодович. І почали вони радитися, маючи намір поїхати вслід за ними. Однак вони не надумали [це], тому що ті відходили, не зупиняючись, бо вже було к заморозу. І тоді дійшли вони гадки кожному до себе додому поїхати і готуватися всім, допоки ото ріки стануть.

Гривна, браслети, персні й висячі кільця вятичів. Срібло, лиття, гравірування. XII–XIII ст.

Половці ж пішли од них туди, на Путивль, у Половці, і сильно волості їхні [розорили]. А Юрій рушив на Новгород на Сіверський і звідти ж пішов до [города] Рильська. Але коли він збирався піти з Рильська до Суздаля, то сюди примчав до нього Святослав Ольгович і став благати його, намагаючись удержати його [і] кажучи йому: «Ти хочеш піти звідси, а мене покинути. Ти й так волость мою погубив єси і хліби навколо города мойого потравив єси. А половці пішли в Половці. А після сього Ізяслав, зібравшись із братами своїми, піде на мене із-за тебе і решту волості моєї погубить». Юрій тоді згодився оставити йому поміч — і не оставив. Він залишив тільки сина свого Василька з п’ятьма десятками дружини. І так Юрій пішов до Суздаля, туди, на Вятичі, і таким чином остаток вятичів забрав.

Коли ж ріки стали, то Вячеслав з Ізяславом порадились, і послав Ізяслав [послів] до брата свого Ростислава в Смоленськ, кажучи йому: «Ти за волею божою там, у Смоленську і в Новгороді у Великім єси. Тож ти там удержи Юрія з тими[251], а до мене пошли з підмогою сина свойого Романа».

І тоді, відрядивши послів і зібравшій силу свою всю, Вячеслав з Ізяславом пішли на Святослава Ольговича до Новгорода і на Василька Юрійовича. А коли ж вони стали на [ріці] Альті, то сказав Ізяслав Вячеславу: «Отче! Ти вже старий єси і тобі не варто трудитися. Поїдь-но ти у свій Київ, а зо мною пусти військо своє». І коли стали вони біля [города] Всеволожа, то тут Ізяслав одрядив сина свого Мстислава на половців з полками своїми і з усіма чорними клобуками. Вячеслав же пішов у Київ, а Ізяслав пішов до Новгорода-[Сіверського]. І сюди прийшов до нього Святослав Всеволодович і Роман Ростиславич, синовець його, із Смоленська з полками своїми.

Ізяслав же прийшов до Новгорода, і другий Ізяслав — Давидович, і Святослав Всеволодович, і Роман Ростиславич лютого місяця <в одинадцятий день>. Вони рушили полками своїми до города і почали тут битися коло города, біля острожних воріт, і при цьому вперли їх, [новгородців], у город, а острог у них порубали[252]. А коли ж вони, [війська Ізяслава], вийшли із острога і, відступивши од города, пішли у стани свої, то настав же після взяття острога третій[253]день. І вислав Святослав [послів] до Ізяслава Мстиславича, кланяючись і просячи миру. Хоча Ізяслав не хотів миритися з ним, та було вже к весні, і через те вони помирилися.

Мстислав Ізяславич повертається в Переяславль, захопивши половецький полон. Мал. XIII (XV) ст.

І так, цілувавши хреста межи собою, вони роз’їхалися: Ізяслав пішов з Давидовичем Ізяславом до Чернігова, а Роман у Смоленськ до отця пішов, а Святослав Всеволодович у свою волость, а Василько Юрійович у Суздаль до отця пішов.

А коли ж прибув Ізяслав у Чернігів, то тут прийшла йому вість од сина од Мстислава, що бог йому поміг половців побідити на [ріці] Углі і на [ріці] Самарі. І велику здобич він узяв, самих прогнав, вежі їх узяв, коней їхніх і скот їхній зайняв, і безліч душ християнських визволив із полону. І вернулися вони в Переяславль, воздаючи хвалу богові за таку поміч, а визволених із полону він одпустив у їхні рідні місця. Ізяслав же, почувши, що син його здоров, воздав хвалу богові, і веселилися вони тут з Ізяславом Давидовичем.

А на другий день Ізяслав рушив до Києва і ввійшов у Київ із сином своїм Мстиславом і з великою честю і з великою похвалою. Приїхали вони обидва до отця свого Вячеслава, і Вячеслав, побачивши сина свого Ізяслава здоровим, воздав хвалу богові і силі животворящого хреста, і пробували вони у великій любові і у великій веселості. І так стали вони жити.

Ізяслав же, пославши посла до брата свого Ростислава в Смоленськ, розповів йому, що сам він ходив на Святослава на Ольговича і помирився з ним, а Мстислав прийшов, половців перемігши і багато здобичі взявши. Ростислав же, це все почувши, воздав хвалу богові і силі животворящого хреста і возрадувався радістю великою.

У той же час Ізяслав послав до Володимира галицького [боярина] Петра Бориславича[254]з хресними грамотами, тому що той же і в Перемишлі з королевими мужами водив був [Володимира] до хреста. І сказав йому, [Володимирові], Ізяслав: «Ти хреста єси нам обом з королем цілував на тім, що скільки [ти взяв] Руської волості, то тобі [треба] все повернути. А ти сього всього не додержав єси. Нині ж я сього не споминаю всього, але якщо ти маєш намір хресного цілування додержати і з нами обома бути, то поверни мої городи, про які ти нам з королем хреста цілував єси. А як не хочеш оддати, то одступив ти єси од хресного цілування. І ось твої грамоти хресні. Хай нам обом з королем з тобою як бог дасть».

І сказав Володимир [Петру Бориславичу]: «Ти скажи: «Ти, брате, вибрав єси час проти мене і короля на мене привів єси. Але якщо буду я жив, то або голову свою зложу, або за себе одомщу». І сказав йому Петро: «Княже! Ти хреста братові своєму Ізяславу і королеві цілував єси, що ти всього додержиш і з ними будеш обома. А ти вже одступив єси од хресного цілування». І сказав Володимир: «Осей хрестик малий?» [І] мовив Володимиру Петро: «Княже! Хоча хрест малий, та сила велика його єсть на небі й на землі. А тобі, княже, король присилав того чесного хреста, на якому бог своєю волею руки свої простер, і допровадив його бог по своїй милості святому Стефану. І те він дав тобі знати, що цілував ти [сього] всечесного хреста, а як ти одступиш, то не будеш жив»[255]. І сказав йому Петро: «А од королевого мужа ти ж чув єси про того чесного хреста?» І сказав Володимир: «Ви сього досить мовили єсте. А нині ти вийди звідси і поїдь до свойого князя!» І Петро, поклавши йому грамоти хресні, вийшов звідти. І не дали Петрові ні повоза, ні харчу. Петро ж поїхав на своїх конях.

І як тільки Петро з’їхав із княжого двора, то Володимир пішов до божниці, до святого Спаса, на вечерню. А коли саме був він на переходах[256]до божниці і тут побачив Петра, який їхав, то поглузував над ним і сказав: «Поїхав муж руський, схопивши всі волості!» І, це сказавши, він пішов на хори.

А одспівавши вечерню, Володимир таки пішов із божниці. І коли був він на тім місці, на сходах, де ото поглузував над Петром, він сказав: «Ой! Се хтось мене вдарив у плече!» І не міг він із того місця ні трохи поступити, і став падати. Але тут підхопили його під руки, і однесли його в горницю, і поклали його в окріп. І [одні] говорили, що [це] ломота підступила, а інші по-другому говорили, і багато прикладали [припарок][257]. І настав пізній вечір, і став Володимир знемагати вельми, а коли було спати пора, то тоді Володимир, галицький князь, преставився[258].

Петро ж виїхав із Галича, і настав уже йому вечір, і ліг він [спати] в [селі] Большеві. А коли було вже перед півнями, то примчав отрок із Галича до Петра, кажучи: «Князь тобі мовить: «Не їдь нікуди, а жди тут, доки по тебе я вишлю». Оскільки ж Петро не відав про смерть князя, а отрок про це йому не сказав, то Петро вельми був тим зажурений, що йому прийдеться назад у город поїхати, доведеться прийняти ще більше приниження. І Петро тужив. Та коли було ще до обіду, то тоді примчали із города до Петра [гінці], кажучи:«Поїдь! Князь тебе зове!»

Похорон Володимира Володаревича. Мал. XIII (XV) ст.

Петро ж поїхав у город і приїхав на княжий двір. І тут зійшли назустріч йому із сіней слуги княжі, всі в чорних накидках. І, побачивши це, Петро здивувався: «Що се є?» А коли він зійшов на сіни, то побачив Ярослава [Володимировича][259], який сидів на отчому місці в чорній накидці і в шапці, а також і всіх мужів його. І поставили Петрові стільця, і він сів. Ярослав же, глянувши на Петра, розплакався. Петро, не знаючи, сидів, і почав він питати: «Що сталося?» І повідали йому: «Бог сеї ночі князя взяв». І сказав Петро: «А я сеї ночі поїхав, і він [був] при добрім здоров’ї». Вони ж сказали: «Щось його ударило в плече, і од того він став вельми знемагати. А тоді бог узяв його». І мовив Петро: «Нехай буде воля божа, бо усім там бути». Ярослав тоді сказав Петрові: «Ми тебе задля того позвали єсмо. Осе бог волю свою вчинив так, як йому вгодно. А нині поїдь ти до отця мойого[260]Ізяслава, і од мене йому поклонися, і се йому дай знати: «Оскільки бог отця мойого взяв, то ти мені будь замість отця. Адже ти із моїм отцем сам відався. Що межи вами обома[261] було, то се вже бог осудив, якщо бог отця мойого взяв. А мене бог на його місці зоставив, і військо його, і дружина його у мене є, крім одного списа, [якого] поставлено коло гробу його, але й той у моїх руках є. Нині, отче, я кланяюся тобі. Ти прийми мене. Як сина свойого Мстислава, так само й мене. Хай їздить Мстислав коло твойого стремена по одній стороні тебе, а я по другій стороні коло твойого стремена їздитиму з усіма своїми полками». І тоді одпустили Петра.

У РІК 1153

У РІК 6661 [1153]. Послав Ізяслав сина свого Мстислава на половців до [ріки] Псла, тому що пакостили вони тоді по [ріці] Сулі. Але, не дійшовши до них, він вернувся.

На ту ж осінь послав отець Мстислава назустріч мачусі [Русудан][262], з Володимиром Андрійовичем і з берендичами. І ходили вони до [города] Олешшя, та, не знайшовши її, вернулися.

Святослав Ольгович, зібравшися з Ізяславом Давидовичем коло [города] Хоробора, утвердили, що їм за одного мужа бути. І, цілувавши межи собою хреста, вони роз’їхалися кожен до себе.

У тім же році Ізяслав Мстиславич почав готуватися на Ярослава Володимировича до Галича. І коли було три неділі до м'ясниць, то рушив Ізяслав на Галич, зібравши силу свою і Вячеславове військо узявши з собою; Ізяслав Давидович послав із ним своє військо, а син його, [Ізяслава Мстиславича], Мстислав прийшов із переяславським військом, і всі чорні клобуки [прибули]. І коли він прийшов до [города] Тихомля, то сюди прибув до нього з Дорогобужа брат Володимир [Мстиславич]; і Святополк, брат його, [Ізяслава], прийшов до нього з [города] Володимира, і Володимир Андрійович із [города] Берестія. А потім, коли вони зібралися всі біля [города] Володимира, пішов він до [города?] Станкова, а сюди ж і галицький князь вийшов полками своїми. Ізяслав тоді послав Володимира Андрійовича, і сина свого Мстислава, і чорних клобуків битися з ними через ріку через Серет, а сам пішов до [города] Теребовля.

А на другий день Феодорової неділі[263], у вівторок, перейшов він ріку Серет. Але настала в той день [така] мла велика, що не [було] видіти до кінця списа. Ізяслав тому, перейшовши [ріку], тут і став. А ввечері була вість Ярославу галицькому, що Ізяслав іде до Теребовля. І, це почувши, Ярослав пішов через [річку] Снов до Теребовля, та не встиг до бродів: Ізяслав перейшов був до них, [галичан], ріку Серет, а сторожі ж Ізяславові, побачивши полки галицькі [і] примчавши, розповіли [про них] Ізяславу. Ізяслав тоді, приготувавши до бою полки свої, рушив насупроти. І коли ото були вони один поблизу одного, то бог розігнав млу і прояснилось. І таким чином стали війська насупроти, дивлячись одні на одних.

Галицькі ж мужі почали мовити князю своєму Ярославу: «Ти молодий єси. Поїдь-но звідси і на нас дивись. Оскільки нас отець твій кормив і любив, то волимо ми за отця твойого честь і за твою голови свої зложити». І [ще додали вони], кажучи князю своєму: «Ти в нас один князь єси. Якщо тобі що вчиниться, то що нам діяти? Поїдь-но, княже, до города, хай ми самі б’ємося з Ізяславом. А хто з нас буде жив, то прибіжить до тебе, і тоді ми запремося в городі з тобою». І так одіслали вони князя свого, а самі поїхали битися.

Утеча Святополка Мстиславича, Володимира Мстиславича та Мстислава Ізяславича від галичан. Мал. XIII (XV) ст.

І зступилися полки, і була січа люта, і билися вони од полудня до вечора, і настало серед них замішання, і не знали вони, котрі побідили: Ізяслав гонив галичан, а брати його повтікали. Бо тоді побіг Святополк [Мстиславич], володимирський князь, а вслід за ним і Володимир Мстиславич, і Мстислав Ізяславич. Ізяслав же тут і став на бойовищі на ніч, а галичани вбігли тоді в город свій Теребовль.

Ізяслав бо захопив галицьких мужів, а галичани захопили Ізяславових у розвідці. І зостався Ізяслав з невеликою дружиною на бойовищі, і поставив він стяги галицькі, і пішли галичани під свої стяги, і захопили [вої Ізяслава] безліч колодників.

Печать Святополка-Івана Мстиславича.

На ту ж ніч, убоявшись, що він зостався був із малою дружиною на бойовищі, Ізяслав сказав: «Аби не зібралися вони на нас із города», — бо колодників було більше, ніж його дружини. І побачив він многе-множество пов’язаних колодників-галичан, і тоді повелів рубати їх, а ліпших мужів із собою забрав.

А на другий день Ізяслав же Мстиславич пішов у Київ, до себе додому, тому що брати його і дружина його розбіглися були.

Був же плач великий по всій землі Галицькій.

У РІК 1154

У РІК 6662 [1154]. Послав Ізяслав удруге сина свого Мстислава назустріч мачусі своїй [Русудан], бо вивів був [Ізяслав] із Обез жону собі, цесареву дочку. І зустрів її [Мстислав] у порогах, і привів її до Києва, а сам пішов у Переяславль. Ізяслав же узяв її собі за жону і справив весілля.

[У] тім же році вигнали новгородці Ізяславича Ярослава, а Романа Ростиславича[264] посадили [в себе].

У тім же році коло [города] Корчеська преставився Святополк Мстиславич, — він бо пішов був брату своєму Ізяславу на поміч. Ізяслав же, почувши, що бог узяв брата його, тужив по братові своєму.

А потім послав Ізяслав Ярослава, сина свого, до Володимира княжити.

У тім же році рушив Юрій[265] [Володимирович] з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь. І стався мор серед коней в усьому війську його [такий], якого ж не було ніколи. І прийшов він у Вятичі, і став, не дійшовши [до города] Козельська, і приїхали до нього половці. Юрій же, порадившись, послав сина свого Гліба в Половці, а сам вернувся в Суздаль.

Того ж року преставилася княгиня Гліба Юрійовича, в Суздалі.

[У] тім же році розболівся великий князь київський Ізяслав Мстиславич, на Стаєрів день[266]. А тоді був він вельми недужий, і преставився великий князь київський, поважаний, і благочестивий, і христолюбивий славний Ізяслав Мстиславич, онук Володимирів. І плакала по ньому вся земля Руськая, і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму, а найпаче ж, яко по отцю. Преставився він у ніч на неділю, на Філіппів день[267]. І тоді, опрятавши тіло його, положили його в церкві святого Феодора [Тірона], в отчому його монастирі[268].

Вячеслав же, стрий його, найбільше плакав по синівцю своєму, по Ізяславу, кажучи: «Сину! То моє було місце! Але перед богом нічого не вдіяти!» Син же Ізяславів Мстислав, опрятавши тіло отця свого і поклонившись гробу його, поїхав у свій Переяславль.

І прийшла вість у Чернігів до Ізяслава Давидовича, і він, ні трохи не загаявшись, поїхав до Києва. А була Вячеславу вість, що Ізяслав Давидович прийшов на Дніпро до перевозу. І Вячеслав послав до нього [гінця], і сказав йому: «Чого ти приїхав єси? І хто тебе позвав? Їдь-но ти у свій Чернігів!» Ізяслав же сказав: «Я приїхав брата свойого оплакати, адже тоді не був я коло брата свойого. Дозволь же мені, хай оплачу я гроб його, прийшовши». Але Вячеслав, порадившись із Мстиславом і з мужами, не пустив його в Київ, тому що іще не прийшов був Ростислав до Києва із Смоленська. Ізяслав тоді поїхав назад до Чернігова.

Вячеслав тим часом послав [гінця] по Святослава по Всеволодовича, кажучи йому: «Ти єси Ростиславу син любимий. Так само і мені. Поїдь-но сюди до мене, перебудь же у мене в Києві, допоки ото прийде Ростислав. А тоді ми всі урядимось». Святослав же Всеволодович, не сказавши [про це ні] Ізяславу Давидовичу, ні стриєві своєму Святославу Ольговичу, поїхав до Вячеслава у Київ. І так перебували вони оба з Вячеславом у Києві, ждучи Ростислава із Смоленська. Ізяслав же Давидович і Святослав Ольгович послали [послів] по Юрія до Суздаля.

У той же час Ростислав прийшов із Смоленська до Києва. І кияни всі вийшли з радістю великою назустріч своєму князю, і так були йому раді всі. І вся земля Руськая, і всі чорні клобуки обрадувалися, що Ростислав прийшов у Київ.

Ростислав тим часом, зібравшись зі Святославом Всеволодовичем, поїхали обидва, поклонилися отцю своєму Вячеславу. А Вячеслав, побачивши Ростислава, сина свого, обрадувався радістю великою і сказав йому: «Сину! Осе я вже в старості єсмь і всіма ділами не можу рядити. Отож, сину, я даю тобі [те], що й брат твій держав і рядив. Так само я і тобі даю, а ти мене май за отця і честь мені складай, як ото і брат твій Ізяслав честь мені складав, і за отця мене мав. А ось військо моє і дружина моя, — ти ряди». Ростислав же, це почувши, поклонився отцю своєму Вячеславу і сказав йому: «Вельми рад я, господине і отче! Я маю тебе за отця і господина, як ото і брат мій Ізяслав мав тебе і в твоїй волі був».

Початок княжіння Ростиславового в Києві

[8.Х 11 1154][269] І посадили кияни Ростислава в Києві, кажучи йому: «Як ото і брат твій Ізяслав складав честь Вячеславу, то так і ти складай. А до кінця живоття твойого — Київ твій». Ростислав тоді сказав Святославу Всеволодовичу, сестричу своєму: «Осе я тобі даю Туров і Пінськ за те, що ти приїхав єси до отця мойого Вячеслава і волость мені постеріг єси. За се і наділяю я тебе волостю». І Святослав поклонився Ростиславу і прийняв [волость] з радістю.

У той же час прийшла вість Ростиславу: Гліб Юрійович із безліччю половців ідуть до Переяславля. Ростислав тоді зі Святославом виступили з Києва до [города] Пересічна і тут почали оба збирати дружину. І пригнав посол од Мстислава од Ізяславича з Переяславля до Ростислава і до Святослава, і розповів їм, що рать примчала до Переяславля, і перестрілювалися вони з ними, [половцями].

Ростислав же, це почувши, послав сина свого Святослава в Переяславль, а Мстислав виїхав із Переяславля назустріч Святославу. І тоді, з'єднавшись, поїхали вони оба у Переяславль.

А на другий день прийшли половці до Переяславля, і [переяславці] стали битися з ними. Виїжджаючи з города, билися вони з ними кріпко. Половці ж, побачивши, що виїхала до них, [переяславців], підмога, одійшли від города[270]. А тоді, не стаючи, пішли вони за [ріку] Сулу, бо вони боялися Ростислава і Святослава [Всеволодовича]. Святослав же Ростиславич, одпровадивши половців, приїхав до отця свого і розповів, що половці пішли собі.

Ростислав тим часом, це почувши, став радитися з братами своїми, [щоб] піти [до] Чернігова на Ізяслава на Давидовича. І, так надумавши і навіть у Київ не входячи, Ростислав пішов полками своїми мимо [города]. Узявши Всеволодовича Святослава, і Мстислава Ізяславича, і торків, і киян, він перейшов Дніпро коло Вишгорода. Тут же він і став, навпроти Вишгорода, збираючи дружину свою [і] кажучи: «Аби нам упередити Юрія. Ми або його проженемо, або примиримо з нами».

А на другий день примчали до Ростислава [гінці] з Києва і повідали йому: «Отця тобі Вячеслава бог узяв». Ростислав же сказав: «А ми вчора їхали, і він [був] при добрім здоров’ї». І він, [посланець], розповів йому і сказав: «Сеї ночі веселився він зі своєю дружиною і пішов спати здоров. А як ліг, так більше й не встав, тут його бог узяв». Ростислав же, це почувши і тоді зоставивши полки свої, сам погнав до Києва. І тоді плакав він по отцю своєму, і провів його до гробу з честю великою, із безліччю народу. І положили його у святій Софії, де ото лежить Ярослав [Володимирович], прадід його, і Володимир [Мономах], отець його.

Похорон Вячеслава Володимировича. Мал. XIII (XV) ст.

І, отож, опрятавши тіло його, Ростислав поїхав на Ярославів двір, і скликав мужів отця свого, Вячеславових, і тивунів, і ключників, велячи нести майно отця свого перед себе — і одежу, і золото, і серебро. А знісши все, він став роздавати [його] по монастирях, і по церквах, і по затворах[271], і нужденним. І, так роздаючи все, собі ж він не взяв нічого, тільки хрест чесний узяв на благословення собі. А остаток майна він дав, щоб чим ото над ним справити поминки, за що свічу і просфору йому придбати. І, все це урядивши, він дав накази Мстиславові й княгині (Любаві), матері своїй, а сам, узявши решту дружини Вячеславової, поїхав назад, на ту сторону [Дніпра], до полків своїх.

Мозаїчний орнамент у Софійському соборі. XI ст.

І приїхав Ростислав у полки свої, і став думати зі Святославом Всеволодовичем, і з Мстиславом з Ізяславичем, із синівцем своїм, і з мужами своїми, маючи намір піти до Чернігова. Але мужі боронили йому піти до Чернігова, кажучи йому: «Осе бог узяв стрия твойого Вячеслава, а ти іще з людьми в Києві не договорився єси. Поїдь-но ліпше в Київ та з людьми договорися. І якщо стрий прийде на тебе, Юрій, коли ти з людьми вже дійдеш згоди, то вгодно тобі буде з ним помиритися — помиришся, а як ні, то рать почнеш із ним».

Ростислав же всього того не послухав, а рушив на Ізяслава на Давидовича до Чернігова. Почувши ж [це], Давидович Ізяслав послав [посла] по Гліба Юрійовича, щоб він прийшов із половцями до нього спішно. Ростислав тим часом, і Всеволодович [Святослав], і Ізяславич Мстислав, прийшовши, стали на [ріці] Боловосі. При цім Ростислав, і Святослав, і Ізяславич послали мужів своїх до Ізяслава Давидовича в Чернігів, кажучи: «Цілуй нам хреста. Ти в отчині своїй, Чернігові, сиди, а ми в Києві будемо. Ми ж усі разом». Ізяслав, однак, сказав: «А нині [що] я вам зробив, що ви єсте на мене прийшли? Хай як мені з вами бог дасть!» Бо, пославши [посла], він підвів був [близько] Гліба Юрійовича з половцями, з якими той побував і коло Переяславля.

А на другий день Ізяслав з’єднався з половцями і з Глібом. І вийшли вони до Боловоса насупроти їм, [воям Ростислава], і стрільці перестрілювалися через ріку. Ростислав же, побачивши силу-силенну половців, убоявся, бо [він і його спільники] прийшли були з невеликим військом. Почавши слати [послів] до Ізяслава Давидовича [і] миру просячи, він став давати йому од себе Київ, а од Мстислава — Переяславль. Мстислав же, почувши це, що він оддає од нього Переяславль, сказав: «Хай ні мені [не] буде Переяславля, ні тобі Києва». І, сказавши [це], повернув Мстислав коня під собою з дружиною своєю од стрия свого.

І тоді половці об’їхали військо їх, і вони билися з ними два дні, а потім зітнулися [з ними] половці, і побігли всі Ростиславові вої. І багатьох [половці] побили, а других многе-множество захопили. І розбіглися князі і дружина Ростиславова, і Святославова, і Мстиславова.

Під Ростиславом[272] же на першому поскоку упав кінь його, і Святослав, син його, це побачивши, зіскочив із коня, і заступив отця свого, і став битися, а за ним і тут, навколо нього, [Ростислава], зібралося трохи дружини, і вони тоді підняли йому коня.

Ростислав, отож, побіг, і перебіг Дніпро нижче від [города] Любеча, і пішов до Смоленська. А Мстислав Ізяславич з Ростиславичем Святославом утік і вбіг у Переяславль. І взяв він жону свою [Агнесу], і пішов у Луцьк, а Святослава Всеволодовича, який тоді тікав, схопили половці. Однак Ізяслав із жоною своєю виручили Святослава од половців, і інших [із] руської дружини многих виручили, і багатьом добро зробили обоє; якщо хто од половців утікав у город [Чернігів], то [Ізяслав] тих не видавав.

Ізяслав тим часом послав [послів] до киян, кажучи: «Я хочу до вас поїхати». Вони ж боялися половців, — бо тоді тяжко було киянам, тому що не зостався був у них ні один князь у Києві, — і послали кияни єпископа Деміана канівського, кажучи: «Поїдь до Києва, хай не візьмуть нас половці. Ти єси наш князь. Поїдь-но».

Ізяслав тоді, в’їхавши в Київ, сів на столі і Гліба [Юрійовича] послав у Переяславль княжити. Ізяслав також послав [послів] до Святослава Ольговича і почав з ним радитися, щоби ото Ізяславу у Києві сидіти, а Святославу — в Чернігові. Але Святослав довідався, що Юрій іде, і таким чином перед Юрієм не можна [було] б їм удержатися.

Тоді ж багато лиха наробили половці навколо Переяславля, і села попалили всі, і Альтську божницю, святих мучеників Бориса і Гліба храм, запалили.

Тої ж зими рушив був Юрій[273] в Русь, почувши про смерть Ізяславову. І [коли] був він навпроти Смоленська, то прийшла йому вість: «Брат тобі помер, Вячеслав, а Ростислав переможений, а Ізяслав Давидович сидить у Києві, а Гліб, син твій, сидить у Переяславлі».

Тоді [ж] новгородці [30.1 1155[274]], прийшовши до Юрія, взяли в нього сина Мстислава князем собі.

У той же час Юрій пішов до волості Ростиславової. І Ростислав, почувши це, і тоді зібравши воїв своїх многе-множество, і приготувавши до бою полки свої, рушив супроти нього до [города] Зароя, але тут і став. І коли Ростислав тут стояв, він послав [посла] до Юрія, просячи в нього миру [і] кажучи: «Отче! Я кланяюсь тобі. Ти раніше добрий був єси до мене і я до тебе. А нині я кланяюсь тобі. Ти мені стрий єси, як отець». І Юрій сказав: «Справді, сину. З Ізяславом я не міг бути, а ти мені єси свій брат і син». [І], не спом'янувши злоби брата його, він облишив на нього гнів. І тоді цілували вони оба межи собою хреста про повну злагоду, і Юрій пішов до Києва, а Ростислав у свій Смоленськ.

У РІК 1155

У РІК 6663 [1155]. Зустрів його, свата свого Юрія, Святослав Ольгович біля [города] Синіна Моста, коло [города] Радоща, і вони зібралися обидва. Тоді ж зустрів його Всеволодович [Святослав] коло Стародуба і, приїхавши, ударив йому чолом, кажучи: «Я вже стеряв розум». А Святослав Ольгович став благати свата свого Юрія, прохаючи його помиритися із синівцем своїм[275] Всеволодовичем. Юрій тоді дав йому мир. І цілував він хреста Юрієві про все, чого той волив, і стриєві [своєму, Святославу], і повелів йому Юрій із собою піти до Києва. І рушили вони оба до Стародуба, а звідти пішли до Чернігова.

Тоді ж послав Святослав Ольгович [посла] до брата свого Ізяслава [Давидовича] в Київ, кажучи йому: «Поїдь ти, брате, із Києва. Іде до тебе Юрій. Позвали ж ми єсмо його оба». Але Ізяслав не хотів і не послухав брата свого Святослава.

І тоді, дійшовши [до] Чернігова, Святослав тут зостався, а по брата по Ізяслава послав [посла] знову, кажучи: «Піди з Києва. Нехай іде в Київ Юрій. А я тобі Чернігів одступлю, християнських душ заради, аби не погинули», — бо радився Святослав [із Юрієм] про сидіння Ізяславове в Києві. Та Ізяслав не хотів із Києва піти, тому що полюбився був Київ йому. І зостався Святослав [у] Чернігові, а Юрій став коло [города] Моровійська.

І послав Юрій [посла] до Ізяслава, кажучи: «Мені отчина Київ, а не тобі». Ізяслав тоді прислав [посла] до Юрія, благаючи, і кланяючись, [і] кажучи: «Чи я сам сів у Києві?[276] Посадили мене кияни, тому не вчини ти мені пакості. А ось твій Київ». Юрій же, милостивий сей, облишив на нього гнів, і таким чином вийшов Ізяслав із Києва.

Початок княжіння Юрієвого в Києві

І так Юрій, дякуючи богові, увійшов у Київ[277]. І вийшло назустріч йому множество народу, і сів він на столі отців своїх і дідів, і прийняла його з радістю вся земля Руськая. Тоді ж, сівши, він роздав волості дітям: Андрія посадив у Вишгороді, а Бориса — в Турові, [а] Гліба — в Переяславлі, а Василькові дав Поросся.

Тої ж весни[278] прийшли половці і пустошили Поросся. Та Василько з берендичами, настигнувши, побив їх, а других [берендичі] захопили. І приїхав він до отця зі славою і честю.

Тоді [ж] приїхав до Святослава Ольговича синовець його Святослав Всеволодович і цілував йому хреста. Тоді ж він придав йому три городи, а Сновськ собі одібрав, і Корачев, і Воротинськ, тому що [Святослав Всеволодович] був од нього, [Святослава Ольговича], одступив. І пішов Святослав Ольгович [до] Сновська.

Тоді ж Ізяслав [Давидович] став підбивати [Святослава Ольговича] почати війну проти Юрія, та не дав йому Святослав [сього вчинити].

[У] тім же році послав Юрій [Володимирович] Юрія Ярославича[279] з [воєводою] Жирославом [Нажировичем] і з Вячеславовими внуками[280] на Мстислава на Ізяславича, і вигнали вони його з Пересопниці в Луцьк.

Тоді ж Юрій повелів зятеві своєму Ярославу [Володимировичу] галицькому іти на нього до Луцька. І Мстислав, зоставивши брата свого Ярослава в Луцьку, сам пішов у Ляхи[281], а Володимирович Ярослав галицький із Володимиром Мстиславичем, мачушичем[282], постоявши біля Луцька і не досягнувши нічого, вернулися назад. Юрій тоді послав посла[283] по синівця свого по Ростислава до Смоленська, кажучи йому: «Сину! Мені з ким Руськую землю удержати? З тобою. Поїдь-но сюди».

Тоді ж пішов Юрій назустріч половцям на збір [із ними] до Канева. І половці, приїхавши до нього, почали просити [за] браття своє, що їх захопили були берендії[284]. Але берендичі не оддали їх, кажучи: «Ми умираєм за Руськую землю з твоїм сином[285] і голови свої кладемо за твою честь». І Юрій не вчинив їм насильства, а половців, одаривши дарами, відпустив, а сам пішов до Києва.

У той же час прийшла Юрієва княгиня з дітьми своїми[286] із Суздаля до Смоленська, до Ростислава [Мстиславича]. Ростислав же, узявши стриїню свою з собою, пішов до стрия свого з усім військом своїм і прибув да стрия свого Юрія в Київ. І, отож, обнялися вони оба з великою любов’ю і з великою честю, а тоді веселилися.

Ростислав же, прийшовши до Києва, став просити за братанів своїх, і Юрій [його] послухав. Ростислав тоді послав [послів] по брата свого Володимира [Мстиславича] до [города] Володимира, а по Мстислава і по Ярослава [Ізяславичів] до Луцька і привів їх обох до Юрія, до стрия свого, із полками їх. А Мстислава він зоставив у Володимирі. Не одважився бо Мстислав їхати, кажучи: «Схопить мене Юрій». Юрій же з цими двома помирився, а до Мстислава послав [посла] із хресним цілуванням і з тим помирився.

[У] тім же році прийшла до Юрія галицька поміч од зятя його од Ярослава, тому що почав був замишляти Давидович Ізяслав війну проти Юрія.

У тім же році прийшли знову половці [по викуп] за мир і стали, по [город] Дубницю і аж до верхів’я [ріки] Супою. Юрій тим часом, зібравшись із синівцем своїм із Ростиславом, і з Володимиром [Мстиславичем], і з Ярославом Ізяславичем, і галицьку поміч узявши, пішов на збір до Канева. І послав він [посла] до половців, кажучи: «Підіте до мене миритися». Але половців приїхало до нього мало, як на розглядини, і вони сказали: «Ми прийдемо до тебе завтра всі». І на ту ніч усі вони втекли.

Юрій же вернувся у Київ, а тоді, порадившись із синівцями своїми, послав [посла] до Давидовича Ізяслава, кажучи: «Чи хочеш ти прийти до нас миритися? Чи щоб осе ми до тебе?» Ізяслав же, побачивши, що Юрій поєднався із синівцями своїми, цілував їм хреста, і тоді Юрій відпустив синівців своїх. Ростислав при цім поклонився стриєві своєму Юрієві і пішов у свій Смоленськ, а брат його Володимир — до [города] Володимира, а Ярослав [Ізяславич] — до Луцька.

Тоді ж Юрій пішов на збір з Ізяславом з Давидовичем і з Святославом з Ольговичем, і там зібралися вони, коло [города] Лутави. Тоді ж Юрій дав Ізяславу [город] Корчеськ, а Святославу Ольговичу — [город] Мозир, і, уладившись там із ними обома, він пішов у свій Київ.

У тім же році пішов Андрій від отця свого із Вишгорода в Суздаль без отчої волі. І взяв він із Вишгорода ікону святої Богородиці, що її допровадили з [іконою] Пирогощею із Цесарограда в одному кораблі, і накував на неї більше тридцяти гривень золота, опріч срібла, і опріч каменя дорогого, і великого жемчугу. Прикрасивши, він поставив її в церкві своїй святої Богородиці у Володимирі-[Суздальському][287].

Ікона Богородиця (Володимирська Богоматір). Вишгород. Ікона Богородиця (Володимирська богоматір). Мал. XIII (XV) ст.

Тої ж зими повелів Юрій Мстиславу, синові своєму, оженитися в Новгороді з дочкою [боярина] Петра Михалковича, і він оженився.

Тої ж зими Юрій узяв у Ізяслава Давидовича в Чернігові дочку його за сина свого Гліба в Київ.

У той же час Ростислав Мстиславич, смоленський князь, цілував хреста з браттям своїм, з рязанськими князями, про повну злагоду. Бо вони всі покладалися на Ростислава і мали його за отця собі. А Володимир, брат його, сидів у [городі] Володимирі, а синівці його обидва, Мстислав і Ярослав [Ізяславичі, — в Луцьку].

Тоді ж Володимир Мстиславич пустив матір свою, Мстиславову [удову Любаву], в Угри до короля [Гейзи], зятя свого, і король дав багато майна тещі своїй.

У РІК 1156

У РІК 6664 [1156]. Прийшов [у Київ] блаженний єпископ новгородський Нифонт, ждучи митрополита Костянтина з Цесарограда, бо була йому вість, що митрополит уже вирушив [у дорогу]. І постигла його, [Нифонта], недуга, і болів він тринадцять днів, а тоді почив із миром місяця квітня у двадцять і перший день[288], у суботу великодньої неділі. І покладений він був у Печерськім монастирі у Феодосієвій печері.

Він же, який мав велику любов до [церкви] святої Богородиці і до отця Феодосія, про дивне-таки видіння розказав. За три дні до недуги своєї він бачив сон, коли він прийшов із заутрені і опочивав. «І осе опинився я в церкві Печерській на Святошинім місці[289]. І коли я молився много зі сльозами пресвятій богородиці, щоби побачити отця Феодосія, і збиралося багато братії в церкві, то один, приступивши, сказав мені: «Ти хочеш побачити отця Феодосія?» І коли я одповів: «Якщо можна — покажи мені», — то він, узявши мене, ввів у олтар і тут показав мені отця Феодосія. І я, прийшовши, поклонився йому, а він, уставши, почав благословляти мене, і, обнявши мене руками своїми, став цілувати мене, і сказав мені: «Добре, [що] ти прийшов, брате [і] сину Нифонте. Однині будеш ти з нами нерозлучно». А держав він сувій у руці, і я попросив його, і коли він дав мені його, я розгорнув, прочитав його, і на початку було в ньому написано: «Се я і діти мої, що їх мені дав бог». І після сього я проснувся».

Той бо Нифонт, єпископ, був поборником усеї Руської землі і ревнителем був про божественне. Його ото Клим силував служити з собою, а він йому так говорив: «Ти не дістав єси благословення од святої Софії, ні од святого великого собору, ні од патріарха. Тим-то не можу я з тобою служити, ні згадувати тебе у святій службі. А молюся я за патріарха». І він, [Клим], мучився з ним і наущав проти нього Ізяслава [Мстиславича] і своїх прибічників. [Та] не міг він йому нічого вдіяти, бо патріарх[290] прислав йому грамоти, вихваляючи його і причислюючи його до святих. А він ще більше укріплювався, слухаючись грамот патріарших. Він також мав приязнь із Святославом з Ольговичем, бо Святослав сів був без нього, [Клима], в Новгороді-[Сіверському][291].

У той же рік утік Володимирович [Святослав], синовець Ізяслава [Давидовича], із [города] Березого в [город] Вщиж і зайняв у нього всі городи подесенські [і город] Всеволож. Не сказавши, що знімає [з себе] хресне цілування стриєві своєму [Ізяславу], він став на бік Ростислава [Мстиславича], на бік смоленського князя, а від стрия одступивши. І прийшов до нього Мстиславич [Ростислав] із Стародуба в залогу.

Тоді ж і Мстислав Ізяславич наїхав зненацька на стрия свого на Володимира [Мстиславича] до [города] Володимира, і схопив жону його і матір його [Любаву], і, посадивши їх на вози, повіз їх, до Луцька одіслав, а стрий його Володимир утік до Перемишля. А дружину його він розграбував і добро все одняв, що його принесла була з Угрів [удова] Мстиславова. А Володимир звідти, [з Перемишля], утік в Угри до короля [Гейзи], зятя свого.

Потім пішов Юрій, узявши з собою Ізяслава Давидовича і Святослава Ольговича, до [города] Заруба на стрічу з половцями і з ними учинив мир. А було їх многе-множество, тому Ізяслав, узявши їх, поїхав із ними до Березого на синівця свого на Святослава [Володимировича][292]. А Юрій пішов до Києва і Святослава Ольговича узяв із собою.

Тоді ж і митрополит Костянтин прибув із Цесарограда. І прийняв його князь Юрій з честю, і полоцький єпископ [Козьма], і Мануїл, смоленський єпископ, котрий тікав був од Клима. І тоді, звергнувши із Клима сан і [його] настановлення і вчинивши службу божу, благословили вони князя Юрія Володимировича. А потім [Костянтин] і дияконам, що їх ставив був митрополит Клим, настановлення вернув, бо вони писали до нього рукописання на Клима.

Заруб. Городище. Сучасний вигляд. Печать митрополита Костянтина І.

[У] тім же році Святослав [Ольгович] пішов до брата свого Ізяслава [Давидовича]. Стоячи там, коло [города] Мстиславля, вони оба вчинили мир із двома синівцями своїми, [Святославом Всеволодовичем та Святославом Володимировичем], і вернулися до себе.

У РІК 1157

У РІК 6665 [1157][293]. Рушив Юрій із зятем своїм Ярославом [Володимировичем] із галицьким, і з синами своїми, і з Володимиром з Андрійовичем, і з берендичами до [города] Володимира на Мстислава на Ізяславича. Хоча Ізяслав Давидович і Святослав Ольгович хотіли піти з Юрієм, але Юрій не взяв їх, послухавши зятя свого Ярослава галицького і ймучи йому віри, що вони з ними [собі] хочуть добути Володимир. І через те він їх обох не взяв. Юрій же [города] Володимира не собі домагався, а цілував він був хреста брату своєму Андрієві [Володимировичу] за живоття його іще, що по смерті його волость удержати синові його. А потім він Володимиру Андрійовичу хреста цілував, що добуде йому [город] Володимир. І через те пішов він до [города] Володимира добувати [його] Володимиру.

І зустрілися Юрій із Ярославом галицьким у Свинухах, у селі, а звідти рушили оба до [города] Володимира і стали в [селі] Хвалимичах. Туди ж прийшов до них Володимир Мстиславич із Угрів. І звідти ж і вчинили вони наїзд до города, в суботній день, і після перестрілки приїхали в табір. А назавтра ж, у недільний день, вони пішли до города з обозом і, прийшовши, стали довкола города. Юрій став коло Гридшиних воріт, а Ярослав коло Київських воріт, біля лугу.

І став Володимир Андрійович проситися воювати, і послав його Юрій, і поїхав він до [города] Червена. Але червеняни заперлися в городі, і під’їхав Володимир під город, і став мовити: «Я не війною прийшов до вас, тому що ви єсте люди, які були милії отцю моєму, а я вам свій княжич. Одчиніться ж!» А один із городських стін, потягнувши стрілою, ударив його в горло, але ж бог заступив його од смерті. І тоді, гніваючись, він повелів пустошити багато.

Юрій же стояв коло Володимира десять днів. І обложили вони його, [Мстислава Ізяславича], в городі, і багато крові проливалося з обох сторін, а інші, яким завдавали ран, умирали. І Юрій, бачачи непокору його перед собою, зжалився над погибеллю людською і став мовити дітям своїм і боярам своїм: «Не можемо ми стояти тут, тому що він, меншим будучи, не покориться мені. А я не радуюся з погибелі його, ні прогнанню його. Адже я сказав: «Приведу його до хресного цілування, як і братів його». Та він не схотів сього, а ще радується з пролиття крові».

І Юрій, порадившися з дітьми своїми і з мужами своїми, вернувся у Київ, а зять його [Ярослав] пішов у Галич, у свою волость. Так, не вчинивши миру, [Юрій] вернувся до себе. А Мстислав ішов услід за ним до [города] Дорогобужа, розоряючи і палячи села. І багато лиха він накоїв.

Юрій же, прийшовши до Дорогобужа, сказав Володимиру Андрійовичу: «Сину! Я із твоїм отцем, а з своїм братом Андрієм хреста цілував на тім, що коли хто із нас двох останеться, то той буде дітям обох нас за отця і волость удержить. А потім я тобі хреста цілував мати тебе собі за сина і Володимир тобі добути. Нині ж, сину, оскільки я тобі Володимира не добув, то ось тобі волость». І дав він йому Дорогобуж, і Пересопницю, і всі погоринські городи[294], а синові своєму Борисові дав Туров.

У той же час привів був Юрій Івана Ростиславича, прозваного Берладником, із Суздаля, окованого, маючи намір оддати його Ярославу, зятеві своєму. Бо прислав був уже Ярослав по Берладника князя Святополка [Юрійовича][295] і [воєводу] Коснятина Сірославича з великою дружиною. Та почав мовити Юрієві митрополит [Костянтин] і всі ігумени, кажучи: «Гріх тобі є. Цілувавши йому хреста, ти держиш [його] в такій біді і навіть іще хочеш видати на вбивство». І він, послухавши їх, одіслав його назад до Суздаля, окованого.

Узнавши ж, що Юрій одіслав [його] назад до Суздаля, Ізяслав [Давидович] послав напоперек йому мужів своїх і взяв його до себе в Чернігів. І так ото ізбавив бог Івана од великої тої біди.

У РІК 1158

У РІК 6666 [1158]. Почав Ізяслав Давидович замишляти війну проти Юрія і перетягнув до себе Ростислава Мстиславича і Мстислава Ізяславича. І Святослава Ольговича він підмовляв до себе, [щоб] встати на Юрія. Але Святослав сказав: «Я хреста цілував йому і не можу без причини на нього встати», — і не згодився з ним.

І призначив Ізяслав з Ростиславом і з Мстиславом похід на Юрія. І послав Ростислав Романа, сина свого, з військом своїм, а Мстислав рушив із Володимира. І коли Ізяслав збирався піти до Києва, то в той день приїхали до Ізяслава кияни, кажучи: «Поїдь, княже, до Києва. Юрій он помер». Він тоді, проливши сльозу і руки звівши до бога, сказав: «Благословен ти єси, господи, що мене ти єси розсудив із ним смертю, а не кровопролиттям».

Юрій бо, пивши в осменика[296] у Петрила, в той День на ніч розболівся, і було недуги його п’ять днів. І преставився в Києві Юрій Володимирович, князь київський, місяця травня в п’ятнадцятий [день], у середу на ніч, а назавтра, в четвер, положили [його] в монастирі святого Спаса на Берестовім[297].

І багато зла вчинилося в той день: розграбували двір його Красний, і другий двір його за Дніпром розграбували, що його він сам називав «Раєм», і Васильків двір, сина його, розграбували в городі, і побивали суздальцїв по городах і по селах, а добро їхнє грабуючи.

Початок княжіння Ізяславового в Києві

Ізяслав же Давидович увійшов у Київ місяця травня в дев’ятнадцятий [день][298], в неділю п'ятдесятниці[299], а синівця свого Володимировича Святослава зоставив у Чернігові з усім військом своїм.

І приїхав Святослав Ольгович із Всеволодовичем Святославом до Чернігова, і став Володимирович[300] [Святослав] не пускати його в город, а битися з ним. Святослав же Ольгович, це побачивши, із синівцем своїм із Всеволодовичем [Святославом] пішли од города і, пішовши, стали обидва за Свинь-рікою.

Срібна чаша. Чернігів. XII ст.

І прийшов Ізяслав із Києва з полками своїми, і Мстислав Ізяславич із ним, і Святослав Володимирович. І стали вони одні навпроти одних через ріку, і почали слати межи собою [послів], і тоді, замирившись, хреста цілували між собою. І дали Святославу Ольговичу Чернігів, а Всеволодовичу [Святославу] Новгород-[Сіверський], а Ізяслав пішов у свій Київ і з княгинею, і з дітьми, і з дружиною, увесь. І так вони роз’їхалися.

У тім же році Ізяслав пішов на стрічу з половцями до Канева, і тут учинив з ними мир, і вернувся до Києва.

У тім же році, порадившись, ростовці, і суздальці, і володимирці всі взяли Андрія, сина Юрієвого найстаршого, і посадили його на отчім столі в Ростові, і Суздалі, і Володимирі, бо був він дуже любимий усіма за премногу його добродійність, що її він мав насамперед до бога і до всіх, сущих під ним. Тим-то він по смерті отця свого велику пам’ять [собі] вчинив: церкви прикрасив, і монастирі поставив, і церкву докончав, що її заклав був раніш отець його, храм кам’яний святого Спаса в Переяславлі новім[301].

Князь же Андрій сам у Володимирі-[Суздальському] заклав кам’яну церкву святої Богородиці місяця квітня у восьмий день, на святого апостола Родіона, у вівторок. І дав він їй багато маєтностей — і слободи, куплені і з данинами, і села ліпші, і десятини од стад своїх, і [з] торгу десяту [частку]. Зробив же він церкву [на] п’ять верхів і всі верхи золотом прикрасив, і зробив у ній єпископію, і город Володимир більший зал ожив.

У тім же році прийшов Леон на єпископію в Ростов.

Деталь чаші.

Того ж року вигнали новгородці Мстислава Юрійовича, а Ростиславича Святослава посадили в Новгороді.

У тім же році преставилася Софія Ярославна, жона Ростислава Глібовича.

У тім же році пішов Ізяслав [Давидович] на Ярославича [Юрія] до [города] Турова, і з ним пішов Ярослав [Ізяславич] із Луцька, і Андрійович Ярополк, і галицька поміч, і Ростиславич Рюрик зі смольнянами, і Володимир Мстиславич, — бо йому добували Туров.

І полочани, прийшовши до Турова, попалили села навколо нього, а берендичі пустошили довкола Пінська і за [рікою] Прип’яттю. Та [обложені в Турові] билися кріпко, виходячи з города, і багато було поранених. І багато разів благав Юрій Ярославич, висилаючи з города [мужів] до Ізяслава [і] кажучи: «Брате! Дай мені мир із тобою». Але Ізяслав цього не схотів, а всіляко прагнув забрати од нього Туров і Пінськ.

І стояли вони довкола города десять неділь, і настав мор серед коней, і тому, не зробивши йому нічого, вони вернулись до себе, не вчинивши з ним, [Юрієм], миру. І многі пішки прийшли з тої війни.

У тім же році преставилася блаженна княгиня [Анастасія][302], жона Гліба Всеславича, дочка Ярополка Ізяславича, сидівши по князеві своїм удовою сорок літ, а всіх літ її од рождення [було] вісімдесят і чотири роки. І покладена була вона в Печерськім монастирі з князем у гробі, в головах у святого Феодосія. Стався ж упокій її місяця січня в третій день, а в годину другу ночі, а в четвертий [день] вона покладена в гроб.

Спаський собор у Переяславлі новому (Залєському).

Ся ж блаженна княгиня із князем своїм велику мали любов до [церкви] святої Богородиці і до отця Феодосія, ревно наслідуючи отця. свого Ярополка. Сей бо Ярополк оддав [монастиреві] все добро своє, Небльську волость, і Деревську, і Луцьку, і [маєтності] навколо Києва. Гліб же за живоття свого дав із княгинею шістсот гривень срібла і п’ятдесят гривень золота, а по княжій смерті княгиня дала сто гривень срібла і п’ятдесят гривень золота. А по своїй смерті дала княгиня п’ять сіл із челяддю і все оддала — навіть до повоя[303].

У РІК 1159

У РІК 6667 [1159]. Преставився князь Борис Юрійович місяця травня у другий день[304]. І положили його брати в церкві святих обох мучеників [Бориса та Гліба], що її спорудив був отець його Юрій на [ріці] Нерлі в [селі] Кидекші, там, де було становище святих мучеників Бориса і Гліба.

[У] тім же році вигнали ростовці і суздальці Леона, єпископа, тому що він умножив був церкви, грабуючи попів.

Утім же році пішов Рогволод Борисович од Святослава од Ольговича добувати собі волості, узявши військо Святославове, тому що не вчинили милості йому брати його, забравши од нього волость його і добро його все. І, приїхавши до [города] Слуцька, став він слати [послів] до дручан. Дручани ж раді були йому і, приїжджаючи до нього, кликали його до себе, кажучи: «Поїдь, княже, не барись. Ми раді єсмо тобі. Якщо нам навіть [разом] з дітьми битися за тебе, то ми ладні битися за тебе».

І виїхало назустріч йому більше трьохсот човнів дручан і полочан, і ввійшов він у город [Друцьк] з честю великою, і раді були йому люди. А Гліба Ростиславича городяни вигнали, і двір його розграбували, і дружину його. І прийшов тоді Гліб до отця [Ростислава Глібовича].

Церква Бориса і Гліба в Кидекші.

І стався заколот великий у городі [Полоцьку] серед полочан, бо багато хто хотів Рогволода. Ледве ж утихомирив людей Ростислав [Глібович], і, одаривши дарами многими, він водив їх до хреста, а сам пішов із Всеволодом, і з Володарем [Глібовичами], і з усіма братами на Рогволода до Друцька.

Рогволод тим часом заперся в городі, і вони билися кріпко, і багато з обох сторін падало, а дручани багато глузували [з противників]. І вчинив мир Ростислав із Рогволодом, і цілували вони хреста межи собою, і придав [Ростислав] волості Рогволоду, і вернувся Ростислав із братами до себе.

Утім же році лиху раду врадили полочани на князя свого, на Ростислава на Глібовича, і таким чином переступили хресне цілування. На тім бо цілували були вони хреста йому, що «ти нам князь єси, і дай нам бог із тобою пожити, і зради ніякої щодо тебе не вчинити і щодо хресного цілування». І, отож, відступили вони од того, що сказали, і послали потай [послів] до Рогволода Борисовича [в] Друцьк, кажучи: «Княже наш! Согрішили ми єсмо перед богом і перед тобою, що встали на тебе без причини, і добро твоє все і твоєї дружини І розграбували, а самого, схопивши, видали тебе Глібовичам на великую муку. Тож якщо ти нам не[305]спом'янеш усього того, що ми вчинили через своє недоумство[306], і хреста нам поцілуєш, то ми — люди твої, а ти єси наш князь. А Ростислава, схопивши, ми оддамо тобі в руки, і ти, що хочеш, те зробиш йому». І Рогволод цілував їм хреста на тому, що не спом'янути йому всього того, і одпустив їх до себе.

А були приятелі Ростислава із полочан, [і дали вони йому вість], що хотять його схопити. І стали [полочани] Ростислава хитрощами звати у братчину[307]до [церкви] святої Богородиці, до старої, на Петрів день[308], щоб тут схопити його. Але він поїхав до них, натягнувши броню під одежу, і вони не посміли на нього дерзнути. А на другий день стали вони його запрошувати до себе, кажучи: «Княже! Поїдь до нас. Є нам з тобою мова. Поїдь же до нас у город», — бо князь був у той час на [селі] Білчиці. І сказав Ростислав послам: «А вчора я у вас був. То чому ви не мовили єсте мені, що вам треба було сказати?» Однак без усякої підозри він поїхав до них у город.

І тут погнав із города отрок його назустріч йому: «Не їдь, княже! Віче он у городі, а дружину твою б’ють і тебе хотять схопити». І тоді вернувся він назад і зібрався весь із дружиною на Білчиці, а звідти пішов військом до брата до Володаря в Мінськ. І багато лиха він накоїв волості Полоцькій, розоряючи [і забираючи] і скот, і челядь.

І послали полочани [послів] по Рогволода до Друцька, і ввійшов Рогволод до Полоцька місяця липня, і сів на столі діда свойого і отця свойого з честю великою, і так були раді полочани.

А потім Рогволод зібрав воїв многих полочан, а Ростислав Мстиславич послав йому двох синів на поміч, Романа і Рюрика, і[воєводу] Внізда, і смольнян, і новгородців, і псковичів, і сам був пішов, та вернув його Аркадій, єпископ новгородський, ідучи з Києва[309].

І рушили вони на Ростислава до Мінська, і прийшли спершу до [города] Ізяславля на Всеволода [Глібовича]. Але Всеволод заперся в Ізяславлі, і вони обступили [його] в городі. Однак Всеволод мав гелику приязнь до Рогволода, і, на ту приязнь надіючись [та] поїхавши до Рогволода, він поклонився [йому]. Рогволод тоді дав [город] Ізяславль Брячиславу [Васильковичу], бо [це] того була отчина, а Всеволоду [Глібовичу] дав [город] Стрежев.

Печать єпископа новгородського Аркадія.

А звідти він пішов до Мінська і стояв коло Мінська десять днів. І вчинив він мир із Ростиславом, і хреста вони цілували, [і] вернулися до себе. А Володар [Глібович] не цілував хреста, тому що він був у поході під Литвою, в лісах.

[У] тім же році став Ярослав [Володимирович] галицький домагатися Івана Ростиславича, стрийчича свого. Ярослав бо підмовив був князів руських, і короля [угорського Гейзу], і лядських князів, щоб вони були йому помічниками проти Івана. І вони обіцялися йому всі, і послали послів у Київ до Ізяслава Давидовича: Ярослав галицький — Ізбигніва [Івачевича], Святослав Ольгович — Жирослава Іванковича, Ростислав Мстиславич і Мстислав Ізяславич — Жирослава Васильовича, Ярослав Ізяславич — Онофрія, Володимир Андрійович — Гаврила Васильовича, Святослав Всеволодович — киянина, король [Гейза] — мужа свого, і од ляхів — свій муж. Але Ізяслав переспорив усіх і, одвіт їм давши, відпустив їх.

Іван же тоді, переполошившись, поїхав у поле до половців і, пішовши з половцями, став у городах подунайських. І розбив він два кораблі, і взяв багато добра в них обох, і шкодили вони риболовам галицьким. І прибуло до нього половців багато, і берладників у нього скупчилося шість тисяч, і рушив він до [города] Кучелмина, і раді були [там] йому. А звідти він до [города] Ушиці рушив. Та в город увійшла була залога Ярославова, і стали кріпко битися вої залоги з городських стін, а смерди перескакували через заборола до Івана, і перебігло їх триста. І хотіли половці взяти город, та Іван не дав їм узяти, і, розгнівавшись, половці поїхали од Івана.

Ізяслав [Давидович] тим часом послав [мужів] по Івана і привів [його до] Києва. А коли довідався Ізяслав, що на нього із-за Івана хотять раттю піти Ярослав [Володимирович], Мстислав [Ізяславич і] Володимир Андрійович, то послав він до брата Святослава [Ольговича] в Чернігів [посла] Гліба Ракошича, даючи йому [городи] Мозир і Чичерськ, і розповів йому, що хотять на нього, [Ізяслава], раттю піти. Святослав же сказав: «Правда, брате, я гнівався єсмь на тебе за те, що ти мені Чернігівської волості не надав єси, та лиха я тобі не хотів. А коли вже так сталося, що на тебе збираються, то боже мене ізбав од волості сеї. Ти мені брат, і дай мені бог з тобою пожити добре». І цілували вони оба хреста межи собою про повну злагоду.

Тоді ж і зібралися в [городі] Лутаві Ізяслав [Давидович], і Святослав Ольгович, і син його Олег, [і син] Ігор, і Всеволодович [Святослав], і Володимирович Святослав. І пробували вони у великій злагоді три дні, і [дали один одному] дари многі. Тоді ж саме послали вони послів своїх у Галич ідо[города] Володимира, повідомляючи про свою злагоду, і що бог [їх] поєднав [і] хрест чесний. Ті ж, довідавшись, що брати у злагоді, також не поїхали.

[У] тім же році поставили Аркадія єпископом у Новгород місяця серпня в десятий день[310].

[У] тім же році Ізяслав Давидович почав війну проти Ярослава проти галицького, добуваючи волості Іванові Ростиславичу, на прозвище Берладнику. До нього бо, [Івана Ростиславича], слали [послів] галичани, велячи йому сісти на коней, і таким словом підмовляли його до себе, кажучи: «Тільки покажеш ти стяги, і ми одступимо од Ярослава». А до Ізяслава приходила ж йому та вість із Володимира, що хотять, зібравшись, піти на нього до Києва.

І став він слати [послів] до брата свого Святослава до Ольговича і до Всеволодовича Святослава, велячи їм піти з ним на Галич. Він те їм обом розповів, що хотять піти на нього до Києва. Святослав же Ольгович слав до нього [послів] багато [разів], кажучи йому: «Брате! Кому ти домагаєшся волості — чи брату, чи синові? І добре б тобі не починати раті першим. А що ти кажеш: «Збираються на мене поїхати», — то якщо вони поїдуть на тебе з похвальбою, то бог буде з тобою, і я, і мої оба синівці». Але Ізяслав не послухав брата [і] рушив із Києва[311].

Святослав тим часом послав услід за ним [тисяцького] Георгія Івановича, Шакушаневого брата. І догнав він його в [городі] Василеві, і став йому мовити: «Не велить тобі брат починати раті, а всіляко велить тобі вернутися». Ізяслав же з люттю відповів йому: «Відомо хай тобі буде, брате: я нізащо не вернуся, коли вже пішов. І се скажи, Георгію, братові Святославу: «Якщо ти сам [не] ідеш, ні сина [не] пошлеш, а мені бог дасть, [що] я добуду Галич, то ти тоді не жалкуй на мене, коли поповзеш із Чернігова до Новгорода!»

І вельми пожалівся Святослав на це слово, яке йому повідав Георгій, і сказав Святослав: «Господи! Поглянь на моє смирення! Скільки я поступався, не хотячи крові пролити християнської і отчини своєї погубити, [щоб] узяти Чернігів із сімома городами пустими, Моровійськ, Любеч, Оргощ, Всеволож, — адже в них сидять псарі лише та половці! А всю волость Чернігівську він сам держить із своїм синівцем[312]. І того йому не досить, а велить він мені іще з Чернігова піти, хоча хреста мені цілував, що не позаздриться забрати од мене Чернігів ніяким чином. Нехай бог усе розсудить і хрест чесний, що од нього ти мені одступаєш. Бо я, брате, не лиха тобі хотячи, бороню — не ходити, а хотячи тобі добра і спокою землі Руській».

А Ізяслав, дійшовши [до города] Мунарева, тут ждав синівця свого [Святослава Володимировича], бо його він послав був назустріч половцям диким, велячи їм поїхати до нього вборзі. Та прийшла йому вість, що Мстислав [Ізяславич], і Володимир [Андрійович], і Ярослав [Володимирович], і галичани ідуть до Києва. І [коли] був він коло [города] Василева, то тут догнав [його] Святослав, синовець його, з багатьма половцями. І звідти пішов він до Білгорода і, прийшовши до Білгорода, став на Київській путі.

Мстислав же [Ізяславич] із двома братами ввійшов у Білгород. [І] стали [вої Ізяслава Давидовича] битися кріпко, приїжджаючи до города, а ті, з города виїжджаючи, билися завзято. Ізяславу тим часом прийшла більша підмога до Білгорода: прибув же до нього [хан] Башкорд із двадцятьма тисячами, отчим Святослава[313]Володимировича, — бо його мати[314]втекла була в Половці і вийшла за нього, [Башкорда]. Ізяслав тоді показував їм, [Мстиславу Ізяславичу з братами], полки свої, велячи їм вийти з города. [Але] вони не вийшли і стояли в городі дванадцять днів.

А була серед берендичів зрада: вони бо удавали, що мають намір битися, приїжджаючи до города, а входили в словесні зносини одні з одними. Призвідцями ж сьому були: Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокій. І вони ото захопили були [боярина?] Кузьму Сновидича з хлопцем, які заготовляли покорм, і послали хлопця Кузьминого вночі, написавши йому свій знак [і] сказавши йому: «Іди в Білгород до Мстислава і скажи йому так: «У нас до тебе, княже, єсть і добро, і зло. Коли будеш ти нас [так] любити, як ото любив нас отець твій, і по городу нам даси по ліпшому, то ми на сім одступимо од Ізяслава».

Мстислав, рад бувши мові цій, послав до них із тим же хлопцем тої ж ночі [боярина] Олбиря Шерошевича, і згодився їм на все, чого вони волили, і на присягу до них ходив.

І настала полуніч, і поїхали берендичі і торки, кричачи, до Білгорода. Ізяслав тоді зрозумів зраду їх і, сівши на коня, погнав до стану їхнього, і побачив, що стан горить, і вернувся назад. Він узяв синівця свого Святослава Володимировича і Володимира Мстиславича,і побігли вони на Вишгород до [города] Гомія. І тут, у Гомії, він дождав княгині.

Княгиня ж утекла до зятя Гліба [Юрійовича] в Переяславль, а звідти поїхала на Городок [Остерський], та на Глібль, та на Хоробор, та на Ропеськ. Ярослав же Всеволодович, утішивши її і склавши їй честь у Ропську, допровадив її до Гомія, до Ізяслава.

Ізяслав тоді з княгинею пішов із Гомія до Вятичів і розграбував город [Облов], княгинин, [Катерини, жони] Святославової. А звідти він пішов у Вятичі і зайняв усі Вятичі за те, що Святослав [Ольгович] не пішов за ним, ні сина до нього [не] послав.

Святослав же, довідавшись, що [город] Облов узято і Вятичі зайняті, став домагатися добра Ізяславових бояр, і жон їхніх захопив, і взяв за них викуп.

Половці ж утекли од Білгорода на [город] Юр'єв. І багато їх захопили берендичі і юр'євці, а дещо їх у [ріці] Росі потопилося.

Мстислав же [Ізяславич], і Володимир [Андрійович], і Ярослав [Володимирович] увійшли в Київ місяця грудня у двадцять і другий [день]. Мстислав тоді забрав багато добра Ізяславової дружини — золота, і срібла, і челяді, і коней, і скоту, і все одпровадив [до города] Володимира. Мстислав при цім, і Володимир, і Ярослав послали [послів] по Ростислава [Мстиславича] у Смоленськ, запрошуючи його до Києва на стіл, бо вони раніш цілували були йому хреста, що «ми тобі його домагаємось».

Ростислав тоді послав до них [бояр] Івана Ручечника і Якуна [Мирославича], мужа од смольнян і [мужа] од новгородців, сказавши їм, [князям]: «Якщо ви мене вправду зовете з приязню, то я таки піду до Києва на свою волю, щоб вам правдиво мати мене за отця собі і під моїм вам послушенством ходити. І се я вам заявляю: не хочу я Клима в митрополії видіти, тому що не взяв він благословення од святої Софії і од патріарха». Мстислав же завзято сперечався за Клима, кажучи так: «Не буде Костянтин у митрополії, бо він кляв мені отця». Іванко ж, почавши тяжкі переговори[315], пішов до князя Ростислава.

І прийшов він до Смоленська, і переповів усі речі князю своєму, і Ростислав послав сина свого найстаршого Романа до Києва із приязню, і зустрів його Мстислав у Вишгороді. Але тут сталася суперечка межи ними обома: Ростислав Клима не хотів митрополитом, а Мстислав Костянтина не хотів, який був висвячений патріархом [Костянтином] і великим собором Константинограда. Суперечка продовжувалася, і оскільки була вона запеклою межи ними, то тоді поклали оба [князі], що не сісти їм обом, [Климові й Костянтинові], на столі митрополичому. І на тім цілували вони удвох хреста, що привести їм іншого митрополита із Цесарограда[316].

Медальйони княжих барм.

У РІК 1160

У РІК 6668 [1160].

Початок княжіння Ростислава, сина Мстиславового, в Києві

Пішов Ростислав, син Мстиславів, із Смоленська до Києва на стіл. І ввійшов він у Київ місяця квітня у дванадцятий день, у неділю, — а тоді була Паска свята, — і зустріли його всі люди [київські] і безліч [іншого] народу. Прийняли його люди з достохвальною честю, і сів на столі діда свойого і отця свойого сей благовірний князь Ростислав, і була людям подвійна радість — і воскресіння господнє, і княже возсідання.

[У] тім же році зібрався Ростислав зі Святославом Ольговичем [у городі] Моровійську місяця травня в перший день, і з’їзд їх обох був про велику приязнь. Тоді ж Ростислав позвав Святослава до себе на обід, і Святослав поїхав до нього безо всякої підозри. І була ж радість у той день межи ними обома, і дари многі. Дав бо Ростислав Святославу [дари] соболями, і горностаями, і чорними куницями, і песцями, і білими вовками[317], і моржовими іклами. А назавтра[318] позвав Святослав Ростислава до себе на обід, і тоді веселилися вони обидва дужче, ніж учорашнього дня. Святослав дав Ростиславу пардуса[319] і двох коней борзих під кованими сідлами. І тоді розійшлися вони до себе.

У тім же році воював Юрій Ярославич, із Турова [рушивши] до Путивля.

Того ж року ходив Ізяслав [Давидович до] Путивля на Олега на Святославича і стояв три дні коло города. Та, не досягнувши нічого, вернувся він до [города] Вира, звідки ото він і прийшов був. Та коли він прийшов до Вира[320], то виревці заперлися од нього і не пустили його до себе. Він тоді, звідти вернувшись, пішов у [город] Зартий і, перебувши тут, пішов назад, вернувшись у Вир.

Тоді [ж] Олег Святославич побив половців і Сантуза убив, половецького князя.

У тім же році послав Ростислав із Києва [воєвод] Юрія Нестеровича і Якуна [Мирославича][321] в насадах на берладників, що були [город] Олешшя взяли. І, догнавши їх коло [города] Дциня, вони побили їх і здобич узяли.

[У] тім же році Володимир Андрійович, і Ярослав Ізяславич, і галичани побили половців межи [городами] Мунаревом і Ярополчем. І багато душ вернули вони з полону, що їх узяли були половці. Тоді ж і берендичів вони побили через помилку.

У тім же році ходив Рогволод [Борисович] із полочанами на Ростислава[322] Глібовича до Мінська. Ростислав [Мстиславич] при цім послав був із Києва поміч Рогволоду з [воєводою] Жирославом з Нажировичем — шістсот торків. Та в них померли [коні] з голоду, і прийшли вони [назад] піші, не діждавшись миру. Рогволод же стояв навколо города шість неділь. І вчинив він мир із Ростиславом по своїй волі, і вибавив Володшу[323][Васильковича] з поруба, а Брячислава, [брата його], — із заліз. І цілували вони обоє хреста один одному.

[У] тім же році прийшло половців багато до Ізяслава Давидовича до [города] Вира. І рушив Ізяслав з усією силою половецькою до Чернігова на Святослава на Ольговича, і стали вони коло Десни по [річці] Крирову аж до [її] устя, а вниз — до [города] Гостоняничів[324]. У Святослава ж тоді був синовець його Святослав Всеволодович і Рюрик [Ростиславич]. Ростислав[325] [же] узяв був у Святослава [Ольговича] Всеволода[326], сина його, щоб упевнити киян і берендіїв, бо вони не довіряли [Святославу Ольговичу] через свою провину. І билися вони з ними, [половцями], за ріку за Десну кріпко, — ті на конях, а інші в насадах їздячи, — і не пустили їх через ріку. І, стоявши, [половці] великої шкоди наробили — села попалили, людей пограбували. Святослави обидва тим часом послали [гінців] до Ростислава, прохаючи іще підмоги в нього. Ростислав тоді послав до них обох Ярослава Ізяславича[327], і Володимира Андрійовича, і галицька поміч [прийшла]. Ізяслав тим часом із половцями од’їхали в поле, а ці, прибувши, не знайшли його. [І] перебрели оба Святослави і Рюрик [ріку], вслід за ним [ідучи] за Десну, та, ходивши за день путі, не знайшли його [і] вернулися кожен до себе.

Ізяслав же Давидович дійшов [до] Ігоревого броду[328], і тут догнала його вість із Чернігова од близьких його приятелів. [Вони сповіщали], кажучи йому: «Не їздь, княже, нікуди ж. Брат твій Святослав недуж, а синовець од нього пішов до Новгорода, а дружину свою він одіслав од себе», — бо Святославу тоді нездоровилось.

Ізяслав тоді, спішно порадившися з дружиною [і] взявши спільників своїх, поїхав, щоб напасти зненацька, до Чернігова. Святослав же не відав про наїзд Ізяслава. Він стояв перед городом у таборі з княгинею [Катериною] і з дітьми. А був тоді недільний день, і, приїхавши до Десни навпроти [села] Свинковичів, Ізяслав на зорі переправив полки свої через Десну і послав їх грабувати. Переїхав же був він і сам через Десну.

І була вість Святославу, що Ізяслав перебрідає через Десну, а половці грабують, і сільце [церкви] святого Спаса вони запалили. І спішно Святослав спорядив полки свої, а по Володимира по Андрійовича і по Рюрика послав [гінців] негайно. Так що Володимир у той день прийшов був із військом своїм і з київським військом, і [воєвода] Тудор Єлчич з галицькою підмогою прийшов уборзі. Володимир усі полки привів до Святослава.

Святослав тоді став, спорядивши полки всі [і] ждучи Ізяслава: він бо гадав тоді, що той піде на нього згідно зі своїм наміром, бо згідно з ним він уже рушив. І, взявши молодь із берендичами і з аєпичами[329], він послав [їх] на половців. І ті, з божою поміччю напавши на них, стали їх бити, і багато їх побили, а других руками похватали, і людей своїх вибавили з полону, що були половці побрали.

Коли ж Ізяслав побачив, що половці, яких рубали, втікають, а інші потопають у Десні, він почав їх питати: «Що сталося?» І вони розповіли йому: «Ми бачили війська многі, які стоять коло города». Ізяслав тоді, убоявшись, поїхав назад за Десну і під покровом ночі поїхав до [города] Вира.

Володимир же просився у Святослава їхати вслід за ним. І Святослав пустив його, але вслід за ним пішов увесь сам і, прийшовши до Вира, спалив острог довкола города. В городі ж заперся був із княгинею Іван Ростиславич, а сам Ізяслав пішов був у поле. І, постоявши тут, рушили вони до [города] Вартого[330]. А тут попаливши і багато лиха вчинивши, вернулися вони до себе.

До Ізяслава ж прибуло половців багато. І він пішов із ними до [городів] Воробійні і до Росухи, і, туди попустошивши, пішов до синівця свого [Святослава Володимировича] в [город] Вщиж.

Тої ж зими звідти пішов Ізяслав на Смоленську волость, попустошивши [її]. І там багато лиха накоїли половці; вони взяли більше десяти тисяч душ, а інших посікли.

Звідти ж Ізяслав послав [сватів] до Юрійовича до Андрія, випросив у нього дочку <Ростиславу> за синівця свого за Святослава і випрохав у нього поміч. І послав [Андрій] до нього сина свого Ізяслава з усім військом своїм, і муромська поміч [рушила] з ним, тому що прийшли були руські князі на Святослава на Володимировича і обступили були у Вщижі. Він же бився з ними із городських стін, дожидаючи Ізяслава, стрия свого, з поміччю і [підмогу] од тестя свого од Андрія.

Святослави ж оба, Ольгович і Всеволодович, і Рюрик [Ростиславич], і інші князі, почувши, що йде Ізяслав Андрійович із силою великою ростовською, [і] убоявшись, дали йому мир [і] вернулися.

Коли ж Ізяслав Давидович [та] Ізяслав Андрійович почули, що вони вернулися, то пішов Ізяслав у Вятичі, а Андрійович Ізяслав вернувся до отця свого Андрія в Ростов. З того ж походу пішов Ізяслав у Вятичі, і тоді й зустрілися на Волоці [Ламському] вони оба — [Ізяслав] з Андрієм з Юрійовичем. Тоді ж [Ростиславу] Андріївну привели за Святослава за Володимировича у Вщиж.

Бронзова арка. Лиття. Вщиж. Друга пол. XII ст.

[У] тім же році пішов Святослав Ольгович до Вщижа на Святослава на Володимировича. І Всеволодовичі, [Святослав та Ярослав], з ним оба ходили, і Рюрик [Ростиславич] із київським військом, і Олег Святославич, [і] Роман [Ростиславич] із Смоленська, і Всеслав [Василькович] із Полоцька, [і воєвода] Коснятин Сірославич з галичанами. І стояли вони довкола нього, [города Віцижа], п’ять неділь, і вчинили з ним, [Святославом Володимировичем], мир. І на тім цілував хреста [Святослав] Володимирович Святославу [Ольговичу], що мати йому його замість отця і під його повною волею йому ходити. І тоді вернулися вони до себе.

Андрій же [Юрійович] з Ізяславом [Давидовичем] зустрілися на Волоці [Ламському][331]. І послав [Андрій послів] до новгородців, кажучи їм: «Хай вам буде відомо: я буду добувати Новгород і добром, і лихом. Адже ви хреста мені цілували були єсте на тім, що мати [вам] мене собі князем, а мені вам добра бажати». І відтоді стали новгородці бунтувати і віче часто почали вчиняти.

Тої ж зими ходив Мстислав Ізяславич, Ярослав [Ізяславич і] брат його Ярополк, Андрійович Володимир і брат його Ярополк до Турова на Юрія на Ярославича. І стояли вони дві з половиною неділі, і, не вдіявши йому нічого, вернулися до себе.

У РІК 1161

У РІК 6669 [1161]. Віче вчинили новгородці, і послали [послів] до князя свого Святослава Ростиславича, і сказали йому: «Ми не можемо двох князів держати. Пошли-но, виведи брата Давида з Нового Торга». І він, не вередячи їм серця [і] вивівши брата, послав його у Смоленськ до [брата] Романа. Та не спинилась на цім злоба їх, а ще за гірше зло вони заповзялися. Трохи часу переждавши, вчинили вони віче проти Святослава, переступивши хресне цілування Ростиславу і синові його Святославу.

Князь бо сидів на [селі] Городищі у [церкві] святого Благовіщення. І ось пригнав до нього вісник і сказав: «Княже! Велике зло діється в городі! Хотять тебе люди схопити!» І мовив Святослав: «А яке їм зло я вчинив, що вони мене хотять схопити? І отцю моєму цілувавши хреста на тім, що мати [їм] мене князем собі до кінця живоття мойого? А вчора мені вони всі цілували святу богородицю». І коли він це мовив, то тут пішло безліч народу, людей, і, взявши князя, заперли вони [його] в хижці, а княгиню послали в монастир. А дружину його окували, а добро його розграбували і дружини його. А потім послали вони князя в [город] Ладогу, приставивши багатьох сторожів до нього.

І прийшла вість до Ростислава в Київ, що схоплено йому сина в Новгороді, і повелів він позабирати новгородців і повкидати їх у пересіченський погріб. І в одну ніч умерло їх чотирнадцять мужів. І розповіли Ростиславу, що вони задихнулися в погребі, і він опечалився із-за них, і повелів випустити їх із погреба і розвести їх по городах[332].

Рештки Староладозької кріпості. Сучасний вигляд.

Новгородці тим часом [21.VI 1160[333]] послали до Андрія Юрійовича в Суздаль [послів], прохаючи в нього сина [Ізяслава?] княжити в Новгороді. Але він не дав їм сина, а став їм давати брата свого Мстислава. Та [його] вони не схотіли, бо він раніш княжив був у них, і пустив [Андрій] до них синівця свого Мстислава Ростиславича.

Святослава ж бог і сила чесного хреста ізбавили [од неволі]. Він пішов на Полоцьк, а Рогволод [Борисович] із Полоцька допровадив його до Смоленська.

[У] тім же році докончана була церква святої Богородиці у Володимирі, кам’яна, благовірним боголюбивим князем Андрієм. Він і прикрасив її прегарно — і різноманітними іконами, і дорогим камінням без числа, і начинням церковним, і верхи її позолотив. За віру ж його і за дбання про святу Богородицю привів йому бог ізо всіх земель майстрів, і оздобив він її краще од інших церков.

[У] тім же році погорів Ростов, і церкви всі, і соборна прегарна велика церква святої Богородиці, якої ото не було ніколи й не буде.

[У] тім же році ходив Рогволод [Борисович] до Мінська на Ростислава на Глібовича, і вчинив із ним мир, і вернувся до себе.

[У] тім же році було знамення в місяці, наче він увесь мав згинути, місяця серпня у вісімнадцятий день[334].

[У] тім же році послав Ростислав [посла] до Святослава [Ольговича], кажучи йому: «Пусти до мене дитя, Олега, нехай він спізнає киян ліпших, і берендичів, і торків». І Святослав безо всякої підозри одпустив до нього сина свого. Олег же, прийшовши в [село] Ольжичі, послав [гінця] до Ростислава, кажучи йому: «Брате! Де ти мені велиш стати?» І Ростислав повелів йому біля Олегової могили стати, бо сам він стояв коло Шелвового сільця, під борком.

І був у нього [Олег] два дні на обіді. А на третій день, коли їхав Олег із табору на проїздку, то тут зустрів його попереду них, [дружинників], муж Ростиславів і сказав: «Княже! Єсть мені до тебе діло велике, але запевни мене, що ти про се не заявиш нікому». І він запевнив його, і той сказав йому: «Княже! Я правду тобі мовлю. Стережися. Хотять тебе схопити».

Олег тоді, пославшись на недугу матері [Катерини], став проситися в Ростислава у Чернігів до отця. Ростислав же приязно не хотів пускати його од себе, бо не мав він лиха в серці, але злії люди, не бажаючи добра межи братами бачити, так учинили. І Ростислав одпустив Олега до отця.

Гора Щековиця. Гравюра 1888 р.

Олег же, прибувши до Чернігова, не заявив сього отцю, а прогнівався на отця потай і став проситися в отця до Курська. Святослав тоді, не знаючи всього того, одпустив од себе Олега до Курська. І Олег пішов до Курська[335], і тут настигли [його] посли Ізяслава [Давидовича] з приязню, з дружніми словами, а Олег передав мужам своїм Ізяславові слова, бо вже й обидва Всеволодовичі, [Святослав та Ярослав], заприязнилися з Ізяславом. І сказали мужі Олегові: «Княже! А чи ж добре се єсть, що тебе хотіли в Києві схопити, а Чернігів оддають з-під твойого отця? Тому вже прав є отець твій і ти в хресному цілуванні». І вступив Олег у дружбу з Ізяславом без отчої ради.

А була вість Святославу [Ольговичу], що оба Всеволодовичі і Олег, син його, заприязнилися з Ізяславом, і вельми він опечалився цим. І розповів Святослав мужам своїм, що оба Всеволодовичі і Олег прилучилися до Ізяслава. І сказали йому мужі: «Дивно є, княже, що жалієшся ти на синівця свойого[336] і на Олега, а про своє живоття не дбаєш. Се не лжа тобі є, що Роман Ростиславич посилає із Смоленська попа свойого до Ізяслава, кажучи так: «Оддає тобі батя Чернігів, а ти зо мною в дружбі поживи». А сам-таки він[337] хотів тобі сина схопити в Києві. А ти вже, княже, і волость свою погубив єси, держачись за Ростислава, а він тобі, однак, ліниво помагає». І так поневолі одійшов Святослав од дружби з Ростиславом до Ізяслава.

[Тим часом] багато половців пішло до Ізяслава. Ізяслав тоді зібрався з обома Всеволодовичами, [Святославом та Ярославом], і з братами, і з Олегом [Святославичем], лише Святослав [Ольгович] не пішов із Чернігова. І рушив він назустріч половцям у поле, і, з'єднавшися з половцями, поїхав до Переяславля на Гліба [Юрійовича], на зятя свого, велячи йому поїхати з собою за Дніпро на Ростислава. Та Гліб не їхав із ним, і стояв він коло Переяславля дві неділі, і не досягли вони нічого.

Ростиславу ж була вість, що Ізяслав прийшов до Переяславля з усім браттям. І великий князь київський Ростислав, зібравши воїв многих, рушив на Ізяслава і перебував у [городі] Треполі.

Коли ж почув Ізяслав, що Ростислав іде на нього з полками своїми, то побіг Ізяслав, а половці втекли у поле.

У тім же році прийшов митрополит Феодор із Цесарограда місяця серпня; посилав бо був по нього [послів] князь Ростислав.

Ізяслав тим часом, поєднавшися дружбою з браттям своїм, послав [послів] по половців, і прийшло до нього половців багато. Тоді Ізяслав, з'єднавшися з обома Всеволодовичами, і з Олегом, і з половцями, пішов за Вишгород до [города Давидової] Боженки[338], бо тут Дніпро[339] був став, а ніде ж інде не став був. Тут же перейшовши Дніпро, коло [Давидової] Боженки, він рушив полками до Києва, і, прийшовши, стали вони на оболоні, в лозах, навпроти [урочища] Дорогожича.

Назавтра ж, у восьмий [день][340] місяця лютого, — а день тоді був середа, — почав Ізяслав із браттям споряджати полки і, підготувавшись, пішов на Подолля. А Ростислав з Андрійовичем [Володимиром] стояв коло стовп’я, бо тоді загороджено було стовпами од Гори [Юрховиці] і аж до Дніпра. І запекла, вельми люта битва була з обох [сторін], і багато падало тих, яких убивали з обох [військ]. І так страшно було дивитися, ніби мало настати друге пришестя.

І почав одолівати Ізяслав, а половці вже в’їжджали в город, прорубуючи стовп'я. І запалили вони двір Лихачів, попів, і Радиславів, і побігли берендичі: [одні] — до [урочища] Угорського, а другі — до Золотих воріт. І стала мовити дружина Ростиславова: «Княже! Осе брати твої до тебе не прибули, ні берендичі, ні торки, а сих — велика сила. Ти піди-но в Білгород і там підождеш братів своїх і пособників усіх своїх».

Гора Юрховиця (Юрковиця, Лиса гора). Сучасний вигляд.

Ростислав тоді, послухавши їх, пішов до Білгорода з військами своїми і з княгинею. У той же день прибув до нього Ярослав [Ізяславич], синовець його, з братом Ярополком, а [Володимир] Андрійович поїхав до [города] Торчського — і до берендіїв, і до торків.

Ізяслав же увійшов у Київ місяця лютого в дванадцятий [день] і, ввійшовши у святу Софію, дав прощення всім киянам, що їх були побрали[341]. І пішов Ізяслав до Білгорода.

У той же час було знамення в місяці, страшне і дивне: ішов ото місяць через усе небо од сходу до заходу, змінюючи свій вигляд. Спершу він зменшувався помалу, поки весь не зник. І вигляд його був ніби трохи чорний, а тоді він став наче кривавий, а потім ніби мав два лиця, одне — зелене, а друге — жовте. І посеред нього ніби два ратники рубалися мечами, і одному з них наче кров ішла з голови, а другому — біле, як молоко, текло[342]. І тому говорили старії люди: «Недобре є отаке знамення, се провіщає княжу смерть», — що й сталося. Та ми до попереднього повернемось.

Ізяслав же, прийшовши до Білгорода, стояв навколо дитинця чотири неділі[343]; острог Ростислав сам був спалив, до нього. Святослав [Ольгович] тим часом слав [послів] із Чернігова до Ізяслава, велячи йому мир узяти: «Якщо ж тобі не дадуть миру, то все-таки ти поїдь за Дніпро. Коли ти будеш за Дніпром, то в усьому ти будеш правий».

Апостол Павло. Мозаїка у Софійському соборі. XI ст.

Та Ізяслав не послухав брата свого Святослава, а сказав йому: «Брати мої, вернувшись, підуть у волость свою. А мені [куди] вернутися? У Половці я не можу йти і у Вирі не можу з голоду помирати. Тож ліпше волію тут померти».

У РІК 1162

У РІК 6670 [1162]. Рушив Мстислав [Ізяславич] із [города] Володимира військом своїм [і] з галицькою поміччю, а Рюрик [Ростиславич] пішов із Торчського з Володимиром з Андрійовичем, і з Васильком з Юрійовичем, і з берендіями, і з ковуями, і з торками, і з печенігами. І з’єдналися вони коло [города] Котельниці з Мстиславом, а звідти пішли до Білгорода на [город] Мутижир. І [коли] вони були на [селі] Кучарі, то почали проситися чорні клобуки у Мстислава [піти] наперед: «Хай ми поглянемо, княже, чи велика рать?» І Мстислав пустив їх.

План Білгорода. Стіна Білгорода. Реконструкція. Борисоглібський собор у Чернігові. XII ст. Сучасний вигляд. Печать Мстислава-Івана Ростиславича.

[Але] дикі половці устерегли військо [Мстиславове], і примчали до Ізяслава, і розповіли йому про рать велику. Ізяслав тоді, навіть полків [не] бачивши, побіг од Білгорода, а Ростислав із Ярославом і з Ярополком [Ізяславичами] вийшли з города своїми полками і тут дождалися браття свого.

Зібравшись усі [і] привітавшись, вони поїхали вслід за ними, [військами Ізяслава]. Торки ж догнали вози їхні на [річці] Желяні, а війська їхні настигли [недалеко] од [села] Буличів і тут стали сікти їх, а інших руками хватати. Схопили ж тоді і [воєводу київського] Шварна, і обох Милятичів, Степана та Якуна, і Нажира Переяславича. Ізяслава ж настигли коло озер, коли він в’їжджав у борок. І догнав його [торчин] Воїбор Негечевич[344], і рубав по голові шаблею, а другий ударив його [списом] у стегно, піднявши його, і тоді полетів він з коня. І, взявши його, Мстислав ледве живого одіслав [його] в монастир, до [церкви] святого Симеона, що є в Копиревім кінці.

Убитий же був Ізяслав місяця березня в шостий день, і звідти, [із церкви святого Симеона], одіслали його до Чернігова. І Святослав [Ольгович] опрятав зі сльозами тіло його, і положили тіло його в отчій його церкві, у [церкві] святих мучеників Бориса і Гліба, місяця березня у тринадцятий [день], — день же тоді був понеділок.

У тім же році знову новгородці взяли Святослава Ростиславича до себе княжити, а Юрієвого внука Мстислава [Ростиславича] вигнали од себе.

У тім же році було знамення в сонці, місяця серпня в сімнадцятий день, у четвер[345].

У тім же році преставився князь Володимир, у Рязані, син Святославів, онук Ярославів[346].

У тім же році преставився князь Іван Ростиславич, прозваний Берладником, у [городі] Солуні. І деякі так говорили, що від отрути була йому смерть.

У тім же році приходив Рогволод [Борисович] із полочанами на Володаря [Глібовича] до Городця. Але Володар не дав йому бою вдень, а вночі виступив на нього із города з литвою. І багато лиха вчинилося в ту ніч: тих побили, а других руками похватали безліч — [їх було] більше, ніж убитих. Рогволод тоді вбіг у [город] Слуцьк і, пробувши тут три дні, пішов у [город] Друцьк. А до Полоцька він не посмів іти, тому що множество погинуло полочан. Полочани ж посадили в Полоцьку Васильковича [Всеслава].

У тім же році поїхав Ізяславич Мстислав із Києва, розгнівавшись на стрия свого, на Ростислава, і багато сварок постало межи ними. Давид бо [Ростиславич] без отчого веління поїхав у [город] Торчський і, захопивши, привів до Києва посадника Мстиславового Вишка, а Ростислав послав сина свого Мстислава у Білгород[347].

Тоді ж Мстислав [Ізяславич] рушив із [города] Володимира на Володимира Андрійовича до [города] Пересопниці, І, прийшовши, став він на [селі] Вибучі, і почав слати [послів] до Володимира, велячи йому одступити од Ростислава. Володимир, однак, не відступив од хресного цілування Ростиславу, а всіляко держався Ростислава усім серцем. Мстислав тоді вернувся назад у Володимир.

У тім же році цілували Ольговичі хреста Ростиславу — Святослав Ольгович і Всеволодовичі оба, [Святослав і Ярослав].

У тім же році вигнав Андрій [Юрійович] єпископа Леона із Суздаля, і братів своїх погнав, Мстислава і Василька, і двох Ростиславичів, [Мстислава та Ярополка][348], синівців своїх, [і] мужів отця свого найзнатніших. А се він учинив, хотячи самовладцем бути усій Суздальській землі. Проте Леона, єпископа, він вернув назад, покаявшись за цей гріх, але в Ростов, а в Суздалі він не дав йому сидіти. Та держав він його чотири місяці в єпископії.

[Бо] став [Андрій] просити в нього [дозволу] од Воскресіння Христового до Всіх святих їсти м’ясо в середу і в п’ятницю, а єпископ дозволив йому в одну великодню неділю їсти м’ясо і в середу і в п’ятницю, а в інші [ці дні] строго додержувати [посту][349]. І він через цю причину погнав його із своєї землі, і прийшов [Леон] у Чернігів до Святослава Ольговича, а Святослав, утішивши гарно, одпустив [його] в Київ до Ростислава.

[У] тім же році вчинив мир Ростислав з Юрієм з Ярославичем.

У тім же році прийшли половці многі до [города] Юр'єва. І взяли вони багато веж [чорних клобуків] по [ріці] Роту, і [торчина] Воїбора [Негечевича] убили, який був Ізяслава [Давидовича] убив. Чорні ж клобуки, зібравшись усі, поїхали вслід за ними і настигли їх на [ріці] Росі. І багато вони побили їх, і здобич усю одібрали од них, і самих захопили більше п’ятисот. Захопили вони також і двох княжичів Сатмазовичів, і інших княжичів.

Намисто. Золото, самоцвіти, жемчуг, скань. XII ст. Печать Мстислава-Федора Юрійовича. Печать Ярослава-Гаврила Мстиславича.

[У] тім же році Рюрик [Ростиславич], і Святополк Юрійович туровський, і Святослав Всеволодович із братом Ярославом, і з Олегом Святославичем, і з Володимировичем [Святославом], і з кривськими князями пішли до [города] Слуцька на Володимира на Мстиславича. Володимир же, побачивши силу їх, дав їм мир і Слуцьк одступив їм, а сам пішов у Київ до брата Ростислава. Ростислав тоді дав йому Треполь І інші чотири городи придав йому до Треполя.

[У] тім же році пішли два Юрійовичі, Мстислав і Василько, з матір’ю[350]до Цесарограда і Всеволода молодого, третього брата, узяли з собою. І дав цесар [грецький Мануїл Комнин] Василькові на Дунаї чотири городи[351], а Мстиславу[352] дав волость Аскалонію.

У РІК 1163

У РІК 6671 [1163]. Учинив Ростислав мир із Мстиславом [Ізяславичем]. Він вернув усі городи Мстиславу, Торчський і Білгород, а за Треполь дав йому Канів.

Печать митрополита Іоанна IV (?).

[У] тім же році привів Ростислав із Половців Белуківну, князя половецького [Белука] дочку, за сина свого за Рюрика.

Того ж року він і мир уладнав із половцями.

Тоді ж і Феодор, митрополит, преставився, бувши [рік і][353] десять місяців у митрополії.

[У] тім же році пустошили ляхи навколо [города] Червена.

У РІК 1164

У РІК 6672 [1164]. Прийшов митрополит Іоанн в Русь. І не хотів його Ростислав прийняти, тому що одрядив був Ростислав [боярина] Гюряту Семковича до цесаря [грецького Мануїла Комнина], намагаючись настановити Клима [Смолятича] на митрополію. А повернувся Гюрята назад із [города] Олешшя з митрополитом [Іоанном] і з цесаревим послом.

Оксамит. Реконструкція.

І прислав цесар дари многі Ростиславу — оксамити, і паволоки, і всяке узороччя різноманітне. При цім посол цесарів говорив Ростиславу: «Мовить тобі цесар: «Якщо приймеш ти прихильно благословення од святої Софії[354], <буде тобі митрополит Іоанн». Великий же князь сказав до цесаревих послів: «Я сього митрополита задля честі і приязні цесаревої і патріархової[355] прийму, але надалі, якщо патріарх без призволення нашого всупереч правилам святих апостолів поставить митрополита, ми не приймемо [його], а будуть вибирати єпископи». І тоді ввів він митрополита з честю в Київ, а послів одпустив до цесаря з дарами і з приязню великою.

Паволока. Реконструкція.

Того ж року розболівся тяжко Святослав Ольгович чернігівський. Олег же, син його, був тоді в Курську. І прислав до нього отець [гінця], щоб він приїхав до нього уборзі>. І одказала дружина Олегові [Святославичу]: «Княже! Не барись, їдь уборзі, бо Всеволодович[356] недобре жив із отцем твоїм і з тобою. Ачей, він замислить що лихе!» І Олег спішно поїхав до Чернігова, та не застав отця живого, бо таїли смерть його три дні, до приїзду Олега.

Учинила ж се княгиня [Катерина], порадившися з єпископом[357]і з мужами князя свого з найзнатнішими. І цілували вони [ікону] святого Спаса на тім, щоб не посилати [вість] до [Святослава] Всеволодовича в Новгород- [Сіверський]. Першим цілував святого Спаса єпископ Антоній, а потім дружина цілувала. І сказав Юрій [Іванович], тисяцький: «Не гоже було нам дати єпископові цілувати святого Спаса, тому що він є священнослужитель, і не слід нам запідозрювати його, бо він князів своїх любив». І сказав єпископ: «Я задля того присягаю перед вами: хай бог мені [свідком] буде і та, яка його родила, що не послати мені до Всеволодовича аніяким чином, ні обману [не] вчинити. І вам також, синове, я мовлю: не погибніть душею і [не] будьте зрадниками, як Іуда».

Печать Святослава-Миколая Ольговича. Печать єпископа галицького Кузьми.

Та се він говорив їм, обман таячи в собі, бо був він родом гречин. Отож він спершу цілував святого Спаса, і він же учинив і лихий злочин. Бо, написавши грамоту, він послав [гінця] до [Святослава] Всеволодовича, кажучи так: «Стрий тобі помер, а по Олега ж послали. Але ж дружина по городах далеко, а княгиня сидить у безпорадності з дітьми, і добра безліч у неї. Поїдь-но вборзі. Олег же іще не в’їхав, і ти по своїй волі урядишся з ним».

Святослав тоді спішно прочитав грамоту і послав сина свого [Володимира?] в [город] Гомій, а посадників розіслав по [інших] городах. Сам же він хотів поїхати [до] Чернігова, та почув, що Олег уже в Чернігові. І почали вони оба слати між собою [послів], ладячись про волості, і Олег, поступившись своїм, уладився [так]: Святославу він уступив Чернігів, а собі взяв Новгород- [Сіверський]. І послав Олег із хрестом [боярина] Івана Радославича, і цілував Святослав хреста Олегові, що він додержить [слова], — і не додержав. Сказав бо був Всеволодович, хреста цілуючи: «А братів я обох тобі наділю, Ігоря і Всеволода», — і тим обом він не додержав [слова].

Преставився ж Святослав[358] місяця лютого в п’ятнадцятий день, а в сімнадцятий покладений був у гроб, у понеділок.

У той же рік була повінь велика в [городі] Галичі. За божим допустом од сильного дощу в один день і в ніч із Дністра несподівано пішла велика вода на оболонь, і дійшла аж до Бикового болота, і потопила більше трьохсот чоловіка, що пішли були з сіллю із [города] Удеча. І багатьох людей знімали з дерев, і вози, що їх вода була повикидала, а багато інших потопилося. І хліб у них був сильно дорогий на ту зиму.

У той же рік преставився благовірний князь христолюбивий Ізяслав, син великого князя Андрія [Юрійовича]. І плакав по ньому князь Андрій, отець, і брат його, [Ізяслава], Мстислав. І тоді положили його у церкві святої Богородиці в [городі] Володимирі- [Суздальському] з плачем великим місяця жовтня у двадцять і восьмий день.

У РІК 1165

У РІК 6673 [1165]. Прибіг із Цесарограда братан цесарів кир Андроник[359] до Ярослава [Володимировича] в Галич. І прийняв його Ярослав із великою приязню, і дав йому Ярослав декілька городів для піддержки. Але потім прислав цесар [грецький Мануїл Комнин] двох митрополитів, кличучи його до себе, і Ярослав одпустив [Андроника] до нього з великою честю, приставивши до нього, [Андроника], єпископа свого Кузьму і двох мужів своїх найзнатніших.

[У] тім же році одведена була Ростиславна Огафія за Олега за Святославича місяця червня у двадцять і дев’ятий день[360].

[У] тім же році Давид Ростиславич сів у Вітебську, а Романові [Михайловичу], Вячеславовому внуку, дав Ростислав [Мстиславич городи] Василів і Красний.

[У] тім же році Василько Ярополкович[361] побив половців на [ріці] Росі[362]. Багато ж їх він руками захопив, і збагатилася дружина його оружжям і кіньми, а сам він багато викупу взяв за них.

У РІК 1166

У РІК 6674 [1166]. Поставив Ростислав[363] князь єпископом у Новгород Великий Іллю; той бо Ілля родом був новгородець.

[У] тім же році одвели дочку Святослава Ольговича за Ярополка за Ізяславича.

[У] тім же році преставився благовірний князь христолюбивий Ярослав, син великого князя Юрія [Володимировича]. І плакав по ньому брат Андрій, і положив [його] в церкві святої Богородиці в [городі] Володимирі- [Суздальському] місяця квітня у дванадцятий [день].

Преставилася княгиня [Катерина, удова] Святослава Ольговича.

У РІК 1167

У РІК 6675 [1167]. Помер Святослав Володимирович у [городі] Вщижі, онук Давидів.

[У] тім же році зняв війну Святослав Всеволодович з Олегом [Святославичем] із-за [волості] Володимировича [Святослава]. Олег бо просив справедливого наділу її, але Святослав йому [його] не надав, а дав брату своєму [Ярославу] ліпшу волость, а сина [Олега?] посадив у Вщижі. І Ростислав, подбавши про справедливість, оскільки Святослав зобиджає Олега, став через це помагати Олегові. Багато ж посилав Ростислав [послів] до Святослава, велячи йому по-справедливому наділити Олега і добра їм бажаючи, але Святослав не послухав його.

Олег тоді поїхав до [города] Стародуба, бо стародубці прислали були [послів] до Олега. Та [його] упередила підмога Ярославова, [увійшовши] в город, і городянам не можна було свій намір сповнити. І Олег, вернувшись назад у гніві, багато [людей] взяв у полон.

Меч з околиць Удеча. XII ст.

Святослав тоді послав брата свого Ярослава з половцями до Новгорода-[Сіверського], і вони, дійшовши [до] ріки Молочної, вернулися там назад, на віддалі п’ятнадцяти верст од города. Олег же був у той час вельми нездоров, так що не міг він навіть на коня всісти. І Ростислав, довідавшись, що Олег вельми слабує, став слати [послів] до Олега, велячи йому миритися. Отож Олег послухав його, уладнав мир із братом, і Святослав дав Олегові чотири городи, і вони обидва хреста цілували.

Коли ж довідались половці, що князі не в приязні живуть, [то], пішовши в пороги, стали вони шкодити гречникам[364]. І послав Ростислав [воєводу] Володислава [Воротиславича], ляха, з воями, і вони провели гречників [крізь небезпеку].

[У] тім же році родився Олегові [Святославичу] син, і нарекли йому ім’я в хрещенні Борис, а мирське — Святослав.

[У] тім же році пішов Володар Глібович раттю до Полоцька, а Василькович Всеслав рушив супроти нього з полочанами. Володар тоді, довідавшись, що йдуть супроти нього, не дав йому з’єднатися [з військом Давида Ростиславича], і вдарив на них зненацька, і багато їх побив, а інших руками взяли. Всеслав при цім утік до [города] Вітебська, а Володар увійшов у Полоцьк і цілував хреста з полочанами.

І рушив він до Вітебська на Давида [Ростиславича] і на Всеслава, і, прийшовши, став на ріці [Двіні], і почали вони битися через ріку[365]. Давид же не дав йому бою через те, що ждали вони [зі Всеславом] брата свого Романа [Ростиславича] зі смольнянами. І тут дивне вдіялось: ополуночі був грім сильний, наче вої перебрідали через ріку, і страх напав на військо Володареве, і сказала дружина Володареві: «Чого ти стоїш, княже, не їдеш звідси? Адже ж се Роман перебрідає, а звідси — Давид». І побіг Володар од Вітебська[366].

А назавтра Давид, побачивши, що Володар утік, послав [військо] вслід за ними. Та вони не настигли їх, тільки тих, що по лісу блукали, багато захопили. А Всеслава [Давид] послав до Полоцька.

[У]тім же році взяв Ярослав [Володимирович], галицький князь, за сина свого за Володимира дочку Святослава[367] Всеволодовича Болеславу.

[У] тім же році привів Ярослав[368] Ізяславич, із Турова взявши за сина Всеволода, дочку Юрія Ярославича Малфрідь.

У тім же році померла Андріївна за Олегом за Святославичем[369].

[У] тім же році бився Олег Святославич із [ханом] Боняком[370]і переміг Олег половців.

У тім же році схопили половці [воєводу київського] Шварна за Переяславлем, а дружину його перебили. І взяли вони за нього викупу безліч.

У РІК 1168

У РІК 6676 [1168][371]. Послав Ростислав [послів] до братів своїх і до синівців своїх, велячи їм усім зібратися в себе з усіма військами своїми. І прийшов Мстислав [Ізяславич] із Володимира, Ярослав, брат його, із Луцька, Ярополк, [другий брат], із Бужська, Володимир Андрійович, Володимир Мстиславич, Ярослав Всеволодович[372], Гліб Юрійович, Рюрик, Давид, Мстислав — діти Ростиславові, Гліб [Всеволодович] городенський, Іван Юрійович[373], онук Ярослава Святополковича, і галицька поміч. І стояли вони коло Канева довгий час, допоки пройшли [валки] Гречника і Залозника, і звідти вернулися вони до себе.

Того ж року наприкінці пішов Ростислав до Новгорода [Великого], бо недобре жили новгородці зі Святославом, сином його. І прибув він до[города] Чичерська до зятя Олега [Святославича], бо тут ждав був його Олег із жоною [Огафією]. І взяв Олег Ростислава на обід, і була радість велика у той день межи ними. Олег же многі дари дав Ростиславу, і дочка [Огафія] дала йому дари многі. А на другий день позвав Ростислав до себе Олега і дочку і, ще більшими дарами наділивши всіх, пішов до Смоленська.

І почали його зустрічати ліпші мужі смольняни за триста верст, а потім зустріли його внуки, а тоді зустрів його син Роман, і єпископ Мануїл, і [боярин] Внізд, і мало не весь город [Смоленськ] вийшов назустріч йому. І так вельми обрадувалися всі приходу його і безліч дарів дали йому.

А звідти [він рушив] у [город] Торопець і відтіля послав [гінця] до сина Святослава в Новгород, велячи йому виїхати назустріч собі на [город] Луки, бо вже Ростислав був вельми нездоров.

І зустрівся він тут, на Луках, із сином і з новгородцями. І цілували новгородці хреста Ростиславу на тім, що мати їм сина його собі князем, а іншого князя не шукати, аж поки вони з ним смертю [не] розлучаться. І много дарів узяв він у сина і в новгородців, і звідти вернувся до Смоленська.

Рогнідь же, сестра його, бачивши, що брат вельми знемагає, стала благати його, велячи йому лягти у Смоленську в його власному домі. Але він сказав їй: «Не можу я тут лягти. Повезіте мене до Києва. Якщо мене бог візьме в путі, то покладіте мене, за отчим благословенням, [церкві] святого Феодора. Якщо ж мені бог одпустить недугу сю молитвами пречистої його матері і святого отця нашого Феодосія, Печерського монастиря ігумена, то пострижусь я в Печерському монастирі».

А коли відходив він із життя сього, короткочасного і минущого, [то] говорив він Симеонові, попові[374], отцю своєму духовному: «Тобі дати одвіт перед богом за те, що удержав ти мене од постригу». Бо мовив Ростислав часто цю річ ігуменові печерському Полікарпу: «Тоді, ігумене, я взяв думку про постриг, коли ото прийшла мені вість із Чернігова про смерть Святослава Ольговича». Говорив же і таке він завше ігумену: «Постав мені, ігумене, келію добру. Боюсь я несподіваної смерті. Хай що ото мені бог уготовить і ваша молитва».

Установив же він був і таке добродіяння: у великий піст, у кожну суботу і в неділю, він саджав на обіді в себе дванадцять ченців, тринадцятий ігумен Полікарп, і тоді їх нагодує, а голодними не одпускав. Сам же він кожної неділі причащання приймав, сльозами омиваючи лице своє, і зітханням частим смиряючи себе, і стогін із серця свого добуваючи. Усі, хто бачив його, як він у такому смиренні стояв, також не могли вдержатися од сліз. А коли кінчався увесь піст, то тоді він угощав усю братію, а в Лазареву суботу[375] призивав[376] усіх печерян і по всіх монастирях кликав, а в інші дні, у середу і в п’ятницю, піддержував братію печерську.

Велику любов він мав до [церкви] святої Богородиці і до святого отця Феодосія. І так він говорив із Полікарпом повсякдень: «Хотів би я звільнитися од короткочасного і суєтного світу сього і [од] минущого і многотривожного життя сього, про що я і раніш нагадував тобі». Але він, [Полікарп], йому так говорив: «Вам бог так велів жити: правду діяти на сім світі, по правді суд судити і в хресному цілуванні вам стояти». Ростислав же йому так казав: «Отче! Княжіння і світ не можуть без гріха бути, а я вже прожив немало на світі сьому. Тож хотів би я ревно наслідувати [праведників]. Адже і всі правовірнії цесарі постраждали і дістали нагороду од господа бога свойого, адже і святії мученики кров свою пролили [і] дістали вінці нетліннії, адже і святії отці, виснаживши тіло своє постом і вузькою і тісною путтю ходивши, дістали царство небеснеє, адже і самого правовірного цесаря Костянтина[377] слухав я, котрий говорив: «Коли б я відав, що такий достойний сан чернечий, що він восходить з ангелами до престолу господнього без перепони, — зняв би я вінець і багряницю». І коли він отак розмовляв з Полікарпом, ігуменом, то сказав йому ігумен: «Якщо ти сього бажаєш, княже, то воля божая нехай буде». Ростислав же, почувши [це] од ігумена, вложив [його слова] в серці своїм, сказавши йому: «Пережду я іще деякий час. Єсть у мене невеликі діла». І він, [ігумен], отак побесідувавши з ним і благословивши його, одпустив його. Та ми до попереднього повернемось.

І рушили вони з ним із Смоленська, — а він уже вельми знемагав, — і коли він був у селі в Рогнідіному, [у волості] в Зарубі, то став він мовити Іванкові Фроловичу, покладникові[378] своєму, і [боярину] Борисові Захаровичу: «Призовіте мені сюди Симеона-попа, І нехай одправить молитву». А сам, звівши руки свої, став він молитву діяти, дивлячись на ікону святої богородиці: «Пречистая богородице! Ти вища єси од ангелів, архангелів і од усього сущого найсвятішая! Помічнице зобиджених, надіє обезнадієних, сиротам заступнице, убогим кормилице, печальним утіхо, грішним спасіння, християнам усім підпомога! Милостива ти єси, владичице! Милістю своєю помилуй мене, грішного раба свойого Михайла[379], ризою мене святою захисти і умоли втіленого із тебе бога, укріпи мене силою з неба на невидимих і видимих ворогів! Всемилостивая владичице богородице! Підніми мене із глибини гріховної, і просвіти мені очі сердечнії, і спасіння сподоби мене, грішного раба свойого, яко сила Христа, бога нашого, з отцем і сином і святим духом»[380].

І, глянувши на ікону самого творця, став він. говорити тихим голосом, сльози ллючи із очей: «Нині одпусти раба свойого, владико, по глаголу твоєму, з миром». І було видіти сльози його, що лежали на щоках його, яко жемчужні зерна. І так, стираючи сльози убрусцем, він почив місяця березня в чотирнадцятий [день], а в двадцять і перший покладений був у гроб у [церкві] святого Феодора [Тірона], в отчому його монастирі, прилучившись до предків своїх. Було ж княжіння його в Києві вісім літ без місяця[381].

Тої ж зими ходили Ольговичі на половців, а зима була тоді вельми люта. І взяв Олег [Святославич] вежі Кози [Сотановича], і жону, і дітей, і золото, і срібло, а Ярослав [Всеволодович] Белукові[382] вежі взяв. І, воздавши хвалу богові і пречистій матері його, вернулися вони до себе.

У РІК 1169

У РІК 6677 [1169]. По Ростиславовій смерті почали слати [послів] по Мстислава [Ізяславича] брати Володимир Мстиславич, Рюрик [Ростиславич], Давид [Ростиславич]. І кияни од себе [послів] послали, [і] чорні клобуки од себе [послів] послали. Мстислав тоді послав поперед себе [воєводу] Володислава Воротиславича до Василька до Ярополковича, велячи йому сидіти в Києві до себе, і тивуна свого послав.

Печать Ростислава-Михайла Мстиславича.

І стали приятелі Мстиславові розповідати Василькові і Володиславу, що Володимир Мстиславич, і [Володимир] Андрійович, і Ярослав, Мстиславів брат, і Рюрик, і Давид цілували хреста, що взяти їм волость у Мстислава своєю волею: Володимиру [Мстиславичу] до своєї волості [додати город] Торчський з усім Пороссям, [Володимиру] Андрійовичу [взяти город] Берестій, Ярославу [Ізяславичу] — [город] Володимир. І Василько, узнавши намір їх, послав [посла] до Мстислава у Володимир, сповіщаючи його про всі переговори їхні. Мстислав тоді послав [послів] до своїх спільників — до Ярослава [Володимировича] в Галич, і до ляхів, і до двох Всеволодковичів, [Мстислава та Бориса], даючи їм знати про силу братів.

І зібрався Мстислав [Ізяславич] з ляхами і з Ярославом [Володимировичем] галицьким, і пішов Мстислав до Києва на стіл. І п’ять галицьких полків дав йому Ярослав, і Мстислав та Борис Всеволодковичі теж [пішли] з ним. І прийшов він до [города] Микулина, і прибули туди до нього берендичі всі, і торки, і печеніги, і весь чорний клобук. І, водивши їх до присяги, він послав поперед себе брата свого [Ярополка] з берендичами, а сам рушив услід за ним.

І в той час Володимир Мстиславич пішов із Треполя[383] до Вишгорода з жоною і з дітьми. У той же день [і вдова] Мстиславова [Любава], мати його, [Володимира], пішла до Вишгорода. Ярополк же з берендичами настигли Володимира на [ріці] Желяні коло [села] Доброго Дуба, та не дали берендичі стрілятися з ними, [військами Володимира], бо берендичі хитрували. І так їхали берендичі за ними до Всеволодового монастиря[384], і звідти вернувся Ярополк назад у город.

Церква Кирила Кирилівського монастиря в Києві. Серед. XII ст. Сучасний вигляд. Боротьба Геракла з левом. Шиферний рельєф із Києво-Печерського монастиря.

Мстислав же, виладнавши полки свої, назавтра рушив услід за ним, [Ярополком], до Києва Василівською дорогою та до Олегової [могили] і в Київ увійшов. Тут вийшли кияни всі. І, урядившись із браттям, і з дружиною, і з киянами, в той день він пішов до Вишгорода, а берендичів пустив у напад. І на оболоні од Дніпра запалили вони двір тисяцького [вишгородського] Давида Радила, а інших дворів сім згоріло.

Мстислав же, прийшовши [до Вишгорода], став по горі од бору, а піших воїв поставив по валу. Берендичі тоді вбили Володимирового мужа, убили також і ті ліпших берендичів. День же тоді був п’ятниця. А назавтра ж, у суботу, стали вони битися, їздячи до города і з города виходячи. Билися вони кріпко, а тоді стали рядитися про волость, шлючи [послів] межи собою, — Рюрик, і Давид, і Володимир зі Мстиславом, і, уладившись щодо волості, цілували вони хреста. А Мстислав у понеділок увійшов у Київ.

Початок княжіння в Києві Мстислава, сина Ізяславового

Увійшов Мстислав у город місяця травня в п’ятнадцятий[385] день і сів на столі Ростиславовім[386], і отця свойого, і предків своїх.

І став Володимир Мстиславич замишляти на Мстислава. А там, [у Треполі], був у той час муж Давидів, Василь Настасич. І, приїхавши [до Вишгорода], він розповів [про це] князю своєму, а Давид [Ростиславич] дав знати брату Мстиславу. Володимир же, довідавшись, що Мстислава повідомлено про його замір, приїхав виправдовуватися.

І приїхав Мстислав у Печерський монастир, а за ним Володимир приїхав. І повелів йому [Мстислав] зсісти [з коня] коло економової келії, а сам ізсів коло ігуменової келії. І, пославши до нього [посла], Мстислав сказав: «Брате! Задля чого ти єси приїхав? Я ж по тебе не посилав?» І прислав Володимир дячка Імормижа, [і] сказав: «Брате! Чув я, що наговорили на мене злії люди». [І] сказав Мстислав: «Розповів мені брат Давид». І послали вони [послів] до Давида у Вишгород. І прислав Давид Василя [Настасича] на тяжбу, і приставив до нього [Давида] Радила, тисяцького, і [боярина] Василя Волковича.

І знову, переждавши три дні, Мстислав приїхав туди ж, у Печерський монастир. І прибули туди Давидові мужі[387], і Володимир прислав мужів своїх: [тисяцького] Рагуйла [Добринича] і [боярина] Михаля. І стали вони сперечатися з Василем, і вийшов свідок у захист Василя, [боярин?] Давид Боринич. Мстислав тоді облишив це на волю божу і сказав Володимиру: «Брате! Ти хреста єси цілував, і тобі ще навіть і уста не обсохли! А се ж єсть отців наших і дідів наших присяга, і хто [її] переступить — нехай бог йому буде судія. А нині, оскільки ти на мене не замишляв єси і не шукаєш мені лиха, цілуй мені хреста». І Володимир сказав: «Я радо, брате, цілую. А то все на мене лжа». І цілував він хреста, і Мстислав одпустив його в [город] Котельницю.

Кибела на колісниці. Шиферний рельєф із Києво-Печерського монастиря.

У тім же році переступив хреста Володимир Мстиславич. Почали слати до нього [послів половці] Чагровичі, — Чекман, і брат його Тошман, і [брат] Моначюк, — мовлячи: «Ми тобі сприятимем!». І Володимир, рад бувши заміру їх, послав [послів] до [тисяцького свого] Рагуйла Добринича, і до [боярина] Михаля, і до [боярина] Завида, повідомляючи їх про свій задум. І сказала йому дружина його: «Адже ти сам, княже, замислив єси. Тому ми не їдем за тобою. Ми сього не відали». Володимир тоді сказав, глянувши на отроків: «Хай се будуть мої бояри».

І поїхав він до берендичів, і зустрівся з берендичами нижче [города] Ростовця. І побачили вони, що він один їздить, і сказали йому: «Ти нам так говорив: «Браття всі зо мною є». А де є Андрійович Володимир, і Ярослав, і Давид? А ось ти їздиш один, і без мужів своїх, а нас обманувши? Та нам лучче в чужу голову [вдарити], аніж у свою». І стали вони в нього пускати стріли, і вдарили князя двома стрілами. І сказав князь: «Не дай бог поганому коли-небудь йняти віри. А я вже загинув і душею, і життям». І побіг він, і тоді побили вони отроків навколо нього. А сам він утік до [города] Дорогобужа. Туди ж і жона його втекла була раніш од нього.

Але Андрійович [Володимир] підняв моста на [ріці] Горині і не пустив його до себе [в Дорогобуж]. І він, повернувши на Радимичі, [пішов] до Андрія [Юрійовича] в Суздаль. Андрій тим часом послав назустріч йому [гінця] і сказав йому: «Ти іди в Рязань до отчича свойого до Гліба[388], а я тебе наділю».

І пішов він туди, а жону зоставив з двома дітьми, [Святославом і Ростиславом], у [городі] Глухові, в [удови] Всеволодової [Марії][389].

Мстислав же [Ізяславич] сказав матері Володимировій [Любаві]: «Ти іди в Городок[390], а звідти куди тобі вгодно. Не можу я з тобою жити в одному місці, тому що син твій завше чигає на мою голову, а хреста переступаючи». І пішла вона в Чернігів до Всеволодовича [Святослава].

У тім же році стали новгородці віче діяти, потай, по дворах, проти князя свого, проти Святослава Ростиславича[391]. І, приїхавши на [село] Городище, приятелі його стали розповідати: «Княже! Діють люди віче уночі і хотять тебе схопити. Ти подбай-но про себе». Князь тоді, дізнавшись напевне про себе і про них, [новгородців], дав знати дружині своїй. І сказала йому дружина: «Хоча вони тепер тобі хреста цілували всі по смерті отця, але ж вони завше є невірні до всіх князів. Тож подбаймо про себе, а то почнуть про нас люди дбати».

У РІК 1170

У РІК 6678 [1170]. Вложив бог у серце Мстиславу Ізяславичу добру мисль про Руську землю, бо він їй хотів добра усім серцем. І скликав він братів своїх і став думати з ними, кажучи їм так: «Браття! Поклопочіться про Руськую землю і про свою отчизну і дідизну, бо ведуть [погані] християн кожного року у вежі свої, а з нами присягу приймаючи [і] завше переступаючи. І вже вони в нас і Грецький шлях однімають, і Соляний, і Залозний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на божу поміч і на молитву святої богородиці, добути путі отців своїх і дідів своїх, і своєї честі». І вгодна була річ його насамперед богові, і всім братам, і мужам їхнім. І сказали йому брати всі: «Бог тобі, брате, поможи в сьому, оскільки бог вложив тобі таку мисль у серце. А нам дай бог за християни і за Руськую землю голови свої зложити і до мучеників причисленими бути». І послав він у Чернігів [послів] до Ольговичів усіх і до Всеволодовичів обох, [Святослава та Ярослава], велячи їм бути всім у нього: бо тоді були Ольговичі у Мстиславовій волі, і всім угоден був намір його, Мстиславів.

І зібравшись усі брати в Києві, — Рюрик, і Давид, військо усе, — бо йому самому нездоровилось, — і Всеволодовичі обидва, Святослав і Ярослав, Олег Святославич, брат його Всеволод, Ярослав [Ізяславич] із Луцька, Ярополк [Ізяславич], Мстислав Всеволодкович[392], Святополк Юрійович, Гліб [Юрійович] із Переяславля, брат його Михалко та інших багато, — [і] поклавши надію на божу поміч, і на силу чесного хреста, і на молитву святої богородиці, рушили вони із Києва місяця березня в другий день, у день суботній, [напередодні] середохресної неділі[393].

Печать Ярополка-Стефана (?) Ізяславича.

Ярополк Ізяславич, брат Мстиславів, вельми недугував, ідучи в похід [і] не хотячи од братів своїх одстати. І перебував він у [городі] Тумащі, і вельми став знемагати. І настигла вість Мстислава за Каневом: «Брат твій вельми знемагає». І послав Мстислав [гінця] до ігумена Полікарпа і до Даниїла, попа свого, велячи їм їхати до брата Ярополка [і] кажучи їм обом так: «Якщо ото бог візьме брата мойого, то, опрятавши тіло його, одвезіте ж до святого Феодора». А преставився Ярополк, син Ізяславів, місяця березня в сьомий день, у день четверга середохресної неділі. І положили тіло його в [церкві] святого Феодора [Тірона], де й отець його лежить. Та ми до попереднього повернемось.

І йшли князі од Києва дев’ять днів. І була вість половцям од полоняника од Гаврилкового од Ізяславича[394], що йдуть на них князі руські, і вони побігли, лишившись жінок і дітей. Князі ж, довідавшися, що половці побігли, лишившись жінок своїх і возів своїх, поїхали спішно вслід за ними, а Ярослава Всеволодовича зоставили позаду себе коло возів.

І взяли [князі] вежі їх на Углі-ріці, а другі — по [ріці] Снопороду[395], а самих настигли коло Чорного лісу і тут, притиснувши до лісу, побили їх, а інших руками побрали. Бастії[396] ж та багато інших гонилися вслід за ними навіть за [ріку] Оскол[397], б’ючи їх. І таку вони взяли здобичі силу, що ото всі вої руські збагатилися вдосталь і колодниками, і полонянками, і дітьми їх, і челяддю, і скотом, і кіньми. Християн же, вибавивши з полону, вони пустили на свободу всіх. Але всі брати пожалілися на Мстислава, бо він, утаївшись од них, послав у напад сідельників[398] своїх і отроків під покровом ночі, потай, і серце їх не було насправді з ним.

Князі тим часом усі, з'їхавшись, оглядали полки свої, які з божою поміччю всі були цілі, бо лише двоє з усіх полків убиті були — [боярин?] Коснятин Васильович, Ярунів брат, і сідельник Ярослава Ізяславича, та [воїн] Коснятин Хотович був захоплений.

І князі, воздавши хвалу всемилостивому богові і силі чесного хреста, вернулись до себе з радістю великою, і були в домах своїх на самий Великдень. І була людям подвійна радість: і воскресіння господнє, і князів своїх повернення з побідою і з радістю.

А трохи згодом послав Мстислав [послів] по братів своїх. І зібралися всі брати у нього в Києві: Ярослав [Ізяславич] із Луцька, Володимир Андрійович із Дорогобужа, Рюрик [Ростиславич] із Вручого, Давид [Ростиславич] із Вишгорода і Юрійович Іван із Турова. І став мовити Мстислав братам своїм: «Осе, браття, ми половцям багато зла наробили єсмо. Вежі їх ми захопили єсмо, дітей їхніх ми захопили єсмо, і стада, і скот, але вони все-таки будуть пакостити Гречнику нашому і Залознику. Тож вийшли б ми назустріч гречникам»[399]. І любою була річ [його] усім братам, і сказали йому брати: «Хай так буде. Се єсть нам На честь[400] і всій Руській землі».

І, пішовши, стали вони коло Канева. При цім Гліб [Юрійович] позвав Мстислава на обід до себе і, многі дари давши йому, одпустив його з приязню.

Та спервовіку вселукавий диявол не хоче добра кожному християнину і любові межи братами. Стали [бояри] Бориславичі, Петро[401] і Нестор, говорити лихі речі Давидові [Ростиславичу] на Мстислава [Ізяславича], брешучи, бо Мстислав, озлобивши їх, одіслав був [їх] од себе з тої причини, що холопи їх обох покрали були коней Мстиславових у стаді і тавра свої наклали, забиваючи [княжі] знаки. Давид тоді, ймучи [їм обом] віри, став розповідати братові Рюрику: «Брате! Приятелі мені кажуть, що Мстислав хоче нас обох схопити». І Рюрик сказав: «Брате! А за що і за яку провину? А хреста чи давно він нам обом цілував?» Сказали ж були [Петро й Нестор] і таке слово Давидові: «Коли вас Мстислав стане звати на обід, то там вас і схоплять, і нас обох слово вам обом справдиться».

Половецька чоловіча статуя.

Мстислав же всього того не відав, ні мислі такої не мав у серці своїм, бо він обходився з братами, сповнений істинної любові. І став Мстислав звати на обід Рюрика й Давида, але Рюрик і Давид не поїхали до нього, кажучи йому так: «Якщо ти нам хреста цілуєш, що ти на нас лиха не замислиш, то ми тоді удвох поїдемо до тебе». І Мстислав ужахнувся од [сеї] підозри і дав знати дружині своїй: «Велять мені обидва брати хреста їм цілувати, а я не знаю, в чім моя вина?» І сказала йому дружина його: «Княже! Необдумано тобі велять оба брати хреста цілувати. Хіба ж [се не] будуть лихії люди, які, завидуючи твоїй любові, що ти її маєш до братів, вложать лихе слово? Бо лиха людина — гірша біса. Того й біс не замислить, що лиха людина замислить. А ти в усім прав єси перед богом і перед людьми. Тобі без нас сього не можна було замислити, ані вчинити, а ми всі знаємо твою істинну любов до всіх братів. Пошли-но до них і скажи їм: «Я хреста цілую вам обом, що лиха я на вас не замислив, а ви мені видайте, хто нас пересварює». І послав Мстислав [посла] до Давида з тою мовою, і сказав Давид: «А хто мені знову скаже, якщо сих я видам?» Мстислав тоді, поклавшись на божу правду і на силу чесного хреста, цілував їм обом хреста, і вони йому хреста цілували. Але серце їх не було насправді із ним.

У той же час Володимир Андрійович став припрошувати волості у Мстислава, а Мстислав, зрозумівши, що він підступно в нього просить волості, сказав: «Брате Володимире! Чи давно ти єси хреста мені цілував і волость узяв єси в мене?» Він тоді, розгнівавшись, пішов до Дорогобужа.

У той же час Андрій Юрійович перебував у Суздалі, князюючи, і не мав він приязні до Мстислава.

У тім же році [неділя 14.IV 1168[402]] прислали новгородці [послів] до Мстислава, прохаючи сина в нього, і він дав їм Романа.

І постала ще більша ворожнеча у братів проти Мстислава, і почали всі брати входити у зносини-переговори проти Мстислава, а тоді хрестом заприсягнулися брати.

Тої ж зими послав Андрій [Юрійович] сина свого Мстислава з полками своїми із Суздаля на київського князя на Мстислава на Ізяславича, — з ростовцями, і з володимирцями, і з суздальцями, і інших князів [послав] одинадцять, і [воєводу] Бориса Жидиславича. [Рушили тоді] Гліб Юрійович із Переяславля, Роман [Ростиславич] із Смоленська, Володимир Андрійович із Дорогобужа, Рюрик [Ростиславич] із Вручого, Давид [Ростиславич] із Вишгорода, брат його Мстислав, Олег Святославич, Ігор, брат його, і Всеволод Юрійович, і Мстислав [Ростиславич], онук Юріїв.

Кирилівський монастир (з дорогожицькими горбами). Мал. 1843 р.

Тоді ж послав був Мстислав [Ізяславич] князя Михалка Юрійовича в Новгород [Великий] до сина [свого Романа] з ковуями, з Бастієвим людом. А була вість Рюрикові і Давидові, що [йде] Андрійович [Володимир і] Роман [Ростиславич] поблизу іде зі смольнянами. І послали вони оба [отроків], і схопили Михалка за [городом] Межимостям, коли він ішов до [города] Мозиря. Підступ же цей учинив над Михалком [ковуй] Бастій.

У РІК 1171

У РІК 6679 [1171].Зібралися брати [у] Вишгороді і, прийшовши, стали на [урочищі] Дорогожичі під святим Кирилом Феодорової неділі[403], а другої неділі[404]обступили увесь город Київ. Мстислав тим часом заперся в Києві, [а кияни] билися з городських стін. І була: битва завзята повсюди, і знемагав Мстислав у городі, а берендичі і торки обманювали Мстислава. І стояли [князі] три дні біля города, і зійшла [з висот] усіх князів дружина [горою] Юрховицею[405], і ринули вони до них, [киян], униз, у тил Мстиславу почали стріляти. Мстиславу ж стала дружина мовити: «Чого ти, княже, стоїш? Поїдь із города. Нам їх не перемогти».

І поміг бог Андрійовичу Мстиславу з братами, і взяли вони Київ. Мстислав же Ізяславич побіг із Києва на Василів. А Бастієві люди, догнавши його, стали стріляти в спину його, і багато захопили дружини навколо нього: схопили вони [воєводу] Дмитра Хороброго і Олексу, двірського, Здислава[406]Жирославича, [сина воєводи], і [воєводу] Іванка Творимирича, Рода, тивуна його, [Мстиславового], та інших багатьох. А він із братом Ярославом [Ізяславичем] з’єднався за [рікою] Уновою, і тоді пішли вони обидва до [города] Володимира.

Фрагмент фрески із Десятинної церкви. Кін. X ст.

Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий[407][день], у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, — і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але бог молитвами святої богородиці оберіг його од такої біди.

І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші.

Початок княжіння Глібового[408]в Києві

Мстислав же Андрійович посадив стрия свого Гліба в Києві на столі місяця березня у дванадцятий[день]. Гліб тоді дав синові своєму Володимиру Переяславль, а Мстислав Андрійович пішов у Суздаль до отця Андрія з великою честю і славою.

Розорення Києва військами Андрія Юрійовича; родину Мстислав. Ізяславича беруть у полон. Мал. XIII (XV) ст.

Мстислав же Ізяславич із братом Ярославом із галичанами пішов до [города] Дорогобужа на Володимира на Андрійовича, і стали вони довкола города, б’ючись. Але Володимир був вельми нездоров, і тому через недугу він і не дав їм бою. Мстиславу тим часом городи здавалися. І вивів він [жителів] города Шумська, і послав [їх] до [города] Володимира, [і] посадника Паука, кормильця Володимирового, він туди ж послав. І, багато інших городів розоривши і спаливши, він вернувся до себе. А Гліб [Юрійович] не послав підмоги Володимирові [Андрійовичу]. Сказав бо був Гліб: «Я пошлю тобі поміч», — і не послав.

Того ж року наприкінці преставився князь Володимир Андрійович, місяця січня у двадцять і восьмий [день], і привезли його до Вишгорода у п’ятницю Феодорової неділі. Він же лежав був непохованим декілька днів.

Софійський собор. Права частина західного фасаду. Мал. 1651 р. (XVIII ст.).

І послав Гліб ігумена святої Богородиці Печерського монастиря Полікарпа і Симеона, ігумена [монастиря] святого Андрія, до Вишгорода, велячи їм обом доправити Володимира до Києва. А сам він поїхав на ту сторону [Дніпра] в Городок [Пісочний], а звідти, — в Переяславль.

Володимир же Мстиславич був у [городі] Полоному. І, почувши, що Андрійович Володимир помер, він пішов до Дорогобужа, але дружина Андрійовича не пустила його в город. Він тоді послав [посла] до [воєводи] Славна [Борисовича] і до дружини і сказав: «Я цілую вам обом хреста, [тобі] й княгині вашій, що мені на вас І не глянути лихом, ні на ятрівку свою, ні на села її, ні на інше що». І цілував він хреста їм обом, і ввійшов у город, і переступив хресне цілування на другий день, — такий ото він був до всіх братів своїх вертливий, не додержував їм хресного цілування. І спокусився він на майно, і на села, і на стада [Володимира] Андрійовича, і погнав княгиню [Марію][409]із города. Вона тоді, узявши [тіло] князя, пішла на [город] Вручий до Вишгорода.

Того ж року пішов був Мстислав [Ізяславич] із Володимира до Києва раттю з братом Ярославом. А галичани, і Святополк Юрійович, і два Всеволодовичі, [Мстислав та Борис (Гліб?)][410], послали були з ним свою підмогу. Та ми до попереднього повернемось.

Назавтра ж, у суботу, вирушили ми[411]з Володимиром із Вишгорода, а княгиню Давид-князь не пустив із мужем до Києва. Він сказав їй: «Як я можу тебе, ятрівко, пустити? Адже прийшла мені вість ночі сеї, що Мстислав у Василеві». А дружині його, [Володимира Андрійовича], він сказав: «А кому з вас угодно, хай іде». І вони сказали йому: «Княже! Ти сам відаєш, щó ми єсмо вчинили киянам. Тому не можемо ми їхати — вони переб’ють нас». Тоді мовив ігумен Полікарп: «Княже! Оскільки дружина його не їде з ним, то ти пусти своєї дружини трохи. Нікому ні коня довести, ні стяга донести». Давид же сказав: «Його стяг і честь із душею пішли». Але мовив: «Оно тобі попи мученицькі»[412]. І ігумени, ченці, попи, кияни зі славословієм і з благохвальними співами положили його в монастирі, у святім Андрієві, місяця лютого у двадцять і перший день[413], у першу неділю посту, в суботу.

У РІК 1172

У РІК 6680 [1172].Пішов Мстислав [Ізяславич] з великою силою до берендичів і до торків і, з'єднавшись, пішов до Треполя, а звідти рушив до Києва[414].

Золоті ворота в Києві. 1037 р. До реконструкції. Печать Святослава-Івана Ростиславича.

І, ввійшовши в Київ [та] урядившись із братами, з Ярославом [Ізяславичем], і з Володимиром Мстиславичем, і з галичанами, і з Всеволодковичем [Мстиславом], і з Святополком Юрійовичем, і з киянами, — торки тим часом і берендичі обманювали їх, — він пішов до Вишгорода. І пустилися вони в напад, і кріпко билися [вої Давида] з городських стін, — Давид бо своїм повелів спалити острог до їх [приходу]. І став Мстислав під бором, і, звідти приходячи, вони билися. У Давида ж у городі багато було своєї дружини, і братів його поміч, і князь Гліб [Юрійович] прислав був Григорія [Хотовича], тисяцького свого, з підмогою, і половці дикі [були] — [хан] Кончак із племенем своїм, і свої [погани] — берендичі, Бастієві люди.

З галичанами ж Ярослава [Володимировича] був воєвода Коснятин [Сірославич]. І сказав він, приславши [гінця] до Мстислава: «Велено мені моїм князем Ярославом п’ять днів стояти коло Вишгорода і йти додому». І послав до нього Мстислав [свого гінця], кажучи так: «Мені брат Ярослав так мовить: «Доки ото не владнаєшся ти із братами, доти й не одпускай полків моїх од себе». Але він[415], [Коснятин], написавши грамоту ложну, послав [її] до нього, [Мстислава], і пішли од нього галичани.

Мстислав тоді з братами став перед Золотими воротами, в садах. А погані, — і дикі [і] свої, — з Вишгорода виїжджаючи, багато зла творили: тих убивали, а інших руками брали. Схопили вони й тисяцького [князя Мстислава] Всеволодковича та інших багатьох. Од Мстислава тим часом розійшлись були всі пособники, знемігшись.

І прийшла вість Мстиславу, що Гліб [Юрійович] перебрідає на сю сторону [Дніпра] з половцями, а до Давида більше підмоги прибуло. І дав знати [про це] Мстислав братам своїм, і брати сказали йому: «Осе од нас вої розійшлися, а сим більше підмоги приходить. А чорний клобук обманює нас. Тому не можемо ми стати проти них. Поїдемо ж у свою волость. Перепочивши трохи, ми знову вернемось».

І пішов Мстислав од Києва в понеділок другої неділі після Великодня. І була вість Давидові, що Мстислав пішов, і послав він услід за ним [воєводу] ляха Володислава [Воротиславича] з половцями, і настигли вони їх коло [города] Болохова[416], і, вчинивши тут із ними перестрілку, вернулися. Половці ж вернулися назад, багато наробивши зла, — вони людей розорили.

Тоді ж Гліб [Юрійович] одпустив половців у вежі, і, пішовши, стали вони за [городом] Василевом у сідельників, піджидаючи дружину свою. А Василько Ярополкович, довідавшись про них із [города] Михайлова, поїхав на них уночі. Ніч же тоді була темна, і пішли вони іншою дорогою, проблудили всю ніч, а вранці, коли сходило сонце, вдарили на них, [половців]. Але половці, з'єднавшись із сідельниками, билися з ними. І ледве втік Василько до города, а дружину навколо нього побили, а інших руками захопили.

Тоді ж Гліб пішов на Василька до [города] Михайлова з Рюриком, і з Давидом, і з Мстиславом [Ростиславичами]. І, усмиривши його, послали вони його до Чернігова. А город його спалили і вал розкопали.

[У] тім же році преставився князь Святослав Ростиславич на Волоці [Ламському]; він бо тоді пустошив Новгородську волость[417]. І, опрятавши тіло його, одвезли [його] до Смоленська, і положили тіло його з честю у святій Богородиці, в єпископії.

Сей же благовірний князь Ростиславич Святослав був прикрашений всякою доброчесністю, і хоробрим був у бою, і приязнь мав до всіх, а особливо старався про милостиню. І про монастирі він подбав, ченців піддержуючи, і про мирські церкви подбав, і про попів, і всьому святительському чину достойну честь воздавав. Дружину він держав [у достатках] і майна [їй] не жалів, не збирав золота і срібла, а давав дружині або ж складав на поминання душі своєї[418]. [І] прилучився він до предків [своїх], сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

У тім же році родився в Андрійовича у Мстислава син, і нарекли його ім’ям у хрещенні Василій.

У тім же році чудо нове сотворив бог і свята Богородиця у Володимирі-городі [Суздальському]: вигнав бог і свята Богородиця володимирська лихого, і пронирливого, і погордливого Дурисвіта, облудного владику Федорця[419]з Володимира із святої Богородиці церкви Золотоверхої і з усієї землі Ростовської.

Не захотів [сатана] благословення [од бога], оддалився від нього. І так і сей нечестивий не захотів послухатись христолюбивого князя Андрія [Юрійовича], який велів йому піти на поставлення до митрополита [Костянтина] в Київ. Не захотів він, і тим паче бог не схотів його і свята богородиця, — викинув [бог] його із землі Ростовської. Бо коли хоче бог покарати чоловіка, [то] відніме в нього ум. Так само і над цим учинив бог: одняв у нього ум.

Печать митрополита Костянтина II.

Князь бо про нього добре думав і добра хотів йому, а сей же не тільки не захотів поставлення од митрополита, але й церкви всі у Володимирі замкнув, і ключі церковні забрав. І не було дзвону, ні співів по всьому городу і в соборній церкві, що в ній чудотворна мати божа[420][пробуває і] всяка інша святиня її. До неї ж, [сеї ікони], усі християни зі страхом звертаються [за поміччю], утіхою і заступницею [її] маючи та зцілення од неї приймаючи душам і тілам своїм, — і сю церкву він посмів замкнути. І тому бога він розгнівив і святую богородицю: в той же день його було вигнано, місяця травня у восьмий день, [в день] пам’яті святого Іоанна Богословця.

Багато бо постраждали люди од нього в єпископство його — і сіл позбулися, [і] оружжя, і коней. А інші неволю добули, і заслання, і грабування. Не тільки до простих людей, але й до монахів, ігуменів та ієреїв немилостив [був] сей мучитель. Одним людям він голови одрізував і бороди, а другим очі випікав і язики вирізував, ще інших розпинав на стіні і мучив немилосердно, намагаючись од усіх одібрати майно, бо ненаситний він був на майно, як пекло [на грішників].

Отож послав його князь Андрій до митрополита в Київ, а митрополит Костянтин обвинуватив його за всі злочини і повелів одвести його на Песій острів. І там його скалічили: і язика урізали, яко лиходію-єретику, і руку праву одсікли, і очі йому вийняли, тому що хулу він вимовив на святую богородицю.

«І будуть вигублені беззаконники на Землі, так що не стане їх»[421]. І збулось на ньому слово євангельське, котре глаголить: «Якою мірою ви міряєте, такою одміряється вам. Яким судом ви судите, таким вас судитимуть»[422], «бо [буде] суд без милості тому, хто не вчинив милості»[423]. А друге слово мовить: «Якщо кого за беззаконня мучитимуть, він не сподобиться нагороди, бо грішний і тут за гріх мучиться, і на суді [страшному] на муку осудиться»[424].

Отак же і сей без спокою пробував аж до останнього подиху, уподібнившись лихим єретикам, котрі не каються. Погубив він душу свою з тілом, і погибла пам’ять його з тріском. Бо так біси шанують тих, що воздають їм честь, як ото і сього довели біси: вознісши помисел його до хмар, зробили в ньому другого Сатанаїла і звели його в пекло. «Обернеться бо злоба [його] на голову його, і на тім’я його лиходійство [його] упаде»[425], «він канаву вирив, і викопав яму, і впав у неї»[426]. Він бо зле покинув живоття своє[427], а християни, вибавлені богом і святою богородицею, говорили, радуючись і веселячись: «Благословен ти єси, Христе боже, бо завдяки тобі пройшли ми крізь вогонь і воду і прийшли до благої радості, бо ти призволенням благим спасаєш нас». Ти бо страшен. Хто стане супроти тебе? З могутністю рук твоїх хто зрівняється? Ти всемогучий єси: ти зубожуєш і збагачуєш, ти умертвляєш і оживляєш, ти чиниш усе премудро, із ночі ти робиш день, а із зими весну, а із бурі тишу, а із засухи дощ, і підносиш ти кротких на висоту, і пригинаєш грішників до землі. Видячи бо, ти побачив лихо сих людей своїх кротких Ростовської землі, що погибали од нього, звірожерного Федорця, і, помігши, ти спас людей своїх рукою сильною, десницею високою, рукою благочестивою цесарською справедливого благовірного князя Андрія.

А се ми написали, щоб не наскакували деякі на святительський сан, а [восходив на нього лише той], кого покличе бог. Усякий бо дар із неба йде, од тебе, отця всесвіту, і кого благословлять люди на землі, [той] буде благословен, а кого прокленуть люди, той буде проклят. Так і сей Федорець: не захотів благословення [божого] і оддалився від нього, [бога]. Злий бо зле загине[428].

У той же рік чудо сотворив бог і свята Богородиця, церква Десятинна в Києві, що її спорудив був Володимир [Святославич], який охрестив землю [Руськую] і дав був десятину церкві тій по всій Руській землі. Сотворила ж те чудо мати божа понад наші сподівання.

Коли ото Гліб Юрійович сидів у Києві на столі отчому і дідньому, [то] в перший рік прийшло безліч половців, розділившись надвоє. Одні пішли до Переяславля і стали коло [города] Пісочна, а другі пішли по тій стороні Дніпра до Києва і стали біля [города] Корсуня. І прислали вони обоє [послів] до Гліба, говорячи: «Бог посадив тебе і князь Андрій на отчизні твоїй і на дідизні в Києві. Тому хочемо ми урядитися з тобою взаємно, і ми дамо [тобі] присягу, а ти нам, щоб ні нам не боятися вас, ні вам нас». Гліб же, почувши річ половецьких князів, зібрався до них [іти] на стрічу, сказавши послам половецьким: «Я іду до вас». І радився він із дружиною про це: «До котрих ми підемо попереду?»

Предмети з кочівницьких поховань. Шолом, маска, кольчуга, шабля, наконечник списа.

І надумали вони раніш іти до Переяславля, оберігаючи Переяславль, — бо князь переяславський Володимир Глібович у той час був малий, яких дванадцять літ. [І] пішов Гліб до переяславських половців на стрічу, а до других половців, до корсунських[429], послав [послів], кажучи їм: «Пождіте мене тут. Я іду до Переяславля. Помирившися з тими половцями, я прийду до вас на мир». Замирившися з половцями і одаривши їх, він поїхав од них. Потім же вони назад вернулися в Половці, а Гліб Юрійович пішов до корсунських половців із братом з Михалком і з дружиною своєю.

І коли був він на Перепетівському полі, то ті [корсунські] половці, почувши, що Гліб поїхав до Переяславля, надумали: «Осе Гліб поїхав на ту сторону до тих половців, і там він забариться. А до нас він не поїхав. Підемо за Київ, візьмем села і підемо з добичею в Половці».

І поїхали вони за Київ пустошити, і приїхали до Полоного, до города [церкви] святої Богородиці Десятинної, і до [города] Сімця, і взяли сіл без ліку з людьми, і з чоловіками, і з жінками. І коні, і скот, і овець погнали вони в Половці. А князь Гліб вернувся од Переяславля і збирався на ту сторону [Дніпра] до [города] Корсуня на стрічу. Та коли був він на Перепетівському полі, то прийшла йому вість, що не дождалися половці зустрічі з ним, поїхали пустошити і пустошать. Гліб тоді, їхавши, [це] почув і хотів на них сам іти, та берендії взяли коня за повід, кажучи: «Княже! Не їздь! Тобі гоже їздити у великому війську і коли ти з’єднаєшся з браттям. А нині ти пошли брата котрого-небудь і берендіїв трохи». І Гліб послав брата свого Михалка і з ним переяславців сто, а берендіїв півтори тисячі.

Половці женуть полон: чоловіків, жінок, коней, скот, овець. Мал. XIII (XV) ст.

І Михалко послухався брата, хоча дружини його не було з ним і не знала вона про спішну поїздку князя свого. Отож Михалко, попрощавшися з братом своїм Глібом і з усією дружиною братовою, пішов услід за половцями. І берендії пішли вслід за ними в дорогу половецьку з Михалком. І знайшли вони сторожів половецьких, — а їх же було числом триста, — і, об’їхавши їх, зненацька побили їх, а других захопили. І стали вони допитувати живцем узятих: «Чи багато ваших позаду?» І сказали половці:«Багато їх є, із сім тисяч». Наші ж, почувши [це], подумали: «Якщо ми дамо сим життя, а половців багато є позаду, а нас є мало, [і] якщо ми з ними станем битися, то се нам будуть перші вороги». І вибили вони їх усіх, не випустивши ні одного мужа, і пішли по дорозі їх. Воєводою ж був у Михалка Володислав [Воротиславич], Янів брат.

І встріли вони половців, які йшли з полоном, і, бившись, одоліли їх: самих побили, а полон свій одібрали. І допитували вони також і тих: «Чи багато вас іще позаду?» І вони сказали: «Тепер велике військо йде позаду»[430]. Наші ж укріпилися божою поміччю і святою богородицею і дождали й того війська великого. І поїхали вони одні супроти одних. [Наші рушили], уповаючи на хрест чесний, — бо було ж у поганих дев’ятсот списів, а в русі — дев’яносто списів, — [а] погані, надіючись на силу [свою], пішли супроти наших. Переяславці тоді, сміливими будучи, поїхали наперед з Михалком, але берендії взяли коня княжого за повід і не дали їм їхати, кажучи: «Не їздьте ви наперед, ви єсте наша кріпость. Нехай ми підемо наперед».

І зустрілися стрільці з обох сторін, і була січа люта, і порубали вони й стягоносця нашого, і чілку стягову[431]обірвали із стяга, і прийшли в замішання оба [війська], б’ючись. Володислав тоді надумав узяти стяг Михалків і надів на нього шолом.

Михалка Юрійовича ударили двома списами в стегно. Мал. XIII (XV) ст.

І зібралися [наші коло стяга], і вдарили на них, і стягоносця половецького порубали. Михалка ж князя ударили вороги двома списами в стегно, а третім у руку, але бог молитвою отця його ізбавив [його] од смерті. Як і колись на лукомор’ї, билися [наші] з ними кріпко, і, побачивши [це], половці побігли, а наші вслід за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи. І взяли їх руками півтори тисячі, а решту їх побили, а князь їхній Тоглій утік.

І була [се] поміч хреста чесного і [церкви] святої матері божої, Богородиці великої Десятинної, бо ж із [її] волості вони були зайняли [людей і добра]. Бо якщо бог не дає в обиду простого чоловіка, коли начнуть його зобиджати, то хіба він [дасть в обиду] своєї матері храм?

І прийшов Михалко з переяславцями і з берендіями до Києва, побідивши половців, а полонені християни, вибавлені з тої неволі, вернулися до себе. І всі інші християни воздали хвалу богові і святій богородиці, скорій помічниці роду християнському.

Шолом, меч і кольчуга з тайника під Десятинною церквою.

Того ж року наприкінці[432]розболівся князь Мстислав Ізяславич у Володимирі, і недуга в нього була тяжка. І став він слати [послів] до брата Ярослава, щоб урядитися про дітей своїх. Урядившись як слід із братом, — той хреста цілував, що не буде він зазіхати на волость дітей його, — преставився князь Мстислав місяця серпня в дев’ятнадцятий [день]. І, опрятавши тіло його, з честю великою і зі співами гласохвальними положили тіло його у святій Богородиці,в єпископії, що її він сам був спорудив у Володимирі- [Волинському][433].

У РІК 1173

У РІК 6681 [1173]. Ходив Роман Ростиславич із братом Мстиславом на Романа на Мстиславича до Великого Новгорода[434]. Андрій же [Юрійович] послав сина Мстислава з усією дружиною і з усіма військами ростовськими і суздальськими. І рязанських князів він послав, і муромських князів послав із полками, і Бориса Жидиславича[435], воєводу-таки свого. І таке було множество воїв, що й числа [їм] нема.

І як тільки прийшли вони в землю їх, багато лиха вони вчинили: села взяли і попалили, і людей посікли, а жінок, і дітей, і майно забрали, і скот зайняли, і прийшли тоді до города. Новгородці тим часом заперлися в городі з князем Романом і кріпко билися з городських стін. Війська ж, прийшовши, стали здалеку од города. І, приходячи, війська завзято билися коло города, а Мстислав [Андрійович] в’їхав був у ворота і, заколовши декількох мужів, вернувся назад до своїх.

І настав мор великий серед коней і в військах, і не вдіяли вони нічого городу їх. І вернулися вони назад до себе[436], і ледве до своїх домів добралися пішки, а інші люди померли з голоду. І не було ж ніколи такого тяжкого походу людям сим, а деякі з них навіть конину їли і у великий піст[437].

Сталося ж се за гріхи наші. Чували ми три роки тому про знамення, яке було в Новгороді [і] яке всі люди бачили. У трьох же церквах новгородських плакала на трьох іконах святая богородиця, бо побачила мати божа пагубу, що мала бути над Новгородом і над його волостю. Тож молила вона сина свойого зі сльозами, аби він їх ніяким чином не скоренив, як ото колись Содом і Гоморру, а, яко ніневітян, помилував[438]. Так воно й сталося. Очевидно ж: бог і мати божа ізбавили [їх] милістю своєю, тому що вони християни є. Пише ж Давид, говорячи: «Караючи, покарай мене, — сказав він, — господи, [та] смерті не оддай мене»[439]. Отак і сих людей новгородських покаравши, він смирив їх сильно. За переступ [цілування] хресного і за гордість їхню він навів на них [рать, а] милістю своєю ізбавив город їх. Але ми не говоримо: «Праві є новгородці, бо здавна вони є звільнені[440] прадідами князів наших». Адже лиха невірність у них вкоренилася — хреста князям переступати, а князів — онуків і правнуків — безчестити і осоромляти, а хрест чесний, їм цілувавши, переступати. То доки господеві бути терпеливим до них? За гріхи він навів [рать] і покарав [їх] по заслузі рукою благовірного князя Андрія.

Того ж року наприкінці[441] прийшла вість Романові [Мстиславичу] про смерть отця, і Роман дав знати [про це] дружині своїй і приятелям своїм новгородцям. І, порадившись, дружина сказала йому: «Не можемо ми, княже, уже тут бути. Піди-но ти до братів у Володимир». І він послухав дружини своєї, поїхав до братів.

У той же час преставився був його, [Романа], брат менший [Володи] мир у [городі] Берестії.

У тім же році послав Андрій [Юрійович посла] до Ростиславича до Рюрика [у Смоленськ і] дав йому Новгород Великий, і Рюрик приїхав. Він дав[442] волость свою брату своєму Давидові, а сам пішов до Новгорода місяця вересня у вісімнадцятий (?)[443] день.

Того ж року родився в Ігоря [Святославича] син, місяця жовтня у восьмий день, і нарекли його ім’ям Володимир, а в хрещенні Петром.

Половці беруть полон на Київській стороні. Мал. XIII (XV) ст.

Тої ж зими прийшли половці на Київську сторону і взяли безліч сіл за Києвом з людьми, і [з] скотом, і з кіньми, і пішли із множеством полону в Половці. Гліб же [Юрійович], князь київський, у той час був недужий. Він послав [гінців] по двох братів своїх, по Михалка і по Всеволода. І Михалко та Всеволод поспішно приїхали до нього, і він послав їх услід за половцями.

Отож Михалко і Всеволод; послушливі ці, пішли вборзі вслід за половцями. Вони з берендіями, і з торками, [і] з воєводою своїм, Володиславом [Воротиславичем], наздогнали їх за рікою Бугом. Вони виїхали на дорогу їх, і поїхали по дорозі вслід за ними, і настигли їх із полоном, і билися з ними. Михалко ж і Всеволод з божою поміччю тих побили, а других захопили і сказали захопленим: «Чи багато ваших позаду?» І вони сказали: «Багато є». І мовив Володислав: «Осе ми держимо колодників собі на смерть. Повели-но, княже, нехай посічуть їх». І посікли їх усіх.

І поїхали вони по дорозі вслід за ними, і настигли їх знову, других, і зступилися з ними, і билися кріпко. І поміг Михалкові і Всеволоду проти поганих бог, дідня і отча молитва. І сталося [це] в неділю, — самі вони поганих побили, а других захопили, і полон одняли, чотириста людей, і пустили їх до себе. А самі вони вернулися до Києва, славлячи бога, і святую богородицю, і силу чесного хреста, і святих обох мучеників, [Бориса і Гліба], що помагають у битвах з поганими.

Кам’яна іконка в срібній оправі. Новгород, ХII ст.

У той же час преставився благовірний князь Гліб, син Юріїв, онук Володимирів, у Києві, княживши два роки. Сей князь був братолюбцем; [якщо] кому-небудь він хреста цілував, то не одступав од нього аж до смерті. Був же він кротким, доброчесним, любив монастирі, чернечий чин поважав, убогим щедро помагав. І, опрятавши тіло його, положили його в [церкві] святого Спаса в монастирі [на Берестовім], де й отець його лежить. Преставився ж Гліб місяця січня у двадцятий [день], в день [пам’яті] святого отця Євфимія.

У тім же році утекла [Ольга], княгиня Ярославова, з Галича в Ляхи із сином з Володимиром. І [воєвода] Коснятин Сірославич, і многі бояри з нею були там вісім місяців. І стали слати до неї [послів князь (?)] Святополк[444] і інша дружина, просячи її назад: «А князя твойого ми візьмемо». Володимир тим часом послав [посла] до Святослава до Мстиславича, прохаючи в нього [города] Червена: «Хай, там сидячи, добре мені буде слати в Галич. Якщо ж я сяду в Галичі, то Бужськ твій поверну і три городи придам до нього». Святослав тоді дав йому [Червен] і хреста йому цілував, [що буде] помагати йому.

І пішов Володимир до Червена з матір’ю, і встріла його вість од Святополка із Галича: «Поїдь уборзі. Отця твойого ми схопили єсмо і приятелів його, Чаргових людей, побили. А ось твій ворог — Настаська»[445]. І галичани, розіклавши вогонь, спалили її, а сина її [Олега] в заслання вигнали, а князя [Ярослава Осмомисла] водили до хреста, що буде він по правді жити з княгинею. І так вони уладилися.

Тої ж зими послав князь Андрій [Юрійович] сина Мстислава на Болгар[446]. А муромський князь [Юрій Володимирович] сина [Володимира] послав, а рязанський князь [Гліб Ростиславич] сина [Романа] послав. І немилий був похід той усім людям цим, тому що не в час є [це] — зимою пустошити Болгар. Ідучи, вони не йшли.

І був ото князь [Мстислав Андрійович] на Городці, а [далі] він з’єднався з двома братами своїми, з [Володимиром] муромським і з [Романом] рязанським, на усті Оки. І ждали вони дружини своєї дві неділі, і, не дождавши, поїхали з передовою дружиною. А Борис Жидиславич воєводою був у той час і порядок увесь держав. І в’їхали вони несподівано в поганих, і взяли шість сіл, а сьомий город, мужів порубали, а жінок і дітей захопили.

Коли ж болгари почули, що князь Мстислав, прийшовши з малою дружиною, іде з полоном назад, вони приготувалися спішно і поїхали вслід за ними шістьма тисячами. І замалим не настигли вони їх за двадцять верст, бо князь Мстислав [був] на усті [Оки] з невеликою дружиною, а всю дружину він одпустив од себе. Та одвернув бог поганих од нього, а християн покрив рукою своєю. А наші ж, почувши се, прославили бога: заступив бо очевисто він [їх] од поганих, і святая богородиця, і християнськая молитва, — погані ж повернулися назад, а християни, воздаючи хвалу богові і пречистій богородиці, вернулися до себе.

Церква Спаса на Берестовім. Сучасний вигляд.

У тім же році послали Давид і Мстислав [Ростиславичі посла] по стрия свого [Володимира Мстиславича до города] Дорогобужа, запрошуючи його в Київ на стіл. І він, переступивши хреста спільникам своїм, Ярославу [Ізяславичу] і Мстиславичам [Роману, Всеволоду і Святославу], пішов до Києва, потаївшись, а сина Мстислава посадив у Дорогобужі.

Початок княжіння Володимирового в Києві

І сів Володимир [Мстиславич] у Києві на столі місяця лютого в п’ятий день[447], на масляну неділю. Андрієві ж [Юрійовичу] нелюбим було сидіння Володимирове в Києві, і насилав він на нього [послів], велячи йому іти з Києва, а Романові Ростиславичу повелівав він іти до Києва.

Того ж року преставився благовірний князь Мстислав Андрійович[448], місяця березня у двадцять і восьмий день, у вівторок. Положили його у святій Богородиці в [городі] Володимирі, у церкві, що її спорудив отець його Андрій. І плакали по ньому отець його і вся Суздальська земля.

У ту ж зиму вийшов Рюрик [Ростиславич] із Новгорода. А потім новгородці послали [послів] до князя Андрія в Суздаль, і він дав їм дитя своє, Юрія[449], і прийняли вони його з честю.

А коли Рюрик ішов з Новгорода і Смоленська і перебував у [городі] Лучині, [то] вербної неділі у п’ятницю, як сходило сонце, родився у нього син, і нарекли його у святім хрещенні дідовим ім’ям Михайло, а княжим — Ростислав, теж дідовим ім’ям. І була радість велика, що він родився, і дав йому отець Лучин-город, в якому він народився, і поставили на тім місці церкву святого Михайла, де він родився.

У РІК 1174

У РІК 6682 [1174]. У Володимира [Мстиславича] була недуга тяжка, і од неї він скончався місяця травня в десятий [день]. Преставився він у понеділок русальної неділі[450], і положили тіло його у святім Феодорі, в отчому його монастирі. І було всього сидіння його в Києві чотири місяці[451]. Сей же багато зазнав біди, втікаючи од Мстислава [Ізяславича] то в Галич, то в Угри, то в Рязань, то в Половці за свою провину, тому що не встояв він на хресному цілуванні, і воно завше його гонило.

Печать Юрія-Георгія Андрійовича.

[У] тім же році прислав Андрій [Юрійович послів] до Ростиславичів, [Рюрика, Давида і Мстислава], кажучи так: «Ви нарекли єсте мене собі отцем, і я хочу вам добра. Тому я даю Романові, брату вашому, Київ»[452]. [І] послали [кияни послів] по Романа до Смоленська, і прийшов Роман до Києва, і зустріли його з хрестами митрополит [Костянтин], і архімандрит, печерський ігумен [Полікарп], і інші ігумени всі, і кияни всі, і брати його.

Укняжіння Романа Ростиславича в Києві. Мал. XIII (XV) ст. Початок княжіння Романа Ростиславича в Києві

Отож князь Роман увійшов у Київ і сів на столі отця свойого і діда, [а] синові Ярополку[453]дав Смоленськ. І була радість усім людям, що Роман став княжити, а сів Роман у Києві, коли місяць липень настав.

У той же час, коли Святослав Всеволодович сидів у Чернігові, а Роман сидів у Києві, стали половці шкоду чинити по [ріці] Росі.

У той же час родився Ярославу [Всеволодовичу][454]син, і нарекли його ім’ям Ростислав, а в хрещенні Іваном, бо родився він був на Різдво Іоанна Хрестителя.

Того ж року, на Петрів день, Ігор Святославич, зібравши війська свої, поїхав у поле за [ріку] Ворскол і стрів половців, які тут підстерігають язика. Він захопив їх, і розповів йому колодник, що [хани] Кобяк і Кончак пішли до Переяславля. Ігор тоді, почувши це, поїхав супроти половців і переїхав Ворскол коло [города] Лтави, [йдучи] до Переяславля, і узрілись вони з військами половецькими. Але рать [половців] була мала, і тому не змогли вони стати супроти Ігоря. І через те побігли вони, всю здобич свою покидавши. Пустошили ж вони були коло [города] Серебряного і коло [города] Баруча. Дружина ж Ігорева, настигнувши їх, тих побила, а інших захопила. І так поміг бог християнам у день святого пророка Ілії.

Од Переяславля ж [Ігор] поїхав [до Києва] к празнику святих мучеників Бориса і Гліба, але не встиг [прибути] напередодні, [а] після вечерні приїхав. Назавтра ж став він давати здобич князям і мужам, і тоді Роман, і Рюрик, і Мстислав [Ростиславичі], одаривши його, відпустили його до себе.

Того ж року став Андрій [Юрійович] складати вину на Ростиславичів і прислав до них [мечника][455]Міхна, кажучи так: «Видайте мені Григорія Хотовича, і Степанця, і Олексу Святославця, бо се вони уморили брата мойого Гліба, і вони є вороги нам усім». Але Ростиславичі його не послухали і одпустили Григорія від себе. І сказав Андрій Романові: «Не ходиш ти у моїй волі з братами своїми, так піди ти з Києва, а Давид — із Вишгорода, а Мстислав — із Білгорода. А ото вам Смоленськ, ним і поділіться».

І заремствували вельми Ростиславичі, що він позбавляє їх Руської землі, а брату своєму Михалкові дає Київ. Роман тоді пішов у Смоленськ, а Михалко ж сам не пішов із [города] Торчського в Київ, а послав сюди брата Всеволода і синівця свого Ярополка Ростиславича. І сидів Всеволод п’ять неділь у Києві.

Ростиславичі ж — і Рюрик, і Давид, і Мстислав — послали [послів] до Андрія, кажучи так: «Брате! Ми вправду нарекли єсмо тебе отцем собі. І хреста ми єсмо цілували тобі, і стоїмо на хреснім цілуванні, хотячи добра тобі. А ти осе нині брата нашого Романа вивів єси із Києва і нам дорогу показуєш із Руської землі без нашої вини. Хай нас бог усіх розсудить і сила хресна». Андрій же одвіту їм не дав.

Ростиславичі тоді, порадившись і поклавши надію на бога, і на силу чесного хреста, і на молитву святої богородиці, в’їхавши в ніч на Похвалу святої богородиці[456]в Київ, схопили Всеволода Юрійовича, і Ярополка [Ростиславича], Юрієвого внука, і [воєводу] ляха Володислава [Воротиславича], і [мечника] Міхна, і бояр усіх. А Київ дали брати Рюрикові.

І князь Рюрик, син Ростиславів, увійшов у Київ зі славою великою і честю і сів на столі отців своїх і дідів своїх.

Того ж року Святослав Всеволодович заклав церкву кам’яну святого Михайла в Чернігові на княжім дворі.

У той же рік утік Володимир, син Ярослава [Володимировича], галицького князя, до Ярослава [Ізяславича] в Луцьк, бо той узявся був йому волость добути. [А] Ярослав галицький, пославши [послів], привів ляхів на підмогу собі і дав їм три тисячі гривень срібла, спалив два городи і став слати [послів] до Ярослава: «Пусти сина мойого до мене, а то піду на тебе раттю». І він, убоявшись, що попалять волость його, одіслав Володимира з матір’ю до Михалка [Юрійовича] в Торчський, бо Михалко був братом Ользі-княгині. А звідти покликав його Святослав Всеволодович, тесть його, у Чернігів, маючи намір одіслати його в Суздаль до Андрія, але не одіслав.

Того ж року пішли Ростиславичі на Михалка до Торчського. І стояли вони довкола нього шість днів, а на сьомий день прислали до них [послів] і урядилися так, що Михалко прихватив до Торчського Переяславль. І позбувся Андрій брата свого і Святослава Всеволодовича чернігівського. А [Святослав] до Ростиславичів пристав, бо тоді перебував Рюрик у Києві. І він, [Святослав], так був урядився, що він [має] Володимира Ярославича галицького, сестрича Михалкового, оддати Ростиславичам і одіслати його до отця, а Ростиславичі мають одпустити Всеволода [Юрійовича], і Ярополка [Ростиславича], і всю дружину. І вони, [Ростиславичі], Всеволода одпустили, а Ярополка не пустили: «Ти його од нас не вимагав єси». Тією ж дорогою йдучи, Ростиславичі й синівця його, [Михалкового], Мстислава [Ростиславича] вигнали з Треполя. Мстислав же пішов звідти до Чернігова, а Михалко не прийняв його.

Того ж року Андрій [Юрійович], князь суздальський, розгнівався на Ростиславичів із-за Григорія із-за Хотовича, тому що вони волі його, [Андрія], не вчинили. І, се почувши, Ольговичі раді були. Святослав Всеволодович і всі брати його послали мужів своїх до Андрія, підбиваючи його на Ростиславичів і кажучи йому: «Хто тобі ворог, той і нам. А ми ось із тобою готові».

І Андрій, прийнявши раду їх, сповнившись зарозумілості, розгордівшись вельми, надіючись на силу тілесну і безліччю воїв оточившись, розпалився гнівом і послав Міхна, мечника, сказавши йому:«Їдь до Ростиславичів і скажи їм: «Не ходите ви в моїй волі, то ти, Рюриче, піди в Смоленськ до брата у свою отчину». А Давидові скажи: «А ти піди в Берладь, а в Руській землі я не велю тобі бути». А Мстиславу мов: «У тобі стоїть усе, тому не велю я тобі в Руській землі бути».

Але Мстислав од юності звик був не боятися нікого, а тільки бога одного берегтися. І повелів він, Андрієвого посла узявши, постригти [йому] перед собою голову й бороду, сказавши йому: «Іди ж до князя свойого і скажи йому: «Ми тебе до сих пір по приязні як за отця мали. А коли ти з сякими речами прислав єси не яко до князя, а як до підручного і простого чоловіка, то що ти замислив єси, то те й роби. Нехай бог усе розсудить».

Коли ж Андрій почув це од Міхна, то спохмурнів вираз лиця його, і роз'юдився він на війну, і став готов. І, пославши [гінців], зібрав він воїв своїх — ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, білозерців, муромців, і новгородців, і рязанців, — і, полічивши їх, знайшов, що їх п’ятдесят тисяч. І послав він із ними сина свого Юрія і Бориса Жидиславича воєводою, велячи їм Рюрика і Давида вигнати із отчини своєї [і] сказавши їм: «А Мстислава, схопивши, не вчиніте ж йому нічого. Приведіте його до мене». Саме так він наказав Борисові Жидиславичу і повелів йому іти до Святослава Всеволодовича, як із ним і з усіма його братами вони нарадилися були.

Через підступ многолукавого диявола, що воює проти християн, отож, Андрій-князь, сей такий розсудливий в усіх ділах, доблесний сей, і погубив розум свій, і, нездержливістю розпалившись, у гніві такі й випустив слова похвальби. Адже богові стидка і мерзенна похвальба і погорда, бо це все було од диявола проти нас, який всіває в серце наше похвальбу й погорду. Як ото Петроговорить: «Гордим бог противиться, а смиренним дає благодать». Отак і збулося слово, яке мовив апостол Петро[457], про що ми потім скажемо. Та ми до попереднього повернемось.

І йшли вони мимо Смоленська, бо наказав був [Андрій] Романові [Ростиславичу] послати сина свого [Ярополка] зі смольнянами. І Роман тоді, не хотячи [сам] з’явитися, поневолі послав сина свого зі смольнянами на братів, бо був він тоді в руках його. І полоцьким князям [Андрій] повелів піти всім, і туровським, і пінським, і городенським. І коли прийшли вони до Ольговичів і з’єдналися обоє навпроти Києва, то сюди прибули до них два Юрійовичі, Михалко і Всеволод, і два Ростиславичі, Мстислав і Ярополк[458], [і] два Глібовичі, [Володимир та Ізяслав], і переяславці всі. І, перейшовши Дніпро, в’їхали вони в Київ.

Ростиславичі ж не заперлися були в Києві, а пішли були у свої городи: Рюрик у Білгороді заперся, а Мстислава заперли у Вишгороді з Давидовим військом, а Давид поїхав у Галич до Ярослава [Володимировича] задля підмоги.

Святослав же [Всеволодович] із братами і Михалко з братом із Всеволодом і з синівцями, киян зібравши, і берендичів, і [жителів] Поросся, і всю Руськую землю, пішли полками од Києва до Вишгорода на Різдво святої владичиці нашої богородиці приснодіви Марії. І було всіх князів більше двадцяти, а старшим од усіх був Святослав Всеволодович. І одрядив він Всеволода Юрійовича та Ігоря [Святославича] з молодшими князями до Вишгорода.

І коли приїхали вони під Вишгород, то Мстислав Ростиславич, побачивши прибулу рать, виладнав полки свої і виїхав на оболонь супроти них, бо обидві [сторони] іще жадали бою. І завелися стрільці їхні, і почали перестрілюватися, одні за одними гонячись. Мстислав тоді, побачивши, що стрільці його змішалися з противниками, відразу кинувся на них і сказав дружині своїй: «Браття! [Ударимо], поклавшись на божую милість і на святих обох мучеників Бориса і Гліба поміч!» І тут же він поїхав до них.

Різні предмети. Ножі, наконечники стріл, гачок, писало, гвіздки, кістяні вироби. Вишгород.

Противники ж стояли, [розділившись] на три полки, — новгородці, ростовці, а посередині них Всеволод Юрійович своїм полком стояв. І тут же Мстислав зітнувся з полками їх, і потоптали вони середній полк, а інші противники, побачивши [це], оточили його, бо Мстислав в’їхав був у них з невеликим військом. І тоді змішалися обоє, і велике було сум’яття, і стогін, і крик сильний, і голоси невідомі, і видно було тут, як ламалися списи, і [чути] було брязкіт оружжя, од великої пилюги не узнати [було] ні кінника, ні пішого. А тоді, бившись кріпко, вони розійшлися, бо багато було поранених[459], а мертвих було небагато. І се був один бій першого дня на оболоні Мстислава [Ростиславича] із Всеволодом [Юрійовичем], з Ігорем [Святославичем] та з іншими молодшими людьми. А після цього прийшли всі сили, і тоді обступили вони весь город, і ходили приступом повсякдень. І [обложені], виїжджаючи з города, билися затято, і багато було [у] Мстиславовій дружині ранених і мертвих, доблесних [мужів]. І стояли вони довкола города дев’ять неділь.

Опісля ж, на Ростиславичів таки, прийшов Ярослав [Ізяславич] луцький з усією волинською землею, домагаючись собі старшинства од Ольговичів. Але вони не одступили йому Києва, і він, увійшовши в зносини з Ростиславичами, урядився з ними щодо Києва і відступив од Ольговичів. Він, знявшись [і] виладнавши полки свої, пішов од них до Рюрика [в] Білгород.

І, це побачивши, [противники] убоялися, кажучи: «Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і з чорними клобуками». І прийшли в замішання війська їх, і, не дождавши світу, в сум’ятті великому, не маючи змоги удержатись, побігли вони через Дніпро, і багато з воїв їхніх потопилося.

Сокири, долото, булава, бронзові вироби. Вишгород.

І, це побачивши, Мстислав воздав хвалу всемилостивому богу і помочі святих, Бориса і Гліба, що невидимо гонила їх. І виїхав він із города [Вишгорода] з дружиною своєю, і, догнавши їх, дружина його і вдарила на обоз їхній, і багато колодників вони захопили. Мстислав же багато поту втер із дружиною своєю і немало мужності показав із мужами своїми. Се так і збулося слово апостола Петра[460], який сказав те, що ми попереду написали: «Той, хто возноситься, — смириться, а хто смиряється, — вознесеться».

І так вернулась уся сила Андрія [Юрійовича], князя суздальського, а зібрав він був усі землі, і множеству воїв не було числа. Прийшли бо вони зарозумілими, а смиренними одійшли у доми свої. Ростиславичі ж склали старшинство на Ярослава і дали йому Київ.

Печать Ярослава-Івана Ізяславича. Початок княжіння Ярослава Ізяславича в Києві

Увійшов Ярослав у Київ і сів на столі діда свойого і отця свойого. А Святослав [Всеволодович] став слати [послів] до Ярослава з жалобою, кажучи йому: «На чім ти цілував єси хреста? Згадай-но давню угоду. Ти ж сказав єси: «Якщо я сяду в Києві, то я тебе наділю. А якщо ти сядеш у Києві, то ти мене наділи». Нині ж іти сів єси, — чи право, чи криво, — тож наділи мене». Але він став йому мовити: «Чому тобі наша отчина? Тобі ся сторона без надоби». Святослав тоді став йому говорити: «Я не угрин, ні лях, а ми одного діда єсмо внуки. І скільки тобі до нього[461] [діла], стільки й мені. Якщо ти не стоїш на давній угоді, то воля твоя».

І, це сказавши йому і зібравшися з братами, він поїхав у напад до Києва. Ярослав же не зібрався був із братами і не осмілився запертися в Києві один, а втік до Луцька. А Святослав в’їхав у Київ і сів на столі діда свойого і отця свойого[462]. Сів же він, забравши майна Ярославового без числа. Тоді ж напали вони на княгиню Ярославову[463]і взяли з меншим сином, [з Ізяславом], і дружину його схопили всю, [і всіх] одіслали до Чернігова. Вони бо несподівано напали, і братам його, [Ярослава], не було вісті, [що] Ольгович[464] в'їздив у Київ.

Ярослав же, почувши, що стоїть Київ без князя, пограбований Ольговичами, приїхав назад до Києва [і] в гніві замислив тяготу киянам, кажучи: «Підвели ви єсте на мене Святослава, — думайте, чим викупити княгиню і дитя». А вони не знали, що відповідати йому. І обложив він оплаттю весь Київ — і ігуменів, і попів, і ченців, і черниць, латинян і купців[465] — і запер [у городі] всіх киян.

У той же час чернігівський князь [Святослав Всеволодович] не мирив із Олегом Святославичем, [князем новгород-сіверським], і пустошив Олег Святославову волость, волость Чернігівську. Святослав тоді замирився з Ярославом з Ізяславичем з київським, пішов на Олега і попалив волость його. І, багато лиха вчинивши, вернулися вони до Чернігова.

Того ж року преставився благовірний князь Святослав Юрійович, місяця січня в одинадцятий день. Сей же князь вибранцем божим був: од рождення і до змужніння була йому недуга люта, а такої недуги просили собі у бога святії апостоли і святії отці. Бо хто постраждає од недуги тієї, то, як [святії] книги говорять, «тіло його мучиться, а душа його спасеться»[466]. Отак же і той воістину святий Святослав [був] божий угодник, вибраний з-поміж усіх князів: не дав йому бог княжити на землі, а дав йому царство небеснеє. По успінню його положив брат Андрій тіло його в церкві святій Богородиці в Суздалі, в єпископії.

У тім же році преставився Юрій [Володимирович][467], князь муромський, місяця січня в дев’ятнадцятий день. І покладений він був у Христовій церкві в Муромі, що її він сам спорудив.

У той же час прислали Ростиславичі [Давид, Рюрик і Мстислав послів] до князя Андрія, просячи з братами своїми [дати] Романові Ростиславичу княжити в Києві[468]. Але князь Андрій сказав: «Пождіте трохи, я послав до братів своїх у Русь. Як мені вість буде од них, тоді й дам одвіт».

У РІК 1175

Убивство великого князя Андрія Юрійовича володимирського

У РІК 6683 [1175].Убитий був великий князь Андрій суздальський, син Юріїв, онук Володимира Мономаха, місяця червня у двадцять і восьмий день[469], напередодні [дня пам’яті] святих апостолів [Петра і Павла]; день тоді був субота.

Спорудив же він був собі город кам’яний, на ім’я Боголюбий; так оддалеки, як ото Вишгород од Києва, так само і Боголюбий од Володимира.

Сей благовірний і христолюбивий князь Андрій, змолоду Христа возлюбивши і пречистую його матір, а помисел і ум облишивши, душу свою, яко палату красну, прикрасив усякими доброчесностями. Він уподібнився царю Соломону: яко дім господу богу, він і церкву преславну Різдва святої богородиці, кам’яну, посеред города спорудив у Боголюбому і оздобив її ліпше від усіх церков.

Подібно до тої Святої святих, що її був Соломон, цар премудрий, спорудив, так і сей князь, благовірний Андрій, спорудив церкву оцю на пам’ять про себе. І прикрасив він її іконами многоцінними, золотом і камінням дорогим, і жемчугом великим безцінним, і нарядив він її різними прикрасами, і оздобами з яшми прикрасив, і всякими узороччями убрав її. А од сяйва й дивитися було ніяк, бо вся церква була золота. І прикрасив він її, і спорядив її начинням золотим і многоцінним так, що всі, хто приходить [сюди], дивуються, і всі бо, хто бачив її, не можуть висловити незвичайну красу її. І золотом, і емаллю, і всякою дорогоцінністю, і церковними оздобами вона прикрашена, і всяким начинням церковним: і Єрусалим[470][у ній] золотий з каменями дорогими, і ріпідами[471]многоцінними [вона споряджена, і] кандилами[472]різноманітними. Усередині церкви, од верха і до долу, і по стінах, і по стовпах, оковано золотом[473], і двері ж, і одвірки церкви золотомтаки оковано. Була ж і сінь[474]золотом оздоблена од верха і до Деісуса[475]. І всякою дорогоцінністю церковною вона сповнена, прикрашена всякими витворами[476].

Князь же Андрій городські стіни Володимира сильно був укріпив і до них ворота Золоті виготовив, а другі із срібла зробив. І звів він церкву кам’яну соборну святої Богородиці, предивну вельми. І всякими різноманітними прикрасами нарядив він її із золота і срібла, і п’ять верхів її позолотив, а троє дверей церковних золотом оздобив. Камінням дорогим і жемчугом многоцінним він убрав її, і всякими узороччями прикрасив її, і багатьма панікадилами золотими та срібними освітив церкву, а амвон[477]із золота і срібла зробив, а богослужебного начиння, і ріпід, і всякого спорядження церковного, золотом, і камінням дорогим, і жемчугом великим [оздобленого, було] вельми багато; і три єрусалими вельми великі він зробив, що [були] з чистого золота і з каміння многоцінного.

І всіма оздобами і прикрасами обидві [церкви] були подібні диву, до Соломонової Святої святих. І в Боголюбому, і в городі Володимирі верх же він золотом прикрасив, і склепіння позолотив, і пояс[478]золотом оздобив, камінням осяяв, і башту він позолотив із зовні церкви, а по склепіннях птахів золотих, і кубки, і вітрила[479], золотом прикрашені, поставив — і по всій церкві і по склепіннях навколо. Після цього ж він інших багато різних церков кам’яних поставив і монастирів багато спорудив.

Церква Різдва Богородиці в Суздалі. Сучасний вигляд.

На весь бо церковний чин і на церковників одкрив йому був бог сердечні очі, він не затьмарив ума свого п'янством, і кормителем був він ченцям, і черницям, і вбогим, і всякому чину він яко улюблений отець був. Особливо ж на милостиню він був милостив, слухаючись господа, який глаголить: «Оскільки вчинили ви братії меншій моїй, то мені ви вчинили»[480], і також [як] Давид говорить: «Добрий муж милує і дає весь день, він за господом не спіткнеться»[481]. Мужність і розум у ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили, й іншого добродіяння багато в нім було, і всякий добропорядний обичай він мав.

Уночі він входив у церкву і свічі запалював сам, і, бачачи образ божий, на іконах написаний, дивився [на нього], яко на самого творця. І всіх святих, на іконах написаних, бачачи, смиряв він образ свій, сокрушався серцем і зітхав [із глибини] серця, і сльози лив із очей, покаяння Давидове приймаючи, плачучи за гріхи свої. Возлюбивши нетлінне паче тлінного, і небеснеє — паче дочасного, і царство зо святими у вседержителя бога — паче минущого сього царства земного, він і всякою доброчесністю був прикрашений, другий мудрий Соломон.

І се також добродійство він мав: він велів повсякдень возити по городу поживок і питво різне недужим і вбогим на потребу. І бачачи всякого нищого, який приходив до нього просити, він, подаючи їм те, чого вони просили, говорив так: «А може, се єсть Христос, що прийшов випробувати мене?» І так він Приймав усякого, приходящого до нього, як ото Христос заповідав [і] сказав: «Оскільки ви сим, меншим, учинили, братії моїй, то мені ви вчинили». І слово це пам’ятав він у серці завжди.

Тому достойно од бога страдницький вінець прийняв ти єси, княже Андрію, чиє ім’я означає мужність. Ти слідом обох братів благорозумних святих страстотерпців, [Бориса і Гліба], пішов єси, кров’ю умившись страждання твоєю. Бо якщо напасті нема, то нема вінця, а якщо муки нема, то нема нагороди. Всякий бо, хто додержує доброчесності, не може тому без многих ворогів бути.

Отож князь Андрій, почувши наперед, що мають його вбити вороги, духом розгорівся божественним і вважав це за ніщо, говорячи: «Господа бога мойого, вседержителя і творця свойого, возлюбленії люди на хресті пригвоздили, говорячи: «Кров його хай буде на нас і на дітях наших»[482]. І ще глаголить слово [божеє] устами святих євангелістів: «Якщо хто положить душу свою за други свої, той може моїм учеником бути»[483]. Сей же боголюбивий[484] князь не за друга, а за самого творця, який сотворив усе із небуття в буття, душу свою положив.

Капітель порталу церкви Різдва Богородиці в Суздалі.

Тому в пам’ятний день убивства твойого, страстотерпче княже Андрію, прогнівалися небеснії вої, бачачи кров, що проливається за Христа. Ридає ж множество правовірних, бачачи отця сиротам і кормителя, зорю світоносну, що вона меркне для них, які в мороці пробувають. А окаяннії вбивці вогнем охрестяться безконечним, що спалює всякого гріха купину, себто діяння. Ти ж, страстотерпче, молися всемогущому богу за плем’я своє, і за рідних [своїх], і за землю. Руськую, щоб він дав мирові мир. Та ми до попереднього повернемось.

Лампада з церкви Різдва Богородиці в Суздалі. XII ст.

Се ж сталося в п’ятницю, на обідні, рада [ця] лукава, пагубовбивча. Був ото в нього, [Андрія], Яким, слуга, улюблений ним. І почув він од когось, що брата його князь велів скарати, і кинувся він за диявольським наущенням, і побіг, волаючи, до браття свого, до злих порадників, як той Іуда до жидів, стараючись угодити отцю своєму — сатані. І стали вони мовити: «Сьогодні він того скарав, а завтра нас. Так подбаймо про князя сього». І врадили вони убивство на ніч, як ото Іуда проти господа.

І коли настала ніч, то кинулись вони, взявши оружжя, пішли на нього, яко звірі лютії. Та коли йшли вони до ложниці його, то пройняв їх страх і трепет, і побігли вони з сіней, і,пішовши в медушу, пили вино. А сатана веселив їх у медуші, слугуючи їм невидимо, збуджуючи і укріплюючи їх [на те], що вони йому були пообіцялися. І тоді, упившись вином, пішли вони на сіни.

Заводієм же убивцям був Петро Кучков, зять [Якимів], Амбал, ясин, ключник, Яким Кучкович, а всіх невірних убивць [було]числом двадцять, що зібралися були на окаянну раду того дня у Петра у Кучкова, зятя [Якимового][485].

Коли ж приспіла суботня ніч, у [день] пам’яті святих апостолів Петра й Павла, вони, взявши оружжя, прийшли, яко звірі дикії, до ложниці, де ото блаженний князь Андрій лежить, і сказав один, стоячи коло дверей: «Господине, господине!» І князь спитав: «Хто се є?» А він же сказав: «Прокопій». І мовив князь: «О парубче, ти не Прокопій!» Вони ж, почувши слово княже [і] прискочивши до дверей, стали бити в двері і силою виламали двері. Блаженний же схопився, хотів узяти меча, і не було тут меча, бо його в той день вийняв[486]Амбал, ключник його: той бо меч був [мечем] святого Бориса. І вскочило двоє окаянних, і схопилися з ним, та князь кинув одного під себе, і вони, подумавши, що кинуто князя, поранили навіть свого друга. А потім, пізнавши князя, боролися вони з ним завзято, бо він був сильний, і сікли його мечами і шаблями, і списами завдали йому ран. І сказав він їм: «О горе вам, нечестивії! Чого ви уподібнюєтеся Горясіру?[487]Яке я вам зло учинив? А що кров мою ви пролили на землі, то хай бог одомстить вам і мій хліб!» А сі нечестиві, подумавши, що його вбито до кінця і взявши друга свого, винесли його звідти. Трепечучи, вони одійшли.

Він же, зопалу вискочивши вслід за ними і почавши кричати й кликати од болю в серці, пішов під сіни, і вони, почувши голос, вернулися назад на нього. І коли вони стояли, то сказав один: «Стоячи, я бачив, як князь ішов із сіней долів». І вони сказали: «Поглядіть його!» І побігли вони подивитись на нього, аж нема [його] там, де вони пішли од нього, убивши. І сказали вони: «Тож ми погибли єсмо! Вборзі шукайте його!» І тоді, запаливши свічі, знайшли вони його по [слідах] крові.

Князь же, побачивши, що вони йдуть до нього, підвів руки до неба [і] помолився богу, говорячи: «Хоча, господи, і в сьому осудження і кінець я приймаю, хоча й багато я согрішив, господи, заповідей твоїх не додержавши, але знаю я, який ти милостив єси. Ти бачиш того, що плаче, і спішиш назустріч, навертаючи блудного». І, зітхнувши з глибини сердечної, він пролив сльозу і спом'янув усе, що було з Іовом[488], і роздумував у душі своїй, і говорив: «Господи! Хоча ж у часи живоття мойого [добра було] мало, а повно гріха і злих діл, та одпущення ти мені даруй і сподоби мене, господи, недостойного, прийняти кінець сей так, як ото всі святії. Нізащо бо такі страждання і різні смерті находили на праведників». [І] як святії пророки і апостоли з мучениками [страдницький] вінець приймали і вслід за господом кров свою проливали, і як і святії священномученики і преподобнії отці многїі напасті,і гіркії муки, і різнії смерті прийняли, випробувані бувши дияволом, мов золото в горнилі, «їх же молитвами, господи, до вибраного твойого стада з правобічними вівцями причисли мене». І як святії правовірнії цесарі пролили кров свою, страждаючи за люди свої. «А іще ж і господь наш, Ісус Христос, ізбавив світ од спокуси диявола чесною кровію своєю». І, так мовлячи, він утішав себе і знову говорив: «Господи, поглянь на неміч мою, і побач смирення моє, і злую мою печаль, і скорботу мою, що нині проймає мене, бо, [на тебе] уповаючи, я терплю. І за все це дякую я тобі, господи: що смирив ти єси душу мою і в царствії твоїм причасником мене зробив. І осе нині, господи, якщо ж кров мою проллють, то причисли мене до сонму святих мучеників твоїх, господи».

І коли він говорив це і молився за гріхи свої до бога, то сидів він за стовпом сходів. А вони довго шукали його, і побачили його, що сидів, мов ягня непорочне, і тут окаянні прискочили до нього, і Петро відтяв йому праву руку[489]. Князь же, глянувши на небо, сказав: «Господи! В руки твої передаю тобі я душу мою». І тоді упокоївся.

Убивство Андрія Боголюбського. Мал. XIII (XV) ст.

Убитий же він був у суботу на ніч. А перед світом на другий день, у неділю, [в день] пам’яті дванадцяти апостолів, ті ж окаянні, пішовши звідтіля, вбили Прокопія, улюбленця його. А звідти пішли вони на сіни і вибрали золото, і каміння дороге, і жемчуг, і всяке узороччя — аж до всякого улюбленого майна — і, поклавши на улюбленцевих коней, до світання одіслали звідти.

А самі, взявши на себе оружжя княже улюблене, почали вони збирати дружину до себе, кажучи: «Та хіба ж на нас приїде дружина володимирська?» І зібрали вони військо, і послали [послів] до [города] Володимира: «Чи ви замишляєте що на нас? Бо ми хочемо з вами [се] закінчити. Не про нас бо одних дума [ся], але й про вас. Бо й ви так само думаєте». І сказали володимирці: «Якщо хто з вами в думі, то нехай він буде вам, а нам — без надоби». І розійшлися вони, і взялись грабувати — страшно дивитися.

Андрій Боголюбський.

І побіг на місце [вбивства] Кузьмище, киянин, аж нема там князя, де він був убитий. І став питати Кузьмище: «Де є убитий господин?» І вони сказали: «Лежить он, виволочений в город. Але ти не смій узяти його. Так тобі мовлять усі. Ми викинемо його псам. Якщо ж хто подбає за нього, той наш ворог є, і того ми уб'єм!» І став плакати над ним Кузьмище: «Господине мій! Як ти не розпізнав єси мерзенних і нечестивих пагубовбивчих ворогів своїх, що йшли до тебе? Або як ти не додумався єси побідити їх, колись перемагаючи полки поганих болгар?»

Топірець Андрія Боголюбського. Сталь, срібло, позолота, гравірування. XII ст.

І так оплакував він його, і прийшов Амбал, ключник, ясин родом, — а той держав кормило в усім домі княжім, і над усіма [князь] дав був йому волю. І сказав, глянувши на нього, Кузьмище: «Амбале-вороже! Скинь же ковер, чи що, щоб послати або чим прикрити господина нашого». І сказав Амбал: «Ти йди звідси, ми викинемо його псам». І сказав Кузьмище: «О єретиче! Уже псам викинути? А чи пам’ятаєш ти, жидовине, в якій одежині ти прийшов був? Ти нині в оксамиті стоїш, а князь нагий лежить? Та я благаю тебе, скинь мені що-небудь». І той скинув ковер і корзно[490].

Частина палацу Андрія Боголюбського. Боголюбий.

І, загорнувши його, [князя], він поніс його в церкву, і сказав: «Одімкніте мені божницю». І вони одказали: «Кинь його тут у притворі[491], коли тебе печаль узяла», — бо вже вони п’яні були. І сказав Кузьмище: «Уже тебе, господине, пахолки твої не признають. А колись, якщо ж купець приходив із Цесарограда, і з інших країв, із Руської землі а чи [з] Латинян, то до всього християнства і до всіх поганих ти говорив: «Уведіте їх у церкву і на хори, хай побачать істинне християнство і охрестяться». Як воно й сталося: і болгари, і жидове, і всі погани, бачивши славу божую і красу церковную, і ті більше плачуть по тобі, а сі навіть у церкву не велять положити». І так положив він його у притворі коло божниці, прикривши його корзном, і лежав він тут два дні і [дві] ночі.

На третій день прийшов Арсеній, ігумен [монастиря] святих Кузьми і Дем’яна, і сказав: «Довго нам дивитися на старших ігуменів і довго сьому князю лежати? Одімкніте мені божницю, нехай я одспіваю над ним. Вложимо його або в буді, або ж у гроб. А коли перестане лиходійство се, то тоді, прийшовши з Володимира, і однесуть його туди». І, прийшовши і взявши його, крилошани боголюбські внесли його в божницю, і вложили його в гроб кам’яний, одспівавши над ним заупокійну службу з ігуменом Арсенієм.

Городяни ж боголюбці розграбували дім княжий і майстрових, які прийшли були для діла, [забрали] золото і срібло, одежу і паволоки — майно, що йому не було числа. І багато зла вчинилося у волості його: доми посадників його і тивунів пограбували, а [їх] самих, і отроків його, і мечників побили, а доми їх пограбували, не відаючи, що говориться: «Де ото закон, там і обид багато»[492]. Грабіжники ж, навіть із сіл приходячи, грабували. Так само й у Володимирі [було], поки ж не став ходити [піп] Микулиця з [образом] святої богородиці[493], в ризах, по городу: тоді перестали грабувати.

Б’ють тивунів, мечників і отроків. Мал. XIII (XV) ст.

Пише апостол Павло: «Всяка душа властям [нехай] повинується, бо власті богом настановлені»[494]. Природою бо земною цесар подобен єсть до всякої людини, а владою сану — вищий, як бог. Говорить великий Златоустець: «Якщо хто противиться власті, він противиться закону божому. Князь бо недарма носить меч, бо він слуга божий єсть»[495]. Та ми до попереднього повернемось.

У шостий день, у п’ятницю, сказали володимирці ігумену Феодулові і Луці, доместику[496]святої Богородиці: «Спорядіть обидва носилиці, нехай поїдем візьмемо князя великого і господина свойого Андрія». А Микулиці вони сказали: «Збери попів усіх. Облачившись у ризи, вийдіте ж перед Серебряні ворота зі святою богородицею. Там підождеш князя». І він так зробив. Феодул, ігумен [монастиря] святої Богородиці володимирської, з крилошанами із володимирцями поїхали по князя в Боголюбий і, взявши тіло його, привезли до Володимира з честю із плачем великим.

Успенський собор у Владимирі (Суздальському). Сучасний вигляд.

І минуло трохи часу, і почав виступати стяг од Боголюбого, і люди не могли ніяк удержатися, а всі волали і од сліз не могли дивитися, і плач далеко було чути. І став увесь народ, плачучи, мовити: «Чи ти вже до Києва поїхав, господине, в ту церкву тими золотими воротами, що їх ти послав був робити тій церкві на Великім дворі на Ярославовім, кажучи: «Я хочу спорудити церкву таку саму, як і ворота сі золоті[497]. Нехай буде пам’ять усьому роду моєму». І так плакав по ньому весь город, і, опрятавши тіло його, з честю і зі співами благохвальними положили його в чудовній, хвали достойній, у святій Богородиці Золотоверхій, що її він сам був спорудив.

Сей бо князь Андрій не дав за живоття свойого тілу своєму покою, а очам своїм дрімоти, доки ото не звів дім істини, захисток усім християнам — [церкву] цариці небесних чинів і владичиці усього всесвіту, яка всякого чоловіка і многими путями до спасіння приводить. Як ото апостол [Павло] учить: «Кого любить господь, то того й карає, і б’є ж він кожного сина, якого приймає. Бо якщо ви покару терпите, то бог поводиться з вами, як із синами»[498]. Не поставив же бог прекрасне сонце на одному місці, а доволі його, щоб звідти увесь всесвіт освітити, бо сотворив він йому схід, і полуднє, і захід.

Золоті ворота у Владимирі (Суздальському). Сучасний вигляд.

Так і угодника свого, Андрія-князя: не привів він його до себе дарма, а щоб міг він таким життям також і душу свою спасти. Адже кров’ю мученицькою омивши гріхи свої, він і з двома братами своїми, з Романом і з Давидом[499], однодушно до бога прийшов і в [такому] райському блаженстві несказанно оселявся з ними обома, що його [ні] око не бачило, ні вухо не чуло, ні на серце людині [яке не] зійшло, а яке уготував бог тим, що люблять його, сподобившись ті блага видіти вовіки.

Радуєшся ти, Андрію, княже великий, уповання маючи на всемогущого і між багатих найбагатшого, — на бога, що сидить на високостях! Молися, [щоб] помилував він браття твоє, дав їм побіду над ворогами, і мирне володарювання, і цесарювання славне й многолітнє в усі віки віків. Амінь.

Довідавшися ж про смерть княжу, ростовці, і суздальці, і переяславці, і вся дружина, од малого до великого, з’їхалися до Володимира і сказали: «Се вже так сталося. Князь наш убитий, а дітей у нього нема. Синок його малий[500]у Новгороді, а брати його в Русі. По кого пошлемо між своїх князів? Нам князі муромські і рязанські є в сусідах, та ми боїмося помсти їх: іще підуть зненацька раттю на нас, бо князя в нас нема. Пошлім-но до Гліба[501], кажучи: «Князя нашого бог узяв, а ми хочемо обох Ростиславичів, Мстислава [і] Ярополка, твоїх шуринів». Отак, хресне цілування забувши, — цілувавши князю Юрію [Володимировичу] про менших князів, про дітей [його], про Михалка і про брата його [Всеволода], — переступивши хресне цілування, посадили вони Андрія [Юрійовича], а менших вигнали і потім, після Андрія, не спом'янули [їх], а слухали Дідильця і Бориса, двох рязанських послів.

І, присягнувшись святою богородицею, послали вони [послів] до Гліба [Ростиславича]: «Твої два шурини — се наші князі. Бо осе, присягнувши межи собою, послали ми до тебе послів своїх, а ти приставиш до них послів своїх, нехай вони ідуть по обох князів наших у Русь». Гліб же, почувши [це], рад був, що йому честь складають і шуринів обох його хотять. І, присягнувшись хресним цілуванням і святою богородицею, послали вони по них, кажучи: «Ваш отець добрий був, коли у нас був. Поїдьте-но оба до нас княжити, а інших ми не хочемо».

Посли, приїхавши, повідали річ дружинину Михалку і Всеволоду Юрійовичам, що були з ними обома, [Мстиславом і Ярополком], у князя Святослава [Всеволодовича] в Чернігові. І сказали Мстислав і Ярополк: «Поможи бог дружині, що не забувають вони любові отця нашого». І, порадившись, вони самі сказали: «Чи зле, чи добре усім нам, підемо всі чотири, і Юрійовичів два, [і] Ростиславичів два».

І рушили удвох попереду Михалко Юрійович [і] Ярополк Ростиславич. Присягнувши межи собою, цілувавши хреста із рук єпископа чернігівського [Порфирія], давши Михалкові старшинство, вони оба приїхали в Москву. Почувши, ростовці обурилися цим [і] сказали Ярополку: «Ти поїдь сюди». А Михалку вони сказали: «Ти пожди трохи в Москві».

Ярополк тоді поїхав, потай од брата, до дружини в Переяславль-[Суздальський]. А Михалко, побачивши, що брат поїхав, також поїхав до Володимира-[Суздальського] і заперся в городі. Дружини в городі не було, бо вони поїхали були назустріч Ярополку. І, побачивши князя Ярополка, вони привітали його, і, присягнувши хресним цілуванням, із ним поїхали до Володимира на Михалка.

Михалко ж заперся в городі, а [дружини] володимирців не було у Володимирі, бо вони поїхали були, за велінням ростовців, назустріч обом князям з півторома тисячами, і ті так само цілували хреста. І приїхала зо всією силою ростовська земля на Михалка до [города] Володимира, і багато зла вони вчинили, і муромців і рязанців привели, і попалили довкола города. Володимирці ж билися з городських стін, [і] свята богородиця помагала їм. І стояли вони довкола города сім неділь, і свята богородиця ізбавила город свій. Бо володимирці, не видержуючи голоду, сказали Михалку: «Ти мирися або промишляй про себе». І він, одповівши, сказав: «Ви праві єсте. Чи вам задля мене погинути?» [І] поїхав він у Русь, [і] проводили його володимирці з плачем великим.

Потім же володимирці, присягнувши з обома Ростиславичами хресним цілуванням, що вони оба не вчинять ніякого зла городу, вийшли з хрестами назустріч Мстиславу і Ярополку з города. І, ввійшовши в город, заспокоїли вони володимирців, і, розділивши волость Ростовську, сіли обоє княжити.

А Ярополка-князя посадили володимирці з радістю в городі Володимирі на столі, у святій Богородиці весь обряд звершивши. Бо не проти обох Ростиславичів билися володимирці, а не хотячи покоритися ростовцям, і суздальцям, і муромцям, тому що ті говорили: «Ми спалимо Володимир або ж якогось посадника в нім посадимо. Вони є наші холопи-каменярі». Потім же ростовці посадили Мстислава у себе в Ростові, на столі дідньому і отчому, з радістю великою.

Тої ж зими оженився Ярополк Ростиславич, князь володимирський. Пославши [сватів] до Смоленська, він узяв за себе княгиню, дочку Всеслава [Васильковича], князя вітебського. Вінчався він із нею у Володимирі, у святій Богородиці, місяця лютого в одинадцятий день, у вівторок м'ясопусної неділі[502].

Того ж року смольняни вигнали од себе Романовича Ярополка, а Ростиславича Мстислава ввели до Смоленська княжити.

Того ж року, коли оба Ростиславичі, [Ярополк і Мстислав], сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами[503], бо самі князі, молодими будучи, слухали бояр, а бояри навчали їх брати побільше. [У] святій Богородиці володимирській вони золото і срібло взяли оба в перший день, [і] ключі відібрали [од] церковних скарбниць, і город[504]її [забрали], і данини, що [їх] надав був церкві тій блаженний князь Андрій.

І почали володимирці мовити: «Ми єсмо двох вільних князів прийняли до себе, хреста цілували на всім. А сі як не своєю волость вважають, ніби не збираючись у нас сидіти. Грабують вони не тільки волость усю, але й церкви. Подумайте-но, браття!» І послали вони [вість] до ростовців і до суздальців, даючи їм знати про обиду свою. Та вони, [ростовці і суздальці], на словах були за них, а ділом були далеко. А бояри князів тих обох кріпко держалися.

У той же рік почав війну Олег Святославич. Він послав [послів] до шуринів своїх, [Рюрика, Давида і Мстислава Ростиславичів], і повів їх на брата свого Святослава [Всеволодовича] на Чернігів. І, прийшовши, Ростиславичі та Ярослав [Ізяславич] попалили [городи] Лутаву і Моровійськ. Цілувавши хреста, вони вернулися до себе, а Олег із двома братами, [Ігорем та Всеволодом], прийшов до Стародуба. Та города він не взяв, а що [було] скоту навколо Стародуба [з] усіх сіл його, [Святослава Всеволодовича], він, зайнявши, погнав до Новгорода- [Сіверського].

Святослав тоді з братом Ярославом пішов на Олега до Новгорода. І приступили вони до города, і вийшов супроти них Олег, нарядив військо своє. І зступилися вони, [але], тільки стріливши по стрілі, [вої його] побігли, а сам князь утік у город. Дружину ж його вони захопили, а другу посікли, а острог попалили. І назавтра він прислав [послів] просити миру, і, замирившись, вернулися вони до себе.

Того ж року родився Ігореві [Святославичу] син, і нарекли його ім’ям Олег, а в хрещенні Павлом.

Тоді ж прийшов був Роман [Ростиславич] зі Смоленська до братів своїх на підмогу, і Ярослав [Ізяславич] сказав: «Ви привели єсте брата свойого Романа і даєте йому Київ». І пішов він із Києва в Луцьк. Вони ж стали слати [послів] услід за ним, запрошуючи його назад у Київ, але він не послухав їх і пішов у Луцьк. Роман тоді сів у Києві на столі діда свойого і отця свойого.

У РІК 1176

У РІК 6684 [1176]. Пішов Михалко [Юрійович] і Всеволод, брат його, із Чернігова місяця травня у двадцять і перший день, у празник Костянтина і Олени, а Святослав [Всеволодович] приставив [до них] сина свого Володимира з військом. Але коли Михалко вирушив, то пойняла його недуга тяжка на [ріці] Свині. І, положивши на носилиці, несли [його] ледве тільки живого. [І] йшли з ним до Кучкова, себто до Москви[505], і тут зустріли його володимирці з Андрійовичем Юрієм, бо одні володимирці були до нього добрі.

Замки і ключі. XII–XIII ст.

Коли він сів обідати, то прийшла йому вість, що синовець його Ярополк [Ростиславич] іде на нього. І вийшли вони із Москви, і рушили до [города] Володимира. Ярополк же, почувши [це], уступив їм на сторону, а московляни, почувши, що йде на них Ярополк, вернулися назад, оберігаючи доми свої. І переїхав [Михалко] ріку Кулакшу[506], і перебували вони на полі Белеховім, а Володимир Святославич їхав попереду. І виступило військо [Мстислава] із загір’я[507], всі в бронях, немов кожен у льоду[508], і вдарив він на них, [воїв Володимира], зненацька, і підняли [вої Мстиславові] стяг. Михалко тим часом готувався з братом Всеволодом, наряджаючи полки свої. [І] пішов Мстислав [Ростиславич] із суздальцями, а Всеволод [Юрійович] із володимирцями і з Володимиром [Святославичем], нарядивши полки, рушили до них. І пішли вої Мстиславові[509], кричачи, немов пожерти [противників] хотячи, [а] стрільці стріляли з обох полків. Михалко ж іще був недужий, носили його на носилицях, і хоча тих було многе-множество, а правда була І святий спас із Михалком. Отож вої Мстиславові, не доїхавши, покинули стяг і побігли, гнані гнівом божим і святої богородиці, [і] поміг бог Михалку і брату його Всеволоду.

Недужого Михалка Юрійовича везуть на носилицях. Мал. XIII (XV) ст.

Оскільки бог помагає і захищає сильніш од усіх людей, то переміг [Михалко] синівця свого [Мстислава] місяця червня в п’ятнадцятий день, [на] святого пророка Амоса, в неділю. І погнав він їх, і побіг [Мстислав] до Новгорода [Великого], а Ярополк побіг до зятя [Гліба Ростиславича] в Рязань.

Михалко ж і Всеволод, одаривши Володимира Святославича, відпустили його до себе, а потім Михалко і Всеволод поїхали у Володимир зі славою і з честю великою, ведучи перед ним, [Михалком], колодників. Бог покарав князів, щоб хреста вони не переступали і старшому братові честь складали, а лихих людей не слухали, які не хотять добра межи братами. Тоді володимирці, узрівши князя свого, вийшли зо хрестами, і з радістю і честю великою. І ввійшов Михалко в город, до святої Богородиці, і сів на столі діда свойого і отця свойого. Того ж дня, в неділю, була радість велика в городі Володимирі.

А потім послав Святослав [Всеволодович] жон їхніх, Михалкову [Февронію] і Всеволодову [Марію][510], приставивши до них сина свого Олега провести їх до Москви. Олег же, провівши їх, вернувся у свою волость, до [города] Лопасни. [А] звідти, пославши [воїв], Олег зайняв [город] Свірилеськ, бо й то була волость чернігівська. Гліб же [Ростиславич], довідавшись про це, послав синівця свого Юрійовича[511]на Олега, а Олег, зібравши дружину свою, вийшов до нього. І вони билися на Свірилеську, і переміг Олег Святославич шурина свого, і багато дружини захопив, а сам він ледве втік[512].

У РІК 1177

У РІК 6685 [1177]. Прийшли половці на Руську землю на русальній неділі[513]. Оскільки Роман [Ростиславич] сидів у Києві, то він послав [проти них] брата свого Рюрика і двох синів своїх, [Ярополка і Мстислава]. Половці тим часом узяли шість городів берендицьких і пішли до [города] Ростовця. Давид же [Ростиславич] не прийшов був, і сталася суперечка межи братами. Однак наздогнав він братів своїх, Рюрика і обох синівців своїх, Ярополка і [Мстислава-] Бориса, і настигли вони половців коло Ростовця. Але половці, повернувшись, перемогли полки руські і багато бояр захопили, а князі вбігли в Ростовець.

Печать Олександра Ярославича Невського.

А се бог напустив кару на нас, [оцих] поганих, та не яко милуючи їх, але нас караючи, навертаючи нас до покаяння, щоби удержалися ми од лихих діл, — і тому карає він нас нашестям поганих. Се бо єсть бич його, щоби ми, смирившись, схаменулися од злої путі. Коли почули це Ольговичі і Всеволодович Святослав, вони обрадувалися, ніби не відаючи про божу кару.

Печать Олександра Ярославича Невського.

Того ж року Святослав поїхав до Києва, і говорив Романові Святослав: «Брате! Я ж не домагаюсь од тебе нічого, але угода наша є така: якщо князь завинить, то [погубить] волость, а муж — голову. А Давид — винуват». Але він, [Роман], цього не зробив[514].

Святослав тоді послав брата свого Ярослава[515] і [сина] Олега з воями. І вони, перейшовши Дніпро [на Вітечівськім броді], послали [послів] до Мстислава Володимировича, до зятя свого[516], велячи йому одступити від Ростиславичів, і Мстислав обіцявся їм так учинити. І рушили вони до города до Треполя, а Мстислав же пішов до воріт до водяних, удаючи, [що буде] битися, [бо] домовився він [із ними] потай із города, утаївшись од Ярополка [Романовича], а трепольців зрадивши, і одчинив на них город. І Ярополк пішов до отця.

Святослав же, прийшовши з полками своїми, став коло [броду] Вітечева, і туди приїхали до нього чорні клобуки; туди ж приїхали до нього кияни, кажучи: «Уже Роман пішов до Білгорода».

Святослав тоді увійшов у Київ, у день святого пророка Ілії, а звідти послав братів своїх до Білгорода. Не досягнувши нічого, вони вернулися.

У тім же році родився в Ігоря І [Святославича] син, і нарекли його в хрещенні ім’ям Андріян, а княже — Святослав.

У той же час прийшов [із Новгорода] Мстислав [Ростиславич] із військом своїм, і сказали [Роман, Мстислав і Рюрик]. Ростиславичі: «Якщо бог зволить, то завтра ми дамо бій Святославу».

Коли ж Святослав довідався, що хотять йому дати бій Ростиславичі, то побіг Святослав через Дніпро [коло] устя Либеді, і потопилося багато людей. А перед цим він послав був [послів] у Половці, і половці, почувши, що Святослав вибіг із Києва і, приїхавши до [города] Торчського, багато людей захопили.

Ростиславичі ж, не хотячи губити Руської землі і християнської крові проливати, порадившись, дали Київ Святославу, а Роман пішов до Смоленська.

[517] люди ж володимирські зустріли з хрестами князя свого [Всеволода Юрійовича], який ішов з побідою, і возрадувалися, побачивши християн, визволених із полону в поганих. А ворогів у руках [своїх] він привів, схоплених, у город Володимир — князя Гліба [Ростиславича] із сином його Романом і з шурином його, Мстиславом [Ростиславичем][518]. І дружина [їх була] схоплена, і всі вельможі їх, і була радість велика в городі Володимирі.

Похорон Михалка Юрійовича. Мал. XIII (XV) ст. Успенський собор Єлецького монастиря в Чернігові. Серед. XII ст. Сучасний вигляд.

А на третій день стався заколот у городі Володимирі. Повстали бояри і купці, кажучи: «Княже! Ми тобі добра хочемо, за тебе голови свої кладемо, [а] ти нині ворогів своїх держиш просто. Адже се вороги твої і наші — суздальці і ростовці. Тож скарай їх, чи осліпи, або дай нам».

Князь же Всеволод, благовірний і богобоязливий, не хотячи цього вчинити, повелів усадити їх у поруб задля людей, аби втишився заколот. А по Ярополка [Ростиславича] він послав [послів], говорячи: «Видайте нашого ворога, або я іду на вас». Рязанці тоді, порадившись, сказали: «Князь наш і браття наші погибли із-за чужого князя». І, поїхавши у [город?] Вороняж, вони схопили його самі, і привели його, Ярополка, у Володимир, і всадили його тут же в поруб.

Печать Святослава-Агафоника Мстиславича.

Зять же Глібів, Мстислав Ростиславич, порадившись, послав [посла] до Святослава [Всеволодовича], кажучи: «Пошли до Всеволода щодо Мстислава і Ярополка», — бо присилала до нього, [Святослава Всеволодовича], і Глібова княгиня [посла], благаючи за мужа і за сина. І послав Святослав до Всеволода [Юрійовича] Порфирія, єпископа чернігівського, і Єфрема, ігумена [монастиря] святої Богородиці[519], і продержав їх Всеволод два роки. Бо сказав був Святослав: «Якщо пустить він Гліба, той піде в Русь». Але Гліб сказав: «Лучче я тут умру. Не піду». Тоді ж князь Гліб [і] помер, [місяця] червня у тридцятий[520] [день], а Романа, сина його, ледве визволили, цілувавши хреста. А Мстислав[521] і Ярополк у порубі були. А потім, вивівши їх і осліпивши, пустили [їх].

У РІК 1178

У РІК 6686 [1178][522]. Прислали новгородці мужів своїх до Мстислава до Ростиславича [в Білгород], зовучи його до Новгорода Великого. Але він не хотів іти з Руської землі, кажучи їм: «Не можу я іти з отчини своєї і з браттям своїм розійтися». Він бо ревно дбав, стараючись трудитися од усього серця, за отчину свою. Завше бо на великі діла прагнучи, роздумуючи із мужами своїми, намагався він піднести отчизну свою. Отож, про це все роздумуючи в серці своїм, він не хотів іти. Та присилували його брати його і мужі його, кажучи йому: «Брате! Якщо зовуть тебе з честю, ти йди. Бо там хіба не наша отчина?»

Софійський собор у Новгороді. 1045–1050 рр. Сучасний вигляд.

І він, послухавши братів своїх і мужів своїх, пішов із боярами новгородськими, але цé поклав в умі своїм: «Якщо бог приведе мене здоровим у сі дні? Бо не можу ж я ніяк Руської землі забути».

І прийшов він до Новгорода, і зустрів його єпископ [Ілля] з новгородцями і [з] ігуменами, з хрестами. І всі, ввійшовши у святу Софію, поклонилися святому спасу і святій богородиці, і сів він на столі діда свойого і отця свойого зі славою і з честю великою.

Печать архієпископа новгородського Іллі (Іоанна).

А коли сидів Мстислав у Новгороді Великому, то вложив бог у серце Мстиславу добрий намір: піти на Чудь. І скликав він мужів новгородських, і сказав їм: «Браття! Осе зобиджають нас погані. А коли б, поклавшись на бога і на святої богородиці поміч, одомстили ми за себе і визволили б Новгородську землю од поганих?» І була любою річ його всім мужам новгородським, і сказали вони йому: «Княже! Якщо се богові вгодно і тобі, то ми ось готові єсмо». І

І Мстислав, зібравши воїв новгородських і полічивши їх, знайшов, що їх двадцять тисяч числом. І тоді рушив Мстислав на Чудську землю, і, ввійшовши в неї, він стояв у ній тиждень, спустошуючи по всій землі їх. І так попалив він усю землю їхню, і, захопивши в полон челядь і [зайнявши] скот, вернулися вони до себе, діставши од бога побіду над поганими, зі славою і честю великою.

А коли він ішов із Чуді, то ввійшов у Псков і захопив соцьких із-за Бориса[523] [Романовича], синівця свого, тому що не хотіли [псковичі] синівця його Бориса. І тоді, присягнувшися з людьми, він пішов звідти до Новгорода і тут перебував усю зиму.

А на весну, надумавши із мужами своїми, він пішов на Полоцьк на зятя[524] на свого на Всеслава [Васильковича], бо дід його, [Святослав Всеславич], ходив був на Новгород і взяв дарохранильницю церковну і начиння служебне, і погост один одмежував Полоцьку. Та коли Мстислав, маючи намір за все те одплатити, за Новгородську волость і обиду, прийшов на [город]. Луки з воями новгородськими, то Роман, брат його, почувши [про] це в Смоленську, послав сина свого Мстислава у Полоцьк до зятя свого [Всеслава Васильковича] на підмогу. А до брата свого Мстислава він послав мужа свого, кажучи йому: «Обиди тобі до нього нема. Але якщо ти йдеш на нього, то спершу піти тобі на мене». І він, не хотячи вередити серця братові своєму старшому, вернувся в Новгород.

І пойняла його недуга тяжка, і ослабівали сили, і однімало мову, і він, глянувши на дружину свою і на княгиню, зітхнув із глибини серця свойого і, зронивши сльозу, став їм мовити: «Осе поручаю я дитя своє, Володимира, Борисові Захаровичу[525] і з ним даю [сина] з волостю на руки брату Рюрикові і Давидові. Хай що про мене бог промислить». І так, поручивши дітей своїх братам своїм, і звівши руки до неба, і зітхнувши із глибини серця, він пролив сльозу і оддав душу свою в руки божії.

Преставився ж князь Мстислав, син Ростиславів, онук великого князя Мстислава [Володимировича], місяця червня у тринадцятий день, у п’ятницю[526], в день [пам’яті] святої мучениці Акилини, прийнявши причастя на святій літургії. І тоді, опрятавши тіло його, [хоронили його] з честю і з благохвальними співами, і з кадилами запахущими Ілля-єпископ і всі ігумени. І плакала по ньому вся земля Новгородська, а найбільше плакали за ним ліпші мужі новгородські. І положили тіло його в тій же гробниці, де ото лежить Володимир, син великого князя Ярослава Володимировича.

І так промовляли вони, плачучи: «Уже не зможемо ми, господине, поїхати з тобою на іншу землю, поганих підкорити під область Новгородську. Ти бо багато говорив, господине наш, маючи намір [піти] на всі краї поганські. Добре б нам, господине, [було] з тобою вмерти, бо вчинив ти новгородцям такий визвіл од поганих, як ото і дід твій Мстислав[527], ти ізбавив був нас од усіх обид. Ти ж, господине мій, ревно наслідував був його і пішов по путі діда свойого. Нині ж, господине, ми вже більше не зможем тебе побачити, уже бо сонце наше зайшло нам, і в обиді всі ми зосталися». І так потуживши над ним, усе множество новгородське, і сильні, і мізерні, і нищі, і вбогі, і чорноризці, — бо він був милостив до всіх убогих, — розійшлися тоді у доми свої.

Великий сіон (Єрусалим) із Софійського собору в Новгороді. Позолочене срібло, чеканка, чернь. XII ст.

Сей же благовірний князь Мстислав, син Ростиславів, на зріст був середній, і з лиця гарний[528], і всякою доброчесністю прикрашений, і доброзвичайний, і приязнь мав до всіх, а особливо старався про милостиню. Він про монастирі подбав, ченців піддержуючи, і всіх ігуменів піддержуючи, і з любов’ю приймаючи [їх], і беручи в них благословення. І про мирські церкви він подбав, і про попів, і всьому святительському чину достойну він честь воздавав. І в бою він був сильний, і завше прагнув умерти за Руськую землю і за християни. Коли ж бачив він християн, полонених поганими, то так говорив дружині своїй: «Браття! Нічого ж не майте в умі своєму. Якщо нині ми умрем за християн, то очистимось од гріхів своїх і бог прийме кров нашу так, як мучеників. Якщо ж подасть бог милість свою, то слава богу, коли ми ото нині умрем. Бо умрем все одно». І, так мовлячи, він надавав сміливості воям своїм, і, отож, од усього серця бився за отчину свою. Був же він приязний до дружини, і майна [їй] не жалів, і не збирав золота, ні срібла, а давав дружині своїй або ж складав на поминання душі своєї. І прилучився він до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

Не було ж тої землі в Русі, котра б його не хотіла і не любила, бо завше ж він прагнув на великі діла, а преставився молодим. І вельми опечалились брати, почувши, що він преставився, і тужила по ньому вся земля Руськая. Не може вона забути доблесті його, і чорні клобуки всі не можуть забути ласки його.

Кратир із Софійського собору в Новгороді. Позолочене срібло, чеканка, чернь, гравірування. XII ст. Печать Мстислава-Федора Ростиславича.

У той же рік привів Святослав [Всеволодович] за Всеволода, за середнього сина, жону з Ляхів, [Марію] Казимирівну[529], у Філіппів піст.

Того ж року прикликав Всеволод Юрійович Володимира Святославича до себе в [город] Володимир і оддав за нього братаницю свою <Пребрану>[530], Михалкову дочку. [І] пішов Володимир з жоною в Чернігів до отця, бо тут жив Святослав [Всеволодович], прийшовши з Києва.

Того ж року преставилася [удова] Глібова, [дочка Ростислава Юрійовича], княгиня рязанська.

Того ж року преставилася [Марія, удова] Всеволодова, прийнявши на себе чернечу схиму. І покладена вона була в Києві, у [церкві] святого Кирила, що її сама була спорудила.

Печать Марії-(Агафії) Мстиславівни, жони Всеволода Ольговича.

Того ж року, місяця серпня, прийшли іноплемінники на Руську землю, безбожні ізмаїльтяни, окаянні агаряни, нечисті виплодки диявола[531], сатанинські норовом, на ім’я Кончак, призвідця лиха правовірним християнам, а особливо усім церквам, де ото ім’я боже славиться, а цими поганими хулиться, — се не кажу одним християнам, але й самому богу вороги. Бо якщо хто любить ворогів бога, то самі вони що приймуть од бога?

Сей же богопротивний Кончак із однодумцями своїми, приїхавши до Переяславля за гріхи наші, багато зла вчинив християнам — тих вони забрали 6 полон, а інших побили, а найбільше побили дітей.

У той же час Святослав [Всеволодович] вийшов із Києва [і] стояв нижче Треполя, піджидаючи до себе Ростиславичів, [Рюрика, Давида і Мстислава]. Він бо ждав до себе половців на мир, а була їм, [князям], інша вість: «Війна!» І в той час пригнав посол [од Володимира Глібовича] із Переяславля: «Пустошать половці навколо города». Почувши ж [це], князі руські пішли за [ріку] Сулу і стали поблизу городища Лукомля. А коли дістали [про це] вість половці, вони кинулися втікати назад своєю дорогою, і князі вернулися до себе.

У тім же році преставився Олег Святославич, місяця січня в шістнадцятий день, і положили його [в Чернігові] у [церкві] святого Михайла.

Потім же Ігор, брат його, сів у Новгороді-Сіверськім, а Ярослав Всеволодович у Чернігові сів.

Оддав Ярослав [Всеволодович] дочку свою (Забаву) за Володимира за Глібовича в Переяславль [місяця] листопада у восьмий день.

Того ж року, перед Дмитровим днем, родилася у великого князя Всеволода [Юрійовича] четверта дочка. І нарекли її ім’ям у святому хрещенні Палагія, а княже — Збислава[532], і хрестила її тітка Ольга [Юріївна].

У РІК 1180

У РІК 6688 [1180][533]. Пішов Святослав [Всеволодович] до Любеча і прикликав до себе братів своїх — Ярослава [Всеволодовича], Ігоря [та] Всеволода [Святославичів]. Коли він вів переговори, то тут, у Києві, скоїлося велике лихо: погоріли двори по Горі, і церква загорілась велика, митрополія, свята Софія.

Того ж року послав Святослав [Всеволодович] Гліба, сина свого, в [город] Коломну, у Рязанську волость, помагаючи рязанським князям і зятеві своєму Романові [Глібовичу][534], бо вони воювали із Всеволодом [Юрійовичем]. Коли ж почув Всеволод, що прислав Святослав сина свого, помагаючи зятю своєму, він покликав його, [Гліба], до себе. Гліб же Святославич не хотів їхати, але і волею і неволею поїхав до нього, тому що був у його руках. А він схопив його, і окував його, і послав його у волость свою, [город] Володимир, і приставив до нього сторожів; і дружину його коло нього так само схопили.

Почувши ж [це], Святослав розпалився гнівом, і розпікся люттю, і розмислив в умі своєму, кажучи: «Одомстив би я Всеволоду, та не можна. Ростиславичі — то ті мені в усьому шкодять в Руській землі. А в Володимировім племені[535] [лише] хто мені родич, той добрий».

Воїн. Фреска у Кирилівській церкві в Києві. Серед. XII ст.

У той же час ходив Давид Ростиславич по Дніпру в човнах, лови діючи, а Святослав ходив по чернігівській стороні, [теж] лови діючи навпроти Давида. І тоді Святослав, порадившись із княгинею своєю [Марією] і з Кочкарем, улюбленцем своїм, [надумав схопити Давида], але не сказав сього мужам своїм ліпшим, про свій намір. І одразу кинувся Святослав на битву із-за Гліба, сина свого, і, не вдержавшись од люті, переступивши хреста, переїхав він через Дніпро, бо замислив в умі своєму: «Давида схоплю, а Рюрика вижену із землі і візьму один із братами волость Руську. І тоді я одомщу Всеволоду за обиди свої».

Та бог не любить високих помислів наших. Того, хто заноситься, він смиряє. Так от, одразу вдарив Святослав на стан на Давидів, а Давид не знав і не мислив на себе нізвідки ж зла, тому що він хрестом чесним заприсягнувся був із ним, [Святославом], і вірив тому [хресту]. І той [хрест] ізбавив [Давида] от рук його, і вбіг [Давид] у човен із княгинею своєю, а вони, наздогнавши понад берегом, стали стріляти в нього, та все ж бог уберіг його цілим. Святослав же захопив дружину його і стан його і вернувся, і поїхав до Вишгорода. Та помилився Святослав у замислі своєму. Бо, простоявши тут, під Вишгородом, ніч, на другий же день він поїхав до нього, [але], шукавши Давида, не знайшли вони його ані на якій путі. Він тоді знявся [і] поїхав за Дніпро, сказавши: «Уже ми об'явилися Ростиславичам, так що не можна мені бути в Києві».

І приїхав він у Чернігів до братів, і скликав усіх синів своїх і молодше браття, і зібрав усю чернігівську сторону і дружину свою, і став радитися з ними, сказавши: «Де ми поїдемо? До Смоленська чи до Києва?» І сказав йому Ігор [Святославич]: «Отче! Добре[536] було, тихо. Та коли вже не вийшло, то аби нам бог дав, [щоб] ти здоров був».

Давид же прибіг у Білгород до брата [Рюрика]. І Рюрик, почувши, що Святослав утік за Дніпро, в’їхав у Київ у недільний день і сів на столі діда свойого і отця свойого. І послав він [послів] по братів своїх, по Ярославичів, по Всеволода і по Інгваря, і привів їх до себе, і Ярославова поміч [прийшла], галицького князя, з [воєводою] Тудором з Єлчичем. А Давида він послав у Смоленськ до Романа, до брата свого, на підмогу.

Печать Романа-Бориса Ростиславича.

І встріла [Давида] вість на Сковишинім бору: «Брата тобі Романа бог узяв». Він же, почувши [це], вельми опечалився. Плачучи, він поїхав борзо до Смоленська, і зустрів його єпископ Костянтин, з хрестами, і з ігуменами, і з попами, — всі смольняни [зустріли]. І ввійшовши Давид у церкву святої Богородиці, сів на столі діда свойого і отця свойого.

І преставився князь Роман, син Ростиславів, онук великого князя Мстислава [Володимировича], і, опрятавши тіло його, єпископ Костянтин і ігумени всі з благохвальними співами і з кадилами запахущими положили тіло його у святій Богородиці. І плакали по ньому всі смольняни, споминаючи добросердя його до себе. А ще ж більше сини його плакали, сльозами обливаючи лице своє, і, останнюю службу одправивши родителю своєму, опрятавши тіло його, вложили [його] в гроб.

Княгиня ж його безперестану плакала, стоячи перед гробом [і] так голосячи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді тебе наречено ім’ям Роман. Всею доброчесністю ти подобен єси йому[537]. Багато досади дістав ти од смольнян, та не бачила я тебе, господине, ніколи, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все переносив».

Сей же благовірний князь Роман був на зріст високий, у плечах великий, з лиця гарний, і всякою доброчесністю прикрашений — смиренний, кроткий, незлобивий, справедливий, він приязнь мав до всіх і до братів своїх істинну, нелицемірну. Страху божого сповнений, убогим милостиню даючи, він про монастирі подбав і церкву спорудив кам’яну святого Іоанна [Богослова], і прикрасив її всяким убором церковним, — а ікони [були] золотом і емаллю оздоблені, — пам’ять зводячи роду своєму, а найпаче ж душі своїй прощення гріхів просячи[538]. І прилучився він до дідів своїх і отців своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

Прийшла також вість Рюрикові про смерть Романову, і опечалився він, і плакав за ним, як за отцем, бо він був од них старший.

Святослав же [Всеволодович] зібрався з братами своїми і з половцями, і сказав Святослав братам своїм: «Осе я старший Ярослава, а ти, Ігорю, старший Всеволода, і нині я вам замість отця остався. Тож велю я тобі, Ігорю, тут зостатися з Ярославом стерегти Чернігова і всеї волості своєї, а я піду із Всеволодом до Суздаля і одберу сина свойого Гліба. Хай як нас із Всеволодом бог розсудить».

Водогін у Новгороді.

І, розділившись надвоє з братами, пішов він до Суздаля, і взяв із собою Ярополка Ростиславича. І половців він так само розділив надвоє: половину їх із собою взяв, а половину їх зоставив братам. А йдучи, Святослав з’єднався на путі з сином Володимиром і зо всім військом новгородським, — бо син його Володимир княжив у Новгороді Великому, — і ввійшов у землю Суздальську.

І вийшов супроти нього Всеволод [Юрійович] з усіма суздальськими військами, і з рязанськими військами, і [з] муромськими, і стрів його на Вленіріці. І стояли вони обаполи ріки Влени дві неділі, билися обоє через ріку ту, бо ріка та неприступно тече, крутоберега, і суздальці стояли на горах, у пропастях і виломах, так що не можна [було] до них дійти військам Святославовим. Всеволодова дружина сильно хотіла їхати на Святослава, але Всеволод, добросердий сей, не хотячи кровопролиття, не їхав на нього. І послав Всеволод рязанських князів, і ввігнались вони в обози Святославові, і потоптали їх, а інших [людей] захопили, а других посікли.

І тоді спішно приготувалися [до бою] у війську Святославовім, і Всеволод Святославич уборзі примчав до руських полків зі своїм полком. І тоді рязанські князі втекли, а других вони захопили, а інших побили; схопили вони тут навіть [воєводу] Івора Мирославича.

Святослав тим часом послав попа свого до Всеволода [Юрійовича], кажучи: «Брате і сину! Багато я тобі добра робив, і не чаяв я такої віддяки од тебе. Але ж ти замислив єси на мене зло і схопив сина мойого, то недалеко тобі мене шукати. Одступи далі од річки тої, дай мені путь, хай я ближче до тебе переїду. Нехай нас розсудить бог. Якщо ти мені путі не даси, то я тобі дам, ти переїдь на сю сторону, хай нас тут бог розсудить».

Всеволод же, схопивши тих послів, одіслав [їх] до [города] Володимира, а Святославу не відповів. Святослав тоді, ждавши багато днів [і] остерігшись тепліні, спішно пішов. А Всеволод послав [воїв] у стани його, і багато вони [всього] взяли, а вслід за ним самим [Всеволод] не велів гнатися. Святослав же, ідучи із землі Суздальської, попалив город Дмитров. А коли вийшов він із Суздальської землі, то одпустив брата свого Всеволода [Святославича], і Олега, сина свого, і Ярополка [Ростиславича] в Русь, а сам [із] сином з Володимиром пішов до Новгорода Великого.

Ярослав же [Всеволодович] порадився з Ігорем [Святославичем], і пішли вони оба до [города] Друцька, узявши з собою половців, а Всеволода, Ігоревого брата, і Олега Святославича зоставили в Чернігові. І прийшли полоцькі князі на стрічу, помагаючи Святославу: два Васильковичі — Брячислав із Вітебська, брат його Всеслав[539] із полочанами, — а з ними були і ліби, і литва, — [і] Всеслав Микулич[540] із Логожська, [і] Андрій Володшич, і синовець його, [Андрія], Ізяслав [Микулич], і Василько Брячиславич. Зібравшися всі, пішли вони мимо Друцька назустріч Святославу.

І в’їхав Давид [Ростиславич], князь смоленський, у Друцьк з усім військом своїм, з'єднавшися з Глібом з Рогволодовичем[541], і пішов напереріз Ярославу, бо хотів Давид Ярославу та Ігореві дати бій до [приходу] Святослава. Ярослав же та Ігор не одважились удвох дати бій Давидові без Святослава, а пішли в неприступні місця. І стояли вони одні навпроти одних неділю обаполи [ріки] Друті. Але од Давидового війська приїжджали стрільці та списники,і билися вони з ними кріпко. А потім Святослав приїхав із новгородцями, і раді були йому брати його, і перегатили вони Друть, маючи намір їхати до Давида. Давид тоді під покровом ночі втік до Смоленська, а Святослав приступив до Друцька і попалив острог. І звідти він одпустив новгородців, а сам пішов до [города] Рогачова. Із Рогачова він поїхав по Дніпру до Києва. Ігор же, взявши з собою половців, [ханів] Кончака і Кобяка, дождався Святослава навпроти Вишгорода. І, почувши це, Рюрик [Ростиславич] поїхав у Білгород.

Початок княжіння Святославового в Києві

А Святослав в’їхав із двома братами, [Ярославом Всеволодовичем та Ігорем Святославичем], у Київ. І половці випросили у Святослава Ігоря, щоб він отаборився з ними по Долобську[542], і Святослав одпустив його.

Коли ж Рюрик почув, що Святослав привів собі половців на підмогу і отаборились вони з Ігорем по Долобську, то послав він Мстислава Володимировича з чорними клобуками, і Лазаря [Саковського], воєводу свого, з молоддю своєю, і [воєвод] Бориса Захаровича зі Здиславом з Жирославичем і з Мстиславовим полком[543] із [города] Треполя; Борис Захарович [пішов] з людьми Володимира [Мстиславича], княжича свого. І, поклавши надію на бога, поїхали вони на них[544].

Половців же було багато, і стояли вони табором без боязні і без сторожі, надіючись на силу свою і на Ігореве військо. Мстислав, отож, приїхав до них, і чорні клобуки розвідали їх і розповіли [про все] Мстиславу, і браттям своїм, і воєводам руським.

Чорні ж клобуки, почувши [про це] од браття свого, кинулися на них і пустили коней до табору їхнього, хоча воєводи руські [цього] не веліли їм, але не змогли їх удержати, бо була ще ніч. А вони, помилившись, не попали на табір їхній. Тільки крило їх невелике, одлучившись од дружини своєї, ввігнало в їхній стан. А половці, побачивши їх, загонців тих, чорних клобуків, схопили кількох [із] них, — бо не було тут ліпших [мужів] і мало їх увігнало було в табір їхній, — і вони побігли.

Чорні ж клобуки, втікаючи, вчинили були сум’яття русам і вбігли у Мстиславове військо[545]. А Мстислав подумав, що їх переможено, і тоді прийшла в замішання дружина Мстиславова. І Мстислав не зміг удержати їх, ні чорних клобуків, ні людей своїх, і побіг він сам із ними. [А] чорних клобуків ліпші мужі зосталися були, [і] Лазарвоєвода з полком Рюриковим, і Борис Захарович з полком свого княжича Володимира, і Здислав Жирославич із Мстиславовим полком. І, поклавши надію на бога, поїхали вони супроти половців.

Маски скоморохів. Шкіра. Новгород. XIII ст.

Половці тим часом, побачивши їх, кинулися на них і зітнулися з ними, але русь потоптала їх. Половці ж, утікаючи перед руссю, многі потопилися в Чорториї, а інших захопили, а других посікли. Ігор же, побачивши, що половці переможені, і вскочивши тоді удвох із Кончаком у човен, утік [по Чорторию] на Городок [Остерський] до Чернігова.

А тоді вбили половецького князя Козла Сотановича, і Єлтута, Кончакового брата, і двох Кончаковичів схопили, і Тотура, і Бякобу, і Кунячюка багатого, і Чюгая, і визволили з полону своїх поганих.

І так поміг бог Русі, і вернулися вони до себе, діставши од бога над поганими побіду. І приїхали вони до Рюрика з побідою, а Рюрик, хоча й здобув побіду, та нічого згорда не вчинив, бо возлюбив він мир паче раті, пожити хотячи в братолюбстві, особливо ж заради християн, що їх повсякдень брали в полон погані, і пролиття крові їх, [християн], не хотячи бачити.

Отож, обдумавши [і] з мужами своїми порадившись, — бо Святослав був старший літами, — він урядився з ним і одступив йому старшинство і Київ, а собі всю узяв Руську землю. І, присягнувшись хрестом чесним, жили тоді вони оба у приязні і родичанням обнявшись. Рюрик тільки пожалівся на Володимировича на Мстислава, кажучи йому: «Ти колись Треполь передав Ольговичам, а нині, хоча ти й побіг єси до Ольговичів, і половцям добро чинив, та бог і хрест поміг моїм боярам. А ти їх хотів прикінчити». І вельми він на нього жалівся.

Тої ж осені[546] вигнали новгородці Володимира Святославича з Новгорода.

А Всеволод [Юрійович] суздальський пустив Гліба Святославича з оков, зайшовши у велику приязнь зі Святославом [Всеволодовичем] і сватаючись із ним. Він оддав за сина його меншого [Мстислава] своячку свою [ясиню Марфу].

У РІК 1181

У РІК 6689 [1181].Преставилася благовірна княгиня Ольга [Юріївна], сестра Всеволода великого, наречена в чернецтві Єфросинією, місяця липня в четвертий день, і покладена у святій Богородиці Золотоверхій у Володимирі[547][Суздальському].

У РІК 1182

У РІК 6690 [1182].Князь київський Святослав Всеволодович оженив двох синів: за Гліба взяв [Анастасію] Рюриківну, а за Мстислава — ясиню [Марфу][548]із Володимира-Суздальського, Всеволодову своячку, і весілля було велике.

Того ж року Всеволод Юрійовичі, князь суздальський, почав війну з Болгарами і прислав до Святослава [посла], помочі прохаючи. І послав [Святослав] до нього сина свого Володимира, сказавши йому, [Всеволодові]: «Дай бог, брате і сину, в наші дні стати нам на війну проти поганих».

[І] коли йшли вони по Волзі на Болгар, то рушили на [те] місце, де ото [є] острів, який зовуть Ісади. [В] усті [ріки] Цівки висівши на берег, вони тут залишили всі насади й галії[549], і білозерський полк теж зоставили коло них, воєводу Фому Назаковича[550]і другого — Дорожая, бо це був його, [Всеволода], отчий слуга. І інших воєвод вони зоставили, і князів, кожного біля своїх людей, а самі рушили на конях у землю Болгарську, до [Болгара], Великого города серебряних болгар.

Всеволод Юрійович воює волзьких болгар. Мал. XIII (XV) ст. Болгар. План городища.

Болгари ж, побачивши множество руських полків, не змогли стати [супроти них і] заперлися в городі, а молоді князі розохотилися їхати до воріт битися. І тут застрілили крізь броню під серце Ізяслава Глібовича, синівця Всеволодового. І принесли [його] ледве живого в стан, і була печаль велика Всеволоду, і всім князям, і дружині сум.

Навколишні ж городи болгарські — собі, куляни і челмата[551]— з’єдналися з іншими болгарами, що звуться темтюги[552]. І коли зібралося їх п’ять тисяч, [то] рушили вони насадами, а із [города] Торцького — на конях. Коли вони приїхали на човни руські, то, вийшовши на острів той [Ісади], пішли вони на Русь.

Руси ж, приготувавши військо [і] божою поміччю укріплюючись, пішли супроти них і схопилися з ними. А вони, побачивши [це], побігли, а наші погналися, рубаючи поганих магометан. І прибігли вони до Волги, і повскакували в учани[553], а тут одразу [руси] поперевертали учани, і тоді втопилося більше тисячі їх.

І поміг бог русі, і перемогли вони їх, побили їх дві з половиною тисячі. А інші [болгари] пішли до човнів, не відаючи того, що сталося: що [руські] човнярі до [приходу] їх перемогли військо болгарське і воздали хвалу богові за те, що сталося.

На тім же острові, на Ісадах[554], преставився князь Ізяслав Глібович од стрільної тої рани. І, опрятавши тіло його, вложили [його] в човен, і понесли його із собою, і положили у Володимирі у святій Богородиці Золотоверхій.

У той же рік преставився блаженний архімандрит, ігумен печерський, на ім’я Полікарп, місяця липня у двадцять і четвертий день, в день празника святих мучеників Бориса і Гліба.І, опрятавши тіло його, погребли [його] з останніми співами, як ото він сам заповів.

По смерті ж його було замішання в монастирі, бо після старця того не могли вони вибрати собі ігумена. І була скорбота братії, і туга, і печаль велика, бо не подобає такому багатолюдному дому навіть один час без пастиря бути. У вівторок же вдарили, отож, братія в било, і зійшлися в церкву, і стали молитви діяти до святої богородиці. І дивне тут сталося діло. Яко одними устами, многі сказали: «Пошлемо до попа Василія на Щековицю, аби був він нам за ігумена і управителя стаду чорноризців Феодосієвого монастиря Печерського».

І, прийшовши [до церкви], поклонилися вони Василію-попові, і сказали: «Ми, вся братія і чорноризці, кланяємося тобі і хочемо тебе мати собі за отця ігумена». А піп Василій, у великому здивуванні бувши, поклонився так само їм і сказав: «Отці і братія! Я чернецтво на серці вже мав. А щодо ігуменства, чого ви подумали про мою мізерність?» Однак, багато посперечавшись із ними, він пообіцяв їм, і вони, взявши його, повели [його] в монастир, у п’ятницю.

А як прийшла неділя, то приїхав митрополит Никифор на постриження його, і туровський єпископ Лаврентій, і Миколай, полоцький єпископ[555], і всі ігумени. Постриг же [його] Никифор своєю рукою, і став він ігуменом і пастирем чорноризцям Феодосієвого монастиря.

Печать митрополита Никифора II.

У РІК 1183

У РІК 6691 [1183],місяця лютого у двадцять і третій день, у другу[556]неділю посту, прийшли ізмаїльтяни, безбожні половці, на Русь пустошити, до [города] Дмитрова, з окаянним Кончаком і з Глібом Тирійовичем. Але через боже заступництво і не було шкоди од них.

Тим часом князь Святослав Всеволодович, порадившися, зі сватом своїм Рюриком [Ростиславичем] рушили на половців і стали коло [села] Ольжичів, дожидаючи Ярослава [Всеволодовича] з Чернігова. І зустрів їх Ярослав, і сказав їм: «Нині, браття, ви не ходіте. А назначивши час, як дасть бог, на літо ми підемо». І Святослав та Рюрик, послухавши його обидва, вернулися.

Святослав, однак, послав синів своїх із військами своїми полем до Ігоря [Святославича], велячи йому їхати замість себе, а Рюрик послав Володимира Глібовича зі своїми військами. Володимир же Глібович послав [посла] до Ігоря, прохаючи в нього [дозволу] їздити попереду полком своїм, але князі руські дали були [Ігореві наказ] попереду їздити в Руській землі, так що Ігор не дав йому того. Володимир тоді, розгнівавшись, вернувся і, звідти йдучи, рушив на сіверські городи, і взяв у них багато здобичі. Ігор також вернув київські війська і приставив до них [сина] Олега [і] синівця свого Святослава [Ольговича], аби якось довести військо цілим, а сам поїхав [на половців], узявши з собою брата свого Всеволода [Святославича], і Святославича Всеволода [Чермного], і [синів своїх] Андріяна[557]з Романом, і трохи од чорного клобука з [ханами] Кулдюрем і з Кунтувдієм.

І прийшли вони до ріки до Хирії, і було тої ночі тепло і дощ сильний, і збільшилося води, і не було їм кудою переїхати [ріку]. А половці, котрі встигли перейти [Хирію] вежами, спаслися, а котрі не встигли, то тих захопили. І казали, що в ту рать багато веж, і коней, і скоту потопилося в Хирії, коли втікали [половці] перед руссю.

У той же рік преставився єпископ полоцький на ім’я Діонісій, і ми, отож, про се поговоримо. Коли преставився Леон, ростовський єпископ, то настановлений був єпископом Миколай, гречин. Але Всеволод Юрійович, князь суздальський, не прийняв його, а послав [посла] у Київ до Святослава до Всеволодовича і до митрополита Никифора, сказавши: «Не обирали сього люди землі нашої. А якщо ти єси поставив його, то де тобі вгодно, там і держи. А мені постав Луку, смиренного духом і кроткого ігумена святого Спаса на Берестовім». Хоча митрополит Никифор не хотів настановити його, але, сильно приневолений Всеволодом і Святославом, поставив він Луку єпископом у Суздальську землю, а [Миколая] послав до Полоцька єпископити.

Печать єпископа полоцького Діонісія.

У тім же році була пожежа велика в городі Володимирі- [Суздальському], місяця квітня у вісімнадцятий день, у середу[558]. Погорів бо мало не весь город, і княжий двір великий згорів, і церков числом тридцять і дві, і соборна церква свята Богородиця Золотоверха, що її прикрасив був благовірний князь Андрій [Юрійович], і всі п’ять верхів [її] золотих згоріли. А загорілася вона тоді зверху, і [згоріло все], що було в ній усередині — узороччя, і панікадила срібні, і начиння золотого і срібного без числа, [і] одеж, шитих золотом і жемчугом, що їх вішали на празник на двох вірьовках[559]од Золотих воріт до [церкви] Богородиці, а од [церкви] Богородиці до владичних сіней, на двох же вірьовках чудовних.

Того ж року бог вложив у серце Святославу [Всеволодовичу], князю київському, і великому князю Рюрикові Ростиславичу [добрий намір]: піти на Половців, і послали вони [послів] по навколишніх князів. І зібралися до них обох: два Святославичі, Мстислав і Гліб, і Володимир Глібович із Переяславля, Всеволод Ярославич із Луцька з братом Мстиславом [Німим], Романович Мстислав, Ізяслав Давидович, і городенський Мстислав [Всеволодкович], Ярослав [Юрійович][560], князь пінський, з братом Глібом, [князем дубровицьким], і з Галича од Ярослава [Володимировича] поміч. А свої брати не пішли, кажучи: «Далеко нам іти у низ Дніпра. Не можемо ми своєї землі пустою зоставити. Але якщо ти підеш на Переяславль, то зберемося з тобою на Сулі».

І Святослав, невдоволений на своїх братів, рушив, приспішуючи похід свій і подвигнений божим промислом, тому старші сини його не встигли з чернігівської сторони. Він же йшов по Дніпру і став там, де ото брід, що називається Інжир. І там перебрів він на ворожу сторону Дніпра, і п’ять днів шукали вони їх, [половців]. Тут-таки одрядив він молодших князів попереду своїх військ: одрядив же Володимира [Глібовича] переяславського, і Гліба, [сина свого], і Мстислава, сина свого, і Романовича Мстислава, і Гліба Юрійовича, князя дубровицького[561], і Мстислава Володимировича, і берендіїв з ними було дві тисячі і сто[562].

Половці ж, побачивши Володимирове військо, що сильно йшло І на них, побігли, гнані гнівом божим [і] святої богородиці. А ті руси, що їхали вслід за ними, не догнавши [їх], вернулися і стояли на місці, котре іменується Єрель і яке русь зове Угол.

Половецький же князь Кобяк, подумавши, [що це всього] стільки русі, вернувся і погнав услід за ними. Та коли вони йшли вслід за ними, [русичами, то] узріли їх війська руські. [І] стали вони перестрілюватися через ріку [Єрель], і почали ганятися одні за одними, і було це в них довго. Почувши ж [про це], Святослав і Рюрик послали більше війська їм на підмогу і самі пішли обидва за ними, поспіваючи.

Як тільки побачили половці війська підмоги, то подумали, що тут Святослав і Рюрик. І одразу вони побігли, а руси, діставши поміч божу, ввертілися в них і почали їх сікти і хватати. І так учинив господь милість християнам, возвеличив у той же день бог князя Святослава і Рюрика за віру їх обох. А тоді схопили Кобяка Карлийовича з двома синами, Белуковича Ізая[563], і Тоглія[564]з сином, і брата його Бокмиша[565], Осулука [Бурчевича], Барака, Тарха, Данила,і Содвака Кулобицького схопили також; і Корязя Калотановича тут убили, і Тарсука, а інших — без числа.

Сотворив же бог побіду сю місяця липня у тридцятий [день], у понеділок, у [день] пам’яті Іоанна Воїна. А великий князь Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич, діставши од бога над поганими побіду, вернулися до себе зі славою і честю великою.

Того ж року Ігор Святославич, почувши, що пішов Святослав на Половців, прикликав до себе брата свого Всеволода, і синівця Святослава [Ольговича], і сина свого Володимира, і мовив до братів і до всеї дружини: «Половці повернули проти руських князів, і ми без них спробуймо на вежі їх ударити». Та коли він був за [рікою] Мерлом, то стрівся з половцями, — бо поїхав був Обовли Костукович з чотирмастами [воїв] пустошити до Русі, — і тоді одразу пустили вони до них коней. І половці побігли, за повелінням божим, а руси погнали їх, і тут перемогли їх, і вернулися до себе.

Половецька чоловіча статуя. Церква Василія Великого (Трьохсвятительська) в Києві.

У той же час Володимир Ярославич галицький, шурин Ігорів, перебував у Ігоря [Святославича], тому що він був вигнаний отцем своїм із Галича. Той бо Володимир прийшов спершу в [город] Володимир до Романа [Мстиславича], [але] Роман, остерігаючись отця його, не дав йому одпочити в себе. Тоді звідтіля він пішов до Інгваря [Ярославича]в Дорогобуж, і той, остерігаючись отця його, не прийняв його, і він звідти поїхав до Святополка [Юрійовича] в Туров. І той так само одіслав його до Давида [Ростиславича] в Смоленськ. Давид же одіслав його в Суздаль до Всеволода [Юрійовича], вуя його, але Володимир галицький і там не знайшов собі покою. Він прийшов у Путивль до зятя свого, до Ігоря Святославича. І той прийняв [його] з любов’ю, і склав йому честь велику, і два роки держав його в себе, а на третій рік помирив його з отцем його і послав із ним сина свого, зятя Рюрикового, Святослава.

Того ж року Городен погорів увесь і церква кам’яна од мигання блискавки і ударів грому.

У той же рік освячена була церква святого Василія [Великого], що стоїть у Києві на Великім дворі, великим освяченням[566]місяця січня в перший день. [Вчинили це] священний митрополит [Никифор], і блаженний Никифор, єпископ юр'євський[567], і архімандрит печерський, ігумен Василій. Споруджена вона була Святославом Всеволодовичем, і він зізвав на пир той духовний священного митрополита Никифора, і інших єпископів, і ігуменів, і все священство, і киян, і всі веселилися. І він одпустив їх, і вони розійшлися до себе.

У РІК 1184

У РІК 6692 [1184].Прийшов був окаянний, і безбожний, і треклятий Кончак із безліччю половців на Русь, похвалившись, що візьме городи руські і попалить вогнем. Він бо знайшов був мужа такого, бусурменина, який стріляв живим огнем; були також у них луки тугі самострільні, [що їх] ледве п’ятдесят чоловік могли натягти. Але «всемилостивий господь бог гордим противиться»[568], і заміри їхні він розбив.

Намисто. Срібло, чеканка. Київ. XII ст.

Коли [Кончак] прийшов, то став він на [ріці] Хоролі, бо послав був [посла] із обманом до Ярослава Всеволодовича, миру прохаючи. І Ярослав, не відаючи підступу їх, послав до них мужа свого Ольстина Олексича, хоча Святослав Всеволодович слав [послів] до Ярослава, кажучи: «Брате! Не йми ти їм віри і свойого мужа не шли. Я на них піду».

І Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич з усіма полками своїми, не барячись, пішли супроти них. При цім Рюрик і Святослав одрядили удвох [наперед] Володимира Глібовича. Вирядили вони в напад також Мстислава Романовича, а сам Рюрик і Святослав пішли позаду них. І коли вони їхали, то встріли оба купців, що йшли назустріч їм із Половців, і ті розповіли їм, що половці стоять на Хоролі. Святослав же і Рюрик, це почувши, раді були і пішли до них. І Володимир, і Мстислав, почувши, рушили до місця того, де ото вказали купці. Та коли вони прибули на місце те, де тоді стояли [половці], то не побачили анікого, бо вони пішли були на інше місце коло Хорола.

Тим часом вої з передового загону, перейшовши Хорол, зійшли на узвишшя, розглядаючи, де побачити їх. Але Кончак стояв у лузі, і вони, їдучи по узвишші, оминули [його], а інші ватаги[569]побачивши, вдарили на них. Коли ж Кончак це побачив, то позаду них утік через дорогу[570], а молодшу жону його захопили, і того бусурменина схопили, що в нього був живий огонь, — і того теж до Святослава привели з наладнаним вогнем. А інших воїв їхніх — тих побили, а других захопили[571], а коней і оружжя їх многе-множество набрали.

У РІК 1185

У РІК 6693 [1185].Учинив господь спасіння своє, дав побіду обом князям руським, Святославу Всеволодовичу і великому князю Рюрикові Ростиславичу, місяця березня в перший день. Довідавшися ж, що Кончак утік, вони послали вслід за ним Кунтувдія з шістьматисячами [чорних клобуків], і той, гнавши, самого [його] не знайшов, бо розтав слід за Хоролом.

Перемога Святослава Всеволодовича над половцями. Мал. XIII (XV) ст.

[<22. III> 1185[572]] А Святослав і великий князь Рюрик, побіду здобувши молитвами святих мучеників Бориса і Гліба, пішли кожен до себе, славлячи бога во трійці — отця і сина і святого духа.

Князь же Ярослав [Всеволодович] чернігівський не пішов був із братом із Святославом, бо він мовив так: «Я послав до них мужа свойого Ольстина Олексича і не можу на свойого мужа поїхати». Тим-то він одмовив братові своєму Святославу, а Ігор [Святославич] говорив мужеві Святослава: «Не дай бог одмовлятися їздити на поганих. Погані є усім нам спільний ворог».

Через те ж гадав Ігор з дружиною, куди б він міг поїхати навперейми полкам Святослава, але сказала йому дружина: «Княже! Птахом ти не можеш перелетіти. Осе приїхав до тебе муж од Святослава в четвер, а сам він іде в неділю із Києва. То як ти зможеш, княже, настигнути?» Ігореві ж було не любо, що йому так мовить дружина, бо він хотів їхати полем напоперек, коло Сули. Але був великий обледенілий сніг, так що вої не могли за день до вечора перейти ту віддаль, яку було видно. Тому він нікуди й не зміг знайти собі путі, щоб їхати за Святославом.

Тої ж весни князь Святослав послав [воєводу] Романа Нездиловича з берендичами на поганих половців. [І з] божою поміччю взяли вони вежі половецькі, багато здобичі і коней місяця квітня у двадцять і перший [день], на самий Великдень.

Тоді ж Святослав-князь пішов у Вятичі [до города] Корачева за своїми ділами.

Новгород-Сіверський. Вид на городище-дитинець. Фото поч. XX ст.

У той же час Святославич Ігор, онук Олегів, поїхав із Новгорода- [Сіверського] місяця квітня у двадцять і третій день, у вівторок, узявши з собою брата Всеволода з [города] Трубецька, і Святослава Ольговича, синівця свого, з [города] Рильська, і Володимира, сина свого, із Путивля, і в Ярослава [Всеволодовича] випросив він підмогу — Ольстина Олексича, Прохорового внука, з ковуями чернігівськими.

І, отож, ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-ріки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць[573]. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили [це] всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Се є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець — бог. А нам що вчинить бог, — чи на добро, чи на наше лихо, — то се нам і побачити». І, це сказавши, він перебрів Донець.

А тоді, прийшовши до [ріки] Осколу, він ждав два дні брата свого Всеволода, — той ішов був іншою дорогою з Курська, — і звідти рушили вони до [річки] Сальниці. Тут же до них і сторожі приїхали, що їх вони послали були язика ловить, і сказали вони, приїхавши: «Бачилися ми з ворогами. Вороги ваші оружно їздять. Тому або ви поїдете борзо, або вернемось[574]додому, бо не наша є пора». Але Ігор сказав із братами своїми: «Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сором нам буде гірше смерті. Хай як нам бог дасть». І тоді, порадившись, їхали вони всю ніч.

А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору, зустріли вони полки половецькі, — бо ті приготувалися були до їхнього [приходу]: вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшись од малого і до великого, стояли на тій стороні ріки Сюурлію.

І от виладнали [русичі] шість полків: Ігорів полк посередині, а праворуч — брата його, Всеволодів, а ліворуч — Святославів, синівця його; попереду його, [Ігоря], — син Володимир і другий полк, Ярославів, ковуї, що були з Ольстином, і третій полк теж попереду, — стрільці, що були од усіх князів виведені. І так виладнали вони полки свої, і сказав Ігор до братів своїх: «Браття! Сього ми шукали єсмо! Тож ударимо!» І тоді рушили вони до них, поклавши на бога уповання своє.

Русичі й половці перестрілюються через Сюурлій. Мал. XIII (XV) ст.

І коли прибули вони до ріки до Сюурлію, то виїхали з половецьких полків стрільці і, пустивши по стрілі на русь, так і поскакали. Руси ж не переїхали були іще ріки Сюурлію, як поскакали й ті половці сили половецької, котрі ото здалеку од ріки стояли. Тоді Святослав Ольгович, і Володимир Ігоревич, і Ольстин з ковуями, і стрільці кинулися вслід за ними, а Ігор і Всеволод помалу йшли оба, не розпустивши війська свого. Передні ж ті руси били їх, брали, і половці пробігли вежі, а руси, дійшовши до веж, набрали полону. Другі ж уночі приїхали до полків із полоном.

Військо Ігоря Святославича захоплює половецькі вежі. Мал. XIII (XV) ст.

І коли зібралися війська[575]всі, то сказав Ігор до братів і до мужів своїх: «Осе бог силою своєю наслав на ворогів наших біду, а на нас — честь і слава. Та ось бачили ми війська половецькі, що їх багато є. Але чи ж вони тут усі зібралися? Нині ж поїдемо вночі. А хто поїде завтра вслід за нами, то чи всі вони поїдуть?[576]Тільки луччі кінники переберуться, а з самими [ними] як нам бог дасть!» І сказав Святослав Ольгович обом стриям своїм: «Далеко я гонив услід за половцями, і коні мої не можуть. Якщо мені нині поїхати, то доведеться мені тільки в дорозі одстати». І піддержав його Всеволод, щоб ото стати тут, і сказав Ігор: «Та негаразд є, браття, розуміючи [все], померти». Однак вони стали тут.

А коли світала субота, почали виступати війська половецькі, як бори, і не знали князі руські, кому з них до котрого поїхати, бо було їх незчисленне множество. І сказав Ігор: «Се, видати, зібрали ми на себе землю всю: і Кончака, і Козу Бурновича, і Токсобича, [і] Колобича, і Єтебича, і Тертробича». І тоді, порадившись, усі вони зсіли з коней, бо мали намір, б’ючись, дійти до ріки Дінця. Вони бо говорили: «Якщо ми побіжимо, утечем самі, а чорних людей оставимо, то од бога нам буде гріх, як сих видамо. Підем, і або вмремо, або живі будемо всі вкупі». І, так сказавши, всі зсіли з коней і пішли б’ючись.

І тут за допустом божим поранили Ігоря в руку і умертвили лівицю його, і була печаль велика у полку його. І воєводу вони схопили, — той був раніш поранений. Однак тоді кріпко вони билися тої днини до вечора, і багато було ранених [і] мертвих у полках руських. Настала й ніч суботня, а вони пішли б’ючись.

А коли світала неділя, сталося замішання ковуїв, у полку [їх] побігли. Ігор же був у той час на коні, тому що був поранений, і рушив він до полку їх, намагаючись завернути їх до військ. Зрозумівши ж, що далеко одійшов од [своїх] людей і знявши шолом, він помчав знову до війська [ковуїв], щоби вони впізнали князя і вернулися б. Однак же не вернувся ніхто, а тільки [боярин] Михалко Юрійович, упізнавши князя, вернувся. Але ліпші [мужі] не прийшли були в замішання з ковуями, і мало [хто] із простих [людей] чи хто з отроків боярських, бо всі ліпші [мужі] билися, ідучи пішо, і серед них Всеволод немалу мужність показав.

Половецька жіноча статуя.

І коли приблизився Ігор до полків своїх, то поїхали [половці] навпоперек, і тут схопили [його] на віддалі одного перестрілу од полку свойого. І схоплений Ігор бачив брата свого Всеволода, який кріпко боровся, і просив він душі своїй смерті, щоби не бачити загибелі брата свого. Всеволод же так бився, що навіть оружжя в руках його було не досить, а билися ж вони, ідучи навкруг біля озера.

І так, у день святої неділі навів на нас господь гнів свій: замість радості, навів на нас плач, а замість веселості — жаль на ріці Каялі.

Сказав же тоді Ігор: «Спом'янув я гріхи свої перед господом богом моїм, що багато убивств [і] кровопролиття вчинив я в землі християнській, що я ж бо не пощадив християн і взяв у здобич город Глібів коло Переяславля. Тоді бо немало лиха зазнали безневинні християни, бо одлучали батьків од дітей своїх, брата од брата, друга од друга свойого, і жінок од подружжів своїх, і дочок од матерів своїх, і подруга од подруги своєї, і все було тоді охоплене замішанням од полону і скорботи. Живії мертвим завидували, а мертвії радувалися, яко мученики святії, вогнем од життя сього випробу прийнявши. Стáрці [вмерти] поривалися, а юнаки лютих і немилостивих побоїв зазнали, а мужів рубали й розсікали, а жінок оскверняли. І тому, що те все вчинив я, — сказав Ігор, — не достойно мені було жити. І ось нині бачу я відомсту од господа бога мойого. Де нині улюблений мій брат? Де нині брата мойого син? Де дитя, породжене мною? Де бояри-дорадники, де мужі хоробрії, де лад бойовий? Де коні і оружжя многоціннеє? Чи не всього того я позбувся, і мене, в’язня, оддав господь уруки беззаконним тим? «Се воздав мені господь за беззаконня моє і за лиходійство моє [прогнівався] на мене»[577], і «впали тепер гріхи мої на голову мою»[578]. «Праведен господь і справедливі вельми суди його»[579], і я ж не маю з живими долі. Бо ось нині бачу я, як другі муки вінець дістають, а чому я, один винуватий, не прийняв страждання за все це? Але, владико, господи боже мій, «не одвергни мене до кінця»[580], а коли воля твоя, господи, то [дай] же милість нам, рабам твоїм».

Половецька жіноча статуя.

А тоді, коли кінчалася битва, [половці] розведені були, і пішов кожен у свої вежі. Ігоря ж узяли були Тарголови, муж на ім’я Чилбук, а Всеволода, брата його, узяв Роман Кзич, а Святослава Ольговича[581]— Єлдечюк із Бурчевичів, а Володимира — Копті з Улашевичів. Тоді ж на бойовищі Кончак поручився за свата [свого] Ігоря, тому що був він поранений.

Із стількох же людей мало їх спаслося. Ніяким чином не можна було навіть тим, що бігли, утекти, бо, немов стінами сильними, огороджені вони були полками половецькими. Але наших[582], русів, з п’ятнадцять мужів утекло, а ковуїв менше, а інші в морі- [озері][583]втопились.

У той же час великий князь Всеволодович Святослав пішов був у [город] Корачев і збирав із верхніх земель воїв, маючи намір іти на половців до Дону на все літо. [І] коли вернувся Святослав і був коло Новгорода-Сіверського, то почув він про братів своїх, що вони пішли на половців, потаївшись од нього, і нелюбо було [це] йому. Святослав же йшов у човнах, і коли він прибув до Чернігова, то в ту пору прибіг [воїн] Біловолод Просович і розповів Святославу, що сталося в Половцях.

Святослав же, це почувши і вельми зітхнувши, утер сльози свої і сказав: «О любі мої браття, і синове, і мужі землі Руської! Дав мені був бог придушити поганих, але ви, не вдержавши молодості, одчинили ворота на Руськую землю. Воля господня хай буде в усьому. Хай як мені жаль було на Ігоря, але нині більше я жалію за Ігорем, братом моїм».

А після цього Святослав послав сина свого Олега і [другого], Володимира, в Посейм’я, бо, почувши те [горе], збентежилися городи посеймські, і настала [така] скорбота і туга люта, якої ото ніколи ж не бувало в усьому Посейм'ї, і в Новгороді-Сіверськім, і по всій волості Чернігівській: князі забрані, і дружина забрана й побита. І металися [люди], як у водоверті, городи повставали, і немиле було тоді кожному своє ближнє, а многі тоді зрікалися душ своїх, жаліючи за князями своїми.

А після цього послав Святослав [посла] до Давида [Ростиславича] в Смоленськ, кажучи: «Домовились ми були піти на половців і літувати на Дону. Нині ж половці ось побідили Ігоря з сином і брата його. Поїдь-но, брате, постережемо[584]землі Руської». І Давид прийшов по Дніпру, прибули й інші на поміч, і стали вони коло Треполя. А Ярослав [Всеволодович], зібравши воїв своїх, у Чернігові стояв.

Поганії ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. Але була в них суперечка, бо Кончак говорив: «Підемо на Київську сторону, де побиті браття наші і великий князь наш Боняк»[585]. А Коза [Бурнович] говорив: «Підемо на Сейм, де зосталися жінки і діти, — готов нам полон зібрано, і візьмемо городи без опасу». І тоді розділилися вони надвоє.

Водолій. Бронза. Переяславль. XII — поч. XIII ст.

Кончак пішов до Переяславля і оступив город, і билися вони тут увесь день. Князем же в Переяславлі був Володимир Глібович, — а був він одважний і сильний у бою, — і виїхав він із города, і помчав до них, хоча за ним мало дерзнуло дружини, і бився з ними кріпко, і обступило його багато половців. Тоді інші, бачивши, що князь їхній завзято б’ється, виринули з города і, отож, одняли князя свого, який був поранений трьома списами. І сей доблесний Володимир, поранений і струджений, в’їхав у город свій і втер мужнього поту свого за отчину свою.

Володимир бо слав [послів] до Святослава [Всеволодовича], і до Рюрика [Ростиславича], і до Давида [Ростиславича], і сказав їм: «Ось половці в мене, поможіть-но мені». Святослав тим часом слав [послів] до Давида, а Давид стояв коло Треполя зі смольнянами. І смольняни почали віче діяти, кажучи: «Ми пішли до Києва, і коли б була рать, томи билися б. Якщо ж нам іншої раті шукати, то ми не можемо. Ми вже єсмо знемогли». Святослав тоді з Рюриком та з іншими підмогами увійшли в Дніпро супроти половців, а Давид вернувся назад зі смольнянами.

Половецька чоловіча статуя.

Це почувши, половці вернулися од Переяславля і, йдучи мимо, пішли приступом до [города] Римова, а римовичі заперлися в городі. І коли вони вилізли на заборола, то тут, за божим промислом, упали дві городниці[586]з людьми прямо, до ворогів, і на інших городян найшов страх. І котрі ж городяни вийшли з города і билися, ходячи по римівському болоту, то ті уникнули полону, а хто зостався в городі, то ті всі взяті були.

Володимир, отож, слав [послів] до Святослава Всеволодовича і до Рюрика Ростиславича, спонукуючи їх до себе, щоб вони йому помогли. Та вони спізнилися, дожидаючи Давида зі смольнянами. І так руські князі опізнилися, і не заскочили їх, а половці, взявши город Римів і набравши здобичі, пішли до себе. Князі теж вернулися до домів своїх, і були вони печальні із сином своїм Володимиром Глібовичем, бо він тяжко був поранений ранами смертельними, і [сумували] із-за християн, забраних у полон поганими.

І осе бог, караючи нас за гріхи наші, навів на нас поганих, [але] не яко милуючи їх, а нас караючи і навертаючи нас до покаяння, щоб ми здержалися од лихих своїх діл, — і тому карає він нас нашестям поганих, щоби ми, смирившись, опам'яталися од злої путі.

А другі половці пішли по тій стороні до Путивля — Коза [Бурнович] із силами великими, — і, попустошивши волость [їх], вони й села їх[587]попалили. Спалили вони також і острог коло Путивля, і вернулися до себе.

Ігор же Святославич на ту пору був у Половцях і говорив: «Я по заслузі моїй зазнав біди. За повелінням твоїм, владико господи, а не поганською одвагою обломано силу рабів твоїх. Не жаль мені є за своє лиходійство прийняти всі біди, що їх я прийняв».

Половці ж, поважаючи його як воєводу, не чинили йому [утисків], тільки приставили до нього п’ятнадцять сторожів із синів своїх та володаревичів п’ять, так що їх усіх двадцять. Але волю вони йому давали, де хотів, там він їздив, і яструбом діяв лови, а своїх слуг із п’ять чи з шість із ним їздило. Сторожі ж ті слухалися його і поважали його, і де він посилав кого, — не перечачи, робили звелене ним. Попа теж він привів був із Русі до себе із святою службою: не відав бо він божого промислу і думав, що там йому довго бути. Та вибавив його господь через молитву християнську, тому що многі за ним печалувалися і проливали ж сльози свої за нього.

Отож, коли він пробував у Половцях, там знайшовся муж, родом половчин, на ім’я. Лавор. І той прийняв добрий намір, і сказав: «Я піду з тобою в Русь». Ігор же сперва не йняв йому віри, а держався високого помислу своєї молодості. Він бо думав, узявши мужів, утікати в Русь і говорив: «Я задля слави не побіг тоді од дружини і нині по безславній путі не піду». А з ним був тисяцького син і конюший його, і ті[588]оба заставляли його, говорячи: «Піди, княже, в землю Руськую. Якщо захоче бог, він вибавить тебе». Та не нагодилася йому пора така, якої ж він шукав.

Половецька чоловіча статуя.

Але, як ото ми раніш сказали, повернулися од Переяславля половці, і мовили Ігореві дорадники його: «Помисел високий і невгодний господеві маєш ти в собі. Ти [не] стараєшся взяти мужа і втекти з ним. А про се чому не подумаєш, що приїдуть половці з війни? Ми ж ось чували, що вони мають убити князя, і нас[589], і всіх русів. То не буде слави тобі, ні життя!»

І князь Ігор, узявши в серце раду їх, убоявся приїзду їх, [половців], і шукав, [як] тікати. Та не можна було йому втекти ні вдень, ні вночі, тому що сторожі стерегли його, а пору таку він знайшов тільки при заході сонця. І послав Ігор до Лавра конюшого свого, кажучи йому, [Лаврові]: «Переїдь на ту сторону Тору з повідним конем», — бо нарадився він був із Лавром утікати в Русь.

У той самий час половці напилися були кумису, а він, [Ігор], був при вечері. Конюший, прийшовши, сказав князю своєму Ігореві, що жде його Лавор. Він тоді, вставши, зляканий і трепетний, поклонився образу божому і хресту чесному, говорячи: «Господи серцевидче! Чи спасеш ти мене, владико, недостойного?» І, взявши на себе хреста, ікону і піднявши стіну [вежі], він вийшов звідти. А сторожі його гуляли й веселилися, а про князя думали, що він спить.

Він же, прийшовши до ріки [Тору] і перебрівши її, сів на коня, і тоді рушили вони оба крізь вежі. А визволення се вчинив господь у п’ятницю ввечері[590].

І йшов він пішки одинадцять день до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувалися йому [всі]. Із Новгорода він пішов до брата Ярослава [Всеволодовича] в Чернігів, помочі прохаючи на Посейм'я, і Ярослав зрадів йому, і поміч йому дати обіцяв. Звідти ж Ігор поїхав до Києва до великого князя Святослава [Всеволодовича]. І рад був йому Святослав, і так само Рюрик [Ростиславич], сват його, [Святослава].

У РІК 1186

У РІК 6694 [1186], місяця березня, Святослав Всеволодович освятив у Чернігові церкву святого Благовіщення[591], що її сам був спорудив.

У РІК 1187

У РІК 6695 [1187]. Надумав князь Святослав зі сватом своїм Рюриком піти на половців, уборзі, наїздом, бо їм розповідали: «Половці близько, на Татинці, на дніпровському броді». І їхали вони в напад без возів. Володимир Глібович також приїхав до них із Переяславля з дружиною своєю. Він випросився у Святослава і в Рюрика їздити попереду з чорним клобуком. Хоча Святославу не любо було пустити Володимира попереду, перед синами своїми, але Рюрик та інші всі [це] схвалили, тому що він був муж доблесний, і смілий, і сильний у бою; він бо завше прагнув на доблесні діла.

Але коли князі руські йшли на них, [половців], то з чорних клобуків дали вість сватам своїм у Половці, а половці, почувши, що йдуть на них князі руські, втекли за Дніпро. Князям же руським не можна було їхати вслід за ними, — бо Дніпро вже швидко покрився ополонками, бо була весна, — і вернулися вони до себе.

«Слово о полку Ігоревім». Титульна сторінка першого видання. «Слово о полку Ігоревім» Копія кін. XVIII ст. Перша сторінка тексту.

У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався. І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день[592], і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці.

Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила.

У той же рік помер Борис[593], син великого Всеволода [Юрійовича], і покладений був у церкві святої Богородиці, соборній, коло Ізяслава Глібовича.

У той же рік пустошив [хан] Кончак по [ріці] Росі з половцями. А після цього стали вони часто пустошити по Росі і в Чернігівській волості.

Печать Костянтина Всеволодовича.

І на ту осінь була зима вельми люта. Такої ж за нашої пам’яті не бувало ніколи.

Тої ж зими Святослав увійшов у зносини з Рюриком, сватом своїм, і надумали вони оба йти на Половців. Рюрик бо уподобав мову Святославову і сказав йому: «Ти, брате, їдь у Чернігів і зберися з братами своїми, а я тут — зі своїми».

І тоді, зібравшись усі, князі руські рушили по Дніпру, — бо не можна було інде йти, бо був сніг великий, — і дійшли до [ріки] Снопороду. А тут захопили вони сторожів половецьких, і ті розповіли: «Вежі і стада половецькі — коло Голубого лісу».

Ярославу ж [Всеволодовичу] не до вподоби було далі піти, і став він мовити брату Святославу: «Не можу я йти далі од Дніпра. Земля моя далеко, а дружина моя знемоглася». Рюрик тим часом став слати [послів] до Святослава, спонукуючи його [і] кажучи йому: «Брате і свате! Нам було [б] сього в бога просити. Адже вість нам є, що половці осьо отаборилися за півдня [путі]. Якщо хто роздумує і не хоче йти, то ми обидва до сих пір хіба на се зважали? А що нам бог давав, теє ми оба відали»[594]. Святославу ж було [це] до вподоби, і він сказав йому: «Я, брате, готов є завше і нині. Але ти пошли до брата Ярослава і застав його, щоби ми поїхали всі». Рюрик тоді послав [посла] до Ярослава і сказав йому: «Брате! Тобі не гоже було знехтувати нами. Адже вість нам правдива є, що вежі половецькі осьо за півдня [путі], і великої їзди нема. Тому, брате, я кланяюсь тобі, ти задля мене піди всього півдня, а я задля тебе їхатиму десять днів». Але Ярослав, не хотячи їхати, сказав: «Не можу я поїхати один. Адже полк мій піший. Ви б сказали єсте мені вдома, що доти йти». І стався межи ними розлад, бо Рюрик, сильно спонукуючи їх, не зміг їх повести. Хоча Святослав хотів іти з Рюриком, але не лишив брата Ярослава, і вернулися вони до себе.

Того ж року преставився князь вишгородський Мстислав Давидович, місяця травня [в сьомий день][595], і покладений був у церкві святого Феодора [Тірона] в Києві, в монастирі.

Того ж року було знамення, місяця вересня в четвертий день[596]. Тьма настала по всій землі, так що дивувалися всі люди, бо сонце зникло, а небо загорілося хмарами вогнесвітними.

Такі бо знамення не на добро бувають: у той же день того місяця взятий був Єрусалим безбожними сарацинами[597]. Але знамення ці не по всій Землі бувають, а в тім краї, на який владика хоче що навести. Тоді бо, говорили, тьма була в Галичі, так що й зорі [було] видіти, посеред дня сонце померкло, а в Київській стороні ніхто ж [нічого] не бачив у той час. І ми про се поговоримо.

Печать Мстислава-Федора Давидовича (старшого).

Якщо в наші дні передав господь город святий Єрусалим беззаконним отим агарянам, то хто звідає промисел господній? Хіба звідає хто тайну, ним учинену? Знаходим бо ми в Книгах Суддів, що коли Ілій-жрець у давні дні був суддею в Ізраїлі, то виступили іноплемінники на Єрусалим, а [ізраїльтяни], взявши дощицю-скрижалі завіту господнього [і] приготувавшись до бою, пішли на бій супроти них. Але бог тоді навів гнів свій на Ізраїля, і переможені були ізраїльтяни іноплемінниками, і святиню завіту господнього вони забрали[598]. А по декількох літах, як ото розповідають Книги Царств, господь вернув обидві скрижалі завіту господнього назад в Єрусалим, і перед ними богоотець Давид, веселості сповнившись, скакав [і] грав[599]. Так і ми, зневажені будучи, ганьбу дістаємо од беззаконних отих агарян, але чаємо ми єсмо божої благодаті торжества преславного.

Того ж року преставився галицький князь Ярослав[600], син Володимирів, місяця жовтня в перший день, а в другий день покладений був у церкві святої Богородиці.

Був же він князь мудрий, і красномовний, і богобійний, і поважаний в [усіх] землях, і славен військами, — бо де була йому обида, [то] сам він не ходив полками своїми, [а посилав їх з воє] водами[601]. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і нищих годуючи. Чорноризький чин люблячи і честь [їм] воздаючи од могутності своєї, він в усьому сповняв закон божий, до церковників сам приходячи і дбаючи добре [про них].

А перед кончиною своєю, од недуги тяжкої відчувши слабість, він скликав мужів своїх і всю галицьку землю; позвав він також і духовенство все, і монастирі, і вбогих, і багатих, і простих і так говорив, плачучи, до всіх: «Отці, і браття, і синове! Осе вже одходжу я зі світу сього суєтного і йду до творця свойого. Хай согрішив я паче всіх, як ото ніхто інший согрішив, але, отці і браття, простіте і даруйте!» І так плакав він три дні перед усім духовенством і передо всіма людьми, і повелів роздавати майно своє монастирям і вбогим. І, отож, давали [його] по всьому Галичу три дні і не могли роздати.

Саркофаг Ярослава Володимировича Осмомисла. Камінь. Сучасний вигляд.

І се мовив він мужам своїм: «Я ось, однією простою своєю головою правуючи, вдержав усю Галицьку землю. А тепер я заповідаю місце своє Олегові, синові своєму меншому, а Володимиру даю Перемишль». І, урядивши їх, він привів Володимира до хреста і мужів галицьких на тім, що йому не домагатися од брата [города] Галича, — бо Олег був Настасьчич і був йому милий, а Володимир не сповняв волі його, і через те він не дав йому Галича.

По смерті ж Ярославовій був заколот великий в Галицькій землі, бо галицькі мужі, надумавши з Володимиром [і] переступивши хресне цілування, вигнали Олега з Галича. І втік Олег звідти в [город] Вручий до Рюрика [Ростиславича], а Володимир сів у Галичі на столі діда свойого і отця свойого.

Тої ж осені родився Рюрикові син, і нарекли його у святім хрещенні ім’ям Дмитрій, а по-мирському — Володимир.

Того ж року, з Великодня, послав князь Рюрик князя Гліба [Юрійовича], шурина свого, з жоною, тисяцького Славна [Борисовича] з жоною, [боярина] Чюрину з жоною [та] інших многих, бояр із жонами до Юрійовича до великого Всеволода в Суздаль по Верхуславу за Ростислава, [сина свого]. І на Борисів день [24.VIІ 1188[602]] оддав Верхуславу, дочку свою, великий князь Всеволод. І дав він за нею многе-множество, без числа, золота і срібла, а сватів обдарував великими дарами і з великою честю одпустив, їхав же він за милою своєю дочкою до трьох стоянок, і тужив за нею отець і мати, тому що вона була мила їм обом і молода, маючи вісім літ.

І так, многі дари давши, одпустив він її в Русь з великою любов’ю за князя Ростислава, а з нею послав сестрича свого Якова [Ольговича?][603]з жоною та інших, бояр із жонами.

Привели ж її в Білгород на день [святої] Єфросинії, а назавтра, [на Іоанна] Богослова, і звінчана вона у дерев’яній церкві святих Апостолів блаженним єпископом Максимом. І справив Рюрик Ростиславу вельми велике весілля, якого ото не бувало в Русі, і було на весіллі князів багато, — понад двадцять князів. Невістці ж своїй він дав многі дари і город Брягинь, а Якова[604], свата, з боярами одпустив до Всеволода в Суздаль з великою честю і дарами многими одаривши.

Тої ж неділі оддав Рюрик дочку свою Ярославу за Ігоревича за Святослава[605] в Новгород-Сіверський.

Тоді ж прийшов Володимир [Ігоревич] із Половців з Кончаківною. І справив Ігор [Святославич] весілля синові своєму, і звінчав його і [її, Свободу], з дитям [Ізяславом].

Тої ж осені родився син у великого князя Всеволода [Юрійовича] в Суздалі, у Філіппів піст, місяця листопада у двадцять і шостий день, на освячення церкви мученика Георгія [Побідоносця в городі Юр’єві], і звелів отець його Всеволод єпископу Луці наректи його ім’ям Юрій, дідовим ім’ям. І була радість велика в Суздальській землі в усій, і великий пир учинив Всеволод.

Тоді ж і Яків приїхав із Русі, провівши Верхуславу, і була радість великому князю, і його княгині [Марії], і боярам, і всім людям.

Тої ж зими, надумавши Святослав [Всеволодович] зі сватом своїм із Рюриком, послали оба чорний клобук і Романа Нездиловича воєводою на [половецькі] вежі за Дніпро. І взяли вони вежі за Дніпром, і вернулися до себе зі славою і честю великою: половці бо пішли були на Дунай, і не було їх удома у вежах своїх.

У РІК 1188

У РІК 6696 [1188]. Коли Володимир [Ярославич] княжив у Галицькій землі, то любив він пити багато, а думи не любив із мужами своїми. А взяв він [був ще раніш] у попа жону і зробив собі жоною, і родилося в неї два сини, [Василько та Володимир-Іван]. І Роман Мстиславич володимирський сватався з ним, і оддав дочку свою [Федору] за сина його за старшого [Василька]. Та ось, коли довідався Роман, що мужі галицькі недобре живуть із князем своїм, про його насильство, — тому що уподобавши де жону або чию дочку, він брав [її] насильно, — то слав Роман [послів] без опасу до мужів галицьких, підбиваючи їх на князя свого, щоб вони його вигнали із отчини його, а самого б прийняли на княжіння.

Отож мужі галицькі, прийнявши раду Романову, зібравши війська свої і присягнувшись хрестом, повстали на князя свого. Але не сміли вони його схопити, ні вбити, тому що не всі були на думі тій, бо вони боялися приятелів Володимирових, — і так надумавши, послали [послів] до князя свого: «Княже! Ми не на тебе повстали єсмо. Але ми не хочемо кланятися попаді і маємо намір її вбити. А ти — де хочеш, ту за тебе візьмемо». А се казали вони, знаючи, що він не пустить попаді, але аби їм якось прогнати його, то цим вони йому пригрозили.

Грифон. Керамічна плитка. Галич. XII ст.

Він же, убоявшись [і] взявши золота й срібла багато, і жону свою [попадю] взявши, і двох синів, поїхав з дружиною в Угри до короля [Бели]. Галичани ж Романівну Федору одняли у Володимира [і] послали по Романа. Роман тоді оддав братові Всеволоду [город] Володимир назовсім і хреста йому цілував: «Більше вже мені Володимир без надоби». І в’їхав Роман у Галич, і сів у Галичі, князюючи.

І прийшов Володимир до короля [Бели], а король узяв Володимира і з усіма своїми військами рушив до Галича. А коли почув Роман, що король за Горою[606] вже, то він побіг, не маючи змоги стати супроти нього. Отож, забравши весь добиток Володимирів, він із галичанами втік із Галича у Володимир, але тут, у Володимирі, заперся од нього брат Всеволод. І сам [Роман] пішов у Ляхи, а жону [Передславу] послав із галичанками у [город] Вручий на Пінськ. Та не було Романові і в Ляхах підмоги, [і] пішов він до Рюрика [Ростиславича], до тестя свого, в Білгород із мужами тими, котрі ото ввели були його в Галич.

Король же [Бела] в’їхав у Галич, [але] не посадив у нім Володимира, а дав увесь уряд галичанам і посадив у ньому сина свого Андрія. А Володимира він узяв із собою назад в Угри, силоміць, одняв добиток і всадив його в башту з жоною його, — король, отож, великий гріх був учинив: він хреста цілувала Володимиру, але бог ізбавив його, [Володимира], од такої біди.

Роман тим часом випросився у тестя свого у Рюрика [піти] на Галич, кажучи йому: «Ведуть мене галичани до себе на княжіння. Пусти-но зі мною сина свойого Ростислава». І Рюрик послав із ним сина свого і Славна Борисовича, воєводу. Роман тоді вперед послав воїв[607] до [города] Пліснеська, щоб вони спершу напали на Пліснеськ. Але вони, [городяни], заперлися, а угри й галичани заскочили їх, [воїв Романових], коло Пліснеська[608], — тих захопили, а другі втекли.

Фрагмент віка кам’яної скриньки. Галич. XII ст.

Роман же, це почувши, пустив шурина свого [Ростислава] додому, а сам поїхав у Ляхи до [князя] Казимира [Справедливого][609]. Із Ляхів же він прийшов до [города] Володимира, та не пустив його брат [Всеволод] у Володимир. Роман бо прийшов був на брата з ляхами, з [князем] Мешком [Старим], вуєм своїм[610], але, не вдіявши йому нічого, пішов до Рюрика, до тестя свого. Рюрик тоді дав йому [город] Торчський, а на брата його на Всеволода наслав [військо] з погрозою. І Всеволод убоявся Рюрика і одступив брату Романові [город] Володимир. Роман, отож, поїхав у Володимир, а Всеволод — у Белз.

У РІК 1189

У РІК 6697 [1189]. Прислав король [угорський Бела посла] до Святослава [Всеволодовича], так кажучи: «Брате! Пришли сина свойого до мене. Що я тобі пообіцяв, те тобі сповню, тому що я тобі хреста цілував». І Святослав, потаївшись од Рюрика, зрадів, гадаючи, що ото дадуть йому Галич, і послав сина свого Гліба до короля. Коли ж Рюрик довідася про це, він вирядив услід за ним Святослава Володимировича, приставивши до нього мужа свого, а на Святослава [Всеволодовича] став насилати [мужів своїх], так кажучи: «Як ти послав єси сина свойого до короля, а зо мною не порадився? Одступив ти єси од угоди». І було свар багато, та преблагий бог не дав радості дияволу, бо вони поєдналися хресним цілуванням. Святослав при цім так одпирався: «Брате і свате! Я сина свойого послав не приводити на тебе короля, а послав я за своїм ділом. Якщо, ти хочеш[611] іти на Галич, то я ось із тобою готов». Говорив бо й митрополит [Никифор] Святославу і Рюрикові: «Осе іноплемінники одняли отчину вашу, і гоже було б вам потрудитися».

І отож, порадившись, пішли вони до Галича, — Святослав із синами своїми, а Рюрик із братами своїми. Та коли вони були, всі разом і рядилися про волость Галицьку, то Святослав давав Галич Рюрикові, а собі хотів усієї Руської землі навколо Києва. Але Рюрик сього не вподобав — лишитися отчини своєї, не хотів поділитися Галичем. І так, не урядившись, вернулися вони до себе.

Того ж року послали галицькі мужі [послів] до Ростислава до Берладничича, зовучи його до себе в Галич на княжіння. І він, почувши, рад був, і одпросився в Давида [Ростиславича], — бо Давид прийняв був його до себе, — і поїхав із Смоленська вборзі. І приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича за їх, [галичан], радою. Але мужі галицькі не були всі при одній думці, бо чиї сини і брати були [заложниками] в короля [Бели], то ті кріпко держалися за королевича [Андрія].

У той же час прислав був король угорського війська багато синові на підмогу, боячись князів руських. А коли почув се королевич і воєводи угорські, що йде Ростислав до Галича за радою галицьких мужів, то королевич, не ймучи їм віри, став водити їх до хреста, — і праві цілували, не відаючи, а винуваті — остерігаючись угрів.

Ростислав тим часом прийшов до полків галицьких з невеликою дружиною, не знаючи обману їх [і] подумавши, — як ото вони йому обіцялися були, — [що], побачивши військо його, вони одступлять од королевича, бо ж і у військо його, [Ростислава], кілька мужів галицьких було приїхало. Але сі ж [мужі], побачивши обман браття свого [і] підпустивши їх до війська свого, одступили од нього, [Ростислава]. І сказала йому дружина його: «Княже! Ти ось уже бачиш обман їх. Поїдь-но звідси». Але він сказав: «Браття! Ви знаєте, на чім вони мені хреста цілували. Якщо вони ловлять голову мою, нехай бог судить їх і той хрест, що його вони мені цілували. А я не хочу блукати в чужій землі, а волію голову свою положити в отчині своїй».

Дмитрій Солунський. Мозаїка Михайлівського Золотоверхого собору. Поч. XII ст.

І, це сказавши дружині своїй, кинувся він до полків галицьких, а війська галицькі та угри, оточивши його, збили його з коня і, взявши його вельми пораненого і ледь живого, понесли його в Галич. Галичани тоді збурилися, хотячи одібрати його в угрів і прийняти собі на княжіння. Але угри, побачивши це[612], приклали зілля смертельне до [його] ран, і від того він помер. І положили його в монастирі, у церкві святого Іоанна, і прилучився він до дідів своїх і до отців своїх.

Угри ж, знаючи обман галичан, — що галичани шукають собі князя руського, — стали насильство чинити в усьому: і в мужів галицьких стали однімати жон і дочок на постелі до себе, і в божницях та в «хатах почали коней ставити, і багато іншого насильства діяти. І галичани стали вельми тужити і багато каялися, що прогнали князя свого.

У РІК 1190

У РІК 6698 [1190].Преставився князь Святополк, син Юріїв, шурин Рюриків, місяця квітня в дев’ятнадцятий день. І покладений він був у церкві святого Михайла Золотоверхого, що її спорудив був прадід його, великий князь Святополк [Ізяславич].

Того ж року преставився єпископ білгородський Максим, і Рюрик замість нього поставив єпископом отця свого духовного Андріяна, ігумена [монастиря] святого Михайла Видобицького.

Того ж року втік Володимир Ярославич із Угрів, із вежі кам’яної, — бо тут держав його король [Бела] з попадею його і з двома дітьми, [Васильком та Володимиром]. Йому бо поставлене було шатро на вежі, і він, порізавши шатро, звив собі вірьовку і спустився звідти додолу. А із сторожів його двоє були до нього приязні, які й довели його до землі Німецької, до цесаря німецького [Фрідріха Барбаросси]. Цесар же, довідавшись, що він є сестричем великому князю Всеволоду [Юрійовичу] суздальському, прийняв його з приязню і з великою честю і, приставивши до нього мужа свого, послав його до [князя] Казимира [Справедливого] в Ляхи, велячи йому добути [для Володимира] Галич, — бо він, [Володимир], по своїй волі згодився був давати цесареві по дві тисячі гривень срібла в рік.

Казимир тоді, приставивши до нього мужа свого [воєводу] Миколая, послав його в Галич. І галицькі мужі зустріли його з радістю великою, князя свого і дідича, а королевича [Андрія] прогнали із землі своєї. І Володимир сів на столі діда свойого і отця свойого на Спасів день.

І послав він до Всеволода [Юрійовича], до вуя свого, в Суздаль [посла], благаючи його: «Отче господине! Удержи Галич за мною, а я божий і твій є з усім Галичем, і в твоїй волі єсмь я завше». Всеволод же суздальський прислав [послів] до всіх князів, і до короля [Бели, і] в Ляхи, і водив їх до хреста щодо свого сестрича, — що вони ніколи не старатимуться одібрати од нього Галич. Володимир, отож, утвердився в Галичі, і відтоді не було на нього [походів] анікого.

У той же рік пішов цесар німецький [Фрідріх Барбаросса] з усією своєю землею битися за гроб господній, бо явився був йому ангел господній, велячи йому йти. І вони прийшли, і кріпко билися з богопротивними тими агарянами. Бог же тому напустив гнів свій на весь мир, що сповнилася лиходійствами нашими вся Земля, і цих усіх [поган] навів на нас господь за гріхи наші. Він по правді суд учинив, і справедливі вироки його, тому оддав він місце святині своєї іншим, іноплемінникам.

А сі німці, яко мученики святії, за Христа пролили кров свою із цесарями своїми. Для них бо господь бог наш знамення явив: якщо хто з них у бою був убитий іноплемінниками, то по трьох днях тіла їх невидимо із гробів їхніх ангелом господнім були забрані. А інші, бачачи се, прагнули постраждати за Христа. Для них же хай збудеться воля господня і [хай] причислить він їх до вибраного стада свойого у сонм мучеників! Бо се вчинив господь за гріхи наші, караючи весь мир і знову навертаючи [всіх до добра], тому що ми согрішили і накоїли беззаконня і не оправдалися перед ним. Та хто звідає промисел господній і таїну, ним творену, хто відає?

Того ж року Святослав [Всеволодович] оженив онука свого Давида Ольговича з Ігорівною.

Того ж року Святослав зі сватом своїм із Рюриком, утишивши Землю Руську, а половців підкоривши під волю свою і порадившись, пішли удвох на лови по Дніпру в човнах, на устя Тесмені, і тут, лови діявши, наловили безліч звірів. І тоді вони назабавлялися обидва, і пробули в приязні і в веселості всі дні, і вернулися до себе.

Тої ж осені Святослав схопив Кунтувдія, торчського князя, по наговору, і прислав до нього сват Рюрик [посла], заступаючись за нього, тому що він був муж сміливий і надобен в Русі. Святослав, отож, послухав свата свого Рюрика і, водивши його, [Кунтувдія], до присяги, пустив [його]. А він, не стерпівши сорома свого, пішов у Половці і прибув до Тоглія, половецького князя.

Половці ж обрадувалися йому і стали з ним думати, куди б їм поїхати в Руську землю. І він став їх водити, підбивши на розорення, щоб йому відомстити якось за сором свій Святославу. Так що половці, уподобавши раду його [і] розтоптавши присягу заради нього, сіли на коней, і, поїхавши, напали зненацька на город Чюрнаїв, і острог взяли, і двір запалили, і статок його весь забрали, і дві жони його взяли, і челяді багато забрали[613]. А поїхавши [звідти], вони отаборилися по [річках] Висях і, давши тут перепочити коням своїм, поїхали до [города] Борового, та почувши, що Ростислав Рюрикович у Торчському, вернулися до ватаг своїх.

А звідти ж їздячи, вони стали часто пустошити по [ріці] Росі з Кунтувдієм, бо Святослава тої осені не було в Києві — він поїхав був за Дніпро. Із братами своїми вони оба, [Святослав і Ярослав Всеволодовичі], збиралися на раду. А Рюрик поїхав у Вручий за своїми ділами, сина свого Ростислава зоставивши в Торчському, бо знав Рюрик, що буде Кунтувдій пустошити Русь, відомщаючи за себе Святославу. З тим же наміром [Рюрик] і до Святослава послав [посла], кажучи йому: «Осе ми свої діла робимо обоє, та Руської землі не оставляймо беззахисною. Я зоставив сина свойого з військом його, а ти зостав свойого сина». І він, [Святослав], згодився йому послати сина Гліба, але не послав, тому що була в нього незгода з Рюриком, і з Давидом, і з Смоленською землею; через те він і з братами був зібрався, щоб як-небудь її, [Русь], йому, [Рюрикові], не уступити.

Рюрик тим часом увійшов у зносини із Всеволодом [Юрійовичем], сватом своїм, і з Давидом, братом своїм, [і] послали вони до Святослава мужів своїх, кажучи йому: «Ти, брате, нам хреста цілував на Романових умовах, коли ото наш брат Роман сидів у Києві. Якщо ти стоїш на тих умовах, то ти нам брат. Якщо ж споминаєш ти давні незгоди, котрі були при Ростиславі, то одступив ти єси од угоди. Ми на се не дамось, і ось тобі хресні грамоти».

Святослав же, прийнявши грамоти, не схотів хреста цілувати, а багато сперечався і говорив з мужами [їхніми]. Та, одпустивши їх і знову вернувши їх, він цілував їм хреста на всім, чого вони волили.

Тої ж зими нарадилися ліпші мужі в чорних клобуках, і приїхали в Торчський до Ростислава Рюриковича, і сказали йому: «Осе половці сеї зими розоряють нас часто, і ми не знаємо, чи подунайці І ми є, чи що?[614] А отець твій далеко є, так само Святославу ми даремно не шлемо, — нині він до нас недобрий із-за Кунтувдія». І Ростислав Рюрикович із мужами своїми уподобав намір їх і послав [послів] до Ростислава Володимировича, кажучи йому: «Брате! Хотів би я їхати на вежі половецькі, та отці наші далеко є, а інших старших нема. Хай будемо ми оба за старших. Поїдь-но до мене вборзі».

І тоді, зібравшися з чорними клобуками, поїхали вони бистро в напад до Протолчів і тут зайняли багато стад половецьких у лузі у дніпровському. А за Дніпро не можна було їм їхати, бо Дніпро був у кригах, — і таким чином зайняли вони стад безліч і вежі, котрі осталися були в лузі, і, те узявши, вернулися до себе.

Половці ж, побачивши, що стада їхні забрано, і жінок, і дітей, [і], поспішивши, вбрели в Дніпро, і настигли їх на [ріці] Івлі у третій день [путі] од Дніпра. А були у війську половецькому три князі Колдечі, Кобан, Урусобичі оба, і Бігбарс, а також Кочайовичів чотири; Ярополк Томзакович зі сторони приїхав своїм полком.

Ростислав же [Рюрикович], побачивши половецькі війська многі [і] поклавши надію на бога, поїхав до них. А стрільців своїх молодих він [попереду] послав до них, щоби вони встріли їх І почали з ними перестрілку. Але половці, побачивши стяги Ростиславові і не дождавши полків Ростиславових, побігли, а стрільці руські й чорні клобуки ввертілися в них і взяли їх живих шість сот, а інших же побили багато. Чорні клобуки схопили були половецького князя Кобана, але, остерігаючись князя Ростислава [і] не водячи його в стан, уладилися з ним за викуп і пустили його. І так, діставши од бога над поганими побіду, вернулися вони до себе.

Ростислав, отож, приїхав у свій Торчський зі славою і честю великою, побідивши половців, і вборзі поїхав до отця у Вручий. Отець бо його рушив був на Литву і перебував у Пінську у тещі своєї і в шуряків своїх, бо тоді було весілля Ярополкове[615]. Але настало тепло, і стік сніг, і не можна було їм дійти до землі їх, [литви], і вернулися вони до себе.

Тої ж зими половці, [хан] Тоглій[616] з Якушем, в’їхали Ростиславовою дорогою і хотіли пуститися в напад по [Руській] землі. Та взяли вони язика під час нападу[617] і почули, що Святослав [Всеволодович] стоїть, зібравшись, коло [города] Кулдюрова[618], і тому, повернувшись, вони побігли, покидавши стяги і списи. А Святослав звідти поїхав до Києва, оставивши сина свого Гліба в Каневі.

Коли ж половці почули, що Святослав поїхав у Київ, то, перебравшися з Кунтувдієм [через ріку Рось], поїхали вони до [города] Товарова. А була [про це] вість Глібові, і Гліб заскочив їх коло Товарова. І половці, втікаючи од города, обломилися на Росі, — і тут вони тих захопили, а других побили, а інші потопилися, а Кунтувдій утік.

У РІК 1191

У РІК 6699 [1191]. Ігор [Святославич] надумав із братами піти на Половців. І, пішовши, зайняли вони скоту і коней, і вернулися до себе.

Печать Ростислава-Івана Ярославича.

І знову, на зиму, ходили Ольговичі таки на Половців: Ігор із братом із Всеволодом, а Святослав [Всеволодович] послав трьох синів — Всеволода, Володимира, Мстислава, а Ярослав [Всеволодович] послав свого сина Ростислава[619], а Олег Святославич послав сина Давида, і їхали вони до [ріки] Осколу.

Але половцям була вість про них, і вони одіслали вежі назад, а самі, зібравшись, ждали їх. Ольговичі ж, не маючи змоги битися з ними, під покровом ночі пішли звідти. А половці, коли розсвіло і вони не побачили їх, [Ольговичів], гонилися за ними, але не настигли їх.

У РІК 1192

У РІК 6700 [1192]. Князь Святослав зі сватом своїм із Рюриком, зібравшися з братами, стояли біля Канева все літо, стережучи землі Руської. А тоді, оберігши землю свою од поганих, розійшлися вони до себе.

Тої ж осені нарадилися ліпші мужі в чорних клобуках і стали просити в Рюрика [пустити] сина Ростислава на Половців, бо половці поїхали були на Дунай. І послав Ростислав [боярина] Рогволода до отця, просячись із чорними клобуками на Половців, та не пустив його отець. Однак два Володимировичі, Святослав із братом Ростиславом, рушили з чорним клобуком і доїхали до Дніпра[620]. Але чорні клобуки не схотіли І їхати за Дніпро, бо за Дніпром поблизу сиділи їхні свати. І вони, розсварившись, вернулися до себе.

Тої ж зими послав Рюрик [посла] по Кунтувдія в Половці, і половці, взявши його, приїхали до Рюрика. Рюрик тоді, одаривши половців дарами многими і водивши їх до присяги, одпустив їх до себе, а Кунтувдія зоставив у себе і дав йому город на Росі Дверен Руської землі заради.

Печать Ярополка-Гаврила Ярославича.

Того ж року великий князь Всеволод [Юрійович] учинив постриги[621]синові своєму Ярославу і на коня його посадив у день святого Симеона, родича господнього, і була радість велика у Володимирі.

Того ж року великий князь Всеволод заклав дитинець у Володимирі, і церкву обновив [після пожежі] святу Богородицю у Володимирі, [побіливши] вапном, і в Суздалі також обновив [ветху] церкву святої Богородиці, і стала вона як нова.

Того ж року у великого князя Всеволода родився син, до заутрені на день святого Дмитрія, і тоді ж були іменини, бо Всеволод велів дати синові своєму у святім хрещенні своє ім’я — Дмитрій, а княже ім’я дав йому Володимир[622], діда свого ім’я, Мономаха Володимира.

У РІК 1193

У РІК 6701 [1193].Послав Святослав [Всеволодович посла] до Рюрика, кажучи йому: «Осе ти зустрічався з половцями з лукоморськими. А нині пошлемо по половців по всіх [і] по обох Бурчевичів».

Половецька жіноча статуя. Велетенська постать половчанки-воїна.

І послав Рюрик [послів] по лукоморських половців, по Якуша і по Тоглія, а Святослав — по обох Бурчевичів, по Осулука і по Ізая.

На осінь Святослав і Рюрик зібралися оба в Каневі. І послав Рюрик сина свого Ростислава назустріч лукоморським [половцям], і привів він і Тоглія, і Якуша до себе в Канів. А Бурчевичі приїхали по тій стороні Дніпра, навпроти Канева, але не їхали на іншу сторону, а сказали Святославу і Рюрикові: «Якщо вам угодно — їдьте до нас на сю сторону». Князі ж, порадившись, сказали їм: «Ні діди наші, ні отці наші не їздили назустріч вам. Якщо вам угодно, то їдьте до нас, а коли ж вам не вгодно, то вільні ви єсте».

Отож Бурчевичі, не хотячи дати промаху (?)[623], не приїхали, бо в них були колодники І із чорних клобуків, і поїхали звідти. А лукоморці хотіли миру, та Святослав не згодився. Хоча Рюрик спонукував Святослава на мир, але Святослав сказав: «Не можу я з половиною їх миритися». І так, не замирившись, поїхали вони до себе.

Рюрик тим часом, порадившися з мужами своїми, послав до Святослава [посла], кажучи йому: «Осе, брате, не згодився ти єси на мир, і нам уже не можна неготовими бути. Тому, брате, подумаєм про землю свою. Якщо ми вчинимо похід на зиму, то ти також дай нам знати, нехай я повелю дружині своїй і братам своїм готовими бути. А якщо ми будемо своєї землі стерегти, то ти так само нам скажи». І Святослав сказав: «Тепер, брате, походу не можна вчинити, тому що в землі нашій хліб не вродився був нині. Нині аби свою землю вберегти». Рюрик тоді сказав йому: «Брате і свате! Якщо в тебе походу нема, то я тобі даю знати: я збираюсь іти на Литву і сеї зими хочу поробити свої діла». Святослав же досадливо сказав йому: «Брате і свате! Якщо ти йдеш із отчини своєї за своїм ділом, то я теж іду за Дніпро задля своїх діл. А в Руській землі хто нам зостанеться?» І тими речами він перебив похід Рюрикові.

Половецька чоловіча статуя.

Тої ж зими, нарадившись, ліпші мужі в чорних клобуках приїхали до Ростислава до Рюриковича і стали йому мовити: «Поїдь, княже, з нами на вежі половецькі, нагода тобі є. А в отця ми б тебе просили, та прочули ми єсмо, що отець хоче йти на Литву чи мало де,і через той похід він не пустить тебе. А такої нагоди тобі ніколи не буде».

Ростислав Рюрикович, уподобавши річ їх [і] порадившися з ними, вборзі поїхав з ловів од [города] Чорнобиля в Торчський, не сказавши отцю. А по дружину свою він послав [гінця], сказавши дружині своїй: «Нагода нам є, поїдем на половців. Поки в отця мойого буде похід, то ми туди з’їздимо».

І, зібравшися з дружиною своєю за три дні, послав він також [посла] у Треполь по Мстислава по Мстиславича [Удатного], по стрийчича свого, зовучи його з собою. Він же поїхав до нього спішно зі Здиславом з Жирославичем, із мужем своїм, і догнав його за [рікою] Россю, Ростислава, брата свого. А тоді, з'єднавшися з чорним клобуком, поїхали вони в напад. І [коли] були вони на Івлі, на ріці на половецькій, то тут захопили сторожів половецьких, і діставши в них вість, що половці отаборились на віддалі дня путі, і вежі, і стада [їх] по сій стороні Дніпра, по руській, вони їхали всю ніч і вдарили на розсвіті на них.

І набрали Ростислав і чорні клобуки скоту і коней. І челяді, і колодників багато вони взяли, [і] княжичів їхніх, і знатних мужів захопили, — так що колодникам, і коням, і скоту, і челяді, і всякій здобичі й числа не було. І, воздавши хвалу всемилостивому богу, діставши од бога над поганими побіду, вернулися вони до себе зі славою і з честю великою.

Половці ж, побачивши, що табір їх узято, а браття їхні полонені, і жінки, і діти, то, зібравшись, настигли вони війська Ростислава Рюриковича. [Але], побачивши силу їх, не сміли вони напасти, а їхали вслід за ними до Русі.

Ростислав же приїхав у Торчський зі славою, перемігши вдруге половців. Приїхав він на Різдво, а звідти з добичею поїхав уборзі до отця у Вручий, бо отець його збирався йти на Литву.

Святослав тим часом послав [посла] до Рюрика, кажучи йому: «Осе син твій зайняв половців, почав рать, а ти хочеш іти кудись, свою землю оставивши. Нині ж піди в Русь і стережи своєї землі». Рюрик тоді, облишивши похід свій, пішов у Русь зо всіма своїми полками, а Ростислав випросився у отця [піти] з добичею до стрия свого до Давида у Смоленськ.

Печать Мстислава-Федора Давидовича (молодшого).

І приїхав Ростислав до стрия свого, побідивши половців, зі славою великою. Почувши ж [це], Всеволод [Юрійович], тесть його, позвав його до себе, і Ростислав поїхав до тестя свого в Суздаль з добичею. А тесть його, державши у себе зиму всю і одаривши дарами многими зятя свого і дочку свою [Верхуславу], із честю великою одпустив його до себе [додому].

Тої ж зими родився у Давида [Ростиславича] син, [і] нарекли [його] у хрещенні ім’ям Федір, а княже — Мстислав[624].

Тої ж зими пустошили половці по узбережжі [Росі], захопили торків. Святослав бо і Рюрик довго стояли коло [города] Василева, стерігши землі своєї. Та поїхав Святослав за Дніпро в [город] Корачев, а Рюрик поїхав у свою волость, і, це почувши, половці пустошили по узбережжі.

У РІК 1194

У РІК 6702 [1194].Святослав [Всеволодович] покликав братів своїх у Корачев[625], — Ярослава [Всеволодовича], Ігоря [Святославича], Всеволода [Святославича], — і став з ними радитися, маючи намір [піти] на рязанських князів, бо була в них суперечка із-за волості. І послали вони [послів] до Всеволода [Юрійовича] в Суздаль, просячись у нього на Рязань, але Всеволод їх волі не вчинив.

І вернувся Святослав із Корачева з Юрієвого дня, і їхали вони вліті на санях, бо щось прикинулось було йому на нозі, і в насадах рушив по Десні.

Святослав же, прибувши в Київ, поїхав до Вишгорода, у п’ятницю, поклонитися святим мученикам, [Борису та Глібу], і, ввійшовши в церкву, зі сльозами поцілував святу раку.

А після цього він прийшов до отчої гробниці і хотів увійти, як звичайно. Але піп [кудись] одійшов із ключем, і Святослав, не діждавши, поїхав, досадуючи в душі своїй, що не поклонився отчому гробу, і приїхав до Києва.

У суботу ж поїхав він до Святих мучеників, [Бориса і Гліба], до церкви, що є тут коло [храму] святого Кирила, яко останнюю службу свою одправляючи.

А в неділю, коли настав празник [Бориса та Гліба], він не міг поїхати з Нового двора, а тут і празнував празник святих обох мучеників. Назавтра ж, у понеділок, прийшла йому вість од сватів, що йдуть брати онуку Святославову, Глібівну Єфимію, за [грецького] цесаревича [Олексія], і Святослав послав назустріч їм мужів київських.

У нього ж вельми підупадала сила і затемняло мову, і, прийшовши до пам’яті, він сказав до [Марії], княгині своєї: «Коли буде, — спитав, — святих Маковіїв?» І вона сказала: «В понеділок». А князь сказав: «О, не діжду я вже того», — бо отець його Всеволод [Ольгович] у день святих Маккавеїв пішов був до бога. Княгиня ж, подумавши, що князь її бачив якесь сновидіння, стала питати, але він, не відповівши їй, сказав: «Я вірую во єдиного бога». І, велячи постригти себе в ченці, він послав [посла] по свата по Рюрика і преставився місяця липня <у двадцять і сьомий день>, і положили його у святім Кирилі, в отчому його монастирі.

[Був] же князь Святослав мудрим, додержував заповідей божих, і чистоту тілесну пильнував, і чернецтво та священство любив, і вбогим помагав.

І поїхав Рюрик [Ростиславич] до Києва[626], І вийшли назустріч йому з хрестами митрополит [Никифор], І ігумени всі, і кияни всі, од малого і до великого, з радістю великою. А Рюрик, увійшовши у святу Софію, поклонився святому спасу і святій богородиці і сів на столі діда свойого і отця свойого [зі] славою і з честю великою. І обрадувалася вся земля Руськая княжінню Рюриковому — кияни,і християни, і погани, тому що всіх він приймав до себе з приязню, і християн, і поган, і не одганяв нікого.

У РІК 1195

У РІК 6703 [1195].Послав Рюрик [посла] по брата свого по Давида до Смоленська, кажучи йому: «Осе, брате, ми двоє зосталися найстаршими з усіх в Руській землі. Поїдь-но до мене в Київ. Що буде нам думи про Руську землю і про браття своє, про Володимирове плем’я, то все те ми оба докончаємо і самі, при здоров’ї, побачимось».

Інтер’єр церкви Кирила Кирилівського монастиря в Києві. Сучасний вигляд.

І рушив Давид із Смоленська в човнах зі смольнянами, і прибув у Вишгород у середу русальної неділі[627]. І позвав його Рюрик на обід, і Давид приїхав до брата Рюрика на обід, і пробували вони в любові великій, і веселилися багато. І [Рюрик], одаривши [його] дарами многими, одпустив його.

А звідти позвав його синовець його Ростислав Рюрикович до себе на обід у Білгород, і Давид приїхав до Білгорода,і тут пробували вони у веселості великій і в любові щедрій. І Ростислав, одаривши [його] дарами многими, одпустив його.

Печать Святослава-Михайла Всеволодовича.

Давид також позвав великого князя Рюрика, брата свого, і дітей його на обід до себе, і тут пробували вони у веселості і в любові великій. І Давид, одаривши брата свого Рюрика дарами многими, одпустив його.

А потім Давид позвав монастирі всі на обід, і веселився з ними, і милостиню щедру роздавав їм і вбогим, і одпустив їх.

Потім же позвав Давид чорних клобуків усіх, і тут попилися в нього всі чорні клобуки, і він, одаривши їх дарами многими, одпустив їх.

Кияни теж стали звати Давида на пири, оддаючи йому честь велику і дари многі. Тоді Давид позвав киян до себе на обід, і тут був із ними у веселості великій і в приязні щирій, і одпустив їх.

І з братом своїм Рюриком докончав він усі переговори про Руську землю і про браття своє, про Володимирове плем’я, і пішов Давид у свій Смоленськ.

Того ж року преставився князь Всеволод[628], син Мстиславів, прийнявши монаший чин. І тоді, опрятавши тіло його, провели його до гробу єпископ володимирський [який?], і всі ігумени, й попи, і положили його у святій Богородиці місяця квітня.

Того ж року прислав Всеволод [Юрійович], князь суздальський, послів своїх до свата свого Рюрика, кажучи йому так: «Ви єсте нарекли мене у своїм племені, у Володимировім, старшим. А нині ти сів єси в Києві і мені частки не вділив єси в Руській землі, а роздав єси іншим, молодшим братам своїм. Навіть частки мені в ній нема, а як тобі — то й Київ, і Руська область. Тож кому ти єси в ній частку дав, то з тим же її і гляди, і стережи. Але як ти її з ним удержиш, то я те побачу, бо мені без надоби».

Коли ж почув се Рюрик од послів од Всеволодових, що жаліються на нього із-за волості, що він дав був ліпшу волость зятеві своєму Романові Мстиславичу, то став Рюрик думати з мужами своїми, як би йому дати [ту] волость Всеволоду, котрої ото волості він у нього просив. Бо Всеволод просив у нього Торчський, Треполь, Корсунь, Богуславль, Канів, а їх він дав був зятю своєму Романові і хреста йому цілував, що од нього не віддасть нікому. Рюрик, отож, стараючись додержати хресного цілування, не хотів дати [Всеволоду] волості з-під Романа і стояв кріпко за нею, а йому давав іншу волость. Але він, [Всеволод], нею нехтував, а хотів Романової, котрої ото він був просив. І постала межи ними звада велика і свари, і хотіли вони один проти одного стати на рать.

Воїн. Фреска у Софійському соборі. XI ст.

Рюрик тим часом прикликав митрополита Никифора і сказав йому все [про] хресне цілування Романові щодо волості, через що й рать постає із Всеволодом. І сказав митрополит Рюрикові; «Княже! Ми приставлені єсмо в Руській землі богом удержувати вас од кровопролиття. Якщо ж пролитися крові християнській в Руській землі тому, що ти дав єси волость молодшому в обхід старшого і хреста єси йому цілував, то нині я знімаю з тебе хресне цілування і беру на себе. А ти послухай мене: узявши волость у зятя у свойого, дай же старшому, а Романові даси іншу, замість тої».

Рюрик тоді послав [посла] до Романа, повідомляючи його: «Всеволод просить з-під тебе волості і жаліється на мене із-за тебе». А Роман послав [посла] до Рюрика [і] сказав йому: «Отче! То чи із-за мене тобі не жити зі сватом своїм і не помиритися? А ти мені або іншу волость замість тої даси, або кунами даси за неї, у що вона там буде».

І Рюрик порадився з братами і з мужами своїми і послав до Всеволода мужів своїх, кажучи йому: «Оскільки ти, брате, жалівся на мене із-за волості,то ось тобі волость, котрої ти і просив єси». І дав Рюрик Всеволоду п’ять городів: Торчський, Корсунь, Богуславль, Треполь, Канів, і присягнулися вони хрестом чесним про свою повну злагоду.

А Всеволод дав Торчський зятеві своєму Ростиславу Рюриковичу, а в інші городи послав посадників своїх. Коли ж Роман почув, що Всеволод узяв його волость у Рюрика і Торчський, належний йому, дав знову шурину його, [Романа], то став Роман слати [послів] до тестя свого [Рюрика], жаліючись із-за волості [і] подумавши, що той, змовившись із Всеволодом, одняв у нього волость задля сина свого. І тому почав він винити тестя свого, хресне цілування споминаючи йому.

Рюрик тоді сказав йому: «Я поперед усіх дав тобі волость сю. Але ж Всеволод наслав на мене, жаліючись із-за тебе, що ми йому насамперед честі не склали єсмо. Я тобі заявляв про всі речі його, а ти мені одступив єси її по своїй волі. Адже нам якось треба було йому її дати, бо нам без Всеволода не можна бути. Ми, всі браття, признали єсмо за ним старшинство у Володимировім племені. А ти мені свій, син, і ото тобі волость інша, рівна тій».

Але Роман знехтував ту волость, стараючись найти звинувачення тестю своєму і не хотячи з ним приязні. І став він радитися з мужами своїми, слав [послів] до Ольговича, до Ярослава до Всеволодовича, в Чернігів, і цілував із ним хреста, підбиваючи його на Київ, на тестя свого.

Коли ж почув це Рюрик, що Роман одступився до Ольговичів і підбиває Ярослава на старшинство, то став Рюрик думати з братами своїми і з мужами своїми і послав [послів] до Всеволода, повідомляючи його: «Роман присилав до Ольговичів і підбиває їх на Київ і на все Володимирове плем’я. А ти, брате, у Володимировім племені старший єси нас, тож думай і гадай про Руську землю, і про свою честь, і про нашу». А до Романа, до зятя свого, він послав мужів своїх, обвинуватив його і кинув йому хресні грамоти.

Роман же, остерігаючись тестя свого, який кинув йому хресні грамоти, поїхав у Ляхи задля підмоги до обох Казимировичів[629]. Але сказали йому Казимировичі: «Ми б тобі радо помогли, та зобиджає нас стрий наш Мешко. Він хоче забрати в нас волость. Тому ти спершу захисти нас, щоби всі ляхи були не нарізно, а щоб усі за одним були щитом із тобою і одомстили б за обиди твої».

І Роман, уподобавши раду їх і послухавши їх, поїхав на Мешка [Старого] із синівцями його, з Казимировичами. Він, порадившися з мужами своїми, сказав: «Якщо покорю сих і бог мені проти них поможе, то тоді, зібравши всіх разом, я удовольню з ними честь свою і прагнення помислу свойого здійсню».

І, це задумавши в серці своїм, він поїхав проти Мешка битися. Мешко ж, приславши [мужів] назустріч йому, не хотів битися з ним, а велів Романові, аби він уладив його із синівцями його. Але Роман, не послухавши їх, ані мужів своїх, дав йому бій. І зітнулися ляхи з руссю, і потоптали ляхи русів, і переміг Мешко Романа, і побили вони у війську його русів багато і ляхів, своїх. А сам [Роман] утік до Казимировичів у город [Краків], і звідти, взявши його, дружина його однесла його до [города] Володимира.

Звідтіля ж послав він посла свого до Рюрика, до тестя свого, кланяючись йому, і благаючи, і складаючи на себе всю вину свою. І до митрополита він слав [послів], до Никифора, велячи йому благати за нього і просити за всю вину його, щоби він, [Рюрик], прийняв його до себе і облишив би гнів на нього.

Отож Никифор, митрополит київський, благав Рюрика за Романа, і Рюрик, послухавши митрополита, облишив на нього гнів, бо не хотів бачити кровопролиття. Він, порадившися з мужами своїми, сказав їм: «Якщо він уже мене благає і кається за вину свою всю, то я його прийму, і до хреста поведу, і наділок йому даю. Якщо він на сьому стоятиме, і за отця мене буде мати вправду, і добра мойого буде хотіти, то я його матиму за сина собі, як ото й раніш я його мав і добра йому хотів». І, це все обдумавши з мужами своїми, він послав до нього посла свого, сказавши йому: «Я облишаю на тебе гнів».

Хрест-енколпіон (складень). Бронза, литво. Київ. Кін. XII — поч. XIII ст.

І водив він його до хреста про все, чого сам волив, і дав йому [город] Полоний і половину області Корсунської.

Того ж року прийшла сарана в Руську землю.

Тої ж осені увійшов Рюрик у зносини зі Всеволодом [Юрійовичем], сватом своїм, і з братом своїм Давидом, [і] послали вони мужів своїх до Ярослава [Всеволодовича] і до всіх Ольговичів, сказавши йому: «Цілуй нам хреста усім з усім своїм браттям, що ви не будете домагатися отчини нашої, Києва і Смоленська, од нас, ні од наших дітей, ані од усього нашого Володимирового племені, як нас розділив предок наш Ярослав — по Дніпро. А Київ вам не надобен».

І Ольговичі-таки, порадившись і обурившись, сказали Всеволоду: «Адже ти нам призначив єси Київ, щоби нам його держати під тобою і під сватом твоїм Рюриком, і ми на тім стоїмо. Якщо ж ти нам велиш лишитися його назавжди, то ми єсмо не угри, ні ляхи, а одного діда єсмо внуки. За вашого живоття ми не домагаємося його, а от по вас — кому його бог дасть».

І настало межи ними багато суперечок і свар великих, і не владилися вони, так що Всеволод, прагнучи захистити все плем’я Володимирове, збирався на них іти тої ж зими.

Ольговичі тоді, убоявшись, послали до Всеволода мужів своїх та ігумена Діонісія, кланяючись і здаючись йому на повну волю його, і він, ймучи їм віри, зсів із коня. Ольговичі також других послів послали до Рюрика, мовлячи йому: «Брате! Нам із тобою ніколи ж не бувало лиха. Оскільки ми єсмо не докончали сеї зими переговорів із Всеволодом, і з тобою, і з братом твоїм Давидом, — а ти поблизу нас єси, — то цілуй ти з нами хреста, що тобі з нами не воювати, допоки ми із Всеволодом і з Давидом або зладимося, або не владимося».

І Рюрик, порадившися з мужами своїми, послав посла до Ярослава [Всеволодовича], стараючись помирити його із Всеволодом і з Давидом, і водив його до хреста, що йому не стати на рать до [кінця] переговорів, і сам цілував хреста на тім же йому.

І розпустив [Рюрик] дружину свою, і братів своїх, і дітей своїх, і диких половців одпустив у вежі свої, одаривши їх дарами многими, а сам поїхав у Вручий за своїми ділами.

Тої ж зими, по Феодоровій неділі[630], у вівторок, у дев’ятий час[631]потрусилася земля по всій області Київській і по Києву: церкви кам’яні і дерев’яні хиталися, і всі люди, бачачи [це], од страху не могли стояти — ті падали ниць, а інші трепетали.

І сказали ігумени блаженнії: «Се бог проявив себе, показуючи нам силу свою за гріхи наші, щоби одвернулися ми од лихої путі своєї». Інші ж говорили один одному: «Сі знамення не на добро бувають, а на погибель многим, і на кровопролиття, і на великі замішання в Руській землі». Що й збулося.

Тої ж зими преставився князь Ізяслав Ярославич менший, місяця лютого <в десятий день>, і положили тіло його у святім Феодорі близ отчого гробу.

Тої ж зими, у великий піст, Ярослав Всеволодович, князь чернігівський, порадившися з братами своїми, переступив хресне цілування, на чому він умовився був із Рюриком і хреста йому цілував, — щоб не воюватися до переговорів, допоки ото [не] з’їздять посли Всеволодові і Давидові. Отож Ярослав, не діждавши переговорів, послав двох синівців своїх, [Олега і Гліба(?)][632], до Вітебська на зятя на Давида[633]. Рюрика в Києві не було, бо поїхав він був у Вручий за своїми ділами, розпустивши братів своїх і дружину свою і йнявши віри хресному цілуванню, — і Ольговичі, не доїхавши [до] Вітебська, пустошили Смоленську волость.

«Рязанські барми». Намисто з медальйонами. Золото, самоцвіти, жемчуг, перегородчаста емаль, скань, зернь, Рязань. XII ст.

Коли ж Давид почув про обох Ольговичів, він послав супроти них Мстислава Романовича, синівця свого, і Ростислава Володимировича з військом своїм, і рязанського княжича, зятя свого, Гліба [Вододимировича] зі смольнянами.

А на другій неділі посту, у вівторок, на обідні, [оте] сталося — потрусилася земля, і того дня зустрілися обидва війська. Ольговичі тим часом вже були насторожі: нарядивши полки свої і отоптавшись у снігу, — бо був сніг великий, — вони стали супроти них. Коли ж Мстислав і дружина його побачили їх, — а поблизу був ліс, — то тут же, не виладнавши полків своїх, [а] вборзі кинувшись на них, вони помчали до них, і зітнулися з Олеговим полком, і лави Олегові потоптали, і сина його Давида порубали. А Давидів тисяцький Михалко зі смоленським полком був наряджений на полоцький полк, бо полоцькі князі І помагали Ольговичам. Але смольняни, не доїхавши до них, поскакали, а полочани, побачивши, що Мстислав одоліває Олега [Святославича], не погналися услід за смольнянами, а, повернувши, ударили в тил полку Мстиславового і потоптали його, бо Мстислава тут не було. Він бо замчав був із передніми [воями] вслід Олегового полку і вернувся до своїх, подумавши, що вже він побідив Олега, а не знаючи, що своїх переможено. І, вважаючи їх своїми, він в’їхав між противників, і полочани, пізнавши, схопили його.

Хорос (панікадило). Бронза. Київ. XII–XIII ст.

Ростислав же Володимирович, і Давидова дружина, і рязанський княжич [Гліб Володимирович], зять Давидів, гонивши за Ольговичами, вернулися до своїх. Та побачили вони полки свої, потоптані[634]полочанами, і, прийшовши в замішання, побігли в Смоленськ до Давида, і інші з ними.

Олег же Святославич, побачивши, що полочани потоптали лави Мстиславові, вернувся до них і, приїхавши, побачив Мстислава, схопленого. І обрадувався він, і випросив [собі] Бориса-Мстислава Романовича, друцького князя[635], і послав вість до стрия свого до Ярослава в Чернігів, і до братів своїх, і повідав їм: «Мстислава я схопив, і військо його побідив, і Давидове військо зі смольнянами. І розказують мені схоплені смольняни, що браття їх недобрі з Давидом. А нині, отче, такої нагоди нам не буде знову. Поїдь-но, не барячись, зібравши браття своє. Нині ми добудем честь свою».

Намисто з медальйонами. Золото, самоцвіти, жемчуг. Рязань. XII ст.

Почувши ж це, Ярослав [Всеволодович] і всі Ольговичі обрадувалися і поїхали до Смоленська в напад. Та коли почув це Рюрик, він послав із Вручого йому навпоперек [посла] із хресними грамотами, кажучи йому: «Якщо ти поїхав єси брата мойого вбити і обрадувався єси сьому, то ти вже одступив єси од угоди і од хресного цілування, і ось тобі хресні грамоти. Ти піди-но до Смоленська, а я — до Чернігова. Хай як нас бог розсудить і хрест чесний».

Почувши ж це, Ярослав не поїхав до Смоленська, а вернувся назад у Чернігів і послав посла свого до Рюрика, оправдуючись щодо хресного цілування, а Давида обвинувачуючи за Вітебськ, що він помагає зятеві своєму [Ростиславу Святославичу][636]. Але Рюрик сказав йому: «Я Вітебськ одступив тобі і посла свойого послав був уже до брата Давида, даючи знати йому, що я одступив Вітебськ тобі. Ти ж, сього не діждавши, послав єси двох синівців своїх до Вітебська, а синівці твої, ідучи, пустошили Смоленську волость.

Мозаїчний орнамент із Михайлівського Золотоверхого монастиря. Поч. XII ст.

Давид тоді, почувши про війну, і послав Мстислава, синівця свойого».

І таким чином постало межи ними багато суперечок і свар великих, і не владилися вони.

Тої ж зими преставився благовірний князь Гліб туровський, шурин Рюриків, син Юріїв, місяця березня <в сьомий день>. І привезли його в Київ, і зустрів його митрополит київський [Никифор], І ігумени всі, і князь великий Рюрик київський, і тоді провели його з узвичаєними співами. І жалкував Рюрик за шурином своїм, бо він був любим йому, і, опрятавши тіло його, положили [його] в церкві святого Михайла Золотоверхого.

У РІК 1196

У РІК 6704 [1196].Рюрик порадився з мужами своїми і послав посла до свата свого Всеволода [Юрійовича], суздальського князя, кажучи йому: «Оскільки ти умовився був єси зі мною і з братом моїм Давидом всісти на коней з Різдва Христового і з'єднатися всім у Чернігові, то я, зібравшись із братами своїми, і з дружиною своєю, і з дикими половцями, сидів, приготувавшись [і] ждучи од тебе вісті. Ти ж тої зими не сів [на коня], ймучи їм віри, що вони сповнятимуть всю волю нашу. І я, почувши се, що ти не сів єси на коня, розпустив братів своїх і диких половців, а з Ярославом з чернігівським цілував хреста на тім, щоб ото не воюватися, допоки або владимося всі, або не владимось усі, А нині, брате, і мойого сина, і твойого Мстислава таке спіткало, що ув’язнений він у Ольговичів. Аби ти, не гаячись, сів на коня, то ми б, зібравшись де-небудь, одомстили б за обиду і за сором свій, і синівця б свого визволили, і права свойого добилися». Але од Всеволода не було вісті все літо.

Рюрик тоді привів братів своїх і диких половців, і стали вони воювати з Ольговичами, бо сказав був йому Всеволод: «Ти починай, а я готов із тобою».

Всеволод Святославич «буй-тур». Скульптурний портрет за черепом, виконаний М. М. Герасимовим.

Ярослав же чернігівський став слати послів своїх до Рюрика, кажучи йому: «Чому ти, брате, почав єси волость мою пустошити і поганим руки наповняєш? Адже мене з тобою ніщо ж не розвело і я од тебе Києва не домагаюсь. А Давид, хоча й наслав був Мстислава на моїх двох синівців, та оскільки їх бог розсудив, то я Мстислава оддаю тобі без викупу, по приязні. А ти хреста зі мною цілуй і з Давидом помири мене. А Всеволод як захоче з нами уладитися, то владиться, а тобі з братом Давидом те без надоби». Але Рюрик сказав йому: «Якщо ти хочеш управду зо мною миру, то дай мені путь слати до Всеволода і до Давида. А як ми всі порадимося, так і з тобою уладимось». Рюрик же задля того хотів послати посла свого, що насправді хотів помиритися. Але Ярослав Рюриковій речі не йняв віри, думаючи, що вони ото збираються радитися проти нього, і тому він не пропустив послів Рюрикових через свою волость, — Ольговичі бо зайняли були всі путі.

І, отож, воювали вони межи собою, їздячи, все літо і до осені.

Того ж року з Ольговичів преставився князь Всеволод Святославич, брат Ігорів, місяця травня <в сімнадцятий день>. І тоді, опрятавши тіло його, [хоронили його] всі брати з Ольговичевого племені з великою честю, і з плачем великим, і з риданням, тому що з усіх Ольговичів він [був] найудаліший зроду, і норовом, і ростом, і [сповнений був] усякою добротою і мужньою доблестю, і приязнь мав до всіх[637]. Єпископ же чернігівський [Порфирій], і всі ігумени, і попи провели його до гробу з узвичаєними співами, і положили його в церкві святої Богородиці в Чернігові. І прилучився він до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

Тої ж осені Роман Мстиславич, зять Рюриків, послав людей своїх пустошити волость Рюрикову і Давидову, помагаючи Ольговичам, про що він їм і хреста цілував був потай од тестя свого, — хоча тестеві своєму Рюрикові він хреста був цілував перед тим, що надалі він Ольговичів лишить, а буде в його волі і слухатиметься його. Рюрик же був і гнів на нього облишив, [спонуканий] Никифором, митрополитом київським, і Полоний йому дав, ймучи йому віри за хресним цілуванням. А Роман увіслав людей своїх у Полоний і звідти повелів їм, їздячи, пустошити.

Золоті прикраси. Київ.

Коли ж почув Рюрик, що вони, виїхавши із Полоного, пустошили волость брата його Давида і сина його Ростислава [Рюриковича], то через це він хотів іти на зятя свого, а синівця свого Мстислава [Мстиславича Удатного] послав у Галич до Володимира [Ярославича], кажучи йому: «Зять мій переступив умову і пустошив волость мою. Так ти, брате, звідти із синівцем моїм пустоште оба волость його. Я й сам хотів уже йти до Володимира[638], та є мені вість, що Всеволод, сват мій, сів на коня, як мені обіцяв був, помогти проти Ольговичів і стати коло Чернігова. І мені твердять, що він уже з’єднався з братом моїм Давидом, і вони обидва волость їх палять, і вятицькі городи забрали й попалили. Отож я сиджу, приготувавшись [і] ждучи од них правдивої вісті».

[І] Володимир [Ярославич], поїхавши з Мстиславом [Мстиславичем], попустошив і попалив волость Романову довкола [города] Перемиля, а Ростислав Рюрикович, поїхавши звідси з Володимировичами [Мстиславом, Ростиславом і Святославом] і з чорним клобуком, попустошили і попалили волость Романову довкола Каменця. І тоді, набравши здобичі челяддю і скотом і відомстивши, вернулися вони до себе. Та ми до попереднього повернемось.

Тої ж осені, коли Ярослав Всеволодович чернігівський почув, що Всеволод і Давид, увійшовши в землю їх, [Ольговичів], палять оба волость їх і вятицькі городи забрали й попалили, то Ярослав, зібравши браття своє і порадившися з ними, розгнівався за землю свою. І запер він двох Святославичів, Олега та Гліба, в Чернігові, і інші городи запер, остерігаючись Рюрика, а сам поїхав супроти Всеволода й Давида, зібравши браття своє, і двох синівців своїх [Володимир (?), Всеволод (?), Мстислав(?)][639], і диких половців, і став під лісами своїми, укріпившись засіками од Всеволода і од Давида, і по ріках звелів мости підрубати. А до Всеволода і до Давида він послав мужа свого, кажучи йому: «Брате і свате! Ти отчину нашу і хліб наш узяв єси! Якщо ти волиш із нами справедливий лад мати і в приязні з нами бути, то ми од приязні не втікаємо і сповнятимем усю твою волю. А коли ти що замислив єси, то й од того ми не втікаємо. Хай як нас бог розсудить із вами і святий спас».

Печать Ярополка-Федора Ростиславича.

Всеволод тоді став радитися з Давидом, і з рязанськими князями, і з мужами, воліючи, щоб якось із ними помиритися. Але Давид не волів миру, а наущав його піти до Чернігова, кажучи йому: «Оскільки ти умовився був єси з братом своїм Рюриком і зо мною, щоб зібратися всім коло Чернігова і щоб ми або замирилися всі на всіх наших умовах, [або не замирилися], а нині ти ні мужа свойого [не] послав єси до брата свойого Рюрика, і [не] даєш йому знати ні про свій прихід, ні про мій, то умовся з ним через мужа свойого, хай він сидить, приготувавшись, до весни, і воює з Ольговичами, і жде од тебе правдивої вісті. Він же нині воює з ними і волость свою спалив задля тебе[640], а ми тепер без його ради збираємось миритися. Тому, брате, я даю тобі знати: сього ж миру тут не вподобає брат мій Рюрик».

Всеволод, однак, не вподобав ради Давидової, ні рязанських князів, а став слати [послів] до Ольговичів, рядячись із ними [і] прохаючи в них Мстислава Романовича, свата свого, а Ярополка [Ростиславича] велячи їм вигнати із землі своєї і од Романа одступити од Мстиславича. А Ярослав же не волив од Романа Мстиславича одступити, тому що він поміг був йому проти тестя свого проти Рюрика, а Мстислава згодився йому оддати і Ярополка вигнати із землі своєї.

І Всеволод, уподобавши речі їх, послав мужів своїх до Ярослава, і домовився з ним про волость свою і про дітей своїх, і [щоб] Києва од Рюрика не домагатися, а од Давида Смоленська не домагатися. І водив він Ярослава до чесного хреста і всіх Ольговичів, а Ярослав послав своїх мужів і водив Всеволода і Давида до хреста, і рязанських князів, на своїх умовах. І так заприсяглися вони хрестом чесним.

Бронзова лампада. Київ. XII–XIII ст.

Преблагий і премилосердний Христос бог наш! Не хотячи дати радості дияволу, ні диким половцям, які були на се готові, і кинулися на кровопролиття, і обрадувалися були зваді між руськими князями, ізбавив бог християн од рук нечестивих і окаянних агарян. Присягнувши хрестом чесним, розійшлися вони кожен до себе.

Всеволод же, замирившися з Ярославом, послав мужа свого до Рюрика, даючи знати йому: «З Ярославом я вже замирився, і він мені хреста цілував, що вони не будуть Києва од тебе домагатися, ні од брата твойого Давида Смоленська».

Рюрик же, почувши про Всеволодову нараду, не вподобав [цього], розгнівався на нього, — бо він же, що йому був обіцяв, то того не сповнив, — і послав мужа свого до Всеволода, кажучи йому: «Свате! Ти хреста мені цілував єси на тім, [що] хто мені ворог, то той і тобі ворог. І в Руській землі ти часті просив єси в мене, і я дав тобі волость ліпшу, не від достатку, а одібравши у браття свойого і в зятя свойого Романа задля тебе. І він нині ворогом мені зробився не через кого ж, а тільки через тебе! Ти ж як мені обіцявся єси? Всісти на коня і помогти мені. А ти єси те літо й зиму перевів. А нині ти всів єси, то як мені єси поміг? Тільки про своє домовився єси! А із-за кого була мені навіть війна? Із-за зятя свойого. І того ти дозволив єси Ярославу розпоряджатися ним з волостю моєю, котру ж я йому дав? А із-за кого ж я тебе й на коня посадив? А мені з Ольговичами яка обида була? Вони ж од мене Києва не домагалися. Але оскільки тобі було негаразд, то і я через тебе ж із ними в неладі є, і воював із ними, і волость свою всю запалив. Нині ж, як ти зо мною умовився був єси, на чім єси мені хреста цілував — того всього ти не додержав єси!» І отож, розгнівавшись на нього, він одняв отчі городи, ті, котрі ото він дав був йому в Руській землі, і роздав знову братам своїм.

Печать Ярослава-Михайла Володимировича.

Тої ж зими вигнали новгородці Ярослава Володимировича[641] з Новгорода, багато [разів] славши [послів] до Всеволода до суздальського і благаючи його, щоби він дав їм свого сина або іншого кого. Але Всеволод їх волі не вчинив, і вони, поїхавши до Ярослава до Всеволодовича чернігівського, випросили в нього сина меншого [Ярополка] до Новгорода на стіл.

Тої ж зими ходив Роман Мстиславич на Ятвягів мститися, бо вони пустошили були волость його. І, отож, Роман увійшов у землю їхню, а вони, не маючи змоги стати супроти нього, втекли у свої твердині. А Роман, попаливши волость їх і відомстивши, вернувся до себе.

У РІК 1197

У РІК 6705 [1197]. Преставився благовірний князь смоленський Давид, син Ростиславів, а внук великого князя Мстислава [Володимировича], прийнявши монаший чин, — котрого він бажав і про що ми потім скажемо, — місяця квітня у двадцять і четвертий[642][день, в день] пам’яті святого мученика Георгія. Єпископ же смоленський Симеон, і всі ігумени, і попи, і синовець його Мстислав Романович, і всі бояри провели його з благохвальними співами і з кадилами запахущими. І тоді, опрятавши тіло його, положили його в благословенній отчій його церкві [монастиря] святих мучеників Христових Бориса і Гліба, що її спорудив був отець його Ростислав.

Печать Давида-Гліба Ростиславича.

Сей же благовірний князь Давид на зріст був середній, з лиця гарний, всякою доброчесністю прикрашений, доброзвичайний, христолюбивий, приязнь мав до всіх. Він же складав на поминання душі своєї, а насамперед старався про милостиню; [і] про монастирі він подбав, ченців піддержуючи, і всіх ігуменів з любов’ю приймаючи і беручи в них благословення. І про мирські церкви він подбав, і всьому святительському чину достойну честь воздавав. Був же він сильним у бою, завше бо прагнув на великі діла, золота і срібла не збирав, а давав дружині, бо любив дружину, а лихих карав, як і належить цесарям чинити[643].

Новгородські берестяні грамоти. XII ст.

Сам же він такий обичай мав: повсякдень ходив до церкви святого архістратига божого Михаїла, що її сам був спорудив за княжіння свого. Такої ж нема [другої] в північній стороні, і всі, хто приходить до неї, дивуються незвичайній красі її: ікони золотом, і сріблом,і жемчугом, і камінням дорогим оздоблені, і всякою благодаттю вона сповнена. Та ми до попереднього повернемось.

І, бачачи образ божий і всі святії ікони, смиряв він образ свій, сокрушався серцем, і смиренно зітхав із глибини душі, і сльозами обливав лице своє, дивлячись [на образ божий], яко на самого творця, і покаяння Давида-царя приймаючи, [і] плачучи за гріхи свої, [і] говорячи: «Господи! Як ти ото колись розбійника, і блудницю, і митника оправдав єси[644], так і мене, господи боже мій, очисти од гріхів моїх». І так молячись, помишляв він у душі своїй: «Якби мене бог сподобив монашого чину, то визволився б я од многотривожного живоття і короткочасного світу сього».

І, це все розмисливши, він поклав[це] собі на ум, і не облишив бог бажання його, а причислив його до вибраного свойого стада, в лик монаший. Коли ж сподобив його творець свойого ангельського чину, він радувався душею і тілом, і побачивши жона, княгиня його, що він прийняв монаший чин, постриглася і сама княгиня його.

Дощечка з азбукою для писання по восковій поверхні. Писала для писання по бересті. Новгород.

Стіл же свій Давид дав синівцю своєму Мстиславу Романовичу, а сина свого Костянтина він у Русь послав на руки брату своєму Рюрикові. А самого [його] понесли, недужого, в монастир до [церкви] святих мучеників Бориса і Гліба на [річку] Смядиню. І, ввійшовши в монастир [і] звівши руки свої до неба, він молився, говорячи: «Владико, господи боже мій! Господи, поглянь на неміч мою і побач смирення моє, що нині проймають мене, бо, на тебе уповаючи, я терплю. І за все це дякую я тобі, господи: що смирив ти єси душу мою і в царствії твоїм зробив мене причасником молитвами пречистої твоєї матері, пророків, і апостолів, і мучеників, і всіх преподобних святих отців. А так як навіть ті, постраждавши і вгодивши тобі, випробувані були дияволом, мов золото в горнилі, то їх молитвами, господи, до вибраного твойого стада, з правобічними вівцями причисли мене».

І було живоття його до того-таки дня, і він, слабий, відчувши, що знемагає перед одходом душі, глянувши на небо і воздавши хвалу богові, говорив: «Безсмертний боже! Я восхваляю тебе, за все воздаю, цар бо ти єси всім один, ти воістину подаєш своїм створінням все багатство [своє] їм на радість. Сотворивши бо світ сей, ти дбаєш, дожидаючи душ, яких ти послав, щоби тим, які добре життя прожили, воздати честь яко бог, а тих, що не підкорилися твоїм заповідям, оддати суду. Весь бо суд праведний — од тебе, і життя безконечне — од тебе, ти благодаттю своєю милуєш усіх, що приходять до тебе».

І, скончавши молитву, звівши руки до неба, він оддав душу свою в руки божії, і прилучився до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

І було княжіння його у Смоленську вісімнадцять літ, а всіх літ од рождення шістдесят без трьох.

Церква Михаїла в Смоленську. Сучасний вигляд. Майолікові плити для підлоги. Білгород. XII ст.

Того ж року, місяця грудня в шостий день, благовірний князь Рюрик звершив церкву кам’яну святих Апостолів у Білгороді. Коли він приїхав із Києва, то освятив церкву кам’яну святих Апостолів, єпископію білгородську, великим освяченням[645] блаженний митрополит Никифор і єпископ І Андріян, єпископ юр'євський, який добре правив престолом тої церкви. Споруджена була вона благовірним і христолюбивим князем Рюриком Ростиславичем, висотою ж і величиною [значна], і всякою іншою окрасою дивовижно оздоблена. Як говорить творець притч [Соломон]: «Вся прегарна ти, улюблена моя, і плями нема на тобі»[646].

Тоді ж князь із однодумною княгинею [Анною] і з дітьми, що їх бог послав, зізвав духовний той пир: єпископа Андріяна, юр'євського єпископа, і архімандрита Василія, печерського ігумена, Мойсея, ігумена [монастиря] святого Михайла Видобицького, і інших ігуменів, і чорноризців, і пресвітерів, і все священство. І, вгостивши їх немало, він дарами великими вшанував усіх, од великих і аж до малих, так що ні одного не залишилось, хто б потребував [чого].

Рештки фундаменту церкви Василія Великого на Новім дворі в Копиревім кінці Києва.

Того ж року спорудив великий боголюбивий князь Рюрик церкву святого Василія [Великого] на свою честь у Києві на Новім дворі. Освятив її великим освяченням митрополит Никифор[647] і єпископ білгородський та юр'євський Андріян місяця січня в перший день.

Печать митрополита Кирила І.

Того ж року у великого князя у Всеволода [Юрійовича] родився менший син, місяця серпня у двадцять і восьмий день[648], і нарекли його у святім хрещенні ім’ям Іван — задля [дня] усікновення[649] Іоанна Хрестителя, — і була радість велика в городі Володимирі, що він родився.

У РІК 1198

У РІК 6706 [1198]. Преставився чернігівський князь Ярослав Всеволодович. І єпископ [Порфирій], ігумени, і синівці його, опрятавши тіло його поважане, положили його в церкві святого Спаса, в єпископії того города[650]. І сів на столі його благовірний князь Ігор Святославич.

Того ж року, на зиму, родилася дочка у Ростислава у Рюриковича, і нарекли її ім’ям Єфросинія, а на прозвання Ізмарагд, як ото називають дорогий камінь. І була радість велика в городі Києві і у Вишгороді, і приїхав Мстислав Мстиславич [Удатний] і тітка її Передслава [Рюриківна][651], і взяли вони її обоє до діда і до баби, [Рюрика і Анни], і тоді виростили її в Києві на Горах.

У РІК 1199

У РІК 6707 [1199]. Того ж року благовірний великий князь Рюрик Ростиславич оддав дочку свою Всеславу в Рязань за Ярослава за Глібовича.

Печать Святослава-Гаврила Всеволодовича.

У той же час благоволив бог, поновлюючи милість свою до нас благодаттю єдинородного сина свойого, господа нашого Ісуса Христа і благодаттю пресвятого і животворящого духа, і надихнув добрий намір у богоугодне серце великому князю Рюрикові, а по нарожденні ж нареченому духом божественної купелі Василію, сину Ростиславовому, і той, з радістю прийнявши [цей намір], постарався, яко добрий і вірний раб, одразу подвоїти [його] ділом, щоб не бути караним, [як той раб], що скрив талант[652].

Того бо року, місяця липня в [десятий] день, [в день] пам’яті святих сорока і п’яти мучеників, в Нікополії мучених, коли заходило на суботу, заклав він стіну кам’яну коло Дніпра під церквою святого Михаїла, що на Видобичі. Про неї ж многі із давніх [князів] не дерзнули [й] помислити, а не те щоб за діло взятися; бо сто і одинадцять літ маємо[653], відколи ото споруджена була церква, і за стільки літ багато й самодержців пройшло, що держать стіл княжіння київського, — од того-таки боголюбивого Всеволода [Ярославича], що спорудив церкву ту, [пройшло] чотири покоління, і ні один же [не] успадкував любові до місця того.

Сей же богомудрий князь Рюрик п’ятий був од того [Всеволода], так само, [як] пише [Писання] про праведного Іова, [що був п’ятим] од Аврама[654]: Всеволод бо родив Володимира, Володимир же родив Мстислава, а Мстислав родив Ростислава, а Ростислав родив Рюрика і братів його. Брати ж його були добрі і боголюбиві, ті — старші за нього, а інші — менші, але не благоволив бог у них про діло стіни тієї, бо «[свій] час потребував слуги свойого»[655].

Сей же христолюбець Рюрик, літами немногий сей, чад прижив собі по плоті, — про яких не час розповідь вести, — та по духу більше було йому плоду у спадок. Про них же віщав цар отой [Давид]: «Од дня сього я дітей породжу, що возвістять правду твою, господи, спасіння твойого»[656].

Це ж було начало його мудролюбства: од страху господнього він здержливість, немов яку основу, заклав, за Іосифом же [дбав про] чистоту тілесну, і Мойсеєву доброчесність [наслідував], і Давидове смирення, і Костянтинову правовірність[657]. І інші доброчесності додаючи для додержання заповідей владичних, він також поучав, молячись повсякдень, щоб так дістати спасіння. Маючи ж милосердя до них, [усіх людей], од великих і аж до малих, він милостиню для жебрущих [давав] щедро, і благовоління [мав] до монастирів і до всяких церков, і любов ненаситну до споруд.

Променеві сережки і намисто. Золото, емаль. Київ. XII ст.

Так само й христолюбива його княгиня, тезкою будучи Анні, родительці матері бога нашого, — а це [ім’я] і означає «благодать», — ні про що ж інше не дбала, а тільки лиш про церковні потреби та про милість упослідженим, немічним і всім бідуючим.

А обоє вкупі труд праотців звершаючи, щоб і спільний вінець од того, хто воздає одплату, удвох дістати і блаженства наситися, возвіщеного в Євангелії, — вони наслідували це і посланих богом дітей своїх научали.

А більше од тих усіх зробив великий князь Рюрик, сильно постаравшись далі йти по стопах праотців трудолюбством для святого архістратига Михаїла, раніш згадуваного монастиря, що він старанно всім богомудрим ділом показав: знайшов ото підхожого для діла й умільця серед своїх же приятелів, на ім’я Милоніга, а в хрещенні Петра, яко Мойсей колись того Веселила[658], настановив його наглядачем богоугодному ділу і майстром непростим стіни, про яку написано раніш. І отож, щоб уберегти святий храм, узявся він за споруду ретельно, ні од кого й підмоги не потребуючи, а сам за волею Христа долаючи [і] споминаючи господа, який глаголить: «Усе можливе віруючому»[659].

У РІК 1200

У РІК 6708 [1200][660]. Того ж року завершив він стіну ту місяця вересня у двадцять і четвертий день, на страсть святої первомучениці Фекли.

У той же день приїхав у монастир великий князь Рюрик, кир Василій, із христолюбивою княгинею [Анною], і з сином Ростиславом та Володимиром, і з дочкою своєю Передславою, і з невісткою, [жоною] Ростиславовою [Верхуславою]. І поставив він кутю у [церкві] святого Михаїла, і молитву приніс про прийняття труда старання свойого, і спом'янув писання Златоустого: «Добра молитва, що [мовиться] устами, а тим паче немічними»[661], вчинив пир немалий і трапезу з приготовленням. І нагодував він ігуменів з ченцями усіма, і всякий чин церковний, і обдарував усіх, од перших і аж до послідніх, не тільки тут сущих, але й тих, що прилучилися тоді. І возвеселився він духовно, що прийшов І у діло такий цесарський задум його.

Печать Рюрика-Василія Ростиславича.

А ігумен же Мойсей і вся братія во Христі велегласно восхвалили бога і святого Михаїла і великого князя поздоровили, яко єдиними устами глаголячи: «Дивне сьогодні бачили очі наші. Многі бо, що були раніш од нас, «бажали бачити [те], що ми бачимо, але не бачили і чути не сподобилися»[662], що бог нам дарував твоїм княжінням. Ти бо не тільки ізбавив єси нас од приниження нашого, але й, зі славою приймаючи нас, поставив на просторіні ноги рабів твоїх. Ми ж, смиреннії, що воздамо тобі за благодіяння твоє, що ти його чиниш і вчинив єси нам? Бо ж сам ти його не потребуєш, а тільки зітхання й молитви і за здоров’я, і за спасіння твоє. Але бог милості воздасть тобі одплатою за труд і архістратиг Михаїл, що йому ти послужив єси по правді.

Ти ж, що за волею Христа державно милосердствуєш про всіх за звичаєм твоїм добрим, і нашої простоти писання прийми яко дар словесний на похвалу доброчесностей. У скарбницю бо княжіння твойого любов і благовоління кинувши, яко вдовиця та дві мідниці[663], і[про] інше ми, на милість твою надіючись, узяти слово за волею господа дерзаєм.

І, отож, не із скудності нашого нищеумства, а з діл твоїх приклад здобувши, ми з преподобним Мефодієм говоримо. Бо сьогодні збулись божественні слова його, що їх він виклав у своїх власних написаннях, віщаючи: «Мале небо — [це] богомудрого душа, яка завше повідає про славу божу правдивістю віри, і словами істинними, і ділами добрими. Небеса — це безсловесне єство, також спізнаванне самостійно, але тільки через світло сонця і зростання місяця [та] через окрасу — зорі. Вони за велінням владики незмінно бережуть мірила часу, повідають славу його, щоб усі, які пильно глядять на творця, восхвалили його за це добре творіння»[664].

Тут же це більш над усе через тебе, [княже], виявляється: слова бо [твої] чесні, і діла боголюбні[665], і держава самовладна, до бога піднесена славою вище од зір небесних, — вона не тільки бо в руських краях відома, але й сущим далеко в морі. «По всій бо землі розійшлися, — за пророком [Давидом], — богомирні слова твої»[666], і в кінець всесвіту — христолюбиві твої діла, що за них усі прославляють владику твойого. Нехай бо, побачивши діла ваші добрі, — віщав євангеліст, — прославлять «отця вашого, що є на небесах»[667]. Віднині бо многі боголюбці пізнаються, котрі без лінощів прагнуть іти вслід за тобою, взявши тебе за провідника, — яко Мойсея новий сей Ізраїль, — що виводить із рабства немилосердя і з мороку скупості. Звідси бо, не на березі ставши, а на стіні, тобою зведеній, я співаю тобі пісню побідную, немов Маріам колись[668].

Сьогодні, за Ісайєю, обновляються острови[669] і говорять праведних душі, бачачи оновлення святого храму господнього старанням твоїм за волею господньою, [і] як і при Зоровавелі[670], визволившись од вавілонського одчаю.

Половецька жіноча статуя.

Сьогодні і множество віруючих киян, і насельники їх більше старання і любові до архістратига господнього мати починають не тільки заради спасіння свого, але й задля нового чуда, що у дні цесарства твойого звершилося.

Утверждаючи бо непорушно стопи свої на зведеній тобою споруді і очима на се приязно дивлячись, яке звідусіль радість душі притягає, так що здається, немов неба досягнув, [всі] потім заледве одходять, з любов’ю похваляючи богомудрість твою. Блаженнії ж, не бачивши, а віруючи, радуються, як ото віщав Соломон: «Праведнику, гідному хвали, радіють люди»[671].

Сьогодні однялися од многих сердець помисли суєтні і слова маловірні: одні бо говорили, що золотим волосом прив’язана єсть церква од небес і тим же укріплена, а інші, що підступає церква до монастиря, а [ще] інакше — многі. І ні від жодних же не було справжньої підмоги для радості, допоки не прийшло йому [те], що було уготоване: благодать і милість між преподобних його і благостиня між вибраних його.

Іще ж і ми, вдячні тобі молитвеники, наш вічний владико, котрі однодушне зійшлись до вибраного сього місця, надіємось, що ти не забудеш примітити нас, які жадають од тебе милості, немов олень джерел водних.

А бог милості і отець щедротам, і любов єдинородного сина його, і причастя святого духа нехай буде з цесарством твоїм разом із любими тобою.

А ти, архістратиг Михаїл, його прикривай, бережучи покровом крил твоїх, нині і завжди і в будучії віки. Амінь».


Примечания

1

У Лавр. «в Ляхи»; Ярослав, вигнавши свою третю жону і боячись Володимира Мономаха, утік і звертався по допомогу спочатку до угорських родичів, а потім до польських (див. ще прим. 1 до 1112 р. та прим. 3 до 1117 р.).

2

У Лавр. «въ 15 день».

3

З Іп. відомо, що Гліб Всеславич залишив трьох синів — Ростислава, який був одружений із Софією, дочкою Ярослава Святополковича, а також Володаря (жона якого невідома) і Всеволода.

4

За датськими джерелами, Христина була дочкою шведського короля Інге Стенкільссона.

5

Дочка Мстислава Володимировича, за Татіщевим, (Добродія), по-грецькому — Євпраксія, була видана, згідно з дослідженнями, заміж за Олексія Комнина (одержавши після шлюбу ім’я Ірина), який був сином і співправителем батька — візантійського імператора Іоанна II Комнина. З інших іноземних династичних зв’язків Мстислава відомо (за датськими джерелами), що його дочка Інгеборг була жоною принца датського, короля бодричів Кнута Лаварда, сина датського короля Еріка І Ейєгода (Доброго), і матір’ю датського короля Вальдемара І Великого. Ще інша дочка Малфрідь у першому шлюбі була за норвезьким королем Сігурдом І Магнуссоном, а овдовівши, вийшла вдруге заміж за датського короля Еріка II Емуна, брата Кнута Лаварда.

6

Див. про це прим. 5 до 1145 р.

7

В Іп. «оскѣпомъ»;оскіп — вид списа, але своєрідність його археологічне поки що не вияснена.

8

В Іп. далі виступають два його сини — Юрій-Георгій та Вячеслав; з генеологічних досліджень, основаних на німецьких джерелах, відома його дочка Прибислава, яка була жоною західно-поморського князя Ратибора І.

9

Додано з Воскр.

10

Притчі Солом. XVI, 5.

11

Притчі Солом. III, 34.

12

За генеалогічними дослідженнями, князь польський Болеслав Кривоустий віддав невідому на ім’я дочку за Всеволода Давидовича, сина Давида Святославича; Всеволод сів у Муромі після того, як звідти пішов у 1123 р. до Чернігова його стрий Ярослав Святославич.

13

За Лавр., на Подоллі і на Горі самих церков згоріло близько шестисот.

14

У Лавр. уточнено: «въ, 9 чась дне».

15

За Татіщевим, Василько від невідомої жони мав сина (Ростислава), або, за Длугошем, Григорія, а свого старшого сина <Ігоря> (в Іп. він виступає лише під хрестильним ім’ям Івана) оженив на <Анні>, дочці Всеволода Ольговича; невідома на ім’я дочка, очевидно, Василька була, згідно з чеськими джерелами, жоною князя моравського (брненського) Братислава, сина Ольдржиха і внука Конрада І.

16

З 6633 р. в Іп. розпочинається смуга ультраберезневих років, яка закінчується 6648 р. включно.

17

У Лавр., де подано ширшу характеристику Володимира Мономаха, тут говориться: «І посидів він у Києві на отчім столі тринадцять літ, і в рік 6633 од початку світу Преставився, травня місяця в дев’ятнадцятий день, живши од народження свого сімдесят і три роки. Преставився він на [ріці] Альті, коло улюбленої церкви, що її він спорудив великими засобами [на честь Бориса і Гліба]. Сини ж його і бояри однесли його до Києва, і він покладений був у святій Софії коло отця свого».

У Татіщева характеристика Володимира Мономаха набагато яскравіша. До того, що «найбільше страшним він був для поганих», додано: («і любили його всі навколишні і підвладні йому. Він не був гордим, не возносився у своїх добрих ділах, а славу і честь за всі побіди воздавав насамперед богові, на нього одного надіявся, і за те бог йому престол помимо інших дарував і багатьох супротивників покорив. До всіх він був милостивим І щедрим на пожертви, у правосудді додержував законів, і хоча винних карав, але більше зменшуючи їх вину і прощаючи. З лиця був гарний, очі великі, волосся рудувате і кучеряве, чоло високе, борода широка, на зріст не вельми великий, але міцний тілом і сильний. У ратях вельми хоробрий і вмілий виладнувати війська. Він багатьох своїх ворогів переміг і покорив, сам же один раз біля Треполя був переможений, про що ніколи згадувати не міг, почасти від жалю за братом Ростиславом, який тоді втопився і якого він вельми любив, а почасти від сорому, що нелад Святополків його до цього спонукав. Володів Руссю 13, а всього жив 73 роки»).

18

Додано з Лавр.

19

Додано з Погод.

20

У Лавр, «июня въ 11 день»; ім’я і походження другої жони Володимира Мономаха поки що невідоме.

21

У Лавр, «августа въ 1 день и въ часъ 8 нощи».

22

В Іп. «селелукомъ»; у Лавр. «со селукомъ»; в Акад. списку «со оселукомъ».

23

Додано з Лавр.

24

У Лавр, «въ 4 день».

25

В Іп. «къ строеви своему»; у Лавр. «къ стрыема своима», — тобто, до обох стриїв — Вячеслава та Андрія Володимировичів.

26

Тут — чоловіка Ізяславової сестри Ксенії. У 1129 р. її разом з чоловіком Брячиславом, свекром Давидом Всеславичем (жона якого невідома) та іншими полоцькими князями (див. про це прим. 2 до 1130 р.) було вислано у Візантію, де вона й померла невідомо коли разом з усіма вигнанцями, крім Василька (Рогволода-Василія) та Івана Рогволодовичів-Борисовичів. Більше в літописі ці князі не згадуються, а новгородець-паломник Добриня Ядрійкович (Андрійкович, пізніше — новгородський архієпископ Антоній), який 1200 р. відвідав Константинополь, свідчить у своїх записках, що він бачив, де тут «лежить блаженая княгиня Ксенія Брячиславля».

27

В Іп. і Лавр, дата, очевидно, невірна — «декабря вь 13», в Радз. і Акад., гадаємо, правильна — «декабря 23».

28

Батько Георгія Шимон (Симон), родом варяг, воєвода Всеволода Ярославича, один із засновників Києво-Печерської лаври, добре відомий із «Києво-Печерського патерика».

29

У Воскр. уточнено, що Мстислав вислав у Візантію Давида, Ростислава і Святослава Всеславичів та двох синів недавно померлого Рогволода-Бориса Всеславича (жона його невідома) — Василька (Рогволода-Василія) й Івана, їх вислано за те, що вони ухилилися від боротьби з половцями, навіть співчували їм. А саме до Візантії заслали їх тому, що всі вони доводилися родичами тогочасному візантійському імператорові Іоанну II Комнину: його рідна сестра Варвара-Ірина, тоді, правда, вже небіжчиця, була третьою жоною Святополка Ізяславича (див. прим. 3 до 1113 р.), троюрідного брата їхнього батька Всеслава Брячиславича. Крім того, син Іоанна II Комнина Олексій був одружений з (Добродією-Євпраксією) — Іриною, дочкою того самого Мстислава Володимировича (див. прим. 1 до 1122 р.), який заслав цих Всеславичів. Як вважають, жона наймолодшого Всеславича — Святослава-Георгія Софія (її ім’я атрибутовано за грецьким текстом актових печатей) теж належала до роду (тітка?) Іоанна II Комнина. Доповнюючи генеалогію полоцьких князів, нагадаємо: з «Житія Єфросинії Полоцької» (до чернецтва — Передслави), дочки Святослава і Софії, відомо, що в неї була сестра Городислава (в чернецтві — Євдокія) і брати — Вячеслав і Давид. Вячеслав від невідомої жони мав двох дочок — Киріанну (в черницях — Огафію) та Ольгу (в черницях — Єфимію). Єфросинія постригла в черниці також свою двоюрідну сестру, дочку дядька-стрия Рогволода-Бориса, Звениславу (під ім’ям Євпраксії). Зі своїм братом Давидом та Звениславою-Євпраксією Єфросинія 1172 року вирушила до Константинополя та Єрусалима (в якому й померла 23 травня 1173 р.); при цьому в дорозі вона зустріла імператора Мануїла І Комнина (теж сина Іоанна II Комнина), — який ішов в Угри садити на престол Белу III, — і він «з великою честю послав її в Царгород». У цьому «Житії» виступає також удова-черниця, невідома на ім’я жона померлого в 1116 р. дядька-стрия Єфросинії Романа Всеславича. З Лавр, відомий ще один син Святослава-Георгія — Василько (жона його невідома). Давид Святославич, за Новг. І та за Татіщевим, від невідомої жони мав двох синів — Бориса та Гліба. Борис від першої, невідомої на ім’я, жони мав двох синів — Вячка (відомого також із «Хроніки Лівонії» Генріха Латвійського) і Рогволода-<Василька>, а від другої жони, <Святохни>, дочки західнопоморського князя Казимира II, мав третього сина <Володимира-Войцеха>. Рогволод-<Василько>, за житіями святих, від невідомої жони мав дочку Євпраксію, котра була другою жоною новгородського князя Ярослава Володимировича (див. ще прим. 4 до 1178 р.).

30

За дослідженнями, хрестильне ім’я Ярослава було Панкратій (у ченцях — Костянтин).

31

У Хл. «іюня».

32

У Татіщева відомості про цей похід доповнені рідкісними для літопису життєво-побутовими подробицями, які дещо по-різному викладено в нього у другому і четвертому томах: «Ходив Мстислав із синами своїми і з чернігівськими князями вдруге на Литву. Але вони, [литва], не сміючи проти нього, зібравшись, виступити і попаливши самі доми свої, пішли в ліс зі скотом. Мстислав же, спустошивши поля, побравши полонених і розпустивши військо по домах, пішов назад. Воєводи ж, не маючи од литви ніякого побоювання, ішли безпечно. А литва, побачивши, що війська йдуть нарізко, вийшли з лісу, багатьох необережних побили і декілька обозів одняли.

Прийшовши до Києва, Мстислав дбав про порядок у державі. Якось увечері він бесідував із дружиною своєю і веселився. Тоді один із євнухів його, підійшовши до нього, тихо сказав: «Княже! Ти ось, ходячи, землі чужі воюєш і неприятелів усюди перемагаєш. Коли ж ти вдома, то або в суді, або над справами землі своєї трудишся, а іноді з приятелями твоїми, веселячись, проводиш час, а не відаєш, що у княгині твоєї діється. Прохор бо Васильович часто з княгинею наодинці буває. Якщо нині ти підеш, то можеш сам побачити, що я правду тобі кажу». Мстислав, вислухавши, усміхнувся і сказав: «Рабе! А чи не пам’ятаєш ти, як княгиня Христина вельми мене любила і ми жили в цілковитій злагоді? І хоч я тоді, як молода людина, не скупо чужих жінок навідував, але вона, знаючи це, зовсім не ображалась і тих жінок приязно приймала, показуючи їм, ніби нічого не знала, і через те найбільше мене до її любові і пошани зобов’язувала. Нині ж я зістарівся, а багато трудів і клопотів про землю мені вже про це думати не дозволяють. А княгиня, як людина молода, хоче веселитися і може при цьому вчинити щось і непристойне. Мені це устерегти уже немає змоги, але досить того, коли про це ніхто не знає і не говорять. Тому й тобі краще мовчати, якщо не хочеш нерозумним бути. І надалі нікому про це не говори, щоб княгиня не довідалась і тебе не погубила».

І хоча Мстислав тоді нічого супротивного не виказав і обернув у безумство євнухове зухвальство, але через деякий час тіуна Прохора звелів судити за те, що ніби він у судах не по закону діяв і людей грабував. За це заслали його в Полоцьк, де він незабаром у порубі помер.

У цій новелі йдеться про другу жону Мстислава Володимировича, дочку новгородського посадника Дмитра Завидовича (див. 1122 р.), за Татіщевим, (Любаву). Характерно, що в літопису тут же, під 1132 р., говориться про народження у Мстислава сина Володимира (за актовими печатями його хрестильне ім’я — Дмитрій), котрий мав прізвисько «мачушич» і далі зображався негативними рисами.

33

Згадкою про церкву Пирогощу закінчується «Слово о полку Ігоревім».

34

У літопису нині нема ніякої посмертної характеристики Мстислава Володимировича. У Татішева вона теж лаконічна і без портретних рис: («Він був великий правосудець, у ратях хоробрий і вмів тут наводити лад, усім сусідам його був страшний, до підлеглих милостивий і уважний. За його часу всі князі руські жили в цілковитій тиші і не сміли один одного скривдити. Через це його всі іменували Мстислав Великий. Податі при ньому хоч були великі, але всім урівняно, і через те всі це переносили без тяготи»).

35

Зміст цих присяг дещо вияснюється в Лавр. Згідно з присягою, даною Мстиславу, і вчинивши волю батька, Володимира Мономаха, Ярополк посадив у Переяславлі Всеволода Мстиславича і вивів з Переяславля Юрія Володимировича, котрий чигав тут на київський стіл. Ярополк узяв якусь присягу і від Ізяслава Мстиславича, який прибув до Переяславля «на госпожинь день» (тобто 15 серпня або 8 вересня — на Успіння чи Різдво богородиці), а в Полоцьку залишив свого брата Святополка. Полочани вигнали Святополка, а в себе посадили Василька Святославича. Тим часом Ярополк дав Переяславль брату Вячеславу, а Ізяслава вивій звідти силоміць, і йому дали, окрім Мінська, Туров і Пінськ.

36

У цей час, за Новг. він посадничав у Пскові.

37

Додано з Лавр. Довго тривала боротьба між Ольговичами і Мономаховичами розпочалася з того, що Ізяслав і Всеволод Мстиславичі хотіли забрати в Юрія Ростово-Суздальську область-землю і увійшли в спілку з Ольговичами, які намагалися повернути собі батьківське Посейм’я, забране в них у часи Мстислава. Згодом Ольговичі діяли проти Мономаховичів уже самостійно, прагнучи засісти на київському столі.

38

У Лавр. сказано більше: «и взяша Городокъ и Нѣжатинъ, и село (в Акад. «села») пожгоша, и Баручь пожгоша».

39

В Іп. «50 днии», у Хл. «20 днии», у Погод. «30 днии», у Лавр. «8 днии»; правильними вважаємо дані Лавр.

40

У Лавр, тут додано, що Ольговичі спалили тоді город Устя.

41

В Іп. помилково «Олговѣ»; в Акад. «Олговичи».

42

Нижче він зветься також Василько Маричич, — це був син дочки Володимира Мономаха Марії-Марици і Леона, сина Романа IV Діогена (див. ще прим. 4 до 1116 р.).

43

Орієнтуючись на піднесений княжий стяг, до нього збиралися, стягувалися воїни. Ольговичі, які захопили стяг Ярополка, підняли його і заманули до себе добірних воїнів противника.

44

У Лавр. «Давида Яруновича».

45

У Хл. «4 дни».

46

У Лавр, «взяша Треполь и Халѣпъ пуста».

47

Єванг. від Матфія V, 44.

48

За Лавр, та дослідженнями, з греком Мануйлом прийшов грек-скопець Феодор, якого настановлено єпископом у Володимир-Волинський, та ще другий скопець грек Ігнатій, що сів єпископом у Турові, де тоді відкрилася єпископська кафедра.

49

В Іп. і Хл. затемнення сонця датовано хибно «въ 9 день».

50

Матеріали про битву новгородців із суздальцями та про вихід Юрія Володимировича у свою Ростово-Суздальську землю із Переяславля повинні були стояти наприкінці 6643 р., як це видно з Лавр, та Новг. І. Під 6645 р. в Іп. і Хл. вони внесені помилково. У битві новгородців із суздальцями загинув, за Новг. І, Петрило Микулич, який до походу був новгородським посадником; у наступному, 6644 р., Святослав Ольгович, якого новгородці ненадовго ввели до себе з Чернігова княжити, удруге оженився, за Татіщевим, на дочці Петрила, незважаючи на опір новгородського архієпископа Нифонта («не достоить ея пояти»); за Любецьким синодиком, її ім’я було Катерина, за Татіщевим — (Марія).

51

Всеволод-Гаврило Мстиславич уперше був одружений з невідомою на ім’я дочкою луцького князя Святоші (Святослава) Давидовича (потім — ченця; у Новг. І під 1108 р. Святоша названий тестем Всеволода), а в 1123 р., за цим же Новг. І, оженився вдруге, за Татіщевим, з (Вірою), дочкою тисяцького. У Всеволода було два сини. Перший — Володимир (від першого шлюбу; за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Іван, що сумнівне); за польськими джерелами, його одружили з Риксою, овдовілою дочкою польського князя Болеслава Кривоустого; у них, за датськими та німецькими джерелами, була дочка Софія — у першому шлюбі жона датського короля Вальдемара І Великого (сина короля бодричів і датського принца Кнута Лаварда та Інгеборг, дочки

Мстислава Володимировича; див. прим. 1 до 1122 р.), у другому шлюбі — друга жона німецького тюрінгського ландграфа Людвіга III Побожного. Від другої жони (Віри) у Всеволода Мстиславича був другий син Іван (помер дитиною 16 квітня 1128 р.). Від цього ж другого шлюбу, слід думати, була й Верхуслава; оскільки її віддали заміж 1136 чи 1137 р., то народилася вона десь 1124 р. За польськими джерелами, Верхуслава була першою жоною великого князя польського Болеслава Кучерявого.

52

В Іп. і Хл. хибно «11»; 11 лютого 1138 р. була п’ятниця.

53

За Лавр., її поховано «на Берестовѣмь у святого Спаса».

54

За Акад., цього ж 1138 р. восени помер не згаданий в Іп. брат Святослава Ольговича Гліб, жона якого невідома.

55

Тут знову не двоїна, а множина (див. прим. 16 до 1097 р.).

56

Ця ідея особливо яскраво розвинута у «Поученні» Володимира Мономаха.

57

У Татіщева про нього сказано одним реченням: («Був великий правосудець і миролюбець, до всіх милостивий і весело дивився, охоче з усіма говорив і в усяких справах давав пораду, тому всі його любили, як отця»).

58

В Іп. і Хл. помилково «24»; у Лавр. правильно «въ 22 день», коли й була середа.

59

У Галичі тоді сидів Іван Василькович, а Володимир Володаревич — у Перемишлі.

60

Оскільки тут не двоїна, а множина, то, можливо, ідеться не про синів Андрія, а про його дружину.

61

Імена їх невідомі.

62

Всеволод пообіцяв дати після себе Київ Вячеславу та Ізяславу.

63

За актовими печатями, його хрестильне ім’я — Прокопій, а в ченцях, за Любецьким синодиком, Василій.

64

У Новгород.

65

У Лавр. сказано, що Всеволод узяв заложників-новгородців ще перед тим, як до Новгорода наприкінці 1139 р. пішов Святослав Ольгович.

66

Святополка Мстиславича; оскільки він тут названий шурином (братом жінки) Всеволода Ольговича, то ясно, що Всеволод був одружений з дочкою Мстислава Володимировича, за Густ. — Марією, за Татіщевим — (Агафією).

67

3 6649 р. і по 6664 р. включно Іп. знову переходить з ультраберезневого на березневе літочислення.

68

Звениславу було видано, за польськими джерелами, за польського (шльонського) князя Болеслава Високого. Про це говориться також наприкінці 1142 р., і тому точно невідомо, коли вона вийшла заміж — у 1141/2 чи 1142/3 березневому році; обидві дати узгоджуються, якщо йдеться про лютий — березень 1142 р.

69

Ідеться про затриманих Всеволодом новгородців (див. вище під попереднім роком).

70

В Іп. і Хл. «на столѣ своего ему отца»; з Лавр, відомо, що новгородці пропонували свій стіл Юрієві Володимировичу.

71

Знамення це — гало (див. прим. 2 до 1099 р.).

72

За Татіщевим, у Всеволода був іще брат (Ігор).

73

Себто у свого чоловіка, Всеволода Ольговича.

74

Ідеться про Новгород-Сіверську волость.

75

У Лавр, тут уточнено, що Ігор Ольгович «пришедъ ста по Стрѣкви, и много пакости створиша, села пожгоша и жита попасоша; и стояше 2 місяця».

76

В Іп. тут повторно (хибно) додано «у Переяславля».

77

Див. про це прим. 2 до 1141 р.

78

Великий князь польський Владислав II Вигнанець, батько Болеслава Високого, син Болеслава Кривоустого, вів тоді боротьбу зі своїми меншими братами — Болеславом Кучерявим та Мешком III Старим; в Іп. і Хл. хибно «зяту», «зяти».

79

Додано з Лавр.

80

Ім’я — з Любецького синодика. Під цим же роком у Новг. І говориться, що оженився Святополк Мстиславич, привівши жону з Морави; за чеськими джерелами та дослідженнями, це була Єфимія, дочка удільного моравського князя Отто II Чорного.

81

На камені-валуні, знайденому біля города Друцька, є датований 7 травня 1171 р. напис, який свідчить, що хрестильне ім’я Рогволода, сина Рогволода-Бориса Всеславича, було Василій.

82

Метеорит падав такий великий, що було видно його диск. «Денна година» — рідкісне свідчення того, що в давні часи день і ніч, незалежно від пори року, ділилися на дванадцять годин різної тривалості.

83

Оскільки церква була побудована на честь (12) апостолів, то ясно, що освятили її 30 червня 1144 р., на храмове свято.

84

В Іп. «волею», у Хл. «неволею».

85

В Іп. тут пропущено попередній хід військової виправи, про яку розповідає Лавр. Десь незабаром після весілля в Ізяслава, коли сталася сварка між Всеволодом Ольговичем і Володимиром Володаревичем, величезна коаліція Всеволода рушила на Галич. Крім цього, Ізяслава Давидовича було послано привести половців. Війська прийшли до Теребовля. Сюди ж прийшов і Володимир, привівши свою підмогу, яку прислав йому молодий угорський король Гейза II на чолі зі своїм вуєм (дядьком по матері Олені), хорватським баном (начальником області-банату), угорським палатином Белушем; сам Володимир Володаревич був, за Татіщевим, угорськими джерелами та генеалогічними дослідженнями, одружений із Софією, дочкою угорського короля Коломана (Кальмана) від першого шлюбу, сестрою угорського короля Стефана. (Іштвана) II і зведеною сестрою Бориса, сина Єфимії Володимирівни (див. прим. 2 до 1112 р.).

Противники цілий тиждень ішли на північ по обох боках річки Серету, і лише у верхів’ї полки Всеволода перейшли цю річку, рушили далі і прийшли до Звенигорода, хоча мали намір битися на відомому місці ратей — на Рожнім полі, але Володимирко стояв на Голих горах. До коаліції Всеволода прилучився Ізяслав Давидович із половцями, який зайняв городи Ушицю і Микулин.

86

У Лавр, хибно «рѣка мѣлка».

87

У Лавр, «тысячю гривенъ серебра и двѣстѣ».

88

Він мав прозвище Берладник.

89

У Хл. «три дни».

90

Дочки Всеволодка Давидовича були двоюрідними внучками Володимира Всеволодовича Мономаха.

91

Дата закладин — не випадкова. 9 червня — день пам’яті св. Кирила Александрійського, патрона Всеволода-Кирила Ольговича.

92

Комета Галлея перебувала в перигелії (найближчій точці до Сонця) 29 квітня 1145 р., до середини травня вона була вранішньою зорею, а з 14 травня з’явилася на заході.

93

Тут в Іп. сім незаповнених рядків.

94

Жона його невідома; за Воскр., був у нього ще один брат Юрій, що помер 1143 р.

95

Єванг. від Матфія VII, 2.

96

Про це є лише коротка згадка під 1122 р. З німецьких та польських джерел відомо, що цей Петрко (Петро Власт, Властович, Влостович), одружений з Марією, дочкою Олега Святославича, перебував на службі у Володаря під час його походу на польські землі в 1122 р. (чи, за іншими даними, 1120 р.), але зрадив його — дав знати Болеславу Кривоустому про військову ситуацію, і Володаря схопили, напавши на нього вночі. За викуп Володаря поляки вимагали від його брата, осліпленого Василька, величезну суму. За польськими джерелами, було дано 2000 гривень срібла і багато дорогих речей. Значна частина цього багатства перепала зрадникові.

97

Після цього в Лавр. є таке свідчення: «Того же лѣта Кыевъ погорѣ, половина Подолья», а далі 1146 рік розпочинається звісткою: «Приде Володимеръ и взя Прилукъ». За дослідженнями, цей город Володимир Володаревич узяв після походу на нього в лютому — березні 1146 р., про, який розповідатиметься далі. За Лавр., Всеволод через це хотів ще раз піти на Володимира «с Бориша дни» (з 24 липня 1145 р.), для чого зібрав своїх братів «на Радосыни», але тяжко захворів і незабаром помер.

98

Вони були синами Мстислава Володимировича, троюрідного брата Всеволодового.

99

Тут в Іп. І Хл. залишено незаповненими сім рядків.

100

«Господи, помилуй» (гр.).

101

Отже, на цьому дніпровському острові у Всеволода був княжий двір.

102

В Іп. Хл. помилково «Володислава»; ідеться про Болеслава Високого, чоловіка дочки Всеволода Ольговича Звенислави; Володислав (Владислав) II Вигнанець, батько Болеслава Високого, був сватом Всеволода Ольговича.

103

У Татіщева про Всеволода Ольговича сказано: {«Сей великий князь був муж на зріст великий і вельми товстий, волосся на голові мав мало, борода широка, очі немалі, ніс довгий. Мудрий був у нарадах і судах, тому, кого хотів, того міг виправдати або звинуватити. Багато наложниць мав і більше веселощами, ніж справами, займався, через те киянам тягота від нього була велика. А як помер, то ледве чи по ньому хто-небудь, крім жінок любимих, заплакав. Більше ж були раді, але при цьому ще більше тяготи від Ігоря побоювалися, знаючи його лютий і гордий норов»).

104

Див. прим. З до 1093 р.

105

Мечники — державні виконавці, що здійснювали судові рішення.

106

В Іп. хибно «Зараба», у Хл. «Зароуба».

107

108

В Іп. І Хл. хибно «взять», у Єрмол. «възадъ».

109

В Іп. тут хибно повторено «Всеволодичь».

110

111

ѣ», у Хл. «если вам та дума будет в собѣ»; тут Коснятко має ім’я Къстяжко.

112

Псалом CXXXII, 1.

113

Тут уперше Івана Ростиславича названо Берладником (мабуть, князем берладським, хоча є й інші тлумачення). Звідки він утік — невідомо, але, очевидно, знову воював з Володимиром Володаревичем на пониззі Дунаю за свою волость Берладь.

114

Далі в Іп. І Хл. сім пустих рядків; утрачений текст перекладено за Воскр.

115

Бретяниця, або медуша — місце схову меду та інших напоїв і припасів. Залізні вироби. Дужки для відер, клямки, ножі, кресало, гвіздки.

116

В Іп. «не бѣитеся», у Хл. «не біитася»; можливо, треба перекласти — «не бійтеся».

117

Берковець — 10 пудів (бл. 164 кг).

118

Див. прим. 6 до 997 р.

119

Індитія — світлі і блискучі напресртольні шати.

120

Покрови, або плати — дорогоцінні (шовкові) убруси, якими покривають церковне начиння (чашу-потир і дискос).

121

Кація — кадильниця з ручкою, а не на ланцюжках.

122

Додано з Воскр.

123

Юрій Володимирович не був Святославу Ольговичу батьком. Слово «отець» тут, як і в інших випадках, означає старшого і сильнішого взагалі, який дбав про менших і слабших.

124

Тут в Іп. І Хл. шість незаповиених рядків. Утрачений текст перекладено за Воскр.

125

Зажитники — заготовлювачі хліба, харчів; фуражири.

126

В Іп. «бренидьець», у Хл. «берстець»; ідеться про воїнів, одягнутих броню, себто в лати або в кольчуги.

127

В Іп. хибно «на полъ», у Хл. «на полонъ».

128

В Іп. І Хл. хибно «воѣ», «воя».

129

Тобто все пограбував у басейні ріки Мсти.

130

Див. прим. 1 до 964 р.

131

Тобто у п’ятницю похвальної неділі — п’ятого тижня великого посту.

132

Додано з Лавр.

133

Ідеться про ті реліквії, які 989 р. Володимир Святославич привіз із Корсуня до Києва.

134

В Іп. хибно «славою», у Хл. «главою».

135

27 липня 1147 р. (дата відома з Лавр.) Ізяслав Мстиславич вибрав для поставлення Клима Смолятича митрополитом не випадково; в цей день була не лише неділя; це — день пам’яті св. Пантелеймона, патрона Ізяслава Мстиславича; Пантелеймон — хрестильне ім’я Ізяслава. Проти русина Клима, ставленика Ізяслава Мстиславича, виступили єпископ-грек Мануїл та єпископ Нифонт, можливо, також грек (русин?), прихильник Святослава Ольговича. Не зовсім ясно, скільки ж було єпископів на цьому дуже важливому зібранні. За Іп., їх сім, якщо вважати, що Нифонт і Мануїл були там присутні, або п’ять, коли їх не рахувати. У Лавр, говориться про шістьох єпископів; можливо, отже, що Мануїл та Нифонт на собор не прийшли, а шостим був єпископ туровський Іоаким, якого Ізяслав Мстиславич у 1146 р. привів до Києва. Аргумент Онофрія, що собор єпископів має право настановити митрополита, був канонічним, але на практиці єпископи цього робити не могли. Крім того, київський митрополит Михаїл, який у 1145 р. відбув (за Лавр.) до Константинополя, за Густ., тут 1147 р. помер; його заборона служити в київській Софії залишалася, і нового митрополита з Цесарограда прислано не було. Звичай благословляти патріархів рукою Іоанна Предтечі, про який говорить Онофрій, невідомий з візантійської церковної практики.

136

У цій змові, за Никон., брав участь також Андрій Ростиславич, син Ростислава Ярославича, князя рязанського і муромського, приїхавши до Чернігова з города Єльця; в Іп. цей князь не згадується.

137

Ольговичами в літопису часто називаються не лише сини Олега Святославича-Гориславича, але й сини його брата Давида.

138

Ідеться про Юрія Володимировича та його дітей, нащадків Володимира Мономаха.

139

Треба думати, що Ізяслав Мстиславич пішов на Альту, щоб там помолитись у церкві Бориса і Гліба (див. прим. 8 до 1117 р.) 5 вересня, в день убивства Гліба Володимировича; тільки так, очевидно, можна пояснити, чому Ізяслав, ідучи на Чернігів, неподалік од Києва трохи завернув на південь.

140

В Іп. «къ Снѣжатину», «отъ Нѣжатина», у Хл. «къ нежатиноу», «оть ньжатина»; в Єрмол. «кь няжатину», «оть Княжатина».

141

У Лавр. сказано, що Ізяслав перебрів Дніпро, став над Чорториєм («Черторыею») і звідси послав Уліба до Чернігова, а сам пішов на ріку Супій.

142

Ізяслава хотіли схопити, щоб потім обміняти на постриженого в ченці Ігоря Ольговича або вбити у відплату за Ігореву біду.

143

В Іп. «ни ясти»; треба, вважаю, «ни лети».

144

Цим послом, ймовірно, був київський боярин Петро Бориславич, котрий, мабуть, і писав літопис за часів Ізяслава Мстиславича та його сина Мстислава Ізяславича; тому й розповідь тут і далі має такий яскравий колорит особистої присутності.

145

Згадується повстання 1068 р., коли кияни звільнили з ув’язнення Всеслава Брячиславича і посадили його на київський стіл. Київський князь Ізяслав Ярославич тоді втік, навів поляків, а син Ізяслава Мстислав учинив криваву розправу над киянами.

146

Мається на увазі біблійна історія, про яку розповідається в книзі Іова: аби довести сатані, що Іов праведник, бог розоряє його, покриває проказою і наводить на нього інші тяжкі нещастя.

147

Посл. Павла до римлян VI, 8.

148

В Іп. хибно «по обаю»; у Лавр, «по обычаю».

149

Мантія, або паллій — верхнє монаше широке чорне одіння, без рукавів, що вільно спускається з плечей до ніг.

150

Свитка, або хітон — власяниця (волосяниця), яку одягають на ченця при його постриженні.

151

Іов І, 21.

152

Куди він примчав, з Іп. неясно. За Лавр., Володимир, будучи вже у дворі своєї матері, відіслав Ігоря на Кожухові (кожухові?) сіни (галерея-веранда другого поверху на стовпах), але люди, які виламали ворота і ввійшли у двір, побачили його на сінях, розбили сіни, стягнули князя з них і тут його вбили кінець сходів. Про те, що Ігоря ще живого потягли на Великий Ярославів двір і лише тут прикінчили його, як це сказано в Іп., у Лавр, не говориться.

153

У Татіщева тут додано, що коли Ігоря повели на Бабин торжок коло Десятинної церкви, то («Ігор, бачачи, що його хочуть убити, просив, аби йому дали священика висповідатися. Але народ кричав на Ігоря: «Коли ви з братом Всеволодом жінок і дочок наших брали на постелі і доми грабували, тоді попа- не питали! І тепер піп без надоби!»

154

Татіщев наводить таку характеристику Ігоря: («Сей Ігор Ольгович був муж хоробрий і великий любитель ловитви [зі псами і птицями] звірів і птахів, читальник книг [великий] і навчений церковних співів. Часто мені доводилося з ним у церкві співати, коли він був у Володимирі. Священиків мало поважав і постів не додержував, через що його в народі мало любили. На зріст був середній і сухий, смаглявий з лиця, волосся, супроти звичаю, носив довге, як піп, а борода була вузька і мала. Коли перебував у монастирі під сторожею, тоді старанно уставів чернечих додержувався, але чи удавано він так себе проявляв, чи цілком покаявся, сього я не знаю, бо лише один бог знає совість людини»).

Ці татіщевські відомості, де один із авторів літопису говорить про себе у першій особі і розповідає про своє особисте знайомство з Ігорем, знову ведуть, як вважають, до Петра Бориславича. Ігор був смаглявий з лиця, — ці риси передала йому мати-половчанка, дочка половецького хана Осулука, друга жона Олега Святославича.

155

За Никон, наступного року в Новгороді-Сіверському помер брат Ігоря Іван, якого Іп. і Лавр, не згадують.

156

За Лавр., його поклали на воза («на кола») біля Десятинної церкви і повезли на Подолля.

157

У Лавр. Володимир (йому було всього п’ятнадцять літ) посилає двох тисяцьких — Лазаря Саковського і Рагуйла Добринича.

158

Тобто Святослав Ольгович, Володимир та Ізяслав Давидовичі і Святослав Всеволодович.

159

У Лавр, уточнено — «в Новгородьскую божницю».

160

Гліба Юрійовича.

161

У Володимирі тоді сидів Володимир Андрійович, двоюрідний брат Ізяслава.

162

Ці війська дав Ізяславу Мстиславичу угорський король Гейза II, який десь у 1145–1 146 рр. одружився з його рідною сестрою Єфросинією (див. ще прим. 12 до 1149 р.), ім’я якої відоме з угорських джерел.

163

В Іп. хибно «держати», у Хл. «лежати».

164

В іп. хибно «оба», у Хл. «обаче».

165

За Татіщевим, з’їзд цей відбувся на Воздвижения, тобто 14 вересня.

166

Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович.

167

Новгород Великий; його забрав Ізяслав Мстиславич для свого сина Ярослава, вивівши звідти до Володимира-Волинського свого брата Святополка Мстиславича.

168

Цесарські землі — землі, що належали цесареві; так тоді нерідко називали великого князя київського.

169

Верхні землі — див. прим. 1 до 997 р.

170

Очевидно, це землі, де колись сиділи варяги.

171

Підвойський — дрібний урядовець, який передавав народові розпорядження властей.

172

Див. прим. З до 945 р.

173

Тобто новгородці так само поважають Ізяслава, як і його діда Володимира Мономаха, і його отця Мстислава Володимировича, котрий довго княжив у Новгороді Великому.

174

Ідеться про Володимира Мстиславича, невідому на ім’я жону Ізяслава Мстиславича (див. прим. 23 до 1151 р.) і його наймолодшого сина Ярополка.

175

Насад — човен з високими, набитими, «насадженими» бортами; насади згадуються і в «Слові о полку Ігоревім».

176

Ізяслав Мстиславич.

177

Тобто у великі руське свято — день пам’яті Бориса Гліба.

178

Очевидно, Петро Бориславич (див. трим. 16 і 26 до 1147 р.).

179

У Лавр. «на старую» нема.

180

Подальші дані Іп. свідчать, що він стояв тут тижнів зо два.

181

Додано з Лавр.

182

Розрахунки і та обставина, що 15 серпня — це день Успіння богородиці, дають підставу датувати цим числом виступ Ізяслава Мстиславича з Києва (в літописі неодноразово відзначено, що у важливі походи руські князі вирушали саме у ті чи інші свята, у дні пам’яті своїх християнських патронів).

183

Тобто не дав йому київського великокняжого стола.

184

В Іп. «цртвоуя» із «с» під титлом; перекладаємо «цесарствуючи», а не «царствуючи», оскільки текст Іп. уповноважує й «црь» (без «с» під титлом) перекладати як «цесар», бо тут же є багато паралельних форм «црь», «цря» із «с» під титлом (тобто треба читати тільки «цесарь», «цесаря»); слово «цар» залишаємо лише для біблійних цитат та окремих поодиноких випадків.

185

Ізяслав звернувся по допомогу до своїх родичів. Угорський король Гейза II. був чоловіком рідної сестри Ізяслава Єфросинії (див. прим. 1 до 1148 р.). Дочка Ізяславового брата Всеволода Верхуслава була першою жоною Болеслава Кучерявого, сина Болеслава Кривоустого (див. прим. 4 до 1137 р.). Одна дочка Болеслава Кривоустого, Агнеса, була жоною Ізяславового сина Мстислава; друга, невідома на ім'я, була, за польськими джерелами, жоною другого Ізяславового сина, Ярослава (за актовими печатями, його хрестильне ім'я — Іван). Дочка Ізяслава Євдоксія була жоною Мешка III Старого, сина Болеслава Кривоустого. Святополк Мстиславич (за актовими печатями, його хрестильне ім'я-Іван), третій брат Ізяслава, був одружений з Єфимією, дочкою Отто II Чорного (див. прим. 1 до 1143 р.), троюрідною сестрою чеського короля Владислава II, бо батьки Владислава II і Єфимії, тобто Владислав І та Отто II Чорний, були двоюрідними братами, синами Братислава II і Отто І Красивого, онуками Бржетислава І, батько якого, чеський князь Ольдржих (Ондроник), син Болеслава II Побожного, згадується в нашому літописі під 996 р.

186

Гейза II вів тоді тривалу війну з візантійським імператором Мануїлом І Комнином, який намагався забрати від Угорщини підвладні колись Візантії землі. Мануїл І Комнин був, до того ж, у родинних стосунках з Юрієм Володимировичем (див. прим. 7 до 1162 р.).

187

Ідеться про Володимира Володаревича, спільника і Юрія Володимировича, і Мануїла І Комнина, бо дочка Юрія Ольга була за сином Володимира Ярославом Осмомислом, а сестра Володимира Ірина — за Ісааком, стриєм Мануїла.

188

Оперезати мечем — возвести в рицарі.

189

У Хл. тут додано «и чехове», але чехи, як видно, на підмогу Ізяславові не прибули.

190

В Іп. після цього чотири з половиною порожні рядки; утрачений текст перекладено за Лавр.

191

Тут можна бачити натяк на те, що Андрій Юрійович знав твори свого діда, Володимира Мономаха, зокрема його «Молитву».

192

В Іп. «Ярославча смерть Изяславича»; у Лавр. «Ярославича смерть»; Андрій згадує про смерть Ізяслава Ярославича, вбитого 1078 р. на Нежатиній ниві ударом списа межи плечі.

193

Володимир Володаревич та Юрій Володимирович були сватами тому, що Ярослава Осмомисла, сина Володимирового, одружили з дочкою Юрія Володимировича Ольгою (див. прим. 14 та початок 1150 р.).

194

Тут в Іп. три. з половиною рядки не заповнено; у Хл. текст суцільний.

195

Псалом CXXXII, 1.

196

Єванг. від Матфія VI, 14; уривок із молитви «Отче наш».

197

В Іп. І Хл. помилково «Святославъ».

198

Єванг. від Матфія V, 9; в Іп.: тут прогалина в чотири рядки.

199

Єванг. від Матфія XVII, 20.

200

Перше посл. Іоанна Богослова IV, 20–21.

201

В Іп. «въ бидѣ», у Хл. «въ обидѣ».

202

В Іп. тут не заповнено три з половиною рядки.

203

Цю і наступні дати вирахувано на підставі татіщевських відомостей, що Юрій Володимирович удруге сів у Києві 28 серпня 1150 р., а також беручи до уваги навальний розвиток подій і відстані між Києвом, Каневом та ін., які треба було подолати «вборзѣ».

204

У Лавр, розповідається про раніший етап їхнього прибуття до Києва: «Володимерко же ста у Кыева. у Теремца, и Гюрги о тъ чинь приде къ Кыеву, и со Олговичи и с Давидовичема и со Всеволодичемь, и ста у Черторыѣ».

205

Додано з Лавр.

206

Карпатські гори.

207

В Іп. «послаша», у Хл. «послася».

208

Візантійський імператор Мануїл І Комнин (див. ще прим. 13 до 1149 р.).

209

До спорудженого в першій половиш XI ст. чернігівського Спаського собору згодом було прибудованії капелиуси-пальниці («тереми»), де ховали чернігівських князів: час перенесення останків Ігоря датуємо, у відповідності з усталеною традицією, 26 листопада — днем Ігоревого патрона Георгія Побідоносця.

210

В Іп. помилково «к Ростиславу», у Хл. «к Изяславоу».

211

Знаючи тогочасну міцну традицію, можна твердити, що й цей вирішальний для долі Ізяслава Мстиславича похід розпочали у велике святи (див. також прим. 9 до 1149 р.) — на Благовіщення, тобто 25 березня 1151 р., коли була ще й неділя; безперечно також, що Ізяслав планував Великдень (у 1151 році він припадав на 8 квітня) святкувати уже в Києві на княжому столі; так воно й сталося.

212

Нині вона називається Красногірка.

213

Як видно, Уша вже розливалася, наставала повінь.

214

Ця річка Криниця (староруське «криниця» — джерело) була, вважаємо, названа Святославовою тому, що саме тут відбувся символічний акт: малий Святослав Ігоревич кинув 945 р. списа, розпочавши знамениту битву з деревлянами, яка й привела до загибелі Іскоростеня і підкорення деревлян Києву. Нині ця річечка має назву Студениця (староруське «студенець» — джерело, криниця); біля неї є урочище-пагорб Студениця. Від Студениці до Іскоростеня (Коростеня) — близько 20 км,і тече ця річечка, якраз перетинаючи дорогу Київ-Білгород-Мичськ (Радомишль) — Іскоростень; біля Студениці дорога відгалужується також на Ушеськ.

215

У Лавр. Давидова Боженка не згадується, а написано «перебреде Днѣпр на Боровичѣ».

216

Згідно з актовими печатями, хрестильне ім'я Ростислава було Яків; жона його невідома.

217

218

В Іп. хибно «с моимь», у Хл. «с своимъ».

219

В Іп. тут хибно повторено «сыну».

220

В Іп. Хл. хибно «святои» (під титлом).

221

Майбутній герой «Слова о полку Ігоревім».

222

Тактична ситуація була така. Коли Ізяслав Мстиславич та інші князі святкували Юріїв день у Пісочному Городці, в загородній княжій резиденції-дворі Родунії (Радосині, чи «Раю»), то в цей самий день, 23 квітня, у день свого патрона Георгія Побідоносця, Юрій Володимирович зі своїми спільниками, дотримуючись традиції виходити в похід у ті чи інші свята, вирушив на Київ із Городка (Городця) Остерського і 24 квітня теж став у цьому ж дворі Родунії. Подальші хронологічні розрахунки (по неділю 6 травня 1151 р.) зроблено, виходячи з цієї первісної дати 23 квітня. До речі, знаменитий похід Ігоря-Георгія (Юрія) Святославича у 1185 р., оспіваний «Словом о полку Ігоревім», теж розпочався саме 23 квітня.

223

Додано з Лавр.

224

В Іп. хибно «во озеро Лубѣиское», у Хл. теж помилково «Доулѣбское»; у Лавр, «в озеро Долобьское».

225

В Іп. помилково «съ Ярославомъ», у Хл. «Володимиром».

226

В Іп. хибно «Гюргевичь», і в Хл. хибно «Гоургіи».

227

Цей другий брід через Дніпро відомий, він був трохи вище від Зарубського.

228

В Іп. «у язины»; треба, вважаємо, «у язвины»; язвина — яр; нора, підземний хід.

229

Літописець спеціально виділяє Бориславів двір тому, вважають, що це була оселя боярина Борислава, батька Петра Бориславича (див. прим. 16 і 26 до 1147 р. І прим. 5 до 1149 р.).

230

Ситуацію описано, дивлячись з гори Щековиці.

231

Додано з Воскр.

232

В Іп. хибно «к Вернену», у Хл. «к Черневу»; Юрій пішов не в цей город, а в напрямку до Чернева; йому не було потреби переходити на лівий берег Ірпеня (Ірпіні).

233

Вивчення показало, що став Юрій якраз на Василівській дорозі, що вела з Києва через Василів, Володарів, Мунарів на захід.

234

За Лавр., у четвер був такий сильний дощ із вітром, що війська не могли бачити одні одних тому в цей день битви не починали.

235

В Іп. Хл. хибно «в п'ятницю», «в пяток».

236

В Іп. «и позна и», у Хл. «и познаша его».

237

У Лавр, трохи інакше: «и [в] полудне прибѣгоша ко Днѣпру и переѣха Гюрги в лодьяхь у Витечева, а прочии перебредоша». За даними гідрометрії Дніпра, коло Вітечева (Увітичів) броду не було. Ріка тут була глибока, тому Юрій переплив її в човнах; решта війська перебрела Дніпро, як видно з Іп., коло Треполя, де справді була мілина, а значить, і брід, хоча й складний, через рукави Дніпра.

238

У Лавр. тут уточнено, що вони перебрели Дніпро коло города Заруба і стали табором «у Мажева селца», звідки приїжджали битися до Переяславля.

239

За польськими джерелами і дослідженнями, перша, невідома на ім'я, жона Ізяслава Мстиславича була принцесою з роду німецького імператора Священної Римської імперії Фрідріха Барбаросси.

240

241

Згадується похід угрів 1123 р. з королем Стефаном II на город Володимир у складі війська Ярослава Святополковича; Ярослава тут підступно вбили два ляхи.

242

Див. прим. 28 до 1146 р.

243

Король Гейза II був сином короля Бели II Сліпого.

244

Володимир боявся Єфросинії, рідної сестри Ізяслава Мстиславича, жони Гейзи II (див. прим. 1 до 1148 р.).

245

Ідеться про Стефана І Святого, першого короля угорського, за часів якого в Угорщині поширилося християнство в католицькому різновиді.

246

В Іп. І Хл. помилково «Борисовича» (див. прим. 16 і 26 до 1147 р., прим. 5 до 1149 р. та прим. 13 до 1151 р.).

247

Ідеться не про синів, а про внуків Ярослава Святославича; це були Ростислав Ярославич і його сини Андрій, Гліб і, можливо, Юрій, та синівці — Ігор та Володимир Святославичі.

248

Хоча а літопису про пору цього походу є лише згадка, що наприкінці його було «к заморозу», але знову, на підставі тогочасної міцної традиції символічного і детального планування таких походів, можна твердити, що й тепер Юрій вирушив у день свого патрона, осіннього Юрія, тобто 26 листопада, з тим, щоб Різдво (25 грудня) відсвяткувати уже в Чернігові. На цій основі і на підставі просторових розрахунків проставляємо деякі дати цього походу. Вони повністю узгоджуються з наступною татіщевською датою (22 січня 1153 р.).

249

Ізяслав Мстиславич.

250

У Лавр, уточнено деталі походу: «и поидоша к Чернигову, и перешедше Сновъ и сташа у Гуричева близь города, перешедше Канинъ».

251

З рязанськими князями.

252

Тобто порубали стовпи, якими було огороджено острог.

253

Тут у Татіщева є доповнення, що (16 лютого) вони («послали по всій області Сіверській коней і скот відбирати, а стодоли і двори Святославові, чого не могли брати, попалили; сіл же і селян не розоряли»).

254

Див. про нього прим. 7 до 1152 р. та ін.

255

Тут, мабуть, повинно було б бути якесь Володимирове зауваження.

256

Тобто, коли Володимир ішов зовнішньою галереєю, що з’єднувала другий поверх князівського палацу з хорами церкви.

257

Якщо це був приступ стенокардії — лікували правильно, якщо інфаркт — ні.

258

У Володимира був ще старший брат Ростислав, який в Іп. не згадується, але добре знаний через сина Івана Ростиславича Берладника від невідомої жони; за Татіщевим, Ростислав помер близько (1143 р.).

259

Це знаменитий зі «Слова о полку Ігоревім» Ярослав Осмомисл.

260

В Іп. хибно «своєму», у Хл. «моемоу».

261

В Іп. хибно «има», у Хл. «вама».

262

Після смерті першої дружини в 1151 р. Ізяслав оженився вдруге, згідно з грузинськими джерелами та дослідженнями, на Русудан, дочці грузинського царя Дмитрія (Деметре) І (див. ще початок 1154 р.).

263

Першого тижня великого посту (див. ще прим. 2 до 1074 р.).

264

Додано з Лавр; в Іп. «Изяславича Ярославича Романа посадиша»; в Іп. І Лавр, відомості про те, що Романа Ростиславича посадили в Новгороді — хибні; правильно у Новг. І «и въведоша Ростислава, сына Мстиславля, априля въ 17».

265

Знаючи непохитну традицію Юрія Володимировича виходити в похід у свій патрональний день, можна не сумніватися, що й на цей раз він вирушив 23 квітня 1154 р., в день Георгія-Юрія Побідоносця (див. ще прим. 9 до 1152 р.).

266

Стаєрів день — день Воздвиження (14 вересня).

267

Філіппів день- 14 листопада, день пам’яті апостола Філіппа, після якого розпочинається Пилипівка, Пилипів піст.

268

У Татіщева подано таку характеристику Ізяслава Мстиславича: («Сей великий князь був чесний і благовірний, славен у хоробрості; на зріст малий, але з лиця гарний, волосся коротке кучеряве і борода мала кругла; милостивий до всіх, не сріблолюбець і тих, що служили йому вірно, пребагато нагороджував; про добре управління і правосуддя дбав; був, однак, честолюбивим і не міг кривди честі своєї терпіти»).

269

Подальші дати (по час вступу Ізяслава Давидовича на київський стіл) вирахувано, виходячи з цього татішевського числа і відомостей Новг. І, що «иде Ростиславъ къ Чернигову ис Києва, сѣдевъ Кыевѣ неделю 1, и побѣдніла и».

270

У Лавр. тут сказано, що, відступивши, Гліб Юрійович з половцями «взя Пирятинь»

271

Тут чернечі келії затворників.

272

В Іп. помилково «подъ Изяславомъ», у Хл. перероблено на «подъ Ростиславом».

273

І тут можна твердити, що Юрій, дізнавшись про смерть Ізяслава в Києві у ніч на 14 листопада, вирушив у похід знову саме 26 листопада, у свій патрональний день. Розрахунки відстаней і той факт, що Юрій прибув до Смоленська після поразки Ростислава (15 грудня), повністю підтверджують виведену дату початку походу. Цей похід справді відбувся на початку зими.

274

За Новг. І, це дата введення Мстислава у Новгород.

275

Із синівцем, небожем, племінником Святослава Ольговича, а не Юрія.

276

В Іп. «ѣхалъ Киевѣ», у Хл. «взял Кыевъ»; у Лавр. «сѣль Кыевѣ».

277

У Новг. І «на вьрьбницю» (тобто 20 березня 1155 р.) въниде князь Гюрги Кыеву и сѣде на столѣ».

278

В Іп. Хл. помилково «осени»; у Лавр, «весны».

279

В Іп. хибно «Ростиславича», у Хл. І Лавр. «Ярославича».

280

На ім’я відомий лише один внук Вячеслава Володимировича, син Михайла Вячеславича Роман; з тексту виходить, що їх разом було три чи більше, і вони, очевидно, теж були синами саме Михайла, жона якого невідома; жона Вячеслава Володимировича теж невідома.

281

Див. прим. 12 до 1149 р.

282

Володимир був сином Мстислава Володимировича від другої його жони (Любави) (див. прим. 1 до 1132 р.).

283

В Іп. «посла посла», у Хл. хибно «посла».

284

Маються на увазі полонянки, яких нещодавно захопили берендії на чолі з Васильком Юрійовичем.

285

Ідеться про Василька Юрійовича.

286

3 Михалком і Всеволодом Юрійовичами.

287

Утрачена нині ікона богородиці «Пирогоща» (гр. — баштова) перебувала в київській церкві Пирогощій, яку закінчено будувати в 1136 р. І яка одержала назву від цієї ікони. Ікона богородиці, вивезена Андрієм Юрійовичем із Вишгорода до Володимира-Суздальського, нині експонується в Москві у Третьяковській галереї.

288

В Іп. І Хл. «15 день»; у Новг. І «априля въ 21» — ця дата правильна, бо Великдень у 1156 р. був 15 квітня.

289

Тобто, де звичайно молився князь-чернець Святоша-Миколай (Святослав Давидович).

290

У 1147–1151 рр. патріархом константинопольським був Миколай (Николай) IV Музалон, у 1151–1154 рр. — Феодот II.

291

Себто сів у 1147 р., коли звідти вийшов Ізяслав Давидович, без благословення Клима Смолятича як митрополита.

292

В Іп. І Хл., очевидно, помилково, «на Святослава на Всеволодича»; річ у тім, що Святослав Володимирович був рідним синівцем (небожем, племінником) Ізяслава Давидовича, а Святослав Всеволодович — двоюрідним.

293

З 6665 і по 6685 р. включно Іп. знову переходить із березневого на ультраберезневе літочислення. У Лавр, сказано, що Юрій пішов на Мстислава Ізяславича «тое же зимы». Отже, можна знову вважати, що й на цей раз він діяв традиційно (див. прим. 9 до 1152 р. та прим. 2 до 1154 р.) — виступив у похід у день свого патрона, 26 листопада, уже по твердій путі і до глибоких снігів (особливо в лісах) з тим, щоб Різдво відсвяткувати у Володимирі-Волинському. Подальші дати проставлено, виходячи з розрахунків темпу походу та відстаней і аналогічно до хронологічних даних походу Ізяслава Мстиславича з Володимира до Києва 25 березня — 6 квітня 1151 р.

294

Тобто городи по ріці Горині.

295

Святополк Юрійович — син Юрія Ярославича, очевидно, служебний князь Ярослава Володимировича.

296

Осменик — збирач торгового мита; пили, святкуючи Вознесіння, яке в 1157 р. припадало на 9 травня.

297

Додано з Лавр. У Татіщева наведено таку характеристику Юрія Володимировича: («Сей великий князь був на зріст немалий, товстий, з лиця білий, очі не вельми великі, ніс довгий і скривлений, борода мала, великий любитель жінок, солодких наїдків і пиття; більше про веселощі, ніж про справи і про воїнство дбав, бо все те перебувало під владою і наглядом вельмож його і любимців. І хоча, незважаючи на договори і справедливість, багато війн розпочинав, однак сам мало що робив, а більше діти і союзні князі, через що дуже кепське щастя мав і тричі задля недбалості своєї із Києва вигнаний був»}. Дослідження мініатюр Радзивіллівського літопису підтверджують правильність наведеного Татіщевим словесного портрета цього князя.

298

В Іп. хибно «въ 15», у Хл. «въ 19».

299

Неділя п'ятдесятниці —Зелена неділя, Трійця.

300

В Іп. хибно «Володимиръ», у Хл. «Володимерич».

301

Додано з Акад.

302

Ім’я відоме з «Синопсиса», історичного твору XVII ст.

303

Повой, повойник — жіноче покривало на голову, а також пелюшка, саван.

304

У Лавр. «мѣсяця мая въ 12 день»; жона Бориса невідома.

305

В Іп. «ныне», у Хл. «нынѣ»; треба, думається, «ны не».

306

Полочани згадують події, про які в літописі говориться коротко під 1151 р.

307

Братчина — святкова урочистість, на яку збиралися вскладчину парафіяни певної церкви; це найраніша звістка про існування братств на Русі.

308

Петровим днем (29 червня) закінчувався Петрів, або апостольський піст, Петрівка.

309

Аркадія тоді в Києві висвятили на єпископа (див. далі текст).

310

У Новг. І сказано, що Аркадія настановив єпископом митрополит Костянтин і повернувся він до Новгорода Великого 13 вересня, «на канонъ святого Въздвижения».

311

Оскільки в літопису далі сказано, що Мстислав Ізяславич із союзниками захопив Київ 22 грудня (тобто щоб тут бути уже на Різдво), а Ізяслав Давидович утік од Білгорода в ніч на 22 грудня (тобто 21 грудня фактично закінчилося його друге князювання в Києві), то, роблячи розрахунки назад (часові та просторові), можна твердити, що Ізяслав вирушив із Києва 6 грудня. Це було вельми шановане на Русі свято зимнього Миколи-чудотворця, і похід розпочинався традиційно. Очевидно, Ізяслав Давидовим, у свою чергу, планував Різдво святкувати уже в Галичі. Можливо, що 6 грудня було також патрональним днем Ізяслава Давидовича, і, отже, невідоме досі з жодних джерел його хрестильне ім’я могло бути Миколай. Ця гіпотеза підкріплюється тим, що Ізяславів дід Святослав Ярославич теж мав хрестильне ім’я Миколай. Відомо, що князі часто давали своїм синам імена дідів. Не випадково, мабуть, і старший брат Ізяслава Святоша (Святослав) Давидович постригся в ченці під ім’ям Миколая, як це видно з «Києво-Печерського патерика», де згадуються і його діти (безіменне).

312

Святославом Володимировичем.

313

В Іп. хибно «Мьстиславль».

314

Ідеться про дочку городенського князя Всеволода (Всеволодка) Давидовича, яка була спершу дружиною Володимира Давидовича.

315

В Іп. «възмя тяжкы рѣчи».

316

За Лавр., того ж 1159 р. Костянтин помер у Чернігові; він заповів, щоб його тіло викинули псам; так і було зроблено, але на другий день, за велінням Святослава Ольговича, митрополита поховали в Спаському соборі.

317

Хутром, очевидно, рідкісних вовків-альбіносів.

318

2 травня — день пам’яті перенесення мощей Бориса і Гліба.

319

Див. прим. 1 до 964 р.

320

Текст перекладено за Воскр; у попередньому абзаці два слова «до Путивля» явно не на місці; вони правильно вжиті тут.

321

Є підстави твердити, що це той самий Якун Мирославич, новгородський муж, якого в 1159 р. Ростислав посилав послом до Києва разом з Іваном Ручечником, смольнянином; тоді Якун посадничав у Новгороді, потім він там зникає, а незабаром у Києві в оточенні Ростислава з’являється Якун.

322

В Іп. хибно «Рославнаго», у Воскр. «Ростислава».

323

Володша під іменем Всеволода згадується у «Слові о полку Ігоревім»; жона його невідома.

324

В Іп. «Стоняничь» (з припискою над рядком «го»), у Хл. «Гостянич».

325

В Іп. помилково «Ростиславль», у Хл. «Ростиславь».

326

Тут уперше в літопису згадується цей знаменитий зі «Слова о полку Ігоревім» Всеволод «буй-тур».

327

В Іп. хибно «Ярославич Заславич (Изяслава)»; у Лавр. «Ярослава Изяславича».

328

За змістом розповіді Ігорів брід (очевидно, назва, пов’язана з ім’ям Ігоря Рюриковича) був на якійсь лівій притоці Десни між Черніговом і Виром. Оскільки Ізяслава не знайшли на відстані дня путі (до 50–80 км), доводиться твердити, що він дійшов тоді до річки Борзни (можливо, так вона називалася і в давнину), яку й збирався перебрести; далі розпочиналося згадане кількома рядками вище поле, відоме з карти лісів тієї епохи, і до города Вира, куди Ізяслав, до того ж, не дійшов, жодна значна річка дорогу не перетинала.

329

В Іп. І Хл. «и с Каепичи».

330

В Іп. І Хл. «к Зарытому».

331

Про цей самий похід на Вщиж і зустріч Андрія та Ізяслава щойно говорилося вище — там за північноволодимирським джерелом, тут — за південноруським.

332

У Лавр, послідовність і. мотивація подій інші: новгородці ніби вигнали Святослава Ростиславича тому, що його отець у Києві (невідомо чому) розправився з купцями новгородської колонії: «поморив браття їх у погребі і багатьох майно взяв».

333

За Новг. І, це дата вступу Мстислава на новгородський стіл.

334

В Іп. І Хл. хибно «въ 20 день»; затемнення було частковим.

335

Додано з Воскр.

336

На Ізяслава Давидовича.

337

Ростислав Мстиславич.

338

В Іп. «Божници».

339

В Іп. хибно «и дни престалъ», у Хл. «Днѣпръ стал».

340

Час битви обраний не випадково, — це день пам’яті Феодора Стратилата, воєводи-святого.

341

У Воскр. «ихъже бѣпоималъ Ростиславъ въ крамолѣ»; суть крамоли неясна, можливо, на неї натякає попередня розповідь, де один із мужів Ростислава лякає Олега Святославича.

342

Картину затемнення доповнено фантастичними деталями.

343

Ізяслав виступив із Києва 12 лютого, а був убитий 6 березня, тобто чотири тижні минути не могло; у літопису неповні тижні, місяці, роки часто рахуються за повні.

344

В Іп. «Генечевичь», у Хл. «Негечевич».

345

17 серпня 1161 р. сонячного затемнення, яке б спостерігалося на Русі, не було. Очевидно, тут ідеться про якесь атмосферне явище. Є також припущення, що тут (із помилкою у назві дня і місяця) говориться про сонячне затемнення, яке було в середу 17 січня 1162 р.

346

За Никон., у Володимира Святославича, жона якого невідома, було ще два старші брати — Давид (помер 1147 р., від невідомої жони мав сина Ігоря) та Ігор.

347

Торчський і Білгород були волостями Мстислава Ізяславича.

348

За актовими печатями, хрестильне ім’я Мстислава Ростиславича було Іван (Іоанн), а Ярополка Ростиславича — Федір.

349

Андрій просив дозволу їсти м’ясо від Великодня до неділі Всіх святих у середу і п’ятницю тоді, коли на ці пісні дні припадали свята; Леон частково порушив церковне правило; за ним дозволяється їсти м’ясо по середах і п’ятницях у великодній тиждень і в тиждень від Трійці до Всіх святих.

350

Це підтвердження того, що друга жона Юрія Володимировича була грекинею; його тісні зв’язки з Візантією відомі. Оскільки ж Мануїл І Комнин так щедро наділив обох дорослих синів другої жони Юрія, то задовільно пояснити це можна лише тим, що вона була, очевидно, сестрою Мануїла, дочкою Іоанна II Комнина.

351

В Іп. хибно «горн», у Хл. «городи».

352

За Лавр., відомий лише один син Мстислава (за актовими печатями — Федора) — Ярослав, який, теж за актовими печатями, мав хрестильне ім’я Гаврило; за Новг. І, він мав прозвище Красний.

353

Слова в дужках [рік і] додаємо тому, що Феодор прибув до Києва в серпні 1160 р., і ці десять місяців мали б минути у червні 1161, а не 1162 р.

354

Далі в усіх списках літописів прогалина, але текст зберігся у Татіщева, звідки його й подаємо в перекладі.

355

Патріархом константинопольським був тоді Лука Хрисоверг.

356

Святослав Всеволодович.

357

В Іп. «и съ пискупомъ»; потім виправлено на «и съ епискупомъ».

358

За Уставом Святослава Ольговича про церковну десятину 1137 р., його хрестильне ім’я було Миколай (Никола), а в ченцях (за Любецьким синодиком) — Гавриїл.

359

Андроник І Комнин, син Ісаака, внук Олексія І Комнина, двоюрідний брат (а не братан) тодішнього візантійського імператора Мануїла І Комнина, був двоюрідним братом також Ярослава Володимировича Осмомисла: дочку Володаря Ростиславича, сестру Володимира Володаревича, тітку Ярослава Ірину у свій час видали за Ісаака (див. прим. 1 до 1104 р.). Андроник претендував на візантійський трон, і Мануїл кинув його до тюрми, звідки він утік і подався до свого родича в Галич. Мануїлові це було небезпечно, бо Андроник нібито збирався піти на нього війною, і тому імператор замирився зі своїм двоюрідним братом.

360

Тобто на свято Петра і Павла.

361

Василько Ярополкович, син першої (невідомої на ім’я) жони Ярополка Ізяславича, був одружений (за польськими даними) з невідомою на ім’я дочкою великого князя польського Болеслава Кучерявого від другого шлюбу.

362

В Іп. І Хл. хибно «на Руси»; у Воскр. «на Рси»; у Єрмол. «на Роси».

363

В Іп. І Хл. помилково «Ярославъ»; у Воскр. «Ростиславъ»; за Новг. І, Іллю поставив єпископом у Новгород митрополит Іоанн «при князи русьстѣмь Ростиславі місяця марта въ 28, на вьрьбницю», а прибув він до Новгорода 11 травня 1165 р.

364

Руським купцям, що торгували з Греками.

365

Тобто перестрілювалися, не переходячи до бою врукопаш.

366

Треба думати, що побіг до города Городця на ріці Березині (див. 1162 р.). Більше Володар Глібович не згадується; у Лавр, під 1186 р. виступає його син Василько, князь логожський, а Татіщев під 1182 р. говорить про другого сина його (Володимира); князя мінського.

367

В Іп. «Славлю» хибно виправлено на «Всеславлю», у Хл. «Святославлю».

368

В Іп. І Хл. хибно «Ярославичь»; у Воскр. «Ярославь».

369

Тут ідеться про смерть невідомої на ім’я дочки Андрія Юрійовича, першої жони Олега (за Любецьким синодиком — Феодосія?) Святославича-Михайловича; далі під 1176 р. як шурин Олега діє невідомий на ім’я син Юрія Ростиславича (від невідомої жони), князя рязанського, отже, дочка цього Юрія (за Любецьким синодиком, вона, можна думати, мала ім’я Єфросинії?) була другою жоною Олега Святославича. В наступному реченні говориться про іншого Олега — Олега Святославича-Миколайовича, старшого брата Ігоря Святославича (героя «Слова о полку Ігоревім»).

370

Оскільки Боняк виступає в літопису як воєначальник уже в 1096 р., то в 1167 р. Йому, виходить, було щонайменше 90 літ (можливо, це був інший Боняк?).

371

Події, внесені до літопису під цим роком, стосуються в основному попереднього, 1166/7 р. Пересунено на рік уперед і наступні дати: 6677 (треба 6676 ультраберезневий, або 6675 березневий рік), 6678, 6679, 6680.

372

Додано з Воскр.

373

В Іп. І Хл. хибно «Иванъ Ярославичь. сынъ».

374

В Іп. «Семьюнови и попови», у Хл. «Семіонови попови», — ідеться про одну особу, а не про дві.

375

Див. прим. З до 1074 р.

376

В Іп. помилково «взимаше», у Хл. «възываше».

377

Ідеться про візантійського імператора й письменника Костянтина (Константина) Порфірогенета (Багрянородного); з тексту виходить, що хтось читав Ростиславові його твори.

378

Покладник може означати: спальник — людина, що дбала про стан княжих покоїв; скарбник; улюбленець.

379

Ростислав мав хрестильне ім’я Михайло.

380

Молитва із молебного канону богородиці, який співають в усякій душевній скорботі; скорочена і пристосована до особи Ростислава.

381

Ростислав почав самовладне князювати в Києві 12 квітня 1154 р. (короткочасне князювання Ізяслава Давидовича в 1161 р. не береться до уваги). У Татіщева Ростислав Мстиславич має таку характеристику: («Сей князь на зріст був середній, лице широке і борода кругла, широка. Дбав про церкву святу і ледве чи коли проминув співи, чин святительський шанував і багато ми лостині священикам, удовицям і вбогим давав. Про воїнство і суди не дбав, через що в ратях мало щастя мав, а в судах тивуни його поборами збагатились, і був од них убогим утиск»).

382

В Іп. І Хл. «Беглюковы»; але далі йдеться про Белуківну, його дочку.

383

За Лавр., після смерті Ростислава Мстиславича у Києві днів із п’ятдесят сидів його брат Володимир Мстиславич «мачушич», бо «выгна Мстиславъ Володимера Мстиславича ис Кыева, и иде в Половци Володимеръ; а сам сѣде в Кыевѣ». Отже, Василько Ярополкович і тивун Мстислава Ізяславича захопити Київ одразу після смерті Ростислава не змогли, — це видно з подальшої розповіді. Володимир Мстиславич, судячи з ситуації, сів на київський стіл близько 20 березня 1167 р. Оскільки ж 11 травня, як це теж видно з тексту, Володимир пішов уже з Треполя, то Київ він залишив десь 9 чи 10 травня, куди вже прийшов у цей день Ярополк Ізяславич.

384

Кирилівського монастиря, збудованого на честь Всеволода-Кирила Ольговича його жоною Марією Мстиславівною.

385

В Іп. І Хл. помилково «въ 19 день».

386

В Іп. І Хл. «Ярославля», але ясно, що тут ідеться про недавно померлого Ростислава Мстиславича.

387

Додано з Воскр.

388

Очевидно, батько Гліба Ростиславича, Ростислав Ярославич, був хрещеним батьком Володимира Мстиславича, і тому Гліба Андрій називає «отчичем» Володимира.

389

У рідної сестри Володимира Мстиславича, що була за покійним Всеволодом. Ольговичем.

390

У зруйнований Остерський Городок.

391

В Іп. І Хл. хибно «Ярославича».

392

За Никон., цей Мстислав начебто був сином Всеволода Мстиславича і помер він нібито в цьому поході, «тогда же на томь пути» Але в Іп. Ідеться про смерть Ярополка Ізяславича (за актовими печатями, його хрестильне ім’я було, можливо Стефан?); про смерть Мстислава тут нема й натяку, як нема згадки в Никон. про смерть Ярополка. Вважаємо, що в Никон., де ім’я Мстислава як сина Всеволода Мстиславича зустрічається єдиний раз в усій літописній спадщині, трапилась помилка; такого князя не було. Мстислав Всеволодкович — це добре відомий син Всеволодка Давидовича.

393

Тобто в суботу напередодні третьої неділі (день) великого посту, після якої іде вже четвертий (середохресний) тиждень цього посту (див. ще прим. З до 1111 р.).

394

В Іп. «от кощія от Гаврилкова. от Иславича», у Хл. «Изяславича». Кощій — хлопець, отрок (зокрема княжий); раб, бранець, полоняник. Як видно, полоняник-половець, що належав якомусь киянинові, очевидно, бояринові Гаврилку Ізяславичу, дав половцям звістку.

395

У Хл. виправлено на помилкове «Слѣпороду».

396

Бастії — воїни ватажка ковуїв Бастія.

397

В Іп. «за Въсколь», у Хл. «за Ворскол»; судячи з маршруту походу, під час якого князі дійшли до ріки Угла (Орелі) і Снопороду (Самари), далі вони гнали половців за ріку Оскол (Оскіл), а не назад до ріки Ворскола (Ворскли).

398

Сідельники — майстри, що робили сідла та іншу збрую.

399

В Іп. «гречнику», у Хл. «гречником»; ясно, що тут ідеться про гречників, руських купців, що торгували з Греками.

400

В Іп. хибно «на часть», у Хл. «на честь».

401

Див. про нього прим. 16 до 1147 р. та інші; отже, ясно, що цей текст, який викриває недостойний учинок братів Петра та Нестора Бориславичів, писав уже не Петро Бориславич, а ігумен Полікарп.

402

За Новг. І, це дата вступу Романа на новгородський стіл.

403

Див. прим. 2 до 1074 р.; тут — неділя, а не тиждень.

404

Тут — тиждень.

405

В Іп. І Хл., вважаємо, хибно «Серховицею»; не досить виразне або напівстерте кириличне «ю» у протооригіналі легко можна було прочитати як «се».

406

В Іп. І Хл. помилково «Сбыслава».

407

В Іп. І Хл. хибно «марта въ 8»; середа другого тижня великого посту в 1169 р. була 12 березня.

408

У Хл. тут додано «Дюрдевича».

409

За даними графіті Софії київської, Марія була дочкою Святослава Ольговича.

410

Або, отже, Гліб Всеволодович.

411

В Іп. «поидохомъ» (ми пішли, ми рушили); це підтвердження того, що літопис тоді вів ігумен Києво-Печерського монастиря Полікарп.

412

Тобто попи з вишгородської церкви мучеників Бориса і Гліба.

413

В Іп. хибно «въ 15 день», у Хл. вірно «въ 21 день».

414

Про цей похід коротко говорилося вище під 1171 р. Оскільки там Давид Ростиславич сказав, що в ніч на 21 лютого він дістав звістку про прихід Мстислава Ізяславича до Василева, то ясно, що той прибув до Києва десь уранці 22 лютого, в неділю; це якраз припадало на кінець першого тижня великого посту — Феодорової (Тіронової) неділі; ім’я Феодора (Стратилата), як знаємо, було хрестильним ім’ям Мстислава, тому зрозуміло, що виступив він у похід у день пам’яті свого патрона — 8 лютого 1170 р.

415

В Іп. «они», у Хл. «он».

416

В Іп. хибно «Борохова», у Хл. «Болохова».

417

Новг. І свідчить, що в лютому 1170 р. війська Андрія Юрійовича пішли на Новгород Великий; 25 лютого їх розбили новгородці, очолювані Романом Мстиславичем. Як видно з Іп., у цьому: поході брав участь і Святослав Ростиславич, (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Іван).

418

У Татіщева до цієї характеристики додано, що він («навчений був грецької мови і книги охоче читав»).

419

За Татіщевим, єпископ Федорець (Феодор) був братом Петра Бориславича (див. прим. 16 до 1147 р. та ін.), за Никон., — його сестричем, сином сестри.

420

Ідеться про знамениту ікону Богородицю, вивезену Андрієм Юрійовичем із Вишгорода до Володимира-Суздальського (див. прим. 13 до 1155 р.).

421

Псалом XXXVI, 38.

422

Єванг. від Матфїя VII, 2.

423

Посл. Іакова II, 13.

424

Джерело цитати установити не вдалося.

425

Псалом VII, 17.

426

Псалом VII, 16.

427

Далі Іп. текст переписано іншою рукою, тією самою, що й арк. 41–103.

428

У Татіщева сказано, що вкрай спотвореному Федорцю зрештою відрубали голову («і прокляли його собором, а книги, написані ним, на торзі перед народом спалили»}.

429

В Іп., Хл. І Лавр, «к Руськымъ», «к роускым», «к русьскимъ»; у Радз. І Акад. «корсуньскимъ»; київська сторона Дніпра у XII ст. називалася руською.

430

В Іп. тут, очевидно, хибно повторено «идѣть».

431

Китиця із кінського волосу на знамені, бунчук.

432

Київський літопис всюди розпочинає новий рік у лютому-березні. Тут кінцем року названо серпень; ймовірно, що джерело, звідки взято відомості про хворобу Мстислава Ізяславича, вело лік рокам за вересневим (візантійським) літочисленням, за яким новий рік розпочинався 1 вересня.

433

У Татіщева Мстислав Ізяславич схарактеризований так: («Сей князь на зріст був не вельми великий, але широкий плечима і міцний, так що лук його ледве чи хто натягнути міг. ний, волосся кучеряве і коротке носив. Мужній був у битві, любитель правди, задля його хоробрості всі князі його боялися і поважали. Хоча часто з жінками і дружиною веселився, але ні жінки, ні вино ним не володіли. Він завжди до урядування і до розпорядку був готовий, через те мало спав, а багато книг читав, і в радах про урядування землею з вельможами трудився, і дітей своїх старанно тою навчав, кажучи їм, що честь і користь князя полягає у правосудді, урядуванні і хоробрості»).

434

Про цей похід на Великий Новгород у лютому 1170 р. уже говорилося вище (див. прим. 4 до 1172 р.); останні сім слів («на Романа… Новгорода») в Іп. І Хл. вписано не на своєму місці — після «воєводу-таки свого».

435

В Іп. І Хл. хибно «Жирославича»; у Лавр. «Жидиславичемъ».

436

За Новг. І, Роман Мстиславич з новгородцями під вечір 25 лютого 1170 р. так розправився з нападниками: «овы исѣкоша, а другыя измаша, а прокъ ихъ злѣотбѣгоша, и купляху суждальць по 2 ногатѣ».

437

Великий піст у 1170 р. був із 16 лютого по 4 квітня.

438

Ідеться про міста Содом і Гоморру, які, за Біблією (Буття, XIX), бог спалив за гріхи їхніх жителів (насправді вони загинули від землетрусу). Тим часом жителів ассірійської столиці Ніневії, які теж грішили, але не вміли відрізнити правої руки від лівої І покаялися за свої гріхи, бог помилував (Кн. Іони).

439

Псалом CXVII, 18.

440

Додано з Лавр.

441

Див. прим. 19 до 1172 р. Новг. І свідчить, що 4 жовтня 1170 р. у Новгород прибув новий князь Рюрик Ростиславич, прийшовши сюди із Смоленська. Значить, Роман Мстиславич виїхав із Новгорода десь у вересні, дізнавшись про смерть батька, що сталася 19 серпня. Слова «того ж року наприкінці» знову вказують на вересневе літочислення.

442

В Іп. хибно «за»; треба «да».

443

В Іп. хибно «августа въ 8 день»; розрахунки відстаней показують, що звичайно дорога зі Смоленська до Новгорода тривала приблизно два тижні.

444

Цей Святополк (Святополк Юрійович?) був, можливо, служебним князем Ярослава Осмомисла.

445

Ідеться про нешлюбну жону Ярослава Настасію (Анастасію).

446

На землі волзьких болгар.

447

В Іп. І Хл. «въ 15 день»; масляна неділя припадала на цей день у 1170 р., але тоді ще був живий Гліб Юрійович; із тексту цілком ясно, що тут ідеться не про день — масляну неділю, а про тиждень масляниці, який у 1171 р. припадав на 1–7 лютого, отже, вірною буде дата 5 лютого, а день тоді був п’ятниця.

448

У Мстислава Андрійовича від невідомої жони був син Василій.

449

Цей Юрій Андрійович, вигнаний навесні 1175 р. новгородцями з Новгорода, потім дядьком (стриєм) Всеволодом Юрійовичем із Володимирської землі, подався до половців, а наприкінці 1185 р. одружився з царицею Грузії Тамар (Тамарою), де намагався захопити всю владу у свої руки. Через два роки, не витримавши його різного мерзенного неподобства і заявивши: «Я не в силах випрямити тінь кривого дерева», — Тамар наказала вислати його до Константинополя, звідки він, як родич візантійських імператорів, потім двічі безуспішно пробував захопити грузинський престол. Дальша доля його невідома. В Андрія Юрійовича був іще один син, Гліб, не відомий з літописів, якого поховали у Володимирі, в Успенському соборі.

450

В Іп. «мѣсяця маия въ 30 прѣставися русальноѣ недѣлѣ в недѣлю», у Хл. «маа въ 10 преставися русалное недѣли в понед[ѣлникъ]», і ця дата — вірна; про русальну неділю (тиждень) див. прим. 1 до 1177 р.

451

Чотири місяці —це лютий, березень, квітень і перша третина травня; маємо типову літописну хронологію, де неповні дати рахуються за повні.

452

За Татіщевим, після смерті Володимира Мстиславича у Києві сів Михалко Юрійович; враховуючи ситуацію, можна твердити, що до Києва він прибув 12 чи 13 травня 1171 р.

453

За німецькими джерелами, Ярополкова дочка Вислава (Вишеслава?) від невідомої жони була першою жоною західнопоморського (щецінського) князя Богуслава II.

454

За Любецьким синодиком, ім’я жони Ярослава Всеволодовича — Ірина.

455

Див. прим. 8 до 1146 р.

456

Себто в ніч на п’яту суботу (похвальну) великого посту; в 1173 р. ця субота припадала на 24 березня.

457

В Іп. І Хл. хибно «Панель»; 1 посл. Петра V, 5.

458

Мстислав Безокий і Ярополк — це сини Ростислава Юрійовича, онуки Юрія Володимировича Оскільки, як видно далі, війська Андрія на чолі з Михалком і Всеволодом Юрійовичами, а також війська Ольговичів. очолені Святославом Всеволодовичем, пішли від Києва 8 вересня, то ясно, що вступили вони сюди 6 вересня, в один із патрональних днів Михалка (чудо архангела Михаїла). Святослав Всеволодович із Києва не пішов, і, отже, як «старший од усіх», він і зайняв 6 вересня (уже вдруге) київський стіл, хоч і ненадовго, до 18 чи 19 грудня 1173 р., коли примушений був утекти, бо вже (20 грудня), за Татіщевим, на цей стіл сів Ярослав Ізяславич.

459

В Іп. хибно «ратьныхь», у Хл. «раненых».

460

В Іп. І Хл. помилково «Павла»; 1 посл. Петра V, 6 (виклад).

461

Києва.

462

За Лавр., Святослав Всеволодович сидів у Києві 12 днів; дід Святослава Ольговича, тобто Олег Святославич, у Києві не сидів ніколи (див. вище: «на столі діда свойого»); так само слова Святослава, сказані ним вище, «ми одного діда єсмо внуки», означають, що Святослав і Ярослав Ізяславич були нащадками одного предка (прапрадіда і прапрапрадіда) Ярослава Володимировича Мудрого.

463

Невідому на ім’я дочку князя польського Болеслава Кривоустого (див. прим. 12 до 1149 р.).

464

Уже відзначалося, що Ольговичами називали усіх нащадків Олега Святославича-«Гориславича».

465

Тобто іноземну колонію в Києві та чужоземних купців.

466

Джерело цитати встановити не вдалося.

467

За Лавр., Воскр. І Никон., у Юрія Володимировича від невідомої жони залишилося три сини: Володимир, Давид і Юрій-Георгій; Давид Юрійович (у ченцях — Петро) мав, за цими ж літописами, теж від невідомої жони, двох синів — Святослава та Юрія-Георгія, а також, за Татіщевим, дочку (Євдокію), що була жоною володимиро-суздальського князя Святослава Всеволодовича; Юрій Юрійович мав сина Олега від невідомої жони.

468

У Лавр. сказано трохи інакше і вірніше — сам Роман із братами просив, щоб йому дали київський стіл.

469

В Іп. «въ 28 и день», у Хл. ця сама дата; у Лавр, «июня въ 29 день, на память святою апостолу Петра и Павла, в суботу на ночь»; в Іп. далі також наводиться точна дата убивства; за церковним календарем, наступний день розпочинається з вечерні попереднього (а не з опівночі, як це прийнято астрономічне).

470

Єрусалим — дарохранильниця у вигляді маленької церкви.

471

Ріпіди — опахала; золоті чи срібні кружки із зображенням шестикрилих херувимів, прикріплені до ручок; два диякони, стоячи обабіч престолу, повівають ними над святими дарами після освячення їх.

472

Кандила — різні підсвічники, стоячі й висячі; висячі світильники називались полікандило (від 7 до 12 свічок) і панікандило (понад 12 свічок).

473

Тобто оббито листами позолоченої міді.

474

Сінь, або ківорій — навіс із дорогої оздобленої матерії, який у деяких церквах напинали над престолом; ківорій або підвішували до склепіння, або укріплювали на колонах, що стояли довкола престолу. Розкопки княжого замку і палацової церкви Різдва богородиці у Боголюбому показали, що згаданий у літопису ківорій являв собою, очевидно, окрему споруду зовні церкви, поблизу її західних дверей.

475

Деісус —ікона (одна або три), де в центрі зображено Ісуса Христа в царському одінні, а праворуч і ліворуч у молитовних позах Богородицю та Іоанна Хрестителя.

476

Закінчення цього опису треба читати нижче, через абзац — текст «верх же він золотом прикрасив» до «і по склепіннях навколо»; тут один опис пристосовано до двох церков — однобанної Різдва богородиці у Боголюбому і п’ятибанного Успенського собору у Володимирі-Суздальському.

477

Амвон — середина солеї (підвищеного місця перед іконостасом) проти царських врат, на якій читають Євангелія, проголошують проповіді тощо.

478

Пояс — тут: аркатурний пояс, верхня частина церковних стін, на якій робили різні оздоблення.

479

Вітрила — флюгери.

480

Єванг. від Матфія XXV, 40.

481

Псалом СХІ, 5, 6.

482

Єванг. від Матфія XXVII, 25.

483

Єванг. від Іоанна XV, 13 і від Луки XIV, 26 (або 27 чи 33).

484

В Іп. хибно «благолюбивии», у Хл. «боголюбивыи»

485

3 літопису не цілком зрозуміло, чиїм зятем був Петро Кучков (Кучкович), хто такий Яким Кучкович. Ситуація прояснюється на основі даних «Повѣсти о зачалѣ царствующего града Москви», які відомі також за іншими джерелами і наведені у Татіщева. Коло ріки Москви було відоме з літопису село Кучкове, власність великого боярина (за Татіщевим — тисяцького) Степана Івановича Кучка. 1147 р. сюди приїхав Юрій Володимирович і, будучи жонатим («другые жены многи приводя, веселяся почасту») та п’ючи з дружиною, взяв собі за полюбовницю і піддатливу красуню, жону Кучка. Обурений Кучко запер свою жінку під замок. Юрій за це його вбив, а дочку забитого Улиту тут же віддав за свого сина Андрія (за «Синопсисом» його друге ім’я — Китай), можливо, уже один (чи більше) раз одруженого на невідомій жінці, бо тоді йому було добрих 35 літ. Справили весілля, на яке приїхали, зокрема, чернігівський князь Святослав Ольгович із сином Олегом, привізши Юрієві в дарунок гепарда (див. про це під 1147 р.). Забрали тоді й обох малолітніх сиріт, синів Кучка — Петра і Якима, котрі потім жили у Володимирі-Суздальському. Пройшли роки. Петро Кучков, як виходить, одружився з дочкою Якима, улюбленого слуги Андрія Юрійовича. Яким Кучкович, мабуть, був іще парубком. З цих же джерел відомо, що брат Андрія Юрійовича Михалко (чи Всеволод?) тоді ж убив учасників змови, а третю (?) жону Андрія, родом, за Татіщевим, (ясиню) (осетинку) чи, за іншими припущеннями, булгарку, теж скарали чи заслали в монастир. Можна припустити, отже, що ясин Амбал, ключник Андрія Юрійовича, був родичем його третьої (?) жони.

486

В Іп. хибно «вынялы», у Хл. «выняль».

487

Горясір — убивця, який 1015 р. за наказом Святополка Окаянного звелів зарізати Гліба Володимировича.

488

Див. прим. 18 до 1147 р.

489

На мініатюрі Радз. Йому відрубують ліву руку, як і було насправді; це підтверджено антропологічним обстеженням скелета князя.

490

Ковер — різновид килима; корзно — плащ, накидка (див. ще прим. 34 до 1015 р.).

491

Притвор — вхідна частина церкви; тут мовиться про зовнішній не покритий дахом притвор (паперть).

492

Посл. Павла до римлян IV, 15.

493

Див. прим. 13 до 1155 р.

494

Посл. Павла до римлян XIII.

495

Посл. Павла до римлян XIII, 2, 4.

496

Див. прим. 8 до 945 р.

497

Це народне голосіння, яке дає цінну фактичну інформацію, тлумачили по-різному. Наш переклад точно передає оригінал. І ситуація ясна, у ній яскраво виступає момент авторської присутності. Убитого Андрія везуть із Боголюбого до Володимира. Біля Срібних воріт його зустрічає, плачучи, народ. Процесія іде в город, проходить мимо натовпу до Успенського собору, що виблискує своїм золотим порталом («врата», «ворота» — канонічна назва церковних вхідних дверей). Покійного вносять «в ту церкву тими золотими воротами». Згідно з народними уявленнями, покійник поїхав у далекий край. Андрій, якого внесли через золоті ворота в Успенську церкву, — голосять люди, — поїхав, очевидно, до Києва, здобути який він так жадав.

Мідні позолочені ворота володимирського Успенського собору, оздоблені різними зображеннями, були, безумовно, подібні до дверей боголюбовської церкви Різдва богородиці, в якої «і двері ж, і одвірки золотом-таки оковано». Як свідчить голосіння, за розпорядженням Андрія і на його кошти ворота Успенського собору було зроблено («послав був робити тій церкві») у Києві, на Великім Ярославовім дворі, де, отже, працювали видатні майстри-декоратори. Ці ж кияни, що створили золоті ворота собору, були, безсумнівно, у складі тих «изъ всѣхъ земль мастеры» (Лавр., 1160 р.), які в 1160 р. оздоблювали золотом («хочу спорудити церкву таку саму, як і ворота сі золоті») закладений ще 8 квітня 1157 р. Успенський собор. Ворота собору було виготовлено і встановлено в стіну до того, як почалося оздоблення храму, — це звичайна послідовність опоряджувальних робіт. Є підстави твердити, що київські майстри брали участь і в побудові Золотих воріт города Володимира; вони за головними розмірами дуже близькі до Золотих воріт Києва.

498

Посл. Павла до євреїв XII, 6, 7.

499

Що це за Андрієві брати — Роман і Давид, літописи не уточнюють; у покажчиках до літописів їхні імена випущено. Традиційною є думка, що тут маються на увазі Борис-Роман і Гліб-Давид Володимировичі, убиті 1015 року за наказом Святополка Ярополковича Окаянного, як брати Андрія за своєю долею, його духовні брати, котрих чекає райське блаженство за перенесені муки.

500

Юрій.

501

Гліба Ростиславича рязанського, сина Ростислава Ярославича від невідомої жони; оскільки ж Мстислав і Ярополк Ростиславичі названі шуринами, братами жінки Гліба, то ясно, що вона була дочкою Ростислава Юрійовича.

502

В Іп. «генваря въ 3 день масопустьнои недѣлѣ во вторникъ»; у Хл. І Лавр, ця сама помилкова дата; з «Хроніки Лівонії» Генріха Латвійського відомий ще син Всеслава Васильковича Володимир, князь полоцький.

503

Див. прим. 12 до 996 р. та прим. 4 до 1093 р.

504

У Лавр. «городи».

505

Див. прим. до 1175 р.

506

В Іп. хибно «Лакшу», у Хл. «Коулашкоу».

507

У Хл. «загородя».

508

Себто, сталеві лати і кольчуги блищали, як лід.

509

В Іп. І Лавр. «Мстиславичи», — тобто дружина, вої Мстислава.

510

Ім’я Февронії відоме з Лавр.; так само ім’я Марії, за грузинськими джерелами, — осетинки, відоме з Лавр.; вона померла 19 березня 1205 р., незадовго перед цим прийнявши чернецтво під ім’ям Марфи (на честь імені своєї сестри Марфи); 1209 р. Всеволод Юрійович оженився вдруге, за Воскр., на Любові, дочці князя вітебського Василька Брячиславича, одруженого (за дослідженнями) з невідомою на ім’я дочкою Давида Ростиславича; Василько, за дослідженнями, мав ще сина Брячислава, жінка якого невідома; дочка Брячиславова, яка, за Татіщевим, мала ім’я (Прасковія), а за іншими даними — Олександра, була, за Новг. І, дружиною Олександра Ярославича Невського.

511

Ім’я цього синівця (племінника) Гліба Ростиславича, сина Юрія Ростиславича — невідоме; і сам Юрій, власне, ніде не згадується.

512

Далі 18 рядків до кінця другого стовпця 212 арк. (423 с.) і зворот 212 арк. (424 с.) в оригіналі не заповнені; з 213 арк. (425 с.) і до кінця літопис переписано четвертою рукою.

513

Русальна неділя (тиждень) розпочиналася в неділю через шість тижнів після Великодня і передувала Трійці; у 1176 р. вона припадала на 16–22 травня. Четвер русального тижня називався «русалчиним Великоднем».

514

Тобто не покарав свого брата Давида.

515

В Іп. хибно «Рослава», у Хл. «Ярослава».

516

Отже, невідома на ім’я дочка Святослава Всеволодовича була жоною Мстислава Володимировича.

517

Перед цим в Іп. І Хл. прогалина. Судячи з Лавр., перед словами «люди ж володимирські» була розповідь про події у Володимиро-Суздальській землі: смерть Михалка Юрійовича в ніч на 20 червня 1176 р., початок князювання у Володимирі Всеволода Юрійовича, перемога його 27 червня над синівцем Мстиславом Ростиславичем, онуком Юрія Володимировича, спалення восени 1176 р. Глібом Ростиславичем рязанським Москви, похід його взимку 1176/7 р. на Всеволода, довге стояння військ на ріці Кулакші, перемога Всеволода над Глібом 7 березня 1177 р. І повернення його до Володимира, де його зустрічають володимирці.

У Татіщева наведено таку характеристику померлого Михалка Юрійовича: «На зріст був малий, і сухий, борода вузька і довга, волосся довге і кучеряве, ніс нагнутий; вельми навчений був [святого] Писання, з греками і латинами говорив їхніми мовами так, як руською, але про віру ніколи суперечок мати не хотів і не любив, вважаючи, що всі суперечки від гордості або невігластва духовних виникають, а закон божий для всіх є один»

518

Звідси ясно, що невідома на ім’я дочка Гліба Ростиславича вийшла за Мстислава Ростиславича, але, за дослідженнями, це була його друга жона; першою ж була, за дослідженнями, також невідома на ім’я дочка Ярослава Володимировича Осмомисла; її, за даними угорських джерел, ще малою посватали за майбутнього угорського короля Стефана (Іштвана) III, відіслали на виховання в Угри, але шлюб цей у 1164 році розладнався, бо Ярослав Володимирович виступив на боці візантійського імператора Мануїла І Комнина, свого родича, у його війні з уграми. Отже, незабаром її видали за Мстислава, бо тільки так можна пояснити той факт, що син Мстислава Ростиславича, теж Мстислав (Удатний), законно запрошувався і сидів деякий час на галицькому столі.

Крім Романа, у Гліба Ростиславича було (за Лавр., Воскр., «Русским временником» та «Повѣстьо о разорении Рязани Батыемъ») п’ять синів: 1. Ігор, одружений з Агрипиною (дочкою Ростислава Мстиславича), який мав трьох синів — Інгваря, Романа, Юрія-Георгія та дочку Феодосію, третю жону Ярослава Всеволодовича (в черницях — Єфросинію); Інгвар, у свою чергу, від невідомої жони мав чотирьох синів — Романа-Гліба (?), Юрія-Георгія, Олега Красного, Інгваря-Кузьму та дочку Євдокію (за Татіщевим- (Надію», жону Володимира Костянтиновича (який залишив синів Андрія та Романа); 2. Володимир, який від невідомої жони мав чотирьох синів: Гліба (одруженого з дочкою Давида Ростиславича), Олега, Костянтина (який від невідомої жони мав сина Остафія) та Ізяслава; 3. Всеволод, який від невідомої жони мав сина кир-Михайла, одруженого з дочкою Всеволода Святославича Чермного (за Татіщевим — (Вірою)), а кир-Михайло мав сина, невідомого на ім’я; 4. Святослав, який від невідомої жони мав трьох синів: Святослава, Мстислава і Ростислава (одруженого з невідомою на ім’я дочкою Давида Ростиславича); 5. Ярослав, одружений із Всеславою, дочкою Рюрика Ростиславича.

При цьому Гліб Володимирович разом із братом Костянтином 20 липня 1217 р. організував убивство рідного брата Ізяслава та п’яти двоюрідних братів: Романа Ігоревича, кир-Михайла Всеволодовича і синів Святослава Глібовича — Святослава, Ростислава і, очевидно, Мстислава.

519

Тобто ігумена Єлецького монастиря з церквою Успіння богородиці (Успенським собором).

520

У Хл. «іюл(я) 31».

521

За Новг. І, у Мстислава був син Святослав (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Агафоник) від першої, невідомої, жони; удруге Мстислав оженився на дочці новгородського посадника Якуна Мирославича.

522

3 6686 по 6708 р. (у Хл. по 6706 р.) включно Іп знову переходить в основному з ультраберезневого на березневе літочислення; при цьому відомостей про події 6686 (1178/9) березневого року в літопису нема.

523

Княже ім’я його було Мстислав.

524

Тут зять — чоловік сестри; отже, жоною Всеслава Васильковича була невідома на ім’я дочка великого князя київського Ростислава Мстиславича.

525

Це той самий боярин, що був найближчою довіреною особою отця Мстиславового, Ростислава Мстиславича. Старшим братом Володимира, за Лавр., був Мстислав Удатний (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Федір; далі він неодноразово виступатиме в Іп., див. також прим. 6 до 1177 р.); молодшим, очевидно, був Давид (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Гліб). За Новг. І, Володимир мав від невідомої жони сина Ярослава (див. ще прим. 2 до 1130 р.) і дочку, яку було видано, згідно з «Хронікою Лівонії» Генріха Латвійського, за рицаря-воєводу Теодеріха (Дітріха) фон Буксгевдена, брата першого ризького єпископа-місіонера Альберта. Ярослав, у свою чергу, мав від першого шлюбу з невідомою жоною сина, який 1243 р. убив свою мачуху Євпраксію Рогволодівну.

526

У Новг. І «июня въ 14»; у Лавр, «в суботу 50-ю»; отже, помер Мстислав Ростиславич (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Федір) у ніч із п’ятниці на суботу, з 13 на 14 червня 1180 р.

527

В Іп. І Хл. помилково «Всеволода».

528

У Татіщева додано: («волосся мало, тільки на потилиці мав»}.

529

В Густ. І в Татіщева дочка великого князя польського Казимира II Справедливого названа Марією (в Любецькому синодику — Анастасією, а Всеволод — Данилом) і поєднана, вважаємо, з іншою Марією (за Татіщевим — (Агафією)), дочкою Мстислава Володимировича, удовою Всеволода Ольговича, про смерть якої ідеться тут же, через два абзаци.

530

Ім’я з Татіщева; в Любецькому синодику вона має ім’я Євдокія, а Володимир — ім’я Борис.

531

В Іп. хибно «дѣломъ», у Хл. «діаволом».

532

Далі в Іп. виступатиме її молодша сеогра Верхуслава, за «Києво-Печерським патериком» — Анастасія; з Лавр. відомі дві старші сестри Збислави — Олена і Всеслава (за Любецьким синодиком — Євпраксія?); отже, друга (чи третя) дочка Всеволода Юрійовича невідома.

533

В Іп. І Хл. 6687 р. пропущено.

534

Значить, дочка Святослава Всеволодовича була за Романом Глібовичем; ім’я її невідоме.

535

Тобто, серед нащадків Володимира Мономаха (див. ще прим. 10 до 1147 р.).

536

В Іп. хибно «дро», у Хл. «добро».

537

Роман Ростиславич (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Борис) уподібнюється до Бориса-Романа Володимировича, якого разом із братом Глібом-Давидом забито 1015 р. за наказом Святополка Ярополковича.

538

У Татіщева маємо світський аспект характеристики Романа Ростиславича: («Він був вельми навчений усяких наук, а оскільки він сам честь, славу і багатство зневажав, неправди тяжко ненавидів, то, хоча в молодості багаторазово хоробрість проявив і вельми сильним був, війни він ненавидів, хіба що примушений [до цього] був. Так він часто у бесідах братів своїх і вельмож цього повчав і до учення молодих людей спонукав, влаштувавши для цього училища, і вчителів — греків і латиністів — своєю казною утримував, і не хотів мати священиків невчених. І так на це він маєтність свою вичерпав, що на погреб його смольняни примушені були давати срібло і куни, скільки хто хотів. А що всі народом його любили, то зібрали таку силу, що більше було, ніж князеві в рік приходило»).

539

У «Слові о полку Ігоревім» згадується ще інший брат Брячислава (жона його невідома) — Ізяслав, а також Всеволод, невідомий з інших джерел; безсумнівно, що Володша літопису — це і є Всеволод.

540

Микула Володшич (Всеволодович) відомий лише через своїх синів — Всеслава та Ізяслава: жона його теж невідома.

541

В Густ. під 1160 р. згадується Глібів брат, як вважають, Всеслав із Полоцька.

542

В Іп. І Хл. хибно «по Лобьскоу», «в подлобьскоу».

543

Ідеться про військо Мстислава Мстиславича Удатного.

544

Отже, війська прийшли з Білгорода і з Треполя; щоб перейти на лівий берег Дніпра, треба було переправитися на Вітечівському броді.

545

Військо Мстислава Володимировича, сина Володимира Метиславича «мачушича».

546

У Новг. І «на зиму».

547

548

Імена Анастасії і ясині (осетинки) Марфи є в Любецькому синодику, де Гліб має хрестильне ім’я Пахомій, а Мстислав — Пантелеймон.

549

Галія — різновид великих суден (про насади див. прим. 2 до 1149 р.).

550

У Лавр. Його ім’я Фома Лазкович.

551

Тобто жителі болгарських городів Собі, Куля, Темті і жителі узбережжя ріки Ками-Челмати.

552

553

Учан — різновид суден.

554

В Іп. І Хл. хибно «носадѣихъ», «насадех».

555

Полоцьким єпископом Миколай став трохи пізніше (див. далі).

556

В Іп. І Хл. хибно «въ 1-ю».

557

В Іп. І Хл. «Андрѣя»; княже ім’я його було Святослав.

558

В Іп. І Хл. помилково «въ 13 день въ среду»; у Лавр, «въ 18 день», коли й була середа; правда, середа була 13 квітня 1183 р., але ж тут Іп. відстає на один рік.

559

При освяченні храму архієреєм покритий дорогою одежею (індитією) престол обв’язується вірьовкою (вервієм), і при цьому так, що з усіх чотирьох сторін вона утворює хрест; довжина цієї «чудовної вірьовки» понад 42 м.

560

Жоною Ярослава Юрійовича була, за Татіщевим та висновками учених, Єфросинія, дочка Бориса Юрійовича.

561

Це одне слово свідчить, що в ті часи уже існував город Дубровиця і він був центром удільного князівства (волості); жона Гліба Юрійовича невідома.

562

У Хл. «полтрети тисяч», тобто дві з половиною тисячі.

563

В Іп. «Билюковича Изая»; ясно, що це син хана Белука (Беглюка).

564

В Іп. І Хл. помилково «Товлмя»; у Лавр. «Толгыя Давыдовича тести с сыомъ», — отже, звідси ясно, що Мстислав (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Федір) Давидович, князь новгородський, був одружений з дочкою цього половецького хана.

565

У Хл. «Токмиша»; у Лавр. перелік захоплених половецьких ханів дещо інший, ніж в Іп.

566

Велике освячення — освячення нової церкви і антимінса (шовкової чи лляної хустини із зображенням покладення Ісуса Христа в гроб, в яку загортаються частинки святих мощей); освячення відбулося в день пам’яті (успіння) Василія Великого.

567

Єпископ Никифор перебував не в давно запустілому, знищеному Юр’єві, а в Каневі, де в 1144 р. Всеволод Ольгович заклав храм святого Георгія (Юрія) Побідоносця.

568

Притчі Солом. III, 34.

569

В Іп. І Хл. хибно «вагаты», «въгаты».

570

Можливо, йдеться про Залозний шлях.

571

Додано з Єрмол.

572

Ця татіщевська дата — день повернення Святослава до Києва. Від перемоги над Кончаком минуло 20–21 день. Переможці йшли додому так повільно тому, що треба було пристосуватись до ходу піших полоняників, а насамперед через те, що був глибокий обледенілий сніг або весняне болото, у якому грузнули коні. Виходячи з цих погодних умов, можна вирахувати, що Святослав і Рюрик спішно вирушили з Києва 17 лютого (неділя, день пам’яті Феодора Тірона), подолавши відстань до Хорола (близько 230 км по прямій) за 11 днів. Посланець до Ігоря прибув у Новгород-Сіверський 14 лютого (четвер). Невдачу Ігоря (він не з’єднався зі Святополком), яка спіткала новгород-сіверського князя на самому початку його виступу («був великий обледенілий сніг» — «бяшеть серенъ великъ»), Татіщев датує 26 лютого, наводячи слова бояр, що Святослав вирушив 8 днів тому; отже, ці слова були сказані ними 25 лютого, перед походом.

573

У районі Дінця затемнення сонця, яке в давні часи вважалося лиховісною ознакою, відбулося 1 травня 1185 р. о 16 год. 55 хв. (момент найбільшої фази) за київським часом, себто тоді, коли в церквах правили вечерні.

574

В Іп. хибно «возворотися», у Хл. «възворотимся».

575

В Іп. І Хл. хибно «половци»; треба «полци» — війська, полки.

576

Ідеться про половців.

577

Псалом CII, 10, 9.

578

Псалом VII, 17.

579

Псалом CXVIII, 13.7.

580

Псалом XXVI, 9 або L, 13.

581

Востаннє Святослав Ольгович згадується саме тут, отже, й загинув він, перебуваючи в полоні; за Любецьким синодиком, ім’я його жони — Анастасія; за Лавр., у нього був син Мстислав, убитий татарами 1241 р.

582

В Іп. хибно «ношахуть», у Хл. «но наших».

583

В Іп. «в морѣ», у Хл. «в мори»; про це озеро, навколо якого точилася битва, говорилося вище; морем у давнину називали також озеро (це засвідчують, напр., біблійні тексти: Єванг. від Іоанна VI, 16–25).

584

В Іп. «постерези», у Хл. «постережем».

585

Див. про це під 1167 р. (прим. 7); але оскільки тут іде мова про Київську сторону, то можливо, що мається на увазі перемога над половцями воєводи Романа Нездиловича з берендичами 21 квітня 1185 р. Але в 1185 р. Бонякові було б уже близько 110 років.

586

Городниця — частина заборола (забрала), дерев’яної стіни (брустверу) на валу, що завжди оточував город-укріплення.

587

Села князів — учасників невдалого походу наполовців.

588

В Іп. хибно «тоу», у Хл. «та» (двоїна).

589

В Іп., треба думати, хибно «вась».

590

21 червня 1185 року як дуже ймовірну (вважаю, що певну) дату втечі Ігоря встановлено на підставі свідчення «Слова о полку Ігоревім», що тоді йому «соловий веселими пѣсньми свѣть повѣдають», а за народними примітами та дослідженнями орнітологів солов’ї співають лише до дня Петра і Павла (29 червня). Дата прибуття Ігоря до Києва (після перебування вдома у Новгороді-Сіверському, а потім у Чернігові) встановлюється на основі іншого речення «Слова» — «Игорь ѣдеть по Боричеву къ святѣи Богородици Пирогощеи». Церква Пирогоща називалася ще Успенською; сюди на храмове свято Успіння, що відзначається 15 серпня, і прибув Ігор, — після приблизно двотижневого перебування в Києві у великокняжому оточенні, — з'їхавши з Гори на Подолля по Боричевому узвозу.

591

Оскільки свято Благовіщення припадає на 25 березня, то цілком ясно, що саме в цей день і було освячено храм.

592

У Лавр, смерть Володимира Глібовича датована 18 березня як середою вербної неділі; справді, 18 березня 1187 р. це був той день.

593

За Лавр., 29 вересня 1188 р. (6697 ультраберезневого року) помер молодший брат Бориса, теж немовля, Гліб; першим сином Всеволода був, за Лавр., Костянтин.

594

В Іп. І Хл. «есвѣ дали».

595

Число додано за Густ. І за Татіщевим.

596

В Іп. І Хл. це повне сонячне затемнення датоване хибно «15 день».

597

Єрусалим було завойовано єгипетсько-сірійським султаном Саладіном у 1187 р., але на місяць пізніше — 2 жовтня; 4 вересня було захоплено місто Аскалон.

598

Про цю битву між іноплемінниками (філістимлянами) та ізраїльтянами говориться не в Книгах Суддів, а в Першій книзі Царств IV, 1–11.

599

Друга книга Царств VI, 14–17.

600

Крім відомих з Іп. двох синів Ярослава Осмомисла — Володимира (від Ольги Юріївни) та Олега (від Настаськи; за Густ. І польськими джерелами, його друге ім’я було Мстислав чи Мечислав?), — у нього було ще три дочки: найстарша, невідома на ім’я (див. про неї прим, б до 1177 р.); друга — Єфросинія, жона Ігоря Святославича (Ярославна зі «Слова о полку Ігоревім»; ім’я її вперше зустрічається в джерелах кін. XVIII ст., але воно, очевидно, певне, бо це ж саме ім’я прийняла в чернецтві мати Єфросинії Ольга Юріївна); третя — Вишеслава, була, за польськими джерелами, жоною Одона, сина Мешка III Старого.

601

Тут у Татіщева маємо таке продовження характеристики Ярослава Володимировича: <«З усіма князями він жив у злагоді і раді, особливо дбав про порядок [своєї] землі і тому всім сусідам був страшний. Ніхто не смів на нього нападати, тому що воєводи [його], безперестану грекам, уграм і чехам допомагаючи, були умілі в ратних справах і хоробрі в битві. Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилася в людях, тому що вчені умільці і ремісники з усіх країн до нього приходили і городи населяли, котрими збагачувалася земля Галицька в усьому. По Дунаю він городи укріпив, купцями населив; тим, які торгували через море в Греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маєтностей допомагав. Він був щедрим, милостивим і правосудним, через те безліч іноземців йому служило. Навчений був мов, багато книг читав, у церковному чині багато що виправляв, і клір влаштовуючи і навчаючи, повір’я скореняв, а мудрості і правдивої віри навчав і вчити спонукав. Монахів же і їхні прибутки призначив для навчання дітей»>.

602

У Лавр, «июля вь 30 день».

603

Сином якої сестри Всеволода Юрійовича був Яків — точно невідомо; можливо, що одна з дочок Юрія Володимировича була жоною якогось боярина. Але вірніше, думається, вважати, що Яків був сином померлого в 1180 р. новгород-сіверського князя Олега Святославича від першої жони, сестри Всеволода Юрійовича, яка померла 1164 р.; не маючи наділу, Яків, очевидно, жив у свого дядька-вуйка.

604

В Іп. І Хл. хибно «такова», «також».

605

За польськими джерелами, відома їхня дочка Агафія, що була дружиною Конрада І, сина Казимира II Справедливого.

606

Тобто по цей бік Карпат.

607

В Іп. хибно «свои», у Хл. «вои».

608

В Іп. «Прѣсньскоу», «Преснескь», у Хл. «Плѣснескь», «Плѣсньскоу», «оу Плѣнска».

609

Казимир II Справедливий, син Болеслава Кривоустого, був родичем Романа: тітка Романової жони Передслави Олена, дочка Ростислава Мстиславича, сестра Рюрика Ростиславича, була дружиною Казимира (другою).

610

Мешко III Старий, син Болеслава Кривоустого, теж був родичем Романа через свого молодшого брата Казимира II Справедливого; крім того, тітка Романова Євдоксія, дочка Ізяслава Мстиславича, сестра Мстислава Ізяславича, була другою жоною Мешка (див. ще прим. 12 до 1149 р.).

611

В Іп. хибно «хочеть», у Хл. «хочешь».

612

В Іп. хибно «его», у Хл. «то».

613

Із тексту неясно, чий двір запалили половці, чиї статки забрали, дві жони, челядь. Очевидно, половці, очолені ображеним Кунтувдієм, розправилися з якимось чорноклобуцьким ханом, що стояв на боці Святослава Всеволодовича.

614

Вище говорилося, що взимку 1188/9 р. половці ходили воювати подунайські землі. Чорні клобуки порівнюють своє становище зі становищем подунайців.

615

Ярополка Юрійовича, сина Юрія Ярославича; жона Ярополка невідома.

616

В Іп. І Хл. хибно «Итогды», «итогда».

617

В Іп. І Хл. хибно «во Воротцехь», «въ воротцѣх»;«воропъ» — напад, несподіваний наїзд.

618

Город цей, отже, належав чорно-клобуцькому ханові Кулдюру. Де він був розташований — точно невідомо. Але з тексту ясно, що стояв він на дорозі, по якій Ростислав Рюрикович їхав із Торчського до Протолчів на Дніпрі, і при цьому нижче від Канева, на крайньому рубежі Руської землі. Ця обставина і вивчення давніх доріг дають підставу гадати, що кочівницький город Кулдюрів міг стояти на лівому березі річки Тесмені (Тясмину) в районі нинішньої Сміли; ця гіпотеза підкріплюється тим, що тут виявлено курганний могильник і кургани кочівників цього періоду.

619

Цей Ростислав Ярославич був, за Лавр., одружений зі Всеславою (за Любецьким синодиком, можливо, Євпраксією), дочкою Всеволода Юрійовича; за Новг. І, він мав меншого брата Ярополка-Гаврила, одруженого, за Любецьким синодиком, на Василисі; за Татіщевим, у Ростислава був іще один — сумнівний — брат (Ігор).

620

В Іп. І Хл. хибно «Добра».

621

Постриги — обряд, яким урочисто відзначали перехід дитини у хлоп’ячий вік; тут Ярославу (за Лавр., його хрестильне ім’я — Федір) минуло три роки; в Іп. І Хл. хибно «постѣгы», «подстягы».

622

За Лавр., у 1215 (1216) р. Володимир одружився з невідомою на ім’я дочкою Гліба Святославича; її з дітьми та іншими людьми спалили татари в Суздалі 7 лютого 1238 р.

623

В Іп. І Хл. не вияснене точно слово «билинча»; за змістом виходить, що Бурчевичі побоювалися невигідного для них повороту справи.

624

Жона Мстислава Давидовича невідома.

625

626

Оскільки Святослав Всеволодович помер 27 липня (похорон, отже, відбувся 28 чи 29), а княжі столи претенденти захоплювали після смерті попередника негайно, то ясно, що Рюрик, який перебував тоді у Вручому (за якихось 190 км), прибув до Києва 1 серпня, приурочивши приїзд до свята Маккавеїв.

627

Див. прим. 1 до 1177 р.

628

Жона Всеволода Мстиславича невідома.

629

Малолітніх синів недавно померлого Казимира II Справедливого — Лешка Білого та Конрада І.

630

Див. прим. 2 до 1074 р.

631

Дев’ятий час (церковний) — проміжок між 16–18 (включно) годинами дня; оскільки далі говориться, що землетрус стався «на обідні», то виходить, що це трапилося наприкінці 15 — на початку 16 години.

632

Або, можливо, когось іншого із п’яти братів, але далі Олег та Гліб діють спільно.

633

Отже, дочка Ярослава Всеволодовича була жоною Давида Ростиславича.

634

В Іп. І Хл. помилково «потаены»; у Воскр. «потоптаны».

635

В Іп. І Хл. хибно «испроси оу Бориса оу Дрюютьского (дръютьскаг) князя Мьстислава Романовича».

636

На ім’я тут називає цього Давидового зятя Никон.; значить, дочка Давида Ростиславича була жоною Ростислава Святославича.

637

Жоною «буй-тура» Всеволода була, як доводять, Ольга, дочка Гліба Юрійовича, внучка Юрія Володимировича; за Новг. І, відомий його, очевидно, син Святослав, князь трубецький.

638

До города Володимира-Волинського.

639

Оскільки з п’яти синівців (племінників) Ярослава Всеволодовича, синів Святослава Всеволодовича, Олега і Гліба залишили в Чернігові, то в похід пішло двоє із решти (Володимир, Всеволод, Мстислав); під браттям тут можуть матися на увазі якісь інші князі, бо жодного рідного брата в Ярослава у цей час не було, а двоюрідний лише один — Ігор Святославич.

640

Себто, наразив на спалення Ольговичами.

641

За Лавр., жоною Ярослава (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Михайло) Володимировича була своячка Всеволода Юрійовича; за Татіщевим, її ім’я (Олена) і вона була сестрою Всеволодової першої жони, осетинки (ясині) Марії; за Новг. І, Ярослав мав невідому на ім’я дочку, сина Ізяслава-Михайла, другого сина (невідомого на ім’я) і третього — Ростислава.

642

В Іп. «априля во 24», у Хл. «априля въ 23»; день пам’яті Георгія (Юрія) Побідоносця відзначається 23 квітня (див. ще прим. І до 1175 р., про хронологію в межах доби); за актовими печатями, друге ім’я Давида Ростиславича — Гліб.

643

У Татіщева тут додано:<«хоча не багато учений був, але любив читати книги і пам’ять гостру мав»>.

644

Із першої молитви Василі я Великого (при послідуванні до причащання).

645

Див. прим. 11 до 1183 р.

646

Пісня пісень Соломона IV, 7.

647

Це остання згадка про митрополита Никифора; скільки він іще діяв — невідомо; неясна справа також із його нібито наступниками Гавриїлом та Діонісієм, яких згадано лише у Новг. І (у списку митрополитів). За Лавр., у 1210 р. на київському митрополичому столі був уже Матфій, який помер 26 (19?) серпня 1220 р.; з цього часу і до 6 січня 1225 р., коли, за Лавр., на престолі сів грек Кирило І, митрополія, з усією ймовірністю, була незайнята. Кирило І, за Акад., помер 1233 р., а в 1236 чи 1237 р. (за цим же джерелом) прийшов грек Іосиф, який сидів у Києві до татаро-монгольського нападу 6 грудня 1240 р.

648

В Іп. «вь 1 день», у Хл. «въ 8 день»; у Лавр, «въ 28 день, на память святаго отца Моисѣя Єфиопа», — ця дата правильна. Іван був восьмим, останнім сином Всеволода Юрійовича і мав, за Воскр, від невідомої жони сина Михайла; перед Іваном у Всеволода, за Лавр., народився Святослав-Гаврило, який мав сина Дмитрія.

649

В Іп. І Хл. помилково «зачатия ради».

650

В Іп. хибно «и того ради», у Хл. «того града».

651

Передслава Рюриківна була першою жоною Романа Мстиславича, який, за Татіщевим, вигнав її десь у 1197 чи 1198 році, перебуваючи в поганих стосунках з тестем Рюриком Ростиславичем.

652

За євангельською притчею (Єванг. від Матфія XXV, 14–30), один володар, ідучи в чужу землю, роздав свої гроші-таланти рабам, щоб вони пустили їх у діло, і вони подвоїли їх. Лише один лінивий раб закопав талант (26 кг срібла) у землю і не здобув володареві прибутку; його звеліли кинути в пітьму кромішню, де є плач і скрегіт зубів.

653

Це число підтверджує правильність літописної дати, бо церкву Михаїла освячено 1088 року; матеріали, подані під 1200 роком, продовжують розповідь про події 1199 року.

654

Іов ХLII, 17.

655

Екклезіаст III, 1 (осмислення, виклад тексту).

656

Псалом XXI, 32; в Іп. «моего», у Хл. «твоего».

657

Мається на увазі імператор Костянтин (Константин) І Великий, який проголосив християнство державною релігією.

658

У кн. Вихід (XXXI-ХL) розповідається, що будувати святилище богові Мойсей доручив майстрові-художнику Веселіїлу.

659

Єванг. від Марка IX, 23.

660

Звідси і до кінця літопису дати (за поодинокими винятками) не відповідають дійсності; їх немає в Хл.; далі на ці роки зважати не слід. У перекладі, однак, зберігаються всі ці дати, бо вони є в Іп. І винесені, як і попереду, в колонтитули та примітки.

661

3 якого твору цитата — встановити поки що не вдалося.

662

Єванг. від Матфія XIII, 17.

663

Маєтні давали в скарбницю храму багато зі свого достатку, а бідна вдова поклала все, що в неї було, — дві мідні монети (лепти), і це Ісус Христос відзначив особливо (Єванг. від Марка XII, 41–44 або Єванг. від Луки XXI, 1–4).

664

Текст із «Одкровення», яке приписували Мефодієві Патарському (див. також прим. 11 до 1096 р.).

665

В Іп. «благолюбна», у Хл. «боголюбна».

666

Псалом XVIII, 5.

667

Єванг. від Матфія VI, 9 або Єванг. від Луки XI, 2; із молитви «Отче наш».

668

Маріам — сестра Мойсея, біблійна пророчиця, яка співала на березі Червоного моря славу богові, що євреї вийшли з Єгипту, а військо фараона Мернепти загинуло під водою (Вихід, XV, 20, 21).

669

Ісайя ХLV, 16; про острови див. прим. 18 до початкової недатованої частини літопису.

670

За Біблією, навіть у тяжкі для Іудеї часи бог звелів її правителеві Зоровавелю, — під началом якого перша партія полонених іудеїв у 536 р. до н. е. вернулася з Вавілону, — відбудувати храм Святую святих в Єрусалимі, а коли вони це зробили, бог пообіцяв їм благополуччя (Кн. Аггея). Не випадковою була також дата закінчення підпірної стіни — 24 вересня, шостого місяця березневого року, — так розпочинається друга глава Книги пророка Аггея: «Въ двадесять четвертый день мѣсяця шестаго», і далі ще тричі повторюється це число дев’ятого місяця.

671

Притчі Солом. XI, 10.